16197

Господарське право. Підручник

Книга

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Навчальне видання Пилипенко Анатолій Якович Щербина Валентин Степанович Господарське право Курс лекцій Відповідальний редактор І.Д.Борис Технічний редактор Г.В.Башкатов Коректор С.В.Таранов Підписано до друку 18.12.95. Формат ...

Украинкский

2013-06-20

1.78 MB

5 чел.

Навчальне видання

Пилипенко Анатолій Якович

Щербина Валентин Степанович

Господарське право

Курс лекцій

 

Відповідальний редактор  І.Д.Борис

Технічний редактор       Г.В.Башкатов

Коректор                С.В.Таранов

 

Підписано до друку 18.12.95. Формат 84х108 1/32.

Папір друкарський №1. Друк офсетний.

Умовн. друк. арк. 15,12. Умовн. фарб.-вілб. 15,54.

Обл.-вид. арк. 9,0. Тираж 10 000 прим. Зам. №5-347.

 

Товариство з обмеженою відповідальністю <Вентурі>

252146, м. Київ-146, вул. Я.Коласа. 23-А

Реєстраційний номер №0009-1668 ЛТД від 9.02.94 р

 

Оригінал-макет виготовлено ТОВ <Вентурі>

 

Надруковано АТ <Київська книжкова фабрика>

252054, м.Київ, вул.Воровського,24

--------------------------------------------------------------

ББК 67.303я73

ПЗЗ

 

Відповідальний редактор; І.Д.Борис

 

Пилипенко А.Я., Щербина В.С.

 

П32   Господарське право: Курс лекцій: Навч. посібник для

юрид. фак. вузів. - К.: Вентурі. 1996. - 388с.

 

ІSBN 5-7707-9282-5

 

У посібнику, підготовленому відповідно до програми курсу гос-

подарського права, висвітлюються основні правові інститути ле-

гальної частини господарського права, а також питання правового

регулювання окремих сфер господарського життя. Матеріал по-

дається на основі чинного господарського та господарського про-

цесуального ааконодавства України.

 

Для студентів юридичних вузів та факультетів, а також всіх, хто

цікавиться питаннями господарського права.

 

п 1203И0600-14

  1996                                ББК 67.303я73

 

ІSBN 5-7707-9282-5                 c Пилипенко А.Я.,

Щербина В.С., 1996

 

Зміст

Розділ І ПОНЯТТЯ ТА ПРИНЦИПИ

ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ - З

1. Поняття та зміст підприємництва - З

2. Умови здійснення підприємництва - 8

3. Підприємець і держава - 11

Розділ ІІ ГОСПОДАРСЬКІ ПРАВОВІДНОСИНИ ТА

ГОСПОДАРСЬКЕ ПРАВО - 14

1. Предмет регулювання господарського права - 14

2. Господарські правовідносини, їх ознаки та види - 15

3. Методи господарського права - 18

Розділ ІІІ ГОСПОДАРСЬКЕ ЗАКОНОДАВСТВО - 20

1. Поняття, ознаки та особливості

господарського законодавства - 20

2. Нормативні акти господарського законодавства: поняття і види  - 25

3. Система господарського законодавства - 28

4. Проблеми вдосконалення господарського законодавства  - 34

Розділ ІV СУБ'ЄКТИ ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА - 41

1. Поняття суб'єкта господарського права - 41

2. Види суб'єктів господарського права - 43

3. Завдання, права та обов'язки суб'єкта

господарського права - 45

Розділ V ПРАВОВИЙ СТАТУС ПІДПРИЄМСТВ - 51

1. Поняття підприємства - 51

2. Організаційно-правові форми підприємств - 53

3, Створення підприємства - 58

4. Установчі документи підприємства  - 61

5. Державна реєстрація підприємства - 63

6. Припинення діяльності підприємства - 66

Розділ VІ ПРАВОВИЙ СТАТУС АКЦІОНЕРНИХ ТОВАРИСТВ -71

1. Поняття та юридичний статус акціонерного товариства - 71

!!284

2. Засновники, учасники та порядок створення

акціонерного товариства - 74

3. Майно і майнові права в акціонерному товаристві - 77

4. Правовий режим акцій - 83

5. Правовий режим дивідендів  - 85

6 Управління акціонерним товариством  - 88

Розділ VІІ ПРАВОВИЙ СТАТУС ІНШИХ

ГОСПОДАРСЬКИХ ТОВАРИСТВ -      94

1 Товариство з обмеженою відпонілальністю та

товариство з додатковою відповідальністю - 94

2. Повне товариство  - 97

3. Командитне товариство - 99

Розділ VІІІ ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ

ГОСПОДАРСЬКИХ ОБ'ЄДНАНЬ - 101

1. Поняття господарського об'єднання.

Законодавство про господарські об'єднання  - 101

2. Види господарських об'єднань - 104

3. Функції та компетенція господарського об'єднання - 107

Розділ ІX ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ - 109

1. Поняття та форми власності в економіці

України. Право власності - 109

2. Право державної власності - 111

3 Право колективної власності - 115

4. Право приватної власності - 122

5. Правовий режим майна державних підприємств.

Особливості правового режиму майна державних

бюджетних установ - 124

Розділ Х ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

ГОСПОДАРСЬКИХ ДОГОВОРІВ - 131

1. Правова основа, поняття та особливі ознаки

господарського договору - 131

2. Класифікація і система господарських договорів

за законодавством України - 135

3. Функції господарського договору -  137

4. Форма господарського договору  - 139

5. Порядок укладання господарських договорів  - 140

6. Виконання господарських договорів - 142

!!285

Розділ XІ ГОСПОДАРСЬКО-ПРАВОВА

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ - 144

1. Поняття відповідальності в господарському праві  - 144

2. Функції відповідальності  - 147

3. Види відповідальності - 149

4. Підстави відповідальності - 154

Розділ XІІ ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ БАНКРУТСТВА - 157

1. Поняття банкрутства. Суб'єкти банкрутства  - 157

2. Підстави для застосування банкрутства  - 159

3. Провадження у справах про банкрутство - 160

4. Наслідки визнання боржника банкрутом - 165

5. Черговість задоволення претензій кредиторів - 168

Розділ ХІІІ ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОРЕНДИ  - 171

1. Поняття договору оренди. Об'єкти оренди - 171

2. Сторони в договорі оренди - 174

3. Порядок укладення договору оренди  - 176

4. Умови договору оренди  - 178

5. Припинення договору оренди - 181

6. Проблеми правового регулювання лізингових

операцій в Україні - 182

Розділ XІV ПРАВОВІ ЗАСАДИ ПРИВАТИЗАЦІЇ - 190

1. Поняття і головні цілі приватизації.

Законодавство про приватизацію - 190

2. Об'єкти приватизації - 193

3. Суб'єкти приватизації - 195

4. Приватизаційний процес - 205

5. Способи приватизації - 207

Розділ XV ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

БІРЖОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ - 209

1. Поняття та юридичні ознаки біржі - 209

2. Функції, права та обов'язки біржі - 211

3. Види біржових угод - 213

4. Правила біржової торгівлі - 216

5. Правовий статус фондової біржі - 219

Розділ XVІ ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЦІН ТА

ЦІНОУТВОРЕННЯ - 221

1. Поняття та функції ціни. Політика ціноутворення. 221

2. Види цін та порядок їх встановлення - 223

!!286

3. Правове регулювання контролю за додержанням

дисципліни цін та відповідальність за її порушення - 227

Розділ XVІІ ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ КРЕДИТНО-

РОЗРАХУНКОВИХ ВІДНОСИН  - 230

1. Поняття та види кредиту. Кредитний договір - 230

2. Порядок відкриття рахунків у банках - 235

3. Порядок та форми розрахунків у

господарському обігу - 239

Розділ XVІІІ ПРАВОВІ ЗАСАДИ ОБМЕЖЕННЯ

МОНОПОЛІЗМУ В ЕКОНОМІЦІ УКРАЇНИ - 247

1. Монопольне становище на ринку та

зловживання ним - 247

2. Правове становище антимонопольного комітету  - 251

3. Відповідальність за порушення

антимонопольного законодавства - 253

4. Розгляд справ про порушення

антимонопольного законодавства - 255

Розділ XІX ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ - 258

1. Зовнішньоекономічна діяльність та її регулювання  - 258

2. Правовий режим іноземних інвестицій  - 263

3. Правовий режим вільних економічних зон  - 267

Розділ XX ЗАХИСТ ПРАВ СУБ'ЄКТІВ

ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ - 271

1. Правове становище арбітражних судів - 271

2. Підвідомчість справ арбітражним судам - 274

3. Доарбітражне врегулювання господарських спорів - 278

4. Вирішення спорів арбітражним судом  - 280

Розділ 1

ПОНЯТТЯ ТА ПРИНЦИПИ

ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

1. Поняття та зміст підприємництва

Стаття 1 Закону України від 7 лютого 1991 р. <Про підприє-

мництво> визначає підприємництво як самостійну ініціати-

ву, систематичну, на власний ризик діяльність по вироб-

ництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг та за-

няття торгівлею з метою одержання прибутку.

Матеріальну основу підприємницької діяльності становить

власність. Власність як економічна категорія - це відноси-

ни між людьми з приводу речей, які полягають у присвоєнні

або в належності матеріальних благ одним особам І відповід-

но у відчуженні цих благ від усіх інших осіб.

Власник має право використовувати належне йому майно

(будівлі, споруди, засоби виробництва, вироблену продук-

цію, транспортні засоби, грошові кошти, цінні папери тощо)

для підприємницької діяльності. При цьому всім власникам

забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Суб'єкти підприємництва> Відповідно до ст.2 Закону <Про

підприємництво> суб'єктами підприємницької діяльності

(підприємцями) можуть бути:

- громадяни України, Інших держав, не обмежені зако-

ном у правоздатності(*1) або дієздатності(*2);

- юридичні особи всіх форм власності, встановлених За-

коном України <Про власність>.

Не допускається заняття підприємницькою діяльністю та-

ких категорій громадян: військовослужбовців, службових осіб

органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх

(**1) Цивільна правоздатність - це здатність мати цивільні права і

обов 'язки. Правоздатність громадянина виникає у момент його

народження і припиняється зі смертю.

(**2) Цивільна дієздатність - це здатність громадянина своїми діями

набувати цивільних прав і створюнати для себе цивільні обов'язки.

Дієздатність у повному обсязі виникає з настанням повноліття,

тоб

то після досягнення вісімнадцятирічного віку.

!!3

справ, арбітражного суду. державного нотаріату, а також

органів державної влади і управління, які покликані здійсню-

вати контроль за діяльністю підприємств. Указом Прези-

дента України від 27 травня 1993 р. <Про деякі питання про-

ходження служби в органах державної виконавчої влади>

заборонено займатися підприємницькою діяльністю безпо-

середньо або через посередників службовим особам адмініс-

трації Президента України, Кабінету міністрів України,

міністерств, інших центральних органів державної і вико-

навчої влади і місцевих державних адміністрацій.

Заборона безпосередньо займатися підприємницькою

діяльністю керівникам, заступникам керівників державних

підприємств, установ і організацій, Їх структурних підрозділів,

а також посадовим особам державних органів, органів місце-

вого і регіонального самоврядування встановлена Декретом

Кабінету міністрів України від 31 грудня 1992 р. <Про впо-

рядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності,

створених за участю державних підприємств>. Це, однак, не

виключає їхнього права отримувати дивіденди від акцій, а

також доходи від інших корпоративних прав (доходи відпо-

відно до своєї частки майна в статутному фонді товариства з

обмеженою відповідальністю тощо).

Посадовими особами, на які поширюється дія зазначено-

го Декрету, вважаються працівники, діяльність яких пов'я-

зана зі здійсненням державно-владних повноважень, вико-

нанням організаційних, розпорядчих, адміністративних і

господарських функцій, прийняттям управлінських рішень.

Збереження за цими особами лише права на отримання ди-

відендів (доходів) означає, що право на управління належ-

ним їм майном (це - друга складова корпоративного права)

зазначені в Декреті посадові особи на період зайняття вка-

заних посад можуть передавати довіреним особам відповід-

но до чинного законодавства.

Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю,(*1)

не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здій-

(**1) Позбавлення права займатися певною діяльністю може бути

призначене судом на строк до 5 років як основне аби додаткове

покарання щодо осіб, які скоїли злочин (ст. 31 Кримінального кодексу-

України).

!!4

снення відповідного виду-діяльності до закінчення терміну

встановленою вироком суду. Особи, які мають непогашені.

судимість(*1) за крадіжки, хабарництво та інші корисливі зло-

чини, не лише не можуть бути зареєстровані як підпріиємці,

а й не можуть виступати співзасновниками підприємниць-

кої організації, а також займати в підприємницьких товари-

ствах та їх спілках (об'єднаннях) керівні посади і посади

пов'язані з матеріальною відповідальністю.

Свобода підприємницької діяльності. Суб'єкти підприєм-

ницькоЇ діяльності (підприємці) мають право без обмежень

приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку

діяльність, що не суперечить чинному законодавству. Проте

в деяких видах діяльності у зв'язку з підвищеними вимога-

ми до безпеки робіт та необхідністю централізації функцій

управління підприємництво застосовуватися не може. Пе-

релік таких видів діяльності встановлює Верховна Рада Ук-

раїни за поданням Кабінету міністрів України.

Обмеження у здійсненні підприємницької діяльності. Крім

обмеження суб'єктивного складу підприемництва, законо-

давством України, зокрема Законом <Про підприємницт-

во>, встановлені певні обмеження, які стосуються здійснен-

ня окремих видів підприємницькоі діяльності. Ці обмеження

полягають, по-перше, в тому, що деякі види підприємницт-

ва вправі здійснювати лише певні суб'єкти (так, виготов-

лення і реалізація наркотичних засобів, військової зброї г

боєприпасів до неї, вибухових речовин можуть здійснюва-

тися тільки державними підприємствами, а проведення

ломбардних операцій - також і повними товариствами)

по-друге, в забороні здійснювати окремі види діяльності

перелік яких встановлює Верховна Рада України за подан-

ням Кабінету міністрів України, без спеціального дозволу

(ліцензії). Зокрема, без спеціального дозволу (ліцензії), що

видається Кабінетом міністрів України або уповноважених

ним органом, не можуть здійснюватися:

- пошук (розвідка) та експлуатація родовищ корисних

копалин:

- виробництво, ремонт і реалізація спортивної. мислив-

(**1)Про погашення судимості див. ст. 55 Кримінального Кодексу України.

!!5

ської та вогнепальної зброЇ та боєприпасів для неї, а також

холодної зброї;

- виготовлення і реалізація медикаментів і хімічних речо-

вин;

- виготовлення пива і вина; виготовлення спирту, горіл-

чаних, лікерних та коньячних виробів; торгівля спиртом ети-

ловим з харчової сировини, горілчаними, лікерними, конь-

ячними виробами та іншими напоями, виготовленими з ви-

користанням спирту (див.: Декрет Кабінету міністрів Украї-

ни від ЗІ грудня 1992 р. <Про державне регулювання вироб-

ництва, торгівлі, експорту спирту, напоїв з його викорис-

танням і торгівлю тютюновими виробами>);

- виготовлення тютюнових виробів: торгівля тютюнови-

ми виробами (див. там же);

- медична практика;

- ветеринарна практика:

- юридична практика:

- створення та утримання гральних закладів, організація

азартних ігор:

- торгівля алкогольними напоями тощо.

Перелік видів підприємницької діяльності, що підлягають

ліцензуванню, вміщено з Законі <Про підприємництво>,

проте і він не є вичерпним. Деякі види діяльності в галузі

зв'язку, що не можуть здійснюватись без ліцензії, визначені

Декретом Кабінету міністрів України віл 21 січня 1993 р.

<Про об'єднання державних підприємств зв'язку та запро-

вадження ліцензування деяких видів діяльності в галузі зв'яз-

ку>.

Дозвіл (ліцензія) на здійснення підприємницької діяльносгі

видається Кабінетом міністрів України або уповноваженим

ним органом у строк не більше як за 30 днів з дня одержан-

ня заяви. Питання, пов'язані з видачею ліцензії, врегульо-

вані Положенням про порядок видачі суб'єктам підприєм-

ницької діяльності спеціальних дозволів (ліцензій) на

здійснення окремих видів діяльності, затвердженим поста-

новою Кабінету міністрів України від 17 липня 1994р. № 316.

Ліцензія видається за заявою суб'єкта підприємницької

діяльності. До заяви додаються :

- підприємцем - юридичною особою - копії засновниць-

ких документів;

!!6

- підприємцем-громадянином - копії документів, що

засвідчують рівень освіти І кваліфікації, необхідний для

здійснення відповідного виду діяльності (крім випадків, за-

значених у законодавстві).

За видачу ліцензії встановлюється така плата: з громадян -

у розмірі двох мінімальних заробітних плат; з юридичних

осіб - у розмірі шести мінімальних заробітних плат.

У ліцензії зазначаються найменування органу, що видав її,

прізвище, ім'я та по батькові, адреса проживання громадя-

нина або найменування і місце знаходження юридичної осо-

би, вид діяльності, на яку видається ліцензія, місце її

здійснення, особливі умови та правила здійснення даного

виду діяльності, номер реєстрації ліцензії, дата її видачі,

термін дії.

Строк ліцензії визначає орган, що її видає (як правило, це

уповноважені Кабінетом міністрів України міністерства, дер-

жавні комітети, відомства), але не може бути менше 3 років.

Продовження цього строку здійснюється у порядку, встанов-

леному для її одержання. Після припинення суб'єктом

підприємництва своєї діяльності надана ліцензія втрачає силу.

У разі порушення підприємцем зазначених у ліцензії особли-

вих умов і правил здійснення відповідного виду діяльності

орган, що видав ліцензію, може дати розпорядження про усу-

нення порушень чи зупинити її дію на визначений строк або

до усунення цих порушень. При повторному або грубому

порушенні правил діяльності, на яку видано ліцензію, остан-

ня може бути анульована за рішенням органу, що її видав.

Рішення про зупинення дії ліцензії чи її анулювання може

бути оскаржене підприємцем до суду або арбітражного суду.

Принципи підприємницької діяльності, тобто основні заса-

ди, на яких базується підприємництво, законодавче закріп-

лені в ст.5 Закону <Про підприємництво>. До них відно-

сяться:

а) вільний вибір діяльності;

б) залучення на добровільних засадах до підприємницької

діяльності майна та коштів юридичних осіб та громадян;

в) самостійне формування програми діяльності та вибір

постачальників І споживачів вироблюваної продукції, вста-

новлення цін відповідно до законодавства;

г) вільний найм працівників;

!!7

д) залучення і використання матеріально-технічних, фінан-

сових, трудових, природних та інших видів ресурсів, вико-

ристання яких не заборонено або не обмежено законодав-

ством;

е) вільне розпорядження прибутком, що залишається після

внесення платежів, установлених законодавством:

є) самостійне здійснення підприємцем - юридичною осо-

бою зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-

яким підприємцем належної йому частки валютної виручки

на свій розсуд.

Слід зазначити, що деякі з перерахованих принципів (на-

приклад. вільне розпорядження прибутком, використання

належної підприємцю валютної виручки на свій розсуд та

ін.) сьогодні певною мірою обмежені рядом Декретів Кабі-

нету міністрів України, прийнятих ним за час тимчасового

(з 21 липня 1992 р. по 21 травня 1993 р.) делегування повно-

важень видавати декрети в сфері законодавчого регулюван-

ня питань підприємницької діяльності.

2. Умови здійснення підприємництва

Однією з головних умов здійснення підприємницької діяль-

ності є державна реєстрація підприємництва.

Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності

проводиться у виконавчому комітеті міської, районної в місті

Ради народних депутатів або в районній, районній міст Києва

і Севастополя державній адміністрації за місцем знаходжен-

ня або проживання даного суб'єкта, якщо інше не передба-

чено законодавчими актами України. Для державної реєст-

рації суб'єктів підприємницької діяльності подаються такі

документи:

а) установчі документи:

- рішення власника майна або уповноваженого ним орга-

ну. Якщо власників або уповноважених ними органів два і

більше, таким рішенням є установчий договір;

- статут, якщо це необхідно для створюваної організацій-

ної форми суб'єкта підприємництва;

6) реєстраційна картка встановленого зразка,

в) документ, що засвідчує сплату коштів за державну реєст-

рацію.

!!8

Підприємці-громадяни, які здійснюють свою діяльність без

створення юридичної особи, подають заповнену реєстра-

ційну картку та документ, що засвідчує сплату коштів за

державну реєстрацію.

Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності

здійснюється (при наявності всіх документів) за заявниць-

ким принципом протягом не більше п'яти робочих днів.

Протягом цього терміну відповідний орган, який здійснює

'реєстрацію, зобов'язаний видати свідоцтво про реєстрацію і

в 10-денний термін подати відомості до відповідної подат-

кової Інспекції та органу державної статистики. Органи дер-

жавної статистики встановлюють коди суб'єктів підприєм-

ницької діяльності.

Свідоцтво про державну реєстрацію суб'єкта підприємниц-

тва с підставою для відкриття рахунків в установах банків за

місцем реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності, або

в будь-яких інших установах банків за згодою сторін, а та-

кож для виготовлення печаток і штампів.

У вищевикладеному порядку проводиться і перереєстра-

ція суб'єкта підприємницької діяльності. Підстави реєстрації

вказані в ст.8 Закону <Про підприємництво>, відповідно до

якої перереєстрація проводиться у разі зміни форми влас-

ності, організаційної форми або назви суб'єкта підприєм-

ництва.

Відмова в державній реєстрації може бути оскаржена в су-

довому порядку.

Відповідальність за відповідність чинному законодавству

установчих документів, що подаються для реєстрації, несе

власник (власники) або уповноважені ним органи, які пода-

ють документи для реєстрації, та орган, який проводить

реєстрацію суб'єкта підприємництва.

За державну реєстрацію вноситься плата, розмір якої вста-

новлюється Кабінетом міністрів України залежно від суб'-

єкта підприємництва, обраної організаційної форми та виду

підприємницької діяльності. Так, згідно з Додатком до по-

станови Кабінету міністрів України від 29 квітня 1994 р. <Про

затвердження Положення про державну реєстрацію суб'єктів

підприємницької діяльності та про реєстраційний збір за

державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності>

розмір плати за державну реєстрацію суб'єктів підприєм-

!!9

ництва коливається від 1,5 мінімальних заробітних плат (для

громадян, що займаються підприємницькою діяльністю у

сфері освіти і культури) до 9 мінімальних заробітних плат

(для юридичних осіб, що займаються підприємництвом у

сфері надання торговельно-посередницьких послуг). Зако-

ном <Про підприємництво> місцевим Радам народних депу-

татів надане право встановлювати пільгову плату за держав-

ну реєстрацію.

Законодавчими актами України можуть бути встановлені

спеціальні правила державної реєстрації окремих організа-

ційних форм підприємництва. Так, реєстрація банків

здійснюється відповідно до СТ.22 Закону України <Про бан-

ки та банківську діяльність> та згідно з <Тимчасовим поло-

женням про порядок створення, реєстрації комерційних

банків і здійснення нагляду за їх діяльністю>, затвердженим

правлінням Національного банку України (протокол №16

від 17 липня 1992 р.). Для реєстрації комерційного банку

його рада подає в двотижневий строк після перевірки фінан-

сового стану засновників в управління Національного банку

за місцем створення банку такі документи: заяву про реєст-

рацію статуту банку за підписом уповноваженої особи (го-

лови ради); установчий договір, підписаний засновником

банку (підписи фізичних осіб завіряються нотаріально) та

завірений печатками; статут банку, затверджений на зборах

і підписаний уповноваженою особою; протокол установчих

зборів; економічні обгрунтування створення банку, бухгал-

терські баланси засновників, висновок аудиторської органі-

зації, яка має ліцензію НБУ; відомості про професійну при-

датність голови правління та головного бухгалтера; копію

платіжного документа про внесення плати за реєстрацію

банку, копію звіту про проведення відкритої підписки на

акції, довідку про наявність необхідного приміщення. Реєст-

рація банків здійснюється у місячний строк з моменту одер-

жання заяви та зазначених документів.

Для здійснення підприємницької діяльності підприємець

має право укладати з громадянами договори про викорис-

тання їх праці. При укладанні трудового договору (контрак-

ту, угоди) підприємець зобов'язаний забезпечити умови та

охорону праці, її оплату не нижче встановленого в Україні

мінімального рівня, а також інші соціальні гарантії, включа-

!!10

ючи соціальне й медичне страхування та соціальне забезпе-

чення відповідно до чинного законодавства. При втраті пра-

цездатності підприємець забезпечує потерпілому відшкоду-

вання витрат у випадках і порядку, передбачених чинним

законодавством.

Здійснюючи підприємницьку діяльність, підприємець зо-

бов'язаний не завдавати шкоди навколишньому середови-

щу, не порушувати прав та інтересів громадян, підприємств,

установ, організацій і держави, що охороняються законом.

За завдані шкоду і збитки підприємець несе майнову та Іншу

встановлену законом відповідальність.

Суб'єкт підприємництва - юридична особа - може бути

визнана арбітражним судом банкрутом у порядку, передба-

ченому Законом України <Про банкрутство>.

2. Умови здійснення підприємництва

Однією з головних умов здійснення підприємницької діяль-

ності є державна реєстрація підприємництва.

Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності

проводиться у виконавчому комітеті міської, районної в місті

Ради народних депутатів або в районній, районній міст Києва

і Севастополя державній адміністрації за місцем знаходжен-

ня або проживання даного суб'єкта, якщо інше не передба-

чено законодавчими актами України. Для державної реєст-

рації суб'єктів підприємницької діяльності подаються такі

документи:

а) установчі документи:

- рішення власника майна або уповноваженого ним орга-

ну. Якщо власників або уповноважених ними органів два і

більше, таким рішенням є установчий договір;

- статут, якщо це необхідно для створюваної організацій-

ної форми суб'єкта підприємництва;

6) реєстраційна картка встановленого зразка,

в) документ, що засвідчує сплату коштів за державну реєст-

рацію.

!!8

Підприємці-громадяни, які здійснюють свою діяльність без

створення юридичної особи, подають заповнену реєстра-

ційну картку та документ, що засвідчує сплату коштів за

державну реєстрацію.

Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності

здійснюється (при наявності всіх документів) за заявниць-

ким принципом протягом не більше п'яти робочих днів.

Протягом цього терміну відповідний орган, який здійснює

'реєстрацію, зобов'язаний видати свідоцтво про реєстрацію і

в 10-денний термін подати відомості до відповідної подат-

кової Інспекції та органу державної статистики. Органи дер-

жавної статистики встановлюють коди суб'єктів підприєм-

ницької діяльності.

Свідоцтво про державну реєстрацію суб'єкта підприємниц-

тва с підставою для відкриття рахунків в установах банків за

місцем реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності, або

в будь-яких інших установах банків за згодою сторін, а та-

кож для виготовлення печаток і штампів.

У вищевикладеному порядку проводиться і перереєстра-

ція суб'єкта підприємницької діяльності. Підстави реєстрації

вказані в ст.8 Закону <Про підприємництво>, відповідно до

якої перереєстрація проводиться у разі зміни форми влас-

ності, організаційної форми або назви суб'єкта підприєм-

ництва.

