16140

Господарське право України. Підручник

Книга

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

ББК67.3 Г37 За загальною редакцією доктора юридичних наук професора завідуючої кафедри підприємницького і комерційного права Одеської національної юридичної академії Саніахметової Н.О. Рецензент: к.ю.н. доцент завідувач кафедри господарського права Націона...

Украинкский

2013-06-20

3.06 MB

8 чел.

ББК67.3 Г37

За загальною редакцією

доктора юридичних наук, професора, завідуючої кафедри

підприємницького і комерційного права

Одеської національної юридичної академії

Саніахметової Н.О.

Рецензент:

к.ю.н., доцент, завідувач кафедри господарського права

Національної юридичної академії України ім. Я.Мудрого

Задихайло Д.В.

Колектив авторів: Саніахметова Н.О. — д.ю.н., професор (розділ 1, питання 1-3, 5, 8-Ю, 14,17-21, 23, 27, 29, 32-37, 41-69,113-132, 135-137, 143,147, 149-156, 158-161); Вишняков О. К. — к.ю.н., доцент — (розділ 2); Мельник С. Б. — к.ю.н., доцент — (розділ 1, питання 133—134, 138-142);

Іванчук В. Б. — (розділ 3);

Кульбаба В. С. — к.ю.н. (розділ 1, питання 144-146); Сляднєва Г.О. — (розділ 1, питання 81-82, 148, 163); Петренко В.С. — (розділ 1, питання 38-40, 83-112); Каліберда О.О. — (розділ 1, питання 70-80); Квасніцька О. О.— (розділ 1, питання 22, 24-26); Шевченко Н.М. — (розділ 1, питання 157, 162); Бігняк О.В. — (розділ 1, питання 4, 6—7); Добровольська В.В. — (розділ 1, питання 11-13); Бекірова Е.Е. — розділ 1 (питання 28, 30-31); Мумладзе І.М. (розділ 1, питання 15,16).

Г37 Господарське право України: Навчальний посібник /

За заг. ред. проф. Н.О.Саніахметової. — X.: «Одіссей»,
2005. —608 с.
;йі

І8ВК 966-633-428-3

Навчальний посібник написаний у формі питань та відповідей. У ньому лаконічно викладена інформація з навчальних дисциплін «Господарське (підприємницьке) право», «Інвестиційне і зовнішньоекономічне право» та «Банківське право», поділена відповідно на три розділи.

Для студентів, що навчаються в юридичних вузах, при вивченні зазначених дисциплін, студентів економічних та інших навчальних закладів, працівників державних органів, юристів, які практикують, а також підприємців.

Нормативно-правові акти приводяться за станом на 1 березня 2005 р.

© Колектив авторів, 2005
©ТОВ «Одіссей» підготовка до
І8ВК 966-633-428-3 друку, оформлення, 2005

 Присвячується студентам

ПЕРЕДМОВА

Цей навчальний посібник, який підготовлено колективом кафедри підприємницького і комерційного права Одеської національної юридичної академії, будується за принципом «питання-відповідь». Така побудова робить його зручним для студентів при підготовці до іспитів, а також для всіх тих, хто вивчає підприємницьке право.

Посібник може застосовуватися при вивченні загального навчального курсу «Підприємницьке право», а також спеціальних курсів «Інвестиційне і зовнішньоекономічне право» та «Банківське право».

Питання і відповіді поділені на три розділи, кожний з яких відповідає навчальній дисципліні. У першому розділі посібника викладена інформація про основні інститути підприємницького права. Правові засади зовнішньоекономічної та інвестиційної діяльності є предметом питань і відповідей другого розділу. Банківське право у питаннях і відповідях викладене в третьому розділі.

Така побудова навчального посібника обумовлена, зокрема, системою навчальних курсів, що викладаються колективом кафедри в Одеській національній юридичній академії.

На кожне питання в книзі надається лаконічна відповідь з використанням як законодавчих, так і наукових визначень основних категорій і понять у сфері підприємницького права.

Через спрямованість на виклад основної інформації посібник не претендує на повноту і вичерпний аналіз низки важливих і складних проблем підприємницького права. Для досягнення цієї мети студентам необхідно звернутися до значного масиву законодавства про підприємництво та додаткової літератури. Для полегшення пошуку джерел можна скористатися списками нормативно-правових актів і літератури з підприємницького права, що містяться в навчальному посібнику: Саниахметова Н.А. «Предпринимательское (хозяй-ственное) право Украиньї» (X.: Одиссей, 2005), а також у збірнику нормативно-правових актів «Господарське законодавство України» (Харків: «Одіссей», 2004).

Доктор юридичних наук, професор, завідувачка кафедри підприємницького і комерційного права

Одеської національної юридичної академії

Саніахметова Н.О.

З


Розділ 1

ГОСПОДАРСЬКЕ (ПІДПРИЄМНИЦЬКЕ)

ПРАВО

1. Господарський кодекс України

Господарський кодекс України встановлює відповідно до Конституції України правові основи господарської діяльності (господарювання), яка базується на різноманітності суб'єктів господарювання різних форм власності.

Господарський кодекс України має на меті забезпечити зростання ділової активності суб'єктів господарювання, розвиток підприємництва і на цій основі підвищення ефективності суспільного виробництва, його соціальну спрямованість відповідно до вимог Конституції України, утвердити суспільний господарський порядок в економічній системі України, сприяти гармонізації її з іншими економічними системами.

Прийняття Господарського кодексу є важливим етапом у здійсненні загального кодифікаційного процесу в Україні — важливого напрямку правової політики нашої держави. Це забезпечило новий, більш високий якісний стан господарського законодавства, його істотне відновлення з урахуванням ринкових відносин у сфері економіки.

Господарський кодекс України є одним з ведучих кодифікованих актів України, оскільки встановлює відповідно до Конституції України правові основи та основні принципи господарської діяльності.

Спрямованість Господарського кодексу на розвиток підприємництва, зростання ділової активності суб'єктів господарювання, підвищення ефективності суспільного виробництва та затвердження суспільного господарського порядку в економічній системі України визначають його значимість у сучасних умовах.

Прийняття Господарського кодексу України означає істотний прогрес у правовому регулюванні господарської діяльності, приведення господарського законодавства у відповідність з практичними потребами України в період трансформації до ринкової економіки.

У Господарському кодексі України міститься багато новел, принципово нових підходів і рішень у правовому регулюванні господарських відносин. Це викликає необхідність їх тлумачення, з'ясування сутності та змісту в сучасних умовах господарювання.

У ст.1 Господарського кодексу (ГК) визначений предмет його регулювання. Господарський кодекс визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що ви-

 никають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Господарський кодекс насамперед визначає загальні принципи господарювання в Україні, що сформульовані в ст.6 ГК і конкретизовані стосовно до окремих видів такої діяльності. Це, наприклад, принципи підприємницької діяльності, що сформульовані в ст.44 ГК.

Виходячи зі змісту ст.1, Господарський кодекс регулює різні за змістом групи відносин, що виникають як у процесі організації, так і здійснення господарської діяльності. Поняття господарської діяльності і господарських відносин надане в ст. З ГК. Суб'єктний склад цих відносин досить широкий. По-перше, це відносини, суб'єктами яких є суб'єкти господарювання (поняття суб'єктів господарювання надане в ст. 55 ГК). По-друге, це відносини, у яких одним із суб'єктів є суб'єкт господарювання, а другим — інший учасник відносин у сфері господарювання, у тому числі споживачі, органи державної влади, органи місцевого самоврядування тощо. Учасники відносин у сфері господарювання визначені в ст.2 ГК.

Отже, Господарський кодекс регулює різнорідні відносини, одні з яких складаються в сфері державного регулювання господарської діяльності, забезпечення реалізації права на цю діяльність державними органами (сфері управління), а інші — у сфері товарно-грошових відносин щодо реалізації права на господарську діяльність її суб'єктами.

Згідно зі ст.2 ГК учасниками відносин у сфері господарювання

є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Основними учасниками господарських відносин є суб'єкти господарювання — господарські організації, фізичні особи — суб'єкти підприємництва.

Важливими учасниками господарських відносин є споживачі, яким адресовані товари (роботи, послуги), що вироблені (реалізовані, виконувані, зроблені) при здійсненні господарської діяльності. Споживачі визначені в Законі України «Про захист прав споживачів» у редакції від 15.12.1993 р. як громадяни, що здобувають, замовляють, використовують або мають намір придбати або замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб.

Учасниками господарських відносин є органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією.

4

 5


Однією з категорій учасників відносин у сфері господарювання є засновники суб'єктів господарювання (фізичні особи, громадські та інші організації тощо), а також особи, які здійснюють щодо суб'єктів господарювання організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності. Це можуть бути, наприклад, органи державної влади, до сфери управління яких входять унітарні підприємства.

Обов'язковою юридичною ознакою суб'єктів господарювання, а також органів державної влади і місцевого самоврядування як учасників господарських відносин є наявність у них господарської компетенції (правосуб'єктності), тобто сукупності прав і обов'язків, що встановлені законом і набуваються в господарських відносинах.

Не є предметом регулювання Господарського кодексу:

майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються Цивільним кодексом України;

земельні, гірничі, лісові та водні відносини, відносини щодо використання й охорони рослинного і тваринного світу, територій та об'єктів природно-заповідного фонду, атмосферного повітря;

трудові відносини;

фінансові відносини за участі суб'єктів господарювання, що виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів;

адміністративні та інші відносини управління за участі суб'єктів господарювання, в яких орган державної влади або місцевого самоврядування не є суб'єктом, наділеним господарською компетенцією, і безпосередньо не здійснює організаційно-господарських повноважень щодо суб'єкта господарювання.

2. Господарська діяльність і господарські відносини

Згідно зі ст.З ГК під господарською діяльністю в Господарському кодексі розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва — підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).

Діяльність негосподарюючих суб'єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участі або без участі суб'єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарюючих суб'єктів.

6

 Сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини.

Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності.

Під організаційно-господарськими відносинами у Господарському кодексі розуміються відносини, що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю.

Внутрішньогосподарськими є відносини, що складаються між структурними підрозділами суб'єкта господарювання, та відносини суб'єкта господарювання з його структурними підрозділами.

Господарський кодекс проводить класифікацію господарської діяльності за критерієм її спрямованості на два види: а) господарська комерційна діяльність (підприємництво), суб'єктами якої є підприємці (суб'єкти підприємництва); б) господарська некомерційна діяльність, основною метою якої не є одержання прибутку. Підприємництво одержало легальне визначення і правову регламентацію в главі 4 ГК. Некомерційна господарська діяльність визначена та урегульована в главі 5 ГК.

Господарські відносини поділяються на три види: 1) господарсько-виробничі; 2) організаційно-господарські; 3) внутрішньогосподарські відносини.

Господарсько-виробничі відносини — це відносини між суб'єктами господарювання, що виникають при безпосередньому здійсненні господарської діяльності. Ці відносини складаються при здійсненні господарської діяльності з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг. При характеристиці господарсько-виробничих відносин визначальними є категорії «суб'єкти господарювання» і «господарськадіяльність». Суб'єкти господарювання визначено та їхній правовий статус регламентовано у розділі II Господарського кодексу, господарська діяльність — у ч.І ст.З ГК. Господарсько-виробничі відносини можуть мати як майновий, так і немайновий характер, при цьому майнові господарські відносини є переважними. Господарсько-виробничі відносини є відносинами горизонтального типу між рівноправними суб'єктами господарювання, які не підпорядковані один одному. Ці відносини є визначальними в сфері господарської діяльності, що одержали правове регулювання в Господарському кодексі.

Відмінною рисою організаційно-господарських відносин є те, що це відносини між нерівноправними суб'єктами, один із яких (суб'єкт організаційно-господарських повноважень) наділений владними повноваженнями стосовно іншого суб'єкта (суб'єкта господарювання). Зокрема, такі відносини виникають при здійсненні компетентними державними органами функцій контролю за діяльністю

7


суб'єктів господарювання. Це відносини вертикального типу, що складаються в сфері управління.

У сфері виробництва між внутрішніми підрозділами суб'єктів господарювання виникають внутрішньогосподарські відносини, у які вони вступають між собою та з суб'єктом господарювання, до складу якого вони входять. Суб'єктами внутрішньогосподарських відносин є суб'єкти господарювання та їхні структурні підрозділи. Це відносини двоякого типу: а) між суб'єктом господарювання та його структурними підрозділами; б) між різними структурними підрозділами суб'єкта господарювання.

Згідно зі ст.6 ГК загальними принципами господарювання в

Україні є:

забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб'єктів господарювання;

свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом;

вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України;

обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства

і держави;

захист національного товаровиробника;

заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб у господарські відносини.

Загальні принципи господарювання в Україні, що сформульовані в Господарському кодексі, є основними засадами здійснення господарської діяльності. Багато з них знайшли своє закріплення на конституційному рівні. Так, принцип економічної багатоманітності закріплено у ст. 15 Конституції України. Право на підприємницьку діяльність, яку не заборонену законом, закріплено в ст.42 Конституції України. Інші принципи, хоча і не знайшли прямого закріплення в конституційних нормах, однак ґрунтуються на конституційних положеннях або випливають з них.

Відносини у сфері господарювання регулюються Конституцією України, Господарським кодексом, законами України, нормативно-правовими актами Президента України і Кабінету Міністрів України, нормативно-правовими актами інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також іншими нормативними актами.

3. Поняття і види підприємницької діяльності

Визначення поняття підприємництва має не тільки важливе теоретичне, а й практичне значення, оскільки значна частина норм

8

 законодавства стосується лише такого роду діяльності. Особливого значення це набуває при застосуванні імперативних норм, у тому числі тих, що регламентують санкції за порушення законодавства про підприємництво.

При визначенні поняття «підприємництво» необхідно виходити з теоретичної економічної основи, що пояснює його сутність. Як справедливо зазначає німецький учений Петер Верхан, «важко знайти таку ж складну і неоднозначну сферу діяльності, як підприємництво. У ринковому господарстві воно реалізується на перехресті економіки, політики, техніки, юриспруденції, психології й етики» [Верхан Петер X. Підприємець: його економічна функція та суспільно-політична відповідальність. — Київ, 1994, с.5].

При визначенні теоретичної основи підприємництва чимало провідних економістів світу концентрують увагу на підприємництві як процесі, що має інноваційний характер, відбувається постійно і цілеспрямовано. Такий підхід до розуміння підприємництва є найбільш виправданим (порівняно з іншими поясненнями сутності і важливості підприємництва), оскільки дає змогу підкреслити динаміку підприємництва як діяльності.

Розвиток процесу наукового осмислення підприємництва пройшов «три хвилі» у розвитку теорії підприємницької функції. «Перша хвиля», яка виникла у XVIII ст., була пов'язана з концентруванням уваги на несенні підприємцем ризику (Р. Кантільон, Й. Тюнен, Г. Мангольдт, Ф. Найт). «Друга хвиля» у науковому осмисленні підприємництва пов'язана з виділенням інноваційнос-ті як його основної характерної риси (Й. Шумпетер). «Третя хвиля» пов'язана з обґрунтуванням поліфункціональної моделі підприємництва і відрізняється концентруванням уваги на особливих якостях підприємця (Л. Мізек, Ф. Хайєк, І. Кирцнер). Сучасний етап розвитку теорії підприємницької функції відносять до «четвертої хвилі», поява якої пов'язується з переносом акценту на управлінський аспект в аналізі дій підприємця, у тому числі вну-трішньофірмовому підприємництві [Бусьігин А.В. Предпринима-тельство. — М., 1998, с. 13-15].

Підприємництво в зарубіжній економічній літературі за останні кілька десятиліть трактується багатозначно і позначається і як «тип поведінки», і як «творчий акт», і як «динамічний процес» тощо. Незважаючи на привабливість позначення підприємництва як процесу, воно не може бути покладено в основу законодавчого визначення підприємницької діяльності, заважаючи на його узагальненість і брак низки специфічних рис підприємництва, що дають змогу відрізнити його від інших видів діяльності.

Зрозуміло, що якщо досвід аналізу й узагальнень підприємництва у розвинених країнах становить декілька десятиліть, то подібний досвід у вітчизняній літературі та літературі інших країн, які здійснюють трансформацію до ринкової економіки, становить декілька

9


років. Однак тут також існує безліч різноманітних визначень поняття «підприємництво», що можуть бути поділені на легальні й

наукові.

Незважаючи на відмінність легальних і наукових визначень, а також визначень, що пропонуються вченими-економістами і вче-ними-юристами, їм властива єдність у визначенні підприємництва як діяльності.

Може бути дане наступне наукове визначення: підприємницька діяльність — це спрямована на одержання прибутку економічна діяльність щодо виробництва товарів, виконання робіт, надання послуг, що має самостійний та ініціативний, творчий та інноваційний, систематичний та ризиковий, правомірний та соціально відповідальний характер, здійснюється легітимним суб'єктом, який несе самостійну юридичну відповідальність.

Визначальними для характеристики підприємництва є його класифікація: 1) за критерієм предмета — виробниче і комерційне; 2) за критерієм суб'єкта — здійснюване фізичними особами та юридичними особами.

4. Законодавче визначення поняття підприємництва

Наявність вільного підприємництва служить однією з визначальних ознак ринкової економіки. Перехід економіки до ринкових відносин неминуче пов'язаний із становленням і розвитком підприємництва.

Для того, щоб правильно оцінити сучасний стан і якісний рівень правового регулювання підприємництва в Україні, необхідно звернутися до історії питання, тобто до історії появи легального поняття підприємницької діяльності, а також становлення правових інститутів, присвячених регулюванню підприємницької діяльності та пов'язаних з нею відносин.

У Законі України «Про підприємництво», що діяв раніше, вперше в українському законодавстві було надане легальне визначення поняття підприємницької діяльності. У ст.1 Закону «Про підприємництво» підприємництво визначалось як безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг з метою одержання прибутку, що здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством.

З урахуванням новизни і великого методологічного значення цього поняття представляється виправданим те, що це легальне визначення було досить об'ємним, у ньому містилися ознаки, що характеризують підприємницьку діяльність. При цьому важливим було і те, що ст. 1 Закону поряд із зазначеною нормою-дефініцією

 містила іншу норму, спрямовану на відокремлення підприємницької діяльності від інших подібних видів діяльності. Як вказувалось в ч.2 ст.1 Закону «Про підприємництво», створення (заснування) суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи, а також володіння корпоративними правами не є підприємницькою діяльністю, крім випадків, передбачених законодавством.

Багато положень Закону «Про підприємництво» було перенесено в Господарський кодекс України, у зв'язку з чим, щоб уникнути дублювання тих самих положень у різних законодавчих актах, Закон «Про підприємництво» був визнаний таким, що втратив чинність з моменту введення в дію Господарського кодексу України, тобто з 1 січня 2004 р. Поняття підприємництва було перенесене в главу 4 «Господарська комерційна діяльність (підприємництво)» і відтворене в Господарському кодексі України з деякими змінами.

Приділяючи особливе значення правовому регулюванню відносин за участю підприємців, законодавець, по-перше, указав на них у ст.З Господарського кодексу в складі господарської діяльності, що регулюється господарським законодавством. Згідно з ч.2 ст.З ГК господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва — підприємцями. При цьому законодавець не обмежився цим, а сформулював також визначення поняття підприємницької діяльності.

Основні положення про підприємництво містяться в главі 4 Господарського кодексу України. При цьому, сама дефініція міститься в ст.42 Господарського кодексу «Підприємництво як вид господарської діяльності», де визначена така легальна дефініція: підприємництво — це самостійна, ініціативна, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Вважаємо, що легальне визначення підприємницької діяльності може викликати певну критику, що обумовлюється насамперед невисоким рівнем узагальнень, наданих у визначенні. Однак цей же недолік властивий багатьом легальним визначенням економічних і правових понять (категорій), що містяться в різних законах.

Разом з тим, не можна не відзначити, що поряд з легальним визначенням у ст.42 ГК України, указівка на різні ознаки і засади підприємницької діяльності знаходяться в ст. 43 «Свобода підприємницької діяльності», ст.44 ГК «Принципи підприємницької діяльності», ст.49 «Відповідальність суб'єктів підприємництва» та ін.

Таким чином, фактично обсяг легального визначення поняття підприємницької діяльності значно розширений за рахунок положень, що містяться в інших статтях Господарського кодексу, які регулюють як підприємництво, так і в цілому господарську діяльність.

10

 11


В Україні поняття підприємництва (підприємницької діяльності) багатократно використовується в законах та інших нормативно-правових актах як дане, однак легальне визначення цього поняття міститься в Господарському кодексі України (ст.42). У легальній дефініції виділено шість ознак (елементів), з яких п'ять ознак характеризують сутнісну сторону підприємницької діяльності, що відрізняє її від інших видів економічної і господарської діяльності, а шоста ознака характеризує суб'єктний склад підприємницької

діяльності.

Слід підкреслити велике значення послідовної позиції законодавця, який зберіг легальне визначення поняття підприємницької діяльності та заклав тим самим необхідну методологічну основу для спеціального правового регулювання відносин, що виникають у зв'язку зі здійсненням підприємницької діяльності.

Легальна дефініція поняття підприємництва має важливе значення для правової кваліфікації відносин та вирішення питання про те, чи є здійснювана господарська діяльність підприємницькою чи ні. Хоча труднощі такого порядку зустрічаються у правозастосовчій практиці, однак вони не носять розповсюдженого характеру, оскільки в ст.42 Господарського кодексу України міститься розгорнуте визначення підприємництва, що як вихідна правова норма-дефініція поряд з іншими первинними (відправними) нормами визначає основи правового впливу в сфері підприємництва. Тому легальне визначення поняття підприємництва має велике значення в механізмі правового регулювання відносин у сфері підприємництва.

5. Ознаки підприємницької діяльності

Можна виділити наступні основні ознаки підприємницької діяльності.

Перша ознака підприємницької діяльності — її ініціативність і

самостійність.

Ініціативність і самостійність підприємницької діяльності відбивається у двох нормах Господарського кодексу України.

По-перше, підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку діяльність, яку не заборонено законом (ч.І ст. 43 ГК). Це положення конкретизується в принципах підприємницької діяльності, які сформульовані у ст.44 ГК. Підприємництво здійснюється на основі:

вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності; самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону;

вільного найму підприємцем працівників;

комерційного розрахунку та власного комерційного ризику;

вільного розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом;

самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

По-друге, незаконне втручання та перешкоджання господарській діяльності суб'єктів господарювання з боку органів державної влади, їх посадових осіб при здійсненні ними державного контролю та нагляду забороняються (ч. 5 ст.19 ГК).

Ініціативність і самостійність — це зорієнтована на дії природа самореалізації підприємців. Підприємці активно обирають ініціативу. Вони свідомо ставлять себе у таку ситуацію, коли вони персонально відповідальні за успіх або невдачу справи, і вважають, що успіхи і невдачі вони здатні контролювати і впливати на результати своїх дій. Ця риса поєднується з ініціативою у запровадженні мотиваційного управління, прагнення до персональної відповідальності.

Друга ознака підприємницької діяльності — творчий та інноваційний характер, що виявляється у пошуку нових можливостей, орієнтації на нововведення. Підприємець діє й оцінюється як незалежний і значною мірою такий, що покладається на самого себе, інноватор.

Третя ознака підприємницької діяльності — систематичність (регулярність, професійність, постійність).

Четверта ознака підприємницької діяльності — ризиковий характер, тобто покладання на підприємця тягаря передбачення несприятливих наслідків (збитків) і вжиття заходів щодо їх превенції або усунення, не пов'язане з винною поведінкою підприємця.

П'ята ознака — цільове спрямування на одержання прибутку.

Не слід змішувати мету підприємницької діяльності і результат такої цілеспрямованої діяльності. Та або інша діяльність не може бути віднесена до підприємницької, якщо її метою не є одержання прибутку. Проте якщо прибуток не отриманий, незважаючи на цільове спрямування діяльності на її досягнення, то сам по собі цей факт не може служити підставою для виключення її з числа підприємницької. Отже, визначальною є наявність саме мети одержання прибутку, а не досягнення її на будь-якому етапі цієї комплексної діяльності. Наявність мети одержання прибутку не виключає можливості недосягнення її в підприємницькій діяльності (як і в будь-якій іншій цілеспрямованій діяльності) і навіть навпаки, одержання протилежного результату (збитки, банкрутство).

Таким чином, мета одержання прибутку є необхідною ознакою підприємницької діяльності. Однак це не повинно вести до її гіперболізації і позначення в якості основної (головної) ознаки. Вважа-

12

 13


ємо неправильним як заперечення мети одержання прибутку в якості необхідної ознаки, так і її перебільшення, оскільки всі ознаки підприємницької діяльності однаково вагомі для визначення її поняття.

Вважаємо за правильне позначення мети одержання прибутку як основної, але не єдиної мети.

Шоста ознака — самостійна юридична відповідальність.

Сьома ознака підприємницької діяльності — соціально відповідальний характер.

Хоча соціальна відповідальність має різноманітний зміст і форми для окремих галузей і суб'єктів підприємництва, проте основні зобов'язання існують для всіх підприємців — це зобов'язання підприємців стосовно суспільства, що поширюються на багато сфер.

Можна відзначити такі основні вимоги соціальної відповідальності підприємців у сучасному суспільстві:

вимога підвищення ефективності діяльності підприємців (бути більш ефективним і прогресивним, виробляти кращі товари і послуги, гарантувати якість споживчих товарів, зводити до мінімуму шкоду, що заподіюється суспільному добробуту внаслідок недотримання етичних правил);

вимога більш повної відповідальності юридичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності перед зацікавленими групами осіб (наприклад, акціонерами, працівниками) і створення корпоративної демократії;

вимога зростаючої відповідальності підприємців за добробут усього суспільства;

вимога більшої позитивної ролі підприємців, спрямованої на захист навколишнього середовища.

Жоден з ознак підприємницької діяльності не є ні головною, ні єдиною. Всі вони однаковою мірою важливі для наукового визначення підприємництва, так і тільки в сукупності здатні її визначити.

Таким чином, ознаками підприємницької діяльності є:

  1.  ініціативність і самостійність — підприємець має право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству;
  2.  творчий та інноваційний характер — пошук нових можливостей, орієнтація на нововведення;
  3.  систематичність — регулярність, професійність, постійний характер;
  4.  ризиковий характер — покладання на підприємця тягаря передбачення несприятливих наслідків і застосування заходів з метою їх превенції та усунення;
  5.  цільова спрямованість на одержання прибутку, максимізація якої є основною метою діяльності;
  6.  самостійна юридична відповідальність;
  7.  соціально відповідальний характер.

14

 6. Ризик у підприємницькій діяльності

У легальній дефініції поняття «підприємництво» зазначене, що підприємництво здійснюється на свій ризик. Тому ризик слід вважати кваліфікуючою ознакою підприємництва.

Підприємницька діяльність — це діяльність, що здійснюється особою на свій ризик. Слід зазначити, що ризик узагалі властивий будь-якій сфері людської життєдіяльності, що пов'язано з безліччю умов і факторів, які призводять до позитивного або негативного результату прийнятих особами рішень. Оскільки аналізується ризик у підприємницькій діяльності, вважаємо необхідним використовувати термін «підприємницький ризик».

У Господарському кодексі України ризик зазначений не тільки в легальному визначенні поняття підприємництва (ст.42 ГК), а й позначений у якості одного з принципів підприємницької діяльності: згідно зі ст.44 ГК підприємництво здійснюється на основі, зокрема, комерційного розрахунку та власного комерційного ризику.

Цивільно-правові межі ризику регулюються ст.13 Цивільного кодексу України, що формулює межі здійснення цивільних прав. Крім традиційного поняття зловживання правом, це «використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція». Отже, принципово закріплюється свобода дій суб'єкта права, що презюмується як добросовісна та розумна (ч.5 ст. 12 ЦК), яка тісно пов'язана з елементами ризику, що, у свою чергу, неминуче пов'язаний із придбанням і здійсненням цивільних прав вільно, на власний розсуд (ч.І ст.12 ЦК).

Свобода економічної діяльності суб'єкта права реалізується в двох основних формах: підприємницької діяльності, що прямо здійснюється «на свій ризик» самостійно й активно; а також у вигляді права розпорядження своїм майном для здійснення діяльності, що приносить доход.

Елемент ризику може бути пов'язаний як з договірними відносинами, так і з прямо передбаченими законом певними зобов'язальними конструкціями.

Господарський кодекс і Цивільний кодекс України виділяють кілька груп «ризиків» учасників господарського і цивільного обороту:

підприємницький ризик, тобто ризик, пов'язаний із здійсненням підприємницької діяльності (ст.42 ГК);

зобов'язальний ризик (ст. 516, 527 ЦК та ін.);

страховий ризик (глава 67 ЦК).

До групи ризику підприємницької діяльності відносяться:

15

безпосередньо ризик підприємницької діяльності (ст.42 ГК);

ризик збитків учасників-вкладників, пов'язаних з діяльністю командитного товариства (ст.133 ЦК);

ризик збитків учасників товариства з обмеженою відповідальністю, пов'язаних з діяльністю ТОВ (ст. 140 ЦК);


— ризик збитків акціонерів, пов'язаних з діяльністю АТ (ст. 152

ЦК). Ризик збитків, пов'язаних з діяльністю підприємницьких товариств, несуть їхні учасники в товариствах з обмеженою відповідальністю, акціонери в акціонерних товариствах, члени у виробничих кооперативах, учасники-вкладники в командитних товариствах. Внаслідок встановлених у законодавстві правил, зазначені учасники підприємницьких товариств, не будучи суб'єктами, що безпосередньо здійснюють підприємницьку діяльність, приймають на себе в силу закону частину ризику юридичної особи — суб'єкта підприємництва.

Підприємництво об'єктивне пов'язано з деякою невизначеністю і нестійкістю, можливістю неотримання результатів своєї діяльності, що означає неминучість ризику, зокрема погрозу втрат часу, ресурсів, прибутку аж до імовірності банкрутства. Змушує підприємця приймати на себе ризик невизначеність зовнішнього середовища, яка включає об'єктивні політичні, економічні і соціальні умови, у яких функціонує суб'єкт підприємництва, до зміни яких він змушений пристосовуватися.

Як основні фактори, що призводять до появи підприємницьких ризиків у сучасних умовах, можна віднести: економічну кризу; криміналізацію підприємництва; інфляційні процеси; безвідповідальність учасників економічного обороту, унаслідок відсутності діючих механізмів спонукання до виконання прийнятих зобов'язань; недобросовісна конкуренція, нестабільність податкового законодавства, сваволя і корумпованість апарату чиновників і т.д.

Як і всяка діяльність, діяльність підприємця спрямована на придбання і використання яких-небудь благ, що задовольняють потреби людини, а саме, майнових благ — прибутку. Однак у силу різних причин цей результат не завжди досяжний. У таких випадках говорять про комерційний ризик. Комерційний ризик — це ринкове явище, пов'язане з можливістю настання несприятливих майнових наслідків діяльності підприємця. Причини таких несприятливих наслідків можуть бути різними: об'єктивними або суб'єктивними.

Якщо причини об'єктивні, незалежно від підприємця або інших осіб (стихійні лиха та інші надзвичайні і невідворотні за даних умов обставини), то підприємці повинні враховувати ці обставини і заздалегідь уживати необхідних заходів щодо усунення або зменшення можливих майнових втрат. До таких заходів відноситься страхування фінансових ризиків (ст.6 Закону «Про страхування»), що в умовах ринкової економіки здобуває особливого значення. Цей ризик може включати ризик перерви в комерційній і виробничій діяльності, ризик неплатежів, затримки в доставці товарів і т.д.

Поряд із страхуванням конкретних комерційних ризиків у страховиків підприємці можуть, а у випадках, передбачених законом,

 зобов'язані здійснювати самострахування шляхом створення за рахунок частини власного прибутку резервного (страхового) фонду, призначеного для покриття будь-яких непередбачених витрат. Закон України «Про страхування», використовуючи досить розповсюджену в багатьох країнах у різних сферах комерційної та іншої діяльності систему взаємного страхування, допускає можливість створення громадянами і юридичними особами товариств взаємного страхування з метою страхового захисту своїх майнових інтересів (ст.14).

З комерційним ризиком тісно пов'язані несприятливі наслідки підприємницької діяльності, викликані суб'єктивними причинами, наприклад, невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання підприємцем або його контрагентами за договором. У цьому випадку настає майнова відповідальність підприємця або його контрагента, що виражається в несприятливих майнових наслідках для відповідної особи й обумовлена правопорушенням з його боку. Так, підприємець несе відповідальність у тому випадку, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим унаслідок непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних за даних умов обставин (стихійні лиха, воєнні дії тощо) або випадку (ст.617 ЦК України). Однак згідно з ч.2 ст.617 ЦК не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов'язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання, відсутність у боржника необхідних коштів.

Таким чином, категорія ризику відноситься до основних системоутворюючих факторів підприємницької діяльності. Виникнення ризику пов'язане як з об'єктивною стороною функціонування підприємця у зовнішньому середовищі, так і з суб'єктивною природою людини, впливом особистих якостей на його діяльність. Багатозначність терміна «ризик » дозволяє виділяти і досить неоднорідний зміст даного поняття, внаслідок чого його аналіз і вивчення має велике теоретичне і практичне значення.

В основі ризику в підприємницькій діяльності полягає вірогідна природа діяльності на ринку і невизначеність ситуації при її здійсненні. Крім того, слід враховувати, що ризик виявляється при здійсненні якого-небудь виду підприємницької діяльності, тобто він виникає в процесі дії, а не бездіяльності.

7. Цілі підприємницької діяльності

Загальновизнано, що підприємницька діяльність — це діяльність, спрямована на одержання прибутку.

У ст.42 Господарського кодексу України в легальному визначенні поняття підприємництва в якості однієї з його цілей назване одержання прибутку.

Згідно з ч. 1 ст. 142 Господарського кодексу України прибуток (доход) суб'єкта господарювання є показником фінансових результатів

16

 17


його господарської діяльності, що визначається шляхом зменшення суми валового доходу суб'єкта господарювання за певний період на суму валових витрат та суму амортизаційних відрахувань.

Прибуток (дохід) суб'єкта господарювання — це основний узагальнюючий показник фінансових результатів його господарської діяльності. Відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 3 «Звіт про фінансові результати», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 31 березня 1999 р., прибуток — це сума, на яку доходи перевищують пов'язані з ними витрати. При цьому під доходами в Положенні розуміється збільшення економічних вигод у вигляді надходження активів або зменшення зобов'язань, які призводять до зростання власного капіталу (крім зростання капіталу за рахунок внесків власників), а під витратами — зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, які призводять до зменшення власного капіталу (за винятком зменшення капіталу за рахунок його вилучення або розподілення власниками).

У Цивільному кодексі України мета одержання прибутку покладена в якості критерію в основу класифікації товариств на підприємницькі і непідприємницькі (ст.84 ЦК). Основна мета діяльності підприємницького товариства — це одержання прибутку та його наступний розподіл між учасниками. Таким чином, у цивільному законодавстві поняття «прибуток» використовується як мета, що дозволяє розмежувати підприємницьку діяльність та інші види діяльності учасників економічного обороту.

Відзначаючи велике значення мети одержання прибутку як характерної ознаки підприємництва, слід одночасно зазначити, що мета одержання прибутку — не єдина його мета.

Закон України «Про підприємництво», що діяв раніше, у легальному визначенні поняття «підприємництво» не зазначав інших цілей, крім мети одержання прибутку. Вказівка на мету задоволення суспільних потреб як на мету або, принаймні, на одну з цілей підприємницької діяльності не зустрічалася в законодавстві до введення в дію Господарського кодексу України.

У ст.42 Господарського кодексу України, де міститься легальне визначення підприємництва, поряд з метою одержання прибутку зазначена мета досягнення економічних та соціальних результатів.

Таким чином, виходячи з легального визначення поняття «підприємництво», слід зазначити дві цілі підприємництва: мету досягнення економічних і соціальних результатів, тобто спрямованість на задоволення суспільних потреб у товарах, роботах і послугах, та мету одержання прибутку.

Наявність у легальному визначенні поняття «підприємництво» ознаки спрямованості на досягнення економічних і соціальних результатів значно підвищує загальноекономічне та загальносоціаль-не значення поняття підприємницької діяльності. В економічному

та соціологічному аспекті результати підприємницької діяльності забезпечують задоволення потреб, у яких виявляються матеріальні і духовні інтереси людей. Споживчі властивості — невід'ємна якість результатів (продуктів) підприємницької діяльності. Ці результати або продукти є матеріальними і нематеріальними благами, що згідно зі ст.177 ЦК України визнаються об'єктами цивільних прав. Діяльність, не спрямована на задоволення суспільних потреб, не може визнаватися підприємницькою і має бути заборонена, наприклад, діяльність з виробництва і реалізації наркотиків, отрут, психотропних речовин (за винятком контрольованого державою виробництва і розподілу в лікувальних цілях).

Досягнення економічних і соціальних результатів в якості мети підприємництва відображає публічний аспект підприємницької діяльності в змісті задоволення суспільних потреб. Те, що ця ознака (елемент) включена у легальне визначення підприємництва, що міститься в Господарському кодексі України, означає акцентування на суспільному, зокрема, економічному та соціологічному значенні підприємництва, істотне посилення публічно-правового характеру поняття підприємницької діяльності. Це законодавче зміщення акцентів призвело до того, що в юридичній науці підсилився інтерес до дослідження підприємництва не тільки в цивільно-правовому аспекті, тобто у взаємозв'язку з інститутами цивільного права, а й у господарсько-правовому аспекті, тобто у взаємозв'язку з господарською діяльністю та інститутами господарського права.

Разом з тим, зменшення приватного або приватноправового характеру і, відповідно, перебільшення публічного, або публічно-правового характеру підприємницької діяльності вважаємо помилковим. Підприємництво — це такий економічний та соціологічний феномен, якому властивий і приватний, і публічний характер.

Приватний характер виявляється у свободі підприємницької діяльності. Визнання свободи підприємницької діяльності міститься як у конституційних положеннях, так і в Господарському кодексі України, відповідно до якого підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом (ч.І ст.43 ГК).

Надані законом правові можливості реалізуються громадянами. Вони самі вирішують питання — займатися або не займатися підприємницькою діяльністю, а якщо займатися, то яким чином — шляхом створення юридичної особи або в якості підприємця без створення юридичної особи, і багато інших питань, пов'язаних з підприємницькою діяльністю. У вирішенні цих питань підприємцем рухає його приватний інтерес, що полягає в одержанні прибутку (доходу) і накопиченні капіталу.

Однак не слід перебільшувати значення зазначеного приватного інтересу підприємця, оскільки його задоволення забезпечується лише завдяки тому, що своєю діяльністю підприємець приносить

18

 19


користь суспільству в тому ступені, у якому результати діяльності підприємця задовольняють потреби споживачів.

Публічний характер підприємницької діяльності обумовлюються суспільними інтересами. Внаслідок суспільної заінтересованості підприємницька діяльність здійснюється відкрито в тому змісті, що основні відомості про підприємця та його діяльність є відкритими. Так, згідно зі ст.20 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців» відомості, що містяться в Єдиному державному реєстрі, є відкритими і загальнодоступними, за винятком ідентифікаційних номерів фізичних осіб — платників податків.

Підприємцеві надається, наприклад, право не розкривати певні відомості про свою діяльність, що він може охороняти як комерційну таємницю (глава 46 ЦК України). Однак це нечисленні у законодавстві випадки, що є виключеннями з принципу відкритості підприємницької діяльності.

Якщо підприємець узяв на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до нього звернеться, то договір, що укладається таким суб'єктом з його клієнтами, є публічним договором. Причому, як сказано в ч.З ст.633 ЦК України, підприємець не має права надавати перевагу одному споживачеві перед іншим щодо укладення публічного договору, якщо інше не встановлено законом. Більш того, підприємець не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг) (ч.4 ст.633 ЦК). Обов'язковість укладення публічного договору є проявом публічного і відкритого характеру підприємницької діяльності.

