16124

Кримінальне право, злочин, покарання, судочинство. Англійський підхід

Книга

Мировая экономика и международное право

У книжці стисло розказано про англійську систему кри¬мінального судочинства, різновиди та ієрархію судів, основні типи злочинів, найголовніші закони, що регулюють царину кримінального права. Розповідь не переобтяжена спеціальною термінологією, проілюстрована багатьма повчальними судовими прецедентами і безперечно буде цікава як усім представникам судового і правничого фаху, так і нефахівцям, що матимуть змогу познайомитись із кримінальним судочинством.

Украинкский

2013-06-19

917 KB

18 чел.

Peter Leyland

CRIMINAL LAW

CRIME, PUNISHMENT, PROCEDURE

The English Approach


Пітер Лейленд

КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО

ЗЛОЧИН, ПОКАРАННЯ, СУДОЧИНСТВО

Англійський підхід

З англійської переклав Петро Таращук

Київ ОСНОВИ 1996


ББК 67.6 Л 42

У книжці стисло розказано про англійську систему кримінального судочинства, різновиди та ієрархію судів, основні типи злочинів, найголовніші закони, що регулюють царину кримінального права. Розповідь не переобтяжена спеціальною термінологією, проілюстрована багатьма повчальними судовими прецедентами і безперечно буде цікава як усім представникам судового і правничого фаху, так і нефахівцям, що матимуть змогу познайомитись із кримінальним судочинством.

The publication of this book was made possible, in part, through a grant provided by the British Know How Fund under a programme managed by the University of North London.

Видання цієї книжки стало можливим завдяки частковій підтримці британського фонду "Know How" в рамках програми під егідою Університету Північного Лондона.

ISBN 966-600-125-6

Peter Leyland, 1996.

Український переклад. Петро Таращук, 1996.


ПЕРЕДМОВА

Ця книжка — доповнений варіант низки лекцій, підготованих для Української Академії державного управління при Президентові України. Гї мета — передати дух англійського кримінального права як частини системи правосуддя, не відступаючи від термінів та уявлень, визначальних у сфері його застосування. Крім того, видавалося за потрібне докладніше розглянути певні правопорушення. Але, уникаючи вузького погляду й не зосереджуючись лише на тих або тих конкретних злочинах, автор намагався розглянути кримінальне право в широкому контексті. В книжці коротко обговорено роль покарання та оголошення вироків, повноваження поліції й закони, спрямовані на підтрим громадського порядку. Трохи уваги надано ще й певним обмеженням свободи слова і проблемі державних таємниць.

Не слід забувати, що ця книжка була задумана як низка лекцій, що мали бути прочитані в Україні. Саме тому в них згадано кілька гіпотетичних ситуацій, до яких слухачі могли б застосувати норми як британського, так і українського права. Окрім характеристики головних елементів правної системи, автор спробував, де вважав за слушне, подати ще й певну широку критичну оцінку цієї системи. Читач невдовзі збагне, що чимало аспектів розглянуто дуже стисло, але він має пам'ятати, що в бібліотеці Академії є публікації, до яких можна звернутися для докладного знайомства з питаннями, порушеними в цій книжці. В кінці книжки подано бібліографію видань, що можуть придатись для дальших студій.


ЗМІСТ

Розділ 1

Вступ до кримінального права

16

ЗО

Розділ 2

Система кримінального судочинства. А. Суди та право апеляції. Б. Хто здійснює кримінальне судочинство? . .

Розділ З

Змагальне правосуддя .........................

57

61

72

98

Розділ 4

Загальні принципи кримінальної відповідальності. 1. Поєднання actus reus та mens rea. 2. Actus reus треба доказати. 3. Дія має бути добровільна. 4. Бездіяльність:

невиконання певних дій може призвести до кримінальної відповідальності. 5. Причинна зумовленість. І. Намір. Прямий та опосередкований намір. II. Необачність. III. Грубе недбальство ................

Розділ 5

Сувора відповідальність. Відповідальність організацій.. . . .

Розділ 6

Обставини, що почасти або цілком звільняють від відповідальності. 1. Автоматизм. 2. Божевілля. 3. Часткова осудність. 4. Сп'яніння (інтоксикація). 5. Провокація. 6. Примус погрозами. 7. Тиск обставин. 8. Оборона громади і власної особи (самооборона). 9. Помилка. 10. Згода потерпілого. .........................

Розділ 7

Злочини проти особи. 1. Убивство. 2. Фізичні напади на особу ...................................

Розділ 8

Майнові злочини. Крадіжка. І. Привласнення. II. Майно. Mens геа крадіжки. 1. Нечесність. 2. Намір відібрати майно назавжди ........................ 111


Зміст

Розділ 9

Покарання та оголошення вироків. 1. Відплата чи кожному по заслугах. 2. Утримання та запобігання. 3. Реабілітація. 4. Захист суспільства. І. Покарання, не пов'язані з позбавленням свободи. II. Покарання, пов'язані з позбавленням свободи ...................

Розділ 10

Кримінальне право й держава. 1. Повноваження поліції. 2. Громадський порядок. А. Права об'єднуватись та гуртуватись. Б. Права збиратись та влаштовувати процесію. 3. Свобода слова та виразу. 4. Керована демократія ...................................

Розділ 11

Остаточні підсумки ............................

Бібліографія ..................................


Розділ 1

ВСТУП ДО КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

Конституційні принципи

Навіть після короткого знайомства з британською конституцією і правною системою неминуче доходиш висновку, що вони справді вирізняються з-поміж конституцій та систем права решти країн. Головна причина такої відмінності полягає в тому, що в Британії за новітньої доби не було революції, яка спричинилася б до створення докладної писаної конституції. Конституція не міститься в якомусь одному документі, а складається з найважливіших законів, прецедентного права та звичаїв. Кримінальне право як частина конституції полягає в низці різних парламентських законів; крім того, його почасти сформували судді, що розглядали важливі справи. Проте слід зазначити, що конституція містить кілька найголовніших принципів (деякі з них сформулював один з провідних авторитетів пізньовікторіанської доби К.В. Дайсі). Зокрема принцип парламентського суверенітету означає, що тільки парламент має право ухвалювати та касувати закони. Адже парламент набуває ле-гітимності тому, що його обирають. (На практиці ця концепція зазнала великих змін, відколи Велика Британія стала членом Європейського Союзу). Через цей принцип європейське право не може стати складовою частиною англійського права. Принцип парламентського суверенітету сприяє величезній гнучкості права, але не забезпечує його однорідності. Деякі норми кримінального права, наприклад, у царині злочинів проти особи, кодифіковані ухваленням розумно достатніх заходів понад сто років тому. Решту норм запроваджено нещодавно, і вони часом змінюють усю сферу права, як-от, наприклад, закон 1986 p. про громадський порядок. Деякі зміни стали наслідком поступових реформ. Слід пам'ятати, що принцип парламентського суверенітету дозволяє парламентові винести на розгляд і ухва-


Розділ 1. Вступ до кримінального права

лити як єдиний загальний закон докладний новий кримінальний кодекс (оснований, наприклад, на вже створеному проекті кримінального кодексу).

Після того, як ухвалено закон, наперед виступає другий принцип, визначальний для англійського права, і його теж сформулював Дайсі: принцип панування права. Цей принцип складається з двох елементів:

1) абсолютне верховенство затвердженого права, протиставлене свавільним утручанням влади. Таке верховенство заперечує будь-яку сваволю, привілеї або навіть широку свободу дій із боку уряду;

2) рівність усіх перед законом: усі класи однаково підлягають загальному праву країни, де діють загальні суди за нормами статутного і прецедентного права.

Це й справді означає, що уряд має урядувати відповідно до закону. Перший пункт проголошує, що виконавча влада не підлягає жодним спеціальним законам, яким не підлягали б і звичайні громадяни. Але, придивившись до сучасного суспільства, видно, що чимало організацій мають спеціальні повноваження. Наприклад, закон 1984 p. про поліцію та кримінальні докази надає поліції набагато ширші повноваження на арешти. Та поліція однаково повинна неодмінно дотримуватись усіх правних процедур. Другий пункт відкидає можливість уважати, що та або та особа перебуває понад правом. Іще одне важливе питання — знайти рівновагу між законом і свободою його тлумачити. Це завдання припадає суддям, що мають застосовувати ухвалені парламентом закони. Коротко згадавши конституцію, нам тепер слід пильніше придивитись до кримінального права.

Що таке кримінальне право?

Кримінальне право — це сукупність правних норм, пов'язаних з діями, за які, на думку держави, слід карати, натомість цивільне право опікується правами приватних осіб. Головне тут у тому, що злочини — це антигромадські дії, які мають тягти за собою кримінальне покарання, бо від них страждає все суспільство. А кримінальне покарання передбачає найсуворішу формальну


10 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

кару, що до неї може вдатися суспільство, розробивши низку санкцій, застосовуваних до правопорушників. А з іншого боку, кримінальне право — це просто специфічна сукупність законів, що перелічують розмаїті кримінальні злочини та визначають можливе покарання за них, наприклад, закон 1968 p. про злодійство, закон 1971 p. про кримінальні збитки, закон 1861 p. про злочини проти особи. Щ закони — складники того, що в сукупності становить кримінальне право. Наприклад, закон про злодійство утверджує право держави на судове переслідування осіб за певні дії, пов'язані з відбиранням якимсь нечесним способом власності інших людей без їхньої на те згоди. Правда, щоб засудити злочинця, потрібно встановити наявність лихого наміру або брак ви-правдальних обставин. Варто також згадати, що визначення злочинів можуть запобігти трактуванню невинних дій як злочинних і дозволяють, крім того, розрізняти незначні та тяжкі правопорушення.

Кримінальне право віддає під суспільний нагляд осіб, чия поведінка свідчить, що вони схильні коїти злочини. "А втім, справді визначальна прикмета кримінального права полягає в тому, що засуджені правопорушники підлягають ганебному покаранню" (Кларксон). Мета такого покарання вочевидь відмінна од відшкодування збитків у цивільних справах, де головне — компенсувати будь-яку заподіяну втрату (хоча жертви злочину теж можуть мати право на відшкодування).

Може видатись очевидним, що кримінальне право утверджує норми, які відбивають найголовніші суспільні уявлення про те, що хибне і що шкідливе, але тут постає питання, які суспільні уявлення треба підтримувати і як їх підтримувати. Загалом можна погодитись із твердженням, що злочини — антигромадські дії, оскільки ці дії завдають шкоди всьому суспільству, t справді, фактично кожен із нас схвалює, коли засуджують за вбивство, зґвалтування чи крадіжку, та, з іншого боку, що казати про дії, які відбуваються в затишку приватної оселі й нібито нікому не завдають безпосередньої шкоди? Куріння коноплі в своїй хаті — це злочин, і то тому, що конопля опинилась у списку заборонених наркотиків. Натомість, коли хто уп'ється вдома, споживши забагато


Розділ І. Вступ до кримінального права 11

алкоголю, то така поведінка цілком прийнятна. Ясно, що виникають неабиякі труднощі при відмежуванні стерпної поведінки від нестерпної. Те, що Ешворт називає тяжкою антисоціальною поведінкою, — таки злочинні дії, але до цієї категорії потрапляє й багато іншого.

Саме це й спонукало Гроса досліджувати та визначати різновиди завданої шкоди. Він стверджує, що сферу втручання кримінального права можна поділити на такі категорії:

1) зазіхання на інтереси, наприклад, на життя, свободу і майно;

2) образа почуттів, наприклад, порнографія, непристойність та проституція;

3) заподіяння шкоди громадському добробутові, наприклад, здоров'ю, безпеці, захисту від ворогів;

4) зазіхання на певні урядові інтереси, наприклад, податкове шахрайство, хабарі державним урядовцям. (Див. Clarkson & Keating, p. 14).

Злочин та мораль

До деяких із згаданих проблем варто придивитися пильніше. Чи можуть бути злочини без жертв? Чи слід удаватись до певних заходів, аби запобігти діям, які нікому не завдають безпосередньої шкоди? Чи може закон диктувати, що вам можна робити в затишку своєї приватної оселі? Відповідь залежить від того, яких поглядів на мораль дотримуватись — ліберальних чи консервативних.

Доповідь Вулфендена про гомосексуалізм, опубліковану 1957 p., уважають за своєрідну віху, бо вона містить важливі твердження про роль кримінального права в добу, коли громадська мораль зазнає швидких змін. "У цій царині функція кримінального права, на нашу думку, полягає в забезпеченні громадського порядку та пристойності, в захисті громадян від усього, що ображає та шкодить, у створенні достатніх гарантій проти експлуатації та розбещення інших осіб, надто тих, що надміру вразливі, бо ще юні, недозрілі й розумом, і тілом, недосвідчені або ж такі, що перебувають у стані спеціальної,


12 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

фізичної, службової чи економічної залежності. Отже, на наш погляд, функція права не в тому, щоб утручатися в приватне життя громадян або намагатись утвердити той чи той тип поведінки".

З питань моралі та кримінального права відбулася дискусія між консерваторами (зокрема Патріком Дів-ліном) і лібералами (зокрема професором Гартом). Консервативний погляд спирається на уявлення про те, що саме видасться неморальним добропорядній людині. Певною мірою це привабливий погляд, який можна досить обгрунтовано застосовувати до правопорушень, що викликають загальний осуд. Адже більшість добропорядних людей справді осудить убивство, зґвалтування, насильство та ошуканство. Проблеми постають тоді, коли йдеться про поведінку, що межує з власне кримінальними діями, — гомосексуалізм, уживання м'яких наркотиків, завуальована й одверта порнографія тощо. А ліберали заперечуватимуть: мовляв, цей погляд зрештою призведе до кримінального права, зіпертого на "невігластво, забобони й нерозуміння". Як альтернативу вони пропонуватимуть раціоналістичний підхід, оснований на ретельному вивченні вимірюваної шкоди, що її завдають суспільним вартостям заборонені дії, й на ретельному дослідженні ефективності будь-яких юридичних заборон.

"Мало хто заперечить, що кримінальне право має моральний зміст; чимало дій, заборонених кримінальним правом, як-от убивство, крадіжка, насильство над особою, — це вчинки, що безперечно гідні ще й морального осуду. А це означає, що, навіть коли немає законної заборони, переважна більшість людей відчуватиме, що ці дії неправильні. Отже, щось неморальне — це те, що ображає громадські почуття. За світської доби, як-от наша, нема потреби в жодних релігійних співвизначеннях; аморальність — не те саме, що й гріх, який є переступом "Господніх законів" (С. & К., р. 78).

По-перше, нам слід запитати, чи дії, які ображають моральні почуття, шкідливі незалежно від того, що їх засуджує загальний моральний кодекс? А по-друге — як вони відображені в законі? Адже правда, що неспроможність перетворити те або те уявлення загальної мо-


Розділ 1. Вступ до кримінального права 13

ралі на норму кримінального права підкопуватиме основи моралі та суспільства.

Соціально-класовий погляд на кримінальне право

Кримінальне право використовують для заборони тих чи тих дій, бо вони зазіхають на певні панівні вартості (як-от на святість приватної власності чи вартості, пов'язані з конкретними моральними уявленнями); вважають, що вони загрожують самим основам суспільного життя (до таких дій належать убивства, зґвалтування та решта виявів насильства).

Не раз указувано, що засоби масової інформації намагаються винаходити ідеологічні конструкції. Тих, хто зневажає принципи, що їх утверджує кримінальне право, можна маргіналізувати й розглядати як окремий клас людей, які відхиляються від норми. Зображення таких кримінальних збоченців як маргінального, антигромадського, гідного осуду прошарку досягають завдяки почасти ритуалам, церемоніям, атмосфері поваги і страху, врочистим процедурам, притаманним залам судових засідань, а почасти засуджувальним настроям, що становлять традиційну прикмету суддів, які головують у кримінальних судах.

Стисло обговоривши філософську основу кримінального кодексу, ми повинні тепер повернутись до погляду на кримінальне право як на щось реальне й відчутне. Кримінальне право — це сукупність ясно сформульованих законів, що їх ухвалили парламент та старші судді і застосовують як частину системи правосуддя. Ці закони повсякчас є об'єктами дискусій, критики й змін.

Головні прикмети кримінального права

1. У царині кримінальних злочинів поліція або певний державний урядовець, як-от генеральний прокурор чи генеральний аторней, діють від імені держави. Хоча поліція тішиться певною свободою дій, якщо має потрібні


14 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

докази причетності індивіда до скоєного правопорушення, вона загалом або попереджає правопорушника, або висуває звинувачення. А за підготовку версії обвинувачення для судового слухання відповідає служба кримінального переслідування.

2. Існує окрема система судів, які розглядають здебільшого кримінальні справи. Це магістратські суди, коронний суд (кримінальний відділ Високого суду правосуддя), апеляційна палата відділу королівської лави Високого суду правосуддя, апеляційний суд (кримінальний відділ). Слід зазначити, що інколи проступає взаємо-накладання сфер кримінальної та цивільно-правної відповідальності. Кожну дію суди розглядають незалежно (наприклад, якщо стався напад, то відповідальність може бути за цивільне правопорушення і за злочин, скоєні одночасно. Цивільне правопорушення полягатиме в зазіханні на особу, а злочин — у простому нападі й побоях або в злочинному правопорушенні згідно з законом 1861 p. про злочини проти особи).

3. Є окремий штат, наприклад, магістрати (мирові судці), що розглядає більшість звичайних кримінальних справ і має досить обмежену цивільну юрисдикцію. Окрім так званих платних магістратів, магістрати — не-професіонали.

4. "Обвинувальність", властива англійській системі правосуддя, означає, що в ній існує презумпція невинності. Отже, сторона обвинувачення має довести, що підсудний винен. Докладніше про це питання див. у розділі 3.

5. Є окремі судові процедури й норми доказового права. Поважні кримінальні справи може розглядати суд присяжних у коронному суді. Критерій доказаності в кримінальних справах набагато вищий. Особу тільки тоді визнають винною, якщо докази засвідчуватимуть винність "при браку обгрунтованих сумнівів". У цьому проступає відміна від цивільного суду, де позивач може виграти справу на підставі "балансу ймовірностей".

6. Санкції, що їх уживає кримінальне право, мають зовсім іншу мету, ніж цивільно-правні засоби судового захисту. Мета тих санкцій — скорше покарати злочин-


15

Розділ 1. Вступ до кримінального права

ця, ніж забезпечити відшкодування (див. розділ про покарання).

7. Більшість злочинів і покарань за їх скоєння визначені законом. Наприклад, закон 1968 p. про злодійство називає такі правопорушення, як крадіжка, крадіжка з проломом, грабунок, продаж краденого, привласнення через ошуканство, і визначає можливий максимум покарання за кожен з цих злочинів.

8. Тяжкий злочин — це не тільки дія, а й певний психічний стан, що її супроводить. Тяжке вбивство — не просто смерть, заподіяна іншій людині, а й умисна дія, якій передував лихий намір, тобто засудити можна тільки тоді, коли підсудний мав намір убити або завдати тяжких тілесних ушкоджень під час нападу на іншу особу.


Розділ 2

СИСТЕМА КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА

А. Суди та право апеляції

Цей розділ має маленьку передмову, де йдеться про те, як судова система розглядає кримінальні справи. З поданої нижче схеми судів очевидно, що ця система ієрархічна. Вкрай важливо збагнути, що це визначальна прикмета системи загального права, оскільки постанови апеляційних судів обов'язкові для судів нижчих інстанцій.

КРИМІНАЛЬНІ СУДИ

ПАЛАТА ЛОРДІВ

(вищий апеляційний суд країни)

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

(кримінальний відділ) (апеляції на судові постанови про засудження — з питань факту і питань права)

 АПЕЛЯЦІЙНА ПАЛАТА

відділу королівської лави Високого суду правосуддя (апеляції лише з правних питань)

КОРОННИЙ СУД

(суд присяжних)

МАГІСТРАТСЬКІ СУДИ

(інстанція, де починають усі кримінальні справи)

Магістратський (мировий) суд

Розгляд усіх кримінальних справ починають у магістратському суді. Цей суд, фактично, має широку юрисдикцію, яка охоплює й певні цивільні питання, як-от ліцензування, судове розлучення, аліменти на угриман-


Розділ 2. Система кримінального судочинства 17

ня дітей та опіка над ними, але розглядає здебільшого кримінальні справи. Особа, заарештована на підставі звинувачення в тяжкому кримінальному злочині, протягом певного часу має постати перед магістратським судом або бути звільнена. Якщо підсудного звинувачено, магістрати вирішують, чи звільнити його з-під варти без будь-яких умов чи під заставу. Застава — це сума грошей, яку беруть як запоруку, що обвинувачений з'явиться на судове слухання. Або ж навпаки, магістрати можуть постановити, щоб обвинувачений зоставався під вартою, чекаючи судового розгляду.

Магістратський суд — головний суд першої інстанції. В ньому звичайно головують судді-непрофесіонали (не-оплачувані громадяни), розглядаючи переважну більшість кримінальних справ. Магістратський суд має низку переваг. Зокрема це дешевий спосіб розгляду судових справ, оскільки:

1) головують у суді здебільшого судді-непрофесіонали;

2) досить часто обвинуваченим не надають юридичної допомоги;

3) процедура спрощена й не зовсім формальна;

4) забарності набагато менше, ніж у решти судів. Повноваження магістратів обмежені шістьома місяцями ув'язнення за одне правопорушення і/або штрафом п'ять тисяч фунтів стерлінгів. Якщо суд бачить, що його повноважень не досить, він може передати справу до коронного суду для оголошення вироку. Секретарі, що мають юридичну освіту, дають магістратам поради з усіх правних питань (тобто й щодо прецедентного права та законів, пов'язаних зі справою, яку розглядає суд).

Магістратський суд здійснює процедури віддання під суд. Це процес, який має гарантувати, що сторона обвинувачення висуває достатні докази, щоб продемонструвати їх присяжним під час дальшого розгляду. Сьогодні цього найчастіше досягають заповненням потрібних бланків.


18 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

Коронний суд

Коронний суд розглядає поважні кримінальні справи. Слід зазначити, що спосіб судового розгляду визначає природа правопорушення. Справи про тяжкі злочини можна слухати тільки в коронному суді перед присяжними. Саме такі справи й передають туди для судового розгляду. Решту правопорушень можна, по суті, розглядати як у магістратському суді, так і в коронному суді. Обвинувачений має право вимагати розгляду своєї справи судом присяжних. Так само й магістрати можуть ухвалити, що та чи та справа надто поважна, щоб її розглядали вони самі. При розгляді справ у коронному суді і сторона обвинувачення, і сторона захисту представлені як баристерами, так і соліситорами. Суд присяжних набагато дорожчий. Він пов'язаний із куди більшою кількістю формальних процедур, йому властива забарність, оскільки потрібен час для готування доказів. Норми доказового права спрямовані на захист обвинуваченого. Суддям доручено вирішувати про допущенність доказів. Коронний суд відіграє роль апеляційного суду щодо магістратських судів. Велику частину справ передають до коронного суду для оголошення вироку через те, що цей вищий суд спроможний накладати покарання аж до передбаченого законом максимуму.

Апеляції на судові постанови про засудження надходять до апеляційного суду (кримінального відділу) або до апеляційної палати відділу королівської лави Високого суду правосуддя.

Апеляційна палата відділу королівської лави Високого суду правосуддя

Цей суд розглядає апеляційні скарги з питань права, скарги надходять з магістратського та коронного судів. Апеляції розглядають два або три судді, окремі постанови цього суду потрапляють до збірника судових постанов. Це має велику вагу для всієї системи загального права, оскільки суд установлює прецеденти, що ними зобов'язані керуватися нижчі суди.


Розділ 2. Система кримінального судочинства 19

Апеляційний суд (кримінальний відділ)

Апеляційний суд розглядає апеляційні скарги як із питань права, так і з питань факту. Крім того, він розглядає апеляції на судові постанови про засудження. Останнім часом з'явилась велика занепокоєність судовими помилками. Багатьом здається, що підстави для апеляцій надто обмежені і що апеляційні суди дуже повільні, виправляючи деякі найтяжчі судові помилки. Слід зазначити, що справи, які мають найбільший громадський розголос, потрапляють на розгляд суду в атмосфері відплати, породженій насильством терористів або масовим убивством полісменів. З'являється враження, що, засуджуючи за ці злочини, судді нехтують певні гарантії, яких слід дотримуватись.

Чимало судових помилок скоєно через те, що гучні злочини, наприклад, терористичні дії ІРА, призводять до пильної уваги з боку громадськості й до громадського тиску засудити винуватців. А коли суд присяжних уже засудить злочинця, то знову відкрити справу неймовірно важко. При цьому покликаються на аргумент, що критерій доказаності високий, а суд безсторонній. Отож скасувати постанову суду, створеного для утвердження справедливості, дуже важко. Але питання полягає в тому, чи не завеликі тут перешкоди. Подавано пропозиції про сформування нового органу з ширшими повноваженнями вивчати апеляції з кримінальних справ.

Як брати до уваги Європейську конвенцію з прав людини, то в останні роки британська система судочинства не раз суперечила їй. У низці постанов Європейського суду з прав людини міститься критика процесуальних норм системи кримінального судочинства.

Засуджений може подавати апеляційну скаргу міністрові внутрішніх справ, але тут криється небезпека по-літизації кримінального судочинства. Наприклад, Маєре Гайндлі, жінку, яку визнали винною в знущаннях та вбивстві кількох дітей близько тридцяти років тому і яка поховала їхні тіла в йоркширських вересовищах, навряд чи звільнять з огляду на страхітливість злочину. Проте стаття 17 закону 1968 p. про кримінальне судочинство дозволяє міністрові внутрішніх справ передава-


20 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

ти справу до апеляційного суду, якщо він уважає, що сталася судова помилка. Тоді справу розглядатимуть як звичайну апеляційну скаргу. Проте до цього права, хоч і пов'язаного з великою свободою дій, удаються тільки тоді, коли судові демонструють нові свідчення. Але як засуджений дістає такі свідчення? Покладаючись, як і саме правосуддя, на гласність і групи тиску. Апеляційний суд треба переконати, що ці свідчення були недоступні під час першого судового розгляду, й лише тоді він візьме їх до уваги. За приклад тут правитимуть справи Бірмінгемської шістки, Гілфордської четвірки, Тот-немської трійки. (Бірмінгемська й гілфордська справи пов'язані з вибухами бомб, що їх улаштувала ІРА на головному острові; внаслідок вибухів загинуло кілька цивільних, які опинилися поблизу. В тотнемській справі йдеться про полісмена, вбитого під час заворушень у центральній частині міста). Зіткнувшись із великим тиском громадськості, поліція знехтувала чимало правних гарантій. Вона заарештовувала підозрюваних здебільшого з ірландської спільноти, а потім видобувала з них зізнання. Ці справи порушують інше питання, а саме:

відповідальність поліції за власні дії. Є формальні та неформальні оскаржувальні процедури, що мають певну самостійність, крім того, поліцію можна позивати на суд за протиправний арешт тощо. Проте дуже важко застосувати дисциплінарні заходи проти того чи того конкретного службовця поліції, оскільки тут потрібен високий критерій доказаносгі. Часто вкрай важко здобути потрібні свідчення.

Палата лордів

Палата лордів розглядає переважно апеляційні скарги в царині кримінального права, коли ті пов'язані з важливими правними питаннями. Щороку до цього суду надходить лише декілька справ. Хоча цей суд не зв'язаний власними постановами, його постанови обов'язкові для всіх нижчих судів.

Див. Sprack, розділ 11.


Розділ 2. Система кримінального судочинства      ____ 21

Б. Хто здійснює кримінальне судочинство?

Мета цього підрозділу — коротко оцінити роль професійних правників та непрофесіоналів, відповідальних за систему кримінального судочинства. При цьому буде критично обговорена робота магістратів, присяжних, суддів, баристерів та соліситорів.

Участь звичайних громадян у юридичному процесі — важлива прикмета кримінального судочинства в Англії. Для залучення непрофесіоналів є цілком слушні підстави. По-перше, це сприяє прищепленню серед публіки відчуття, що "правосуддя не тільки чинять, а й бачать, як його чинять". Звичайні громадяни — один з елементів повсякденної діяльності суду. По-друге, не-професіонали сприяють запровадженню на кожному рівні нефахового складника. На думку багатьох людей, довіру до кримінального судочинства почасти породжують сподівання обвинувачених, що їх судитимуть такі ж люди, як і вони самі. По-третє, присутність нефахівців не дає системі стати надто таємною й незбагненною. По-четверте, корпус магістратів-непрофесіоналів зменшує потребу в суддях, що своєю чергою знижує вартість усієї системи.

Магістрати

Магістрати (їх іїце називають мирові судді) не одне сторіччя відігравали важливу суспільну роль. Вони відповідали за функціонування місцевих служб, за підтрим громадського порядку й виконували судові функції. На початку нам треба поставити кілька запитань. Хто вони? Як їх призначають? Як ефективно вони діють? Адже магістратські суди — це кримінальні суди найнижчого рівня, що розглядають величезну більшість кримінальних справ. Головують у суді здебільшого судді-непро-фесіонали. Вони не одержують платні, їх призначає лорд-канцлер від імені корони. Це місцеві достойники, їх часто висувають політичні партії. Хоча від них не вимагають жодного цензу, вони не повинні мати притягань до кримінальної відповідальності. Вони тяжіють


22 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

до того, щоб "належати до середнього класу, мати середній вік і пересічний розум". В усій країні є двадцять сім тисяч непрофесійних мирових суддів. Справу звичайно слухають троє суддів, принаймні один з них — жінка. Судді не мають спеціального юридичного досвіду й покладаються на секретаря, що має фахову освіту, дораджує з питань права й повинен мати не менше ніж п'ятирічний стаж роботи. Магістратські суди розглядають величезну більшість кримінальних справ.

У великих містах є платні магістрати, загалом чоловік десь п'ятдесят. Це досвідчені юристи, що мають розглядати на цьому рівні всі справи, складніші від звичайних.

Головна юрисдикція магістратів:

1) розгляд більшості незначних кримінальних справ (спрощений розгляд);

2) слухання процедур віддання під суд при передачі справ на розгляд коронного суду;

3) розгляд прохань про звільнення під заставу;

4) розгляд прохань про видачу ліцензій;

5) видавання ордерів на арешт та обшук;

6) родинні справи.

Повноваження цього суду обмежені оголошенням вироку про шестимісячне ув'язнення (за одне правопорушення) або ув'язнення на термін до одного року за два або більше правопорушень. Вони можуть накладати штраф до 5000 фунтів стерлінгів і поєднувати штраф з присудом про ув'язнення.

Ефективність цього суду полягає в спроможності швидко розглядати безліч незначних справ. Це, звичайно, не дає справам нагромаджуватись, але яка тут якість правосуддя? Постають справжні труднощі, пов'язані з неоднаковим ставленням при розгляді справ у магістратських судах. Настанови з призначення покарань, що їх сформулювала асоціація магістратів, не дуже докладні, й це лише настанови. На практиці розбіжності в політиці призначення покарань між окремими судами не раз зазнавали критики. Крім того, окремі суди були звинувачені в расовій упередженості. Статистика показує,


Розділ 2. Система кримінального судочинства 23

що індивіди, належні до етнічних меншин, можуть сподіватися суворіших покарань, ніж білі правопорушники. Перше ніж поцікавитись відсотком засуджень, пригадаймо, що в магістратських судах головують звичайні громадяни. Але це аж ніяк не означає, що підсудний може сподіватися від магістратів поблажливості. Не раз висловлювано критику, що магістрати буцімто налаштовані на обвинувачення й надміру ладні зміцнювати становище поліції. Вони зачерствіли душею, вислухавши багато справ, і схильні надто швидко засуджувати.

Оцінка

За:

а) суд ефективний, оскільки дозволяє швидко розглядати справи;

б) йому властиві більш-менш неформальні процедури;

в) його функціонування недороге (тільки судові витрати).

Проти:

а) магістрати не мають юридичної освіти;

б) від них не вимагають певного освітнього цензу;

в) існують великі розбіжності у ставленні до підсудних, магістрати часом не дотримуються настанов із призначення покарань;

г) є спостереження, що магістрати схильні сприяти стороні обвинувачення;

д) соціальне середовище, що до нього належать магістрати, часто відрізняється від соціального середовища обвинувачених;

е) у більш-менш незначних випадках часто відмовляють у юридичній допомозі.

Є ще й суд для неповнолітніх, який розглядає справи про правопорушення, що їх скоїли підлітки. При розгляді таких справ існують певні процедурні відмінності, наприклад, про особу неповнолітніх підсудних не повідомляють, атмосфера судового розгляду менш фор-


24 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

мальна. Суд для неповнолітніх має юрисдикцію над обвинуваченими віком від 10 до 17 років. Див. Sprack, розділ 11.

Присяжні

Присяжні засідають у коронному суді. Будь-хто зі списку виборців віком від 18 до 70 років може бути присяжним у суді. В ролі присяжних не можуть виступати судовики, представники духівництва, члени парламенту, законники, особи, що були засуджені до позбавлення волі або заходів так званого громадського впливу. Суд присяжних може розглядати справи осіб, звинувачених у злочинах згідно з обвинувальним актом або й без нього. Обвинувачений має право вимагати розгляду своєї справи судом присяжних. Форма судового розгляду залежить від тяжкості звинувачень. Щоб забезпечити достатнє число присяжних, складають списки присяжних, котрих можна скликати для слухання справ у коронному суді. Обвинувачений може дати відвід тим або тим присяжним на загальновизнаних підставах, наприклад, через підозру в упередженості. Склад присяжних перевіряють при розгляді певного типу справ, надто справ, пов'язаних з національною безпекою. Присяжні ухвалюють вердикт про винність або невинність обвинуваченого, проте їм не дозволено брати участі в пов'язаних із питаннями права дебатах про докази.

Чи справді суди присяжних мають великі переваги? Суть цього запитання в тому, чи справді наявність присяжних забезпечує відкритість і справедливість судового процесу.

Передусім слід зазначити, що там, де є залякування присяжних, як-от у Північній Ірландії, система зазнає краху. Через те в Ольстері постали так звані суди Ді-плока, де головують судді. З іншого боку, пересічним злочинцям дуже важко втрутитись у роботу присяжних. Важливий виняток тут становить розгляд справ, пов'язаних із бандами мафіозного типу та наркотиками. Ці проблеми надто виразно проступили в Італії та в Спо-


Розділ 2. Система кримінального судочинства 25

лучених Штатах, але й у Англії виникає справжній клопіт при розгляді таких справ.

Набагато частіїие причину занепокоєння, пов'язаного з роботою суду присяжних, становить не просто необізнаність присяжних із правом, а не раз потверджений факт, що вони схильні піддаватись усіляким викрутням, до яких удаються спритні адвокати, захищаючи свого обвинуваченого. Присяжні дужче переймаються тим, як викладено обставини справи, ніж самою її сутністю. Створилося навіть враження, що справді вправний баристер досягне виправдання особи, яка має якнайтяжчу провину. Та це ризик, неминуче притаманний будь-якій системі, де є змагання сторін. Адже слід пам'ятати, що сторона обвинувачення теж може вдаватись і таки вдається до послуг вправних адвокатів. Можливо, треба дужче непокоїтися тим, що часом украй критичних оцінок зазнає неспроможність пересічного присяжного розібратися в усіх труднощах певної категорії справ. Надто слушне це твердження при розгляді справ про шахрайство, що довго тягнуться й пов'язані з оцінкою дуже складних доказів. Висловлювано пропозицію про доцільність використання в таких випадках ради експертів, що оцінюватимуть справу. Присяжних не допускають до пов'язаних із питаннями права дебатів про докази. В усіх випадках важливу роль відіграє суддя, вирішуючи, які саме свідчення давати присяжним для розгляду.

Оцінка

За:

а) наявність присяжних при розгляді поважних справ забезпечує довіру громадськості до судової системи;

б) потреба пояснювати ті або ті питання присяжним не дає праву ставати надто недоступним для невтаєм-ничених.

Проти:

а) система дуже дорога;


^6________П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

б) наявність присяжних створює можливість для їхнього підкупу чи залякування (суди Діплока в Північній Ірландії);

в) присяжні здебільшого необізнані з правом;

г) присяжні можуть піддаватися викрутням адвокатів, і тому дехто з винних може уникнути засудження;

д) присяжні часом неспроможні впоратись із труднощами при розгляді певної категорії злочинів, наприклад, шахрайств.

Судді

Головні різновиди суддів такі:

призначені члени палати лордів з розгляду апеляцій (судові лорди становлять апеляційний відділ найвищого суду Великобританії — палати лордів);

судді апеляційного суду;

судді Високого суду правосуддя (слухають поважні справи в коронному суді);

окружні судді (судді коронного суду);

рекордери (баристери та соліситори, що неповний робочий день працюють іще як судді).

Найстарші судді — це судді апеляційного суду, що розглядають тільки апеляції. Суддів Високого суду правосуддя відносно небагато, і вони розглядають лише найповажніші кримінальні справи. Всі судді Високого суду розглядають, крім того, й цивільні справи. Окружні судді та рекордери (судді, що працюють неповний робочий день) — це наймолодші судді. Вони головують при розгляді більшості справ у коронному суді. Суддів Високого суду добирають з баристерів (інколи й солі-ситорів), що досягли вершин своєї кар'єри, мають величезний судовий досвід і тішаться визнанням. Окружні судді часто мають не менший досвід, проте їм нема потреби тішитися великою славою розумної голови, а їхня робота не така престижна. Загалом судді забезпечені щонайменше задовільною платнею й високими пенсіями, їм гарантована робота.

Судовиків часто критикують. Адже для правничого фаху властиво, що його представники часто належать


Розділ 2. Система кримінального судочинства 27

до обмеженого соціального середовища, здебільшого всі вони — білі чоловіки, що належать до середнього класу. Такі характеристики становлять разючий контраст із типом особи, що найчастіше постає перед судом за звинуваченням у кримінальних злочинах. Суддів фактично призначає королева за рекомендацією прем'єр-міністра. Але на практиці саме лорд-канцлер — це й найстарший суддя (голова Верховного суду), і урядовий міністр — відповідає за рекомендації на судові посади. Суддів призначають переважно з числа баристерів, оскільки ті мають адвокатський досвід. Критика звертала увагу ще й на те, що процес призначення на судові посади повитий таємницями. Критики добачають у ньому чудовий приклад кумівства, за зачиненими дверима відбуваються конфіденційні консультації зі старшими представниками адвокатури про придатність тих чи тих названих кандидатів. Але нині вже публікують оголошення про вакантні судові посади найнижчого рівня, запрошуючи брати участь у конкурсі претендентів з усього загалу правників. Загальна вимога така: щоб дістати посаду, суддя повинен мати принаймні десятирічний фаховий досвід. Забезпечуючи незалежність суддів, їм призначають високу платню й гарантують роботу. Парламент має право голосувати за усунення з посади судді Високого суду, але в недавні часи такого не траплялося.

Чи добре обслуговують нас судді? Судді тішаться високою репутацією за свій професіоналізм та безсторонність. (Почасти це можна пояснити страхом перед апеляційними скаргами). Відокремленість правничого фаху, започаткована в стародавніх школах підготовки баристерів на лондонській вулиці Стренд, має свої переваги. До суддівського кола вкрай важко доступитись, аби втрутитись у роботу суддів. Загалом до суддів ставляться як до високих урядовців, що мають осібні привілеї, вони мешкають у розкішних кам'яницях, їх захищає полидя.

Варто згадати критику, що її найчастіше спрямовують на судовиків. Є свідчення, що в окремих випадках оголошені вироки відбивають класову упередженість. При розгляді поважних справ про шахрайство оголошувано поблажливі присуди, тоді як за дрібне ошуканство в царині соціального забезпечення, пов'язане з незначни-


28 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

ми сумами грошей, тяжко карають. Розгляд іншої категорії злочинів призвів до громадського обурення, спричиненого байдужими зауваженнями суддів на судових процесах про зґвалтування. Виявилося, що судді хибно розуміють ситуацію. Наприклад, висловлювано припущення, що певні жінки "самі на те напрошувались", провокативно вдягнувшись чи поводячись. Через те на окремих ґвалтівників накладено навдивовижу легкі покарання. Одному молодикові за зґвалтування присудили сплатити до кінця тижня штраф 500 фунтів стерлінгів. Цей випадок перекидає місток від майже винятково чоловічого складу судовиків до чоловіків узагалі, схильних применшувати тяжкість такого правопорушення, як зґвалтування. Судді претендують на свою безсторонність. Вони звичайно ніколи не дають інтерв'ю, надто з приводу справ, що їх самі й розглядають. Бульварна преса прагне відображати лише справи про гучні злочини. Критика з приводу призначення покарань не тільки привернула увагу широкого загалу, а й змусила громадськість по-справжньому занепокоїтись.

Провідне становище лорда-головного судді (голови відділу королівської лави Високого суду правосуддя) має певний вплив, і теперішній лорд-головний суддя висловив твердий намір змінити образ судового корпусу. Він заявив, що сподівається численних призначень на судові посади представників етнічних меншин та жінок. Крім того, він пильно опікується підвищенням професійного рівня судовиків і збільшенням числа керівних судових постанов, що полегшать орієнтацію при визначенні покарання і сприятимуть більшій послідовності при судовому розгляді різних справ.

Соліситори та баристери

У більшості випадків сторони репрезентовані в коронному суді двома професійними юристами. Самі юристи поділені на два класи. Соліситори — це радники з загальних юридичних питань, і звертатися треба передусім до них. Заарештований фактично має право на безкоштовну юридичну консультацію, що її надасть соліситор


Розділ 2. Система кримінального судочинства 29

у поліційній дільниці. Деякі соліситори спеціалізуються на судових суперечках та юридичній допомозі. Соліситори мають право на присутність у магістратських судах, та аж ніяк не в коронних судах, а це означає, що фаховими адвокатами є передусім баристери. Вони мають право бути присутніми в усіх судах, але спершу повинні одержати інструкції від соліситора. Клієнт не може звернутись безпосередньо до баристера. Баристери мають виняткове право на присутність у вищих судах. Тривають суперечки, чи справді потрібне таке роздвоєння адвокатської професії, надто при розгляді кримінальних

справ.

Див. Sprack, розділ 8.


Розділ З

ЗМАГАЛЬНЕ ПРАВОСУДДЯ

Британська система кримінального судочинства має змагальний характер і діє, спираючись на припущення, що обвинувачений невинний, аж поки доведуть його винність. Що це означає?

Коли мовити найпростіше, сторона обвинувачення, щоб домогтися засудження, має довести свою версію, спираючись на дуже високий критерій. Цей критерій — брак обгрунтованих підстав для сумніву. Такий метод судового розгляду почасти залежить від того, як саме подано перед судом докази. Отже, передусім нам треба придивитись до процесу судового розгляду.

Загальне правило полягає в тому, що кримінальні обвинувачення висуває держава. Поліція або якийсь інший орган, що має функції, подібні до поліційних, як-от митниця чи акцизне управління, провадить розслідування, а потім передає докази державній службі кримінального переслідування. Це незалежний орган, що оцінює докази, аби переконатися, чи вони достатні для подання матеріалів до суду. Якщо справа досить поважна, то перед власне судовим розглядом відбувається процедура передачі справи до суду. При цій процедурі судові вперше демонструють ті або ті докази, а сторона захисту може опротестовувати їх. Це важливий етап, оскільки після нього особу, звинувачену в тяжкому злочині, можна тримати під вартою (у в'язниці) аж до судового розгляду. На цьому етапі справа може зазнати й краху, і тоді обвинуваченого негайно звільняють.

Наступний крок — знайомство з самим судовим розглядом. Процедура набуває різного характеру залежно від того, чи визнає підсудний свою винність у злочині чи в злочинах, у яких його звинувачують.


Розділ 3. Змагальне правосудця 31

Випадки, коли підсудний визнає свою провину

Розгляньмо спершу ситуацію, коли підсудний заявляє про визнання своєї провини. Це стається тоді, коли обвинувачений вирішує не заперечувати суті обвинувачень, що їх висунула сторона обвинувачення. В такому разі головна роль суду — постановити, який саме вирок слід оголосити. Тут треба зробити кілька зауважень. У більшості справ, що надходять до суду, підсудний визнає свою провину (див. Ashworth, 1994, p. 289).

1) Заявивши про визнання провини, підсудний погоджується з обвинуваченням, проте може не погодитись із тим, як викладено факти. Наприклад, тоді, коли його звинувачено в тій або тій формі нападу. Відповідач може заявити, що обставини були не такі, як стверджує сторона обвинувачення. В такому разі сторона захисту може покликатися на свідків, які потвердять цю заяву (це так зване ньютонівське слухання).

2) Коли обвинувачений визнав свою провину, йому дозволено подавати прохання про пом'якшення кари. Тобто описати правопорушення зі свого погляду й висловити, якщо доречно, каяття.

3) Для підсудних існує майже стимул визнавати свою провину, бо є ціла система, згідно з якою покарання істотно пом'якшуються, якщо відповідач заявляє про свою провину. Й навпаки, якщо докази переконують, що обвинувачений мав би визнати власну провину, проте не визнав і відбувся повний судовий розгляд, вирок може стати суворіший.

4) При судовому розгляді тяжких злочинів юридичне представництво має бути нормою навіть тоді, коли обвинувачений визнає свою провину. Від імені відповідача заяву може оголосити адвокат.

5) Після цього магістрати чи судді вирішують, який ухвалити вирок. Максимальне покарання звичайно можна знайти у відповідному законі, крім того, там указані ще й можливі знижки в разі, коли підсудний визнає свою провину. Принципи призначення покарань із 1991 p. спираються на принцип кари по заслугах. Докладніше про це ми поговоримо згодом (див. розділ 9). Не так


32 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

уже й рідко трапляється, що підсудний ще в магістратському суді заявляє про визнання провини за злочин, вирок за який мають оголошувати в наступній інстанції — коронному суді. Адже не забуваймо, що магістрати можуть накладати кару лише до шести місяців ув'язнення і/або стягувати штраф до 5000 фунтів стерлінгів за одне правопорушення.

Випадки, коли підсудний не визнає своєї провини

У разі, коли підсудний не визнає своєї провини, процес судового розгляду набагато довший. Перше ніж іти далі, доконечно пам'ятати, що сторона обвинувачення має доказати свою версію так, щоб не зосталося жодного обгрунтованого сумніву. Цього досягають, демонструючи судові різні докази. Якщо у доказах можна засумніватись, суд чи присяжні виправдовують обвинуваченого. Проте тут потрібно розрізняти питання факту й питання права. В коронному суді, що розглядає як тяжкі злочини, так і решту правопорушень, є й судця, і присяжні. Суддя діє як своєрідний третейський суддя, стежачи, щоб процес судового розгляду відбувався в суворій відповідності до норм права, тобто забезпечує дотримання норм доказового права і правильне пояснення закону присяжним. Присяжні зосереджують свою увагу на оприлюднених перед ними фактах. Та коли присяжні вже оголосили свій вердикт, роль судді змінюється, тепер він має постановити, який ухвалити вирок.

Візьмімо для прикладу судовий процес, де йдеться про чоловіка, звинуваченого в убивстві своєї дружини. Головний принцип такий: суд переймається тільки фактами, безпосередньо пов'язаними з її смертю. Це означає: все, що передує цьому судовому розглядові й не має безпосереднього зв'язку зі скоєним злочином, слід відкинути. Наприклад, те, що вісім років тому цього чоловіка вже судили за вбивство іншої жінки за подібних до теперішніх обставин. Покликання на той факт неприпущенне.