Відмова в державній реєстрації може бути оскаржена в су-

довому порядку.

Відповідальність за відповідність чинному законодавству

установчих документів, що подаються для реєстрації, несе

власник (власники) або уповноважені ним органи, які пода-

ють документи для реєстрації, та орган, який проводить

реєстрацію суб'єкта підприємництва.

За державну реєстрацію вноситься плата, розмір якої вста-

новлюється Кабінетом міністрів України залежно від суб'-

єкта підприємництва, обраної організаційної форми та виду

підприємницької діяльності. Так, згідно з Додатком до по-

станови Кабінету міністрів України від 29 квітня 1994 р. <Про

затвердження Положення про державну реєстрацію суб'єктів

підприємницької діяльності та про реєстраційний збір за

державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності>

розмір плати за державну реєстрацію суб'єктів підприєм-

!!9

ництва коливається від 1,5 мінімальних заробітних плат (для

громадян, що займаються підприємницькою діяльністю у

сфері освіти і культури) до 9 мінімальних заробітних плат

(для юридичних осіб, що займаються підприємництвом у

сфері надання торговельно-посередницьких послуг). Зако-

ном <Про підприємництво> місцевим Радам народних депу-

татів надане право встановлювати пільгову плату за держав-

ну реєстрацію.

Законодавчими актами України можуть бути встановлені

спеціальні правила державної реєстрації окремих організа-

ційних форм підприємництва. Так, реєстрація банків

здійснюється відповідно до СТ.22 Закону України <Про бан-

ки та банківську діяльність> та згідно з <Тимчасовим поло-

женням про порядок створення, реєстрації комерційних

банків і здійснення нагляду за їх діяльністю>, затвердженим

правлінням Національного банку України (протокол №16

від 17 липня 1992 р.). Для реєстрації комерційного банку

його рада подає в двотижневий строк після перевірки фінан-

сового стану засновників в управління Національного банку

за місцем створення банку такі документи: заяву про реєст-

рацію статуту банку за підписом уповноваженої особи (го-

лови ради); установчий договір, підписаний засновником

банку (підписи фізичних осіб завіряються нотаріально) та

завірений печатками; статут банку, затверджений на зборах

і підписаний уповноваженою особою; протокол установчих

зборів; економічні обгрунтування створення банку, бухгал-

терські баланси засновників, висновок аудиторської органі-

зації, яка має ліцензію НБУ; відомості про професійну при-

датність голови правління та головного бухгалтера; копію

платіжного документа про внесення плати за реєстрацію

банку, копію звіту про проведення відкритої підписки на

акції, довідку про наявність необхідного приміщення. Реєст-

рація банків здійснюється у місячний строк з моменту одер-

жання заяви та зазначених документів.

Для здійснення підприємницької діяльності підприємець

має право укладати з громадянами договори про викорис-

тання їх праці. При укладанні трудового договору (контрак-

ту, угоди) підприємець зобов'язаний забезпечити умови та

охорону праці, її оплату не нижче встановленого в Україні

мінімального рівня, а також інші соціальні гарантії, включа-

!!10

ючи соціальне й медичне страхування та соціальне забезпе-

чення відповідно до чинного законодавства. При втраті пра-

цездатності підприємець забезпечує потерпілому відшкоду-

вання витрат у випадках і порядку, передбачених чинним

законодавством.

Здійснюючи підприємницьку діяльність, підприємець зо-

бов'язаний не завдавати шкоди навколишньому середови-

щу, не порушувати прав та інтересів громадян, підприємств,

установ, організацій і держави, що охороняються законом.

За завдані шкоду і збитки підприємець несе майнову та Іншу

встановлену законом відповідальність.

Суб'єкт підприємництва - юридична особа - може бути

визнана арбітражним судом банкрутом у порядку, передба-

ченому Законом України <Про банкрутство>.

Розділ ІІ

ГОСПОДАРСЬКІ ПРАВОВІДНОСИНИ ТА

ГОСПОДАРСЬКЕ ПРАВО

1, Предмет регулювання господарського права

Господарське право, як і будь-яка інша юридична дисцип-

ліна, може бути визначене, насамперед, за предметною оз-

накою, тобто за сукупністю суспільних відносин, що регу-

люються нормами господарського права. З цієї точки зору

господарське право є системою норм, які регулюють госпо-

дарські відносини, відносини, в які вступають організації,

підприємці в ході своєї господарської діяльності. Господарські

відносини у сфері економіки України складають предмет

господарського права.

Зміст предмета господарського права визначається двома

основними поняттями: народне господарство і господарська

діяльність.

Зазначені поняття визначаються в чинному законодавстві

України. Так, згідно з Законом від 3 серпня 1990 р. <Про

економічну самостійність України> (Відомості Верховної

Ради УРСР.-1990.-№34.-Ст.449) до народного господар-

ства України належать розташовані на її території підприє-

мства, установи, організації. В сукупності вони створюють

народногосподарський комплекс України (ст. 1). Це основне

коло суб'єктів, які здійснюють господарську діяльність. Істо-

рично склалося так, що абсолютна більшість цих суб'єктів є

державними організаціями. Це державний сектор економі-

ки України. У зв'зку з цим держава як власник цих

підприємств, установ та організацій здійснює в широких

межах державне регулювання економіки. Відносини, що

виникають при цьому, регулюються різними галузями пра-

ва: господарським, адміністративним, фінансовим та ін.

Поняття господарська діяльність слід визначати також, ви-

ходячи з позиції законодавця, тобто на підставі ст. І Зако-

ну України <Про підприємництво> та ст.ст. І, 20-22 Закону

<Про підприємства в Україні> Господарська діяльність як

предмет господарського права - це виготовлення та реалі-

зація продукції, виконання робіт, надання послуг з метою

!!14

одержання прибутку. Здійснюють її господарюючі суб'єкти

- власники або володільці основних фондів і оборотних

коштів. Підприємства - суб'єкти господарського права мо-

жуть здійснювати всі види господарської діяльності, які не

заборонені законодавством України і не суперечать їх стату-

там (ст. 1 Закону <Про підприємства в Україні>).

Господарське право України розвивається як система норм,

які регулюють три сектори економіки. Домінуючим є дер-

жавний сектор, до якого відносяться всі різноманітні госпо-

дарюючі суб'єкти, засновані на державній власності (загаль-

нодержавній та комунальній). Другий сектор складають

підприємства, засновані на колективній власності (західні

економічні теорії вважають його приватним, але у нас він

поки що настільки одержавлений, що вважати його приват-

ним немає достатніх підстав). Це колективні підприємства,

кооперативи, господарські товариства. Третім, найбільш ціка-

вим сектором, що швидко розвивається, є приватний сек-

тор. З розвитком процесу приватизації майна державних

підприємств питома вага цього сектора зростатиме. Норми

господарського права України будуть <комерціалізуватися>

(зменшуватиметься елемент державного регулювання). Воно

перетворюватиметься у комерційне право, яке діятиме па-

ралельно з цивільним.

У країнах ринкової економіки правові системи традицій-

но включають комерційне (не господарське, як у нас) пра-

во. Це системи норм права, що регулюють комерційну

діяльність у широкому розумінні, тобто виробництво і ку-

півлю-продаж товарів, робіт, послуг (а не в розумінні <пра-

вил торгівлі>). Комерційне право там кодифіковане в формі

комерційних кодексів (Німеччина, Франція, Сполучені Шта-

ти Америки), які діють паралельно з цивільними кодекса-

ми.

2. Господарські правовідносини, їх ознаки та види

У сфері економіки виникають і функціонують різноманітні

відносини, пов'язані з господарською діяльністю. Зокрема,

держава здійснює функції загального управління економі-

кою. З цією метою у центрі і на місцях діють органи держав-

ної виконавчої влади - міністерства, державні комітети,

!!15

відомства. Отже, у народному господарстві складаються уп-

равлінські відносини між цими органами і підприємствами.

Ці відносини регулюються адміністративним правом, тобто

є адміністративними правовідносинами.

У народному господарстві застосовується наймана праця

робітників і службовців. Відносини щодо організації її за-

стосування, оплати праці, часу праці і відпочинку, гарантій

та компенсацій тощо регулює трудове право.

Господарюючі суб'єкти в процесі господарювання володі-

ють і користуються природними ресурсами. Відносини щодо

природокористування регулюються природоресурсовими

галузями права (земельне, водне, гірниче, лісове, екологіч-

не і т.ін).

Господарюючі суб'єкти формують з прибутку і використо-

вують власні фінансові ресурси, є платниками податків тощо.

Отже, вони є суб'єктами фінансових правовідносин.

Між підприємствами, підприємцями та громадянами ви-

никають майнові відносини щодо задоволення особистих

потреб громадян у товарах, роботах, послугах. Ці відносини

регулює цивільне право.

Визнавати всі перераховані відносини господарськими, як

це іноді робиться в літературі, означало б, що спеціальної

категорії господарських відносин взагалі не існує. Перера-

ховані відносини об'єктивно необхідні для здійснення гос-

подарської діяльності. Але за своєю економічною природою

вони не є господарськими відносинами. Ці відносини лише

створюють організаційні, матеріальні, фінансові та інші пе-

редумови функціонування господарських відносин.

Господарсько-правова концепція визначає господарські

відносини у власному (спеціальному) розумінні. А саме; гос-

подарськими є відносини між господарюючими суб'єктами

(підприємствами, підприємцями) і органами управління, які

складаються у процесі організації І здійснення господарської

діяльності. Господарські відносини як предмет регулювання

складаються лише з двох елементів - організаційного (органі-

зація виробництва, обігу) і майнового. Сукупнісгь госпо-

дарських відносин у такому вузькому розумінні є предметом

господарського права. За предметом у такому розумінні гос-

подарське право вирізняєгься з інших галузей права, норми

яких діюгь у народному господарстві.

!!16

Господарські відносини мають певні ознаки. Насамперед,

це обмежене, порівняно з цивільним правом, коло суб'єктів.

Такими суб'єктами є: господарські організації, створені для

безпосередньої господарської діяльності і зареєстровані як

юридичні особи, державні і недержавні органи, які здійсню-

ють управління економікою (міністерства, держкомітети,

господарські об'єднання, управління тощо); структурні

підрозділи господарських організацій, наділені компетенцією

щодо здійснення господарської діяльності: фізичні особи,

офіційно зареєстровані у статусі підприємців: державні І гро-

мадські установи та організації, що є споживачами продукції

(товарів), робіт, послуг. Особливим суб'єктом господарських

відносин є держава, від імені якої діють її органи.

Характерною ознакою господарських відносин є поєднан-

ня в них організаційних і майнових елементів. Таке поєднан-

ня викликане тим, що однією з правових підстав виникнен-

ня та функціонування господарських правовідносин між гос-

подарюючими суб'єктами та їх контрагентами є <акти пла-

нування> (ст. 152 ЦК УРСР), зокрема, державні контракти,

державні замовлення. Правовою підставою виникнення гос-

подарських правовідносин є рішення їх суб'екгів укласти

відповідний договір (п. І ст.21.. п.2ст.22 Закону <Про підпри-

ємства в Україні>). Ці рішення грунтуються на планах

підприємств (плани економічного і соціального розвитку,

бізнес-плани). Третя ознака господарських відносин - Їх

матеріальний зміст, тобто суспільне виробництво і реаліза-

ція (оборот) господарюючими суб'єктами продукції (вико-

нання робіт, надання послуг).

За наведеними ознаками господарських відносин можна

розмежувати предмети регулювання цивільного і господар-

ського права. Отже. норми цивільного права універсальні і

поширюються на фізичних і юридичних осіб незалежно від

діяльності, якою вони займаються. Норми господарського

права спеціальні в тому розумінні, що діють лише стосовно

юридичних осіб. Їх структурних підрозділів, окремих

підприємців, які здійснюють суспільну господарську

діяльнісгь і спожпваюгь її результати. Тобто, предмет гос-

поларською права вужчий від предмета цивільного права.

Цивільне право складається з норм однієї галузі, які на заса-

дах юридичної рівності суб'екгів регулюють майнові і осо-

!!17

бисті немайнові відносини; господарське право з точки зору

законодавства є комплексною галуззю. Воно грунтується на

загальних нормах цивільного права про правоздатність юри-

дичних осіб, зобов'язаннях та нормах про окремі види гос-

подарських договорів. В господарському праві об'єднуються

також ті норми адміністративного, фінансового та інших

галузей права, які регулюють господарську діяльність

підприємств та інших господарюючих суб'єктів.

Сукупність господарських відносин, які складаються між

господарюючими суб'єктами, їх контрагентами, органами

управління в процесі організації і здійснення господарської

діяльності: виробництва і реалізації продукції, виконання

робіт, надання послуг, - становить предмет господарського

права.

Виходячи з цього, господарське право можна визначити

як систему правових норм, які регулюють господарські відно-

сини у процесі організації та здійснення господарської діяль-

ності.

3. Методи господарського права

Методи господарського права являють собою сукупність

способів регулюючого впливу норм господарського права на

поведінку суб'єктів господарських правовідносин. Концеп-

туально методи господарського права базуються на двох

принципах: загальнодозвільному (<дозволено все, їдо не за-

боронено законом>), за яким діють підприємства І

підприємці, та зобов'язуючому (<суб'єкти господарського

права зобов'язані і мають вчиняти те, шо на них покладено

законом>). Цей принцип в основному стосується таких

суб'єктів, як органи державного управління економікою.

Господарські відносини є комплексними відносинами.

Вони поєднують у собі організаційні і майнові (вартісні)

елементи. Тому у господарському праві як комплексній га-

лузі права загалом діють три (а не один, як у некомплексних

галузях) основні методи правового регулювання.

Передусім, це метод автономних рішень суб'єктів госпо-

дарських відносин. Він грунтується на тому, що підприєм-

ства, підприємці мають право з власної ініціативи приймати

будь-які рішення, які не суперечать законодавству України

!!18

(сі .27 Закону України <Про підприємства в Україні>, ст.ст.З, 5

Закону <Про підприємництво>). Це означає, що суб'єкти

господарських відносин самостійно: а) планують свою гос-

подарську діяльність; б) в межах законодавства вільно оби-

рають предмети господарських договорів і визначають зобо-

в'язання в них, всі необхідні умови господарських взає-

мовідносин (СТ.СТ.20, 21 Закону <Про підприємства в Ук-

раїні>, ст.5 Закону <Про підприємництво>).

Другий - метод владних приписів (вимог законів і вказівок

компетентних органів, обов'язкових для суб'єктів господар-

ських відносин). Згідно з ним діяльність (поведінка) суб'єктів

підпорядковується обов'язковим моделям правовідносин,

визначеним законодавством. Це, зокрема, обов'язковість

дотримання заборон закону щодо здійснення господарської

діяльності (ліцензії, квоти, спеціальні режими тощо), обо-

в'язок визначених у законодавстві підприємств укладати з

державою контракти та ін.

У господарському праві діє також метод рекомендацій. Дер-

жава регулює поведінку суб'єктів господарських відносин

шляхом рекомендованих моделей відповідних правовідно-

син. Наприклад, зразкові форми договорів щодо окремих

видів відносин, методичні рекомендації відносно окремих

видів діяльності у сфері господарювання - це приклади за-

стосування державою зазначеного методу.

Залежно від конкретних господарських ситуацій, інтересу

держави стосовно тих або інших господарських відносин та

інших факторів для регулювання господарського життя мо-

жуть використовуватися будь-які із зазначених методів, ви-

ходячи з того, який з них буде найефективнішим.

Розділ ІІІ

ГОСПОДАРСЬКЕ ЗАКОНОДАВСТВО

1. Поняття, ознаки та особливості

господарського законодавства

Норми господарського права як загальні правила поведін-

ки суб'єктів господарських відносин функціонують завдя-

ки своїй нормативній формі - формі нормативних актів.

Саме у формі нормативних актів норми господарського

права приймаються, вивчаються і застосовуються, тобто

функціонують як загальнообов'язкові правила господарю-

вання. Відповідно господарське законодавство загалом можна

визначити як систему нормативних актів, які згідно із за-

коном є інституційними джерелами господарського права.

Основними джерелами господарського права є саме зако-

ни та інші нормативні акти. Такі форми права, як звичай,

судовий прецедент, у цій сфері застосовуються виключно

рідко.

Система господарського права загалом обумовлена предме-

том регулювання. Офіційно межі цього предмета не визна-

чені через відсутність у даному законодавстві Господарсько-

го кодексу. Тому теоретично обгрунтовуються два визначення

меж предмета господарського законодавства.

Згідно з першим визначенням предметом господарського

законодавства є господарські відносини у спеціальному ро-

зумінні, тобто відносини між організаціями у виробництві і

реалізації (поставці, купівлі-продажу, міні) продукції, відно-

сини у капітальному будівництві, відносини у закупівлі

сільськогосподарської продукції у аграрних товаровиробників

(агропідприємств та фермерських господарств), відносини

організації всіх видів транспорту з клієнтами та між собою,

відносини у державному страхуванні, зовнішньоекономічній

діяльності, планові та господарсько-процесуальні відноси-

ни. Це точка зору представників теорії господарського пра-

ва. Згідно з нею господарське законодавство являє собою

самостійну галузь - систему нормативних актів, правила

яких регулюють господарські відносини шодо організації та

здійснення господарської діяльності в галузі суспільного ви-

робництва і обігу.

!!20

Теорія господарського права виходить з того, що як га-

лузь, господарське законодавство окреслене лише господар-

ськими відносинами і не включає всіх нормативних актів

(фінансового, адміністративного, трудового тощо права), які

теж регулюють народне господарство. У такому спеціально-

му значенні господарське законодавство кодифіковане лише

частково, стосовно лише окремих видів господарських відно-

син: транспортних, господарсько-процесуальних.

Друге значення предмета господарського законодавства

формулюється не за предметом регулювання (<господарські

правовідносини>), а за <критерієм адресата> - за відношен-

ням нормативних актів до народного господарства, адресо-

ваності їх цьому об'єктові (а не господарюючим суб'єктам

майнових відносин).

Згідно з цим визначенням господарське законодавство

являє собою сукупність нормативних актів, які регулюють

усі, а не тільки господарські, правовідносини у народному

господарстві. Таке визначення терміном господарське зако-

нодавство узагальнює адресоване економіці цивільне (це

справді господарське), трудове, фінансове, земельне, при-

родоресурсове та інші окремі системи законодавства. Тобто,

це безмежно широка <суперсистема> законодавства (<без-

межний нормативний масив>). Прихильники цієї теорії на-

зивають господарське законодавство не галуззю, а <норма-

тивним масивом> - терміном, змістовно-понятійні межі

якого з'ясувати важко. Він охоплює всі нормативні акти,

котрі так чи інакше стосуються народного господарства. З

урахуванням того, що і суто господарських актів у нас дуже

багато, наукова цінність цієї теорії досить сумнівна.

Ознаки та особливості господарського законодавства, од-

нією з яких є комплексний зміст основних нормативних

актів, більш повно характеризують цю галузь законодав-

ства. Переважна більшість нормативних актів господарсь-

кого законодавства включає норми двох і більше галузей

права.

Як приклад, можна навести Закон <Про підприємства в

Україні>. Це акт господарського законодавства, який скла-

дається з норм господарського або цивільного (ст.ст.10,20,21),

адміністративного (ст.16), фінансового (ст.ст.18,23,24), тру-

пового (ст 19) та інших галузей права.

!!21

Комплексними є й інші (кодифіковані) акти господарсь-

кого законодавства, наприклад, транспортні статути та ко-

декси.

Другою ознакою І особливістю господарського законодав-

ства є те, що воно включає в себе одногалузеві акти госпо-

дарського (цивільного) законодавства. Такими, зокрема, слід

вважати Положення про поставки продукції виробничо-тех-

нічного призначення. Положення про поставки товарів на".

родного споживання. Вони одногалузеві, бо регулюють відно-

сини щодо укладання та виконання відповідних господар-

ських договорів.

Об'єктивною ознакою господарського законодавства є

множинність актів, зумовлена тим, що: 1) це законодав-

ство регулює різні види господарської діяльності (промис-

лову, будівельну, транспортну, комерційну тощо), кожен

з яких має істотні особливості, які враховуються у спе-

ціальних актах; 2) в економіці наявні різні форми влас-

ності (приватна, колективна, державна), шо теж відповід-

ним чином диференціює акти господарського законодав-

ства; 3) на території України застосовуються акти законо-

давства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законо-

давством України (в тому числі і стосовно законодавчого

регулювання господарських відносин), за умови, шо вони

не суперечать Конституції і законам України; 4) відсутній

кодифікований акт господарського законодавства і, на-

томість, діє значна кількість актів, прийнятих органами

виконавчої влади.

З названих об'єктивних факторів і суб'єктивних причин

напрошується висновок про те, що кодифікувати господар-

ське законодавство навіть у великому акті (Господарському

кодексі. Підприємницькому кодексі чи Комерційному ко-

дексі) буде дуже важко. Тому як один з варіантів, як перший

крок на шляху систематизації господарського законодавства

важлива його інкорпорація, тобто прийняття Зводу госпо-

дарського законодавства України.

Наступною ознакою господарського законодавства Украї-

ни є його поєднання з комерційним правом інших країн та

міжнародними договорами з господарських питань. Воно

здійснюється згідно з певними принципами, зазначеними

нижче                                             .

!!22

Принцип пріоритету спеціальних норм міжнародного договір-

ного права над загальними нормами господарського права Ук-

раїни. Цей принцип сформульований, зокрема, в ст.4 Зако-

ну <Про підприємства в Україні>: <Якщо міжнародним до-

говором або міжнародною угодою встановлено інші пра-

вила, ніж ті, що містить законодавство про підприємства, то

застосовуються правила міжнародного договору або міжна-

родні угоди>. З цього принципу виходить, наприклад, інвес-

тиційне законодавство України.

Принцип надання нормам міжнародних економічних договорів

статусу національного законодавства України. Законом Ук-

раїни від 11 грудня 1991 р. <Про дію міжнародних договорів

на території України> встановдено, що <укладені і належ-

ним чином ратифіковані Україною міжнародні договори ста-

новлять невід'ємну частину національного законодавства

України й застосовуються в порядку, передбаченому для норм

національного законодавства>. Якщо такого порядку не вста-

новлено, пріоритет згідно з нормами міжнародного права

мають норми міжнародних договорів.

Третім принципом поєднання господарського законодав-

ства України з комерційним правом інших країн є право

сторін зовнішньоекономічних договорів обирати (погоджува-

ти вибір) право країни, яким визначаються права та обо-

в'язки сторін договорів. Законодавством України також пе-

редбачено, що за відсутності згоди сторін щодо застосову-

ваного права діє право країни місцезнаходження (основ-

ного місця діяльності, заснування, проживання) сторони-

виконавця договору: продавця, наймодавця, перевізника,

кредитора, поручителя тощо (ст.б Закону України <Про зов-

нішньоекономічну діяльність>). Це так званий <принцип

місця>. Територіальний принцип діє також стосовно дея-

ких видів договорів (про створення спільного підприєм-

ства, про виконання будівельно-монтажних робіт та ін.),

коли застосовується право країни, на території якої ство-

рюється та реєструється СП, виконуються роботи чи

здійснюється інша діяльність.

Завершуючи розгляд цього питання, слід зазначити, що

поняттям господарське законодавство охоплюється як гос-

подарські закони у власному значенні, так й інші норма-

тивні акти з питань господарської життєдіяльності. Це зако-

!!23

нодавство включає в себе і так зване відомче господарське

законодавство. До відомчих нормативних актів відносяться

у даному разі ті, що мають нормативну силу стосовно прав і

обов'язків суб'єктів господарських відносин. Це нормативні

акти міністерств, державних комітетів, відомств, інших

органів державного управління економікою.

Незважаючи на те, що стосовно господарських відносин

запроваджено принцип прямої дії законів і сфера дій відом-

чого господарського законодавства таким чином обмежуєть-

ся, його питома вага у складі господарського законодав-

ства ще досить значна. З метою забезпечення законності

актів відомчого законодавства, їх відповідності законам та

підзаконним нормативним актам Указом Президента Ук-

раїни від 3 жовтня 1992 р. в Україні введено державну ре-

єстрацію відомчих нормативних актів, її здійснюють

Міністерство юстиції України (щодо актів, прийнятих цент-

ральними органами) та управління юстиції областей і міст

Києва і Севастополя (щодо актів місцевих органів управ-

ління).

До господарського законодавства належать також норма-

тивні акти, які в теорії права називають локальними або ста-

тутними. Це статути і установчі договори підприємств, гос-

подарських товариств, господарських об'єднань, положен-

ня про структурні підрозділи підприємств, у тому числі відо-

соблені (філії, представництва, відділення) і т.ін.

Сукупність цих нормативних актів с, з юридичної точки

зору, своєрідним елементом господарського законодавства.

По-перше, зазначені акти приймаються (затверджуються),

як правило, тими суб'єктами, статутні процедури функціо-

нування яких вони регулюють, тобто підприємствами (щодо

державних підприємств діє порядок затвердження їх статутів

уповноваженими на це органами), товариствами, концерна-

ми, корпораціями, асоціаціями тощо. Звідси джерелом юри-

дичної сили статутів, установчих договорів і т.ін. е нормо-

творчі повноваження саме цих осіб як заснованих на законі

соціальних інститутів. Межі даних повноважень визначені

законом, тобто статутне право грунтується на законі. По-

друге, з точки зору дії по колу осіб, такі акти с <суб'єктни-

ми>, поширюються лише на тих суб'єктів, шо їх прийняли.

Звідси визначення локальні.

!!24

2. Нормативні акти господарського законодавства:

поняття і види

Визначення нормативного акта господарського законодав-

ства грунтується на загальнотеоретичному понятті норматив-

ний акт.

Нормативний акт господарського законодавства являє со-

бою офіційний письмовий документ компетентного орга-

ну держави, який є джерелом норм господарського права,

тобто встановлює (замінює) або припиняє норми госпо-

дарського права.

Норми господарського права - це елемент системи комп-

лексної галузі господарського права. Нормативний акт діє

як елемент зовнішньої форми господарського права, еле-

мент комплексної галузі господарського законодавства.

З цього визначення випливають дві основні ознаки нор-

мативного акта господарського законодавства. Перша сто-

сується змісту, за яким нормативний акт являє собою офі-

ційне джерело правової інформації про чинні норми права

у сфері господарської діяльності. Друга ознака стосується

форми. Нормативний акт - це юридично-технічна форма

встановлення, опублікування і застосування норм госпо-

дарського права.

Як форма, господарське законодавство є основним видом

правової інформації, визначення якої дає Закон України від

2 жовтня 1992 р. <Про Інформацію>.

Згідно з статтею 22 цього закону господарське законодав-

ство являє собою <сукупність документованих або публічно

оголошених відомостей> (про господарське право України).

Це означає, що державні органи зобов'язані забезпечувати

видання законів та інших нормативних актів господарсько-

го законодавства, причому <у найкоротші строки після на-

брання ними чинності>. Ця норма, на жаль, виконується не

належним чином, особливо щодо підзаконних актів госпо-

дарського законодавства.