Таким чином, два аспекти підприємництва — приватноправовий і публічноправовий — нерозривно пов'язані. Наявність цього закономірного взаємозв'язку відбите в легальному визначенні поняття підприємництва шляхом позначення двох його цілей: досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

8. Поняття підприємницького права

Серед учених немає єдності у розумінні сутності підприємницького права. Можна виділити дві основні позиції з цього питання, що існують в науці.

Одна з них може бути визначена стисло таким чином: підприємницьке право — самостійна галузь права. її відстоює В.В. Лаптєв. Основні положення цієї точки зору такі:

підприємницьке право — це господарське право ринкової економіки, що визначає порядок ведення підприємницької діяльності, та регулює відносини, пов'язані з її здійсненням. Трактування підпри-

ємницького (торговельного, комерційного) права в якості самостійної сфери правового регулювання здійснюється на підставі двох аргументів: а) можливість створити правові умови для розвитку підприємництва, чітко і усебічно визначити в законодавстві правові принципи, норми та інститути підприємницької діяльності; б) необхідність забезпечити поєднання приватних і публічних інтересів;

підприємницьке право як галузь права характеризується своїми принципами, предметом, суб'єктами і методами регулювання;

підприємницьке право розуміється в чотирьох значеннях: галузь права, галузь законодавства, наукова дисципліна, предмет викладання (навчальна дисципліна);

підприємницьке право регулює відносини як по горизонталі, так і по вертикалі.

Інша основна позиція з питання про природу підприємницького права — це заперечення його самостійності як галузі права. її представниками є, наприклад, В.М. Селіванов, В.Ф. Попондопуло, Е.Г. Плієв та інші вчені. Основні положення цієї позиції такі:

  1.  підприємницьке право — не самостійна галузь права, а складова (спеціальна) частина цивільного права, що включає сукупність загальних і спеціальних норм приватного (цивільного) права;
  2.  підприємницьке право не має своїх принципів, а ґрунтується на загальних цивільно-правових принципах;
  3.  підприємницьке право регулює тільки відносини по горизонталі, тобто відносини між суб'єктами підприємницької діяльності.

Слід також зазначити й існуючу в літературі думку, згідно з якою підприємницьке право є найважливішою складовою частиною господарського права, що утворює законодавчу основу функціонування підприємців і розвитку підприємництва [Ершова И.В., Ивано-ва Т.М. Предпринимательское право. — М., 2000, с.З].

Відносини у сфері підприємництва регламентуються нормами різноманітної галузевої належності, отже, можна дійти висновку про комплексний характер регулювання відносин у сфері підприємництва і, відповідно, комплексний характер підприємницького права як галузі права та галузі законодавства.

Держава сприяє розвиткові відносин у сфері підприємництва шляхом державного регулювання підприємницької діяльності. Тому в регулюванні відносин у сфері підприємництва певне місце посідають норми публічного права (у тому числі норми адміністративного, фінансового права), що встановлюють адміністративно-правові методи. З іншого боку, у цій сфері суспільних відносин широко використовуються товарно-грошові механізми, тому значна роль в їх регулюванні належить цивільно-правовим нормам. Ті або інші норми можуть превалювати під час регулювання окремих відносин у сфері підприємництва, але в цілому ці відносини регламентуються нормами різної галузевої належності, що взаємодіють.

Підприємницьке право відрізняється від основних галузей права тим, що це комплексна галузь, в якій узгоджуються норми різних

20

 21


галузей права з метою їх спільного застосування у сфері підприємництва.

Самостійність і єдність підприємницького права як галузі права (комплексу різноманітних норм, які регулюють відносини, що складаються в сфері підприємництва,) зумовлені його єдиною цілеспрямованістю на забезпечення реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність. Таку функціональну єдність підприємницького права можна вважати його системотворною ознакою.

Підприємницьке право як галузь права — це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають у процесі реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність.

Підприємницьке право як галузь науки — це сукупність наукових знань про підприємницьке право, підприємницьке законодавство та практику його застосування.

9. Поняття і система законодавства про підприємництво

У підприємницькому законодавстві як самостійній галузі законодавства України можна виділити три блоки нормативно-правових актів: 1) Конституція України, що містить норми про підприємництво; 2) блок спеціальних нормативно-правових актів, що регулюють виключно підприємницьку діяльність; 3) нормативно-правові акти, що містять окремі норми або їх сукупність, які регулюють підприємництво (наприклад, Цивільний кодекс України).

Найбільшу значимість серед зазначених нормативно-правових актів мають законодавчі акти.

Серед законів, що регулюють виключно підприємницьку діяльність, слід назвати Господарський кодекс України (розділ 4), закони України «Про господарські товариства» від 19.09.1991 р., «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 07.06.1996 р., «Про режим іноземного інвестування» від 19.03.1996 р., «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» від 23.03.1996 р., «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.1991р., «Про фінансовий лізинг» у редакції від 11.12.2003 р., «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 р., «Про захист економічної конкуренції» від 11.01.2001 р. тощо.

Нарівні з ними велике значення мають закони, що регулюють відносини не тільки у сфері підприємництва, однак стосуються цих відносин. Це закони України «Про власність» від 07.02.1991 р., «Про цінні папери і фондову біржу» від 18.06.1991 р., «Про рекламу» від 03.07.1996 р. у редакції Закону від 11.07.2003 р., «Про страхування» від 07.03.1996 р. у редакції від 04.01.2001 р., «Про

 аудиторську діяльність» від 22.04,1993 р., « Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» від 15.12.1993 р., «Про охорону прав на промислові зразки» від 15.12.1993 р., «Про якість і безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини» від 23.12.1997 р. тощо.

Значну роль у регулюванні підприємницької діяльності відіграють підзаконні акти. У їх числі — Укази Президента України.

Серед Указів Президента України у сфері підприємництва слід зазначити такі: «Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності» від 03.02.1998 р., «Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності» від 23.07.1998 р.; «Про спрощену систему оподатковування, обліку і звітності суб'єктів малого підприємництва» від 03.07.1998 р. Крім того, низку важливих нормативно-правових актів, що регулюють підприємництво, було затверджено Указами Президента України. Серед них Положення про порядок реєстрації окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затверджене Указом Президента України від 07.11.1994 р.; Про порядок застосування обмежень імпорту товару відповідно до норм і принципів системи ГАТТ/ВОТ, затверджене Указом Президента України від 27.06.1996 р., тощо.

Важливе значення мають також підзаконні акти Кабінету Міністрів України, особливо, положення, затверджені постановами уряду України. Серед них: Положення про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 07.08.1996 р. До числа цих актів також відноситься постанова Кабінету Міністрів України «Про упорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств» від 31.12.1992 р. тощо.

Серед джерел підприємницького права великий масив складають відомчі нормативно-правові акти, у тому числі Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України [раніше — Міністерства зовнішньоекономічної діяльності і торгівлі України] (особливо в сфері зовнішньоекономічної діяльності, де прийняті десятки відомчих актів, затверджених наказами цього Міністерства), Антимонопольного комітету України, Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку.

Значну роль у сфері підприємництва мають локальні нормативно-правові акти, що розробляються і приймаються безпосередньо суб'єктами підприємницької діяльності з метою її саморегулювання. Ці акти можуть регулювати діяльність суб'єкта в цілому (наприклад, статут), його окремих структурних частин або відособлених підрозділів (наприклад, положення про філію, представництво), або встановлювати режим комерційної таємниці тощо.

Поряд з нормативно-правовими актами за останні кілька років склалася певна судова практика застосування законодавства. Однак не завжди ця практика є однаковою. Тому важливе значення мають роз'яснення Президії Вищого господарського суду України.

22

 23


Одним з напрямків удосконалення законодавства про підприємництво є забезпечення верховенства закону, в тому числі підвищення ролі закону в регулюванні відносин у сфері підприємництва, їх пряма реалізація або конкретизація в підзаконних нормативно-правових актах, виключення довільного тлумачення тощо.

Враховуючи розосередження регулювання підприємницької діяльності в різних нормативно-правових актах, існування в законодавстві про підприємництво численних нормативно-правових актів, представляється доцільним досягнення систематизації у формі кодифікованого закону. Підприємницький кодекс як комплексний, міжгалузевий нормативно-правовий акт необхідний для спільного і погодженого використання різнорідних норм у сфері підприємництва з метою належної реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність.

Прийняття Господарського кодексу України і нового Цивільного кодексу України, що передбачають безліч новел щодо правил регулювання діяльності суб'єктів підприємництва, є важливим етапом систематизації законодавства про підприємництво.

Законодавство про підприємництво як галузь законодавства — це сукупність нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у сфері підприємництва.

10. Види норм підприємницького права

Класифікація правових норм підприємницького права може бути здійснена за різними підставами.

За функціональною роллю в механізмі правового регулювання розрізняють первинні правові норми і норми-правила поведінки.

До первинних (відправних) правових норм можна віднести норми підприємницького права, що мають найбільш узагальнений характер, відрізняються найбільш високою формою абстрагування, у яких визначаються мета, задачі, принципи, межі, напрямки правового регулювання, закріплюються правові категорії і поняття.

Система законодавства про підприємництво побудована таким чином, що найзагальніші положення і приписи, які є відправними у здійсненні правового регулювання, викладені в Господарському кодексі України. Первинні норми, що містяться в ньому, закріплюють поняття підприємництва, свободу і принципи підприємницької діяльності, визначають її суб'єктів, взаємовідносини підприємця і держави, гарантії прав підприємців. Зокрема, первинні норми містяться в спеціальних законах, що визначають поняття, задачі, мету й засоби регулювання в окремих сферах підприємництва.

Первинні правові норми, що містяться в законодавстві про підприємництво, неоднорідні за своїм характером. Серед них можна виділити норми-принципи і норми-дефініції. До норм-принципів

 підприємницького права слід віднести принципи підприємницької діяльності, які закріплені в ст. 44 Господарського кодексу України.

До найважливіших первинних норм у підприємницькому праві належать і норми-дефініції, що містять визначення правових категорій і понять. Так, у Господарському кодексі України дається визначення поняття «підприємництво», у Законі України «Про господарські товариства» — поняття «господарське товариство», у Законі України «Про цінні папери і фондову біржу» — поняття «цінний папір».

Переважна більшість норм підприємницького права — норми-правила поведінки, тобто норми безпосереднього врегулювання відносин у сфері підприємництва, що визначають права й обов'язки суб'єктів, умови і міру їх реалізації, види санкцій, застосовуваних до правопорушників, тощо. У таких нормах знаходять свій розвиток, деталізацію і конкретизацію первинні правові норми.

Як і первинні правові норми, норми-правила поведінки неоднорідні й, у свою чергу, за їх функціональним спрямуванням поділяються на регулятивні й охоронні. Охоронні норми розміщені у спеціальних законах, що регулюють підприємницьку діяльність. У деяких спеціальних законах виділяються розділи, що містять охоронні норми. Наприклад, у Законі України «Про захист економічної конкуренції» виділений спеціальний розділ VIII «Відповідальність за порушення законодавства про захист економічної конкуренції». У Законі України «Про захист від недобросовісної конкуренції» відповідальність за недобросовісну конкуренцію також виділена в спеціальну главу.

За ступенем узагальнення норми підприємницького права поділяються на загальні (ті, що притаманні, в основному, загальній частині галузі і застосовуються до всіх або більшості його інститутів) і спеціальні (що застосовуються до окремих інститутів галузі). Як випливає з Господарського кодексу, до загальних положень підприємницького права належать норми, що регламентують поняття підприємництва, свободу підприємницької діяльності, принципи й умови її здійснення, організаційні форми підприємництва, гарантії прав підприємців тощо. Загальні норми мають застосовуватися до окремих інститутів підприємницького права за відсутності посилань на них у спеціальних нормативно-правових актах, що регламентують той або інший правовий інститут.

На відміну від загальних норм, спеціальні норми — це приписи стосовно окремих інститутів підприємницького права, які регулюють не всі, а тільки окремі види суспільних відносин у сфері підприємництва. Це, наприклад, норми, що містяться в законах України «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про режим іноземного інвестування», «Про цінні папери і фондову біржу».

Серед норм підприємницького права можна також розрізняти матеріальні і процесуальні (процедурні) норми. Реалізація права

24

 25


на підприємницьку діяльність здійснюється в процедурно-правовому порядку.

Деякі процесуальні норми підприємницького права містяться в законодавчих нормативно-правових актах. Наприклад, процедура банкрутства визначена в Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», процедура патентування підприємницької діяльності — у Законі України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності». Однак, в основному, процесуальні норми зосереджені в підзаконних нормативно-правових актах. Це, наприклад, норми, що регулюють процедуру державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності.

За методом правового регулювання можна виділити в підприємницькому праві імперативні, диспозитивні і заохочувальні норми.

Багато норм підприємницького права є імперативними. Це виправдано у тих сферах підприємницького права, де переважає адміністративно-правовий спосіб регулювання. Так, у сфері підприємництва необхідне використання імперативних норм на стадіях легітимації суб'єктів підприємницької діяльності (державної реєстрації, ліцензування окремих видів діяльності), здебільшого, для регламентації діяльності державних органів, уповноважених здійснювати відповідні функції. Диспозитивні норми переважають у регулюванні відносин між суб'єктами підприємництва.

За формою висловленого в них припису (характеру регулятивного впливу) норми підприємницького права класифікуються на уповноважуючі, зобов'язувальні і заборонні.

Багато норм у підприємницькому праві мають уповноважуючий (правоустановчий) характер і надають суб'єктам право на впровадження передбачених у них позитивних дій. Найбільш значущою з них є закріплена в ч.І ст.43 Господарського кодексу України норма: «Підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонену законом».

Чимало норм підприємницького права мають зобов'язувальний характер. Прикладом може служити норма, закріплена в ч.бст. 128 Господарського кодексу України, що передбачає низку обов'язків громадянина-підприємця.

Є в підприємницькому праві і норми, що встановлюють вимогу утриматися від певної поведінки, будь-яких дій (наприклад, норма, що міститься в ст. 10 Закону «Про рекламу»: недобросовісна реклама забороняється).

За сферою дії норми підприємницького права поділяються на норми загальної дії, норми обмеженої дії і локальні норми. Норми загальної дії — це приписи, що не передбачають будь-яких спеціальних умов або обмежень їх дії. До них можна віднести норми Господарського кодексу (за винятком окремих норм, що регулюють діяльність іноземних суб'єктів господарювання або спеціальні ре-

 жими господарювання). Норми обмеженої дії — це норми, обмежені в реалізації різноманітними факторами — об'єктними, суб'єктними, просторовими, тимчасовими, ситуаційними. Серед цих норм особливо виділяються норми, що адресуються спеціальним суб'єктам. Наприклад, суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності адресовано норми Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність», іноземним суб'єктам підприємницької діяльності — норми Закону «Про режим іноземного інвестування».

Локальні норми, як і норми обмеженої дії, мають обмежену сферу дії, однак, на відміну від останніх, діють у межах однієї організації або її структурних підрозділів і пов'язані з метою та специфікою юридичної особи. Найпоширенішими локальними нормами є корпоративні норми.

Таким чином, норми підприємницького права, залежно від обраного критерію, поділяються на:

первинні правові норми (норми-принципи і норми-дефініції) та норми-правила поведінки;

регулятивні та охоронні;

загальні та спеціальні;

матеріальні і процесуальні (процедурні);

імперативні, диспозитивні і заохочувальні;

уповноважуючі, зобов'язувальні й заборонні;

норми загальної дії, обмеженої дії і локальні норми.

11. Місце і роль держави в регулюванні економіки та підприємницької діяльності

Нове господарське і цивільне законодавство (Господарський кодекс і Цивільний кодекс України) усувають заборони й обмеження, що діяли раніше, і дозволяють учасникам підприємницьких відносин виявляти господарську самостійність та ініціативу з метою одержання максимального прибутку. Проте, для сучасного періоду характерна тенденція постійного збільшення конфліктів між приватноправовими і публічно-правовими інтересами, що виникають у правозастосовчій діяльності при вирішенні господарських спорів. На нашу думку, це пов'язане, насамперед, з різною спрямованістю приватних і публічних інтересів.

Слід зазначити, що незалежно від специфіки економічного, культурного, національно-історичного розвитку різних країн, економічних теорій, яким віддається перевага в цих країнах, економічна роль держави може бути представлена наступними найважливішими функціями:

розробкою господарського законодавства, забезпеченням правової основи і соціального клімату, що сприяють ефективному функціонуванню ринкової економіки;

26

 27


підтримкою конкуренції і забезпеченням збереження ринкового механізму;

перерозподілом доходів і матеріальних благ, спрямованим, насамперед на забезпечення соціальних гарантій і захист різних суспільних груп, що їх потребують;

стабілізацією економіки в умовах коливання економічної кон'юнктури, а також стимулюванням економічного росту;

державним регулюванням і підтримкою підприємницької діяльності.

Зазначений перелік економічних функцій держави свідчить, що її економічна роль не зводиться до управління державним сектором економіки, тобто до підприємницької діяльності в рамках певної групи унітарних підприємств, власником яких вона є. Економічна роль держави припускає її діяльність з регулювання економіки в цілому, усіх її секторів як єдиної системи. Отже, роздержавлення і приватизація, що означають кількісне скорочення державного сектора економіки, можуть супроводжуватися як послабленням регулюючої ролі держави, так і посиленням і розширенням виконуваних нею економічних функцій.

Як відомо, існують дві групи методів державного регулювання: прямі (адміністративні) і непрямі (економічні). При всьому різноманітті як тих, так і інших методів специфіка адміністративних методів полягає в тому, що вони є комплексом обов'язкових для виконання вимог і розпоряджень держави стосовно суб'єктів господарської діяльності. Непрямі методи припускають вплив держави на економічні інтереси товаровиробників, створення таких рамок їхньої діяльності, у яких вона може бути вигідною чи невигідною.

Адміністративні методи значно обмежують свободу економічного вибору, а часом її виключають, утой час як економічні методи залишають повну свободу вибору для суб'єктів господарювання, не обмежуючи її. У цьому перевага непрямих методів над адміністративними методами.

Господарський досвід усіх сучасних розвинутих країн з ринковою економікою свідчить, що держава здійснює економічні функції головним чином на основі непрямих методів. У цьому вони принципово відрізняються від країн з економікою, що централізовано управляється, де переважають адміністративні методи впливу.

Існують і такі сфери діяльності, де адміністративні методи досить ефективні, а їхнє застосування не просте бажане, а й необхідне. Це контроль над монополістичними ринками; забезпечення екологічної безпеки суспільства і збереження не відтворених природних ресурсів; розробка низки важливих загальнонаціональних стандартів, спрямованих на збереження здоров'я, безпечних умов життя і праці і контроль за їхнім дотриманням;

визначення і підтримка мінімально необхідних параметрів життя людей (гарантований мінімум заробітної плати, соціальні виплати і допомоги); захист національних інтересів країни в системі міжнародних економічних зв'язків.

Слід визнати обґрунтованість адміністративних методів регулювання і для захисту стратегічно важливих галузей економіки, наприклад, сільського господарства, природних монополій і т.д. Держава повинна саме адміністративними заходами забезпечувати затребуваність сільськогосподарської продукції на тих умовах, що дозволять зрівняти можливості промислового і сільськогосподарського виробництва. Тільки адміністративними заходами можна забезпечити єдину тарифну політику у базових галузях, що власне кажучи є державними монополіями (енергопостачання, залізничні перевезення і т.д.).

Таким чином, слід заперечувати адміністративні методи не самі по собі, а лише тоді, коли вони економічно не обґрунтовані і втручаються в ті сфери економіки і підприємництва, що можуть і повинні бути урегульовані економічними методами. У тих же сферах, де як було показано, застосування адміністративних методів необхідне, держава має активно здійснювати політику публічного регулювання.

Безперечним є сам факт державного регулювання економіки і підприємницької діяльності, що здійснюється в будь-якій державі. Рівень економічного, соціального розвитку, національні особливості та інші фактори визначають форми і методи такого впливу.

Україна зараз знаходиться у перехідному періоді, для якого характерне становлення ринкових механізмів регулювання економіки держави, що не завжди обходиться без помилок і прорахунків. У той же час позитивним є саме відмова від адміністративно-планового управління економікою і тенденції побудови ринкової системи господарювання. Слід зазначити, що економічна функція держави має виявлятися в трьох основних напрямах: нормативне регулювання, контроль, управління державною власністю.

Економічна свобода, у тому числі свобода підприємницької діяльності, не може бути безмежною, її межі і способи здійснення встановлює держава, яка діє в інтересах суспільства. При цьому важливо зберігати баланс між державними (публічними) і приватними інтересами, тобто повинні бути задоволені не тільки приватні, а й публічні інтереси, що може бути досягнуто лише за допомогою державного регулювання економіки.

Держава покликана ефективно регулювати підприємницьку діяльність і контролювати законність її здійснення, причому державне регулювання підприємництва в кінцевому рахунку зводиться до проблеми забезпечення балансу приватних (підприємницьких) і публічних (суспільних і державних) інтересів.

28

 29


12. Державне регулювання підприємництва: поняття

і підстава

Державне регулювання підприємницької діяльності є одним з важливих напрямків у діяльності органів влади і місцевого самоврядування.

Для визначення співвідношення державного регулювання економіки і державного регулювання підприємницької діяльності слід виходити з того, що згідно зі ст.42 Господарського кодексу України підприємництво є видом господарської діяльності. Оскільки, у свою чергу, господарська діяльність є видом економічної діяльності, слід дійти висновку, що державне регулювання підприємницької діяльності є складовою частиною державного регулювання економічної діяльності.

Самостійність підприємця не безмежна, вона знаходиться під впливом регулюючого і координуючого впливу органів державного управління. В умовах проведення економічної реформи, переходу до ринку система прямого адміністративного управління перетерпіла глибокі зміни. Відбулася заміна планування і прямого контролю непрямим, що спирається головним чином на економічні і правові важелі.

Підприємництво характеризується тим, що регулюється державою в особі її органів. Держава не стоїть осторонь від цього процесу. Вона це робить в зв'язку з тим, що підприємці (фізичні і юридичні особи) реалізують свій приватний інтерес, який без державних регуляторів може завдати і завдає шкоди суспільним інтересам. Держава під час регламентації підприємницької діяльності затверджує публічні засади, суспільні інтереси, одночасно поєднуючи їх з приватними інтересами підприємців.

Підприємництво і держава є інститутами суспільства. Вони постійно взаємодіють, а також впливають і, у свою чергу, піддані впливу інших інститутів суспільства. Інші інститути суспільства також здатні впливати на підприємництво, як безпосередньо (наприклад, нова технологія), так і опосередковано — через державу. Із всіх інститутів суспільства держава має найбільший вплив на підприємництво.

Взаємовідносини між державою і підприємництвом є комплексними і динамічними, змінюються в часі. Через динамічність суспільства взаємовідносини між підприємництвом і державою постійно знаходяться у стані зміни, унаслідок чого іноді важко провести межу між публічним (суспільним) і приватним секторами. Сфери підприємництва і держави є різними, але вони перетинаються, що зокрема, виявляється в їхніх цілях. Підприємництво переслідує основну мету одержання прибутку, у той час як держава захищає суспільні інтереси в цілому. Складні взаємовідносини між підприємництвом і державою мають значний вплив на розвиток економіки і громадського життя.

Взаємовідносини держави і підприємництва можуть варіювати від співробітництва до конкуренції, від партнерства до антагонізму. У цих відносинах кожна із сторін має значний вплив і все-таки має істотну потребу в іншій.

Для відносин між державою і підприємництвом характерним є стан взаємозалежності, що обумовлено потребою однієї сторони в іншій. Держава має потребу в підприємництві, оскільки їй необхідна ринкова система, матеріальні ресурси, послуги і товари, що виробляються нею, фінансова підтримка державних програм тощо. У свою чергу, підприємництво має потребу в державі, оскільки йому необхідне законодавство, що формулює правила економічної діяльності, її безпеки, захисту і стабільності, а також функціонування монетарної системи, стабільної економічної і соціальної інфраструктури. Підприємництво покладається на конституційний захист і державну підтримку підприємництва як основного інституту суспільства, що забезпечує одержання прибутку, зайнятість населення і підвищення його життєвого рівня. Результатом таких взаємовідносин є «змішана» економіка, у якій суспільний і приватний сектори різноманітно взаємодіють.

Державні органи на різних рівнях впливають на підприємницьку діяльність, тому результати її здійснення залежать від держави. Держава встановлює «правила гри» на ринку, у межах якої суб'єкти підприємництва мають певну свободу. Типові «правила гри» стосуються конкурентної поведінки, управлінських, трудових відносин, цінних паперів, реклами, об'єднань підприємців. Ці правила закріплені в ряді законів України: «Про захист економічної конкуренції», «Про цінні папери і фондову біржу», «Про державне регулювання ринку цінних паперів», «Про фінансові послуги і державне регулювання ринку фінансових послуг», «Про рекламу» тощо.

Ці правила розрізняються за ступенем обмеження підприємництва, але усі вони служать встановленню певних обмежень діяльності підприємців. Держава здійснює різні форми впливу на суб'єктів підприємницької діяльності, від оподатковування до ціноутворення. Державне регулювання створює те середовище, у якому діють підприємці, забезпечуючи захист права власності, виконання договірних зобов'язань тощо, що є істотним для діяльності підприємців.

Сучасний період розвитку суспільства характеризується глобалізацією підприємництва, створенням міжнародних об'єднань підприємців, а також зростанням важливості передових технологій для економічного розвитку держав, унаслідок чого багато держав допомагають, направляють, регулюють і контролюють підприємництво для досягнення технологічної переваги. Вільна та розвинута конкуренція на світовому ринку, глобалізація бізнесу і підвищення значимості інновації підсилюють необхідність відносин співробітництва між державою і підприємництвом.

ЗО

 31


Державне регулювання підприємницької діяльності можна визначити як діяльність держави в особі її органів, що спрямована на забезпечення публічних інтересів шляхом використання засобів впливу на підприємницькі відносини та поведінку суб'єктів підприємництва.

Підставою державного регулювання підприємництва є необхідність забезпечення реалізації та охорони публічних (державних та суспільних) інтересів.

Державне регулювання діяльності суб'єктів підприємництва має бути збалансованим. Співвідношення публічних та приватних інтересів при здійсненні державного регулювання підприємницької діяльності має виявлятися у такому державному впливі, яке надає можливість суб'єктам підприємництва ефективно розвиватися, і при цьому забезпечує необхідні публічні потреби та інтереси.

13. Правове забезпечення державного регулювання підприємництва

Державне регулювання підприємництва має потребу в належному рівні правового забезпечення. В останні роки прийнята значна кількість нормативно-правових актів, що встановлюють правову основу державного регулювання підприємництва. Центральним у системі цих актів є Господарський кодекс України, розділ 2 якого визначає основні напрями та форми участі держави і місцевого самоврядування у сфері господарювання, у тому числі засоби державного регулювання господарської діяльності (ст.12), державний контроль та нагляд за господарською діяльністю (ст. 19), особливості управління господарською діяльністю у державному секторі економіки (ст.22) тощо.

Держава впливає на підприємницьку діяльність багатьма засобами — за допомогою планування, стимулювання наукових досліджень, виробництва, маркетингу тощо. Особливості державного регулювання суб'єкта підприємницької діяльності залежать від конкретної сфери підприємництва, розміру суб'єкта підприємництва, його місцезнаходження, типу продукції, що випускається, характеристик ринку, де діє підприємець.

При аналізі державного регулювання підприємницької діяльності необхідно враховувати відмінності між суб'єктами підприємництва, оскільки система підприємництва не є уніфікованою структурою. Поряд з великими юридичними особами є також безліч середніх і малих підприємств. Деякі суб'єкти здійснюють підприємницьку діяльність тільки в межах України, у той час як інші здійснюють і зовнішньоекономічну діяльність. Одні суб'єкти функціонують у сфері послуг, а інші — у сфері виробництва. Таким чином, існують значні відмінності суб'єктів підприємницької діяльності,

що обумовлюють застосування різних методів державного регулювання.

Жоден суб'єкт підприємницької діяльності (великий, середній чи малий) не може функціонувати без дотримання різноманітних правил і обмежень, установлених державою. Функціонування підприємницьких структур є предметом державного впливу, нагляду і контролю. Ступінь державного впливу на діяльність підприємців зростає багаторазово, якщо суб'єкт функціонує в зовнішньоекономічних відносинах.

Таким чином, у сучасному суспільстві держава в особі державних органів здійснює важливі повноваження, що стосуються впливу на суб'єктів підприємницької діяльності, від оподатковування до регулювання. Існує багато засобів, що використовуються державою безпосередньо або опосередковано, щоб впливати на суб'єктів підприємництва.

Основний засіб, за допомогою якого держава здійснює регулювання в сфері підприємництва — це видання нормативно-правових актів, які регулюють діяльність підприємців.

У сучасних умовах в Україні в цілому розроблений і законодавчо закріплений господарсько-правовий інструментарій державного регулювання господарської діяльності в Господарському кодексі України, що визначає основні положення правового регулювання господарських відносин, які складаються як по горизонталі, так і по вертикалі.

Господарський кодекс є стрижневим кодифікованим актом у системі господарського законодавства, що забезпечує державне регулювання підприємницької діяльності. У цій сфері в останні роки створений цілий блок господарського законодавства України, що включає Господарський кодекс, Цивільний кодекс, закони України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 р., «Про захист економічної конкуренції» від 11.01.2001 р., «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 07.06.1996 р., «Про цінні папери і фондову біржу» від 18.06.1991р., «Про рекламу» від 03.07.1996 р. у редакції Закону від 11.07.2003 р. тощо.

При здійсненні регулюючого впливу на підприємницьку діяльність за допомогою норм господарського права задається певний напрямок розвитку і встановлюються її межі. Зокрема, визначається поняття державного регулювання у певній сфері, установлюються цілі, форми державного регулювання.

Публічно-правове регулювання підприємницької діяльності здійснюється на основі імперативних правових норм. Переважно це зобов'язувальні норми, що установлюють певні обов'язки, а також заборонні норми, що накладають обов'язки утримуватися від певної поведінки.

В основному, правові обмеження в державному регулюванні підприємницької діяльності виражаються у встановленні різних пра-

32

 33


вових обтяжень суб'єктів підприємництва. Це, зокрема, необхідність легітимації суб'єктів підприємницької діяльності (обов'язок суб'єктів підприємництва здійснити державну реєстрацію відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців» від 15.05.2003 р.), ліцензування (обов'язок одержати ліцензію на здійснення видів діяльності, зазначених у Законі України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 р.), дотримання правил про забезпечення безпеки і якості товарів, робіт і послуг (обов'язок одержати відповідний сертифікат відповідно до Закону України «Про підтвердження відповідності» від 11.07.2001 р.) тощо.

Набагато менше порівняно з правовими обмеженнями передбачені законодавством правові стимули. Суть стимулюючого впливу виявляється в певному розширенні свободи для суб'єктів підприємницької діяльності, наданні їм нових можливостей. Згідно з чинним законодавством стимулюючий вплив провадиться щодо лише певних категорій суб'єктів підприємницької діяльності (малих підприємств, іноземних інвесторів, підприємців у вільних економічних зонах тощо).

За допомогою права необхідно забезпечення не тільки обмежуючого впливу на підприємницьку діяльність, а й стимулюючого впливу. Для правового забезпечення ефективного державного регулювання підприємницької діяльності необхідно визначити збалансоване співвідношення правових стимулів та обмежень в тих чи інших сферах підприємництва.

14. Державна регуляторна політика у сфері підприємництва

Згідно зі ст. 12 Господарського кодексу України держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм економічного і соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської діяльності.

Основними засобами регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання є:

державне замовлення, державне завдання;

ліцензування, патентування і квотування;

сертифікація та стандартизація;

застосування нормативів і лімітів;

регулювання цін і тарифів;

надання інвестиційних, податкових та інших пільг;

надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

34

Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих видів засобів державного регулювання господарської діяльності визначаються Господарським кодексом, іншими законодавчими актами,

 а також програмами економічного і соціального розвитку. Встановлення та скасування пільг і переваг у господарській діяльності окремих категорій суб'єктів господарювання здійснюються відповідно до цього Кодексу та інших законів.

Держава використовує безліч форм впливу і механізмів для безпосереднього або опосередкованого впливу на суб'єктів підприємницької діяльності, в яких проявляються різноманітні аспекти державного впливу на неї, що включають сприяння підприємництву, планування, регулювання. Крім того, держава у взаємовідносинах із підприємцями може виступати покупцем, власником, менеджером економіки.

Регулювання застосується у відповідь на необхідність захисту суспільних інтересів від зловживань і порушень з боку суб'єктів підприємницької діяльності і для захисту суб'єктів підприємництва від порушень їх прав іншими підприємцями. Не можна заперечувати, що є суб'єкти підприємницької діяльності, які для досягнення мети одержання прибутку не обтяжені етичними або правовими проблемами, ними керує лише бажання швидко отримати прибуток. У цих ситуаціях державне регулювання є засобом коригування певних шкідливих результатів підприємницької діяльності.

Хоча державне регулювання підприємницької діяльності ґрунтується на законодавстві, однак не вичерпується ним, оскільки це складний процес, що охоплює комплекс різних організаційно-правових засобів. Організаційний аспект державного регулювання виявляється в створенні певних державних органів і наділенні їх відповідними повноваженнями для цілеспрямованого впливу на економічні відносини та підприємницьку діяльність.

Важливе значення в здійсненні державного регулювання господарської діяльності, у тому числі підприємництва, має Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» від 11.09.2003 р. (далі — Закон).

Цей Закон визначає правові та організаційні засади реалізації державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності. Державна регуляторна політика у сфері господарської діяльності — це напрям державної політики, спрямований на вдосконалення правового регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання, недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб'єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, що здійснюється в межах, у порядку та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Принципами державної регуляторної політики є: доцільність — обґрунтована необхідність державного регулювання господарських відносин з метою вирішення існуючої проблеми;

35


адекватність — відповідність форм та рівня державного регулювання господарських відносин потребі у вирішенні існуючої проблеми та ринковим вимогам з урахуванням усіх прийнятних альтернатив;

ефективність — забезпечення досягнення внаслідок дії регуляторного акта максимально можливих позитивних результатів за рахунок мінімально необхідних витрат ресурсів суб'єктів господарювання, громадян та держави;

збалансованість — забезпечення у регуляторній діяльності балансу інтересів суб'єктів господарювання, громадян та держави;

передбачуваність — послідовність регуляторної діяльності, відповідність її цілям державної політики, а також планам з підготовки проектів регуляторних актів, що дозволяє суб'єктам господарювання здійснювати планування їхньої діяльності;

прозорість та врахування громадської думки — відкритість для фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань дій регуляторних органів на всіх етапах їх регуляторної діяльності, обов'язковий розгляд регуляторними органами ініціатив, зауважень та пропозицій, наданих у встановленому законом порядку фізичними та юридичними особами, їх об'єднаннями, обов'язковість і своєчасність доведення прийнятих регуляторних актів до відома фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань, інформування громадськості про здійснення регуляторної діяльності.

Указ Президента України «Про запровадження єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва» від 22.02.2000 р. № 89/2000 (далі — Указ) був виданий з метою недопущення звуження змісту та обсягу права громадян на підприємницьку діяльність, запровадження ефективного державного регулювання у сфері підприємництва.

У ньому встановлено, що забезпечення проведення єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва є одним із головних пріоритетів у діяльності органів виконавчої влади щодо здійснення економічних реформ. Для цілей цього Указу єдиною державною регуляторною політикою у сфері підприємництва визнається діяльність, спрямована на досягнення оптимального регулювання державою підприємницької діяльності, усунення правових, економічних та адміністративних перешкод у реалізації права на підприємницьку діяльність.

Єдина державна регуляторна політика у сфері підприємництва здійснюється шляхом упорядкування нормативного регулювання підприємницької діяльності. Для цілей цього Указу нормативним регулюванням підприємницької діяльності визнається видання нормативно-правових актів, а також директивних листів (далі — регуляторні акти).

Згідно з Указом основними принципами впорядкування нормативного регулювання підприємницької діяльності є:

 доцільність, достатність та відповідність нормативного регулювання вимогам ринкових відносин;

ефективність та забезпечення досягнення позитивних економічних і соціальних результатів впровадження регуляторних актів;

системність, послідовність та координованість дій щодо розробки, видання та виконання регуляторних актів;

гласність у процесі підготовки проектів найважливіших регуляторних актів, які суттєво впливають на ринкове середовище, права та інтереси підприємців, та публічне обговорення цих проектів;

обов'язковість та своєчасність доведення виданих регуляторних актів до суб'єктів підприємницької діяльності.

На Державний комітет України з питань регуляторної політики і підприємництва покладено координацію діяльності органів виконавчої влади з підготовки проектів, видання та виконання регуляторних актів.

В Указі встановлено, що проекти регуляторних актів підлягають обов'язковому погодженню з Державним комітетом України з питань регуляторної політики та підприємництва. Також зазначено, що проекти регуляторних актів, які суттєво впливають на ринкове середовище, права та інтереси підприємців, підлягають опублікуванню для публічного обговорення. Рішення про опублікування таких проектів для публічного обговорення приймає та опублікування проекту забезпечує Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва.

Заборонено внесення Президентові України та Кабінету Міністрів України проектів регуляторних актів, видання Кабінетом Міністрів України, іншими органами виконавчої влади регуляторних актів без обґрунтування доцільності втручання держави у відповідну сферу підприємницької діяльності, адекватності та ефективності пропонованих шляхів та способів вирішення порушених у проекті питань, характеристики очікуваних соціально-економічних наслідків застосування заходів, що передбачаються у проекті, а також без попереднього погодження відповідного проекту регуляторного акта в порядку, передбаченому ст.4 цього Указу.

Державне регулювання підприємницької діяльності не є достатнім для створення сприятливого оточення підприємництва. Необхідне формування комплексу організаційно-правових кошт для створення макросередовища підприємницької діяльності, включаючи розвиту інфраструктуру підтримки підприємництва, правові механізми стимулювання розвитку підприємницької діяльності та ефективної системи захисту прав і законних інтересів підприємців, а також суспільних і державних інтересів у сфері підприємництва.

36

 37


15. Державний контроль за підприємницькою діяльністю

Державний контроль за підприємницькою діяльністю, що орієнтований на відносини в сфері підприємництва, є складовою частиною, різновидом державного контролю.

Цей контроль охоплює всі сторони підприємницької діяльності, представляючи собою постійне спостереження за упорядкованістю керованої системи, її станом. Зокрема, він спрямований на підвищення економічного стимулювання, раціональну і ощадливу витрату матеріальних, трудових, фінансових та інших ресурсів, скорочення непродуктивних витрат і втрат суб'єктами підприємництва.

Державний контроль за підприємницькою діяльністю — це

різновид державного контролю, що здійснюється на підставі та у межах, установлених законодавством, та складається у перевірці дотримання суб'єктами підприємництва обов'язкових вимог законодавства з метою попередження, виявлення, припинення та усунення його порушень.

Нерідко контроль за підприємницькою діяльністю як форму державного впливу на економіку складно відрізнити від державного регулювання господарської діяльності. Не випадково в деяких законах поряд з розмежуванням державного регулювання і контролю (нагляду) допускається їхнє ототожнення. Разом з тим, у Господарському кодексі України чітко проводиться різниця між засобами державного регулювання господарської діяльності (ст. 12 ГК) та державним контролем і наглядом за господарською діяльністю (ст. 19 ГК).

При визначенні видів державного контролю за підприємницькою діяльністю в якості основи можна використовувати ч.З ст.19 ГК України, де названо вісім сфер, у яких держава здійснює контроль і нагляд за господарською діяльністю суб'єктів господарювання.

Виходячи із зазначеного законодавчого положення, якщо критерієм класифікації державного контролю є сфера його здійснення, то можна виділити валютний, податковий контроль, контроль за цінами і ціноутворенням, контроль за дотриманням конкурентного законодавства, контроль у сфері зовнішньоекономічної діяльності таін.