Розділ 3. Змагальне правосуддя 33

Сторона обвинувачення піклується тим, аби від імені держави довести свою версію щодо вбивства, демонструючи судові різноманітні свідчення та докази. В згаданому прикладі вони можуть складатися зі свідчень обвинуваченого, свідків, судових доказів, експертних оцінок, документів. Усі заяви, що їх під час опитування виголошує перед поліцією обвинувачений, тепер записують на магнітофонну плівку (а в окремих районах країни на відеоплівку). До речі, в цьому вбачають важливу засторогу проти утисків, до яких могла б удатися поліція.

Та повернімося до процесу судового розгляду. В разі, коли підсудний не визнав своєї провини, сторона об-" винувачення передусім формулює обвинувачення проти нього. Далі вона викладає свою версію, написавши ймовірний сценарій, а вже потім подає свідчення для під-триму тих обвинувачень. Свідчення, певне, можна поділити на кілька категорій. Коли сторона обвинувачення починає демонструвати свідчення, з'являється нагода перевірити правдивість будь-якого з поданих свідчень у процесі перехресного допиту. Тобто сторона захисту матиме право розпитувати свідків про все, що вони говорили, намагаючись визначити, де правда, а де ні. Під час розгляду справи про тяжке вбивство може виявитись, що судові докази можна по-різному тлумачити. Натомість під час розгляду справи про смерть, заподіяну внаслідок створення аварійної ситуації на дорозі, може статися, що адвокат відповідача виявить, що на важливого свідка обвинувачення падає підозра. Може, буде змога показати, що нібито надійний очевидець нещасного випадку короткозорий. Усі свідчення, що їх подає сторона обвинувачення, проходять через процес головного допиту та перехресного допиту. Крім того, й сторона захисту теж може покликатись на певні свідчення. Знову можна запрошувати свідків та експертів. Проте слід зазначити, що тепер уже свідчення сторони захисту стануть об'єктом перехресного допиту з боку сторони обвинувачення. Тож, наприклад, якщо обвинувачений надумає давати свідчення, в цьому може критися ризик, бо спритний обвинувач під час перехресного допиту здатен схилити його до самозвинувачення.

2 6-296


34 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

Хай там як, зрештою судові будуть подані всі свідчення. Кожній стороні дають змогу виголосити прикінцеву промову перед присяжними, переповівши основу своєї версії. Далі вже суддя підсумовує свідчення, продемонстровані судові, й виконує водночас друге завдання: орієнтує присяжних у царині права. Іншими словами, може трапитись так, що ті або ті оприлюднені свідчення, коли застосувати до них норми доказового права, можуть виявитись недостатні для засудження. Наприклад, поліція могла вдатись до недозволених методів, переконуючи свідка дати свідчення, або ж приховала деякі свідчення, сприятливі для обвинуваченого. В такому разі суддя може пропонувати присяжним виправдати підсудного. Коли справу розглядає суд присяжних, суддя завжди допомагає присяжним оцінити свідчення, підсумовуючи всі свідчення, продемонстровані судові. Важливе те, що присяжні розбирають тільки питання факту. Вони мають вибір — засудити чи виправдати. Якщо немає одностайного вердикту, суддя може погодитись із вердиктом, що його ухвалила більшість: 10 -2.

Право на мовчання

Тут слід сказати, що право на мовчання нещодавно було скасоване. Впродовж багатьох сторіч існувало таке головне правило, а водночас і гарантія: обвинувачений, зіткнувшись із будь-яким обвинуваченням, не зобов'язаний відповідати на звинувачення. (Див. також п'яту поправку до конституції США: "У будь-якій кримінальній справі нікого не можна примусити свідчити проти себе самого", що втілює цей самий принцип). Адже існує поважна небезпека самозвинувачення. І справді, чимало судових помилок сталося через те, що підсудного засуджували на основі непідтверджених зізнань. Раніше можна було мовчати про поліційному опитуванні й ніхто не вимагав давати свідчення на судовому розгляді. А найголовніше — суддя мав пояснювати присяжним, що мовчання підсудного не можна тлумачити негативно. Іншими словами, весь тягар роботи це правило звалювало на обвинувачення. Сторона обвинува-


Розділ 3. Змагальне правосуддя 35

чення мала шукати докази, щоб на їхній підставі домогтися засудження. Нещодавно право на мовчання було скасоване законом 1994 p. про кримінальне судочинство і громадський порядок. Адже дехто, наприклад, поліція, постеріг, що певні "злочинці" навіть під час найпроникливіших допитів здатні ховатися за цю гарантію, мов за мур. За підставу скасування правило міркування, що особа, навіть якщо й нездатна дати пояснення судові, мусить принаймні спромогтися пояснити ту нездатність. З іншого боку, скасування цього права дехто вважає за значне применшення прав обвинуваченого. Скасування примушує обвинувачених зізнаватись — може, й тоді, коли вони невинні. Наприклад, щоб захистити когось іншого. Вразлива натура може відчути спокусу говорити, тоді як її інтересам відповідала б мовчанка. Стаття 58 закону 1984 p. про поліцію та кримінальні докази дає законне право на юридичну пораду, тож право на мовчання втратило свою колишню вагу. Більшість людей не користалися зі свого права на мовчання, тож воно аж ніяк не було причиною виправдання винних. Обвинувачений може зробити свій вибір і не давати свідчень.

Див. Wasik М. & Taylor R., Blackstone's Guide to the Criminal Justice and Public Order Act 1994, (1995), Blacks-tone Press, pp. 50-68.

Французька система

У Франції існує інквізиційна система, згідно з якою процес судового розгляду поділяється на кілька стадій. Здебільшого це дізнання (розслідування), слідство (передача під суд) і судове слухання. Попереднє розслідування або слідство провадить прокурор або слідчий. Мета цієї діяльності — виявлення правди і презентація судові повної картини подій. Над ранніми стадіями по-ліційного дізнання здійснюють нагляд. Завдання слідчого — "провадити судове розслідування тяжких злочинів". Ця функція походить ще з дореволюційної системи, коли, вириваючи в засуджених зізнання, вдавались до попереднього допиту або тортур. Усі процедури

2*


36

П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

записують до протоколу, що дозволяє перевіряти та опротестовувати свідчення. Та коли судові подані недостатні свідчення, можуть виникнути певні проблеми, призводячи до судових помилок. Одна з позитивних рис французької системи полягає в тому, що в разі, коли йдеться про висновки експертів, за експертів правлять незалежні фахівці, що їх призначає суд. Унаслідок реформ та змін підсудний дістав право мати свого представника — адвоката, проте в руках слідчого й далі зостаються великі повноваження. До розгляду справ судом присяжних удаються вкрай рідко (див. Ashworth, 1994, p. 288). Судові подають усі свідчення — навіть свідчення про характер обвинуваченого.

Слід згадати про вплив Європейської конвенції з прав людини, що наголошує на правах підсудного, узгоджуючись у цьому з обвинувальною системою; крім того, і французькій системі властиве твердження, що обидві сторони мають однакові права й однакову змогу подавати докази.

Дуже важливий принцип, що править за основу змагального правосуддя, полягає в рівності шансів обох сторін репрезентувати свою версію. Це означає, що вони повинні мати повний доступ до юридичного представництва. А в найповажніших випадках означає, що їм має бути доступна кваліфікована юридична допомога. Проте магістратські суди мають велику свободу дій, і окремі суди тішаться лихою славою, не надаючи юридичної допомоги. Крім того, слід обом сторонам надати змогу послугуватись і рештою засобів, це допоможе уникнути судових помилок. Адже, наприклад, не передбачено, що підсудний може користатися судовими лабораторіями, приступними для сторони обвинувачення.


Розділ 4

ЗАГАЛЬНІ ПРИНЦИПИ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

У цьому розділі ми придивимось до основних принципів, що, власне, правлять за основу кримінального права. Ми розглянемо концепції, які слід розуміти, щоб побачити, як працює сама система. Головне правило загального права (протиставленого статутному праву) таке: передумову кримінальної відповідальності становить переступ. Слід показати, що обвинувачений створив заборонену ситуацію, і то гідним осуду способом, що вказує на провину. Щоб зрозуміти це твердження, більшість злочинів можна поділити на два елементи, відомі як actus reus (провинна дія) і mens rea (провинна воля). Покарання призначають тільки тоді, коли доказано, що обвинувачений учинив переступ. Проте mens геа пов'язана не тільки з уявленням про покарання справді винних, а й з багатьма обставинами, що звільняють від відповідальності: адже ті обставини чинні через те, що або заперечують mens геа, або применшують її.

(Варто відзначити, що є важливі категорії злочинів із суворою, або абсолютною, відповідальністю і, домагаючись засудження за ці злочини, нема потреби доводити наявність mens геа. Див. розділ 6).

Заборонені дії має супроводити певний психічний стан. t тут одразу постає ціла низка проблем. З одного боку, психічний стан різних людей, що коять якийсь конкретний злочин, може бути цілком різний, і це, як побачимо далі, призводить до проблем при визначенні правопорушень і формуванні загальних концепцій, застосовуваних у кримінальному праві.

З другого боку, майже тотожні вчинки можна тлумачити по-різному залежно від контексту. З'являтися зі зброєю в громадському місці — правопорушення. Проте що саме можна назвати зброєю, залежатиме від настроїв, властивих людині, коли вона принесла з собою той


38________П.Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

або той предмет. Адже кухонний ніж стає зброєю тільки тоді, коли його з погрозою спрямовують на когось. До уваги беруть намір, із яким його взяли з собою (Сіаг-kson, p. 24).

1. Поєднання actus reus та mens rea

Загальне правило полягає в тому, що actus reus та mens rea мають іти в парі. Якщо Х прагнув убити Z, застреливши його в суботу, а випадково переїхав його машиною в неділю, то він не винен в убивстві.

У справі Фейгена [1969 p.], I Q.B. 439і, чоловік випадково наїхав на ногу полісменові й відмовився прибрати свою машину. Коли він наїхав на ногу, mens геа не було. Щоб розв'язати проблему, породжену браком поєднання actus reus та mens rea, в апеляційній скарзі стверджувано, що напад становив тривале правопорушення і, якщо хоч якоїсь миті можна визначити наявність mens геа, цього досить, аби задовольнити вимогу про поєднання цих двох елементів.

Ще один широковідомий прецедент, пов'язаний із цим питанням, — справа Табо Мелі [1954 p.], I W. L. R. 228. У цьому випадку підсудний намагався вбити свою жертву, вдаривши її по голові, а потім, удаючи, ніби стався нещасний випадок, скинув тіло зі скелі. Медичні свідчення показали, що смерть насправді настала від переохолодження. Заковика в тому, що смерть настала не тоді, коли була наявна mens rea заподіяти смерть. Ухвалили, що таку послідовність подій реально годі розділити і засудження слід затвердити. До цього самого принципу звернулися нещодавно й при розгляді справи Лебрена [1991 p.], 4 All Е. R. 673. Підсудний ударив свою дружину, а коли вона впала непритомна, поніс, як він гадав, безживне тіло. Випадково він упустив її, і вона проламала собі череп. В апеляційному суді засудження за просте вбивство було затверджене, і то на підставі, що дія, яка спричинила смерть, була час-Переклад абревіатур див. у кінці книжки. — Перекл.


Розділ 4. Загальні принципи 39

тиною тієї самої послідовності подій, що й первісний напад. Проте слід зазначити, що цю смерть спричинила друга дія.

2. Actus reus треба доказати

У разі крадіжки, зґвалтування або тяжкого вбивства не може бути злочину, поки не сталося actus reus. Якщо actus reus якогось конкретного злочину не сталося, то злочин не скоєний. Це твердження слушне й щодо не-закінчених злочинів, наприклад, замахів на злочин, змов та підбурювання до злочинів. Наприклад, щоб бути засудженим за замах на злочин, підсудний має здійснити "дію, більше ніж просто підготовчу", до повного злочину.

3. Дія має бути добровільна

Майже завжди треба доказати, що обвинувачений сам спричинив ту або ту дію або вдався до бездіяльності. Проте з цього правила можуть бути разючі винятки. У справі Ларсонер [1933 p.], 37 J. P. 206, француженку, що подорожувала з Англії до Ірландії, ірландські урядовці заарештували в Ірландії як нелегальну іммігрантку. Всупереч бажанням жінки її відпровадили назад до Великобританії, де її цілком слушно звинуватили, що вона в цій країні нелегальний іноземець. Вирок затвердили, дарма що жінка не мала особистої свободи дій і до Великобританії її привезли супроти її волі. Цю справу використали як прецедент для підтримки судової постанови у справі Вінзер проти начальника поліції графства Кент [1983 p.], газета "The Tunes" за 28 березня, коли підсудного визнали винним у тому, що він п'яний вийшов на вулицю. Він справді був п'яний і вчинив бешкет у лікарні. Зрештою викликали поліцію. Полісмени вивели його на вулицю, а потім заарештували за те, що він п'яний ходить по вулиці. Присуд не скасували, хоча підсудний опинився на вулиці не з власної волі.


40 П. Лечленд. Злочин, покарання, судочинство

Автоматизм

Цікаво, що вважають, ніби така обставина, що звільняє від відповідальності, як автоматизм, применшує actus reus, оскільки на неї покликаються тоді, коли можна довести, що дії підсудного — "неусвідомлені й мимовільні". Якщо пощастить довести, що підсудний перебував у стані трансу, не усвідомлював власних дій або що його спонукав діяти якийсь зовнішній чинник, то автоматизм як обставина, що звільняє від відповідальності, цілковито виправдає його. Але на практиці автоматизм — украй обмежений спосіб захисту, бо, наприклад, якщо дії схильні повторюватись, то вважатимуть, що вони свідчать не про автоматизм, а божевілля. (Докладніше про автоматизм див. у розділі про обставини, що звільняють від відповідальності).

4. Бездіяльність:

невиконання певних дій може призвести до кримінальної відповідальності

Є безліч ситуацій, коли невиконання певних дій призводить до дуже тяжких наслідків, що за них карають згідно з нормами кримінального права. Чимало законів запровадили кримінальну відповідальність за ситуації, що через них давніше можна було позиватися тільки в цивільному суді. Бездіяльність інколи може спричинитись навіть до тяжких злочинів. Наприклад, недбальство стало причиною не одного простого вбивства. У справі R. проти Стоуна та Добінсона [1977 p.], 2 All E. R. 341, жінка середніх літ, сестра обвинувачених, живучи в їхньому домі, була приречена на самотнє, прикуте до ліжка животіння. Підсудні знали, що її стан погіршується, але нічого не чинили для поправи ситуації. Сестру виявили мертвою в ліжку, страшенно брудну та занедбану. Хоч офіційною причиною смерті була токсемія внаслідок пролежнів, обвинувачених визнали винними в простому вбивстві, оскільки вони брали на себе обов'язок піклуватися про свою родичку. Так само


Розділ 4. Загальні принципи 41

й батьки мають обов'язок уберігати своїх дітей від фізичної шкоди, і, звичайно, їх можна переслідувати, якщо вони не годуватимуть дітей. У разі недбальства вони теж можуть бути винні в простому вбивстві. В іншій царині, коли йдеться про дотримання правних норм у сфері комерційної діяльності компаній, нереєстрація може стати підставою для кримінальної відповідальності. Бездіяльність може потягти за собою відповідальність і за такі відносно незначні правопорушення, як неприсгібання ременем, а згідно з законами про дорожній рух, людина зобов'язана протягом двадцяти чотирьох годин повідомиш про аварію з людськими жертвами.

Особа, що не виконала договірного обов'язку, може бути засуджена за просте вбивство. У справі Штвуда [1902 p.], 19 Т. L. R. 37, підсудний, що працював наглядачем на залізничному переїзді, став причиною аварії на переїзді і смерті кількох людей, бо не закрив шлагбаума, коли проїздив поїзд.

(Див. Clarkson & Keating, 3rd ed., pp. 90-131).

5. Причинна зумовленість

При більшості злочинів, надто при простих і тяжких убивствах, треба визначати причинний зв'язок між дією та наслідком. Згідно з загальним правилом кримінального права особа відповідає тільки за передбачувані наслідки своїх дій. Якщо особа передбачала або мала передбачати наслідки своїх дій, то їх не можна вважати за дуже далекі й ту особу визнають винною (S. & Н., р. 45). (Див. Nome, Crime, Reason and History, p. 136).

Між первісною дією і остаточним наслідком, що становитиме злочин, часом можуть іти проміжні події. Якщо проміжні події передбачувані, обвинувачений відповідатиме за смерть, що стала їхнім кінцевим наслідком. Наприклад, при розгляі справи Мелкерека [1981 p.] стверджувано, нібито вимикання системи підтримки життя порушило причинну послідовність. Це твердження відкинули, бо головною причиною смерті були дії підсудного.


42 П. Лейлеид. Злочин, покарання, судочинство

При розгляді непов'язаних подій у великій пригоді стане критерій "якби не". Адже можливо взяти даний сценарій подій і з'ясувати, чи сталася б та або та подія, "якби не" сталося іншої події. Цей критерій лише дозволяє вилучити непов'язані елементи.

Розгляд гіпотетичних ситуацій допоможе проілюструвати деякі з питань, що з ними стикається суд, намагаючись установити причинний зв'язок.

1. Зважати на реальний стан потерпілого чи на збіг обставин

А спрямовує пістолет на Б, але не стріляє. Б помирає від серцевого нападу.

Тут існує більше ніж одна можливість. Потерпілий так налякався, його так приголомшив спрямований на нього пістолет, що він зазнав серцевого нападу. Загальновизнане правило причинності проголошує, що треба зважати на реальний стан потерпілого, отже, коли спрямований на когось пістолет став причиною серцевого нападу, той, хто його спрямував, підлягає кримінальній відповідальності. У справі R. проти Блау [1975 p.], З All Е. R. 466, підсудний штрикнув ножем вісімнадцятирічну дівчину, що була свідком Єгови. Дівчина, як вимагає її релігія, відмовилась від переливання крові й через те померла від рани. Підсудного засудили за просте вбивство, а лорд-суддя Лотн затвердив присуд, повторивши, що "треба зважати на реальний стан жертви". Лорд відмовився визнати, що дівчина повелася нерозумно, й указував, що ножова рана й далі зостається головною причиною смерті. У ще одній справі, R. проти Ватсона [1989 p.], Crim. L. R. 733, літній чоловік помер від серцевого нападу невдовзі по тому, як грабіжники вдерлись до його будинку. Питання таке: чи стала крадіжка з проломом причиною смерті? Були свідчення, що після втечі грабіжників його серце знову стало битись нормально, але збудження, спричинене приїздом поліції, мабуть, призвело до другої кризи. А чи тверезий, розважливий спостерігач зважав би на ризик, що таке може статися?


Розділ 4. Загальні принципи 43

І навпаки, певне, можна довести, що то чистісінький збіг, коли серцевий напад стався саме тоді, як на жертву спрямували пістолет. Якщо таке доведуть, за смерть ніхто й не відповідатиме.

Ось класичний приклад збігу обставин: "А штурхає Б, той, побитий і приголомшений, падає на землю; тієї самої миті валиться дерево й убиває Б. А, звісно, став причиною ран і подряпин Б, та аж ніяк не його смерті... просто сталося так, що тієї самої миті, як А збив на землю Б, на те місце, де він лежав, упало дерево й заподіяло йому смерть..." (Hart and Honore, цитовано в Clarkson & Keating, p. 423).

2. Поліційний підхід до причинності

А нападає на Б, грабує його і, напівпритомного, залишає на дорозі, де на нього наїздить автомобіль, через що той помирає.

Дія має становити досить безпосередню причину смерті, тільки в такому разі можна притягати до кримінальної відповідальності. Цей підхід проілюстровано у справі Народ проти Кіба та Крала [1974 p.], яку розглядали в Сполучених Штатах. Тяжко побиту жертву грабунку покинули без одягу та окулярів на погано освітленій дорозі при мінусовій температурі. Поки потерпілий намагався бодай трохи оклигати, його переїхав і вбив ваговоз. Із погляду причинності смерть настала внаслідок зовсім іншої причини, отже, цей результат не міг бути ясно передбачуваним наслідком дій підсудного (С. & К., р. 418). Якщо напасників визнають винними в простому вбивстві за обставин, близьких до згаданих вище, цей факт можна буде вважати за приклад по-ліційного підходу до причинності. Підсудні відповідатимуть за смерть не тому, що заподіяли її, а тому, що спричинились до фатальної низки подій.

3. Проблема суперечливих причин

Розгляньмо її на прикладі катастрофи, що сталась біля Зебрюгге з поромом "Herald of Free Enterprise". Судно перевернулось після того, як випливло з гавані з відчиненим навстіж носовим люком, загинуло близько


44 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

двохсот чоловік. Відповідальність можна було покласти лише на великий гурт осіб, бо, фактично, годі було доводити, ніби до катастрофи призвели дії однієї людини. Компанія, наприклад, мала недбале керівництво, методи нагляду й контролю були недосконалі. Бракувало механізму безпеки, що спостерігав би за люком і давав застережний сигнал. Капітан не оглянув судна. Моряк, відповідальний за стан люка, не виконав свого обов'язку. Виявилось неможливим підтримати позов про просте вбивство, оскільки збіглася ціла низка суперечливих доказів.

Труднощі, пов'язані з суперечливими причинами, дуже добре ілюструвати справами, де згодом важливу роль відіграло медичне втручання.

А завдає тілесних ушкоджень Б, що помирає у шпиталі внаслідок неправильного (недбалого, необачного) лікування.

У справі R. проти Джордана [1956 p.], 40 Cr. App. R. 152, підсудний ударив потерпілого ножем, і трохи згодом потерпілий помер. На той час рана майже загоїлась. Джордана обвинуватили й засудили за тяжке вбивство. Проте при розгляді апеляції виявили, що потерпілий швидко одужував, але через недбальство йому призначили антибіотик, на який він мав алергію. Засудження скасували на підставі, що присяжні напевне б ухвалили інший вердикт, якби на судовому розгляді були представлені медичні свідчення. Проблема тут полягає в тому, що Джордан безперечно мав mens rea тяжкого вбивства під час нападу, а потреба лікувати рану зрештою стала причиною смерті. Порівняймо тепер справу R. проти Сміта [1959 p.], 2 All E. R. 193, яку відтоді вважають за кращий прецедент. Сталася бійка, під час якої один солдат штрикнув багнетом іншого. Потерпілого занесли до лікаря, де й урвалося його життя. Лікар був заклопотаний і не спромігся оцінити тяжкості поранення. Від лікування, яке призначив зрештою лікар, потерпілому, напевне, погіршало й він невдовзі помер. При розгляді апеляційної скарги на присуд зазначено, що удар багнетом становив "реальну головну причину" смерті, а неправильне лікування не пов'язане безпосередньо зі смертю. Справу Джордана відкинули


Розділ 4. Загальні принципи 45

як прецедент, бо в тому разі головною причиною смерті було медичне втручання. Загальне правило таке: присяжні повинні зважити, чи справді рана — реальна головна причина смерті.

У справі R. проти Чешира [1991 p.], З All E. R. 670, підсудний вистрелив у жертву з пістолета 10 грудня 1987 p. Куля пошкодила стегнову кістку та шлунок. Потерпілий подався до лікарні, де внаслідок інтенсивної терапії в нього з'явилися ускладнення, зокрема стало важко дихати, тож довелося зробити трахеотомію й уставити трубку. 8 лютого дихати стало ще важче, і, поставивши хибний діагноз, приписали цей розлад нападові тривоги. 14 лютого 1988 p. потерпілий помер. Розтин трупа показав, що смерть настала внаслідок незвичайного ускладнення, повітряну трубку заткнула перешкода на рівні трахеотомічного рубця. Обвинуваченого засудили за тяжке вбивство, а він подав апеляцію, поклика-ючись на помилку судді в інструктажі присяжних. Суддя, що розглядав справу, заявив, що для того, аби причинний ланцюжок був розірваний, лікування має бути необачне, простого недогляду чи недбальства не досить. Відхиляючи скаргу, лорд-суддя Белдем сказав, що суддя схибив, запрошуючи присяжних розглянути суперечливі причини, тобто ступені провини під час лікування. Ускладнення було прямим наслідком дій підсудного, отже, ускладнення не становило єдиної чи навіть головної причини смерті, дарма що істотно сприяло кінцевому результатові. Але тут слід відповісти на ще одне запитання: чи заподіяна рана ще становила реальну причину в мить смерті? Адже цілком очевидно, що згадані судові постанови полишають враження, ніби втручання лікарів та медичного персоналу навряд чи коли-небудь уриває причинний ланцюжок.

4. Дії обвинуваченого призводять

до ушкоджень, що їх зазнає потерпілий

А збирається напасти на Б, що, намагаючись угекш, тяжко калічиться.

У цій ситуації підсудний не єдина причина, однак його все-таки можна притягати до відповідальності.


46 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

У справі R. проти Робертса [1971 p.], 56 Cr. App. R. 95, чоловік приставав із сексуальними домаганнями до жінки, що їхала в автомобілі, сидячи на передньому сидінні. Обвинуваченого засудили за те, що він завдав фактичних тілесних ушкоджень, — згідно зі ст. 47 закону 1861 p. про злочини проти особи, бо жінка, вискочивши з автомобіля, покалічилась. А це був природний наслідок того, що казав і робив обвинувачений (С. & К., р. 419).

5. Ситуації, не пов'язані з причинним ланцюжком

А нападає на Б й ранить його. По дорозі в шпиталь санітарна машина потрапляє в аварію і потерпілий гине. Хоча, застосувавши критерій "якби не", виявиться, що потерпілий не сидів би в санітарній машині, якби не напад, здається, що причинний ланцюжок тут розірваний. Адже кінцевий наслідок надто далекий. А не відповідає за аварію санітарної машини в тому розумінні, що така оказія — аж ніяк не передбачуваний наслідок у мить нападу.

А нападає й ранить Б. Дитина Б під час нападу перебуває вдома і, зоставшись унаслідок нападу сама, спричиняє пожежу й гине. Такий наслідок, напевне, дуже далекий і виходить за межі причинного ланцюжка й сфери передбачуваного ризику.

А нападає й ранить Б. Дитина Б під час нападу перебуває вдома і, зоставшись унаслідок нападу сама, спричиняє пожежу й гине. Почувши про загибель дитини, мати Б помирає від серцевого нападу. Цю смерть можна прирівняти до нервового шоку, згаданого в деліктному праві, проте дана подія надто далека, щоб когось можна було притягти до кримінальної відповідальності за смерть матері.

Визначаючи ступінь відповідальності А, треба встановити, чи між даною сукупністю подій є безпосередній причинний зв'язок. Один з критеріїв такий: А відповідає за всі природні наслідки своїх дій. Цей критерій загалом дуже близький до критерію розумної передбачуваності,


Розділ 4. Загальні принципи 47

застосовуваного при цивільних правопорушеннях. Припустивши, що обвинувачений передбачав наслідки своїх дій, ми вводимо елемент mens rea.

При тяжкому вбивстві дії обвинуваченого мають бути не тільки причиною смерті, а й головною причиною смерті. Ступінь наявності mens rea, здається, впливає на питання причинності.

Психічний складник у злочині

Тепер нам слід дослідити, як уявлення про моральний осуд, що виправдовує покарання, переходить у формулу, завдяки якій суди спроможні визначати вину чи невинність обвинуваченого. Уявлення про mens геа сформували для задоволення вимоги потвердити доказами наявність провинної психіки. Адже при певних злочинах, аби можна було вважати, що злочин таки скоєно, доконечно виявити в злочинця особливий стан психіки. На початку важливо зазначити, що його не слід сплутувати з будь-яким почуттям провини, якимсь конкретним мотивом. Мотив — це причина, чому людина скоїла даний учинок. Наприклад, людина, давши своєму вмирущому родичеві, що страшенно мучився, смертельну дозу ліків, винна в тяжкому вбивстві (R. проти Грея [1965 p.], "The Times", 7 жовтня (Seago, p. 50). У справі доктора Кокса, 19/9/1992 p., консультанта-ревматолога, що приписав хворій на її вимогу хлористий калій, визнали винним у замасі на тяжке вбивство, — через те, що приписані ліки не були знеболювачем. Слід також зазначити, що наявність mens геа — це ще й спосіб розрізняти тяжкі й нетяжкі злочини.

Украй важливо одразу зрозуміти викладені нижче думки. А це тому, що різні психічні стани, які можуть становити mens геа, мають фундаментальну вагу в кримінальному праві. По сугі, лише певні психічні стани породжують кримінальні дії, натомість решта станів не сягає такого рівня. Обвинувачений заслуговує кари, коди є потрібна для скоєння злочину mens геа, і може зовсім уникнути її, якщо mens геа недостатня. Звичайно,


48 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

головне питання полягає в тому, як дізнатися, що саме становить потрібну для скоєння злочину mens rea. Конкретні слова і критерії, обговорені нижче, — це спроби суду визначити ситуації, коли можна підтвердити наявність mens rea відповідно до сформульованих законом дефініцій злочинів. Доцільно розглянути ці слова за порядком зменшення їхньої ваги. Отже, "намір" — най-кримінальніше слово, тоді як простого недбальства, що стоїть на іншому краї спектру, не досить, щоб воно зумовлювало кримінальну відповідальність відповідно до загального права (за винятком правопорушень із суворою відповідальністю).

І. НАМІР

У певних ситуаціях досить того пояснення слова "намір", що його дає здоровий глузд. Особа, що бере пістолет, заряджає його й ретельно цілиться з відстані кількох метрів у безпорадну жертву, напевне ж наміряється вбити ту жертву. Проте людина може натиснути на гачок умисне і водночас не мати наміру вбити свою жертву. Наприклад, коли обвинувачений гадав, що пістолет заряджений сліпими набоями, або стояв на полігоні, а жертва ховалася за мішенями, де її й уразила куля.

У справі Канліф проти Гудмена [1950 p.], I All E. R. 720, лорд-суддя Аскіт заявив, що "намір, як на мене, означає такий стан, коли сторона, що наміряється, — я назву її X, — робить більше, ніж просто задумує. Він означає стан, коли, навпаки, вона більш-менш твердо вирішує щось учинити і коли, як зважити на можливості, вона має обгрунтовані сподівання бути спроможною те вчинити, виявивши свою волю".

Натомість у справі Моуена [1976 p.], Q. В. 1, лорд-суддя Джеймс визначив намір як "постанову досягнути [забороненого результату], тією мірою, якою під силу обвинуваченому, байдуже, бажав обвинувачений наслідків свого вчинку чи ні".


Розділ 4. Загальні принципи 49

Прямий та опосередкований намір

Особа може намірятись досягнути більше ніж одного результату водночас. "Можна сказати, що намір прямий лише тоді, коли обвинувачений мав мету чи бажання досягнути певного наслідку, а опосередкований тоді, коли той наслідок був передбачуваний, але не бажаний".

У справі Стіна [1947 p.], 1 All Е. R. 813, підсудний був британський актор, що працював у Німеччині. Після погроз йому та його родині з боку нацистів він неохоче погодився працювати диктором на радіо. Після війни його визнали винним у діях, які можна кваліфікувати як допомогу ворогові, але він подав апеляційну скаргу. Треба було розв'язати таке питання: чи то, передаючи новини, він намірявся допомогти ворогові, в чому його, власне, й звинуватили, чи то просто намірявся врятувати від лиха себе і свою родину. В судовій постанові зазначено, що полонені британські солдати, будуючи бірманську залізницю, допомагали ворогові. Під час війни було безліч ситуацій, коли люди діяли так, як їм наказували, й не мали вибору.

Нам треба зрозуміти різницю між прямим та опосередкованим наміром, бо опосередкований намір набагато розширює царину наміряння. Прямий намір наявний тоді, коли наслідок бажаний, та опосередкований намір може бути задоволений і в тому разі, коли наслідок небажаний. Таке стається тоді, коли обвинувачений уважає наслідок за реальну неминучість і, дарма що безпосередньо не бажає цього наслідку, однаково вдається до певних дій.

Критерій, що існував до прецеденту у справі Молоні, охоплював усі ці ситуації:

1) Намір є, коли наслідок становить мету чи ціль виконавця злочину. Це прямий намір.

2) Намір є, коли наслідок становить мету чи ціль виконавця злочину або ж був передбачений як реальна неминучість. Це передбачуваний, але небажаний наслідок. Такий наслідок — доконечна передумова скоєння злочину. Коли хто стріляє у вікно, щоб убити свою жертву, то для скоєння злочину треба розбити шибку.


П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

3) Намір є, коли наслідок становить мету чи ціль виконавця злочину або ж його вважають за безперечну реальність, упевнені, що він станеться. Це опосередкований намір відповідно до прецеденту в справі Недріка. Приклад — закладання бомби в літак. Якщо бомба вибухне, є безперечна впевненість, що екіпаж та пасажири загинуть.

4) Намір є, коли наслідок становить мету чи ціль виконавця злочину або ж був передбачений як можливий або ймовірний.

В останні роки сталась велика зміна, звузивши визначення наміру, тож тепер названий вище пункт 4) недостатній, щоб становити намір. Отже, якщо наслідок можливий, імовірний або навіть дуже ймовірний, нині вже не вважають, що виконавець злочину мав намір досягнути такого результату.

У справі R. проти Молоні [1985 p.], I A. C. 905, лорд Брідж у палаті лордів сказав, що загалом здоровий глузд присяжних має вирішувати, чи намірявся підсудний здійснити ту або ту дію. Та якщо потрібен критерій, то слід пам'ятати, що тяжке вбивство — це злочин, якому передує певний намір, тож критерій має визначати і те, чи була смерть природним наслідком добровільної дії, і те, чи передбачав обвинувачений, що саме такий наслідок природний. Лорд указав, що наслідок, аби становити намір, має бути передбачений як реальна або майже реальна неминучість. Проте в цьому формулюванні критерію породжує певні сумніви термін "природний наслідок". З'ясовано, що передбачення наслідків — питання не матеріального, а доказового права. Отже, присяжні висновують наявність наміру з поданих їм фактів.

Справа R. проти Генкока та Шенкленда [1986 p.], А. C. 455, що привернула увагу широкої громадськості, спричинилась до дальшого розгляду цього питання в палаті лордів. Під час шахтарського страйку обвинувачені скидали бетонні брили з мосту на автостраду. Обвинувачені стверджували, що вдалися до цих дій, аби не дати тим, хто не страйкує, дістатися на роботу. На таксі, що везло страйколомів під ескортом поліції, впала бетонна брила й убила водія. Обвинувачених засудили


Розділ 4. Загальні принципи 51

за тяжке вбивство, проте при остаточному розгляді апеляційної скарги в палаті лордів присуд пом'які^гили, кваліфікувавши злочин як просте вбивство.

Лорд Скармен удосконалив критерій, з'ясувавша щ6 треба розуміти під природними наслідками. Він наголосив, що ймовірність тих або тих наслідків учин<<у — важливе питання, яке мають розглянути присяжні. Тобто що вища ймовірність певного наслідку, то більше шансів на те, що цей наслідок був передбачений, отже, в такому разі можна виснувати наявність наміру (див. Ashworth, p. 150).

Після прецеденти у справі Генкока й Шенкленда лорд Лейн, головний суддя у справі R. проти Недріка [1986 p.], 1 W. L. R. 1025, по-новому сформулював настанови, що їх мають дотримуватись присяжні, визначаючи намір:

"...полегшуючи свою роботу, присяжні можуть поставити собі два запитання:

1) Яка ймовірність наслідків учинку, що його добровільно скоїв підсудний?

2) Чи передбачав він ті наслідки?

Якщо підсудний і в гадці не мав, що його в^пшок може призвести до чиєїсь смерті або тілесних ^ушкоджень, то він не намірявся їх заподіяти. А якщо думав про можливі наслідки, але гадав, що ризик, якого ^зазнає вбитий, незначний, то присяжним буде неважко виснувати, що підсудний не мав наміру спричинити такий наслідок. З іншого боку, якщо присяжні визнаючд», що існувала реальна неминучість заподіяти смерть або тяжких ушкоджень, тоді, зіпершись на цей факт, їм буде неважко виснувати, що підсудний намірявся вби^и або завдати тяжких ушкоджень, навіть якщо в нього Не було бажання досягнути цього результату".

Це нібито означає, що намір можна визначітги як передбачення реальної неминучості. Розгляньмо випадок із чоловіком, що підкладає в літак бомбу, т^к відрегулювавши годинниковий механізм, щоб вона вибухнула в повітрі, а він міг претендувати на страхові виплати за вантаж. Він вочевидь намірявся заявите претензії на страхові гроші, хоча добре знав, що при вибусі бомби екіпаж загине. То чи намірявся підсудний убити


52

П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

екіпаж? Відповідь позитивна, бо, застосувавши згаданий вище критерій із прецеденту у справі Недріка, ми з'ясуємо, що смерть екіпажу була передбачена як реально неминучий наслідок.

Ешворт обстоює, що набагато легше розглядати психічні стани як нерозривно пов'язані з діями (actus reus та mens геа скорше поєднані, ніж окремі), тобто слід зважати на те, чи вдавався підсудний до дій, які мали дати певний наслідок. Чи становив той наслідок його ціль, мету або прагнення?

Присяжні мають зосередитись на розгляді психічного стану обвинуваченого, і їхній вердикт вирішальний для вироку, яким закінчиться справа. Те, що визначення наміру охоплює й опосередкований намір, ставить нас перед іще однією проблемою: як знайти метод відрізняти опосередкований намір від необачності? Психічного стану, що становитиме опосередкований намір, досить, щоб засугщти за тяжке вбивство, а необачність потягне за собою вирок за просте вбивство.

II. НЕОБАЧНІСТЬ

Необачність охоплює такі форми ризикованих дій, які достатні для виникнення кримінальної відповідальності. Отже, "особа, не мавши наміру спричинити шкідливий результат, може піти на невиправданий ризик і таки спричинити його. Якщо вона так чинить, їй можна закинути необачність" (Smith & Hogan).

Суб'єктивна необачність

Перше питання, яке слід розглянути, таке: чи має ігід-, судний передбачати ризик, щоб його можна було засудити за злочин? Це питання можна звести до іншого:

чи тільки ті підлягають кримінальній відповідальності, хто усвідомлював, що йде на ризик, але вдавався до


Розділ 4. Загальні принципи 53

певних дій, незважаючи на той ризик? Як іще один варіант можна розглянути доцільність застосування набагато вищого критерію. Адже особу, що створює ризик, очевидний для розважливої людини, можна вважати за необачну. Див. нижче про об'єктивну необачність у зв'язку зі справою Колдвела.

Нині склалася така ситуація, що певні злочини (наприклад, злочини проти особи) вимагають застосування суб'єктивних критеріїв, тоді як до решти - (наприклад, кримінальних збитків) застосовують об'єктивні критерії. Отже, дізнаючись, чи знав сам підсудний про ризик, застосовують суб'єктивний критерій. За прецедент при суб'єктивному підході править справа Канінгема. Критерій, застосований при розгляді цієї справи, назвали критерієм необачності для царини загального права. (As-hworth, p. 154).

У справі R. проти Канінгема [1957 p.], 2 All E. R. 412, підсудний зірвав зі стіни газового лічильника, щоб викрасти його вміст, але при цьому зламав газову трубу, навіть не помітивши завданої шкоди. Від газу, що вийшов з труби, мало не задушилася місіс Вейд, чиї двері були по сусідству. Канінгема звинуватили за ст. 23 закону 1861 p. про злочини проти особи, де йдеться про зловмисне утворення шкідливих димів та випарів. Суддя, який провадив судовий розгляд, зазначив, що слово "зловмисний" означає "порочний", а під цю категорію потрапляє все, що робить людина, не мавши до того діла. Але чи досить цього, щоб становити mens геа згідно з 23-ю статтею?

Суд уважав, що відповідно до будь-якого даного законом визначення злочину "зловмисність" слід розуміти або як а) наявність фактичного наміру вчинити те або те зло, яке й справді було скоєне, або як б) необачність, незважання на те, станеться таке зло чи ні (тобто коли обвинувачений передбачав, що може статися певне зло, а проте й далі робив своє, нехтуючи цей ризик).

Така постанова означає, що mens геа обвинуваченого має бути цілком специфічна, щоб зумовити засудження за злочин, тобто треба довести, що підсудний або намірявся випустити газ, або ж передбачав, що внаслідок його дій станеться те чи те конкретне зло.


54

П. Лейленд. Злочин, покаранню, судочинство

З судової постанови у справі Канінгема випливають важливі висновки. Індивіди, нездатні усвідомити наслідки своїх дій, не будуть суб'єктивно необачні. У справі R. проти Стівенсона [1979 p.], 2 All E. R. 1198, підсудний, щоб поспати, заповз у нору, вириту у великій скирті соломи. Коли трохи згодом він замерз, то запалив вогонь із гілочок та соломи просто в норі. Не диво, що скирта пойнялася полум'ям і згоріла. Хоча більшість людей усвідомлювали б ризикованість таких дій, підсудний спромігся довести, що він хворий на шизофренію й через те був неспроможний оцінити ризик завдати збитків. Якщо йти за суб'єктивним критерієм відповідно до прецеденту в справі Канінгема, цей підсудний аж ніяк не вдавався до суб'єктивно необачних дій.

Об'єктивна необачність

З об'єктивною необачністю пов'язаний набагато вищий критерій, бо вона означає, що дії обвинуваченого, не відповідні діям, яких сподівалися б від розважливої людини, підлягають кримінальній відповідальності. Останніми роками сфера чинності об'єктивної необачності стала предметом неперервних дискусій. У викладеній нижче справі Колдвела палата лордів ухвалила, що для певних злочинів (наприклад, заподіяння кримінальних збитків, простого вбивства з необачності) доконечно виробити точніший критерій визначення необачності.

При розгляді справи R. проти Колдвела [1982 p.], А. С. 341, лорд Діплок стверджував, що необачність охоплює цілу низку психічних станів, проте не схвалив уживання таких термінів, як об'єктивна та суб'єктивна необачність. Лорд доводив, що mens rea — це вже за самим визначенням психічний стан обвинуваченого, і цей стан не може бути психічним станом якоїсь вигаданої ідеальної людини, хоча на практиці сам дуже близько підступив до об'єктивного визначення необачності.

Уявлення про необачність, сформульоване в законі 1971 p. про кримінальні збитки, він витлумачив так:


Розділ 4. Загальні принципи 55

1) виконання дії, яка фактично створює очевидний [і поважний] ризик пошкодити або знищити чиєсь майно;

2) злочинець, виконуючи цю дію, або й гадки не мав про можливість такого ризику, або ж усвідомлював, що певний ризик є, проте однаково не відмовлявся від дії.

Це твердження начебто означає, що в пункті 1 сторона обвинувачення має тільки довести, що підсудний створив очевидний ризик завдати збитків. Якщо запитати, для кого той ризик очевидний, якщо не для самого підсудного, то відповідь має бути така: для розважливої людини. Тут одразу постає запитання, про який саме очевидний ризик ідеться. Адже є певні форми ризику, очевидні для розважливої людини, проте йти на такий ризик — аж ніяк не кримінальний злочин. Наприклад, хірург, виконуючи операцію, йде на очевидний ризик, що пацієнт може померти. Та за нормальних обставин смерть пацієнта в операційній не потягне за собою обвинувачення. Отже, коли йти за прецедентом у справі Колдвела, очевидний ризик повинен мати "кримінальний" характер. У справі Лоуренса [1982 p.], A. С. 510, де йшлося про просте вбивство внаслідок наїзду автомобілем (справу розглядали того самого дня, що й справу Колдвела), лорд Діплок додав слово "поважний" до першої частини критерію, тобто обвинувачений має вчинити дію, яка й справді створює очевидний і поважний ризик. Слово "поважний" уставлене, щоб наголосити, що має бути великий ризик заподіяти смерть.

Додамо, що питання про наявність думки про ризик проблематичне, оскільки, згідно із згаданим вище пунктом 2, обвинувачений необачний навіть тоді, коли й гадки не мав про ризик. Тут перед нами те, що можна було б назвати неусвідомленим створенням ризику. Особа й не здогадується, що тут є певний ризик, але мимоволі створює той ризик, який був би очевидний для розважливої людини. Зважають не на те, що насправді передбачав обвинувачений, а на те, що він повинен був передбачити. Підсудний винен, якщо розважлива людина усвідомила б ризик, і винен навіть тоді, коли неспроможний добачити той ризик. Отже, такий підсудний, як Огівенсон, чий психічний стан не давав йому


56

П. Леиленд. Злочин, покарання, судочинство

змоги оцінити ризик, тепер підлягатиме кримінальній відповідальності. Так само й неповнолітній підсудний, як-от у справі Еліота [1983 p.], 2 All Е. R. 1005. А все тому, що розважлива людина усвідомила б ризик. Друга частина критерію зі справи Колдвела, подана вище під пунктом 2, вказує на суб'єктивну необачність такого ж типу, як необачність у справі Канінгема. Людина усвідомлює, що йде на певний ризик, та однаково не відступає від свого задуму.

Дальший висновок з поданого у справі Колдвела визначення необачності такий: майже зовсім щезає уявлення про грубе недбальство. Якщо необачність спирається на об'єктивні критерії, то де тут місце для грубого недбальства? Дискусія навколо справи Колдвела втратила сенс після недавнього зростання кількості засуджень за просте вбивство через грубе недбальство.

У зв'язку з критерієм необачності зі справи Колдвела постають дуже важливі й суперечливі питання. Наприклад, було чимало дискусій про те, чи людина, що йде на неусвідомлюваний ризик, так само гідна осуду, як і людина, що йде на усвідомлюваний ризик. Візьмімо для прикладу водія двоповерхового автобуса, що не помітив застережного знаку й проїхав під низьким мостом, зчесавши другий поверх і вбивши кількох чоловік. Наслідки страшні, але цю подію можна розглядати як нещасний випадок. Та, застосувавши критерій із справи Колдвела, людину, що йшла на ризик неусвідомлено, можна засудити за просте вбивство з необачності. А тепер запитаймо, як цю дію можна відрізнити від поведінки іншого водія, який знав, що гальма працюють кепсько, але й далі сидів за кермом. Згодом стався нещасний випадок, коли гальма відмовили й загинуло кілька чоловік. Водій, що так усвідомлено ризикував життям пасажирів, напевне заслуговує більшого осуду, ніж водій, що загнав автобуса під міст. Інше запитання таке: чи ті, хто не усвідомлював ризику, мають менші шанси дістати покарання відповідно до норм кримінального права? Тож якщо є критерії для утвердження різних параметрів призначення покарань, із цього випливає, що до згаданих вище підсудних слід підходити з різними


Розділ 4. Загальні принципи 57

критеріями, оскільки характер злочинів, які вони скоїли, дуже різний.

Гаразд, а що ж за таких обставин означають слова "Не можу пригадати"? (S. & Н., Cases, p.115).

Прогалина в критерії зі справи Колдвела

Загальновизнано, що в критерії, виробленому на основі справ Колдвела та Лоуренса, є прогалина. Нею можна скористатися в ситуаціях, коли обвинувачений усвідомлює, що може бути певний ризик. Він оцінює ситуацію й вирішує, що той ризик можна усунути. У справі Начальник поліції міста Ейвона проти Шімена [1987 p.], 84 Сг. App. R. 7, фахівець зі східних бойових мистецтв надумав, аби показати свою вправність, копнути вікно крамниці, гадаючи, що нога не торкнеться скла. Він помилився в розрахунках і розбив вітрину. Підсудного в цьому випадку не виправдали, — напевне тому, що той визнав: він таки йшов на певний ризик. Проте, розглядаючи справу R. проти Ріда [1991 p.], Crim. L. R. 269, лорд-суддя Мастіл заявив в апеляційному суді:

"Підсудний сказав, що він не усвідомлював наявність ризику, не оцінював його як незначний [як-от у справі Шімена] й не оцінював його як досить великий, байдуже, що саме цей термін може означати. Отже, за словами підсудного, там не було жодного ризику. Якщо це й справді так було або могло бути, присяжні повинні його виправдати".