Поняття нормативного акта господарського законодавства

багатозначне. Воно визначає різноманітні щодо юридичної

сили, форми і сфер дій нормативні акти. Тому вони класи-

фікуються на види шляхом визначення актів господарсько-

го законодавства за двома основним> критеріями: юридич-

!!25

ною силою актів та змістом норм господарського права, які

вони встановлюють.

Згідно з юридичною силою господарське законодавство

функціонує як вертикальна ієрархічна система нормативних

актів. Структура цієї системи обумовлена структурою органів

законодавчої і державної виконавчої влади, які мають зако-

нодавчі і нормотворчі повноваження щодо регулювання гос-

подарської діяльності. В ній можна виділити декілька блоків,

головними з яких є господарське законодавство, що грун-

тується на статтях і нормах Конституції України про

власність, про підприємництво, про компетенцію вищих

органів державної влади (Верховної Ради, Президента, Кабі-

нету міністрів) у нормативному регулюванні господарської

діяльності.

Другий блок складають господарські закони. Їх можна кла-

сифікувати як:

- загальні (Закон України <Про власність>; Цивільний

кодекс, який регулює основні види господарських відносин

і договорів);

- закони про види і правовий статус господарюючих

суб'єктів (Закони <Про підприємства в Україні>, <Про гос-

подарські товариства>, <Про колективне сільськогосподар-

ське підприємство> тощо);

- закони про окремі види господарської діяльності (По-

вітряний кодекс України);

- закони про окремі відносини (наприклад, Арбітражний

процесуальний кодекс України).

Ще один блок нормативних актів господарського законо-

давства складають так звані законодавчі акти', а) постанови

Верховної Ради України з господарських питань, які прий-

маються як акти поточного законодавства; б) Декрети Кабі-

нету міністрів з господарських питань, які приймалися Кабі-

нетом міністрів України на підставі тимчасових повнова-

жень, делегованих йому Верховною Радою України.

Великий за обсягом блок господарського законодавства

складають підзаконні нормативні акти'.

а) укази Президента України з господарських питань (на-

приклад, <Про державний контракт і державне замовлення

на 1994 рік> від 28 жовтня 1993 р., <Про інвестиційні фонди

та інвестиційні компанії> від 19 лютого 1994 р.);

!!26

б) розпорядження Президента України з окремих госпо-

дарських питань, які видаються як оперативні господарські

акти;

в) постанови і розпорядження Кабінету міністрів України

з господарських питань, які приймаються у відповідності до

статті 115 Конституції України;

г) господарські нормативні акти міністерств, державних

комітетів, відомств та інших центральних органів управлін-

ня народним господарством. Ці акти приймаються у вигляді

положень, інструкцій, правил тощо, затверджуваних нака-

зами відповідних міністрів. До цієї групи відомчого законо-

давства належать також акти, прийняті господарськими об'-

єднаннями (асоціаціями, корпораціями, концернами тощо),

та локальні нормативні акти господарюючих суб'єктів;

д) нормативні акти господарського законодавства місце-

вих Рад народних депутатів та місцевих держадміністрацій

(нормативні господарські акти територіальної дії).

Важливою як у теоретичному, так і в практичному аспекті

є загальна класифікація нормативних актів господарства на

види за змістом тих норм господарського права, які офіцій-

но встановлюють ці акти. Залежно від змісту доктрина гос-

подарського права розрізняє чотири види актів:

- акти, норми яких є загальними правилами функціону-

вання господарських правовщносин. Такі норми містяться у

кодексах, які кодифікують окремі інститути господарського

права. Зокрема, Цивільний кодекс кодифікує норми про

договірні господарсько-правові інститути: купівлю-продаж,

поставку та інші форми обміну; загальний і будівельний

підряди; перевезення вантажів; інститут майнової відпові-

дальності господарюючих суб'єктів і т.ін. Щодо окремих видів

правовідносин діють спеціацьні кодифіковані акти госпо-

дарського законодавства. Це, зокрема, транспортні кодекси

та статути, загальні правила перевезення вантажів;

- компетенційні акти, які визначають види господарюю-

чих суб'єктів, а також Їх права і обов'язки щодо господарю-

вання, тобто господарську компетенцію;

- нормативні документи, що регулюють технічні пара-

метри виробництва та його результати, зокрема, технологічні

процеси, якість продукції (робіт, послуг), витрати (норми

витрат матеріальних І трудових ресурсів, норми виробітку

!!27

тощо). Формами нормативних доку ментів є стандарти (дер-

жавні, галузеві, підприємств, технічні умови), а також дер-

жавні будівельні норми і правила;

- нормативні акти, що виражають норми-завдання, тобто

визначають своїм адресатам конкретні результати, яких ма-

ють досягти суб'єкти господарських відносин при належній

правомірній поведінці, а не загальні правила поведінки.

Юридично-технічною формою актів цього виду є акти пла-

нування, програми (технічна форма) і закони та постанови

про їх затвердження (юридична форма).

3. Система господарського законодавства

Крім вертикальної (згідно з юридичною силою актів) сис-

теми, господарське законодавство має так звану горизон-

тальну систему. Ця система визначається предметом регу-

лювання у широкому розумінні, тобто видами господарсь-

кої (продукція, роботи, послуги) і функціональної (управ-

ління) фінансування, ціноутворення, стандартизація) діяль-

ності, галузями народного господарства, видами господар-

ських відносин. Отже, основою системи господарського за-

конодавства у такому розумінні є матеріальний критерій,

зміст предмета регулювання.

У кодифікованих галузях законодавства їх системи визна-

чаються структурами кодексів. Господарське законодавство

не кодифіковане. Воно має офіційну інкорпорацію у формі

розділу ІV <Законодавство про народне господарство> Зводу

законів УРСР (том 5). Ця форма розрахована на <союзно-

українське> господарське законодавство. Отже, в своїй ос-

нові вона застаріла.

Структурними підрозділами системи господарського зако-

нодавства є окремі законодавчі (нормативні) інститути. Інсти-

тут являє собою групу (підсистему) нормативних актів, пред-

метом яких є комплекс однорідних відносин чи вид діяль-

ності.

Основою господарського законодавства є система статус-

них або компетенційних законів, тобто таких, які визначають

правове становище господарюючих суб'єктів (законодавчий

інститут господарюючих суб'єктів). Ці закони класифікуються

залежно від кола осіб, на які вони поширюються. Так, за-

!!28

гальні закони - <Про підприємництво>, <Про підприємства

в Україні> - поширюються на всі підприємства і на всіх

підприємців. Вони визначають види і організаційні форми

підприємств, порядок їх створення та реєстрації, економічні і

правові умови діяльності, порядок припинення діяльності

підприємств. До загальних законів цієї групи належить Закон

України від 14 травня 1992 р. <Про банкрутство> (Відомості

Верховної Ради України.-1992.-№31.-Ст.440), який виз-

начає умови та порядок визнання підприємств (юридичних

осіб) банкрутами з метою задоволення претензій кредиторів.

Крім загальних законів, до статусних (компетенційних)

відносяться і закони, які визначають правове становище

окремих видів підприємств всіх галузей економіки. Зокре-

ма, це закон України <Про господарські товариства> (там

же.-1991.-№49.-Ст.682) від 19 вересня 1991 р., яким ви-

значаються поняття, види, умови створення і діяльності гос-

подарських товариств, тобто підприємств, які утворюються

і діють На договірних умовах шляхом об'єднання майна і

підприємницької діяльності їх учасників. Закон України від

10 квітня 1992 р. <Про оренду майна державних підприємств

та організацій> (там же.-1992.- №30.- Ст.416) враховує особ-

ливості правового становища орендних підприємств. Ще один

приклад - Декрет Кабінету міністрів України від 20 травня

1993 р. <Про режим іноземного інвестування> (Голос Украї-

ни.-1993.-12 червня), розділ ІV якого <Підприємства з іно-

земними інвестиціями> врегульовує особливості правового

становища підприємства з кваліфікаційною іноземною інвес-

тицією. Аналогічно регулюється правове становище інших

окремих видів підприємств: виробничих кооперативів, ко-

лективних сільськогосподарських підприємств та ін.

Другим інститутом господарського законодавства є група

нормативних актів, які регулюють правове становище об'-

єднань підриємств: асоціацій, корпорацій, концернів, кон-

сорціумів тощо.

Загальний порядок створення і державної реєстрації об'-

єднань підприємств регулюється законом <Про підприєм-

ства в Україні>. До цього правового інституту входять Дек-

рети Кабінету міністрів України та Укази Президента Ук-

раїни про об'єднання підприємств окремих галузей (вугіль-

ної промисловості; зв'язку; транспорту та дорожнього гос-

!!29

подарства; електроенергетичних підприємств; нафтової, га-

зової, нафтопереробної промисловості та нафтопродуктоза-

безпечення). Сюди відносяться і відповідні локальні акти:

установчі договори, статути об'єднань.

Об'єднання підприємств створюються відповідно до ви-

мог антимонопольного законодавства України, яке грунтуєть-

ся на двох основних законах - від 18 лютого 1992 р. <Про

обмеження монополізму та недопущення недобросовісної'

конкуренції у підприємницькій діяльності> (Відомості Вер-

ховної Ради України.-1992.-№21.-Ст.296) та від 29 лис-

топада 1993 р. <Про антимонопольний комітет України> (Го-

лос України.-1993.-23 листопада). Це специфічне законо-

давство, яке покликане виконуватти функцію захисту ринків

України від зловживання монопольним становищем з боку

окремих господарюючих суб'єктів. Названі закони створю-

ють правову основу для обмеження і попередження моно-

полізму, недопущення у підприємництві недобросовісної

конкуренції, здійснення державного контролю за виконан-

ням вимог антимонопольних законів. Загалом норми цих

законів забороняють монополії, контракти і змови щодо

обмеження конкуренції у виробництві та реалізації продукції

(робіт, послуг), угоди з монопольного встановлення цін та

інші монопольні явища і дії.

фундаментальним інструментом господарського законо-

давства є система нормативних актів, які на основі закону

України <Про власність> регулюють відносини щодо управ-

ління (володіння, користування) нерухомим майном у на-

родному господарстві. До цього інституту входять норма-

тивні акти:

-про управління державною власністю. Це в основному

постанови Кабінету міністрів, укази Президента України,

які деталізують положення статей 31-39 (про державну

власність) Закону України <Про власність>. Стосовно дер-

жавного сектора ці акти встановлюють правовий режим дер-

жавного .майна, яке знаходиться у повному господарському

віданні державних підприємств або в оперативному уп-

равлінні державних установ;

- про оренду майна державних підприємств та організацій;

- про приватизацію майна державних підприємств та

організацій.

!!30

Окремим важливим інстиутом господарського законодав-

ства є інститут господарського договірного (контрактного) пра-

ва. Значення його обумовлено тим, що інститут господар-

ського зобов'язання і господарського договору є фундамен-

тальним для всіх видів господарських відносин. Діюча сис-

тема законодавства про договірне господарське право грун-

тується на кодифікованих законах і нормативних актах про

окремі види договорів. Кодифіковані акти це: Цивільний

кодекс, що містить норми про зобов'язальне право та ок-

ремі види зобов'язань; Закон <Про підприємства в Україні>,

в СТ.21 якого йдеться про господарські відносини підприєм-

ства, а в СТ.31 - про відповідальність за порядок врегулю-

вання розбіжностей і спорів при укладанні, зміні та розір-

ванні господарських договорів. До цього інституту належать

також кодифіковані закони і підзаконні акти України і Со-

юзу РСР, якими регуяюються окремі види договорів: по-

ставки- Положення про поставки продукції виробничо-

технічного призначення та Положення про поставки товарів

народного споживання; підряду на капітальне будівництво

- Закон України від 18 вересня 1991 р. <Про інвестиційну

діяльність> (Відомості Верховної Ради України.-1991.-

№47-Ст.646).

Законодавство про регулювання ринків капіталу, яке грун-

тується на законі <Про впасність>>. Воно охоплює такі ос-

новні закони і декрети:

- Закон України від 20 березня 1991 р. <Про банки і бан-

ківську діяльність> (там же.-№25.-Ст.281);

- Закон України від 18 червня 1991 р. <Про цінні папери

і фондову біржу> (там же.-№38.-Ст.508), який визначає

умови і порядок випуску цінних паперів, а також регулює

посередницьку діяльність щодо обігу цінних паперів в Ук-

раїні;

- Декрет Кабінету міністрів України від 17 травня 1993 р.

<Про довірчі товариства> (там же.- 1993.- №19.- Ст.207),

яким визначено поняття довірчого товариства, особливості

його створення та діяльності;

- Декрет Кабінету міністрів України від 19 лютого 1993 р.

<Про систему валютного регулювання і валютного контро-

лю> (там же.-№17.-Ст.184). Він установлює режим

здійснення валютних операцій на території України, визна-

!!31

чає загальні принципи валютного регулювання, повноважен-

ня державних органів і функцій банків та інших кредитно-

фінансових установ України в регулюванні валютних опе-

рацій, права й обов'язки суб'єктів валютних відносин, по-

рядок здійснення валютного контролю, відповідальність за

порушення валютного законодавства:

- Указ Президента України від 19 лютого 1994 р. <Про

інвестиційні фонди та інвестиційні компанії> (Урядовий

кур'єр.-1994.-19 березня). Затверджене цим указом Поло-

ження про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії ви-

значає поняття інвестиційних фондів та інвестиційних ком-

паній, порядок створення та умови 'їх діяльності, здійснення

державного контролю, а також заходи щодо захисту інте-

ресів їх учасників.

Законодавство про страхування регулює відносини між стра-

ховиками (страховими компаніями, створеними у формі ак-

ціонерних, повних, командитних товариств або товариств з

додатковою відповідальністю) і страхувальниками (юридич-

ними особами та дієздатними громадянами) щодо захисту

майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі на-

стання певних подій (страхових випадків) за рахунок гро-

шових фондів, що формуються шляхом сплати страхуваль-

никами страхових платежів (страхових внесків, страхових

премій). Дія цього законодавства не поширюється на дер-

жавне соціальне страхування.

Законодавство про зовнішньоекономічну діяльність. Основ-

ним нормативним актом тут є Закон України від 16 квітня1991

р. <Про зовнішньоекономічну діяльність>, який регулює такі

види зовнішньоекономічної діяльності; зовнішню торгівлю;

економічне і науково-технічне співробітництво; спеціаліза-

цію та кооперацію виробництва, науки і техніки; економічні

зв'язки в галузі будівництва; транспортні відносини; експе-

диторські операції; надання різноманітних послуг; банківські

(кредитні, розрахункові та ін.) операції.

Законодавство про нормативні документи (технічні норми)

та умови їх застосування. Воно в основному представлене

Декретами Кабінету міністрів: від 8 квітня 1993 р. <Про дер-

жавний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та

відповідальність за їх порушення> (там же.-1993.- 20 квітня),

від 26 квітня 1993 р. <Про забезпечення єдності вимірю-

!!32

вань> (там же-11 травня), від 10 травня 1993 р. <Про стан-

дартизацію і сертифікацію> (там же-22 травня) та від 17

травня 1993 р. <Про державний пробірний нагляд> (там же.-

І червня).

Зазначене законодавство:

- встановлює правові основи державного нагляду за до-

держанням стандартів, норм І правил суб'єктами підприєм-

ницької діяльності (підприємцями), визначає їх відпові-

дальність за порушення цих стандартів, норм і правил;

- спрямоване на захист інтересів народного господар-

ства і громадян України, має на меті сприяння науково-

технічному і економічному прогресу на основі викорис-

тання результатів вимірювань гарантованої точності) вира-

жених у тих одиницях) що допускаються до застосування, і

створення сприятливих умов для розвитку міждержавних

зв'язків;

- визначає правові та економічні основи систем стандар-

тизації та сертифікації, встановлює організаційні форми їх

функціонування на території України;

- встановлює правові основи державного контролю за

видобуванням, виробництвом, використанням, обігом, об-

ліком і зберіганням дорогоцінних металів і дорогоцінного

каменя, виконання операцій із зазначеними цінностями.

Законодавство про арбітражні суди (*1) та арбітражний про-

цес (*2) визначає організацію та діяльність арбітражного суду

- незалежного органу у вирішенні всіх господарських

спорів, що виникають між юридичними особами, держав-

ними та іншими органами, а також організацію та діяльність

міжнародного комерційного арбітражу (третейського суду)

щодо вирішення спорів, які виникають при здійсненні зов-

нішньоторговельних та інших видів міжнародних економіч-

них зв'язків.

(**1) Закон України від 4 червня 1991 р. <Про арбітражний суд>//

Відомості Верховної Ради УРСР.-199Ї.-№36.-Ст.469; Закон

України від 24 лютого 1994 р. <Про міжнародний комерційний

арбітраж>//Голос України.-1994.- 20 квітня.

(**2)Арбітражний процесуальний кодекс України. Прийнятий Верхов-

ною Радою України 6 листопада 1991 р.//Відомості Верховної Ради

України-1992. -№6. - Ст. 56.

!!33

4> Проблеми вдосконалення господарського законодавства

Однією з умов функціонування ринкових відносин є пра-

вове забезпечення господарської діяльності, яке включає в

себе, зокрема, створення законодавчої основи господарської

діяльності, тобто системи нормативних актів (головним чи-

ном - у формі законів), що визначають правовий статус

суб'єктів господарювання та регламентують різні аспекти

господарської діяльності.

Становлення національного господарського законодавства

в Україні пов'язане з труднощами, викликаними, в першу

чергу, економічними та соціально-політичними факторами.

По-перше, прийняття законодавчих актів відбувається в

умовах існування старого загальносоюзного законодавства,

яке склалося в період панування державної власності як ос-

нови економічної системи, директивного планування та дії

принципу демократичного централізму в керівництві еко-

номікою. І хоча так званий <пакет> нормативних актів з

питань радикальної економічної реформи (липень 1987 р.)

вніс певні демократичні засади в правове регулювання гос-

подарських відносин, проте суперечності з старим законо-

давством періоду адміністративно-командної економіки так

і не були усунені. Ось чому основоположні закони у галузі

економіки (<Про власність>, <Про підприємництво>, <Про

підприємства в Україні>) відразу ж після набуття чинності

вступили в протиріччя з чинним законодавством (перш за

все з Цивільним кодексом, робота над оновленням якого

невиправдано затягується). Суперечності нового законодав-

ства з старим не лише перешкоджають творенню правопо-

рядку в господарських відносинах, але іноді безпосередньо

є причиною правопорушень та зловживань з боку суб'єктів

підприємництва.

По-друге, деякі з прийнятих нормативних актів (Закони

<Про цінні папери та фондову біржу>, <Про товарну біржу>,

<Про селянське (фермерське) господарство>, декрет Кабі-

нету Міністрів України <Про довірчі товариства>, укази

Президента України <Про інвестиційні фонди та інвестиційні

компанії> та <Про холдингові компанії, що створюються в

процесі корпоратизації та приватизації> тощо) на момент

прийняття були розраховані на регулювання не існуючих

!!34

або мало розвинених суспільних відносин. А оскільки будь-

який закон покликаний регулювати конкретні, а не абст-

рактні відносини виникли труднощі як з дією прийнятих,

так і з прийняттям нових нормативних актів (як це було з

антимонопольним законодавством, законодавством про при-

ватизацію). Крім того, відсутність чіткої і однозначної кон-

цепції побудови ринкової економіки в Україні ставить зако-

нодавця при розробці та прийнятті законопроектів Іноді в

складне становище; веде до невизначеності та очікування

природного розвитку подій.

По-третє, ще одна трудність викликана припиненням існу-

вання СРСР та проголошенням державної незалежності його

колишніх республік. Визнання верховенства законодавства

незалежних держав як одного з атрибутів державного суве-

ренітету поставило перед законодавцем завдання заповнити

в господарському законодавстві той вакуум, який склався

внаслідок того, що майже все господарське законодавство

було загальносоюзним І містило ряд принципово важливих

для правового регулювання господарської діяльності актів,

не продубльованих республіками (транспортні кодекси та

статути. Положення про поставки. Правила про договори

підряду на капітальне будівництво та ін).

Крім того, функціонування <міждержавних> господарсь-

ких зв'язків (в першу чергу з державами <близького зарубіж-

жя>), необхідність їх відновлення та зміцнення вимагає ви-

рішення ще однієї проблеми - створення правової бази

міждержавної господарської діяльності, узгодженої з уже

прийнятими актами національного законодавства, яке, в свою

чергу, має бути узгоджене з нормами міжнародного права. З

огляду на це навряд чи можна погодитися з тим, що Україна

не підписала Угоду про принципи зближення господарсь-

кого законодавства держав-учасниць Співдружності, вчине-

ну в Бішкеку 9 жовтня 1992 р. державами-учасницями СНД.

Ця угода передбачає проведення роботи щодо зближення

законодавства, яке регулює господарську діяльність, в та-

ких, зокрема, напрямках: цивільне законодавство (в частині,

що регулює господарську діяльність); законодавство про

підприємства та підприємницьку діяльність, про порядок

розгляду господарських спорів, антимонопольне законодав-

ство; транспортне законодавство; законодавство про зовніш-

!!35

ньоекономічні відносини, включаючи законодавство про

іноземні інвестиції та валютне регулювання; законодавство,

що регулює митні правила і тарифи. (*1) Підписанням зазначе-

ної угоди можна було б не лише усунути наявні колізії в

законодавстві колишніх республік, але й уникнути їх появи

в майбутньому.

Крім зазначених об'єктивних факторів певні труднощі в

національному правотворенні зумовлюються причинами суб'-

єктивного характеру. Одна з них - тривала дискусія в нау-

ковому юридичному середовищі стосовно доцільності коди-

фікації господарського законодавства) форми та назви ко-

дифікованого акту. В умовах становлення законодавства, що

регулює ринкові відносини, ця дискусія набула дещо іншо-

го забарвлення, а саме - співвідношення цивільного, гос-

подарського та торгового законодавства. Висловлювані з

цього приводу пропозиції зводяться, в основному, до трьох

позицій: повного заперечення, необхідності кодифікації гос-

подарського законодавства і прийняття нового Цивільного

кодексу та Торгового кодексу як спеціального розділу ци-

вільного прав; (*2) проведення системи заходів стосовно роз-

межування предметів регулювання Цивільного, Господарсь-

кого і Торговельного кодексів; (*3) прийняття Цивільного та Гос-

подарського (Торгового) кодексів. (*4)

Негативно впливає на стан господарського законодавства

відсутність чіткої регламентації процесу розробки, узгоджен-

(**1) Бюлмтень международньіх договоров.-1993.- № 10.-С.3-5.

(**2) Див., напр.: Проблеми розвитая гражданского законодательства

й методологи> преподавания гражданско-правовьіх дисциплин: С6.

материаловнауч.-практ. семинара. -Харьков:ХНВД, 1993. - С. 12,

34, 36,39.

(**3) Перша Всеукраїнська конференція з питань кодифікації українсь-

кого законодавства. 29-30 червня 1993 року. Стенографічний звіт,

с.ЗЗ.

(**4) Така позиція знайшла підтримку законодавця. Пункт 2 постанови

Верховної Ради України від 28 квітня ї992р. <Про концепцію судово-

правової реформи в Україні> передбачає підготовку окремих актів -

Цивільного кодексу Україна та Господарського (торгового) кодексу

України. Зрозуміло, що таке розмаїття поглядів певною мірою стри-

мує законодавчий процес, впливає на його зміст.

!!36

ня, експертизи та внесення на розгляд відповідних органів

проектів законів та підзаконних нормативних актів. Не можна

вважати нормальним для законотворення явищем внесення

змін до нормативних актів невдовзі після їх прийняття, як

це мало, наприклад, місце з Законом <Про підприємства в

Україні>. До цього закону, який є одним з базових норма-

тивних актів господарського законодавства, (*1) вже понад де-

сять разів вносилися зміни, і 10 декретами Кабінету міністрів

дію ряду положень зупинено. Недоліками законотворчого

процесу можна пояснити І той факт, що до Закону <Про

підприємництво> вносилися зміни і доповнення чотирма

законами, прийнятими в один день - 16 грудня 1993 р.,

причому три з цих законів мали однакову назву: <Про вне-

сення змін і доповнень до статті 4 Закону України <Про

підприємництво>.

Звичайно, наявність в проекті Конституції України глави

17 <Законодавчий процес>, у разі її прийняття, повинна вне-

сти порядок у діяльність Верховної Ради щодо розгляду і

прийняття законопроектів, проте багато в чому недопущен-

ня зазначених недоліків залежить від урегулювання законо-

давчого процесу поза межами діяльності Верховної Ради, а

також від урегулювання діяльності самої Верховної Ради в її

Регламенті.

В законотворчій діяльності слід також суворо дотримува-

тися принципу правової економії, який означає прийняття

меншої кількості нормативних актів з одних І тих же пи-

тань, використання методів інкорпорації та кодифікації як

основних видів систематизації правових норм.

Важливим напрямком нормотворчої діяльності українсь-

кої держави в сфері правового регулювання господарських

відносин є видання нормативних актів міністерствами, Інши-

ми органами державної влади, органами господарського уп-

равління та контролю. В юридичній літературі та в практиці

иормотворення зазначені акти називаються відомчими нор-

мативними актами.

Відомчі нормативні акти, які видаються на виконання і в

рамках закону, покликані забезпечити чітке функціонування

(1) Закон <Про підприємства в Україні> було прийнято 27 березня 1991 р.

!!37

всіх ланок ринкового механізму. Вони є однією з форм дер-

жавного регулювання підприємницької (господарської) діяль-

ності і спрямовані на усунення прогалин в правовому регу-

люванні тих або інших суспільних відносин.

Принцип верховенства закону та його реалізація в механізмі

правового регулювання зумовлюють підвищені вимоги щодо

змісту відомчих нормативних актів господарського законо-

давства, відповідності їх іншим законодавчим актам та уз-

годженості з раніше прийнятими актами.

Як зазначалося раніше, з метою впорядкування видання

міністерствами, іншими органами державної виконавчої вла-

ди нормативних актів, забезпечення охорони прав, свобод І

законних інтересів громадян, підприємств, установ та орга-

нізацій в Україні було введено з 1 січня 1993 р. державну

реєстрацію відомчих нормативних актів Міністерством юс-

тиції.'

Відповідно до Положення про державну реєстрацію нор-

мативних актів міністерств, інших органів державної вико-

навчої влади, органів господарського управління та контро-

лю, що зачіпають права, свободи й законні інтереси грома-

дян або мають міжвідомчий характер, затвердженого поста-

новою Кабінету міністрів України від 28 грудня 1992 р.

№ 73Р, на державну реєстрацію подаються акти, що містять

правові норми (правила поведінки), розраховані на неви-

значене коло осіб, підприємств, установ, організацій і не-

одноразове застосування, незалежно від строку Їх дії (постійні

чи обмежені певним часом) та характеру відомостей, що в

них містяться, у тому числі з грифами <Для службового ко-

ристування>, <Не для друку>, <Таємно> та іншими, а також

прийняті в порядку експерименту.

За повідомленням Міністерства юстиції України протягом

1993 року Мінюстом перевірено відповідність чинному за-

конодавству 369 відомчих актів, з яких до Державного реє-

стру було внесено 209. 125 документів були відкликані на

'Див.: Указ Президента України від 3 жовтня 1992 р. <Про державну

реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів

державної виконавчої влади>//Голос України.-1992.- Зжовтня.