В останні роки формується та удосконалюється нормативно-правова основа здійснення державного контролю за підприємницькою діяльністю. Це стосується як матеріально-правових норм, що містять підстави здійснення такого контролю і визначають його форми і засоби, так і процесуально-правових норм, що регламентують процедуру здійснення такого контролю. Як приклад можна навести Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 р., у якому визначені загальні правила

 здійснення контролю в сфері ліцензування, а саме, контролю за дотриманням ліцензіатами ліцензійних умов, у тому числі його форма — проведення планових і позапланових перевірок, а також складання акта перевірки і видання розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов або прийняття рішення про анулювання ліцензії. Важливо те, що ці загальні правила конкретизовані в низці підзаконних нормативно-правових актів, зокрема, у Переліку органів ліцензування, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 14.11.2000 р. № 1698.

Для раціоналізації та упорядкування державного контролю за підприємницькою діяльністю важливе значення має Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб-підпри-ємців» від 15.05.2003 р., відповідно до якого введено Єдиний державний реєстр — автоматизована система збору, накопичення, захисту, обліку і надання інформації про юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців.

В останні роки була прийнята значна кількість відомчих нормативно-правових актів, спрямованих на упорядкування державного контролю в окремих сферах підприємницької діяльності.

Не можна не відзначити певні тенденції лібералізації державного контролю за підприємницькою діяльністю, що знаходять своє відображення в законодавстві. Це стосується і правових гарантій прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва. Зокрема, істотно скорочений перелік видів діяльності, що підлягають ліцензуванню, спрощена і скорочена в часі процедура одержання ліцензій, внесення в них змін, значно спрощена система державної реєстрації суб'єктів підприємництва на підставі прийнятих в останні кілька років законів, що регламентують легітимацію суб'єктів підприємництва.

Слід також вказати і на таку позитивну тенденцію як передачу державою частини контрольних функцій професійним некомерцій-ним об'єднанням підприємців у вигляді саморегулівних організацій. Так, відповідно до Положення про саморегулівну організацію ринку цінних паперів, затвердженого наказом Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку від 23.12.1996 р. № 329, саморегулівна організація на основі своїх установчих документів і правил, а також делегованих Державною комісією відповідно до ст. 17 Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» повноважень має право, зокрема: перевіряти діяльність своїх учасників у порядку, затвердженому державною комісією; контролювати дотримання своїми учасниками законодавства, прийнятих само-регулівною організацією правил і вимог під час здійснення професійної діяльності та угод (операцій) з цінними паперами.

38

 39


16. Захист прав підприємців при здійсненні державного контролю

Участь державних органів в економічній, господарській діяльності значною мірою укладається в здійсненні контрольних і наглядових функцій у частині перевірок дотримання суб'єктами підприємництва (юридичними особами і фізичними особами-під-приємцями) вимог чинного законодавства України.

Разом з тим, часті і тривалі контрольні перевірки діяльності суб'єктів підприємництва, як правило, призводять до уповільнення або навіть до призупинення різних господарських операцій, оскільки вилучення документів, інвентаризація майна, відволікання керівних кадрів і фахівців для надання різного роду пояснень не сприяє ефективному здійсненню діяльності суб'єктами, які перевіряються.

Пріоритетне значення мають правила здійснення державного контролю, спрямовані на недопущення втручання в господарську діяльність, що містяться в Господарському кодексі України.

Ст.19 ГК містить кілька норм, що регулюють державний контроль і нагляд за господарською діяльністю, що є визначальними в різних сферах господарювання.

Для економічної самореалізації і свободи здійснення підприємництва важливим є те, що в ст.19 ГК, що регламентує державний контроль і нагляд за господарською діяльністю, нормам про контроль і нагляд передує загальна норма про свободу господарської діяльності — суб'єкти господарювання мають право без обмежень самостійно здійснювати господарську діяльність, що не суперечить законодавству (ч. 1 ст.19).

У ст.19 Господарського кодексу України, що регламентує державний контроль і нагляд за господарською діяльністю, міститься кілька норм, спрямованих на недопущення довільного втручання в господарську діяльність при здійсненні державного контролю і нагляду за господарською діяльністю.

Органи державної влади і посадові особи, уповноважені здійснювати державний контроль за господарською діяльністю, їх статус та загальні умови і порядок здійснення контролю і нагляду визначаються законами (ч. 4 ст.19 ГК). Цю норму слід розцінювати як вихідну норму, що визначає виключно законодавчий рівень регламентації основних правил проведення державного контролю, що має важливе значення для протидії засиллю підзаконних, особливо, відомчих нормативно-правових актів, які регулюють державний контроль в окремих сферах господарювання.

Згідно з ч.5 ст.19 ГК незаконне втручання та перешкоджання господарській діяльності суб'єктів господарювання з боку органів державної влади, їх посадових осіб при здійсненні ними державного контролю і нагляду забороняються. Органи державної влади і посадові особи зобов'язані здійснювати інспектування і перевірки

40

 діяльності суб'єктів господарювання неупереджено, об'єктивно й оперативно, дотримуючись вимог законодавства, поважаючи права і законні інтереси суб'єктів господарювання (ч.б ст.19 ГК).

Важливими засобами захисту суб'єктів господарювання від неправомірних дій державних органів та їх посадових осіб при проведенні контролю за їхньою діяльністю є оскарження таких дій суб'єктом господарювання у встановленому законодавством порядку, можливість якого передбачена вч.7 ст.19 ГК.

Таким чином, захист суб'єктів господарювання при проведенні державного контролю за їхньою діяльністю регламентовано в Господарському кодексі України за допомогою різних норм: заборонної норми, що містить пряму заборону незаконного втручання і перешкоджання господарській діяльності (ч.б ст.19 ГК); зобов'язуваль-ної норми, що покладає на органи державного контролю обов'язок належної поведінки (ч.б ст.19 ГК); уповноважуючої норми, що передбачає право суб'єктів господарювання оскаржити неправомірні дії при проведенні державного контролю за їхньою діяльністю (ч.7 ст.19 ГК).

17. Регулювання перевірок діяльності підприємців

Перевірки діяльності підприємців регулюються відповідно до Указу Президента України «Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності» від 23.07.98 р. № 817/98.

Органи виконавчої влади, уповноважені від імені держави здійснювати перевірку фінансово-господарської діяльності суб'єктів підприємницької діяльності (далі — контролюючі органи), проводять планові та позапланові виїзні перевірки.

Плановою виїзною перевіркою вважається перевірка фінансово-господарської діяльності суб'єкта підприємницької діяльності, яка передбачена у плані роботи контролюючого органу і проводиться за місцезнаходженням такого суб'єкта або за місцем розташування об'єкта власності, стосовно якого проводиться така перевірка. Планова виїзна перевірка проводиться за сукупними показниками фінансово-господарської діяльності суб'єкта підприємницької діяльності за письмовим рішенням керівника відповідного контролюючого органу не частіше одного разу на календарний рік у межах компетенції відповідного контролюючого органу.

Забороняється проведення планових виїзних перевірок за окремими видами зобов'язань перед бюджетами, крім зобов'язань за бюджетними позиками і кредитами, що гарантовані бюджетними коштами.

Право на проведення планової виїзної перевірки суб'єкта підприємницької діяльності надається лише у тому разі, коли його не

41


пізніше ніж за десять календарних днів до дня проведення зазначеної перевірки письмово повідомлено про дату перевірки.

Позаплановою виїзною перевіркою вважається перевірка, яка не передбачена в планах роботи контролюючого органу і проводиться за наявності хоча б однієї з таких обставин:

а) за наслідками зустрічних перевірок виявлено факти, які свід
чать про порушення суб'єктом підприємницької діяльності норм
законодавства;

б) суб'єктом підприємницької діяльності не подано в установле
ний термін документи обов'язкової звітності;

в) виявлена недостовірність даних, заявлених у документах
обов'язкової звітності;

г) суб'єкт підприємницької діяльності подав у встановленому
порядку скаргу про порушення законодавства посадовими особами
контролюючого органу під час проведення планової або позаплано
вої виїзної перевірки;

Д) У разі виникнення потреби у перевірці відомостей, отриманих від особи, яка мала правові відносини з суб'єктом підприємницької діяльності, якщо суб'єкт підприємницької діяльності не надасть пояснень та їх документального підтвердження на обов'язковий письмовий запит контролюючого органу протягом трьох робочих днів від дня одержання запиту;

є) проводиться реорганізація (ліквідація) підприємства. У такому разі позапланові виїзні перевірки проводяться лише органами державної податкової служби та органами контрольно-ревізійної служби в межах їх повноважень.

Позапланова виїзна перевірка може здійснюватися і на підставі рішення Кабінету Міністрів України.

Контролюючі органи, які мають право проводити планові та позапланові виїзні перевірки фінансово-господарської діяльності суб'єктів підприємницької діяльності:

а) органи державної податкової служби — стосовно сплати по
датків та зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів та державних
цільових фондів, неподаткових платежів;

б) митні органи — щодо сплати ввізного мита, акцизного збору
та податку на додану вартість, які справляються у разі ввезення
(пересилання) товарів на митну територію України в момент пере
тинання митного кордону;

в) органи державного казначейства, державної контрольно-ре
візійної служби та органи державної податкової служби в межах їх
компетенції — стосовно бюджетних позик, позик та кредитів, га
рантованих коштами бюджетів, цільового використання дотацій та
субсидій, інших бюджетних асигнувань, коштів позабюджетних
фондів, а також належного виконання державних контрактів, про
авансованих за рахунок бюджетних коштів;

г) органи Пенсійного фонду України — стосовно сплати збору на
обов'язкове державне пенсійне страхування.

 Здійснення планових та позапланових виїзних перевірок із зазначених питань іншими державними органами забороняється.

Планові виїзні перевірки проводяться всіма контролюючими органами одночасно в день, визначений органом державної податкової служби. Порядок координації проведення таких перевірок установлюється Кабінетом Міністрів України.

В Указі Президента України від 23.07.1998 р. рекомендовано підприємствам, установам та організаціям усім форм власності ведення журналів відвідання їх та їхніх структурних підрозділів представниками контролюючих органів з обов'язковим зазначенням у цих журналах термінів та мети відвідування, посади і прізвища представника, який обов'язково ставить свій підпис у цьому журналі. Відмова представника контролюючого органу від підпису в журналі є підставою для недопущення його до проведення перевірки. Про факт цієї відмови суб'єкт підприємницької діяльності повідомляє письмово у 3-денний строк контролюючому органу, в якому працює такий представник.

Форма і порядок ведення журналу відвідання суб'єктів підприємницької діяльності контролюючими органами (журнал реєстрації перевірок) установлені наказом Державного комітету України з питань розвитку підприємництва від 10.08.1998 р. № 18.

£8. Захист прав підприємців при їх порушенні незаконними актами державних органів

Право на підприємницьку діяльність включає можливість захисту від неправомірних дій як інших підприємців, так і з боку держави в особі її органів, у тому числі право на оскарження їхньої діяльності, що обмежує це право.

Захист підприємців від втручання в їхню діяльність державних органів має конституційну основу. Відповідно до ст. 55 Конституції України «кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб». «Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної і моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень» (ст. 56 Конституції України).

Останнім часом зростає тенденція збільшення звернень до судових органів суб'єктів підприємницької діяльності для захисту своїх інтересів.

Згідно з ч.7 ст.19 Господарського кодексу України дії та рішення державних органів контролю та нагляду, а також їх посадових осіб, які проводили інспектування і перевірку, можуть бути оскаржені

42

 43


суб'єктом господарювання у встановленому законодавством порядку. Відповідно до ч.7 ст.23 Господарського кодексу України спори про поновлення порушених прав суб'єктів господарювання та відшкодування завданої їм шкоди внаслідок рішень, дій чи бездіяльності органів, посадових або службових осіб місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень вирішуються в судовому порядку.

Згідно зі ст.20 Господарського кодексу України одним із засобів захисту прав суб'єктів господарювання є визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання.

Одним з важливих і розповсюджених засобів захисту прав суб'єктів підприємницької діяльності є визнання судом виданого державним або іншим органом незаконного акта недійсним (повністю або в частині).

Підставою для застосування цього засобу захисту є видання державним або іншим органом акта, що не відповідає його компетенції або вимогам законодавства. Оскільки це дві самостійних підстави, то може бути визнаний недійсним той акт, який відповідає вимогам законодавства, але прийнятий з перевищенням компетенції відповідного органу, так і, навпаки, прийнятий у межах його компетенції, але такий, що суперечить законодавству.

Перевищення компетенції державного органу означає видання ним акта поза його компетенцією. Порушення актом державного органу вимог законодавства — це суперечливість законодавству прийнятого акта за його змістом, формою, порядком і строками прийняття.

Неправомірні акти державних органів, що зачіпають права підприємців, порушують дві заборони, встановлені Господарським кодексом України. Перша — заборона, встановлена в ч.5 ст.19 Господарського кодексу. Згідно з ч.5 ст.19 ГК незаконне втручання та перешкоджання господарській діяльності суб'єктів господарювання з боку органів державної влади, їх посадових осіб при здійсненні ними державного контролю та нагляду забороняються. Друга — заборона, встановлена в ч.4 ст.23 ГК. Відповідно до ч.4 ст.23 ГК незаконне втручання органів і посадових осіб місцевого самоврядування у господарську діяльність суб'єктів господарювання забороняється. Визнання недійсним не відповідному законові акта органу державного управління або місцевого органу державної влади за позовом власника або особи, права якої щодо володіння, користування або розпорядження належним її майном порушені виданням такого акта, передбачено ч. 1 ст. 57 Закону України «Про власність».

Визнання незаконного акта недійсним може застосовуватися як єдиний засіб захисту (коли для захисту підприємців досить визнати

44

 акт недійсним), або поєднуватися з іншими засобами захисту і відповідальності. Так, визнання недійсним акта державного або іншого органу може поєднуватися із застосуванням міри цивільно-правової відповідальності — стягненням судом за позовом підприємця збитків, завданих йому внаслідок виконання вказівок державних чи інших органів або їхніх службових осіб, що призвели до порушення прав підприємця, а також внаслідок неналежного здійснення такими органами чи їхніми службовими особами передбачених законодавством обов'язків щодо підприємця.

Нерідко в практиці поєднується вимога про визнання недійсним актів державних органів з позовом про повернення (зворотне стягнення) необґрунтовано списаних цими органами в примусовому порядку сум. Суб'єкти підприємницької діяльності звертаються до господарського суду з позовами про повернення з бюджету незаконно списаних штрафів, інших фінансових санкцій, податкових недоїмок та інших обов'язкових платежів у бюджет.

З метою однакового і правильного вирішення, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних та інших органів, президія Вищого арбітражного суду України надала роз'яснення «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів» від 26.01.2000 р. 02-5/35.

Таким чином, засобами захисту прав суб'єктів підприємницької діяльності від незаконних актів державних органів, їхнього втручання у господарську діяльність підприємців є:

визнання недійсними (повністю або в частині) актів державних та інших органів, які не відповідають законодавству і порушують права та інтереси суб'єктів підприємницької діяльності, що охороняються законом;

повернення з бюджету грошових коштів, безпідставно списаних у вигляді санкцій або за іншими підставами державними органами в примусовому порядку;

відшкодування збитків, завданих підприємцям неправомірними актами державних органів.

19. Правове регулювання малого підприємництва

Специфіка малого підприємництва викликає необхідність його спеціального державного регулювання і підтримки.

В Україні мале підприємництво регулюється поряд із загальними законодавчими актами також низкою спеціальних нормативно-правових актів, серед яких слід назвати:

Закон України «Про державну підтримку малого підприємництва» від 19.10.2000 р.;

Указ Президента України «Про спрощену систему оподатковування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва» від 03.07.1998 р. № 727/98.

45


Відповідно до Закону (ст.1) суб'єктами малого підприємництва є:

фізичні особи, зареєстровані у встановленому законом порядку як суб'єкти підприємницької діяльності;

юридичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, в яких се-редньооблікова чисельність працюючих за звітний період (календарний рік) не перевищує 50 осіб та обсяг річного валового доходу не перевищує 500 000 євро.

Середньооблікова чисельність працюючих визначається з урахуванням усіх працівників, у тому числі тих, що працюють за договорами та сумісництвом, а також працівників представництв, філій, відділень та інших відокремлених підрозділів.

Таким чином, у Законі визначено, які суб'єкти господарювання вважаються такими, що мають статус малого підприємця. У той час як усі фізичні особи, які здійснюють підприємницьку діяльністю без створення юридичної особи, віднесені до суб'єктів малого підприємництва, щодо юридичних осіб установлено певні вимоги. Запропоновані до них обмеження стосовно віднесення до суб'єктів малого підприємництва торкаються двох аспектів їхньої діяльності: середньооблікової чисельності працюючих та обсягу річного валового доходу.

Разом з тим дія цього Закону не поширюється на довірчі товариства, страхові компанії, банки, ломбарди, інші фінансово-кредитні та небанківські фінансові установи, суб'єктів підприємницької діяльності, які провадять діяльність у сфері грального бізнесу, здійснюють обмін іноземної валюти, є виробниками та імпортерами підакцизних товарів, а також суб'єктів підприємницької діяльності, у статутному фонді яких частка вкладів, що належить юридичним особам — засновникам та учасникам цих суб'єктів, які не є суб'єктами малого підприємництва, перевищує 25 відсотків.

Отже, вищевказані суб'єкти навіть у разі дотримання зазначених вище вимог не можуть бути віднесені до суб'єктів малого підприємництва.

Основні напрями державної підтримки малого підприємництва

визначені в ст.5 Закону:

  1.  формування інфраструктури підтримки і розвитку малого підприємництва, організація державної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для суб'єктів малого підприємництва;
  2.  встановлення системи пільг для суб'єктів малого підприємництва;
  3.  запровадження спрощеної системи оподатковування, бухгалтерського обліку та звітності;
  4.  фінансово-кредитна підтримка малого підприємництва;

5) залучення суб'єктів малого підприємництва до виконання, науково-технічних і соціально-економічних програм, здійснення поставки продукції (робіт, послуг) для державних та регіональних потреб.

З метою забезпечення гарантованого ринку збуту для суб'єктів малого підприємництва, розширення виробничих потужностей передбачаються наступні форми підтримки малого підприємництва:

забезпечення участі суб'єктів малого підприємництва в державній і регіональній соціально-економічній, інвестиційній, екологічній та іншій програмах;

залучення суб'єктів малого підприємництва до формування, розміщення і виконання на договірній основі державних і регіональних замовлень на виконання робіт, надання послуг для задоволення державних і регіональних потреб.

Участь суб'єктів малого підприємництва в державних і регіональних програмах, залучення їх до виконання державних і регіональних замовлень здійснюються на конкурсній основі.

Законом України від 21.12.2000 р. прийнята Національна програма сприяння розвитку малого підприємництва в Україні.

20. Спрощена система оподатковування, обліку і звітності суб'єктів малого підприємництва

Застосування спрощеної системи оподатковування, обліку і звітності знайшло свою конкретизацію і розвиток в Указі Президента України «Про спрощену систему оподатковування, обліку і звітності суб'єктів малого підприємництва» від 03.07.1998 р. № 727/98, а також в Указі Президента України «Про внесення змін до Указу Президента України від 3 липня 1998 року № 727 «Про спрощену систему оподатковування, обліку і звітності суб'єктів малого підприємництва» від 28.06.1999 р., відповідно до якого Указ Президента України від 03.07.1998 р. викладений у новій редакції.

Відповідно до цих нормативно-правових актів, з метою реалізації державної політики з питань розвитку і підтримки малого підприємництва, ефективного виконання його можливостей у розвитку національної економіки діє спрощена система оподатковування, обліку і звітності.

Платник податків — суб'єкт малого підприємництва має право вибору способу оподатковування: або платити податки за загальними нормами, установленими чинним законодавством про оподатковування, або — за спрощеною системою, що передбачає заміну багатьох видів податків — одним. Єдиний податок має просту схему сплати, внаслідок чого зменшується загальна сума податку, спрощується система обліку і звітності, зменшуються витрати на її ведення.

46

 47


Основні правила спрощеної системи оподатковування малого підприємництва:

Максимальний обсяг виручки від реалізації продукції, що дає змогу перейти на спрощену систему оподатковування, диференційований: для фізичних осіб — 500 тис. гривень, для юридичних осіб — 1 млн. гривень;

єдиний податок — від 20 до 200 гривень — введений для фізичних осіб, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, число найманих робітників яких за рік не перевищує 10 осіб;

дві ставки єдиного податку — 6 % суми виручки від реалізації продукції у разі сплати податку на додану вартість і 10% суми виручки у разі включення ПДВ до складу єдиного податку — запроваджені для юридичних осіб будь-якої організаційно-правової форми і форми власності, у яких середньооблікова чисельність працюючих не перевищує 50 осіб.

Суб'єкти підприємницької діяльності — юридичні особи, що перейшли на спрощену систему оподатковування за єдиним податком, не мають права застосовувати інший спосіб розрахунків за відвантажену продукцію, крім наявного та безготівкового розрахунків коштами.

У разі здійснення операції з продажу основних фондів виручкою від реалізації вважається різниця між сумою, отриманою від реалізації цих фондів, та їх залишковою вартістю на момент продажу.

Суб'єкт малого підприємництва, що сплачує єдиний податок, не є платником більше десяти видів податків і зборів (обов'язкових платежів).

Суб'єкти малого підприємництва — фізичні особи — платники єдиного податку мають право не застосовувати електронні контрольно-касові апарати для проведення розрахунків зі споживачами.

Дія Указу не поширюється на:

суб'єктів підприємницької діяльності, на яких поширюється чинність Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» в частині придбання спеціального патенту;

довірчі товариства, страхові компанії, банки, інші фінансово-кредитні та небанківські фінансові установи;

суб'єктів малого підприємництва, у статутному фонді яких частки, що належать юридичним особам — учасникам і засновникам даних суб'єктів, які не є суб'єктами малого підприємництва, перевищують 25 відсотків;

фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності, які займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи і здійснюють торгівлю лікеро-горілчаними та тютюновими виробами, пально-мастильними матеріалами;

спільну діяльність, визначену пунктом 7.7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

48

 Крім названих Указів Президента України, спрощену систему оподатковування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва регулює низка інших підзаконних нормативно-правових актів.

21. Легітимація суб'єктів підприємництва

Легітимація суб'єктів підприємницької діяльності — це підтвердження державою законності входження суб'єктів підприємництва у відносини у сфері підприємництва.

Легітимація суб'єктів підприємницької діяльності в Україні може включати: один елемент — державну реєстрацію (для заняття видами діяльності, що не потребують ліцензування або патентування); два елементи — державну реєстрацію і ліцензування (для заняття видами діяльності, що потребують ліцензування); три елементи — державну реєстрацію, ліцензування і патентування (для заняття видами діяльності, що потребують ліцензування і патентування).

Для заняття легітимною підприємницькою діяльністю суб'єкт підприємництва має пройти державну реєстрацію, а для здійснення деяких, зазначених у законодавстві, видів діяльності — також ліцензування і патентування.

Якщо державна реєстрація є загальною умовою здійснення підприємницької діяльності будь-яким суб'єктом, незалежно від його організаційно-правової форми і виду здійснюваної діяльності, то ліцензування і патентування є спеціальними умовами здійснення деяких видів підприємництва.

Згідно зі ст.14 Господарського кодексу України ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності є засобами державного регулювання у сфері господарювання, спрямованими на забезпечення єдиної державної політики у цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів.

Відповідно до Господарського кодексу України необхідною умовою здійснення усіх видів підприємницької діяльності є державна реєстрація суб'єктів підприємництва, а окремих видів діяльності — ліцензування. Державну реєстрацію регулює ст. 58 Господарського кодексу України, а також Закон «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» від 15.05.2003 р.

Ліцензування регулює Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 р., а також численні відомчі нормативно-правові акти, що визначають особливості ліцензування відповідних видів діяльності.

В Указі Президента України «Про впровадження дозвільної системи в сфері підприємництва» від 20.05.99 р. № 539/99 відзначена необхідність уживання заходів щодо упорядкування встанов-

49


лених нормативно-правовими актами України правил і порядку одержання суб'єктами підприємницької діяльності дозволів (спеціальних дозволів, ліцензій, сертифікатів тощо) на здійснення окремих видів підприємницької діяльності, виходячи з того, що єдиним документом дозвільного характеру, що дає право на заняття певним видом підприємницької діяльності, яке підлягає обмеженню відповідно до законодавства, є ліцензія.

Крім того, деякі види підприємницької діяльності вимагають патентування, тобто одержання торгового патенту — державного свідоцтва, яке засвідчує право суб'єкта підприємницької діяльності чи його структурного (відокремленого) підрозділу займатися ними. Відповідно до Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» від 23.03.1996 р. торговельна діяльність за готівкові кошти, а також з використанням інших форм розрахунків та кредитних карток на території України, діяльність з обміну готівкових валютних цінностей (включаючи операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з кредитними картками), а також діяльність з надання послуг у сфері грального бізнесу та побутових послуг, потребує одержання торгового патенту.

22. Державна реєстрація як елемент легітимації підприємництва

У літературі немає єдності думок з питання про поняття і сутність державної реєстрації суб'єктів підприємництва.

Насамперед важливо пов'язати поняття державної реєстрації суб'єктів підприємництва з поняттям права на підприємницьку діяльність, закріпленого на конституційному рівні (ст.42 Конституції України). Для реалізації суб'єктом права на підприємницьку діяльність в якості обов'язкової умови закон передбачає державну реєстрацію.

В юридичній літературі одним з досить розповсюджених поглядів на державну реєстрацію суб'єктів підприємництва є його трактування як умови здійснення підприємницької діяльності.

Ця позиція вчених знаходить підтвердження в законодавстві України.

У ч.І ст.58 ГК України зазначено, що суб'єкт господарювання підлягає державній реєстрації, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Отже, необхідною умовою здійснення господарської (підприємницької) діяльності є державна реєстрація суб'єктів господарювання (підприємництва). Згідно з ч.2 ст.50 Цивільного кодексу України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.

Близькою до цієї позиції є погоджування державної реєстрації з легітимністю суб'єктів підприємництва, під якою розуміється

50

 державне підтвердження законності входження суб'єктів у господарський оборот. Державна реєстрація є елементом легітимації підприємницької діяльності. Роль державної реєстрації в тому, що вона підтверджує законність входження суб'єкта в сферу підприємництва, придбання і закріплення його підприємницької правоздатності.

Розуміння державної реєстрації як елемента легітимації (умови здійснення підприємництва) не перешкоджає її зазначенню як процесу (процедури). Державна реєстрація як умова здійснення підприємництва підкреслює матеріально-правову його сторону, її роль і значення в сфері підприємництва, у той час як реєстрація як процес означає акцент на її процедурній природі.

У Господарському кодексі України державна реєстрація суб'єктів господарювання, на відміну від ліцензування і патентування, не названа засобом державного регулювання господарської діяльності. Разом з тим, у ч.2 ст.19 ГК «Державний контроль та нагляд за господарською діяльністю» зазначено, що суб'єкти господарювання підлягають державній реєстрації відповідно до Господарського кодексу та закону. Отже, позиція законодавця полягає в тому, що державна реєстрація розглядається як одна з форм державного контролю за господарською діяльністю. Очевидно, у цьому разі мова йде про попередній державний контроль за входженням суб'єктів у господарський оборот.

Згідно зі ст.1 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців — це посвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

Таким чином, законодавець трактує поняття державної реєстрації досить широко, пов'язуючи з нею не лише процес створення, придбання статусу, а й припинення суб'єкта, позбавлення його статусу підприємця.

Тому державну реєстрацію як умову здійснення підприємництва варто розглядати як одну із складових частин більш широкого поняття — державної реєстрації в сфері підприємництва, що включає також реєстрацію припинення, позбавлення статусу підприємця тощо.

Державна реєстрація як елемент легітимації підприємництва — це необхідна умова його здійснення юридичними особами і фізичними особами — суб'єктами підприємництва, що має конститутивне значення. З одного боку, державна реєстрація являє собою один з етапів створення юридичних осіб і закріплення статусу фізичних осіб, а з іншого, — певну процедуру, пов'язану з діяльністю органів дер-

бі


жавної реєстрації, що здійснюють попередній державний контроль за входженням суб'єктів у підприємницький оборот, і, отже, є формою державного регулювання підприємницької діяльності.

23. Державна реєстрація суб'єктів підприємництва (загальна характеристика)

У ч. 1 ст. 58 Господарського кодексу України зазначено, що суб'єкт господарювання підлягає державній реєстрації, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 13 ст. 58 ГК України діяльність незареєстрова-ного суб'єкта господарювання, який підлягає державній реєстрації, забороняється. Доходи, одержані таким суб'єктом, стягуються до Державного бюджету України у встановленому законом порядку.

Отже, реєстрація має конститутивне значення як юридичний факт, з яким пов'язується створення суб'єкта підприємництва.

Загальні правила державної реєстрації суб'єктів господарювання містяться в ст.58 Господарського кодексу України.

Детально процедура державної реєстрації регламентується Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» від 15.05.2003 р., що набирав чинності з 01.07.2004 р.

Дія цього Закону поширюється на державну реєстрацію всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності та підпорядкування, а також фізичних осіб — підприємців.

Таким чином, законодавством України передбачена єдина система державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності — усі суб'єкти підлягають державній реєстрації у відповідних органах в однаковому порядку. Виключення складають лише окремі суб'єкти підприємництва (наприклад, банки), специфіка діяльності яких вимагає спеціального порядку їхньої легітимації.

Законом можуть бути встановлені особливості державної реєстрації об'єднань громадян (у тому числі професійних спілок), благодійних організацій, партій, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, банків, торгово-промислових палат, фінансових установ (у тому числі кредитних спілок), бірж, а також інших установ та організацій.

Державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців — засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

Порядок проведення державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців включає, зокрема:

52

 перевірку комплектності документів, які подаються державному реєстратору, та повноти відомостей, що вказані в реєстраційній

картці;

перевірку документів, які подаються державному реєстратору, на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації;

внесення відомостей про юридичну особу або фізичну особу — підприємця до Єдиного державного реєстру;

оформлення і видачу свідоцтва про державну реєстрацію та виписки з Єдиного державного реєстру.

Зміни в установчих документах юридичної особи, а також зміна прізвища та/або імені, та/або по батькові (далі — імені) або місця проживання фізичної особи — підприємця підлягають обов'язковій державній реєстрації шляхом внесення відповідних змін до записів Єдиного державного реєстру в порядку, встановленому Законом.

Відокремлені підрозділи юридичної особи не підлягають державній реєстрації.

Представництва, філії іноземних компаній в Україні підлягають акредитації на території України в порядку, встановленому законом.

Державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи — підприємця.

Місцезнаходженням юридичної особи є місцезнаходження постійно діючого виконавчого органу юридичної особи, а в разі його відсутності — місцезнаходження іншого органу чи особи, уповноваженої діяти від імені юридичної особи без довіреності, за певною адресою, яка вказана засновниками (учасниками) в установчих документах і за якою здійснюється зв'язок з юридичною особою.

Місце проживання фізичної особи — житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо) у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово, що знаходиться за певною адресою, за якою здійснюється зв'язок з фізичною особою — підприємцем.

Державним реєстратором є посадова особа, яка відповідно до Закону здійснює державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних °сіб — підприємців.

За проведення державної реєстрації стягується реєстраційний збір у такому розмірі:

десять неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — за проведення державної реєстрації юридичної особи;

два неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — за проведення державної реєстрації фізичної особи — підприємця.

53


За проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи, державної реєстрації зміни імені або місця проживання фізичної особи — підприємця справляється реєстраційний збір у розмірі тридцяти відсотків вищевказаного реєстраційного збору.

За заміну свідоцтва про державну реєстрацію у зв'язку з його втратою або пошкодженням справляється реєстраційний збір у розмірі одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Єдиний державний реєстр юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців — це автоматизована система збирання, накопичення, захисту, обліку та надання інформації про юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців.

Він створюється з метою забезпечення органів державної влади, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців з Єдиного державного реєстру.

Єдиний державний реєстр створюється і ведеться спеціально уповноваженим органом з питань державної реєстрації, який є його розпорядником та адміністратором.

Відомості про юридичну особу або фізичну особу — підприємця включаються до Єдиного державного реєстру шляхом внесення записів на підставі відомостей з відповідних реєстраційних карток.

Зведення, що містяться в Єдиному державному реєстрі, є відкритими і загальнодоступними, за винятком ідентифікаційних номерів фізичних осіб — платників податків.

Таким чином, державна реєстрація суб'єктів підприємництва — це обов'язкова умова здійснення усіх видів підприємницької діяльності кожним суб'єктом підприємництва, що означає необхідність проходження ним певної процедури, що посвідчується свідоцтвом про реєстрацію.

24. Система державної реєстрації суб'єктів підприємництва

На підставі законодавчого визначення державної реєстрації, що міститься у Законі «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» можна визначити такі ознаки державної реєстрації.

По-перше, це здійснення реєстраційних дій, передбачених Законом.

По-друге, державна реєстрація має правостворююче або право-припинююче значення, оскільки вона засвідчує факт створення чи припинення юридичної особи або факт набуття чи позбавлення статусу підприємця фізичною особою.

 По-третє, державна реєстрація має публічний характер, оскільки здійснюється шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

У Законі про державну реєстрацію встановлено основні загальні положення щодо державної реєстрації як юридичних осіб, так і фізичних осіб-підприємців. Таким чином, цей Закон виходить з концепції однорідності правового режиму державної реєстрації для юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців як єдиного механізму регулювання реалізації права на підприємницьку діяльність.

Основними положеннями уніфікованої системи державної реєстрації юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців, встановленими в Законі про державну реєстрацію, є наступні:

заявний порядок реєстрації в строк не більш ніж 3 робочих дні (для юридичних осіб) і 2 робочих дні (для фізичних осіб) з дати надходження документів для проведення державної реєстрації державному реєстратору;

визначення мінімального вичерпного переліку документів, що подаються для проведення державної реєстрації;

заборона державному реєстратору вимагати додаткові документи для проведення державної реєстрації, якщо вони не передбачені

Законом;

установлення вичерпного переліку підстав для відмови у проведенні державної реєстрації;

внесення запису про державну реєстрацію юридичної особи і фізичної особи-підприємця до Єдиного державного реєстру юридичних осіб і фізичних осіб — підприємців;

установлення юридичної відповідальності як юридичних осіб і фізичних осіб — підприємців, так і державних реєстраторів за неправомірні дії при проведенні державної реєстрації;

відкритість і загальнодоступність даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб і фізичних осіб — підприємців.

Установлений в Законі заявний порядок державної реєстрації суб'єктів підприємництва також має сприяти розвиткові підприємницької діяльності в Україні, вирішенню соціально-економічних проблем держави.

Режим державної реєстрації суб'єктів підприємництва являє собою сукупність правових і організаційних заходів, що встановлюють і закріплюють на законодавчому рівні порядок реєстраційного обліку відповідних суб'єктів, та здійснюються зазначеними в законодавстві державними органами.

Значення цього режиму полягає у визнанні державою правоздатності суб'єктів підприємництва, встановленні законності їхніх прав на здійснення дій у сфері підприємництва на основі реалізації Функцій державного нагляду, контролю, ведення обліку, зберігання і надання відповідної інформації.

54

 55


Режим державної реєстрації суб'єктів підприємництва спрямований як на реалізацію прав і законних інтересів юридичних осіб і фізичних осіб, так'і на забезпечення охорони суспільних і державних інтересів.

Юридичний акт державної реєстрації підтверджує появу нового суб'єкта права, засвідчує законність його існування.

Державна реєстрація юридичних осіб і фізичних осіб — підприємців має конститутивне значення, оскільки свідоцтво про реєстрацію є єдиним доказом існування зареєстрованого суб'єкта. Правоздатність суб'єктів, що підлягають державній реєстрації, виникає виключно з моменту її здійснення. При недотриманні цієї вимоги настає відповідальність відповідно до законодавства. У цьому відмінність державної реєстрації суб'єктів підприємництва від процедур добровільної державної реєстрації, що необхідні переважно для повного і достовірного обліку відповідних суб'єктів, підтвердження і визнання їхньої правоздатності у певних суспільних відносинах.

Державна реєстрація суб'єктів підприємництва має повідомний (обліковий) характер. Правоздатність зазначених суб'єктів виникає з моменту реєстрації. Тільки після цього юридичного акту суб'єкти підприємництва мають право легітимного входження в господарський обіг. При цьому до компетенції уповноважених державних органів входить тільки перевірка дотримання умов, необхідних для створення нового суб'єкта права. Орган державної реєстрації перевіряє, чи відповідає перелік установчих документів, порядок створення особи вимогам Закону, після чого зобов'язаний зареєструвати особу, та внести запис до Єдиного державного реєстру. Відмова в реєстрації можлива тільки на підставах, передбачених Законом.

Повідомний характер відрізняє державну реєстрацію суб'єктів підприємництва від ліцензування певних видів господарської діяльності, що є дозвільною системою регулювання.

На відміну від цивільного права, що регулює суспільні відносини, для яких властива юридична рівність сторін, інститут державної реєстрації суб'єктів підприємництва регулює організаційні відносини влади-підпорядкування.

Вважаємо, що відносини у сфері державної реєстрації юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців слід розглядати як організаційно-господарські відносини, що визначені в ч.б ст.З Господарського кодексу України як відносини, що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю. Відповідно, законодавство про державну реєстрацію суб'єктів підприємництва слід вважати інститутом господарського законодавства.

Законодавство про державну реєстрацію суб'єктів підприємництва — це система нормативно-правових актів, що регулюють державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців.

 25. Державна реєстрація юридичних осіб

Для проведення державної реєстрації юридичної особи засновник Гзасновники) або уповноважена ними особа повинні особисто подати державному реєстратору (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи:

заповнену реєстраційну картку (документ встановленого зразка, який підтверджує волевиявлення особи щодо внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру) на проведення державної реєстрації юридичної особи;

копію рішення засновників або уповноваженого ними органу про створення юридичної особи у випадках, передбачених законом;

два примірники установчих документів;

документ, що засвідчує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації юридичної особи.

У разі, якщо проводилося резервування найменування юридичної особи, крім вищевказаних документів, додатково подається чинна довідка з Єдиного державного реєстру про резервування найменування юридичної особи.

У випадках, що передбачені законом, крім вищевказаних документів, додатково подається (надсилається) копія рішення органів Антимонопольного комітету України або Кабінету Міністрів України про надання дозволу на узгоджені дії або на концентрацію суб'єктів господарювання.

У разі державної реєстрації юридичної особи, для якої законом встановлено вимоги щодо формування статутного фонду (статутного або складеного капіталу), крім вищевказаних документів, додатково подається документ, що підтверджує внесення засновником (засновниками) вкладу (вкладів) до статутного фонду (статутного або складеного капіталу) юридичної особи в розмірі, якій встановлено законом.

Крім того, Законом передбачено подання додаткових документів відкритими акціонерними товариствами, селянськими (фермерськими) господарствами, а також юридичної особи, засновником (засновниками) якого є іноземна юридична особа.

Державному реєстратору забороняється вимагати додаткові документи для проведення державної реєстрації юридичної особи, якщо вони не передбачені Законом.

Державний реєстратор за відсутності підстав для залишення документів, які подані для проведення державної реєстрації юридичної особи, без розгляду зобов'язаний перевірити ці документи на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи.

За відсутності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи державний реєстратор повинен внести до реєстраційної картки на проведення державної реєстрації юридич-

56

 57


ної особи ідентифікаційний код заявника відповідно до вимог Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України та внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації юридичної особи на підставі відомостей цієї реєстраційної картки.

Дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації юридичної особи є датою державної реєстрації юридичної особи.

Строк державної реєстрації не повинен перевищувати три робочих дня з дати надходження документів для проведення державної реєстрації юридичної особи.

Свідоцтво про державну реєстрацію є документом встановленого зразка, який засвідчує факт внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію юридичної особи або фізичної особи — підприємця.

Свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи повинно бути оформлено і видано (надіслано рекомендованим листом за описом вкладення) засновнику або уповноваженій ним особі державним реєстратором не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації юридичної особи.

Державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації юридичної особи зобов'язаний передати відповідним органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування повідомлення про проведення державної реєстрації юридичної особи із зазначенням номера та дати внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру і відомості з реєстраційної картки на проведення державної реєстрації юридичної особи.

Підставами для відмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи є:

невідповідність відомостей, які вказані в реєстраційній картці на проведення державної реєстрації юридичної особи, відомостям, які зазначені в документах, що подані для проведення державної реєстрації юридичної особи;

невідповідність установчих документів вимогам ч.З ст.8 Закону;

порушення порядку створення юридичної особи, який встановлено законом, зокрема:

наявність обмежень на зайняття відповідних посад, встановлених законом щодо осіб, які зазначені як посадові особи органу управління юридичної особи;

невідповідність відомостей про засновників (учасників) юридичної особи відомостям про них, які містяться в Єдиному державному реєстрі;

наявність обмежень щодо вчинення засновниками (учасниками) юридичної особи або уповноваженою ними особою юридичних дій, встановлених абз.4 ч.2 ст.35 Закону;

 наявність в Єдиному державному реєстрі найменування, яке тотожне найменуванню юридичної особи, яке має намір зареєструватися;

використання у найменуванні юридичної особи повного чи скороченого найменування органу державної влади або органу місцевого самоврядування, або похідних від цих найменувань, або історичного державного найменування, перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Відмова у проведенні державної реєстрації юридичної особи з інших підстав не допускається.

Відмову в проведенні державної реєстрації юридичної особи може бути оскаржено в суді.

Порушення строків видачі (направлення рекомендованим листом) засновнику або уповноваженій ним особі свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи, повідомлення про відмову у проведенні державної реєстрації або повідомлення про залишення документів без розгляду вважається відмовою у проведенні державної реєстрації юридичної особи і може бути оскаржено в суді.

26. Державна реєстрація фізичної особи, яка має намір стати підприємцем

Для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем (далі — заявник), повинна подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцем проживання такі документи:

заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи — підприємця;

копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб — платників податків та інших обов'язкових платежів;

документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації фізичної особи — підприємця.

Державному реєстратору забороняється вимагати додаткові документи для проведення державної реєстрації фізичної особи — підприємця, якщо вони не передбачені Законом.

Якщо документи для проведення державної реєстрації подаються заявником особисто, державному реєстратору додатково пред'являється паспорт.

Державний реєстратор за відсутності підстав для залишення документів, які подані для проведення державної реєстрації фізичної особи — підприємця, без розгляду зобов'язаний перевірити ці документи на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи — підприємця, які передбачені Законом.

За відсутності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи — підприємця державний реєстратор повинен

58

 59


внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації фізичної особи — підприємця на підставі відомостей реєстраційної картки на проведення державної реєстрації фізичної особи — підприємця.

Дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації фізичної особи — підприємця є датою державної реєстрації фізичної особи — підприємця.

Строк державної реєстрації фізичної особи — підприємця не повинен перевищувати два робочих дня з дати надходження документів для проведення державної реєстрації фізичної особи — підприємця.

Свідоцтво про державну реєстрацію фізичної особи — підприємця повинно бути оформлено державним реєстратором і видано (надіслано рекомендованим листом) заявнику не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації фізичної особи — підприємця.

Державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації фізичної особи — підприємця зобов'язаний передати відповідним органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування повідомлення про проведення державної реєстрації фізичної особи — підприємця із зазначенням номера та дати внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру та відомості з реєстраційної картки на проведення державної реєстрації фізичної особи — підприємця для взяття фізичної особи — підприємця на облік.

Підставами для відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи — підприємця є:

невідповідність відомостей, які вказані у реєстраційній картці на проведення державної реєстрації фізичної особи — підприємця, відомостям, які зазначені у документах, що подані для проведення державної реєстрації;

наявність обмежень на зайняття підприємницькою діяльністю, які встановлені законом, щодо фізичної особи, яка має намір стати підприємцем;

наявність в Єдиному державному реєстрі запису, що заявник є підприємцем.

Відмова у проведенні державної реєстрації фізичної особи — підприємця з інших підстав не допускається.

За наявності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи — підприємця державний реєстратор зобов'язаний не пізніше двох робочих днів з дати надходження документів для проведення державної реєстрації фізичної особи — підприємця видати (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) заявнику повідомлення про відмову у проведенні державної реєстрації, із зазначенням підстав для такої відмови, та

60

 окументи, що подавалися для проведення державної реєстрації фізичної особи — підприємця, відповідно до опису.

У разі відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи — підприємця реєстраційний збір не повертається.

Відмову у проведенні державної реєстрації фізичної особи — підприємця може бути оскаржено у суді.

Порушення строків видачі (направлення рекомендованим листом) свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи — підприємця, повідомлення про відмову у проведенні державної реєстрації або повідомлення про залишення документів без розгляду вважається відмовою у проведенні державної реєстрації фізичної особи — підприємця і може бути оскаржено у суді.

27. Ліцензування певних видів підприємницької діяльності

У деяких випадках, передбачених Законом, недостатньо державної реєстрації, для зайняття окремими видами діяльності потрібно також одержання ліцензії.

Перелік близько 60 видів діяльності, що не можуть здійснюватися без ліцензії, визначений у Законі «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 р. (далі — Закон), що є основним нормативно-правовим актом, що регулює ліцензування.

У цій сфері основними є поняття «ліцензія» і ліцензування», що визначені в Законі.

Ліцензія — документ державного зразка, що засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов.

Ліцензування — видача, переоформлення та анулювання ліцензій, видача дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ та ліцензійних реєстрів, контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов, видача розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування.

Суб'єктами відносин, що виникають у зв'язку з ліцензуванням, є, з одного боку, суб'єкт господарювання, а з іншого боку — орган ліцензування.

Суб'єкт господарювання, що має намір провадити певний вид господарської діяльності, що ліцензується, особисто або через уповноважений ним орган чи особу звертається до відповідного органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії.

Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі у строк не пізніше ніж десять робочих днів

61


з дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви, якщо спеціальним законом, що регулює відносини у певних сферах господарської діяльності, не передбачений інший строк видачі ліцензії на окремі види діяльності.

Підставами для прийняття рішення про відмову у видачі ліцензії є:

недостовірність даних у документах, поданих заявником, для отримання ліцензії;

невідповідність заявника згідно з поданими документами ліцензійним умовам, встановленим для виду господарської діяльності, зазначеного в заяві про видачу ліцензії.

Строк дії ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування, але не може бути меншим ніж три роки.

Для кожної філії, кожного відокремленого підрозділу ліцензіа-та, які провадитимуть господарську діяльність на підставі отриманої ним ліцензії, орган ліцензування видає ліцензіату засвідчені ним копії ліцензії, які реєструються в журналі обліку заяв та виданих ліцензій. Засвідчена органом ліцензування копія ліцензії є документом, що підтверджує право філії або іншого структурного підрозділу ліцензіата на провадження певного виду господарської діяльності на підставі отриманої ліцензії.

Ліцензіат не може передавати ліцензію або її копію іншій юридичній або фізичній особі для провадження господарської діяльності.

За видачу ліцензій справляється плата, розмір та порядок зарахування якої до Державного бюджету України встановлюються Кабінетом Міністрів України. Плата за ліцензію — це разовий платіж, що вноситься суб'єктом господарювання за одержання ліцензії.

Плата за видачу ліцензій вноситься після прийняття рішення про видачу ліцензії.

Підставами для переоформлення ліцензії є: зміна найменування юридичної особи (якщо зміна найменування не пов'язана з реорганізацією юридичної особи) або прізвища, імені, по батькові фізичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності;

зміна місцезнаходження юридичної особи або місця проживання фізичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності;

зміни, пов'язані з провадженням ліцензіатом певного виду господарської діяльності, вказаного в ст. 9 Закону.

У разі виникнення підстав для переоформлення ліцензії ліцензіат зобов'язаний протягом десяти робочих днів подати органу ліцензування заяву про переоформлення ліцензії разом з ліцензією, що підлягає переоформленню, та відповідними документами або їх нотаріально засвідченими копіями, які підтверджують зазначені зміни.

 Не переоформлена в установлений строк ліцензія є недійсною.

Ліцензіат зобов'язаний повідомляти орган ліцензування про всі зміни даних, зазначених у документах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії. У разі виникнення таких змін ліцензіат зобов'язаний протягом десяти робочих днів подати до органу ліцензування відповідне повідомлення в письмовій формі разом з документами або їх нотаріально засвідченими копіями, які підтверджують зазначені зміни.

Підставами для видачі дубліката ліцензії є втрата ліцензії та

пошкодження ліцензії.

Поряд із загальними правилами ліцензування, передбаченими в Законі, стосовно деяких видів діяльності встановлені спеціальні правила, що передбачають певні особливості. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 29.04.1999 р. № 753 затверджене Положення про порядок видачі ліцензій Національною комісією регулювання електроенергетики на здійснення окремих видів підприємницької діяльності.

Таким чином, ліцензування — необхідна умова здійснення окремих видів підприємницької діяльності, передбачених Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», що означає необхідність одержання ліцензії у встановленому законодавством порядку.

З моменту одержання ліцензії виникає право підприємця здійснювати відповідний вид діяльності, яке він може реалізовувати протягом терміну дії ліцензії, після закінчення якого це право припиняється (у деяких випадках, визначених законодавством, можливе припинення такого права раніше закінчення строку дії ліцензії, наприклад, при анулюванні ліцензії).

28. Процедура ліцензування певних видів господарської діяльності

У Законі «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» встановлено не тільки єдиний перелік видів діяльності, що підлягають ліцензуванню, а й єдина, уніфікована дозвільна процедура ліцензування.

Перший етап процедури ліцензування — звернення суб'єкта господарювання до органу ліцензування із заявою про видачу ліцензії.

Іншими словами, це ініціювання процедури ліцензування, тобто добровільне волевиявлення суб'єкта господарювання. Регламентація цього етапу здійснюється Законом стосовно форми заяви, даних, Що містяться в ній, а також документів, що додаються до заяви.

Таким чином, для початку процедури ліцензування досить здійснення дій одним учасником ліцензійних відносин — суб'єктом

62

 63


господарювання. Закон не вимагає на цьому етапі видання яких-небудь актів з боку органу ліцензування.

Подання суб'єктом господарювання заяви про видачу ліцензії має важливе процедурне значення в тому змісті, що з цією дією пов'язується початок перебігу процедурних строків, установлених Законом.

Згідно зі ст.10 Закону суб'єкт господарювання, який має намір провадити певний вид господарської діяльності, що ліцензується, особисто або через уповноважений ним орган чи особу звертається до відповідного органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії.

Для окремих видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, до заяви про видачу ліцензії також додаються документи, вичерпний перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування. Перелік документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 04.07.2001 р. № 756.

Органу ліцензування забороняється вимагати від суб'єктів господарювання інші документи, не вказані у цьому Законі, крім документів, передбачених ч.5 ст.10 Закону.

Другий етап процедури ліцензування — розгляд заяви та прийняття органом ліцензування рішення про видачу ліцензії або про відмову в її видачі.

Згідно з ч.8 ст. 10 Закону заява про видачу ліцензії залишається без розгляду, якщо: заява подана (підписана) особою, яка не має на це повноважень; документи оформлені з порушенням вимог цієї статті.

Про залишення заяви про видачу ліцензії без розгляду заявник повідомляється в письмовій формі із зазначенням підстав залишення заяви про видачу ліцензії без розгляду у строки, передбачені для видачі ліцензії.

Після усунення причин, що були підставою для винесення рішення про залишення заяви про видачу ліцензії без розгляду, заявник може повторно подати заяву про видачу ліцензії, яка розглядається в порядку, встановленому цим Законом.

Ст.11 Закону регламентує прийняття рішення про видачу або відмову у видачі ліцензії. Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі у строк не пізніше ніж десять робочих днів з дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви, якщо спеціальним законом, що регулює відносини у певних сферах господарської діяльності, не передбачений інший строк видачі ліцензії на окремі види діяльності. Повідомлення про прийняття рішення про видачу ліцензії або про відмову у видачі ліцензії надсилається (видається) заявни-

кові в письмовій формі протягом трьох робочих днів з дати прийняття відповідного рішення. У рішенні про відмову у видачі ліцензії зазначаються підстави такої відмови.

Підстави відмови у видачі ліцензії конкретизовані у відомчих нормативно-правових актах, де вони визначені по-різному. Щоб уникнути різночитань і відомчого суб'єктивного підходу, необхідно орієнтуватися на вичерпний перелік підстав відмови у видачі ліцензії виключно на законодавчому рівні, передбачений у ст. 11 Закону «Про ліцензування певних видів господарської діяльності».

Хоча в Законі прямо не зазначено, однак, враховуючи те, що перелік підстав для прийняття рішення про відмову у видачі ліцензії має вичерпний характер, слід дійти висновку, що така відмова за іншими підставами неприпустима. Це означає, що, наприклад, орган ліцензування не може відмовити здобувачеві ліцензії у видачі ліцензії з мотивів недоцільності дії різних ліцензіатів в тій самій галузі діяльності.

Третій етап — видача ліцензії. З одержанням ліцензії суб'єкт господарювання, що є здобувачем ліцензії, здобуває статус ліцензіата.

Видачу ліцензії регламентує ст.14 Закону, згідно з якою орган ліцензування повинен оформити ліцензію не пізніше ніж за три робочі дні з дня надходження документа, що підтверджує внесення плати за видачу ліцензії. Орган ліцензування робить відмітку про дату прийняття документів, що підтверджують внесення заявником плати за видачу ліцензії, на копії опису, яку було видано заявнику при прийомі заяви про видачу ліцензії. Якщо заявник протягом тридцяти календарних днів з дня направлення йому повідомлення про прийняття рішення про видачу ліцензії не подав документа, що підтверджує внесення плати за видачу ліцензії, або не звернувся до органу ліцензування для отримання оформленої ліцензії, орган ліцензування, який оформив ліцензію, має право скасувати рішення про видачу ліцензії або прийняти рішення про визнання такої ліцензії недійсною.

Строк дії ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування, але не може бути меншим ніж три роки.

У Законі імперативно встановлений мінімальний строк дії ліцензії, тому неправомірною є видача ліцензії на строк менше трьох років. Слід передбачити в ст.14 Закону, що рішення про видачу ліцензії на строк менше трьох років може бути оскаржене в судовому порядку.

Конкретні строки і максимальні строки дії ліцензії можуть встановлюватися органами ліцензування.

У Законі прямо не зазначені правила обчислення строку дії ліцензії. Вважаємо, що строк дії ліцензії обчислюється з дня її видачі органом ліцензування, а припиняється при закінченні строку дії ліцензії.

64

 65


На перебіг строку дії ліцензії не впливає фактичне невикористання ліцензії ліцензіатом або переоформлення ліцензії. Закінчення строку дії ліцензії означає припинення права суб'єкта господарювання на здійснення зазначеного в ліцензії виду господарської діяльності.

Згідно зі ст.15 Закону за видачу ліцензії справляється плата, розмір та порядок зарахування якої до Державного бюджету України встановлюються Кабінетом Міністрів України. Плата за ліцензію — це разовий платіж, що вноситься суб'єктом господарювання за одержання ліцензії. Плата за видачу ліцензії вноситься після прийняття рішення про видачу ліцензії.

У Постанові Кабінету Міністрів України «Про термін дії ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності, розміри і порядок зарахування плати за її видачу» від 29.11.2000 р. № 1755 встановлено, що плата за видачу ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності (крім видів господарської діяльності, зазначених у пунктах 3 і 4 цієї постанови) справляється у розмірі 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо органом ліцензування є центральний орган виконавчої влади, або 15 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо органом ліцензування є місцевий орган виконавчої влади.

Стягнення будь-яких інших відрахувань з суб'єкта господарювання заборонено. Згідно з Указом Президента України «Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності» від 23.07.1998 р. органи, що видають ліцензії на певні види підприємницької діяльності, як умову видачі ліцензій, не можуть висувати відрахування коштів на користь будь-яких бюджетних або позабюджетних фондів, установ, підприємств, організацій чи окремих осіб.

Процедура ліцензування може включати такі факультативні етапи як переоформлення ліцензії; зміна даних, зазначених у документах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії; видача дубліката ліцензії.

Таким чином, процедура ліцензування певних видів господарської діяльності — це процедура публічного посвідчення компетентним органом ліцензування права суб'єкта господарювання, який є здобувачем ліцензії, здійснювати конкретний вид господарської діяльності.

Ця процедура, за загальним правилом, відповідно до Закону «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», має дозвільний характер, а у випадках, передбачених Законом, — конкурсний.

Учасниками процедури ліцензування є суб'єкт господарювання (спочатку в якості здобувача ліцензії, а потім ліцензіата), а також орган ліцензування.

Ця процедура складається з наступних послідовних обов'язкових етапів, що складають комплекси процедурних дій:

1) звернення суб'єкта господарювання до органу ліцензування із заявою про видачу ліцензії;

66

 

  1.  розгляд заяви і прийняття органом ліцензування рішення про видачу ліцензії або про відмову в її видачі;
  2.  видача ліцензії.

Процедура ліцензування, що здійснюється в конкурсному порядку, включає стадію проведення конкурсу на отримання ліцензій для видів господарської діяльності, провадження яких пов'язане з використанням обмежених ресурсів.

Процедура ліцензування може включати факультативні етапи:

а) переоформлення ліцензії;

б) зміна даних, зазначених у документах, що додавалися до за
яви про видачу ліцензії;

в) видача дубліката ліцензії.

Регламентація процедури ліцензування здійснюється за допомогою низки процедурних норм, що регулюють дії, які здійснюються на різних етапах ліцензування. На відміну від матеріальних норм, що містяться в Законі, та визначають види діяльності, які підлягають ліцензуванню, правовий статус органів ліцензування, процедурні норми встановлюють порядок ліцензування, його стадії тощо.

29. Анулювання ліцензії

Анулювання ліцензії визначено в Законі як позбавлення ліцензіата органом ліцензування права на провадження певного виду господарської діяльності.

Анулювання ліцензії є однією з розповсюджених санкцій, що застосовувались Ліцензійною палатою України. Застосування цієї санкції останнім часом було поширене стосовно довірчих товариств, інвестиційних фондів і компаній.

Анулювання ліцензії за рішенням органу ліцензування, передбачене в ст.21 Закону «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», є однією з найбільш серйозних оперативних засобів охоронної спрямованості. На відміну від ст.4 Закону «Про підприємництво, що визначала три підстави анулювання ліцензії, ст.21 Закону «Про ліцензування...» називає 10 підстав її анулювання. Це:

заява ліцензіата про анулювання ліцензії;

акт про повторне порушення ліцензіатом ліцензійних умов (повторне порушення — вчинення ліцензіатом протягом строку дії ліцензії повторного порушення певних ліцензійних умов після застосування санкцій за аналогічне порушення);

рішення про скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання;

нотаріально засвідчена копія свідоцтва про смерть фізичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності;

акт про виявлення недостовірних відомостей у документах, поданих суб'єктом господарювання для одержання ліцензії;

67


акт про встановлення факту передачі ліцензії або її копії іншій юридичній або фізичній особі для провадження господарської діяльності;

акт про встановлення факту неподання в установлений строк повідомлення про зміну даних, зазначених у документах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії;

акт про невиконання розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов — рішення органу ліцензування або спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування про необхідність усунення ліцензіатом у встановлені строки порушень ліцензійних умов);

неможливість ліцензіата забезпечити виконання ліцензійних умов, встановлених для певного виду господарської діяльності;

акт про відмову ліцензіата в проведенні перевірки органом ліцензування або спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування.

Орган ліцензування приймає рішення про анулювання ліцензії протягом десяти робочих днів з дати встановлення підстав для анулювання ліцензії, яке вручається (надсилається) ліцензіату із зазначенням підстав анулювання не пізніше трьох робочих днів з дати його прийняття.

Розгляд питань про анулювання ліцензії на підставі акта про встановлення факту неподання в установлений строк повідомлення про зміну даних, зазначених у документах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії; акта про виявлення недостовірних відомостей у документах, поданих суб'єктом господарювання для одержання ліцензії; акта про встановлення факту передачі ліцензії іншій юридичній або фізичній особі для провадження господарської діяльності; акта про невиконання розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов здійснюється органом ліцензування з обов'язковим запрошенням ліцензіата або його представників.

Рішення про анулювання ліцензії набирає чинності через десять днів з дня його прийняття.

У разі анулювання ліцензії на підставі акта про повторне порушення ліцензіатом ліцензійних умов, акта про установлення факту неподання в установлений строк повідомлення про зміну даних, зазначених у документах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії, акта про виявлення недостовірних відомостей у документах, поданих суб'єктом господарювання для одержання ліцензії, акта про встановлення факту передачі ліцензії іншій юридичній або фізичній особі для провадження господарської діяльності, акта про невиконання розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов суб'єкт господарювання може одержати нову ліцензію на право провадження цього виду господарської діяльності не раніше ніж через рік з дати прийняття рішення органу ліцензування про анулювання попередньої ліцензії.

 У практиці можливі випадки неправомірного застосування органами ліцензування такої санкції як анулювання ліцензії. Для захисту прав підприємців, що зачіпаються в таких випадках, необхідна можливість судового оскарження подібних дій компетентних органів. У ст.4 Закону «Про ліцензування...»зазначено, що рішення про анулювання ліцензії може бути оскаржено у судовому порядку.

Таким чином, анулювання ліцензії — припинення дії ліцензії суб'єкта підприємництва за підставами, передбаченими законом.

ЗО. Нагляд, контроль та відповідальність у сфері ліцензування

У ст.20 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» (далі — Закон) передбачений як нагляд, так і контроль у сфері ліцензування, що розрізняються за суб'єктами їхнього застосування, за суб'єктами, стосовно яких вони застосовуються, тощо.

Нагляд у сфері ліцензування передбачений у ч. 1-6 ст.20 Закону.

Згідно зі ст.20 Закону державний нагляд за додержанням органами ліцензування вимог законодавства у сфері ліцензування здійснює спеціально уповноважений орган з питань ліцензування шляхом проведення планових та позапланових перевірок.

Спеціально уповноважений орган з питань ліцензування здійснює позапланові перевірки додержання органами ліцензування вимог законодавства у сфері ліцензування лише на підставі надходження до нього в письмовій формі заяви (повідомлення) про порушення вимог законодавства у сфері ліцензування, або з метою перевірки виконання розпоряджень про усунення порушень органом ліцензування вимог законодавства у сфері ліцензування.

Орган ліцензування під час перевірки надає спеціально уповноваженому органу з питань ліцензування рішення та інші документи з питань ліцензування та забезпечує умови для проведення перевірки. За результатами перевірки спеціально уповноважений орган з питань ліцензування складає акт.

У разі виявлення порушень органом ліцензування законодавства в сфері ліцензування спеціально уповноважений орган з питань ліцензування не пізніше ніж за десять робочих днів з дати складання актів перевірки видає розпорядження про усунення органом ліцензування порушень законодавства у сфері ліцензування. Орган ліцензування, який одержав розпорядження про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування, зобов'язаний в установлений у розпорядженні строк подати спеціально уповноваженому органу з питань ліцензування інформацію про усунення виявлених порушень.

Положення про здійснення державного нагляду за додержанням органами ліцензування вимог законодавства у сфері ліцензуван-

68

 69


ня затверджено наказом Держпідприємництва України від 25.07.2001р. №101.

Контроль у сфері ліцензування — система заходів, що здійснюються органами ліцензування і спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування з метою забезпечення дотримання ліцензіа-тами ліцензійних умов.

Контроль за додержанням ліцензійних умов передбачений у чч.7-14 ст.20 Закону.

Згідно зі ст.20 Закону контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов здійснюють органи ліцензування та спеціально уповноважений орган з питань ліцензування в межах своїх повноважень шляхом проведення планових і позапланових перевірок.

Таким чином, контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов є виключною компетенцією органів ліцензування і спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування. Ці повноваження не можуть бути передані іншим особам.

В якості форми контролю Закон називає проведення перевірок.

Планові перевірки дотримання ліцензіатом ліцензійних умов проводяться не частіше одного разу на рік. Позапланові перевірки здійснюють органи ліцензування або спеціально уповноважений орган з питань ліцензування лише на підставі надходження до них у письмовій формі заяви (повідомлення) про порушення ліцензіатом ліцензійних умов або з метою перевірки виконання розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов.

Ліцензіат під час перевірки дотримання ним ліцензійних умов надає всі необхідні для проведення перевірки документи та забезпечує умови для її проведення.

У ч. 10 ст.20 Закону визначені обов'язки ліцензіата при здійсненні контрольних функцій органом ліцензування. Оскільки для здійснення перевірки може бути необхідна відповідна інформація та здійснення перевірки у місці знаходження суб'єкта господарювання, він повинен забезпечити посадовим особам органу ліцензування доступ до відповідних службових приміщень і надавати органу ліцензування необхідні документи.

Орган, що здійснює перевірку, за результатами перевірки складає акт у двох примірниках. Один примірник акта видається керівнику суб'єкта, який перевірявся, другий — зберігається органом, який здійснив перевірку. Орган ліцензування або спеціально уповноважений орган з питань ліцензування не пізніше десяти робочих днів з дати складання акта перевірки порушень ліцензійних умов видає розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов або орган ліцензування приймає рішення про анулювання ліцензії.

Ліцензіат, який одержав розпорядження про усунення ним порушень ліцензійних умов, зобов'язаний в установлений у розпорядженні строк подати органу, який видав це розпорядження, інформацію про усунення порушень.

 Державні контролюючі органи та органи місцевого самоврядування у разі виявлення порушень ліцензійних умов зобов'язані повідомити про ці порушення орган ліцензування.

Таким чином, виходячи зі змісту ст.20 Закону, контролювати дотримання вимог і умов, дотримання яких відноситься до компетенції інших контролюючих органів і органів місцевого самоврядування, повинні ці органи відповідно до своєї компетенції, а про результати перевірки повідомляти органи ліцензування. Зазначені контролюючі органи не мають права здійснювати перевірки у сфері ліцензування. У свою чергу, органи ліцензування не мають права проводити перевірки в межах компетенції інших контролюючих органів та органів місцевого самоврядування.

Посадові особи органів ліцензування та спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування у разі недодержання законодавства у сфері ліцензування несуть відповідальність згідно із законом.

До суб'єктів господарювання за провадження господарської діяльності без ліцензії застосовуються фінансові санкції у вигляді штрафів у розмірах, встановлених законом.

Зазначені штрафи спрямовуються до Державного бюджету України.

Рішення про стягнення штрафів приймаються органом, на який згідно з чинним законодавством покладено функції контролю за наявністю ліцензій.

Шкода, заподіяна порушенням законодавства у сфері ліцензування, підлягає відшкодуванню за позовами заінтересованих осіб у порядку, визначеному законом.

Указом Президента України «Про Ліцензійну палату при Міністерстві економіки України» від 28.03.1995 р. була створена Ліцензійна палата при Міністерстві економіки, що у січні 1996 р. була перетворена в центральний орган виконавчої влади — Ліцензійну палату України, що підпорядковується Державному комітету України з питань розвитку підприємництва (Указ Президента України «Про Ліцензійну палату України» від 07.02.1997 р.). Зараз це Департамент ліцензування і реєстрації Державного комітету України з питань регуляторної політики і підприємництва. На нього покладене виконання наступних завдань:

узагальнення практики застосування законодавства з питань ліцензування підприємницької діяльності та державної реєстрації суб'єктів підприємництва, розробка пропозицій з його удосконалювання;

методичне керівництво роботою, пов'язаною з ліцензуванням підприємницької діяльності і державною реєстрацією суб'єктів підприємництва;

координація роботи органів, що здійснюють ліцензування підприємницької діяльності і реєстрацію суб'єктів підприємництва;

70

 71


ведення Єдиного ліцензійного реєстру і Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності;

контроль за додержанням порядку видачі суб'єктам підприємницької діяльності ліцензій і державної реєстрації суб'єктів підприємництва органами, що виконують ці функції.

31. Спеціальні системи ліцензування певних видів діяльності

Згідно з ч.2 ст.2 Закону «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» ліцензування банківської діяльності, діяльності з надання фінансових послуг, зовнішньоекономічної діяльності, ліцензування каналів мовлення, ліцензування у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії, ліцензування у сфері освіти, ліцензування у сфері інтелектуальної власності, виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами здійснюється згідно з законами, що регулюють відносини у цих сферах.

Правові основи ліцензування банківської діяльності закріплено в Законі України «Про банки і банківську діяльність». Умови та порядок одержання ліцензії комерційними банками на здійснення банківських операцій регламентується Положенням про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженим постановою Правління НБУ від 17.07.2001 р. № 275.

Ліцензування діяльності з надання фінансових послуг регулюється Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12.07.2001 р.

Загальні положення про ліцензування каналів мовлення містяться у законах України «Про телебачення і радіомовлення» від 21.12.1993 р. та «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення» від 23.09.1997 р. Детально ліцензування у цій сфері регламентує Положення про порядок ліцензування теле-радіомовлення, затверджене рішенням Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення від 07.07.2003 р. № 938.

Ліцензування у сфері електроенергетики регулює Закон України «Про електроенергетику» від 16.10.1997 р. Постановою Кабінету Міністрів України від 29.04.1999 р. № 753 затверджене Положення про порядок видачі ліцензій Національною комісією регулювання електроенергетики на здійснення окремих видів підприємницької діяльності.

Основи ліцензування окремих видів діяльності у сфері використанні ядерної енергії визначає Закон України «Про дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії» від 11.01.2000 р. Порядок ліцензування окремих видів діяльності у сфері викорис-

тання ядерної енергії затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 06.12.2000 р. № 1782.

Загальні положення щодо ліцензування у сфері освіти містяться у законах України «Про освіту», «Про дошкільну освіту», «Про загальну середню освіту», «Про позашкільну освіту», «Про професійно-технічну освіту», «Про вищу освіту». Порядок ліцензування освітніх послуг затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 29.08.2003 р. № 1380.

Таким чином, існує кілька систем ліцензування:

  1.  ліцензування певних видів господарської діяльності згідно із Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»;
  2.  ліцензування окремих видів господарської діяльності (ліцензування банківської діяльності, діяльності з надання фінансових послуг, зовнішньоекономічної діяльності, ліцензування каналів мовлення, ліцензування у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії, виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами) згідно з законами, що регулюють відносини у цих сферах;
  3.  ліцензування у сфері зовнішньоекономічної діяльності;
  4.  ліцензування у сфері інтелектуальної власності.

Перша система є загальною, а інші системи — спеціальними.

Ліцензування вказаних видів діяльності підпорядковано спеціальному правовому регулюванню, що відрізняється від загальних правил і порядку правового регулювання, яке передбачено Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності».

32. Патентування деяких видів підприємництва

Деякі види підприємницької діяльності вимагають одержання торгового патенту.

Патентування — умова здійснення деяких видів підприємницької діяльності, зазначених у Законі «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності», що означає необхідність одержання торгового патенту у встановленому законодавством порядку.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» (далі — Закон «Про патентування...») торговельна діяльність за готівкові кошти, а також з використанням інших форм розрахунків та кредитних карток на території України, діяльність з обміні готівкових валютних цінностей (включаючи операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з кредитними картками), а також діяльність з надання послуг у сфері грального бізнесу та побутових послуг, вимагає одержання торгового патенту.

72

 73


Перелік видів діяльності, що підлягають патентуванню, має вичерпний характер. Тому не допускається визначення видів підприємницької діяльності, що підлягають патентуванню, порядку і суб'єктів патентування в інших нормативно-правових актах, а також рішеннями органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Отже, жоден нормативно-правовий акт або рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не можуть визначати інші види діяльності, що підлягають патентуванню, або встановлювати інших суб'єктів правовідносин з патентування, або встановлювати додаткові пільги щодо патентування, ніж передбачені безпосередньо в Законі.

Суб'єктами правовідносин, які підлягають регулюванню за Законом «Про патентування...», є юридичні особи та суб'єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи — резиденти і нерезиденти, а також відокремлені підрозділи (філії, відділення, представництва тощо), які займаються вищевказаною підприємницькою діяльністю.

Дія Закону «Про патентування...» не поширюється на торговельну діяльність та діяльність з надання побутових послуг-

1) підприємств і організацій Укоопспілки, військової торгівлі,
аптек, які перебувають у державній власності, та торгово-виробни
чих державних підприємств робітничого постачання у селах, сели
щах та містах районного підпорядкування;

2) суб'єктів підприємницької діяльності — фізичних осіб, які:
здійснюють торговельну діяльність з лотків, прилавків і сплачу
ють ринковий збір (плату) за місце для торгівлі продукцією в межах
ринків усіх форм власності;

сплачують податок на промисел у порядку, передбаченому чинним законодавством;

здійснюють продаж вирощених в особистому підсобному господарстві, на присадибній, дачній, садовій і городній ділянках продукції рослинництва, худоби, кроликів, нутрій, птаха (як у живому вигляді, так і продукції їх забою в сирому вигляді та у вигляді первинної переробки), продукції власного бджільництва;

сплачують державне мито за нотаріальне посвідчення договорів про відчуження власного майна, якщо товари кожної окремої категорії відчужуються не частіше одного разу на календарний рік;

сплачують фіксований податок відповідно до законодавства про оподатковування доходів фізичних осіб;

3) суб'єктів підприємницької діяльності, створених громадськи
ми організаціями інвалідів, які мають податкові пільги згідно з
чинним законодавством та здійснюють торгівлю виключно продо
вольчими товарами вітчизняного виробництва та продукцією, ви
готовленою на підприємствах Українського товариства сліпих та
Українського товариства глухих.

Без придбання торгового патенту суб'єкти підприємницької діяльності або їх структурні (відокремлені) підрозділи здійснюють

74

 торговельну діяльність виключно з використанням таких видів товарів вітчизняного виробництва: хліб і хлібобулочні вироби; борошно пшеничне та житнє; сіль, цукор, олія соняшникова і кукурудзяна; молоко і молочна продукція тощо.

33. Поняття, зміст і види торгового патенту

Торговий патент — державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта підприємницької діяльності або його структурного (відокремленого) підрозділу займатися визначеними у Законі видами діяльності.

Торговий патент придбавається суб'єктами підприємницької діяльності, предметом діяльності яких є вищевказані види. Підставою для придбання торгового патенту є заявка, оформлена відповідно до Закону. Встановлення будь-яких додаткових умов щодо придбання торгового патенту не дозволяється.

Торговий патент видається за плату суб'єктам підприємницької діяльності державними податковими органами за місцезнаходженням цих суб'єктів або місцезнаходженням їх структурних (відокремлених) підрозділів, суб'єктам підприємницької діяльності, що провадять торговельну діяльність або надають побутові послуги (крім пересувної торговельної мережі), — за місцезнаходженням пункту продажу товарів або пункту з надання побутових послуг, а суб'єктам підприємницької діяльності, що здійснює торгівлю через пересувну торговельну мережу, — за місцем реєстрації цих суб'єктів.

Торговий патент містить такі реквізити:

номер торгового патенту;

найменування володільця торгового патенту;

вид підприємницької діяльності;

назва виду побутових послуг чи послуг у сфері грального бізнесу;

місце реєстрації громадянина як суб'єкта підприємницької діяльності чи місцезнаходження суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи (місцезнаходження структурного (відокремленого) підрозділу цього суб'єкта);

для транспортних засобів — зазначення «виїзна торгівля»;

термін дії торгового патенту;

місцезнаходження державного податкового органу, що видав торговий патент;

оцінка державного податкового органу про надходження плати за виданий ним торговий патент.

Виходячи зі змісту Закону «Про патентування...», розрізняються три види торгових патентів:

звичайний торговий патент;

пільговий торговий патент — патент, який видається суб'єктам підприємницької діяльності або їх структурним (відокремленим)

75


підрозділам, які здійснюють торговельну діяльність виключно з використанням певних видів товарів вітчизняного виробництва, зазначених у Законі «Про патентування...». У разі придбання пільгового торгового патенту суб'єкт підприємницької діяльності вносить одноразову плату у розмірі 25 гривень за весь термін дії патенту.

короткотерміновий торговий патент — патент, термін дії якого на здійснення торговельної діяльності становить від 1 до 15 днів. Він придбавається у разі проведення ярмарків, виставок-продажів та інших короткострокових заходів, пов'язаних з демонстрацією і продажем товарів, за місцем здійснення зазначеної діяльності. Вартість короткотермінового торгового патенту на здійснення торговельної діяльності за один день встановлюється у фіксованому розмірі 10 гривень.

34. Порядок придбання торгового патенту

По-перше, патентуванню підлягає торговельна діяльність, що здійснюється суб'єктами підприємницької діяльності або їх структурними (відокремленими) підрозділами у пунктах продажу товарів.

Під торговельною діяльністю у Законі «Про патентування...» розуміється роздрібна та оптова торгівля, діяльність у торговельно-виробничій (громадське харчування) сфері за готівкові кошти, інші готівкові платіжні засоби та з використанням кредитних карток.

Вартість торгового патенту на здійснення торговельної діяльності встановлюється органами місцевого самоврядування залежно від місцезнаходження пункту продажу товарів та асортиментного переліку товарів.

Вартість торгового патенту за календарний місяць встановлюється у межах таких граничних рівнів:

на території міста Києва, обласних центрів — від 60 до 320 гривень;

на території міста Севастополя, міст обласного підпорядкування (крім обласних центрів) і районних центрів — від ЗО до 160 гривень;

на території інших населених пунктів — до 80 гривень.

Термін дії торгового патенту на здійснення торговельної діяльності становить 12 календарних місяців.

По-друге, патентуванню підлягає діяльність з надання побутових послуг, яка здійснюється суб'єктами підприємницької діяльності або їх структурними (відокремленими) підрозділами як в окремих приміщеннях, будівлях, їх частинах, так і за їх межами.

Під побутовими послугами в Законі «Про патентування...» розуміється діяльність, пов'язана з наданням платних послуг для

76

 адоволення особистих потреб замовника за готівкові кошти, а також з використанням інших форм розрахунків, включаючи кредитні картки.

Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку послуг, що відносяться до побутових і підлягають патентуванню» від 27.04.98 р. № 576 затверджений перелік побутових послуг.

Вартість торгового патенту на здійснення діяльності з надання побутових послуг за календарний місяць встановлюється в межах таких граничних рівнів:

на території міста Києва, обласних центрів — від 60 до 320 гривень;

на території міста Севастополя, міст обласного підпорядкування (крім обласних центрів) і районних центрів — від ЗО до 160 гривень;

на території інших населених пунктів — до 80 гривень. Термін дії торгового патенту на здійснення діяльності з надання побутових послуг становить 12 календарних місяців.

По-третє, патентуванню підлягають операції з торгівлі готівковими валютними цінностями, які здійснюються суб'єктами підприємницької діяльності або їх структурними (відокремленими) підрозділами у пунктах обміну іноземної валюти.

Під торгівлею готівковими валютними цінностями у Законі «Про патентування...» розуміється продаж готівкової іноземної валюти, інших готівкових платіжних засобів, виражених в іноземній валюті (у тому числі дорожніх, банківських та персональних чеків), а також операції з дебетування кредитних (дебетових) карток в обмін на валюту України, інших готівкових платіжних засобів, виражених у валюті України, а також в обмін на іншу іноземну валюту.

Вартість торгового патенту на здійснення операцій з торгівлі валютними цінностями встановлюється у фіксованому розмірі 960 гривень за календарний місяць.

Термін дії торгового патенту на здійснення операцій з торгівлі валютними цінностями становить 36 календарних місяців.

По-четверте, патентуванню підлягають операції з надання послуг у сфері грального бізнесу, які здійснюються суб'єктами підприємницької діяльності або їх структурними (відокремленими) підрозділами.