III. ГРУБЕ НЕДБАЛЬСТВО

Ми вже зазначали, що критерій необачності з прецеденту у справі Колдвела такий широкий, що просте вбивство через грубе недбальство він начебто справді обертав на зайву категорію. Проте нещодавно сталася зміна в політиці судів, які, здається, у справах про просте вбивство, не пов'язане з суб'єктивною необачністю,


58 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

воліють застосовувати скорше критерій грубого недбальства, ніж критерій необачності з прецеденту Колдвела.

Теперішній критерій, що його виробив апеляційний суд, розглядаючи справу R. проти Прентіса [1994 p.], Сг. Арр. R. 262, а згодом схвалила палата лордів, розглядаючи справу Адамако [1994 p.], Crim. L. R. 757, спирається на давніший прецедент — справу Бейтмена [1925 p.], All Е. R. 45.

1) Має існувати певний обов'язок (завдання) та нескладні принципи закону про недбальство, застосовувані, аби потвердити його наявність. Уважано, що всі люди дотримуються таких норм поведінки, які не створюють небезпеки для життя навколишніх.

2) Має бути відступ від цього обов'язку, що призвів до смерті.

Щоб установити це, треба довести:

дії підсудного не відповідали діям, яких можна сподіватися від розважливого лікаря, водія або пересічної людини з юрби;

ті дії створили смертельну небезпеку,

і за всіх обставин були такі неадекватні, що, на думку присяжних, становили злочин.

Грубе недбальство можна вважати за вищий ступінь недбальства. Ризик, на який ідуть через недбальство, має бути очевидний для розважливої людини, а саме недбальство має бути досить велике, щоб виправдовувати, на думку присяжних, засудження за кримінальний злочин. Якщо спиратись на прецедент у справі Адамако, тепер уже ясно, що ризик має бути пов'язаний зі смертю.

Професор Сміт гадає, що необачність і далі можна застосовувати до випадків простого вбивства, коли обвинувачений суб'єктивно необачний. А це трапляється в тому разі, коли обвинувачений спричиняє своїми діями смерть, усвідомлюючи високу ймовірність, що його дії призведуть принаймні до тяжких тілесних ушкоджень (див. коментар [1994 p.], Crim. L. R. 759).


Розділ 4. Загальні принципи 59

НЕДБАЛЬСТВО

Недбальство — це та сфера, де традиційно ставили межу між "справді" кримінальною діяльністю та іншими діями, які теж може регулювати кримінальне право, але які не підлягають відповідальності згідно з нормами загального права. Питання про недбальство постає там, де є дії, що, як брати до уваги розумний ризик, не відповідають діям, яких можна сподіватися від розважливої людини. Точне судове визначення недбальства дав баристер Олдерсон при розгляді справи Блай проти "Birmingham Waterworks Co" [1856 p.], 11 Exch. 781:

"Недбальство — це невиконання того, що виконала б розважлива людина, спираючись на міркування, які звичайно регулюють людську поведінку та діяльність, або ж виконання тих дій, що їх не виконала б обачна, розважлива людина". При більшості кримінальних злочинів цього критерію не досить, щоб притягти обвинуваченого до відповідальності. Проте можна стверджувати, що обговорене вище визначення грубого недбальства досить ефективно поширює недбальство й на просте вбивство. Нема такого загального злочину, як недбальство, та в наступному розділі ми побачимо, що закони часто використовують цей критерій, і тоді він дуже близький до критерію недбальства, відомого в цивільному праві.

Варто нагадати, що нещодавно ухвалений закон про дорожній рух намагався утвердити дуже високий рівень шоферської вправності, визначаючи правопорушення, за які можна засудити, як дії обвинуваченого, що не відповідають потрібному рівневі вправності. Проте присяжні засуджують украй неохоче, коли правопорушення визначені так, що криміналізуються дії, що їх присяжні легко ототожнюють із власними.

Стаття 1 закону 1991 p. про дорожній рух передбачає, що особа, яка заподіяла смерть, керуючи автомобілем і створивши аварійну ситуацію, буде винна в злочині, що за нього карають ув'язненням до п'яти років і мінімум на два роки позбавляють ведійських прав. Ця стаття заступила статтю про смерть, заподіяну внаслідок необачності за кермом.


60 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

Керування автомобілем, що створює аварійну ситуацію:

а) водій керує машиною набагато гірше, ніж можна було б сподіватися від вправного, обережного водія;

б) для вправного та обережного водія буде очевидним, що таке керування створить аварійну ситуацію.

Це суто об'єктивний критерій, і підсудний, захищаючись, не може заявляти, ніби він якнайстаранніше робив усе, на що може здобутися невправний водій. Максимальне покарання нещодавно збільшили до десяти років.

Фактично, керування автомобілем, що створює аварійну ситуацію, вимагає двоетапного судового розгляду, який має доказати:

а) обвинувачений створив аварійну ситуацію;

б) саме це призвело до загибелі жертви.

недогляд,

ЩО НЕ ЗАСЛУГОВУЄ НА ОСУД

Головний принцип такий: коли особа, яка заподіяла шкоду, не скоїла жодної провини, вона не підлягає кримінальній відповідальності. Але на практиці це не завжди так. Наприклад, шофер, переїхавши перехожого, якого він не бачив, не буде винний у протиправному вбивстві, але різник, що продає заражене м'ясо, буде винний навіть тоді, коли залучав для його перевірки кваліфікованого лаборанта. А це тому, що останній приклад — злочин із суворою, або абсолютною, відповідальністю.

За виняткових обставин наявність mens rea можна спростувати, пославшись на нещасний випадок або незнання.


Розділ 5

СУВОРА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ОРГАНІЗАЦІЙ

Сувора відповідальність (або, як часом іще називають, абсолютна відповідальність) характерна для кримінальних злочинів, які не потребують mens rea щодо одного або кількох елементів actus reus. Іншими словами, стороні обвинувачення, щоб засудити, нема потреби з'ясовувати, чи психічний стан обвинуваченого відповідає критеріям, обговореним у попередньому розділі. Це може видатися дивним, бо наявність mens геа була визнана за характерну рису майже всіх порушень загального права. Навіть там, де певні злочини визначені в кодифікованій формі, наявність mens rea зостається вирішальним чинником. Наголошувано, що накладання покарань можна виправдати тим, що обвинувачений гідний осуду, і те, що він гідний осуду, можна підтвердити доказами. Закон зобов'язує до суворої відповідальності в тому розумінні, що стороні обвинувачення треба встановити лиш actus reus, щоб обвинувачений підлягав відповідальності. Ранній приклад суворої відповідальності ми бачимо у справі R. проти Прінса [1875 p.], L. R. 2 C. C. R. 154. В цій справі підсудного звинуватили в тому, що він забрав від батька неодружену дівчину, якій ще не виповнилося шістнадцяти років. Прінс знав, що вона перебувала під батьківською опікою, але гадав, маючи обгрунтовані підстави, що їй уже вісімнадцять років. Його вирок за правопорушення затвердили на тій підставі, що знаття, скільки дівчині років, закон не вимагав.

З середини дев'ятнадцятого сторіччя дедалі зростала роль держави, не зникла ця тенденція і в нинішньому сторіччі, коли законодавство охоплює щоразу нові царини людської діяльності. Коли парламент визнав існування правопорушень із суворою відповідальністю, кри-


62            П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

мінальне право постало як важливий механізм соціального контролю й запобігання шкодам.

Царини, де застосовують сувору відповідальність

1. Ліцензування та регулювання продажу й виробництва харчових продуктів та напоїв (закон 1955 p. про харчові продукти та ліки, закон 1990 p. про безпечність харчових продуктів).

2. Контроль над забрудненням довкілля. Суворе регулювання в цій царині гарантує, що й населення, і промисловість дотримуватимуться закону. Див. закон 1951 p. про річки (запобігання забруднень), викладену нижче справу "Alphacell" проти Вудворда [1971 p.].

3. Контроль за зберіганням наркотиків, вогнепальної зброї та вибухівки. Відповідно до закону 1971 p. про надуживання наркотиків суворій відповідальності підлягають усі, хто має небезпечні наркотики.

4. Дорожні правопорушення. Згідно з законами 1988-го та 1991 pp. про дорожній рух, сувору відповідальність застосовують при розгляді багатьох порушень правил дорожнього руху.

Фактично, ця остання категорія править за корисну ілюстрацію, як поширювався принцип суворої відповідальності. Коли взяти відносно тривіальний рівень, то вважано, що один з пріоритетів — запобігати захаращенню багатьох міст запаркованими автомобілями. Згідно з законодавством, поліція або регулювальники дорожнього руху можуть відбуксирувати незаконно припарковані автомобілі, а їхні власники підлягають штрафам навіть тоді, коли правопорушення скоєне через те, що автомобіль поламався саме там, де паркувати заборонено. Та навіть при куди поважніших правопорушеннях, як-от заподіянні смерті внаслідок створення аварійної ситуації на дорозі, що згідно з законом 1991 p. про дорожній рух підлягає максимальній карі — десятирічному ув'язненню, нема потреби доводити наявність суб'єктивного психічного елементу. Рівень, якого сподіваються від усіх автомобілістів, — це рівень вправного


Розділ 5. Сувора відповідальність 63

та обережного водія. Водії, що не виявляють потрібної обережності або нехтують покладений на них обов'язок керувати автомобілем відповідно до того рівня, підлягають кримінальній відповідальності, оскільки не виконували своїх обов'язків. Цього сподіваються й тоді, коли невправний водій робив усе, на що здатен. Закони, сформулювавши уявлення про певні правопорушення, прагнуть регулювати різні форми суспільної діяльності й зобов'язують до норм, що їх годі відрізнити від норм, які ми здебільшого бачимо в деліктному праві.

Чимало законів, запровадивши сувору відповідальність за певні злочини, дозволяють покликатись на такі обставини, що звільняють від відповідальності, які не пов'язані з недбальством, тобто обвинувачений винен і тоді, коли не виявляв недбальства й сумлінно виконував свої обов'язки.

Ясно, що є переконливі прагматичні підстави запроваджувати сувору відповідальність при певних правопорушеннях. Із практичного погляду застосування права в тих або тих царинах, які підлягають регуляції, має бути ефективне, а цього було б украй важко досягнути, якби завжди існувала вимога доказати наявність mens геа. Насправді чимало справ, пов'язаних із такими правопорушеннями, можна дуже швидко розглядати в магістратських судах. Штрафи — здебільшого цілком доречне покарання, крім того, засудження за цю категорію правопорушень аж ніяк не мають ганебного характеру, властивого засудженням за інші, поважніші злочини. Загалом за правопорушення з суровою відповідальністю тяжких покарань не призначають. Такий крайній захід, як ув'язнення, здебільшого залишають для тих, чиї дії справді заслуговують осуду.

Запровадження в деяких царинах суворої відповідальності при певних правопорушеннях зумовлює потребу відрізняти злочини, де треба доказати наявність mens геа, від решти правопорушень, де вже не треба встановлювати провину, щоб притягти до кримінальної відповідальності. З одного боку, такі тяжкі злочини, як тяжке вбивство, зґвалтування, грабунок та напад, пов'язані зі справді кримінальними діями. При таких злочинах потреба доказати наявність психічного елементу становить,


64 Я. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

як ми бачили, головний принцип, і, звичайно, заперечуючи цей психічний елемент, можна покликатись на ті або ті обставини, що звільняють від відповідальності. З іншого боку, кримінальне право, виконуючи здебільшого регуляторну функцію, має утримувати від певних дій, накладаючи санкції. Те, що часом засуджують когось "невинного", можуть виправдати ті, хто стає на утилітаристські позиції, доводячи, що запобігання злочинам відповідає інтересам усього суспільства. І майже завжди реальні труднощі постають там, де треба розмежувати вочевидь кримінальні дії і дії, які слід регулювати. Якщо, наприклад, узяти таку широку категорію, як просте вбивство, то всі численні дискусії зосереджувались на тому, як установити ступінь провини. Чи годиться судити необережного водія або людину, що йде на очевидний ризик, дарма що сама не визнає його за очевидний? Коли схилитись до об'єктивних критеріїв, то вимагати наявності mens rea в обвинуваченого й справді вже непотрібно. Крім того, уявлення про mens rea тут може означати, що організації стоять поза межами дії кримінального права.

Дехто з теоретиків-утилітаристів закликав так поширити сферу суворої відповідальності, щоб вона охопила всі кримінальні дії. Баронеса Вутон писала:

"Настав час розчинити уявлення про юридичну провину в набагато ширшому уявленні про відповідальність... у якому доволі простору як для недбальства, так і для зумисного заподіяння зла".

Баронеса гадала, що традиційний погляд склався саме тому, що суть кримінального права добачали в покараннях. Не сходячи з утилітарної позиції, вона доводила далі:

"Та якщо головна функція судів начебто полягає в запобіганні забороненим діям, нема чого боятися, що сувору відповідальність застосовуватимуть до дедалі більшого числа злочинів. Якщо закон стверджує, що не слід чинити певних дій, то нелогічно обмежувати цю заборону випадками, коли дії вчинені з лихим попереднім задумом [mens геа]; принаймні матеріальні наслідки вчинку й підстави забороняти його — завжди ті самі, байдуже, чи той учинок постав унаслідок зловмис


Розділ 5. Сувора відповідальність 65

них готувань, недбальства або простої випадковості... Щ міркування ведуть нас до висновку... що не наявність чи брак провинної волі не має значення, а mens rea опинилось, так би мовити, — і саме це найголовніше, — не там, де треба. Якщо мета кримінального права — запобігати суспільне шкідливим діям, було б безглуздо заплющувати очі на вчинки, скоєні через необережність, недбальство або й завдяки випадкові. Питання про мотивацію передусім недоречне" (Baroness Wootton. Crime and Criminal Law, 2nd ed., 1981). Цей підхід радикально відрізняється від того, як трактує ці речі право. Він узагалі відкидає потребу доводити наявність якогось психічного елементу, поки буде з'ясована причина завданої шкоди. А вже тоді покарання можна регулювати відповідно до ступеня провини.

Не дивно, що такий радикальний відступ від норми спонукав до завзятого захисту статус-кво. Доводили, що, коли кримінальну відповідальність зіперти на таку теорію абсолютної заборони, цей захід матиме протилежний ефект від сподіваного. А це могло б призвести до зменшення поваги до кримінального права. Адже скасування вимоги доводити моральну провину скасовує й принцип справедливості, що є одним з елементів системи. Отже, є реальна небезпека, що в разі, коли до кримінальної відповідальності притягатимуть куди загальнішим чином, незалежно від моральної провини, до кримінального права ставитимуться з дедалі більшою зневагою (див. Ashworth, Principles of Criminal Liability, p. 160).

Суди стикаються з тим, що, власне, становить проблему тлумачення, бо намагаються визначити, в яких законах ідеться про справжні злочини й безперечну вимогу наявності mens rea, а в яких визначені правопорушення з суворою відповідальністю. Справу Світ проти Парслі [1970 p.], A. C. 132, можна вважати за важливий прецедент, що став своєрідною віхою, виразно наголосивши на презумпції на користь mens rea. Палата лордів окремо виділила правопорушення, що перебувають у юрисдикції регулятивних органів. Щ органи карають за них, керуючись інтересами всього суспільства. Згідно з законом 1965 p. про небезпечні наркотики, пра-

3 6-2Ч6


66

П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

вопорушення полягає в "матеріальній зацікавленості у використанні нерухомого майна, яке править за місця куріння коноплі". Шкільна вчителька здавала кільком учням кімнати, а учні потай від неї використовували їх для куріння коноплі. Шсля того як апеляційна палата відділу королівської лави Високого суду правосуддя затвердила присуд, вчителька подала апеляцію до палати лордів. Її останню апеляційну скаргу задовольнили, оскільки в постанові зазначили, що це правопорушення вимагає доказів у наявності mens rea. Лорд Рід і лорд Пієрз наголосили на презумпції на користь mens геа і пояснили, що тоді, коли справу можна тлумачити по-різному, треба вибрати варіант тлумачення, найсприятливіший для обвинуваченого. На думку лорда Діплока, за таких обставин потреба доказати наявність mens rea спирається на принцип, що "покарання тих, хто виконував свій обов'язок як громадянин, з'ясовуючи, які дії заборонені законом... і невсипуще пильнував, аби не з'явилися факти, які б свідчили, що його дії протиправні, суперечить розумному й цивілізованому кримінальному кодексові".

Десь через п'ятнадцять років лорд Скармен підсумував усе пов'язане з загальною презумпцією на користь mens rea у справі "Gammon Ltd." (Гонконг) проти генерального прокурора Гонконга [1985 p.], A. C. 1. Він заявив:

1) є презумпція, що треба визначити наявність mens rea, перше ніж можна визнати когось винним у кримінальному правопорушенні;

2) презумпція надто сильна тоді, коли правопорушення за своїм характером "справді кримінальне";

3) про презумпцію згадують у законах, і її можна відкинути тільки тоді, коли це ясно або ж необхідно випливає з суті закону;

4) єдина ситуація, коли можна відкинути презумпцію, виникає тоді, коли закон стосується питань великої суспільної ваги або питань державної безпеки;

5) навіть тоді, коли закон стосується цих питань, презумпція mens геа зостається доти, доки можна буде довести, що запровадження суворої відповідальності


Розділ 5. Сувора відповідальність 67

сприятиме досягненню мети закону, заохочуючи ревніше запобігати скоєнню заборонених учинків.

Попри підхід, засвідчений при розгляді справи Світ проти Парслі, й подану вище заяву лорда Скармена у зв'язку зі справою "Gammon", при нещодавному розгляді справи Британське фармацевтичне товариство проти Стоквейна [1986 pj, I W. L. R. 903, суд дійшов зовсім іншого висновку. Йшлося про аптекаря, що відпускав наркотики за фальшивими рецептами, але за це його однаково засудили. Обвинувачення висунули на підставі закону 1968 p. про медикаменти. Але в цій ситуації згадане правопорушення витлумачили як правопорушення з суворою відповідальністю. Це сталося тому, що, на думку лорда Гофа, в інших статтях закону парламент навмисне передбачив правопорушення, які вимагають mens геа, а саме тут він уважав, що презумпція на користь mens геа незастосовна.

Вплив словесних формулювань закону

Правопорушення з суворою відповідальністю здебільшого визначені законом, отже, виршіальне значення має те, як тлумачитимуть текст закону. В багатьох випадках текст закону окремо згадує вимогу про mens геа, наприклад, продавець крадених товарів повинен знати або здогадуватися, що вони крадені. В добре відомій справі "Alphacell" проти Вудворда [1972 p.], A. C. 824, компанію засудили за те, що вона спричинила забруднення згідно зі ст. 2(1) закону 1951 p. про річки (запобігання забруднень). За цією статтею порушник має або призвести до виливу шкідливих речовин у річку, або свідомо не зважати на те, що такий вилив відбувається. Обвинувачена компанія виробляла папір, і її будівлі стояли біля річки. При виробничому процесі утворювалися стічні води, які збігали до очисних споруд, що мали запобігати виливу стічних вод у річку. Очисні споруди систематично перевіряли і як слід доглядали їх. Та сталась оказія: зламалася помпа, і стоки потрапили до річки. Були подані свідчення, що компанія дбала про те, щоб уникнути забруднення. Проте палата лордів затвер-

з*


68 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

дила присуд. На те, що компанія не знала й не мала жодних підстав гадати, що сталося забруднення, не зважали, бо це було правопорушення з суворою відповідальністю. Створивши разючий контраст зі своїм підходом до справи Світ проти Парслі, палата лордів по-трактувала забруднення річок як правопорушення, що перебуває в юрисдикції регулятивних органів і не потребує mens геа. І це всупереч тому, що компанія була вочевидь непричетна до аварії. Свіжіший приклад судової постанови про забруднення ми бачимо у справі Ві-чейвонська окружна рада проти Національного річкового управління [1993 p.], Crim. L. R. 766. Ця справа пов'язана з тлумаченням інших законодавчих актів — ст. 107(1с) закону 1989 p. про воду, де йдеться про "вилив стічних вод", і показує: певні норми можна трактувати як такі, що накидають щось менше за сувору відповідальність. У Вічейвоні вийшла з ладу система очисних споруд, і це призвело до того, що неочищені стічні води потрапили в море. Окружна рада, скоро лиш Національне річкове управління сповістило її про забруднення, звеліла контрагентам полагодити систему, й забруднення припинилось. Магістратський суд звинуватив раду й наклав на неї покарання за те, що вона спричинила полом, хоча фізично рада за нього не відповідала. Спираючись на закон, пощастило довести, що на те, аби спричинити полом, рада мала щось ізробити, а не просто мати накинутий законом обов'язок доглядати систему. Потрібна була якась дія, що становила б щось більше, ніж просте спостереження. Проте потверджено, що за інше правопорушення, згадане в цьому самому законі, — "свідоме потурання виливу стічних вод" — відповідальність має бути сувора, як і в справі "Alphacell" проти Вудворда [1972 p.].

Відповідальність організацій

Закон визнає організацію за окрему юридичну особу, і з цього випливає, що організація може підлягати кримінальній відповідальності за свої дії та недогляди. Вва-жано, що організація діє через своїх управителів та


Розділ 5. Сувора відповідальність 69

службовців. Можна виявити, що організація порушує закон, проте притягання до кримінальної відповідальності становить очевидні юридичні проблеми. Організації можуть бути юридичними сутностями, але як можна точно визначити, хто відповідає за їхні дії? Чи можна тут орієнтуватись на якісь принципи? у справі "Н. L. Bolton (Engineering) Co Ltd." проти "T. J. Graham & Sons Ltd." [1957 p.], 1 Q. B. 159, лорд-суддя Денінг скористався порівнянням із людським тілом, аби спромогтись розмежувати руки (службовців) і мозок (управителів). Саме мозок можна ототожнити з контрольним розумом та волею компанії. Головне полягає в тому, що треба довести наявність причинного зв'язку між мозком та руками, і тоді компанію можна притягати до відповідальності. Ці міркування були згадані при судовому розгляді справи Універмаги "Tesco" проти Нетреса [1972 p.], A. C. 153. Пенсіонер хотів купити товар за ціну, вказану в рекламі універмагу, та не спромігся знайти товар із такою ціною в торговельній залі. Після позову універмаг звинуватили відповідно до закону 1968 p. про опис товарів. "Tesco" — це широка мережа універмагів, і вони стали доводити, що в компанії існує суворий контроль, тож брак цього конкретного товару — провина директора даного універмагу. Палата лордів ухвалила, що директор окремого універмагу не має достатньої влади в самій компанії й через те не може її представляти та відповідати за ці протиправні дії. Іншими словами, директор стояв дуже далеко від "мозку" компанії. Така постанова дозволила компанії уникнути відповідальності, бо їй пощастило довести, що той недогляд — наслідок дій "іншої особи", а не тієї, яку може притягнути до відповідальності закон.

Спроможності застосовувати закон проти організацій не сприяє ще й те, що тут не діє принцип додавання, чинний в англійському праві. Це означає, що не можна додавати випадки індивідуальних провин окремих службовців, щоб потім звинуватити всю компанію. Ще одна проблема, що постає при розгляді багатьох справ, така:

розмір штрафів не пов'язаний із величиною заподіяної шкоди та спроможністю організацій платити.


70

П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

Просте вбивство з вини організацій

У червні 1989 p., невдовзі після катастрофи порома "Herald of Free Enterprise", директор служби кримінального переслідування під великим тиском громадськості вирішив висунути звинувачення проти окремих членів екіпажу і проти компанії "Р. & О.". Загинуло майже двісті чоловік, по тому як пором перекинувся, випливши з гавані з навстіж відчиненим носовим люком. Зрештою обвинувачення зняли через брак доказів. Жоден індивід, що посідав становище одного з елементів контрольного розуму компанії, не мав необхідних actus reus та mens геа простого вбивства. Хоча суддя Тернер, що розглядав цю справу, інструктував присяжних виправдати, він заявив, що компанію в принципі можна переслідувати за просте вбивство. Він указав, що у великих компаніях украй важко визначити відповідальність, бо службовці з контрольними функціми часто дуже далекі від місця, де відбувається головна діяльність компанії. Навіть коли буде подоланий цей перший бар'єр, згідно з теперішнім правом треба буде визначити індивідуальні mens геа та actus reus конкретного високого службовця. З часу розгляду судової справи поромної компанії "P. & О." суд розглянув іще одну дуже прикметну справу, але цього разу йшлося про куди меншу компанію. Фактично, в англійському кримінальному праві вперше засудили за просте вбивство з вини організації в грудні 1994 p. Цей вирок оголосили після трагедії в затоці Лайм-бей, коли загинуло кілька школярів. Змішана група підлітків разом зі своїми вчителями рушила в подорож на каное до відпочинкового центру. Хоча діти не тренувались попередньо й не мали жодного досвіду, їх вивели в море, попри негоду й неадекватні заходи безпеки. Недовго й пропливли, як опинились у скруті. Мало не всі каное перекинулись, два хлопчики і дві дівчинки втопилися. Під час судового розгляду оприлюднили свідчення, що директор центру не звертав достатньої уваги на попередні застороги про потребу підвищити безпеку, а його компанія не спромоглася подбати навіть про найелементарніші заходи безпеки. Пітера Кайта, директора, та його компанію "OLL Ltd." звинуватили в простому


71

Розділ 5. Сувора відповідальність

вбивстві. Компанію оштрафували на 60 000 фунтів стерлінгів, а Пітера Кайта засудили до трьох років ув'язнення. Цікаво, що суд виправдав інструктора, який справді був із дітьми в мить трагедії.

Зовсім інша ситуація за інших юрисдикцій, куди охочіших звалювати відповідальність на керівників. Директор Чорнобильської АЕС був негайно заарештований, після того як сталась катастрофа. Можна, проте, доводити, що таке зручне скидання провини на керівників діє як ефективний запобіжник ширення зла. Адже може виявитись, що реальну причину такої катастрофи становлять конструктивні особливості та політичні ухвали.

Передача повноважень часто має велике значення в комерційному світі. А близьке до неї питання про відповідальність за дії інших осіб постає тоді, коли закон притягає до кримінальної відповідальності одну особу за провини іншої. До такої відповідальності можуть притягнути навіть у тому разі, коли особа-відповідач навіть не знає, що стався злочин. На практиці така відповідальність виникає відповідно до закону тільки в певних точно означених ситуаціях, наприклад, за ст. 163 закону 1964 p. про ліцензування. Ця стаття передбачає, що особа або її служник чи агент не повинні здійснювати певних дій. Візьмімо справу Хавкер проти Ро-бінсона [1973 p.]: бармен у барі першого класу продав алкогольний напій чотирнадцятирічному хлопцеві. На суді встановили, що власник ліцензії не передав відповідальності за продаж барменові й через те сам підлягав юридичній відповідальності.

А загалом там, де цивільне право добачає відповідальність, кримінальне право її не бачить. Наприклад, у справі Дойд проти "Grace, Smith & Co" [1912 p.], A. C. 716, соліситор відповідав за дії свого клерка, що шахрував, переводячи майно клієнта на власне прізвище. За той злочин на соліситора можна було позиватися, дарма що злочин коїли без його відома чи дозволу, проте соліситор не підлягав кримінальній відповідальності.


Розділ 6

ОБСТАВИНИ, ЩО ПОЧАСТИ АБО ЦІЛКОМ ЗВІЛЬНЯЮТЬ ВІД ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Ми не раз указували, що кримінальна відповідальність спирається на презумпцію порушення закону та винності. Правопорушення з суворою відповідальністю, обговорені в попередньому розділі, можна вважати за виняток із цього загального правила. Особу, що зумисне вдається до дій, які називають кримінальними, можна карати на законних підставах, бо є докази, що вона заподіяла шкоду. Та якщо обвинувачений спроможеться якимсь чином виправдати свої дії, то є певні обставини, за яких ступінь його провини буде зменшений, а часом узагалі відсутній. По суті, різні види обставин, що звільняють від відповідальності, можуть, якщо вони наявні, заперечувати або actus reus, або mens геа злочину. Наприклад, ударити кого по голові крикетним билом — вочевидь суттєвий напад на особу. Та ситуація буде зовсім інша, якщо людина з билом брала участь у крикетному матчі, а потерпілий приймав м'яч неподалік від неї, або ж гадала, що на неї нападають, або вдалася до таких дій унаслідок якоїсь хвороби. У цих прикладах сторона захисту може намагатися зменшити, а то й узагалі усунути відповідальність.

Дієздатність обвинуваченого — ще одне вкрай важливе питання при розгляді обставин, що звільняють від відповідальності. Щоб притягти до відповідальності, є презумпція, що обвинувачений спроможний відповідати за свої дії. Отже, якщо правопорушник дуже юний, божевільний, перебуває в стані наркотичного або алкогольного сп'яніння, не можна вважати, що він має повний контроль над своїми діями й заслуговує на той самий ступінь покарання, що й нормальна доросла людина.

Механізм дії обставин, що звільняють від відповідальності, слід розуміти, ставши на грунт обвинувальної системи правосуддя. Зокрема важливо пам'ятати, що об-


Розділ 6. Обставини, що... звільняють... 73

винуваченого вважають за невинного, аж поки доведуть його винність. У кримінальних справах тягар доказування лежить на стороні обвинувачення, і тут нічого не міняється, коли підсудний покликається на обставини, що звільняють від відповідальності. При більшості таких обставин (зокрема автоматизмі, самообороні, провокації, примусі, необхідності та сп'янінні) обвинувачений бере тягар доказування на себе, а це означає: треба довести, що докази, продемонстровані присяжним (судові), породжують обгрунтований сумнів. Наприклад, якщо подано свідчення про фізичні погрози обвинуваченому і суд визнає їх, буде чинна така обставина, як примус, отже, не буде змоги задовольнити вимогу про доказаність за браком обгрунтованих сумнівів у ній. Здебільшого обвинувачений має подати достатні свідчення, що правитимуть за основу захисту. Загалом, коли підсудний подає такі свідчення, суддя тільки скеровує присяжних звернути увагу на обставини, що звільняють від відповідальності.

Перспектива, що можна послатись на обставини, які звільняють від відповідальності, часто стає причиною надуживань. Наприклад, можна покликатись на будь-яку підозру в психічній неврівноваженості, доводячи, що обвинувачений не мав цілковитого контролю над своїми діями. А ці ситуації здатні створити враження, що відповідальності можна дуже легко уникнути. Пра-. вила, які визначають покликання на обставини, що звільняють від відповідальності, сформульовані так, щоб якомога зменшити кількість таких надуживань. Автоматизм має бути спричинений зовнішнім фактором, і симптоми не повинні повторюватись. Сп'яніння з власної волі тільки почасти може правити за виправдальну обставину. Така обставина, як примус, не чинна при тяжкому вбивстві. На провокацію та часткову осудність можна покликатися тільки в разі обвинувачень у тяжкому вбивстві. З усіх обставин, що звільняють від відповідальності, найсуворіше кваліфікують божевілля та часткову осудність, бо тут обвинувачений має доказати наявність такої обставини на основі балансу ймовірностей. За цих обставин тягар доказування зсувається на сторону захисту, а це означає, що обвинувачений,


74 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

пославшись на таку обставину, має не тільки подати свідчення на її користь, а й доказати ці свідчення на основі балансу ймовірностей. На перший погляд це твердження спантеличує, бо воно нібито суперечить правилу, що на стороні обвинувачення лежить тягар доказування версії, аж поки зникнуть обгрунтовані сумніви. Проте слід пам'ятати, що в більшості справ із покликанням на божевілля чи часткову осудність обвинувачений зізнається в своєму вчинку. Тож як треба доказати наявність такої обставини, подають свідчення, щоб визначити, чи умови, за яких скоєно цей учинок, відповідають сфері застосування даної обставини, що звільняє від відповідальності. Тобто тягар доказування зсувається тільки з огляду на потребу потвердити доказами ті свідчення.

Виправдання, або звільнення від відповідальності

Сила певних обставин, що звільняють від відповідальності, полягає у виправданні дій обвинуваченого. Виконавець злочину спромагається довести, що за тих конкретних умов його дії були бездоганні. Людину, що вдається до сили, аби запобіїти тяжким злочинам, можна похвалити за таке втручання. Даний учинок не вважатимуть за протиправний. Це твердження слушне щодо самооборони. Механізм дії решти обставин, що звільняють від відповідальності, полягає в тому, що обвинувачений зостається відповідальний за actus reus злочину і має ще й потрібну для скоєння злочину mens rea, проте обставина дозволяє зважити на додаткові чинники, отже, обвинувачений заслуговуватиме на звільнення або ж часткове звільнення від відповідальності за всі наслідки своїх дій. Примус становить обставину, що звільняє від відповідальності, тоді, коли вважають, що несправедливо закидати провину, оскільки до дій спонукали погрози або певні зовнішні обставини, з якими зіткнувся обвинувачений.

Є ціла низка обставин, які звільняють від відповідальності і якими може скористатись обвинувачений, і


Розділ б. Обставини, що... звільняють... 75

кожна з них має свій окремий механізм дії. Про деякі з цих обставин згадано в законі, інші спираються на прецеденте право.

Психічний розлад ніколи не становив єдиної категорії, що об'єднала б різні форми поведінки, які свідчать про те, шо на дії обвинуваченого впливали психологічні чинники. Англійське право вперто зберіїає давно сформовані уявлення про автоматизм та божевілля, а нещодавно закон 1957 p. про вбивство додав до них ще й уявлення про часткову осудність. Почасти взаємопере-криваючись, ці обставини, що звільняють від відповідальності, існують і тепер. А причина полягає в тому, що ніхто не брався докладно їх вивчити, до того ж вони так розмежовані задля узгодження з уже виробленими концепціями actus reus та mens геа. Коли є свідчення на користь однієї або кількох із цих обставин, сторона обвинувачення і сторона захисту запрошують медичних та інших експертів, щоб ті пояснили поведінку обвинуваченого. Найголовшша проблема, що постає у зв'язку з автоматизмом, божевіллям та частковою осудністю, така: медичні визначення не збігаються з юридичними визначеннями. Нам треба бодай коротенько розглянути правила покликання на головні обставини, що звільняють від відповідальності. Перше ніж розглядати їх, слід зазначити, що обвинувачений може мати таку розладнану психіку, що його визнають "нездатним брати участь у судовому розгляді". Таке стається лиш у тому разі, коли обвинувачений буде неспроможний зрозуміти характер судових процедур.

1. АВТОМАТИЗМ

Не пов'язаний із божевіллям автоматизм, власне, взагалі не становить обставини, що звільняє від відповідальності. Це скорше засіб заперечити зумисний характер actus reus. Він діє на підставі, що коли можна доказати, що дію скоєно несамохіть, то, по суті, юридичної дії нема. Автоматизм становить обставину, що цілком звільняє від відповідальності, тільки тоді, коли можна довести, що дія або бездіяльність, у якій обвинувачують


76 її. Лечленд. Злочин, покарання, судочинство

підсудного, була незумисна (не пов'язаний із божевіллям автоматизм). На автоматизм як на обставину, що звільняє від відповідальності, зважають тоді, коли можна довести, що вчинок обвинуваченого становив "неусві-домлену мимовільну дію" (лорд Денінг під час розгляду справи Бреті проти генерального прокурора Північної Ірландії [1961 p.], A. C. 386). Звідси випливає, що для того, аби суд зважив на цю обставину, слід подати недвозначні медичні свідчення, і саме через це довести автоматизм дуже важко. Та коли вже є належна основа для захисту, суддя має підказати присяжним не засуджувати, аж поки вони переконаються, позбувшись обгрунтованих сумнівів, що дія була зумисна. Якщо захист матиме успіх, обвинуваченого цілковито виправдають.

Можна, звичайно, запитати, чи можливо відрізнити зумисну дію від мимовільної. Припускають, що нормальну поведінку можна розглядати як "спрямовану волею м'язову діяльність". Це твердження обґрунтовують тим, що фізичні рухи є наслідком волевияву. Мозок контролює рухи тіла, він дає м'язам команди, внаслідок чого відбуваються зумисні дії. Проте інколи мозок може не котролювати тіло й рухи тіла відбуватимуться незалежно від нього; такі рухи — це мимовільні дії: "Мозок — це контрольний орган... натомість тіло само по собі — тупа тварюка, а, як відомо кожному, нема жодної рації притягати до відповідальності тупих тварюк". На думку Гарта, усвідомлені дії — це дії, підпорядковані усвідомленим планам діяльності, що їх мав виконавець дій. Проте визначні коментатори, зокрема професор Гленвіл Вільямс, не погодились із цим твердженням, сумніваючись, чи можливо реально виділити усвідомлений волевияв, що передував рухові. Довгий час точилася дискусія, чи зумисність (визначеність волею) слід уважати за частину actus reus чи за частину mens rea.

Повернувшись до автоматизму як до обставини, що звільняє від відповідальності, можна впевнено заявити, що рефлекторні рухи, спричинені зовнішніми подразниками, якраз і становлять цю обставину. При розгляді справи Гіл проти Бакстера [1958 p.], I All E. R. 193, оголошено, що водія, який спричинив аварію внаслідок нападу на нього рою бджіл, не звинувачуватимуть у то-


Розділ 6. Обставини, що... звільняють... 77

му, що він сидів за кермом, оскільки відмахування від бджіл — дії мимовільні.

Величезні труднощі при розгляді цієї обставини виникають тоді, коли йдеться про обвинувачених, що страждають від хвороб, які порушують координацію між мозком та тілом. Надто великі проблеми становлять діабетики та епілептики. Зіткнувшись із можливістю, що автоматизм може забезпечувати таким хворим цілковите звільнення від відповідальності, суди запровадили правила, що обмежують сферу дії цієї обставини. На жаль, з медичного погляду в тих правилах дуже мало глузду. При розгляді справи Бретгі лорд Денінг заявив, що людина, яка страждає від хвороби, що спричиняє схильні до повторюваності стани, не може покладатись на автоматизм. Якщо епілептики та діабетики страждають від фізичних конвульсій, під час яких вони скоїли кримінальні злочини, але не можуть покликатись на автоматизм, то єдина альтернатива для них — заявити після обвинувачення про визнання власної провини. Вони, крім того, могли б покликатись і на таку обставину, як божевілля. Засуджувати в такому разі було б вочевидь несправедливо, а ліпити до цих обвинувачених ярлик божевільних не тільки не мало б глузду з медичного погляду, а й надавало б судові велику владу невизначено довго тримати обвинувачених у психлікарні (навіть якщо злочин незначний). Іще ненормальніша ситуація з діабетиками. Розрізняють такі стани, як гіпоглікемія та гіперглікемія. Гіпоглікемія, що її здатні спричинити спожиті ліки, може правити за можливе виправдання. Натомість гіперглікемію, що її вважають за вияв самої хвороби, трактуватимуть як божевілля.

Великим винятком з правила, яке вимагає доказів, що та або та дія була зумисна, є ситуація, коли дію скоєно в стані добровільного сп'яніння. Слід з'ясовувати, чи добровільна в таких ситуаціях нібито мимовільна дія. Якщо так, тоді можна стверджувати, що автоматизм — це провина обвинуваченого. Обвинувачений мав розважливо передбачити, що, вдавшись до якоїсь дії або чогось не зробивши, він порушить певні заборони.


78 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

Певний час тривали дискусії, чи може існувати таке явище, як частковий автоматизм. Наприклад, що, як людина знає, що вона не цілком контролює свої рухи, але заявляє, що вона або не може до решти пригадати все, що робила, або саме тоді була нездатна як слід контролювати свої дії. У справі Брум проти Перкінса [1987 p.], Crim. L. R. 271, підсудного звинуватили в керуванні машиною без належної уваги та обережності. Він кривуляючи проїхав п'ятимильну відстань від дому до роботи, але згодом нічого не пригадував, заявивши, що перебував у гіпоглікемічному стані. Побачивши, що його автомобіль побитий, він збагнув, що стався якийсь негаразд, і негайно повідомив поліцію про свою поїздку. Очевидці засвідчили, що він спромагався виправляти курс, а медичні свідчення підтвердили думку, що він міг недоладно реагувати на сильні подразники. Апеляційна палата відділу королівської лави Високого суду правосуддя постановила, що ці дії не можуть становити автоматизму, оскільки підсудний, керуючи машиною, діяв усвідомлено, а не цілком автоматично. Суд був несхильний визнавати, що може існувати поступовий перехід від автоматизму до цілковитого контролю.

Ідучи за попередньою постановою у справі Квіка [1973 p.], I Q. В. 910, у справі Бінгема [1991 p.], Crim. L. R. 433, суд знову наголосив на потребі розрізняти стани гіперглікемії та гіпоглікемії. Другий стан, який уважають за минущий і до якого призводять такі зовнішні чинники, як ін'єкція інсуліну чи вживання певних продуктів, а не сама хвороба діабет, може правити за виправдання. Дехто пропонував, що в таких ситуаціях обвинуваченого не треба відпускати, а суддя повинен мати право затримувати обвинуваченого, аж поки медичний огляд точно визначить його стан (С. & К., р. 361).

2. БОЖЕВІЛЛЯ

Божевілля перетворилось на обставину, що звільняє від відповідальності, близько 150 років тому в справі Мек-нотена, коли смерть була ще єдиним покаранням за тяжке вбивство. Нема сенсу розбиратися з індивідами,


Розділ 6. Обставини, що... звільняють... 79

що не володіють своїм розумом так само, як ті, чию винність можна доказати. Не можна дорікати людині, яка неспроможна вибирати або контролювати свої дії. Отже, безглуздо накладати покарання, якщо немає моральної відповідальності. Головне тут — захистити суспільство від дальшої шкоди, яку може спричинити властивий обвинуваченому хворобливий психічний стан. Ясно, що головна проблема полягає в тому, як відмежувати нормальну психіку від психічного нездоров'я. Покликання на божевілля як обставину, що звільняє від відповідальності, потребує розгляду психічного стану обвинуваченого тієї миті, коли він скоїв злочин. Якщо обвинувачений і далі перебуває в стані психічної неврівноваженості, він, можливо, буде неспроможний постати перед судом.

Поява інших обставин, що звільняють від відповідальності, призвела до того, що тепер мало хто покликається на божевілля. Але це ще й досі важлива обставина, бо нею можуть скористатись як обвинувачення, так і захист.

Правила, виснувані при розгляді справи Мекнотена, здебільшого містяться в оцій судовій заяві:

"Слід безперечно довести, що в мить скоєння дії обвинувачений мав такий розумовий ґандж, спричинений психічною хворобою, що не усвідомлював природи й характеру виконуваної дії; а навіть якщо й усвідомлював, то не знав, що так чинити негоже".

Отже, треба довести, що в мить скоєння злочину були:

1) психічна хвороба;

2) спричинений нею розумовий ґандж;

3) незнання природи й характеру дії, її хибності. Це суворий критерій, і тягар доказування припадає обвинуваченому, що має довести наявність цієї обставини на основі балансу ймовірностей. Через це підтвердити доказами наявність божевілля, щоб уникнути смертної кари, дуже важко. Слід також відзначити, що божевілля визначають на основі медичних обстежень, не беручи при цьому до уваги нездоланні пориви. Покликатись на божевілля можна тоді, коли обвинувачений має певні хворобливі стани. Дуже велику вагу


П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

чають такі прецеденти, як справа Салівена [1984 p.], A. С. 156, і справа Генісі [1989 p.], I W. L. R. 287, бо при іїНьому розгляді заявлено, що такі хвороби, як епілепсія та діабет, відповідають визначенню божевілля. Проте ТОихічна хвороба була визначена так, щоб відкинути ^внішні чинники. Це означає, що на божевілля як об-^йвину, що звільняє від відповідальності, загалом не ^жна покликатись, якщо психічний стан обвинуваче-"ого в мить скоєння злочину був спричинений надміром випитого алкоголю чи вжитих наркотиків.

Особливість божевілля як обставини, що звільняє від відповідальності, полягає в тому, що обвинувачений мо-^ подавати свідчення, покликаючись на якісь інші об-^вини, як-от автоматизм або часткова осудність, а суд-Дя має право звернути увагу присяжних, що наведеш Докази свідчать насправді про божевілля.

З. ЧАСТКОВА ОСУДНІСТЬ

Загальне невдоволення такою обставиною, як божевіл-••та, змусило зрештою парламент запровадити нову об-^авину, що звільняє від відповідальності, — часткову Щдність. Це визначена законом обставина, якою мож-та скористатися відповідно до ст. 2 закону 1957 p. про вбивство. На цю обставину можна покликатися лише "РИ звинуваченні в тяжкому вбивстві, і, якщо успішно провадити захист, судитимуть уже за просте вбивство. А Вирок при засудженні за просте вбивство може бути ^різноманітніший. Суддям надано свободу оголошу-язти потрібний вирок, беручи до уваги всі супутні об-оїааини, і вирок може сягати від дискреційного довічного ув'язнення до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі. Від третини до половини обвинуваче-W0(., що успішно провадять захист, покликаючись на ^сткову осудність, одержують направного листа до лі-^Рні відповідно до ст. 37 закону 1983 p. про психічне Здоров'я. Та значну частину обвинувачених однаково за-(^ЛЗкують до дискреційного довічного ув'язнення або їРИвалого ув'язнення.


Розділ 6. Обставини, що... звільняють... 81

Цю обставину запровадили внаслідок вузькості юридичного критерію божевілля. Часткова осудність має з божевіллям і спільну рису, яка полягає в тому, що обвинувачений бере на себе тягар доказування, доводячи наявність обставини на основі балансу ймовірностей. Якщо при захисті покликатися на цю обставину, сторона обвинувачення може наводити свідчення, які мають показати, що обвинувачений божевільний. Адже обвинуваченому, напевне, буде гірше, коли його не звинуватять у простому вбивстві, а виправдають на підставі божевілля, — отже, на невизначений час запроторять до психлікарні. Залежно від конкретної дії підсудного сторона обвинувачення може висувати припущення й про часткову осудність, тоді як захист покликатиметься на божевілля.

Стаття 2(1) закону 1957 p. про вбивство дає таке визначення часткової осудності: "Коли людина когось убила або брала участь в убивстві, її не можна засуджувати за тяжке вбивство, якщо вона страждає від такої психічної ненормальності (спричиненої чи то загальмованим або уповільненим розвитком психіки, якимись внутрішніми причинами, чи то хворобою або травмою), яка істотно зменшує її психічну відповідальність за дії чи бездіяльність під час скоєння вбивства або участі в його скоєнні".

Психічна ненормальність

Головне питання тут таке: чи достатньо психічної ненормальності, щоб істотно зменшити відповідальність обвинуваченого? Під час розгляду справи R. проти Берна [1960 p.], З All Е. R. 1, психічну ненормальність визначив головний суддя лорд Паркер: "Психічний стан, такий відмінний від психічного стану нормальних людей, що розважлива людина назве його ненормальним. На нашу думку, він має досить широкі межі, щоб охопити всі аспекти діяльності психіки, — не тільки сприймання фізичних дій та предметів і здатність виробляти раціональні судження про правильність чи хибність певних дій, а й здатність виявляти, не відступаючи


82

П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

від раціонального судження, волю для контролю фізичних дій". Тут важливо наголосити, що визначення психічної ненормальності набагато ширше за визначення психічної хвороби.

