16125

Права жінок, зміст, стан та перспективи розвитку

Книга

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Книга присвячена аналізу міжнародних документів з прав жінок, можливостей та практики їх застосування в незалежній Україні, а також виявлення протиріч між положеннями міжнародних документів щодо прав жінок та реаліями українського суспільства.

Украинкский

2013-06-19

2.17 MB

13 чел.

МВС України

Національний університет внутрішніх справ

    

 

К. Б. Левченко

ПРАВА ЖІНОК :

ЗМІСТ, СТАН
ТА ПЕР
СПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

Видавництво

Національного університету внутрішніх справ

Харків 2001

 

ББК 88. 4я73

Рекомендовано до друку

   Вченою радою Національного

 Університету внутрішніх справ

 Від  
протокол №

Рецензенти: Горбатенко В. П., доктор політ. наук Гошовська В. А., доктор політ. наук, професор Журавський В. С., доктор політ. наук, канд. юридич. наук, професор Ківалов С., доктор юридич. наук, професор Сіренко _________________, доктор юридич. наук, професор

 Левченко К. Б.

Л37 Права жінок: зміст, стан та перспективи розвитку: Монографія. – Харків: Вид–во НУВС, 2001. – 360 с.

Книга присвячена аналізу міжнародних документів з прав жінок, можливостей та практики їх застосування в незалежній Україні, а також виявлення протиріч між положеннями міжнародних документів щодо прав жінок та реаліями українського суспільства.

Вивчення проблеми прав жінок не тільки дає можливість глибше зрозуміти сучасних жінок, але й дозволяє оцінити здатність нашого суспільства до оновлення, модернізації – переходу від традиційного устрою до сучасного, в якому права жінок як невід’ємна складова частина прав людини – один з головних параметрів модернізації.

ISBN

Л 1203021200                 ББК 88. 4я

  2001

 

© Левченко К. Б., 2001

© Національний університет внутрішніх справ, 2001

© Тяпкін А.С., Будрейко А.Є., дизайн обкладинки, 2001







Моїм донькам

  Ользі та Олені

  
   присвячується


Вступ

Права людини. Це словосполучення стало чи не одним з найпопулярніших на сторінках газет та у виступах сучасних політичних діячів. Про них говорять урядові та неурядові організації. Права людини намагаються захищати представники протилежних за ідеологічними орієнтирами політичних партій та громадських рухів. Правам людини, питанням їх дотримання та порушення присвячують наукові конференції та практичні семінари. Їх обговорюють в контексті розбудови незалежної демократичної держави в Україні і в контексті діяльності правоохоронних органів. Відповідні навчальні курси вводять у систему середньої та вищої освіти. Численними накладами видають документи міжнародних організацій, присвячені цій проблемі. Але в той же час опитування показують, що дуже часто в це словосполучення вкладають різний зміст. А багато хто взагалі не може пояснити, що таке права людини.

І це не дивно, бо права людини – це складний універсальний феномен, визначення якого в двох словах дати зовсім не просто. Принцип універсальності закріплений у Загальній декларації прав людини, на ньому наголошується в багатьох інших міжнародних документах та політичних маніфестах. Універсальність означає, що права людини стосуються всіх – чоловіків і жінок, дітей та людей похилого віку, громадян країни та осіб без громадянства, мігрантів та безробітних, в’язнів та військовополонених. Універсальність передбачає їх однаковість для всіх. Але саме тут і виникає проблема, бо умови життя навіть перелічених соціальних та демографічних груп різняться між собою. Чи означає це, що універсальні права людини повинні бути конкретизовані для кожної соціальної групи? Чи збережеться в такій ситуації принцип їх універсальності? Ці та інші питання роблять слушними наукові дослідження та практичні зусилля щодо дотримання прав мігрантів та прав дитини, прав людей з обмеженими фізичними можливостями і політичних ув’язнених, інших груп.

Є ще одне питання: чи повинні універсальні права людини бути конкретизовані з урахуванням певних культурних особливостей? Це одне з найскладніших питань теорії універсальних прав людини і одне з найбільш слабких її місць, тому що, з одного боку, сучасна культурна антропологія визнає цінність і рівноправність кожної культури, а з іншого боку, в самих культурах нерідко спостерігається порушення прав людини, яке зумовлено культурними та релігійними традиціями, які самі є частиною цієї культури. Ось і виникає суттєва соціальна, правова та культурна проблема: як, фактично, узгодити те, що узгоджується дуже складно, – універсальність прав людини та різноманітність культурних практик у сучасному світі, оскільки іноді від зламу культурних традицій наслідки для кожної конкретної особистості бувають складнішими, ніж від прямого порушення прав людини. Як поєднати цінності нового громадянського універсалізму з цінностями територіально–культурного різноманіття та ідентичності? Виникає також питання узгодженості прав людини з інтересами держави та суспільства. Тому потребує аналізу принцип класичного лібералізму: все, що йде на користь особистості, йде на користь суспільству в цілому. Чи є межі цього принципу? Якщо так, то де вони?

На фоні великої зацікавленості проблемою та неменшого нерозуміння її набуває актуальності ще одне питання, яке заслуговує пильної уваги, – це проблема прав жінок. Жінки складають понад половину людства. Це найбільша соціально–демографічна група, що виділяється при вивченні питання прав людини. І це досить часто викликає нарікання противників концепції жіночих людських прав, які вважають, що такої специфічної проблеми не існує і потрібно вести мову про права людини взагалі.

Може, вони мають рацію? Може, це є перебільшенням та даниною моді? Можливо, зовсім не існує окремого жіночого питання? Може, дійсно, жіночий рух – це примара та сублімація невикористаної життєвої енергії жінок–невдах, неспроможних на щасливе життя? Такі і подібні питання можна множити. Вони і нові, і не нові водночас. Але не будемо поспішати з відповідями на них. Пошуку відповідей на поставлені та багато інших питань присвячена книга, яку ви тримаєте в руках. І велике бажання автора, щоб ці питання знайшли відповідь у серцях та розумі сучасниць і сучасників, щоб вони були хоч маленькою краплиною у справі демократичного поступу суспільства.

«Люди народжуються вільними та рівними» – в цій формулі висловлено право людини, яке зовсім не є законом природи, і це право, як і будь–яке інше, не має смислу інакше, ніж будучи визнаним усією людською громадою. З моменту народження людина потребує захисту та виховання: її воля уся в становленні, а рівність зменшується по мірі того, як визначається міра її здібностей»1, – пише Жорж Нова. Але вже з цим його положенням можна не погоджуватися. Рівність не тільки зменшується по мірі визначення здібностей, вона відсутня навіть при народженні. Або інше, її зменшення не залежить лише від здібностей, але й від інших факторів, наприклад, від належності до певної соціальної чи демографічної групи. Такою групою протягом майже всієї історії людства, навіть до сьогодення, є... жінки. Саме вони в усі часи в усіх країнах і культурах були наділені меншими правами, ніж чоловіки. Це визнаний факт, який з історичної точки зору описаний багатьма авторами2. І цей факт розглядався як природне явище, знаходячи захист в багатьох філософських та політологічних доктринах. Для відстоювання протилежної точки зору була потрібна певна наукова та політична воля.

Останнім часом ситуація почала змінюватися. Наведемо хронологію основних подій щодо прав жінок.

26 червня 1945 року. В Сан–Франциско підписані Статут Організації Об’єднаних Націй і Статут Міжнародного Суду.

21 червня 1946 року. Відповідно до резолюції 11 (ІІ) Економічної і соціальної ради ООН створена Комісія зі становища жінок.

10 грудня 1948 року. Генеральна Асамблея ООН прийняла Загальну Декларацію прав людини.

2 грудня 1949 року. Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію про боротьбу з торгівлею людьми та з експлуатацією проституції третіми особами.

20 грудня 1953 року. Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію про політичні права жінок.

7 вересня 1956 року. Конференція повноважних представників прийняла Додаткову конвенцію про знищення рабства, работоргівлі і інститутів та звичаїв, які сходні з рабством.

29 січня 1957 року. Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію про громадянство заміжньої жінки.

25 червня 1957 року. Генеральна конференція Міжнародної організації праці прийняла Конвенцію про знищення примусової праці.

7 листопада 1967 року. Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію про ліквідацію дискримінації по відношенню до жінок.

1975 рік – Перша Всесвітня конференція зі становища жінок (Мехіко, Мексика).

18 грудня 1979 року. Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок.

1980 рік – Друга Всесвітня конференція зі становища жінок (Копенгаген, Данія).

1985 рік – Третя Всесвітня конференція зі становища жінок (Найробі, Кенія).

13 грудня 1985 року. Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію з питань здійснення Найробійських перспективних стратегій у сфері покращання становища жінок.

20 листопада 1989 року. Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію про права дитини.

1993 рік. Прийняття Декларації про ліквідацію насильства стосовно жінок.

1993 рік. Віденська конференція з прав людини.

1994 рік. Каїрська Всесвітня конференція з питань народонаселення та міжнародного розвитку. Визнання репродуктивних прав жінок правами людини.

1995 рік. Всесвітня конференція в Копенгагені з питань соціального розвитку.

Вересень 1995 року. На ІУ Всесвітній конференції ООН зі становища жінок в Пекіні прийнято Платформу дій.

Жовтень 1997 року – Четверта Європейська конференція міністрів з питань рівноправності між жінками та чоловіками (Стамбул, Туреччина).

Грудень 1999 року – регіональні конференції ЮНІФЕМ з проблем рівноправності для країн Центральної та Східної Європи (Будапешт, Угорщина) та країн СНД, Туреччини та Монголії (Алмати, Казахстан).

Січень 2000 року – Регіональна підготовча нарада ЄЕК «Пекін + 5» (Женева, Швейцарія).

Червень 2000 року – Спеціальна сесія Генеральної Асамблеї ООН «Жінки в 2000 році: рівність між чоловіками та жінками, розвиток і мир у ХХІ столітті» (Нью–Йорк).

Один з головних міжнародних документів стосовно жіночих прав, який поширюється на політичні, соціальні, економічні сфери, – це Конвенція ООН «Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок». В ній вперше на рівні міжнародних норм наголошувалось на відповідальності урядів за дискримінацію жінок не тільки в суспільній, але й у приватній сфері, тобто за дискримінацію в родині3. Ця Конвенція дає також можливість уточнити термінологію, що описує ситуацію жінок у суспільстві.

Так, «поняття «дискримінація щодо жінок» означає будь–яке розрізнення, виняток або обмеження за ознакою статі, спрямовані на ослаблення чи зведення нанівець визнання, користування або здійснення жінками, незалежно від їхнього сімейного стану, на основі рівноправності чоловіків і жінок, прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, громадській або будь–якій іншій галузі» (ст. 1 Конвенції).

Важливим кроком в розумінні прав жінок було також прийняття Європейської соціальної хартії (1961). Робота над нею продовжувалась більше 8 років, а мета прийняття цього документа полягала в тому, щоб гарантувати здійснення соціальних прав без дискримінації, сприяти підвищенню рівня життя всіх прошарків населення держав–учасниць. Вона присвячена формулюванню і захисту соціальних прав, таких як право на працю, на справедливі умови праці, свободу професійних об’єднань, на укладання колективного договору, право працівників на інформацію, участь в нарадах, що стосуються виробничих питань діяльності їх підприємства, права дитини, підлітків, працюючих жінок, права матері та сім’ї, людей з обмеженою працездатністю, осіб похилого віку і їх сімей на захист, право на безкоштовну медичну допомогу та соціальне забезпечення. Але всі права взаємопов’язані і спільно утворюють нероздільну систему принципів, на яких будуються європейські демократії.

Витоки Європейської соціальної хартії знаходяться у Загальній декларації прав людини, яка проголошує в ст. 22 та 25 низку соціальних прав (право на працю, безкоштовну медичну допомогу, на захист материнства і дитинства тощо). Після прийняття Конвенції про захист прав людини та основних свобод стало зрозуміло, що якщо держави доходять до розуміння в питаннях громадянських та політичних прав, то з соціальними правами ситуація більш складніша. Тому й було розроблено спеціальну угоду – Європейську соціальну хартію.

При розробці цього документа виникли суттєві дискусії, оскільки поняття соціального та економічного права були відносно новими, і тому гарантії цих прав, на відміну від гарантій громадянських та політичних прав, дуже повільно знаходили своє місце в законах різних держав. Крім того, соціальні та економічні структури різних країн дуже різняться між собою, що ускладнює процес розробки міжнародних угод у цій сфері.

Соціальні права, гарантовані ЄСХ (в її другій частині), можуть бути розділені на декілька самостійних груп: права, пов’язані з працею та трудовою діяльністю в вузькому смислі слова (ст. 1 – 4 Хартії); права об’єднань (ст. 5–6); права, які стосуються захисту трудящих і осіб інших категорій (ст. 7 – 17); права, які пов’язані з професійною підготовкою (ст. 9, 10, 15); права, пов’язані з вільним пересуванням працівників (ст. 18, 19). З точки зору дотримання та захисту прав жінок особливо важливі такі статті ЄСХ, як 8 – права жінок на особливий захист, ст. 11 – права на охорону здоров’я, ст. 12 – права на соціальне забезпечення, ст. 13 – права на соціальну і медичну допомогу, ст. 16 – права родини на соціальний, правовий та економічний захист, ст. 17 – права матерів та дітей на соціальний і економічний захист, ст. 7 – право дітей і підлітків на захист. У зв'язку з активним поширенням виїзду українських громадян, особливо жінок, за кордон з метою працевлаштування актуальними для України є статті про особливі права трудящих–мігрантів – вісімнадцята та дев’ятнадцята.

До Європейської соціальної хартії було прийнято Додатковий протокол, зміст якого враховував ті зміни, які сталися з часів прийняття Хартії у сфері законодавства про працю, в підході до соціальних проблем і частково в термінології. Так, Протокол гарантує право на рівні можливості і рівні умови стосовно зайнятості і професії, без дискримінації за ознакою статі; право брати участь у визначенні та поліпшенні умов праці та виробничої ситуації; право осіб похилого віку на соціальний захист.

Європейська соціальна хартія та Додатковий протокол мають суттєвий вплив на формування соціальної політики, оскільки ці документи встановлюють її еталони, і цей вплив держава відчуває ще до ратифікації цих документів. Це відбувається тому, що держава, яка планує ратифікувати Хартію, вимушена спочатку ретельно вивчити своє законодавство і практичну діяльність та внести відповідні корективи і лише після цього ратифікувати ці документи. Саме таке використання Хартії може бути важливим для України, яка проводить законодавчу реформу з метою наблизити своє законодавство і соціальну політику до стандартів, які досягнуті розвинутими країнами Європи.

Україна, як і інші країни Центральної та Східної Європи, повинна стати учасницею ефективно діючої системи захисту та розвитку основних соціальних прав (як і громадянських та політичних прав), щоб відвернути негативні соціальні процеси, які можуть принести наслідки не бажані для ще нерозвинутої демократії. Оскільки ЄСХ задає основні напрями розвитку прогресивної та активної соціальної політики, вона може і повинна відігравати важливу роль у приведенні соціальної політики держав–учасниць у відповідність з сучасною ситуацією. Важливим кроком є приведення національного законодавства у відповідність з Європейською соціальною хартією.

Значним успіхом у розумінні прав жінок було підтвердження принципу прав жінки на Віденській конференції з прав людини у 1993 році. 171 держава погодилася з висновками конференції, що отримали популярність як «Віденська декларація і програма дій» («Віденська декларація»). У цьому документі, зокрема, говориться, що «права жінок є невід'ємною складовою і неподільною частиною загальних прав людини. Повна і рівна участь жінок у політичному, цивільному, економічному, суспільному і культурному житті на національному, регіональному і міжнародному рівнях, а також ліквідація усіх форм дискримінації за ознакою статі є першочерговими цілями міжнародного співтовариства»4. Незважаючи на суттєві успіхи в галузі розуміння прав людини, які відбулися завдяки Конференції, у цій сфері залишилися багато недоліків та завдань, які необхідно вирішити. Американська правозахисниця М. Шулер бачить наступні важливі завдання, що випливають з аналізу документів Всесвітньої конференції з прав людини, яка відбулася у Відні 1993 р.

1. Ліквідувати дихотомію «суспільне життя – приватне життя» і встановити відповідальність держав за порушення прав жінок. У правозахисній системі традиційно робиться акцент на відповідальності держави і на громадянських та політичних правах. Віденські документи не намагаються докорінно змінити існуючий погляд на права людини, який не враховує специфічні «жіночі» види порушення прав, що нерідко трапляються в так званій «приватній» сфері.

2. Забезпечити універсальність прав людини. Хоча в Віденській декларації йдеться про те, що релігію та культуру не слід використовувати як виправдання порушення людських прав жінок, однак той факт, що Декларація приділяє особливу увагу «національним і регіональним особливостям та історичним, культурним і релігійним корінням», залишає дуже багато місця для інтерпретацій, які суперечать інтересам жінок5.

3. Розширити визначення економічних та соціальних прав. У Програмі дій згадуються економічні права та висловлено рекомендацію, щоб жінки мали доступ до якісного медичного обслуговування та інших необхідних служб. Але Програма дій практично не виходить за вузькі рамки сформульованих ще в минулому понять економічних прав. Все ще не існує механізму, який би забезпечував підзвітність міжнародних фінансових структур, таких як Всесвітній банк та Міжнародний валютний фонд про те, як впливають їхні структурні реформи на населення країн, особливо жінок.

4. Посилити контроль ООН за дотриманням прав людини. На Конференції було сформульовано декілька рекомендацій щодо посилення процедур контролю та моніторингу, зокрема: встановлення факультативного протоколу в межах Конвенції з прав жінок, призначення Спеціального доповідача при Комісії ООН з прав людини, навчання співробітників ООН вміння розпізнавати порушення прав жінок і т. п. Однак ці рекомендації поки не є обов’язковими, і для набуття ними сили потрібні дії інших органів»6.

«Хоча в текстах Віденської декларації і Програми дій підтримується включення жіночих прав в порядок денний для основних правозахисних органів ООН, а також покращення координації дій існуючих правозахисних механізмів гендерної спрямованості, конкретні процедури та механізми здійснення цих рекомендацій ще потрібно сформулювати»7.

Дуже важливо, як неодноразово підкреслює М. Шулер, подолати розрив між риторикою та дією, між положеннями міжнародних документів та реальною практикою їх використання та втілення. «Досвід останнього десятиліття виявив необхідність розробити нові комплексні підходи і цілий ряд нових навичок, які потрібні для втілення ефективної стратегії захисту прав. Існує потреба розробити практичні кроки для того, щоб втілити правозахисну теорію в принципи дій, які б узаконили жіночі права на практичному рівні»8, а також розпочати серйозні дебати з гендерних аспектів змісту та практичного застосування прав людини.

За останні два десятиліття було проведено чотири конференції ООН зі становища жінок. Перша відбулася в Мехіко в 1975 році, який був оголошений Міжнародним роком жінки. На цій зустрічі був вироблений план дій, відповідно до якого Генеральна Асамблея ООН проголосила Міжнародне десятиліття жінки.

Друга конференція пройшла в Копенгагені у 1980 р. Вона затвердила Програму дій на другу половину Десятиліття жінки, приділивши особливу увагу проблемам освіти, зайнятості і здоров'я жінок.

Третя – Всесвітня – конференція була проведена у Найробі в 1985 р. Учасники її розглянули і дали оцінку досягнутим результатам, обговорили ті питання, що залишилися невирішеними в рамках Десятиліття жінки і прийняли Найробійські перспективні стратегії щодо поліпшення статусу жінок на період до 2000 року. Вони сприяли проведенню більш динамічної політики у відношенні забезпечення жінок можливостями реалізації їхніх загальнолюдських прав.

Проведена у вересні 1995 року четверта – Всесвітня – конференція сконцентрувала свою увагу на ряді нових проблем жінок, особливо на проблемах насильства, участі в політичній діяльності, стану злиднів. На конференції було прийнято «Платформу дій», що визначила дванадцять головних проблемних сфер становища жінок у світі і шляхи його поліпшення. До цих головних проблемних сфер віднесено: боротьбу з жіночим зубожінням, рівний доступ до освіти та професійної підготовки, забезпечення рівних можливостей для участі жінок в управлінні та процесі прийняття рішень, забезпечення доступного та недорогого медичного обслуговування, боротьбу з насильством жінки та військові конфлікти, проблеми дівчаток, питання жінок та навколишнього середовища, інституційні механізми поліпшення становища жінок, жінки та засоби масової інформації, права людини і жінки, жінки та економіка. Український уряд підписав «Платформу дій», чим взяв на себе певні зобов’язання як перед міжнародною спільнотою, так і перед українськими громадянами щодо її реалізації.

В 2000 році міжнародна спільнота провела огляд виконання рішень Четвертої Всесвітньої конференції зі становища жінок. Для цього в 1999 – 2000 роках була проведена низка регіональних нарад та конференцій, зокрема в Будапешті, Алмати, Женеві, а з 5 по 9 червня 2000 року – Спеціальна сесія Генеральної Асамблеї ООН «Жінки в 2000 році: рівність між чоловіками та жінками, розвиток і мир у ХХІ столітті», на якій була прийнята політична декларація, що підтверджувала прихильність ідеям Найробійської та Пекінської Всесвітніх конференцій зі становища жінок. Таким чином, міжнародне співтовариство крок за кроком просувається на шляху розуміння прав жінок та впровадження їх у життя.

Яка ж ситуація в Україні? Жінки складають 53,6% населення країни. Вони мають великий потенціал, їх рівень освіти в середньому вищий, ніж у чоловіків, вагомий відсоток жінок зайнятий у народному господарстві України. Навіть політична активність жінок–виборців більша, ніж чоловіків. В той же час, на жаль, ми не можемо констатувати, що жінки на практиці мають однакові з чоловіками можливості для реалізації власних прав, які гарантує їм Конституція України (стаття 24). Про яку сферу суспільного життя ми не вели б розмову, жінки будуть знаходитися в дискримінованому стані.

Так, за статистичними даними заробітна платня жінок складає біля 70 % від заробітної платні чоловіків. Робочий тиждень жінок, які працюють в народному господарстві, довший, ніж у чоловіків, за рахунок праці вдома. Останню ж ніде і ніколи не вважають виробничою працею, хоча вона забезпечує життєздатність переважної більшості українських сімей. Як і раніше, має місце «надексплуатація» жінок. Жінки, які мають в середньому більш високий рівень освіти, ніж чоловіки, займають менш престижні та оплачувані посади; серед управлінців складають меншість, а на вищому рівні майже не репрезентовані взагалі. Україна, ратифікувавши Конвенцію «Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок», формально підтвердила принцип недопущення дискримінації жінок, втілюючи в життя ідею рівноправ’я між жінками і чоловіками в усіх сферах економічного, політичного, соціального, культурного, громадського життя. Рівні права, проголошені законодавством в освіті, праці, винагороді за неї, особливо в просуванні по роботі, нерідко порушуються.

Ознакою сьогодення стає посилення патріархатної ідеології в усіх її формах, які здебільшого виявляються неофіційно. Свій внесок у посилення такої ідеології роблять і засоби масової інформації. Сучасна ситуація у сфері соціо–статевих відносин отримала у соціологів визначення «гендерна асиметрія». І мова йде не тільки про явну нерівність у соціальних позиціях та можливостях чоловіків і жінок, а ще й про те, що після всіх суспільно–політичних змін початку 90–х років жінки залишилися в гіршій ситуації, ніж чоловіки: не тільки менша конкурентоспроможність жінок у сфері праці, але й і практична відсутність жінок при визначенні цілей та завдань реформування країни.

Основне протиріччя гендерної проблеми в сучасному українському суспільстві полягає в тому, що, з одного боку, формування ринкових відносин, процеси первісного накопичення капіталу, часткова деіндустріалізація, тимчасова депресія соціальних галузей (де ще за радянського часу жінки посідали перше місце) та формування ринку праці об’єктивно сприяють дискримінації жінок, виштовхуванню значної їх частини у сферу домашнього господарства, більшій імовірності жіночого безробіття, більшій можливості перетворення жінок у групу соціального ризику. Статистичні дані та соціальні дослідження підтверджують ці тенденції. З іншого боку, все це відбувається на тлі загальносвітової тенденції розширення залучення жінок до економічного, політичного управління, зростання їх соціально–культурної ролі.

Безумовно, ситуація, яка зараз склалася в Україні, дуже складна. З одного боку, ще залишився з радянських часів високий рівень освіти та професіональної підготовки жіноцтва та система соціального захисту населення, з іншого, – країна переживає скрутні часи глибокої економічної кризи, коли на тлі ринкової модернізації спостерігається посилення патріархатної ідеології та патріархальних відносин.

Спостерігається суттєве протиріччя між законодавчо закріпленими положеннями стосовно жінок та реальним впровадженням їх у життя. Воно виявляється головним чином у тому, що держава, декларуючи допомогу та захист жінок, фактично не спроможна їх здійснювати на практиці. І хоча Конституція України проголошує, що Україна є соціальною, демократичною державою, на практиці ці положення здійснюються дуже повільно.

Лібералізація економіки веде до припинення старих відносин між громадянами та державою. А нові ще не розроблені. Намагання будувати їх на основі відомих ще з радянських часів схем залишається неспроможним. Пануюча концепція соціального захисту веде до того, що соціального захисту потребує все більше і більше населення України. Поява приватного сектора економіки також не сприяє підвищенню захисту жінок. Він живе в умовах конкуренції, жорстокої економії і не має бажання витрачати гроші на програми соціального захисту. А це означає, що жінки стають невигідним та нецікавим товаром на ринку робочої сили. Як наслідок, вони повинні погоджуватися на будь–які умови праці в тіньовому секторі економіки. Механізми запобігання процесам гендерної сегрегації на ринку праці не працюють. Гендерні протиріччя формування нового приватного сектора економіки потребують свого ретельного вивчення.

З цього виникає основна дилема практичної політики з «жіночого питання»: як нейтралізувати негативні наслідки ринкової модернізації щодо соціального становища жінок, що необхідно зробити, щоб процеси суспільного реформування не призвели до поглиблення гендерного конфлікту, як зберегти конструктивні традиції жіночності українського менталітету та соціальні надбання минулих часів.

Формування жіночої політики – нова для України справа. Тому дуже важливо визначитися з методологічними підходами, головними принципами, цілями, завданнями, напрямками та шляхами впровадження державної жіночої політики. І тут орієнтирами виступають міжнародні документи.  

Правова діяльність на міжнародному, світовому та європейському рівнях є дуже важливою. Міжнародне співтовариство просувається по шляху розуміння того факту, що ставлення держави до власних громадян є не тільки внутрішньою справою держави. Якщо відбувається систематичне порушення прав людини в будь–якій державі, це стає предметом втручання міжнародного співтовариства. Міжнародні документи не є самодостатніми. Їх роль полягає у впливі на формування правового поля держав, які підписали документи. Досвід впровадження в порядок денний проблем жіночих людських прав свідчить, що це тривалий та дуже напружений процес, який вимагає великих зусиль з боку усіх демократично налаштованих верств населення.

Пропонована книга якраз і має на меті не тільки проаналізувати найбільш вагомі сучасні міжнародні документи, які стосуються прав жінок, але й запропонувати методологію вивчення «жіночого питання». Можна погодитися з сучасним російським політологом С. Айвазовою в тому, що вивчення проблеми прав жінок не тільки «дає можливість глибше зрозуміти сучасних жінок, але й дозволяє з цієї точки зору оцінити здатність того чи іншого суспільства до оновлення, модернізації – переходу від традиційного устрою до сучасного ліберально–демократичного. Саме права жінок як невід’ємна складова частина прав людини – один з головних параметрів модернізації»9.

Проблеми становища жінок не були поза увагою вчених у Радянському Союзі. Але жіноче питання вважалося вирішеним, хоча були деякі недоліки, які потрібно було ліквідувати. Починаючи з кінця 80–х років, спочатку в Радянському Союзі, а потім і в новоутворених державах активізуються дослідження становища жінок, які все частіше і глибше використовують гендерну методологію. Це праці Т. Кліменкової, О. Вороніної, З. Хоткіної, С. Айвазової, А. Посадської, Л. Смоляр та інших авторів. Саме в них традиційні та гострі питання існування суспільства, жінок, чоловіків та дітей починають розглядатися з нової гендерної перспективи.

Шлях такої методології до академічних кіл був та залишається складним. Але поступ відбувається завдяки діяльності вчених, наукових установ, неурядових організацій, які мають тісні та плідні зв’язки з науковими центрами дослідження проблем жінок за кордоном. Така активна наукова, дослідницька, пропагандистська діяльність, яка спирається на основні положення міжнародних документів щодо становища жінок, які використовуються як вагомі аргументи для впливу на уряди щодо проведення політики, спрямованої на підвищення статусу жінок у суспільстві.

Міжнародні правозахисні та неурядові організації, а також центри жіночих та гендерних досліджень, мережа яких дуже розвинута в багатьох країнах, ведуть активні дослідження в галузі вивчення самих міжнародних документів та можливостей їх впливу на становище жінок в різних країнах. В Україні також є декілька центрів, крім академічних та наукових установ та вищих учбових закладів, де можна знайти подібну літературу. Тематичні бібліотеки цього напряму збирають і неурядові жіночі організації, що працюють як інформаційно–консультаційні або науково–дослідницькі центри. Серед таких слід назвати Інформаційно–консультаційний жіночий центр (Київ), Гендерне бюро (Київ), Центри жіночих досліджень (Харків та Одеса) та інші організації. Але можливості цих організацій в наданні послуг по розповсюдженню такої літератури досить часто обмежені.

Головними завданнями цієї книги є аналіз основних міжнародних документів з прав жінок, можливостей та практики їх застосування в незалежній Україні, а також виявлення протиріч між положеннями міжнародних документів щодо прав жінок та реаліями українського суспільства.

Книга складається з п’ятьох розділів, а також словника термінів та текстів міжнародних документів з прав жінок.

Перший розділ книги присвячений короткому аналізу історії формулювання жіночих людських прав та аналізу основних методологічних підходів до вивчення прав жінок. Правові документи розроблялися та приймалися як відповідь на болючі соціальні потреби суспільства та становища жінок. Але їх ідеологія, без сумніву, залежить також від теоретичних та політичних пошуків навколо жіночого питання. Дискусії навколо питання, наскільки жінка є людиною, точилися протягом століть: від іудейських мудреців, Платона, Сократа та Арістотеля, батьків Церкви – до мислителів XIX та XX століть. Ці дискусії, без сумніву, впливають на формування сучасного розуміння жіночих людських прав.

Завдання цього розділу – не тільки проаналізувати існуючі підходи до вивчення проблеми, але й визначитися з основними методологічними засадами дослідження. Методологія цього дослідження різноманітна. Вона включає впливові політичні та філософські течії минулого та сучасності. В плані методології книга характеризується комплексним підходом до розробки проблеми прав жінок.

Важливими для дослідження проблем прав жінок та їх висвітлення в міжнародних документах є концептуальні ідеї ліберальної філософії, політичних доктрин соціал–демократії, консерватизму. Окремо потрібно сказати про аналіз фемінізму та гендерної теорії як важливих складових методології дослідження.

Коло питань, висвітлених у першому розділі, стає практичною методологією, яка використовується в наступних. Логіка розгортання дослідження в них тепер йде екстенсивно, охоплюючи важливі сфери соціального буття – економіку, політику, охорону здоров’я, приватну сферу.

Другий розділ має назву «Економіка та політика: зони порушення прав жінок». Рівноправність жінок в усіх сферах життя тісно пов’язана з фінансовою незалежністю, яка, в свою чергу, визначається тим, чи мають жінки доступ до основних економічних та людських ресурсів і чи можуть вони розпоряджатися ними10. Як пише Кейт Мілет, жінки працювали завжди і всюди, і тому питання права жінок на працю – це перш за все питання права на кваліфіковану працю та працю, за яку жінка отримає заробітну плату, таку саме, як і чоловік11. В сучасному українському суспільстві, як і в інших країнах пострадянського простору, проблема полягає у «фемінізації» низькооплачуваних робіт, виникненні міжгалузевих та внутрішньогалузевих відмінностей у заробітній платі. У розділі зроблено спробу не просто проаналізувати положення міжнародних документів щодо прав жінок в економічній сфері, але й поєднати цей аналіз з конкретно–історичною ситуацією в українській економіці. Такі саме завдання щодо комплексного аналізу стоять і в наступних двох розділах, які присвячені питанням боротьби з насильством і торгівлею людьми. Справа не тільки у вивченні норм міжнародних документів, але й в адаптації їх до конкретних умов конкретного суспільства та культури.