Під гральним бізнесом у Законі «Про патентування...» розуміється діяльність, пов'язана з влаштуванням казино, інших гральних місць (домів), гральних автоматів з грошовим або майновим виграшем, проведенням лотерей (крім державних) та розиграшів з видачею грошових виграшів у готівковій або майновій формі.

Вартість торгового патенту на здійснення операцій з надання послуг у сфері грального бізнесу встановлюється у фіксованому розмірі (за рік):

77


для використання грального автомата з грошовим або майновим виграшем — 2800 гривень;

для використання грального столу з кільцем рулетки — 128000 гривень;

для використання інших гральних столів (спеціальних столів для казино, крім столів для більярду) — 96000 гривень за кожний стіл;

для використання кегельбанів, що вводяться у дію за допомогою жетона, монети або без них, — 4000 гривень за кожний гральний жолоб (доріжку);

для використання столів для більярду, що вводяться в дію за допомогою жетона, монети або без них, крім столів для більярду, що використовуються для спортивних аматорських змагань, — 1200 гривень за кожний стіл для більярду;

для провадження інших видів грального бізнесу, включаючи розиграші з видачею грошових виграшів у готівковій формі поза банківські установи або у майновій формі на місці, — 4800 гривень за кожний окремий вид (місце) грального бізнесу.

Торговий патент на здійснення операцій з надання послуг у сфері грального бізнесу має бути виданий на кожне окреме гральне місце (гральний автомат, гральний стіл).

Термін дії торгового патенту на здійснення операцій з надання послуг у сфері грального бізнесу становить 60 календарних місяців.

35. Поняття і види суб'єктів господарювання

Правове регулювання створення та діяльності суб'єктів господарювання в Україні здійснюється відповідно до норм Господарського кодексу, Цивільного кодексу і деяких спеціальних законів.

Згідно зі ст.55 Господарського кодексу України суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Суб'єктами господарювання є:

  1.  господарські організації — юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до Господарського кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;
  2.  громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці;

Підприємницькою діяльністю в Україні мають право займатися як фізичні особи, що є індивідуальними підприємцями, так і юридичні особи — це, в основному, комерційні юридичні особи, основною метою діяльності яких є одержання прибутку.

До першої групи суб'єктів відносяться фізичні особи, які здійснюють підприємницьку діяльність без утворення юридичної особи. Це найбільш проста форма підприємництва, що здійснюється від свого імені, на свій ризик громадянами, які відповідають усім майном, що належить їм на праві приватної власності, за своїми обов'язками у сфері підприємництва (за винятком майна, на яке відповідно до закону не може бути звернене стягнення). Вимоги кредиторів фізичної особи — суб'єкта підприємництва задовольняються за рахунок належного йому майна, на яке може бути

звернене стягнення.

Другу групу суб'єктів підприємницької діяльності складають

юридичні особи.

Згідно зі ст.80 ЦК України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді. Юридична особа може бути створена шляхом об'єднання осіб та (або) майна.

Ст.83 ЦК вказує організаційно-правові форми юридичних осіб. Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом.

Товариством є організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі в цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом.

Товариства поділяються на підприємницькі та непідприєм-

ницькі.

Установою є організація, створена одним або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.

Товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи (ст.84 ЦК).

Виробничі кооперативи подібним чином визначені в ст.95 Господарського кодексу і ст.163 Цивільного кодексу України. Згідно зі ст.95 ГК виробничим кооперативом визнається добровільне об'єднання громадян на засадах членства з метою спільної виробничої або іншої господарської діяльності, що базується на їх особистій

78

 79


трудовій участі та об'єднання майнових пайових внесків, участі в управлінні підприємством та розподілі доходу між членами кооперативу відповідно до їх участі у його діяльності.

Згідно зі ст.85 ЦК непідприємницькими товариствами є товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками. Непідприємницькі товариства (споживчі кооперативи, об'єднання громадян тощо) та установи можуть поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню.

Підприємницькою діяльністю вправі займатися юридичні особи — комерційні та некомерційні організації (за термінологією Цивільного кодексу — підприємницькі та непідприємницькі товариства), причому некомерційні організації здійснюють її в обмежених межах як епізодичні учасники підприємництва.

В основному, підприємницькою діяльністю займаються комерційні юридичні особи (підприємницькі товариства), основною метою діяльності яких є одержання прибутку. Отже, будь-яка комерційна організація (підприємницьке товариство) є суб'єктом підприємницької діяльності, у той час як не всякий суб'єкт підприємництва є комерційною організацією (підприємницьким товариством).

Якщо обраним критерієм розмежування комерційних юридичних осіб є права їхніх засновників (учасників) щодо майна юридичних осіб, то можна розрізняти: а) юридичні особи, учасники яких мають зобов'язальні права щодо них (господарські товариства); б) юридичні особи, щодо майна яких їх засновники (учасники) мають право власності або інше речове право (наприклад, державні підприємства).

Найбільш розповсюдженою є класифікація комерційних юридичних осіб за організаційно-правовою формою на: господарські товариства (повні і командитні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і додатковою відповідальністю, акціонерні товариства), приватні, державні і комунальні підприємства, а також виробничі кооперативи.

Організаційно-правова форма — це форма юридичної особи — суб'єкта підприємництва, що характеризує специфіку його створення, майнового статусу, характеру його прав і прав засновників (учасників) на майно, та особливості їхньої відповідальності за зобов'язаннями суб'єкта.

Здійснення підприємницької діяльності некомерційними організаціями (непідприємницькими товариствами) — споживчими кооперативами, суспільними або релігійними організаціями, установами, благодійними та іншими фондами — у цілому не відповідає цілям їхньої діяльності, оскільки їх основною метою не є одержан-

ня прибутку. Вони діють для досягнення соціальних, благодійних, культурних, освітніх, наукових і управлінських цілей, з метою охорони здоров'я громадян, розвитку фізичної культури і спорту, задоволення духовних та інших нематеріальних потреб громадян, захисту прав, законних інтересів громадян і організацій, вирішення спорів і конфліктів, а також в інших цілях, спрямованих на досягнення суспільних благ. Однак це не виключає можливості участі в підприємницькій діяльності некомерційних організацій. Вони можуть здійснювати підприємницьку діяльність, якщо вона служить меті створення некомерційної організації, та одержувати прибуток, необхідний їм для реалізації статутних цілей.

36. Громадянин як суб'єкт господарювання

Згідно зі ст.128 ГК громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до ст. 58 ГК.

Громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов'язаннями усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено

стягнення.

Громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність:

безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним створюється;

із залученням або без залучення найманої праці;

самостійно або спільно з іншими особами.

Громадянин здійснює управління заснованим ним приватним підприємством безпосередньо або через керівника, який наймається за контрактом. У разі здійснення підприємницької діяльності спільно з іншими громадянами або юридичними особами громадянин має права та обов'язки відповідно засновника та/або учасника господарського товариства, члена кооперативу тощо, або права й обов'язки, визначені укладеним за його участі договором про спільну діяльність без створення юридичної особи.

Громадянин-підприємець здійснює свою діяльність на засадах свободи підприємництва та відповідно до принципів, передбачених

у статті 44 ГК.

Громадянин-підприємець зобов'язаний:

у передбачених законом випадках і порядку одержати ліцензію на здійснення певних видів господарської діяльності;

повідомляти органи державної реєстрації про зміну його адреси, зазначеної в реєстраційних документах, предмета діяльності, інших суттєвих умов своєї підприємницької діяльності, що підлягають відображенню у реєстраційних документах;

80

 81


додержуватися прав і законних інтересів споживачів, забезпечувати належну якість товарів (робіт, послуг), що ним виготовляються, додержуватися правил обов'язкової сертифікації продукції, встановлених законодавством;

не допускати недобросовісної конкуренції, інших порушень антимонопольно-конкурентного законодавства;

вести облік результатів своєї підприємницької діяльності відповідно до вимог законодавства;

своєчасно надавати податковим органам декларації про доходи, інші необхідні відомості для нарахування податків та інших обов'язкових платежів; сплачувати податки та інші обов'язкові платежі в порядку і в розмірах, встановлених законом.

Громадянин-підприємець зобов'язаний додержуватися вимог, передбачених ст.ст. 46 і 49 ГК, а також іншими законодавчими актами, і несе майнову та іншу встановлену законом відповідальність за завдані ним шкоду і збитки.

Громадянин-підприємець може бути визнаний судом банкрутом відповідно до вимог Господарського кодексу та інших законів.

Обов'язковою вимогою для визнання дієздатного громадянина суб'єктом підприємництва є державна реєстрація — в результаті саме державної реєстрації він набуває статус суб'єкта господарювання (підприємництва). Якщо громадянин не здійснив державну реєстрацію в якості суб'єкта підприємництва, хоча фактично займається підприємницькою діяльністю, то він не набуває статусу суб'єкта господарювання (підприємця). Закон пов'язує виникнення статусу підприємця не з фактичним заняттям підприємництвом, а з державною реєстрацією в якості суб'єкта підприємництва. Якщо фізична особа займається підприємницькою діяльністю без державної реєстрації, то вона порушує чинне законодавство і до неї можливе застосування правових санкцій.

Підприємницька діяльність здійснюється громадянином-під-приємцем від свого імені, на свій ризик. Він є рівноправним учасником господарського обігу, має право наймати і звільняти працівників, розпоряджатися на свій розсуд прибутком, що залишається після сплати податків, тощо.

Громадянин-підприємець відповідає всім майном, що належить йому на праві приватної власності, за своїми обов'язками у сфері підприємництва (за винятком майна, на яке відповідно до закону не може бути звернене стягнення). Вимоги кредиторів фізичної особи — суб'єкта підприємництва задовольняються за рахунок належного її майна, на яке може бути звернене стягнення. Перелік майна громадян, на яке не може бути звернене стягнення, встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України. Він стосується і гро-мадян-підприємців. Отже, стягнення за боргами громадянина-під-приємця може бути накладено і на належне йому на праві власності майно, що не бере участі у господарському обігу.

 Особливості визнання громадян-підприємців банкрутами передбачені в розділі VI Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 30.06.99 р.

37. Установчі документи суб'єктів підприємництва

Виникнення і діяльність юридичних осіб — суб'єктів підприємництва будь-якої організаційно-правової форми неможливі без установчих документів.

Установчі документи — статут та/або засновницький договір, необхідні для регулювання порядку, умов погодженої діяльності засновників, а також визначення правового статусу створюваного суб'єкта підприємництва — юридичної особи.

Згідно зі ст.57 ГК України установчими документами суб'єкта господарювання є рішення про його утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут (положення) суб'єкта господарювання. В установчих документах повинні бути зазначені найменування та місцезнаходження суб'єкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено законом.

Відповідно до ст.87 ЦК України для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження. Установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом. Товариство, створене однією особою, діє на підставі статуту, затвердженого цією особою.

Ст.88 Цивільного кодексу України визначає вимоги до змісту установчих документів юридичних осіб у формі товариств. У статуті товариства вказуються найменування юридичної особи, її місцезнаходження, адреса, органи управління товариством, їх компетенція, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до товариства та виходу з нього, якщо додаткові вимоги щодо змісту статуту не встановлені цим Кодексом або іншим законом.

У засновницькому договорі товариства визначаються зобов'язання учасників створити товариство, порядок їх спільної діяльності щодо його створення, умови передання товариству майна учасників, якщо додаткові вимоги щодо змісту засновницького договору не встановлені цим Кодексом або іншим законом.

Спеціальні вимоги до установчих документів господарських товариств містяться в ст. 4 Закону України «Про господарські то-

82

 83


вариства». Установчі документи господарських товариств повинні містити відомості про вид товариства, предмет і цілі його діяльності, склад засновників та учасників, найменування та місцезнаходження, розмір та порядок утворення статутного фонду, порядку розподілу прибутків та збитків, склад та компетенцію органів товариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, по яких необхідна кваліфікована більшість голосів, порядку внесення змін до установчих документів та порядок ліквідації і реорганізації товариства.

Статут акціонерного товариства, крім вищевказаних відомостей, повинен містити відомості про види акцій, що випускаються, їх номінальну вартість, співвідношення акцій різних видів, кількість акцій, що купуються засновниками, наслідки невиконання зобов'язань по викупу акцій, строк та порядок виплати частки прибутку (дивідендів) один раз на рік за підсумками календарного року (ст. 37 Закону «Про господарські товариства»).

Для одних юридичних осіб єдиним установчим документом є статут (наприклад, для приватного підприємства, акціонерного товариства, товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю). Іншим — досить одного засновницького договору (наприклад, повним і командитним товариствам). Деяким юридичним особам необхідні як статут, так і засновницький договір (наприклад, господарським об'єднанням).

Засновницький договір — договір, що опосередковує діяльність двох і більше фізичних і/або юридичних осіб, спрямовану на спеціальну мету — створення нового суб'єкта підприємництва — юридичної особи.

Цей договір використовується тоді, коли діяльність двох і більше фізичних та/або юридичних осіб спрямована на спеціальну мету — створення нової юридичної особи, як правило, суб'єкта підприємницької діяльності.

Засновницький договір названий у якості необхідного установчого документа при створенні деяких господарських товариств Законом України «Про господарські товариства». Він необхідний для визначення порядку й умов погодженої діяльності засновників.

Слід відрізняти засновницький договір від звичайних цивільно-правових договорів, безліч яких укладають суб'єкти підприємницької діяльності. Основна відмінність засновницького договору від цивільно-правових договорів, що укладаються у сфері підприємництва, полягає у тому, що засновницький договір укладається з метою об'єднання його сторін (засновників) у певну організаційно-правову форму суб'єкта підприємництва, у той час як цивільно-правові договори спрямовані на опосередкування не організації, а реалізації підприємницької діяльності.

Засновницький договір — це засіб організації суб'єктами своєї підприємницької діяльності за допомогою угоди про узгоджені взаємні дії в управлінській і майновій сферах. Особливість засновницького договору полягає в тому, що його регулятивні можливості виявляються як у процесі формування юридичної особи (до її державної реєстрації), так і після придбання нею статусу суб'єкта права в процесі її функціонування. Він служить як підставою виникнення, так і регулятором взаємопогоджуваної і координаційної діяльності суб'єктів.

Часові межі дії засновницького договору визначаються таким чином. Засновницький договір починає діяти до реєстрації створеної засновниками юридичної особи. Оскільки засновницький договір укладають його учасники, то він набуває чинності з моменту підписання засновниками. Тому учасники договору можуть бути пов'язані певними обов'язками ще до моменту реєстрації юридичної особи.

Засновницький договір не припиняється з державною реєстрацією юридичної особи, він зберігає свою дію на весь період діяльності створеної юридичної особи, оскільки є установчим документом і визначає правове становище суб'єкта права (підприємницької діяльності).

У законодавстві України не визначені особливості припинення дії засновницького договору і визнання його недійсним. Враховуючи те, що засновницький договір є одним з різновидів цивільно-правових договорів, до нього застосовані відповідні загальні правила Цивільного кодексу України, що регламентують розірвання договорів і визнання угод недійсними.

Правоохоронним засобом примусового характеру, що застосовується у разі протиріччя законодавству установчих документів, може бути визнання в судовому порядку недійсними установчих документів (повністю або в частині). Визнання недійсними установчих документів неминуче не тягне ліквідацію юридичної особи (наприклад, визнання доповнень до статуту юридичної особи недійсними або визнання недійсними установчих документів у частині). Так, визнання засновницького договору недійсним у частині, що не впливає на дійсність договору в цілому, не є підставою для ліквідації суб'єкта підприємницької діяльності.

38. Зміст установчих документів суб'єктів господарювання

Установчими документами суб'єкта господарювання називається комплект документів встановленої законом форми, згідно з якими суб'єкт господарювання виникає і діє як суб'єкт права. Статутні господарсько-правові акти — установчі документи (заснов-

84

 85


ницький договір і статут), статут державного або іншого підприємства, положення (про міністерство, про державний комітет) — є правовою формою, в якій визначені завдання суб'єктів господарського права. Виходячи із завдань, статутні акти регулюють такі поняття, як цілі і предмет діяльності суб'єкта господарського права, функції органів управління тощо.

Чинне законодавство України не містить легального визначення статуту і засновницького договору. Форму і зміст установчих документів визначають залежно від видів суб'єктів господарювання Господарський кодекс та Цивільний кодекс України, загальні закони про підприємства та закони про окремі види підприємств.

Ст. 87 Цивільного кодексу України та ст. 57 Господарського кодексу України містять перелік актів, які належать до установчих документів. По-перше, це рішення одного чи кількох власників або уповноваженого ним (ними) органу про створення підприємства. Якщо власників чи органів два і більше, таким рішенням визначено засновницький договір. По-друге, це статут (положення) підприємства. Новелою Цивільного кодексу України є положення про те, що установчий акт може міститися також і в заповіті, однак правовий механізм реалізації цього положення ще не розроблений. В установчому акті установи вказується її мета, визначаються майно, яке передається установі, необхідне для досягнення цієї мети, структура управління установою. Якщо в установчому акті, який міститься у заповіті, відсутні окремі із зазначених вище положень, їх встановлює орган, що здійснює державну реєстрацію.

Ст. 57 Господарського кодексу України та ст. 88 Цивільного кодексу України визначають перелік обов'язкових відомостей, які необхідно включати до установчих документів суб'єкта господарювання. Установчі документи повинні містити обов'язкові дані про суб'єкт господарювання, без яких вони вважаються такими, що не відповідають вимогам законодавства. Це: найменування та місцезнаходження суб'єкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації. Крім обов'язкових, до установчих документів можуть включатися альтернативні положення, які не повинні суперечити законодавству України. Це положення, пов'язані з особливостями діяльності суб'єкта господарювання: про трудові відносини, засновані на членстві (колективні підприємства, кооперативи), про раду підприємства (порядок її створення, склад, компетенцію), про інші органи, які реалізують повноваження трудового колективу (раду трудового колективу, профспілковий комітет).

Статут суб'єкта господарювання — це один з установчих документів, який регламентує його діяльність. До категорії установчих документів віднесено також положення. Положенням визначаєть-

86

 ся господарська компетенція органів державної влади, органів місцевого самоврядування чи інших суб'єктів у випадках, визначених законом.

Статут має відповідати основним положенням Цивільного та Господарського кодексів України, а за наявності вимог спеціального законодавства — відповідним положенням нормативно-правових актів, що містять ці вимоги. Він затверджується власником (власниками) чи засновником (засновниками) підприємства (добровільного об'єднання підприємств), а для державних підприємств — власником майна за участю відповідного трудового колективу.

Для створення деяких суб'єктів господарювання достатньо лише наявності засновницького договору. Так, згідно зі ст.4 Закону України «Про господарські товариства» повне товариство і командитне товариство діють на підставі установчого договору.

На відміну від статуту засновницький договір виконує функцію регламентації зобов'язальних відносин, що виникають між засновниками з моменту його укладання до моменту державної реєстрації створюваної юридичної особи. Після державної реєстрації юридичної особи функції засновницького договору і статуту збігаються і полягають у регламентації корпоративних правовідносин, а також закріпленні правового статусу юридичної особи.

Засновницький договір має певні спільні риси з договором про створення юридичної особи, однак ці договори не є тотожними. Наприклад, згідно зі ст. 142 ЦК України якщо товариство з обмеженою відповідальністю засновується кількома особами, ці особи у разі необхідності визначити взаємовідносини між собою щодо створення товариства укладають договір у письмовій формі, який встановлює порядок заснування товариства, умови здійснення спільної діяльності щодо створення товариства, розмір статутного капіталу, частку у статутному капіталі кожного з учасників, строки та порядок внесення вкладів та інші умови. Договір про заснування товариства з обмеженою відповідальністю не є установчим документом. Подання цього договору при державній реєстрації товариства не є обов'язковим.

39. Статут суб'єкта господарювання

Статут суб'єкта господарювання — це основний локальний нормативно-правовий акт, що містить положення, які застосовуються в процесі діяльності суб'єкта господарювання протягом усього часу його існування. Він набирає чинності з моменту державної реєстрації суб'єкта господарювання і діє до ліквідації і виключення останнього з державного реєстру підприємств і організацій України. Статут суб'єкта господарювання є специфічним корпоративним нормативно-правовим актом, що не має ознак цивільно-правової

87


угоди. Не слід, однак, ототожнювати концепцію розуміння статуту як локального нормативно-правового акта з визначенням статуту юридичної особи як особливого закону.

Чинне законодавство України, зокрема, Господарський кодекс України, визначає, що статут суб'єкта господарювання повинен містити відомості про його найменування і місцезнаходження, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта господарювання, передбачені законодавством. Наприклад, статут акціонерного товариства крім відомостей, передбачених ст. 57 ГК України, ст. 88 ЦК України, має містити відомості про: розмір статутного капіталу; умови про категорії акцій, що випускаються товариством, та їхню номінальну вартість і кількість; права акціонерів; склад і компетенцію органів управління товариством та про порядок ухвалення ними рішень, а також інші відомості, передбачені законом. Статут виробничого кооперативу має містити крім відомостей, передбачених ст. 57 ГК України, ст. 88 ЦК України, відомості про: розмір пайового внеску члена кооперативу; склад і порядок внесення пайових внесків членами кооперативу та про їхню відповідальність за порушення зобов'язання щодо внесення пайових внесків; характер і порядок трудової участі його членів у діяльності кооперативу та їхньої відповідальності за порушення зобов'язань щодо особистої трудової участі; порядок розподілу прибутку і збитків кооперативу; розмір і умови субсидіарної відповідальності його членів за зобов'язаннями кооперативу; склад і компетенцію органів управління кооперативу та про порядок ухвалення ними рішень. Статут може містити й інші відомості, що не суперечать законодавству.

Щодо підприємств окремих видів законодавець застосовує типові форми установчих документів. Наприклад, типовий статут відкритого акціонерного товариства, що утворене шляхом приватизації майна державного підприємства, затверджено спільним наказом Фонду державного майна України від 12.12.1994 р. № 787, Міністерства економіки України від 13.12.1994 р. № 177. Типовий статут відкритого акціонерного товариства, створеного шляхом корпоратизації державного підприємства, затверджено спільним наказом Міністерства економіки України, Фонду державного майна України, Міністерства юстиції України від 31.08.1993 р. № 55/365/10/5. Отже, при розробці проектів установчих документів суб'єктів господарювання необхідно керуватися також нормативно-правовими актами, що затверджують типові форми установчих документів.

Як правило, структура статуту визначається виходячи із закону, що установлює вимоги до установчих документів певного виду

 суб'єкта господарювання. Визначивши структуру статуту, розташування в ньому тих або інших положень, статут наповнюють змістом, тобто в нього включають положення, розраховані на застосування в діяльності даного суб'єкта господарювання. При наповненні статуту змістом за основу приймають положення відповідного закону або іншого нормативно-правового акта, у разі якщо вони виражені у вигляді імперативних норм, або створюють правові конструкції, відмінні від встановлених законом, якщо це дозволяється законом (за наявності диспозитивних норм), можлива, нарешті, розробка і закріплення інших правил поведінки. У процесі створення і наступного затвердження статуту суб'єкта господарювання здійснюється деталізація (розвиток) правових норм, що міститься в законі або іншому нормативно-правовому акті, відбувається переклад абстрактних приписів закону, застосованих до різних суб'єктів господарювання, у сферу діяльності конкретного суб'єкта, тобто реалізація норм права.

40. Засновницький договір суб'єкта господарювання

Засновницький договір є, з одного боку, є угодою, а з другого — локальним нормативно-правовим актом. Засновницький договір як угода — це правочин двох і більше осіб про створення суб'єкта господарювання і визначення його правового статусу. Засновницький договір як локальний нормативно-правовий акт — це один з установчих документів суб'єкта господарювання, що регламентує внутрішні відносини суб'єкта господарювання.

У засновницькому договорі засновники зобов'язуються утворити суб'єкт господарювання, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю суб'єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності суб'єкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону.

Деякі суб'єкти господарювання, наприклад, повне і командитне товариство, створюються і діють тільки на підставі засновницького договору, що обумовлює специфіку його регулювання законодавством. Так, ст. 134 ЦК України встановлює, що засновницький договір командитного товариства крім відомостей, передбачених ст. 88 ЦК України, має містити відомості про: розмір та склад складеного капіталу товариства; розмір та порядок зміни часток кожного з повних учасників у складеному капіталі; сукупний розмір вкладів вкладників. Якщо внаслідок виходу, виключення чи вибуття у командитному товаристві залишився один повний учасник, засновницький договір переоформляється в одноособову заяву, під-

88

 89


писану повним учасником. Якщо командитне товариство створюється одним повним учасником, то установчим документом є одноособова заява (меморандум), яка містить усі відомості, встановлені ст. 134 ЦК України для командитного товариства.

Правова наука та судові органи визнають, що установчий договір слід вважати цивільно-правовим договором. Так, Вищий господарський суд України у п. 1 Роз'яснення від 12.09.1996 р. № 02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств» зазначає, що господарським судам під час розгляду справ слід виходити з того, що до установчого договору застосовуються загальні норми цивільного законодавства про угоди та зобов'язання, при цьому такий договір вважається укладеним, коли між сторонами у належній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов, необхідних для його виконання.

Склад учасників засновницького договору залежить від організаційно-правової форми створюваного суб'єкта господарювання. За загальним правилом, учасниками засновницького договору можуть бути фізичні особи та юридичні особи. У деяких випадках законодавець встановлює обмеження на участь окремих категорій суб'єктів у засновницьких договорах про створення окремих видів юридичних осіб. Наприклад, Декрет Кабінету Міністрів України «Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених з участю державних підприємств» від 31.12.1992 р. № 24-92 встановлює, що державні підприємства (за винятком будівельних організацій, підприємств будівельної індустрії та будівельних матеріалів, які є засновниками господарських товариств, що здійснюватимуть проектування та перспективне будівництво за кордоном) не можуть бути засновниками підприємств будь-яких організаційних форм та видів, господарських товариств, кооперативів — суб'єктів підприємницької діяльності.

Засновницький договір є консенсуальною, багатобічною, взаємною, оплатною і фідуціарною угодою.

Державна реєстрація суб'єкта господарювання, створеного на основі засновницького договору, породжує комплекс прав і обов'язків як між суб'єктом господарювання і учасниками засновницького договору, так і між самими учасниками. Цей комплекс прав і обов'язків складає зміст відносної правовідносини, що є не зобов'язальною, а корпоративною. Внаслідок цього після державної реєстрації створеного суб'єкта господарювання функцією засновницького договору стає регламентація корпоративних правовідносин. Поряд з нею після державної реєстрації створеного суб'єкта господарювання засновницький договір виконує також функцію визначення правового статусу суб'єкта. Більш того, можна затверджувати, що всі істотні умови засновницького договору, так чи інакше стосуються правового статусу суб'єкта господарювання.

 Відзначена функція є наслідком того, що корпоративні правовідносини є складними структурними утвореннями, у яких в якості елементів виступають: а) юридичні зв'язки між юридичною особою та окремими її учасниками (засновниками); б) юридичні зв'язки між окремими учасниками (засновниками) юридичної особи. У цих зв'язках учасники корпоративних правовідносин виступають носіями як майнових, так і немайнових прав.

На відміну від статуту засновницький договір виконує функцію регламентації зобов'язальних відносин, що виникають між засновниками з моменту його укладання до моменту державної реєстрації створюваної юридичної особи. Після державної реєстрації юридичної особи функції засновницького договору і статуту збігаються і полягають у регламентації корпоративних правовідносин, а також закріпленні правового статусу юридичної особи.

До моменту державної реєстрації юридичної особи засновницький договір може бути змінений чи розірваний на загальних підставах. Зокрема, засновницький договір може бути припинений внаслідок неможливості створення юридичної особи. Після державної реєстрації юридичної особи зміна або розірвання засновницького договору безпосередньо пов'язані із зміною або припиненням корпоративних правовідносин, між засновниками, а також між засновниками і юридичною особою.

Припинення дії засновницького договору може бути наслідком ліквідації створеної на його основі юридичної особи. Причини і підстави такої ліквідації в цьому разі значення не мають. Тому дія засновницького договору буде вважатися такою, що припиналась, як у разі ліквідації юридичної особи в зв'язку з досягненням мети, заради якої вона була створена, чи витіканням терміну, на який вона створювалося, так і у разі її ліквідації за згодою учасників, за рішенням суду внаслідок визнання банкрутом тощо.

Припинення дії засновницького договору внаслідок ліквідації юридичної особи не можна змішувати з визнанням засновницького договору недійсним і пов'язаною з цим ліквідацією юридичної особи. Це обумовлено тим, що в таких випадках мова йде про необхідність ліквідації майнових і немайнових наслідків незаконного створення і функціонування суб'єкта господарських правовідносин.

41. Поняття і види підприємств

Згідно зі ст.62 Господарського кодексу України підприємство — це самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами.

90

 91


Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності. Підприємство, якщо законом не встановлене інше, діє на підставі статуту.

Підприємства в Україні здійснюють свою діяльність відповідно до вимог статей 62-71 Господарського кодексу, якщо інше щодо підприємств окремих видів не передбачено цим Кодексом та іншими законами, прийнятими відповідно до цього Кодексу (ст.72 ГК).

Класифікувати підприємства можна за різними критеріями. Так, за економічними показниками та чисельністю працюючих підприємства можна поділити на малі, середні та великі. За сферою діяльності розрізняються промислові, торговельні підприємства, у сфері послуг тощо.

У Господарському кодексі класифікація підприємств проведена за трьома критеріями:

  1.  формою власності;
  2.  способом утворення (заснування) та формування статутного фонду;
  3.  кількістю працюючих та обсягом валового доходу від реалізації продукції за рік.

Згідно зі ст.63 Господарського кодексу залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти підприємства таких видів:

приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);

комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

державне підприємство, що діє на основі державної власності;

підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).

В Україні можуть діяти також інші види підприємств, передбачені законом.

У ч.З ст.63 ГК України передбачено, що залежно від способу утворення (заснування) і формування статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.

Унітарне підприємство створюється одним засновником, що виділяє необхідне для цього майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника (ч.4 ст.63 ГК).

Згідно з ч.5 ст.63 ГК корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

Особливості правового статусу унітарних і корпоративних підприємств встановлюються цим Кодексом, іншими законодавчими

актами.

Згідно з ч.7 ст.63 ГК підприємства залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік можуть бути віднесені до малих підприємств, середніх або великих підприємств.

Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує п'ятдесяти осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної п'ятистам тисячам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.

Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну п'яти мільйонам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.

Усі інші підприємства визнаються середніми. Відповідно до ст. 113 Господарського кодексу України приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання — юридичної особи. Порядок організації та діяльності приватних підприємств визначається цим Кодексом та іншими законами.

Згідно з ч.8 ст.63 Господарського кодексу України у випадках існування залежності від іншого підприємства, передбачених ст.126 цього Кодексу, підприємство визнається дочірнім.

На відміну від відокремлених підрозділів юридичної особи, дочірнє підприємство є юридичною особою, тобто самостійним суб'єктом підприємницької діяльності.

92

 93


42. Державні унітарні підприємства та їх види

Глава 8 Господарського кодексу України встановлює правовий статус державних та комунальних унітарних підприємств.

Згідно зі ст.73 ГК державне унітарне підприємство утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління.

Орган державної влади, до сфери управління якого входить підприємство, є представником власника і виконує його функції у межах, визначених цим Кодексом та іншими законодавчими актами.

Майно державного унітарного підприємства перебуває у державній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання чи праві оперативного управління.

Найменування державного унітарного підприємства повинно містити слова «державне підприємство».

Державне унітарне підприємство не несе відповідальності за зобов'язаннями власника і органу влади, до сфери управління якого воно входить.

Органом управління державного унітарного підприємства є керівник підприємства, який призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органові.

Законом можуть бути визначені особливості статусу керівника державного унітарного підприємства, в тому числі встановлено підвищену відповідальність керівника за результати роботи підприємства.

Державне унітарне підприємство є юридичною особою і тому йому властиві всі ознаки юридичної особи. Разом з тим, воно має певні особливості, що відрізняють його від інших підприємств. Державне унітарне підприємство створюється і діє на основі тільки однієї форми власності — державної.

Суцільна державна основа, на якій здійснюється діяльність державного підприємства, обумовлює унітарну (єдину) природу цієї юридичної особи.

Державне унітарне підприємство функціонує на базі державного майна, що закріплюється за державним підприємством на праві господарського відання або оперативного управління. Майно, закріплене власником за унітарним підприємством, складає його статутний фонд. Його розмір, джерела і порядок створення передбачені в установчому документі — статуті. Типовий статут державного підприємства затверджений Мінекономіки, Мінпраці, Мінфіном і Фондом державного майна України 22-28.04.1993 р.

4.8 ст.73 ГК називає два види державних унітарних підприємств — комерційні та казенні. Відмінність між ними у тому, що державні комерційні підприємства володіють, користуються і розпоряджаються майном на основі права господарського відання, а казенні підприємства — на основі права оперативного управління.

 43. Державне комерційне підприємство

Відповідно до ст.74 ГК державне комерційне підприємство є суб'єктом підприємницької діяльності, діє на основі статуту на принципах підприємництва, зазначених у ст. 44 ГК, і несе відповідальність за результати своєї діяльності усім належним йому на праві господарського відання майном згідно з цим Кодексом та іншими законами, прийнятими відповідно до ГК.

Майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання.

Статутний фонд державного комерційного підприємства утворюється уповноваженим органом, до сфери управління якого воно входить, до реєстрації цього підприємства як суб'єкта господарювання. Мінімальний розмір статутного фонду державного комерційного підприємства встановлюється законом.

У разі якщо вартість активів державного комерційного підприємства за результатами його діяльності виявиться меншою, ніж розмір статутного фонду, передбачений статутом підприємства, орган, до сфери управління якого входить дане підприємство, зобов'язаний провести в установленому законодавством порядку зменшення його статутного фонду, але не нижче встановленого мінімального розміру статутного фонду.

Держава та орган, у сферу управління якого входить державне комерційне підприємство, не несуть відповідальності за його зобов'язаннями, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

Збитки, завдані державному комерційному підприємству внаслідок виконання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, які було визнано судом неконституційними або недійсними, підлягають відшкодуванню зазначеними органами добровільно або за рішенням суду.

Державне унітарне комерційне підприємство може бути перетворено у випадках та порядку, передбачених законом, у корпора-тизоване підприємство (державне акціонерне товариство). Особливості діяльності корпоратизованих підприємств визначаються Господарським кодексом та іншими законами.

Таким чином, державне комерційне підприємство є організаційно-правовою формою, у якій здійснюють діяльність комерційні юридичні особи, що є суб'єктами підприємницької діяльності. Оскільки державне комерційне підприємство є суб'єктом підприємницької діяльності, на нього поширюються положення розділу 4 ГК, що регламентує підприємництво.

Відмінністю державних комерційних організацій від інших комерційних юридичних осіб полягає в тому, що вони не мають права власності на майно, що закріплюється за ними.

Особливості господарської діяльності державних комерційних підприємств зазначені в ст.75 ГК.

94

 95


Державне комерційне підприємство зобов'язане приймати і виконувати доведені до нього в установленому законодавством порядку державні замовлення і державні завдання, а також враховувати їх при формуванні виробничої програми, визначенні перспектив свого економічного і соціального розвитку та виборі контрагентів.

Державне комерційне підприємство не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбачених законом. Відчужувати, віддавати в заставу майнові об'єкти, що належать до основних фондів, здавати в оренду цілісні майнові комплекси структурних одиниць та підрозділів державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно входить, і, як правило, на конкурентних засадах.

Кошти, одержані від продажу майнових об'єктів, що належать до основних фондів державного комерційного підприємства, спрямовуються на інвестування виробничої діяльності цього підприємства.

Списання з балансу не повністю амортизованих основних фондів, а також прискорена амортизація основних фондів державного комерційного підприємства можуть проводитися лише за згодою органу, до сфери управління якого входить дане підприємство.

Державні комерційні підприємства утворюють за рахунок прибутку (доходу) спеціальні (цільові) фонди, призначені для покриття витрат, пов'язаних з їх діяльністю:

амортизаційний фонд;

фонд розвитку виробництва;

фонд споживання (оплати праці);

резервний фонд;

інші фонди, передбачені статутом підприємства.

Порядок визначення нормативів відрахувань до цільових фондів державних комерційних підприємств, їх граничні розміри, порядок формування і використання цих фондів встановлюються законом.

У разі зміни керівника державного комерційного підприємства обов'язковим є проведення ревізії фінансово-господарської діяльності підприємства в порядку, передбаченому законом.

Інші особливості господарської і соціальної діяльності державних комерційних підприємств визначаються законом.

44. Казенне підприємство

Згідно зі ст.76 ГК казенні підприємства створюються у галузях народного господарства, в яких:

законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам;

основним (понад п'ятдесят відсотків) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає держава;

 за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів;

переважаючим (понад п'ятдесят відсотків) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним;

приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом.

Казенне підприємство створюється за рішенням Кабінету Міністрів України. У рішенні про створення казенного підприємства визначаються обсяг і характер основної діяльності підприємства, а також орган, до сфери управління якого входить підприємство, що створюється. Реорганізація і ліквідація казенного підприємства проводяться відповідно до вимог Господарського кодексу за рішенням органу, до компетенції якого належить створення даного підприємства.

Майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві оперативного управління в обсязі, зазначеному в статуті підприємства.

Казенне підприємство є юридичною особою, має відповідні рахунки в установах державного банку, печатку із своїм найменуванням.

Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, затверджує статут підприємства, призначає його керівника, дає дозвіл на здійснення казенним підприємством господарської діяльності, визначає види продукції (робіт, послуг), на виробництво та реалізацію якої поширюється зазначений дозвіл.

Найменування казенного підприємства повинно містити слова «казенне підприємство».

Отже, правовий статус казенного підприємства має значну специфіку. Особливістю казенного підприємства є те, що його створення і припинення здійснюється за рішенням Кабінету Міністрів України. При цьому в законі містяться вимоги до змісту рішення про створення казенного підприємства. Перетворення державних підприємств у казенні урегульовано постановою Кабінету Міністрів України «Про перетворення державних підприємств у казенні» від 30.06.1998 р. №987.

Статус юридичної особи, яким володіє казенне підприємство, дає йому можливість самостійно брати участь у господарському обігу від свого імені, нести самостійну майнову відповідальність, мати поточні та інші рахунки в банку і печатку. Установчим документом казенного підприємства є статут. Типовий статут казенного підприємства затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 16.06.1998 р. № 914. Казенне підприємство здійснює оплату праці, виходячи з особливостей управління казенним підприємством, відповідно до умов і в межах фонду оплати праці, затверджених орга-

96

 97


ном управління з урахуванням умов, передбачених галузевою угодою. Підприємство здійснює бухгалтерський, оперативний облік і веде бухгалтерську і статистичну звітність відповідно до законодавства України, а також обов'язкову звітність за формою, встановленою Кабінетом Міністрів України.

Поточне (оперативне) управління підприємством здійснює його керівник. Наказом Міністерства промислової політики України від 12.10.1998 р. № 371 затверджена форма контракту з керівником казенного підприємства.

Постановою Кабінету Міністрів України «Про деякі питання управління казенним підприємством» від 22.07.1998 р. № 1129 затверджено кілька положень, зокрема, Положення про складання плану розвитку казенного підприємства і Положення про складання фінансового плану казенного підприємства.

У ст.77 ГК визначені особливості господарської діяльності казенних підприємств.

Казенне підприємство здійснює господарську діяльність відповідно до виробничих завдань органу, до сфери управління якого воно входить.

Казенне підприємство самостійне організує виробництво продукції (робіт, послуг) і реалізує її за цінами (тарифами), що визначаються в порядку, установленому Кабінетом Міністрів України, якщо інше не передбачено законом.

Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, здійснює контроль за використанням та збереженням належного підприємству майна, і має право вилучити у казенного підприємства майно, яке не використовується або використовується не за призначенням, та розпорядитися ним у межах своїх повноважень.