Зрозуміло, що теперішнє право, характеризуючи автоматизм, божевілля та часткову осудність, породжує конфлікти між кримінальними повноваженнями суду і авторитетом медичних органів, що засвідчують стан психічного здоров'я. Медичні свідчення посідають, здається, центральне місце на судових процесах, де покликаються на такі обставини, а це порушує питання про компетенцію суддів та адвокатів при розгляді спеціалізованих свідчень такого роду.

Існує думка, що божевілля та часткова осудність як обставини, що звільняють від відповідальності, аномальні в тому розумінні, що зсувають тягар доказування на сторону захисту. Отже, при всіх інших обставинах, що звільняють від відповідальності, обвинувачений має тільки подати достатні докази, щоб потвердити ними покликання на ту або ту обставину.

4. СП'ЯНІННЯ (ІНТОКСИКАЦІЯ)

Загальновідомо, що чимало найтяжчих злочинів скоєно тоді, коли виконавець злочину перебував під впливом наркотиків або алкоголю. Але можна стверджувати, що токсична речовина може не тільки ослабляти самоконтроль обвинуваченого, а певною мірою зменшувати й mens геа. Проте загальний принцип права такий: самохіть спричинена інтоксикація ніколи не становить обставини, що цілковито звільняє від відповідальності. Отже, неможливо заховатися за самохіть спричинений стан добровільної інтоксикації, обвинувачений бодай почасти відповідатиме за свої дії. Адже сказано: "П'яний намір — однаково намір" (справа Догерті [1887 p.], 16 Сох С. С. 306). На інтоксикацію можна покликатись тільки при виконанні певних правил, і вона може правити за обставину, що почасти звільняє від відповідальності, лише при злочинах, пов'язаних із конкретним або прихованим наміром. Тяжке вбивство, наприклад, — це злочин з


Розділ 6. Обставини, що... звільняють... 83

конкретним наміром. Якщо подано свідчення про інтоксикацію, сторона обвинувачення може не спромогтися виконати необхідну вимогу й доказати безперечну наявність mens геа — наміру вбити або наміру завдати тяжких тілесних ушкоджень, отож присяжні можуть оголосити вердикт про просте вбивство. Так само й при найтяжчому злочині зумисного заподіяння ран відповідно до ст. 18 закону 1861 p. про злочини проти особи присяжні можуть оголосити вердикт про засудження за менший злочин (відповідно до ст. 20), якщо визнають, що обвинувачений перебував у стані сп'яніння. Цей менший злочин можна трактувати як злочин, скоєний з необачності.

Є думка, що в багатьох ситуаціях, де можна покликатись на інтоксикацію, захист, властиво, полягає в посиланні на помилку, а саме сп'яніння править лише за непрямий доказ. Приклади, що їх назвав лорд Денінг під час розгляду справи Генеральний прокурор Північної Ірландії проти Гелехера [1963 p.], A. С. 349, добре ілюструють цю думку:

а) нянька так упилася на хрестинах, що поклала дитину у вогонь, гадаючи, ніби то поліно;

б) чоловік, упившись, подумав, ніби його приятель, що лежав на ліжку, — театральне опудало, й заколов його на смерть.

Ці помилки нерозумні, й усі свідчення про сп'яніння спрямовані на те, щоб тим помилкам пойняли більше віри. Може видатись, ніби людина в стані згаданої вище няньки не має mens геа. Вона не усвідомлювала того, що діяла, і якби була твереза, то напевне б не вдалася до такого вчинку. Тоді один підхід полягав би в тому, що коли немає потрібної для скоєння злочину mens геа в мить actus reus, то неможливо й засудити. Проте визнавши, що ця обставина тільки почасти звільняє від відповідальності, ми з'ясуємо, що сп'яніння — причина, чому в підсудного не було потрібної для скоєння злочину, в якому його звинувачують, mens геа, і побачимо, що його таки можна засудити за якийсь менший злочин. Та як таке може статися, коли mens геа начебто не було?

По-перше, тут така ситуація, бо ж вирішено, що покликатись на інтоксикацію можна тільки при таких пра-


84

П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

вопорушеннях, як тяжке вбивство та зумисне заподіяння ран, — злочинах, які можна скоїти лише з наміром. Сп'яніння — аж ніяк не обставина, що звільняє від відповідальності при скоєнні решти численних злочинів, що їх називають правопорушеннями з наміром переважним (які можна скоїти з необачності). По-друге, тому, що у важливій постанові палати лордів при розгляді справи Генеральний прокурор проти Маєвскі [1976 p.], 2 All E. R. 142, була сформована юридична фікція, яка дозволяє засуджувати за згаданих вище обставин. Нянька, може, й не мала жодної mens rea в мить злочину, проте самохіть спричинене сп'яніння вважають за необачні дії, які самі по собі становлять складову частину злочину. Це означає, що засуджувати можна навіть тоді, коли до таких дій удалися за кілька годин до actus reus. Підстава для засудження — необачність, пов'язана із сп'янінням. І перед нами одразу постають поважні запитання. Адже тут не тільки немає поєднання mens геа та actus reus, а й сама необачність дуже загальна й не має нічого спільного з типом суб'єктивної необачності, пов'язуваної з обставинами злочину, в якому звинувачують підсудного. Візьмімо для прикладу добродія X, що був на вечірці й добряче напився. Додому він пішов із добродієм Y. Ідучи, вони засперечались, яку дорогу обрати, і Х ударив Y своєю парасолькою, і то так сильно, що вбив його. Згодом Х нічого не пам'ятав про той випадок і зміг довести, що спожив велику кількість алкоголю. Вкрай важко стверджувати, що при цьому нападі була якась суб'єктивна необачність. Як ми вже згадували, на сп'яніння можна покликатись тільки при злочинах із наміром, і воно справді зменшує їхню тяжкість: завдяки згаданій фікції то буде злочин, скоєний з необачності.

(Очевидну аномалію становлять такі злочини, як крадіжка, що їх не можна скоїти з необачності).

Помилка в стані сп'яніння

Якщо обвинувачений помилився, бувши при цьому напідпитку, то якщо помилка розумна, вона може правити


Розділ б. Обставини, що... звільняють... 85

за підставу для виправдання, саме сп'яніння не становитиме виправдання. Згідно з правилом, сформульованим відповідно до прецеденту в справі Маєвскі [1976 p.], обвинуваченого засуджують за те, що він повівся необачно, дозволивши собі впитись до такого ступеня (див. справи О'Грейді, Фозерінгема тощо).

Ситуація, коли п'яному море по коліна

На сп'яніння як обставину, що звільняє від відповідальності, не можна покликатися тоді, коли обвинувачений напивається, щоб скоїти злочин. Без алкоголю йому не вистачило б духу зважитись на такий учинок. Скажімо, обвинувачений задумав убити свою дружину. Сміливості для такого вчинку в нього нема. Тож він іде, купує гострого ножа й пляшку горілки. Страшенно впившись, він скоює тяжке вбивство. В цій ситуації не можна покликатись на сп'яніння як обставину, що звільняє від відповідальності. Заздалегідь обдуманий намір скоїти тяжке вбивство сформувася до того, як обвинувачений спожив алкоголь.

У зв'язку зі сп'янінням як обставиною, що звільняє від відповідальності, були запропоновані деякі зміни. Наприклад, одна пропозиція полягала в тому, щоб створити новий вид злочину — заподіяння шкоди в стані сп'яніння. Тоді десь у двох третинах випадків злочинець діставав би покарання за цей злочин. Головна вимога при цьому — алкоголь має істотно ослабити самоконтроль людини. До відповідальності не притягали б, якби не було винності, тобто обвинувачений, щоб послатись на цю обставину, мав би бути суб'єктивно необачний.

5. ПРОВОКАЦІЯ

Провокація — це статутна обставина, що звільняє від відповідальності, про неї згадує ст. З закону 1957 p. про вбивство. На цю обставину можна покликатися лише при звинуваченні в тяжкому вбивстві, і вона тільки почасти звільняє від відповідальності. Якщо успішно за-


86 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

хищатись, покликаючись на цю обставину, це призведе не до повного виправдання, а до оголошення вироку лише за просте вбивство. Цією обставиною можна скористатися тільки в певній обмеженій кількості випадків, а саме: при раптовій і тимчасовій утраті самоконтролю в ситуації, коли життю самого обвинуваченого нічого не загрожувало. Ця обставина дозволяє зглянутись на людську вразливість — уявлення, сформоване в преце-дентному праві, — в ситуаціях, коли чоловік застає свою дружину в мить перелюбу або бачить, як із його сином злягається содоміст, і реагує з такою силою, що вбиває особу, яка чинила статевий акт. Важливо наголосити, що ця обставина виправдовує тільки почасти і на неї можна покликатись не при всіх злочинах, а лише при тяжкому вбивстві. Крім того, на цю обставину не зважатимуть, якщо провокацію спричинено самохіть, тобто якщо обвинувачений своєю поведінкою спровокував напад на себе.

Загальне юридичне визначення провокації дав суддя Девлін при розгляді справи Дафі [1949 p.], 1 All Е. R. 932:

"Провокація — це певна дія або низка дій, що їх убитий заподіяв обвинуваченому; будь-яку розважливу людину ці дії довели б — і таки справді довели обвинуваченого — до раптової й тимчасової втрати самоконтролю, внаслідок чого обвинувачений так піддався пристрасті, що на якийсь час знетямився".

Трохи змінене визначення цієї обставини дає тепер ст. З закону 1957 p. про вбивство:

"Коли при обвинуваченні в тяжкому вбивстві є свідчення, з яких присяжні можуть виснувати, що обвинувачений був спровокований (чи то вчинками, чи то словами, а то й словами та вчинками водночас) до втрати самоконтролю, питання, чи достатня провокація для того, щоб розважлива людина вчинила так само, має бути полишене на розгляд присяжних. З'ясовуючи це питання, присяжні повинні брати до уваги все зроблене і сказане, визначивши, який, на їхню думку, вплив справили б ці слова та вчинки на розважливу людину".

З цього визначення випливає кілька висновків, і їх варто згадати:


Розділ 6. Обставини, що... звільняють... 87

а) провокацію можуть становити навіть самі слова;

б) суддя не має права не дати присяжним зважити на цю обставину;

в) закон відбирає в судді право інструктувати присяжних про риси вдачі розважливої людини.

Захист покликанням на цю обставину буде успішний, якщо присяжні з'ясують, що обвинувачений був спровокований; з'ясовуючи, вони використовують критерій, що має здебільшого об'єктивний характер.

Критерій, яким треба скористатися, вироблений при розгляді справи R. проти Брауна [1972 p.], 2 All Е. R. 1328.

Суддя має звернутися до присяжних із проханням розглянути:

1) чи втратив обвинувачений самоконтроль унаслідок провокації?

2) чи достатня була провокація, щоб розважлива людина вчинила так само, як обвинувачений?

Присяжні мають тільки вказати у вердикті, чи вважають вони, що обвинувачений справді втратив контроль за обставин, коли розважлива людина теж утратила б самоконтроль. Утрата самоконтролю має бути раптова й тимчасова. Якщо є свідчення, що між провокацією та спалахом гніву обвинувачений устиг прохолонути, провокація як обставина, що звільняє від відповідальності, може втратити чинність, оскільки з'являться свідчення про наявність попереднього задуму.

Якою мірою можна брати до уваги індивідуальні риси вдачі обвинуваченого, розглядаючи провокацію?

Лорд Діплок, розглядаючи справу Кемплін, заявив:

"Коли йдеться про згадану в законі провокацію, уявлення про розважливу людину ніколи не обмежують уявленням про дорослого чоловіка. Це уявлення пов'язане з уявленням про пересічну людину чоловічої або жіночої статі, надміру не збудливу й не задирливу, що має таку здатність самоконтролю, якої кожен має право сподіватися від своїх співгромадян, членів сучасного йому суспільства".

При розгляді справи Кемплін [1978 p.], A. C. 705, стверджувано, що за розважливу людину слід уважати пересічного громадянина чоловічої або жіночої статі,


П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

проте при розгляді справ можна брати до уваги й певні фізичні характеристики, як-от вік, стать, расова належність та інші особливості. Натомість такі стани, як лихий гумор або психічна неврівноваженість, не можна вважати за ці характеристики.

Феміністична критика доводила, що критерій розважливого чоловіка не визнає існування розважливої жінки, а побитої жінки й поготів. Професор Лаурі Тейлор заявила, що нейтральність сучасної "розважливої людини" — це лиш ознака глибоко вкоріненого, основаного на роді й статевих особливостях критерію, перешкода формуванню окремого критерію для жінок. А кримінальне право таки справді й далі оцінює жінок за чоловічими критеріями. Крім того, Ніколь Лейсі заявила, що критерій розважливості, використовуваний при покликанні на таку обставину, як провокація, великою мірою дискримінаційний щодо жінок, спровокованих невпинним чоловічим насильством (Lacey, p. 292). t, звичайно, точаться дискусії про те, чи однаково реагують чоловіки та жінки, ставши об'єктом провокації, і чи теперішнє формулювання цієї обставини утруднює спровокованій, а може, й побитій жінці покликатися на неї.

У справі Алувалія [1993 p.], Crim. L. R. 63, йдеться про жінку, засуджену за тяжке вбивство свого чоловіка, причому злочинові передувала довга історія хатнього насильства. Жінка обляла чоловіка бензином і підпалила, "щоб змити його гріхи". Згодом вона заявила, що не мала наміру вбити його, а лише хотіла завдати йому страждань. Проте при судовому розгляді справи вона, на лихо, послалася на провокацію. Її аргументи, що суддя неправильно інструктував присяжних щодо провокації, були відхилені, але апеляція загалом мала успіх, оскільки присяжним не подали потрібних свідчень. Здається, що ця постанова апеляційного суду свідчить про істотний зсув акцентів.

1. Критерій із прецеденту в справі Дафі потверджений згодом при розгляді інших справ (наприклад, нещодавно в справі Торнтон [1992 p.], Crim. L. R. 54). Має бути "раптова й тимчасова втрата" самоконтролю в мить убивства, та судді вільно полишити на розгляд присяжних питання про часовий інтервал між прово-


89

Розділ 6. Обставини, що... звільняють...

каційною дією і реакцією на неї. Якщо минув певний час, то це не заперечує провокації, як її визначено в законі, але що довший часовий проміжок, то більша ймовірність, що на провокацію як обставину, що звільняє від відповідальності, не зважатимуть. Визнано, що деяким жінкам притаманна сповільнена відповідь, вони довго "тліють", перше ніж "спалахнути". Провокація могла статись колись давніше, а проте на неї зважатимуть як на обставину, що звільняє від відповідальності.

2. Після прецеденту в справі Кемплін стали зважати на спеціальні характеристики. Висловлювано припущення, що синдром побитої жінки або посттравматичний стресовий синдром можуть належати до тих характеристик, проте не було жодних медичних свідчень, які потвердили б наявність цих чинників, згаданих на судовому розгляді.

3. Апеляційному судові були подані нові свідчення, які з'ясували, що для обвинуваченої характерна часткова осудність. Апеляцію через те задовольнили.

6. ПРИМУС ПОГРОЗАМИ

Примус як обставина, що звільняє від відповідальності, постав у прецедентному праві, й на нього покликаються тоді, коли людині загрожують тяжким фізичним насильством, якщо вона не скоїть кримінальної дії. Обвинувачений коїть злочин, що має необхідні actus reus та mens rea, але до цього вчинку його спонукають погрози заподіяти шкоду. Ця обставина потребує уважного розгляду, чи були добровільні дії обвинуваченого, і якщо, покликаючись на неї, успішно захищатись, вона цілковито звільняє від відповідальності.

Обставина, по суті, не заперечує mens rea, бо обвинувачений знав, що коїв, але, поставши як додатковий чинник, вона не дозволяє діям набути кримінального характеру. Але тут виникає кілька специфічних проблем. По-перше, при з'ясуванні, чи справді обвинуваченому погрожували, а по-друге — чи достатні були погрози, аби виправдати дії, до яких удався обвинувачений? Які


90

П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

тут застосувати критерії? Тобто чи присилували обвинуваченого погрозою, яку він сприйняв аж за таку реальну, що став під примусом діяти? Чи реагувала б так само на ту погрозу розважлива людина?

Справа Л проти Грехема [1982 p.], I All E. R. 801, навіть іще до пізнішої судової постанови в справі Хау стала правити за прецедент, що встановив загальний виняток, згідно з яким на примус не можна покликатись при обвинуваченні в тяжкому вбивстві. Обвинувачений брав участь в убивстві своєї дружини, діючи під погрозами свого коханця-чоловіка. Той чоловік напирав та погрожував, і обвинувачений посвідчив, що діяв тільки зі страху. На судовому розгляді сторона обвинувачення погодилась, що обвинувачений, захищаючись, має право покликатись на примус, а присяжним запропонували такий критерій:

1) чи брав обвинувачений участь в убивстві [заході] на цілком обгрунтованій підставі страху перед смертю чи тяжкими ушкодженнями?

2) чи розважлива людина з розумною твердістю характеру, маючи такі самі індивідуальні риси, як обвинувачений, відповіла б на ці слова чи дії участю в убивстві [заході]?

Ці запитання мають, по суті, з'ясувати: чи діяв обвинувачений саме так тому, що відчував загрозу? Це суб'єктивний елемент, а далі постає вже об'єктивний елемент: чи розумно було гадати, що йому справді щось загрожує? Установивши, що обвинувачений опинився під загрозою, цей судовий прецедент висуває об'єктивний критерій, який вимагає певного героїзму з боку обвинуваченого. Згідно з критерієм від обвинуваченого сподіваються певної твердості духу — не меншої за твердість духу розважливої людини, що не піддається погрозам. Та якщо примус як обставину, що звільняє від відповідальності, вже обговорюють під час судового розгляду, стороні обвинувачення вільно спростовувати доказами наявність примусу, а присяжні, якщо вважають, що обвинувачений відчував загрозу, повинні визнати сумнів на користь відповідача й виправдати його (Alien, p. 139).


Розділ 6. Обставини, що... звільняють... 91

Примус і тяжке вбивство

Украй прикметне, що на примус як обставину, що звільняє від відповідальності, тепер уже не можна покликатися при тяжкому вбивстві. Зрозуміло, що відкинути примус як обставину, що звільняє від відповідальності, при злочині, який карають смертю, було дуже нелегко. Та обставина дозволяла обвинуваченому виправдатись, коли поставав вибір між стражданнями внаслідок виконаних погроз і відповіддю на ті погрози — вбивством вочевидь невинної жертви. За ситуації, коли були реальні погрози обвинуваченому або його родині, тих погроз було б досить, щоб подіяти на психіку розважливої людини, і вони таки справді подіяли на психіку обвинуваченого. Ясно, що цю обставину позбавили чинності з суто політичних міркувань. Адже неприпущенне, щоб одна людина коли-небудь вирішувала, хто житиме, а хто помре. Суди зіткнулися з цим суперечливим питанням в останні роки і обмежили сферу дії примусу як обставини, що звільняє від відповідальності. У справі Генеральний прокурор проти Лінча [1975 p.], A. C. 653, постановили, що на примус як на обставину, що звільняє від відповідальності, може покликатись особа, що грала в тяжкому вбивстві другорядну роль. Тобто особа, на один крок дальша від відповідальності за смерть іншої людини. Наприклад, водій, що втікає, збивши на смерть людину, може покликатися на примус, натомість професійний убивця, що діяв під такою самою погрозою, — ні. Проте великої ваги набула судова постанова у справі Хау [1987 p.], 1 А. С. 417, скасувавши будь-яку різницю між головною та другорядною роллю. Постанова у справі Готса [1992 p.], 2 А. С. 412, пішла ще далі, не даючи покликатися на примус при обвинуваченні в замаху на вбивство. Запровадження цього винятку означає, що тепер, коли людині погрожують, а вона відмовляється коїти тяжке вбивство, від неї сподіваються певного героїзму. Візьмімо для прикладу літню жінку, чий автомобіль захопив терорист. Навівши на неї пістолета, їй звеліли їхати до певного місця, де треба підкласти бомбу, інакше її чекає неминуча смерть. Жінка опинилась у такій ситуації, що, коли опиратиметься, її подолає і вб'є напасник. З іншого


92 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

боку, якщо вона задовольнить його вимогу, то, можливо, постане перед обвинуваченням за співучасть у злочині. Хоча стверджувано, що за таких обставин сторона обвинувачення має вибір не висувати обвинувачень, зостається незадовільним те, що згідно з кримінальним правом у таких ситуаціях обвинувачений не може покликатись на якусь обставину, що звільняла б від відповідальності.

7. ТИСК ОБСТАВИН

Незвичайний приклад, як може виникнути ця обставина, назвав 1989 p. на гемлінських лекціях головний суддя професор Сміт, зіпершись на розслідування причин катастрофи порома "Herald of Free Enterprise". Чималій кількості людей треба було видертись мотузяною драбиною, щоб урятуватися з перекинутого судна. Хтось один прикипів до драбини, мабуть, заціпенівши зі страху. Попри всі намагання переконати його лізти далі, він не рухався. Зрештою його зіпхнули з драбини в море, де його й спіткала смерть. Якби людину чи людей, що відірвали його від драбини, звинуватили в тяжкому вбивстві, чи могли б вони покликатись на якусь обставину, що звільняє від відповідальності? Чи могли б урятовані заявляти, що доконечно мав загинути той один, щоб урятувалася решта, діставшись у безпечне місце? З практичного погляду, вкрай неймовірно, щоб у такій ситуації служба кримінального переслідування висувала обвинувачення (і справді, у зв'язку з катастрофою порома "Herald of Free Enterprise" не висунуто жодних звинувачень), і ще неймовірніше, щоб присяжні мали бажання засудити. Проте чи можна було б тут покликатись на таку обставину, що звільняє від відповідальності, як тиск обставин або необхідність? Це питання обмірковане набагато давніше при розгляді справи R. проти Дадлі та Стівенса [1884 p.], 14 Q. В. D. 373, де підсудні зіткнулися з критичним вибором такого роду. А факти такі. Три чоловіки й сімнадцятирічний хлопець, екіпаж яхти, зазнали кораблетрощі. Продрейфу-


Розділ 6. Обставини, що... звільняють... 93

вавши два тижні без їжі, підсудні запропонували третьому чоловікові вбити і з'їсти хлопця. Той відхилив пропозицію, але через два дні Дадлі вбив хлопця, що на той час дуже ослаб. Вони їли його м'ясо, а через чотири дні їх підібрали. Присяжні оголосили спеціальний вердикт, наголосивши, що чоловіки, напевне, загинули б протягом тих чотирьох днів, якби не з'їли хлопця. Той учинок був єдиним шансом урятувати їхнє життя. Проте обвинувачених однаково засудили за тяжке вбивство й оголосили їм смертний вирок. Лорд Кольрідж у своїй проблематичній промові в палаті лордів заявив, що на яхті ніхто не мав необхідності рятувати своє життя. Ці почуття нібито узгоджуються з розглянутим вище прецедентом у справі Хау, де теж ішлося про утвердження абсолютної священності життя. Далі лорд Кольрідж, зіпершись на факти, пояснював, що там не було методу визначити, хто з екіпажу стане жертвою. Напевне, якби вони тягнули жеребки, то можна було б принаймні висунути припущення про добровільність. Але прикметне, що у відповідь на співчуття широкої громадськості Дадлі й Стівенса не покарали смертю, а зменшили їм вироки до шести місяців ув'язнення.

Є обставини, за яких визнають наявність необхідності. Лорд Денінг при розгляді справи Бакоук проти Ради Великого Лондона [1971 p.], 2 All E. R. 254, пояснював, що водій пожежної машини, їдучи на червоне світло, щоб учасно дістатись до пожежі й когось урятувати, коїть правопорушення, але водія не треба переслідувати. Навпаки, його слід похвалити, що він ризикує в ім'я суспільства.

При розгляді низки недавніх справ, де йшлося головно про необачне керування автомобілем і керування автомобілем, будучи позбавленим ведійських прав, знову почали покликатись на тиск обставин. Погляди на цю обставину узагальнено при розгляді справи Мартіна [1989 p.], I All Е. R. 652. Суддя Саймон Браун заявив, що в екстремальних ситуаціях право визнає необхідність як обставину, що звільняє від відповідальності. Але при захисті найчастіше покликаються на примус, тиск погрозами. Проте цей примус можуть спричинити і об'єк-


94 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

тивні небезпеки, виникає тиск обставин. На тиск обставин можна покликатись тільки тоді, коли обвинувачений, якщо об'єктивно оцінити ситуацію, вдався до слушних дій, щоб уникнути смертельної загрози або тяжких ушкоджень. Якщо захищаються, покликаючись на цю обставину, питання мають розв'язувати присяжні. Присяжним слід запитати себе:

1) чи обвинувачений був або міг бути змушений діяти так, як діяв, унаслідок того, що, на його розважливу думку, становило ситуацію, якої він мав усі підстави боятися, бо інакше б загинув або зазнав тяжких тілесних ушкоджень?

2) чи розважлива людина з розумною твердістю характеру, маючи такі ж індивідуальні характеристики, як і обвинувачений, діяла б у тій ситуації так само, як він?

Якщо відповідь на обидва запитання позитивна, присяжним слід виправдовувати. Проте це твердження й близько не підступає до визнання тиску обставин як можливої причини, що звільняє від відповідальності при тяжкому вбивстві.

8. ОБОРОНА ГРОМАДИ

І ВЛАСНОЇ ОСОБИ (САМООБОРОНА)

Самооборона становить обставину, що цілковито звільняє від відповідальності за кримінальні дії, і на неї можна покликатись, коли на людину напали й вона боїться за своє життя та безпеку. В таких ситуаціях, може, доречно вдатись до самооборони, але застосувавши не більше сили, ніж потрібно за даних обставин. Висловившись точно, самооборона — це не обставина, що звільняє від відповідальності, оскільки вважано, що той, хто борониться, діє на законних підставах.

Застосування сили

задля запобігання злочинам

Ст. З закону 1967 p. про кримінальне право дає таке

визначення самооборони:


Розділ 6. Обставини, що... звільняють... 95

"(І) Людина має право застосовувати силу, розумну за даних обставин, задля запобігання злочинові або при законній затримці чи допомозі в затримці злочинців, підозрюваних та осіб, що незаконно перебувають на свободі".

Коли сила розумна за даних обставин, такі дії виправдані, і особу, що застосовувала силу, не стануть кримінальне переслідувати й не позиватимуть у цивільному суді.

В попередньому уступі нічого не сказано про невиправдане застосування сили. Питання про те, що становить розумну силу, — це питання факту, яке мають вирішити присяжні. Проте тягар доказування лежить на стороні переслідування, що має доказами спростувати наявність обставини, що звільняє від відповідальності, і то так, щоб не зосталося обгрунтованих сумнівів. На цю згадану в законі обставину при захисті покликаються досить часто, проте вона почасти перекривається з цією самою обставиною, ще збереженою в прецедентному праві.

Чимало питань, пов'язаних із самообороною, постало при розгляді вкрай суперечливої справи Бернарда Геца (СІЛА) [1984 p.] (Clarkson, 1987). Обвинувачений, що його при попередній оказії пограбували на вулиці, їхав у метро. До нього підступили чотири юнаки-негри, і, передчуваючи напад, він вистрелив у них зі свого пістолета тридцять восьмого калібру. Двох юнаків він поцілив у спину, а одного поцілив удруге, коли той упав на сидіння. Після пострілів Гец утік. Виявилось, що три юнаки були озброєні викрутками, але тоді Гец про те не знав.

Реакція Геца в тій ситуації порушує кілька головних питань, пов'язаних із самообороною. Передусім, чи була необхідність у якихось оборонних діях, як слід оцінювати загрозу? Чи розважливо вбивати або завдавати тяжких тілесних ушкоджень, щоб запобігти зґвалтуванню? Відповідно до постанови Таємної ради в справі Бек-форда [1988 p.], A. C. 130, визначено, що сприйняту загрозу насильства слід оцінювати суб'єктивно. В цій справі йшлося про те, що полісмени стрілили й убили людину, яка тікала від них. Обвинувачені гадали, що то


96

П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

небезпечний злочинець. Лорд Гріфіт заявив: "Коли захищаються, покликаючись на самооборону чи оборону ближнього, а обвинувачений міг діяти, помилившися щодо фактів, його слід судити відповідно до його хибного погляду на факти, і то завжди, байдуже, чи була та помилка, якщо дивитися об'єктивно, розумна або ні". По-друге, чи зобов'язана особа, проти якої спрямовано напад, відступати? При розгляді справи Берда [1985 p.], 2 All E. R. 513, з'ясовано, що обвинувачений не повинен показувати, що він не хоче боротися. Небажання втягтись у бійку лише свідчитиме, що людина за тих обставин діяла розважливо. Досить часто виникає ще й питання про неминучість загрози. Здається, що надмірна готовність дати відкоша може становити продуманий план насильства. З іншого боку, людина, передчувши реальну загрозу своєму життю та майну, може діяти цілком розважливо. З украй винятковим випадком суд зіткнувся після токстетських заворушень у Ліверпулі. У справі, переданій на розгляд генерального аторнея (No.2, 1983) [1984 p.], Cr. App. R. 183, власника крамниці звинуватили в зберіганні вибухових речовин, коли він у своїй крамниці поклав кілька пляшок із запальною сумішшю. Напередодні його арешту відбулися сцени масових заворушень, іще не бачених у новітні часи. Суд задовольнив апеляцію на підставі, що дії обвинуваченого виправдані самообороною, якщо обвинувачений передчував неминучий напад.

Ще одне питання, на яке слід звернути увагу у справах про самооборону, — пропорційність відповіді. Завжди припускали, що обвинуваченому дозволено застосувати тільки силу, розумну за даних обставин, щоб запобігти нападові, t що ж тут уважатимуть за розумне? Чи є якесь об'єктивне мірило розумності, чи розумне те, що видається розумним самому обвинуваченому? І чи випереджальний удар, як-от у справі Геца, буде коли-небудь виправданий? Здається, ніби величина застосованої сили має бути пов'язана зі ступенем неминучості нападу, але можна застосувати тільки розумну силу (див. Clarkson & Keating, p. 313). Визнано, що людина, взявши собі за взірець дії Геца й наполягаючи, що передчувала напад, не повинна сподіватися, ніби при за


Розділ 6. Обставини, що... звільняють... 97

хисті їй пощастить покластися на цю обставину, t, звичайно, у Великобританії, де набагато суворіші закони про володіння вогнепальною зброєю, особа, озброєна пістолетом, навіть у гадці не матиме покликатись на цю обставину. А проте питання, що саме становить розумну силу, — питання факту, яке мають розглянути присяжні, а тягар доказування лежить на стороні обвинувачення, яка має спростувати доказами наявність даної обставини, і то так, щоб не зосталося обгрунтованих сумнівів.

9. ПОМИЛКА

Помилку ми розглядаємо здебільшого у зв'язку з таким складним питанням, як суб'єктивна mens rea. Слід запитати, чи можна взагалі засудити особу, що помилилась у юридичному розумінні: адже помилка порушує проблему браку mens rea.

Загальне правило, як ми знаємо, таке: обвинувачений повинен мати mens rea щодо кожного елемента actus reus. Коли покликаються на помилку, то стороні обвинувачення треба доказати свою версію, зокрема й наявність mens rea в обвинуваченого. І саме тут вирішальну роль може відіграти знання фактів.

10. ЗГОДА ПОТЕРПІЛОГО

Є очевидні ситуації, коли припускають наявність згоди. Якщо людина проходить курс лікування, є припущення, що вона дала на те свою згоду. На згоду покликаються при багатьох злочинах проти особи, зокрема й при зґвалтуванні. Механізм дії згоди полягає в тому, що вона скорше усуває actus reus, ніж становить обставину, що звільняє від відповідальності. Докладніше про цю обставину див. нижче в розділі 7, де йдеться про злочини проти особи.

4 6-296


Розділ 7

ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ОСОБИ

1. УБИВСТВО

Термін убивство охоплює злочини, де обвинувачений заподіює смерть іншій особі. Головна межа пролягає між тяжким та простим убивством. Тяжке убивство — найтяжчий тип убивства, і за нього неодмінно карають обов'язковим довічним ув'язненням. Отже, те, який саме злочин визначать у даній ситуації, з погляду обвинуваченого відіграє дуже важливу роль. Убивство, щоправда, рідкісний злочин у Великобританії. 1988 p. зареєстровано 624 вбивства, причому одну третину цих злочинів скоєно в хатніх умовах. 1992 p. зареєстровано 689 убивств. Їз 297 жінок, убитих 1991 p., 41% убили їхні партнери, а ще 21% — члени їхніх родин. 8% із 397 вбитих чоловіків убили їхні партнери.

Тяжке вбивство і просте вбивство мають однакову actus reus, та аж ніяк не mens rea. Дехто пропонував, що має бути тільки один злочин — протиправне позбавлення життя з різними ступенями тяжкості.

ТЯЖКЕ ВБИВСТВО

Тяжке вбивство — найтяжча форма протиправного вбивства, що тягне за собою обов'язкове довічне ув'язнення. Це означає, що, коли присяжні оприлюднять вердикт, суддя не має вибору й повинен оголосити вирок про довічне ув'язнення. Суддя, що веде процес, дає рекомендацію, скільки років має відсидіти засуджений. Довічно ув'язненого за тяжке вбивство можна звільняти тільки тимчасово, і його одразу ж повернуть до в'язниці, тільки-но з'являться свідчення про його протиправні дії. Категорія тяжкого вбивства дуже широка і охоплює всіх індивідів, засуджених за зумисне позбавлення життя. З одного


Розділ 7. Злочини проти особи 99

краю — це Сара Торнтон, засуджена за тяжке вбивство, попри свідчення, що її чоловік упродовж багатьох років жорстоко бив її. Зрештою вона відповіла тим, що вбила його, коли він спав, заколовши кухонним ножем. Оскільки свідчення про наявність попереднього задуму не дозволяли успішно захищатись, покликаючись на провокацію як обставину, що звільняє від відповідальності, Сару Торнтон класифікували як тяжкого вбивцю, і вона відсиділа п'ять років свого дожиттєвого терміну, перше ніж її звільнили 1995 p. На другому краї — Фредерік Вест та Деніс Нілсон, багаторазові вбивці, відповідальні за смерть багатьох молодих людей. Чимало фахівців, зокрема й колишній лорд-головний суддя лорд Лейн та низка інших старших суддів не раз закликали відмовитись від обов'язкового довічного ув'язнення, щоб суд мав більшу свободу дій при узгодженні вироку з тяжкістю злочину.

Actus reus

Actus reus тяжкого вбивства полягає в тому, що обвинувачений удається до дій, які безпосередньо спричиняють смерть потерпілого. То може бути постріл, удар ножем, довбнею, отруєння. Про тяжке вбивство говорили навіть у зв'язку з умисним наражанням особи на неприйнятну й очевидну небезпеку. При розгляді справи Костел проти Бембріджа [1729 p.] таке наражання полягало в запрото-ренні в'язня до камери, де інший в'язень хворів на віспу. В США було кілька судових прецедентів, де йшлося про осіб, інфікованих СНЩом, що зумисне мали статеві взаємини з іншими людьми, аби заразити їх хворобою. Причинний зв'язок між дією та її наслідком має визначити сторона обвинувачення (див. вище обговорення причинності при розгляді actus reus).

Mens rea тяжкого вбивства

За mens rea тяжкого вбивства можна тепер уважати:

1) намір убити;

2) намір заподіяти тяжких тілесних ушкоджень, тобто справді велику шкоду.

4*


100 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

Те, що існує два психічні стани, достатні, щоб становити mens геа тяжкого вбивства, розширює визначення цього злочину. Таке розширення виправдане, бо особа, що намірялася спричинити справді велику шкоду, пішла на ризик занапастити людське життя й тому така ж небезпечна та гідна осуду, як і той, хто намірявся вбити. Насправді це правило спирається на політичну основу. Адже на обвинувачів припадав би дуже великий тягар, якби їм у кожному випадку доводилось доказувати наявність наміру вбити. Та коли нападають із ножем або пістолетом, важко засумніватись, яку саме mens геа має напасник. Проблеми здебільшого виникають тоді, коли за мотив править прагнення налякати жертву. Якщо засуджений передбачав реальну неминучість заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, цього досить, щоб становити mens геа тяжкого вбивства. Коли є потреба, намір можна пояснити присяжним за допомогою критерію, що його сформулював головний суддя лорд Лейн при розгляді справи R. проти Недріка [1986 p.], З All Е. R. 1.

ПРОСТЕ ВБИВСТВО

Протиправне позбавлення життя, що його не кваліфікують як тяжке вбивство, потрапляє до широкої категорії простого вбивства. Воно охоплює цілий спектр розмаїтих ситуацій, і покарання й справді може варіюватись від довічного ув'язнення до цілковитого виправдання. Просте вбивство — це один загальний злочин, тож коли підсудний заявляє про визнання своєї провини, виникають проблеми при оголошенні вироку:

адже може не бути фактичної основи для визначення ступеня винності. Для розв'язку цієї проблеми вдаються до так званих ньютонівських слухань, щоб оцінити свідчення, перше ніж оголошувати вирок.

При зумисному простому вбивстві є як actus reus, так і mens геа тяжкого вбивства, але є ще й якийсь додатковий чинник, що діє як обставина, яка почасти звільняє від відповідальності і зменшує суворість вироку:

судять уже не за тяжке, а за просте вбивство. Таке


Розділ 7. Злочини проти особи 101

стається тільки тоді, коли підсудного обвинувачують у тяжкому вбивстві.

При незумисному простому вбивстві обвинувачений не має mens геа тяжкого вбивства (лихого наміру), але його психічний стан однаково гідний осуду, хоч і не такого суворого.

Зумисне просте вбивство кваліфікують тоді, коли тяжке вбивство зменшене до простого вбивства внаслідок наявності передбачених законом обставин, що звільняють від відповідальності. Їх передбачає закон 1957 p. про вбивство.

І. Зумисне просте вбивство кваліфікують у разі наявності:

1) часткової осудності відповідно до ст. 2;

2) провокації відповідно до ст. 3.

Якщо заяву про часткову осудність або провокацію прийнято, суд має одразу перейти до визначення вироку, інакше сторона захисту вимагатиме розгляду справи судом присяжних. Докладніше про часткову осудність див. у розділі про обставини, що звільняють від відповідальності.

II. Незумисне просте вбивство охоплює всі випадки протиправного позбавлення життя без лихого попереднього наміру, зокрема:

1) просте вбивство з неспростовно припущеним наміром заподіяти смерть чи тілесні ушкодження/ вбивство при виконанні протиправної дії;

2) просте вбивство, скоєне через необачність або грубе недбальство;

3) просте вбивство з необачності / заподіяння смерті внаслідок створення аварійної ситуації на дорозі.

Просте вбивство з неспростовно припущеним наміром заподіяти смерть чи тілесні ушкодження / вбивство при виконанні протиправної дії

Таке стається тоді, коли в обвинуваченого нема mens геа тяжкого вбивства, але він убиває жертву під час


102 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

виконання протиправної дії. Просте вбивство з неспростовно припущеним наміром заподіяти смерть чи тілесні ушкодження має довгу історію. Всіх не задовольняло становище, що обвинувачений відповідає за смерть іншої людини, до якої призвела ніяк не кваліфікована протиправна дія. Просте вбивство — це злочин із наміром переважним, отже, намір виконати протиправну й небезпечну дію може бути достатній, щоб задовольнити вимогу про наявність mens геа.

Розгляньмо справу R. проти Черча [1966 p.], I Q. В. 59. Обвинувачений, люто розсварившись із жінкою в автофургоні, перейшов до насильства і вдарив її так, що вона знепритомніла. Гадаючи, що вбив жінку, обвинувачений укинув її тіло в недалеку річку (аби знищити докази). Але тоді, коли він кидав її у воду, вона була ще жива і насправді померла втопившись. Лорд-суддя Едмунд Дейвіс заявив, що не досить просто доказати, що обвинувачений учинив протиправну дію, яка призвела до смерті. Протиправна дія має бути така, що кожна розважлива людина неминуче усвідомить: та дія наражала жертву на ризик бодай малого ушкодження. То було очевидне просте вбивство, скоєне через необачність, бо обвинувачений, перед тим як укинути жінку в річку, не пробував з'ясувати, жива вона чи мертва. Але чи була та протиправна дія простим убивством?

Ось критерій, сформульований при розгляді справи Черча:

а) дія має бути протиправна;

б) дія має бути небезпечна, тобто розважлива людина вважатиме її за шкідливу; отже, цей критерій запроваджує об'єктивне мірило небезпечності;

в) дія має становити головну причину смерті;

г) обвинувачений має намірятись учинити ту дію, але не її наслідки; зрозуміло, що коли він намірятиметься спричинити й наслідки, то буде тяжке вбивство.

Було чимало судових постанов із приводу того, що саме становить протиправну дію.

Прості вбивства, скоєні через необачність та грубе недбальство, а також прості вбивства на автошляхах докладно обговорені в розділі про mens геа.


103

Розділ 7. Злочини проти особи

2. ФІЗИЧНІ НАПАДИ НА ОСОБУ

Це та царина права, яка вкрай потребує змін, бо, якщо спиратися на визначення, сформульовані понад сторіччя тому, межі між окремими видами правопорушень виявляються дуже розмиті. Та однаково нижче подано короткий опис головних правопорушень.

Напад визначено як будь-яку дію, що нею обвинувачений зумисне чи необачно примушує жертву відчути страх перед безпосереднім протиправним насильством, спрямованим проти її особи. Отже, actus reus при нападі — страх перед застосуванням сили. Mens геа нападу — намір примусити жертву відчути страх перед безпосереднім протиправним насильством або незважання на те, чи відчуватиме жертва такий страх.

Побої — це дії, якими обвинувачений зумисне чи з необачності чинить протиправне насильство проти особи потерпілого. Actus reus при цьому — зумисне чи необачне застосування сили. Mens геа — намір завдати жертві тілесних ушкоджень.

Погроза — будь-яка дія, що змушує іншу особу відчути страх перед безпосереднім насильством проти її особи. Загалом це правопорушення тотожне побоям, хоча його виділяють як незалежний злочин.

1. Потерпілий звичайно має відчувати страх перед безпосереднім протиправним насильством проти його особи. Якщо обвинувачений не може виконати своєї погрози, нападу немає, але він буде, коли жертва гадатиме, що погроза реальна. У справі Лонгден проти генерального прокурора [1976 p.], Crim. L. R. 121, ішлося про митника, який вимагав податку на додану вартість і якого ув'язнили, аж поки він повернув усі гроші. Розгляд справи Сміт проти головного наглядача Вокінг-ської поліційної дільниці [1983 p.], 75 Cr. App. R. 234, показав: магістрати можуть виявити, що жінка відчула страх перед безпосереднім насильством, побачивши, як обвинувачений зазирає до її спальні пізньої ночі.

2. Мають бути засоби виконати погрозу. Самих слів не досить. А що, як крикнути в темній кімнаті: "Руки вгору, а то я штрикну тебе ножем"? Цього буде досить,


104 Я. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

оскільки жертва може відчути страх перед безпосереднім насильством навіть тоді, коли обвинувачений не матиме ножа. Досить направити на жертву навіть подобу пістолета, але погрози по телефону не досить (див. справу R. проти Лема [1967 p.], 2 Q. В. 981). Напад потребує свого справдження за допомогою якогось засобу, яким володіє обвинувачений. Це може бути й машина, як-от у справі Фейгена.

3. Загальний принцип кримінального права полягає в тому, що actus reus та mens rea мають статися одночасно. Та як іти за прецедентом у справі Фейген проти військової поліції [1968 p.] З All Е. R. 442, то при нападі немає потреби, щоб mens rea була наявна на початку actus reus. У справі Фейгена обвинувачений випадково наїхав автомобілем на ногу констебля. Коли констебль запротестував, він відмовився зрушити машину. В мить нападу mens rea не було, але обвинуваченого засудили за напад на полісмена при виконанні службових обов'я-ків. Засудили на тій підставі, що actus reus та mens rea поєднались тієї миті, коли обвинувачений відмовився зрушити машину. Вдавшись до юридичної фікції, вважали, що цей психічний стан тривав відтоді, коли стався фізичний наїзд на ногу.

4. Напад звичайно не може полягати в бездіяльності, потрібна якась конкретна дія. Прецедент у справі Фейгена може породити певний сумнів у цьому твердженні. Можлива конкретна actus reus до того, як наявна mens rea. Напад здебільшого має полягати в зумисній дії.

5. Слова можуть скасовувати те, що інакше становило б напад. Приклад — справа Тубервіль проти Севіджа [1669 p.]. Обвинувачений схопився за шпагу, але водночас заявив: "Якби зараз не засідала виїздна сесія суду, я б тобі не подарував цих слів".

ЗАКОН 1861 p. ПРО ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ОСОБИ

Закон 1861 p., що зміцнив право в цій царині, згадує багато правопорушень, що з них деякі тепер майже


Розділ 7. Злочини проти особи 105

зникли. В разі нападу та побоїв закон передбачає низку злочинів, що тягнуться від дуже тяжких (наприклад, у статті 18 ідеться про зумисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, за що карають довічним ув'язненням) до певних правопорушень, що їх переслідують за спрощеною процедурою, наприклад, згідно зі ст. 42 за протиправний напад на іншу особу або ж побої карають штрафом до 200 фунтів стерлінгів. Найсуворіші покарання передбачено статтями 47, 20 та 18.

Напад, що призвів до заподіяння реальних тілесних ушкоджень, ст. 47

"Той, хто згідно з обвинувальним актом буде засуджений за напад, що призвів до реальних тілесних ушкоджень, підлягає ув'язненню на термін до п'яти років".

Actus reus цього злочину мають становити напад і побої, що спричинять реальні тілесні ушкодження. Ступінь ушкоджень тут трохи менший за тяжкий або великий.

Mens rea цього злочину буде наявна тоді, коли обвинувачений намірятиметься напасти на жертву або буде суб'єктивно необачний щодо нападу.

Зумисне заподіяння ран, ст. 20

"Той, хто протиправне й зумисне поранив кого або заподіяв йому будь-яких тяжких тілесних ушкоджень якоюсь зброєю чи знаряддям або без них, буде винний у злочині... будучи засуджений за нього, підлягатиме ув'язненню на термін до п'яти років".

Actus reus тут звичайно становить поранення, і то здебільшого розрив шкіри, а не садно чи опік. Mens rea вимагає, щоб обвинувачений або мав намір удатися до насильства, або був суб'єктивно необачний щодо застосування сили. Але, щоб бути засудженим, обвинуваченому не конче передбачати величину застосованої сили.


106 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

Зумисне заподіяння

тяжких тілесних ушкоджень

або ран, cm. 18

"Той, хто протиправне й зумисне, вдашись до будь-яких засобів, поранив кого або заподіяв йому тяжких тілесних ушкоджень, мавши намір заподіяти тяжких тілесних ушкоджень або намір опиратись чи перешкоджати законному арештові чи перебуванню під вартою, буде винний..."

У ст. 18 та сама actus reus, що й у ст. 20. Вирішальна різниця між ними пов'язана з mens rea і складається з двох частин. Обвинувачений має поранити іншу людину і водночас мати намір: а) завдати тяжких тілесних ушкоджень; б) опиратися законному арештові; в) перешкодити законному арештові будь-якої іншої особи.