Хоча й існує велика кількість факторів, які зумовлюють більш низький статус жінок в економічній сфері порівняно з чоловіками, головними причинами є проблеми працевлаштування та розподілу власності. Редукція їх впливу – це вже проблема політична.

Політичним правам жінок та можливості їх участі в процесі прийняття рішень присвячений наступний підрозділ. Шлях жінок до визнання їх політичних прав розпочався ще у минулому сторіччі з жіночого руху за отримання права голосу на виборах, який мав назву «суфражизм»12. Довготривалість цього шляху є свідченням панування гендерної дискримінації у суспільстві. Проблеми політичних прав жінок розглядаються в багатьох міжнародних документах з прав людини, зокрема, в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, в Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, в Спеціальній конвенції ООН про політичні права жінок.

Права людини неможливі без визнання автономії кожної людської особистості, без прав людини в приватній сфері. Про це – третій розділ.

Як показано в підрозділі «Право на свободу від насильства», актуальною є проблема насильства по відношенню до жінок. Багатогранність його форм, відсутність чіткого визначення, нерозуміння великою кількістю громадян своїх власних прав призводить до того, що ця проблема залишається латентною. Ця тема тривалий час була закритою і тому у цій сфері відчувається брак інформації. Перші спроби уникнути такої ситуації зробили неурядові організації, які почали розповсюджувати тексти міжнародних документів стосовно жіночих людських прав та запобігання насильства щодо жінок13. Перш за все це були переклади та передруки документів. Але згодом з’явився і аналіз цих документів, а також спроби проаналізувати відповідність українського законодавства міжнародним нормам14.

З часів визнання того, що насилля стосовно жінок є складовою частиною механізму підкорення жінок, різні види насилля трактувалися по–різному. Спочатку міжнародні правозахисні організації та установи не займалися насильством проти жінок, оскільки його вважали «приватною» справою, яка стосується окремих осіб і не підпадає під юрисдикцію міжнародних конвенцій. Міжнародне співтовариство розглядало проблему в контексті державного суверенітету в тому сенсі, що будь–яке втручання ООН або іншого міжнародного органу буде сприйняте як порушення суверенітету держави.

Однак на основі принципу відповідальності держави перед своїми громадянами, який обумовлено в міжнародних конвенціях, стало можливим перенесення проблем насилля проти жінок з «приватної» до «суспільної» сфери. Саме тема наступного розділу – «Торгівля жінками – порушення прав людини» – свідчення прояву гендерного насильства в суспільстві. Ідея, яка червоною стрічкою проходить через текст, полягає в тому, що ліквідація насильства та досягнення рівності – це взаємопов’язані процеси.

Останній розділ книги присвячений проблемам створення ефективних механізмів реалізації та дотримання положень міжнародних документів з прав жінок на національному рівні. Проблема використання міжнародних організацій та документів, які були прийняті ними для захисту та охорони прав людини, є дуже актуальною як на міжнародному, так і національному рівнях. Поза ефективно працюючими механізмами використання цих організацій їх діяльність не має значення для конкретних громадян, організацій та країн. «Одна з важливих характеристик міжнародного правозахисного законодавства полягає в тому, що воно має державну основу (тобто формується шляхом досягнення угод між державами), хоча його мета в тому, щоб захищати інтереси різних груп, наприклад, інтереси родини. Таким чином, порушення прав людини вважаються порушенням з точки зору різних правозахисних документів тільки в тому випадку, якщо державу, яка підписала такий документ, можна вважати відповідальною за такий злочин. Це породжує низку проблем і обмежень в плані захисту прав жінок»15.

Міжнародні правозахисні механізми тоді ефективні, коли вони доступні. Але часто громадянам невідомі механізми їх роботи. Тому необхідно не тільки дослідити проблему на теоретичному рівні, але й перевести в площину конкретних практичних дій. Вдосконалення існуючого механізму захисту прав жінок на міжнародному рівні є дуже корисним для поліпшення ситуації жінок в конкретних країнах. Процес встановлення норм доповнився розвитком цілого ряду нових процедур та механізмів контролю за використанням цих норм на міжнародному та регіональному рівнях»16.

У цьому розділі проаналізовано як можливі шляхи виходу на міжнародний рівень, так і впровадження міжнародних норм на національному рівні. Більш корисно підходити до використання міжнародних правових механізмів, «розглядаючи їх як один із шляхів здійснення тиску на уряди або інші країни з метою досягнення своїх цілей. Використання міжнародних процедур повинно бути частиною більш широкої політичної стратегії»17.

Проблема ефективного здійснення на національному рівні положень міжнародних документів викликає велику зацікавленість в усьому світі. Очевидним стає той факт, що ефективне здійснення прав людини потребує створення національних інфраструктур для їх заохочення та захисту. Процес створення таких установ в Україні аналізується у книзі.

Теоретичне та практичне значення дослідження бачиться у можливості використання його результатів у подальших політологічних, соціологічних та правових дослідженнях. Зібраний та систематизований матеріал, концептуальні підходи, які запропоновані у роботі, доцільно включити в розробку та викладання курсів з конституційного та цивільного права, державного управління, сучасної політології, прав людини, гендерної теорії, історії та теорії фемінізму. Крім того, при конкретизації та модифікації висновків дослідження вони можуть бути корисними в практиці розробки та формування сучасної жіночої політики в Україні.

Автор вдячна всім, хто допомагав збирати матеріали для книги, давав поради, спільно працював у сфері практичної реалізації прав жінок в Україні та на міжнародному рівні. Особливо хочеться подякувати науковому консультанту, доктору юридичних наук, академіку, народному депутату України Олександру Марковичу Бандурці за його теоретичну допомогу та спільну практичну діяльність по дотриманню прав жінок та запобіганню торгівлі людьми, першому науковому керівнику доктору філософських наук, професору, Олександру Олександровичу Мамалуї, який вчив працювати та мислити, неодмінним помічникам і порадникам, головним критикам кандидату філософських наук, доценту, мамі Євгенії Володимирівні Левченко, доктору технічних наук, професору, батьку Левченко Борису Олексійовичу та чоловікові Дунебабіну Андрію Володимировичу, який своєю підтримкою вселяв впевненість у силах. Також хочу подякувати фахівцям Національного університету внутрішніх справ та Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда» – Україна», з якими працюємо спільно вже багато років, відчуваючи порозуміння та необхідність постійного руху вперед.


Розділ 1.

Жіночі людські права:
суспільний поступ
та надбання
 

Права людини та права жінок.
«Жіноче питання», жіночі людські права.
До історії формулювання жіночих людських прав.
Політико–правові течії та питання висвітлення жіночих людських прав.
Лібералізм та «жіноче визволення».
Консерватизм.
Соціалістична доктрина та емансипація жінок.
Соціал–демократія.
Філософські течії ХХ століття. Фемінізм.
Гендерна теорія – нова мова старих проблем.

 


1. 1. «Жіноче питання»: політичний, правовий та соціальний аспекти

Що таке жіноче питання? Чи існує воно? Чи не є примарою феміністськи орієнтованих жінок? Який зв’язок між жіночим питанням та жіночими людськими правами? У різні часи давались різні відповіді на ці питання. Представники різних політичних та ідеологічних течій також по–різному ставилися до змісту жіночого питання. Наповнення цього поняття змістом відповідало вимогам часу, стаючи історичною категорією. Тому доцільним є проведення аналізу того, що має назву «жіноче питання».

Проблема жіночих людських прав та жіноче питання – це не одне і те ж саме. В певні часи вони можуть співпадати, але здебільшого, конкретизуючись в політиці конкретних держав світу, вони не є тотожними. Феномен жіночих людських прав носить універсальний характер, людські права уніфіковані та стандартні. Вони знаходять своє закріплення в документах міжнародних та всесвітніх організацій, членами яких виступають суверенні країни світу. Жіночі людські права, як вони сформульовані в міжнародних документах, є в більшій мірі ідеалом, до якого повинні прагнути просуватися демократичні країни світу. Історично склалося так, що жінки тривалий час залишалися в тіні, коли мова йшла про права людини. При розгляді порушень прав цивільної або політичної природи, будь то катування, зникнення, хиби свободи самовираження, рабство, враховувався вплив цих порушень перш за все на чоловіків. Вивчення впливу цих процесів на жінку або зовсім ігнорувалося, або розглядалося як щось додаткове, специфічне.

За своїм визначенням людські права мають універсальний характер, який полягає в тому, що всі люди визнаються рівними, мають цінність та невід’ємні права. Але ця концепція універсальності прав людини не завжди приймається державами, коли вони підкреслюють релігійні, культурні та місцеві особливості. Часто про такі особливості згадується тоді, коли мова йде про права жінок, а точніше, про їх порушення.

Рух за права жінок починався з загального руху за права людини. До загального соціального та політичного процесу залучалися всі без винятку члени суспільства, в тому числі жінки. Ліберальна філософія та політична думка складали методологічну та теоретичну основу формування ідей жіночого визволення та рівноправ’я. В контексті цієї політичної течії, починаючи з кінця XVIII століття, протягом всього XIX та XX століть у різних країнах з різним ступенем інтенсивності йшло формування руху за права жінок.

Але здебільшого рух за права жінок мав вигляд жіночого руху. Така ситуація характерна як для XIX століття, так і для наших часів, що є проявом певного нерозуміння в суспільстві важливості досягнення рівноправності статей для демократичних перетворень. Це є свідченням того, що, з одного боку, становище жінок турбує здебільшого самих жінок, а з іншого, важливість вирішення тих питань, які отримали загальне визначення як «жіночі питання», не усвідомлена суспільством. Традиційно до кола «жіночого питання» належали не тільки проблеми, які стосуються безпосередньо жінок, але й також становища дітей в суспільстві, питання сім’ї, виховання, здоров’я, екології, харчування тощо, що мало і має свої хибні наслідки для демократичного суспільного розвитку. Залишкове в багатьох країнах фінансування цих сфер є серйозним доказом нерозуміння їх важливості для сталого розвитку суспільства, а з іншого боку, важко погодитися зі звуженням соціальної сфери до жіночої. «Визволення жінок знаходиться в руках чоловіків і тому потрібно довести, що з їх визволенням виграє чоловік»18.

Шлях жінок до визнання жіночих прав був дуже довгим і розпочався ще в минулому сторіччі з суфражизму – жіночого руху за отримання права голосу на виборах. Суттєвий злам у цій сфері припадає на часи активного розвитку капіталізму – першу половину XIX століття. Саме в ці часи розгорталися два різні, але рівною мірою значущі і для суспільства, і для жіночих доль процеси – масове розповсюдження жіночої праці і поступове встановлення контролю за народжуваністю. Розповсюдження масової найманої жіночої праці супроводжувалося кризою родини в найнижчих прошарках міської громади. Крім цього, воно перетворювало жінку на конкурента чоловікові на ринку праці, загострювало напруженість у соціальних відносинах між статями19.

Протягом дев’ятнадцятого – першої половини двадцятого століть жінки в багатьох, але не у всіх країнах домоглися: права на освіту; права на рівну з чоловіками працю та заробітну плату; права голосу та права бути обраними до різних гілок влади, спочатку на місцевому та локальному рівнях, а потім і до вищих ешелонів влади; права брати участь у діяльності професійних та громадських організацій, а також права на утворення власних жіночих організацій; права на розлучення та рівних прав у шлюбі; права на використання контрацептивів; права на державну допомогу по вагітності та пологах, відпустку по нагляду за дитиною тощо.

Жіноче питання обумовлено конкретно–історичними та культурними особливостями як епохи, так і країни. Можна вести дискусії щодо жіночого питання в європейських країнах та Північній Америці у XIX столітті, щодо цього питання в політичних доктринах кінця XIX – початку XX століть. Нарешті, можна говорити про жіноче питання в Радянському Союзі, в незалежній Україні і в нових пострадянських незалежних державах.

Появу жіночого питання багато хто з дослідників пов’язують з розвитком капіталістичного виробництва. Так, О. Коллонтай пише: «…жіноче питання виникло як результат протиріч, які створені капіталізмом, протиріччям між зростанням кількості жінок, що втягнуті у народне господарство, та відсутністю їх рівноправності в суспільстві, шлюбі, державі»20. Але в той же час вона далі суперечить сама собі, не погоджуючись з існуванням окремого жіночого питання: «окремого, самостійного жіночого питання не існує; протиріччя, яке при буржуазному ладі пригноблює жінку, є невід’ємною частиною великої соціальної проблеми боротьби праці та капіталу»21. У патріархатно орієнтованій сучасній ідеології жіноче питання доповнюється проблемами міцної любові і чистої дружби, інтересами родини, щастям особистого життя тощо. Думку про відсутність окремого жіночого питання поділяють і інші автори. «Є нерозв’язані проблеми всієї громади – праця поза домом, опіка над дітьми, охорона здоров’я, освіта, побутові справи, житло, харчування, – які всі звикли називати жіночими, бо жінкам доводилося часто ними займатися. Загальновизнано, що права людини, організація громади, суспільства і держави мають розглядатися в контексті розвитку суспільства»22.  

В Україні наприкінці XIX – початку XX століття також не було єдиних поглядів на жіночий рух. Існувало щонайменше три течії. Наталія Кобринська та її прихильники наголошували на жіночому питанні та організаційній праці, доводячи необхідність жінкам працювати, намагалися організувати дитячі садки, вважали спільні кухні шляхом до визволення жінок, вели активну видавничу діяльність, підтримували контакти з передовими діячами української культури. Консервативно налаштовані жінки середнього класу, яких підтримували чоловіки їхнього кола, схилялися до традиційної жіночої діяльності – прибирати і прикрашувати церкви. Молоді жінки, захоплені соціалізмом, стверджували, що фемінізм віддзеркалює тільки буржуазні погляди, і, слідом за радикальними народниками, вважали, що потрібно цілком віддатися невідкладним справам визволення народу та боротьбі за класову справедливість.

Якщо подивитися на наповнення цього поняття пильніше, то ми побачимо, що мова про загальнолюдські права для жінок як частина жіночого питання виникає лише на певному етапі розвитку суспільства. Комплекс соціальних, політичних, медичних проблем, що стосуються жінок, – саме це мається здебільшого на увазі, коли мова йде про жіноче питання. Традиційно до жіночого питання відносили проблеми прав жінок, у тому числі політичних, а також проблеми, пов'язані з можливостями реалізації жінок у суспільстві. У різні періоди історичного розвитку у різних державах до нього включають різні складові. Так для нашої країни, як і для країн СНД, такими складовими є нездорові умови праці жінок, складна виробнича ситуація вагітних, слабкі стимули дітородіння, слабке здоров'я немовлят.

Вважалося, що в СРСР жіноче питання вирішене і немає специфічних жіночих проблем – політичних, економічних, соціальних, відмінних від проблем робітничого класу в цілому. Як наслідок цього, до жіночого питання належали тільки ті проблеми, які принципово не можуть бути чоловічими, – проблеми рекреації, репродуктивності.

Підсумовуючи вищесказане, можна відокремити наступні погляди на формулювання жіночого питання.

1. Жіноче питання не існує взагалі, тому що питання жіночого визволення – це питання визволення всього робітничого класу. Соціальні перетворення самі по собі призведуть до позитивних змін у становищі жінок. Така точка зору притаманна соціалістично орієнтованим політичним діячам та вченим, які спираються на соціалістичну та класову методологію (О. Коллонтай, К. Цеткін, А. Бебель та інші).

2. Жіноче питання не існує взагалі, тому що це не питання дрібних соціально–економічних переваг, а частина загального питання прав людини в країні.

3. Жіноче питання як комплекс соціальних питань, які пов’язані з жінками. Точка зору, розповсюджена в радянській соціальній думці.

4. Жіноче питання – це приватні проблеми жінок, які стосуються їх вільного часу, взаємовідносин з чоловіками тощо.

Як і в багатьох інших дискусійних проблемах, погляди на жіночі питання коливаються від повного заперечення існування цього питання до його визнання. Де ж істина? Якими аргументами користуються прибічники кожної з точок зору? Чому саме цей комплекс проблем, який називають «жіночим питанням», дає можливість робити настільки протилежні висновки щодо себе?

З нашої точки зору, такі протилежні думки та погляди викликані тим, що змішуються два рівні цієї проблеми – універсальний та конкретно–історичний. З універсальних позицій (їх можна назвати якось інакше, якщо підібрати більш чіткий та визначений термін) жіночого питання дійсно, відокремленого від загальнолюдського, в політичному контексті не існує. Ті проблеми, що традиційно розглядаються як жіночі, стосуються всього людства. З іншої, конкретно–історичної точки зору, жіноче питання існує як наслідок та прояв патріархального суспільства та патріархального розподілу статево–соціальних ролей у ньому.

Аналізувати проблеми жінок в Україні без хоча б короткого огляду ситуації жінок у Радянському Союзі неможливо, тому що більш ніж сімдесятирічний поступ суспільства відбувався під впливом єдиних ідеологічних, політичних, правових, моральних і навіть культурних норм, цінностей, принципів. Радянський історичний досвід (як позитивний, так і негативний) має великий вплив на сучасну політику. Крім цього, серйозний вплив мають також історичні та культурні традиції українського народу, які не можна як перебільшувати, так і замовчувати, вивчаючи таке складне і тонке питання, як жіноча політика. На жаль, у цій сфері ми не бачимо зважених підходів в українському політичному просторі. Тут домінують дві крайні і, як водиться, суперечливі тенденції – оспівування вагомого місця жінки в українському суспільстві, що характерно для націоналістично спрямованих дослідників, та взагалі відсутність вивчення впливу історико–культурного контексту на становище жінок в Україні. Істина, як завжди, посередині. Оспівування минулого як частина методології політичних та соціальних досліджень є не тільки не продуктивним та не ефективним, але і досить проблематичним, тому що, незважаючи на певну свободу, яку мали українські жінки минулих часів (і то залежно від конкретної доби та належності до певного прошарку населення), вони жили в патріархальному за своєю структурою суспільстві з усіма наслідками, що випливають з цього для їх становища.

У Радянському Союзі, офіційна ідеологія декларувала вирішеність жіночого питання у тому вигляді, в якому воно сформувалося в кінці XIX – на початку XX століття: можливість працювати та надання політичних прав жінкам. З іншого боку, жіночі проблеми вилилися в іншу форму, набувши специфічного, характерного для цього суспільства вигляду.

За радянських часів жінки мали великі надбання, оцінювати які потрібно відповідно до їх внеску у процес жіночої емансипації. Але ситуація була досить складною та неоднозначною. Реальне становище жінок в Радянському Союзі було складніше і більш суперечливе ніж минулі та сучасні ідеологічні схеми. Однак саме з нього виростає більшість проблем сучасного українського жіноцтва та жінок в інших країнах колишнього Радянського Союзу.

Традиційно в патріархальному суспільстві жінка розглядалася виключно як мати. Бути матір’ю – це її обов’язок, головна роль у суспільстві. У радянському суспільстві до цієї вже віками визначеної ролі жінки додалася ще одна – роль трудівниці. Причому суспільство визнавало жінку тільки тоді, коли вона виконувала ці обидві ролі (в ідеалі) водночас. «Концепція вирішення жіночого питання в СРСР... базується на тому, що визначним фактором рівноправності жінок в суспільстві та сім’ї є їх участь у суспільному виробництві»23. «Головним, визначним моментом фактичної рівноправності жінки в суспільстві є її участь у суспільній праці. Праця – це основа емансипації жінки, її економічної незалежності. Праця сприяє розвитку особистості жінки, підвищує її роль в житті суспільства та сім’ї, дає їй моральне задоволення»24. З такого ідеологічного забезпечення випливають всі протиріччя, складнощі та напрямки жіночої політики в Радянському Союзі – теоретичне обґрунтування необхідності поєднання ролей матері та трудівниці. Таке поєднання розглядалося як обов’язок, стандарт, загальне правило. Жінки, які тільки працюють, не маючи сім’ї та дітей, знаходять засудження з боку громадської думки. Жінки, які мають дітей і не працюють, також засуджуються і, перш за все, з боку держави. В тоталітарній державі всі повинні працювати. І тому документи стосовно жінок, які були прийняті в Радянському Союзі, спрямовані саме на таке поєднання жіночих ролей.

Наскільки можливе таке поєднання? Ідея, сама по собі прогресивна, була приречена на невдачу, тому що з цього процесу... були викреслені чоловіки. Сім’ю розглядали як взаємодію матері та дитини, пільги були розраховані виключно на матір. Крім цього, недостатнім для вирішення глобальної проблеми поєднання ролей матері та трудівниці був розвиток побутової сфери. Як наслідок, до традиційної ролі матері, тобто суб’єкта людського виробництва, на жінку було покладено ще одну роль – учасниці громадського виробництва. Сім’я, її устрій або знімають це протиріччя, або роблять його вельми гострим. Той устрій сім’ї, який існував у суспільстві як домінуючий, протиріччя не знімав, а якраз загострював.

Говорячи про радикальні зміни, які були зроблені у Радянському Союзі в становищі жінок порівняно з царською Росією, потрібно пам’ятати, що реформи перших 5–10 післяреволюційних років скоро були забуті. На зміну революційному романтизму прийшло будівництво та зміцнення тоталітарної держави. Культура «Один», за термінологією В. Паперного, змінилася на культуру «Два»25.

Конституція 1936 р. проголосила закріплення рівних прав між жінками та чоловіками: «Жінкам в СРСР надаються рівні права з чоловіками в усіх сферах господарського, державного та суспільно–політичного життя. Можливість здійснення цих прав забезпечується наданням жінці рівного з чоловіками права на працю, оплату праці, відпочинку, соціального страхування та освіти, державною охороною інтересів матері та дитини, державною допомогою багатодітним та одиноким матерям, наданням жінці відпусток по вагітності зі збереженням утримання, широкою мережею пологових будинків, дитячих садків тощо.

Жінки користуються правом обирати та бути обраними нарівні з чоловіками»26.

Прийняття Конституції в 1936 р. мало велике значення не стільки для стабільного розвитку радянського суспільства, скільки для закріплення радянського типу дискурсивності (нарівні з курсом історії ВКП (б), який мав великий вплив на формування та вербалізацію не тільки проблем жінок, але й пошуку шляхів їх вирішення. Навіть поверховий аналіз цієї статті Конституції Радянського Союзу свідчить про глибинні патріархальні стереотипи, які закладені в ній, такі як: розглядання чоловіка як суспільного еталона; пов’язання проблем сім’ї виключно з жінкою; патерналістський характер ставлення до жінок; виключення чоловіків зі сфери сім’ї; стимулювання репродуктивної функції жінок шляхом надання пільг багатодітним.

«Революція побуту», розпочата на романтично–революційній хвилі 20–х років, закінчилася провалом. Але жінка мала бути працівницею. Таким чином на її плечі було навалено подвійне навантаження, яке вона несе і досі. Як компенсація такого тягара з’явилися різноманітні охоронні концепції та пільги. Наскільки вони вирішували проблеми, якщо здебільшого були реальними лише на папері? Крім того, встановлення різноманітних пільг та дотримання прав нрідко протирічать між собою. Іншими словами – це два різні типи дискурсивності: дискурс пільг та дискурс прав людини.

Проблема перерозподілу ролей в суспільстві торкається не тільки жінок, а всього суспільства взагалі. Саме ця ідея була незрозуміла в радянському суспільстві, в якому на початку 50 – 60 років після віражів радянського законодавства стосовно сім’ї остання стає асиметричною: «…в ній реально визначилася фігура матері, функція якої багатократно ускладнилась. Мати відповідає за народження та виховання дітей, за побут сім’ї, несе на собі всю домашню працю та, крім цього, матеріально підтримує сім’ю своєю заробітною платою»27.

Такі тектонічні зміни приватно–суспільної сфери викликають до життя нові форми соціальної організації, потребують уваги до розвитку певних галузей суспільного виробництва, ведуть до корінних змін у культурі суспільства. Наслідки цих змін ще добре не усвідомлені. Поки ситуація виглядає як однобокі зміни (тільки з боку жінок, не торкаючись суспільства в цілому), емансипація однієї половини суспільства (жіночої) може призвести до певного загострення ситуації. Без зміни структурних відносин у соціальному просторі жінки виступають конкурентами чоловікам (особливо це торкається політичної сфери та сфери зайнятості). В таких перегонах перемагає сильніший. А сила, влада та фінанси – на боці чоловіків. Така боротьба не призведе ні до підвищення статусу жінок у суспільстві, ні до демократичних перетворень. Це не песимістичний вирок жіночому руху. Навпаки, це – констатація необхідності пошуку цивілізованих форм впровадження ідей гендерної рівноправності у політику та життя.

Зрозуміло, що добровільно ніхто не буде поступатися місцем, яке дає більш привілейоване становище в суспільстві, тому для зміни ситуації необхідний комплекс заходів, який є проявом волевиявлення держави та суспільства, який спрямований на досягнення фактичної ситуації рівних прав та можливостей для представників будь–якої статі. Це є політика держави, яку можна назвати не тільки соціальною, але й жіночою, політикою стосовно жінок, спрямованою на жінок. Правове регулювання якраз і потрібно для захисту прав слабкішої сторони. Саме тому важливим аспектом дослідження є міжнародні правові документи з прав жінок, що виникають як відповідь на потребу дня і самі нерідко несуть у собі реальні протиріччя, відображаючи складні та суперечливі тенденції суспільного розвитку та суперечливі уявлення про шляхи вирішення різноманітних соціальних проблем у різних течіях суспільно–політичної думки.

Зміст таких перетворень повинен зводитися до відмови від патерналізму по відношенню до жінок, який будувався на парадоксальному поєднанні прихованої дискримінації та демонстративної опіки. Навіть декларативне визнання принципу рівних прав і рівних можливостей головним принципом державної політики щодо жінок є деяким кроком вперед, оскільки дає можливість громадським силам добиватися від держави виконання взятих на себе зобов’язань.

Аналіз вимагає конкретно–історичного розгляду і вибору методології дослідження. Оскільки сучасна постмодерністська ситуація передбачає певну плюралістичність при проведенні соціальних та політологічних досліджень, доцільно провести комплексний аналіз найбільш впливових філософських і політологічних течій минулих часів та сучасності, які зможуть бути використані як методологічні засади проведення дослідження.


1. 2. Методологічні підходи
до вивчення прав жінок та їх втілення
у різних політико–правових доктринах

Питання жіночих людських прав не водночас стали надбанням політологічної та філософської думки. Їх формулювання підготовлено тривалими пошуками, які варті того, щоб бути розглянутими. До їх аналізу нерідко звертаються дослідниці та дослідники жіночих проблем, намагаючись або знайти підтвердження своїм думкам про необхідність рівноправності статей, або довести патріархальний характер культури минулого, який знайшов відображення в філософських витворах великих мислителів. Це цілком природно, адже, не спираючись на історичні філософсько–політологічні традиції, важко зрозуміти сучасні дискусії навколо будь–якої проблеми, в тому числі і проблеми жіночих людських прав. Тому спробуємо зробити своєрідний підсумок сторічних баталій навколо жіночого питання. Зрозуміло, що перш за все вони були відповіддю на болючі соціальні потреби суспільства та становища жінок. Але їх ідеологія, без сумніву, залежала від теоретичних та політичних пошуків навколо жіночого питання.

Дискусії навколо питання про те, наскільки жінка є людиною, точилися протягом століть: від іудейських мудреців, Платона, Сократа та Арістотеля, батьків Церкви – до мислителів XIX та XX століть.

Підпорядковане, залежне, а точніше, безправне становище жінки було основою формування негативного ставлення до неї з боку чоловіків. Три речі можна вважати щастям, – підтверджував старогрецький філософ Сократ, – те, що ти людина, а не дика тварина, що ти грек, а не варвар, що ти чоловік, а не жінка. Егалітарна ж тенденція в політологічній та філософській думках, якщо розглядати їх в історичному ракурсі, була виражена досить слабо.

Одним з перших, хто доводив необхідність рівноправності статей в суспільстві, був давньогрецький філософ Платон (діалог «Держава»): «Одинаковые природные свойства встречаются у живых существ того и другого пола, и по своей природе как женщины, так и мужчины могут принимать участие во всех делах»28. Але ця точка зору була скоріше авторитарною, ніж демократичною, оскільки за жінками закріплювались додаткові обов’язки, такі як військова служба.

Напротивагу Платону, Арістотель був мислителем, який задав «біологіську парадигму» в трактуванні жінок. Чоловік сподобляється їм активній формі, жінка – пасивній матерії, тілу29. Арістотель писав, що жінка є жінкою в силу відсутності чоловічих властивостей. Жінка – істота, що страждає природною неповноцінністю.

Християнське вчення уникнуло протиріччя у поглядах на роль жінок. Разом із визнанням провини жінки у гріхах людського роду і її онтологічної вторинності, християнство створює культ Богородиці, Діви Марії, із якими пов'язана абсолютна цнотливість і вічна жіночність. У залежності від напрямку інтерпретації християнства то одна, то інша втілює у собі жіночий початок світу. Діва Марія і «люта дружина» – це антиподи лютого і доброго, світла і тьми. Парадокс у християнському сприйнятті жінки полягає в поділі її на дві іпостасі – непорочної діви і блудниці.

Першими висловлювали самостійні, не підпорядковані іншим цілям феміністські ідеї Кристина де Пізан (XV ст. ), К. Агриппа (XVI ст. ), Пулен де ла Бар (XVII ст. ). Певну самостійність егалітарна ідея набуває в XVII–XVIII сторіччях. Т. Гоббс та Дж. Локк розповсюджували принцип «природного права», в тому числі і на жінок. Всі люди народжуються вільними та рівними (Т. Гоббс). Але в той же час в родині він визнавав домінування чоловіків, що автоматично призводить до їх домінування в суспільстві.

Новий час та Просвітництво зробили певні позитивні внески в справу розвитку ідей щодо жіночого визволення та емансипації. Так, досліджуючи витоки феміністської ідеології, Л. Д. Дерксен зазначає, що «вона укорінюється в модерністській традиції в смислі притаманної їй універсально визначеної мети боротися за визволення жінок, яке базується на істинах розуму і переконання, що не існує фундаментальних розрізнень між чоловіками та жінками, якщо мова йде про рівні права»30.

Але в цілому погляди видатних мислителів того часу були пронизані сексизмом та андроцентризмом. Показовими в цьому плані є ідеї Жан-Жака Руссо, який багато уваги приділяв питанням жіночої освіти, але виключно в межах сімейних потреб. Якщо чоловіки повинні виховуватися для насолоди життям, то жінки – для слухання31.

Практична спроба зміни сталої соціостатевої патріархатної моделі (чоловік – суспільство; жінка – дім) була зроблена представниками утопічного соціалізму – Шарлем Фур’є та Робертом Оуеном. Шарль Фур’є був першим мислителем, який вважав, що становище жінки в суспільстві є мірою його розвитку, а прогрес у визволенні жінок – головною умовою соціального прогресу в цілому. Шарль Фур’є та Р. Оуен соціальні відносини виводили з відносин сімейних. В комунах, які відображені в їх працях, жінки мають рівні політико–юридичні права, права на отримання освіти, а домашня робота розподілялася досить егалітарно.

Ці дискусії, без сумніву, впливають на формування сучасного розуміння жіночих людських прав. Але головним чином вони вплинули на думки видатних мислителів та політиків XIX та XX століть.

Проблеми людини, смислу її життя, прав та обов’язків перед собою, суспільством та богом, а також становища жінок були вписані в коло філософської та політологічної проблематики з давніх часів, в кожну епоху приймаючи притаманні їй форми дискусій, висвітлюючи той чи інший аспект цих проблем. Кожна епоха говорила про ці проблеми своєю власною мовою, створювала свій власний дискурс. Але активно їх почали обговорювати з початку XIX століття, з часів розвитку капіталізму. Формуванню специфіки дискусій навколо жіночих проблем сприяли праці та дослідження Джона Стюарта Міля, Ф. Енгельса, Августа Бебеля та інших.