Казенне підприємство не має права відчужувати або іншим способом розпоряджатися закріпленим за ним майном, що належить до основних фондів, без попередньої згоди органу, у сферу управління якого воно входить.

Джерелами формування майна казенного підприємства є:

державне майно, передане підприємству відповідно до рішення про його створення;

кошти та інше майно, одержані від реалізації продукції (робіт, послуг) підприємства;

цільові кошти, виділені з Державного бюджету України;

кредити банків;

частина доходів підприємства, одержаних ним за результатами господарської діяльності, передбачена статутом;

інші джерела, не заборонені законом.

Казенне підприємство одержує кредити для виконання статутних завдань під гарантію органу, до сфери управління якого входить підприємство.

Казенне підприємство відповідає за своїми обов'язками лише коштами, що перебувають у його розпорядженні. У разі недостат-

 ності зазначених коштів держава, в особі органу, до сфери управління якого входить підприємство, несе повну субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями казенного підприємства.

Порядок розподілу та використання прибутку казенного підприємства визначається його статутом відповідно до порядку, встановленого Кабінетом Міністрів України відповідно до закону.

Інші особливості господарської та соціальної діяльності казенних підприємств визначаються Господарським кодексом, законом про державні підприємства та іншими законодавчими актами.

45. Комунальні унітарні підприємства

Згідно зі ст. 78 ГК комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління.

Орган, до сфери управління якого входить комунальне унітарне підприємство, є представником власника — відповідної територіальної громади і виконує його функції у межах, визначених Господарським кодексом та іншими законодавчими актами.

Майно комунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство).

Статутний фонд комунального унітарного підприємства утворюється органом, до сфери управління якого воно входить, до реєстрації його як суб'єкта господарювання. Мінімальний розмір статутного фонду комунального унітарного підприємства встановлюється відповідною місцевою радою.

Найменування комунального унітарного підприємства повинно містити слова «комунальне підприємство» та вказівку на орган місцевого самоврядування, до сфери управління якого входить дане підприємство.

Комунальне унітарне підприємство не несе відповідальності за зобов'язаннями власника та органу місцевого самоврядування, до сфери управління якого воно входить.

Комунальне унітарне підприємство очолює керівник підприємства, що призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органові.

Збитки, завдані комунальному унітарному підприємству внаслідок виконання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, підлягають відшкодуванню зазначеними органами добровільно або за рішенням суду.

Особливості господарської діяльності комунальних унітарних підприємств визначаються відповідно до вимог, встановлених

98

 99


Господарським кодексом щодо діяльності державних комерційних або казенних підприємств, а також інших вимог, передбачених законом.

Таким чином, на відміну від державного унітарного підприємства, комунальне унітарне підприємство засноване на комунальній власності, тому утворюється компетентним органом місцевого самоврядування і, відповідно, входить до сфери управління цього органу.

Власник майна, створюючи комунальне унітарне підприємство і наділяючи його необхідною майновою базою, не втрачає прав на нього. Це майно залишається в комунальній власності, а комунальне унітарне підприємство має право господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або право оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство). Оскільки комунальне унітарне підприємство не є власником, це обумовлює необхідність виконання вказівок власника (відповідно до його компетенції) та узгодження з ним основних питань діяльності.

Особливістю формування статутного фонду комунального унітарного підприємства є завершення його утворення до державної реєстрації підприємства як суб'єкта господарювання. Цей фонд повинен бути не менше мінімального розміру, установлюваного відповідною місцевою радою.

Дві спеціальних вимоги пред'являються до найменування комунального унітарного підприємства: по-перше, воно повинно вказувати, що таке підприємство є комунальним, по-друге, містити вказівку на орган місцевого самоврядування, до сфери управління якого входить дане підприємство.

Відповідальність комунального унітарного підприємства за його зобов'язаннями настає за загальними правилами відповідальності, установленої для юридичної особи. Це підприємство не відповідає за зобов'язаннями власника та органу місцевого самоврядування, до сфери управління якого воно входить.

46. Правовий статус господарських товариств

Господарські товариства займають важливе місце серед суб'єктів підприємництва, що діють на території України. їхня діяльність регулюється Господарським кодексом України, Цивільним кодексом України і Законом України «Про господарські товариства» від 19.11.1991 р. (далі — Закон).

Статті 79-92 Господарського кодексу України визначають основні правила діяльності господарських товариств.

Згідно зі ст.113 Цивільного кодексу України господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками.

 Господарські товариства можуть бути створені у формі повного товариства, командитного товариства, товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерного товариства.

Учасником господарського товариства може бути фізична або юридична особа. Обмеження щодо участі у господарських товариствах може бути встановлено законом.

Господарське товариство, крім повного і командитного товариства, може бути створене однією особою, яка стає його єдиним учасником.

Господарське товариство є власником:

майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу;

продукції, виробленої товариством у результаті господарської діяльності;

отриманих доходів;

іншого майна, набутого на підставах, що не заборонені законом.

Вкладом до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом. Грошова оцінка вкладу учасника господарського товариства здійснюється за згодою учасників товариства, а у випадках, встановлених законом, вона підлягає незалежній експертній перевірці (ст.115 ЦК).

Ст. 116 ЦК визначає права учасників господарського товариства.

Учасники господарського товариства мають право у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом:

брати участь в управлінні товариством у порядку, визначеному в установчому документі, крім випадків, встановлених законом;

брати участь у розподілі прибутку товариства і одержувати його частину (дивіденди);

вийти у встановленому порядку з товариства;

здійснювати відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, у порядку, встановленому законом;

одержувати інформацію про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом.

Учасники господарського товариства можуть також мати інші права, встановлені установчим документом товариства та законом.

Згідно зі ст.117 ЦК учасники господарського товариства зобов'язані:

додержуватися установчого документа товариства та виконувати рішення загальних зборів;

виконувати свої зобов'язання перед товариством, у тому числі ті, що пов'язані з майновою участю, а також робити внески (опла-

100

 101


чувати акції) у розмірі, в порядку та засобами, що передбачені установчим документом;

не розголошувати комерційну таємницю та конфіденційну інформацію про діяльність товариства.

Учасники господарського товариства можуть також мати інші обов'язки, встановлені установчим документом товариства та законом.

Відповідно до Закону України «Про господарські товариства» вкладами учасників та засновників товариства можуть бути будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, земельні ділянки відповідно до Земельного кодексу України, права користування водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (у тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, в тому числі в іноземній валюті.

Вклад, оцінений у гривнях, становить частку учасника та засновника у статутному фонді. Порядок оцінки вкладів визначається в установчих документах товариства, якщо інше не передбачено законодавством України.

Забороняється використовувати для формування статутного фонду бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит та під заставу.

У товаристві створюється резервний (страховий) фонд у розмірі, встановленому установчими документами, але не менше 25 відсотків статутного фонду, а також інші фонди, передбачені законодавством України або установчими документами товариства.

Господарський кодекс України, Цивільний кодекс України та Закон «Про господарські товариства» називають п'ять видів господарських товариств: повні товариства, командитні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю та акціонерні товариства.

Серед зазначених видів найбільш розповсюдженими в підприємницькій практиці України є акціонерні товариства і товариства з обмеженою відповідальністю.

47. Правовий статус виробничого кооперативу

Згідно зі ст.95 ГК виробничим кооперативом визнається добровільне об'єднання громадян на засадах членства з метою спільної виробничої або іншої господарської діяльності, що базується на їх особистій трудовій участі та об'єднанні майнових пайових внесків, участі в управлінні підприємством та розподілі доходу між членами кооперативу відповідно до їх участі у його діяльності.

Виробничі кооперативи можуть здійснювати виробничу, переробну, заготівельно-збутову, постачальницьку, сервісну і будь-яку іншу підприємницьку діяльність, не заборонену законом.

 Виробничий кооператив є юридичною особою і діє на основі статуту.

Найменування виробничого кооперативу повинно містити слова «виробничий кооператив» або «кооперативне підприємство».

Відповідно до Закону України «Про кооперацію» від 10.07.2003 р. виробничий кооператив — це кооператив, що утворюється шляхом об'єднання фізичних осіб для спільної виробничої або іншої господарської діяльності на принципах їх обов'язкової трудової участі з метою одержання прибутку.

Згідно зі ст.96 ГК виробничі кооперативи створюються та здійснюють свою діяльність за такими принципами:

добровільність членства громадян у кооперативі та вільний вихід

з нього;

особиста трудова участь членів кооперативу у діяльності підприємства;

відкритість і доступність членства для тих, хто визнає статут кооперативу, бажає брати участь у його діяльності на умовах, встановлених статутом кооперативу;

демократичний характер управління кооперативом, рівні права членів кооперативу при прийнятті рішень;

розподіл доходу між членами кооперативу відповідно до їх трудової та майнової участі в діяльності кооперативу;

контроль членів кооперативу за його роботою в порядку, визначеному статутом.

Виробничий кооператив вважається створеним і набуває статусу юридичної особи з дня його державної реєстрації відповідно до вимог Господарського кодексу.

Членами виробничого кооперативу можуть бути громадяни, які досягли 16-річного віку, визнають статут кооперативу та дотримуються його вимог, беруть майнову та трудову участь у діяльності кооперативу (ч.І ст.98 ГК).

Основними правами членів виробничого кооперативу є: участь в управлінні кооперативом, право голосу на загальних зборах членів кооперативу, право обирати і бути обраним в органи управління кооперативом;

користування послугами кооперативу; одержання кооперативних виплат та частки доходу на пай; одержання достовірної та повної інформації про фінансово-господарську діяльність кооперативу;

одержання паю у разі виходу з кооперативу в порядку і строки, визначені його статутом.

Основними обов'язками членів виробничого кооперативу є дотримання статуту та виконання рішень органів управління кооперативу.

Статутом виробничого кооперативу можуть передбачатися також інші права та обов'язки членів кооперативу.

102

 103


Згідно зі ст.100 ГК майно виробничого кооперативу становить колективну власність кооперативу. Виробничий кооператив є власником будівель, споруд, майнових внесків його членів, виготовленої ним продукції, доходів, одержаних від її реалізації та іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу, іншого майна, придбаного на підставах, не заборонених законом.

Члени кооперативу можуть передавати як пайовий внесок право користування належною їм земельною ділянкою у порядку, визначеному земельним законодавством. За земельну ділянку, передану виробничому кооперативу в користування, з кооперативу може справлятися плата у розмірах, визначених загальними зборами членів кооперативу.

Для здійснення господарської та іншої діяльності виробничий кооператив за рахунок власного майна формує відповідні фонди.

Майно виробничого кооперативу відповідно до його статуту поділяється на пайовий і неподільний фонди. Неподільний фонд утворюється за рахунок вступних внесків і майна кооперативу (за винятком землі). Пайові внески членів кооперативу до нього не включаються. Порядок формування і розміри неподільного фонду встановлюються статутом.

Згідно зі ст.101 ГК управління виробничим кооперативом здійснюється на основі самоврядування, гласності, участі його членів у вирішенні питань діяльності кооперативу.

Вищим органом управління виробничого кооперативу є загальні збори членів кооперативу. До органів управління кооперативу належать правління (голова) кооперативу та ревізійна комісія (ревізор) кооперативу.

Статутом виробничого кооперативу може бути передбачено спостережну раду кооперативу. Члени ревізійної комісії (ревізор) кооперативу не можуть бути членами його правління (головою кооперативу) чи спостережної ради.

48. Відокремлені підрозділи суб'єктів господарювання

Право на відкриття філій, представництв та інших відокремлених підрозділів є одним з найважливіших прав, наданих законодавством юридичним особам. Воно, наприклад, закріплено в Законі України «Про господарські товариства» (ст. 9) тощо.

Відокремленими підрозділами (структурними одиницями) є філії, представництва, відділення та інші структурні підрозділи, що наділяються частиною майна господарських організацій. Вони можуть мати рахунок (рахунки) в установах банку.

Філії, представництва та інші відокремлені підрозділи господарської організації діють на підставі положення, затвердженого цією організацією.

104

Згідно зі ст.95 Цивільного кодексу України, філія — це відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину його функцій.

Представництво — це відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи.

Філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення. Керівники філій та представництв призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності. Відомості про філії та представництва юридичної особи включаються до єдиного державного реєстру (ст.95 ЦК).

Філії і представництва мають як подібні, так і відмінні риси.

По-перше, у філій і представництв подібне те, що вони є розташованими поза місцезнаходженням юридичної особи його відокремленими підрозділами, самі не будучи юридичними особами.

Отже, вони не мають права від свого імені здійснювати ті або інші дії, а можуть це робити тільки від імені тієї юридичної особи, що

створила їх.

По-друге, і філії, і представництва не володіють необхідним для юридичних осіб ступенем майнової відокремленості. Вони наділяються майном, необхідним для здійснення ними діяльності, юридичною особою, що створила їх, що відображається не на самостійному, а на окремому балансі.

По-третє, зближає філії і представництва і те, що вони повинні бути зазначені в статуті юридичної особи, що створила їх, діють на підставі Положення про філію (представництво), що затверджується юридичною особою, а їхні керівники призначаються цією самою юридичною особою і діють на підставі довіреності.

Незважаючи на значну подібність, філії і представництва мають істотні відмінності за характером виконуваних ними дій (функцій). Філії мають право вчиняти всі ті дії (або їх частину), що здійснює відповідно до установчих документів юридична особа, яка їх створила. Наприклад, філія банку має право здійснювати банківські операції в межах, зазначених у Положенні про філію. Перелік таких дій визначається в Положенні про філію, але їхнє коло не може бути ширшим за те, що зазначене у предметі діяльності самої юридичної особи, тобто в межах її правоздатності.

На відміну від філій представництва не мають права виконувати фактичні дії, а їх компетенція обмежується лише юридичними діями — укладення контрактів, захист інтересів юридичної особи тощо. Наприклад, на відміну від філій комерційного банку його представництво не має права виконувати банківські операції, а може лише представляти інтереси банку поза його місцезнаходженням (наприклад, пропагувати послуги свого банку серед потенційних клієнтів) і захищати їх.

105


Для здійснення діяльності керівники філій і представництв наділяються генеральною (загальною) довіреністю, згідно з якою вони мають право укладати угоди від імені юридичної особи, що створила їх, у межах наданих їм повноважень.

Ці положення щодо правового становища філій і представництв стосується і створюваних на території України відокремлених підрозділів інофірм-нерезидентів.

Залежно від особливостей юридичної особи, що створила їх, філії і представництва, поряд із загальною правовою характеристикою, можуть характеризуватися певною специфікою.

Прийняті в останні роки нові законодавчі і підзаконні нормативно-правові акти містять низку деталізуючих правил і додаткових вимог до створення і діяльності відокремлених підрозділів деяких юридичних осіб.

Так, створення і функціонування філій і представництв страховиків регулюється Положенням про порядок здійснення страхової діяльності відокремленими підрозділами страховиків, затвердженим Комітетом у справах нагляду за страховою діяльністю від 12.03.94 р.

Деякі спеціальні вимоги передбачені Інструкцією про порядок реєстрації представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні, затвердженою Міністерством зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України від 18.01.96 р. № ЗО.

49. Господарські об'єднання

Здійснення підприємницької діяльності її суб'єктами-підпри-ємствами потребує безпосередньої взаємодії з іншими юридичними особами з метою колективного використання виробничого, науково-технічного, інформаційного і фінансового потенціалу кожного з них для досягнення більшої ефективності. Це обумовило створення великого числа і різноманітності видів господарських об'єднань, що виникають на добровільній основі, з активними «горизонтальними» зв'язками між їх учасниками — суб'єктами підприємницької діяльності.

На практиці діє багато різних видів господарських об'єднань, що потребує їхнього відповідного правового регулювання.

Згідно з ч. 1 ст. 119 Господарського кодексу України залежно від порядку заснування об'єднання підприємств можуть утворюватися як господарські об'єднання або як державні чи комунальні господарські об'єднання.

У Господарському кодексі України (ч.2 ст.119) міститься визначення господарського об'єднання. Господарське об'єднання — об'єднання підприємств, утворене за ініціативою підприємств, незалеж-

но від їх виду, які на добровільних началах об'єднали свою господарську діяльність.

Господарські об'єднання є добровільними об'єднаннями юридичних осіб, які створені ними з метою координації діяльності, забезпечення захисту їхніх прав, представлення спільних інтересів у державних та інших органах, а також міжнародних організаціях. Метою таких об'єднань є захист і реалізація інтересів їх учасників, консолідація зусиль у забезпеченні роботи його структур.

Господарські об'єднання характеризуються наступними ознаками.

По-перше, його засновниками (учасниками) можуть бути тільки комерційні юридичні особи, тобто організації, основною метою яких є одержання прибутку.

По-друге, учасники об'єднання зберігають свою юридичну самостійність як суб'єкти права. Це зафіксовано в ч.І ст.121 Господарського кодексу: підприємства — учасники об'єднання підприємств зберігають статус юридичної особи незалежно від організаційно-правової форми об'єднання, і на них поширюються положення цього Кодексу та інших законів щодо регулювання діяльності підприємств. Отже, об'єднання не має права здійснювати управління і контроль за діяльністю учасників і виконувати функції щодо розпорядження їхнім майном.

По-третє, добровільний порядок створення. Добровільність волевиявлення засновників на створення об'єднання знаходить висвітлення в установчому договорі.

По-четверте, об'єднання визнається новим і самостійним суб'єктом права (юридичною особою), що є власником майна, переданого йому засновниками (учасниками). Згідно з ч.4 ст. 118 ГК об'єднання є юридичною особою.

Одне з основних правил, що регламентує виконання господарським об'єднанням зобов'язань, визначає норма, що міститься у ч.4 ст.123 Господарського кодексу: об'єднання підприємств не відповідає за зобов'язаннями його учасників, а підприємства-учасники не відповідають за зобов'язаннями об'єднання, якщо інше не передбачено установчим договором або статутом об'єднання.

Це положення випливає із принципу самостійної майнової відповідальності юридичної особи, закріпленого в ст.96 Цивільного кодексу України: юридична особа самостійна відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном.

Господарський кодекс України (ст. 120) називає чотири види господарських об'єднань: асоціація, корпорація, консорціум і концерн. Перші два види — договірні, інші — статутні. Приведення в законодавстві переліку об'єднань має певне значення для відокремлення різних видів використовуваних у практиці об'єднань, виявлення їхніх відмінностей. Водночас важливо, що цей перелік не має

106

 107


вичерпного характеру. У Законі зазначено, що можливі й інші об'єднання підприємств, передбачені законом. Це дозволяє включати до сфери чинності Закону нові, раніше не відомі, види об'єднань.

Асоціація — договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності підприємств, що об'єдналися, шляхом централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації виробництва, організації спільних виробництв на основі об'єднання учасниками фінансових та матеріальних ресурсів для задоволення переважно господарських потреб учасників асоціації (ч.2 ст.120 ХК). Хоча мета асоціації в законодавстві визначена як координація діяльності, звичайно це не єдина мета. Іншими цілями асоціації можуть бути забезпечення захисту прав учасників, представлення спільних інтересів тощо.

За визначенням, наданим у Господарському кодексі, корпорацією визнається договірне об'єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що об'єдналися, з делегуванням ними окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органам управління корпорації (ч.З ст.120 ГК).

Отже, у корпорації можлива централізація функцій — їхній перелік визначається в договорі. Корпорація виконує лише ті функції і здійснює ті повноваження, що добровільно передані їй учасниками. Таким чином, учасники можуть передбачати вилучення окремих функцій із свого ведення або зменшення їхніх обсягів із передачею відповідних виключених повноважень корпорації в цілому.

Консорціум — це тимчасове статутне об'єднання підприємств для досягнення його учасниками певної загальної господарської мети (реалізації цільових програм, науково-технічних, будівельних проектів тощо). Консорціум використовує коштів, якими його наділяють учасники, централізовані ресурси, виділені на фінансування відповідної програми, а також кошти, що надходять з інших джерел, в порядку, визначеному його статутом. У разі досягнення мети його створення консорціум припиняє свою діяльність (ч.4 ст. 120 ГК).

Концерном визнається статутне об'єднання підприємств, а також інших організацій, на основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників об'єднання, з централізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Учасники концерну наділяють його частиною своїх повноважень, у тому числі правом представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями. Учасники концерну не можуть бути одночасно учасниками іншого концерну (ч.5 ст.120 ГК).

Концерн дає змогу об'єднати ресурси і зусилля його учасників при збереженні їхньої повної правової самостійності і юридичної

 можливості вступу в інші відносини з іншими суб'єктами підприємницької діяльності.

Відмінність концерну від інших видів господарських об'єднань (особливо від асоціації) — у високому ступені централізації і глибині зв'язку між учасниками. Властива концерну централізація значної частини виробничо-господарських функцій і здійснення всіма його учасниками єдиної політики в рамках концерну призводить до наділення його широким колом власних повноважень здійснення виробничої діяльності, у тому числі щодо утворення централізованих фінансових фондів, створення нових суб'єктів господарської діяльності в інтересах учасників концерну з тісними господарськими зв'язками і відносинами його учасників всередині концерну.

50. Холдингові компанії

Згідно з ч.5 ст.126 Господарського кодексу України суб'єкт господарювання, що володіє контрольним пакетом акцій дочірнього підприємства (підприємств), визнається холдинговою компанією. Між холдинговою компанією та її дочірніми підприємствами встановлюються відносини контролю-підпорядкування відповідно до вимог цієї статті Кодексу та інших законів. Якщо з вини контролюючого підприємства дочірнім підприємством було укладено (здійснено) невигідні для нього угоди або операції, то контролююче підприємство повинно компенсувати завдані дочірньому підприємству збитки. Якщо дочірнє підприємство з вини контролюючого підприємства опиниться у стані неплатоспроможності і буде визнано банкрутом, то субсидіарну відповідальність перед кредиторами дочірнього підприємства нестиме контролююче підприємство (чч.6,7 ст.126 ГК).

В Україні діяльність холдингів у цілому не урегульована законодавством. Регламентована тільки діяльність холдингів, створюваних у процесі корпоратизації і приватизації, що діють на підставі Указу Президента України «Про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації і приватизації» від 11.05.94 р. № 222/94 і затвердженого цим Указом Положення про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації і приватизації (далі — Положення).

У Положенні холдингова компанія визначена як господарюючий суб'єкт, який володіє контрольними пакетами акцій інших, одного або більше господарюючих суб'єктів.

Для того, щоб вважатися холдинговою компанією в Україні суб'єкт господарювання має володіти не просто пакетами акцій інших, дочірніх компаній, а контрольними пакетами акцій. Це обов'язкова умова визнання суб'єкта господарювання холдинговою

108

 109


компанією, створюваною в процесі корпоратизації і приватизації в Україні.

Контрольним пакетом акцій вважається кількість акцій (пай, частка у статутному фонді), що надає право холдинговій компанії здійснювати фактичний контроль над господарюючим суб'єктом. Рішення щодо підтвердження наявності контрольного пакета акцій, якщо його розмір становить менш як 51 відсоток, приймає Анти-монопольний комітет України з урахуванням конкретних особливостей установчих документів і структури статутних фондів господарюючих суб'єктів у порядку, що встановлює цей Комітет.

Дочірнє підприємство — суб'єкт господарювання, контрольним пакетом акцій якого володіє холдингова компанія.

Те, що суб'єкт господарювання визнається дочірнім підприємством, зовсім не означає позбавлення його самостійності дій. Воно зберігає свою юридичну самостійність. Оскільки дочірнє підприємство є юридичною особою, воно має право самостійно виступати в господарському обігу, однак вирішальний вплив на управління ним має холдингова компанія.

Законодавством передбачено низку обмежень і заборон щодо створення і діяльності холдингової компанії.

Так, створення холдингових компаній у процесі корпоратизації та приватизації не допускається в таких галузях:

торгівля товарами народного споживання та продукцією виробничо-технічного призначення;

виробництво та переробка сільськогосподарської продукції;

громадське харчування та побутове обслуговування населення;

автомобільний транспорт (крім підприємств, що виконують переважно міжнародні перевезення).

Не допускається створення холдингової компанії, якщо вона та її дочірні підприємства або два і більше дочірніх підприємств реалізують взаємозамінні товари (роботи, послуги) та їхня сукупна частка на відповідному загальнодержавному або регіональному ринку перевищує 35 відсотків.

Поглинання одного господарюючого суб'єкта іншим не допускається:

якщо господарюючий суб'єкт, що поглинається, та холдингова компанія або її дочірні підприємства реалізують третім особам взаємозамінні товари (роботи, послуги) та їхня сукупна частка на відповідному ринку перевищує 35 відсотків;

якщо холдингова компанія або будь-яке з її дочірніх підприємств є споживачем товарів (робіт, послуг), які виробляє господарюючий суб'єкт, що поглинається, і частка цього суб'єкта на відповідному ринку перевищує 35 відсотків;

якщо господарюючий суб'єкт, що поглинається, здійснює збут товарів (робіт, послуг), які виготовляє холдингова компанія або будь-яке дочірнє підприємство і частка першого на відповідному ринку в момент поглинання перевищує 35 відсотків.

 Ці обмеження стосуються лише дочірніх підприємств, стосовно яких материнською є холдингова компанія, що створюється в процесі корпоратизації і приватизації, і вони не можуть бути поширені на інші дочірні підприємства.

Поглинання господарюючих суб'єктів у процесі приватизації здійснюється за згодою Антимонопольного комітету України в порядку, установленому ним.

Таким чином, основними особливостями, що характеризують холдингові компанії за законодавством України, є:

холдингові компанії можуть бути дочірнім підприємством інших холдингових компаній;

дочірнє підприємство не може володіти акціями холдингової

компанії;

законодавство передбачає низку обмежень стосовно створення і

діяльності холдингових компаній.

51. Товарні біржі

Згідно зі ст.278 Господарського кодексу України здійснення торговельно-біржової діяльності має на меті організацію та регулювання торгівлі шляхом надання послуг суб'єктам господарювання у здійсненні ними торговельних операцій спеціально утвореною господарською організацією — товарною біржею.

Правові умови створення та діяльності товарних бірж, а також основні правила здійснення торговельно-біржової діяльності визначаються Господарським кодексом, прийнятими відповідно до нього законами та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до ст.279 ГК товарна біржа є особливим суб'єктом господарювання, що надає послуги в укладенні біржових угод, виявленні попиту і пропозицій на товари, товарних цін, вивчає, упорядковує товарообіг і сприяє пов'язаним з ним торговельним операціям.

Відповідно до Закону України «Про товарну біржу» від 10.12.1991 р. (далі — Закон) товарна біржа є організацією, що об'єднує юридичних і фізичних осіб, які здійснюють виробничу і комерційну діяльність, і має за мету надання послуг в укладенні біржових угод, виявлення товарних цін, попиту і пропозицій на товари, вивчення, упорядкування і полегшення товарообігу і пов'язаних з ним торговельних операцій.

Товарна біржа — це некомерційна юридична особа, яка має спеціальну правоздатність, пов'язану з біржовою діяльністю. Вона не є суб'єктом підприємницької діяльності, але активно бере участь у ринковому процесі.

Вона є тією організацією, що формує оптовий ринок шляхом організації і регулювання біржових торгів. Завдяки біржам ринки певних товарів набувають організований, регульований характер.

110

 111


Товарна біржа діє на основі самоврядування, господарської самостійності, є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, власні поточні та вкладні (депозитні) рахунки в банках, печатку із своїм найменуванням.

Оскільки відповідно до законодавства товарна біржа має статус юридичної особи, їй властиві всі ознаки юридичної особи.

Відповідно до ст.1 Закону товарна біржа не займається комерційним посередництвом і не має на меті одержання прибутку. Отже, біржу слід віднести до некомерційних юридичних осіб.

Діяльність товарної біржі здійснюється відповідно до Закону «Про товарну біржу» та чинного законодавства України, статуту біржі, правил біржової торгівлі та біржового арбітражу.

Особливістю діяльності біржі є те, що її регулювання в значній мірі визначається локальними нормативно-правовими актами, що приймаються нею — установчими документами, правилами біржової торгівлі, типовими договорами, положеннями про структурні підрозділи тощо.

Товарна біржа здійснює свою діяльність за принципами: рівноправності учасників біржових торгів; застосування вільних (ринкових) цін; публічного проведення біржових торгів.

Товарна біржа має право:

установлювати відповідно до Закону «Про товарну біржу» та чинного законодавства України власні правила біржової торгівлі та біржового арбітражу, які є обов'язковими для всіх учасників торгів;

створювати підрозділи біржі та затверджувати положення про них;

розробляти з урахуванням державних стандартів власні стандарти і типові контракти;

зупиняти на деякий час біржову торгівлю, якщо ціни біржових угод протягом дня відхиляються більше ніж на визначений біржовим комітетом (радою біржі) розмір;

установлювати вступні та періодичні внески для членів біржі, плату за послуги, що надаються біржею;

встановлювати інші грошові збори;

встановлювати і стягувати відповідно до статуту біржі плату за реєстрацію угод на біржі, штрафи та інші санкції за порушення статуту біржі та біржових правил;

засновувати арбітражні комісії для вирішення спорів у торговельних угодах;

укладати міжбіржові угоди з іншими біржами, мати своїх представників на них, у тому числі на біржах, розташованих за межами України;

вносити в державні органи пропозиції з питань, що стосуються біржової діяльності;

 видавати біржові бюлетені, довідники та інші інформаційні і

рекламні видання;

здійснювати інші функції, передбачені статутом біржі.

Закон установлює загальні умови створення товарної біржі. Товарна біржа створюється на засадах добровільного об'єднання заінтересованих юридичних і фізичних осіб, яким це не заборонено чинним законодавством.

Заснування товарної біржі здійснюється шляхом укладення засновниками угоди, яка визначає порядок та принципи її створення, склад засновників, їх обов'язки, розмір і строки сплати пайових, вступних та періодичних внесків. Кожний із засновників сплачує

пайовий внесок.

Основним локальним нормативно-правовим актом, що регулює діяльність товарної біржі, є її статут, який затверджується засновниками біржі.

Згідно зі ст. 8 Закону членами товарної біржі є засновники, а також прийняті до її складу згідно із статутом біржі вітчизняні та іноземні юридичні і фізичні особи.

Таким чином, Закон розрізняє дві групи членів біржі: засновники, що підготовляли установчі документи, затверджували їх, здійснювали державну реєстрацію біржі, та члени біржі, що ввійшли до її складу після придбання біржею статусу юридичної особи.

Закон містить лише дві статті, що регулюють управління товарною біржею, називає органи управління товарною біржею і визначає її організаційну структуру. Детально структура, компетенція, порядок формування і діяльності органів управління визначаються самою біржею в її локальних нормативно-правових актах.

Вищим органом управління товарної біржі є загальні збори її членів. У період між загальними зборами членів товарної біржі управління нею здійснює біржовий комітет (рада біржі). Контролюючим органом товарної біржі є контрольна (ревізійна) комісія.

Для управління товарною біржею та забезпечення її функцій на біржі створюються виконавча дирекція та спеціальні підрозділи: розрахункова палата, біржовий арбітраж, котирувальна комісія та інші підрозділи і допоміжні служби, необхідні для її діяльності. Підрозділи біржі діють на основі положень, що затверджуються загальними зборами членів товарної біржі або уповноваженим ними органом.

52. Торгово-промислові палати

Згідно зі ст.21 Господарського кодексу України з метою сприяння розвитку національної економіки, її інтеграції у світове господарство, а також створення сприятливих умов для підприємницької діяльності в Україні можуть створюватися торгово-промислові

112

 113


палати як добровільні об'єднання підприємців та організацій. Торгово-промислова палата є недержавною самоврядною статутною організацією, створеною на засадах членства, що має статус юридичної особи. Держава сприяє торгово-промисловим палатам у виконанні ними статутних завдань. Порядок створення та діяльності торгово-промислових палат встановлюється законом.

Діяльність торгово-промислових палат (ТПП) регулюється Законом України «Про торгово-промислові палати в Україні» від 02.12.1997 р.

Торгово-промислова палата є недержавною неприбутковою самоврядною організацією, яка об'єднує юридичних осіб, які створені і діють відповідно до законодавства України, та громадян України, зареєстрованих як підприємці, та їх об'єднання.

У Законі міститься спеціальна вказівка: ТПП може займатися підприємницькою діяльністю лише в тому обсязі, в якому це необхідно для виконання її статутних завдань. Одержаний нею прибуток не розподіляється між членами ТПП, а спрямовується на виконання її статутних завдань.

ТПП є юридичною особою і відповідає за своїми обов'язками всіма коштами і майном, що їй належать. ТПП не відповідає за зобов'язаннями своїх членів, так само як члени ТПП не відповідають за її зобов'язаннями. ТПП не відповідає за зобов'язаннями створених нею підприємств та інших організацій, так само як підприємства та інші організації не відповідають за зобов'язаннями ТПП.

Відповідно до Закону, назва «торгово-промислова палата» та утворені на його основі словосполучення можуть використовуватися лише стосовно організацій, створених відповідно до цього Закону. Інші організації не мають права використовувати у своїх назвах словосполучення «торгово-промислова палата», «торгова палата» або «промислова палата» і не підлягають державній реєстрації під назвами, що містять ці словосполучення.

Отже, законодавством України статус ТПП установлений як не-комерційної організації, що характеризується двома основними ознаками: неприбутковістю і нерозподілом прибутку між її членами.

Закон надав ТПП статусу юридичної особи з усіма властивими їй ознаками, включаючи самостійну відповідальність за своїми обов'язками та наявність відокремленого майна. Водночас ТПП чітко виділені з кола юридичних осіб шляхом введення спеціальних обмежень на використання найменування «ТПП» у найменуваннях інших комерційних та некомерційних організацій.

У Законі встановлені стосовно ТПП кількісні обмеження — ТПП створюються на території Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя (регіональні ТПП), однак у межах кожної з цих адміністративно-територіальних одиниць може бути створена лише одна ТПП.

На території України діє ТПП України.

114

 ТПП створюється за ініціативою не менш як 50 засновників, які знаходяться на відповідній території. Засновники ТПП скликають установчий з'їзд (конференцію) або загальні збори, на яких приймається статут і створюються керівні органи ТПП.

Членами ТПП можуть бути лише юридичні особи, які створені і діють відповідно до законодавства України, та громадяни України, зареєстровані як підприємці, та їх об'єднання.

Особливості державної реєстрації ТПП полягають у тому, що державна реєстрація ТПП України провадиться Міністерством юстиції України, ТПП Автономної Республіки Крим — Головним управлінням юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, інших торгово-промислових палат — відповідно обласними, Київським та Севастопольським місцевими управліннями юстиції. ТПП набуває статусу юридичної особи з дня її державної реєстрації.

Діяльність ТПП припиняється шляхом її ліквідації, що провадиться за рішенням засновників ТПП або за рішенням її вищого керівного органу. ТПП може бути також ліквідовано за рішенням суду у випадках і порядку, встановлених законодавством України. ТПП надані численні права, у тому числі:

проводити за дорученням державних органів незалежну експертизу нормативно-правових актів з питань економіки, зовнішньоекономічних зв'язків, а також з інших питань, що стосуються прав та інтересів підприємців;

представляти і захищати законні інтереси ТПП або за дорученням

її членів їх інтереси;

надавати за дорученням українських та іноземних юридичних і фізичних осіб послуги, пов'язані із захистом їх прав та інтересів, відповідно до законодавства України та міжнародних договорів

України;

проводити на замовлення українських та іноземних підприємців експертизу, контроль якості, кількості, комплектності товарів (у тому числі експортних та імпортних) і визначити їх вартість;

засвідчувати і видавати сертифікати про походження товарів, сертифікати визначення продукції власного виробництва підприємств з іноземними інвестиціями та інші документи, пов'язані із здійсненням зовнішньоекономічної діяльності;

створювати за ініціативою учасників спору третейські суди відповідно до законодавства України, галузеві або територіальні комітети (ради) підприємців, цільові секції фахівців-консультантів.

Методичні та експертні документи, видані ТПП у межах їх повноважень, є обов'язковими для застосування на всій території

України.

Окремий розділ Закону регулює особливості створення і діяльності ТПП України.

115


Членами ТПП України є ТПП, створені відповідно до Закону, юридичні особи, які створені і діють відповідно до законодавства України, громадяни України, що зареєстровані як підприємці, та їх об'єднання. Члени регіональних ТПП одночасно є членами ТПП України.

Серед важливих повноважень, якими наділена лише ТПП України, слід зазначити:

засвідчення обставин форс-мажору відповідно до умов зовнішньоторговельних операцій і міжнародних договорів України, а також торговельні та портові звичаї, прийняті в Україні;

ведення недержавного реєстру українських підприємців за їх згодою, фінансовий стан яких свідчить про їх надійність як партнерів у підприємницькій діяльності в Україні та за її межами;

при ТПП України діють Міжнародний комерційний арбітражний суд і Морська арбітражна комісія, діяльність яких регулюється законодавством України.

53. Учасники ринку цінних паперів

Згідно зі ст.360 Господарського кодексу України для забезпечення організації функціонування ринку цінних паперів утворюється фондова біржа — акціонерне товариство, яке зосереджує попит і пропозицію цінних паперів, сприяє формуванню їх біржового курсу та здійснює свою діяльність відповідно до цього Кодексу, інших законів, а також статуту і правил фондової біржі.

Відповідно до визначення, наданого у Законі України «Про цінні папери і фондову біржу» від 18.06.1991 р., фондова біржа — організаційно оформлений, постійно діючий ринок, на якому здійснюється торгівля цінними паперами.

Правовий статус фондового ринку визначений законодавством України як акціонерне товариство, яке зосереджує попит і пропозицію цінних паперів, сприяє формуванню їх біржового курсу та здійснює свою діяльність відповідно до Закону, інших актів законодавства України, статуту і правил фондової біржі.

Фондову біржу може бути створено не менш як 20 засновниками — торговцями цінними паперами, які мають дозвіл на здійснення комерційної і комісійної діяльності по цінних паперах за умови внесення ними до статутного фонду не менш як 10000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Вона набуває прав юридичної особи з дня її реєстрації Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Фондова біржа — організація, яка створюється без мети отримання прибутку та займається виключно організацією укладання угод купівлі та продажу цінних паперів та їх похідних. Вона не може

 здійснювати операції з цінними паперами від власного імені та за дорученням клієнтів, а також виконувати функції депозитарію.

Позначення «фондова біржа» або таке, в якому міститься вислів «фондова біржа», може використовувати у своєму фірмовому найменуванні або рекламі тільки та організація, що створена у вищевказаному порядку.

Діяльність фондової біржі припиняється у тому разі, коли число її членів стало менше 10. Якщо у фондовій біржі залишилося 10 членів, її діяльність припиняється у разі неприйняття нових членів протягом шести місяців.

Діяльність фондової біржі припиняється відповідно до законодавства України про акціонерні товариства та інші види господарських товариств.

Суб'єктами ринку цінних паперів також є інститути спільного інвестування. Закон України «Про інститути спільного інвестування (пайові і корпоративні інвестиційні фонди)» від 15.03.2001 р. визначає правові та організаційні основи створення, діяльності та відповідальності суб'єктів спільного інвестування, особливості управління їх активами, встановлює вимоги до складу, структури та зберігання активів, особливості розміщення та обігу цінних паперів інститутів спільного інвестування, порядок та обсяг розкриття інформації інститутами спільного інвестування з метою залучення та ефективного розміщення фінансових ресурсів інвесторів.

Відповідно до ст.З Закону інститут спільного інвестування (ІСІ) — це корпоративний інвестиційний фонд або пайовий інвестиційний фонд, який провадить діяльність, пов'язану з об'єднанням (залученням) грошових коштів інвесторів з метою отримання прибутку від вкладення їх у цінні папери інших емітентів, корпоративні права та нерухомість.

Одним з ІСІ є корпоративний інвестиційний фонд. Відповідно до законодавчого формулювання корпоративний інвестиційний фонд — це ІСІ, який створюється у формі відкритого акціонерного товариства і провадить виключно діяльність із спільного інвестування.