'Урядовий кур'єр.-1993.-18 лютого.

!!38

доопрацювання, 70 з них у подальшому були зареєстровані,

55 вдруге не подавалися. Головними недоліками таких актів

є перевищення компетенції органом, який їх видає, або за-

кладання нормативів <під свої> інтереси (*1).

Наведені дані дають підстави позитивно оцінювати заходи

щодо недопущення до застосування відомчих нормативних

актів, які не відповідають чинному законодавству як з точки

зору створення правової бази ринкової економіки, так і з

огляду на правовиховнє та профілактичне значення відом-

чого господарського законодавства.

Водночас запровадження державної реєстрації відомчих

нормативних актів дозволило виявити окремі прогалини в

галузі відомчого нормотворення. Так, поза межами держав-

ної реєстрації опинилися нормативні акти Національного

банку України, оскільки останній не можна віднести до

органів державної виконавчої влади, господарського управ-

ління та контролю. Виходячи з того, що багато з прийнятих

Національним банком України нормативних актів мають

міжвідомчий характер і є обов'язковими для всіх юридич-

них та фізичних осіб (ст. 16 Закону <Про банки та банків-

ську діяльність>), було б доцільно поширити на них режим

державної реєстрації, встановлений Указом Президента Ук-

раїни від 3 жовтня 1992 р. та постановою Кабінету міністрів

України від 28 грудня 1992 р. №731. Це дозволило б, крім

всього іншого, привести деякі акти НБУ у відповідність до

вимог, встановлених Єдиною державною системою діловод-

ства, оскільки такі види документів як листи, телеграми, що

їх практикує Національний банк України, (*2) є узагальненою

назвою різних за змістом документів, що виділяються в зв'яз-

(**1) Див., напр.: Положення про безготівкові розрахунки в

господарському обороті України. Затверджене рішенням Правління

Національного банку України від 24.05.Ї993 р. //Діло-1993.-№49;

Інструкція про порядок відкриття розрахункових поточних та

бюджетних рахунків в установах банків. Затверджені Постановою

Правління НБУ від ЇЇ жовтня Ї994 р. № 169 //Закон / бізнес.-

1995.-15 лютого.

(**2) Див., напр.; лист Національного банку України від 24.12.93 р. №

1 9019/3027 <Про порядок надання Індивідуальних ліцензій на здійснення

інвестицій за межі України> //Урядовий кур'єр.-ї994~3 лютого.

!!39

ку з особливим способом передачі тексту, (*1) але не норматив-

ними актами відомчого характеру, які можуть видаватися,

зокрема, у вигляді постанови, наказу, інструкцій, вказівок

тощо (*2).

Не дивлячись на встановлений п. 15 Положення про дер-

жавну реєстрацію нормативних актів... обов'язок робити

посилання на номер і дату державної реєстрації норматив-

них актів, що публікуються, деякі засоби масової інформації

цього не роблять, чим дезінформують читачів щодо чин-

ності опублікованих актів. (*3) За даними Мінюсту України в

1993 році було виявлено опублікованих в пресі понад 200

незареєстрованих документів або їх проектів. (*4)

(**1) Див.: Единая государствення система делопроизводства (основньіе

положення). М.-1974,- С. 77.

(**2) Там же, с.9.

(**3) Див., напр.: Коммерсант Украйни.-1994.-№ 3.- С.13; Хреща-

тик.-Ї994.-5 січня.

(**4) Який норматив має чинність?//Урядовий кур'єр.-1994.-Ї7 лю-

того.

Розділ ІV

СУБ'ЄКТИ ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА

1. Поняття суб'єкта господарського права

Поняття суб'єкта господарського права обгрунтоване тео-

рією господарського права, яка виходить з того, що суб'-

єктами господарського права є учасники господарських

відносин, тобто організації та структурні підрозділи. Окремі

громадяни, якщо вони здійснюють підприємництво без ство-

рення підприємства, згідно з цією теорією не належать до

суб'єктів господарського права. Вони є суб'єктами цивіль-

ного права. Тобто, господарське право з точки зору його

суб'єктів визначається як право колективних суб'єктів. Суб'-

єктами господарського права є: а) організації, які у вигляді

професійного промислу виробляють і реалізують для суспі-

льних (не власних) потреб продукцію, виконують роботи,

надають послуги; 6) організації-споживачі результатів гос-

подарської діяльності; в) організації, що здійснюють про-

фесійну управлінську діяльність в економіці.

Суб'єкти господарського права діють або як власники ос-

новних засобів виробництва (наприклад, кооперативи, гос-

подарські товариства), або як господарюючі суб'єкти, зас-

новані власниками (наприклад, державне підприємство, при-

ватне підприємство, підприємство, засноване кооперативом).

Управлінські організації - міністерства, відомства - зако-

ном визначені як уповноважені власником (власниками) орга-

ни (ст.33 Закону <Про власність>, ст.5 Закону <Про підприєм-

ства в Україні>).

Суб'єкти господарського права мають ряд ознак право-

суб'єктності, закріплених господарським законодавством. По-

перше, ці суб'єкти мають певну організаційно-правову форму,

у якій здійснюється господарська або управлінська діяльність.

Організаційно-правову форму можна визначити як перед-

бачену або санкціоновану правом організаційну структуру,

в якій діє суб'єкт господарського права. Це або одна з форм

підприємства, або установа (наприклад, міністерство), або

організація (наприклад, об'єднання громадян, яке є учасни-

ком господарських відносин).

!!41

За загальним правилом, порядок створення, діяльності,

реорганізації та ліквідації окремих організаційних форм

суб'єктів господарського права визначається законодавством

України (підприємства, об'єднання підприємств, міністер-

ства тощо). Крім того, підприємець має право вибору органі-

заційно-правової форми свого підприємства. Це може бути

одна з передбачених законом форм, або, навіть, і неперед-

бачена (наприклад, запозичена з-за кордону). У цьому разі

підприємець керується законом <Про підприємництво> і

своїм статутом.

Другою ознакою суб'єкта господарського права є те, що

він має юриднчно відокремлене і закріплене за ним майно у

формі основних фондів, обігових коштів. Інших цінностей.

Тобто, у майновому відношенні суб'єкт господарського права

є самостійним і не залежить у своїх рішеннях від заснов-

ників і учасників. Майно суб'єкта господарського права

відокремлюється і закріплюється за ним у правовій формі,

елементами якого господарське право визначило установчі

документи (установчий договір, статут, акт про створення,

положення) суб'єкта, самостійний або зведений (для госпо-

дарських об'єднань) баланс, який відображує вартість май-

на суб'єкта в цілому, розрахунковий та інший рахунки в бан-

ках.

Правом власності і господарським законодавством про

управління майном визначається правовий титул, на яко-

му майно належить суб'єктові. Це може бути право влас-

ності, право повного господарського відання (зокрема, щодо

державних підприємств), право оперативного управління

(щодо міністерств, Інших державних установ і організацій,

що перебувають на державному бюджеті), право оренди

(орендні та інші підприємства, утворені на базі орендова-

ного майна).

Третьою, суто юридичною, ознакою суб'єкта господар-

ського права є його господарська правосуб'єктність. Суб'єкт

господарського права має засновану на законі можливість

набувати від свого імені майнові та особисті немайнові пра-

ва, вступати в зобов'язання, виступати в судових органах.

Правосуб'єктність суб'єкта господарського права доктриналь-

но визначається як господарська компетенція, тобто су-

купність встановлених законодавством ( набутих у госпо-

!!42

дарських правовідносинах прав і обов'язків. Суб'єкти гос-

подарського права (крім підрозділів організацій) є юридич-

ними особами.

Отже, суб'єкти господарського права - це організації, які

на основі юридичне відокремленого майна в межах своєї

господарської компетенції безпосередньо здійснюють гос-

подарську діяльність, використовуючи її результати, або уп-

равлінську діяльність в економіці.

2. Види суб'єктів господарського права

Господарське законодавство і право регулює умови ство-

рення і діяльності різних видів суб'єктів. Кожен вид має

законодавче визначені назву і правове становище.

Класифікація суб'єктів господарського права на види

здійснюється згідно з об'єктивним матеріальним критерієм.

Таким критерієм законодавець вважає зміст діяльності або

функції суб'єкта, які він виконує в економічній системі Ук-

раїни.

З урахуванням особливостей функцій господарське зако-

нодавство визначає правове становище таких суб'єктів гос-

подарського права, як: 1) підприємства та їх структурні

підрозділи: 2) об'єднання підприємств; 3) фінансові і посе-

редницькі інститути; 4) органи державної виконавчої влади

в економіці. Крім того, у кожній з цих груп враховуються

особливості правового становища окремих видів суб'єктів

господарського права.

Підприємства відповідно до Їх функцій посідають головне

місце в економіці. З урахуванням соціально-економічної ролі

підприємств законодавець кваліфікує їх як основну організа-

ційну ланку народного господарства України. Така кваліфі-

кація обумовлена тим, що підприємство є господарською

організацією, господарюючим суб'єктом. Коротко підприєм-

ство визначається як господарюючий суб'єкт, шо створюється

для здійснення господарської діяльності з метою одержання

прибутку, який має необхідні для цього повноваження і реє-

струється у визначеному законом порядку як комерційна

юридична особа. Терміну підприємство в зарубіжному ко-

мерційному праві відповідають поняття компанія або кор-

порація.

!!43

Суб'єктами господарської діяльності є також підрозділи

підприємств (ст.7 Закону <Про підприємства в Україні>) та

інших господарських організацій. Вони створюються сами-

ми організаціями для певної господарської діяльності.

Функції і компетенцію даних суб'єктів визначають підприє-

мства у положеннях про них. Положення затверджують орга-

ни управління ораганізацій. Ці суб'єкти не реєструються як

юридичні особи.

Другим видом суб'єктів господарського права є об'єднання

підприємств, що визначається як господарська організація,

створювана на добровільних засадах двома і більше підприє-

мствами з метою спільного виконання делегованих учасни-

ками виробничих, комерційних, наукових та інших визна-

чених статутом (договором) функцій і зареєстрована як юри-

дична особа. Об'єднаннями згідно із законодавством є асо-

ціації, корпорації, концерни, консорціуми та інші виробни-

чо-господарські комплекси. Об'єднання підприємств ство-

рюється лише у тому разі, якщо це не суперечить антимоно-

польному законодавству України.

Третім видом суб'єктів господарського права є так звані

фінансові і посередницькі інститути, що відносяться до

інфраструктури ринку. Загальна риса, яка їх об'єднує, -

обслуговування ринку. Фінансовий інститут можна визна-

чити як організацію, що засновується у формі акціонерного

або іншого товариства і реєструється як юридична особа,

яка забезпечує функціонування ринків товарів і капіталів.

Дані акціонерні та інші господарські товариства здійсню-

ють кредитування господарюючих суб'єктів, інвестування

об'єктів підприємництва та іншої діяльності, надають стра-

хові, комерційні та посередницькі послуги. Назви цих

суб'єктів визначаються залежно від виду діяльності: банки,

інвестиційні фонди, інвестиційні компанії, страхові компанії

(товариства), товарні та фондові біржі, довірчі товариства

тощо.

Четвертим видом суб'єктів господарського права є органи

державної виконавчої влади, які здійснюють управлінську

діяльність в економіці (органи управління).

Види органів управління - суб'єктів господарського пра-

ва системно визначені у Законі України від 18 лютого 1992 р.

<Про обмеження монополізму та недопущення недобросо-

!!44

вісної конкуренції у підприємницькій діяльності>. Це:

- центральні органи управління економікою підвідомчі

Кабінету міністрів України, - міністерства, державні комі-

тети;

- місцеві органи управління економікою у складі викон-

комів Рад народних депутатів, місцевих державних адмініст-

рацій (головні управління, управління, комітети, департа-

менти тощо);

- органи управління господарських об'єднань - асоці-

ацій, корпорацій, концернів, консорціумів та ін. На відміну

від державних, це органи, на які функції управління покла-

дені в межах повноважень, переданих їм підприємствами і

делегованих державними органами управління;

- органи управління об'єднання громадян, які здійсню-

ють управління своїми підприємствами.

Особливими суб'єктами господарського права слід визна-

ти фізичних осіб-підприємців: громадян України, іноземців,

осіб без громадянства.

Ці особи мають право здійснювати підприємницьку гос-

подарську діяльність у будь-яких організаційних формах на

їх вибір (ст. 6 Закону <Про підприємництво>). Зокрема, якщо

діяльність фізичних осіб здійснюється із залученням найма-

ної праці, вона реєструється як приватне підприємство.

Підприємець - фізична особа вправі також заснувати і

зареєструвати індивідуальне підприємство, яке функціонує на

його особистій власності та виключно на його праці (п. І

ст.2 Закону <Про підприємства в Україні>).

Господарювання фізичної особи може здійснюватись і без

створення юридичної особи (підприємства) шляхом реєст-

рації індивідуальної трудової діяльності.

3. Завдання, права та обов'язки суб'єкта

господарського права

Кожен з видів суб'єктів господарського права має свої певні

завдання. Підприємство здійснює виробничо-господарську

діяльність, банк - кредитну, розрахункову та іншу діяльність,

орган державної виконавчої влади - управлінську діяльність

в економіці і т.ін. Правовою формою, в якій врегульовані

завдання суб'єктів господарського права, є їх статутні гос-

!!45

подарсько-правові акти - установчі документи (установчий

договір і статут), статут державного та іншого підприємства,

положення (про міністерство, про державний комітет). Ви-

ходячи із завдань, статутні акти врегульовують такі поняття,

як цілі і предмет діяльності суб'єкта господарського права

(функції щодо органів управління).

Підприємства згідно з законом мають право здійснювати

будь-які види законної господарської діяльності: виробни-

чої, науково-дослідної, комерційної та ін. Всі підприємства

с комерційними організаціями. Їх статутними цілями завж-

ди виступає здійснення певної господарської діяльності з

метою одержання прибутку. Прибуток є основним узагаль-

нюючим показником фінансових результатів господарської

діяльності підприємства (ст.ст.1,18 Закону <Про підприєм-

ства в Україні>, ст. І Закону <Про підприємництво>). Це є

майно, яке у визначеному статутом порядку присвоює влас-

ник (власники) підприємства.

Право визначати цілі і предмет діяльності підприємства

належить його засновникам, які виходять при цьому з своїх

підприємницьких можливостей. Закон дозволяє вносити в

статут будь-яку кількість видів діяльності, не забороненої

законом.

Юридичним засобом досягнення завдань і цілей суб'єкта

господарського права виступають його права, захист яких

гарантує держава. Права суб'єктів визначаються господар-

ським законодавством залежно від їх видів: права під-

приємств, об'єднань підприємств, фінансових і посередниць-

ких інститутів, органів державної виконавчої влади.

Права суб'єктів можна класифікувати відповідно до їх

змісту.

Засновницькі права грунтуються на загальній нормі права

власності, згідно з якою власник <може використовувати

майно для здійснення господарської та іншої, не забороне-

ної законом діяльності> (ст.4 Закону <Про власність>). Ця

норма деталізована статтями 5 та 6 Закону <Про підприєм-

ництво> та ст.5 Закону <Про підприємства в Україні>. Зас-

новницькі права включають право на вільний вибір заснов-

никами підприємства видів діяльності, право на вибір органі-

заційно-правової форми підприємства, право на прийняття

рішення про створення підприємства, право змінювати у

!!46

встановленому порядку як діяльність, так і форму підприєм-

ства. За загальним правилом ці та інші засновницькі права

належать власнику (власникам).

Права в галузі управління. Підприємства й інші суб'єкти

господарського права самостійно управляють своєю діяль-

ністю та справами. Порядок здійснення управління регу-

люється статутними актами згідно з принципами, визначе-

ними законодавством. Основним з них є принцип поєднан-

ня прав власника на господарське використання свого май-

на з самоуправлінням трудового колективу. Власник здійснює

свої управлінські права як безпосередньо (кооператив, ко-

лективне підприємство), так і через уповноважені ним орга-

ни (державні підприємства, господарські товариства). Влас-

ник і уповноважений ним орган в порядку, передбаченому

статутними актами, можуть делегувати свої управлінські права

органу управління.

До управлінських належать, зокрема, права:

- самостійно визначати структуру підприємства, тобто

кількість і склад його структурних підрозділів, включаючи

так звані відособлені підрозділи: філії, представництва,

відділення тощо:

- приймати і змінювати статут, інші установчі документи;

- затверджувати положення про структурні підрозділи;

- формувати органи управління і контролювати їх діяльність,

призначати посадових осіб, визначати їх обов'язки тощо.

Склад і юридична природа органів підприємства залежать

від того, до якої власності воно належить. Конкретно це

питання визначається статутними актами. Наприклад,

підприємства - суб'єкти права колективної власності -

мають вищі керівні та виконавчі органи. Перший - це за-

гальні збори (наприклад, загальні збори акціонерного това-

риства) або конференція. Виконавчі функції в таких підпри-

ємствах здійснюють правління. Правління обирається влас-

никами підприємств на загальних зборах, які визначають і

затверджують у статуті повноваження цього органу. Правлі-

ння обирає з свого складу голову, заступників. Функції го-

лови (заступників) можуть по черзі виконувати члени прав-

ління. Керівники підприємств державної власності найма-

ються (призначаються) уповноваженими органами згідно з

контрактною системою.

!!47

Управлінські функції і повноваження мають також трудові

колективи державних підприємств (ст.15 Закону <Про

підприємства в Україні>). Реалізуються повноваження тру-

дового колективу згідно з статутом загальними зборами (кон-

ференцією) або виборним органом (рада підприємства, рада

трудового колективу), члени якого обираються зборами (2/3

голосів) терміном на 2-3 роки.

Майнові права суб'єктів поділяються на загальні та спе-

ціальні.

Загальні майнові права підприємства, господарських об'-

єднань врегульовані на підставі статей 20-30, 37 Закону <Про

власність>. До них можна віднести права:

- мати на підставі певного речового права (титулу) ос-

новні фонди, обігові кошти, інші цінності, вартість яких

відображується на самостійному балансі підприємства. Згідно

із законами, статутами підприємств та укладеними угодами

майно належить підприємствам, іншим суб'єктам на праві

власності або на праві повного господарського відання. Май-

но державної власності закріплюється за державними

підприємствами і належить їм на праві повного господар-

ського відання;

- вести господарську та комерційну діяльність; бути у зв'яз-

ку з цим позивачем та відповідачем у суді, арбітражному

суді, захищати свої майнові права та інтереси від імені

підприємства;

- розпоряджатися майном. Підприємство, якщо інше не

передбачене його статутом, має право: продавати (обміню-

вати) майно іншим організаціям, здавати в оренду, застав-

ляти, надавати тимчасово у безоплатне користування, спи-

сувати зношені основні фонди з балансу (*1);

- набувати на законних підставах майно. Підприємство

відповідно до свого статуту має право купувати, орендува-

ти, одержувати у будь-який інший правомірний спосіб май-

но (рухоме і нерухоме), використовувати його, поліпшува-

ти і т.ін.

(**1) Див.: пп.40-49 Положення про організацію бухгалтерського обліку

і звітності в Україні, затвердженого постановою Кабінету Міністрів

від 3 квітня 1993 р.//Урядовий кур 'єр.-1993.- 22 квітня.

!!48

Похідними від зазначених та інших майнових прав є дого-

вірно-майнові права підприємства. Це права укладати зас-

новницькі, господарські договори та інші контракти (і нес-

ти по них відповідальність); видавати закладні (застава) та

інші фінансові зобов'язання; позичати гроші; інвестувати і

реінвестувати кошти підприємства: одержувати рухоме і не-

рухоме майно як гарантію оплати боргу та ін.

Крім розглянутих загальних прав, підприємства мають спеці-

альні майнові права у сфері випуску і обігу цінних паперів,

акцій, облігацій підприємств, приватизаційних паперів, ощад-

них, інвестиційних сертифікатів, векселів. Ці права є спеці-

альними, тому що обумовлені спеціальною правосуб'єктніс-

тю підприємств як емітентів цінних паперів. Підприємство

має право випускати і реалізовувати лише ті види цінних па-

перів, які спеціально визначені законом. Зокрема, акціонерні

товариства - акції, облігації; інші підприємства - облігації.

За аналогічною схемою систематизуються обов'язки

підприємств.

При заснуванні підприємства зобов'язані (законом) зат-

верджувати (перезатверджувати) установчі документи; у вста-

новленому законом порядку реєструватись як суб'єкти

підприємницької діяльності; на діяльність, що підлягає ліцен-

зуванню підприємства зобов'язані одержувати спеціальні

дозволи (ліцензії).

У процесі господарювання закон зобов'язує підприємства:

- виконувати господарські зобов'язання, обумовлені дер-

жавними контрактами та державними замовленнями, інши-

ми договорами;

- забезпечувати необхідну якість продукції, послуг, робіт;

- вести бухгалтерський облік (самостійні бухгалтерські

баланси) своєї роботи, надавати органам державної статис-

тики передбачену законом звітність;

- своєчасно подавати податковим органам декларації про

свої доходи, інші податкові документи, сплачувати податки,

інші обов'язкові платежі;

- не допускати недобросовісної конкуренції, інших пору-

шень антимонопольного законодавства, прав та інтересів

споживачів, будь-яких інших осіб.

Господарюючі суб'єкти мають також обов'язки, передба-

чені природоохоронним законодавством. Стаття 4 Закону

!!49

<Про підприємництво> та стаття 31 <Про підприємства в

Україні> зобов'язують їх:

- раціонально використовувати природні ресурси:

- охороняти навколишнє середовище від забруднення,

іншого шкідливого впливу;

- своїм коштом відшкодовувати витрати на відновлення

та охорону природних ресурсів тощо.

За порушення своїх обов'язків підприємство несе майнову

та іншу відповідальність, встановлену законом, а також пе-

редбачену договорами.

Розділ V

ПРАВОВИЙ СТАТУС ПІДПРИЄМСТВ

1. Поняття підприємства

Домінуюче місце серед суб'єктів господарського права на-

лежить такому суб'єктові, як підприємство. Це зумовлено

особливими економічними і соціальними функціями

підприємства в економічній системі, а саме функціями то-

варовиробника, який задовольняє суспільні потреби у про-

дукції, роботах, послугах. Тому законодавчий інститут

підприємства або господарюючого суб'єкта є центральною

частиною системи господарського права України) його пра-

вовою основою.

Усі основні закони та інші нормативні акти господарсько-

го законодавства приймаються, виходячи з економічного та

правового становища підприємства.

Поняття підприємство є узагальнюючим, або збірним. Воно,

по-перше, визначає підприємства як суб'єкти господарсь-

кого права стосовно всіх форм І видів власності в Україні

(організаційні форми і види підприємств). По-друге, дане

поняття є загальногалузевим, тобто взагалі визначає про-

мислові (фабрики, заводи, шахти), будівельні, транспортні,

сільськогосподарські, торгові та інші підприємства.

Підприємство як соціально-економічний і правовий інсти-

тут має певну сукупність економічних, організаційних і юри-

дичних ознак, за якими кваліфікується як господарюючий

суб'єкт права. За допомогою цих ознак, систематизованих

статтею 1 Закону <Про підприємства в Україні>, уніфікова-

но визначається правове становище підприємств усіх форм

власності і галузей народного господарства.

Закон визначає, що підприємство є основною організацій-

ною ланкою народного господарства України. Ця організа-

ційна ознака кваліфікує підприємство як організаційну форму

господарської (<бізнесової>) організації, тобто організації) в

якій власники засобів виробництва і робочої сили об'єдну-

ють свої виробничі ресурси для здійснення господарської

діяльності з метою одержання прибутку. Визначення основ-

на ланка, з одного боку, відмежовує підприємство від інших

організаційних форм економічної діяльності (типу домашніх

!!51

господарств, індивідуальних промислів без створення

підприємств, так званих тіньових структур тощо), а з іншо-

го, - від суб'єктів господарського права, які не належать до

основної ланки: об'єднань підприємств, фінансових посе-

редницьких інститутів, органів управління економікою.

Закон також визначає, що підприємство - це господарю-

ючий суб'єкт. Суть визначення господарюючий суб'єкт по-,

лягає в тому, що підприємство є товаровиробником, трудо-

вим колективом, який на професійній основі (промисел)

виробляє і реалізує свій товар з метою одержання прибутку.

Як господарюючий суб'єкт підприємство здійснює вироб-

ничу, науково-дослідну та комерційну діяльність. Термін гос-

подарюючий говорить, що підприємства належать до комер-

ційних, спрямованих на прибуток, організацій (на відміну

від неприбуткових організацій - релігійних, об'єднань гро-

мадян тощо).

Підприємство є самостійним господарюючим суб'єктом.

Самостійність у прийнятті господарських рішень є однією з

основних і необхідних умов діяльності підприємства як то-

варовиробника. Юридичний аспект даного визначення по-

лягає в тому, що підприємство при здійсненні своєї госпо-

дарської діяльності <має право власної ініціативи приймати

будь-які рішення, що не суперечать законодавству України>

(ст.27 Закону <Про підприємства в Україні>).

Нарешті, підприємство - це статутний господарюючий

суб'єкт. Статут підприємства як локальний акт господар-

ського законодавства нормативне визначає цілі і предмет

діяльності окремого підприємства, відхилятися від яких без

зміни статуту підприємству заборонено. Статут також виз-

начає межі спеціальної правоздатності підприємства як юри-

дичної особи. Це один з найважливіших правових актів

підприємства, тому стаття 9 Закону <Про підприємства в

Україні> спеціально зазначає обов'язкові і альтернативні

пункти, які включаються до статуту підприємства.

Підприємство має необхідне для господарюючого суб'єкта

майно - основні і оборотні кошти, інші цінності, якими

воно володіє, користується і розпоряджається на певному

правовому титулі (на праві власності або повного господар-

ського відання). Це майно юридичне відмежоване, як пра-

вило, від майна власника підприємства і закріплене за

!!52

підприємством як суб'єктом права. Основні і оборотні кош-

ти знаходяться на самостійному бухгалтерському балансі,

гроші - на розрахунковому рахунку підприємства в банку.

Підприємство є самостійним суб'єктом права. З одного

боку, закон визначає його компетенцію (права та обов'яз-

ки) як господарюючого суб'єкта, з другого - зазначає, що

підприємство є юридичною особою, яка не має у своєму

складі інших юридичних осіб (стаття 1 Закону <Про підпри-

ємства в Україні>). Цим підприємство суттєво відрізняється

від об'єднань підприємств (господарських об'єднань), до

складу яких входять юридичні особи.

Як господарюючий суб'єкт з правами юридичної особи

підприємство починає діяти від дня його державної реєст-

рації.

Таким чином, підприємство - це самостійна господарська

організація, створена і зареєстрована у встановленому зако-

ном порядку для здійснення господарської діяльності з ме-

тою задоволення суспільних потреб у товарі (продукції, ро-

ботах, послугах) і одержання прибутку, яка діє на підставі

статуту, користується правами і виконує обов'язки щодо своєї

діяльності, є юридичною особою, мас самостійний баланс,

розрахунковий та інші рахунки в банках.

2. Організаційно-правові форми підприємств

Законодавство України про підприємства оперує такими

поняттями, як організаційні форми, види і категорії

підприємств. Кожне з них вживається для класифікації

підприємств за певними ознаками.