Елемент mens rea ст. 18 вимагає щонайменше наявності наміру, і максимальне покарання — дожитгєве ув'язнення.

ЗҐВАЛТУВАННЯ

Ст. 142 недавнього закону (1994 p.) про кримінальне судочинство і громадський порядок по-новому визначає зґвалтування, замінивши визначення, дане ст. 1 закону 1956 p. про сексуальні злочини й підправлене законом 1976 p. про сексуальні злочини (поправки).

1. Злочин полягає в тому, що чоловік ґвалтує жінку або іншого чоловіка.

2. Чоловік здійснює зґвалтування, якщо:

а) має сексуальні взаємини (байдуже, вагінальні чи анальні) з особою, що під час цих взаємин не згоджується здійснювати їх;

б) і водночас знає, що та особа не згодна на сексуальні взаємини, або не зважає на те, згодна та особа чи ні.

3. Чоловік здійснює зґвалтування й тоді, коли спонукає заміжню жінку до сексуальних взаємин, прикинувшись її чоловіком.


Розділ 7. Злочини проти особи 107

Новий закон засвідчив дві важливі зміни. По-перше, зґвалтування тепер злочин, що його можна скоїти як проти потерпілої жінки, так і проти потерпілого чоловіка. По-друге, шлюбний виняток при зґвалтуванні, що, хай там як, був скасований унаслідок так званої "судової законотворчості" постановою палати лордів у справі R. [1992 p.], A. C. 599, тепер скасований і законом, що дав нове визначення зґвалтування. Нема сумніву, що зґвалтування треба кваліфікувати як у шлюбних, так і позашлюбних взаєминах, де немає згоди партнера.

4. З цього випливає, що на судовому процесі за зґвалтування присяжні мають розглянути, чи гадав чоловік, що жінка згодна на сексуальні взаємини, і наявність або брак розумних підстав для такої гадки — питання, яке мають вирішити присяжні вкупі з будь-якими іншими питаннями, пов'язаними з тим, мав чи не мав чоловік таку гадку.

Actus reus згвалтування

Actus reus згвалтування — сексуальні взаємини без згоди партнера. Сексуальні взаємини відбуваються тоді, коли сталось проникнення, а не еякуляція, і то проникнення тільки пенісом. Досить навіть найменшого проникнення (відповідно до прецеденту у справі Х'юз (1841 p.). Вузькість цього визначення, обмеженого проникненням, має історичне коріння, пов'язане з відбиранням у дівчини цноти.

Згода при згвалтуванні

І. Брак згоди важко довести, якщо немає переконливих доказів боротьби й насильства. Брак згоди є й тоді, коли жінка спала або боялася можливого насильства, як-от у справі Олугбоджа [1981 p.], З All Е. R. 443, лорд-суддя Дан. Потерпіла скинула штани й не опиралась і не пручалась під час взаємин, бо боялася. Тут не


108 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

було потреби додавати свідчення про фізичне впокорення.

"Питання про брак згоди мають вирішувати присяжні, причому їх слід інструктувати, що слово "згода" треба розуміти в його звичайному значенні, і покликатись на прецеденти: між згодою та покорою є різниця. Всяка згода означає покору, та з цього аж ніяк не випливає, що проста покора означає згоду".

Гайлбронський комітет наголосив, що брак згоди — це сутність зґвалтування.

II. Ошуканство щодо характеру дії касує згоду, але ошуканство щодо обставин — ні.

Так зване зґвалтування при побаченні останніми роками набуло досить великої ваги. Є приклади судового переслідування там, де можна було припустити наявність згоди. Чоловік і жінка заприязнились і, можливо, мали потім при наявності згоди якісь сексуальні взаємини, але жінка звинувачує чоловіка, що він зайшов надто далеко, мавши з нею сексуальні взаємини всупереч її протестам. Здебільшого ці справи розглядати дуже важко, бо бракує підтверджень фактами. Якщо немає медичних доказів, що свідчили б про насильство, справу можна вирішити тільки на основі суперечливих свідчень сторін.

ЗГОДА

Питання про згоду постає як загальне питання при сексуальних і несексуальних злочинах проти особи, і чимало його аспектів були недавно обговорені у зв'язку зі справою Брауна. Очевидно, що є низка ситуацій, коли люди за згодою йдуть на ризик зазнати нападу та побоїв і навіть тяжких тілесних ушкоджень. Знайомий усім приклад — контактні види спорту, як-от бокс, регбі, фехтування, дзюдо, боротьба. Але й тут згода має свої певні межі. Видається очевидним, що, коли є свідчення про надмірне насильство, й далі поставатиме питання про кримінальну відповідальність.

Справа R. проти Брауна та інших [1993 p.], 2 All Е. R. 75, висвітлює згоду на напад як обставину, що


Розділ 7. Злочини проти особи 109

звільняє від відповідальності. Йшлося про низку випадків ушкодження членів, ті випадки опинились у фокусі уваги широкої громадськості. При першому розгляді справи суддя не визнав згоду за обставину, що звільняє від відповідальності, і багатьом обвинуваченим оголосили вироки про тривале ув'язнення, після того як з'явилися докази поважних ушкоджень, заподіяних статевим органам тощо. Апеляційний суд постановив, що згода — це не обставина, яка звільняє від відповідальності за рани, заподіяні в затишку приватної оселі внаслідок садомазохістських актів насильства між дорослими, що нібито дали на те свою згоду. Це означає, що стороні обвинувачення не треба виявляти брак згоди, аби засудити за статтями 47 та 20 закону 1861 p. про злочини проти особи. Лорд-головний судця лорд Лейн відчув, що його обов'язок — висловити несхвалення таких сексуальних взаємин, дарма що якоїсь тривалої шкоди потерпілим не завдано, t все ж в апеляційному суді вироки були зменшені до трьох — шести місяців ув'язнення, оскільки на час заподіяння ушкоджень оскаржувачі вироку ще не усвідомлювали кримінального характеру своїх дій. Значення цієї судової постанови потребує уважного вивчення. Адже тепер може виявитись, що борюкання й укуси закоханих — це протиправні дії, а грубі фізичні розваги, татуювання, проколювання вух та пилок — дії цілком законні. Постанову критикували як гідний усякого жалю приклад утручання кримінальних судів у сферу приватної моралі.

При остаточній апеляції палата лордів більшістю у три голоси проти двох постановила, що стороні обвинувачення не конче доказувати брак згоди, якщо когось звинувачено в заподіянні реальних тілесних ушкоджень [ст. 47] або ран [ст. 20] відповідно до закону 1861 p. про злочини проти особи. Визнано, що згоду можна вважати за обставину, яка звільняє від відповідальності, тільки при якійсь законній діяльності. Лорд Темплмен наголосив, як важливо розрізняти, з одного боку, випадкове насильство, а з другого — акти жорстокості, що принижують потерпілих. Лорд Джонсі закликав зважати на інтереси суспільства й перешкоджати поширенню нечесть, які шкодять здоров'ю. Причому покликався


110 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

на аргумент, що такі ди в затишку приватної оселі — це вияв прав особи, але родинне життя при цьому нехтують. Постановили, що на ст. 8 Європейської конвенції з прав людини тут посилатися не можна. Натомість лорд Мастіл висловив окрему думку, доводячи, що палата лордів покликана не вирішувати, що правильне з погляду моралі, а дивитися, чи слушні звинувачення в скоєних злочинах. Навіть розглядаючи суто термінологічний аспект, він сумнівався, чи можна тут говорити про напад у звичайному розумінні слова. Далі він доводив, що, вважаючи, ніби всю шкоду, заподіяну поза межами категорії звичайного нападу, не можна легітимізувати згодою, ми постаємо перед куди загальнішими питаннями, пов'язаними з приватною сексуальною активністю та поведінкою. Адже в цьому випадку нема жодних свідчень про брутальність, агресивність, насильство, ворожість або особисту ненависть, властиві згаданим у законі тяжким злочинам. Лорд Слайн, що теж мав окрему думку, вважав, що парламент сам повинен розглядати такі питання моралі, а не полишати судам розбиратись у них в інтересах патерналізму.


Розділ 8

МАЙНОВІ ЗЛОЧИНИ

Закон про злодійство спирається на фундаментальні погляди на природу самої власності, пов'язані з основами політичної та економічної структури держави. Ринкова економіка спонукає окремих індивідів нагромаджувати власність. І справді, прагнення нагромаджувати власність — наріжний камінь капіталізму. Отже, треба гарантувати права та інтереси, пов'язані з приватною власністю, а з цього випливає, що визначення більшості правопорушень спрямовані на захист майнових прав потерпілих. Майнові інтереси вважають за продовження особистості. Натомість майнові злочини здатні становити загрозу економічним підвалинам системи. Навіть той, хто застрахував своє майно, захищений недостатньо й мусить, як і всі споживачі, платити вищі страхові внески й купувати за дорожчі ціни, коли власність розкрадають у великих розмірах. Реакція суспільства на певні майнові злочини дуже гостра, надто на крадіжку з проломом, що загрожує священносгі житла, і грабунок, пов'язаний як із можливим насильством проти особи, так і з утратою майна.

Діапазон правопорушень

Закони 1968-го та 1978 pp. про злодійство кодифікували ту царину права, де йдеться про крадіжки. Про такий злочин, як кримінальні збитки, йдеться в окремому законі 1971 p. про кримінальні збитки (зокрема й підпал), але нищення майна, що вам не належить, теж становитиме крадіжку, якщо потрактувати те майно як своє, аби його позбутися. Підготовча стадія перед крадіжкою відповідно до загального права може становити такий злочин, як змова задля ошуканства. Адже йдеться про угоду на основі нечесності, намір порушити чиїсь май-


112 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

нові права. Закон 1986 p. про фінансову службу, закон 1985 p. про діяльність компаній та закон 1987 p. про банки містять такі злочини, як провадження справ із наміром ошукати кредиторів (Ashworth, p. 353).

Протягом останніх років цілу низку впливових підприємців, як-от Сондерса, Ронсона та Левіта, визнали винними у фінансовому шахрайстві. В одному випадку провідних службовців, причетних до закупівлі контрольного пакету акцій компанії "Guiness", засудили за використання внутрішньої інформації для загарбання додаткових мільйонів. Такі злочини кидають тінь на фінансові осередки й підкопують довіру суспільства до фінансових інституцій. Надто велике занепокоєння спричиняє те, що великою мірою ці інституції самі себе контролюють, діють за принципом саморегуляції. Хай там як, при розгляді судових справ про шахрайство виникають величезні технічні труднощі. А проте навіть п'ятимільйоновий штраф, стягнений з Ронсона, позбавив нечесного фінансиста тільки невеликої часточки його особистого майна (див. Lacey, p. 426-433).

А на іншому краї спектру ми бачимо, що коли впосліджені злидарі зазіхають на добро, на яке в них немає права, їх можуть суворо покарати й дуже часто запроторюють до в'язниці.

КРАДІЖКА

Закони про злодійство 1968-го та 1978 pp. визначають норми права в цій царині, і всі правопорушення, пов'язані з крадіжками, таки справді не оминули уваги тих законодавчих актів.

Стаття 1 закону характеризує головний злочин, статті 2—6 пояснюють дане визначення.

Ст. 1 (1). "Особа винна в злодійстві, якщо нечесно привласнює майно, належне іншій людині, маючи намір назавжди відібрати його в господаря; ту особу та її дію називають відповідно "злодій" і "крадіжка".

Максимальне покарання за цей злочин — сім років ув'язнення.


Розділ 8. Майнові злочини 113

Actus reus злочину полягає у "привласненні майна, належного іншій людині".

До mens геа належать "нечесний... намір назавжди відібрати майно в господаря".

Слід нагадати, що, як і при решті злочинів, обговорених вище, стороні обвинувачення, щоб засудити правопорушника, доконечно довести, що actus reus та mens геа злочину були поєднані в часі.

Невдовзі ви переконаєтесь, що визначення крадіжки породжує справжні проблеми.

І. Привласнення

Цей термін пояснено далі в ст. З закону, яка проголошує:

1. Будь-яке присвоєння прав власника становить привласнення, зокрема й тоді, коли хто, не скоївши крадіжки, має змогу приступитись (безвинно або й ні) до чужого майна, а згодом присвоює собі право на нього, порядкуючи ним, неначе своєю власністю.

2. Коли майно або якесь майнове право переходить або має перейти за гроші чи інші цінності особі, що діє з чистим сумлінням, то, попри будь-яке посилання на якийсь ґандж у праві власності передавача, жодне пізніше присвоєння прав, що їх, як гадає та особа, вона придбала, не становитиме майнової крадіжки.

Крадіжка вимагає привласнення, але з цього не випливає, що привласнення неодмінно становитиме крадіжку. Але ст. 3(1) закону проголошує, що будь-яке присвоєння прав власника становить привласнення. Що це означає? Це означає не тільки фізичне відбирання майна. Власник має право використовувати й надуживати своє майно, але тих людей, що теж беруться порядкувати його майном, можна звинуватити в привласненні.

Головні труднощі пов'язані з питанням, чи можливе привласнення там, де власник нібито дає згоду на привласнення. Одна з причин, чому це питання стало предметом дискусій, така: в багатьох справах ідеться про підсудних, обвинувачених у крадіжці товарів з універсамів, де громадянам дозволено брати товари з полиць


114

П. Лейлеид. Злочин, покарання, судочинство

і ходити з ними по магазину, перше ніж вони плати" тимуть за них.

Отже, перша важлива судова постанова, яку слід розглянути, — це постанова у справі Лоуренс проти військової поліції [1972 p.], A. C. 626. Факти цієї відомої судової постанови палати лордів стосувалися пана Окі, італійця, що приїхав до Великобританії. Англійською він розмовляв дуже кепсько, і, прибувши в Лондон на залізничний вокзал Вікторія, попросив Лоуренса, водія таксі, завезти його за однією адресою в Ледброук-гроув. Лоуренс попередив, що дорога далека й поїздка коштуватиме дорого. (Справжня ціна мала становити десь 50 пенсів). Окі сів у таксі й дав однофунтову банкноту. Лоуренс сказав Окі, що цього не досить, і власноруч витяг іще 6 фунтів стерлінгів з гаманця Окі. А потім повіз його, куди треба. Лоуренса засудили за крадіжку приблизно 6 фунтів усупереч ст. 1 закону про злодійство. Лоуренс наполягав, що Окі був згоден, щоб він узяв гроші. Адже Окі дозволив Лоуренсу сягнути рукою в гаманець і витягнути додаткові шість фунтів. Отож він стверджував, що тут не сталося недозволених дій і не було передбаченого законом привласнення.

Суд відкинув цей аргумент. На думку лорда Діль-горна, факти свідчили про те, що потерпілий був надто несміливий або, можливо, надто приголомшений, аби по-справжньому погодитись. Проте суд постановив, що засудити за крадіжку можна навіть тоді, коли ця вимога, тобто "без згоди власника", не підперта доказами (Griew, 2-72). Адже згода має санкціонувати не привласнення, а нечесність (S. & Н., р. 501).

Палата лордів зіткнулася з тим самим питанням років через п'ятнадцять, та дійшла вже іншого висновку.

У справі Моріса [1984 p.], A. C. 329, Бернсайд та Моріс — два обвинувачені, що поміняли ярлики на товарах в універсамі, поставивши папірчики з низькою ціною замість папірчиків із високою ціною. Бернсайда затримали перед розрахунком, а Моріса після розрахунку. Головне питання, яке мав розв'язати суд, таке: чи сталося тут привласнення? Палата лордів постановила, що привласнення сталося тоді, коли обвинувачені зняли товари з полиць, а потім поміняли ярлики, наміряючись


115

Розділ 8. Майнові злочини

пройти з тими товарами через касові апарати, не заплативши за них повної ціни. А сталося тому, що, помінявши ярлики, обвинувачені присвоїли собі всі права власника, але ж присвоєння бодай одного з прав власника досить, щоб можна було засудити. Проте далі виникла дискусія про виконання явно або мовчки дозволеної дії. Наприклад, чесний покупець бере товари з полиць і кладе їх до кошика. Лорд Роскіл висловив думку, що дію, пов'язану з присвоєнням бодай одного права власника, має супроводити вороже зазіхання.

Якщо точно дотримуватись тлумачення вчинку відповідно до прецеденту у справі Лоуренса, можна вважати, що привласнення стається й тоді, коли товари знімають із полиць з очевидної згоди власника. Висловивши свою думку, лорд Роскіл намірявся запровадити критерій, як можна відрізнити погоджену дію від непо-годженої. Як на нього, "У контексті ст. 3(1) уявлення про привласнення... пов'язане не з дією, що її явно або мовчки дозволяє виконувати власник, а з дією, яка свідчить про ворожі зазіхання, узурпацію прав [власника]".

Цей погляд треба оцінювати, зваживши на ст. 2(1Ь), яка передбачає: якщо обвинувачений гадав, що він матиме згоду позивача на привласнення, тобто коли йому на думку не спадало, що він чинить нечесно, то в цій ситуації була б згода на привласнення (Griew, 2-76). Хай там як, судову постанову в справі Лоуренса годі примирити з постановою в справі Моріса і зі словами

лорда Роскіла.

Із цим питанням іще раз зіткнулися при розгляді справи R. проти Гомеса [1993 p.], A. C. 442; [1993 p.], Crim. L. R. 304. Перший обвинувачений працював як помічник управителя крамниці. Він переконав управителя прийняти два чеки, що, як він знав, були підозрілі. Чеки використали як оплату за електричні прилади вартістю 16 000 фунтів стерлінгів. Подавши апеляційну скаргу, другий обвинувачений, що отримав товари, доводив: оскільки крамничному управителеві доручили доставити товари йому, то не було ані привласнення^ ані крадіжки. Апеляційний суд задовольнив апеляцію. Йдучи скорше за прецедентом у справі Моріса, ніж за прецедентом у справі Лоуренса, апеляційний суд визнав,


116

П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

що, попри ошуканство, там не було ворожих зазіхань на права власника. Тієї миті, коли товари передали, привласнення не сталося, просто відбувся правочин, який можна оскаржити.

Палата лордів скасувала постанову апеляційного суду й відновила засудження. Постанова стверджувала, що дія може становити привласнення навіть незважаючи на те, що її виконано за згодою власника. При цьому покликались на постанову у справі Лоуренс проти військової поліції [1971 p.], А. С. 626, і схвалили її як керівний прецедент. Постанову у справі Моріса [1984 p.], A.C. 320, хоч і не відкинули як прецедент, але заявили, що тлумачення, ніби дія, що її явно чи мовчки дозволив виконувати власник, ніколи не становитиме привласнення, хибне.

Один з провідних знавців англійського кримінального права наголосив, якою великою мірою ця постанова палати лордів поширила сферу дії привласнення:

"Будь-хто, що виконує будь-які дії з якимсь майном, що належить іншому, з дозволу чи без дозволу, за згодою чи без згоди власника, привласнює його; і якщо він виконує їх нечесно, з наміром цими діями або якимись дальшими діями назавжди залишити його собі, то здійснює крадіжку" (Smith J. С. (1993), Crim. L. R. 307).

Крім того, зазначено, що "...обвинувачеві доцільно пошукати якихось переконливіших доказів нечесності, як-от, заміни ярликів, але майже не виникає сумнівів, що крадіжка стається тоді, коли обвинувачений нечесно бере товари з полиць".

II. Майно

Що таке майно, визначає ст. 4 закону 1968 p. про злодійство. До нього належать "гроші та всіляке інше майно, нерухоме й рухоме, зокрема й майно у вимогах і решта нематеріального майна".

Землю загалом украсти не можна. Неоплачені боргові вимоги повернути банківські позички — це майно у вимогах, і його можна украсти (див. нижче). Про електроенергію сказано окремо в ст. 13.


Розділ 8. Майнові злочини 117

Інтелектуальна власність та інформація здебільшого не підлягають дії цього закону. Ось приклад того, що лише трохи недотягує, аби стати майном: інформація, що містилась у екзаменаційних білетах, як-от у справі Оксфорд проти Моса [1978 p.], 68 Cr. App. R. 183. Студент узяв екзаменаційні білети, аби доступитись до записаної в них конфіденційної інформації. При розгляді апеляційної скарги зазначено, що та інформація — аж ніяк не нематеріальне майно відповідно до ст. 4 закону. Студент намірявся повернути папери, тож його не можна звинуватити в крадіжці. Грюв доводить, що таку конфіденційну інформацію, як торговельні знаки, комерційні й виробничі таємниці та авторське право, не можна привласнити, бо конфіденційність — якість нематеріальна (див. 2-139).

Ст. 3(2). Сумлінний покупець: особа, що купує товари за розумну ціну, маючи чисте сумління, не підлягає дії цього закону.

MENS REA КРАДІЖКИ

1. Нечесність

Нечесність — це доконечна вимога, щоб можна було засудити за крадіжку. Через те трохи дивно, що в самому законі 1968 p. нема визначення, що саме становить нечесність. А причина така: з'ясування того, чесна чи нечесна обвинувачена особа, — це питання факту, яке мають вирішувати присяжні (або суд). Припускають, що більшість присяжних (або магістратів) мають ясне уявлення, що таке нечесність, і їм буде неважко оцінити дії підсудного. Отже, за нечесність можна вважати дії, що їх люди загалом трактують як нечесні. Зате ст. 2(1) закону 1968 p. про злодійство прояснює ситуацію щодо кількості можливих сценаріїв.

Стаття передбачає, що обвинувачений не нечесний, якщо:

а) є віра в законне право відбирати, наприклад, людина бере чиєсь майно, гадаючи, що воно належить їй;


118

П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

б) є віра в згоду власника. Таке може траплятись у ситуаціях, коли є сподівання, що власник схвалить певні конкретні дії, які виконують з його власністю. Наприклад, людина має звичай позичати в своїх сусідів інструменти. Або людина заходить до крамниці купити пляшку молока, але не бачить нікого за прилавком, бере пляшку молока й виходить. Зрозуміло, що обвинувачений знає власника крамниці й наміряється заплатити йому потім;

в) власника майна не можна знайти, вдавшись до розумних заходів. Якщо ви натрапите на майно, яке комусь належить, вам треба вдатися до розумних заходів, аби повернути його справжньому власникові. Якщо ви знайшли на вулиці невеличку суму грошей, то вам навряд чи пощастить знайти особу, яка їх загубила. Натомість якщо ви знайшли щось таке, що можна ідентифікувати, що містить указівку на власника, треба вдатись до певних заходів і знайти його.

Досить часто в ситуаціях, коли людину піймають на гарячому і звинуватять у злодійстві, надто при крамничних крадіжках, вона пропонує заплатити за товари, щоб вибратися з халепи. Ст. 2(2) закону передбачає саме такі оказії. Стаття проголошує, що ця дія однаково становитиме нечесне привласнення, незважаючи на те, що обвинувачений був ладен заплатити за товари.

Хоча закон і суди не дали визначення нечесності, часом виникає потреба з'ясувати це питання у випадках, коли обвинувачений покликається на свою чесність. Є чимало ситуацій, коли людина стикається з кримінальними обвинуваченнями, тоді як вона, можливо, чинила не що інше, як діяла так само, як і решта людей у такій ситуації. Наприклад, службовці компанії можуть мати звичай брати додому браковані товари й використовувати їх та порядкувати ними, як їм заманеться. В одному випадку компанія з ремонту покришок та систем очистки відпрацьованих газів розіслала циркуляр, який забороняв службовцям брати старі покришки, і один службовець заявив, що він не був аж такий не-


Розділ 8. Майнові злочини 119

чесний і такого не коїв. В іншій ситуації особа, що брала позичку у своєї компанії, всупереч інструкціям витягла з каси боргову розписку. В таких ситуаціях обвинувачений пропонує зглянутись на такий важливий аспект, як його чесність, і тут присяжним могли б придатися певні настанови, які допоможуть їм з'ясувати питання. Щ настанови містяться в справі R. проти Гоша [1982 p.], Q. В. 1053. Факти у стислому викладі такі. Від Національної служби охорони здоров'я хірург вимагав гонорарів за операції, яких він не робив, але не вважав, що його дії нечесні, оскільки принаймні такі самі гроші він мав отримувати на законних підставах як гонорари за консультації.

Головний суддя лорд Лейн сформулював такий критерій нечесності:

1) нечесне все те, що чинять нечесно з погляду звичайних критеріїв розважливих та чесних людей. (Це означає, що присяжні застосовують свої власні [об'єктивні] критерії і виріїїіують, чи, на їхню думку, чесні дії обвинуваченого чи ні. Якщо вони дійдуть висновку, що обвинувачений діяв чесно, його виправдають і не буде потреби переходити до другої частини критерію);

2) чи мав обвинувачений усвідомлювати, що відповідно до тих критеріїв його дії були нечесні? (Тут треба визначити суб'єктивний стан психіки обвинуваченого, його гадки та сподівання. Якщо присяжні дійдуть висновку, що вш був нечесний, тоді їм треба з'ясувати, чи усвідомлював обвинувачений, що звичайні люди вважали б його дії за нечесні).

Якщо це питання полишене на розгляд присяжних, то можна припустити, що критерій відкриває можливість виявити робінгудівські чесноти. Особу виправдають, якщо вона чесно вважатиме, що діяла з добрих міркувань. Крім того, згідно з законом, крадіжку коять і в тому разі, коли чуже майно трактують як свою власність і позбуваються від нього. Отже, особа, що завзято захищає права тварин і випускає тварин на волю, без-


120           П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

перечно чинитиме досить, щоб її дії становили actus reus крадіжки. Проте як іти за критерієм, сформульованим при розгляді справи Гоша, такі дії можуть не вважати за нечесні.

2. Намір відібрати майно назавжди

Сторона обвинувачення має доказати, що в мить привласнення був наявний намір відібрати майно назавжди.

При доказуванні наміру відібрати майно назавжди виникають проблеми скорше з доказами, ніж суто юридичні. Якщо автомобіль узято без дозволу, а потім бачать, як його перефарбовують, з цього випливатиме припущення, що викрадач забрав його собі назавжди. Натомість якщо беруть без дозволу щось на кшталт газонокосарки, але зумисне залишають її в саду на видноті, то тут буде дуже важко доказати намір відібрати її назавжди. Ситуація змінюється, тільки-но той, хто взяв чуже, починає присвоювати права власника. Отже, коли хто позичив і не повернув якісь речі, а потім надумав їх продати, то його напевне засудять за крадіжку.

ЗЛОЧИНИ, ПОВ'ЯЗАНІ 3 ШАХРАЙСТВОМ

У більшості випадків шахрайства обвинувачений робить заяву про певний факт, знаючи, що він неправдивий. Якщо торгівець картинами показує полотно на стіні й заявляє, що то Рембрандт, знаючи, що це лише копія, то перед нами шахрайство у визначеному законом розумінні. Але коли торгівець показує картину на стіні як полотно Рембрандта й вірить, що то справді Рембрандт, а клієнт купує її, а потім з'ясовує, що придбав підробку, то тут не можна говорити про шахрайство, якщо тільки торгівець удававсь до розумних заходів, аби визначити автентичність картини. (Прикметне, що аукціоністи випускають каталоги мистецьких творів із засторогами, які


Розділ 8. Майнові злочини 121

мають уберегти їх, якщо їхня думка про автентичність виявиться хибна).

А як щодо комерсантів, які роблять заяви про товари, наприклад, що їхній пральний порошок пере білизну краще, ніж якийсь інший подібний до нього засіб. Такі заяви треба розглядати здебільшого як гадку, певне судження. Але якщо пощастить доказати, що це неправдиві заяви про факти, тоді вони підлягають дії закону про злодійство або закону 1968 p. про опис товарів. Крім того, є Комітет з норм рекламування, що має свій кодекс, перше правило якого вимагає, щоб "усі реклами були законні, пристойні, чесні і правдиві". Є й процедура оскарження, якою можуть скористатися громадяни, невдоволені обіцянками рекламодавців.

Варто замислитись і над моральною різницею між крадіжкою та здобуванням через шахрайсто. При крадіжці майно забирають, а власник може про те й не знати. Може бути й насильство, якщо злодія піймають на гарячому або він безпосередньо вдасться до нього для здійснення крадіжки. А для злочинів, пов'язаних із шахрайством, характерно, що потерпілі "втрачають" майно, але ж віддають його доброхіть, маючи можливість опиратись. Може видатися, що за такі злочини кара повинна бути менша. Головна причина, чому кара та сама, — великі суми грошей, які можна здобути шахрайством за довгий час, ошукуючи громадян.

Головні злочини

Закон про злодійство 1968 p.

Ст. 15. Здобування майна через шахрайство. Ст. 16. Здобування грошей через шахрайство.

Закон про злодійство 1978 p.

Ст. 1. Отримання послуг через шахрайство. Ст. 2. Уникнення відповідальності через шахрайство. Ст. 3. Втеча не заплативши (злочин, не пов'язаний із шахрайством).


122

П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

Спільні риси шахрайства та злодійства

Наявність кількох злочинів можна пояснити тим, що, на думку парламенту, необхідно розрізняти ситуації, в яких обвинувачений здобуває майно або якісь інші матеріальні вигоди через шахрайство; про ці злочини згадано в законі, щоб охопити ситуації, де нечесність виявляється не так відкрито, як при одвертай крадіжці. Загалом людина, вдаючись до ошуканства, здобуває якесь майно або забезпечує собі певні послуги. Проте сфери крадіжки і злочинів, пов'язаних із шахрайством, почасти перекривають одна одну. Справа Гомеса — прецедент, який підтримує думку, що при всіх злочинах, пов'язаних із шахрайством, підсудного можна звинуватити і в крадіжці за ст. 1 закону 1968 p. про злодійство.

Закон 1968 p. про злодійство, ст. 15

1. Особа, що, вдавшись до будь-якого шахрайства, нечесно здобуває майно, належне кому іншому, маючи намір залишити його собі назавжди, після засудження на основі обвинувального акту підлягає ув'язненню на термін, що не перевищує десяти років.

Межі шахрайства

R. проти Сілвермаш [1987 p.], Crim. L. R. 574 — справа, яка показує, як широко можна трактувати злочини, пов'язані з шахрайством. Дві літні жінки, сестри, звинувачували подавача апеляції в тому, що він узяв надто багато грошей, установлюючи їм центральне опалення. Вони довіряли йому, бо він уже й раншіе ^виконував роботу для їхньої родини. На них не чинили жодного тиску прийняти його ціну, а роботу виконано задовільно. Його засудили за ст. 15. Лорд-суддя Воткінс у своєму слові обговорив питання взаємної довіри. Зокрема тоді, коли одна сторона залежить від чесних та розумних дій другої. Внаслідок довіри замовчання в цьому випадку стало промовисте. Отже, небажання висловитись


123

Розділ 8. Майнові злочини

могло за цих обставин становити зумисне введення в оману. Проте апеляцію задовольнили, оскільки суддя забув згадати про обставини, що звільняють обвинуваченого від відповідальності.

Кларксон на с. 755 дає такий коментар: "Значення цієї судової постанови величезне. У вільноринковій економіці вважають за припущенне максималізувати чиїсь прибутки, і вони тоді майже сягають меж можливого. Надмірне роздування ціни могло в минулому зіткнутися тільки з ризиком, що запропоновану ціну відкинуть. А тепер на реальну можливість обернувся ризик кримінального переслідування". Тут ми бачимо шахрайство через замовчання або, можливо, ніякого шахрайства, а лише легковірність із боку потерпілих.

Зв'язок між словами та діями

Досить будь-яких дій, що, на думку обвинуваченого, спонукають інших людей зробити певні висновки.

У справі Генеральний прокурор проти Рея [1974 p.], А. С. 370, обвинувачений зайшов до китайського ресторану й замовив страви, наміряючись заплатити за них, але згодом надумав не платити, й далі споживаючи страви. Коли подавальник вийшов із зали, обвинувачений утік разом із своїми товаришами. Цей учинок разом із нездатністю сказати що-небудь (бездіяльністю) зробили його винним. Але проблема тут полягає в тому, що коли на початку підсудний намірявся заплатити, то чи можна сказати, що він отримав страви таки справді внаслідок шахрайства. Щоб обгрунтувати засудження, при розгляді апеляційної скарги припустили, що зумисне введення в оману, сформоване згодом, зародилось уже тоді, коли страви були замовлені.

Mens rea злочинів, пов'язаних із шахрайством

Обвинувачений має нечесно отримати майно, послуги, матеріальні вигоди. Стаття 15 вимагає ще й наявності


П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

наміру відібрати майно потерпілого назавжди. Крім того, шахрайство може бути зумисне або з необачності. Тобто коли заява така, що особа, яка її виголошує, наміряється шахрувати або зовсім не дбає, буде потерпілий ошуканим чи ні, то це буде шахрайство з необачності. Відповідно до прецеденту в справі Канінгема це суб'єктивна необачність.

ГРАБУНОК

Грабунок — куди тяжчий злочин, і за нього карають довічним ув'язненням. Грабунок — злочин, коли для крадіжки застосовують силу. Особа, яка гадає, що в неї є законне право брати майно, не буде винна в грабунку, і її не засудять за грабунок, треба, щоб були наявні інші елементи крадіжки, наприклад, нечесність.

Закон 1968 p. про злодійство Cm. 8

1. Особа винна в грабунку, якщо вона краде і безпосередньо до або під час крадіжки, і то на те, щоб украсти, вдається до насильства щодо іншої людини або вправ-ляє чи намагається вправити ту людину в страх, буцімто до неї от-от застосують силу.

2. Особа, винна в грабунку або в нападі з наміром пограбувати, після засудження за обвинувальним актом підлягає довічному ув'язненню.

а) Злочин крадіжки йде в парі з насильством, перед нами крадіжка за обтяжливих обставин.

б) До насильства мають удаватись, щоб украсти.

КРАДІЖКА 3 ПРОЛОМОМ

Ст. 9 закону 1968 p. про злодійство дає визначення крадіжки з проломом. Головною прикметою злочину є проникнення в будинок із кримінальною метою. Злочин


Розділ 8. Майнові злочини 125

означає не просто проникнення задля крадіжки майна, а проникнення з наміром завдати тяжких тілесних ушкоджень, скоїти зґвалтування або заподіяти майнову шкоду.

Ст. 9

Особа винна в крадіжці з проломом, якщо проникає в будинок як порушник володінь, і то з наміром щось украсти в цьому будинку, завдати комусь у ньому будь-яких тяжких тілесних ушкоджень, зґвалтувати жінку, що трапиться в кімнатах, заподіяти якусь шкоду будівлі чи майну, що є всередині.

Максимальний вирок за крадіжку з проломом — чотирнадцятирічне ув'язнення або довічне ув'язнення при крадіжці з проломом за обтяжливих обставин.

Крадіжка з проломом — це здебільшого проникнення в будинок із кримінальною метою.

При розгляді справи R. проти Колінза [1972 p.], 2 All E. R. 1562, визначено:

1. Має бути проникнення в будинок, і то "переконливе та істотне".

2. Проникнення має здійснювати порушник, тобто той, хто не має права на присутність.

ПРОДАЖ КРАДЕНОГО МАЙНА

Цей злочин уважають за дуже тяжкий — на підставі, що злодій не може діяти ефективно без співпраці з іншими людьми, що продають речі, знаючи, що вони крадені.

Визначення цього злочину дає ст. 22 закону про злодійство:

"Особа продає крадені речі, якщо знає (не тому, що брала участь у крадіжці) або здогадується, що вони крадені, нечесно отримує їх, нечесно переховує чи допомагає переховувати, переправляти і збувати їх задля вигоди іншої особи або збирається це все робити". Максимальна кара — чотирнадцятирічне ув'язнення, тоді


126 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

як максимальна кара за крадіжку — семирічне ув яз-нення.

Закон 1971 p. про кримінальні збитки — ще один закон про майнові злочини. За цим законом засуджують людей за зумисне або необачне псування майна, псування, інколи пов'язане з наміром створити небезпеку для життя. Цей закон дає ще й статутне визначення підпалу.

Майнові злочини: загальні висновки

1. Щоб стався той або той із головних злочинів, не конче має відбутись утрата майна. Здебільшого досить наміру відібрати майно назавжди. Для крадіжки з проломом досить тільки проникнути в будинок як порушник.

2. Визначення правопорушень зосереджені не так на заподіяній шкоді, тобто тому, що втратив потерпілий, як на протиправних діях. Унаслідок нечесності дії обвинуваченого стають протиправні і виникає відповідальність.

3. Внаслідок наголосу на протиправних діях немає юридичної різниці між такими злочинами, як поцуп-лення коробки цукерок і викрадення мільйона фунтів стерлінгів, і те, і те — крадіжка. В інших кримінальних кодексах, зокрема в кодексах багатьох штатів США, злочин крадіжки має ступені тяжкості, варіюючись від дрібного переступу, переступу до тяжкого правопорушення третього ступеня.

4. З цього випливає, що вартість — це тільки один із способів оцінити розмір завданої шкоди. Порівняйте крадіжку 20 фунтів стерлінгів у пенсіонера і крадіжку такої самої суми у великому універмазі. Розглядаючи справи про злодійство, треба брати до уваги і становище потерпілого, і становище злочинця. Дехто доводить, що неоднаковість заподіяної шкоди має бути відображена .у вироках, що їх оголошує суд.

5. Згідно з законом про злодійство існує велике перекривання між окремими злочинами, наприклад, між крадіжкою та здобуванням через шахрайство. Дехто


Розділ 8. Майнові злочини 127

стверджує, що саме через це окремі злочини треба по-новому визначити, а решту відкинути. Відмінний американський підхід полягає в спробі далі поділити головні категорії злочинів — на різновиди грабунку, різновиди крадіжки з проломом тощо.

6. Закони неефективні проти "білокомірцевої" злочинності та фінансових махінацій.


Розділ 9

ПОКАРАННЯ ТА ОГОЛОШЕННЯ ВИРОКІВ

Остаточна функція кримінального права — визначити, кого слід покарати і яке покарання відповідатиме характерові скоєного злочину. На початку важливо нагадати про найголовніші теорії злочину й покарання, перше ніж придивлятись до системи, запровадженої законом 1991 p. про кримінальне судочинство, і низки засобів, доступних судам при оголошенні вироків.

Усі системи кримінального судочинства мають у своєму розпорядженні санкції, призначені захищати суспільство й відображати ступінь морального осуду осіб, що скоїли злочини. І справді, безперечно на те, аби виправдати найсуворіші покарання — ув'язнення, засилання у виправні заклади для неповнолітніх, — потреба довести наявність mens rea немов підпорядкована ідеї, що має бути якась визначена провина. Слід зазначити, що протягом вісімдесятих та дев'яностих років рівень злочинності у Великобританії зростає, а це призводить до невпинних вимог громадськості створити систему, яка б ефективно й рішуче давала собі раду з кримінальними злочинцями. Проте широкому загалові й популярній пресі властива велика необізнаність із тим, як насправді функціонує пенітенціарна система. Варто зазначити, що існує велике число емпіричних досліджень злочинності, проваджених за ініціативою міністерства внутрішніх справ, і ці дані дозволяють нам оцінити вплив змін політики в цій царині. Наприклад, ціла низка статистичних досліджень потвердила, що суворі покарання досить часто неефективні. Зокрема вироки про ув'язнення можуть тільки ускладнити проблему, призвівши до інституціоналізації злочину, а зрештою — зростання злочинності.

В основі теорій покарання лежать різні принципи, і деякі з них украй суперечливі. Наприклад, є теорії, згід


Розділ 9. Покарання та оголошення вироків 129

но з якими порушники закону становлять частину окремого класу людей, що відхиляються від норми. Дехто гадає, що певні біологічні та психологічні чинники можуть породжувати в індивідів схильність до злочину. Головне тут у тому, що, на думку певного кола людей, злочинці коять злочини внаслідок тієї чи тієї патології. Якщо погодитись із такою думкою, то випливає логічний висновок, що покарання мають бути спрямовані на поправу, лікування та догляд психічно нездорових людей. Це свідчитиме про висування на перший план потреб правопорушника, щоб той у процесі реабілітації одужав до "нормального" стану. А проте такий підхід може виявитись непрактичний, може забракнути ресурсів для піклування про кожного конкретного індивіда. Але й ті, хто пропонує так ставитись навіть до тяжких кримінальних злочинців, як-от тих, що коять статеві злочини, часто віддають пріоритет захистові невинних жертв від злочинців. Натомість прихильники крайніх поглядів обстоюють такі суворі заходи, як кастрація та довічне позбавлення свободи.

З іншого, не менш радикального погляду, коли стати на позиції скорше підконтрольних, ніж контролерів, більшість злочинів можна вважати за просте відображення колективних соціальних хвороб суспільства. Для тих, хто його поділяє, секрет успішної боротьби із злочинністю полягає в докорінних змінах у суспільстві і, можливо, декриміналізації злочинців. Коли погодитись із такою думкою, то злочинець насправді не відповідає за свої дії й тому до нього не можна застосовувати драконівську систему кримінального судочинства. Крім того, в'язницю вважають за в принципі неефективну інституцію, неспроможну розв'язати важливі соціальні проблеми, що лежать в основі злочинності, отже, для більшості злочинців вона неприйнятна. В такому разі можна дійти висновку, що кримінальне судочинство спирається на хибні принципи. Хибно стверджувати, що одне страждання можна і таки справді слід надолужувати іншим стражданням, цього разу заподіяним державою. Тут радше є потреба замінити пенітенціарну систему орієнтацією на уникнення всіляких страждань і шкоди. Феміністський варіант такого підходу стверджує,

5 6-296


130 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

що лише феміністські вартості, теорії та досвід спроможні витягти нас із ями, куди завели нас наші погляди на кримінальне судочинство, лише вони допоможуть створити творчі й куди ефективніші засоби протидії злочинам та решті соціальних конфліктів. Заявляють, нібито "піклувальну" модель моралі та судочинства можна розглядати як альтернативу панівній чоловічій етиці прав і судочинства, що переважає у юридичних теоріях (Haan de, p. 155).

Набагато більше людей дотримується погляду, що нашій системі кримінального судочинства властива класова упередженість, спрямована здебільшого проти най-злиденніших прошарків суспільства. На думку деяких авторів, можна, наприклад, показати зв'язок між кількістю скоєних злочинів та рівнем безробіття. Статистики звичайно наголошують, що такий зв'язок дуже тісний при крадіжці з проломом, заподіянні кримінальних збитків (вандалізмі), крадіжці та продажу краденого. Досить тісний зв'язок і при грабунку, шахрайстві та фальшуванні. Натомість на рівень статевих злочинів безробіття майже не впливає (Box, p. 85).

Стверджують, ніби ті, хто опинився в гіршому становищі, ніж сподівався, і хто ще досить молодий, аби опиратись і протестувати проти цього становища, матиме сильнішу тенденцію відступати від норми. Тобто це означає, що причини злочину "міцно закорінені в матеріальних обставинах". Проте тут не можна так спрощувати. Безробіття — чинник, який посилює загальну схильність до злочинів, але сам по собі він не становить причини злочинів.

Унаслідок теперішніх форм покарання певна група людей маргіналізується, скоро лиш потрапивши до циклу злочину й покарання, і ганебність такої маргіналізації завдає правопорушникам зайвих страждань. Крім того, вказують, що одним з елементів цього процесу є те, що індивіди, скуштувавши ув'язнення, стають неспроможні розв'язувати власні конфлікти.

Дехто обстоює спрощені погляди, згідно з якими в'язниця й далі виконує важливу символічну й конкретну функцію, розмежовуючи дії, що їх суспільство загалом засуджує як найбільше зло, яке собі можна уяви-


Розділ 9. Покарання та оголошення вироків 131

ти, і дії, дозволені суспільством, які мають, проте, різний ступінь стерпності. Виконуючи цю функцію, в'язниця увиразнює, підтримує та зміцнює моральні орієнтири суспільства. Важко уявити собі якусь іншу інституцію, спроможну так добре й ефективно вторуватись із цим завданням. Проте лунає критика, що нині в'язниця функціонує неадекватно, бо ув'язнюють за незначні переступи, надто коли порівняти їх із діями, що зостаються безкарні. Рекомендують запровадити великі зміни, не ув'язнювати за дрібні правопорушення, натомість за численні злочини економічного та політичного характеру треба садовити до в'язниці. Це означатиме, що у реформованій в'язниці буде багато в'язнів ІЗ привілейованих верств, як-от директорів корпорацій, державних службовців, представників респектабельних професій. З іншого боку, чимало теперішніх в'язнів житиме серед суспільства.

Не раз указувано, що проблеми, пов'язані з злочинністю, мають глибоке коріння. Кількість скоєних злочинів зростає, надто протягом останніх п'ятнадцяти років. Попри ухвалення багатьох нових законів, що мимохідь порушили громадянські свободи всіх громадян Сполученого Королівства Великобританії, є дуже мало свідчень про ефективність боротьби з злочинністю.

А чому? Часто заявляють, що судовикам припало завдання, з яким вони неспроможні впоратись. Чимало з них походить із зовсім інших соціальних верств, ніж правопорушники, що звичайно постають перед ними. Судовики вкрай рідко навідують в'язниці, не спілкуються з дослідниками та фахівцями-практиками системи кримінального судочинства. Донедавна судді дуже рідко збиралися, аби обговорити проблеми призначення покарань. Тепер Комітет судових досліджень провадить семінари, але замість обговорень та дискусій там часто лише радять дотримуватись певного напряму при оголошенні вироків. Але сам цей напрям не дуже зрозумілий, почасти тому, що лорд-головний суддя щороку оголошує вкрай обмежену кількість керівних судових постанов. Інша проблема полягає в тому, що прилюдні вислови теперішнього міністра внутрішніх справ, що потурає правничому лобі та лобі захисту громадського по-

5*


132 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

рядку, суперечать духові нещодавно ухвалених законів. Керівні судові постанови стосуються здебільшого або питань, що привернули увагу широкої громадськості, або апеляцій проти надміру суворих чи поблажливих вироків. Та вже понад десять років не було жодної керівної постанови в царині таких повсякденних злочинів, як крадіжка, крадіжка з проломом, шахрайство, хоча в'язниці виповнюють саме ті, хто їх коїть.

Висували припущення, що найпростіший спосіб запобігти переповненню в'язниць — віддати виконавчий контроль над ними в інші руки. В Ірландії та в Голландії розробили ефективну систему: якщо дуже багато в'язнів надходить до в'язниці через передні двері, зайвих в'язнів випускають через затильні двері. Але вже не перший англійський міністр внутрішніх справ відкинув такий розв'язок проблеми переповнення в'язниць. Інший спосіб — передбачений законом контроль за оголошенням вироків, що широко діє в Сполучених Штатах (там можна збільшити кількість в'язнів, наполягаючи на суворіших покараннях за окремі злочини), але цей тип обмежень надалі вже не впорається з потоком неплатників штрафів, яких запроторюють до в'язниці. Домогтися оплати штрафів можна через стягування їх із прибутків та заробітків (тільки цей один захід зменшить кількість в'язнів десь на 16 000 чоловік). Зрештою, вироки може систематично переглядати рада з виконання вироків, що складалася б з адміністрації в'язниці, кримінологів та психологів. Проти таких намірів протестують як судовики, так і політики. Кількість в'язнів зростає, в'язниці переповнені. Такий стан створює чимало проблем для в'язничного персоналу і системи кримінального судочинства в цілому.

Теорії покарання

Доречно бігцем розглянути головні теорії покарання, що мали великий вплив з кінця минулого сторіччя, породивши ті чи ті політичні напрями розвитку пенітенціарної системи. Важливо відзначити переважно негативну відповідь на злочин, відображену в наголосі на


Розділ 9. Покарання та оголошення вироків               133

потребі каральних заходів, і, як уже згадано, чимало фахівців у цій царині вважають, що такий підхід ускладнює проблему, посилюючи в злочинцеві озлобленість на суспільство.