Тому не можна, аналізуючи політологічний та історико–філософський аспекти проблеми, уникнути згадування тих велетнів, яких Мішель Фуко називав «авторами – засновниками дискурсивності»32. За його визначенням для сучасної людської культури (і, головним чином, її західноєвропейського зразка) це – Платон та Арыстотель, Батьки – засновники християнської церкви, К. Маркс, З. Фрейд. Досліджуючи дискурс жіночих прав, не можна не назвати авторів праць про жіночі людські права та великих борців за права жінок.

Перш за все, це Мері Уоллстоункрафт33 – авторка  праці «У захист прав жінок» (1792), яка була видана одночасно в Англії і США. Ця праця має засадниче значення у серії феміністської публіцистики кінця XVIII сторіччя. У ній авторка докладно описала стан неуцтва і рабської покірності, на який через соціальні забобони і систему виховання були приречені жінки; проаналізувала «гідності жіночого характеру», підкресливши, що вони є результатом чоловічого погляду на жінок; критикувала дуже популярні в той час погляди на виховання відомого французького філософа Ж. –Ж. Руссо, який вважав, що жінка ніколи не спроможна відчути себе незалежною, що нею треба керувати. Мері Уоллстоункрафт негативно ставилася до інституту шлюбу із його підходом, що принижує місце і позицію жінки, а також критикувала законодавство, яке закріплює підкорене становище жінок. Сама оформила шлюб із філософом–анархістом Вільямом Годвіном уже будучи вагітною, поступаючись перед звичаями.

Далі, це – Олімпія де Гуж, поборниця прав жінок, драматург, автор «Декларації прав жінки і громадянки» (1789), написаної на противагу програмному документу французької революції «Декларації прав людини і громадянина». У заклику «Усі люди народжуються і залишаються вільними і рівними в правах» її обурило звертання «люди», що звучить по–французькому «Les hommes» – «Чоловіки». Вона кинула виклик патріархатним засадам, проголосивши, що жінка – «femme» – теж людина, а тому і вона має право на повноту цивільних прав і свобод, нарівні з чоловіком. Послідовниць О. де Гуж охрестили «феміністками поборницями жіночої рівноправності». Під час якобінського терору вона була страчена. Саме їй належить вислів: якщо жінка має право зійти на ешафот, вона повинна мати право піднятися і на трибуну.

Суттєвий внесок у формулювання необхідності жіночого визволення зробив англійський мислитель та політичний діяч Джон Стюарт Міль. Його погляди з питань жіночої рівноправності викладені в есе «Поневолення жінки» (написано в 1861, видано в 1863 р. ). У ньому він критикує принципи «споконвічного підпорядкування однієї статі іншою» як несправедливого у своїй основі, яке є «одним з основних перешкод на шляху людства до досконалості». Цей принцип він пропонував замінити принципом «ідеальної рівності», що не припускає ніякої влади або привілеїв для жодної зі сторін, так само як і визнання неспроможності якоюсь із них».

У той же час Д. С. Міль показує, що влада «чоловіків над жінками не схожа на всі інші види влади, тому що... сприймається добровільно, жінки не висловлюють скарг…». Роботи Д. С. Міля, випередивши час, зазнали жорстокої критики як сучасників, так і багатьох вчених після його смерті. Так, З. Фрейд критикував їх, вважаючи, що в них мало уваги приділяється уродженим розходженням у характері чоловіка і жінки.

Август Бебель – фундатор соціал–демократичної партії Німеччини, поборник жіночої рівноправності, автор книги «Жінка і соціалізм» (1879), яка стала надовго теоретичною основою жіночого соціалістичного руху. Його соратниця та однопартійка Клара Цеткін ініціатор, керівниця і активна учасниця жіночого робітничого руху, а також критик фемінізму, який вона розглядала як буржуазний рух, що відриває жінок від дійсних цілей і завдань пролетарської боротьби. У 1889 р. вона виступила на Установчому конгресі Другого Інтернаціоналу з промовою про жіночу працю і політичну роботу серед жінок, що мала велике значення для розвитку жіночого пролетарського руху. У 1910 р. конференція соціалісток у Копенгагені прийняла її пропозицію святкувати 8 березня як Міжнародний жіночий день.

Серйозний внесок в активізацію жінок на досягнення рівноправ’я зіграли праці видатних вчених феміністичного спрямування середини та другої половини двадцятого століття – філософа Сімони де Бовуар, культуролога Кейт Міллер, психоаналітиків С. Діннерстоун, а також Бетті Фрідан, Маргарет Шулер та інших.

Активністю характеризується й історичний рух українського жіноцтва за свої права. Ідеологічне, філософське та політичне обґрунтування ідеї жіночого визволення знайшли в працях І. Франка, Л. Українки, М. Коцюбинського, М. Драгоманова, Н. Кобринської та інших прогресивних діячів української культури. Н. Кобринська випередила західних жінок, «обґрунтовуючи потребу докорінної зміни підходу до загальних категорій світосприйняття для належного розуміння ролі жінки, для досягнення цілей демократичного руху, справжньої рівності (між статями і взагалі)... Чоловіки не змінять становище жінки, не розкріпачать її навіть за найсильнішого намагання – вивільнення мусить іти від самої жертви гніту, має бути самовивільненням. Узагалі не можна когось визволити – він сам перше має стати вільним»34. Вона відстоювала зв’язок фемінізму з правами людини, ідею єдності звільнення жінок та соціального поступу, підходячи до справи організації жіноцтва з позицій лібералізму, прагматизму і плюралізму. На жаль, жінки, в масі своїй неписьменні, не розуміли своєї рушійної соціальної сили, а чоловіки – соціалісти не зрозуміли її ідей, звинувачуючи в себелюбному фемінізмі.

Довгий шлях до визнання прав жінок є свідченням їх суттєвої дискримінації у суспільстві протягом тривалого часу, чим і зумовлена необхідність постійної боротьби за жіночі людські права. Він є одним з суттєвих аргументів за доцільність ведення гендерної політики для досягнення рівності між статями в суспільстві.

Визначимо основні ідейні концепції, на основі яких розгортався рух за жіночі права: лібералізм; соціалізм, який відстоював ідеї рівної оплати рівної праці жінок з чоловіками та участь жінок у професійних спілках; фемінізм, який пропагував ідеї свідомого материнства та контролю за народжуваністю; політичні течії християнства, на основі яких виник християнський фемінізм. Крім цього, практичний інтерес для розуміння політики по відношенню до досягнення гендерної рівності мають інші впливові течії сучасності, такі як консерватизм та демократизм.

Лібералізм – ідейно–політична течія, яка ставить за мету визволення суспільства від опіки держави, а особистості – від тиску авторитарної колективності. Засновники лібералізму в західній європейській політичній думці – І. Бентам, Дж. С. Міль, А. Сміт, Г. Спенсер, серед російських мислителів слід виділити Т. Грабовського, К. Кавеліна, Б. Чичеріна. Ліберальний підхід до рівності статей полягає в усуненні перепон на шляху до жіночої освіти, працевлаштування тощо. Але спочатку ліберальні ідеї торкалися виключно чоловіків та чоловічого визволення з–під монархічної влади.

Сама по собі політична доктрина лібералізму підштовхує послідовників до необхідності визнання жіночого рівноправ’я в суспільстві. Але на певному етапі суспільного розвитку вона стає суперечливою сама собі: пропагуваня індивідуальної свободи та протидія будь–якому державному втручанню з метою підтримки ситуації рівних можливостей для реалізації такої свободи. Відомий російський політолог О. Панарін головним парадоксом лібералізму вважає його відносини з правовою державою. Чи веде ліберальний принцип невтручання держави в економічне та соціальне життя до тріумфу права? Сильні не потребують права. Право якраз потрібно для тих, хто не може захистити себе за допомогою сили. Тому жінки потребують правового захисту, як ніхто інший. І тому критика Гегелем концепції ліберальної утопії природного права залишається дуже актуальною.

Один із засновників ліберальної доктрини Алексіс де Токвіль35 виділяв два різновиди посттрадиційного суспільства – «демократію свободи» та «демократію рівності». «Демократія свободи» – це один з напрямків демократичного розвитку суспільства, який базується на принципах ринкової конкуренції, а також конкуренції людей в інших сферах суспільного життя, яка так чи інакше призведе до нерівних результатів серед різних людей і до успіху найбільш підприємливих. З іншого боку, «демократія рівності» – це другий напрямок демократичного розвитку суспільства, який базується на принципах певного обмеження свободи, вільної конкуренції і намагання втиснути нерівних за власною природою людей в єдині рівні рамки. «Оскільки люди від природи є нерівними, їх вільна конкуренція невід’ємно дасть неоднакові результати, що навіть при рівних стартових умовах визначає соціальну нерівність. Демократія свободи – це суспільство, яке індивідуальну свободу ставить вище рівності; демократія рівності має протилежні пріоритети і тому обмежує свободу індивідуальної самодіяльності»36. Основний принцип демократії рівності – соціальна справедливість. Основний принцип демократії свободи – плюралізм і терпимість (до чужих поглядів та позицій).

Політика рівності статей в ліберальних демократіях починається з риторичних стратегій, в яких робиться визнання необхідності ліквідувати підкорення жінок. Але реальна політика рівності приймається набагато пізніше та з великими труднощами, порівняно з риторикою. За такою схемою ситуація розвивалася в європейських демократичних країнах. Вимоги рівності з’явилися в політичних доктринах ще в XIX столітті, але втілювати їх у життя почали після 60–х років XX століття 37.

Суттєві дискусії навколо терміна «рівність» точаться також у двох інших аспектах – рівність можливості та рівність результату. Рівність у багатьох випадках розглядають як рівність перед законом. Дуже часто вважають, що закони, які не проводять різниці між людьми, одночасно мають на увазі ідеї рівності. Критики такої моделі виступають проти ліберального поняття рівності, оскільки воно означає, що до всіх індивідів, які беруть участь у конкурсі, застосовуються єдині критерії, що гарантують справедливий результат, яким би він не був. Але не всі люди, коли вони починають справу, виходять з однієї точки. Це означає, що не всі люди мають однакові можливості. Для того, щоб рівність була реальною, необхідно враховувати різні умови різних груп людей. Для того, щоб забезпечити рівність результату, політика повинна бути в змозі забезпечити ліквідування перешкод для конкуруючих сторін, які можуть бути викликані попередньою дискримінацією. Такі моделі основані на розумінні того, що необхідно зробити щось додаткове для того, щоб забезпечити рівність, а не тільки встановити рівність усіх перед законом. Держави, які будують власну політику на основі ліберальної ідеології, дотримуються залишкового принципу фінансування соціальної сфери. В цих державах також не можна очікувати на широке розповсюдження політики позитивних дій, спрямованих, наприклад, на зростання участі жінок в політичному житті країни.

Ідеї засновників ліберальної ідеології зазнали серйозних змін, але названі дві концепції демократичного розвитку, визначені Алексісом де Токвілем, відображають (або, навпаки, зумовлюють) існування двох принципових підходів до прав людини, зокрема прав жінок. Мова йде про феномен, що отримав назву «позитивна дискримінація». Позитивна дискримінація – це ситуація, в якій тій чи іншій соціальній групі надається в будь–якій сфері соціального або приватного життя прав більше, ніж іншій.

Лібералізм і як політична течія, і як ідеологічна доктрина має не тільки велику кількість прихильників, ідеологів та адептів, але, як вже зазначалось вище, меншу кількість критиків, зокрема, за надмірне сподівання на індивідуальні сили людини на фоні певного нехтування колективними настановами та діями, які, з точки зору лібералізму, є вторинними. Ідеологічні суперечки між представниками різних політичних напрямків точаться досить давно, і вони вже знайшли відображення в серйозній політичній літературі. Але в контексті теми жіночих людських прав, без сумніву, цікаві також всі ідеологічні внутрішні перипетії лібералізму, який виявляється суперечливим в основних, засадничих принципах. Так, будучи основною течією, в межах якої була безпосередньо сформульована концепція жіночих людських прав та обґрунтована концепція жіночого визволення, він в той же час на рівні методів є основною течією, яка обґрунтовує позиції противників практичного досягнення жіночої рівності саме тому, що сподівається на власні сили індивіда, якого не повинна підтримувати держава (бо вона є ворожою силою по відношенню до нього або неї).

Але суспільство в ХХ столітті вже, на жаль, зіткнулося з феноменом небажання, або «втечі від свободи», який описав у своїй відомій праці Е. Фромм. Не всі люди можуть витримати свободу і пов’язані з нею труднощі вибору та відповідальності. Багато хто із внутрішніх чинників і під впливом соціального середовища та виховання віддає перевагу патерналістськи38 орієнтованим політичним практикам. Такі практики знаходять своє відображення в так званих «охоронних концепціях жіночих людських прав», які будуть розглянуті нижче.

Таким чином, ліберальна ідеологія несе в собі внутрішнє протиріччя, яке має суттєві практичні наслідки. Більшість дослідників–політологів вважають, що в сучасній Європі, незважаючи на те, що демократичні ідеали підтримують та виробляють систему чоловічого домінування, вони разом з тим розширюють можливості жінок як підлеглої соціальної групи, оскільки дозволяють їм висловлювати свої вимоги та відстоювати власні права.

Не минув жіночого питання і консерватизм – ідейно–політична течія, яка орієнтується на збереження старих суспільних порядків і моралі або їх реставрацію, якщо вони виявилися порушеними. Це поняття було введено до наукового обігу французьким письменником Ф. Г. Шатобріаном для визначення феодально–аристократичної ідеології. Оскільки консерватизм ратує за збереження старих порядків, якими для Європи, з точки зору гендерного аналізу суспільства, є порядки патріархальні, в межах цієї політичної течії ідеї жіночого визволення виникнути не могли. Але представники цієї течії зробили суттєвий внесок у збереження патріархальних суспільних порядків, і тому вони заслуговують того, щоб бути представленими в цьому розділі. Знання історії проблеми є важливим для аналізу політичних програм сучасних партій, які ідентифікують себе як консервативні або використовують у своїх програмах елементи консервативної ідеології. Крім цього, існує велика кількість різновидів консервативної ідеології, які отримали назву неоконсерватизму, котрі також тією чи іншою мірою торкаються жіночих проблем.

Консервативна ідеологія заснована на ключових цінностях стабільності та порядку. Для того, щоб досягти порядку та зберегти його, консерватори мають бажання гарантувати збереження правильного типу суспільства – суспільства зі стабільною та функціонуючою ієрархією, в якій кожен знає своє місце і пов’язані з ним обов’язки та завдання. Консервативні противники рівних можливостей вважають, що конкуренція породжує удосконалення... Що стосується розрізнень, то консерватори вважають, що суспільство розробить природний, бажаний та продуктивний результат, якщо йому дозволити існувати або займатися внутрішнім відбором вільно від надто великого людського та політичного втручання 39.

Консервативні уявлення про рівні можливості – це мінімалістські уявлення, які підтримують усунення перешкод для просування і визнають останнє тільки на основі особистих заслуг. Тому найбільше, що може дати уряд, це приймати законодавчі постанови, які ставлять дискримінацію поза законом. Прийняття формального законодавчого підходу до рівності в межах компетенції мінімальної держави має важливий результат. Це дає можливість уряду стверджувати, його власні обов’язки щодо рівності жінок чітко обмежені. Це означає, що уряд може уникнути дискусії і відповідальності за більш широку програму політичних інтересів відносно сім’ї, установ для дітей, освіти, соціального обслуговування, пенсій, бідності, охорони здоров’я, насильства – в домашній ситуації та в громадських місцях 40.

Саме тому консерватори підтримують «принцип заслуг» як основу та межу судження про придатність людини на зайняття свого місця в суспільстві та ієрархії. Існуючі перешкоди для досягнення мети повинні бути усунуті також, не викликаючи ніяких структурних змін у суспільстві. Люди повинні намагатися отримати вигоду від свого превалюючого становища в ієрархії, і все, що зменшує їх рух до конкуренції, повинно бути зведено до мінімуму.

В середині структури нових правих це означає скорочення державного втручання в життя найбільш бідних категорій населення шляхом зменшення державної допомоги, щоб підштовхувати людей бути більш активними та уникати виникнення залежності від допомоги та держави. Зміни повинні здійснюватися через приватну ініціативу в середині відповідної законодавчої та виконавчої структури 41. Консервативні погляди кінця XX століття (неоконсерватизм) зближуються з трансформованими ліберальними (неолібералізм).

Консервативний підхід до питань рівності домінує в кінці XX століття в Британії. Просунення в напрямку консервативної моделі рівних можливостей має потенційно негативний ефект. Замість проведення політики рівності, яка концентрується на забезпеченні потреб людей, а також замість розповсюдження державних соціальних послуг та кращих умов найму вірогідний результат – зменшення захисту жінок. Це переслідує мету заохотити зростання економіки з низькою заробітною платою і низькою кваліфікацією і подальше просування в напрямку часткової зайнятості. Саме жінки, особливо жінки з робочого класу, займають такі посади. Уряд намагався замаскувати ці тенденції в розвитку політики посиланням на доступність робочих місць, більшу незалежність і рівні шанси найму для жінок. Такі тенденції повинні бути протиставлені іншому, більш позитивному варіанту здійснення політики рівності, який свідчить про розвиток та розповсюдження гарної практики на інституціональному та організаційному рівнях, про розширення можливостей для жінок.

Головною особливістю розуміння становища жінки у вченнях соціалістичного напряму є пов’язання будь-яких проблем, що стосуються жінок, з класовими інтересами пролетаріату в цілому. К. Маркс не залишив спеціальних праць з жіночого питання. Але деякі з його послідовників приділяли цьому питанню серйозну увагу. Саме в руслі марксистської парадигми виникає поняття «жіноче питання» як вузол проблем, пов’язаний з намаганням частини жіноцтва вийти за вузькі межі патріархальних ролей і тягарем, який давить на суспільство з боку патріархальних відносин та ідеології. Перш за все потрібно назвати праці Ф. Енгельса «Походження сім’ї, приватної власності та держави» та «Становище робітничого класу в Англії».

В центрі марксистської концепції жіночого вивільнення – тема жіночої праці. Саме це питання було найгострішим для бідних прошарків міського населення другої половини XIX ст., і тому йому приділяється основна увага. Крім того, домінуючий класовий підхід марксистської теорії не дає змоги говорити про окремих індивідів, а тільки про великі групи людей. Соціалісти (А. Бебель, Ф. Енгельс, К. Цеткін, О. Коллонтай) вважали, що повна емансипація жінок можлива тільки при соціалізмі. У той час більшість соціалістів, у теорії признаючи принципи рівноправності жінок і чоловіків як невід'ємну частину загальнодемократичного ідеалу, на практиці відносило здійснення цього принципу в далеке майбутнє.

Так, А. Бебель у книжці «Жінки та соціалізм» аналізує становище жінки в минулому, сучасності та майбутньому. В момент написання книги сам жіночий соціалістичний рух ще не існував, феміністський рух також не носив організованого характеру. Основними завданнями, які поставив перед собою Бебель при роботі над цією книгою, були: довести право жінок на рівноправність; внести ясність у сам жіночий рух, розбиваючи ілюзію про загальну жіночу справу, що стоїть над класовими інтересами.

Як політичного діяча А. Бебеля цікавив зв'язок організованого жіночого руху з міжнародним соціалістичним рухом, тому що, за його словами, звільнення людства неможливе без соціальної незалежності і рівноправного становища статей. Крім того, більшість представників соціалістичного спрямування виступали за повне вилучення жіночої праці з промисловості і навіть на охорону жіночої і дитячої праці дивилися як на перехідний щабель до повної заборони жіночої праці. Але така позиція знаходить критику в роботах А. Бебеля. З соціалістичних позицій він аналізує питання, що мало багато плутанини, – про рівноправність жінки як громадянки, що не визнавали внаслідок відсталості жінок і їхнього гіршого виховання. Аналізуючи структури первісного суспільства, на основі теорії материнського права Бахофена, Бебель зв'язував гноблення жінок із становленням приватної власності й, отже, їхнє звільнення – з руйнацією останньої. Він першим чітко сформулював соціалістичну позицію відносно жіночого питання, пов’язавши його з класовою боротьбою пролетаріату: «жіноче питання – одна лише сторона соціального питання», «жіноче питання – становище, яке повинна зайняти жінка в суспільстві, збігається з питанням про те, який вид і організацію повинно прийняти людське суспільство». Бебель різко критикував сучасний йому феміністичний рух як буржуазний і далекий від потреб жінок–робітниць, заклавши основи формування взаємовідносин між фемінізмом і жіночим робітничим рухом на майбутнє (К. Цеткін, О. Коллонтай і ін. ).

У той же час А. Бебель вказував на подвійний характер гноблення жінки: по–перше, залежність від чоловіків, що заміняється, але не усувається формальною рівноправністю перед законом (завдяки загальним інтересам усіх жінок класові протиріччя між ними згладжуються), по–друге, економічна залежність як пролетарів. Отже, двоїсте завдання жіночого робітничого руху – боротьба нарівні з чоловіками–пролетарями і боротьба зі специфічними проявами гноблення. Велику увагу А. Бебель приділяв критиці подвійної статевої моралі, що панує в буржуазному суспільстві.

Клара Цеткін слідом за Августом Бебелем критикувала досить поширений в той час у соціалістичному середовищі погляд про відповідність жіночій природі винятково домашньої діяльності і ворожості праці. Поряд із практичною діяльністю по організації міжнародного жіночого руху Клара Цеткін багато займалася розробкою теоретичних основ жіночого робітничого руху, який тісно зв'язувала з боротьбою пролетаріату, вважаючи, що остання буде успішною тільки при жіночій підтримці (Промова на з'їзді соціал–демократичної партії Німеччини в Готі 16 жовтня 1896 р. «Соціалізм прийде до перемоги тільки разом із жінкою–пролетаркою»). Появу жіночого питання К. Цеткін пов'язувала з розвитком капіталізму, що руйнує старе сімейне господарство, яке давало жінці засоби на існування і сенс життя. Тому, за її словами, в колах селянства, що веде домашнє господарство, жіночого питання не існує. Існує жіноче питання в пролетарки, жінок середньої буржуазії і вищих прошарків, набуваючи різні форми, тобто немає єдиного жіночого питання, загального для всіх жінок. Багаті потребують права розпоряджатися власністю, жінки середнього класу потребують рівних прав на одержання фахової освіти і фахової діяльності, політичні права, але ні ті, ні інші, не стосуються головних, із погляду соціалістів і Клари Цеткін, основ жіночого безправ'я – приватної власності на засоби виробництва. Пролетарка веде боротьбу не з чоловіками, а з капіталом, однаково ворожим їм. «Кінцева ціль боротьби жінки–пролетарки – не вільна конкуренція з чоловіком, а завоювання політичної влади пролетаріатом». «Пролетарці не потрібно боротися проти чоловіків свого класу, щоб домогтися усунення перешкод, що заважають їй брати участь у вільній конкуренції». Як наслідок – для Клари Цеткін не існує спеціальної жіночої агітації, а є тільки соціалістична агітація серед жінок. У своїх поглядах К. Цеткін не «звільняє» жінку як жінку, вважаючи домашні обов'язки її боргом. «Неможливо припустити, щоб соціалістична агітація серед жінок мала своїм завданням відвернути жінку–пролетарку від її обов'язків матері і перед чоловіком. Навпаки, вона повинна спонукати жінку виконувати ці обов'язки краще, ніж колись – в інтересах звільнення пролетаріату».

Як показала історія, зведення вирішення жіночого питання до знищення приватної власності виявилося утопічним. Клара Цеткін обґрунтувала тактику жіночого пролетарського руху по відношенню до феміністського, яка є різною на різних етапах розвитку руху. Підтримуючи будь–які демократичні вимоги (жіноче виборче право, рівне право для жінок на труд і на освіту, рівну плату за рівну працю), К. Цеткін вважала виконання цих вимог лише засобом для досягнення мети, засобом для того, щоб вони (жінки) могли вступити в боротьбу разом із пролетарями, маючи в руках ту ж зброю, що і чоловіки. І феміністки, і соціалісти дотримувалися оптимістичної точки зору щодо людської природи, вони були переконані, що можна змінити суспільство шляхом державного втручання. Їх об’єднувало та продовжує об’єднувати також критичне ставлення до традиційних поглядів, відповідно до яких жінці належало сидіти вдома та займатися виключно вихованням дітей. Тому протистояння соціалістичного та феміністичного рухів було не на користь їм обом.

Соціалістичні погляди знайшли своє перетворення, лібералізацію та демократизацію в сучасних соціал–демократичних концепціях. Теоретичні дискусії в них точаться на обґрунтуванні двох можливих ідеальних моделей досягнення загального добробуту людей: ті, які в сфері соціального забезпечення надають мінімум, і ті, які намагаються надавати необхідні для нормального функціонування людини в суспільстві засоби. Перший – це рівність можливостей, другий – рівність результату.

Соціалістична політико–правова доктрина та феміністичні автори соціалістичного спрямування вважають погляди лібералізму та ліберального фемінізму на питання визволення жінок обмеженими, тому що вони стосуються здебільшого заможних жінок, представниць середнього класу. Жінки бідних класів та робітничого класу не мають ніякої власності, тому принцип рівного доступу для них нічого не значить. Звідки логічно випливає ідея про необхідність державного втручання та політики перерозподілу? Для соціал–демократичних доктрин головне – це рівність результатів за рахунок активного втручання держави в політику соціальних ролей, формування активної гендерної політики. Суттєва політична і правова проблема полягає в тому, що здебільшого ринкові механізми не здатні вирішити це протиріччя. Виникає потреба формування державної політики, спрямованої на досягнення цієї мети. Крім цього, виникає проблема ефективних механізмів впровадження такої політики.

В центрі уваги багатьох політологів знаходиться феномен держави загального добробуту або, іншими словами, соціальної держави. Але здебільшого аналіз здійснюється без врахування гендерної складової. Соціальна держава – це держава, яка гарантує своїм громадянам певний рівень добробуту. Навколо цього рівня і виникають різні ідеї: перші обґрунтовують необхідність існування мінімального рівня; другі – рівня добробуту, який перевищує мінімальні потреби. Для вирішення питання про рівень соціальної допомоги та соціального захисту необхідно визначити набір соціальних ризиків, які повинні страхуватися з боку держави; категорії населення, які підпадають під діяльність тієї чи іншої програми; критерії надання та розмір соціальної допомоги; засоби функціонування та фінансування соціальних програм 42.

Серед типологій держав загального добробуту визнання отримала класифікація, яка запропонована Еспінгом–Андерсеном в роботі «Три світи капіталістичних суспільств загального добробуту»43. Він розглядає держави в трьох аспектах: типів взаємозв’язку між державою, ринком, сім’єю; відповідних моделей стратифікації; особливостей соціальних прав та свобод громадян. На цій основі він виділяє три типи держав загального добробуту.

1. Соціал–демократичний тип, який характеризується універсальністю соціальних прав, рівнем розвинутості середнього класу і присутністю декоммодифікації (міри, в якій окремі індивіди та сім’ї можуть підтримувати соціально приємні стандарти життя незалежно від своєї участі в ринкових відносинах). Держави такого типу намагаються досягнути високого рівня рівності громадян. Приклад – скандинавські країни.

2. Ліберальна модель: адресний характер соціальної допомоги та її скромні розміри, незначні обсяги соціальних трансфертів. Історично така модель формувалася під впливом ліберальної трудової етики в умовах домінування ринкових відносин. Напротивагу соціал–демократичній моделі в ній робоча сила здебільшого розглядається як товар, а соціальні права робітничого класу та бідних обмежуються. Така модель впроваджується в США, Канаді, Британії, Австралії.

3. Третя модель є поєднанням консервативних та корпоративноетатистських (етатичних) режимів країн континентальної Європи. В цих країнах декоммодифікація є однією з головних умов соціальної політики, а держава є гарантом розподілення соціальних благ. Соціальні права обумовлені в цій моделі соціальним статусом або класовою належністю. Рисою цієї моделі є здебільшого статусно диференційований характер соціальної політики.

Ця типологія держав загального добробуту набула досить широкого розповсюдження, хоча і піддавалася певній критиці.

Філософські течії ХХ століття також мали великий вплив на формування концепції жіночих людських прав. Філософські та духовні пошуки двадцятого століття йшли рука об руку з жіночим рухом та жіночими дослідженнями, збагачуючи одні одних. Потрібно назвати структуралізм, постструктуралізм, психоаналіз, структуральний психоаналіз, екзистенціалізм та інші.

В рамках екзистенціалізму, цієї гуманістичної традиції в філософії, було висунуто постулат абсолютної унікальності, неповторності людського буття, нерозірваності буття та людини (Мартін Хайдеггер). Ця точка зору виникла як опозиція до класичної (особливо німецької) філософії з її твердженням про можливість пізнання світу в об’єктивних чистих формах, які є відірваними від людських емоцій, сприйняття, інтуїції, тобто на чисто абстрактному рівні.

З точки зору філософії ХХ ст. людина як автор реалізує себе перш за все в смислопородженні власного життя. Починаючи з себе, з відповідальності перед власною долею, людина доводить тим самим свою здатність відкликатися на поклик буття і виступати від його імені. Тоді людина як автор власного життя буде виступати від власного імені як єдність об’єкта й суб’єкта (тобто автора та носія життєвих смислів водночас), вона може стати зачинателем та результатом (твором) своїх власних інтенцій44.

Суттєвий вплив на розуміння збільшення ролі жінок в суспільстві мала теорія постіндустріального суспільства. Постіндустріальне суспільство – поняття, яке означає життєвий порядок, який приходить на зміну індустріальному суспільству. Таке поняття ввів у науковий обіг Д. Белл. Одні вчені пов’язують його з розвитком сфери послуг, інші – з інтелектуальною сферою, яка обслуговує людський капітал на відміну від промислових інвестицій, треті – з постекономічною особою, яка орієнтується не стільки на матеріальний рівень життя, скільки на цінність якості життя. Формування такого суспільства вимагає зміни традиційних гендерних ролей, по–новому акцентує важливість різних сфер суспільного життя. Так, якщо для індустріального (перебільшено патріархатного, чоловічого) суспільства найбільш цінною була фізична сила людини як виробника матеріальних цінностей, носієм якої є здебільшого чоловік, то постіндустріальне суспільство орієнтується на наукомісткі технології та споживання, від чого роль жінок об’єктивно зростає.

Серед філософів ХХ століття, які багато зробили для осмислення проблем жінок, – вже згадувана вище Сімона де Бовуар45. У книзі «Друга стать» (1949) вона піддала критиці пануючу патріархальну культуру, що змушує жінку займати в ній підпорядковане місце. Ця книга теоретично підсумувала цілий етап у розвитку жіночого руху, «першу хвилю» фемінізму (або «старий фемінізм»); одночасно вона була науковим дослідженням і яскравою маніфестацією ідеї рівності жінок; містила у собі як у зародку ідеї, що одержали розвиток у жіночих дослідженнях 60–80–х років. Критично використовуючи сучасні їй досягнення психоаналізу, структурної антропології, марксизму, екзистенціалізму, різноманітних соціологічних шкіл, С. де Бовуар розпочала дослідження місця жінки в різноманітних культурах, призначення і ролі в них, психологічних, економічних і соціальних причин її вторинності, шляху становлення дівчинки в патріархальних культурах і багато чого іншого; на основі цього аналізу вона зробила невтішний висновок про те, що «жінками не народжуються, а стають», що жінка – «інша» в існуючій культурі.