Організаційна (організаційно-правова) форма передбачає

класифікацію підприємств залежно від трьох форм власності,

визначених ст.2 Закону <Про власність>, та від способів роз-

межування в підприємствах окремих форм власності і уп-

равління майном. Юридичне значення цього полягає в ура-

хуванні в законодавстві, тобто в Законі <Про підприємства в

Україні> і спеціальних законах, особливостей правового ста-

новища підприємств окремих видів.

Загалом організаційна форма і вид визначають суб'єкта,

який має право присвоювати результати діяльності підприєм-

ства. З точки зору організаційної форми підприємства ви-

!!53

значаються як державні, колективні, приватні та підприєм-

ства двох і більше форм власності (змішані).

Державне підприємство являє собою організаційно-правову

форму підприємства, заснованого на державній власності.

Визначення державне вказує, що дане підприємство має особ-

ливості правового становища порівняно з недержавними

підприємствами. Ці особливості обумовлені способом відмежу-

вання функцій власника від функцій управління майном в

державному підприємстві. Саме державне підприємство як

майновий комплекс є об'єктом права державної власності.

Підприємству як суб'єкту права це майно належить на праві

повного господарського відання. Дане право вужче, ніж пра-

во власності. Обсяг його залежить від цільового призначення

відповідного майна. Державне підприємство володіє, корис-

тується і розпоряджається цим майном, <вчиняючи щодо нього

будь-які дії, що не суперечать закону та цілям діяльності

підприємства>, тобто його статуту. Оскільки державне

підприємство є суб'єктом права повного господарського відан-

ня майном, а не суб'єктом права власності, щодо державних

підприємств діє спеціальна категорія - правовий режим май-

на державних підприємств (ст.37 Закону <Про власність>). Вона

означає, що державні підприємства керуються спеціальними

правилами заснування, утворення їх майна при заснуванні,

визначення цілей і предмета діяльності (статути затверджу-

ють і контролюють уповноважені органи), управління май-

ном, розподілу прибутку тощо.

Державні підприємства як суб'єкти одної форми власності

(організаційної форми) поділяються на види: а) державні

підприємства, засновані на загальнодержавній власності; б)

державні підприємства, засновані на республіканській (Рес-

публіки Крим) власності; в) державні комунальні підприєм-

ства, засновані на власності адміністративно-територіальних

одиниць. Усі ці підприємства - державні юридичні особи.

Колективне підприємство (точніше його можна було б на-

звати <підприємство колективної власності>) - це організа-

ційно-правова форма підприємства, заснованого на одному

або кількох видах колективної власності.

Визначення колективне означає, що підприємство нале-

жить колективу співвласників (засновників, учасників), які

діють як один суб'єкт права колективної власності. Право-

!!54

суб'єктність власника (у даному разі колективу або групи

власників, організованих у колективне підприємство з пра-

вами юридичної особи) реалізується через юридичну особу

- підприємство, яке володіє, користується і розпоряджається

майном відповідно до свого статуту (ст.ст.6,20,21 Закону <Про

власність>). Це вид недержавної юридичної особи. Право

колективної власності у колективному підприємстві безпо-

середньо здійснюють його органи управління - вищий орган

управління (загальні збори або конференція) і правління.

Отже, колективне підприємство, поки воно діє, - це об'єкт

права власності відповідної юридичної особи. Його заснов-

ники і учасники є власниками часток (паїв, акцій, вкладів) у

майні підприємства.

Видів колективних підприємств стільки ж, скільки суб'єктів

права колективної власності названо в статті 20 Закону <Про

власність>: колективні підприємства (наприклад, підприєм-

ство, приватизоване трудовим колективом державного

підприємства і не перетворене в інший вид; колективне

сільськогосподарське підприємство); акціонерне або інше

статутне господарське товариство (ст.ст.25,26 Закону <Про

власність>); виробничий кооператив (ст.24 Закону <Про

власність>); підприємство громадської організації (наприк-

лад, профспілкове - СТ.28 Закону <Про власність>); підпри-

ємство релігійної організації (ст.29 Закону <Про власність>);

підприємство, створене господарським об'єднанням (ст.27

Закону <Про власність>).

Специфічним видом колективного підприємства є також

орендне підприємство (ст.22 Закону <Про власність>).

Приватне підприємство - це організаційно-правова форма

підприємства, заснованого на приватній власності однієї' і

більше фізичних осіб.

Визначення приватне, крім форми власності, виражає го-

ловну особливість правового становища підприємства цієї

організаційної форми. Згідно із законодавством України влас-

ник уданому разі водночас є і підприємцем, тобто власність

і управління майном у приватному підприємстві не розме-

жовуються.

Відповідно до суб'єктів права приватної власності, визна-

чених Законом <Про власність>, можна назвати три види

приватних підприємств:

!!55

- індивідуальне приватне підприємство, засноване на при-

ватній власності і праці однієї фізичної особи (підприєм-

ство однієї особи);

- сімейне приватне підприємство, засноване на приватній

власності та праці громадян, що проживають спільно як члени

однієї сім'ї (наприклад, сімейним підприємством може бути

селянське (фермерське) господарство);

- приватне підприємство з правом найму робочої сили за-

сноване на приватній власності окремого громадянина Ук-

раїни, який використовує найману працю.

Якщо приватне підприємство має не одного, а кількох влас-

ників (наприклад, сімейне), його майно є спільною суміс-

ною власністю. Інша, тобто часткова спільна власність, по-

винна бути встановлена письмовою угодою власників майна

(ст. 18 Закону <Про власність>).

Спільне підприємство - це організаційна форма підприєм-

ства, заснованого за законами України на базі об'єднання

майна різних форм власності (так звана змішана форма влас-

ності). (*1) Спільні підприємства, як правило, мають форму гос-

подарських товариств, тобто є суб'єктами права колектив-

ної власності.

Засновниками спільних підприємств можуть бути юридичні

особи і громадяни України, інших держав. Залежно від цьо-

го є два види спільних підприємств: а) звичайні (національні)

спільні підприємства; 6) спільні підприємства з іноземними

інвестиціями.

Спільне підприємство з іноземними інвестиціями - це

підприємство будь-якої організаційно-правової форми, ство-

рене за законами України, якщо в його статутному фонді

протягом календарного року є кваліфікаційна іноземна інвес-

тиція (тобто іноземна інвестиція, що становить не менше 20

відсотків статутного капіталу і при цьому не може бути мен-

ше суми, еквівалентної залежно від виду інвестиції 50 тися-

чам доларів США, 100 тисячам, 500 тисячам чи 1 млн.

доларів США). Правове становище і діяльність таких

підприємств, крім Закону <Про підприємства в Україні>,

(**1) Ст.З Закону <Про власність>, ст.2 Закону <Про підприємства в

Україні>.

!!56

регулюється Декретом Кабінету міністрів України від 20 трав-

ня 1993 р. <Про режим іноземного інвестування> та Зако-

ном України від 16 квітня 1991 р. <Про зовнішньоекономіч-

ну діяльність>.

Іноземне підприємство - це організаційно-правова форма

підприємства з місцезнаходженням в Україні, створеного як

суб'єкт права згідно із законодавством іноземної держави,

майно якого повністю є у власності іноземних громадян,

юридичних осіб або держави.

Визначення іноземне (іноземна власність) означає, що

підприємство підпорядковується різним юрисдикціям. По-

рядок створення і внутрішньої діяльності іноземного підпри-

ємства регулюється законодавством країни, якій воно нале-

жить. Законодавство України не регулює цих відносин. Ра-

зом з тим умови реєстрації та діяльності іноземного підприє-

мства в Україні регулюються українським законодавством,

тобто на іноземні підприємства загалом поширюється на-

ціональний правовий режим господарської діяльності.

Крім форм і видів законодавець застосовує для класифі-

кації підприємств поняття категорії (ст.2 Закону <Про

підприємства в Україні>).

Категорія означає техніко-економічну (не юридичну) кла-

сифікацію усіх підприємств усіх організаційно-правових форм

за кількістю працівників. За цією ознакою розрізняються

малі та інші (середні, великі) підприємства.

Кількість працівників, за якою підприємство відноситься

до малих, диференційована залежно від галузей народного

господарства:

- у промисловості та будівництві - до 200 чоловік;

- в інших галузях виробничої сфери - до 50 чоловік;

- у науці і науковому обслуговуванні - до 100 чоловік;

- у галузях невиробничої сфери - до 25 чоловік;

- у роздрібній торгівлі - до 15 чоловік.

Малі підприємства виокремлені в самостійну категорію з

метою розвитку малого бізнесу шляхом надання їм певних

пільг, переваг тощо. З юридичного боку важливим є те, що

особливості їх створення і діяльності встановлюються як

загальним законодавством України про підприємства, так і

спеціальним законодавством України про підприємства цієї

категорії.

!!57

Особливості правового становища малих підприємств, крім

спеціальних статей Закону <Про підприємства в Україні>,

врегульовані ще і постановою Ради міністрів УРСР від 22

вересня 1990 р. <Про заходи щодо створення і розвитку ма-

лих підприємств> в редакції від 19 жовтня 1991 р. (ЗП УРСР.-

1991-№1-Ст.1; №11.-Ст.114).

Як зазначено в статті 28 Закону <Про підприємства в Ук-

раїні>, держава стимулює розвиток малих підприємств Ук-

раїни, надає пільги при оподаткуванні, одержанні держав-

них кредитів, створює фонди сприяння розвитку малих

підприємств та Інше.

3. Створення підприємства

Термін створення являє собою правове поняття госпо-

дарського права. Це поняття включає врегульовані пра-

вом умови фактичного виникнення та легітимації підприє-

мства в статусі правового господарюючого суб'єкта, суб'-

єкта права.

Виходячи з того, що в економіці України створюються і

функціонують підприємства різних організаційно-правових

форм, господарське законодавство визначає загальні і спеці-

альні умови їх створення. Загальні умови поширюються на

всі форми підприємств. Вони визначені Законом <Про

підприємства в Україні> (ст.5), Законом <Про підприємниц-

тво> (ст.6) та Цивільним кодексом, який регулює загальні

умови створення юридичної особи, в тому числі - і підприєм-

ства. Спеціальні умови створення підприємств визначені

законами про їх окремі види.

Як правове поняття створення включає визначення зас-

новників, їх засновницької компетенції, порядку діяльності

щодо створення підприємства. Засновником є особа, що має

право створити у встановленому порядку підприємство

(організацію) як юридичну особу. За Законом <Про власність>

(ст.ст.6.33) і Законом <Про підприємства в Україні> (ст.5)

таким правом наділені безпосередньо власники засобів ви-

робництва та іншого майна та уповноважені власником (влас-

никами) органи, тобто фізичні і юридичні особи, що мають

засновницьку право- і дієздатність. Отже, тут діє загальний

принцип, згідно з яким, засновниками (співзасновниками)

!!58

можуть бути <фізичні і юридичні особи, крім випадків, пе-

редбачених законодавчими актами України>.

Уповноважені органи, які можуть бути засновниками

підприємств, визначає власник. Щодо підприємств загаль-

нодержавної масності - це підвідомчі Кабінету міністрів

України органи державної виконавчої влади, інші центральні

відомства. Вони приймають рішення про створення

підприємств державної власності, затверджують статути і

контролюють їх дотримання, укладають та розривають кон-

тракти з керівниками підприємств, контролюють ефек-

тивність використання закріпленого за підприємствами май-

на, його збереження.(*1) Це загальне правило. В окремих ви-

падках (наприклад, щодо підприємств будівельного комп-

лексу) зазначені функції і повноваження Кабінет міністрів

України делегує господарським об'єднанням: коропораці-

ям, концернам тощо. Щодо підприємств комунальної влас-

ності уповноваженими органами з засновницькими права-

ми є виконкоми обласних і міських Рад, місцеві державні

адміністрації та уповноважені ними органи.

Засновники реалізують засновницькі права шляхом обрання

організаційної форми підприємства; визначення цілей і пред-

мета його діяльності: прийняття рішення про його створен-

ня: затвердження в установленому порядку статуту: пере-

дачі безоплатно на баланс підприємства основних фондів та

обігових коштів; формування органів управління, визначен-

ня у статуті меж Їх повноважень тощо.

Створення підприємства в юридичному розумінні являє

собою затвердження та одержання передбачених законом до-

кументів: рішення власника (власників) або уповноважено-

го органу про створення підприємства, статуту (якщо цього

вимагає організаційна форма), посвідчення про державну

реєстрацію. При необхідності для новостворюваного підпри-

ємства земельної ділянки сюди входять також документи на

землекористування (землеволодіння), визначені земельним

законодавством України.

(**1) Декрет Кабінету міністрів України від 15 грудня 1993 р. <Про

управління майном, що є у загальнодержавній власності> //Відомості

Верховної Ради України.-1993-№7-С.52.

!!59

Дозвіл на користування створюваним підприємством зе-

мельною ділянкою, а також іншими природними ресурсами

видається за рішенням місцевої Ради народних депутатів за

місцезнаходженням підприємства в порядку, встановлено-

му Земельним кодексом України (ст.ст.19,21,23,32,34 та ін).

Відмова у наданні земельної ділянки може бути оскаржена у

встановленому законом порядку.

Господарське законодавство регулює також способи ство-

рення підприємств. Так, підприємство може бути створене

згідно з рішенням одного або кількох власників або уповно-

важеного ним органу.

Підприємство може створюватись внаслідок примусового

поділу іншого підприємства відповідно до антимонопольно-

го законодавства України. Примусовий поділ підприємства

здійснюється згідно з розпорядженням Антимонопольного

комітету України, його територіальних управлінь. Розпоряд-

ження про поділ підприємства-монополіста є обов'язковим

для власника (власників) або уповноваженого ним органу.

Розпорядження про примусовий поділ визначає строк ство-

рення нових підприємств, який не може бути меншим 6

місяців.

Підприємство може створюватись шляхом реорганізації дію-

чого підприємства, тобто в результаті виділення із складу дію-

чого підприємства одного або кількох структурних підрозділів

за рішенням їх трудових колективів, якщо на це є згода влас-

ника чи уповноваженого ним органу. Аналогічно може ство-

рюватись підприємство на баз) структурної одиниці діючого

об'єднання. Щодо таких підприємств діє правило про збе-

реження за ними взаємних зобов'язань та укладених дого-

ворів з іншими підприємствами.

Підприємства мають право створювати на території Ук-

раїни та за її межами суб'єкти господарського права без прав

юридичної особи - свої відособлені підрозділи: філії, пред-

ставництва, відділення та ін. з правами відкриття поточних і

розрахункових рахунків. Відособлені підрозділи діють на

підставі положень про них, які затверджуються підприєм-

ством. Відкриття вказаних підрозділів не потребує їх реєст-

рації. Підприємство лише повідомляє про це реєстраційний

орган шляхом внесення додаткової інформації в свою реєст-

раційну картку.

!!60

Аналогічно створюються дочірні підприємства. За законо-

давством України, правом створювати дочірні підприємства

наділені підприємства двох організаційних форм: господарські

товариства (ст.9 Закону <Про господарські товариства>) і

підприємства з іноземними інвестиціями (ст.24 Декрету <Про

режим іноземного інвестування>). Проте вони мають бути

зареєстровані в порядку, встановленому для реєстрації

підприємств.

4. Установчі документи підприємства

Установчими документами підприємства називається ком-

плект документів, встановленої законом форми, згідно з

якими підприємство виникає і діє як суб'єкт права. З точки

зору правової природи, установчі документи є локальними

нормативними актами, тобто актами, які набувають юри-

дичної сили внаслідок затвердження їх одним або кількома

засновниками підприємства.

Форму і зміст установчих документів визначають залежно

від видів підприємств загальні закони про підприємства та

закони про окремі види підприємств.

Стаття 8 Закону <Про підприємництво> дає перелік актів,

які відносяться до установчих документів. По-перше, це

рішення одного або кількох власників або уповноваженого

ним (ними) органу про створення підприємства. Якщо влас-

ників чи органів два і більше, таким рішенням визначено

установчий договір. По-друге, це статут підприємства.

Стаття 9 Закону <Про підприємства в Україні> визначає

перелік обов'язкових відомостей, які необхідно включати до

статуту підприємства як одного з його основних установчих

актів.

Зміст установчих документів (статутів, установчих дого-

ворів) господарських товариств регулюється статтями

4,37,51,65,67 і 76 Закону <Про господарські товариства>. Ці

статті визначають переліки основних даних, що підлягають

включенню до установчих документів товариств окремих

видів.

При розробці проектів установчих документів підприємств

необхідно керуватись також типовими нормативними акта-

ми. Щодо підприємств окремих видів законодавець засто-

!!61

совує типові форми установчих документів. Діють, зокрема,

статути: Типовий статут державного підприємства,(*1) Типо-

вий статут відкритого акціонерного товариства,(*2) Статут зак-

ритого акціонерного товариства,(*3) Статут товариства з обме-

женою відповідальністю,(*4) Статут орендного підприємства.(*5)

Крім того, фондом державного майна України затверджено

установчі договори: про створення товариства з обмеженою

відповідальністю,(*6) про створення закритого акціонерного

товариства (*7) та зразковий договір оренди (*8).

Установчі документи повинні містити обов'язкові дані про

підприємство, без яких вони вважаються такими, що не

відповідають вимогам законодавства. Це такі дані:

- найменування (завод, фабрика, майстерня тощо) І вид

підприємства;

- зазначення власника (склад засновників, учасників) та

місцезнаходження підприємства;

- предмет і цілі діяльності підприємства;

- юридичний статус підприємства. Це статті про юридич-

ну особу підприємства, про його майно, про самостійний

баланс, розрахунковий, валютний та інші рахунки в банках,

про фірмову марку та товарний знак, про печатку з найме-

нуванням підприємства. Якщо підприємство має право ви-

пускати цінні папери, то таке право теж відноситься до юри-

дичного статусу підприємства;

(**1) Затверджений Мінекономіки, Мінфіном, Мінпраці та ФДМУ 10

травня 1993 р.//Підприємництво і ринок України.-1993.-№7.-

Ст. 134-136.

(**2) Затверджений Мінекономіки, ФДМУ, Мінюстом ЗІ серпня 1993

р.//Державний інформаційний бюлетень про приватизацію. -1993. -

№11.-Ст.28-39.

(**3) Затвердений ФДМУ 12 лютого Ї993р.//Тамже.-№3.- Ст. 46-

54.

(**4) Затверджений ФДМУ 12 лютого 1993 р.//Там же.-Ст.46-54.

(**5) Затверджений ФДМУ 16 жовтня 1992р.//Тамже.-1992.- №3/

4-Ст.22-30.

(**6) Затверджений ФДМУ 12 лютого 1993 р.//Там же.-№3.-Ст.ЗІ.

(**7) Затверджений ФДМУ 12 лютого 1993р.//Там же.- №3.- Ст.43.

(**8) Затверджений ФДМУ 16 жовтня 1992 р.//Там же.-1992-№3/

4.-Ст. 12-15.

!!62

- про склад майна підприємства: перелік фондів (основні,

оборотні, інше майно, статутний фонд; резервний фонд,

страховий фонд, інші фонди); порядок утворення майна;

порядок розподілу прибутків та покриття витрат; порядок

випуску акцій (щодо акціонерного товариства). Якщо

підприємство не є власником майна, включається стаття про

те, що майно закріплене за ним на праві повного госпо-

дарського відання;

- про перелік органів управління підприємства, порядок

їх формування, компетенцію;

- про контрольні органи - спостережну раду, ревізійну

комісію;

- про порядок припинення діяльності підприємства:

підстави, орган, що приймає рішення про припинення; по-

рядок створення і роботи ліквідаційної комісії; умови роз-

рахунків з бюджетом і кредиторами; розподіл майна, що за-

лишилося.

В установчих документах господарських товариств окре-

мими статтями визначається порядок внесення змін до ста-

туту (вищим органом, за рішенням 3/4 голосів акціонерів,

які беруть участь у зборах).

Крім обов'язкових, до установчих документів можуть вклю-

чатися альтернативні положення, які не повинні суперечи-

ти законодавству України. Це положення, пов'язанні з особ-

ливостями діяльності підприємства: про трудові відносини,

засновані на членстві (колективні підприємства, кооперати-

ви), про раду підприємства (порядок її створення, склад,

компетенцію), про інші органи, які реалізують повноважен-

ня трудового колективу (раду трудового колективу, проф-

спілковий комітет).

5. Державна реєстрація підприємства

Державна реєстрація підприємств є обов'язковою юридич-

ною дією при їх створенні. Вона встановлена статтею 6 За-

кону <Про підприємства в Україні> та статтею 8 Закону<Про

підприємництво>. Ці статті визначають державні органи, на

які покладена реєстрація підприємств (легалізуючі органи),

а також загальні умови і порядок реєстрації. Більш детально

вони визначаються Положенням про порядок державної

!!63

реєстрації підприємств, затвердженим Кабінетом міністрів

України.

Реєстрація підприємств є процесуально-правовою дією,

внаслідок якої підприємства включаються до державного реє-

стру підприємств України. Днем включення визначено день

реєстрації підприємства. Зазначена дія має за мету надати

підприємству формально-юридичних ознак суб'єкта права,

згідно з якими воно починає функціонувати у господарсь-

ко-правовому обороті як загальновідома для третіх осіб і

органів держави юридична особа. Запис у державному реє-

стрі про реєстрацію підприємства являє собою юридичний

факт виникнення підприємства - суб'єкта права з правами

юридичної особи. Відповідно до законодавства України

підприємство визначається діючим, стає юридичною осо-

бою, набуває прав та обов'язків з дня його державної реєст-

рації (ст.5 Закону <Про підприємства в Україні>). Діяльність

незареєстрованих підприємств не допускається. З іншого

боку, підприємство вважається таким, що припинило свою

діяльність, з моменту внесеня запису про це до державного

реєстру. Цей запис є скасуванням реєстрації.

Законодавство визначає органи державної реєстрації

підприємств. За загальним правилом, це державні органи за

місцезнаходженням підприємств, а саме: а) виконкоми міських,

районних у містах Рад народних депутатів; б) районні, районні

міст Києва і Севастополя державні адміністрації.

Законодавством визначені також органи, які здійснюють

державну реєстрацію окремих видів суб'єктів господарсько-

го права. Так, господарські товариства, що займаються бан-

ківською діяльністю, реєструє Національний банк України

в порядку, визначеному Законом <Про банки і банківську

діяльність>. Фондова біржа підлягає державній реєстрації

Кабінетом міністрів України. (*1)

Для державної реєстрації реєструючому органу необхідно

подати документи, перелік яких визначено статтею 6 Зако-

ну <Про підприємства в Україні> та статтею 8 Закону <Про

ПІДПРИЄМНИЦТВО> (*2)

(**1) Стаття 33 Закону України <Про цінні папери І фондову біржу>.

(**2) Див. про це 2 розділу 1 навчального посібника.

!!64

За наявності всіх документів реєстрація підприємства

здійснюється у строк не більше 5 робочих днів. Протягом

цього часу реєструючий орган зобов'язаний надати заявни-

ку свідоцтво про державну реєстрацію підприємства. Свідоц-

тво є юридичною підставою для відкриття підприємству ра-

хунків у банку за місцем його реєстрації або у будь-яких

інших банках за згодою сторін. Банк зобов'язаний відкрити

рахунок і в триденний строк повідомити про це податкову

інспекцію.

Орган, який здійснює реєстрацію, зобов'язаний в 10-ден-

ний термін подати відомості до відповідної податкової

Інспекції та органу державної статистики. Ці органи вста-

новлюють коди підприємств відповідно до загального кла-

сифікатора галузей народного господарства Міністерства

статистики України.

У разі зміни форми власності, організаційної форми або

назви підприємства, воно підлягає перереєстрації, яка

здійснюється у порядку, встановленому для його реєстрації.

Відмова у державній реєстрації підприємства вважається

законною лише з двох підстав: внаслідок порушення вста-

новленого законом порядку створення підприємства; у ви-

падку невідповідності установчих документів вимогам зако-

нодавства.

Не допускається відмова в державній реєстрації підприємств

з мотивів його недоцільності.

Скасування державної реєстрації підприємства може бути

добровільним (за заявою підприємства) або примусовим (на

підставі рішення суду, арбітражного суду у випадках: а)

визначення недійсними або такими, що суперечать чин-

ному законодавству, установчих документів; б) здійснен-

ня діяльності, що суперечить установчим документам та

чинному законодавству України; в) у разі несвоєчасного

повідомлення підприємством про зміну свого місцезна-

ходження.

Скасування державної реєстрації підприємства припиняє

підприємницьку діяльність і є юридичною підставою для його

ліквідації як господарюючого правового суб'єкта. Статусу

юридичної особи підприємство позбавляється після здійснен-

ня всіх заходів щодо ліквідації його як суб'єкта підприєм-

ницької діяльності.

!!65

6. Припинення діяльності підприємства

Припинення діяльності підприємства являє собою одне з

юридичних понять господарського права. Це специфічна

правова робота. В зміст поняття <припинення> входять юри-

дичні підстави (<умови>), акти та процесуально-правові дії

щодо припинення діяльності підприємства як суб'єкта пра-

ва. Ці підстави, акти та дії передбачені законодавством про

підприємства. Загальні підстави припинення діяльності

підприємств усіх видів визначені Законом <Про підприєм-

ництво> (ст.11). Загальний процесуальний (процедурний)

порядок і форми припинення регулює Закон <Про підприєм-

ства в Україні> (ст.34-36). У разі банкрутства підприємства

правовідносини припинення регулюються Законом Украї-

ни від 14 травня 1992 р. <Про банкрутство> (Відомості Верхов-

ної Ради України.-1992.-№31.-Ст.440), який теж поши-

рюється на підприємства всіх видів.

Особливі підстави і форми припинення підприємств ок-

ремих видів встановлені також законами про ці підприєм-

ства та іншими нормативними актами (зокрема, про корпо-

ратизацію, приватизацію та ін.).

Юридичні підстави. Діяльність підприємств припиняє

його власник (вищий орган підприємства, уповноважений

орган). Припинення за юридичними підставами, як за-

значалось вище, може бути двох видів: добровільним і при-

мусовим.

Юридичними підставами добровільного припинення підприєм-

ства є ініціатива власника підприємства або передбачені

законом чи установчими документами обставини. Мотиви

ініціативи підприємства (підприємця) закон не регулює. Це

можуть бути: зміна профілю діяльності, конкуренція, зато-

варення тощо.

До передбачених законом чи установчим договором об-

ставин відносяться: а) закінчення строку, на який створю-

валося підприємство; б) досягнення мети, поставленої зас-

новниками під час створення підприємства (ст. 19 Закону

<Про господарські товариства>). Установчі документи

підприємств можуть включати й інші підстави даного виду.

Рішення про припинення підприємства з цих підстав прий-

має його вищий орган. Підприємці зобов'язані припиняти

!!66

свою діяльність також у разі закінчення строку ліцензій (ст. 11

Закону <Про підприємництво>).

Види юридичних підстав примусового припинення підприєм-

ства визначені в законодавстві про підприємства у вигляді

примірного переліку (ст.34 Закону <Про підприємства в

Україні>, ст. 19 Закону <Про господарські товариства>).