1. Відплата чи кожному по заслугах

Якщо дотримуватись принципу відплати або принципу "кожному по заслугах", покарання має символічну функцію; надто сама відплата — це спосіб, завдяки якому і потерпілий, і широкий загал можуть відчути, що вони дістали назад своє, присилувавши злочинця заплатити борги суспільству. Тут головне — поквитатись із правопорушником за шкоду, заподіяну в минулому. Аспект відплати найочевидніший у справах, що набувають широкого громадського розголосу внаслідок скоєння справді страхітливих злочинів. Нюрнберзький процес, суд над йоркширським нелюдом, процеси над терористами ІРА, пограбування залізничного експреса — це все приклади, коли громадська увага була зосереджена на виконавцях тяжких злочинів. І справді, прагнення помститись видається поширеною громадською реакцією на звістку про вияви злочинності. Ідея полягає в тому, що, порушивши закон, слід чекати якоїсь відплати. Це мораль Старого Заповіту. Дослідження громадської думки раз у раз засвідчують широку підтримку каральним заходам, а це прикмета гострого осуду несправедливих учинків. Є більшість, яка воліла б відновити смертну кару за тяжке вбивство. Від груп, належних до протилежних полюсів політичного спектру, надходять вимоги простежити за тим, щоб судді виявляли меншу гнучкість, розглядаючи справи про тяжкі злочини. Такі вимоги висувала Консервативна партія (щодо тяжких злочинів узагалі) і феміністське лобі (щодо випадків зґвалтування).

Така реакція громадськості спирається на зручну, але спрощену максиму про відповідність покарання характерові злочину. Головна пзревага принципу відплати полягає в тому, що він призводить до максимального зосередження уваги на злочинцеві, якого завжди слід ка~


134

П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

рати. Натомість ніколи не слід карати невинних. При-кметно, що до принципу відплати загалом неприхильні ті, хто добре знає царини права й кримінології. Одна з причин цієї неприхильності така. Принцип відплати спирається на припущення, що злочинець безперечно винний передусім тому, що мав відповідну до скоєного злочину mens rea (провинну волю). Та вже слід зрозуміти, що при злочинах, пов'язаних із чимось дуже близьким до недбальства, іноді важко навіть визначити необхідний ступінь вини. Надто тоді, коли вдаватись до об'єктивного критерію грубого недбальства відповідно до прецеденту в справі Адамако [1994 p.]. З цього недвозначно випливає, що той, чия провина вочевидь менша, дарма що він однаково винний у злочині, має

дістати легше покарання.

Таке становище змушує нас розглянути принцип "кожному по заслугах". Закон 1991 p. про кримінальне судочинство, що його запропонували консерватори, мав забезпечити "краще судочинство через послідовніший підхід до призначення покарань, щоб засуджені злочинці діставали лише по своїх заслугах". Це трохи змінений кантівський, запозичений у релігії погляд, згідно з яким особа заслуговує на покарання, якщо вона порушила закон. Громадяни мають обов'язки одне щодо одного, а, скоївши злочин, правопорушник здобуває несправедливу перевагу й через те заслуговує кари, яка знищить ту перевагу. Мета покарань для Канта становила категоричний імператив, кара по заслугах оберталась на моральний обов'язок. А хто цурався цього обов'язку, той, на думку суспільства, потурав кримінальним діям (С. & К., р. 27, Walker, 1991, W. P., p. 76). Проте Кант що є сили наголошував на незалежності індивіда як носія моралі і нізащо не погодився б із думкою, що задля досягнення соціальних чи індивідуальних цілей слід маніпулювати індивідом або використовувати його як інструмент. Скорше треба змінити поведінку, зробити так, щоб індивід поводився по-іншому, зрозумівши і схваливши причини, що вимагали зміни поведінки.

Слід зазначити, що претензії прихильників принципу відплати та кари по заслугах дуже сумнівні. Наприклад, твердження, ніби, призначивши покарання, ми анулю-


135

Розділ 9. Покарання та оголошення вироків

ємо злочин. Таж не може бути, щоб відновилась колишня ситуація, немов ніколи нічого не ставалося. Як зауважив професор Вокер, мертвий не воскресне, якщо вбивцю повісять! (Walker, 1991). Інша проблема, пов'язана з теоріями заслуг, — брак будь-яких ясних практичних настанов про справедливий ступінь покарання в тому чи тому конкретному випадку. Ще одна проблема така: якщо з'явиться відчуття, що покарання перевершує злочин, присяжні не матимуть охоти засуджувати.

Головне питання, яке треба розглянути, — визначення підстав для призначення покарань. Чи може насправді покарання відповідати характерові злочину? Адже тут, щонайменше, виникають великі труднощі при оцінці конкретного впливу того чи того вироку. Бо в того, хто призначає покарання, мета, здається, полягає передусім у тому, щоб спромогтися дорівнятись до ступеня провини. Тут найпростіше — сказати, що певні злочини гірші за інші. Але можна піти ще далі й з'ясувати, чи може спосіб, яким скоєно той або той конкретний злочин, бути кращий чи гірший, якщо судити, беручи до уваги заподіяну жертві шкоду, тощо.

Згідно з цією теорією для тяжких злочинів, пов'язаних із насильством, за еквівалент може правити таки ув'язнення. В крайньому разі це довічне ув'язнення за тяжке вбивство. Зате визначення ступеня тяжкості всіх різновидів простого вбивства та нападу становитиме великі проблеми при призначенні термінів ув'язнення. А при майнових злочинах однакова сума штрафу справлятиме вкрай розмаїтий вплив, залежний від матеріального становища обвинуваченого, що постав перед судом. Деякі з цих проблем були висвітлені при розгляді справи Гінеса, коли йшлося про шахрайство, пов'язане з величезними сумами грошей. Хоча накладені судом штрафи були великі, вони становили тільки мізерну частку багатства засуджених осіб. Професор Ешворт дав такий коментар: "Суддя, що штрафує злидаря на двадцять фунтів стерлінгів, має бути готовий оштрафувати багатія за те саме правопорушення на 500 фунтів стерлінгів, якщо його багатство таке велике, що потрібен


136 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

саме такий розмір штрафу, аби справити на нього не менший вплив" (Ashworth).

Недавно залунали заклики підтримати рух за диференціацію у призначенні покарань. Зокрема інформаційний документ міністерства внутрішніх справ "Злочин, правосудця і захист громадськості" (1990 p.) пропонував запровадити систему так званих одиничних штрафів. Від обвинувачених вимагатимуть подати судові інформацію про свої статки, щоб відповідно до них визначати розмір штрафу. Цю систему запровадив закон 1991 p. про кримінальне судочинство, але через кілька місяців від неї відмовились, оскільки вона добряче підкопувала добробут обвинувачених, що належали до середнього класу.

2. Утримання та запобігання

Згідно з думкою професора Руперта Кроса, що висловив традиційні погляди, слід звертати увагу на два головні аспекти: зменшення злочинності й прищеплення поваги до кримінального кодексу. Він зауважує: "Якщо покарання має утримувати від злочинів, воно досягне цього тільки караючи злочинців по заслугах; але єдина підстава карати злочинців по заслугах — утримання від злочинів". Можна стверджувати, що головна функція кримінального права — запобігання злочинам. Існує міцна і впливова утилітаристська традиція, згідно з якою суспільство матиме вигоду, спромігшись ізолювати злочинців і водночас утримати решту громадян від наслідування їхніх дій. Головна мета — сприяння загальному добру всього суспільства. Дехто з утилітаристів не заперечує й покарання невинних задля сприяння загальному добру, отже, й задля безпеки всього суспільства. Тепер уже ясно, що Барбара Вутон та інші саме на цій підставі обстоювали концепцію суворої відповідальності. Утилітаристи, крім того, вважали, що в окремих випадках особу можна тримати у в'язниці довше, ніж вона заслуговує за свій справді скоєний злочин, і все це задля інтересів суспільства. Наприклад, осіб, що скоїли статеві злочини, можна тримати взаперті, щоб захистити суспільство, або ж лікувати їх.


Розділ 9. Покарання та оголошення вироків 137

До того ж трапляються ситуації, коли призначають повчальні покарання, маючи очевидний намір запобігти скоєнню певних типів злочинів у майбутньому. Добре відомий приклад такого підходу — чотирирічні вироки дев'ятьом юнакам, що перед тим поводилися добре, за напад на негрів у лондонському районі Ногінг-гіл. 1958 p. апеляційний суд мав намір зупинити расистські напади. Є й свіжіші приклади — довічне ув'язнення для футбольних бешкетників, що після матчу вдарили ножем господаря шинку. Вирок оголосили, сподіваючись утримати від таких дій решту можливих правопорушників, бо післяматчеве хуліганство набувало дедалі тяжчих форм. Але такий підхід вочевидь несправедливий із погляду індивідуального правопорушника й прямо суперечить обговореній вище концепції карання по заслугах.

Аби дотримуватись погляду, що покарання бажані, оскільки утримують від злочинів, треба показати зв'язок між покаранням та утриманням від злочинів. Утримання спирають на уявлення, що наявність суворих покарань передусім не даватиме людям коїти злочини. Потенційні злочинці знатимуть, що їх зловлять і надовго зашлють до в'язниці. Суворі покарання ефективно діятимуть як погроза, засвідчуючи, що індивіди утримуються від злочинних дій, боячися можливих наслідків. Доводячи важливість утримання від злочинів, часто покликаються на приклад Данії часів другої світової війни. 1944 p. німці на сім місяців заборонили діяти поліції, і бездіяльність охоронців порядку призвела до різкого злету кількості грабунків та крадіжок (Walker, p. 345).

Припускають, що теорія утримання діє ще й на "індивідуальному" рівні. Вважано, що неприємний досвід покарання не даватиме злочинцеві, якого вже раз ловили і як слід покарали, чинити ще один злочин. "Звичайно сподіваються, що досвід ув'язнення буде таким прикрим спогадом, що відбиватиме в колишнього в'язня охоту йти на ризик дістати ще один термін... він відчуватиме приниження, розпач, гнітючість і нудьгу" (Walker). Покарання злочинців формує в суспільстві звичай не порушувати закон і допомагає громадянам розвинути здатність відрізняти лихі дії від добрих.


138 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

Більшість британських в'язниць старі й переповнені. В'язні часом сидять у камерах по 23 години на добу. Крім того, що в'язні позбавлені свободи рухів, їхні права суворо обмежені. Зрозуміло, що покарання в британських в'язницях, хоч і не жорстоке та варварське, без повсякденних побоїв та тортур, часто принижує й упосліджує людину. Бунт 1990 p. у Стренгвейській в'язниці привернув пильнішу увагу до стану в'язниць, надто до їхньої напханості та застарілого санітарного обладнання. Але головне тут те, що всупереч згаданим умовам ув'язнення не утримує від злочинів чималий прошарок суспільства.

Є кілька відомих критичних зауважень про теорію утримання від злочинів.

1. Теорія припускає, ніби всі ми розумні людські істоти, що мислять, перше ніж діяти. Та навіть побіжно глянувши на склад в'язнів, стає зрозуміло, що велика частина злочинців завжди були нездатні бодай щось передбачити, отже, можливе покарання взагалі не утримувало їх від злочинів. Крім того, певні, і то дуже важливі категорії злочинів, надто злочини, пов'язані з насильством, здебільшого коять тоді, коли злочинець напідпитку або в стані емоційної неврівноваженості. Є ситуації, коли злочинець узагалі навряд чи замис-лювася над наслідками тих або тих дій.

2. Ще одні труднощі полягають у тому, що теорія утримання спирається на високу ймовірність упіймання злочинця. Натомість кримінальна статистика показує, що при певних злочинах відсоток засуджень украй мізерний. Отже, чимало злочинців ладні йти на обрахований ризик, який не страшить їх.

3. Крім того, ганебність, пов'язана з засудженням і перебуванням на кримінальному обліку, відлякує далеко не всіх потенційних злочинців. Для тих, хто стоїть на нижніх щаблях суспільної драбини, засудження означає не що більше, як лиш утрату особистої свободи. Й навіть у цьому разі в'язниця може становити для них кращу альтернативу, бо інакше довелося б зимувати на вулиці. Для декого


Розділ 9. Покарання та оголошення вироків 139

з досвідчених злочинців вирок за тяжкий злочин, пов'язаний із насильством, може бути навіть чимсь бажаним, бо зміцнить їхню репутацію "шибайголови". Вирок може свідчити й про готовність узяти закон у свої руки й постраждати від його наслідків.

4. Завдяки утримувальним заходам злочин може тільки змінити місце. Грабіжник, виявивши сигналізацію та приховані камери, просто почне вдиратись до наступного будинку чи банку.

5. Ефективність утримання може зменшитись після того, як люди звикнуть до нового заходу. Тут нам за добрий приклад правитимуть алкогольно-рес-піраторні трубки. Коли в 1960-х роках їх запровадили вперше, це призвело до разючого зменшення випадків пияцтва за кермом. Проте через кілька років чимало людей усвідомили, що шанси бути впійманим відносно малі, й тому дедалі частіше йшли на ризик.

Смертна кара

Питання, чи справді смертна кара утримує від злочинів, породжує, певне, найбільше суперечок. Більшість тяжких убивств коять не професійні злочинці, отже, смертна кара не може ефективно утримувати від таких злочинів. Цю думку потверджує покликання на новозеландський експеримент. Суть питання в тому, чи вплине смертна кара на поведінку злочинців, чи змусить вона їх полишити зброю, не вдаватись до неї при скоєнні злочинів. З іншого боку, смертна кара за тероризм має здатність підносити терориста до героя й мученика за свою справу.

3. Реабілітація

На теорії, пов'язані зі злочином та покаранням, чинить великий вплив потужна реформістська традиція. Головна пропозиція прихильників реабілітації полягає в тому,


140 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

що пенітенціарні заклади мають функціонувати так, аби виникала впевненість, що злочинці, опанувавши якийсь фах та діставши освіту, стануть кращими людьми, яким нема потреби знову коїти злочини. Ненастанно утверджувано думку, що устрій в'язниць та виправних закладів для молоді має забезпечувати позитивний вплив із специфічною метою.

Реформатори пенітенціарної системи XVIII, XIX та XX сторіч, починаючи з Бентама та Беккарії, обстоюючи ті або ті реформи, часто зберігали віру, що й саме покарання теж може породити якесь добро. У трохи зміненій формі ця думка була втілена в "суворих, разючих, гострих" заходах, властивих деяким виправним закладам для молоді на початку 1980-х років. Режим в'язниць та виправних закладів для молоді (колишніх так званих борстелів) тепер передбачав певні можливості для освіти і обмежене професійне навчання. Оскільки такі заходи дорогі, а протягом останніх років виникли фінансові труднощі, програми навчання тепер дедалі скорочують. Єдиний виняток становлять в'язниці з суворим режимом ізоляції, де в'язням із тривалими термінами ув'язнення пропонують низку можливостей для праці. Зміна політичного клімату призвела до відступу від програм реабілітації. Те, що статистика й далі засвідчує досить високий відсоток засуджень удруге після перебування в закладах з реабілітаційними програмами, стало приводом для нападів на саму ідею реабілітації. Але причина, певне, полягає в тому, що пенітенціарні заклади незадовільно виконують освітні та реабілітаційні функції.

Проблеми рецидивізму

Є багато свідчень, які змушують визнати, що в'язниця не тільки не спромагається ефективно утримувати від злочинів, а й негодна, даючи в'язням освіту чи прищеплюючи їм новий моральний кодекс, переконати їх відцуратися злочину. Як показує статистика, після покарань, не пов'язаних із позбавленням волі, відсоток засуджених удруге значно менший, натомість колишні в'язні нерідко знову порушують закон. У часи, коли.


Розділ 9. Покарання та оголошення вироків 141

безробіття та злидні в центральних частинах багатьох міст призводять до дедалі більшої нерівності між багатіями та бідними, здається, немов виник постійний клас злочинців. Він існує поза межами кола професійних злочинців і складається переважно з невдах, властивих усякому суспільству; загалом вони не становлять безпосередньої фізичної небезпеки. До них належать психічно хворі люди, алкоголіки, переміщені особи та люди з соціальне неадекватною поведінкою. Щодо цих усіх категорій переповнені пенітенціарні інституції звичайно відіграють роль притулку. Ті люди часто не мають ні родин, ні домівок. Вийшовши після ув'язнення на волю, вони здебільшого не мають іншої альтернативи, як повернутися до способу життя, притаманного їм до ув'язнення. І тут доречно запитати: навіїцо, витрачаючи такі великі кошти, засилати цих людей до в'язниці, якщо вона не спромагається зробити їм бодай якогось добра й кожному відомо, що вони не становлять великої небезпеки?

Головна проблема пов'язана з тим, що програми реабілітації можуть суперечити бажанням суспільства дати правопорушникам науку й утримати від злочинів решту громадян. Адже при реабілітаційних заходах наголошують скорше на тому, як підступитись до розв'язання проблем кожного індивідуального правопорушника і знайти потрібні для нього ліки, а не на тому, як узгодити характер покарання з характером злочину та задовольнити потерпілих. Великого розголосу набула звістка про молодих злочинців, яких коштом платників податків відпускали на вихідні додому і які знов узялися до злочинів. Висловлено гадку, що, коли в'язниця чи виправний заклад для молоді стають бодай трохи привабливі, перспектива зазнати покарання вже не утримуватиме від злочинів потенційних правопорушників. Але досвід Швеції та Голландії нібито спростовує цей аргумент. В обох країнах якнайревніше дбають, аби не допускати людей до в'язниці. Та якщо все-таки ув'язнюють, тюремні режими спрямовані на те, щоб правопорушник більше ніколи не ставав на шлях злочину. В'язні мають свої права, певну незалежність, виконують


142 П. Лейленд. Злочин/покарання, судочинство

якусь корисну роботу. І загалом ті континентальні інституції діють набагато успішніше за наші в'язниці.

Поправа злочинців

Вважають, що реабілітація пов'язана з можливістю виправлення злочинців. Треба визначити, що саме спонукало індивіда порушити закон, і спробувати вжити певних заходів, аби реформувати того індивіда. Це поширене й модне уявлення призвело до зміни режиму у в'язницях та виправних закладах для молоді, з метою змінити свідомість індивіда і збагатити його новими вміннями, запровадили навчання, даючи йому загальну освіту й привчаючи до якого ремесла. Але запровадження такого режиму поставило перед нами питання про свободу особи. Отже, чи можна силувати до реформістських заходів неохочих суб'єктів, зазіхаючи таким чином на їхню особисту свободу?

К. С. Льюїс у праці "Гуманна теорія покарань" доводить, що прагнення виправити правопорушників знижує їхній статус як людини. Застосування виправних заходів без згоди правопорушника зменшує самостійність індивіда до рівня "дітей, недоумків та свійських тварин" і утверджує думку, що певна норма і кожна індивідуальна особистість має відповідати їй (Walker, W. P., p. 62).

Звернімо увагу на один цікавий парадокс. Щоб тримати у в'язниці довічно ув'язнених та решту тяжких злочинців і водночас мати більш-менш небагато клопоту й відносну безпеку, режим у в'язницях із суворою ізоляцією загалом вільніший і дає більше можливостей для самовияву. Атож, є широковідомі випадки, коли в'язні заробляли у в'язниці університетський диплом, а згодом тішились респектабельною кар'єрою в засобах масової інформації. А загалом освітні програми у виправних закладах для молоді дуже обмежені й здебільшого полягають в опануванні лічби та письма. Як мінімум кожна пенітенціарна інституція повинна мати бібліотеку. Виправні заклади для молоді і більшість в'язниць мають, крім того, зали для фізичних тренувань і майстерні, де можна навчитись ремесла.


Розділ 9. Покарання та оголошення вироків 143

Важливо відзначити, що за останні роки умови життя у в'язниці стали такі нестерпні, що консервативний уряд відреагував на критику, що містилась у рапорті Вулфа (1990 p.), й започаткував будівництво нових в'язниць та програму оновлення старих. Мета — не тільки вміщати дедалі більшу кількість в'язнів, а й усунути найприниз-ливіші аспекти в'язничного життя, як-от носіння параші та переповненість. Тим самим неявне визнано потребу досягти мінімальних норм поваги до людської гідності.

Обговорення цих питань можна закінчити уступом з промови Уїнстона Черчілля, що її цитував Г. Вейгофен, оскільки уступ не тільки наголошує на потребі зберігати цивілізащйні вартості, а й свідчить про незнищенну віру в людську природу.

"Почуття та настрої людей, пов'язані зі ставленням до злочину та злочинців, — один з найнадійніших показників розвитку цивілізації в нашій країні. Спокійне, безстороннє визнання прав обвинуваченого й навіть злочинця, що його засудила держава, — нехай цього ненастанно шукають у власному серці всі ті, хто зобов'язаний карати, — прагнення і завзяття повернути до світу праці тих, хто сплачує свій борг муками покарання, невтомні зусилля відкрити цілющі та оновлювальні процеси, незмінна віра, що в серці кожної людини, якщо лише спромогтися до нього доступитись, скарб, — ось символи, що у ставленні до злочину та злочинців засвідчують та вимірюють нагромаджену силу нації".

"Так, і тут я додам, що це ще й прикмета та доказ її моральності" (див. Clarkson & Keating, 1994, p. 53).

4. Захист суспільства

Ще одна мета покарань може полягати в захисті людей від небезпечних злочинців або психічнохворих із кримінальними схильностями. Убивць, що скоїли не один злочин, ґвалтівників та буйних божевільних треба суворо ізолювати від решти суспільства. Надто велику проблему становлять особи, що коять статеві злочини, і в багатьох випадках у в'язниці їх не намагаються ані виправити, ані напутити, а просто надовго ізолюють від


144 П. Лечленд. Злочин, покарання, судочинство

суспільства. Приклад — справа R. проти Ніколза [1970 p.], 55 Сг. App. R. 150 (C. & K, p. 48.). Оскільки таким злочинцям напевне призначатимуть дуже тривалі терміни ув'язнення, важливо, щоб судове слухання провадили як слід, а перед оголошенням вироку ретельно дослідили стан їхнього здоров'я. В доповіді Флада зазначено, що такі покарання можна виправдати (з утилітарних міркувань) тільки захистом суспільства від великої шкоди. Зверніть увагу на підхід до цієї категорії злочинців у законі 1991 p. про кримінальне судочинство.

Усі обговорені вище концепції покарання й далі зостаються важливим матеріалом, над яким мають замислюватися судді, вирішуючи, яких заходів треба вжити до злочинця, що постав перед судом. Далі нам треба докладно придивитись до самої процедури призначення покарань.

ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАНЬ І СУДИ

Діапазон санкцій, доступних судам, душе широкий, але водночас ті всі каральні заходи не мають одного фокусу, а інколи їм навіть властиві суперечливі цілі. І справді, згідно з Ешвортом, "протягом останніх тридцяти років метод загалом був такий: судам підкидали нові каральні заходи й чекали, аби подивитися, що вони з ними робитимуть" (Ashworth, 1992). Закон 1991 p. про кримінальне судочинство ухвалили задля створення оптимального підходу до призначення покарань. Головна мета — не призначати злочинцям покарань, пов'язаних із позбавленням волі, поки не буде вичерпана решта способів. Цього почасти вимагав політичний імператив, тобто пекуча потреба зменшити переповненість закладів пенітенціарної системи. Лорд-суддя Вулф у своїй важливій доповіді наголосив, що переповнені в'язниці скотилися до нестерпного рівня, такого низького, що тепер у в'язницях нема й гадки про якісь "реабілітаційні" цілі. Різні типи заходів так званого громадського впливу мали вивести велике число правопорушників за межі пенітенціарної системи, становлячи водночас суворе покарання. Цей підхід узгоджуться з даними статистики, які пока-


Розділ 9. Покарання та оголошення вироків 145

зують, що серед тих, хто сидів у в'язниці, значно більший відсоток знову постає перед судом, ніж серед тих правопорушників, хто підлягав іншим покаранням. Цей закон можна ще розглядати як спробу парламенту перехопити ініціативу, повернувши собі повноваження з призначення кар, колись віддані судовикам. Закон забезпечив набагато послідовнішу законодавчу основу призначення кар, ніж та, що існувала доти.

Майже з часу свого запровадження 1991 p. закон став об'єктом шквальної критики. Щодо судовиків, то головна причина такої ворожості полягала в обмеженні свободи дій суддів. Тепер цю свободу закон утиснув у тверді рамки. Крім того, велике невдоволення висловлювали лобі правників та охоронців громадського порядку, нарікаючи на звуження сфери суворого ставлення до звичайних злочинців. Громадськість звернула увагу, що тепер суди вже не мають змоги садовити за грати юних "шибайголів", які скоїли чимало дрібних правопорушень. Принцип "кожному по заслугах" став провідний, а це означало, що тепер узагалі вже не можна брати до уваги попередніх засуджень, бо виходило б, наче суд карає вдруге за одне правопорушення, крім того, суддя спершу мав спробувати всі інші шляхи і тільки тоді вже карати ув'язненням. І, нарешті, — й у цьому дрібка іронії, — система так званих одиничних штрафів, запроваджена законом, не тільки витворила кілька незабутніх дурниць (як-от славетні 500 фунтів стерлінгів за викидання хрустких торбинок), а й ударила по правопорушниках, належних до середнього класу, що припускалися здебільшого дорожніх правопорушень і виявили, що штрафи, які треба сплачувати, ґвалтовно підскакують угору, коли суддя, як звичайно, бере до уваги їхній прибуток. Диференційність, неоднаковість впливу, що його справляють покарання, вперше була поставлена на послідовну основу.

ПРОЦЕДУРА ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАНЬ

У цьому розділі ми окреслимо процедуру, якої дотримуються суди, призначаючи покарання, проте слід від-


146

П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

значити, що поліція може попередити особу за кримінальне правопорушення, не доводячи таким чином справу до суду. Попередження може прибирати форми або неофіційної розмови, або офіційного листа. Тільки 38% порушень закону про вуличний рух закінчуються судовим переслідуванням. Інші державні інституції, як-от департамент внутрішніх бюджетних надходжень, мають право вести переговори про оплату або дозволяти порушникам виправляти становище. Відколи з'явився закон 1982 p. про автомобільний транспорт, що набув чинності 1986 p., поліція має широкі повноваження давати фіксовані штрафні попередження за дорожні правопорушення. Велике число попереджень пов'язане з крадіжкою та продажем крадених товарів. Окремі підрозділи поліції використовують право давати попередження більшою або меншою мірою, варіації тут дуже широкі.

Обговорені нижче каральні заходи, що їх мають у своєму розпорядженні суди, подано за ступенем суворості, але ви невдовзі побачите, що суд може розглядати питання про суворішу кару тільки в тому разі, коли вона необхідна внаслідок тяжкості скоєного злочину або неефективності накладених раніше м'якших покарань. Перед оголошенням вироку переглядають попередню справу правопорушника, і вона може звести нанівець будь-які спроби пом'якшити покарання.

Покарання призначають судді або магістрати після того, як присяжні оголосять свій вердикт, або після того, як обвинувачений визнає власну провину. Широкі параметри покарань тепер майже завжди передбачені законами. Наприклад, максимальне покарання за крадіжку становить сім років ув'язнення за ст. 1 закону 1968 p. про злодійство (поправленою ст. 26 закону 1991 p. про кримінальне судочинство), а за грабунок — довічне ув'язнення за ст. 8 закону про злодійство (див. Sprack, p. 268, короткі висновки про максимальні терміни ув'язнення за найтяжчі кримінальні злочини). Тільки в разі тяжкого вбивства засуджують до обов'язкового довічного ув'язнення.

На практиці суддя має велику свободу дій у виборі покарання, але в'язниця — ще й досі популярний ва-


Розділ 9. Покарання та оголошення вироків 147

ріант. Протягом останніх років англійські суди заслали до в'язниці більший відсоток правопорушників, ніж у будь-якій іншій близькій за кількістю населення європейській країні. Крім того, траплялися випадки, коли призначали повчальні покарання, що мали утримувати від злочинів решту потенційних правопорушників, а також випадки, коли фактичні обставини змушували суддю чи магістрата схилитись до поблажливого присуду. Закон 1991 p. свідомо був спрямований на те, щоб зменшити отаку свободу. Ст. 1(1) закону про кримінальне судочинство передбачає, що засудження до в'язниці виправдовують лише дві підстави: такого покарання вимагає тяжкість скоєного злочину; ув'язнення злочинця — єдиний спосіб захистити як слід суспільство. Отже, видається, що, відколи набув чинності закон 1991 p. про кримінальне судочинство, повчальні покарання стали неможливі. Наприклад, Джеймса Перкіса, сімнадцятирічного хлопця, що кілька разів давав брехливу інформацію про підкладені бомби, призводячи до евакуації пасажирів із британських залізничних вокзалів, засудили лиш умовно як людину, що вперше порушила закон, давши 27/11/92 три роки пробації, своєрідного випробувального терміну. Коронний суддя висловив жалі, що йому зв'язані руки (а це тому, що Перкіс уже сидів під вартою і максимальне дозволене покарання становило один рік), але не міг накласти якогось суворішого повчального покарання.

Дуже важко визначити в кількісних одиницях, яке саме покарання відповідатиме характерові скоєного злочину. В багатьох царинах правопорушень змінилися варіанти, що їх може вибирати суддя. Аж до минулого сторіччя за крадіжку вівці карали смертю. За тяжке вбивство аж до 1960-х років обов'язково карали смертю, вішаючи злочинця. Закон 1991 p. про кримінальне судочинство прагнув залишити найсуворіші покарання для злочинів, пов'язаних із насильством, та для статевих злочинів і зменшити максимальні покарання за певні майнові злочини, наприклад, за крадіжку. Прийнятною карою за дрібні правопорушення може бути фіксована сума штрафу. Проте при тяжких злочинах, де в кожному конкретному випадку дуже різні фактичні обставини,


148 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

суд, зрозуміло, й далі повинен мати свободу дій, проте саме тепер точаться дискусії, якою мірою суд має брати до уваги всі обставини, за яких скоєно злочин (див. нижче передбачені законом настанови про відповідність покарання тяжкості скоєного злочину).

Ми вже бачили, що закон 1991 p. виразно підносить принцип "кожному по заслугах", тож настанови, певне, полягатимуть у тому, що покарання має відповідати тяжкості злочину. Покарання визначають, спираючись на "елементи відповідності", тобто тип злочину, ступінь соціальної небезпеки, розмір заподіяної шкоди і силу "властивого злочинцеві нечестя". 1, як і раніше, максимальне покарання слід призначати лише тим, хто скоїв найтяжчі злочини.

Ст. 2(2) закону 1991 p. про кримінальне судочинство проголошує:

а) призначають такий термін ув'язнення (не перевищивши дозволеного максимуму), що, на думку суду, відповідає тяжкості скоєного злочину або основного злочину й кількох менших, пов'язаних із ним;

б) коли злочин пов'язаний із насильством або це статевий злочин, призначають тривалий термін ув'язнення (не перевищивши максимуму), необхідний, на думку суду, для захисту суспільства від можливого дальшого зла.

1. Виникає проблема визначення відносної тяжкості злочинів, за які закон передбачає дуже тривалі терміни ув'язнення. Слід пам'ятати про труднощі, пов'язані з принципом "кожному по заслугах", які постають, коли доводиться визначати, як точно покарання має відповідати злочинові. І тут справа Тернера [1975 p.], 61 Cr. App. R. 67, становить виняток, оскільки лорд-суддя Лоти дав кілька загальних зауваг про обрахунок покарання. Він розглядав справу про тяжкий збройний грабунок, але доводив, що термін ув'язнення слід визначати, взявши вирок за тяжке вбивство без жодних пом'якшувальних обставин і використовуючи його як еталон для вимірювання решти злочинів. Він підрахував, що в тому разі термін становитиме 22,5 роки, а коли"


Розділ 9. Покарання та оголошення вироків               149

врахувати скорочення терміну на одну третину, то 15 років. "Інтересам суспільства аж ніяк не відповідатиме ,  те, що навіть за тяжкі злочини оголошуватимуть вироки,

'. |  які не будуть розумно й справедливо пов'язані з карою ;  за тяжке вбивство". Озброєним грабіжникам банку, що :  тепер "дуже часто обертаються на лихо для суспільства",

t   призначатимуть кари, починаючи з п'ятнадцяти років

ts  ув'язнення (Ashworth, p. 94).

2. Судді мають оцінювати тяжкість злочину, спираючись на фактичні обставини, а не тільки на юридичну категорію правопорушення. Проте лорд-головний суддя у своїх керівних судових постановах не спромігся на що більше, як скласти список чинників, що впливають на оголошуваний вирок.

Неофіційна система тарифів, що діяла до 1991 p., завжди спиралася на принцип відповідності покарання злочинові. Це означає, що, призначаючи покарання, дотримувались певних принципів, наприклад, обвинувачені, що мали близьке соціальне походження, скоїли майже однакові злочини за однакових чи майже однакових обставин, підлягали однаковому покаранню. Розробляючи тарифи, спершу треба було визначити діапазон покарань, а потім суддя чи магістрат мав визначити суворість оголошуваного вироку, беручи до уваги тяжкість скоєного злочину. Відколи ухвалено новий закон, головна проблема полягає в оцінці поведінки обвинуваченого в минулому і ступеня, до якого та поведінка впливатиме на суворість покарання.

Попередні засудження:

вирок стане суворіший чи м'якший?

Оцінюючи тяжкість злочинів згідно з законом 1991 p. про кримінальне судочинство, суди начебто не мають права брати до уваги попередні засудження або реакції обвинуваченого на попередні покарання. Скорше треба приглянутись до самого злочину, подивитись, яке покарання відповідатиме йому, а вже потім розглянути інші чинники, тобто обставини, що обтяжують або пом'якшують відповідальність. Згідно з теорією заслуг,


150 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

особа очистилась від провини за будь-який злочин, скоєний у минулому, якщо була покарана за нього. До закону 1991 p. попередні засудження самі по собі не становили обтяжувальної обставини, але позбавляли підсудного сприятливого для нього пом'якшення відповідальності, і ст. 29(2) затвердила таку практику й надалі. Проте ст. 66 закону 1993 p. про кримінальне судочинство заступила ст. 29(1) закону 1991 p. і передбачає, що тепер, оцінюючи тяжкість правопорушення, суд може брати до уваги будь-яке попереднє засудження. Там, правда, не сказано, що лиху минувшину саму по собі вважатимуть за обтяжувальну обставину. Але тут явна суперечність у законодавстві, оскільки ст. 3(3) закону 1993 p. і далі обмежує суд при призначенні покарань вивченням скорше обставин правопорушення, ніж інформації про злочинця. А з погляду логіки чи може до такої інформації належати й будь-яке попереднє засудження?

Слід наголосити, що закон 1991 p. дозволяє накладати суворіші покарання, ніж звичайно, в разі скоєння злочинів, пов'язаних із насильством, або статевих злочинів. Але тільки тоді, коли суд уважає суворішу кару за необхідний захід для захисту суспільства. Це дозволяє накладати тяжче покарання, ніж те, яке відповідало б тяжкості скоєного злочину, проте суддя повинен пояснити, чому він так чинить. Водночас видається, що закон не дозволяє накладати м'якше покарання, ніж те, яке відповідає тяжкості злочину.

Видані асоціацією магістратів, "Настанови для призначення покарань кримінальним злочинцям" (1993 p.) називають інформацію, спираючись на яку магістрат оголошує вирок. Передусім треба розглянути всі матеріали, пов'язані з правопорушенням. Чи перший це злочин? Магістрати мають оцінити тяжкість правопорушення, що за нього найменша кара — штраф, а потім придивитись до обставин, що обтяжують відповідальність. Далі — до обставин, що пом'якшують відповідальність підсудного. Прикметно, що магістрати мають обгрунтувати свій вирок про ув'язнення (див. Clarkson & Keating, 1994, p. 78).


Розділ 9. Покарання та оголошення вироків 151

Причини ув'язнення

Одна з особливостей судочинства після ухвалення закону 1991 p. полягає в тому, що тепер суд не тільки зобов'язаний обгрунтувати кару ув'язненням, тобто виправдати свої дії, покликаючись на тяжкість правопорушення або необхідність захистити суспільство, а, крім того, судця чи магістрат на відкритому судовому засіданні ще має переконливо пояснити, як він дійшов такого висновку, виклавши свої міркування правопорушникові (ст. 1(4).

Злочинцям зменшують покарання часом аж на 25%, якщо вони заявляють про визнання своєї провини. Така заява заощаджує судові час і зусилля, інколи править за ознаку каяття, але інколи це лише вияв тверезих розрахунків. Фактично, покарання можуть не зменшити, якщо злочинець пійманий на гарячому.

Доповідь про особу та обставини життя підсудного

Будь-яку постанову суддя спирає на інформацію, зібрану про злочинця. Ст. 3(1) закону 1991 p. про кримінальне судочинство вимагає, щоб суд дістав і розглянув доповідь про особу та обставини життя підсудного, перше ніж оголошувати вирок про ув'язнення. Проте цю вимогу недавно скасовано для правопорушників, що досягай вісімнадцятирічного віку, — § 40 ст. 9 закону 1994 p. про кримінальне судочинство та громадський порядок надає судові широку свободу не готувати такої доповіді.

При дрібних правопорушеннях магістрати мають знати тільки ім'я, адресу, стать обвинуваченого та всі обставини скоєного злочину.

Нижче за порядком зростання суворості подані головні каральні заходи, що до них удаються суди.


152 ___     П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

/. Покарання, не пов'язані з позбавленням свободи

А. Цілковите та умовне звільнення від покарання. Зобов'язання не порушувати громадського спокою.

Ці питання обговорені в ст. 7 закону про повноваження кримінальних судів. У разі абсолютного звільнення від відповідальності є провина, але нема потреби карати. У справі О'Тула [1971 p.] ішлося про водія швидкої допомоги, що, ідучи на терміновий виклик, перевищив швидкість і спричинив дорожньо-транспортну пригоду. Його оштрафували на 50 фунтів стерлінгів і позбавили ведійських прав. Після подання апеляційної скарги покарання замінили цілковитим звільненням від відповідальності. В разі умовного звільнення від відповідальності покарання безпосередньо не накладають, але право його накласти чинне протягом іноді аж трьох років. Обвинуваченого можуть знову привести в суд і призначити йому покарання, якщо він скоїть нові правопорушення. Якщо суд зобов'язав не порушувати громадського спокою, а обвинувачений не виконав цього зобов'язання, в нього звичайно конфіскують певну суму грошей.

Б. Штрафи

Штраф — найпоширеніше покарання, а водночас і най-несправедливіше, якщо не взято до уваги матеріального становища обвинуваченого, оскільки той самий штраф уразить багатія менше, ніж злидаря.

"Те, що можна назвати "загальноправним" підходом до накладання штрафів, вочевидь незадовільне. Дарма що цей підхід нібито зважає на матеріальне становище обвинуваченого, йому часто бракує послідовності, в найкращому разі він дуже приблизний, а інколи несправедливий" (Ashworth, p. 252).

А Вокер зауважує: якщо штрафи мають утримувати від правопорушень, то сподіватися, що вони виконають цю функцію, можна тільки тоді, коли їх накладатимуть відповідно до матеріального становища обвинуваченого (Walker, W. P., p. 45).


Розділ 9. Покарання та оголошення вироків 153

1. Магістратські суди мають право накладати штраф до 5000 фунтів стерлінгів за будь-які правопорушення, інколи до 1000 фунтів стерлінгів.

2. Так звані одиничні штрафи запровадила ст. 18 закону 1991 p. про кримінальне судочинство після експериментального періоду протягом 1980-х років. Ст. 65 закону 1993 p. про кримінальне судочинство скасовує ст. 18 та 19 закону 1991 p. про кримінальне судочинство. Ці штрафи накладали на індивідів, але не на компанії.

3. Штрафи можна поєднувати з вироками про ув'язнення.

4. Розмір штрафів здебільшого такий, що сподіваються: обвинувачений заплатить упродовж року. Відповідно до прецеденту у справі Олівер та Олі-вер [1989 p.] дозволяють заплатити й пізніше, за умови, що штраф загалом не дуже великий.

5. Час оплати штрафу може визначати суд відповідно до ст. 31(3) закону 1973 p. про повноваження кримінальних судів. У разі несплати штрафу коронний суд призначає певний термін ув'язнення.

6. Засуджувати до ув'язнення там, де був би доречний штраф, давніше суперечило настановам, тобто ув'язнення як варіант поставало тільки тоді, коли підсудний не мав достатніх засобів. Новий закон не дозволяє судові накладати покарання, пов'язані з позбавленням свободи, якщо не буде переконаності, що злочин надто тяжкий, щоб відбутися штрафом.

7. Є різні способи, як-от відрахування від зарплати, примусити підсудного заплатити штраф.

Розмір штрафів часто регулюють закони. Закон 1982 p. про кримінальне судочинство спробував раціоналізувати систему штрафів, запровадивши п'ятирівневу стандартну шкалу, що враховувала й інфляцію.

Обчислення одиничних штрафів

Перший етап полягав у визначенні кількості одиниць. Ця кількість мала дорівнювати тяжкості правопорушен-


154

П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

ня, і її вираховували на шкалі від 1 до 50 одиниць. Отже, суд доконечно мав вимірювати злочин одиницями тяжкості, а потім уже розглядав обставини, що обтяжують або пом'якшують відповідальність.

Наступний етап — оцінка тижневого прибутку обвинуваченого. Треба було заповнити бланк, указавши, які він має статки (за неправдиві дані з обвинуваченого стягували штраф). Ця інформація визначала суму грошей, яку треба платити за одну одиницю. Мінімальна сума становила 4 фунти стерлінгів, а максимальна — 100 фунтів стерлінгів. Існує деяка занепокоєність, чи ця система "стандартних порцій" спромагалася повною мірою врахувати вплив штрафів на конкретного обвинуваченого. Система одиничних штрафів була спрямована на швидкий розгляд судових справ.

Відповідно до ст. 18(7) штрафи можна зменшити, віддавши пріоритет відшкодуванню збитків.

Усю систему одиничних штрафів скасував закон 1993 p. Ешворт, проте, зауважує, що чимало магістратських судів і далі, вже доброхіть, використовує таку форму покарань, як одиничні штрафи. Тепер ст. 18(2) передбача, що штраф має відповідати тяжкості правопорушення, а ст. 18(3) передбачає, що, визначаючи суму штрафу, суд повинен брати до уваги матеріальне становище підсудного (у ст. 18(5) ідеться про те, який це матиме вплив на збільшення або зменшення суми штрафу). Ст. 20(1) дає судові повноваження довідуватись про матеріальне становище обвинуваченого. Але ці передбачення навряд чи допомагають розв'язати проблему: адже 60% обвинувачених безробітні, тож штрафи геть неефективні, і їх можна ще критикувати за те, що вони карають як самого правопорушника, так і його родину. Отже, таке становище може спонукати вдатися замість штрафів до суворіших заходів.

Настанови асоціації магістратів про призначеня покарань (варіант 1993 p.) не відступають від традиційного підходу до штрафування. Вони вказують, який може бути штраф за пересічне правопорушення, що його скоїла особа з пересічним достатком, наприклад, 360 фунтів стерлінгів за несповіщення про нещасний випадок; 270 фунтів за звичайну крадіжку; 180 фунтів за недбальство


Розділ 9. Покарання та оголошення вироків 155

за кермом або наявність наркотиків класу Б; 90 фунтів за пияцтво й бешкет (див. Ashworth & Gibson, 1994).

Суд повинен узяти до уваги обставини, які збільшують або зменшують тяжкість правопорушення, інші обставини, що пом'якшують відповідальність, а потім придивитись до матеріального становища обвинуваченого.

Ешворт висловив гадку, що закон 1991 p. мав перетворити штрафи на ще поширеніше звичайне покарання, хоча ясно, що штрафи доводили б до злиднів обвинувачених з обмеженим достатком і не утримували б їх від злочинів достатньо ефективно. Ба більше, вони могли взятись до наступного злочину, аби відшкодувати собі оплачені штрафи.

В. Позбавлення прав

Це покарання можна накладати за такі правопорушення, як створення аварійних ситуацій на дорозі й жорстоке ставлення до тварин. Позбавляють прав на певний період, що не підлягає скороченню за добру поведінку тощо. За пияцтво за кермом згідно зі ст. 4 та 5(1 а) закону 1988 p. про дорожній рух неодмінно позбавляють ведійських прав на один рік. Закон, правда передбачає наявність поважних причин для скорочення цього терміну (Morton, p. 90-93). П'ятирічне позбавлення водій-ських прав за спричинення смерті внаслідок створення аварійної ситуації потверджене при розгляді справи Боз-вела [1984 p.].

Г. Відшкодування

Ст. 35 закону 1973 p. про повноваження кримінальних судів, доповнена ст. 104 закону 1988 p. про кримінальне судочинство, передбачає, що суд може наказати правопорушникові заплатити відшкодування потерпілому за образу його особи або втрачене майно. Магістрати можуть призначати відшкодування до 2000 фунтів стерлінгів за будь-яке одиничне правопорушення. Суд може дати постанову й про конфіскацію майна, використовуваного для протиправних цілей. Рада з відшкодувань


156________П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

жертвам злочинів має дискреційні повноваження призначати відшкодування жертвам кримінального насильства. Мінімальне відшкодування становить тепер 750 фунтів стерлінгів. Призначаючи відшкодування, треба брати до уваги матеріальне становище обвинуваченого, наприклад, наказ про відшкодування не можна спирати на вимогу, що обвинувачений має продати будинок, де живе його родина (відповідно до прецеденту в справі R. проти Хекета (1988 p.).

Заходи так званого громадського впливу

Проміжне становище серед можливих варіантів покарань відповідно до ст. 6 закону 1991 p. про кримінальне судочинство посідають: пробація, постанови про виконання громадських робіт, постанови про запровадження так званих комендантських годин, електронний нагляд та комбіновані заходи.

А. Пробація (умовне засудження)

На період, визначений судом, правопорушника віддають під нагляд кваліфікованого пробаційного наглядача. Отже, як альтернативу в'язниці використовують професіональне керівництво й підтримку. Поради та допомогу пропонують на офіційній основі правопорушникам, що досягли сімнадцятирічного віку, і невиконання пробаційного наказу може скінчитися в'язницею або виправним закладом для молоді. Пробація триває від шести місяців до трьох років, піднаглядний має регулярно зустрічатись із пробаційним наглядачем. Пробація може обіймати: життя в пробаційному гуртожитку, відвідування пробаційних центрів удень, лікування психічних хвороб у разі постанови про психіатричну пробацію, утримання від участі в специфічній діяльності. Згідно з § 11 статті 9 закону 1994 p. про кримінальне судочинство і громадський порядок реабілітаційний період подовжено. Для правопорушників до вісімнадцятирічного віку він становить тепер два з половиною роки, а для пра-


Розділ 9. Покарання та оголошення вироків 157

вопорушників, кому більше вісімнадцяти — п'ять років. Пробацію можна поєднувати з постановами про виконання громадських робіт. Пробацію завжди вважали за корисну форму реабілітації.

Пробацію раніше призначали відповідно до ст. 2(1) закону 1973 p. про повноваження кримінальних судів, а тепер — до ст. 8 закону 1991 p. про кримінальне судочинство. Проте за нового законодавства її вважають за форму покарання, яку можна накласти тільки тоді, коли правопорушення досить тяжке, щоб її виправдати. Правопорушник має погодитись із постановою про пробацію з будь-якими обмеженнями свободи, що відповідають тяжкості скоєного злочину.