Докладно зупиняючись на біології жіночої статі, С. де Бовуар у той же час показує неспроможність патріархального переконання в неповноцінності жінок, яке визначається цією біологією. Важливе місце в книзі займає історико–культурний аналіз, у коло якого потрапляють найдавніші людські культури, європейське середньовіччя, християнська мораль, культура європейського Відродження, Нового часу, XIX і початку XX сторіч, історія становлення і розвитку боротьби жінок за свої права, їхні успіхи і поразки; критичному аналізу піддано такі соціальні інститути, як шлюб і сім'я, система виховання і освіти, націлені на відтворення соціальних статевих ролей, пов'язаних із традиційними уявленнями патріархальних культур про мужність і жіночість.

Методологічне та теоретичне забезпечення жіночого руху з кінця XIX і протягом всього XX століття брав на себе фемінізм. В той же час зводити жіночий рух до фемінізму, а фемінізм – до жіночого руху неправомірно. Так само як не можна замінити одне явище іншим. Багато хто з учасниць жіночого руху не вважають себе феміністками. Багато хто з чоловіків розділяє феміністичні погляди. Співвідношення між жіночим рухом і фемінізмом складалось історично, тобто вони змінювались залежно від часу, від країни. І дуже важко визначити єдиний сталий варіант.

Якщо говорити про ставлення до фемінізму в Україні протягом XIX – XX століть, то потрібно визнати, що воно було традиційно більш негативним, ніж позитивним. Навіть сьогодні, коли існує досить впливовий жіночий рух, багато хто з його учасниць не тільки не ідентифікує себе з фемінізмом, але й, навпаки, протиставляє свої погляди феміністичним, що, перефразовуючи оцінку взаємовідносин феміністичного та соціалістичного рухів, не йде на користь їм обом.

Чому склалася така ситуація? В її основі декілька чинників. За оцінками Марти Богачевської–Хом`як, вони наступні:

1. Практично відсутнє знання того, що таке фемінізм. Сатиричний погляд на феміністку як обездолену жінку, чоловіконенависницю, синю панчоху, яка хоче жити відокремлено, виступає за важку жіночу працю, палить люльку тощо, досить розповсюджений в українському суспільстві, хоча насправді, як будь–який стереотип, не відповідає дійсності. Фемінізм – це дуже складне явище, яке не можна оцінювати однозначно.

2. Традиційний погляд на жіночі проблеми, які відсутні або вирішені в нашому суспільстві, який тягнеться з радянських часів. В сучасному суспільстві існує великий комплекс соціальних, економічних, культурних проблем, які, на перший погляд, не пов’язані з ознакою статі. І їх гендерний аспект залишається закритим для багатьох. Той факт, що від цих проблем в першу чергу страждають жінки, не визнається на рівні політичних рішень, навіть закривається.

3. «У тих суспільствах, де серед причин підпорядкованого становища жінки стать не є головною, даремно кидати політично–феміністичні гасла: вони не збудять відлуння. Фемінізм поширюється тільки там, де забезпечені всі права і свободи людини. Тому невипадково в соціалістичних країнах теорія фемінізму не розвивалася, а її новітні тенденції лишалися незнаними»46.

4. Притаманна жіночому руху в Україні орієнтація на практичні дії, а не на теоретичні пошуки. (Особливості Франції, США, де багато хто з жінок починали з науки та теоретичних пошуків. Непопулярність Наталі Кобринської та феміністичних ідей Ольги Кобилянської). «Хоча українська спільнота в Австрійській імперії висунула постать однієї з найцікавіших європейських феміністок – Наталію Озаркевич–Кобринську, яку справедливо вважають засновницею організованого українського жіночого руху, її писання на тему фемінізму ніколи не були популярними, вони і донині вкриті забуттям»47.

5. «Жінки звичайно також уникали термінів «фемінізм», «феміністичний» стосовно своєї діяльності, бо вважали, що працюють на благо всієї громади, а не виключно жіноцтва. Тільки під тиском критики з боку представників власних громад жінки були змушені обстоювати свої позиції, черпаючи докази з арсеналу феміністок»48.

Як пише Марта Богачевська–Хом`як, «жодне з визначень фемінізму – від найліберальнішого до найрадикальнішого – не можна прикласти до українського жіночого руху. І не тому, що українське жіноцтво наділене якимись унікальними рисами, а радше тому, що воно одне з перших застосувало в повсякденному житті прагматичний фемінізм»49. В цьому місці доцільно зробити висновок: фемінізм дуже індивідуальна ідеологія, у кожної жінки може бути свій власний феміністичний погляд на життя. І це стає більш зрозумілим при зверненні до найбільш загального визначення того, що таке фемінізм.

Фемінізм (фр. feminisme, від лат. femina – жінка) – загальна назва широкого руху за зрівняння в правах жінок із чоловіками. Спочатку його завданням було домогтися надання жінкам виборчих прав. Тому учасниці руху іменувалися суфражистками. Вже з моменту становлення феміністський рух набув різноманітних відтінків і оформився в різноманітних напрямках: м'який фемінізм, соціалістичний, еротичний фемінізм та інші. В середині політичного руху фемінізму виділяються радикальний, ліберальний фемінізми. При всій розмаїтості відтінків фемінізму, навіть нерідко протилежності, у всіх цих напрямків є об'єднуючий початок – визнання за жінкою самостійного соціального суб'єкта і її прав на самовизначення. Головне, що об'єднує всіх прихильників фемінізму незалежно від їхньої ідеології і відтінків, – акцент на самоцінності особистості жінки, її загальнолюдських правах і свободах і критиці традиційної патріархальної культури, не дає можливостей для розкриття жіночої особистості.

Фемінізм варто розглядати як суспільний рух, політичну силу, суспільну ідеологію, соціальну теорію. Багаторівневість поняття призводить до різноманітних варіантів його вживання. Фемінізм не являє собою однорідного феномена. Він складається з численних аспектів і думок, тому просте визначення того, що таке фемінізм, яке б влаштовувало кожного, хто вважає себе феміністкою або феміністом, неможливо сформулювати. Феміністка або фемініст – це людина, що не має упередження проти інших людей за ознакою статі і своїми діями сприяє політичній, економічній, духовній, культурній і сексуальній рівноправності жінок. Різноманітні напрямки у середині фемінізму свідчать, що ті, хто називають себе феміністками, розуміють під цим множину значень. Як у будь–якому русі, у фемінізмі існують розбіжності як усередині кожної групи, так і між групами. По–різному розуміють зміст фемінізму у різних країнах. Найбільша кількість напрямків та інтерпретацій характерні для американського фемінізму.

При історичному вивченні фемінізму дослідники виділяють три основні хвилі: боротьба за політичні права – XIX – початок XX століття; боротьба за права та рівні можливості – 20–60 роки ХХ століття; модерний фемінізм – початок 70–х років, боротьба проти насильства та завуальованих форм дискримінації. Феміністки виступають проти обмеження в правах, позбавлення рівноправності, патріархальних стосунків, ідеології жіночого призначення, сексизму, ейджизму, подвійних стандартів моралі щодо поводження для чоловіків та жінок50, насильства у відношенні жінок.

Суттєва особливість проблеми прав жінок полягає в тому, що це не тільки юридична проблема. До неї входить ціла низка філософських, соціальних, культурних, навіть релігійних питань. Тому вона породжує новий тип міждисциплінарних досліджень, вимагає широкого використання різноманітних методологічних підходів. Це проблема, яка найтіснішим чином пов’язана з повсякденним життям суспільства, з традиціями, звичаями, що існують як у суспільстві взагалі, так і в окремій родині. Її дослідження вимагає нової мови. Такою мовою є гендерна теорія.

Найчастіше українською мовою термін gender – англ. перекладають як кальку – «гендер». Але вчені шукають аналогів цьому терміну в українській (та російській) мовах. Так, ще на початку 90–х років Г. Сілласте використовувала поняття «соціально–статеві відносини». С. Айвазова вважає, що найбільш адекватним перекладом терміна «гендер» російською мовою будуть словосполучення «соціально організовані відносини між статями», «соціальні відносини статі», «соціальна стать»51. Перекладачі з англійської на українську мову класичної феміністичної праці Кейт Мілет «Сексуальна політика» використовують поняття «рід», «родові відносини» замість «гендерні відносини», що, з нашої точки зору, є не досить вдалим.

Концепція гендера розглядає жінку не в її природному призначенні, а в соціальному, як людину, соціальну істоту. «Принцип рівності, як доводив історичний досвід, повинен містити у собі і право на відмінність, що припускає необхідність враховувати відмінні риси, характерні для жінок і чоловіків, бо умови життя жінок і чоловіків значно відрізняються одні від одних через репродуктивну функцію жінок. Питання не в наявності цих відмінностей, а в тому, що вони не повинні негативно відбиватися на умовах життя жінок і чоловіків, вести до дискримінації. Навпаки, ці відмінності відповідним чином повинні враховуватися, знаходити своє відбиття у рівному розподілі економічних, соціальних та політичних можливостей. Рівність між жінками та чоловіками, як і права людської особистості, складовою частиною яких вона є, і є той принцип, що потрібно постійно захищати, охороняти та зміцнювати»52. Саме такий підхід, на нашу думку, є найбільш плідним для розкриття теми книги.


Розділ 2.

Економіка та політика:
зони порушення
прав жінок

Права жінок в економічній сфері та сфері зайнятості. Участь жінок в суспільному виробництві.
Домашня праця жінок.
Жіночий добробут.
Охоронні концепції жіночих прав.
Розвиток ідей щодо прав жінок в документах МОП. Ситуація в Україні.
Участь жінок в прийнятті рішень.
Політичні права жінок.
Паритетна демократія та квотування


2. 1. Права жінок в економічній сфері
та сфері зайнятості

Як слушно зауважує в книзі «Сексуальна політика» Кейт Мілет, жінки працювали завжди і всюди, і тому питання права жінок на працю – це, перш за все, питання на кваліфіковану працю та працю, за яку жінка отримає заробітну платню, таку саме, як і чоловік53.

В Радянському Союзі та в інших соціалістичних країнах рівна оплата за рівну працю була закріплена законодавством. Жінкам не платили менше за ту ж саму працю, що й чоловікам. Проблема полягала в іншому: «по–перше, йшла «фемінізація» низько оплачуваних робіт; по–друге, по мірі того, як жінки освоювали ту чи іншу професію, ця професія ставала непрестижною та низько оплачуваною. Таким чином виникали міжгалузеві та внутрішньогалузеві відмінності в заробітній платі»54. Найбільш яскравий приклад – це знецінення праці вчителів та лікарів в радянському суспільстві. Дві галузі, які стали здебільшого сферою прикладання жіночої праці, заробітна плата в яких була значно менша, ніж середня по промисловості. Тим більше це виглядає парадоксальним, що це галузі, де потрібна висока кваліфікація працівників, вища освіта, і що взагалі рівень освіти жінок був у середньому значно вищим, ніж рівень освіти чоловіків.

Економічні права жінок є важливою темою досліджень. Рівноправність жінок в усіх сферах життя тісно пов’язана з фінансовою незалежністю, яка в свою чергу визначається тим, чи мають жінки доступ до основних економічних та людських ресурсів і чи можуть вони розпоряджатися ними55. «Участь жінок на ринку праці є важливою з багатьох чинників. Вона є джерелом економічної незалежності жінок, дає їм право на соціальне та пенсійне забезпечення і відповідні послуги в галузі охорони здоров'я, а також можливості для покращення статусу в суспільстві та розвитку особистості. В контексті сім'ї сплачувана трудова діяльність жінок відображається на їх ролі і авторитеті в домі, і не тільки дає прибуток, але й служить зразком та повторювання членами сім’ї, особливо дітьми»56.

Існує велика кількість факторів, які зумовлюють більш низький статус жінок в економічній сфері порівняно з чоловіками. Два з них є головними: проблеми з працевлаштуванням та проблеми з розподілом власності. Крім цього, жінки продовжують нести подвійне навантаження: з одного боку економічне, а з іншого – людського виробництва, що має негативні наслідки як для їх здоров’я, так і можливостей реалізацій в соціальній та економічній сферах. Як зауважує С. Айвазова, проблеми, «які яскраво проявилися в сфері праці жінок, були пов’язані багато в чому з тим, що існуюча модель їх зайнятості була сформована як відбиток з моделі чоловічої праці. В цьому випадку професійна активність жінок була погано сумісна с іншою їх функцією – матері та виховательки дітей, господарки дому, виконання якої також очікувало від них суспільство»57.

Сфера економіки та зайнятості, як і інші сфери соціального життя, мають багато проявів нерівності жінок та чоловіків. Проблеми з якими зіштовхуються жінки, – це фемінізація бідності та безробіття, яке має дві сторони: одна, – це офіційне, друга – латентне, скрите. В самій економіці відбуваються суттєві зміни, які пов’язані з відкриттям нових технологій виробництва, переходом суспільства від індустріального до постіндустріального. Ці тенденції розвитку за своїм змістом є глобальними, вони торкаються не тільки найбільш розвинутих країн світу, але й інших, які включаються у всесвітню економіку шляхом переймання цих нових технологій. Зі зміною економічних відносин та соціального середовища змінюється і розуміння прав людини, а також питання рівноправності чоловіків та жінок.

Індустріальне суспільство базувалося на експлуатації праці промислових робочих, головними факторами виробництва в ньому були інвестиції у виробництво та вдосконалення самих технологій. Здебільшого використовувалась фізична, в тому числі, важка фізична праця трудящих. Тому у відношенні до жінок здебільшого формуються охоронні та заборонні концепції прав в економічній сфері та сфері зайнятості. Досить розповсюдженою в суспільстві була і продовжує залишатися така точка зору, яка пов’язана з патріархатними поглядами на місце та роль жінки в суспільстві, відповідно до якої жінка розглядається не як суб’єкт виробництва, а головним чином як суб’єкт споживання. Одна з таких теорій, яка описує та обґрунтовує саме таке місце жінки в суспільстві – теорія празного класу Т. Веблена58.

Протилежні ідеї розглядаються в межах феміністичної економічної теорії, яка займається аналізом нерівності статей через призму економічної теорії. Основні представниці сучасної феміністської економічної теорії – дослідниці Ф. Вуллі, М. Пюжоль, Б. Бергман, Л. Браун, П. Інгіенд, С. Хардинг, Л. Роббинс. Вони визнають, що жінки знаходяться в менш сприятливих умовах порівняно з чоловіками, і що існуючий розподіл економічних обов'язків між статями є несправедливим і потребує заміни. Навряд чи потрібно погоджуватися в усіх ідеях з представницями феміністичної економічної теорії, зокрема з концепцією С. Хардинг, яка ставить під сумнів об'єктивність економічної теорії взагалі. В той же час феміністична економічна теорія, її емпіризм переборюють, з одного боку, сексизм та андроцентризм59, тому що в звичайних економічних теоріях інструменти наукового дослідження однаково застосовуються до поводження як чоловіків, так і жінок без врахування різного життєвого та соціального досвіду.

До головних напрямків неокласичної феміністичної економічної теорії відносяться: документальне підтвердження розходжень у добробуті чоловіків і жінок; обґрунтування політики досягнення рівності між статями; проведення досліджень, вільних від андроцентристського ухилу. Перший і другий напрямки відповідають політично орієнтованому фемінізму (Б. Бергман), третій – властивий феміністському емпіризму (С. Хардинг). Головна ж проблема полягає у включенні в економічну теорію жінки як такої, із специфічними для неї обмеженнями і сімейними зв'язками.

Ще одна дуже важлива проблема досліджень знаходить втілення в терміні «сексуальний поділ праці» або «статевий поділ праці». Під ним розуміється один із видів суспільного поділу праці, заснований на поділі функцій статей, коли основною сферою діяльності чоловіків стає публічна сфера, а жінок – приватна. Чоловіки і жінки в такий спосіб спеціалізуються, перші на соціальних функціях, другі – на несоціальних функціях репродукції. Подібний поділ лежить в основі сегрегації статей. Таким чином на рівні теорії обґрунтовується нерівність статей, що суперечить основним документам з прав людини.

В постіндустріальному суспільстві фактори виробництва вже не локалізуються безпосередньо на підприємстві. Беккер Г. одним з перших довів, що інвестиції в науку, освіту, охорону здоров’я, систему комфорту та гігієни дають в декілька разів вищу економічну віддачу, ніж традиційні для класичного капіталізму інвестиції безпосередньо у матеріальне виробництво та внутрішньовиробничі фактори. Саме тут виникає один із серйозних парадоксів ліберальної теорії, проаналізований О.Панаріним. Справа полягає в тому, що інвестиції в людський капітал є досить тривалими в часі, вони не дають віддачу відразу, повинні бути досить високими тощо. Тобто такі інвестиції може робити не приватна корпорація, яка зацікавлена в якомога швидшій віддачі від капіталовкладень, а такий інвестор, який може робити великі інвестиції, не боїться ризикувати, може почекати довгий час. Найбільш вірогідним інвестором в соціальну сферу на сьогодні може бути держава. Саме та держава, втручання якої в суспільні справи представники ліберальної науки намагаються зменшити до нуля. Проблема полягає в пошуку найбільш оптимальної концепції соціальних капіталовкладень і розвитку соціальної системи держави.

В багатьох міжнародних документах проголошується рівність громадян в будь–якій сфері життя, в тому числі економічній та сфері зайнятості, незалежно від віку, статі, кольору шкіри. Тобто основним принципом формування таких документів є принцип егалітаризму, при якому всі визнаються рівними і наділяються рівними правами. Права працюючих громадян, в тому числі і жінок, захищаються низкою документів, які визнають основні стандарти щодо прав людини зокрема в сфері зайнятості: Міжнародним пактом про соціальні, економічні та культурні права (стаття 2 проголошує рівність прав незалежно від статі, стаття 3 зобов’язує держави–учасниці забезпечити рівне для чоловіків і жінок право користування всіма економічними, соціальними і культурними правами, передбаченими в цьому Пакті, стаття 6 гарантує визнання права на працю, яку людина вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зробить належні кроки до забезпечення цього права, стаття 7 гарантує справедливі та сприятливі умови праці, а також справедливу зарплату і рівну винагороду за працю рівної цінності без будь–якої різниці, зокрема, жінкам повинні гарантуватись умови праці не гірші від тих, якими користуються чоловіки, з рівною платою за рівну працю; задовільне існування для них самих та їхніх сімей; умови роботи, що відповідають вимогам безпеки та гігієни; однакову для всіх можливість просування в роботі на відповідний вищий рівень виключно на підставі трудового стажу і кваліфікації; відпочинок, дозвілля і розумне обмеження робочого часу та оплачувану періодичну відпустку, так само як і винагороду за святкові дні, стаття 9 – право кожної людини на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування)60; документами та конвенціями Організації Об’єднаних Націй, зокрема Загальною декларацією прав людини (статті 17, 23, 24), Конвенцією про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (статті 3, 10, 11, 13, 14); конвенціями Міжнародної організації праці; Європейською соціальною хартією та іншими, які визнають основні стандарти щодо прав людини, зокрема, в сфері зайнятості.

Серед конвенцій Міжнародної організації праці, які торкаються питань гендерної рівності та дотримання прав жінок: Конвенція (№ 3) про охорону материнства, 1919; Рекомендація (№ 12) про охорону материнства (сільське господарство), 1921; Рекомендація (№ 13) про роботу в нічний час (сільське господарство), 1921; Конвенція (№ 45) про працю жінок на підземних роботах, 1935; Конвенція (№ 89) про працю жінок у нічний час (переглянута), 1948; Протокол 1990 року до Конвенції (переглянутої) про нічну роботу жінок, 1948 року; Конвенція (№ 100) про рівну винагороду, 1951; Рекомендація (№ 90) про рівну винагороду, 1951; Конвенція ( № 103) про охорону материнства (переглянута), 1952; Рекомендація (№ 95) про захист материнства, 1952; Рекомендація (№ 102) про побутове обслуговування, 1956; Конвенція (№ 111) про дискримінацію у сфері праці і занять, 1958; Рекомендація (№ 111) про дискримінацію у сфері праці і занять, 1958; Конвенція (№ 117) про соціальну політику (основні цілі і норми), 1962; Рекомендація (№ 116) про скорочення тривалості робочого часу, 1962; Конвенція (№ 122) про політику у сфері зайнятості, 1964; Рекомендація ( № 122) про політику у сфері зайнятості, 1964; Конвенція (№ 127) про максимальну вагу, 1967; Рекомендація (№ 128) про максимально допустиму вагу вантажів для перенесення вручну, 1967; Конвенція (№ 140) про оплачувану навчальну відпустку, 1974; Конвенція (№ 142) про розвиток людських ресурсів, 1975; Рекомендація ( № 150) про розвиток людських ресурсів, 1975; Конвенція (№ 156) про працівників із сімейними обов’язками, 1981; Конвенція (№ 158) про припинення трудових відносин, 1982; Рекомендація (№ 169) про політику у сфері зайнятості (додаткові положення), 1984; Конвенція (№ 171) про роботу в нічний час, 1990; Рекомендація (№ 178) про роботу в нічний час, 1990. Чотири з названих конвенцій МОП (№№ 87, 98, 100, 111) увійшли до переліку семи фундаментальних конвенцій МОП, які покладені в основу прийнятої Міжнародною конференцією праці в червні 1998 року Декларації про загальні принципи та права у сфері праці

В конвенціях та документах ООН та інших міжнародних організацій визначається:

1) необхідність укріплення економічної рівності чоловіків та жінок (Міжнародний пакт про соціальні, економічні та культурні права (статті, 3, 6); Загальна декларація прав людини (стаття 23), Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (статті 3, 11); Конвенції Міжнародної організації праці (Конвенція (№ 111) про дискримінацію у сфері праці і занять, 1958; Рекомендація (№ 111) про дискримінацію у сфері праці і занять, 1958; Конвенція (№ 142) про розвиток людських ресурсів, 1975); Додатковий протокол до Європейської соціальної хартії. );

2) право жінок на рівні з чоловіками умови праці (Міжнародний пакт про соціальні, економічні та культурні права (статті 3, 7); Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (статті 10, 11);

3) право жінок та чоловіків на рівну оплату за рівну працю, або за працю рівної цінності (Міжнародний пакт про соціальні, економічні та культурні права (статті 3, 7); Загальна декларація прав людини (стаття 23), Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (стаття 11); Конвенція МОП (№ 100) про рівну винагороду, 1951, Рекомендація МОП (№ 90) про рівну винагороду, 1951);

4) право на оплачувану відпустку по вагітності та пологах при достатніх соціальних пільгах і без втрати місця роботи, стажу та соціальних видатків (Загальна декларація прав людини (стаття 23), Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (стаття 11); Конвенція МОП (№ 103) про охорону материнства (переглянута), 1952, Рекомендація МОП (№ 95) про захист материнства, 1952; Європейська соціальна хартія, (статті 8,17);

5) право на достойний життєвий рівень для себе та своєї родини (Загальна декларація прав людини (стаття 23), Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (стаття 13);

6) право на соціальні послуги (Міжнародний пакт про соціальні, економічні та культурні права (стаття 9); Загальна декларація прав людини (стаття 24), Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (статті 11, 14); Конвенції міжнародної організації праці (Конвенція (№ 117) про соціальну політику (основні цілі і норми), 1962; Європейська соціальна хартія, (статті 12,17);

7) право працюючих батьків на забезпечення дітей дитячими закладами (Конвенція (№ 156) про працівників із сімейними обов’язками, 1981; Європейська соціальна хартія, (стаття 16).

Саме нерівність в економічному становищі жінок та чоловіків викликала необхідність прийняття Конвенції МОП про рівну винагороду чоловіків та жінок за працю рівної цінності. Вона набула чинності 23 травня 1953 року (Конвенція № 100)61. Термін «винагорода» містить у собі звичайну, основну або мінімальну заробітну плату або звичайну, основну або мінімальну платню і всяку іншу винагороду, надану прямо або побічно, у грошах або в натурі підприємцем працівнику внаслідок виконання останнім якоїсь роботи; а термін «рівна винагорода чоловіків і жінок за працю рівної цінності» відноситься до ставок винагороди, обумовлених без дискримінації за ознаками статі»62.

В статті 2 Конвенції мова йде про те, що кожний Член Організації за допомогою засобів, що відповідають чинним методам установлення ставок винагороди, забезпечує застосування у відношенні всіх працівників принципу рівної винагороди чоловіків і жінок за працю рівної цінності. Такий принцип може застосовуватися шляхом впровадження через національне законодавство або систему визначення винагороди, встановленої чи визнаної законодавством, або через колективні договори між підприємцями і трудящими, або сполучення цих різноманітних засобів63.

В центрі сучасної європейської політики рівності знаходиться робоча сила – намагання досягнути рівного відношення до чоловіків та жінок. В країнах Європейської Спільноти право на рівну оплату за труд рівної вартості було закріплено в 1975 році положенням Директиви ЄЕС «Про рівну оплату праці».

Наскільки гостро в Україні стоїть проблема рівної оплати за працю рівної вартості? На практичному рівні дуже важко або практично неможливо визначити, чи є два види діяльності рівноцінними, чи ні. Ті документи, в яких декларуються принципи рівної оплати праці, не дають опису механізмів визначення такої рівноцінності.

Але якщо детально проаналізувати документи, які розвивають та конкретизують положення основних міжнародних документів з прав людини, то виявиться, що принцип егалітаризму (рівноправності) в багатьох з них відкинуто і замінено іншими. Два з них зустрічаються найчастіше і тісно пов’язані один з одним. Це принцип позитивної дискримінації жінок та охоронні концепції щодо формування прав тієї чи іншої соціальної групи, зокрема жінок, які розглядалися вище.

Така ситуація виникає тому, що підхід до визначення місця жінок в суспільстві характеризується амбівалентністю – з одного боку, вони є економічно незалежними індивідами, а з іншого – матерями та членами сім’ї. Ці підходи знаходяться в протиріччі один до одного. Чоловіки ж розглядаються як економічно, політично і соціально незалежні індивіди.

Проблеми регламентування жіночої зайнятості стають предметом зацікавленості різноманітних економічних шкіл. Дійсно, включення в систему виробництва додатково майже такої ж кількості працюючих, яка є в ній зараз, призведе і вже почала призводити до серйозних соціальних і навіть духовних, ціністних змін у суспільстві. Зміна розподілу гендерних ролей тягне за собою суттєві зміни в усіх сферах життя.

Досить популярним напрямком економічної теорії є так звана Чикагська школа (Беккер Г. 64, та інші), яка відстоює монітористські позиції, ринкове регулювання економіки, зменшення до нуля втручання держави в економіку. Її вплив розповсюджується не тільки на США, але й на весь світ. Особливо популярними монітористські концепції стали серед представників реформаторів у країнах колишнього Радянського Союзу.

Беккер Г., поклавши в основу своїх теорій економічний монізм, саме принципом економічної необхідності та корисності пояснює будь–які процеси в суспільстві, навіть такі, як проблема падіння народжуваності в розвинутих країнах. «Діти в традиційному суспільстві, по–перше, швидше ставали на ноги, по–друге, залишались в родині як помічники батька та матері. Тому відома любов до дітей традиційних суспільств насправді, вважає Беккер, є економічно раціональною поведінкою, тому що мова йде про дітей як про капітал, який давав швидку і значну віддачу. Оскільки в сучасному суспільстві діти не скоро стають на ноги і надій на них як на годувальників у старості дуже мало, то сучасна «економічна людина» вважає за доцільне мати їх мало або не мати зовсім»65.

Представники Чикагської школи активно виступають проти будь–яких соціальних виплат, в тому числі виплат по безробіттю, інших соціальних гарантій, оскільки таким чином зростає цінність вільного часу по відношенню до робочого, і тому може розвитися «добровільне безробіття».

Г. Беккер на основі економічного підходу описує стосунки в сім’ї. «Що таке взагалі сім’я, якщо не підприємство, яке організоване за законами контракту, в якому кожна із сторін ретельно підраховує співвідношення внесків та віддачі»66? Якщо ціни на послуги та побутове обслуговування зростають, то водночас зростає і роль родини як виробничого осередку, «підприємства самообслуговування», а разом з цим зростає і роль жінки в родині.

Цю теорію не можна розглядати однобічно, як тільки таку, що позитивно чи негативно описує позиції жінок та сім’ї в суспільстві. З одного боку, Г. Беккер та інші послідовники концепції «людського капіталу» та економічної корисності проводять своєрідну економічну реабілітацію сім’ї, сімейної праці, домашнього побуту не тільки як приватних справ, а суттєвих сфер існування людського суспільства взагалі. Вони показують, що виробнича потужність сім’ї є не тільки суттєвою, але й вкрай необхідною компонентою економічної могутності країни. Їх ідеї підтверджує ситуація в країнах перехідного періоду, де на фоні загальної стагнації економіки та зростання безробіття відбувається згортання суспільної сфери побуту, а та, що приходить їй на зміну, не по кишені абсолютній більшості громадян, що призводить до збільшення ролі жіночої праці, перш за все домашньої, а також на присадибних ділянках, яка для багатьох сімей є фактично єдиним засобом існування.

Але для цієї теорії очевидним є також той факт, що домашня, або сімейна праця є виключно жіночою працею. Тобто мова йде про жорстке розділення гендерних ролей в суспільстві, а точніше, закріплення та зберігання існуючої патріархатної гендерної парадигми. Зрозуміло також, що процес змін гендерних ролей є досить тривалим. І тому з усією актуальністю з’являється необхідність економічної оцінки домашньої праці, яка ніколи не оцінювалась у грошових одиницях.

Таким чином, виникає складне завдання формування такої гендерної політики в сфері зайнятості, яка б давала можливість, з одного боку, ліквідувати дискримінацію за ознакою статі та усунути всі ситуації нерівноправності, а з іншого боку, не створити штучні перешкоди на цьому шляху, не створити систему нової дискримінації і не привести до дискримінації чоловіків.

У зв’язку з появою питання про необхідність оцінки жіночої праці до економічної теорії вноситься проблема добробуту жінок. Це поняття виділилося завдяки першому напрямку феміністської економічної теорії, що ставить за мету досліджень документальну фіксацію добробуту чоловіків і жінок. Рівень жіночого добробуту обумовлюється як грошовими (власний прибуток жінки, її частка в прибутку сім'ї), так і не грошовими чинниками: здоров'я, сімейні і приятельські зв'язки, особливості характеру, а також кількістю часу, що приділяється роботі. За даними американських статистиків (Браун, Фербер), більшість жінок, що працюють повний робочий день, одержують менше 2\3 від заробітків чоловіка. Частина цієї різниці пояснюється причинами структурного характеру. Багато жінок займаються низькооплачуваною, переважно «жіночою» роботою. Чинники, екзогенні для ринку праці (тобто розходження обов'язків у домашньому господарстві), є важливим джерелом загального розриву в рівнях заробітків жінок та чоловіків. Дослідники відзначають деяку залишковість частини різниці в оплаті праці, який відноситься на рахунок дискримінації (Гундерсон).

Власний заробіток жінок – важливий чинник, що визначає їхній добробут, особливо для незаміжніх, розлучених, одиноких матерів, удів. Добробут заміжньої жінки залежить не стільки від рівня прибутку її чоловіка, скільки від схеми розподілу прибутку у середині сім'ї. Як показують дослідження, в багатьох країнах прибутки у середині сім'ї розподіляються нерівномірно між її членами. При цьому, звичайно, не можна механічно проектувати тенденції одних країн на інші.

Як зазначав Тейлор Губі (1991), ключове значення має не відношення «оплатна робота – добробут», а співвідношення між оплатною роботою, добробутом та неоплатною роботою. Дослідження взаємозв’язку між неоплатними видами діяльності, гендером, громадянством порушили дуже актуальне питання: чи є (і в якій мірі) соціально значущою домашня обслуговуюча праця жінок, чи це питання цілком відноситься до приватного життя громадян? Більшість феміністських авторів згодні з тим, що обов’язки по нагляду за членами родини потрібно розглядати як один з елементів поняття громадянства, проте, вони не можуть прийти до єдиної точки зору, яким чином це можна зробити67.

Слабкою позицією всіх документів ООН та МОП є те, що вони торкаються регламентації праці жінок та чоловіків тільки в публічній сфері і, в той же час, зовсім не торкаються питань домашньої праці.