Примусово підприємства припиняються, по-перше, на

підставі рішень суду (арбітражного суду) про визнання не-

дійсними установчих документів підприємства (не-

відповідність їх чинному законодавству) та акту (рішення

засновника) про створення підприємства. По-друге, підприє-

мство припиняється на підставі рішення суду (арбітражного

суду) за поданням органів, що контролюють його діяльність,

у разі систематичного або грубого порушення ним законо-

давства. По-третє, підприємство припиняється на підставі

рішення суду (арбітражного суду) у разі несвоєчасного по-

відомлення ним про зміну свого місцезнаходження (при зміні

місцезнаходження підприємство повинно в семиденний

термін повідомити про це реєструючий орган). По-четвер-

те, підприємство припиняє свою діяльність на підставі рішен-

ня арбітражного суду про визнання його банкрутом. Поря-

док такого припинення визначає Закон <Про банкрутство>.

Закон передбачає дві правові форми припинення підприєм-

ства: ліквідацію і реорганізацію (ст.34 Закону <Про підприєм-

ства в Україні>). У випадку ліквідації підприємство припи-

няється як суб'єкт права без правонаступництва. Реоргані-

зація передбачає виникнення на основі діючого підприєм-

ства одного або більше нових підприємств як суб'єктів пра-

ва. У разі реорганізації підприємства усі його права та обо-

в'язки переходять до правонаступника (правонаступників).

Законодавство визначає п'ять правових способів реоргані-

зації підприємства: злиття, приєднання, поділ, виділ та пе-

ретворення. З юридичної точки зори ці способи розрізня-

ються залежно від того, до якого суб'єкта права переходять

всі майнові права та обов'язки підприємства, що реєстру-

ються.

Злиття двох і більше підприємств в одне означає перехід

прав і обов'язків кожного з них до підприємства, що виник-

ло внаслідок правового акту злиття. У цьому випадку вини-

кає нове підприємство.

!!67

Приєднання одного підприємства до іншого означає, що до

нього переходять права і обов'язки приєднаного підприєм-

ства. Нове підприємство внаслідок такої реорганізації не

виникає.

Поділ підприємства є створенням на базі одного існуючого

підприємства двох і більше підприємств як суб'єктів права.

Це поділ усього майна підприємства. Даний спосіб реорга-

нізації передбачає затвердження власником (уповноваженим

ним органом) роздільного акту (балансу). Згідно з цим ак-

том частина майна та відповідні права та обов'язки реорга-

нізованого підприємства переходять до підприємств, ство-

рених внаслідок поділу.

Виділ передбачає, що з діючого підприємства виділяються

один або більше структурних підрозділів, які створюються

як самостійні підприємства. Поділу всього майна підприєм-

ства цей спосіб реорганізації не передбачає. Згідно з розді-

льним актом (балансом) до них переходять частини майна

та відповідні права і обов'язки реорганізованого підприєм-

ства.

Перетворення підприємства як спосіб реорганізації озна-

чає перетворення однієї форми власності в Іншу (наприк-

лад, державної в колективну) і, відповідно, зміну організа-

ційно-правової форми підприємства. Даний спосіб реоргані-

зації масово застосовується в процесах корпоратизації і при-

ватизації майна державних підприємств. При перетворенні

до підприємства, яке щойно виникло, переходять права і

обов'язки колишнього підприємства.

Ліквідація і реорганізація підприємства тягне за собою

виключення його з державного реєстру підприємства Украї-

ни. З дати виключення підприємство вважається реоргані-

зованим чи ліквідованим.

Статусу суб'єкта права і юридичної особи підприємство

позбавляється після здійснення щодо нього заходів, які є

ліквідаційним процесом, врегульованим законом. Зокрема, це

такі заходи:

1. Ліквідація підприємства ліквідаційною комісією, що

призначається органом (особою), який прийняв рішення про

ліквідацію. Цей орган (особа) може покласти обов'язок щодо

ліквідації підприємства на його органи управління.

2. Встановлення порядку і строків ліквідації. Їх встанов-

!!68

люе орган, що прийняв рішення про ліквідацію (власник,

уповноважений орган, суд, арбітражний суд). Встановлюється

також строк для задоволення претензій кредиторів. Він не

може бути менше двох місяців з моменту оголошення про

ліквідацію.

3. Виконання ліквідаційною комісією своїх обов'язків: по-

відомлення про ліквідацію підприємства в пресі (за місцем

знаходження), про порядок і строки ліквідації; вжиття не-

обхідних заходів для стягнення дебіторської заборгованості

підприємства, виявлення його кредиторів та претензій ос-

танніх. Кредитори та інші юридичні та фізичні особи, що

мають угоди з підприємством, повідомляються про ліквіда-

цію письмово.

4. Здійснення ліквідаційною комісією згідно з встановле-

ним законом порядком: інвентаризації і оцінки майна органі-

зації, реалізації майна, розрахунків з кредиторами І членами

трудового колективу, складання ліквідаційного балансу і

подання його органу, який призначив ліквідаційну комісію,

або власнику.

Майнові претензії кредиторів до ліквідовуваного підприєм-

ства задовольняються з його майна. При цьому законода-

вець припускає, що відповідного майна для задоволення

претензій всіх кредиторів може не вистачити (презумпція

недостатності майна). Тому в законодавстві про ліквідацію

підприємств діє загальне правило щодо черговості задово-

лення боргів ліквідовуваним підприємством-боржником.

Залежно від підстав ліквідації підприємства встановлено

два види черговості. Якщо підприємство ліквідується у зви-

чайному порядку, діє черговість, встановлена статтею 36

Закону <Про підприємства в Україні>. Вона має бути конк-

ретизована статутом.

Якщо підприємство оголошене банкрутом, діє черговість,

визначена статтею 21 Закону <Про банкрутство>. Звичайна

черговість - це першочергові та інші борги підприємства-

боржника. Першочерговими є борги:

- перед бюджетом;

- витрати на відновлення природного середовища, якому

завдано шкоди ліквідованим підприємством;

- розрахунки з оплати згідно з трудовими договорами (кон-

трактами) ліквідованого підприємства;

!!69

- вимоги кредиторів, забезпечені заставою.

Черговість задоволення інших боргів має бути встановле-

на у статуті (установчому договорі). Вона повинна визнача-

тися згідно з ч-4.2,4,5 ст.36 Закону <Про підприємства в Ук-

раїні>, а саме:

- друга черга - за вимогами органів державного соціаль-

ного страхування і соціального забезпечення. В межах цієї

черги здійснюється капіталізація платежів, належних з

підприємства у зв'язку з заподіянням каліцтва, іншого уш-

кодження здоров'я громадянина або в зв'язку з його смер-

тю:

- третя черга - своєчасно виявлені і заявлені вимоги кре-

диторів, не забезпечені заставою;

- четверта черга - повернення внесків членів трудового

колективу до статутного фонду підприємства і виплати по

акціях трудового колективу;

- п'ята черга - претензії, виявлені і заявлені після закін-

чення строку, встановленого для їх заявлення, а також будь-

які інші вимоги.

Суть черговості полягає в тому, що вимоги кожної наступ-

ної черги виконуються після повного задоволення вимог

попередньої черги. Якщо в межах однієї черги майна для

повного погашення боргів не вистачає, воно розподіляється

між кредиторами пропорційно заявленим ними і визначе-

ним ліквідаційною комісією сумам.

При ліквідації підприємства застосовується категорія так

званих <погашених> претензій (ч.З ст.Зб Закону <Про

підприємства в Україні>). Погашеними згідно з законом

визнаються претензії: а) не задоволені за браком майна; б)

не визнані ліквідаційною комісією. Останні можуть бути

оскаржені до суду або арбітражного суду кредиторами. По-

зови про задоволення їх вимог мають бути подані кредито-

рами протягом місяця від дня одержання повідомлення про

повне або часткове невизнання претензій. Майно, що зали-

шається після погашення боргів підприємства, використо-

вується згідно з рішенням власника майна.

РОЗДІЛ VІ

ПРАВОВИЙ СТАТУС

АКЦІОНЕРНИХ ТОВАРИСТВ

1. Поняття та юридичний статус акціонерного товариства

Господарські статутні товариства кваліфіковано законом

як організаційно-правову форму підприємства, засновано-

го на колективній власності. Ця форма має істотні особли-

вості щодо створення, діяльності, юридичного статусу то-

вариств. Тому товариства діють на підставі Закону України

від 19 вересня 1991 р. <Про господарські товариства>, який

визначає поняття, види, правила створення і діяльності то-

вариств, а також права і обов'язки їх засновників та учас-

ників. Статутні товариства є різновидом підприємств, тому

вони діють також на підставі законодавства про підприєм-

ства.

Основною особливістю, за якою товариство відрізняєть-

ся від інших суб'єктів права (не товариств), є об'єднання

на підставі угоди майна та зусиль учасників для спільної

господарської діяльності. Товариство являє собою об'єднан-

ня на засадах угоди майна та підприємницької діяльності

фізичних осіб та/або юридичних осіб у формі підприєм-

ства (установи, організації) для спільної діяльності з метою

одержання прибутку. Всі товариства згідно з законом є

юридичними особами, діють на підставі установчих доку-

ментів, затверджених учасниками, мають власні назви із

зазначенням організаційно-правової форми товариства (ак-

ціонерне тощо).

Статутні товариства мають й інші ознаки суб'єкта права

типу підприємства, які визначені статтею 1 Закону <Про

підприємства в Україні>. Підприємства, які стали учасника-

ми товариств, не ліквідуються як юридичні особи.

Історично товариства є традиційною формою підприєм-

ництва. Світовий бізнес відпрацював кілька видів товариств,

які різняться способами формування та функціонування ста-

тутного капіталу, межами відповідальності учасників за зо-

бов'язаннями товариства. Згідно з першим критерієм Закон

<Про господарські товариства> розрізняє акціонерні та не-

!!71

акціонерні (інші) товариства (класичний поділ: товариства

капіталів - акціонерні товариства, особові - інші). Відпо-

відно до другого критерію (межі відповідальності) розрізня-

ють товариства: а) з обмеженою відповідальністю; б) з до-

датковою відповідальністю; в) повні; г) командитні. Три

перших види товариств (акціонерне, з обмеженою відпові-

дальністю та з додатковою відповідальностю) створюються і

діють на підставі установчого договору і статуту. Це статутні

господарюючі суб'єкти - підприємства колективної (спільної

часткової) власності. Повне і командитне товариства діють

на підставі установчих договорів.

З наведеної класифікації випливає, що категорія господа-

рюючих суб'єктів типу товариств включає в себе загальні

для всіх видів товариств ознаки і особливі ознаки окремих

їх видів, які відповідним чином закріплені в Законі <Про

господарські товариства>.

Поняття акціонерного товариства. Це так зване <товарист-

во капіталів>. Особливості його правового статусу виражає

визначення акціонерне. Ці особливості обумовлені акціонер-

ною власністю, акціонерним способом формування і функ-

ціонування статутного фонду товариства.

Акціонерним визнається засноване на установчому дого-

ворі та статуті товариство, яке має статутний фонд, поділе-

ний на визначену кількість акцій рівної номінальної вар-

тості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки май-

ном товариства. З визначення випливають особливості ак-

ціонерного товариства, які обумовлюють специфіку його

юридичного статусу. По-перше, статутний фонд акціонер-

ного товариства має акціонерну природу, формується шля-

хом емісії та продажу акцій фізичним та/або юридичним

особам. По-друге, акціонерне товариство має публічний ста-

тус емітента цінних паперів (акцій, облігацій). Інші това-

риства не мають статусу емітента акцій. Акціонерне товари-

ство є юридичною особою, яка від свого імені випускає акцй

і зобов'язується своєчасно виконувати обов'язки, що вип-

ливають з умов їх випуску. Шляхом випуску і продажу акцій

акціонерні товариства формують свої статутні фонди, і

збільшують їх, якщо це необхідно. Акції відкритих акціо-

нерних товариств допускаються до вільного продажу на умо-

вах, визначених Законом <Про цінні папери і фондову біржу>,

!!72

іншими актами про фондовий ринок. По-третє, фізичні та

юридичні особи, які придбали акції акціонерних товариств,

фіксуються у книгах реєстрації акцій і набувають статусу

акціонерів. Права та обов'язки акціонерів визначені стаття-

ми 10,11 Закону <Про господарські товариства>, статтями

4,5,8,9 Закону <Про цінні папери і фондову біржу>. По-чет-

верте, особливою ознакою акціонерного товариства є обме-

ження відповідальності акціонерів. Акціонери відповідають

за зобов'язаннями товариства тільки в межах належних їм

акцій. За ознакою відповідальності акціонерів акціонерне

товариство належить до товариств з обмеженою відповідаль-

ністю.

Юридичний статус акціонерного товариства характери-

зується і деякими іншими рисами. Так, товариство має зас-

новницькі права щодо створення господарських об'єднань

(участі в існуючих об'єднаннях). Акціонерне товариство має

право створювати дочірні підприємства, наділяти їх майном,

яке належить товариству, призначати керівника та реалізу-

вати інші права власника дочірнього підприємства.

Законодавством передбачено, що акціонерне товариство

мас фірмову марку та товарний знак. Ці реквізити затверд-

жуються правлінням товариства і реєструються в Торгово-

промисловій палаті України.

Види акціонерних товариств. За способом функціонування

акцій закон розрізняє відкриті та закриті акціонерні това-

риства. Акції відкритих товариств можуть розповсюджува-

тися як шляхом відкритої підписки, так і шляхом купівлі-

продажу на біржі (ст.6,7,8 Закону <Про цінні папери і фон-

дову біржу>, ст.ЗО Закону <Про господарські товариства>). В

закритому акціонерному товаристві акції розподіляються між

засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом

підписки або купівлі-продажу. Засновники закритих акціо-

нерних товариств до дня скликання установчих зборів по-

винні внести не менш як 50 відсотків номінальної вартості

акцій.

Особливості юридичного статусу акціонерних товариств

врегульовані відповідно <Типовим статутом відкритого ак-

ціонерного товариства>, <Установчим договором про ство-

рення закритого акціонерного товариства (зразок)> та <Ста-

тутом закритого акціонерного товариства (зразок)>.

!!73

2. Засновники, учасники та порядок створення

акціонерного товариства

Засновниками та учасниками акціонерного товариства є

фізичні та юридичні особи, які згідно з статтею 2 Закону

<Про підприємництво> та іншими законодавчими актами

можуть бути суб'єктами підприємницької діяльності. Сто-

совно акціонерних товариств їх коло визначено статтями 3 і

26 Закону <Про господарські товариства>. Стаття 26 спеці-

ально визначає функції засновників І тим самим відмежовує

цих осіб від учасників.

Засновниками є особи, які виконують передбачені законом

дії щодо заснування товариства. Основна особливість їх пра-

вового статусу полягає в тому, що вони несуть відпові-

дальність як перед тими, хто підписався на акції, так і перед

третіми особами за зобов'язаннями, що виникли до реєст-

рації товариства.

Учасники - це особи, які виконують обов'язки передплат-

ників на акції перед товариством засновників та акціонерів

перед акціонерним товариством.

Громадяни України можуть бути засновниками та учасни-

ками акціонерних товариств згідно з правилом <крім ви-

падків, передбачених законодавчими актами України>, тоб-

то, якщо вони не мають обмежень підприємницької право-

суб'єктності згідно з статтею 2 Закону <Про підприємницт-

во>, статтею 16 Закону <Про державну службу> та ін.

Згідно із зазначеним правилом засновниками та учасни-

ками акціонерних товариств можуть бути особи без грома-

дянства; стосовно іноземних громадян діє Декрет Кабінету

міністрів України <Про режим іноземного інвестування> та

інше законодавство про іноземні інвестиції.

Недержавні юридичні особи можуть бути засновниками

акціонерних товариств практично без обмежень, якщо Їх

статутами (положеннями) не встановлено заборони займа-

тися підприємницькою діяльністю.

Державні юридичні особи (установи, організації) можуть

бути засновниками й учасниками акціонерних товариств за

принципом <кому дозволено> (<дозвільний принцип>). Зас-

новниками акціонерних товариств, по-перше, дозволено бути

підвідомчим Кабінету міністрів України міністерствам, дер-

!!74

жавним комітетам, іншим центральним органам державної

виконавчої влади, які уповноважені управляти майном за-

гальнодержавної власності.(*1) По-друге, це обласні державні

адміністрації, які можуть бути засновниками акціонерних

товариств (з боку власника) на базі комунальної власності (*2)

По-третє, держателями акцій, які є державною власністю,

визначено органи приватизації - Фонд державного майна

України, його регіональні відділення та представництва.

Державні підприємства відповідно до Декрету Кабінету

міністрів України від 31 грудня 1992 р. <Про впорядкування

діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених

з участю державних підприємств> безпосередньо не можуть

бути засновниками акціонерних товариств (крім банків).

Іноземні юридичні особи, міжнародні організації можуть

бути засновниками та учасниками товариств нарівні з украї-

нськими юридичними особами (відповідно до законодав-

ства про іноземні інвестиції).

Створення акціонерного товариства покладається на заснов-

ників, які мають у зв'язку з цим спеціальну засновницьку

компетенцію (ст.ст.26,30,31,35 Закону <Про господарські то-

вариства>). Процес створення акціонерного товариства скла-

дається з ряду послідовних стадій, передбачених законом.

Перша стадія передбачає заснування фізичними та/або

юридичними особами простого товариства для створення

акціонерного товариства. Це суб'єкт права, який не має прав

юридичної особи. Товариство виникає і діє у формі догово-

ру про спільну діяльність щодо створення акціонерного то-

вариства. Договір укладають засновники товариства в пись-

мовій формі. Змістом договору є розподіл функцій сторін

щодо заснування акціонерного товариства, тому в ньому

обов'язково визначаються склад засновників, порядок і стро-

ки здійснення ними відповідних засновницьких процедур,

обсяги відповідальності кожного засновника перед перед-

(**1) Указ Президента України від 15 червня 1993 р. <Про корпоратизацію

підприємств> //Урядовий кур'єр.-1993.-17 червня.

(**2) Указ Президента України від ІЗ грудня 1993 р. <Про внесення змін

до Указу Президента України від 15 червня 1993 р. №210 <Про кор-

поратизацію підприємств>//Голос України.-1993.-15 грудня.

!!75

платниками на акції і третіми особами. У договорі доцільно

визначити кількість акцій, яку купує кожний засновник (зас-

новники зобов'язані бути держателями акцій не менше 25

відсотків статутного фонду строком не менше 2 років). У

цьому разі відповідальність засновника визначається про-

порційно кількості його акцій. За зобов'язаннями, що ви-

никають до реєстрації товариства, засновники відповідають

солідарне, тобто незалежно від того, як їх відповідальність

врегульована договором.

Другою стадією є повідомлення в засобах масової інфор-

мації про намір створити товариство, яке повинні зробити

засновники. Це оголошення довільної форми, в якому за-

значаються основні статутні реквізити: назва товариства, мета

і предмет діяльності, засновники, розмір статутного фонду,

кількість і вартість акцій тощо.

Третьою стадією є відкрита підписка на акції, яка органі-

зується засновниками. Ця стадія передбачає здійснення ряду

юридичних дій, зміст яких визначено ст.ЗО Закону <Про гос-

подарські товариства> та ст.ст-6,7 Закону <Про цінні папери

і фондову біржу>. Якщо товариство закрите, акції розпов-

сюджуються між засновниками.

Четвертою стадією є установчі збори, які повинні про-

вести засновники не пізніше двох місяців з моменту завер-

шення підписки на акції. Пропуск строку може призвести

до нестворення товариства, і особа, яка підписалася на акції,

має право після цього строку вимагати повернення сплаче-

ної нею частки за акції.

Установчі збори - це орган, до компетенції якого входить

створення товариства. Тому вони мають бути правомочни-

ми. Такими визнаються збори за участю кількості осіб, які

підписалися більш як на 60 відсотків акцій. Повторні збори

скликаються протягом двох тижнів, але, знову ж таки, для

заснування товариства, і на них має бути кворум.

Правомочні установчі збори здійснюють юридичні акти

щодо створення товариства шляхом голосування за прин-

ципом: одна акція - один голос. Це такі дії, як протокольне

рішення про створення; затвердження статуту товариства:

обрання спостережної ради, виконавчого (правління) та кон-

тролюючого (ревізійна комісія) органів; прийняття рішення

про створення дочірніх підприємств, філій, представництв.

!!76

Ці акти повинні бути прийняті кваліфікованою (3/4)

більшістю голосів. Установчі збори вирішують також інші

пов'язані з засновництвом питання: затверджують оцінки

вкладів у натуральній формі, визначають пільги засновників,

схвалюють чи не схвалюють укладені засновниками угоди,

визначають розмір статутного фонду залежно від попиту на

акції тощо. Інші питання компетенції установчих зборів

визначають установчі документи.

П'ятою стадією заснування є державна реєстрація акціо-

нерного товариства, яка теж покладається на засновників.

3. Майно і майнові права в акціонерному товаристві

Акціонерне товариство як суб'єкт і об'єкт права власності

(майновий комплекс) характеризується складною майновою

і фінансовою структурою. Майнова і фінансова структура

акціонерного товариства являє собою врегульовані правом

відносини щодо об'єднання вкладів засновників та учасників

у статутний фонд товариства як колективну власність акціо-

нерів, щодо випуску та обігу акцій, щодо розподілу майна у

фонди товариства та виплати дивідендів на акції.

Правові основи майнових відносин в акціонерному това-

ристві загалом врегульовані Законом <Про власність>, який

визначає товариство суб'єктом права колективної власності,

а його майно - об'єктами права колективної власності, а

також встановлює підстави виникнення права зазначеної ко-

лективної власності. Поняття майна акціонерного товариства

використовується, зокрема, в ст.24 Закону <Про господарські

товариства>, відповідно до якої товариство <несе відпові-

дальність за зобов'язаннями тільки майном товариства>.

Поняття майно товариства узагальнює всі види майна і

майнових прав даного суб'єкта права. Зміст його необхідно

визначати згідно з правилами ст. 10 Закону <Про підприєм-

ства в Україні>. Під майном мається на увазі всі акти і паси-

ви товариства. За ознакою функціонального призначення

окремих видів майна це: основні фонди, обігові кошти, інші

матеріальні цінності товариства.

Майно товариства юридичне відособлене від майна влас-

ників товариства, тобто акціонерів. Дане майно є власністю

саме товариства як юридичної особи. Товариство в статусі

!!77

суб'єкта права володіє, користується і розпоряджається май-

ном товариства, відособлення якого здійснюється на праві

колективної власності (спільної часткової власності).

Юридично-технічною формою, яка постійно відображає

майновий стан товариства, є його самостійний бухгалтер-

ський баланс, тобто документ про його активи і пасиви. Гро-

шові кошти товариства відображені на його розрахунковому

та інших рахунках в установах банків.

Закон <Про власність> визнає дві основні юридичні підста-

ви виникнення колективної власності товариства. Загальним

правилом для всіх товариств є добровільне об'єднання май-

на засновників і учасників для створення і діяльності това-

риства. Отже, однією з юридичних підстав виникнення пра-

ва колективної власності є умови відповідних договорів,

згідно з якими утворюється статутний фонд товариства (зас-

новники вносять свої вклади згідно з установчим договором

акціонерного товариства, інші акціонери - на умовах дого-

ворів купівлі-продажу акцій). Право колективної власності

виникає в результаті перетворення державних підприємств

в акціонерні товариства, тобто в порядку прийняття власни-

ком рішень про їх корпоратизацію та приватизацію. Дер-

жавне підприємство не перетворюється в акціонерне това-

риство на підставі спільного рішення трудового колективу і

уповноваженого державного органу про випуск акцій на всю

вартість майна підприємства. Згідно з цим рішенням ство-

рюється статутний фонд акціонерного товариства (ст.25 За-

кону <Про власність>). Рішення про продаж акцій (прива-

тизацію майна) такого товариства приймає орган привати-

зації, якому передаються акції держави. В обох випадках

виникає право колективної власності, єдиним суб'єктом

якого стає товариство як юридична особа.

Об'єкти права власності акціонерного товариства різні.

Товариство визнається власником, по-перше, майна, яке

засновники і учасники згідно з установчим договором пере-

дають йому у власність. Це майно називається вкладами зас-

новників та учасників. З економічної точки зору вклади яв-

ляють собою фіксовані частки майнової участі цих осіб у

статутному фонді товариства, вартість яких у грошовому

виразі визначається вартістю акцій, на які поділений статут-

ний фонд.

!!78

Загальний розмір статутного фонду, а також номінальна

вартість та кількість акцій визначаються засновниками відпо-

відно до мети, предмета діяльності, мінімального легально-

го розміру статутного фонду акціонерних товариств. Заснов-

ники визначають в установчих документах і види вкладів до

статутного фонду. Як і в інших товариствах, це може бути

майно в прямому розумінні (будинки, споруди, устаткуван-

ня, машини, інші матеріальні цінності), цінні папери, гро-

шові кошти в національній та іноземній валюті, а також

майнові права. До майнових прав належать права користу-

вання зазначеним майном, природними ресурсами (землею,

водою, корисними копалинами і т.ін.), права на інтелекту-

альну власність.

Вклади в статутний фонд акціонерного товариства в нату-

ральній та нематеріальній формах підлягають оцінці в кар-

бованцях (отже, і в акціях). За загальним правилом, поря-

док оцінки вкладів визначається установчими документами

товариства, якщо інше не передбачено законодавством Ук-

раїни. Оцінку вкладів у статутний фонд акціонерного това-

риства, внесених в натуральній формі, затверджують уста-

новчі збори товариства. Дані правила безпосередньо стосу-

ються вкладів фізичних і недержавних юридичних осіб-акці-

онерів.

Вклади, які є майном державної власності, визначаються в

нормативне врегульованому порядку - згідно з Методикою

оцінки вартості об'єктів приватизації, затвердженою Кабі-

нетом міністрів України 8 вересня 1993р. Це означає, що

при створенні акціонерних товариств у процесі корпорати-

заціЇ й інших випадках діють загальні правила оцінки вкладів.

Сума випуску акцій товариства, яке створюється на базі дер-

жавного підприємства, повинна відповідати сумі статутного

фонду підприємства, яка вданому разі визначається відпов-

ідно до зазначеної Методики.

Крім вкладів, товариство виступає власником й іншого

майна, яке на відміну від статутного фонду називається влас-

ним капіталом товариство. Це виготовлена в процесі госпо-

дарювання продукція, доходи від продажу облігацій, інших

цінних паперів. Це також кредити банків, інвестиції під дер-

жавні контракти, надходження від продажу акцій, що нале-

жать державі, пожертвувань тощо.

!!79

Фонди акціонерного товариства - це передбачені нормами

права види або частини майна товариства відповідно до Їх

цільового призначення. Кожен фонд має певний правовий

режим.

Статутний фонд. Законодавство не визначає поняття та

призначення статутного фонду акціонерного товариства.

Виходячи із змісту статей ІЗ та 24 Закону <Про господарські

товариства>, статутний фонд акціонерного товариства мож-

на визначити як колективну часткову власність акціонерів у

майні товариства, яка засвідчує його майнову правоздатність

як суб'єкта права і тому в процесі його діяльності не підля-

гає розподілу.