Пробація має досягати певних визнаних цілей:

а) сприяти розвиткові соціальної адекватності та певності власної сили;

б) не дати правопорушникові опинитись у товаристві звичних злочинців, серед яких він неминуче жив би у в'язниці;

в) дозволити правопорушникові не кидати роботи і водночас пильнувати за його діями;

г) забезпечити офіційний канал надання порад та підтримки;

д) розірвати ланцюг злочину й покарання (див. справу R. протії Бредлі [1983 p.].

Пробація має певні доконечні вимоги, як-от регулярне відвідування пробаційних центрів, повідомлення про зміну адреси, працелюбність і добра поведінка. Головне тут те, що правопорушник звичайно має давати згоду. Ешворт обговорює шлях від "діагностичної" до "договірної" моделі пробації й доводить, що згідно з законом про кримінальне судочинство пробація тепер протиставляє злочинця злочинові та його наслідкам (Ashworth, p. 261). Пробаційний наглядач здійснив еволюцію від радника до особи з певними владними повноваженнями.

Постанова про пробацію може передбачати й можливість психіатричного лікування.


158 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

Б. Постанови про виконання громадських робіт

Цей захід уперше запровадив закон 1972 p. про кримінальне судочинство, а тепер до нього вдаються відповідно до ст. 6 закону 1991 p. про кримінальне судочинство. Замість призначати короткі терміни ув'язнення від правопорушника вимагають відпрацювати під наглядом певну кількість годин на громадських роботах. Ця кількість нині становить від 40 до 240 годин. Футбольним бешкетникам таке покарання можуть, наприклад, призначати пополудні кожної суботи. Виконувану роботу не оплачують, нагляд провадить пробаційна служба. Виконувати громадські роботи зобов'язують тільки тих обвинувачених, що досягли шістнадцятирічного віку. Робочі завдання, що їх ставлять перед правопорушниками, скорше потребують старанності, ніж мають якісь прикрі аспекти.

Перед оголошенням постанови про виконання громадських робіт, слід узяти до уваги такі обставини: дізнатися, чи це одиничний випадок правопорушення; зважити на вдачу та родинну ситуацію обвинуваченого; довідатись, де і як він працював, як реагував на пробацію тощо. До громадських робіт часом присуджують навіть за досить тяжкі злочини, як-от за крадіжку з проломом (справа Брауна (магістра мистецтв) [1981 p.], Моула [1991 p.]. Одна з проблем полягає в тому, що не всі судді та магістрати вважають постанову про виконання громадських робіт за покарання, надто в разі безробітних правопорушників, що мають досхочу дозвілля.

Невиконання постанови про громадські роботи призведе, принаймні в теорії, до звернення до суду та штрафу або нового вироку за те саме правопорушення. Оскільки закон 1991 p. про кримінальне судочинство сприяв збільшенню судових постанов про виконання громадських робіт, за головний критерій їхньої ефективності править те, якою мірою правопорушники коряться цим постановам. Перший досвід поки що незадовільний, тільки чотирьох із двадцяти одного обвинуваченого побачили в садівничому господарстві пробаційного центру в Солтлі (див. нижче статтю Попема), і навіть коли


Розділ 9. Покарання та оголошення вироків 159

були видані ордери на арешт, тільки небагатьох арештували й знову доставили до суду.

"Громадські роботи потихеньку виходять на середину сцени", але Попем однаково запитує, чи має пробаційна служба досить коштів для виконання завдань, яких вимагає від неї новий закон. В'язниця обходиться в 15 800 фунтів стерлінгів на одного злочинця за рік, натомість виконання громадських робіт — лише в 450 фунтів стерлінгів (див. Peter Popham, "Throwing Away the Key", Independent Magazine, 17/10/92, p. 22).

В. Постанови

про запровадження комендантських годин

та електронний нагляд

Постанови про запровадження так званих комендантських годин уперше згадано в законі 1982 p. про кримінальне судочинство. Тепер їх оголошують відповідно до ст. 12 закону 1991 p. про кримінальне судочинство, а ст. 13 дає судові змогу обгрунтувати вимогу про електронний нагляд, щоб знати про всі дії обвинуваченого. Постанова про комендантські години дозволяє судові наполягати, щоб правопорушник зоставався на одному місці від 2 до 12 годин на добу. Мета — утримати його від потенційних конфліктів із законом саме тоді, коли найбільша ймовірність їхнього виникнення. Хоча такі заходи обстоюють, покликаючись на те, що вони не допускають правопорушника до в'язниці (куди гіршої за комендантські години чи стеження), їх, проте, можна вважати за принизливі, оскільки виникають сумніви, чи не пов'язані вони з невиправданим зазіханням на свободу індивіда. Хай там що, а виявилось, що електронний нагляд незмога ефективно запровадити на практиці.

Г. Комбіновані заходи

Ст. 11 закону 1991 p. про кримінальне судочинство дозволяє судам поєднувати передбачені законом заходи як частини єдиного вироку. Наприклад, суд може вважати за доречне призначити певний термін пробації і якусь кількість годин для виконання громадських робіт.


160 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

Д. Постанови про опіку та нагляд

Закон 1969 p. про дітей та молодь і закон 1982 p. про кримінальне судочинство дозволяють коронному судові та судові у справах неповнолітніх ухвалювати такі постанови щодо дітей, обвинувачених у кримінальних злочинах, та дітей, що підлягають опіці. Наслідок такої постанови — надання місцевій владі батьківських повноважень. Дітей здебільшого посилають до державної виправної школи для малих правопорушників або віддають відповідальним дорослим особам. Нещодавно відбулася дискусія про такі постанови у зв'язку з підозрою, нібито на північному сході Англії розбещують дітей.

Ст. 53(2) закону 1933 p. про дітей і молодь дозволяє надовго позбавляти свободи неповнолітніх злочинців.

Серед решти заходів, що їх можна вживати до молодих правопорушників, такі: постанова про заборону відвідувати футбольну секцію (ст. 31 та 32 закону 1986 p. про громадський порядок); постанови про відвідування центрів для молоді (відповідно до ст. 17 закону 1982 p. про кримінальне судочинство) мають заохочувати молодь плідно використовувати дозвілля. Для правопорушників віком від 10 до 21 року передбачене ще й фізичне виховання.

II. Покарання, пов'язані з позбавленням свободи

Вже, мабуть, ясно, що запроваджена законом 1991 p. найбільша зміна політики в царині кримінального судочинства полягає в тому, щоб розглядати покарання, пов'язані з позбавленням свободи, як крайній захід (див. нижче).

Головні різновиди пенітенціарних закладів такі: в'язниця, виправний заклад для молодих злочинців (два типи). Хоч ув'язнення — найсуворіша форма покарання, всередині кожного різновиду є заклади з різним режимом: відкритим, закритим, суворої ізоляції, "суворим, разючим, гострим" тощо.


Розділ 9. Покарання та оголошення вироків 161

До ув'язнення можна засуджувати осіб, яким виповнився 21 рік.

Мінімальних термінів ув'язнення нема, крім одного винятку: в разі тяжкого вбивства.

Покарання відбувають одночасно, якщо злочинця засудили за два або більше злочинів і він одночасно відбуває покарання за кожен злочин. Покарання відбувають послідовно, коли термін покарання за другий злочин додають до терміну покарання за перший злочин. Постанову про одночасне відбування покарання звичайно оголошують тоді, коли злочини скоєно однієї миті. Див. справу R. проти Гусешіа [1962 p.], Crim. L. R. 712 (Sprack, p. 271).

Дострокове звільнення

Закон 1991 p. про кримінальне судочинство скасував скорочення терміну ув'язнення. За попередньої системи в'язням з терміном покарання понад один місяць скорочували термін ув'язнення на одну третину за "добру поведінку та працьовитість". Тепер передбачено, що всі в'язні підлягають умовному звільненню (див. Ashworth, p. 237 seq.; Wasik (1992), Crim. L. R. 252).

1. В'язнів із терміном ув'язнення меншим за один рік звільняють після того, як вони відбули половину свого терміну. Решту терміну прирівнюють до відкладеного покарання, і в разі скоєння нових правопорушень обвинуваченого протягом того часу можуть повернути до в'язниці.

2. В'язнів із терміном ув'язнення від одного до чотирьох років теж звільняють після того, як вони відбули половину терміну, але їх залишають під наглядом пробаційної служби, аж поки мине три чверті їхнього терміну. Решту терміну прирівнюють до відкладеного покарання, див. вище.

3. В'язні з терміном ув'язнення чотири та більше років звичайно мають право на дострокове звільнення після того, як відбудуть дві третини свого терміну. Тут є певна свобода дій, дострокове звільнення можна дозволити і в проміжку між по-

6 6-296


162 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

ловиною та двома третинами терміну. Доки мине три четвертих терміну, звільняють умовно-достроково під слово честі, далі йде умовне звільнення аж до кінця терміну.

Умовно-дострокове звільнення під слово честі давніше звичайно дозволяли для засуджених мінімум на півтора роки, що відбули третину свого терміну. Згідно з законом 1991 p. про кримінальне судочинство право подавати заяву на умовно-дострокове звільнення під слово честі мають в'язні з терміном ув'язнення понад чотири роки, скоро лиш мине половина призначеного їм терміну. Отже, робоче навантаження з розгляду таких заяв зменшиться від 24 000 справ на рік до 4500. Готують рапорт, що йде до комісії з умовно-дострокового звільнення, яка звичайно складається з начальника в'язниці, пробаційного наглядача та магістрата. Вони пересилають рапорт до Національного комітету з умовно-дострокового звільнення, де його розглядають суддя, психіатр та кримінолог. Вони дають рекомендацію міністрові внутрішніх справ. Якщо відповідь позитивна, в'язня умовно-достроково звільняють. Ця процедура таємна, бюрократична й забарна і може породити чимало тяжких розчарувань серед засуджених із тривалими термінами ув'язнення. Пропозиції реформувати процедуру умовно-дострокового звільнення, зокрема сформулювати підстави, на яких його дозволяють, та забрати ухвалення постанов про умовно-дострокове звільнення з рук міністра внутрішніх справ поки що не мали успіху.

Виправні заклади для молодих злочинців

Суд у справах неповнолітніх розглядає справи правопорушників віком від 10 до 18 років. Молодь від 18 до 21 року судять у звичайних судах, але її не можна засилати до в'язниць для дорослих. Закон 1982 p. про кримінальне судочинство замість колишніх борстелів для правопорушників віком від 15 до 21 року запровадив спеціальні виправні заклади. Крім того, є виправні заклади для молоді ще й другого типу, так звані центри


Розділ 9. Покарання та оголошення вироків 163

затримання. Усім цим інституціям можуть бути властиві різні режими. Деякі з виправних закладів для молоді набули лихої слави, як-от Гленокгіл у Шотландії, де кілька вихованців наклали на себе руки. Суворі, разючі, гострі заходи — визнаний елемент денного розпорядку (див. Cavadino, Dignan, pp. 200-221). Ще одна проблема, яка породжує неспокій, — тенденція попередньо ув'язнювати молодих правопорушників (до судового розгляду справи) у в'язницях для дорослих. Максимальний термін ув'язнення для п'ятнадцятирічних і шістнадцятирічних збільшено з одного року до двох.

Постанови про перевиховання

Одна з головних прикмет закону 1994 p. про кримінальне судочинство та громадський порядок (ст. 1-4) — низка нових заходів щодо запеклих молодих злочинців. Суд тепер має право оголошувати "постанови про суворе перевиховання" терміном від шести місяців до двох років для дванадцяти-, тринадцяти-, чотирнадцятирічних підлітків, що скоїли злочини, за які карають ув'язненням. Щоб дістати таке покарання, підліток має скоїти три злочини, за які карають ув'язненням; на відкритому судовому засіданні суддя повинен пояснити, як виконано всі вимоги закону. Закон 1991 p. про кримінальне судочинство теж згадує про суворе перевиховання, трактуючи його як покарання, пов'язане з позбавленням свободи. Отже, правопорушення має бути досить тяжке, і, перше ніж оголошувати постанову про суворе перевиховання, слід познайомитись із доповіддю про особу та обставини життя обвинуваченого.

Відкладення виконання присуду

Цей захід був запроваджений законом 1967 p. про кримінальне судочинство, тепер його здійснюють відповідно до ст. 22 закону 1973 p. про повноваження кримінальних судів. Для покарань терміном до двох років суд може визнати за слушне відкласти виконання при-

б*


164

П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

суду з неодмінною умовою доброї поведінки. Це означає, що правопорушникові дають нагоду привчитися шанувати закон, інакше йому одразу доведеться відбувати термін ув'язнення.

Психічнохворі правопорушники

Відповідно до закону 1959 p. про психічне здоров'я та поправок, що містились у законі 1982 p., суд може направити правопорушника на лікування до психіатричної клініки суворого режиму, якщо є довідки про хворобу від двох лікарів. Таких заходів слід уживати, якщо є змога довести, що злочинець страждає від психопатичних розладів і що майбутнє лікування напевне полегшить його стан або ж не дасть йому погіршитись.


Розділ 10

КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО Й ДЕРЖАВА

І. ПОВНОВАЖЕННЯ ПОЛІЦІЇ Вступ

Важливо бодай трохи придивитись до ролі поліції та підтриму громадського порядку в країні, де нема писаної конституції. Поліція не перебуває під безпосереднім політичним контролем уряду. Один з міністрів кабінету — міністр внутрішніх справ — відповідає за роботу поліції загалом, а також за функціонування в'язниць. Але міністр не відповідає за щоденний оперативний контроль над роботою поліції. Внутрішню організацію поліції регулює головно закон 1964 p. про поліцію. Відповідно до цього закону є 41 місцевий департамент поліції, що мають забезпечувати "адекватну та ефективну" роботу поліції. Головний департамент поліції формують як об'єднаний комітет місцевих департаментів; на дві третини він складається з радників і на одну третину — з магістратів. Контроль за щоденною діяльністю поліції зосереджений у руках начальників поліції. Відповідно до закону 1964 p. міністр внутрішніх справ зберігає важливі владні повноваження щодо кожного підрозділу поліції. Ці повноваження полягають у схваленні найголовніших призначень, загальному керуванні роботою, схваленні розміру платні та умов роботи; міністр, крім того, вимагає рапортів від начальників поліції і має повноваження надавати фінансові субсидії. Проте міністр внутрішніх справ загалом не відповідає на парламентські запити про ті чи ті конкретні поліційні постанови.

Лондонська поліція безпосередньо підлягає міністрові внутрішніх справ, що призначає полщійного комісара Великого Лондона. Комісар відповідає за щоденну роботу поліції. Останніми роками дедалі більшої ваги набирає питання про відповідальність поліції. Проблема почасти полягає в тому, що поліція позбавлена прямої


166

П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

політичної відповідальності за повноваження, якими користується. Проте існує механізм оскарження дій поліції, є комісія зі скарг на поліцію, що має незалежних членів, які розглядають поважні скарги. А все ж невдоволення не щезає, бо в разі скарг поліція сама відповідає за проведення розслідувань. Поліція не має свого омбудсмена, що розглядав би скарги і мав би повноваження, подібні до повноважень парламентського комісара з питань дій адміністрації або інших комісарів.

Запобігання тероризмові

Уже кілька десятиріч не вщухає громадянський конфлікт у Північній Ірландії. Закон про запобігання тероризмові, ухвалений, щоб зміцнити руку сил безпеки в боротьбі проти членів ірландського республіканського руху або волонтерського війська протестантського Ольстеру, водночас урізав свободи громадян, що живуть як у Північній Ірландії, так і на головному британському острові. Закон не тільки забороняє певну кількість незаконних організацій і не дає їм утворюватись,^ ще й обмежує свободу засобів масової інформації в усій Великобританії і дозволяє затримувати підозрюваних у терористичних діях на період, набагато довший за час, дозволений при інших злочинах. У Північній Ірландії відмовилися від судів присяжних, бо окремих членів жюрі страшенно залякували.

Закон 1984 p. про поліцію та кримінальні докази

Царина права, що регулює повноваження поліції і права та обов'язки громадян щодо поліції, впродовж останніх років зазнала істотних змін. До 1984 p. у цій царині орієнтувались, вивчаючи розмаїття законів, судові постанови зі сфери прецедентного права й різні практичні адміністративно-правні норми. Закон 1984 p. про поліцію та кримінальні докази (Police and Criminal Evidence Act PACE) кодифікував право в цій царині.


Розділ 10. Кримінальне право й держава 167

Здійснення повноважень, передбачених цим законом, спираться на дотримання певних диспозитивних норм. Закон породив низку політичних суперечок, бо в певних царинах розширив повноваження поліції, що неминуче призвело до обмеження особистих свобод. Натомість, з іншого боку, він затвердив для громадян кілька важливих гарантій.

Важливо наголосити на ролі процесуальних кодексів у виконанні постанов самого закону. Процесуальні кодекси докладно описують процедури затримання та допиту підозрюваних, правила ставлення до них (кодекс С), процедуру магнітофонного запису розмов (кодекс Е). Деякі з цих процедур не менш важливі, ніж статті самого закону. [Див. Police and Criminal Evidence Act 1984 (s. 66): Codes of Practice, HMSO, 1992].

Було б цікаво порівняти повноваження поліції згідно з законом про поліцію та кримінальні докази з повноваженнями, передбаченими загальним правом.

Повноваження зупиняти й провадити обшук без арешту

Ст. 1 PACE передбачає загальні повноваження, значно ширші проти повноважень, що існували до ухвалення закону. Тепер є широкі повноваження зупиняти та обшукувати підозрюваних або автомашини без ордеру на підставі обгрунтованої підозри, тобто задля пошуку наркотиків, крадених речей або інших заборонених предметів. Крім того, за певних обставин поліція має право здійснювати дорожній контроль. Закон 1994 p. про кримінальне судочинство та громадський порядок дає поліції право робити за виняткових обставин вибіркові перевірки.

Тлумачення вимоги про обгрунтовану підозру вирішальне при здійсненні цього повноваження. Певні настанови дає процесуальний кодекс, а гарантії, сформульовані в ст. 2 і 3 PACE, визначають, як провадити обшук, і регулюють питання, пов'язані із скиданням одягу, про що йдеться в ст. 1. Закон зобов'язує складати протокол про будь-який проведений обшук. Особа може


168 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

"допомогти поліції при розслідуванні", й для цього треба добровільно з'явитись у полщійну дільницю.

Закон 1994 p. про кримінальне судочинство та громадський порядок збільшує ці повноваження, даючи поліції право зупиняти й завертати людей, коли є підозра, що вони наміряються влаштувати "оргію" (сворідний пікнік без дозволу звичайно на приватній території).

Право на арешт

Згідно з PACE право на арешт широко варіюється залежно від характеру злочину. Арешти без ордеру можна провадити за злочини, що підлягають карі ув'язненням, але щоб арешт був законний, треба задовольнити декілька вимог. Якщо арешт незаконний, підозрюваний може подати позов про або протиправний арешт, або правопорушення проти особи. Існують цивільне-правні засоби судового захисту, а оскільки критерій доказаності визначають тільки на основі балансу ймовірностей, досягти відшкодування збитків у судовій справі проти поліції порівнюючи легко. Набагато складніше довести обгрунтованість скарги, вдавшись до процедури оскарження ДІЙ ПОЛЩІЇ.

1. Громадянин або поліція повинні мати право на арешт, і це право має ширший чи менший обсяг залежно від тяжкості злочину. Повноваження здійснювати спрощений арешт були значно розширені різними законами, де йшлося про ті або ті конкретні злочини, але тепер відповідно до ст. 24 та 25 PACE кожен громадянин має право затримати особу, що коїть злочин, за який арештовують, або особу, обгрунтовано підозрювану в скоєнні такого злочину. Злочин, за який арештовують, — це злочин, максимальне покарання за який становить п'ять або більше років. Поліції дано ширші повноваження на арешт, бо для арешту тут лише потрібно, щоб констебль обгрунтовано підозрював, що особа наміряється скоїти або вже скоїла злочин. Людину можна заарештувати й тоді, коли констебль не може довідатися її прізвища або обгрунтовано гадає, що вона сповістила не своє прізвище та адресу.


Розділ 10. Кримінальне право й держава 169

2. Ясно, що поліція має куди ширші повноваження на арешт, проте, здійснюючи ті повноваження, поліції слід дотримуватись певних процедур. Згідно зі ст. 28 PACE поліція повинна інформувати затриманого про справжні причини арешту. Закон зміцнює гарантії, передбачені загальним правом. Якщо громадянина арештували протиправне (наприклад, удалися до сили, що перевищує розумну), він може подати позов, вимагаючи відшкодування збитків або за напад на особу, або за протиправне позбавлення свободи. Крім того, відповідно до ст. 51 закону 1964 p. про поліцію факт протиправного арешту становить обставину, що звільняє від відповідальності, в разі порушення кримінальної справи проти громадянина.

3. Є, крім того, повноваження арештовувати з ордером на арешт. Ордер видає магістратський суд у разі, якщо поліція підозрює індивіда в скоєнні злочину. (Див. ст. 33 PACE і закон 1980 p. про магістратський суд).

Процедура в поліційній дільниці

Допит підозрюваного можна проводити як перед прибуттям до поліційної дільниці, так і в самій полщійній дільниці. Процедури, що відбуваються в поліційній дільниці, вважають за виршіальні в захисті прав підозрюваних у злочинах. Чимало судових помилок прямо приписують тому, що поліція надуживала своє становище, аби вирвати зізнання, а в деяких випадках фальсифікувала такі зізнання. Регламентовані процедури, запроваджені PACE, мали зменшити небезпеку такого надуживання.

Закон передбачає ще й особливі гарантії:

1. Стаття 78 PACE дозволяє судові відкинути свідчення, які, на його думку, здобуті протиправне.

2. Стаття 76 PACE проголошує зізнання неприпущенним як доказ, якщо те зізнання визнане за силуване або невірогідне (суди частіше покликаються на невірогідність, ніж на силуваність).


170 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

Право на мовчання давніше становило важливу гарантію. До скасування цього права суд не мав права робити жодних негативних висновків, якщо обвинувачений мовчав, коли поліція ставила йому запитання. Закон 1994 p. про кримінальне судочинство й громадський порядок обмежив це право, щоб полегшити поліції сформувати переконаність у винності. Хоча тепер набула юридичної чинності нова засторога, що пояснює наслідки мовчання, чимало критиків гадають, що скасування права на мовчання завдало значної шкоди правам обвинуваченого.

Затримання

Обов'язки службовця поліції, що здійснює затримання, викладено в ст. 37-39 PACE. Наголошено, що від затримання слід відмовлятись, доки його не вважатимуть за "необхідне". Для затримання без висування звинувачень відповідно до ст. 40-44 існують часові межі, здебільшого 24 години, починаючи з миті, коли заарештований прибув до поліційної дільниці. Звернувшись до старшого службовця, цей час можна подовжити до 36 годин. Коли треба затримати довше, слід звернутись по дозвіл до магістратського суду.

Після того, як висунуто звинувачення, ст. 46 PACE вимагає, щоб обвинуваченого якнайшвидше привели до суду. Щодо затримання в поліційній дільниці закон передбачає гарантію: відповідно до ст. 56 обвинувачений має право когось поінформувати і право на безкоштовну юридичну пораду від чергового соліситора.

Такий давній засіб судового захисту, як право на habeas corpus (судовий наказ про доставу до суду затриманого для з'ясування законності його затримання), тепер використовують рідко, але він дозволяє підозрюваному перевірити, чи на законних підставах його затримала поліція.

Зверніть увагу на судові справи, розглянуті в недалекому минулому: справи Кишко, Гілфордської четвірки, Бірмінгемської шістки тощо. Є припущення, що ба-


Розділ 10. Кримінальне право й держава 171

гатьох із цих судових помилок не сталося б, якби закон уже діяв.

Право на вхід до приміщення, обшук та вилучення

Поліція має розмаїті повноваження на вхід до приміщень та їхній обшук. Такі заходи можна провадити зі згоди господаря на основі ордеру про обшук або на підставі інших передбачених законом прав, як-от права заходити та робити обшук відповідно до PACE.

Згідно зі ст. 8(1) PACE мировий суддя має право дати наказ про вхід до приміщення чи його обшук за особливих обставин, наприклад, щоб виконати ордер про арешт, затримати особу, що незаконно перебуває на свободі, не дати заподіяти будівлі значної шкоди.

Санкції та засоби судового захисту

Ми вже бачили, що суд, розглядаючи справу, може відкинути свідчення, отримані протиправне. Цей захід спрямований на те, щоб поліція усвідомила: дії, не відповідні установленим процедурам, породжують ризик підкопати будь-яке розслідування, що його провадила поліція: адже постає можливість, що найголовніші аспекти виявляться неприпущенними для суду.

На комісію зі скарг на поліцію покладено обов'язок наглядати за розслідуванням поважних скарг на дії поліції, проте є процедура, яка дозволяє неформально розглядати дрібні скарги. Начальник поліції відповідає за початок офіційного розслідування скарги. Комісія зі скарг звичайно наполягає, щоб будь-яке розслідування скарги провадили поліційні службовці якогось іншого підрозділу. Є ціла низка дисциплінарних правопорушень, що їх можуть припуститися поліційні службовці. Їх можуть звільнити з роботи і (або) переслідувати в судовому порядку за будь-який кримінальний злочин, скоєний під час служби в поліції. Проте виявилось, що в таких випадках украй важко виконувати процесуальні


172 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

дії, оскільки критерій доказаносгі, потрібний для під-триму скарги, дуже високий. Поліційні службовці неохоче дають свідчення, що можуть призвести до засудження одного з їхніх колег.

Особа, що зазнала ушкоджень, перебуваючи під вартою в поліції, була заарештована без достатніх підстав або підлягала обшуку без поважних на те причин, має право звернутися з позовом до цивільного суду про відшкодування збитків.

Засоби судового захисту від протиправних дій поліції такі:

а) цивільний позов; урегулювання внаслідок переговорів;

6) кримінальне переслідування;

в) звертання до комісії зі скарг на поліцію.

Апеляційний суд оголошував цілу низку постанов про звільнення неправильно засуджених — після того, як вони вже чимало років просиділи у в'язниці, — й тому судді відверто критикували властиву поліції манеру провадити первісне розслідування. Всі названі нижче справи привернули до себе увагу широкої громадськості:

справа Стефана Кишко, Юдіт Ворд, Гілфордської четвірки, Бірмінгемської шістки — всі 1992 p. Які ж висновки можна зробити з цих (та подібних до них) оказій для системи кримінального судочинства та принципу панування права?

2. ГРОМАДСЬКИЙ ПОРЯДОК

Вступ

1980-ті роки засвідчили, що серед громадськості значно зросло усвідомлення загроз, що їх становлять масові громадські заворушення. Десятиріччя почалося з кількох великих заворушень у центральних частинах великих міст — у Брікстоні (Південний Лондон), Токстеті (Ліверпуль) та Гендсворгі (Бірмінгем). Кілька гострих трудових конфліктів, передусім шахтарський страйк 1984-1985 pp., призвели до поважних сутичок, пов'язаних із'


Розділ 10. Кримінальне право й держава 173

пікетниками. Професіональний футбол приваблює кримінальний елемент та бешкетників, здатних істотно порушити громадський спокій. Закон, обговорений нижче, можна вважати за відповідь на всі ці явища.

Ясно, що питання, про які йдеться в цій царині, перебувають в осередку конфлікту між порядком та прагненням висловити протест. Одна з головних прикмет ліберальної демократії полягає в тому, що громадянам дозволяють збиратись і провадити демонстрації, але водночас тут може виникнути питання про порушення прав решти громадян. Слід зазначити, що ст. 11 Європейської конвенції з прав людини передбачає свободу зборів та об'єднань. Розгляньмо актуальні приклади. Чи може група, ворожа до етнічних меншин, іти через райони з переважно іммігрантським населенням, викрикуючи образи та вимагаючи депортації співгромадян, належних до тих або тих етнічних груп? Чи мають ті, хто протестує проти полювання, законне право подаватись у ліси й перешкоджати мисливцям стріляти дичину? А чи мають право ті, хто обурюється поганим ставленням до тварин на фермах, улаштовувати демонстрації й не давати фермерам виконувати свою законну роботу? Чи можуть страйкарі зібратися гуртом, аби пікетувати завод, де вони працювали, й не давати іншим робітникам зайти до цехів? Головне за таких-от обставин — знайти прийнятну рівновагу між підтримом закону, визнанням права громадян на законні збори та демонстрації і захистом прав усіх суспільних груп, отож і вразливих етнічних меншин. Справа Біті проти Джілбенкса [1882 p.], 2 Q. В. D. 308, — прецедент, що його вважають за класичну ілюстрацію загальноправної презумпції на користь свободи демонстрації. Армія Спасіння запланувала марш, а у відповідь опозиційна група, прозвана Армією Скелетів, оголосила про свої плани перешкодити заходові. Прецедент у справі Біті проти Джілбенкса — прецедент щонайбільшої ваги, оскільки визнано, що група осіб, яка діє відповідно до закону, прагнучи влаштувати демонстрацію, має право її здійснити. Їм не можна заборонити демонстрацію лише тому, що інша, опозиційна група загрожує порушити громадський спокій, якщо дозволять відбутися цій законній


174 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

демонстрації. Заборона першій групі на підставі, буцім вона діє незаконно, означала б, що вже самої пропозиції влаштувати контрдемонстрацію досить, аби заборонити дозволений законом марш чи демонстрацію.

Право в царині громадського порядку здебільшого зосереджене на регулюванні зборів та об'єднань, певних обмеженнях "права" на демонстрацію та поведінці при проведенні громадських зборів та маршів. До ухвалення закону 1986 p. про громадський порядок це право спиралося на прецеденте право й кілька законів, серед яких найважливіший — закон 1936 p. про громадський порядок. Закон 1986 p. кодифікував попереднє прецеденте право і згадані в окремих законах кримінальну відповідальність та різні обмеження. Крім того, недавній закон 1994 p. про кримінальне судочинство та громадський порядок іще далі поширив повноваження поліції в цій царині. Проте слід відзначити, що нові закони майже не торкнулися деяких обмежень із сфери загального права. Наприклад, може статися правопорушення за загальним правом, яке полягатиме в перекритті дороги.

Закон 1986 p. про громадський порядок діє на двох рівнях. Він запроваджує заходи попереднього стримування, до яких треба вдатися напередодні маршів, демонстрацій чи зборів, щоб запобігти неладові до того, як він станеться. Закон, крім того, визначає низку правопорушень, і це має допомогти поліції справитись у ситуаціях, коли нелад уже виник. Корисно зробити порівняння з ситуацією в США, де є абсолютне конституційне право на демонстрацію. У Великобританії такого права в законі нема, воно наявне тільки тоді, коли його визнає суд, отже, в цьому розумінні ці свободи у Великобританії залишкові. (Див. справу Дункан проти Джонса [1936 p.], I K.B. 218).

А. Права об'єднуватись та гуртуватись

У Великобританії загалом немає обмежень свободи об'єднуватись та утворювати гурти. Очевидний виняток буде тільки в тому разі, коли таке гуртування становитиме злочинну змову. Ст. 1 закону 1936 p. про гро-


Розділ 10. Кримінальне право й держава 175

мадський порядок забороняє ходити в уніформі, яка свідчить про певні політичні цілі. Організації військового типу заборонені ст. 2 закону 1936 p. про громадський порядок. Ці заходи попервах були реакцією на фашистський рух (Британську спілку фашистів), уживали їх і проти прихильників ірландського республіканського руху — справи О'Морен проти генерального прокурора [1975 p.], Q. В. 864, та Генеральний прокурор проти Вілена [1975 p.], Q. В. 864.

Див. також про заборону об'єднуватись у профспілки (1984 p.) в штаб-квартирі англійської розвідки в Челт-немі — справу Рада профспілок цивільної державної служби проти міністра державної цивільної служби [1985 p.], A. C. 374.

Б. Права збиратись та влаштовувати процесію

Центральним питанням упродовж багатьох років зоставалося те, чи достатньо наголошує закон на свободі зборів. Слід пам'ятати, що в британській історії чимало прогресивних змін, спрямованих на демократичні реформи, — як-от утвердження загального виборчого права, прав профспілок, — були породжені маршами та демонстраціями. Нещодавно демонстрації стали виявом масових протестів проти подушного податку та громадських податків. Закон 1986 p. про громадський порядок висуває вимогу про необхідність сповіщати поліцію про майбутню публічну процесію (ст. 11), а також збільшує кількість обставин, спираючись на які, можна вимагати від процесій дотримання тих або тих умов (ст. 12). Наприклад, можна змінити маршрут процесії, щоб уникнути можливого безладдя. Закон дає поліції нові повноваження висувати умови громадським зборам (але не забороняти їх, — ст.14). Ця сама стаття вповноважує старших службовців поліції давати настанови організаторам та учасникам громадських зборів із кількістю учасників понад 20 чоловік, а це дозволяє висувати багато нових умов. Мета цих заходів — передусім стри-


176

П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

мати масове пікетування. Під час однорічного шахтарського страйку в середині 1980-х років сталося чимало сцен насильства, породжених тим, що поліція намагалась поставити пікетникам певні умови. (Див. справу "News Group Newspapers Ltd." проти SOGAT, 1982, No.2 [1987 p.], I. C. R. 181). Процесуальний кодекс рекомендує шість пікетників, — саме цю вимогу виставляли суди, і згодом вона стала загальновизнана.

Значення закону 1994 p. про кримінальне судочинсто та громадський порядок

Закон 1986 p. про громадський порядок передбачав можливість віддати наказ про заборону (ст. 13) тих або тих планованих масових заходів, — майже такі самі повноваження надавала й ст. З закону 1936 p. про громадський порядок. Якщо начальник поліції предбачає великі масові заворушення, то може звернутись до міністра внутрішніх справ (міністра кабінету, що відповідає за громадський порядок) за наказом про заборону, і єдиний шлях оскаржити таку заборону — доказати, що вона нерозумна.

Ст. 13 та 14 спрямовані скорше на запобігання великим громадським заворушенням через заходи попереднього стримування, ніж на вгамовування тих заворушень, коли вони вже сталися. Вживані заходи слід розглядати як частину двоступеневого процесу. Закон 1994 p. про кримінальне судочинство та громадський порядок розширив повноваження ставити всіляким зборам умови, запровадивши такий критерій, як "поважне збурення життя спільноти", а ст. 70 дозволяє забороняти збори. Наслідком цих змін стало те, що начальники поліції тепер тішаться великою свободою дій.


Розділ 10. Кримінальне право й держава 177

Правопорушення, пов 'язані з порушеннями громадського порядку

Принцип дальшого стримування теж лежить у основі закону 1986 p. про громадський порядок. Закон дав нові визначення правопорушень, що їх можна скоїти під час маршів, демонстрацій, заворушень та пікетувань. Він скасував такі кримінальні злочини зі сфери загального права, як заворушення, галасливе зборисько, незаконні збори, бійка в громадському місці, й заступив їх названими нижче статутними правопорушеннями. Хоча, як уже згадано, більшість статей закону 1936 p. про громадський порядок заступили нові законодавчі акти, ст. 1, що забороняє ходити в уніформі в громадському місці, залишилася.

Нижче описано п'ять статей цього закону, тяжкість правопорушень зменшується зверху вниз.

Заворушення визначені ст. 1, це найтяжче порушення громадського порядку, за яке карають десятирічним ув'язненням або необмеженим штрафом. Заворушення стаються тоді, коли 12 або більше осіб загрожують протиправним насильством задля якоїсь спільної мети. Слід зазначити, що владі виявилось нелегко домагатися засуджень за заворушення, що виникали внаслідок бешкетів. Це твердження було слушне як до ухвалення закону, так і після, оскільки в кожному індивідуальному випадку треба доказати наявність психічного складника.

Бешкет, пов'язаний із насильством, визначений ст. 2, це цілковито нове правопорушення, запроваджене з метою давати раду в таких ситуаціях, як масштабне громадське безладдя або бешкет невеликого гурту, наприклад, футбольних хуліганів. Для бешкету потрібно, щоб принаймні три чоловіки загрожували протиправним насильством, і за нього карають ув'язненням до п'яти років, або необмеженим штрафом, або поєднанням цих двох кар.

Бійка в громадському місці визначена ст. 3; на відміну від попередніх правопорушень її може вчинити одна особа. Насильство має бути спрямоване проти особи і становити більше, ніж просто образу словом, тобто має бути бійка за межами шинку чи футбольного поля.

7 6-296


178 П. Лечлеид. Злочин, покарання, судочинство

Карають за це правопорушення ув'язненням до шести місяців або максимальним штрафом, передбаченим у законі. Цю статтю можна застосовувати й тоді, коли бійка стається в приватному помешканні.

Ці три правопорушення можна скоїти як у громадському місці, так і в приватному помешканні. Поведінка обвинуваченого має бути така, що, як оцінити загалом, "навівала б присутній при цьому особі з розумною твердістю характеру страх за свою безпеку". Важливо зазначити, що такій особі нема потреби бути присутньою при цьому.

Загрозлива поведінка визначена ст. 4. Таке правопорушення спричиняє страх або провокує насильство і пов'язане з уявленням про лайливі, грізні, образливі слова чи поведінку. Слова можуть бути як вимовлені, так і писані, але, щоб домогтися засудження, в них має бути намір спровокувати протиправне насильство або ж конкретна особа має гадати, що проти неї буде спрямоване протиправне насильство. Чимало з давнього прецеден-тного права зберегло свою силу у зв'язку з фразою "лайливі, грізні, образливі", спільною для старої ст. 5 і нової ст. 4. Максимальне покарання за це правопорушення — шість місяців ув'язнення або штраф 5-го рівня. Відзначте, що, йдучи за вставленою ст. 4А, відповідно до ст. 154 закону 1994 p. про кримінальне судочинство та громадський порядок тепер за образливі слова можна карати ув'язненням, не доказуючи, що насильство або намірялись учинити, або напевне б учинили.

Набридання, спричинення неспокою чи тривоги — про це суперечливе правопорушення йдеться в ст. 5. Згідно з нею під дію кримінального права потрапляє кожен, хто вживає "лайливі, грізні, образливі слова, поводиться відповідно до них або влаштовує бешкет". Такі дії викликають у потерпілого неспокій і тривогу. Статтю застосовують у разі бешкетувань, коли бешкетника можуть бачити або чути і його дії тривожать. Є обставини, що звільняють від відповідальності, наприклад, обгрунтована слушність такої поведінки, карають за це правопорушення тільки штрафом до третього рівня. Дехто доводить, що зважати на таке правопорушення — це вже задалеко заходити в охороні громадського порядку.


179

Розділ 10. Кримінальне право й держава

Громадський порядок і свобода слова

Закон запроваджує кілька важливих кримінальних обмежень свободи слова. Головний принцип, що його визначили закони 1965-го та 1976 pp. про расові взаємини, затверджений ст. 17-23 закону 1986 p. про громадський порядок. Розпалювання расової ненависті становить злочин, і в дальших статтях його докладно описано за різних ситуацій. Злочин може полягати у використанні погроз, лайливих чи образливих слів і поведінки, показі будь-яких писаних матеріалів або їхній публікації, участі в прилюдній театральній виставі або керівництві нею, програванні магнітозаписів, радіо- чи телепередачах. Той самий принцип застосовують і в разі ймовірності провокації безпосереднього протиправного насильства. Отже, особа, що вдається до погроз, лайливих чи образливих слів, повинна брати до уваги їхній вплив на аудиторію, до якої вони звернені. Мета цих статей — не подолати расизм per se, а запобігти громадському неладові, наприклад, роздмухуванню ненависті на мітингах.

Криміналізація протиправного порушення володінь

Як має ставитися закон до проникнення на чужу приватну територію? Донедавна були доступні тільки ци-вільноправні засоби судового захисту при проникненні на приватну територію. Але протягом останніх кількох десятиріч з'ясувалося, що певні маргінальні групи суспільства становлять загрозу приватній власності. Одна з відповідей на проблему безпритульності полягає в самовільному заселенні незайнятих приватних земель. Цигани й далі масово паркують свої автофургони як на фермерських землях, так і в центральних частинах міст. Весь тягар був покладений на власника, що мав дістати судовий наказ про повернення назад своєї власності.

Ст. 39 закону 1986 p. про громадський порядок запроваджено передусім як відповідь на масове протиправне порушення володінь із боку мотоциклістів, так

7*


180 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

званих "мандрівників", що мешкають у житлових автофургонах, та хіпі. Ця стаття спрямована проти тих, хто опинився за межами головного річища суспільного життя. Стаття 39 закону 1986 p. про громадський порядок дає право наказувати правопорушникам покинути територію, вона має допомагати в боротьбі саме проти таких мандрівних гуртів. Закон 1994 p. про кримінальне судочинство та громадський порядок дозволяє вважати порушення володінь за кримінальний злочин. Він дає повноваження запобігати збориськам порушників володінь. Крім того, він дає ширші права місцевій владі наказувати туристам, що не мають дозволу, покидати територію, дозволяє випроваджувати людей та машини, які протиправне заїхали на приватні землі.

Зрозуміло, що за конституційних особливостей, властивих Великобританії, нема жодних гарантій тих прав, що їх називають залишковими. Отже, вкрай важливо знайти правильну рівновагу між порядком та свободою. Адже ясно, що є чимало способів, якими громадські мітинги, марші та асамблеї можуть суперечити законові, — не меншу вагу має й усталена практика, що варіюється залежно від політичних, соціальних та економічних обставин, наприклад, від шахтарського страйку. Загальне право зокрема забезпечує структуру, всередині якої можуть виникнути і часом таки справді виникають нові й, можливо, репресивні норми.

3. СВОБОДА СЛОВА ТА ВИРАЗУ

У Великобританії нема загальної конституційної гарантії свободи слова. Громадяни можуть сподіватися, що їм дозволять говорити й писати все, поки сказане й писане не суперечить наявним законам. Проте відповідно до міжнародних угод найголовніші людські права забезпечені ст. 9 Європейської конвенції з прав людини, де йдеться про свободу думки, сумління та релігії, і ст. 10, де йдеться про свободу виразу, зокрема й про право на •власну думку і право безперешкодно сприймати та передавати інформацію та ідеї. Справа R. проти міністра внутрішніх справ, ex parte Брінда [1991 p.] — це спра--


Розділ 10. Кримінальне право й держава 181

ва, при розгляді якої в палаті лордів лорд Брідж пояснив, що, тлумачачи будь-який закон, який містить двозначності, суди повинні припускати, що парламент прагнув видавати закони, які не суперечили б конвенції. Тут уже недалеко й до визнання, що Європейська конвенція з прав людини ще не інкорпорована до британського права. Проте у Великобританії є чимало впливових людей, наприклад, група, що підписала "Хартію-88", які твердо переконані, що Європейська конвенція має становити частину британського біля про права. Проте вставити такий документ до британської конституції вкрай важко, якщо взагалі можливо, бо принцип парламентського сувереніту означає, що будь-який закон можна скасувати наступним законодавчим актом.

Парламент ухвалив кілька законів, що втручались у царину свободи слова та виразу. Зокрема закон 1959 p. про непристойні публікації, який дає змогу забороняти матеріали, що сприяють розбещенню та розпусті; закон 1990 p. про теле- і радіомовлення, який регулює роботу телебачення й радіо; закон 1968 p. про театри, що контролює діяльність театрів; закон 1985 p. про кіно і закон 1986 p. про відеозаписи, де йдеться про цензуру фільмів і попередніх записів відеоматеріалів.

Закони про дифамацію відіїрають велику роль у регулюванні свободи слова. Наприклад, можна подати цивільний позов про відшкодування збитків, якщо опубліковано заяву, яка намагається покрити чиєсь ім'я лихою славою. При цивільних судових процесах, пов'язаних з усним або письмовим наклепом, не надають жодної юридичної допомоги, отже, цей засіб судового захисту досить обмежений, ним можуть скористатися задля відновлення свого ім'я й відшкодування збитків тільки багаті та славетні. При розгляді цивільних судових справ про дифамацію можна покликатись на таку обставину, що звільняє від відповідальності, як державний інтерес, а це означає, що індивідам, які працюють у державній сфері, вкрай важко домогтися успіху й виграти процес, якщо дифамація не злісна або не стосується речей, пов'язаних з їхніми державними функціями. Якийсь час тривали дебати з приводу запровадження закону про свободу інформації, що надавав би загальне право знати


182

П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

про внутрішню роботу державних органів; цей закон, певне, мав наслідувати австралійську модель. Оскільки принцип свободи слова не зафіксований у законі, право визнає свободу слова відповідно до принципу, що все незаборонене — дозволене.

Ст. 10(2) Європейської конвенції визнає, що свобода виразу пов'язана з певними обов'язками та відповідальністю й підлягає певним обмеженням. Згідно з Конвенцією ці обмеження мають бути передбачені законом;

у демократичному суспільстві вони потрібні для захисту якоїсь законної мети, наприклад, національної безпеки, здоров'я або моралі.

"Sunday Times" проти Великобританії [1979 p.], 2 Е. Н. R. R. 245 — талідомідна справа.

Гендісайд проти Великобританії [1976 p.], 1 Е. Н. R. R. 737 — справа "червоного підручничка".

Звичайно, свобода виразу — величезне добро, і коли її без потреби обмежувати, це матиме вкрай лихі наслідки для решти свобод і для функціонування ладу, відомого під назвою ліберальна демократія. Але свобода виразу, мабуть, неминуче не становить абсолютного права. Отже, головне питання полягає в тому, як знайти рівновагу між свободою та її обмеженням? І хто щоразу вирішуватиме це важливе питання — парламент, судді чи громадськість? Конкретний громадянин може, звичайно, відчувати, що його свободу порушено, але решта задовольниться тим, що такі обмеження бажані, коли йдеться про ширший інтерес, наприклад, "національний інтерес", представлений державою, або, можливо, інтереси тих або тих соціальних груп. Далі ми обговоримо тісно пов'язану зі свободою виразу царину права, що регулює питання національної безпеки, і з'ясуємо межі цієї свободи.

Свобода інформації та національна безпека

Більшість громадян погодиться з потребою запровадити певні обмеження свободи виразу та свободи інформації, якщо їм укажуть на виправдану причину таких обмежень, наприклад, загрозу національній безпеці. Але істо-


183

Розділ 10. Кримінальне право й держава

рія таких обмежень свідчить, що свободу виразу та інформації часом обмежували й задля досить сумнівних причин, хоча держава рідко погоджується визнати таку інтерпретацію. Судову постанову у справі Рада профспілок державної цивільної служби проти міністра державної цивільної служби [1985 p.], A. C. 374, слід уважати за прецедент найголовнішої ваги, що продемонстрував, зрештою, залежність судів, коли на перший план виходять питання національної безпеки. Прем'єр-міністр, маючи виняткові права, заборонив службовцям штаб-квартири урядової розвідувальної служби в Челт-немі об'єднуватись у профспілку. Заборону оголошено на сумнівних підставах і, безперечно, без будь-яких належних консультацій. Суди гостро критикували поведінку уряду, але зрештою відмовились утручатись, оскільки прем'єр-міністр доводив, що причиною дій були міркування національної безпеки.

Ще одна прикмета британського контролю за таємною інформацією — "система попередження D", форма позаюридичної цензури засобів масової інформації. Вона заснована 1912 p. і спирається на добровільну співпрацю уряду та преси з наміром не допустити публікації матеріалів, що можуть зашкодити національній безпеці. Дехто вважає, що така система дуже вигідна саме урядові.