Більшість наукових досліджень становища жінок в економічній сфері і сфері зайнятості також присвячені аналізу становища з оплачуваною працею жінок, «тій основній сфері, через яку макроекономічна стабілізація та структурна перебудова впливають на добробут родини»68. Здебільшого для аналізу використовується традиційний інструментарій та термінологія без врахування гендерних особливостей. Так, більша частина неоплачуваної праці в домашньому господарстві формально вважається «незайнятістю», домашня праця ніде не враховується як виробнича праця, хоча вона відіграє вирішальну роль для фізичного виживання багатьох родин, особливо в країнах перехідного періоду та тих, які розвиваються, в тому числі в Україні.

В різних країнах Європейського Союзу, політика яких в галузі рівності статей досліджена досить широко, існують різні точки зору на цю проблему. Так, у Великобританії питання розподілу праці вдома вважаються внутрішньою справою родини. У Франції уряд країни висловив бажання знайти нейтральний підхід, який би дозволив жінкам реально обирати, брати участь в безоплатній чи в оплатній роботі. У Швеції всі дорослі жінки розглядаються одночасно як оплачувані робітниці і як матері. І тому питання про те, як забезпечити виконання неоплачуваної роботи по нагляду за дітьми, повністю вирішується в сфері державної політики. В Італії жінки в першу чергу повинні бути безоплатними працівницями у себе вдома.

Оскільки дім та сім’я традиційно є важливою сферою прикладання жіночої праці та відтворення умов життя, аналіз домашньої праці є центральним фокусом феміністської антропології, історії та економіки. Найбільш продуктивними дебатами з тих пір, як феміністські автори почали аналізувати проблеми праці, були ті, в яких дослідники займали теоретичні позиції лівих. Важливим моментом є показ актуальності цієї проблеми, навіть її постановки для дослідження питань прав жінок в економічній сфері, тому що формування текстів міжнародних документів йде в тісному зв’язку з розвитком наукової та громадської думки.

Теоретичні пошуки науковців, з одного боку, були відбитком, а з іншого, самі ініціювали практичні дії жінок в економічній сфері. Наукові дискусії навколо проблеми домашньої праці були ініційовані в 1969 році Маргарет Бенстон (Margaret Benston) в роботі «Політична економія жінок». Вона висунула та розвивала положення про те, що домашня праця та її аналіз повинні стати серйозним предметом в теоріях праці та зайнятості і не мати маргінального або неіснуючого статусу, як це було в класичних економічних працях та в теоріях, які виросли з класичної політичної економії. Політичні кампанії за оплату домашньої роботи розпочалися на початку 70–х років XX століття в Італії, де відносно невеликий відсоток жінок, які мали дітей, працювали і отримували заробітну плату за свою працю. Після цього ця хвиля перекинулась через Європу до Англії та Канади. Учасники руху настоювали на тому, що оплата за домашню працю була б визнанням вартості праці жінок. Серед економістів існують численні точки зору з приводу визначення методологічних підходів до вивчення домашньої праці, але це питання є самостійним предметом дослідження69.

Домашня робота повинна бути визнана не тільки як виробнича праця, але в той же час як сфера експлуатації та накопичення капіталу. Для економістів серйозною проблемою є наступна: чи може марксистська теорія додаткової вартості бути використана для аналізу домашньої праці чи ні.

В конвенціях ООН та інших міжнародних угодах чітко визначається необхідність укріплення економічної рівності чоловіків та жінок. В них визнається право жінок на рівні з чоловіками умови праці, в тому числі право на рівну оплату за рівну працю або за працю рівної цінності, право на оплачувану відпустку по вагітності та пологах при достатніх соціальних пільгах і без втрати місця роботи, стажу та соціальних видатків, право на достойний життєвий рівень для себе та своєї родини, право на соціальні послуги, в тому числі право працюючих батьків на забезпечення їх дітей дитячими закладами, а також право на визнання цінності безоплатної праці. Але якщо детальніше подивитися на ті документи, які розвивають та конкретизують положення основних міжнародних документів з прав людини, то ми побачимо, що принцип рівноправності в багатьох з них відкинуто і замінено іншими. Такими принциповими підходами щодо опису положення та прав жінок, які використовуються, крім принципу рівноправност,і є: позитивна дискримінація жінок; принцип патерналізму; підхід, який базується на ідеї охорони праці окремих груп населення, зокрема жінок та дітей; принцип соціального захисту.

Охоронні концепції щодо формування прав жінок базуються на забороні певних видів діяльності для них, а також надання пільг в окремих ситуаціях порівняно з чоловіками та іншими жінками. Якщо розглянути конвенції Міжнародної організації праці, то можна побачити, що багато які з них спрямовані на захист прав жінок шляхом надання їм певних привілеїв порівняно з чоловіками, тобто встановлення ситуації позитивної дискримінації жінок порівняно з чоловіками. Наскільки така ситуація може бути сприятливою для жінок? На це питання нема загальних відповідей, вони залежать від конкретної політичної, економічної та соціальної ситуації в країні. Але позитивна дискримінація без міцної системи соціальних гарантій жінкам веде до звичайної дискримінації жінок в економічній сфері та сфері зайнятості. Вона полягає в тому, що підприємці та працедавці віддають перевагу діловим відносинам з чоловіками, які не вимагають ніяких пільг. Таким чином, жінки позбавляються можливості працевлаштування або мають менші, порівняно з чоловіками, можливості в цій сфері, що врешті–решт веде їх до економічної несвободи та залежності.

Жіночі проблеми в економічній сфері мають ще один аспект. Вихід жінок на ринок праці пов’язаний з оволодінням професіями, які ще декілька десятиріч вважалися суто чоловічими, що веде до змін не тільки в економічній сфері, але й до суттєвих змін в соціальній сфері, які є наслідком зміни традиційних соціальних гендерних ролей в суспільстві і може породжувати гендерні конфлікти в цій сфері. Ці процеси вже навряд чи можна зупинити ідеями про спеціалізацію на вихованні дітей та підтримці сім’ї.

Охоронні концепції щодо прав жінок зародилися ще в минулі сторіччя і активно підтримувалися захисниками прав жінок з соціалістичного табору. Так, більшість представників соціалістичного руху виступали за повне вилучення жіночої праці з промисловості і навіть на охорону жіночої і дитячої праці дивилися як на перехідний щабель до повної заборони жіночої праці. Така позиція знайшла критику в роботах А. Бебеля, про що йшла мова в попередньому розділі. Будь–які охоронні концепції та пільги не зможуть зняти протиріччя, яке виникає між материнськими обов’язками жінки та її бажанням бути активною в професійній сфері. Вони можуть тільки поглиблювати такі протиріччя, якщо будуть розповсюджуватися відповідно до законодавства тільки на жінок, а не на всю родину, тобто і чоловіків.

В Конвенції МОП про дискримінацію у сфері праці та занять № 111 дається визначення терміна «дискримінація»:

«З метою дійсної Конвенції термін «дискримінація» включає:

а) усяке розходження, недопущення або перевагу, проведену за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних переконань, іноземного походження або соціального походження, що призводять до знищення або порушення рівності можливостей або поводження у сфері праці і занять;

b) всяке інше розходження, недопущення або перевагу, що призводить до знищення або порушення рівності можливостей або поводження у сфері праці і занять, обумовлені відповідним Членом по консультації з представницькими організаціями підприємців і трудящих, де такі існують, і з іншими відповідними органами.

2. Будь–яке розходження, недопущення або перевага у відношенні визначеної роботи, заснованої на специфічних вимогах такої, не вважається дискримінацією»70.

Крім цього, ця Конвенція робить наголос на проведенні спеціальної національної політики, спрямованої на викоренення будь–яких форм дискримінації (стаття 2)71. Для цього держави – члени Конвенції, як це випливає зі статті 3, повинні ввести таке законодавство і заохочувати такі освітні програми, що зможуть забезпечити прийняття і дотримання цієї політики; відміняти всякі законодавчі положення і змінювати всякі адміністративні інструкції або практику, несумісні з цією політикою; проводити встановлену політику у сфері праці під безпосереднім контролем державної влади; забезпечувати дотримання встановленої політики в діяльності установ з професійної орієнтації, фахового навчання і працевлаштування під керівництвом державної влади; вказувати у своїй щорічній доповіді про застосування Конвенції на заходи, проведені відповідно до згаданої політики, і на досягнуті за допомогою цих заходів результати72.

В Конвенції 122 мова йде про те, що з метою стимулювання економічного росту і розвитку, підвищення рівня життя, задоволення потреб у робочій силі і ліквідації безробіття і неповної зайнятості кожний Член Організації проголошує і здійснює як головну мету активну політику, спрямовану на сприяння повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості. Така політика має на меті забезпечення того, щоб була робота для всіх, хто готовий приступити до праціі шукає роботу; щоб така праця була більш продуктивною; щоб існувала свобода вибору зайнятості і найширші можливості для кожного трудящого одержати підготовку і використовувати свої навички і можливості для виконання роботи, до якої він придатний, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних поглядів, іноземного походження або соціального походження73. Але якщо проаналізувати ці документи, то ми побачимо, що вони, за винятком Конвенції № 156 про рівне ставлення і рівні можливості для трудящих чоловіків та жінок з сімейними обов'язками, носять суто декларативний характер і базуються на принципі охорони праці жінок, вплив якого на реальне становище жінок в економічній сфері проаналізовано в окремому параграфі. До появи законів про рівноправність жінок у питаннях, пов'язаних із прийомом їх на роботу, низка документів про охорону праці була єдиним міжнародним законодавчим документом, де згадувалися жінки. Ці «охоронні» закони, як виявляється із самої назви, були спрямовані на забезпечення захисту жінок від негативних явищ, пов'язаних із характером роботи, діями наймачів тощо. В основі цих законів лежить сприйняття жінки як матері або потенційної матері, і існування їх виправдано з погляду охорони спроможності жінок до дітородіння і материнства.

Вперше нормативні документи стосовно праці жінок були прийняті в 1919 році, незабаром після створення Міжнародної організації праці. Ці норми передбачали охорону жінок від важкої ручної праці (Конвенція 127 про максимальний вантаж, допустимий для перенесення одним працівником, 10 березня 1970 року )74, роботи в нічний час (

Конвенція 4 про працю жінок у нічний час, 29. 10. 19 р. )75, на шахтах тощо.

Так, в Конвенції 127 говориться, що використання жінок і підлітків на регулярному перенесенні вручну вантажів, крім легких вантажів, обмежується, а коли перенесенням ваги вручну зайняті жінки та підлітки, встановлюється максимальна величина такої ваги значно нижча, ніж та, що дозволена для перенесення ваги для дорослих чоловіків.

Відповідно до міжнародних документів, зокрема конвенцій МОП, жінкам заборонено брати участь у підземних роботах: «Жодна особа жіночої статі, яким би не був її вік, не може бути використана на підземних роботах у шахтах (ст. 2 Конвенції 45), але національне законодавство може виключити зі згаданої заборони жінок, що займають керівні посади і не виконують фізичної роботи; жінок, зайнятих санітарним і соціальним обслуговуванням; жінок, що проходять курс навчання і допущені до проходження стажу в підземних частинах шахти з метою фахового підготування; інших жінок, що повинні спускатися час від часу в підземні частини шахти для виконання робіт нефізичного характеру». 76 

Як відомо, підземні роботи є найбільш високооплачуваними як на самій шахті, так і в галузі та промисловості в цілому, проте жінки можуть працювати на допоміжних посадах, що низько оплачувані. На жаль, в українському суспільстві ці проблеми практично не обговорюються. Ті спроби, які робили представники неурядових організацій, залишились без належної уваги з боку уряду та законодавчої влади. Такі обмеження тільки з зовнішнього погляду йдуть на користь жінкам. В ситуації погано розвинутої економіки, високого відсотка фізичної та важкої праці в ній, шкідливих для здоров’я людини виробництв, обмеження на використання жіночої праці (не враховуючи бажання жінок, необхідність утримувати дітей та родину) призводить до обмеженості їх можливостей працевлаштування і отримання заробітної платні для утримання себе та сім’ї.

Крім того, якщо робота небезпечна, це означає однакову небезпеку як для чоловіків, так і для жінок. Таким чином, порушуються права чоловіків. Замість проведення реконструкції виробництва і зменшення відсотка шкідливого виробництва там, де це можливо, подібні правові норми не стимулюють працедавців та власників виробництв до модернізації, а дають змогу використовувати низько кваліфіковану чоловічу робочу силу. Проте, у той самий час документи, прийняті МОП, не дозволяють жінкам збільшити розмір заробітку за рахунок легальної праці в нічний час або влаштування на роботу, що високо оплачується в результаті небезпечності. Таким чином, в подібних документах відтворюється гендерно дискримінаційне уявлення: жінка–робітник – це потенційна мати, а чоловік – робітник – це «робітник у чистому вигляді».

Міжнародній організації праці знадобилося 60 років, щоб визнати той факт, що і чоловік є батьком дитини (Конвенція МОП № 156 від 1981 р. і Рекомендації щодо робітників із сімейними обов'язками). В цій Конвенції вперше мова йде про права робітників, що мають сім'ї, вперше з'являються слова «рівні можливості», «рівна освіта», «робітники із сімейними обов'язками». Цілий ряд пільг по материнству, поширених тільки на жінок, повинні, відповідно до цієї Конвенції, поширюватися і на чоловіків.

Проблеми соціальної допомоги, систем соціального захисту є серйозними дискусійними питаннями. Відразу підкреслимо, що ми розділяємо заборонні концепції, охоронні концепції та системи соціального захисту і підтримки. Представники ліберальної та консервативної течій в політичній та економічній думці активно виступають проти розвитку таких систем, які гальмують процес суспільного та економічного розвитку, не сприяють, з їх точки зору, розвитку людини. В 80–90-ті роки XX століття на хвилі консерватизму в багатьох західних країнах були згорнуті системи соціального захисту або вони були переведені на іншу (можна навіть сказати трудову), порівняно з благодійною основу. Особливо характерна критика системи соціального захисту для Чикагської економічної та політичної школи, яка намагається її розглядати також в категоріях обміну та корисності: людині – допомога, а вона повинна дати щось у відповідь суспільству. «Так, наприклад, стверджується, що хоча нашим дітям, поки вони не заробляють, нема чого запропонувати нам у плані теорії обміну, але, витрачаючи на них наші гроші і увагу, ми інвестуємо своє майбутнє – в надії на їх допомогу в старості. Навіть сприймаючи серйозно цей аргумент, можна заперечити: а як бути з сиротами – з тими дітьми, у яких немає батьків і, відповідно, немає інстанції, яка б розглядала турботу про них як інвестиції? Як, особливо, бути з хворими дітьми, з інвалідами, турбота про яких не може розглядатися навіть як інвестиція на рівні держави? Те саме стосується і пенсіонерів. Сімейну турботу про них можна розглядати як інвестиції з врахуванням, наприклад, того, що старі беруть на себе клопоти по дому – тобто ті самі послуги, котрі на ринку швидко дорожчають, що робить домашню працю пристарілих все більш рентабельною. Але як бути з тими старими, які вже не можуть працювати на сім’ю як підприємство по наданню послуг?

Не зважаючи на всі виверти теорії, їй не вдається довести, що всі соціальні зобов’язання та норми, які накладає на нас мораль та культура, є економічно відшкодованими»77.

Положення міжнародних документів спрямовані на досягнення рівноправ’я жінок та чоловіків, рівних можливостей, подолання дискримінації щодо жінок в економічній сфері та сфері зайнятості. З огляду на зростання відсотка жінок на ринку праці, високі темпи поширення трудової міграції серед жінок назріла необхідність укріплення як національних, так і міжнародних механізмів захисту працюючих жінок. Крім цього, потрібно зауважити, що доля жінок, які працювали в громадському виробництві в Україні, як і в інших колишніх соціалістичних країнах, є досить високою. Тому регулювання становища жінок в економічній сфері і сфері зайнятості є дуже актуальним для нашої країни. Але питання щодо імплементації норм міжнародних документів в національне законодавство тієї чи іншої країни виглядає досить проблематичним, як і внесення змін та доповнень до міжнародних документів, що є досить тривалою процедурою.

Положення міжнародних документів щодо рівних можливостей жінок та чоловіків вже почали знаходити відображення в національних законодавствах демократичних країн. Особливо активно цей процес розвивається в країнах Північної Європи. Як приклад у кінці параграфа ми наводимо два документи, прийняті Міністерством праці Данії: Консолідований Акт №213 від 3 квітня 1998р. про рівне ставлення до чоловіків і жінок в плані працевлаштування, надання декретної відпустки та інших соціальних гарантій та Консолідований Акт № 639 від 17 липня 1992 р. Міністерства праці Данії про рівну оплату праці чоловіків і жінок.

Якщо подивитися на конкретну ситуацію в країнах з перехідною економікою, в Україні зокрема, то стає зрозумілим, що при великих економічних та соціальних проблемах закони про охорону праці не тільки не покращують становище жінок, а можуть навіть бути загрозою для них. Але саме охоронні концепції та принципи щодо визначення ролі та місця жінок у суспільстві залишаються домінуючими в правовому та політичному полі, хоча Україна ратифікувала Конвенцію ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, українська урядова делегація підписала підсумковий документ Четвертої Всесвітньої конференції ООН зі становища жінок, в основу яких покладені інші принципи (гендерної рівності), ніж охоронні. Крім того, можна виявити певні протиріччя в українському законодавстві, які фактично відображують ситуацію, яка була виявлена при аналізі міжнародних документів.

Так, 24 стаття Конституції України, прийнятої в 1996 році, проголошує рівноправність всіх громадян незалежно від статі: «Грoмaдяни мaють рiвнi кoнcтитyцiйнi прaвa і cвoбoди і є рiвними перед законом.

Не мoжe бyти привiлeїв чи oбмeжeнь зa oзнaкaми рacи, кoльoрy шкiри, пoлiтичниx, рeлiгiйниx тa iншиx пeрeкoнaнь, cтaтi, eтнiчнoгo тa coцiaльнoгo пoxoджeння, мaйнoвoгo cтaнy, мicця прoживaння, за мoвними aбo iншими oзнaкaми. Piвніcть прaв жiнки і чoлoвiкa зaбeзпeчyєтьcя: нaдaнням жiнкaм рiвниx з чoлoвiкaми мoжливocтeй y грoмaдcькo–пoлiтичнiй і культурній дiяльнocтi, y здoбyттi ocвiти і прoфeciйнiй пiдгoтoвцi, y прaцi тa винaгoрoдi зa нeї, cпeцiaльними зaxoдaми щoдo oxoрoни прaцi і здоровя жiнoк, вcтaнoвлeнням пeнciйниx пільг, cтвoрeнням yмoв, якi дaють жiнкaм мoжливicть пoєднyвaти прaцю з мaтeринcтвoм, прaвoвим зaxиcтoм, моральною та мaтeрiaльнoю підтримкoю мaтeринcтвa і дитинcтвa, включаючи нaдaння оплачуваних відпусток та iншиx пiльг вaгiтним жiнкaм і мaтeрям»78.

Але закріплення рівноправ’я в правових нормах ще не є гарантом рівноправ’я на практиці. На жаль, рівні права жінок та чоловіків, які проголошуються Конституцією України, українським законодавством у праці, винагороді за неї, особливо в просуванні по роботі постійно порушуються. Прикрим є факт латентної дискримінації, коріння якої – в громадській свідомості, уявленнях про ролі чоловіків та жінок в суспільстві. Права жінок на свободу вибору і прийняття рішень порушуються під прикриттям гасла про охорону материнства.

24 стаття Конституції України є внутрішньо суперечливою: так, спочатку в ній мова йде про рівність жінок і чоловіків, відсутність обмежень та привілеїв перед законом, а далі – про підтримку та захист материнства, але жодного слова нема про підтримку батьківства, або вільний вибір сімейною парою того з батьків, хто буде доглядати за дитиною, що веде до відсутності вибору з боку жінки.

Ще однією суперечливою статтею є 43 стаття Конституції України 1996 року, яка гарантує право громадянам України на працю: «Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно–технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.

Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється (виділено автором).

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом».79

Таким чином, ця стаття суперечить як першій частині статті 24 Конституції України, так і сама по собі є внутрішньо суперечливою, тому що в першому абзаці сформульоване положення про вільний вибір праці, яку людина «вільно обирає або на яку вільно погоджується».

Обмеження, які накладаються на жінок, несуть в собі подвійне дискримінаційне навантаження. По–перше, вважається дискримінаційним ставити поруч в документах жінок та дітей. Жінки є дорослими особами, які мають однакові з чоловіками права. Діти мають окремі права в зв’язку з тим, що є ще не повністю сформованими особами, більш уразливими до соціальних негараздів та впливів, ніж доросла людина. По–друге, жінка позбавляється права вільного вибору своєї роботи. Ці типи навантаження можна назвати прямими. Але подібна норма без врахування соціально–економічного рівня розвитку суспільства має ще побічні впливи. Скажімо, вона не стимулює до модернізації виробництва, до підвищення кваліфікації та перекваліфікації працюючих чоловіків, що має також негативний вплив на суспільний розвиток як в близькій, так і в віддаленій перспективах. В Україні почали розробляти програму вивільнення жінок з тих робочих місць та виробництв, які завдають шкоди їхньому здоров’ю. Однак вона впроваджується дуже повільно, і протидіють її реалізації не тільки бюрократичні перешкоди та недостача коштів, але самі жінки, які не хочуть залишати місця з більш високою заробітною платнею, навіть у тих випадках, коли робота шкодить здоров’ю. Крім цього, потрібно дивитися на ті альтернативи, які їм пропонують. Робота на присадибних ділянках, перенесення вантажів та ведення човникової торгівлі або навіть взагалі попадання в ситуацію безробітної шкодять здоров'ю частіше більше, ніж та робота, яка за нормативними актами визнана шкідливою.

Законом України «Про зайнятість населення» передбачено додаткові гарантії зайнятості окремим категоріям, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці. До цієї категорії громадян належать жінки, які мають дітей віком до 6 років, одинокі матері, які мають дітей віком до 14 років або дітей–інвалідів. Гарантії забезпечуються шляхом бронювання до 5 відсотків загальної кількості робочих місць.

Таблиця 1

Працевлаштування соціально незахищених категорій населення (тис. осіб)80

Звернулось з питань працевлаштування

Працевлаштовано

1998

1999

1998

1999

Особи, які підпадають під 5 % квоту, всього

280,3

280,3

73,9

82,2

В тому числі

Жінки, які мають дітей віком до 6 років

108,10

112,5

27,2

31,6

Одинокі матері, які мають дітей віком до 14 років або дітей–інвалідів

5,6

6,4

І,5

І,9

Молодь, яка закінчила або припинила навчання у середніх закладах освіти

32,6

33,8

11,10

11,3

Особи, які закінчили навчання у професійно–технічних навчальних закладах

45,10

40,6

15,3

15,2

Особи, які звільнились з строкової військової або альтернативної (невійськової) служби і яким надається перше робоче місце

28,2

26,9

10,7

13,0

Діти (сироти), які залишились без піклування батьків

0,7

0,6

0,4

0,4

Особи, яким виповнилось 15 років і які за згодою одного з батьків приймаються на роботу на спеціалізовані робочі місця

0,4

0,3

0,3

0,2

Особи передпенсійного віку:

– чоловіки до досягнення 58 років

23,3

23,0

2,3

3,0

– жінки до досягнення 53 років

26,10

27,6

І,5

2,3

Звільнені з установ, що здійснюють примусове лікування

0,4

0,3

0,2

0,10

Звільнені з установ, що виконують покарання

9,8

8,3

3,4

3,2

За даними Міністерства праці та соціальної політики в 1999 році для жінок було заброньовано 42,8 тис. робочих місць, на які працевлаштовано 19,1 тис. жінок, що складає 44,7 відсотка від заброньованих робочих місць для жінок. На 2000 рік для таких жінок заброньовано 42,7 тис. робочих місць.

В той же час, у зв'язку з тим, що такі місця бронюються переважно на підприємствах державної форми власності, серед яких є такі, що простоюють, працівникам надають безоплатні тривалі відпустки або працюють неповний робочий час тощо, механізм бронювання робочих місць спрацьовує не повністю. Багаторічна практика свідчить, що бронювання робочих місць може бути ефективним лише за умов економічного піднесення та розвитку підприємств. Фахівці свідчать, що працевлаштування на квотні робочі місця ускладнюється відмовами молоді і жінок з пільгових категорій від працевлаштування на підприємства з нестабільною виплатою заробітної плати, а в сільськогосподарських районах – у зв'язку з реформуванням колективних сільгосппідприємств і скороченням прийому на заброньовані робочі місця. Бронювання місць, як видно, не вирішує проблеми працевлаштування жінок з незахищених груп населення. В той же час це на сьогодні майже єдиний вихід в конкретній соціально–політичній ситуації, яка склалася в Україні щодо забезпечення роботою цієї групи населення.

Таким чином, проголошені на рівні міжнародних та національних документів права жінок потребують не тільки втілення в життя, але й переформулювання відповідно до конкретних умов життя українського суспільства. Саме в цьому процесі велику роль повинні зіграти як політики та науковці, так і представники громадських організацій, які в дотриманні прав жінок бачать не абстрактні положення, а шлях поліпшення становища конкретної особистості.

В 1999 році Міжнародне бюро праці, Державний комітет у справах сім’ї та молоді України, Українській інститут соціальних досліджень підготували наукову монографію «Права працюючих жінок в Україні»81. Автори книги, спираючись на аналіз чинного законодавства України та міжнародних стандартів з прав працюючих жінок, на результати соціологічних досліджень та статистичні матеріали, висвітлювали різні аспекти соціального становища українських жінок. Видання містить аналіз законів та нормативних актів, а також можливостей і стратегій їх використання, міжнародних стандартів щодо працюючих жінок, законодавства стосовно прав працюючих жінок, практики реалізації прав жінок на ринку праці.

Проблема захисту прав жінок на ринку праці знайшла також висвітлення в книзі, виданій тими ж самими організаціями, «Сучасні проблеми жінок на ринку праці та шляхи їх вирішення»82. Збірник містить статі українських урядовців, вчених, фахівців і міжнародних експертів, що присвячені аналізу сучасних тенденцій розвитку ринку праці в Україні. Серед публікацій – матеріали, присвячені аналізу міжнародних документів щодо захисту прав працюючих жінок83. Публікацію цієї книги здійснено за результатами тристоронньої конференції «Жінки на ринку праці», що була проведена на початку 1999 року.

В Україні, як і в інших країнах перехідного періоду, спостерігається високий рівень безробіття, фемінізація бідності. Держава переживає соціальні та економічні труднощі, що не може не позначитися і на становищі жіноцтва. Зокрема, це спад виробництва, погіршення життєвого рівня, проблеми харчування та оздоровлення жінок і дітей, зниження показника зайнятості, ріст злочинності, нестача фінансових і матеріальних ресурсів. Вони лягли тягарем на плечі жінки. Тому реалізація принципу рівноправності йде перш за все через запобігання безробіттю. За оцінками фахівців Міністерства праці та соціальної політики зареєстрований ринок праці у 1999 році характеризувався загостренням проблеми безробіття серед працездатного населення внаслідок посилення невідповідності пропозиції робочої сили і попиту на неї. Щодо становища жінок на ринку праці, то воно характеризується негативною стабільністю: значним вивільненням їх з підприємств, установ та організацій, більшим навантаженням на одну вакансію, ускладненням процесу працевлаштування.

В умовах зростання безробіття насамперед потерпають найбільш вразливі верстви населення: молодь та жінки. Кількість жінок, які звертаються до державної служби зайнятості, щорічно зростає. У січні–серпні 2000 року на обліку в службі зайнятості перебувало 1266,3 тис. жінок, з яких майже 180 тисяч працевлаштовано, що становить 46,6 відсотка від усіх працевлаштованих службою зайнятості.

Таблиця 2.

Чисельність безробітних та їх працевлаштування (за рік, тис. осіб)84

1998

1999

Всього

З них жінок

Всього

З них жінок

Зареєстровано

1003,2

620,4

1174,5

729,6

Працевлаштовано

390,6

172,4

467,5

210,6

Певне місце в забезпеченні соціального захисту населення займають програми зайнятості населення, що розробляються на державному і регіональному рівнях, в окремих розділах яких передбачаються спеціальні заходи сприяння зайнятості для жінок. Ці заходи відповідають міжнародній практиці і спрямовуються на сприяння у підборі підходящої роботи, надання допомоги в отриманні професії (в т. ч. профорієнтаційні та профконсультаційні послуги), підвищенні кваліфікації, перенавчанні, надання допомоги для започаткування власної справи, організацію громадських робіт, надання матеріальної підтримки у вигляді допомоги по безробіттю.

Проте, у сучасних економічних умовах при незначному розвитку виробництва, робочих місць, малого та середнього бізнесу заходи щодо активного повернення громадян до економічної діяльності, що реалізуються в Україні, повністю проблеми не вирішують. Кількість робочих місць, що заявляється державній службі зайнятості, не дозволяє забезпечити високий рівень працевлаштування. Так, станом на 01. 09. 2000 р. заявлені вакансії становили 77,6 тис., на кожне вільне робоче місце претендувало 15 осіб.

Жінки мають більше проблем, ніж чоловіки, як при звільненні (їх частка серед звільнених дорівнює 62,6 відсотка), так і при прийнятті на роботу: жінки складають 45,0 відсотка від усіх працевлаштованих службою зайнятості (дані по Миколаївській області). Жінки виявляють підвищену активність в усіх заходах, що сприяють працевлаштуванню, в тому числі щодо набуття або зміни професій, які користуються попитом на ринку праці. Так, протягом звітного періоду навчання пройшли 72,8 тис. жінок або 57,5 відсотка від загальної чисельності направлених на профпідготовку.

Економічне становище жінок та їх роль в політичній сфері тісно пов’язані між собою. Так, якщо жінки не мають фінансової незалежності, то в більшості випадків вони не цікаві для політичних партій та акторів політичного процесу.


Додаток до підрозділу 2. 1

Консолідований Акт
про рівне ставлення до чоловіків і жінок
в плані працевлаштування, надання декретної відпустки та інших соціальних гарантій

Витяг

Консолідований Акт №213 від 3 квітня 1998р.

Міністерство праці

Копенгаген.

Даний Акт покликаний об'єднати положення Консолідованого Акта № 875 від 17 жовтня 1994 р. про рівне ставлення до чоловіків і жінок в плані працевлаштування, надання декретної відпустки та інших соціальних гарантій з доповненнями, що містяться в Розділі 2 Акта № 1111 від 29 грудня 1997р.

Розділ 1

1.1. 3 точки зору цього Акта рівне ставлення до чоловіків і жінок означає повну відсутність будь–якої дискримінації на основі статі. Це стосується як прямих, так і непрямих проявів дискримінації, зокрема посилання на вагітність або сімейний стан.

1.2. Акт не створює ніяких перешкод іншим положенням про захист жінок, особливо щодо вагітності і материнства (див. Розділ 3 Акту).

1.3. Положення цього Акта не застосовуються в тому разі, якщо подібне зобов'язання щодо рівного ставлення випливає з колективного договору (див. п. 18.2).

Розділ 2

Рівне ставлення до чоловіків і жінок

2. Усі роботодавці повинні дотримуватись принципу рівноправ'я чоловіків і жінок при прийомі на роботу, переміщеннях і просуванні по службі.

3.1. Усі роботодавці, що приймають на роботу як чоловіків, так і жінок, повинні виявляти до них рівне ставлення в питаннях керівництва фаховою діяльністю, фахового навчання і перенавчання.

3.2. Зобов'язання дотримуватись принципу рівноправ'я також стосується усіх осіб, що займаються керівництвом фаховою діяльністю і навчанням згідно з п. 3.1.

4. Усі роботодавці, що приймають на роботу як чоловіків, так і жінок, повинні виявляти до них рівне ставлення в питаннях створення рівних умов роботи. Цей принцип також стосується питань звільнення.

5.1. Зобов'язання дотримуватись принципу рівноправ'я також стосується усіх осіб, які встановлюють правила і приймають рішення щодо надання доступу до занять фізичними вправами позаштатним працівникам. Воно також стосується питань створення, організації і розширення підприємств, а також початку або продовження будь–яких форм позаштатної діяльності, включаючи їх фінансування.