Статутний фонд є однією з майнових гарантій стабільності

товариства як ділового партнера. З цією метою статтею 24

Закону <Про господарські товариства> встановлено мінімаль-

ний розмір статутного фонду акціонерного товариства як

суму еквівалентну 1250 мінімальним заробітним платам, ви-

ходячи зі ставки мінімальної заробітної плати, діючої на

момент створення акціонерного товариства. Як спільна част-

кова власніть статутний фонд акціонерного товариства поді-

лений на визначену установчими документами кількість акцій

рівної номінальної вартості.

Оскільки статутний фонд у певному розумінні є неподіль-

ним майном акціонерного товариства, закон імперативне

регулює порядок його зміни - збільшення або зменшення.

Збільшення статутного фонду можливе лише за умови пов-

ної оплати акціонерами усіх раніше випущених акцій.

Збільшується він, зокрема, шляхом випуску нових акцій і

реалізації їх за рахунок додаткових грошових, матеріальних

або інших внесків акціонерів. Це так звана додаткова підписка

на акції. Вона здійснюється у тому ж порядку, що і випуск

акцій. Акціонери користуються переважним правом на прид-

бання акцій додаткового випуску перед іншими особами.

Збільшення статутного фонду можна здійснювати також зав-

дяки збільшенню номінальної вартості вже випущених акцій,

а також шляхом обміну облігацій на акції. Прийняття рішення

про збільшення статутного фонду належить до компетенції

загальних зборів (статутом товариства може бути передбаче-

но збільшення статутного фонду не більше, ніжна 1/3 за

рішенням правління товариства). Збільшення статутного

!!80

фонду - це зміна статуту, тому це питання вирішують спеці-

альні загальні збори <з питання зміни статутного фонду то-

вариства> (ст.40 Закону <Про господарські товариства>).

Зменшення статутного фонду можливе шляхом зменшен-

ня номінальної вартості випущених акцій та викупу в акці-

онерів акцій для їх анулювання. Зменшення статутного фонду

неможливе при наявності заперечень кредиторів. Рішення

про зменшення статутного фонду приймається в такому ж

порядку, як і про збільшення.

Рішення товариства про зміни статутного фонду впливає

на майнові інтереси акціонерів, тому діє правило: товарист-

во зобов'язано відшкодувати власнику акцій збитки у зв'яз-

ку зі зміною статутного фонду. Порядок відшкодування

збитків повинні визначати загальні збори з питань зміни

статутного фонду. Спори про відшкодування збитків цієї

категорії вирішують суд. арбітражний суд.

Для покриття витрат, пов'язаних з відшкодуванням збитків,

позаплановими видатками товариства, останнє створює рє-

зервний фонд. Це фонд визначеного законодавством розміру.

Він має бути не менше 25 відсотків статутного фонду това-

риства. Формується резервний фонд за рахунок чистого при-

бутку шляхом щорічного відшкодування 5% прибутку до

отримання необхідної суми. Кошти фонду зараховуються на

спеціальний рахунок в установі банку. Рішення про вико-

ристання фонду приймає вищий орган управління товари-

ства. Резервний фонд має цільове призначення, тому дані

кошти на інші цілі не використовуються.

Обов'язковим фондом у товаристві є також фонд сплати

дивідендів. Це майновий фонд, який теж формується з чис-

того прибутку товариства.

Інші фонди створюються, якщо це передбачено статутом

товариства (наприклад, житловий фонд, валютний фонд,

страховий фонд тощо).

Майнові права в акціонерному товаристві. Купуючи акцію,

акціонер відчужує своє майно в статутний фонд товариства.

За це майно акціонер одержує специфічне право - право

участі в акціонерному товаристві. Зміст даного права зазна-

чено Законом  <Про господарські товариства>

(ст.ст.10,11,26,29,30, 33,35,36,38) та Законом <Про цінні па-

пери і фондову біржу> (СТ.СТ.4,5,8,9).

!!81

Право участі в акціонерному товаристві за змістом с ком-

плексним. До нього входять як майнові права та обов'яз-

ки акціонера, так і членські (управлінські) права та обо-

в'язки.

До майнових прав акціонера належать права:

- брати участь у розподілі прибутків товариства;

- отримувати частку прибутку товариства у вигляді диві-

дендів,

- отримувати частку вартості майна товариства у разі його

ліквідації. Ця частка мас бути пропорційною вартості акцій,

які належать акціонеру,

- розпоряджатися акціями: продавати, передавати, відчу-

жувати іншим способом у порядку, визначеному чинним

законодавством та статутом товариства,

- заповідати акції у спадщину;

- купувати додатково випущені акції товариства.

Акціонер несе майнові обов'язки стосовно товариства. Він

зобов'язаний вносити вклади, сплачувати основні та додат-

кові акції у розмірах, передбачених установчими документа-

ми товариства. Акціонер зобов'язаний сплатити повну

вартість акцій у строки, визначені установчими зборами, але

не пізніше року після реєстрації товариства. У разі несплати

в установлений строк акціонер сплачує за час прострочки

10% річних від суми простроченого платежу, якщо статут

товариства не передбачає іншої санкції. При несплаті пла-

тежів по акціях протягом 3 місяців після встановленого строку

платежу товариство має право реалізувати ці акції в поряд-

ку, передбаченому статутом.

Акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства,

якщо його майна недостатньо, в межах належних їм акцій.

До другої групи прав та обов'язків відносяться управлінські

та інші права та обов'язки.

Це права:

- входити у товариство і виходити з нього;

- брати участь у загальних зборах акціонерів;

- обирати і бути обраними до органів товариства: спосте-

режної ради, правління, ревізійної комісії;

- брати участь в управлінні товариством у порядку, ви-

значеному статутом товариства і законодавством;

- отримувати Інформацію про діяльність товариства. На

!!82

вимогу акціонера товариство зобов'язане надавати йому річні

баланси, звіти, протоколи зборів.

Акціонери зобов'язані: додержуватися установчих доку-

ментів товариства, виконувати рішення загальних зборів та

інших органів товариства, не розголошувати комерційну тає-

мницю та конфеденційну інформацію про діяльність това-

риства.

4. Правовий режим акцій

Правовий режим акцій регулює Закон <Про цінні папери

та фондову біржу>. Цей закон визначає поняття і функції

акцій, права власника акцій, порядок випуску і придбання

акцій та інші питання (ст.4-9).

Акція - це різновид цінного паперу, її юридична природа

обумовлена вкладом акціонера у статутний фонд товариства.

Статутні фонди неакціонерних товариств як колективну

часткову власність законом приписано розподіляти безпо-

середньо на частки учасників. Розміри часток визначають

установчі документи. Правовою формою часток неакціонер-

них товариств є свідоцтва, які визначають розміри часток і

права майнової участі членів товариств у статутних фондах.

Акція на відміну від свідоцтва регулює частки у статутних

фондах і права акціонерів більш уніфіковано.

Статутний фонд акціонерного товариства як колективну

часткову власність прийнято розподіляти на визначену

кількість акцій рівної номінальної вартості, тобто акція є

індивідуальним, але уніфікованим регулятором статутного

фонду і прав участі акціонера у ньому.

З економічної точки зору акція являє собою нематеріалі-

зований інтерес у майні товариства, з правової - обіговий

документ (правовий акт встановленої форми), який вира-

жає даний інтерес. Як правовий акт акцію можна визначити

в розумінні договору часткової участі акціонера в статутно-

му фонді товариства.Сторонами цього договору є акціонер і

товариство. Економічним змістом зазначеного договору є

умови про дивіденди, про частину виручки від реалізації

майна товариства, що припиняється, про ціну акції як вар-

тості права дольової участі. Правовою формою договору є

акція.

!!83

Оскільки акція є цінним папером, вона має точно визна-

чені законом реквізити: визначення акції, фірмову назву і

місцезнаходження товариства, порядковий номер, дату ви-

пуску, номінальну вартість, розмір статутного фонду на час

випуску акції, ім'я власника (для іменної акції), строк ви-

плати дивідендів і т.ін.

Крім права часткової участі, акція посвідчує членські пра-

ва акціонера.

Класи (види) акцій. Ст.4 Закону <Про цінні папери і фон-

дову біржу> передбачає поділ акцій на класи або види. Юри-

дична суть класу (виду, серії) полягає в тому, що акції одно-

го класу дають їх власникам однакове за обсягом право май-

нової участі в товаристві.

За ознакою класу закон визначає, по-перше, привілейовані

і прості акції. По-друге, залежно від передбачених статута-

ми обмежень прав відчуження (трансферт), розрізняють та-

кож іменні акції і акції на пред'явника (пред'явницькі).

Простими іменними закон визначає акції з рівними пра-

вами участі акціонерів, імена яких входять до обов'язкових

реквізитів акції. Власники простих іменних акцій є, як пра-

вило, громадяни.

Статус іменних акцій має на увазі спеціальні правила їх

відчуження. Власники іменних акцій в принципі вільно роз-

поряджаються ними (продають, передають, відчужують

іншим способом), але з дотриманням цих правил.

Обіг іменних акцій фіксується товариством, яке зобов'яза-

но вести книгу реєстрації акцій. Реєстраційною інформа-

цією в даному разі є дані про кількість іменних акцій, про

всіх власників даних акцій, про час їх придбання, про пакет

акцій кожного акціонера.

Реєстрації підлягає і передача (трансферт) акцій іншим

особам, тобто перехід прав участі.

Статутами акціонерних товариств і бланками акцій визна-

чаються іменні акції, які підлягають і які не підлягають вільно-

му відчуженню іншим особам. Якщо в акції спеціально не

вказано, шо вона не підлягає передачі, передача здійснюєть-

ся шляхом іменного індосамента. Іменний індосамент - це

передаточний запис особи, якій передається акція, безпосе-

редньо на акції або в окремому документі. Цей запис по-

свідчує перехід права участі до акціонера-покупця акції.

!!84

Акції на пред'явника на відміну піл Іменних обертаються

вільно, тобто без індосамсніних процедур. Акціонерне то-

вариство фіксує в книзі реєстрації загальну кількість пред'-

явницьких акцій

Привілейовані акції -  це акції з пільговими правами май-

нової участі. Власники таких акцій мають певні майнові

привілеї і несуть певним ризик порівняно з простими акціо-

нерами. Конкретні права привілейованих акціонерів визна-

чають загальні збори акціонерного товариства. Опис таких

прав міститься в статуті товариства.

Привілеями є, насамперед, переваги на одержання диві-

дендів, а саме: річний розмір днвіденда фіксується в про-

центах до номінальної вартості акції і виплачується неза-

лежно від річного прибутку товариства. Якщо прибутку не

вистачає, дивіденд виплачується з резервного фонду, а не

лише з фонду дивідендів.

Привілейована акція передбачає також доплату її власни-

ку у тому разі, якщо розмір дивіденду на привілейовану ак-

цію виявиться нижчим від дивіденду на просту акцію.

Привілеєм є також пріоритетна участь власника привілейо-

ваної акції в розподілі ліквідних активів товариства, яке при-

пиняється.

Оскільки власники привілейованих акцій ризикують як

підприємці менше, ніж власники простих акцій, вони ма-

ють обмежені управлінські права. За загальним правилом

привілейовані акціонери не мають права на участь в уп-

равлінні товариством, але статути можуть визначати коло

питань, у вирішенні яких бере участь і ця категорія акціо-

нерів.

Закон обмежує кількість привілейованих акцій, їх випуск

не повинен перевищувати суми, яка становить 10% статут-

ного фонду акціонерного товариства.

5. Правовий режим дивідендів

Правовий режим дивідендів можна визначити як врегу-

льований правом колективної(<акціонерної>) власності по-

рядок визначення розміру, оголошення та виплати акціоне-

рам доходів по акціях з чистого прибутку акціонерного това-

риства. Він має законодавчу основу. Це стаття 4 <Основні

!!85

характеристики акцій> і стаття 9 <Виплата доходу по акціях>

Закону <Про цінні папери і фондову біржу" стаття 15 <При-

буток товариства> Закону <Про господарські товариства>.

Стаття 10 цього закону визначає право акціонера на дивіден-

ди, а стаття 41 відносить порядок розподілу прибутку (отже і

визначення дивідендів) до компетенції вищого органу (за-

гальних зборів) товариства. Окремі акти і статті законодавст-

ва про товариства деталізують правовий режим дивідендів.

Термін дивіденд латинського походження (quod dіvіdendum

est - те, що розподіляється). Закон коротко визначає цим

терміном частину прибутку акціонерного товариства, яку має

право одержати власник акції (ст.ст.4,5,9 Закону <Про цінні

папери і фондову біржу>). Теорія права дає більш широке

визначення: дивіденд - це частина чистого прибутку акціо-

нерного товариства, яка підлягає розподілу і привласненню

акціонерами пропорційно вартості належних їм акцій: це

також сума (величина, розмір) доходу акціонера на одну

акцію. Інакше кажучи, це частка від ділення фонду сплати

дивідендів на кількість акцій, власники (держателі) яких

мають право на дивіденди. В юридичному аспекті оголоше-

ний вищим органом товариства дивіденд с саме майновим

правом фізичного чи юридичного акціонера, тобто правом

майнової вимоги до товариства. Це право, яке захищається

судом (арбітражним судом) в позовному порядку.

Слід мати на увазі, що крім загального, діє окреме законо-

давче визначення дивіденду акціонера, який є державною

юридичною особою. Цей дивіденд теж визначається як час-

тина прибутку на долю державного майна у статутному фонді

товариства. (*1)

За правовим режимом дивіденд відрізняється від інших

виплат (дистрибуцій) товариства, зокрема, від процента (до-

ходу) на облігації. З юридичної точки зору процент завжди є

боргом товариства облігаціонеру, який підлягає задоволен-

ню із всього майна товариства і забезпечується позовним

захистом.

(**1) Декрет Кабінету міністрів України від 30 квітня 1993 р. <Про

сплату дивідендів (частини прибутку) суб'єктами підприємницької

діяльності, створеними за участю державних підприємств і

організацій>.

!!86

Дивіденд стає боргом товариства акціонеру лише після його

оголошення і виплачується тільки з чистого прибутку.

Майно товариства, стосовно якого визначаються і з якого

сплачуються дивіденди акціонерам, закон називає в імпера-

тивній формі. Основний принцип акціонерного права вда-

ному разі полягає в тому, що діюче акціонерне товариство

не мас права сплачувати дивіденди за рахунок статутного

фонду й іншого капіталізованого майна підприємства (прин-

цип недоторканості статутного фонду діючого товариства).

Тому дивіденди по акціях виплачуються за рахунок чистого

прибутку товариства, тобто прибутку, <що залишається в

розпорядженні товариства після сплати встановлених зако-

нодавством податків, інших платежів у бюджет та процентів

за банківський кредит> (ст.9 Закону <Про цінні папери і

фондову біржу>, ст. 15 Закону <Про господарські товариства>).

Виходячи з такого визначення джерела формування диві-

дендів. Типовий статут відкритого акціонерного товариства

(п.7.3.2) деталізує, по-перше його правову форму і, по-дру-

ге, порядок виплати. На підставі Типового старту правовий

режим дивідендів детально регулюють статути конкретних

підприємств, а згідно з ними - проспекти емісій акцій.

В статутах товариств визначаються такі елементи правово-

го режиму дивідендів (окремі пункти):

- розмір дивідендів (у розрахунку на одну звичайну акцію

його визначають загальні збори товариства на пропозицію

правління),

- строк виплат (виплата дивідендів акціонерам здійснюєть-

ся один раз на рік протягом одного місяця після прийняття

зборами рішення про виплату дивідендів);

- спосіб виплат (дивіденд виплачується на рахунок, за-

реєстрований у реєстрі акціонера при реєстрації продажу

акції. У разі відсутності повної інформації про акціонера

дивіденд депонується на рахунку товариства. Проценти на

неодержані дивіденди не нараховуються. Акціонери зобов'-

язані в строк (протягом 2 тижнів) повідомляти про зміну

адреси і/або розрахункового рахунку. Інакше товариство не

відповідає за несвоєчасність сплати дивідендів);

- початок нарахування (дивіденди нараховуються з мо-

менту реєстрації особи як акціонера в реєстрі акціонерів

товариства, причому пропорційно внесеній за акції сумі);

!!87

- розмір дивідендів не може бути вище рекомендованого

правління. Загальні збори можуть знизити розмір дивідендів;

-порядок виплати дивідендів вибулим і новим акціоне-

рам (при купівлі акцій на вторинному ринку цінних паперів

дивіденди за минулий період виплачуються акціонеру, за-

реєстрованому в товаристві на момент виплати дивідендів.

На одержання дивідендів мають право акції, куплені не

пізніше, ніж за ЗО днів до офіційного оголошення дати ви-

плати дивідендів).

Щодо порядку <оголошення> та сплати дивідендів акціо-

нерам, які є державними юридичними особами, встановле-

но спеціальні правила;

- дивіденди на частку державного майна у статутних фон-

дах такі товариства зобов'язані визначати щоквартально;

- ці кошти перераховуються власникам, тобто у відповідні

бюджети: державний, Республіки Крим, областей, інших

суб'єктів права комунальної власності;

- перерахування має бути здійснене у п'ятиденний строк

з дня прийняття товариством рішення про розподіл прибут-

ку;

- правильність визначення і виплати цих дивідендів конт-

ролює державна податкова інспекція.

Юридичною підставою одержання дивідендів акціонера-

ми за загальним правилом визначено купонні листи на ви-

плату дивідендів (ст.4 Закону <Про цінні папери і фондову

біржу>). Купон є правовим актом, шо додається до акції і

посвідчує права акціонера на одержання дивідендів. Рекві-

зитами купона визначено порядковий номер акції, до якої

він належить, найменування акціонерного товариства, рік

виплати дивідендів. Оподаткування сум дивідендів регулюєть-

ся чинним законодавством про податки.

6. Управління акціонерним товариством

Господарські функції і права акціонерного товариства як

суб'єкта права у правовідносинах реалізують його органи

управління.

Акціонерне товариство є підприємством з найбільш склад-

ною управлінською структурою, шо обумовлено так званою

акціонерною власністю, тобто тим, шо акціонерне товари-

!!88

ство є об'єктом і суб'єктом права колективної (спільної)

часткової власності акціонерів, права на частки якої за за-

гальним правилом є трансферними, можуть вільно переда-

ватися ними іншим особам.

З урахуванням такої особливості даного виду спільної

часткової власності світова теорія акціонерного товариства

(компанії, корпорації) виробила три основних принципи

організації управління товариством, які традиційно засто-

совуються загальним і статутним акціонерним законодав-

ством та практикою. За відомою аналогією можна говори-

ти, що йдеться про правове розмежування у формі упра-

влінської структури товариства трьох влад: вищої, конт-

рольної і виконавчої.

Перший принцип - це розмежування компетенційними, пра-

вовими нормами (законодавчими, статутними) функцій ко-

лективного власника (акціонери) і функцій централізованого

управління діяльністю товариства. Іншими словами - роз-

межування економічної влади колективної власності і

функцій управління майном товариства в процесі звичайної

ділової активності. Даний принцип втілює організацію і ви-

ражає діяльність та управлінську компетенцію вищого органу

товариства, яким закон визначив його загальні збори. Це орган

влади й управлінської компетенції всіх акціонерів товариства.

Другий принцип - централізація керівництва поточною (зви-

чайною) діяльністю товариства в руках компетентного ви-

конавчого органу на чолі з керівником, який без доручення

діє від імені товариства. Централізацію втілюють і виража-

ють виконавчі органи, якими закон за загальним правилом

визначив правління товариства, голову і членів правління.

Статутом товариства можуть бути передбачені інші органи,

наприклад, рада директорів, президент. Це виконавча упра-

влінська влада в товаристві, яка складається з посадових осіб.

Згідно зі ст.48 Закону <Про господарські товариства> голо-

вою та членами правління товариства можуть бути особи,

які перебувають з товариством у трудових відносинах. Тоб-

то, дані посадові особи можуть мати у товаристві правовий

статус не тільки акціонерів (співвласників підприємства), а

й найманих працівників.

Третій принцип - вищого і постійного поточного контро-

лю акціонерів (як засновників і співвласників товариства)

!!89

за управлінською та фінансово-господарською діяльністю

правління. В організаційній структурі зазначені підконтрольні

сфери традиційно розділені. Тому товариство, за загальним

правилом, має два контрольних органи - вищий конт-

рольний і контрольний.

Вищий контроль управлінської діяльності правління това-

риства здійснює спостережна рада (рада) товариства. Це

незалежна від правління контрольна влада, яка є однією з

форм реалізації економічної влади колективної власності

акціонерів.

Контроль фінансово-господарської діяльності правління

здійснює ревізійна комісія товариства, яку обирають загальні

збори з числа акціонерів. Голова і члени ревізійної комісії є

посадовими особами.

Як функції, так і повноваження (компетенцію) трьох на-

званих влад у товаристві нормативне розмежовано компе-

тенційними (законодавчими та статутними) нормами.

В законодавстві функції та компетенцію органів товарист-

ва врегульовано методом виключення. Так, діє відкритий

перелік питань компетенції загальних зборів, їх рішенням,

згідно із статутом товариства, виконання окремих функцій

(з делегуванням відповідних повноважень) цього органу може

бути покладено на спостережну раду та правління. До ком-

петенції правління належать будь-які питання діяльності

товариства, крім тих, які знаходяться у віданні загальних

зборів та спостережної ради.

Функції, компетенція та порядок діяльності загальних зборів

врегульовані безпосередньо Законом <Про господарські то-

вариства> (ст.41-46). Залежно від змісту їх функції треба ква-

ліфікувати на організаційні та фінансово-господарські.

Організаційні функції це: а) засновницькі (визначення орга-

нізаційної структури товариства; створення, реорганізація

та ліквідація дочірніх підприємств, філій, представництв; при-

пинення діяльності товариства, призначення ліквідаційної

комісії, затвердження ліквідаційного балансу); б) нормотво-

рчі (внесення змін до статуту товариства; затвердження ста-

тутів та положень дочірніх підприємств, філій, представництв,

правил процедури загальних зборів та інших внутрішніх актів

товариства); в) <посадові> (обрання та відкликання членів

спостережної ради товариства, членів правління, членів ре-

!!90

візійної комісії; визначення умов оплати праці посадових

осіб товариства, дочірніх підприємств, філій, представництв;

винесення рішень про притягнення до матеріальної відпов-

ідальності посадових осіб товариства).

Рішення щодо зміни статуту, припинення діяльності ство-

рення та припинення дочірніх підприємств, філій, представ-

ництв правомочні при прийнятті їх 3/4 учасників зборів, які

голосують. З решти питань правомочні рішення простої

більшості учасників зборів, що взяли участь у голосуванні.

Друга група повноважень і функцій товариства - це ви-

значення найбільш важливих господарських питань і зат-

вердження актів. Збори визначають: 1) основні напрями

діяльності товариства; 2) порядок покриття його збитків.

Збори затверджують такі господарсько-правові акти, як: а)

бізнес-плани та звіти про їх виконання; б) звіти правління

про річні результати діяльності товариства і дочірніх

підприємств; в) звіти і висновки ревізійної комісії; г) поря-

док розподілу прибутку; д) договори, укладені на суму, що

перевищує статутну компетенцію правління товариства. До

компетенції зборів належить питання придбання товариством

своїх акцій. Згідно із статутом збори (як вищий орган) мо-

жуть віднести до своєї компетенції й інші питання.

Функції і компетенція правління. Правління є органом уп-

равління товариства, який здійснює оперативне управління

його діяльністю. Це орган, підзвітний зборам. Збори визна-

чають персональний склад правління, стратегію його діяль-

ності. Оперативне управління товариством передбачає, що

правління вирішує усі питання, в тому числі делеговані збо-

рами, діяльності товариства, крім питань компетенції зборів

та спостережної ради.

Посадовими особами правління є голова та члени. Стат-

тею 23 Закону <Про господарські товариства> введені обме-

ження щодо посадових осіб товариств. Ці посади не можуть

займати члени виборних органів громадських організацій,

військові, посадові особи органів прокуратури, суду, служби

безпеки, внутрішніх справ, арбітражного суду, державного

нотаріату, а також органів державної влади ) управління, які

контролюють діяльність товариств.

У правовідносинах товариства правління діє від його імені

в межах закону і статуту. Відповідні представницькі функції

!!91

покладено на голову. Статутом може бути надане право пред-

ставництва без доручення і членам правління. Голова І чле-

ни правління обираються або призначаються залежно від

того, як це визначено статутом.

Спостережна рада (рада) товариства є органом, який реа-

лізує законодавчі і статутні контрольні функції та повнова-

ження акціонерів як колективного власника. Призначення

цього органу і мета діяльності - захист інтересів акціонерів

(в акціонерних товариствах з участю державних підприємств

чи уповноважених органів - інтересів держави). Кабінетом

міністрів України 19 липня 1993 р. затверджене Положення

про спостережну раду (Державний інформаційний бюлетень

про приватизацію.-1993.-№8.-Ст.19), яке поширюється на

акціонерні товариства, створені в процесі корпоратизації

державних підприємств та закритих акціонерних товариств.

Цим актом, по-перше, визначено склад спостережних рад.

Це представники засновника, акціонерів (крім членів прав-

ління), уповноважені представники обслуговуючих банків-

ських установ. В корпоратизованих товариствах обов'язко-

вими є представники трудових колективів, органів привати-

зації. Щодо інших суб'єктів (без участі держави) визначення

складу спостережної ради відноситься до компетенції самих

товариств. Якщо товариство віднесено до категорії моно-

полістів, до спостережної ради може входити представник

Антимонопольного комітету. По-друге, персональний склад

ради в корпоратизованому товаристві формується зверху: за

пропозицією засновника (міністерства, відомства) його за-

тверджують Мінфін, Мінекономіки, Фонд державного май-

на України (їх спільна постійна комісія). Призначена зверху

рада діє до перших загальних зборів акціонерів, які склика-

ються після прийняття рішення про приватизацію майна

товариства. Перші збори обирають нову спостережну раду

товариства.

Функції спостережної ради поділяються на контрольні в

сфері управління та контрольні в сфері господарської діяль-

ності товариства. У першій сфері рада затверджує голову

правління (якщо це не директор корпоратизованого держав-

ного підприємства), за його поданням - членів правління,

аналізує дії правління щодо управління товариством. У другій

сфері рада розглядає і аналізує звіти правління) ревізійної

!!92

комісії товариства; аналізує дії правління щодо реалізації

інвестиційної, технологічної та цінової політики, додержан-

ня товариством номенклатури товару (послуг), є ініціато-

ром позачергових ревізій та аудиторських перевірок госпо-

дарських і фінансових результатів роботи товариства; по-

годжує операції товариства щодо розпорядження майном на

визначену статутом суму; вносить засновнику і зборам про-

позиції з питань діяльності товариства. Рада не має права

втручатися в оперативні дії товариства.

Для виконання контрольних функцій рала наділена пра-

вом отримувати інформацію про діяльність товариства: за-

слуховувати звіти правління та посадових осіб з окремих пи-

тань їх діяльності; припиняти повноваження тих членів прав-

ління, яких затверджує; залучати до аналізу окремих питань

експертів.

Формою роботи ради є засідання (правомочні при наяв-

ності на них 2/3 членів ради), на яких приймаються рішен-

ня більшістю голосів (вирішальним при рівності є голос го-

лови). Засідання проводяться щоквартально. Позачергові

засідання ради можуть бути скликані на вимогу голови ради,

правління та третини членів ради.