Він створюється відповідно до законодавства з питань діяльності акціонерних товариств з урахуванням особливостей, встановлених Законом.

Цей фонд здійснює свою діяльність, якщо 70 або більше відсотків середньорічної вартості активів, що належать йому на праві власності, вкладені в цінні папери.

Корпоративний інвестиційний фонд не має права:

емітувати і розміщувати цінні папери, крім акцій;

залучати позики або кредит у розмірі, що перевищує 10 відсотків його активів;

надавати активи під заставу в інтересах третіх осіб;

розміщувати акції за ціною, нижчою від номінальної вартості;

116

 117


розміщувати акції за ціною, нижчою від вартості чистих активів корпоративного інвестиційного фонду в розрахунку на одну акцію;

розміщувати акції понад оголошену кількість;

відмовитися від викупу власних акцій з підстав, не зазначених у Законі або в нормативно-правових актах Комісії;

створювати будь-які спеціальні або резервні фонди.

Акції корпоративного інвестиційного фонду повинні бути тільки простими іменними.

Органами корпоративного інвестиційного фонду є загальні збори акціонерів та спостережна (наглядова) рада.

Пайовий інвестиційний фонд — це активи, що належать інвесторам на праві спільної часткової власності, перебувають в управлінні компанії з управління активами та обліковуються останньою окремо від результатів її господарської діяльності. Мінімальний обсяг активів пайового інвестиційного фонду не може бути меншим розміру початкового статутного фонду (капіталу) корпоративного інвестиційного фонду. Пайовий інвестиційний фонд не є юридичною особою.

Пайовий інвестиційний фонд створюється за ініціативою компанії по управлінню активами шляхом придбання інвесторами випущених нею інвестиційних сертифікатів.

Особливості діяльності пайового інвестиційного фонду визначаються його регламентом.

З введенням у дію Закону створення інститутів спільного інвестування (інвестиційних фондів та інвестиційних компаній) відповідно до Указу Президента України від 19.02.1994 р. № 55/94 «Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії» забороняється.

Саморегулівні організації ринку цінних паперів діють відповідно до Положення про саморегулівну організацію ринку цінних паперів, затвердженого наказом Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку від 23.12.1996 р. № 329 (далі — Положення).

Саморегулівна організація — це безприбуткова організація з правами юридичної особи, що здійснює свою діяльність відповідно до законодавства України і Положення, має самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку, штампи та бланки зі своїм найменуванням.

Вона створюється в організаційно-правових формах, передбачених законодавством, діє на підставі статуту, установчого договору (якщо це передбачено для обраної організаційно-правової форми), а також правил цієї організації.

Статус саморегулівної організації можуть одержати:

а) громадські організації фізичних осіб — професійних учасників
ринку цінних паперів;

б) об'єднання юридичних осіб — професійних учасників ринку
цінних паперів.

 Статус саморегулівної організації надається Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку тим організаціям чи об'єднанням, кількість учасників яких становить не менш як 25 відсотків від загальної кількості осіб, що здійснюють конкретний вид професійної діяльності на ринку цінних паперів на підставі дозволів (ліцензій), виданих Державною комісією.

54. Промислово-фінансові групи

Загальні правила створення і діяльності промислово-фінансових груп зазначені в ст.125 Господарського кодексу України.

Основними нормативно-правовими актами, що регулюють правовий статус промислово-фінансових груп (ПФГ) в Україні, є Закон України «Про промислово-фінансові групи в Україні» від

21.11.1995 р.

Промислово-фінансова група — це об'єднання, до якого можуть входити промислові підприємства, сільськогосподарські підприємства, банки, наукові і проектні установи, інші установи та організації всіх форм власності, що мають на меті отримання прибутку, та яке створюється за рішенням Уряду України на певний термін з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми згідно з міждержавними договорами, а також виробництва кінцевої продукції.

Найменування ПФГ повинно містити словосполучення * промислово-фінансова група (ПФГ)». Вживання словосполучення «промислово-фінансова група (ПФГ)» у назвах суб'єктів підприємницької діяльності, що реєструються не за нормами Закону « Про промислово-фінансові групи в Україні», не дозволяється відповідно до ст. 3.7 Закону.

ПФГ включає головне підприємство та учасників. Головне підприємство ПФГ — це підприємство, створене відповідно до законодавства України, яке виробляє кінцеву продукцію ПФГ, здійснює її збут, сплачує податки в Україні та офіційно представляє інтереси ПФГ в Україні та за її межами.

Учасник ПФГ — підприємство, банк або інша наукова чи проектна установа, організація, створені згідно із законодавством України, або іноземна юридична особа, що входить до складу ПФГ, виробляє проміжну продукцію ПФГ або надає банківські та інші послуги учасникам і головному підприємству ПФГ і має на меті отримання прибутку.

Головне підприємство та учасники ПФГ зберігають статус юридичної особи, а також незалежність у здійсненні виробничої, господарської і фінансової діяльності відповідно до Закону та укладеної Генеральної угоди про сумісну діяльність.

118

 119


ПФГ та головне підприємство і учасники ПФГ створюються і діють з дотриманням вимог законодавства України, у тому числі і законодавства про захист економічної конкуренції.

У складі ПФГ може бути тільки одне головне підприємство.

ПФГ не має статусу юридичної особи. Право діяти від імені ПФГ має виключно головне підприємство ПФГ.

Головне підприємство та учасники ПФГ укладають Генеральну угоду про сумісну діяльність щодо виробництва кінцевої продукції ПФГ, яка підлягає затвердженню Кабінетом Міністрів України.

Головне підприємство або учасник ПФГ не несе відповідальності за зобов'язаннями держави. Держава не несе відповідальності за зобов'язаннями головного підприємства або учасника ПФГ.

Головне підприємство ПФГ не несе відповідальності за зобов'язаннями учасників ПФГ, учасники ПФГ не несуть відповідальності за зобов'язаннями головного підприємства ПФГ, якщо інше не обумовлено двосторонніми договорами, гарантіями, Генеральним угодою.

Підприємство, установа, організація можуть бути головним підприємством або учасником тільки однієї ПФГ. Відповідно до Закону у складі ПФГ може бути тільки один банк.

Головним підприємством ПФГ не можуть бути торговельне підприємство, транспортне підприємство, підприємство в сфері громадського харчування, побутового обслуговування, матеріально-технічного постачання, банк, фінансово-кредитна установа.

Створення ПФГ забороняється у сфері торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування населення, матеріально-технічного постачання, транспортних послуг.

Таким чином, правовий статус ПФГ, включаючи їх створення, діяльність і припинення, регулюється в Україні значно жорсткіше, ніж господарських об'єднань підприємств. У цьому регулюванні переважають імперативні норми. Локальні норми, що регулюють діяльність ПФГ (статути, договір про створення ПФГ, договори, що укладаються між учасниками ПФГ) мають обмежене застосування і можуть регулювати лише ті відносини, що не урегульовані законодавством про ПФГ.

ПФГ, будучи сукупністю комерційних юридичних осіб, не є юридичною особою, тому може розцінюватися як специфічний суб'єкт підприємництва.

55. Кредитні спілки у сфері господарювання

Згідно зі ст. 130 ГК України громадяни, які постійно проживають на території України, можуть об'єднуватися у кредитні спілки.

Кредитною спілкою є неприбуткова організація, заснована громадянами у встановленому законом порядку на засадах добровільного об'єднання грошових внесків з метою задоволення потреб її

 членів у взаємному кредитуванні та наданні інших фінансових послуг. Кредитна спілка є юридичною особою. Статусу юридичної особи вона набуває з дня її державної реєстрації.

Кредитна спілка діє на основі статуту, який затверджується загальними зборами членів кредитної спілки.

Майно кредитної спілки є її власністю і складається з фондів кредитної спілки, коштів доходу та іншого майна.

Кредитна спілка не може бути засновником або учасником суб'єктів підприємницької діяльності.

Статус, порядок організації та здійснення господарської діяльності кредитної спілки визначається Господарським кодексом, законом про кредитні спілки та іншими законами.

Відповідно до Закону України «Про кредитні спілки» від 20.12.2001 р. кредитна спілка — це неприбуткова організація, заснована фізичними особами на кооперативних началах з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні і наданні фінансових послуг за рахунок об'єднаних грошових внесків членів кредитної спілки. Кредитна спілка є фінансовою установою, виключним видом діяльності якої є надання фінансових послуг, передбачених законом.

Кредитна спілка є юридичною особою, має самостійний баланс, банківські рахунки, які відкриває і використовує відповідно до законодавства в самостійно обраних банківських установах, а також печатку, штамп і бланки зі своїм найменуванням, власну символіку. Кредитна спілка набуває статусу юридичної особи з моменту її державної реєстрації. Державна реєстрація кредитних спілок здійснюється спеціально уповноваженим органом виконавчої влади в сфері регулювання ринків фінансових послуг при наявності всіх необхідних документів протягом одного календарного місяця. Реєстрація кредитних спілок здійснюється шляхом внесення відповідного запису до державного реєстру фінансових установ.

Кредитна спілка може укладати від свого імені договори та інші угоди, що не суперечать закону, іншим нормативно-правовим актам та статуту кредитної спілки, набувати майнові і немайнові права, мати обов'язки, що випливають із законодавства України та укладених кредитною спілкою угод, бути позивачем та відповідачем у судах. Кредитна спілка діє на основі самофінансування, несе відповідальність за результати своєї діяльності і виконання зобов'язань перед своїми членами, партнерами, державним і місцевим бюджетами. Кредитна спілка несе відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах вартості майна, що належить їй на праві власності. Кредитна спілка діє на підставі статуту, що не суперечить законодавству України.

У статуті кредитної спілки обов'язково вказуються: найменування кредитної спілки та її юридична адреса; мета створення і завдання кредитної спілки; ознака членства в кредитній спілці; порядок утворення і діяльності органів управління кредитної спіл-

120

 121


ки, порядок утворення філій і відділень, їх повноваження; права та обов'язки членів кредитної спілки; умови і порядок вступу в кредитну спілку, порядок припинення членства; порядок сплати вступних та інших внесків; джерела надходження і порядок використання коштів та іншого майна кредитної спілки, у тому числі порядок і умови надання кредитів членам кредитної спілки, порядок формування і використання фондів, утворених спілкою; порядок звітності і здійснення контролю за діяльністю органів управління кредитної спілки; порядок внесення змін і доповнень до статуту кредитної спілки; порядок припинення діяльності кредитної спілки і вирішення майнових питань у зв'язку з її ліквідацією (реорганізацією); порядок покриття можливих збитків кредитної спілки; порядок розподілу доходів кредитної спілки.

Майно кредитної спілки формується за рахунок: вступних, обов'язкових пайових та інших внесків членів кредитної спілки (крім вкладів (внесків) на депозитні рахунки); плати за надання своїм членам кредитів та інших послуг, а також доходів від здійснення інших видів статутної діяльності; доходів від придбаних кредитною спілкою державних цінних паперів; грошових та інших майнових пожертвувань, благодійних внесків, грантів, безкоштовної технічної допомоги як юридичних, так і фізичних осіб, у тому числі іноземних; інших надходжень, не заборонених законодавством.

Майно кредитної спілки є її власністю. Кредитна спілка володіє, користується і розпоряджається належним їй майном відповідно до закону та свого статуту. Капітал кредитної спілки складається з пайового, резервного і додаткового капіталів, а також залишку не-поділеного доходу спілки і не може бути менше 10 відсотків від суми його загальних зобов'язань.

Кредитна спілка не може бути засновником, співзасновником або учасником суб'єктів підприємницької діяльності, крім місцевого кооперативного банку, як на території України, так і за її межами (п.4 ст.З Закону України «Про кредитні спілки»).

Кредитні союзи в Україні діють відповідно до Господарського кодексу, Закону України «Про кредитні спілки» та інших законів. Закон «Про кредитні спілки» визначає організаційні, правові та економічні основи створення і діяльності кредитних спілок, їх об'єднань, права та обов'язки членів кредитних спілок та їхніх об'єднань.

56. Правовий статус благодійних та інших неприбуткових організацій у сфері господарювання

Згідно зі ст. 131ГК України юридичні особи, незалежно від форм власності, а також повнолітні громадяни можуть утворювати благодійні організації (благодійні фонди, членські благодійні організації, благодійні установи тощо).

 Благодійною організацією визнається недержавна організація, яка здійснює благодійну діяльність в інтересах суспільства або окремих категорій осіб без мети одержання прибутків від цієї діяльності. Благодійні організації утворюються і діють за територіальним принципом.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а також державного та комунального підприємства, установи, організації, що повністю або частково фінансуються з бюджету, не можуть бути засновниками (засновником) та/або членами благодійної організації.

Благодійна організація діє на основі статуту (положення), що затверджується вищим органом управління благодійної організації, і є юридичною особою.

Благодійна організація має право здійснювати неприбуткову господарську діяльність, спрямовану на виконання її статутних цілей та завдань. Здійснення благодійними організаціями діяльності у вигляді надання певних послуг (виконання робіт), що підлягають обов'язковій сертифікації або ліцензуванню, допускається після такої сертифікації або ліцензування в установленому законом

порядку.

Додаткові вимоги щодо створення, державної реєстрації, здійснення господарської діяльності та інших питань діяльності благодійних організацій встановлюються Господарським кодексом, законом про благодійництво та благодійні організації, іншими законами.

Особливості статусу інших юридичних осіб, що здійснюють неприбуткову господарську діяльність, визначаються відповідними законами, якими регулюється порядок діяльності цих суб'єктів.

Засновниками (засновником) благодійної організації можуть бути громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, які досягли 18 років, а також юридичні особи незалежно від форм власності. Засновники (засновник) благодійної організації на загальних зборах (з'їзді, конференції) приймають рішення про створення благодійної організації, затверджують статут (положення), формують орган управління організацією, заслуховують звіти наглядової ради щодо контролю за цільовим використанням коштів та майна благодійної організації, вирішують інші питання, віднесені законом і статутом (положенням) благодійної організації до їх компетенції.

Благодійною організацією є недержавна організація, головною метою діяльності якої є здійснення благодійної діяльності в інтересах суспільства або окремих категорій осіб відповідно до Закону. Діяльність благодійних організацій має суспільний характер, що не суперечить їх взаємодії з органами державної влади і не позбавляє права на одержання державної підтримки.

Благодійні організації можуть створюватися в наступних організаційно-правових формах: членська благодійна організація;

122

 123


благодійний фонд; благодійна установа; інші благодійні організації (фундації, місії, ліги тощо). Конкретна організаційно-правова форма благодійних організацій визначається засновниками (засновником).

Благодійні організації створюються і діють за територіальним принципом і поділяються за своїм статусом на всеукраїнські, місцеві і міжнародні. Територія діяльності благодійної організації визначається відповідно до її статуту (положення).

Благодійна організація діє на підставі статуту (положення).

У статуті (положенні) благодійної організації вказуються: назва, місцезнаходження, статус і організаційно-правова форма благодійної організації; предмет, цілі, завдання та основні форми благодійної діяльності; порядок утворення і діяльності органів управління благодійної організації; джерела фінансування і порядок використання майна і коштів благодійної організації; порядок внесення змін до статуту (положення) благодійної організації; порядок реорганізації або ліквідації благодійної організації, використання її майна і коштів у разі припинення діяльності; умови і порядок прийняття в члени благодійної організації і вибуття з неї; права та обов'язки членів благодійної організації. До статуту (положення) можуть включатися інші положення, пов'язані з особливостями діяльності благодійної організації. Статут (положення) благодійної організації не повинен суперечити законодавству України.

Благодійна організація здійснює господарську діяльність, спрямовану на виконання її статутних завдань і цілей. Вона користується самостійністю в питаннях прийняття господарських рішень, визначення умов оплати праці апарату організації, використання власних фінансових і матеріальних ресурсів відповідно до вимог законодавства.

Крім Господарського кодексу, правове регулювання створення, державної реєстрації, статусу благодійних організацій, матеріально-технічного забезпечення їхньої благодійної діяльності регулюється Законом України «Про благодійність і благодійні організації» від 16.09.1997 р.

Специфіка оподатковування неприбуткових організацій визначена, зокрема, у Законі України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28.12.1994 р.

57. Зупинення і припинення діяльності суб'єктів господарювання

Відповідно до законодавства України можливе зупинення діяльності суб'єктів господарювання.

Зупинення — це тимчасове припинення діяльності суб'єктів підприємництва.

 Наприклад, тимчасове припинення діяльності підприємств передбачено Положенням про порядок тимчасового припинення діяльності підприємств сфери торгівлі, громадського харчування і послуг, що систематично реалізують недоброякісні товари, порушують правила торгівлі і надання послуг, умови збереження і транспортування товарів, затвердженим постановою Верховної Ради України від 25.01.95 р. Діяльність вищевказаних господарюючих суб'єктів тимчасово припиняється у випадках, коли інші заходи впливу не дали або не дадуть належних результатів, зокрема: повторного виявлення протягом 90 календарних днів того самого порушення (наприклад, обману споживачів); виявлення недоліків, причини яких не можуть бути усунуті негайно, а подальша діяльність його може завдати шкоди життю, здоров'ю або майну споживачів; невиконання господарюючими суб'єктами розпоряджень державних органів у справах захисту прав споживачів про припинення порушень прав споживачів (п.З Положення).

Тимчасове припинення діяльності передбачає зупинення на певний час (до усунення виявлених недоліків) роботи структурних підрозділів, пов'язаних з обслуговуванням споживачів і реалізацією (виробництвом) товарів (п.6 Положення).

Припинення суб'єктів господарювання можливо в різних формах і порядку.

Згідно зі ст. 104 Цивільного кодексу України юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам — правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації. Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення. Порядок припинення юридичної особи в процесі відновлення її платоспроможності або банкрутства встановлюється законом.

Припинення суб'єктів господарювання можливо в добровільному та у примусовому порядку, у формі ліквідації та реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення).

Припинення суб'єктів господарювання можливо як у добровільному порядку (за власною ініціативою суб'єкта), так і в примусовому порядку (на підставі рішення суду або уповноваженого державного органу на підставах, передбачених законом). Якщо суб'єктом господарювання є юридична особа, то її добровільне припинення здійснюється за рішенням засновників (учасників) або відповідного органа, уповноваженого на вирішення питання про припинення.

Якщо перелік підстав, за якими можливе припинення суб'єкта господарювання в добровільному порядку, не передбачений законодавством, то примусове припинення суб'єкта господарювання можливо лише на підставах, зазначених у законодавстві. їх перелік має вичерпний характер.

За формою припинення суб'єктів господарювання — юридичних осіб воно поділяється на реорганізацію та ліквідацію.

124

 125


Основна відмінність реорганізації від ліквідації полягає в тому, що під час реорганізації здійснюється універсальне правонаступ-ництво, тобто всі права та обов'язки суб'єкта (суб'єктів) підприємництва, що реорганізуються, переходять до одного або кількох інших підприємців. Під час ліквідації відбувається припинення прав та обов'язків юридичної особи без правонаступництва, тобто без переходу прав і обов'язків до інших осіб.

Згідно зі ст.106 Цивільного кодексу України злиття, приєднання, поділ та перетворення юридичної особи здійснюються за рішенням його учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, а у випадках, передбачених законом, — за рішенням суду або відповідних органів державної влади. Законом може бути передбачено одержання згоди відповідних органів державної влади на припинення юридичної особи шляхом злиття або приєднання.

Реорганізація суб'єктів господарювання можлива в кількох різновидах: злитті, приєднанні, поділі, перетворенні.

Під час злиття кілька суб'єктів господарювання — юридичних осіб об'єднуються в одне; при цьому всі майнові права й обов'язки кожного з них переходять до новоствореного суб'єкта відповідно до передаточного акта.

Приєднання характеризується тим, що одна юридична особа приєднується до іншої; при цьому приєднана юридична особа втрачає свою юридичну самостійність і стає частиною іншої юридичної особи, до якої і переходять права й обов'язки приєднаного суб'єкта відповідно до передаточного акта.

Під час поділу одна юридична особа поділяється на дві або кілька нових; при цьому створюється дві або кілька нових юридичних осіб на основі раніше діючої однієї; усі її майнові права та обов'язки переходять до новостворених суб'єктів відповідно до роздільного акта.

У разі перетворення суб'єкт господарювання — юридична особа змінює свою організаційно-правову форму, що спричиняє зміну структури управління, прав і обов'язків учасників, звітності тощо, а також перехід усіх майнових прав та обов'язків до нового суб'єкта відповідно до передаточного акта.

Припинення діяльності суб'єктів господарювання можливе на різних підставах, обумовлених як самими суб'єктами, так і законодавством.

Так, однією з підстав примусової ліквідації господарського товариства на підставі рішення суду за поданням органів, що контролюють діяльність товариства, є систематичне або грубе порушення ним законодавства (п. «в» ч.4 ст. 19 Закону України «Про господарські товариства»).

Примусова реорганізація суб'єкта підприємництва можлива, наприклад, у вигляді примусового поділу монопольних утворень за рішенням Антимонопольного комітету України відповідно до законодавства про захист економічної конкуренції.

 Останнім часом багато суб'єктів підприємницької діяльності використовують реорганізацію для поліпшення свого економічного становища і залучення інвесторів. Для позначення процесів реорганізації, що спрямовані на посилення самостійності структурних підрозділів підприємств, залучення нових інвестицій для модернізації, випуск нових видів продукції, зменшення собівартості, а в остаточному підсумку, відновлення ефективності і конкурентоспроможності, використовується термін «реструктуризація підприємств».

58. Процес ліквідації суб'єктів господарювання

Процес ліквідації суб'єкта господарювання можна поділити на кілька стадій.

Перша стадія — призначення ліквідаційної комісії, установлення порядку і термінів ліквідації.

Відповідно до ст.60 Господарського кодексу України ліквідація суб'єкта господарювання здійснюється ліквідаційною комісією, що утворюється власником (власниками) майна суб'єкта господарювання чи його (їх) представниками (органами), або іншим органом, визначеним законом, якщо інший порядок її утворення не передбачений цим Кодексом. Ліквідацію суб'єкта господарювання може бути також покладено на орган управління суб'єкта, що ліквідується.

Орган (особа), який прийняв рішення про ліквідацію суб'єкта господарювання, встановлює порядок та визначає строки проведення ліквідації, а також строк для заяви претензій кредиторами, що не може бути меншим ніж два місяці з дня оголошення про ліквідацію.

Законодавство детально регулює діяльність ліквідаційної комісії (наприклад, ст.20 Закону «Про господарські товариства»).

Друга стадія — вміщення в друкованих органах повідомлення про ліквідацію.

Ліквідаційна комісія або інший орган, який проводить ліквідацію суб'єкта господарювання, вміщує в друкованих органах, зазначених у ч. 10 ст. 58 Господарського кодексу, повідомлення про його ліквідацію та про порядок і строки заяви кредиторами претензій, а явних (відомих) кредиторів повідомляє персонально в письмовій формі у встановлені цим Кодексом чи спеціальним законом строки.

Третя стадія — стягнення дебіторської заборгованості суб'єкта господарювання, який ліквідується, та задоволення вимог кредиторів.

Ліквідаційна комісія вживає необхідних заходів щодо стягнення дебіторської заборгованості ліквідованого суб'єкта господарювання, який ліквідується, та виявлення вимог кредиторів, з письмовим повідомленням кожного з них про ліквідацію суб'єкта господарювання (ч.4 ст.60 ГК).

126

 127


Що стосується розподілу грошових коштів господарських товариств при їх ліквідації, то в першу чергу погашається заборгованість перед особами, які працюють на умовах найму, потім — перед бюджетом, а потім — перед іншими кредиторами, і тільки після погашення всіх заявлених претензій і вирішення усіх виниклих у процесі ліквідації спорів грошові кошти, що залишилися, розподіляються між учасниками товариства (ст.21 Закону «Про господарські товариства»).

Четверта стадія — складання ліквідаційною комісією ліквідаційного балансу.

Згідно з ч.5 ст.60 ГК ліквідаційна комісія складає ліквідаційний баланс та подає його власнику або органу, який призначив ліквідаційну комісію. Достовірність та повнота ліквідаційного балансу повинні бути перевірені у встановленому законодавством порядку.

П'ята стадія — внесення запису про ліквідацію суб'єкта до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності.

59. Державна реєстрація припинення суб'єктів підприємництва

Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» від 15.05.2003 р. (далі — Закон) передбачена державна реєстрація припинення юридичних осіб і фізичних осіб — суб'єктів підприємництва.

Державна реєстрація припинення юридичної особи. Згідно зі ст.ЗЗ Закону юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам — правонаступникам у результаті злиття, приєднання, поділу, перетворення (реорганізації) або в результаті ліквідації за рішенням, прийнятим засновниками (учасниками) юридичної особи або уповноваженим ними органом, за судовим рішенням або за рішенням органу державної влади, прийнятим у випадках, передбачених законом.

Юридична особа є такою, що припинилася, з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення юридичної особи.

Для внесення до Єдиного державного реєстру запису про рішення щодо припинення юридичної особи засновники (учасники) юридичної особи або уповноважені ними орган чи особа повинні подати (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору такі документи:

нотаріально посвідчену копію рішення засновників (учасників) або уповноваженого ними органу щодо припинення юридичної особи;

документ, що підтверджує внесення плати за публікацію повідомлення про прийняття засновниками (учасниками) або уповноваже-

 ним ними органом рішення щодо припинення юридичної особи у спеціалізованому друкованому засобі масової інформації (виданні спеціально уповноваженого органу з питань державної реєстрації, у якому публікуються відомості з Єдиного державного реєстру).

У випадках, встановлених законом, крім вищевказаних документів, додатково подається документ, який підтверджує одержання згоди відповідних органів державної влади на припинення юридичної особи.

Державний реєстратор за відсутності підстав для залишення документів, які подані для внесення до Єдиного державного реєстру запису про рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу щодо припинення юридичної особи, без розгляду повинен у день надходження цих документів внести до Єдиного державного реєстру запис про рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу щодо припинення юридичної особи та направити відповідне повідомлення органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування відомості про внесення такого запису.

З дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу щодо припинення юридичної особи забороняється:

проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи, щодо якої прийняте рішення щодо припинення;

внесення змін до Єдиного державного реєстру щодо відомостей про відокремлені підрозділи;

проведення державної реєстрації юридичної особи, засновником (учасником) якої є юридична особа, щодо якої прийнято рішення щодо припинення.

У ст.ст.36-39 Закону передбачені особливості порядку проведення державної реєстрації припинення юридичної особи:

  1.  в результаті її ліквідації;
  2.  в результаті злиття, приєднання, поділу або перетворення;
  3.  на підставі судового рішення, що не пов'язане з банкрутством юридичної особи;
  4.  за судовим рішенням щодо визнання юридичної особи банкрутом.

Державна реєстрація припинення підприємницької діяльності фізичної особи — підприємця. Державна реєстрація припинення підприємницької діяльності фізичної особи — підприємця проводиться у разі:

прийняття фізичною особою — підприємцем рішення про припинення підприємницької діяльності:

смерті фізичної особи — підприємця;

постановлення судового рішення про оголошення фізичної особи померлою або визнання безвісно відсутньою;

128

 129


постановлення судового рішення про визнання фізичної особи, яка є підприємцем, недієздатною або про обмеження її цивільної дієздатності;

постановлення судового рішення про припинення підприємницької діяльності фізичної особи — підприємця.

Підставами для постановлення судового рішення про припинення підприємницької діяльності фізичної особи — підприємця є:

визнання фізичної особи — підприємця банкрутом;

проведення нею підприємницької діяльності, що заборонена законом;

неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону.

Фізична особа позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи — підприємця.

60. Відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом

Загальні правила визнання суб'єкта підприємництва банкрутом визначені в главі 23 Господарського кодексу України.

Згідно з ч.З ст.104 ЦК України порядок припинення юридичної особи в процесі відновлення її платоспроможності або банкрутства встановлюється законом.

Таким законом є Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 30.06.1999 р. (нова редакція Закону України «Про банкрутство» від 14.05.1992 р.) (далі — Закон).

Закон розрізняє поняття «неплатоспроможність» і «банкрутство».

Неплатоспроможність визначається Законом як неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов'язання перед кредиторами, у тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності.

Банкрутство визначене в Законі як визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

До числа суб'єктів банкрутства віднесені як юридичні, так і фізичні особи, а головною ознакою суб'єкта банкрутства встановлене здійснення ним підприємницької діяльності.

 Закон регламентує заходи щодо запобігання банкрутству боржника та позасудові процедури, передбачаючи обов'язок засновників (учасників) боржника — юридичної особи, власника майна, центральних органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування в межах своїх повноважень вживати своєчасних заходів для запобігання банкрутству підприємства-боржника.

До досудових процедур рішення проблеми неспроможності Закон відносить, зокрема, досудову санацію.

Санація —- система заходів, що здійснюються під час провадження у справі про банкрутство з метою запобігання визнання боржника банкрутом та його ліквідації, спрямована на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів і капіталу та (або) зміну організаційно-правової і виробничої структури боржника.

Досудова санація державних підприємств провадиться за рахунок коштів державних підприємств та інших джерел фінансування відповідно до законодавства.

До судових процедур банкрутства, що застосовуються щодо боржника, Закон відносить розпорядження майном боржника, мирову угоду, санацію (відновлення платоспроможності) боржника, ліквідацію банкрута.

Провадження у справах про банкрутство регулюється Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», Господарським процесуальним кодексом України, іншими законодавчими актами України.

Справи про банкрутство підвідомчі господарським судам і розглядаються ними за місцезнаходженням боржника. Право на звернення до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство мають боржник і кредитор.

Справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно становлять не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку, якщо інше не передбачено Законом.

Заходами щодо відновлення платоспроможності боржника є: реструктуризація підприємства; перепрофілювання виробництва; закриття нерентабельних виробництв; відстрочка та (або) розстрочка платежів або прощення (списання) частини боргів, про що укладається мирова угода; ліквідація дебіторської заборгованості; продаж частини майна боржника; зобов'язання інвестора про погашення боргу (частини боргу) боржника, зокрема шляхом переведення на нього боргу (частини боргу) та його відповідальність у разі невиконання взятих зобов'язань; виконання зобов'язань боржника власником майна боржника та його відповідальність за невиконання

130

 131


взятих зобов'язань; продаж майна боржника як цілісного майнового комплексу (для недержавних підприємств); одержання кредиту для виплати вихідної допомоги працівникам боржника, які звільняються відповідно до плану санації; звільнення працівників боржника, що не можуть бути задіяні в процесі реалізації плану санації; інші способи відновлення платоспроможності боржника.

61. Ліквідаційна процедура при визнанні боржника

банкрутом

У випадках, передбачених Законом, господарський суд приймає постанову про визнання боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру.

Строк ліквідаційної процедури не може перевищувати дванадцяти місяців. Господарський суд може продовжити цей строк на шість місяців, якщо інше не передбачено Законом.

Наслідки визнання боржника банкрутом (з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури) визначені в ст. 23 Закону. Серед них:

підприємницька діяльність банкрута завершується закінченням технологічного циклу з виготовлення продукції у разі можливості її продажу;

строк виконання всіх грошових зобов'язань банкрута та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) вважається таким, що настав;

припиняється нарахування неустойки (штрафу, пені), відсотків та інших економічних санкцій з усіх видів заборгованості банкрута;

відомості про фінансовий стан банкрута перестають бути конфіденційними або становити комерційну таємницю;

укладення угод, пов'язаних із відчуженням майна банкрута чи передачею його майна третім особам, допускається в порядку, передбаченому розділом III Закону;

скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника;

вимоги за зобов'язаннями боржника, визнаного банкрутом, що виникли під час проведення процедур банкрутства, можуть пред'являтися тільки в межах ліквідаційної процедури;

виконання зобов'язань боржника, визнаного банкрутом, здійснюється у випадках і в порядку, передбачених розділом III Закону.

У ході ліквідаційної процедури можливе укладення мирової угоди — домовленості між боржником і кредитором (групою кредиторів) стосовно відстрочки та (або) розстрочки платежів або припинення зобов'язання за угодою сторін.

 Мирова угода може бути укладена на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство. Одностороння відмова від мирової угоди не допускається. Всі питання, пов'язані з укладенням мирової угоди, регулюються розділом IV Закону.

Етапи ліквідаційної процедури:

прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури та призначення ліквідатора;

призначення господарським судом за клопотанням ліквідатора членів ліквідаційної комісії;

здійснення ліквідатором та членами ліквідаційної комісії наданих їм повноважень;

визначення ліквідаційної маси;

оплата праці, винагорода, відшкодування витрат арбітражному керуючому та іншим особам, залученим до процедур банкрутства;

оцінка арбітражним керуючого майна банкрута;

продаж майна банкрута ліквідатором на відкритих, закритих торгах чи на конкурсі (аукціоні);

укладення договору купівлі-продажу майна банкрута між ліквідатором і покупцем;

задоволення вимог кредиторів у порядку черговості, установленої законодавством;

подання ліквідатором до господарського суду звіту і ліквідаційного балансу;

винесення господарським судом ухвали про затвердження звіту ліквідатора і ліквідаційного балансу;

повідомлення ліквідатором державного органу з питань банкрутства про завершення ліквідаційної процедури;

винесення господарським судом ухвали про ліквідацію юридичної особи — банкрута;

виключення юридичного особи-банкрута з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України.

Для деяких категорій суб'єктів підприємництва Законом встановлені особливості банкрутства. До їхнього числа відносяться: містоутворюючі підприємства; особливо небезпечні підприємства; сільськогосподарські підприємства; страховики; професійні учасники ринку цінних паперів; селянські (фермерські) господарства; відсутні боржники; громадяни.

Процедура банкрутства фізичних осіб — суб'єктів підприємництва істотно відрізняється від процедури банкрутства юридичних осіб. Так, якщо в ліквідаційну масу юридичних осіб включається все майно банкрута, то в ліквідаційну масу фізичної особи включається все майно, за винятком майна, на яке відповідно до цивільного процесуального законодавства (ст. 379 Цивільного процесуального кодексу України і додаток № 1 до нього) не може бути звернене стягнення.

132

 133


Якщо визнання юридичної особи банкрутом припиняє стягнення за будь-якими видами виконавчих документів, то визнання банкрутом фізичної особи припиняє стягнення за будь-якими виконавчими документами, крім документів на стягнення аліментів, а також з відшкодування шкоди, заподіяної життю і здоров'ю громадян, а також іншим вимогам особистого характеру.

Іншим для фізичних осіб, на відміну від юридичних осіб, є порядок черговості відшкодування (задоволення вимог кредиторів).

62. Відкриття рахунків у банках України

Норми про банківський рахунок містяться в главі 72 Цивільного кодексу України.

За договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові суми, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком (ст.1066 ЦК).

Детально порядок відкриття рахунків у банках регулює Інструкція про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземній валютах, затверджена постановою Правління НБУ від 12.11.2003 р. № 492 (далі — Інструкція).

Інструкція регулює правовідносини, що виникають під час відкриття банками, їх відокремленими структурними підрозділами, які здійснюють банківську діяльність від імені банку (далі — банки), поточних і вкладних (депозитних) рахунків у національній та іноземних валютах суб'єктам господарювання, фізичним особам, іноземним представництвам, нерезидентам-інвесторам (далі — клієнти).

Суб'єкти господарювання, нерезиденти-інвестори, іноземні представництва і фізичні особи мають право відкривати рахунки для забезпечення своєї господарської діяльності і власних потреб у будь-яких банках України відповідно до власного вибору, крім випадків, коли банк не має можливості прийняти на банківське обслуговування або якщо така відмова допускається законом або банківськими правилами.

Умови відкриття рахунка та особливості його функціонування передбачаються в договорі, що укладається між банком і його клієнтом, і не повинні суперечити вимогам цієї Інструкції.

Порядок проведення операцій за рахунками клієнтів, відкритих у національній та іноземних валютах, регулюється законодавством України, у тому числі нормативно-правовими актами Національного банку. Операції за рахунками здійснюються за допомогою платіжних інструментів за формами, установленими банківськими правилами (нормативно-правовими актами Національного банку, внутрішніми положеннями банку тощо).

 Банк може відмовити клієнту в обслуговуванні рахунка у випадках, передбачених законодавством України і договором.

Банки відкривають своїм клієнтам за договором банківського рахунка поточні рахунки, за договором банківського вкладу — вкладні (депозитні) рахунки.

Поточний рахунок — рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей і здійснення розрахунково-касових операцій за допомогою платіжних інструментів відповідно до умов договору та вимог законодавства України.

До поточних рахунків також належать:

рахунки за спеціальними режимами їх використання, що відкриваються у випадках, передбачених законами України або актами Кабінету Міністрів України;

поточні рахунки типу «Н», що відкриваються в національній валюті офіційним представництвам і представництвам юридичних осіб-нерезидентів, які не займаються підприємницькою діяльністю на території України;

поточні рахунки типу «П», що відкриваються в національній валюті постійним представництвам;

карткові рахунки, що відкриваються для обліку операцій за платіжними картками відповідно до вимог Інструкції. Операції за цими рахунками здійснюються з урахуванням особливостей, визначених цією Інструкцією та відповідними нормативно-правовими актами Національного банку, що регулюють здійснення операцій із застосуванням платіжних карток.

Вкладний (депозитний) рахунок — рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей, що передаються клієнтом в управління на встановлений строк або без зазначення такого строку під визначений процент і підлягають поверненню клієнту відповідно до законодавства України та умов договору.

Договір банківського рахунка та договір банківського вкладу укладаються в письмовій формі.

В Інструкції, як правило, немає обмежень щодо кількості банківських рахунків, що мають право відкривати суб'єкти господарювання.

Виключенням з цього правила є те, що клієнти можуть відкривати лише один поточний рахунок для формування статутного фонду господарського товариства (у національній та/або іноземній валюті) та один поточний рахунок (у національній та/або іноземній валюті) за кожною угодою сумісної (спільної) діяльності без створення юридичної особи.

Юридичні особи-нерезиденти можуть відкривати в банках України поточні рахунки для здійснення інвестицій у національній та іноземних валютах у порядку, установленому цією Інструкцією.

Банки та їх клієнти зобов'язані дотримуватися вимог законодавства України з питань відкриття та ведення рахунків і цієї Інструкції.

134

 1 че;


За порушення зазначених вимог банки та їх клієнти несуть відповідальність, передбачену законодавством України.

У законодавстві України передбачено кілька різних правових режимів відкриття в банках рахунків суб'єктам підприємництва:

відкриття поточних рахунків у національній валюті юридичним особам;

відкриття вкладних (депозитних) рахунків у національній валюті юридичним особам;

відкриття поточних рахунків відокремленим підрозділам суб'єктів господарювання;

відкриття поточних рахунків фізичним особам — суб'єктам підприємництва;

відкриття рахунків для здійснення спільної діяльності без створення юридичної особи;

відкриття рахунка для формування статутного фонду;

відкриття рахунків в іноземній валюті юридичним особам — резидентам;

відкриття рахунків в іноземній валюті юридичним особам — нерезидентам тощо.

63. Примусове списання коштів з рахунків суб'єктів господарювання

Відповідно до ст. 1071 Цивільного кодексу України банк може списати грошові кошти з рахунка клієнта на підставі його розпорядження. Грошові кошти можуть бути списані з рахунка клієнта без його розпорядження на підставі рішення суду, а також у випадках, встановлених договором між банком і клієнтом.

Відповідно до Інструкції «Про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті», затвердженої постановою Правління НБУ від 21.01.2004 р. № 22, примусове списання коштів банки здійснюють з рахунків, що відкриті клієнтами в банках відповідно до нормативно-правових актів НБУ. Примусове списання коштів з рахунків, на яких враховуються кошти Державного бюджету України і місцевих бюджетів або бюджетних установ, здійснюється органами Державного казначейства України в порядку, установленому Кабінетом Міністрів України. При надходженні в банк платіжних вимог на примусове списання коштів з цих рахунків вони передаються для виконання відповідному органу державного казначейства, якщо це передбачено договором між банком і органом державного казначейства, або повертаються стягувачу без виконання.