5.2. Зобов'язання дотримуватись принципу рівноправ'я також стосується усіх осіб, які встановлюють правила і приймають рішення щодо фахового навчання і умов керування такою діяльністю.

6. Жодне оголошення не повинно зазначати, що для роботи або фахового навчання проводиться набір людей лише певної статі.

Розділ З

Вагітність, материнство і усиновлення

7.1. Працююча жінка має право на відпустку по вагітності і доглядом за дитиною, що надається за 4 тижні до очікуваної дати народження. Після народження дитини батьки мають право на звільнення від роботи загальною тривалістю 26 тижнів. При цьому батько має право взяти відпустку тривалістю до 10 тижнів, починаючи з 15–го тижня після народження. Батьки не можуть одночасно користуватись правом звільнення від роботи, а тільки по черзі. Після закінчення 24–го тижня правом на звільнення від роботи протягом 2 тижнів може скористатись лише батько.

7.2. Мати дитини зобов'язана залишатися вдома протягом перших двох тижнів після народження дитини.

7.3. Батько дитини має право бути відсутнім на роботі до 2–х тижнів або відразу після народження чи усиновлення дитини або – за домовленістю з роботодавцем – в межах перших 14–ти тижнів. Це право є самостійним і не залежить від права, зазначеного в п. 7.1.

7.4. Якщо дитина знаходиться в лікарні, то право на звільнення від роботи згідно з п. 7.3 може бути перенесено (див. п. 10.6).

7.5. Крім того, працівник має право на звільнення від роботи у зв'язку з вагітністю, доглядом за дитиною або усиновленням в ті періоди, коли він має право на щоденну грошову допомогу згідно з п. 7 Акта про щоденну грошову допомогу у зв'язку з хворобою або народженням дитини.

7.6. Працююча жінка має право бути відсутньою на роботі під час проходження медичного обстеження у зв'язку з вагітністю, якщо воно проводиться у робочий час.

7.а. Періоди, протягом яких право на щоденну грошову допомогу зменшується або повністю відміняється згідно з п. 16. а (1), (2) і (4) Акта про щоденну грошову допомогу в період хвороби або народження дитини через те, що працівник вийшов на роботу, включаються в розрахунки тих періодів, коли працівник має право бути відсутнім на роботі згідно з п. 7.

8. Час, протягом якого працівник був відсутнім на роботі з причин, зазначених у п. 7, включається в його трудовий стаж. Проте ця вимога не застосовується до підрахунку пенсій.

9. Роботодавець не має права звільнити працівника за те, що він вирішив скористатись своїм правом бути відсутнім на роботі або фактично був відсутнім на роботі з причин, зазначених у п. 7, або з будь–яких інших причин, що стосуються вагітності, материнства чи усиновлення.

10.1. Працююча жінка, яка скористалась своїм правом на відпустку по вагітності у відповідності з п. 7, протягом 8–и тижнів після народження дитини повинна повідомити свого роботодавця про дату, коди вона планує знову вийти на роботу.

10.2. Працюючий чоловік, який хоче скористатись своїм правом на відпустку через народження або усиновлення дитини, що передбачено п. 7.3, повинен за 4 тижні попередити свого роботодавця про очікувану дату початку відпустки та її тривалість.

10.3. Працюючий чоловік, який хоче скористатись своїм правом на відпустку згідно з п. 7.1, повинен не пізніше ніж через 8 тижнів після народження дитини сповістити свого роботодавця про очікувану дату початку відпустки та її тривалість. Працюючий чоловік, який хоче скористатися своїм правом на відпустку згідно з п. 7.1 (5–е речення), повинен не пізніше ніж через 14 тижнів після народження дитини сповістити свого роботодавця про очікувану дату початку відпустки та її тривалість.

10.4. Якщо правом на відпустку після 14–го тижня після народження дитини батьки користуються по черзі, в результаті чого відпустка жінки розбивається на кілька періодів, то жінка–працівник повинна разом з повідомленням про дату свого виходу на роботу згідно з п. 10.1 також повідомити про дати початку і тривалість кожного з наступних періодів відсутності на роботі.

10.5. У зв'язку з відсутністю на роботі з огляду на п. 7.5 батьки, які усиновили дитину, повинні дотримуватись вимог пп. 10.1–10.4, якщо початок відпустки та її тривалість не були попередньо погоджені під час усиновлення.

10.6. Працююча жінка, яка скористалась своїм правом на відпустку згідно з п. 7.5 через те, що впродовж перших 26–и тижнів після народження або усиновлення дитина потрапила до лікарні, повинна при першій нагоді повідомити свого роботодавця про госпіталізацію. В той же час її чоловік повинен повідомити про це свого роботодавця. Батьки повинні без затримки повідомити своїм роботодавцям про дату повернення дитини з госпіталю додому. Якщо дитина повернулась додому до очікуваної дати, повідомленої роботодавцю згідно з пп. 10.1–10.4, то відпустка продовжується на період знаходження дитини в лікарні. Якщо ж ні, то попереднє повідомлення втрачає силу і батьки повинні подати нове повідомлення впродовж 2–х тижнів після повернення дитини додому.

Працівник, який користується правом на відпустку згідно з п. 7.5 тому, що до нього перейшли права іншого члена подружжя на отримання щоденної грошової допомоги, повинен без затримки повідомити про це свого роботодавця і про тривалість своєї відсутності.

Розділ 4 

Неправомірні угоди

11.1. Вимоги, що містяться в трудових угодах і положеннях про діяльність підприємств і організацій, які суперечать вимогам п. 2–5 цього Акта, вважаються недійсними. Це також стосується правил, що регулюють діяльність вільних професій.

11.2. Вимоги трудових угод і положень діяльності підприємств, що стосуються кількох роботодавців, також будуть визнаватися недійсними, якщо вони дозволяють гендерну дискримінацію в сферах, вказаних у п. 2–4. Це також стосується правил, що регулюють діяльність вільних професій.

12. Не допускається ніяких відхилень від вимог цього Акта, які призводять до погіршення статусу працівника.

Розділ 5

 Винятки

13.1. У разі, якщо стать працівника має важливе значення для виконання ним певних професійних обов'язків чи проведення навчання, міністр, в чиїй компетенції знаходиться така діяльність, може зробити виняток до вимог п. 2–6 після проведення консультацій з Міністром праці і Радою з проблем рівноправ'я.

13.2. Після проведення консультацій з міністром, в чиїй компетенції

знаходиться дане питання, Рада з проблем рівноправ'я може дозволити впровадження заходів, що відрізняються від положень, викладених в п. 2–6, з метою сприяння встановленню рівних можливостей для чоловіків і жінок, в основному шляхом виправлення фактичних нерівностей, які впливають на доступ до працевлаштування, фахового навчання тощо.

13.3. Дозвіл, наданий згідно з п. 13.2, має бути затверджений представниками соціальних партнерів в Раді з проблем рівноправ'я.

13.4. За рекомендацією Ради і після консультацій з міністром, в чиїй компетенції знаходиться дане питання, Міністр праці може сам вирішити розпочати впровадження заходів в певних сферах діяльності з метою сприяння встановленню рівних можливостей для чоловіків і жінок без отримання дозволу згідно з п. 13.2.

Розділ 6

Компенсації

14. Особам, чиї права порушуються шляхом недотримання положень п. 2–5 цього Акта, може надаватись компенсація.

15.1. Якщо працівника звільнили за те, що він порушив питання про рівне ставлення у відповідності з вимогами п. 2–4, то роботодавець повинен заплатити йому компенсацію.

15.2. Розмір компенсації згідно з п. 15.1 не може перевищувати розмір платні за 39 місяців і встановлюється з урахуванням трудового стажу працівника і інших відповідних факторів.

15.3. Положення п. 15.1 і 15.2 відповідно застосовуються і в тому разі, якщо зобов'язання дотримуватись принципу рівного ставлення випливає з колективного договору, який, проте, не передбачає надання компенсації особі, яку звільнили без достатніх причин, пов'язаних з самою особою або її діяльністю. Розгляд відповідних заяв відбувається за спеціальною процедурою врегулювання виробничих суперечок.

16.1 Якщо звільнення працівника відбулося з порушенням положення п. 9, то в разі надходження відповідної заяви воно має бути відмінено, окрім тих випадків, коли після намагань погодити взаємні інтереси сторін визнано недоцільним продовжувати або відновлювати робочі стосунки.

16.2 Якщо працівника звільнили з порушенням положення п. 9 і звільнення не було призупинене, то роботодавець повинен заплатити компенсацію.

16.3 Розмір компенсації, що не повинна перевищувати платню за 78 робочих тижнів, обчислюється на основі середнього заробітку звільненого працівника і встановлюється з урахуванням його трудового стажу та інших відповідних факторів в кожному окремому випадку.

16.4. Якщо звільнення відбулось одночасно з настанням вагітності, материнства або усиновленням, то роботодавець повинен довести, що воно не було результатом наведених обставин.

16.5 Якщо працівника звільнили в один з періодів, вказаних в п. 7, він має право на отримання письмового свідоцтва, в якому даються адекватні пояснення про причину звільнення.

Розділ 7 

Інші положення

17. Міністр праці має встановити спеціальні правила щодо надання декретної відпустки та інших прав морякам.

18.1. Рада з проблем рівноправ'я може за своєю ініціативою або на прохання зацікавлених осіб проводити розслідування справ, що стосуються цього Акта.

18.2. Роботодавці і працівники, а також їхні організації повинні надавати Раді за її запитом будь–яку інформацію, що може знадобитись у її роботі.

Розділ 8

Карні санкції

19.1. Порушення п. 2–6 і 18.2 карається штрафом.

19.2. Карні санкції застосовуються до юридичних осіб (тобто компаній) згідно з правилами, викладеними у розділі 5 Карного Кодексу.

Консолідований Акт
про рівну оплату праці чоловіків і жінок

Витяг

Консолідований Акт № 639 від 17 липня 1992 р.

Міністерство праці

Копенгаген.

 Даний Акт покликаний об'єднати положення Консолідованого Акта 422 від 15 червня 1990 р. з доповненнями, що містяться в Акті № 374 від 20 травня 1992 р., щодо рівної оплати праці чоловіків і жінок.

1.1 Забороняється будь–яка гендерна дискримінація в питаннях оплати праці, що призводить до порушення цього Акта.

1.2 Усі роботодавці повинні надавати чоловікам і жінкам рівну платню, в тому числі створювати рівні умови оплати, за одну і ту ж роботу або за роботу, що має однакову вартість.

1.3 Оцінка вартості роботи має проводитись на основі загальної оцінки відповідної кваліфікації та інших відповідних факторів.

1.4. Положення цього Акта не застосовуються в тому разі, якщо подібне застереження про надання рівної оплати випливає з колективного договору.

2. Працівник, платня якого в порушення положень п. 1 цього Акта менша за ту, яку отримують інші, має право вимагати доплату різниці.

3.1. Роботодавець не має права звільнити з роботи працівника, який порушив питання про рівну оплату праці, в тому числі створення рівних умов оплати праці.

3.2. Роботодавець зобов'язаний довести, що звільнення з роботи проводилось без порушення положення п. 3. 1. Проте ця вимога не застосовується, якщо звільнення відбулось більше, ніж через рік після того, як працівник порушив питання про рівну оплату.

3.3. Звільнення, що відбулось з порушенням положення п. 3. 1, має бути відмінено в разі надходження відповідної заяви, окрім тих випадків, коли після намагань погодити взаємні інтереси сторін визнано недоцільним продовжувати або відновлювати робочі стосунки. Замість цього звільнений працівник може претендувати на компенсацію. Розмір компенсації, що не повинна перевищувати платню за 78 робочих тижнів, обчислюється на основі середнього заробітку звільненого працівника і встановлюється з урахуванням його трудового стажу та інших відповідних факторів в кожному окремому випадку.

4. Положення п. З також стосуються тих галузей діяльності, які регулюються колективними договорами, що передбачають право робітників на рівну платню, включаючи створення рівних умов оплати праці, але які не передбачають надання компенсації за звільнення, які недостатньо вмотивовані обставинами, що пов'язані з працівником або підприємством. Розгляд відповідних заяв відбувається за спеціальною процедурою – врегулювання виробничих суперечок.

5. Працівник не має права відмовитись від своїх прав, гарантованих цим Актом.

5.1. Рада з проблем рівноправ'я може за своєю ініціативою або на прохання зацікавлених сторін провести розслідування фактів, що стосуються положень цього Акта.

5.2. Роботодавці і працівники, а також їхні організації повинні надавати Раді за її запитом будь–яку інформацію, що може знадобитись у її роботі.

5.3. Роботодавець повинен надавати будь–яку інформацію, що необхідна для перевірки дотримання положень Акта. Якщо така інформація | стосується умов оплати окремих осіб, то їм мають повідомити про факт надання такої інформації і про те, що з нею будуть поводитись конфіденційно.

6.1. Порушення вимоги п. 5.2 карається штрафом.

6.2. Якщо порушення вчинено компанією, приватною компанією, кооперативним товариством або іншою подібною організацією, то штраф накладається на юридичну особу.


2. 2. Політика і права жінок:
проблеми зміни пріоритетів

Політичні права жінок посідають особливе місце як у вченні про права людини, так і в чинному, позитивному праві, оскільки забезпечують повноцінну участь громадян у суспільному житті та у здійсненні державної влади. В галузі політичних прав здавна існувала дискримінація жінок, яка часто закріплена законом. Політична історія нашого суспільства розвивається в певному напрямі – від стану, коли стартові умови учасників політичної гри були нерівні абсолютно, до стану, коли шанси зближуються, хоча досягнення повної рівності залишається проблематичним. І зараз існують маргіналізовані в політиці групи, хоча формально і юридично вони мають рівні права.

Політичний процес не виключає соціальної нерівності людей – навпаки, без неї він втрачає будь–який сенс. «Енергія політичного суперництва підживлюється тим, що соціально нерівноправні та принижені в статусі люди сподіваються за допомогою політичних технологій «виправити справу» – змінити несправедливість долі та обставин. Але політика вимагає рівності людей в специфічному смислі слова: рівного права їх як виборців, які голосують не за вказівкою, а виключно за власним розумом, і рівного права випробувати свої сили в ролі тих, кого обирають для участі в політичній грі. Смисл політичної участі зростає для людей в тій мірі, в якій вони розглядають свої шанси в політичній грі як небезнадійні»85.

Наскільки дійсно небезнадійна участь пересічного громадянина в політиці? Чи залежить від конкретної особи життя держави та суспільства? Чи потрібні сучасній людині політичні права взагалі, коли стільки людей цінують свою свободу від участі в політиці так само або навіть більше, ніж інша половина цінує можливість участі в ній?

Відповідаючи на останнє питання, потрібно визначити, що активна участь жінок в політичному процесі гальмується з різних причин. Дві головні з них – відсутність історичного досвіду політичної активності та гендерні стереотипи. Крім цього – сам зміст сучасного політичного життя, в якому все частіше політичні функції належать групі професіоналів. Ліберальні концепції політичної творчості, які, як було показано вище, є досить популярними та впливовими в сучасному світі, пропагують принцип «мінімум держави», який передбачає неполітичний стиль життя для абсолютної більшості громадян, якщо розуміти політику в традиційному смислі цього слова. Системи західної демократії невипадково мають назву представницьких, порівняно з прямими системами міст Давньої Греції, тобто демократією участі. Неполітичний стиль життя передбачає також наявність певного негативного елементу політичних практик – захисту громадян від влади та гарантій свободи особистості. Але така свобода не знаходить конкретизації та закріплення в повсякденних політичних практиках, в участі в прийнятті рішень.

В той же час переконання деяких політиків та політологів про те, що пряма демократія сьогодні неможлива, не має під собою підґрунтя. Окрім питань, які потребують вирішення на загальнонаціональному або регіональному рівнях, ще існує велике коло питань, які можуть і повинні вирішуватися безпосередньо на місцевому або локальному рівнях, питань, які відносяться до повсякденного життя суспільства, де також порушуються права громадян. Включення проблем налагодження місцевого самоврядування до суттєвих політичних проблем є свідченням актуальності цієї проблематики. Саме тому жінки можуть бути активними.

«Сучасне суспільство розвело в різні боки самодіяльний спосіб життя і політичний спосіб життя, повсякденний авторитаризм та формальну демократію... В політичному відношенні всі громадяни визнаються рівними, але ця рівність не стосується їх змістовних повсякденних ролей, а стосується тільки права раз в декілька років прийти до виборчих урн»86. Недолік формальної демократії полягає в тому – пише далі О. Панарін, що вона ігнорує очевидний недемократизм повсякденності: відторгненість людей від рішень в тих питаннях, які становлять зміст їх соціального життя. Якщо під демократією розуміти демократію участі в широкому смислі слова, яка стосується демократії на виробництві, муніципальної демократії та інших сфер повсякденної громадянської самодіяльності, доведеться визнати, що клас політичних професіоналів є скоріше не союзником, а противником такої демократії, тому що вона посягає на його монополію приймати рішення самостійно. «Політична демократія відмічається певною нечутливістю до соціальної демократії, яка стосується, з одного боку, соціальної незахищеності бідних, а з другої – участі рядових «непрофесіоналів» в рішеннях, які прямо стосуються їхньої долі. Режим політичної демократії, як ми бачимо тепер на власному досвіді, є режимом класу політичних професіоналів, які самі між собою ділять функції влади та опозиції, не даючи останній бути дійсно народною, не контрольованою політичним істеблішментом»87.

Крім цього, суттєвим протиріччям сучасної політики є протиріччя між двома критеріями, двома сторонами її існування – інституалізацією та участю, сферою діяльності політичних професіоналів та сферою, яка є прерогативою громадян. Це дуже серйозне теоретичне питання, яке безпосередньо торкається політичних прав жінок та механізмів досягнення рівноправ’я жінок та чоловіків в політичній сфері. Воно може бути сформульоване наступним чином: на що, перш за все, орієнтуватися жінкам в своїх політичних правах – на розширення їх присутності в процесі політичної інституалізації чи на збільшення кількості жінок в процесі участі? Що складніше? Як не тільки здійснити правове забезпечення участі жінок в політиці, але й зробити політичну участь цінністю жіночого життя? Тобто впровадження ідей жіночого рівноправ’я в політиці потребує своєрідної корекції самого політичного процесу. А це вже масштабна цивілізаційна задача.

До 80–х років жіночий рух в європейських країнах демонстрував практично повну відсутність інтересу до політики. Традиційні жіночі організації вважали себе не причетними до політичної діяльності, а нові жіночі організації за мету ставили боротьбу з насильством, вважаючи владу проявом маскулінізму. Але потім змінилися як самі уявлення про зміст та суть політичної діяльності, так і ставлення жіночого руху до неї.

Основними причинами підвищення інтересу до гендерних аспектів політики в середині 80–х років і пізніше можна назвати наступні: міжпартійна конкуренція, пошук нових політичних технологій; бажання з боку політичних партій до заохочення жіночого електорату; наявність зовнішнього тиску – з боку певних неурядових жіночих організацій; наявність внутрішнього тиску – з боку жіночих секцій та активних жінок в партіях; внутріпартійні організаційні зміни. Заходи щодо залучення жінок до політики складаються з освітніх програм, професійної підготовки, позитивних дій щодо відбору жінок. Представництво жінок в органах влади є необхідною умовою, але цього не є достатньо, це ще не гарантує залучення жінок до влади. Важливою умовою є наявність жіночої мережі, під тиском якої можуть прийматися важливі рішення.

Окремою проблемою стоїть питання залучення жінок на високі керівні посади. Шляхи, які ведуть жінок до вершин влади, проаналізувавши світовий досвід, можна підрозділити на три основні напрямки.

1. Перший шлях умовно називають «азійським» (за географічною ознакою). В цьому випадку жінка стає головою держави або уряду як вдова або донька лідера країни, який загинув, частіше всього, від рук опозиції. Добровільне призначення кандидатом і наступна перемога на виборах в таких випадках багато в чому визначається повагою нації до таких жінок як членів родин загиблого лідера країни: любов та підтримка населення переноситься на цих жінок: Сиримаво Бандаранаике (Цейлон), Індира Ганді (Індія), Корасон Акіно (Філіппіни), Віолетта де Чаморре (Нікарагуа), Беназір Бхутто (Пакистан). Усі ці жінки виявили великі політичні здібності як президенти або голови урядів власних держав.

2. Другий шлях умовно називають «кризовим». Він виявляється тоді, коли проблеми в країні або партії зростають і виникає проблема зміни лідера. Тоді нерідко приймається нестандартне рішення – обрати на цю посаду жінку. Така ситуація виникла в Ізраїлі в 1969 році, коли прем’єр–міністром була обрана Голда Мейєр. В 1975 році складна ситуація в партії консерваторів у Великобританії стабілізувалася після обрання Маргарет Тетчер, яка в 1979 році стала головою уряду країни. Так трапилось в 1987 році в соціалістичній партії Японії, коли її головою стала Такако Дої, а виборці–жінки активно підтримали кандидатів від партії на виборах до парламенту країни. Саме в умовах кризи прем’єр–міністром Польщі була призначена Ганна Сухоцька (1992 рік), а в Туреччині в 1993 році – Тансу Чиллер. Сюди також можна додати приклад пострадянської незалежної Литви з прем’єр–міністром Казимирою Прунскене.

3. Третій шлях умовно називають «скандинавським» або соціал–демократичним, коли висування жінок в політичні, парламентські або державні структури здійснюється на основі системи квот. В такому випадку жінки не тільки отримують реальну можливість зайняти посаду президента або прем’єр–міністра (Мері Робінсон – Ірландія, Гру Харлем Брундтланд – Норвегія, Вігдіс Фіннбогадоттир – Ісландія), займати пости міністрів (іноземних справ – Швеція, оборони – Фінляндія), але, головне, впливати на прийняття політичних рішень88.  

Останнім часом на міжнародних форумах всіх рівнів активно обговорюється питання квотування та паритетної демократії як найбільш реальних механізмів досягнення рівності жінок та чоловіків у політичній сфері.

Формальна рівність та її досягнення – це необхідна стартова відправна точка, але в той же час, за думкою багатьох політологів феміністичного спрямування, вона водночас є також суттєвою перешкодою для усунення дискримінації та підкорення жінки чоловікові. Тому серед експертів з питань рівності статей більш широке розповсюдження отримала думка, що саме паритет, а не рівність є більш важливою ціллю. «Ідея паритету враховує різницю між статями, але стверджує, що вони не повинні бути перешкодою для рівного підходу до різних статей. Формули рівного підходу тому повинні враховувати відмінності між жінками та чоловіками, що в протилежному випадку вони не будуть мати бажаного результату»89.

«Під паритетною демократією слід розуміти таку форму суспільних відносин у політико–правовій сфері, за якої жінкам гарантується рівний з чоловіками статус на підставі фактичного представництва на всіх рівнях і усіх владних структурах»90. Справа в тому, що «саме поняття паритетної демократії є досить новим не тільки для вітчизняної науки. Його категорійний статус не вироблений ні у правознавчих, ні в політологічних дослідженнях. Введення поняття паритетної демократії в науковий ужиток пов’язано з реалізацією масштабного проекту, ініційованого в 1992 році Комітетом з питань рівності жінок та чоловіків Ради Європи»91.

Квотування – механізм збільшення представництва жінок в органах влади шляхом виділення місць для жінок в списках кандидатів під час виборів. Багато жінок виступають проти квотування, тому що вважають, що цей найкоротший шлях до парламенту буде піддавати критиці тих жінок, які вже потрапили до нього. Таке ставлення самих жінок ускладнює лобіювання жіночими секціями введення квот і спрощує протидію такій формі позитивних дій з боку політичних партій та уряду. В той же час різні європейські країни демонструють в цілому позитивний досвід введення гендерних квот. В Ірландії практика ведення квот була спочатку піддана жорстокій критиці, але потім, коли кількість жінок зросла з 1981 по 1996 роки з 9 до 26 відсотків, ставлення змінилося92.

Більшість досліджень, які присвячені становищу жінок в парламентах, свідчать, що в країнах, які мають пропорційну систему політичного представництва (особливо за партійними списками), обирається більше жінок–парламентарів, ніж в країнах з мажоритарною системою93. Більш розвинуте використання системи пропорційного представництва при виборах в Європарламент є однією з важливих причин обирання жінок до складу його депутатів (порівняно з національними парламентами).

Припущення, що для жінок легше перемогти на виборах до місцевої влади, ніж до парламенту (оскільки на місцевому рівні використовуються менш жорсткі виборчі критерії, а самі такі посади не потребують повної зайнятості і їх легше об’єднати з вихованням дітей), є справедлими для Бельгії та Франції. В інших країнах спостерігається більша кількість жінок на вищих посадах, що можна пояснити більш централізованим відбором кандидатів.

Позитивний ефект політики «позитивних дій» можна продемонструвати на прикладі багатьох країн, в тому числі Італії. В цій країні в 1993–1995 роках відбулося значне збільшення кількості жінок в органах місцевого самоврядування. В Італії в 1993 році були прийняті два закони про порядок проведення виборів. Перший з них мав положення про те, що в «списках кандидатів кандидати однієї статі не можуть складати більше двох третин». Другий закон встановлював нові правила обрання до Палати депутатів: 75 % депутатських мандатів розподілялись за мажоритарною системою і 25 % віддавались депутатам, які обиралися за партійними списками. Щодо останніх, то закон встановлював, що кандидати різних статей повинні бути представлені в списках через одного. На практиці це означало однакове представництво жінок з чоловіками в партійних списках. Але в 1995 році ці закони були відмінені Конституційним судом Італії. Однак саме в цей час вага жінок в органах представницької влади збільшилась більш ніж у 2 рази94.

Цікаво, що, не говорячи прямо про квотування, така система запроваджується в Литовській Республіці, в якій відповідно до 4 розділу Закону про законодавче забезпечення рівності жінок і чоловіків у Литві (Постанова Сейму Литовської Республіки, 25 травня 1999 р. № VIII–1200, Вільнюс) «Обов'язок органів влади сприяти рівноправ'ю», «Органи влади зобов'язані цілеспрямовано і систематично сприяти встановленню рівноправ'я жінок і чоловіків, особливо шляхом зміни обставин, що заважають встановленню такого рівноправ'я.

Мінімальний відсоток представництва як жінок, так і чоловіків в урядових комітетах, дорадчих радах та інших органах, а також муніципальних органах має дорівнювати 40%, якщо не існує спеціальних підстав для порушення цієї пропорції.

Якщо установа, організація, муніципальна або державна компанія має правління, раду директорів або інший виконавчий чи адміністративний орган, що формується з обраних чи призначених представників, то такий орган повинен мати справедливу пропорцію представництва жінок і чоловіків, якщо не існує спеціальних підстав для порушення цієї пропорції». Це перший серед країн Центральної та Східної Європи закон з питань гендерної рівності, якій свідчить про наявність суттєвого потенціалу в цих країнах.

В багатьох відношеннях великі «старі» партії мають менше можливостей для просування жінок, ніж нові, невеликі партії. Такі партії демонструють також різне ставлення до жінок в політиці. Невеликі ліві партії та партії демократичного спрямування відбирають в число кандидатів більше жінок. Але в той же час великі ведучі партії також починають усвідомлювати той факт, що жінки мало представлені в політичній сфері.

Розширення політичних прав жінок, їх реальне втілення в життя, а не просто формальне існування, тягнуть за собою обмеження приватної сфери, оскільки право бути активними в політиці певною мірою посягає на право вести приватне життя. Але роздільне існування приватної і публічної сфер, які розвиваються, віддаляючись одна від одної, не може бути домінантою політичного розвитку. На порядку денному стоїть зміна цієї парадигми і зближення публічності та приватності, але не за рахунок втручання в приватну сферу, обмеження свобод та прав громадянина. Скоріше мова повинна йти про «людяність» публічної, політичної сфери, наближення її до реальних потреб громадян, а не до тонкого маніпулювання різноманітними політичними технологіями. Відмова від активної участі в політичному та публічному житті і віддання переваги життю приватному може призвести до суттєвих суспільних катаклізмів, коли громадянські права будуть узурповані державно–бюрократичною машиною або політичною партією, що не відображує інтереси більшості суспільства. За словами О. Панаріна, така ситуація потребує перерозподілу суспільного часу і зміни в системі суспільних та особистих пріоритетів. Один з можливих шляхів проведення таких змін – це реабілітація повсякденності як сфери політичнї.

Але для цього потрібні не тільки знання та навички, інтенція та бажання, але й така банальна річ, як час. Деякі представники альтернативних рухів на Заході пропонують виділити особливу категорію соціального часу, яка прямо призначена для повсякденної громадянської «демократії участі», – так званий «третій час» (по відношенню до першого – робочого, та другого – вільного часу). Наприклад, французький соціолог Ежен Сю, висунувши цю концепцію, вважає, що третій час необхідний для реалізації демократії участі, тобто проти узурпації прав людини авторитарними суспільними та політичними інститутами.

Як видно, визначення того, що таке політика, в якому типі політичного життя жінки беруть участь, є дуже важливим. Але це тема окремого політологічного дослідження, оскільки сам зміст терміна «політика» змінювався від століття до століття. Різні політичні та ідеологічні течії також вкладають різний зміст в цей термін. Ці дискусії знайшли відображення в політологічній літературі як в нашій країні, так і за її межами. Особливо важливою в контексті прав жінок є концепція мікрофізики влади, про яку писали ще французькі філософи М. Фуко та Р. Барт, Ю. Кристєва. В російській філософії цьому питанню присвятили роботи В. Подорога та Т. Кліменкова. Роботи останньої особливо цікаві, тому що феноменологічно–структуралістські дослідження вона проводить спираючись на феміністську ідеологію та теорію.

Проблеми політичних прав жінок розглядаються в багатьох міжнародних документах з прав людини. Першим міжнародним документом, який проголосив, що політичні права жінок повинні користуватися загальною повагою, що вони притаманні жінці у такій мірі, у якій вони притаманні будь–який вільній особі, була Загальна декларація прав людини 1948 року (стаття 21). На розвиток її положень у 1952 році було прийнято Конвенцію про політичні права жінок95. Відповідно до Конвенції (стаття I) жінкам належить право голосувати на усіх виборах на рівних із чоловіками умовах, без всякої дискримінації. Жінки можуть бути обрані на рівних із чоловіками умовах, без жодної дискримінації, в усі встановлені національним законом установи, що потребують привселюдних виборів (стаття 2). В статті 3 Конвенції проголошується право жінок на рівних із чоловіками умовах займати посади на суспільно–державній службі і виконувати всі суспільно–державні функції, установлені національним законом96. У статті 33 цієї Конвенції передбачено право жінки посідати на рівних з чоловіком умовах, без будь–якої дискримінації, усі посади на громадське – державній службі і виконувати усі суспільно–державні функції, які встановлено національним законом. Саме реалізація цього права забезпечує жінці можливість брати участь у керуванні держави на всіх рівнях. Питання політичних прав жінок та їх рівноправності з чоловіками в політичній сфері регламентуються також в Міжнародному Пакті про громадянські та політичні права. Таким чином, сформована достатня правова база, яка гарантує жінкам рівні права з чоловіками в сфері політики. Але проблема на сучасному етапі полягає не стільки в юридичному проголошенні рівноправності в політичній сфері, а в фактичному втіленні положень міжнародних документів у життя.

Так, у більшості випадків у країнах з перехідною економікою спостерігається зменшення на виборних посадах на всіх рівнях прийняття рішень, особливо на найвищому. Так, в Україні, у Верховній Раді XIV скликання – 35 жінок з 450 депутатських місць (в минулій було 17). Тільки одна жінка – посол, одна міністр. За даними Державного комітету статистики станом на 1 січня 1997 року в Україні було 62390 державних службовців, серед них 32261 чоловік та 30129 жінок. Але серед керівників, які мають посадові категорії 1–го ступеня, тобто вищого ешелону влади, всього 185 чоловіків та 10 жінок (з 195 осіб), серед керівників 2–го ступеня 568 чоловіків та 48 жінок ( з 616 осіб), і чим нижче ступінь (до шостого рангу), тим більша кількість жінок, а на нижчих рангах їх кількість перевищує кількість чоловіків97.