Закон 1911 p. про державні таємниці

Законом, що донедавна мав переважну силу при всіх випадках розголосу службової інформації, був закон 1911 p. про державні таємниці.

Ст. 1 була спрямована саме проти шпигунів та диверсантів, кваліфікуючи як злочин здобуття таємної інформації та передачу її ворогові. Ст. 2 містить суперечливий пункт "лови всіх", оскільки злочин скоєно, якщо особа мала в своєму розпорядженні будь-яку інформацію, здобуту під час роботи на державній службі, й передала її іншій особі, якій не дозволено мати таку інформацію. Злочин буде й тоді, коли хто отримує таку


184 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

інформацію, знаючи, що її передають, порушивши попередній пункт. У цій статті:

а) ідеться про будь-яку службову інформацію;

б) про всіх державних службовців;

в) не визначено, що слід розуміти під дозволом;

г) вказано, що не можна покликатись на таку обставину, що звільняє від відповідальності, як державний інтерес.

Застосування закону 1911 p.

Визнано, що цей закон можна використати для обмеження доступу до знань про конкретні реалії урядової політики і т. ін., а також що скорше політичні, ніж юридичні, міркування беруть гору при визначенні інформації, до якої обмежено доступ. Фактично, уряд може використати його як для покарання індивіда, що завдав урядові якийсь політичний клопіт, так і для захисту суспільства від реальних загроз його безпеці. Варто бодай побіжно нагадати про кілька відомих прецедентів, які свідчать: протягом довгого періоду вважали, що ст. 2 закону 1911 p. про державні таємниці сформульована надто широко й загально, полишивши велику свободу дій стороні обвинувачення. Колишнього міністра Джорджа Лансбері 1934 p. не переслідували в судовому порядку, дарма що він дав якогось документа кабінету міністрів своєму синові, що потім опублікував його. Сина за те покарали штрафом. Через кілька років Дунканові Сендісу, консервативному політикові, загрожували 1938 p. судовим переслідуванням за здобуття й розголос інформації про слабкість протиповітряної оборони Лондона. Після війни письменника Комптона Ма-кензі засудили за цією статтею за публікацію спогадів про свою роботу в розвідувальній службі в часи другої світової війни. Джонатана Ейткіна, депутата парламенту від торі, переслідували судом за таємний документ про Біафрську війну (1971 p.), який містив інформацію, що не збігалася з заявою прем'єр-міністра в парламенті.


185

Розділ 10. Кримінальне право й держава

Його виправдали, але суддя в коментарях зазначив, що статтю 2 слід "списати". Наслідком справи Ейткіна став так званий Франкський комітет, що схарактеризував ст. 2 як "плутанину" й порадив скасувати її. Він іще рекомендував ухвалити закон про свободу інформації, але поки що нічого не зроблено.

Насправді судові переслідування тривали й далі, породивши запеклі дискусії. Надто у вісімдесяті роки, за урядування Маргарет Тетчер, судові переслідування Са-ри Тісдел та Клайва Понтінга за "просочення" інформації правлять за чудові ілюстрації того, як уряд використовує старий закон для приборкання державних службовців, що намагаються оприлюднити ту чи ту інформацію. Просочення в справі Сари Тісдел стосувалося достави ракет "Cruise" із США на військову базу Грі-нем-Комон. Коли 1984 p. вона передала інформацію газеті "The Guardian", її судили й оголосили вирок про шестимісячне ув'язнення. Клайв Понтінг, службовець міністерства, передав депутатові парламенту від Лейбористської партії Теймові Дельєлові інформацію про загибель корабля "Belgrano", з якої випливало, що прем'єр-міністр збрехала парламентові про британську роль у цьому інциденті. Його обвинуватили за ст. 2, але попри те, що суддя у своїх висновках завзято обстоював засудження, присяжні виправдали Понтінга. Така нехіть із боку присяжних свідчить, що цей закон стало важко виконувати. Кеті Месітер у телепередачі четвертого каналу "Службові таємниці Ml 5" розкрила, що Ml 5 підслухує телефони. Це сталося невдовзі після судового процесу Понтінга, але цього разу проти журналістки не подано жодного позову. Широкий розголос, якого набуло це викриття, призвів до судового процесу з приводу законності підслухання телефонних розмов членів Комітету національної оборони — справа R. проти міністра внутрішніх справ, ex parte Радою [1987 p.], 2 All Е. R. 518. Попри те, що позов не мав успіху, уряд певною мірою був дискредитований. В іншій відомій справі уряд незграбно намагався заборонити телевізійний документальний фільм про шпигунський супутник "Циркон" (1987 p.). Попри те, що інформація вже була опублікована, Бі-Бі-Сі мусила зняти передачу, бо


186 IT. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

поліція вдерлась у її студії, забравши плівки та інші матеріали. Фільм згодом показала в палаті громад розкольницька група членів парламенту від Лейбористської партії. Серед запеклих суперечок справа зрештою скінчилася нічим, після того як матеріали повернули й показали їх по національному телебаченню.

Так звана "шпигуноловля", що тяглася з 1986-го по 1988 p., править за корисне нагадування про майже патологічну вагу, якої надають прихованню службової інформації. Пітер Райт, колишній співробітник служб безпеки, намагався опублікувати свої мемуари, де збирався розкрити конфіденційну інформацію про певні протиправні дії, яких припускалась у своїй роботі Ml 5. Події, про які йшлося в книжці, сталися кілька років тому, ще за колишнього лейбористського уряду. Пишучи такі мемуари, Райт вочевидь порушив свій обов'язок мовчати, сформульований законом 1911 p. про державні таємниці. Та справжня іронія полягає в тому, що Австралія, дарма що книжку могли заборонити у Великобританії, згоджувалась, обравши кружний шлях, опублікувати книжку, а водночас і вміщену в ній конфіденційну інформацію. Уряд відчайдушне намагався виграти дорогу і скорше безглузду ар'єргардну битву спершу в австралійських, потім у британських судах, щоб заборонити публікацію інформації, яка вже стала набутком громадськості внаслідок низки різних статей у національних газетах. Украй прикметне, що при підготовці проекту закону 1989 p. про державні таємниці "шпигуноловча афера" безперечно вплинула на мислення уряду, який підтримав обмежувальний підхід до оприлюднення службової інформації. Почасти у відповідь на широку й дедалі гострішу критику уряд видав офіційний документ про потребу реформувати закон, що зрештою призвело до ухвалення закону 1989 p. про державні таємниці.

Закон 1989 p. про державні таємниці

Тепер це головний закон у цій царині, і його мета — визначити рівновагу між правом знати і правом обмежувати інформацію. Закон покріплений кодексом поведінки державних службовців, що має внутрішній ди-


Розділ 10. Кримінальне право й держава 187

сциплінарний механізм, який може призвести й до порушення цивільної справи за розголос таємниці. Закон не спирається на принцип свободи інформації, хоча де-криміналізував розкриття певної інформації. Слід зазначити, що ст. 1 закону 1911 p. про державні таємниці чинна й досі, але обговорену вище суперечливу ст. 2 скасовано. Треба пам'ятати, що за проголошену мету нового закону править звуження сфери дії закону 1911 p., отже, обставини, за яких недозволений розголос службової інформації становитиме кримінальний злочин, чітко визначені. Кримінальне право тепер охоплює шість категорій інформації.

Правопорушення осіб,

що внаслідок свого службового становища

мають конфіденційну інформацію

Правопорушення поділяють на чотири групи:

Статтю 1 закону застосовують до співробітників служб безпеки та розвідки, в ній ідеться про розголос будь-якої інформації, що її знала людина внаслідок свого службового становища. Відзначте, що при цьому правопорушенні короні нема потреби доказувати наявність шкоди чи збитків, завданих розголосом інформації, досить лише показати, що та інформація належить до вузького класу документів, розкриття яких дорівнює заподіянню шкоди. Але тут є обставина, що звільняє від відповідальності, — незнання (ст. 1(5).

За статтею 2 злочин становить розголос будь-якої оборонної інформації, але тут треба доказати наявність заподіяної шкоди (ст. 2(2).

Згідно зі ст. З за злочин уважають розголос інформації про міжнародні відносини, але треба доказати наявність шкоди (ст. 3(2).

За статтею 4 злочином є розголос інформації, корисної для злочинців. Стороні обвинувачення тут не треба доказувати наявність шкоди — ст. 4(2), — досить тільки задовольнити критерій шкідливості, щоб розголос визнали за шкідливий.


188 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

Правопорушення осіб,

що не мають прямого доступу

до конфіденційної інформації

Ці статті найбезпосередніше стосуються засобів масової інформації. Вони спрямовані проти журналістів, що дістають інформацію, яка просочується до них від державних службовців.

У ст. 5 ідеться про розголос просоченої або конфіденційної інформації. Щоб домогтися засудження, сторона обвинувачення має доказати, що в журналіста були підстави гадати, що розголос завдасть шкоди, тобто тут є така важлива вимога, як наявність mens rea, необхідна для судового переслідування.

У ст. 6 ідеться про розголос конфіденційної інформації, отриманої від іноземних урядів або міжнародних організацій. Сторона обвинувачення має доказати, що журналістська публікація завдала шкоди, крім того, тут теж треба спиратися на наявність mens rea.

Слід звернути увагу на потребу в "шкоді" або ймовірності "шкоди", — тобто на стороні обвинувачення лежить тягар доказування (окрім ст. 1), що розголос інформації завдав шкоди, причому з різними категоріями інформації пов'язані різні категорії шкоди. Якщо йдеться про теперішніх чи колишніх співробітників служб безпеки та розвідки, то критерію шкідливості нема, тобто співробітник цих служб коїть кримінальний злочин, розголосивши будь-яку таємну інформацію. Та коли йдеться про решту державних службовців, а також урядових контрагентів, то вони будуть винні в злочині тільки тоді, коли здійснять шкідливий розголос інформації чи документів, визначених як такі, що зашкодять чи ймовірно зашкодять роботі (або будь-якій частині роботи) служб безпеки та розвідки.

А обвинувачений має доказати, що він не мав обгрунтованих підстав гадати, що інформація належить до однієї зі згаданих категорій або спроможна завдати шкоди; за обставину, що звільняє від відповідальності, тут аж ніяк не можуть правити твердження обвинуваченого, що розголос інформації не може завдати шкоди, ос-


189

Розділ 10. Кримінальне право й держава

кільки вона вже опублікована за кордоном, тобто відбулася "перша публікація". Див. про "шпигуноловлю" і судову справу Лорд-адвокат [генеральний прокурор у справах Шотландії] проти Скотсмена [1989 p.], 2 All E. R. 852.

Див. також закон 1985 p. про підслухання комунікацій, що став наслідком несприятливої судової постанови у справі Мелоун проти Великобританії [1985 p.], 7 Е. Н. R. R. 14. Закон запроваджує злочин, що полягає в недозволеному підслуханні службових та державних телекомунікаційних систем, а крім того, дозволяє виписувати ордер на дозвіл підслухати телефонні розмови. Новий захід працює в супрязі з законом 1989 p. про державні таємниці.

Державні таємниці: висновки

Академічні коментарі на закон 1989 p. про державні таємниці були дуже критичні. Наприклад, стверджувано, що "...[закон] вочевидь неліберальний: не тільки внаслідок завеликого захисту Ml 5, а й через ту широчезну просторінь, яку й далі займає кримінальне право" (Ewing & Gearty, Freedom Under Thatcherism, p. 207). Джефрі Робертсон доводив, що за нового закону ще легше домогтися засудження, ніж за попередньої ст. 2. Він "замінив старовинну рушницю гвинтівкою "Арма-літ" і спрямований проти тих, хто розкриває саме ту інформацію, що призводила в минулому до політичного клопоту й скандалів". Рой Дженкінс, колишній міністр внутрішніх справ, зауважив, що уряд "приготувався пильнувати, неначе керує другорядною поліційною державою, виповненою вщерть несвободи й некомпетентності". Проте на окремих пунктах слід зупинитися докладніше.

Співробітникам служб безпеки та розвідки закон цілковито забороняє розголошувати будь-яку інформацію. Заборона чинна, незважаючи на те, якої великої шкоди може завдати дальше збереження таємниці. Мабуть, найнегативніша особливість закону полягає в тому, що не передбачено таких обставин, що звільняють від


190 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

відповідальності, як "державний інтерес" та попередня публікація. Чимало людей уважає, що позицію "викажчика" таємниць можна цілковито захистити, коли йтиметься про нечесність уряду або широкі надуживання з боку служб безпеки. Зате у США відповідно до закону 1978 p. про реформу державної цивільної служби є право виказувати такі "таємниці". Гідне всілякого жалю, що навіть там, де можна скористатися з обставин, які звільняють від відповідальності, тягар доказування такої обставини лежить на обвинуваченому — цілком усупереч установленій у кримінальному праві процедурі для майже всієї решти злочинів.

За керівний прецедент тут править справа Генеральний прокурор проти "Guardian Newspapers Ltd." (No 2) [1990 p.], 1 A. C. 109, що засвідчує судовий підхід до такої обставини, що звільняє від відповідальності, як державний інтерес. Справа була пов'язана з Європейською конвенцією з прав людини. У справі "The Observer", "The Guardian" and "Sunday Times" проти Великобританії [1991 p.], 14 Е. Н. R. R. 229, суд оголосив обережний присуд, хоча визнав, що дальше існування заборони на публікацію матеріалів про шпи-гуноловлю суперечить ст. 10 Європейської конвенції з прав людини.

Див. також справу Газета "The Times" та інші проти генерального аторнея [1991 p.], 2 All E. R. 398, де законам довіри та презирства дозволено правити разом за найважливіший чинник стримування від публікації. Постанову в цій справі можна розглядати як іще одну обмежувальну постанову палати лордів. Один з найвидатніших суддів нашої доби лорд Девлін дав такий коментар: "Небезпечність усієї системи криється в тому, що суддями, які визначають, що можна розголошувати, поставлені люди, чий інтерес у тому, щоб приховувати".

Завжди буде вкрай важко визначити, де має бути рівновага між таємницями та їхнім розкриттям. Але Британія й далі належить до тих європейських країн, що мають найбільше таємниць. Чудову нагоду запровадити закон про свободу інформації вже втрачено. Повчально порівняти становище у США, Канаді та Австралії, де є презумпція на користь права знати службову інформа-


Розділ 10. Кримінальне право й держава 191

цію. Як позитивний аспект можна відзначити, що з'явилися свідчення руху до відкритішого урядування. Закон 1984 p. про захист інформаційних даних дав громадянам право доступу до офіційних даних, що містяться в комп'ютері. Визнано існування служб безпеки Ml 5 та Ml 6, їхня діяльність тепер уперше спирається на закон. Закон 1992 p. про заходи охорони довкілля передбачає певну свободу інформації про стан довкілля, проте є великі винятки. Всі ці зміни з'явились унаслідок зовнішнього тиску. Бучно розрекламована "Громадянська хартія" прем'єр-міністра Джона Мейджора аж ніяк не замінить докладного закону про свободу інформації. Загалом це лише спроба дати неофіційний кодекс поведінки державним організаціям, передбачивши певне відшкодування ображеним громадянам.

4. КЕРОВАНА ДЕМОКРАТИ

Вибори

(Дехто з українських слухачів виявили цікавість до британської виборчої системи. Отже, тут подано найголовніші риси).

В Англії, Шотландії та Уельсі виборча система посідає найчільніше місце після пошти. Для парламентських виборів до палати громад країна поділена на 650 виборчих округів, і в кожному окрузі кандидат автоматично стає обраний, здобувши просту більшість голосів. Нема потреба здобувати більшість усіх поданих голосів.

До створення теперішньої виборчої системи спричинилася ціла низка законодавчих актів. На початку дев'ятнадцятого сторіччя право голосу було обмежене чоловіками, що платили достатню суму місцевих податків. Законом 1918 p. про народне представництво право голосу було поширене на всіх чоловіків, старших за 21 рік, і жінок, що досягли тридцятирічного віку. 1928 p. надали право голосу жінкам, яким виповнився 21 рік. Закон 1969 p. про народне представництво надав право голосу всім громадянам, що досягли вісімнадцятирічного віку. Ті самі закони визначали й те, хто не має


192 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

права голосу — наприклад, іноземці, неповнолітні, пери, в'язні з тривалим терміном ув'язнення. Виборчу реформу супроводило ще й ужиття конкретних заходів запобігання корупції. Закон 1872 p. про голосування вперше запровадив таємне голосування. Після нього вже було годі купувати голоси, бо не стало змоги підказувати, за кого має голосувати виборець. Закон 1883 p. про корупцію та протиправну діяльність визначав суми грошей, що їх можна витрачати на вибори. Ідея полягала в тому, щоб суперники всередині кожного виборчого округу дотримувались однакових правил, які визначають, скільки грошей можна витрачати на одного виборця, щоб виграти голосування. Теперішні правила містяться в законах 1983-го та 1985 pp. про народне представництво.

Інша низка законів спрямована на зміну меж парламентських виборчих округів, щоб округи точно відповідали певній кількості місцевого населення. Засновано такий орган, як Межову комісію, що ненастанно пильнує за ситуацією.

За теперішнього виборчого права низка названих нижче дій підлягає регуляції з боку кримінального права. Наприклад:

а) голосування більше ніж в одному окрузі становить злочин;

б) члени виборчої комісії підлягають кримінальній відповідальності за будь-який відступ від обов'язків у день виборів;

в) заборонена будь-яка протиправна діяльність, що може дати одному кандидатові перевагу над іншим;

г) суми, витрачені на місцевому рівні, підлягають суворій регламентації;

д) підкуп і частування виборців, надуживання впливу — злочини, що підкопують виборчу практику.

Важливий вилом у правилах становить те, що принцип обмеження витрат не застосовують при національних виборчих кампаніях, що їх провадять великі політичні партії. Проте цим партіям не дозволено платити


Розділ 10. Кримінальне право й держава 193

за свою рекламу по телебаченню, натомість їм виділено певні години для офіційних партійних політичних передач.

Палата громад — це суд, здатний уживати дисциплінарних заходів за порушення поведінки до своїх власних членів. Проте депутати парламенту, що скоїли злочини, підлягають дії звичайного законодавства.

Урядова корупція

У дев'яності роки зросла громадська занепокоєність поведінкою уряду, після того як із боку опозиційних партій та засобів масової інформації з'явилися звинувачення в "ницості". Хоча могли бути й вияви звичайної корупції, таких випадків викрито небагато, і громадськість звернула увагу передусім на те, як саме, починаючи з 1979 p., влада стала зосереджуватись у руках однієї політичної партії. Зосередження влади дозволило Консервативній партії відігравати провідну роль у формуванні певних державних органів, а також мати потужний вплив на інші організації, що насправді не є державними органами. Хоча ці квазіурядові організації (так звані кванти) відповідальні за витрату десятків мільйонів фунтів стерлінгів, узятих із кишень платників податків, вони не підлягають демократичній звітності. Ще одна причина занепокоєння — діяльність членів парламенту. Наприклад, 1994 p. з'ясувалося, що окремі депутати брали гроші за ті або ті парламентські запити; крім того, як брати загалом, реєстр зовнішніх інтересів членів парламенту не розкривав повною мірою участі окремих депутатів у комерційних структурах та інших організаціях. У відповідь на розголос і критику уряд створив комітет під наглядом судового лорда Новлена, що невдовзі виробив рекомендації, які, безперечно, сприятимуть суворішому дотриманню правил.

Куди загальніша проблема — забезпечити, щоб і центральний, і місцеві уряди дотримувались високих критеріїв чесності. На початку треба пригадати, що, на думку Дайсі, панування закону — універсальний принцип, застосовний як до урядовців чи міністрів, так і


194 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

до широкого загалу. Ніхто не може стояти над законом, і з цього випливає, що не потрібні жодні спеціальні закони, де б ішлося про нечесність у сфері державного урядування. Злочини, що їх коять політики та урядовці, поліція розслідуватиме з не меншим завзяттям. Звичайно, ці міркування спираються передусім на припущення, що ніхто не перешкоджатиме доступу до інформації про злочини урядовців і факти неподобств будуть оприлюднені. Є, правда, два закони, спрямовані проти корупції, — закон 1889 p. про корупцію в державних органах і закон 1916 p. про запобігання корупції. Хоча за цими законами корупція на державній службі становить злочин, їх тепер застосовують дуже рідко. Якщо урядовець пов'язаний із якоюсь нечесною оборудкою, обвинувач може діяти, спираючись на закон 1968 p. про злодійство або звернувшись до такого правопорушення з царини загального права, як змова з наміром ошукати. Якщо є достатньо доказів для відкриття судової справи, державні службовці підлягають кримінальному переслідуванню у звичайних судах.

Расова та статева дискримінація

Попри те, що у Великобританії немає писаної конституції, в недавні часи ухвалено важливі закони, що мають запобігати дискримінації на підставі расової належності чи статі. Закон 1976 p. про расові взаємини передбачає, що незаконна будь-яка дискримінація на підставі національності, кольору шкіри, расової чи етнічної належності, — наприклад, при найманні на роботу, здобуванні освіти, постачанні товарів та послуг. (Про злочин, що полягає в розпалюванні расової ненависті, тепер ідеться в законі 1986 p. про громадський порядок. Див. вище). Закон 1975 p. про статеву дискримінацію забороняє дискримінацію на підставі статі і спрямований передусім на захист жінок. Виконанню цих законів сприяє створення органів, відповідальних за вивчення конкретних умов на підприємствах чи в освітніх закладах, а також за розгляд скарг про порушення котрогось із цих законів. Комісія з расової рівності розслідує ви-


195

Розділ 10. Кримінальне право й держава

падки расової дискримінації, а Комісія рівних можливостей виконує таку ж функцію, вивчаючи заяви про дискримінацію на підставі статі. Закони запроваджують таке уявлення, як непряма дискримінація, і критерій, який дозволяє з'ясувати, чи справді до скаржника ставляться гірше, ніж до решти. Хоча певна упередженість та дискримінація можуть зберігатись і далі, наявність цих законів принаймні не дозволяє державним чи приватним організаціям удаватись до політики, що породжує дискримінацію; крім того, закони забезпечують механізм, скориставшись яким, можна виправляти ситуацію.


Розділ 11

ОСТАТОЧНІ ПІДСУМКИ

Наближається наступне сторіччя, тож нам час відступити трохи назад і дати оцінку теперішнім тенденціям кримінального судочинства.

Чимало людей спостерегло, що прийнятний ступінь суспільної єдності тепер опинився під загрозою, бо зросла як кількість самих злочинів, так і очевидна неспроможність поліції впоратись із злетом кримінальної активності. Найтяжча ця проблема в центральних частинах великих міст, що становлять водночас осередки, де найвищий рівень безробіття й найдошкульніші злидні. Тут постає питання про потребу дослідити, якою мірою злочин пов'язаний із соціальними чинниками. Цікаво, що Лейбористська партія, перебуваючи в опозиції, наголошує зовсім не на тому, що й уряд. Лейбористи стверджують, що в разі своєї перемоги вони наміряються бути суворі не тільки із злочином, а й з причинами злочинів. Такий підхід свідчить, що злочин, на їхню думку, пов'язаний із соціальним середовищем. З цього випливає, що треба сформувати політику, спрямовану на розв'язок соціальних проблем на ранній стадії, аби запобігти злочинам та усунути їхні причини. Наприклад, створивши більше можливостей для молоді, щоб багатьох потенційних правопорушників можна було охопити трудовими та навчальними програмами, відвернути від злочину. Натомість уряд уважає такі заходи за найбільше марнування державних грошей. Урядовці підступають до питань права й порядку з заходами, спрямованими проти злочинців. Вони вважають, що злочин — це передусім питання особистої відповідальності. Злочинців за їхні переступи треба ловити, ізолювати й карати. Тому й розроблено цілу низку нових правопорушень, щоб боротися з загрозою, яку становлять небезпечні й руйнівні


Розділ 11. Остаточні підсумки 197

елементи суспільства, а до поліції завербовано куди більше службовців, що й мають виконувати це завдання.

Як бачити тільки очевидне, то, певне, можна й справді гадати, ніби число полісменів на дільницях значно виросло. І вони не тільки утримують від злочинів, а й активно розслідують уже скоєні злочини. По тому як на виборах 1979 p. перемогла Консервативна партія, поліція отримує куди щедріші кошти, значно збільшилась кількість поліційних службовців. Проте дехто стверджує, що нові методи фінансування та організації внутрішньої роботи поліції насправді зменшили число службовців, здатних виконувати звичайні обов'язки. Наприклад, запровадження нових законів, як-от закону 1984 p. про поліцію та кримінальні докази, пов'язане з появою гарантій для громадян. Гарантії забезпечують коштом звалювання бюрократичного тягаря на службовців полшії. Адже правда, що час, витрачений на заповнення документів, відвертає полісмена від патрулювання вулиць. Проте можна обстоювати й гарантії, бо завдяки їм зменшилася кількість судових помилок.

Новий закон 1994 p. про кримінальне судочинство й громадський порядок — чудовий приклад заходу, що має зміцнити руку поліції та судів. Цього можна досягати багатьма різними способами. По-перше, набагато розширити сферу дії кримінального права. Найочевидніші вияви такого підходу можна бачити в царині громадського порядку і в криміналізації порушення володінь, скоєного за різних ситуацій. Проте цей закон породив і ршіучі протести. Головна причина протестів — не тільки те, що новий закон дуже обмежив спроможність звичайних громадян здійснювати демократичне право на демонстрацію, а й те, що решта статей закону безпосередньо спрямована проти окремих груп людей, що їх уважають за небезпечні. До таких груп належать особи, які перешкоджають мисливству, учасники заміських пиятик на чужій землі, так звані "мандрівники", що майже оциганились, тощо. Організації з захисту громадянських прав та інші критики уряду розглядають таку демонізацію маргінальних суспільних груп як раптовий і непотрібний відступ від культури терпимості. Статті закону надали поліції величезну свободу виршіувати,


198 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

як мають здійснюватись права, що їх завжди вважали за давно затверджені й невіддільні.

По-друге, на процедурному рівні запровадили кілька реформ нібито з наміром полегшити засудження винних злочинців, і ті реформи породили гарячі протести. Та найсуперечливіша з тих змін — скасування права на мовчання. Королівська комісія з кримінального судочинства не підтримала цього заходу. Наведені свідчення показували, що правом на мовчання користалися в невеликій кількості випадків, отже, загалом тільки жменька злочинців уникла кари завдяки цій гарантії. Проте й поліція, і правниче та правоохоронне лобі довго наполягали, що велике число винних мали спроможність вимкнутись, не відповідаючи на розпити поліції й не даючи свідчень на суді. Ввесь тягар припадав на поліцію та на службу кримінального переслідування, бо саме вони мали зібрати достатньо доказів, аби забезпечити засудження (Про цю головну прикмету обвинувального судочинства див. вище). Відколи ухвалено закон 1994 p. про кримінальне судочинство і громадський порядок, із відмови давати свідчення можна робити негативні висновки. Тож тепер нам треба запитати: чи тиснутимуть іще дужче на найвразливіших підозрюваних, що перебувають під арештом у поліційній дільниці, щоб вони зізнавались у нескоєних злочинах? Адже зізнання — певний спосіб вийти з в'язниці й мати волю аж до судового процесу. Є побоювання, що така разюча новація, забезпечивши засудження декого з винних, що інакше уникнули б покарання, збільшить водночас ризик засудження невинних.

Таке поступове руйнування прав, певне, ще не дійшло кінця. Дальші зусилля політичних лобі, спрямовані на підвищення відсотку засуджень і заощадження коштів, можуть призвести до скасування решти важливих гарантій. Особа, що її звинувачують у скоєнні певних злочинів (наприклад, крадіжки), тепер має змогу вимагати, щоб її справу розглядав суд присяжних. Така можливість гарантована, навіть коли звинувачення тривіальне. Право на розгляд справи за таких обставин судом присяжних традиційно обстоювали на підставі, що особа, звинувачена в справді кримінальному злочині, за-


Розділ 11. Остаточні підсумки 199

судження за який іще й тепер пов'язане з ганьбою, має право на те, щоб питання, винна вона чи ні, вирішували присяжні. Звичайно, можливість обирати такий варіант обходиться дорого, бо на розгляд справи перед суддею та присяжними йде куди більше коштів, ніж на розгляд справи в магістратському суді. Проте слід пам'ятати, що, хоча шанси на виправдання в коронному суді вищі, будь-який обвинувачений, заявивши перед присяжними про невизнання своєї провини, йде на великий ризик. Процес майже завжди скінчиться набагато суворішим присудом, ніж у тому разі, якби справу розглядав магістрат. Виграш від заощадження коштів та більшого відсотка засуджень треба протиставити перспективі, що рутинніша процедура засуджень за нетяжкі злочини призведе до того, що злочин утрачатиме свою "злочинність", а зрештою зменшиться й повага до закону.

І, нарешті, є дуже мало свідчень, які підтримують думку, що сувора політика ефективна. Кримінальна статистика вправляє в розпач, показуючи, що рівень правопорушень, зокрема тяжких злочинів, протягом останніх років неухильно зростає. Водночас зменшується загальна спроможність поліції боротись із злочинами. Про причини таких тенденцій певною мірою ще можна сперечатись. При певних злочинах, а надто при зґвалтуванні, кількість повідомлених випадків зросла, певне, тому, що поліція проймається тепер більшим співчуттям до потерпілих. При інших злочинах, де дуже низький відсоток розкривання, як-от при крадіжці автомобілів, є підстави вважати, що повідомляють не про всі випадки.

Часто висловлюють занепокоєність із приводу організованої злочинності. Давно визнано, що сильні й м'які наркотики стають методом утягування злиденних суспільних прошарків у сферу злочину. Здебільшого окремим індивідам спершу в юному віці прищеплюють звичку споживати наркотики, а потім вони вже й самі продають наркотики, щоб мати гроші на свою наркотичну залежність. Добре відомо, що ватажки банд ладні карати чи вбивати своїх підлеглих або членів конкурентних кримінальних угруповань. Через таке насильство тим, хто втягся в кримінальну діяльність, украй важко виплутатись. Залежність триває й після арешту, бо такі


200 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

банди спромагаються переправляти наркотики до в'язниць. Нелегальний продаж наркотиків можуть організовувати впливові підпільні ватажки, безпосередньо не пов'язані з тими квартирами чи будинками, де розподіляють препарати. З погляду поліції та судів застосування закону проти таких банд становить великі труднощі. Навіть там, де слідство покаже пальцем на підозрюваних, залякування свідків спорудить стіну мовчання, тож проти злочинців не можна буде порушити кримінальної справи. В деяких випадках таємні поліційні агенти — єдиний надійний спосіб уторуватись із такими проблемами. Крадіжка з проломом — іще один злочин, що викликає велике занепокоєння громадськості. "Джміль", одна з полідійних операцій проти крадіжок із проломом, привернула велику увагу засобів масової інформації. Аналіз ДНК злочинця — нова зброя в руках поліції, що допомагає утверджувати закон. А загалом рівень розкриття таких злочинів зостається низький. Певний ефект дає зосередження зусиль на запобіжних заходах. Схеми нагляду за міськими районами та запобіжні заходи, що до них удається населення, певною мірою ефективні, навіть якщо ефект полягає лиш у тому, що злочини стаються деінде.

Здебільшого у відповідь на страшні вбивства, про які повідомила преса, чимало людей знову закликає запровадити смертну кару, але щоразу парламент рішуче голосує проти руху в цьому напрямі. А причин тут декілька. Зокрема кількість тяжких убивств у Великобританії мізерна, а статистичні дані не дають однозначного свідчення, що кількість убивств зросла, після того як у 1960-х роках скасували кару шибеницею. Широкого розголосу набули кілька очевидних судових помилок, і якби смертна кара була чинна й досі, ті хибно обвинувачені вже безперечно б загинули. Невинні жертви дискредитували б усю систему кримінального судочинства.

А як щодо потерпілих? Давно визнано, що вони повинні мати право на відшкодування збитків або ушкоджень, яких вони зазнали. Проте в багатьох випадках злочинець не має достатніх засобів, щоб заплатити велике фінансове відшкодування. Міра, якою держава має бути готова брати участь у відшкодуванні, нещодавно


Розділ 11. Остаточні підсумки 201

стала темою дискусій, бо міністр внутрішніх справ спробував змінити метод обрахунку компенсації. Ще один аспект, завдяки якому питання про потерпілих останніми роками набуло актуальності, — поява свідчень, які дозволяють припустити, що контакти злочинця з його жертвою можуть мати реабілітаційний ефект. Злочинець набагато глибше усвідомить заподіяну його злочином шкоду, коли скинути вуаль анонімності і з'явиться можливість побачити, як скоєне вплинуло на життя потерпілого. Під наглядом пробаційної служби випробували цілу низку різноманітних схем. Куди більше суперечок породжує припущення, що потерпілий має відігравати певну роль у процесі призначення покарання. Нині у СІЛА подекуди модна процедура, яка дозволяє потерпілому брати офіційну участь у визначенні покарання, що його накладає суд. Потерпілий може прийти, аби розповісти про завдану йому шкоду й висловити свою думку про покарання, яке годилося б накласти. Такий захід надає судовим процедурам певної емоційності, й тут уже вочевидь постає важливе питання про спроможність органу, що визначає покарання, чинити правосуддя.

Іще одне питання, що стало політичне актуальне в останні роки, — приватизація в'язниць. Засилання злочинців до в'язниці — дуже дорогий захід. Зорієнтовані на ринок погляди теперішнього уряду породили загальну прихильність до приватизації, прихильність, яка спирається на припущення, що внаслідок приватизації в'язниця загалом стане дешевша та ефективніша. Опубліковано попередні плани, згідно з якими компанії матимуть змогу брати участь у конкурсі на постачання в'язничних послуг. Компанія, що виграє, укладе контракт із Міністерством внутрішніх справ. У цих проектах є, певне, один прихований аспект: кинути виклик профспілкам, що об'єднують в'язничну обслугу. Критики вказували, що характер влади, яку мають над в'язнями ті, кому її доручили, такий, що не годиться, уклавши загальний контракт, відступати ту владу, не маючи гарантій цілковитої звітності. Гонитва за вигодою може суперечити інтересам самих в'язнів. Була ще й палка дискусія з приводу завеликої кількості осіб, що їх і далі


202 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

засилають до в язниць та до виправних центрів для молоді за більш-менш незначні правопорушення. Загальновизнано, що ув'язнення можна виправдати в ситуаціях, коли злочинець скоїв надто тяжкий злочин або коли вважають, що він становить загрозу для суспільства, проте думку, що злочин можна прибрати з вулиць, переповнивши в'язнями в'язниці, не підтверджують жодні докази, ця думка дискредитована.

Часто стверджують, що найбільшу перевагу системи англійського загального права становить її здатність реагувати на зміни. Ця перевага полягає і в тому, що можна по-новому визначити злочини, беручи до уваги зміни громадської думки та розвиток судового мислення. 1992 p. у судовому прецеденті R. проти R. остаточно скасовано шлюбний виняток при зґвалтуванні. Хоча спроможність засудити чоловіка за зґвалтування, якщо він мав сексуальні взаємини зі своєю дружиною без її згоди, цілком відповідає теперішнім суспільним настроям, у зв'язку з постановою скасувати шлюбний виняток виникло занепокоєння на підставі, що палата лордів потурає так званій судовій законотворчості. Тяжке (масове) вбивство — ще один злочин, що його в останні роки не з однієї нагоди ретельно переглядали судді. Лорд Діплок у своїй судовій постанові у справі Колдвела розширив уявлення про необачність. При цьому він захопив такі великі простори, що категорія тяжкого вбивства через грубе недбальство тепер видається зайва. На цьому судовому процесі він виробив критерій, що його виявилось важко як пояснити, так і застосувати. В судовій постанові у справі Адамако (1994 p.) лорд Діплок повернувся до критерію грубого недбальства і, здається, прояснив право в цій царині.

Спроба при судовому розгляді справи Севщж/Пар-мінтер установити виразні межі між психічними елементами, потрібними для скоєння таких злочинів, як напади за обтяжливих обставин, передбачені законом 1861 p. про злочини проти особи, була не така успішна. Фактично, майже всі визнають, що цей закон цілковито застарів і потребує заміни. Так само й закони 1968-го та 1978 pp. про злодійство ухвалені принаймні за десятиріччя до того, як стала реальною можливість різно-


Розділ 11. Остаточні підсумки 203

манітних комп'ютерних та електронних шахрайств. Серед злочинів, пов'язаних із нечесністю, з'явилися нові різновиди. Один з таких прикладів — крадіжка телефонних трубок-апаратів, супроводжувана копіюванням та систематичною передачею позивних мобільних телефонів жертв, які ні про що й не здогадуються. Вдавшись до цього методу, організовані зграї спроможні накрутити величезні рахунки за міжнародні розмови. Головною зброєю, якою може скористатися закон для боротьби з цією діяльністю, ще й досі зостається широко визначене правопорушення зі сфери загального права:

змова з наміром шахрайства. Одне слово, не одна царина права видається тепер застаріла й нездатна пристосуватись до сучасних умов. Лунали заклики запровадити докладний новий кримінальний кодекс, що спирався б на вже наявний проект. Іще досі точаться суперечки, чи кращий цей шлях за куди знайоміший метод часткового реформування окремих фрагментів теперішньої сукупності законів.

Чи справді англійська система кримінального судочинства виправдовує свою славу справедливої й чесної системи? За абсолютно необхідну умову справедливого судочинства слід уважати передусім доступність юридичної допомоги при кримінальних злочинах. Треба пам'ятати, що за змагальної системи судочинства вирішальної ваги набуває рівність шансів обох сторін. Особі, звинуваченій у більш-менш дрібному правопорушенні, в магістратському суді можуть часом відмовити в юридичній допомозі, і така відмова вплине на результат процесу. Доступ до юридичних порад та представництва вважано за найвищий пріоритет. На жаль, останніми роками значно зменшилось фінансування юридичної допомоги. Водночас широкого розголосу набули непослідовності, що властиві правилам надання юридичної допомоги й дозволяють багатіям у разі звинувачень у тяжких злочинах звертатися по допомогу відповідно до затверджених схем. Крім того, слід нагадати про ще один пункт, із яким ми зіткнулись, обговорюючи призначення кар. Від запровадженої законом 1991 p. про кримінальне судочинство національної системи одиничних штрафів, пов'язаних із прибутком правопорушника, відмовилися


204 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

майже негайно через те, що ці покарання стали завеликим тягарем для людей із середнім та великим достатком. І, нарешті, низка процесів про шахрайство аж ніяк не скінчилася засудженням фінансових крутив, що непевними оборудками заробили собі мільйони. Отож факти, які засвідчують разючу неоднаковість ставлення, тільки зміцнюють погляд, що система кримінального судочинства схильна потурати багатіям і карати злидарів. Така ситуація, певне, нагадуватиме нам, що до ідеалу Дайсі про рівність усіх перед законом іще далека дорога.


Бібліографія

Alder, J. (1994). Constitutional & Administrative Law, 2nd ed., London, Macmillan.

Alien, M. A. (1993). Textbook on Criminal Law, 2nd ed., London, Blackstone Press.

Ashworth, A. (1992). Sentencing and Criminal Justice, London, Weidenfeld & Nicolson.

Ashworth, A. (1994). The Criminal Process, Oxford, Oxford University Press.

Ashworth, A. (1991). Principles of Criminal Law, Oxford, Oxford University Press.

Ashworth, A. (1995). Principles of Criminal Law, 2nd ed., Oxford, Oxford University Press.

Box, S. (1987). Recession, Crime and Punishment, London, Macmillan.

Cavadino, M. and Dignan, J. (1992). The Penal System: An Introduction, London, Sage.

Clarkson, C. M. V. (1987). Understanding Criminal Law, London, Fontana.

Clarkson, C. M. V. and Keating, H. M. (1994). Criminal Law Text and Materials, 3rd ed., London, Sweet & Maxwell.

Griew, E. (1995). Theft Acts 1968 & 1978, 7th ed., London, Sweet & Maxwell.

Haan de, W. (1990). The Politics of Redress Crime, Punishment and Penal Abolition, London, Unwin.

Harris, P. (1992). An Introduction to Law, 4th ed., London, Weidenfeld & Nicolson.

Lacey, N., Wells, C. and Meure, D. (1990). Reconstructing Criminal Law: Text and Materials, London, Weidenfeld.

Mansfield, M. and Taylor, N. (1993). 'Post Conviction Procedures' in Walker, C. & Starmer, K. Justice in Error, London, Blackstone.


206 П. Лейленд. Злочин, покарання, судочинство

McEldowney, J. (1994). Public Law, London, Sweet & Maxwell. Norrie, A. (1993). Crime, Reason and History: A Critical

Introduction to the Criminal Law, London, Weidenfeld &

Nicolson. Robertson, G. (1993). Freedom, The Individual and The Law,

7th ed., London, Penguin. Seago, P. (1994). Criminal Law, 4th ed., London, Sweet &

Maxwell. Smith, J. C. (1993). Tfie Law of Theft, 7th ed., London,

Butterworths. Smith, J. C. and Hogan, B. (1992). Criminal Law, 7th ed.,

London, Butterworths. Smith, J. C. and Hogan, B. (1993). Criminal Law: Cases

and Materials, 5th ed., London, Butterworths. Sprack, J. (1995). Criminal Procedure, 6th ed., London,

Blackstone Press. Stockdale, E. and Casale, S. (eds.) (1992). Criminal Justice

Under Stress, London, Blackstone Press. Temkin, J. (1987). Rape and the Legal Process, London,

Sweet & Maxwell. Walker, C. and Starmer, K. (eds.) (1993). Justice in Error,

London, Blackstone Press.

Walker, N. (1985). Sentencing: Theory, Law, Practice, London, Butterworths.

Walker, N. (1991). Wfiy Punish? Oxford, OUP. Wasik, M. (1991). Crime and the Computer, Oxford, Oxford

University Press. Wells, C. (1993). Corporations and Criminal Responsibility,

Oxford, Clarendon Press.


Бібліографія 207

Список абревіатур, що трапляються в тексті

А. C. — Law Reports, Appeal Cases, збірник постанов з апеляцій.

AU Е. R. All England Law Reports, Annotated, анотований збірник постанов різних англійських судів (з 1936 p.).

Сох C. C. — Cox's Criminal Cases, збірник судових постанов з кримінальних справ, укладач Кокс (з 1843 p.).

Сг. Арр. R. — Criminal Appeals Reports, збірник кримінальних судових постанов з апеляцій (з 1908 p.).

Crim. L. R. Criminal Law Reports, збірник судових постанов з кримінальних справ.

E.H.R.R. England Human Rights Reports, збірник судових постанов з прав людини.

Exch. — Exchequer Reports, збірник постанов суду скарбниці (1848 — 1856 pp.).

HMSO His [Her] Majesty's Stationary Office, управління з видання офіційних документів.

І. C. R. — Industrial Cases Reports, юридичний часопис із трудових справ.

J. P. — Justice of the Pease, "Мирова юстиція" (періодичне видання).

K. В. — King's Bench Division, відділ королівської лави (Високого суду правосуддя в роки королювання короля).

L. R. C. C. R. — Law Reports, Crown Cases Reserved, правничий збірник, постанови з кримінальних справ (1865 - 1875 pp.).

Q. В. — Queen's Bench, суд королівської лави.

Q. В. D. Queen's Bench Division, Law Reports, правничий збірник, постанови відділу суду королівської лави (1876 — 1890 pp.).

R. Rex (латин.) король, Regina (латин.) королева;

R. проти ... — справа за звинуваченням (чи позовом) держави проти ...

Т. L. R. — Times Law Reports, збірник судових постанов, додаток до газети "The Times" (1885 — 1952 pp.).

W. L. R. Western Law Reporter, Canada, канадський правничий часопис (із 1905 p.).


Пітер Лейленд

КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО Злочин, покарання, судочинство

Англійський підхід

Відповідальна за випуск Тетяна Соломаха Технічний редактор Ольга Грищенко Коректор Тетяна Бііецька

Здано до складання 28.10.96. Підписано до друку 28.11.96. Формат 84х108 1/32. Папір офсетний № 1. Гарнітура тайме. Зам. 6-296.

Видавництво "Основи". 252133, Київ, бульвар Лихачова, 5.

AT "Книга". 254655, МСП, Київ-53, вул. Артсма, 25.

Лейленд, Пітер

Л 42 Кримінальне право: Злочин, покарання, судочинство (Англ. підхід) /Пер. з англ. П. Таращук. — К.: Основи, 1996. — 207 с. ISBN 966-500-125-6

У книжці стисло розказано про англійську систему кримінального судочинства, різновиди та ієрархію судів, основні типи злочинів, найголовніші закони, що регулюють царину кримінального права. Розповідь не переобтяжена спеціальною термінологією, проілюстрована багатьма повчальними судовими прецедентами і безперечно буде цікава як усім представникам судового і правничого фаху, так і нефахівцям, що матимуть змогу познайомитись із кримінальним судочинством.

ББК 67.6


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

49741. Проект привода грузоподъемной машины 13.93 MB
  Редуктор состоит из быстроходной шевронной передачи и тихоходной косозубой передачи. Для корпуса редуктора была применена современная конструкция. Все выступающие элементы устранены с наружных поверхностей и введены внутрь.
49742. Разработка конструкции ИПМ изделия В-90 917.5 KB
  Расчет размерной цепи для определения высоты пружины в собранном состоянии Расчет параметров пружины. Рисунок Инерционный предохранительный механизм изделия В90 Расчет размерной цепи для определения высоты пружины в собранном состоянии Расчет размерной цепи производится методом максимумминимум. Размерная формула: Найдем неизвестный размер замыкающего звена: Расчет параметров пружины Исходными данными для проектирования...
49744. Информационная система библиотека 117.06 KB
  Цель моей работы заключается в создании программы в которой можно: создавать новую базу данных, открывать базу из файла, сохранение базы в файл, добавление записей, удаление записей, поиск записей по одному из полей, вывод базы данных на экранб, сортировка и вывод на экран.
49745. Характеристики и параметры биполярного транзистора 2.19 MB
  В ходе выполнения курсовой работы для заданного типа транзистора определяются паспортные параметры и статические характеристики в соответствии со схемой включения и величинами элементов схемы усилительного каскада выбирается положение режима покоя для которого рассчитываются величины элементов эквивалентных схем транзистора и мало сигнальные параметры транзистора графоаналитическим методом определяются параметры усилительного каскада. Характеристики используемого транзистора Проектируемое устройство основано на биполярном транзисторе...
49746. Разработка конструкции привода растворонасоса 311.74 KB
  Разработанный редуктор имеет конструкцию, обеспечивающую высокую надёжность и простоту монтажа и обслуживания. Все элементы привода выбраны с небольшим запасом, что обеспечивает повышенную надёжность в случае непредвиденных пиковых нагрузок связанных с областью применения привода.
49748. Электромеханический привод 812.1 KB
  Определяем по формуле где КПД быстроходной ступени цилиндрического редуктора; принимаем ; КПД тихоходной ступени цилиндрического редуктора; принимаем ; КПД конической передачи; принимаем ; КПД одной пары подшипников; принимаем ; k – число пар подшипников в механизме; k=3. Определяем частоту вращения выходного вала привода . Определяем выходную мощность привода . Передаточное соотношение привода разбиваем по ступеням в соответствии с соотношением где передаточное отношение быстроходной ступени; передаточное отношение тихоходной...