Примусове списання коштів з рахунків в іноземній валюті регулюється Положенням про зупинення операцій, арешт і примусове списання коштів в іноземних валютах і банківських металах, затвердженим постановою Правління НБУ від 03.12.2003 р. № 515.

 Підставою для примусового списання коштів з рахунка платника в іноземній валюті є виконавчий документ, виданий на підставі рішення суду.

64. Порядок і форми безготівкових розрахунків між суб'єктами господарювання

Згідно зі ст.341 ГК України безготівкові розрахунки можуть здійснюватися у формі платіжних доручень, платіжних вимог, ви-мог-доручень, векселів, чеків, банківських платіжних карток та інших дебетових і кредитових платіжних інструментів, що застосовуються у міжнародній банківській практиці.

При безготівкових розрахунках усі платежі провадяться через установи банків шляхом перерахування належних сум з рахунка платника на рахунок одержувача або шляхом заліку взаємних зобов'язань і грошових претензій. Платежі здійснюються у межах наявних коштів на рахунку платника. У разі потреби банк може надати платникові кредит для здійснення розрахунків.

Установи банків забезпечують розрахунки відповідно до законодавства та вимог клієнта, на умовах договору на розрахунково-касове обслуговування. Договір повинен містити реквізити сторін, умови відкриття і закриття рахунків, види послуг, що надаються банком, обов'язки сторін та відповідальність за їх невиконання, а також умови припинення договору.

Стосовно форм розрахунків глава 74 ЦК передбачає, що розрахунки за участю фізичних осіб, не пов'язані із здійсненням ними підприємницької діяльності, можуть провадитися у готівковій або в безготівковій формі за допомогою розрахункових документів у електронному або паперовому вигляді.

Розрахунки між юридичними особами, а також розрахунки за участю фізичних осіб, пов'язані із здійсненням ними підприємницької діяльності, провадяться в безготівковій формі. Розрахунки між цими особами можуть провадитися також готівкою, якщо інше не встановлено законом.

При здійсненні безготівкових розрахунків допускаються розрахунки із застосуванням платіжних доручень, акредитивів, розрахункових чеків (чеків), розрахунки за інкасо, а також інші розрахунки, передбачені законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту.

Сторони в договорі мають право обрати будь-який вид безготівкових розрахунків на свій розсуд.

Безготівкові розрахунки провадяться через банки, інші фінансові установи, в яких відкрито відповідні рахунки, якщо інше не випливає із закону та не обумовлено видом безготівкових розрахунків.

136

 137


Таким чином, розрахунки між суб'єктами підприємництва переважно здійснюються в безготівковому порядку, хоча можливо застосування розрахунків готівкою в межах, передбачених законодавством.

Детально розрахунки між суб'єктами господарювання регулює підзаконний нормативно-правовий акт — Інструкція «Про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті», затверджена постановою Правління НБУ від 21.01.2004 р. № 22.

Безготівкові розрахунки визначені в Інструкції як перерахування певної суми коштів з рахунків платників на рахунки отримувачів коштів, а також перерахування банками за дорученням підприємств і фізичних осіб коштів, унесених ними готівкою в касу банку, на рахунки отримувачів коштів. Ці розрахунки проводяться банком на підставі розрахункових документів на паперових носіях чи в електронному вигляді.

Розрахунки між підприємствами, фізичними особами здійснюються через банки шляхом перерахування (перекладу) коштів з рахунків платників на рахунки одержувачів коштів.

Під час здійснення розрахунків можуть застосовуватись акредитивна, інкасова, вексельна форми розрахунків, а також форми розрахунків за розрахунковими чеками та з використанням розрахункових документів на паперових носіях та в електронному вигляді.

Ця Інструкція встановлює правила використання під час здійснення розрахункових операцій платіжних інструментів у формі:

меморіального ордера;

платіжного доручення;

платіжної вимоги-доручення;

платіжної вимоги;

розрахункового чека;

акредитива.

Використання банківських платіжних карток та векселів як платіжних інструментів регулюється законодавством України, у тому числі окремими нормативно-правовими актами Національного банку.

Меморіальний ордер — розрахунковий документ, який складається за ініціативою банку для оформлення операцій зі списання коштів з рахунка платника, внутрішньобанківських операцій відповідно до нормативно-правових актів Національного банку.

Платіжне доручення — це розрахунковий документ, що містить письмове доручення платника обслуговуючому банку про списання зі свого рахунка зазначеної суми коштів та її перерахування на рахунок отримувача.

Платіжна вимога-доручення — це розрахунковий документ, який складається з двох частин:

верхньої — вимоги отримувача безпосередньо до платника про сплату визначеної суми коштів;

 нижньої — доручення платника обслуговуючому банку про списання зі свого рахунка визначеної ним суми коштів та перерахування її на рахунок отримувача.

Платіжні вимоги-доручення можуть застосовуватися в розрахунках всіма учасниками безготівкових розрахунків.

Платіжна вимога — розрахунковий документ, що містить вимогу стягувача або в разі договірного списання отримувача до банку, що обслуговує платника, здійснити без погодження з платником переказ визначеної суми коштів з рахунка платника на рахунок отримувача.

Платіжні вимоги використовуються в розрахунках при здійсненні примусового списання (стягнення) коштів на підставі рішень судів та інших державних і недержавних органів. Стягувачі, які мають рахунки у банках, та стягувачі, які рахунків у банках не мають, здійснюють примусове списання (стягнення) кошт із рахунків платників, відкритих у банках, у порядку, передбаченому Інструкцією. Платіжні вимоги також використовуються при договірному списанні.

Розрахунковий чек — це розрахунковий документ, що містить нічим не обумовлене письмове розпорядження власника рахунка (чекодавця) банку-емітенту, у якому відкрито його рахунок, про сплату чекодержателю зазначеної в чеку суми коштів.

Акредитив — це договір, що містить зобов'язання банку-емітен-та, за яким цей банк за дорученням клієнта (заявника акредитива) або від свого імені проти документів, які відповідають умовам акредитива, зобов'язаний виконати платіж на користь бенефіціара або доручає іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж. Банк-емітент може відкривати наступні види акредитивів:

а) покритий — акредитив, для здійснення платежів за яким за
вчасно бронюються кошти платника в повній сумі на окремому
рахунку в банку-емітенті або у виконуючому банку;

б) непокритий — акредитив, оплата за яким (якщо тимчасово
немає коштів на рахунку платника) гарантується банком-емітентом
за рахунок банківського кредиту.

Акредитив може бути відкличним або безвідкличним. Це зазначається на кожному акредитиві. Якщо немає такої позначки, то акредитив є безвідкличним.

Відкличний акредитив — це акредитив, що може бути змінений або анульований банком-емітентом у будь-який час без попереднього повідомлення бенефіціара (наприклад, у разі недотримання умов договору, дострокової відмови банком-емітента від гарантування платежів за акредитивом).

Безвідкличний акредитив — це акредитив, який може бути анульований або умови якого можуть бути змінені лише за згодою на це бенефіціара, на користь якого він був відкритий.

138

 139


Безвідкличний акредитив — це зобов'язання банку-емітента сплатити кошти в порядку та у строки, визначені умовами акредитива, якщо передбачені ним документи подано до банку, зазначеному в акредитиві, або банку-емітента та дотримані строки і умови акредитива.

65. Обіг векселів

Обіг векселів регулює Закон України «Про обіг векселів в Україні» від 05.04.2001р.

Цей Закон визначає особливості обігу векселів в Україні, який полягає у видачі переказних та простих векселів, здійсненні операцій з векселями та виконанні вексельних зобов'язань у господарській діяльності, відповідно до Женевської конвенції 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі, з урахуванням застережень, обумовлених додатком II до цієї Конвенції, та відповідно до Женевської конвенції 1930 року про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі, Женевської конвенції 1930 року про гербовий збір стосовно переказних векселів і простих векселів.

Законодавство України про обіг векселів складається із Женевської конвенції 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі (далі — Уніфікований закон), з урахуванням застережень, обумовлених додатком II до цієї Конвенції, та із Женевської конвенції 1930 року про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі, Женевської конвенції 1930 року про гербовий збір стосовно переказних векселів і простих векселів, Закону України «Про цінні папери і фондову біржу», Закону України «Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі», Закону України «Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі», Закону України «Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року про гербовий збір стосовно переказних векселів і простих векселів», Закону «Про обіг векселів в Україні» та інших прийнятих відповідно до них актів законодавства України.

Використання векселів Національним банком України здійснюється відповідно до законодавства України про обіг векселів.

Видавати переказні і прості векселі можна лише для оформлення грошового боргу за фактично поставлені товари, виконані роботи, надані послуги.

На момент видачі переказного векселя особа, зазначена у векселі як трасат, або векселедавець простого векселя повинні мати перед

 трасантом та/або особою, якій чи за наказом якої повинен бути здійснений платіж, зобов'язання, сума якого має бути не меншою, ніж сума платежу за векселем.

Умова щодо проведення розрахунків із застосуванням векселів обов'язково відображається у відповідному договорі, який укладається в письмовій формі. У разі видачі (передачі) векселя відповідно до договору припиняються грошові зобов'язання щодо платежу за цим договором та виникають грошові зобов'язання щодо платежу за векселем.

Особи, винні в порушенні цих вимог, несуть відповідальність згідно з законом.

Векселі (переказні і прості) складаються у документарній формі на бланках з відповідним ступенем захисту від підроблення, форма та порядок виготовлення яких затверджуються Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку за погодженням з Національним банком України з урахуванням норм Уніфікованого закону, і не можуть бути переведені у бездокументарну форму (зне-рухомлені).

Вексель, який видається на території України і місце платежу за яким також знаходиться на території України, складається державною мовою. Найменування трасанте або векселедавця, інших зобов'язаних за векселем осіб заповнюється тією мовою, якою визначено офіційне найменування в їх установчих документах.

Платіж за векселем на території України здійснюється тільки в безготівковій формі.

Установи банків і органи Державного казначейства України, що здійснюють розрахунково-касове обслуговування векселедавців простих векселів, трасатів (акцептантів) за переказними векселями, виконують функції розрахункових палат згідно із ст.38 Уніфікованого закону.

Вексель, опротестований нотаріусом (виконавчий напис нотаріуса) у встановленому законом порядку, є виконавчим документом.

Резиденти можуть видавати та індосувати векселі, як переказні, так і прості, в іноземній та національній валюті для розрахунків з нерезидентами за зовнішньоекономічними договорами (контрактами) відповідно до валютного законодавства України.

Умови проведення розрахунків між резидентом і нерезидентом із застосуванням векселів обов'язково відображаються у відповідному зовнішньоекономічному договорі (контракті).

Придбання резидентом векселя в іноземній валюті та проведення розрахунків між резидентами за таким векселем здійснюються відповідно до валютного законодавства України.

Векселедавець зобов'язаний вести реєстр виданих векселів у порядку, затвердженому Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

140

 141


Платіж за втраченим векселем може бути здійснений за умови встановлення права власності на нього в порядку, визначеному законом.

Забороняється використовувати векселя як внесок до статутного фонду господарського товариства.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 24.04.2000 р. № 693 до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться в безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.1999 р. № 1172, включене стягнення заборгованості за векселями, опротестованими нотаріусами у встановленому законом порядку. Для одержання виконавчого напису подаються: а) оригінал опротестованого векселя; б) акт про протест векселя.

66. Правове регулювання обігу готівки

Готівковий обіг регулює Положення про порядок ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затверджене постановою Правління Національного банку України від 19.02.2001 р. № 72, та Інструкція Національного банку України «Про організацію роботи з готівкового обігу установами банків України» від 19.02.2001р. №69.

Ці нормативно-правові акти встановлюють певні обмеження щодо обігу готівки.

Положення про порядок ведення касових операцій у національній валюті в Україні (далі — Положення) затверджено постановою Правління Національного банку України від 19.02.2001 р. № 72.

Підприємства (підприємці), які відкрили поточні рахунки в установах банків, зберігають на цих рахунках свої грошові кошти на договірних умовах та здійснюють розрахунки за своїми обов'язками в безготівковій і готівковій формі в порядку, установленому нормативно-правовими актами Національного банку України.

Розрахунки готівкою підприємств між собою та з підприємцями і фізичними особами провадяться як за рахунок коштів, отриманих з кас банків, так і за рахунок готівкової виручки та здійснюються через касу підприємств з веденням касової книги установленої форми.

Сума розрахунку готівкою одного підприємства (підприємця) з іншим підприємством (підприємцем) не повинна перевищувати трьох тисяч гривень протягом одного дня за одним або кількома платіжними документами. Платежі понад установлену граничну суму проводяться виключно в безготівковому порядку. Кількість підприємств (підприємців), з якими проводяться розрахунки, протягом дня не обмежується.

 Зазначені обмеження стосуються також розрахунків готівкою іідприємств в оплату за товари, придбані на виробничі (господарські) ютреби за рахунок коштів, отриманих з корпоративних карток.

Ліміт каси встановлюється підприємствам, що мають рахунки і установах банків та здійснюють операції з готівкою. Такі підприємства можуть зберігати у своїй касі готівку на кінець дня в межах Затвердженого ліміту каси.

Підприємства зобов'язані здавати готівкову виручку понад установлений ліміт каси в порядку і строки, визначені установою банку для зарахування на їхні поточні рахунки. Якщо ліміт каси підприємству взагалі не встановлений, то вся готівка в його касі на кінець дня повинна здаватися в банк (незалежно від причин, внаслідок яких ліміт каси не встановлений).

Наявні кошти можуть здаватися підприємствами в денні і вечірні каси установ банків, через служби інкасації, підприємствам поштового зв'язку для переказів на їхні поточні рахунки в установах банків.

Наявні кошти не вважаються понадлімітними в день їхнього надходження, якщо вони надійшли в каси підприємств сфери торгівлі, громадського харчування і послуг (не мають домовленості з установою банку на інкасацію або здачу готівкової виручки у вечірню касу банку) при проведенні розрахунків із застосуванням реєстраторів розрахункових операцій (із зафіксованим РРО часом надходження коштів) наприкінці робочого дня і були здані (у сумі, що перевищує встановлений ліміт каси) в обслуговуючі установи банків не пізніше наступного робочого дня банку (протягом операційного часу його роботи) та підприємства або були використані підприємством (без попередньої здачі їх у банк і одночасне одержання з каси банку на зазначені потреби) наступного дня на необхідні господарські потреби.

Видача готівки під звіт проводиться з кас підприємств за умови повного звіту конкретної підзвітної особи за раніше виданими під звіт сумами, тобто у разі подання в бухгалтерію авансового звіту про витрачені (частково витрачені) кошти та одночасне повернення в касу підприємства залишку готівки, виданої під звіт.

Указ Президента України «Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з урегулювання обігу готівки» від 12.06.95 р. № 436 (у редакції від 11.05.1999р. №491/99) встановлює, щоуразі порушення юридичними особами усіх форм власності, фізичними особами — громадянами України, іноземними громадянами та особами без громадянства, які є суб'єктами підприємницької діяльності, а також постійними представництвами нерезидентів, через які повністю або частково здійснюється підприємницька діяльність, норм щодо регулювання обігу готівки в національній валюті, встановлюваних Національним банком України, до них застосовуються фінансові санкції у вигляді штрафу.

142

 143


67. Поняття кредитування і кредитів у сфері підприємництва

Загальні правила банківського кредитування передбачені в Законі України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 р. (далі — Закон).

Відповідно до визначення, наданого у ст.1 Закону, банківський кредит — будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми.

Суб'єктами кредитних правовідносин є кредитор і позичальник.

Суб'єкти господарської діяльності можуть використовувати такі кредити: банківський, комерційний, лізинговий, іпотечний, бланковий і консорціумний.

Банківський кредит надається суб'єктам кредитування усіх форм власності в тимчасове користування на умовах, визначених кредитним договором.

Банківський кредит поділяється на окремі види за різними підставами. Так, якщо критерієм класифікації є строки використання, то банківські кредити поділяються на:

а) короткострокові — до 1 року (можуть надаватися банками у
разі тимчасових фінансових труднощів, що виникають у зв'язку з
витратами виробництва та обігу, не забезпечених надходженнями
коштів у відповідному періоді);

б) середньострокові — до 3 років (можуть надаватися на оплату
устаткування, поточні витрати, на фінансування капітальних вкла
день);

в) довгострокові — понад 3 років (можуть надаватися для форму
вання основних фондів. Об'єктом кредитування можуть бути капіталь
ні витрати на реконструкцію, модернізацію і розширення вже діючих
основних фондів, на нове будівництво, на приватизацію тощо).

За забезпеченням банківські кредити поділяються на:

а) забезпечені заставою (майном, майновими правами, цінними
паперами);

б) гарантовані (банками, фінансами або майном третьої особи);

в) з іншим забезпеченням (порука, страхування);

г) незабезпечені (бланкові).
За ступенем ризику:

стандартні кредити і кредити з підвищеним ризиком.

За методами надання:

у разовому порядку; відповідно до відкритої кредитної лінії; гарантійні (із заздалегідь обумовленою датою надання, за потребою, із стягуванням комісії за зобов'язання).

144

 За термінами погашення:

одночасно; з розстрочкою; достроково (на вимогу кредитора або а заявою позичальника); з регресією платежу; після закінчення бумовленого періоду (місяця, кварталу).

Комерційний кредит — товарна форма кредиту, що визначає ідносини з питань перерозподілу матеріальних фондів і характе-изує кредитну угоду між двома суб'єктами господарської діяль-ості. Учасники кредитних відносин при комерційному кредиті егулюють свої господарські відносини і можуть створювати пла-іжні кошти у вигляді векселів — зобов'язань боржника сплатити кредиторові зазначену суму у визначений строк.

Об'єктом комерційного кредиту можуть бути реалізовані товари, виконані роботи, надані послуги, щодо яких продавцем надається відстрочка платежу. У разі оформлення комерційного кредиту за допомогою векселя інші угоди про надання кредиту не укладаються.

Погашення комерційного кредиту може здійснюватися шляхом: сплати боржником за векселем; передачі векселя відповідно до чинного законодавства іншій юридичній особі (крім банків та інших кредитних установ); переоформлення комерційного кредиту в банківський. У разі оформлення комерційного кредиту не за допомогою векселя погашення такого кредиту здійснюється на умовах, передбачених договором сторін.

Бланковий кредит може надаватися комерційним банком тільки в межах наявних власних коштів (без застави майна та інших видів забезпечення — тільки під зобов'язання повернути кредит) із застосуванням підвищеної відсоткової ставки надійним позичальникам, які мають стабільні джерела кредиту і перевірений авторитет у банківських колах.

Консорціумний кредит може надаватися позичальнику банківським консорціумом такими способами:

а) шляхом акумулювання кредитних ресурсів у певному банку з
подальшим наданням кредитів суб'єктам господарської діяльності;

б) шляхом гарантування загальної суми кредиту ведучим банком
або групою банків — кредитування здійснюється залежно від необ
хідності в кредиті;

в) шляхом зміни гарантованих банками-учасниками квот кре
дитних ресурсів за рахунок залучення інших банків для участі в
консорціумній операції.

Лізинговий кредит — це відносини між юридичними особами, що виникають у разі оренди майна і супроводжуються укладенням лізингової угоди. Лізинг є формою майнового кредиту.

Іпотечний кредит — це вид економічних відносин у зв'язку з наданням кредитів під заставу нерухомого майна.

145


68. Кредитний договір

У ст.1054 ЦК надане визначення кредитного договору. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кре-дитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити відсотки. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Відповідно до Закону «Про банки і банківську діяльність» кредитування господарювання суб'єктів здійснює комерційний банк, а не його структурні одиниці (відділення, філії). Отже, якщо це передбачено відповідними повноваженнями структурної одиниці (положення, статут, доручення), остання має право укладати кредитні договори від імені банку. Стороною за договором у таких випадках є банк, а не його структурна одиниця. Якщо структурна одиниця банку (відділення, філія) одержала від банку належним чином оформлені повноваження на укладення кредитних договорів від імені банку, відсутність у тексті договору посилання на те, що такий договір укладений від імені банку за наданими повноваженнями не може бути підставою для визнання договору недійсним. За цих обставин слід вважати, що договір укладений від імені банку. Якщо структурна одиниця банку не одержала відповідних повноважень і уклала кредитний договір від імені банку, а останній надалі письмово схвалив цю угоду, то в таких випадках слід керуватися статтею 63 Цивільного кодексу України (п. 2 роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладенням та виконанням кредитних договорів» від 06.10.1994 р. № 02-5/706).

Кредитний договір може бути укладений як шляхом складання одного документа, підписаного кредитором і позичальником, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами, підписаними стороною, що них направляє.

Комерційні банки можуть надавати кредити всім суб'єктам господарської діяльності незалежно від їхньої галузевої належності, статуту, форм власності у разі наявності у них реальних можливостей і правових форм забезпечення своєчасного повернення кредиту і сплати відсотків (комісійних) за користування кредитом.

Для одержання кредиту позичальник звертається в банк. Форма звернення може бути у вигляді листа, клопотання, заявки, заяви. У документах зазначається необхідна сума кредиту, його мета, строк погашення та форми забезпечення. Якщо поточний рахунок позичальника відкритий в іншому банку, то він подає в банк установчі документи з зазначенням юридичної адреси, картку зі зразками

 підписів, завірену банком, і довідку банку про залишки коштів на рахунках та наявності заборгованості за позиками.

Розмір відсоткових ставок та порядок їхньої сплати встановлюються банком і визначаються в кредитному договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, що склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, облікової ставки та інших факторів.

Відповідно до роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладенням і виконанням кредитних договорів» від 06.10.1994 р. № 02-5/706, внесення змін до кредитного договору, зокрема, щодо розміру процентної ставки може здійснюватися, у тому числі у разі зміни облікової ставки Національним банком України, тільки в порядку, передбаченому статтею 11 Господарського процесуального кодексу України. Якщо сторони не дійшли згоди щодо розміру ставки за кредит, у господарського суду відсутні підстави для встановлення цього розміру, оскільки відповідна умова є істотною для кредитних договорів і потребує згоди сторін, у тому числі у випадку зміни її розміру Національним банком України.

Банк здійснює контроль за виконанням позичальником умов кредитного договору, цільовим використанням кредиту, своєчасним і повним його погашенням. При цьому банк протягом усього строку дії кредитного договору підтримує ділові контакти з позичальником, зобов'язаний проводити перевірки стану збереження заставного майна, що має бути передбачено кредитним договором. У разі виявлення фактів використання кредиту не за цільовим призначенням банк має право достроково розірвати кредитний договір, що є підставою для стягнення всіх кошт у межах зобов'язань позичальника за кредитним договором у встановленому чинним законодавством порядку.

69. Способи забезпечення кредитних зобов'язань

Важливе значення для забезпечення кредиту мають передбачені законодавством або договором види його забезпечення: порука, гарантія, неустойка (штраф, пеня), застава.

Види забезпечення кредиту (способи забезпечення виконання кредитних зобов'язань) — це спеціальні засоби, що не мають загального значення і призначаються за домовленістю сторін або за вказівкою закону. Самостійне існування способів забезпечення виконання зобов'язань неможливе. Якщо недійсне саме кредитне зобов'язання, то недійсним є і спосіб його забезпечення.

Виконання зобов'язань із повернення кредиту і сплаті відсотків за його використання може бути забезпечене порукою або гарантією.

146

 147


Це додаткові зобов'язання, оформлені договорами між кредитором за кредитним зобов'язанням (банком) і поручителем (гарантом) для забезпечення виконання кредитного (основного) зобов'язання.

Згідно з ч.І ст. 553 Цивільного кодексу України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого зобов'язання. На відміну від поруки, у законодавстві безпосередньо не вказується договірний характер гарантії. Забезпечувальна функція поруки виявляється в тому, що кредитор має право у разі невиконання боржником зобов'язання висунути свою вимогу як до несправного боржника, так і до поручителя. Вони обидва за загальним правилом несуть солідарну відповідальність у повному обсязі вимоги кредитора, включаючи сплату відсотків, неустойки, судові витрати зі стягнення боргу та інші збитки кредитора, спричинені невиконанням або неналежним виконанням позичальником кредитного зобов'язання.

Відповідно до ст. 560 Цивільного кодексу України за гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'язку.

Основною відмінністю гарантії від поруки є те, що при поруці, за загальним правилом, настає солідарна відповідальність поручителя і боржника, а при гарантії — субсидіарна (додаткова), що застосовується лише у разі непогашення заборгованості за рахунок коштів самого боржника. Отже, звернути вимогу до гаранта банк має право лише в тому разі, якщо у позичальника немає коштів для погашення боргу (навпаки, за наявності коштів у позичальника немає підстав звертатися до гаранта з вимогою про погашення боргу). Якщо при поруці кредитору (банку) належить право вибору, до кого звернути вимогу про погашення боргу (до позичальника чи до поручителя) незалежно від наявності коштів у боржника, то при гарантії можливості такої альтернативи не існує.

До поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання (ст.556 ЦК). Гарант має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником (ч.І ст.569 ЦК).

Підстави і порядок припинення поруки і гарантії встановлені в ст.559і568ЦК.

Порука припиняється:

з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності;

якщо після настання строку виконання зобов'язання кредитор відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником або поручителем;

 у разі переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель не поручився за нового боржника;

після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладання договору поруки (ст.559 ЦК).

Зобов'язання гаранта перед кредитором припиняються у разі:

  1.  сплати кредиторові суми, на яку видано гарантію;
  2.  закінчення строку дії гарантії;
  3.  відмови кредитора від своїх прав за гарантією шляхом повернення її гарантові або шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення його від обов'язків за гарантією.

Для забезпечення кредитних зобов'язань можуть використовуватися інші способи, наприклад, неустойка (штраф, пеня).

Неустойкою (штрафом, пенею) відповідно до ст. 549 Цивільного кодексу України є грошова сума або інше майно, які боржник зобов'язаний передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Використання застави як способу забезпечення виконання зобов'язання докладно регламентовано Цивільним кодексом України, Законом України «Про заставу» та підлягає конкретизації в договорі застави.

Застава нерухомого майна є відмітною рисою одного з кредитів — іпотечного кредиту, передбаченого Положенням Національного банку України «Про кредитування».

Згідно зі ст.572 ЦК у силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок закладеного майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (правом застави).

Відповідно до Закону України «Про іпотеку» від 05.06.2003 р. іпотека — це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, відповідно до якого іпотекодержатель має право у разі невиконання боржником зобов'язання, забезпеченого іпотекою, одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, установленому

148

 149


цим Законом. Згідно зі ст. 18 Закону іпотечний договір укладається між одним або кількома іпотекодавцями і іпотекодержателем у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Кредитний ризик може забезпечуватися страхуванням. Воно ґрунтується на договорі страхування ризику непогашення кредиту.

Об'єктом страхування є відповідальність страхувальника (позичальника) перед банком за своєчасне і повне погашення кредиту і відсотків за його використання протягом строку, передбаченого договором страхування.

Можливо одночасне застосування всіх або кількох видів забезпечення кредиту (способів забезпечення виконання кредитних зобов'язань) і кредитного ризику — вибір одного з них або їхнього сполучення є прерогативою сторін кредитних правовідносин.

70. Правовий режим державного майна у сфері господарювання

Згідно з ч.І ст. 141 Господарського кодексу України до державного майна у сфері господарювання належать цілісні майнові комплекси державних підприємств або їх структурних підрозділів, нерухоме майно, інше окреме індивідуально визначене майно державних підприємств, акції (частки, паї) держави у майні суб'єктів господарювання різних форм власності, а також майно, закріплене за державними установами і організаціями з метою здійснення необхідної господарської діяльності, та майно, передане в безоплатне користування самоврядним установам і організаціям або в оренду для використання його у господарській діяльності.

Майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві господарського відання або оперативного управління (казенні підприємства). Здійснюючи вказане право, державне підприємство володіє, користується і розпоряджається вказаним майном, однак цими правомочностями воно користується не в повному обсязі. Так, державним підприємствам заборонено безоплатно передавати закріплене за ними майно іншим підприємствам і громадянам, рішення про ліквідацію або реорганізацію державного підприємства приймає уповноважений державний орган тощо.

Особливість правового режиму державного майна у сфері господарювання полягає в тому, що у разі прийняття державним органом, уповноваженим управляти державним майном, рішення про реорганізацію або ліквідацію державного підприємства, трудовий колектив має право вимагати передачі підприємства в оренду або перетворення його в інше підприємство, засноване на колективній формі власності. Таке саме право належить йому і у разі визнання

 державного підприємства банкротом, за умови прийняття на себе боргів підприємства-боржника і згоди кредиторів.

Управління об'єктами державної власності відповідно до закону здійснюють Кабінет Міністрів України та, за його уповноваженням, центральні та місцеві органи виконавчої влади. Державні підприємства входять у галузеві системи, які очолюють відповідні міністерства. Керівництво ними полягає у нагляді за їх діяльністю у встановлених межах. Міністерствам та іншим органам виконавчої влади забороняється пряме втручання у господарську діяльність державних підприємств.

Державні органи, уповноважені управляти державним майном, вирішують питання створення підприємств і визначення цілей їх діяльності, реорганізації та ліквідації; затверджують статути (положення) підприємств, контролюють їх дотримання і приймають рішення у зв'язку з їх порушенням; укладають і припиняють контракти з керівниками підприємств; здійснюють контроль за ефективністю використання і схоронністю довіреного їм державного майна, за дотриманням правил господарювання, веденням обліку, а також здійснюють інші правомочності відповідно до Закону України «Про власність», Декрету Кабінету Міністрів «Про управління майном, що знаходиться у загальнодержавній власності» від 15.12.1992 р. та іншими нормативно-правовими актами.

Державне майно може безкоштовно передаватися у власність відповідних територіальних громад (комунальну власність). Передача об'єктів господарського призначення з державної у комунальну власність здійснюється у порядку, встановленому Законом України «Про передачу об'єктів права державної і комунальної власності» від 03.03.1998 р.

Згідно з ч.2 ст.2 Закону не можуть бути об'єктами передачі з державної у комунальну власність підприємства, що здійснюють діяльність, яку дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам і організаціям, а також казенні підприємства. Перелік видів діяльності, яку можуть здійснювати виключно державні підприємства, встановлений у ст. 4 Закону України «Про підприємництво».

Не можуть бути передані з державної у комунальну власність підприємства, що здійснюють діяльність, пов'язану з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів.

Виключно державними підприємствами та організаціями може здійснюватися діяльність, пов'язана з виготовленням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, видобуванням бурштину, охороною окремих особливо важливих об'єктів права державної власності, перелік яких визначається у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку, а також діяльність, пов'язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатрич-

150

 151


них експертиз та розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, у тому числі з їх космічними запусками із будь-якою метою.

Діяльність, пов'язана з виробництвом високооктанових кисневмісних добавок — абсолютованого технічного спирту та етил-трет-бутилового ефіру, здійснюється державними спиртовими заводами, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України.

Законодавством встановлені види майна, відчуження якого недержавним суб'єктам господарювання не допускається. Види майна, що може перебувати лише у державній власності, визначені у Законі України «Про приватизацію державного майна» в редакції від 19.02.1997 р.

Згідно з ч.2 ст.5 Закону приватизації не підлягають об'єкти, що мають загальнодержавне значення, а також казенні підприємства. До об'єктів, що мають загальнодержавне значення, відносяться майнові комплекси підприємств, їх структурних підрозділів, основним видом діяльності яких є виробництво товарів (робіт, послуг), які мають загальнодержавне значення. Так, загальнодержавне значення мають об'єкти, які забезпечують виконання державою своїх функцій, забезпечують обороноздатність держави, її економічну незалежність, об'єкти права власності Українського народу, які складають матеріальну основу суверенітету України та інші об'єкти.

Перелік державних підприємств, які не підлягають приватизації, затверджено Законом України «Про перелік об'єктів права державної власності, які не підлягають приватизації» від 07.07.1999 р.

71. Прибуток (доход) суб'єкта господарювання

Прибуток (доход) суб'єкта господарювання можна назвати особливим майновим фондом суб'єкта господарювання. Правовий режим прибутку включає: поняття прибутку, порядок і методи обчислення прибутку, зобов'язання суб'єкта господарювання зі сплати податків з прибутку та механізм його здійснення, права суб'єкта господарювання з використання прибутку.

Прибуток (доход) є основним узагальнюючим показником фінансових результатів господарської діяльності суб'єктів господарювання. Згідно з ч.І ст. 142 Господарського кодексу України прибуток (доход) суб'єкта господарювання визначається шляхом зменшення суми валового доходу суб'єкта господарювання за певний період на суму валових витрат та суму амортизаційних відрахувань.

Для цілей оподаткування прибутку суб'єктів господарювання, а також організації бухгалтерського обліку і звітності, в законодавстві використовується поняття «валовий доход», під яким розуміють загальну суму доходу платника податку від усіх видів діяльності,

152

яка отримана на протязі звітного періоду у грошовій, матеріальній і нематеріальній формах, як на території України, її континентальному шельфі, виключній (морській) зоні, так і за її межами. Для більшості суб'єктів господарювання основну частину прибутку (доходу) складає доход від реалізації товарів (робіт, послуг).

Під валовими витратами розуміють суму будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній і нематеріальній формах, які здійснюються як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбані (виготовлені) для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Під терміном «амортизація основних фондів і нематеріальних активів» розуміють поступове віднесення витрат на їх придбання, виготовлення або поліпшення, на зменшення скоригованого прибутку платника податку у межах норм амортизаційних відрахувань. Суми амортизаційних відрахувань визначаються шляхом застосування норм амортизації (показників споживання основних фондів, встановлених законодавством) до балансової вартості кожної з груп основних фондів на початок звітного періоду.

Види доходів, які включаються до складу валового доходу, а також перелік витрат, що включаються до складу валових витрат, визначаються Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28.12.1994 р. в редакції від 22.05.1997 р.

Порядок використання прибутку (доходу) суб'єкта господарювання визначає власник (власники) або уповноважений ним орган відповідно до законодавства та установчих документів. Законодавством практично не встановлені нормативи розподілу прибутку. Ці питання віднесені до компетенції самих суб'єктів господарювання. Зокрема, у господарських товариствах створюються фонди прибутку, що розподіляється, який виплачується учасникам, і прибутку, що не розподіляється, який залишається у розпорядженні господарського товариства і спрямовується перш за все у фонд розвитку виробництва.

Порядок використання прибутку державних підприємств встановлюється відповідно до Закону України «Про власність». Згідно зі ст. 38 Закону прибуток, який залишається у державного підприємства після сплати податків та інших платежів у бюджет (чистий прибуток), надходить у розпорядження трудового колективу підприємства. Частина цього прибутку передається у власність членів трудового колективу. Сума прибутку, що належить члену трудового колективу, утворює його вклад, на суму якого йому можуть бути видані акції. Вклад також може бути спрямовано на спорудження або придбання житлового будинку чи інших об'єктів.

Держава може впливати на вибір суб'єктами господарювання напрямів та обсягів використання прибутку (доходу) через нормативи, податки, податкові пільги та господарські санкції відповідно до закону.

153


72. Підстави виникнення майнових прав та обов'язків суб'єкта господарювання

Згідно з ч.І ст. 144 Господарського кодексу України майнові права та майнові обов'язки суб'єкта господарювання можуть виникати:

з угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, що йому не суперечать;

з актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у випадках, передбачених законом;

внаслідок створення та придбання майна з підстав, не заборонених законом;

внаслідок заподіяння шкоди іншій особі, придбання або збереження майна за рахунок іншої особи без достатніх підстав;

внаслідок порушення вимог закону при здійсненні господарської діяльності;

з інших обставин, з якими закон пов'язує виникнення майнових прав та обов'язків суб'єктів господарювання.

Вказаний перелік не є вичерпним, тому що відносини у сфері господарського обігу відрізняються багаточисельністю та різноманітністю.

Серед підстав виникнення майнових прав та обов'язків найголовніше місце займає господарський договір. Поряд з договорами підставою виникнення майнових прав та обов'язків можуть служити інші угоди (з оголошення конкурсу, публічних торгів тощо).

У деяких випадках майнові права та обов'язки можуть виникати з управлінських актів, які приймаються відповідними уповноваженими органами відповідно до їх компетенції. Також підставою виникнення майнових прав та обов'язків може бути фактичний склад, який включає управлінській акт і укладений на його основі договір.

Підставою виникнення майнових прав можуть бути також протиправні дії. Так, заподіяння шкоди іншій особі є юридичним фактом, який створює обов'язок для того, хто заподіяв шкоду, відшкодувати її потерпілому. Придбання або збереження майна за рахунок іншої особи без достатніх підстав створює зобов'язання відшкодувати потерпілому його майнові втрати.

Іншими обставинами, з якими закон пов'язує виникнення майнових прав та обов'язків, можуть бути інші дії фізичних та юридичних осіб (ведення чужих справ без доручення тощо).

Право на майно, що підлягає державній реєстрації (наприклад, нерухоме майно), виникає з дня реєстрації цього майна або відповідних прав на нього, якщо інше не встановлено законом.

 73. Майновий стан та облік майна суб'єкта господарювання

Майновий стан суб'єкта господарювання визначається сукупністю належних йому майнових прав та майнових зобов'язань, що відображається у бухгалтерському обліку його господарської діяльності відповідно до вимог закону (ч.І ст. 145 Господарського кодексу України).

Облік майна суб'єкта господарювання здійснюється головним чином у формі бухгалтерського обліку. Основні вимоги і правила його ведення закріплені у Законі України «Про бухгалтерський облік і фінансову звітність» від 16.07.1999 р. Вихідним положенням ведення бухгалтерського обліку є його обов'язковість для суб'єктів господарювання. Це право та обов'язок ведення бухгалтерського обліку свого майна і господарських операцій за встановленими правилами. Бухгалтерський облік зобов'язані вести всі суб'єкти господарювання незалежно від організаційно-правових форм і форм власності.

Майно суб'єкта господарювання обліковується окремо від майна власника та інших суб'єктів. Це правило має назву правило майнової відокремленості. Облік здійснюється безперервно з моменту реєстрації суб'єкта господарювання до його реорганізації або ліквідації. Облік повинен бути постійним, адекватним за часом усім здійснюваним операціям. Вимога суцільного обліку полягає у тому, що усі без виключення види майна і господарські операції потребують реєстрації на рахунках бухгалтерського обліку.

Облік майна здійснюється методом подвійного запису на взаємопов'язаних рахунках, які включені у робочий план рахунків бухгалтерського обліку. Сутність подвійного запису полягає у тому, що кожна здійснена операція відображається на двох рахунках бухгалтерського обліку: дебеті одного і кредиті іншого. Суть цих кореспонденцій полягає у встановленні руху майна: звідки отримано (кредит відповідного рахунку) і куди спрямоване (дебет відповідного рахунку).

Правильність обліку майна має важливе значення і характеризує фінансове становище суб'єкта господарювання.

Згідно з ч. 2 ст. 145 Господарського кодексу правовий режим майна суб'єкта господарювання може змінюватися за рішенням власника (власників) майна у спосіб, передбачений цим Кодексом та прийнятими відповідно до нього іншими законами, крім випадків, якщо така зміна забороняється законом.

Зміна правового режиму майна суб'єкта господарювання полягає у зміні вимог, що пред'являються, при його придбанні, використанні в процесі господарської діяльності, вибутті, у встановленні особливих правил обліку майна тощо. Зміна правового режиму може здійснюватися власником майна шляхом надання цього

154

 155


майна іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання, праві оперативного управління або праві оперативного використання, а також на основі інших форм правового режиму майна.

Підставами зміни правового режиму майна суб'єкта господарювання, заснованого на державній (комунальній) власності, є приватизація майна державного (комунального) підприємства та здача цілісного майнового комплексу підприємства або майнового комплексу його структурного підрозділу в оренду.

Ч. 6 ст. 145 Господарського кодексу закріплює обов'язок суб'єктів господарювання складати фінансову звітність, під якою розуміють бу