Таблиця 3.

Розподіл державних службовців за статтю та посадовими категоріями у 1999 році (на кінець року, осіб)98

Чисельність працівників, які займали посади керівників та спеціалістів

Всього

244 268

В тому числі жінок

177 910

Керівники

70 751

36 415

1категорії

268

24

2 категорії

881

130

3 категорії

3 150

558

4 категорії

6 321

2 027

5 категорії

27 779

12 579

6 категорії

32 352

21 097

Спеціалісти

173 517

141 495

3 категорії

1741

902

4 категорії

1613

1144

5 категорії

15 319

9815

6 категорії

61 248

50 338

7 категорії

93 596

79 296

Забезпечення формування резерву кадрів для органів виконавчої влади, збалансувавши його за статтями, є важливою складовою частиною формування цивілізованої жіночої політики в Україні. Недостатнє представництво жінок на керівних посадах не дає їм змоги реально впливати на процеси прийняття рішень і активно брати участь у їх реалізації, служить гальмом у вирішенні багатьох соціально–економічних проблем, підвищенні статусу жінок у суспільстві.

Крім того, існуюче законодавство не завжди виконується, або механізми його реалізації не досить адекватні реаліям. З цим також пов’язані недостатність механізму моніторингу та звітності щодо гендерної рівності, а також труднощі у приведенні національного законодавства у відповідність до міжнародних норм та стандартів. Крім цього, нерідко спостерігається низький рівень гендерної свідомості громадськості, нерозуміння користі реалізації жіночих політичних прав для демократичного поступу суспільства в цілому.

Тому серйозних досліджень потребують питання, пов’язані з інструментальними механізмами втілення положень міжнародних документів.


Розділ 3.

Коли приватне стає політичним: репродуктивні права,
шлюб та сім
`я,
свобода від насильства

 

Охорона здоров`я та репродуктивні права жінок.

Положення міжнародних документів та українське національне законодавство щодо дотримання та захисту прав жінок з обмеженою працездатністю.

Правове оформлення шлюбу в сучасних міжнародних документах з питань дотримання прав жінок.

Шлюб та сім’я.

Проблеми відповідності національних законодавств різних країн положенням міжнародних документів щодо шлюбу та сім’ї.


3. 1. Охорона здоров’я
та репродуктивні права жінок 

Охорона здоров'я є невід’ємним правом людини. Але, на жаль, не завжди уряди підходять до охорони здоров’я саме з таких позицій.

Хоча багато людей розглядають охорону здоров'я як важливе право людини, інші вважають це право, поряд з іншими соціальними й економічними правами, вторинним, що має меншу значимість, ніж політичні права. В статті 12 Міжнародної угоди про економічні, соціальні і культурні права визнається право кожної людини на найвищий рівень фізичного і розумового здоров'я. Проте ця Угода не була підписана багатьма членами ООН, зокрема, багатьма західними країнами.

Основна увага в дослідженнях, присвячених охороні здоров'я, приділяється жінкам репродуктивного віку. Обидві теми порушують питання фізичної цілісності жіночого організму. Але це звужений контекст розгляду питань здоров’я жінок, тому що репродуктивне здоров’я жінок – це невід’ємна частина загального здоров’я жінки. Ретельної уваги заслуговують не тільки біологічні фактори, які зумовлюють здоров’я жінок, але й соціальні та економічні, які впливають на здоров’я і дуже часто мають гендерний контекст. Комплексний підхід в масштабах всього життєвого циклу жінки передбачає врахування всіх аспектів жіночого здоров’я – від народження до старості.  

Четверта Всесвітня конференція зі становища жінок, наслідуючи інші документи, дає широке тлумачення здоров’я жінок: «Здоров'я – це стан повного фізичного, розумового і соціального добробуту, а не просто відсутність хвороб або недуг. Стан здоров'я жінок залежить від їх емоційного, соціального і фізичного добробуту і визначається соціальними, політичними й економічними умовами їхнього життя, а також біологічними чинниками»99.

Особливо важку ситуацію з охороною здоров’я переживають країни з перехідною економікою, до яких належить і Україна. Система охорони здоров’я була створена за радянських часів, на її підтримку держава в нових ринкових умовах не має достатньо фінансів; нові системи охорони здоров'я, які базуються на страховій та сімейній медицині, приватна медицина знаходяться на стадії розбудови. Жінки можуть зіштовхуватися з деякими або з усіма перерахованими нижче хибами охорони здоров'я, такими як відсутність доступу: до гарного лікування; до гінекологічної допомоги загального профілю; до засобів контролю народжуваності і до сексуального утворення; до медичних послуг по перериванню вагітності (абортах); до допологової і післяпологової допомоги; до лікування жінок – жертв зґвалтування, інцесту й інших форм сексуального нападу і насильства у відношенні жінок; до навчання жінок у сфері нагляду за дітьми, гігієни харчування й в інших сферах, пов'язаних із здоров'ям сім'ї; до охорони здоров'я для жінок, які живуть у сільській місцевості, для мігрантів, переміщених осіб, жінок–інвалідів, для жінок похилого віку, лесбіянок і жінок, що належать до етнічних і расових меншин, а також із такими явищами: антисанітарні і погані в інших відношеннях умови допомоги при пологах; недостатя увага уряду до захворювань, що уражають в основному жінок, (наприклад, рак грудей) та інші.

В матеріалах Четвертої Всесвітньої конференції зі становища жінок дається визначення репродуктивного здоров’я як стану повного фізичного, розумового і соціального добробуту, а не просто відсутності хвороб або недуг у всіх питаннях, що стосуються репродуктивної системи та її функцій і процесів. Тому репродуктивне здоров'я розуміє, що в людей є можливість мати задоволення і безпечне статеве життя, і що в них є можливість відтворювати себе, і що вони вільні приймати рішення про те, чи робити це, коли робити і як часто. Остання умова розуміє право чоловіків і жінок бути поінформованими і мати доступ до безпечних, ефективних, доступних і прийнятних методів планування сім'ї за їхнім вибором, а також інших методів регулювання дітородіння за їхнім вибором, що не суперечать закону, і право мати доступ до відповідних послуг у сфері охорони здоров'я, що дозволили б жінкам благополучно пройти через етап вагітності і родів і надали б подружнім парам найкращий шанс мати здорове немовля.

Відповідно до викладеного вище визначення репродуктивного здоров'я охорона репродуктивного здоров'я визначається як сполучення методів, засобів і послуг, що сприяють репродуктивному здоров'ю і добробуту за рахунок попередження й усунення проблем, пов'язаних із репродуктивним здоров'ям. Вона також включає охорону сексуального здоров'я, метою якої є поліпшення життя й особистих стосунків, а не просто надання консультативних і медичних послуг, пов'язаних із репродуктивною функцією і захворюваннями, переданими статевим шляхом.

«... Репродуктивне здоров'я для багатьох людей у сьогоднішньому світі недоступне внаслідок таких чинників як: недостатній рівень інформованості про сексуальність людини і неадекватність або погана якість інформації та послуг у сфері репродуктивного здоров'я; переважання сексуального поводження, сполученого з підвищеним ризиком; дискримінаційна соціальна практика: негативне ставлення до жінок і дівчаток; а також обмеженість можливостей багатьох жінок і дівчаток впливати на своє статеве і репродуктивне життя»100.

Для повного забезпечення репродуктивного і сексуального здоров'я всім людям – чоловікам і жінкам, а також підліткам необхідні:

– можливість навчатися і спілкуватися у сфері репродуктивного і сексуального здоров'я, сексуальної і репродуктивної свободи; розвиток свідомого і відповідального сексуального поводження, інформації про сексуальність людини; розвиток відповідального і свідомого батьківства чоловіків і жінок, гендерних відносин; інформація про сексуальні розходження і переваги людей; про вплив токсичних та інших речовин на організм; безпечні, адекватні засоби планування сім'ї;

– доступ до різноманітного адекватного медичного нагляду, включаючи гінекологічний;

– використання безпечних, простих у застосуванні і за доступною ціною контрацептивів, наприклад, презервативів;

– спостереження і нагляд за породіллею в до– і післяпологовий періоди;

– можливість безпечного аборту й одержання кваліфікованих медичних послуг до і після аборту;

– профілактика і лікування різноманітних венеричних захворювань, включаючи вірус СНІДу;

– профілактика і лікування безплідності, можливість використовувати нові технології для підтримки репродуктивної функції;

– визнання і підтримка всіх опікунських прав;

– зменшення ризику при народженні дитини, пов'язаного зі станом навколишнього середовища.

Занепокоєність швидким зростанням народонаселення Землі, особливо країн Азії, Африки, спонукала практиків та науковців виробити положення репродуктивних прав, в яких наголошуються на регулюванні народжуваності (кількість дітей та інтервали між ними). В багатьох країнах світу ці права не мають надійних юридичних гарантій. Репродуктивні права жінок – один з важливих напрямків боротьби за повне визнання жіночих прав складовою частиною фундаментальних прав людини. «Права людини жінки містять у собі її право здійснювати контроль над питаннями, що стосуються її сексуального поводження, включаючи сексуальне і репродуктивне здоров'я і вільно та відповідально приймати щодо них рішення без якого б то не було примусу, дискримінації і насильства. Рівні взаємовідносини жінок і чоловіків у питаннях сексуальних відносин і репродуктивного поводження, у тому числі повна повага недоторканності особи, потребують взаємної поваги, згоди і загальної відповідальності за сексуальне поводження і його наслідки»101.

Репродуктивні права – це юридичні категорії, які відбивають той принцип, що жінки і чоловіки повинні самі розпоряджатися репродуктивними аспектами свого життя. Вчення про репродуктивні права народилося в надрах двох міжнародних правозахисних рухів – демографічного і на захист прав жінок. Міжнародний жіночий рух, захисники здоров'я жінок рішуче підтримують концепції репродуктивних прав як одних з невід'ємних людських прав, ставлячи в центр розгляду загальний добробут жінок і їхнє право розпоряджатися своїм тілом і сексуальністю.

В матеріалах Пекінської конференці дається визначення репродуктивних прав: «репродуктивні права охоплюють деякі права людини, що вже визнані в національних законодавствах, міжнародних документах з прав людини й інших відповідних документах Організації Об'єднаних Націй, прийнятих на основі консенсусу. Зазначені права ґрунтуються на визнанні основного права всіх подружніх пар і окремих осіб вільно приймати відповідальне рішення щодо кількості своїх дітей, інтервалів між їхнім народженням і часу їхнього народження і володіти для цього необхідною інформацією, засобами і правом на досягнення максимально високого рівня сексуального і репродуктивного здоров'я. Це також включає їхнє право приймати рішення відносно відтворення нащадка без яких би то не було дискримінації, примусу і насильства, про що йдеться в документах з прав людини. При здійсненні цього права подружні пари й окремі особи повинні враховувати потреби своїх живих і майбутніх дітей і свою відповідальність перед суспільством. Заохочення відповідального підходу до здійснення цих прав усіма людьми повинно стати основою основ здійснюваних за допомогою урядів і общин політики і програм у сфері репродуктивного здоров'я, включаючи планування сім'ї»102. У Пекінській Платформі дій (ст. 95) читаємо, що «репродуктивні права... ґрунтуються на визнанні права всіх подружніх пар і окремих осіб вільно приймати відповідальне рішення щодо кількості своїх дітей, інтервалів між їхнім народженням і часу їхнього народження і володіти для цього необхідною інформацією, засобами і правом на досягнення максимально високого рівня сексуального і репродуктивного здоров'я. Це також включає їхнє право приймати рішення відносно відтворення нащадка без яких би то не було дискримінації, примусу, насильства, про що йдеться в документах з прав людини». Аналогічне визначення містить Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок.

Права пар та індивідів утворювати сім’ю, а також вирішувати, яку кількість дітей і коли мати після Міжнародного пакту були розвинуті в Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, а також в інших міжнародних документах, деклараціях та планах дій. Зазначена Конвенція також містить важливі правові положення щодо репродуктивних прав жінок. Тут нема концепції планування сім'ї, але йдеться про право жінок на послуги відносно цього: «Держави–сторони вживають усіх відповідних заходів для ліквідації дискримінації щодо жінок у галузі охорони здоров`я, з тим, щоб забезпечити на основі рівності чоловіків і жінок доступ до медичного обслуговування, зокрема в тому, що стосується планування розміру сім`ї» (стаття 12)103.

Поряд з положенням пункту 1 цієї статті держави–сторони забезпечують жінкам відповідне обслуговування в період вагітності, пологів і післяпологовий період, надаючи, коли це необхідно, безплатні послуги, а також відповідне харчування в період вагітності та годування: «Держави–сторони вживають усіх відповідних заходів для ліквідації дискримінації щодо жінок в усіх питаннях, що стосуються шлюбу та сімейних стосунків, і, зокрема, забезпечують на основі рівності чоловіків і жінок: однакові права щодо одруження; однакові права на вільний вибір дружини і на одруження лише зі своєї вільної і повної згоди; однакові права та обов`язки під час шлюбу і після його розірвання; однакові права і обов`язки чоловіків та жінок як батьків незалежно від їхнього сімейного стану в питаннях, що стосуються їхніх дітей; в усіх випадках інтереси дітей мають перевагу; однакові права вільно вирішувати питання про кількість дітей і проміжки між їх народженням та доступу до інформації, освіти, а також засобів, які дозволяють їм здійснювати це право; однакові права та обов`язки бути опікунами, піклувальниками, довіреними особами та усиновителями дітей або здійснювати аналогічні функції, коли вони передбачені національним законодавством; в усіх випадках інтереси дітей мають перевагу; рівні особисті права чоловіка та дружини, в тому числі вибору прізвища, професії, заняття; рівні права подружжя щодо володіння, придбання, управління, користування та розпорядження майном як безплатно, так і за плату.

Заручини та шлюб дитини не мають юридичної сили, і вживаються всі необхідні заходи, включаючи законодавчі, з метою визначення максимального шлюбного віку та обов`язкової реєстрації шлюбів в актах громадянського стану» (стаття 16)104.

Всесвітня конференція зі становища жінок в Найробі (1985 р. ) проголосила репродуктивні права найважливішою умовою завоювання жінками рівноправного статусу в суспільстві. Міжнародні норми захисту прав жінок гарантують жінкам право отримувати інформацію з питань репродуктивного здоров’я та репродуктивності і самостійно приймати рішення з цих питань, вільне від примусу та гендерної дискримінації. Проблеми політики в сфері репродуктивних прав та сексуальної політики стають серйозним предметом наукових, перш за все феміністських, досліджень. До проблеми захисту репродуктивних прав жінок та права на найвищий рівень фізичного та психологічного здоров’я зверталася і Всесвітня конференція з прав людини (Відень, 1993 р. ). В Заключний документ Конференції внесено наступне положення (пункт 41): «Всесвітня конференція з прав людини визнає важливість забезпечення для жінок права на найвищий рівень фізичного і психологічного здоров'я протягом усього життя. У контексті Всесвітньої конференції зі становища жінок і Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок, а також Тегеранського заклику 1968 року Всесвітня конференція з прав людини знову підтверджує, виходячи з принципу рівності між жінками і чоловіками, право кожної жінки на доступне і належне медичне обслуговування і на можливо більш широкий спектр послуг у сфері планування сім'ї, а також на рівний доступ до утворення на всіх рівнях».105 

Право на планування сім'ї включає право жінок мати доступ до повноцінної інформації про методи контрацепції і планування народження дітей. Пекінська Платформа дій акцентує увагу міжнародної громадськості і держав–учасниць на рівних сімейних обов'язках жінок і чоловіків, на залученні чоловіків до ведення домашнього господарства і виховання дітей. У документі зафіксоване вираження поваги до тих чоловіків, які піклуються про контрацепції і сексуальне поводження яких усвідомлене і відповідальне.

Сексуальне право, зокрема, означає право будь–якої людини на самоконтроль і відповідальні, свідомі рішення, що стосуються її / його сексуальності, вільні від будь–якого примусу, із метою зберігання «фізичної, ментальної і моральної гармонії людини». Міжнародна конференція з народонаселення і розвитку (Каїр, 1994 р. ) згадує сексуальні права тільки в контексті репродуктивних прав.

Учасниці Всесвітньої конференції зі становища жінок (Пекін, 1995 р.) дійшли висновку: «Права людини–жінки містять у собі її право здійснювати контроль над питаннями, що стосуються сексуального поводження, включаючи сексуальне і репродуктивне здоров'я, вільно і відповідально приймати щодо них рішення без будь–якого примусу, дискримінації і насильства. Рівні взаємовідносини жінок і чоловіків у питаннях сексуальних відносин і репродуктивного поводження, у тому числі повна повага недоторканності особи, потребують взаємної поваги, згоди і загальної відповідальності за сексуальне поводження і його наслідки»106.

В основних міжнародних документах визнані складові репродуктивних прав:

1) право на «свободу і безпеку особистості», наприклад, примус до сексуального контакту грубо порушує право (Загальна декларація прав людини (ЗДПЛ), ст. 3; Міжнародна угода про цивільні і політичні права (МУЦПП), ст. 9.1);

2) право на свободу від дискримінації в питаннях забезпечення охорони здоров'я й у питаннях сім'ї (Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, ст. 12.1, 16.1);

3) право на здоров'я (Міжнародна угода про економічні, соціальні і культурні права (МУЕСКП), ст. 12; Пекінська Платформа дій – Матеріали Четвертої Всесвітньої конференції зі становища жінок, ст. 89 – 93);

4) право «одружуватися і створювати сім»ю» (ЗДПЛ, ст. 16.1; Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, ст. 16.1, 23.2);

5) право на свободу від «довільного або незаконного втручання в особисте життя, питання сім'ї і дому» (МУЦПП, ст. 17.1);

6) право на використання досягнень наукового прогресу і право на згоду в наукових експериментах (МУЕСКП, ст. 15.1);

7) право на свободу від сексуальної дискримінації (ст. 1–2; ЗДПЛ, ст. 2; МУЦПП. ст. 2.1, МУЕСКП, ст. 2.2).

В Декларацію, прийняту в 1974 р. на Міжнародній конференції жінок у Мехіко, включено право на репродуктивну автономію. Репродуктивна автономія – принцип, що лежить в основі властивого окремому індивіду права самому приймати рішення в питаннях сексуальності, вагітності, переривання вагітності, планування сім'ї.

У суспільстві, заснованому на принципі репродуктивної автономії, людина сама вирішує, мати чи не мати дітей, скільки, з яким інтервалом у народженні, сама обирає засоби, що впливають на прийняте рішення (контрацептиви, дозвіл абортів, інформація, сексуальне просвітництво, консультації різних центрів). Деякі держави (наприклад, Китай) проводять політику обмеження народжуваності на основі програм планування сім'ї, що суперечить принципу репродуктивної автономії.

Репродуктивна автономія здійснюється в рамках законів і підзаконних актів, обов'язкових для окремих громадян, сім'ї, співтовариства в цілому (правовий статус жінки, сімейне право, право власності, право на застосування абортів і т. п. ). Право жінки на репродуктивну автономію безпосередньо впливає на здійснення інших прав – цивільних, політичних, економічних. У той же час наявність останніх ще не дає безумовної гарантії здійснення репродуктивної автономії.

Саме виходячи з принципу репродуктивної автономії доцільно розглянути таке питання, як права лесбіянок та бісексуальних жінок. Лесбіянки і бісексуальні жінки є в кожній країні світу, за всіх часів і у всіх народів, у кожній віковій або фаховій групі. Але нерідко вони піддаються дискримінації, їхні права порушуються.

У 1994 році Комітетом ООН з прав людини було прийнято рішення про те, що питання про особисті сексуальні стосунки між дорослими людьми однієї статі включаються в Міжнародний договір про цивільні і політичні права. У результаті скасовано закони проти гомосексуалістів у ряді держав, зокрема Тасманії й Австралії. У Плані дій Міжнародної конференції з народонаселення і розвитку в Каїрі (1994) йшлося про необхідність визнання розмаїтості сімейних структур, що існують у сьогоднішньому світі. Одним з основних принципів Платформи дій Пекінської конференції є те, що пропаганда, захист і реалізація прав людини–жінки повинні відбивати повну розмаїтість жінок, визнавши, що багато жінок зіштовхуються з додатковими бар'єрами внаслідок їхньої раси, мови, етнічної приналежності, культури, релігії, сексуальної орієнтації, інвалідності, соціально–економічного становища або як представниці корінного населення. У 1991 р. Міжнародна амністія визнала тих людей, які позбулися волі через реальну або фіктивну гомосексуальну орієнтацію, в'язнями совісті. Human Rights Watch і інші міжнародні неурядові організації з прав людини також прийняли важливі рішення, що сприяли розгляду ряду випадків, коли лесбіянок і гомосексуалістів було піддано дискримінації через їхню сексуальну орієнтацію. Сексуальні стосунки між партнерами однієї статі включено в Європейський договір про захист прав людини й основних свобод під егідою юрисдикції Європейського Суду з прав людини. На деяких процесах лесбіянки і гомосексуалісти домоглися права не приховувати сексуальну орієнтацію.

До Четвертої Всесвітньої конференції зі становища жінок (Пекін, 1995) лесбійськими та іншими неурядовими організаціями було розроблено спеціальні додатки до Загальної Платформи дій (рекомендації лесбійських груп на Форумі неурядових організацій, що проводився у рамках зазначеної конференції)107. Тисяча приватних осіб і понад 100 організацій з більш ніж 50 країн підписали петицію з вимогою включення проблем лесбіянок у Платформу дій Пекінської конференції. Але лесбійські поправки і питання про свободу сексуального поводження жінок, право на аборт, а також сексуальне просвітництво підлітків не ввійшли в офіційно прийнятий варіант Загальної Платформи дій.

В багатьох країнах існує проблема, яка полягає в тому, що, незважаючи на покладену на жінок відповідальність за відтворення людського роду і пов'язані з цим фізіологічні, психологічні, соціальні тяготи, незручності, їх найчастіше визнають недієздатними приймати рішення в репродуктивній сфері. Жіночою репродуктивністю розпоряджається не тільки партнер, чоловік, сім'я, але і держава.

Прихильники обмеження і контролю народжуваності закликають жінок обмежити народжуваність в ім'я суспільних інтересів або захисту навколишнього середовища. Супротивники обмеження і контролю народжуваності серед нежіночих рухів, зокрема релігійні діячі, часто свою активність використовують не на благо жінок, вимагаючи заборонити аборти і контрацептиви. Цей яскравий приклад суперечливих закликів показує, що немає єдиного підходу з боку влади, урядів та громадськості до репродуктивних прав жінок, а навпаки, соціальні проблеми в різних регіонах світу вирішуються за рахунок жінок.

Серйозним питанням дотримання репродуктивних прав жінок є ставлення до контролю над сексуальністю жінки та штучного переривання вагітності – аборту. Контроль над сексуальністю – необхідна складова жіночого здоров'я, безпеки і свободи, оскільки втрата жінкою контролю над сексуальністю може призвести до ризику хвороби, небажаної вагітності, психологічного дискомфорту або непередбачених життєвих обставин. Жінки і чоловіки часто мають різні погляди на засоби і необхідність захисту від хвороб, що передаються статевим шляхом, запобігання небажаної вагітності; навіть у стабільних подружніх пар існують розбіжності щодо кількості дітей і засобів охорони від вагітності. Часто, щоб не викликати незадоволення партнерів, жінки змушені використовувати контрацептиви таємно, при чому вкрай важко не допустити побічних ефектів.

Проблема аборту продовжує залишатися однією з центральних для жінок багатьох країн у їхніх спробах відстояти своє право на репродуктивні і сексуальні права. Статистика показує: там, де аборт заборонено, спостерігаеться високий рівень смертності від нелегальних і некваліфікованих абортів. Існують різні політики у відношенні абортів: від їхніх категоричних заборон – до повної свободи в цьому питанні. Проблема аборту набуває політичного забарвлення, тому що пов'язана з вибором жінки: з одного боку, держава, узявши на себе роль гаранта цивільних прав населення, повинна забезпечувати право на життя, у тому числі і право на життя людини до народження; з другого боку, держава повинна забезпечувати людині серед інших прав і право на приватне життя, що включає право жінки на переривання вагітності.

Вирішення виниклої дилеми багато юристів знаходять в наступних межах:

– встановлення права жінки на вибір, приватне життя, розпорядження власним тілом;

– право жінки на вибір не може бути абсолютним, оскільки воно не може ігнорувати інтереси держави, спрямовані насамперед на зберігання потенційного життя, здоров'я, яким може загрожувати аборт, зроблений у відсутності визначених медичних стандартів.

З точки зору правозахисників та багатьох учасниць жіночого руху обмеження свободи вибору жінки тягне за собою питання про встановлення цих меж. Обмеження або заборона абортів пов'язані як із боротьбою проти небажаної сексуальності, так і їхньою небезпекою для здоров'я і життя жінки. Можливість втручання держави в приватне життя жінки визначається законами: обмеження вибору жінки щодо аборту, відповідно до сучасних медичних показань, наступають після тримісячного терміну вагітності. До цього терміну смертність від аборту нижча, ніж смертність при родах. Саме такі показання дають державі право регулювати процедуру аборту з цього часу з тим, щоб зберегти здоров'я матері. Умовою заборони аборту є показники життєздатності плоду, тобто його спроможність жити поза утробою матері. Аборт у цьому випадку роблять лише в зв'язку з погрозою життю матері.

Серед представниць жіночого та феміністичного рухів також існують різноманітні точки зору на такий аспект репродуктивних прав жінок, як штучне переривання вагітності. Противниці та противники абортів, які захищають плід, ототожнюють із цією незрілою стадією розвитку дітей і все живе. Такий рух має назву віталізм. Плід має права, що виникають із взаємозалежності і єдності людства. Моральні зобов'язання жінки обумовлені її статусом людської істоти та унікальною життєдайною жіночою силою зберегти плід.

Жіноче питання і питання легалізації абортів були одними з основних для вітчизняної інтелігенції початку сторіччя. СРСР був першою країною у світі, що легалізував аборти за бажанням жінок без всяких обмовок у 1920 р. під впливом ідей жіночої емансипації і рівності. Проте в 1936 р. в СРСР аборти були цілком заборонені через соціальні показання, у результаті чого всі аборти стали кримінальними, а їхнє застосування – нелегальним. Повторно аборти були легалізовані в 1955 р. Подібна політика відносно абортів указує на тісний зв'язок репродуктивності з політичними цілями держави, ідеологією, що в ній панує. Маніпулювання законодавством щодо абортів проводиться в демографічних, соціальних, політичних інтересах, проте не в інтересах жінки. В результаті жінки також стають об’єктами маніпуляції. Яскравий приклад зв’язку проблеми людської репродуктивності з політичними інтересами дає сучасна Польща, в якій під впливом католицтва прийнято антижіноче законодавство проти абортів.

Питання стосовно законодавчого регулювання абортів є дуже важливим для України, країн СНД і Центральної та Східної Європи, де традиційно розповсюджений досить високий рівень абортів серед жінок. «Високі коефіцієнти абортів можна частково пояснити двома успадкованими від минулого факторами. В цьому регіоні робиться недостатньо для пропагування планування розміру родини і сприяння йому на практиці – ситуація, яка відповідає політиці заохочення народжуваності, яка проводиться в багатьох країнах… В той же час, як правило, гарантувався загальний доступ до легальних абортів у межах основних послуг з охорони здоров’я жінок. Підвищенню офіційно зареєстрованих коефіцієнтів абортів сприяла і відсутність протизаплідних засобів в умовах легальної доступності абортів і терплячості до них з боку суспільства»108. Чим вищий рівень розвитку контрацепції, тим менше абортів. Дослідниками встановлено, що контрацепція не впливає на народжуваність, вона впливає на кількість абортів. «До числа багатьох причин особистого плану, які призводять до абортів, відносяться небажана вагітність в результаті сексуального насилля, небажання партнера мати дитину або зміни особистих обставин внаслідок розлучення, втрати роботи, вимушеного переміщення або військових дій»109.

На Міжнародній конференції з народонаселення і розвитку в Каїрі також дискутувалася проблема абортів. Головне питання, що порушувалося, – хто повинен приймати рішення про аборт. Уряди багатьох країн світу використовують каральну практику відносно абортів, особливо поширена така практика в країнах із глибокими релігійними традиціями. У документі, що став результатом Каїрської конференції, немає спеціального права на аборт. Тут знову підтверджуються обов'язки держав щодо жіночого здоров'я, визнається право жінок на охорону здоров'я взагалі; репродуктивне здоров'я жінки розглядається як необхідна складова частина жіночої рівноправності. Стосовно абортів наголошується, що «... у випадках зґвалтувань і інцестів жінки повинні мати доступ до безпечного аборту і супутнього медичного нагляду». До того ж аборт, зроблений законним шляхом, має бути безпечним. Відзначається необхідність «поліпшення і широкого поширення послуг по плануванню сім'ї. «

Пекінська Платформа дій (1995 р. ) визнала: «Запобіганню небажаних вагітностей слід завжди приділяти першочергову увагу, і варто докладати всі зусилля з метою усунення потреби в абортах. Жінкам, які мають небажану вагітність, варто забезпечувати безперешкодний доступ до надійної інформації і консультування.... У випадках, коли аборт не суперечить закону, його варто робити в адекватних умовах. В усіх випадках жінкам належить забезпечувати доступ до якісних послуг для усунення ускладнень, пов'язаних з абортом. Після аборту варто своєчасно надавати послуги по консультуванню, просвітництву і плануванню сім'ї, що допоможе уникнути повторних абортів»110.

Таблиця 4

Кількість офіційно зроблених абортів в Україні

1990

1995

1999

Кількість аботів, тис.

1019

740

496

На 1000 жінок віком 15–49 років

82,6

58,2

38,8

На 100 пологів (включно з мертвонародженими)

155

150

128

Нові штучні репродуктивні технології, такі як штучне запліднення, пересадка яйцеклітин та інші, перемагають безплідність, допомагають зачаттю в тих випадках, коли природні засоби відмовляють, розширюють репродуктивні права і можливості жінок, сприяють реалізації бажання стати матір'ю. Але в той же час новітні штучні репродуктивні технології породжують великий комплекс моральних та етичних проблем. Популярними стають сурогатне материнство та батьківство, невизначене батьківство від штучного запліднення та інше. Бажання встановити дійсне генетичне коріння призводить до конфліктів у родинах, в яких використовувалися штучні репродуктивні технології. В той же час ця проблема пов’язана з фінансовими питаннями, оскільки сурогатне материнство коштує великі гроші.


3. 2. Міжнародні правові норми
і державна політика України
щодо дотримання та захисту прав жінок
з обмеженою працездатністю
і жінок похилого віку

Термін «обмежена працездатність» використовують у всьому світі. Під ним припускають уроджені або набуті розумові, фізичні і психологічні особливості. Нерідко «обмежена» замінюють на «альтернативна». Слово «неповноцінність» у світовій практиці не використовують, оскільки воно сприяє дискримінації особистості. У кожного є свої особливості, інший психічний або фізичний стан людини не повинен розглядатися як привід для дискримінації. Але на практиці іноді дуже важко розрізнити дискримінацію з боку суспільства по відношенню до людей з обмеженою працездатністю, обмеження їхніх прав унаслідок стереотипів і упереджень, а також обмеження в зв’язку зі станом здоров'я або психіки.

В таких ситуаціях йдеться про переплетення і накладення один на одного дискримінаційних чинників. Статева приналежність, обмежена працездатність, інші чинники сприяють дискримінації, розвитку упереджень і негативного ставлення до таких жінок. Перед багатьма жінками з цієї групи постають нерозв'язні проблеми в зв'язку зі свободою переміщення і відсутністю необхідного устаткування в житлових помешканнях і громадських місцях. В українському суспільстві не прийнято багато говорити про жінок з альтернативною працездатністю, так само як і про інші групи меншостей, немов таких проблем немає зовсім.

Мало які з міжнародних документів приділяють увагу в своїх текстах проблемам прав осіб з обмеженою працездатністю. Один з таких документів, до якого включено відповідну статтю, – Європейська соціальна хартія. Стаття 15 носить назву «Право фізично і розумово непрацездатних осіб на фахове підготування, відновлення працездатності і повернення до громадського життя»: «З метою забезпечення ефективного здійснення права фізично і розумово непрацездатних осіб на професійну підготовку, відновлення працездатності і повернення до громадського життя Договірні Сторони зобов'язуються:

1. Вживати належні заходи для організації навчальних закладів, у тому числі у разі потреби, державних або приватних спеціалізованих установ;

2. Вживати належні заходи для працевлаштування непрацездатних осіб, такі як створення спеціалізованих служб по працевлаштуванню, установ із спеціальними умовами праці, і заходи для заохочення роботодавців приймати інвалідів на роботу».

Справедливість вимог жінок з обмеженою працездатністю в боротьбі за свої права та рівні можливості, участі у всіх сферах життя відображена також в таких документах ООН, як Стандартні правила створення рівних можливостей для інвалідів, Пекінська Платформа дій (1995 р. ).

Незважаючи на рекомендаційний характер, Стандартні правила передбачають взяття державами серйозних моральних та політичних зобов’язань по створенню рівних можливостей для інвалідів. Вони також є основою, надійним орієнтиром у діяльності громадських організацій інвалідів. Необхідно лобіювати повну відповідність до положень Стандартних правил вже прийнятих та діючих законів стосовно інвалідів. Україні також необхідно розробити законодавчу базу та програми щодо поліпшення становища жінок з обмеженою працездатністю, для чого, перш за все, слід провести дослідження, як національне законодавство долає дискримінацію дівчат і жінок з інвалідністю.

22 квітня 1999 р. відбулася Установча конференція, на якій було прийнято рішення про створення Жіночого комітету Союзу організацій інвалідів України. Його метою є об`єднання зусиль та координація дій дівчат і жінок з обмеженими фізичними можливостями та жіночих громадських організацій для більш ефективного вирішення соціальних, економічних, культурних та інших проблем інвалідів. Також у 1999 р. було проведено Всеукраїнський форум жінок з обмеженими можливостями. Організаторами Форуму виступили, крім неурядових організацій, Міністерство праці та соціальної політики України та Державний комітет України у справах сім’ї та молоді.

Можливість отримання професійної підготовки жінками–інвалідами та пошук роботи є дуже складною проблемою. В Україні спостерігається небезпечна тенденція порушення прав та обмеження можливостей жінок–інвалідів на працевлаштування та отримання бажаної професії. Все це призводить до падіння рівня життя, дискримінації в оплаті праці, невлаштованого побуту жінок–інвалідів.

Процес старіння – це час змін людського організму. В жінок середнього віку відбувається зміна зовнішності, що позбавляє їх уявлення про себе як про здорову, привабливу людину. У цей же час можуть з'являтися різноманітні захворювання або загроза захворювань через зміни фертильності або наслідки фахової діяльності. Діти виростають і покидають своїх батьків, буває, трапляються розлучення або смерть чоловіка (середній вік жіночого вдівства – 56 років). Можуть занедужати або померти батьки, зростає загроза втрати роботи. Дуже рідко в країнах з перехідною економікою в сучасні часи людям похилого віку вдається зберегти економічний добробут. У випадку тривалої хвороби, одержання злидарської пенсії або неможливості знайти оплачувану роботу багато хто з них стають набагато бідніші, ніж у молодості.

Серед людей похилого віку переважають жінки, оскільки середня тривалість життя жінок істотно вища, ніж у чоловіків. «В міру росту тривалості життя і зростання кількості жінок похилого віку проблеми їхнього здоров'я заслуговують більш пильної уваги.. «, – підкреслюється в Пекінській Платформі дій (ст. 101).

На жаль, щоденна практика показує, що права, які закріплені в Конституції та інших законодавчих актах, залишаються скоріше побажаннями, ніж реальністю життя. Щодо впровадження цих прав у життя існують головні проблеми, зокрема, в країнах колишнього Радянського Союзу. Серед них: якість медичних послуг; важкий доступ до якісних послуг у нових ринкових умовах через фінансові і матеріальні обставини; велика різниця в рівні охорони здоров'я між різними регіонами і між соціальними, економічними і віковими групами; нерозвиненість механізму застосування на практиці проголошених у Конституції цивілізованих прав і свобод особи111.

Типовою для всіх країн з перехідною економікою є тенденція, яка характеризується тим, що жінки із сільських районів, біженки, мігранти бідні і переміщені особи, а також сім'ї, на чолі яких стоїть жінка, зіштовхуються з численими труднощами, намагаючись домогтися адекватних і якісних медичних послуг для себе і членів своїх сімей.

Які конкретні перешкоди на шляху до повноцінної охорони здоров'я в різних категорій жінок існують в сучасному українському суспільстві (інвалідів, жінок похилого віку, сільських жительок, біженок тощо), як ці перешкоди впливають на можливість цих жінок користуватися іншими правами людини?

Доступність охорони здоров'я – це необхідна умова для користування іншими правами людини. Хоча існують розбіжності в питанні про те, чи є охорона здоров'я правом людини, проте майже ніхто не оспорює загальновизнаний факт: перешкоди на шляху до повноцінної охорони здоров'я заважають жінкам у використанні інших прав людини і, таким чином, порушують рівність жінок. Погане здоров'я може перешкодити жінці в її прагненні вести активний спосіб життя, брати участь як у всіх видах суспільної діяльності, таких, як збори, виборчі кампанії, виступи, так і в інших сферах життєдіяльності, наприклад, провідини навчальних закладів, або в роботі по дому і поза ним. Майже в будь–якому суспільстві жінки несуть основну відповідальність за охорону здоров'я всіх членів сім'ї. Проте потреби самих жінок в охороні їхнього здоров'я часто не задовольняються належною мірою.


3. 2. Сім’я та проблеми дотримання прав жінок

Права жінок нерідко порушуються не з боку держави, а конкретними особами, включаючи членів сімей. Документи щодо людських прав визнають, що сім’я є природною та фундаментальною групою, яка є основою суспільства і підлягає захисту з боку держави. Уряди, однак, повинні балансувати між цими зобов’язаннями і зобов’язаннями захищати права членів сімей як індивідів. Сім’я – це важлива сфера суспільного життя. В той же час це та сфера, де найчастіше порушують права жінок.

Загальна декларація прав людини містить положення, які стосуються захисту прав людини на утворення сім’ї і вступу в шлюб. «Ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань» (стаття 12)112.

«1. Чоловіки і жінки, які досягли повноліття, мають право без будь–яких обмежень за ознакою раси, національності або релігії одружуватися і засновувати сім'ю. Вони користуються однаковими правами щодо одруження, під час перебування у шлюбі та під час його розірвання.

2. Шлюб можна укладати тільки за вільної і повної згоди сторін, які одружуються.

3. Сім'я є природним та основним осередком суспільства і має право на захист з боку суспільства і держави» (стаття 16).

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права адресує статтю 23 проблемі вільного вступу у шлюб: «2. За чоловіками і жінками, які досягли шлюбного віку, визнається право на одруження і право засновувати сім’ю.

3. Жодний шлюб не може бути укладений без вільної і повної згоди осіб, які вступають у шлюб.

Держави, що беруть участь у дійсному Пакті, повинні вжити належних заходів для забезпечення рівності прав і обов'язків чоловіків та жінок у відношенні вступу в шлюб, під час перебування в шлюбі і при його розірванні. У випадку розірвання шлюбу повинен передбачатися необхідний захист усіх дітей»113.

Що означає для жінок мати рівність у сім'ї? На це питання можна відповідати по–різному. Одна точка зору полягає в тому, що жінки мають рівність у шлюбі і сім'ї, коли вони мають такі ж права, як і чоловіки. Іншими словами, влада може накладати обмеження на шлюб і сім’ю, якщо ці обмеження однаковою мірою стосуються як чоловіків, так і жінок.

Інша інтерпретація поняття рівності – це те, що жінки зможуть мати рівність у шлюбі і сім'ї тільки тоді, коли зміняться інститути, закони і практика, що пригноблюють жінок у сім'ї. При такому підході не беруть до уваги питання про те, чи рівноправні в сім'ї чоловік і жінка, а замість цього вивчають усі структури і правила, що зберігають дисбаланс влади в сім'ї114. Відповідно до цієї точки зору уряд може проводити політику, що спрямована тільки на жінок, і приймати відповідні закони, якщо вони покликані боротися з низьким статусом жінки в сім'ї.

Третій, трохи відмінний від першого та другого погляд на рівність – це думка про те, що рівність у сім'ї означає надану жінкам і чоловікам можливість приймати рішення самим, без державного контролю. Відповідно до цієї точки зору усяке непотрібне втручання уряду в справи сім'ї є обмеженням прав людини, навіть якщо ці обмеження застосовуються не тільки до жінок, але й до чоловіків.

Шлюб – суспільний інститут, що закріплює й оформляє сімейно–родинні відносини. У традиційному суспільстві шлюб (одруження і заміжжя) був обов'язковою умовою одержання статусу дорослого. Ідеалізація інституту шлюбу співпала в європейській культурі з крайнім антифемінізмом, завуальованим під високу повагу жінки. В міру розвитку суспільства змінюються моделі шлюбу, зокрема, перехід від шлюбу з розрахунку до шлюбу за вільним вибором. Зменшується усталеність шлюбу, збільшується кількість розлучень, ініціатором яких усе частіше виступає жінка, що породжує проблему відповідальності батьків за виховання дітей. Поступово в громадській свідомості з'являється націленість на можливість тимчасової шлюбної спілки на противагу одношлюбності. Все частіше необов'язковою визнається в масовій свідомості і реєстрація шлюбу.

Історія знає велику кількість устроїв шлюбу. Одними з класифікацій шлюбу є його визначення як матрилокального та патрилокального115. Найбільш розповсюджений в європейській та християнській культурах парний шлюб116. Ще одна історично сформована форма регулювання сімейно–статевих відносин, що панує в західній цивілізації, – одношлюбність. Посилення соціальної позиції жінок призвела до ослаблення обмежень, що накладалися на зв’язки жінок, і посилення їх для чоловіків. Одночасно це означало для обох статей необхідність більш сильного дисциплінування своїх афектів при спілкуванні одне з одним. Свобода вимагала іншого виду поводження і породжувала нові специфічні конфлікти.

Один з таких нових соціальних конфліктів був породжений ситуацією одинокого позашлюбного материнства. Протягом тривалого часу легітимація материнства здійснювалася винятково в шлюбі; позашлюбне материнство тільки в результаті жіночого руху та демократичних загальноцивілізаційних перетворень стали захищати юридично, але в силу зберігання патріархальних поглядів «засуджують» на рівні масової свідомості.

Сім’я, як і шлюб, – також історичне утворення, має декілька форм існування: моногамна, полігамна та інші117. Істотні зміни відбуваються в сімейно–шлюбних відносинах в останні часи, що характеризуються зменшенням чисельності сім’ї, зведенням її до батьків і дітей, зміною соціальних функцій сім'ї. В процесі відмирання старих економічних і соціальних функцій сім’ї як виробничої одиниці, осередку споживання, інституту первинної соціалізації дітей збільшується цінність психологічної близькості між членами сім’ї. Інтимізація сімейних відносин підвищує автономію і значимість кожного окремого члена родини. З'являються нові типи родини: неповні, у яких дитину виховує один із батьків або бабуся, дід, чи родичі, а також гомосексуальні сім’ї. В деяких країнах легітимуються шлюби між людьми однієї статі.

Велику увагу в багатьох демократичних державах приділяється питанням планування родини. Планування сім’ї полягає у вільному і відповідальному репродуктивному виборі, який повинні робити чоловіки та жінки самостійно, на підставі права репродуктивної автономії. Державне втручання в ці процеси повинно полягати в допомозі і підтримці сім'ї, а не в обмеженні самостійності її членів.

Можливість планувати розміри сім'ї за допомогою контрацептивів важко переоцінити як для фізичного, так і ментального, психічного здоров'я жінки. До дев’яноста відсотків часу репродуктивного періоду жінка не вагітна або не хоче вагітніти, тому страх небажаної вагітності переслідує її, отруюючи радість сексуальних взаємин і не приносячи повного задоволення. За розрахунками американських економістів політика планування сім’ї і допомоги сім'ям вигідна також і для державної економіки, тому що при свідомому ставленні до дітородіння зменшується дитяча смертність, поліпшується здоров'я жінки і дитини, нормалізуються стосунки в сім’ї, зменшується кількість розлучень і тому подібне.

Інститут сім'ї є сферою, де найчастіше використовується історично сформоване співвідношення статей. В сім’ї, з одного боку, можуть і повинні розвиватися позитивні процеси турботи й опіки, при яких люди пов'язані почуттями, а з іншого боку, сім'я може бути соціальним інститутом, де порушуються права жінок, виявляється насильство над жінками і дітьми.

Міжнародні конвенції захищають право жінок на прийняття рішень, які стосуються їх сімейного життя. Але проблема полягає в тому, що на практиці багато соціальних інститутів, включаючи сім’ю, засоби масової інформації, релігійні і культурні групи тощо прямо або побічно накладають обмеження на вибір жінок. Такі засоби обмежень вибору жінок можуть бути прямими та непрямими.

Прямі обмеження включають:закони або звичаї, що забороняють жінкам на свій вибір виходити заміж за людину іншої раси, національності, соціальної групи тощо; обмеження розміру сім'ї; практику шлюбу і розлучень, що обмежують для жінок можливість володіти власністю, контролювати й успадковувати її; закони, що позбавляють жінок громадянства після їхнього шлюбу з іноземцем; закони, за якими національність батька (а не матері) визначає громадянство (національність); правила або звичаї, що забороняють певним групам жінок – лесбіянкам, незаміжнім, самотнім – усиновляти і / або виховувати дітей.

Непрямі обмеження – це: пільги для жінок, що роблять визначений вибір (який вважаються урядом бажаним), наприклад: матеріальні пільги для сімей визначеної чисельності; привілеї у нагляді за дітьми (дитячі сади); матеріальне забезпечення (оплата відпустки по вагітності, нагляду за дитиною); пенсії, різні види допомоги й інші види підтримки, що обумовлені вступом або невступом у шлюб, народженням або не народженням дітей.

Уряди, з одного боку, можуть заохочувати жінок мати визначену кількість дітей шляхом збільшення пільг жінкам, котрі мають велику сім’ю, а з іншого боку – можуть спонукати жінок мати маленьку сім’ю, обмежуючи такі пільги; втручання в питання контролю над народжуваністю, абортами і статевим вихованням, включаючи маніпуляцію засобами масової інформації.

Маніпуляція засобами масової інформації з боку підприємців, релігійних лідерів або інших представників влади також може бути непрямою формою обмеження прав жінок у сім'ї. Засоби масової інформації можуть як обмежувати відомості, так і формувати суспільну думку і ставлення суспільства до жінки і сім'ї.

Досить великий відсоток українських жінок бажають одружитися з іноземцем або вже одружилися. Одним з досліджень з цього питання, яке проводилось в Україні, було дослідження, організоване Міжнародною організацією з міграції, в якому автор книги брала безпосередню участь як керівник проведення фокус–груп, інтерв’ю та експертних оцінок і підготовки фінального звіту118. Одружуючись з іноземцем і покидаючи територію України, українські громадянки підпадають під дію законів інших держав, які сильно відрізняються від українських. Навіть в демократичних та розвинутих країнах закони по відношенню до іноземців та іноземок не завжди відповідають нормам міжнародних документів. Крім цього, існує велика кількість держав, особливо в Азії, де існують дискримінаційні шлюбні закони стосовно до жінок, жінок у шлюбі та іноземок зокрема.

Так, у багатьох мусульманських країнах, зокрема в Алжирі, дозволяється одружуватися більш ніж з одною жінкою (Кодекс сім’ї 1984 року, ст. 8), одруження жінки оформляє її опікун, який може бути її батьком або якимось з близьких родичів [чоловічої статі] (ст. 11), жінка–мусульманка не може одружитися з немусульманином…(ст. 31), дружина повинна слухатися свого чоловіка та визнавати його положення глави сім’ї, народжувати дітей, якщо вона здатна, доглядати за дітьми та поважати батьків свого чоловіка і його близьких родичів (ст. 39).

Відповідно до Цивільного кодексу Туреччини чоловік є главою подружжя. Він вирішує, де буде жити сім’я, та забезпечує відповідне утримання дружини і дітей відповідає за це (ст. 152), або є представником подружжя (ст. 154). В Ємені відповідно до акта про статус особи №20, 1992, ст. 40, дружина має бути слухняною в питаннях, які стосуються сімейних інтересів, зокрема, переїзду до подружньої домівки, підкорятися наказам чоловіка та працювати у домівці, як інші жінки; не може залишати домівку без його дозволу, хоча чоловік не має права заборонити дружині виходити з дому з законної або взагалі прийнятної причини, яка не шкодить її честі або виконанню обов’язків щодо нього. Зокрема, вона може виходити з дому для догляду за майновими справами та виконання своїх робочих обов’язків. Якщо жінка хоче допомагати своїм літнім батькам, але не має більше ніког, хто би за ними доглядав, це також є поважною причиною119.

На рівні законодавства цих країн існують дискримінаційні по відношенню до жінок положення. Тому проблема імплементації норм міжнародних документів у національні законодавства є важливою справою міжнародних правозахисних організацій, міжнародних міжурядових та неруядових організацій.

Ще одна суттєва проблема – проблема материнства та права матерів. Материнство аналізується в філософському, соціологічному, економічному, політичному, психологічному120 та інших аспектах. Материнство в соціальній теорії означає не дітородіння само по собі, а в соціальному змісті вигодовування немовлят і безпосередню турботу про них. Соціальна ситуація в більшості суспільств складається таким чином, що материнство розглядається як перешкода для реалізації різноманітних сторін жіночої особистості. Саме завдяки материнству жіноча активність обмежувалась виключно сімейною сферою, не розповсюджуючись на соціальну активність у цілому. Ця ситуація знайшла широку критику в працях авторів як феміністського, так і взагалі демократичного спрямування.

Міжнародна організація праці прийняла Конвенцію про охорону материнства № 103 (переглянута в 1952 р., набула чинності 7 вересня 1955 р. ). Дійсна Конвенція застосовується як до жінок, зайнятих на промислових підприємствах, так і до жінок, зайнятих на непромислових і сільськогосподарських роботах, включаючи надомниць. Відразу видно, що права жінок, які зайняті тільки в домашньому господарстві, в цій Конвенції не враховуються. Відповідно до ст. 3 жінка має право на відпустку в зв'язку з вагітністю та пологами, тривалість якої складає щонайменше 12 тижнів і включає період обов'язкової післяпологової відпустки; у випадку хвороби, причиною якої, як це встановлено медичним оглядом, є пологи, жінка має право на продовження її післяпологової відпустки, максимальна тривалість якої може визначатися компетентним органом влади. Відповідно до ст. 4 жінка у відпустці в зв'язку з вагітністю та пологами має право на одержання грошової та медичної допомоги, розміри якої встановлюються законодавством країни таким чином, щоб забезпечити для самої жінки і її дитини гарні з точки зору гігієни, життєві умови і належний рівень життя. Відповідно до ст. 5 жінці можуть надавати перерви в роботі для годування дитини грудьми. Відповідно до статті 6 вона не може бути звільнена з роботи.

Але в той же час відповідно до ст. країни можуть передбачити вилучення дійсної Конвенції з застасування у відношенні деяких категорій непромислових робіт; робіт, виконуваних на сільськогосподарських підприємствах (крім плантацій); домашньої праці за наймом у приватних господарствах; надомниць; транспортних установ по перевезенню пасажирів або вантажів по морю121. Доповнення до конвенції подано в рекомендації 95 про охорону материнства122.

Різні галузі українського законодавства захищають певні права вагітної жінки та жінки–матері. Наприклад, трудове законодавство забороняє відмовляти у прийомі на роботу вагітної жінки (така відмова за Кримінальним кодексом України підлягає покаранню), надає право вагітній жінці перевестися на легшу роботу із збереженням попередньої заробітної плати. Їй надається відпустка за вагітністю та пологами. Вагітну жінку не можна відправляти у відрядження, залучати до нічних та понаднормових робіт. Непрацездатна жінка має право на аліменти від свого чоловіка незалежно від того, працює вона чи ні. Єдиною умовою виникнення такого права є матеріальна спроможність чоловіка.

У разі народження дитини жінка отримує одноразову грошову допомогу. Жінка має право на збереження місця роботи у зв'язку з відпусткою по догляду за дитиною до досягнення нею 3–річного віку. Матерів, які мають малолітніх дітей, також не можна посилати у відрядження по роботі, залучати до роботи вночі та понаднормово. Згідно зі ст. 24 Кримінального кодексу України вчинення злочину вагітною жінкою визнається обставиною, яка пом'якшує її відповідальність. Жінка, вагітна на момент вчинення злочину або на момент винесення вироку, не може бути засуджена до смертної кари (смертну кару не можна застосувати до вагітної на момент виконання вироку жінки).


3. 3. Право жінок на свободу від насильства

Актуальною є проблема насильства по відношенню до жінок. Багатогранність його форм, відсутність чіткого визначення, нерозуміння великою кількістю громадян своїх власних прав призводить до того, що ця проблема залишається невізуальною, латентною.

Запобігання різним формам та видам насильства щодо жінок – одна з актуальних проблем сучасності. Ця тема тривалий час була закритою в Україні, існування гендерного насильства не визнавали взагалі. І тому в цій сфері відчувається брак інформації. Перші спроби уникнути такої ситуації зробили неурядові організації, які почали розповсюджувати тексти міжнародних документів стосовно жіночих людських прав та запобігання насильству щодо жінок. Перш за все це були переклади та передруки документів. Але згодом з’явився і аналіз цих документів, а також спроби проаналізувати відповідність українського законодавства міжнародним нормам.

Насильство щодо жінки є не тільки приватною справою особи. Остання хвиля модерного фемінізму, що прийшлася на 70–і роки в США та Західній Європі, розпочалася з питання про побутове та сексуальне насильство. З часів визнання насилля стосовно жінок складовою частиною механізму підкорення їх різні види насилля трактувалися по–різному. Спочатку міжнародні правозахисні організації та установи не займалися насильством проти жінок, оскільки його вважали «приватною» справою, яка стосується окремих осіб і не підпадає під юрисдикцію міжнародних конвенцій. Міжнародне співтовариство розглядало проблему в контексті державного суверенітету в тому смислі, що будь–яке втручання ООН або іншого міжнародного органу буде сприйняте як порушення суверенітету держави.

Термін «насильство» має широке тлумачення в міжнародних документах, зокрема в Декларації про ліквідацію насильства щодо жінок та в матеріалах Четвертої Всесвітньої конференції зі становища жінок (Пекін, 1995 р. ). Так, в підсумковому документі Четвертої Всесвітньої конференції зі становища жінок повторюється визначення, яке два роки раніше було наведено в Декларації щодо викоренення насильства стосовно жінок: «…термін «насилля по відношенню до жінок» означає будь–який здійснений на основі статевої ознаки акт насилля, який завдає або може завдати шкоди фізичному, статевому чи психологічному здоров’ю жінки або страждання, а також погрози здійснення таких актів, примушування або свавільне позбавлення свободи, хай то в суспільному чи особистому житті. Відповідно насилля по відношенню до жінок охоплює такі випадки, але не обмежується ними:

а) фізичне, статеве і психологічне насилля, що має місце в сім’ї, включаючи нанесення побоїв, статеве примушування по відношенню до дівчаток у сім’ї, насилля, пов’язане з приданим, зґвалтування дружини чоловіком, операції на жіночих статевих органах, що призводять до каліцтва, та інші традиційні види практики123, що завдають шкоди жінкам, позашлюбне насилля і насилля, пов’язане з експлуатацією;

в) фізичне, статеве і психологічне насилля, що має місце в суспільстві взагалі, включаючи зґвалтування, статеве домагання124 і залякування на роботі, в навчальних закладах і в інших місцях, торгівлю жінками і примушування до проституції;

с) фізичне, статеве і психологічне насилля з боку чи при невтручанні держави, де б воно не відбувалося.

До інших актів насилля стосовно жінок відноситься порушення прав жінок, які перебувають у зонах збройних конфліктів, зокрема убивство, систематичне зґвалтування, сексуальне поневолення і примусова вагітність, а також примусова стерилізація, примусовий аборт, примусове використання контрацептивів, убивство новонароджених дівчаток і допологовий відбір статі»125. Одним з видів насильства щодо жінок, який об’єднує в собі статеве та психологічне, є сексуальні образи – приниження ролі жінки шляхом притягнення уваги до її статі. Сексуальні чіпляння до чоловіків зустрічаються значно рідше і майже не досліджуються. Сексуальні образи містять у собі небажані загравання і чіпляння, сексуальні домагання, слова і дії сексуальної властивості, коли прийняття або неприйняття такого поводження явно або побічно ставиться умовою комунікації, навчання, прийому на роботу або участі в будь–якій діяльності; прийняття або неприйняття такого поводження будь–якою особою використовується як основа для оцінки або вирішення кадрових питань; таке слово або дії мають непотрібний вплив на роботу, успішність, кар'єру, створюючи навколо жінки обстановку залякування або ворожості. Сексуальні образи є формою дискримінації, тому що вони несправедливо позбавляють людину рівноправності. За сексуальними образами стоїть не стільки секс, скільки влада. Це «зґвалтування у вишуканій формі», а в зґвалтуванні більше страху, ніж сексу. Сексуальні образи у нашій країні дуже поширені, але сприймаються багатьма як нормальні. Сприйняття цієї проблеми подвійне: з одного боку – природне співчуття, з іншого – серед вітчизняних проблем, на думку багатьох, ця не найстрашніша. На це явище ніхто не звертає увагу.

В підсумковому документі Конференції також відзначається, що «насилля по відношенню до жінок є однією з перешкод на шляху досягнення цілей рівності, розвитку і миру. Насилля щодо жінок є порушенням прав людини й основних свобод жінок, а також воно перешкоджає або не дозволяє жінкам користуватися цими правами і свободами. Нездатність уже впродовж тривалого часу забезпечити захист і заохочення таких прав і свобод у випадку використання насилля стосовно жінок – це проблема, що викликає занепокоєння в усіх державах і повинна бути вирішена. Обсяг знань про причини і наслідки цього явища, а також про його розповсюдження і заходи боротьби з ним значно зріс від часу проведення Найробійської конференції. У всьому світі тією чи іншою мірою жінки і дівчата зазнають фізичного, статевого та психологічного насилля, незалежно від рівня прибутків, становища в суспільстві та культурного рівня. Низький соціальний та економічний статус жінок може бути як причиною, так і наслідком насилля стосовно жінок»126. «Насилля по відношенню до жінок є одним із проявів історично складених нерівних владних стосунків між чоловіками і жінками, що призвело до домінування над жінками і дискримінації стосовно жінок з боку чоловіків, а також перешкоджає всебічному покращенню становища жінок.

Насилля по відношенню до жінок упродовж усього їхнього життя обумовлене головним чином усталеними традиціями, зокрема, негативним впливом деяких традиційних методів або звичаїв і всіх аспектів екстремізму, пов’язаного з відмінностями за ознакою расової належності, статі, мови, релігії, що сприяє збереженню підпорядкованого статусу жінки в сім’ї, на роботі, в громаді та у суспільстві. Насилля стосовно жінок поглиблюється соціальним тиском: головним чином почуттям сорому, яке не дозволяє жінкам повідомляти про деякі акти, що здійснюються по відношенню до них; відсутністю у жінок доступу до юридичної інформації, допомоги або захисту; відсутністю законів, які фактично забороняють насилля по відношенню до жінок; нездатністю реформувати існуюче законодавство; недостатніми зусиллями з боку державних органів щодо сприяння розповсюдженню інформації про існуючі закони і забезпеченню їх дотримання; відсутністю просвітницьких та інших заходів з усунення причин та наслідків насилля. Сцени насилля по відношенню до жінок у засобах масової інформації, зокрема ті, що показують зґвалтування або сексуальне поневолення, а також використання жінок і дівчаток як об’єктів сексуальної хтивості, включаючи порнографію, є факторами, що сприяють збереженню такого насилля і негативно позначаються на суспільстві взагалі та на дітях і молоді зокрема»127. Однак на основі принципу відповідальності держави перед своїми громадянами, який обмовлено в міжнародних конвенціях, стало можливим перенесення насилля проти жінок з «приватної» до «суспільної» сфери. Ліквідація насильства та досягнення рівності – це взаємопов’язані процеси. Іноді навіть складно вирішити, який передує іншому. З нашої точки зору, досягнення рівності є умовою знищення насильства щодо жінок.

Досвід впровадження в порядок денний проблем жіночих людських прав свідчить, що це тривалий та дуже напружений процес, який вимагає великих зусиль з боку жіночих організацій, усіх демократично налаштованих верств населення. Розуміння важливості боротьби з насильством стосовно жінок дає змогу вірити, що шляхом демократичних перетворень і в нашій державі жіночі людські права стануть важливим компонентом політичного порядку денного.

Розглянемо детальніше цю проблему. Є точка зору, яка обмежує права людини тільки громадською сферою. Тому сімейні відносини, в тому числі насильство, розглядалися в світлі такого підходу як проблеми, що знаходяться за межами прав людини. Але переміг інший підхід: насильство в приватній сфері визнано порушенням прав людини, яких також повинні дотримуватися і контроль за цим теж повинен здійснюватися державою. ООН та інші міжнародні і регіональні органи зобов'язані розглядати акти насильства над жінками як порушення прав людини і ставитися до цього відповідним чином.

Активістки жіночого руху десятиліттями боролися за те, щоб переміг новий підхід до проблеми насильства над жінками. Коли ООН уперше зайнялася цією проблемою, то слова «жінки» і «права людини» навіть не згадувалися. На засіданнях ООН йшлося тільки про «домашнє насильство» і «насильство в сім'ї». Перший рішучий прорив відбувся в 1992 році, коли ООН утворила контрольну комісію з питань виконання Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок і дала їй особливе завдання виявляти факти насильства проти жінок і визначити обов'язки держави для запобігання таких злочинів.

Потім були зроблені наступні кроки:

в Віденську Декларацію і Програму дій було включено розділ про насильство над жінками (звіт Всесвітньої конференції з прав людини, 1993 р. );

у 1993 р. ООН прийняла спеціальну Декларацію про викорінювання насильства у відношенні жінок.

Декларація ґрунтується на універсальності загальнолюдських прав і необхідності утвердження для жінок прав і принципів рівності, безпеки, свободи, недоторканності і гідності. Наслідуючи Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, Декларація про ліквідацію насильства підкреслює, що насильство відносно жінок є перешкодою для досягнення рівності, розвитку світу і призводить до порушення прав і фундаментальних свобод жінок, вимагаючи усвідомити, що воно демонструє історичну нерівність владних стосунків між чоловіками і жінками, що призвело до домінації чоловіків і дискримінації жінок. Саме насильство, як вказується в Декларації, є одним із головних механізмів, що ставлять жінку в підпорядковану позицію в порівнянні з чоловіками, тому у всіх шести статтях Декларації проголошується необхідність захисту прав жінок від будь–яких форм насильства: фізичного, психічного, економічного, політичного, культурного. У документі підкреслюється необхідність розробки глобального механізму подолання насильства проти жінок, у якому особливе місце приділяється неурядовим жіночим організаціям;

у 1994 р. ООН призначила спеціального доповідача з питань насильства над жінками (для збору й опрацювання інформації).

Існує думка, що насильство в сім»ї є проблемою неблагополучних родин. Але дослідження показують, що воно не завжди пов»язане з алкоголізмом та бідністю. За даними Міністерства внутрішніх справ України, протягом 1999 року виявлено майже 9 тисяч осіб, які підозрювались у вчиненні 11,1 тисячі злочинів, скоєних проти життя, здоров»я, волі та гідності осіб жіночої статі, внаслідок яких потерпіло 10,8 тисячі жінок.

Таблиця 5.

Злочини, які здійснені проти осіб жіночої статі
в Україні в 1999 р
оці128

Умисні вбивства та вбивства за обтяжуючих обставин, загинуло

1227