У межах повноважень члени ради як посадові особи това-

риства несуть відповідальність за дотримання інтересів дер-

жави, акціонерів.

Рада підзвітна засновникові (у процесі корпоратизаціЇ) і

зборам. Вона подає їм річний звіт про свою роботу. При

визнанні цими органами роботи ради незадовільною вони

подають комісії пропозиції про зміни у складі ради. Утри-

мується рада за рахунок товариства.

Розділ VІІ

ПРАВОВИЙ СТАТУС ІНШИХ

ГОСПОДАРСЬКИХ ТОВАРИСТВ

1. Товариство з обмеженою відповідальністю та

товариство з додатковою відповідальністю

Одним з найпоширеніших видів господарських товариств

в економічній сфері України є товариства з обмеженою відпо-

відальністю. Відповідно до ст-50 Закону України <Про гос-

подарські товариства> товариством з обмеженою відповідаль-

ністю визнається товариство, що має статутний фонд, роз-

ділений на частки, розмір яких визначається установчими

документами.

Називаючи цей вид товариства товариством <з обмеженою

відповідальністю>, законодавець не має на увазі обмеження

відповідальності товариства як суб'єкта господарського права

(юридичної особи) якимись певними розмірами майна або

грошових коштів (наприклад, лише розміром статутного

фонду). Насправді йдеться про обмеження відповідальності

учасників товариства, які несуть її в межах своїх вкладів до

статутного фонду. Установчими документами товариства з

обмеженою відповідальністю може бути передбачено, що

учасники, які не повністю внесли вклади, відповідають за

зобов'язаннями товариства також у межах невнесеної час-

тини вкладу.

У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється

статутний фонд, розмір якого повинен становити не менше

суми еквівалентної 625 мінімальним заробітним платам, ви-

ходячи із ставки мінімальної заробітної плати, діючої на

момент створення товариства. Однією з особливостей змісту

установчих документів товариства з обмеженою відповідаль-

ністю є те, що зазначені документи, крім відомостей, за-

гальних для всіх видів господарських товариств, повинні

містити відомості про розмір часток кожного з учасників,

розмір, склад та порядок внесення ними вкладів.

До моменту реєстрації товариства з обмеженою відпові-

дальністю кожен з учасників зобов'язаний внести не менше

30 відсотків вказаного в установчих документах вкладу, що

!!94

підтверджується документами, виданими банківською уста-

новою.

Учасник зобов'язаний повністю внести свій вклад не

пізніше року після реєстрації товариства.

Учасник товариства з обмеженою відповідальністю може за

згодою решти учасників уступити свою частку (Її частину)

одному чи кільком учасникам цього ж товариства, а якщо

інше не передбачено установчими документами, то і третім

особам. Учасники товариства користуються переважним

правом придбання частки учасника, який її уступив, про-

порційно їх часткам у статутному фонді товариства або в

іншому погодженому між ними розмірі.

При передачі частки (її частини) третій особі відбувається

одночасний перехід до неї всіх прав та обов'язків, що нале-

жали учаснику, який уступив ЇЇ повністю або частково.

Частка учасника товариства (після повного внесення ним

вкладу) може бути придбана самим товариством, яке протя-

гом одного року зобов'язане передати її іншим учасникам

або третім особам.

Будь-який з учасників має право вийти з товариства із

сплатою йому вартості частини майна товариства, пропор-

ційної його частці в статутному фонді. На вимогу учасника

та за згодою товаристві вклад може бути повернений по-

вністю або частково в натуральній формі.

Вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю

с збори учасників, що складаються з учасників або призначе-

них ними представників.

До компетенції зборів учасників товариства з обмеженою

відповідальністю належить:

а) визначення основних напрямів діяльності товариства і

затвердження його планів та звітів про їх виконання;

б) внесення змін до статуту товариства;

в) обрання та відкликання членів виконавчого органу та

ревізійної комісії;

г) затвердження річних результатів діяльності товариства,

звітів і висновків ревізійної комісії, порядку розподілу при-

бутку;

д) створення, реорганізація та ліквідація дочірніх

підприємств, філій та представників, затвердження їх ста-

тутів та положень;

!!95

е) винесення рішень про притягнення до майнової відпо-

відальності посадових осіб товариства,

с) затвердження правил процедури та інших внутрішніх

документів товариства, визначення організаційної структу-

ри товариства;

ж} встановлення розміру, форми і порядку внесення учас-

никами додаткових вкладів:

з) вирішення питання про придбання товариством частки

учасника;

и) виключення учасника з товариства,

і) визначення умов оплати праці службових осіб товарист-

ва,

ї) затвердження договорів (угод), укладених на суму, що

перевищує вказану в статуті товариства;

й) прийняття рішення про припинення діяльності това-

риства.

Статутом товариства до компетенції зборів учасників мо-

жуть бути віднесені й інші питання.

З питань, зазначених у пунктах <а>, <б> та <й> необхідна

одностайність у вищому органі. З решти питань рішення

приймаються простою більшістю голосів (учасники мають

кількість голосів, пропорційну розміру їх часток у статутно-

му фонді).

Збори учасників товариства з обмеженою відповідальніс-

тю скликаються не рідше двох разів на рік, якщо інше не

передбачено установчими документами. Збори учасників

вважаються повноважними, якщо на них присутні учасники

(представники учасників), що володіють у сукупності більш

як 60 відсотками голосів, а з питань, що потребують одно-

стайності - всі учасники.

У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється

виконавчий орган: колегіальний (дирекція) або одноособовий

(директор). Дирекцію очолює генеральний директор. Чле-

нами виконавчого органу можуть бути також і особи, які не

с учасниками товариства.

Дирекція (директор) вирішує усі питання діяльності това-

риства, за винятком тих, що входять до виключної компе-

тенції зборів учасників. Ії повноваження при цьому визна-

чені ст.62 Закону <Про господарські товариства> та установ-

чими документами товариства.

!!96

Контроль за діяльністю виконавчого органу товариства з

обмеженою відповідальністю здійснює ревізійна комісія, що

утворюється зборами учасників товариства з Їх числа в

кількості не менше 3 осіб. її діяльність регламентована ст.63

Закону <Про господарські товариства>.

Правовий статус, аналогічний статусу товариства з обме-

женою відповідальністю, має товариство з додатковою відпо-

відальністю. Особливість його (і головна відмінність від то-

вариства з обмеженою відповідальністю) полягає втому, що

учасники товариства з додатковою відповідальністю відпові-

дають по його боргах своїми внесками до статутного фонду,

а при недостатності цих сум - додатково належним їм май-

ном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до

внеска кожного учасника.

Граничний розмір відповідальності учасників передбачаєть-

ся в установчих документах.

2. Повне товариство

Повним товариством згідно з ст.66 Закону <Про госпо-

дарські товариства> визнається таке товариство, всі учасни-

ки якого займаються спільною підприємницькою діяльніс-

тю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями

товариства усім своїм майном. Повне товариство створюється

і діє на підставі установчого договору (статуту цей вид това-

риств не має). Крім загальних вимог щодо змісту установ-

чих документів господарських товариств, установчий договір

про повне товариство повинен визначати розмір частки кож-

ного з учасників, розмір, склад та порядок внесення вкладів,

форму їх участі у справах товариства.

Такі вимоги випливають з особливого характеру товари-

ства, зокрема, з ведення його справ, яке здійснюється за

загальною згодою всіх учасників.

Ведення справ товариства може здійснюватися або всіма

учасниками, або одним чи кількома з них, які виступають

від Імені товариства. Учасники, яким було доручено веден-

ня справ повного товариства, зобов'язані надавати решті

учасників на їх вимогу повну Інформацію про дії, що вико-

нують від Імені та в інтересах товариства.

Учасник повного товариства має право передавати свою

!!97

частку або її частину іншим учасникам товариства або третім

особам тільки за згодою всіх учасників. З передачею частки

(її частини) третій особі до останньої переходять всі права

та обов'язки, що належали учаснику, який вибув.

Оскільки всі учасники повного товариства займаються

спільною підприємницькою діяльністю, вони не мають пра-

ва від свого імені та в своїх інтересах здійснювати угоди,

однорідні з цілями діяльності товариства, а також брати участь

у будь-яких товариствах (крім акціонерних), які мають од-

норідну з повним товариством ціль діяльності.

У разі порушення цієї вимоги, учасник товариства зобов'-

язаний компенсувати збитки, заподіяні товариству.

Законодавством (ст.71 Закону <Про господарські товарист-

ва>) встановлено особливий порядок виходу учасника з по-

вного товариства.

Якщо товариство було створено на невизначений строк,

його учасник може в будь-який час вийти з товариства, по-

передивши про це не пізніше як за 3 місяці. Вихід з товари-

ства, створеного на визначений строк, можливий лише з

поважних причин та з попередженням не пізніше як за 6

місяців.

Учаснику, який вибув, сплачується вартість його внеску та

належна йому частина прибутку одержана товариством у

даному році.

Як вже зазначалося, учасники повного товариства несуть

солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім

своїм майном. Механізм такої відповідальності конкретизо-

вано в ст.74 Закону <Про господарські товариства>. Полягає

він у тому, що якщо при ліквідації повного товариства ви-

явиться, що наявного майна не вистачає для сплачування

всіх боргів, за товариство у недостатній частині несуть со-

лідарну відповідальність його учасники усім своїм майном,

на які відповідно до законодавства України може бути звер-

нено стягнення. Важливим є те, що учасник товариства відпо-

відає за борги останнього незалежно від того, чи виникли

вони після або до його вступу до товариства. Якщо борги

товариства повністю сплатить один з учасників, він має право

звернутися з регресною вимогою у відповідній частині до

решти учасників, які несуть перед ним відповідальність про-

порційно своїй частці у майні товариства.

!!98

3. Командитне товариство

Командитне товариство можна кваліфікувати як товарист-

во змішаного типу, яке включає поряд з одним або більшістю

учасників, які несуть відповідальність за зобов'язаннями

товариства всім своїм майном (повні товариші), також одно-

го або більше учасників, відповідальність яких обмежується

вкладом у майні товариства (вкладники або командитисти).

Якщо у командитному товаристві беруть участь два або

більше повних товаришів, вони несуть солідарну відпові-

дальність по боргах товариства.

Правовий статус командитного товариства визначається

нормами статей 67-74 Закону <Про господарські товарист-

ва> (тобто законодавством про повні товариства) з ураху-

ванням особливостей, передбачених у спеціальних статтях

(ст. 78-83) Закону <Про господарські товариства>, безпосе-

редньо присвячених командитним товариствам.

Зокрема, установчий договір про командитне товариство

крім відомостей, які містить установчий договір про повне

товариство, має відображати участь вкладників в такому то-

варистві, а саме: стосовно вкладників вказується тільки су-

купний розмір їх часток у майні товариства, а також розмір,

склад і порядок внесення ними вкладів.

Оскільки правовий статус повних товаришів розглянуто в

попередньому параграфі, тут доцільно зупинитися на особ-

ливостях участі в командитному товаристві вкладників.

Вкладник може вступати до командитного товариства шля-

хом внесення грошових або матеріальних вкладів.

Вкладники командитного товариства мають право:

- діяти від імені командитного товариства ^ьки у разі

наявності доручення і згідно з ним;

- вимагати першочергового повернення вкладу (ніж учас-

никам з повною відповідальністю) у випадку ліквідації това-

риства:

- вимагати подання їм річних звітів і балансів, а також

забезпечення можливості перевірки правильності їх скла-

дення.

Вкладники командитного товариства повинні вносити вкла-

ди і додаткові внески у розмірі, способами і у порядку, пе-

редбаченими установчим договором, проте сукупний розмір

!!99

їх часток не повинен перевищувати 50 відсотків майна това-

риства, зазначеного в установчому договорі. На момент реє-

страції командитного товариства кожний з вкладників по-

винен внести не менше 25 відсотків свого внеску.

Таким чином, вкладники беруть участь в діяльності ко-

мандитного товариства лише своїми вкладами, розмір яких

визначає суму отримуваного ними прибутку. Будь-якої участі

в управлінні товариством вони не беруть.

Управління справами командитного товариства здійснюєть-

ся тільки учасниками з повною відповідальністю (повними

товаришами). Якщо в товаристві є тільки один такий учас-

ник, управління справами здійснюється ним самостійно.

Вкладники не вправі перешкоджати діям повних товаришів

по управлінню справами товариства.

Не дивлячись на те, що за загальним правилом відпові-

дальність вкладника обмежується вкладом у майні товари-

ства, в окремих випадках, передбачених законодавством (ст.82

Закону <Про господарські товариства>), він також несе по-

вну відповідальність.

Так, якщо вкладник здійснює угоду від Імені і в інтересах

товариства без відповідних повноважень, то у разі схвален-

ня його дій командитним товариством він разом з повними

товаришами відповідає по угоді перед кредиторами усім своїм

майном, на яке відповідно до законодавства може бути звер-

нено стягнення.

Якщо ж схвалення не буде одержано, вкладник відповідає

перед третьою особою самостійно усім своїм майном.

Крім загальних підстав припинення діяльності господарсь-

ких товариств (ст. 19 Закону <Про господарські товариства>)

командитне товариство припиняється також у разі вибуття

всіх учасників з повною відповідальністю.

При вибутті з товариства всіх вкладників повні товариші

мають право замість ліквідації командитного товариства пе-

ретворити його в повне товариство.

Розділ VІІІ

ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ

ГОСПОДАРСЬКИХ ОБ'ЄДНАНЬ

1. Поняття господарського об'єднання.

Законодавство про господарські об'єднання

Для того, щоб успішно працювати в умовах ринкової кон-

куренції, підприємства прагнуть об'єднуватись у промислові,

промислово-фінансові та інші групи. Закон <Про підприєм-

ства в Україні> (ст.3) надає підприємствам право об'єднува-

тись у групи підприємств за галузевим, територіальним чи

іншим принципом, якщо це не суперечить антимонополь-

ному законодавству України.

Такі групи підприємств визначаються в теорії господарсь-

кого права як господарські об'єднання, які слід відрізняти від

господарських товариств, що є підприємствами, а не об'єднан-

нями. Наведене визначення з юридичної точки зору означає,

що господарське об'єднання являє собою один з видів суб'єктів

господарського права. Підприємства, які ввійшли до об'єднан-

ня, є його членами або його учасниками (ст.З Закону <Про

підприємства в Україні>, ст.27 Закону <Про власність>).

Як суб'єкт права об'єднання має свої економічні, організаційні

та юридичні ознаки, які відрізняють його від підприємства.

По-перше, підприємства консолідуються в групи-об'єднан-

ня на основі певних матеріальних (економічних) інтересів

(спільність інтересів). Закон <Про підприємства в Україні>

визначає 'їх відкритим переліком. Це об'єднання виробничої,

науково-технічної, комерційної діяльності членів об'єднання,

централізація управлінських, координаційних функцій тощо.

Матеріальні інтереси як основа об'єднання визначаються

засновниками у договорі або статуті як мета, завдання та

функції об'єднання. Договір укладають між собою підприєм-

ства-засновники об'єднання. Єдність матеріальних інтересів

членів як основа об'єднання - це його економічна ознака.

По-друге, об'єднання як суб'єкт господарського права має

майно, юридичне відособлене від майна членів об'єднання.

Майном об'єднання є: а) основні фонди і оборотні кошти,

передані членами об'єднання на його баланс згідно з дого-

!!101

вором чи статутом: 6) майно набуте об'єднанням в резуль-

таті господарської діяльності; в) майно створених об'єднан-

ням підприємств.

Майно даного суб'єкта є колективною (спільною частко-

вою) власністю, право на частки в якій належить членам об'-

єднання. Майно членів об'єднання не входить до складу майна

об'єднання. З урахуванням цього розмежовується відпові-

дальність об'єднання і його членів як суб'єктів права: об'єднан-

ня не відповідає за зобов'язаннями своїх членів, а останні не

відповідають за зобов'язаннями об'єднання і один одного.

Договором (статутом, положенням) можуть бути передбачені

винятки з цього правила. Після припинення діяльності об'-

єднання майно, яке залишилося після задоволення вимог

кредиторів, розподіляється між його колишніми членами.

Порядок розподілу (як правило, відповідно до часткової участі)

визначається договором або статутом. Цю ознаку об'єднання

можна вважати економіко-юридичною ознакою.

Третьою ознакою об'єднання є централізація в руках об'-

єднання як суб'єкта права функцій і повноважень його членів.

Це організаційно-правова ознака. Склад функцій, які цент-

ралізує об'єднання, визначають його засновники у договорі

або статуті. Це можуть бути виробничо-господарські, нау-

ково-технічні, комерційні, правозастосовчі (захисні) та інші

функції. Юридичним вираженням їх централізації є делегу-

вання членами об'єднанню у відповідних частинах повнова-

жень, передбачених Законом <Про підприємства в Україні>,

з метою централізованого керівництва їх діяльністю з боку

органів об'єднання. Правовою формою делегування є до-

говір або статут об'єднання.

Четвертою ознакою об'єднання є особлива (складна) пра-

восуб'єктність. її особливість обумовлена організаційною

структурою об'єднання. Членами об'єднання можуть бути

лише підприємства (організації) - юридичні особи, кожне з

яких при входженні до об'єднання зберігає права юридич-

ної особи і діє на підставі Закону <Про підприємства в Ук-

раїні>. Цим об'єднання відрізняється від підприємства, яке

не має в своєму складі інших юридичних осіб. Тобто, підпри-

ємства як члени об'єднання залишаються самостійними суб'-

єктами господарського права. З іншого боку, об'єднання

підприємств також є самостійним суб'єктом права, 06'єднан-

!!102

ня створюється і реєструється як суб'єкт права; діє на ос-

нові договору або статуту; володіє майном, яке юридичне

відособлене від майна членів об'єднання; має самостійний

(власний) і зведений (спільний для членів) баланси, розра-

хунковий та інші рахунки в установах банків, печатку зі своєю

назвою, і є юридичною особою. Реєстрація об'єднання як

суб'єкта права здійснюється у тому ж порядку) який вста-

новлено для підприємств.

Отже, з точки зору правосуб'єктності, об'єднання являє

собою сукупність самостійних суб'єктів права, спільні май-

нові права та інтереси яких реалізує об'єднання. В теорії

господарського права такі організаційні структури визнача-

ються як господарські системи, в теорії цивільного та адмі-

ністративного права - як складні юридичні особи.

Таким чином, господарське об'єднання являє собою склад-

ну господарську організацію, яка створена на основі поєднан-

ня матеріальних інтересів підприємств-учасників, діє на

підставі установчого договору або статуту І реєструється як

юридична особа.

У господарському законодавстві відсутній окремий спеці-

альний нормативний акт, який би містив норми про госпо-

дарські об'єднання. Загальними для всіх видів об'єднань ак-

тами є, по-перше, Закон <Про підприємства в Україні> (ст.З).

Він визначає види господарських об'єднань, основи і поря-

док 'їх створення та реєстрації, ознаки об'єднання як суб'єкта

права, правове становище підприємств-членів об'єднання; по-

друге, Закон <Про власність>, яким визначено господарське

об'єднання як суб'єкт права колективної власності (ст.20),

підстави виникнення цього права (ст.21), об'єкти права влас-

ності господарського об'єднання (ст.27); по-третє, декрети і

постанови Кабінету міністрів, якими створено господарські

об'єднання в окремих галузях народного господарства (зв'яз-

ку, вугільної промисловості, транспорту і дорожнього госпо-

дарства, енергетики, нафтової, газової, нафтопереребної про-

мисловості та нафтозабезпечення, будівельного комплексу

тощо), а також договори, статути та положення про окремі

об'єднання (тобто локальні нормативні акти, укладені або

затверджені засновниками і власниками майна об'єднань).

Оскільки, як зазначалося вище, створення господарських

об'єднань не може суперечити антимонопольному законо-

!!103

давству, законодавство про господарські об'єднання узгод-

жується з відповідними статтями Закону України <Про обме-

ження монополізму та недопущення недобросовісної конку-

ренції в підприємницькій діяльності> та Закону від 26 листо-

пада 1993 р. <Про Антимонопольний комітет України>.

2. Види господарських об'єднань

Види об'єднань - це їх класифікація за певними матері-

альними та юридичними критеріями з урахуванням зако-

нодавчих визначень.

Матеріальним критерієм класифікації об'єднань на види

закон визначає мету, або інакше, основу Їх створення та діяль-

ності. Це може бути: досягнення спільних матеріальних та

Інших інтересів членів об'єднання, координація 'їх діяльності,

централізоване виконання виробничо-господарських І уп-

равлінських функцій, реалізація спільного інвестиційного

проекту (програми) тощо.

Юридичним критерієм класифікації об'єднань на види за-

кон визначає правовий режим членства учасників в об'єднан-

нях. Відповідно до цього критерію розрізняються договірні і

статутні об'єднання. Договірними згідно з статтею 3 Зако-

ну <Про підприємства в Україні> є асоціації та корпорації.

Статутними (недоговірними) закон визначає концерни і кон-

сорціуми.

Договірні і статутні об'єднання класифікуються також за-

лежно від їх організаційно-правової форми: державні, не-

державні, змішані.

Наведена класифікація об'єднань не є вичерпною, оскіль-

ки законом передбачено, що підприємства можуть об'єдну-

ватися і в Інші структури за галузевим чи територіальним

принципом. До них відносяться як договірні, так І статутні

об'єднання, що мають свої власні назви, відмінні від наве-

дених в статті 3 Закону <Про підприємства в Україні>. Це

можуть бути компанії (наприклад, Державна акціонерна суд-

ноплавна компанія <Укррічфлот>), виробничі об'єднання,

комбінати, трести та інші об'єднання підприємств з тради-

ційними назвами (наприклад, Південно-Західна залізниця,

Українське об'єднання <Авіалінії України> тощо).

Договірні об'єднання. Серед об'єднань цього виду помітне

!!104

місце займають корпорації - найпоширеніший вид об'єднань

державних підприємств.

Корпорація являє собою договірне об'єднання, яке може

створюватися підприємствами будь-яких форм власності на

основі поєднання їх спільних виробничих, наукових І ко-

мерційних Інтересів та централізованого управління діяльні-

стю членів об'єднання. Для централізованого управління

діяльністю групи члени об'єднання делегують правлінню

частину своїх повноважень, визначених законом. Певний

ступінь централізації управлінських функцій і повноважень

в руках правління - це основна кваліфікаційна ознака кор-

порації як договірного об'єднання.

Другим видом договірного об'єднання визначено асоціа-

цію. Це договірне об'єднання, яке створюється учасниками

з метою координації їхньої діяльності, тобто узгодження дій

стосовно, наприклад, номенклатури продукції (робіт, послуг),

освоєння ринків збуту (маркетинг), визначення цін тощо.

Координація не вимагає централізації управління підприє-

мствами - членами асоціації. Тому асоціації (правлінню)

не дозволяється втручатися у виробничу та комерційну

діяльність підприємств.

Договірні об'єднання відрізняються від статутних право-

вим режимом створення і функціонування. Засновниками

цих об'єднань можуть бути підприємства всіх форм влас-

ності. Створюються вони на добровільних засадах. Заснов-

ники для створення договірного об'єднання укладають між

собою багатосторонній установчий договір, у якому визна-

чають усі необхідні умови діяльності об'єднання (склад

сторін, мета і предмет діяльності, спільне майно, централі-

зовані функції і повноваження). Юридичною основою ство-

рення договірного об'єднання є волевиявлення сторін дого-

вору. Тому, приміром, при створенні корпорації за рішен-

ням власника або уповноваженого ним органу необхідна згода

трудових колективів підприємств, які об'єднуються.

Основним у правовому становищі договірних об'єднань,

що відрізняє Їх від статутних, вважається принцип добро-

вільного членства. По-перше, підприємства добровільно вхо-

дять до цих об'єднань як їх засновники або члени. По-дру-

ге, підприємства-члени на свій розсуд (згідно з власними

рішеннями) можуть вийти зі складу діючого договірного

!!105

об'єднання. У випадках виходу зберігають силу взаємні зо-

бов'язання і укладені договори підприємств з об'єднанням і

між собою. Це загальне правило.

Право самостійного виходу з об'єднання не поширюється

на чотири категорії суб'єктів права, що входять до складу

об'єднання. Самостійні підприємства, що ввійшли до складу

об'єднання до 1 квітня 1991 р. (дата введення в дію Закону

<Про підприємства в Україні>) можуть вийти з нього за зго-

дою власника майна (уповноваженого органу) і з участю тру-

дового колективу. Аналогічний порядок виходу встановлений

для структурних підрозділів (одиниць) об'єднань. При виході

цим суб'єктам надаються права підприємств. За згодою об'-

єднання має право вийти з його складу підприємство, яке

створене об'єднанням (ст.27 Закону <Про власність>). Право

підприємств на вихід з об'єднань окремих видів обмежується

також декретами Кабінету міністрів України, згідно з якими

створені відповідні об'єднання. Це стосується підприємств,

які функціонують у спільному для групи підприємств техно-

логічному процесі. До таких об'єднань відносяться галузеві

об'єднання транспорту, зв'язку, вугільної та інших галузей

промисловості, енергетики тощо.

Статутні об'єднання. Основним видом статутних об'єднань

визначено концерн. Це об'єднання промислових, будівельних,

транспортних, торгових підприємств, наукових організацій,

банків та ін., яке створене на основі повної фінансової за-

лежності членів об'єднання від одного або групи підприємств.

Фінансовою залежністю обумовлено те, що в концерні за-

стосовується найбільш високий ступінь централізації управ-

лінських функцій і повноважень підприємств концерну.

До статутних об'єднань відносяться також державні корпо-

рації (хоча за законом це - договірні об'єднання).

Особливості правового становища статутних об'єднань

полягають у тому, що:

- засновниками їх є власники і уповноважені органи, а не

самі підприємства. Зокрема, це стосується державних концернів

і корпорацій. Так, українські корпорації та концерни загаль-

нодержавної власності створюються, реорганізуються та ліквіду-

ються рішеннями Кабінету міністрів України (декретами, по-

становами). Склад членів і статути цих об'єднань затверджу-

ють відповідні галузеві міністерства і держкомітети (безпосе-

!!106

редньо або за погодженням з Антимонопольним комітетом.

Мінекономіки, Мінфіном України). Статутні об'єднання га-

лузевого масштабу створюють безпосередньо галузеві міністер-

ства і держкомітети (Мінтранс, Держкомвуглепром, Мінзв'яз-

ку). Територіальні статутні об'єднання комунальної власності

створюються, реорганізуються і ліквідуються відповідними

Радами народних депутатів чи держадміністраціями (наприк-

лад, державна корпорація <Київміськбуд>);

- статутні об'єднання діють на підставі затверджених зас-

новниками статутів, тобто не мають установчих договорів.

Отже, предмет і цілі їх діяльності визначають власники (упов-

новажені органи), а не самі члени об'єднань:

- особливістю правового становища державних статутних

об'єднань є обмежене право виходу підприємств з них. Дер-

жавні підприємства мають право вийти з державних об'єднань

за згодою органів, визначених в актах про Їх створення.

Третім видом статутних об'єднань визначено консорціум.

Консорціум - це тимчасове статутне об'єднання промисло-

вого і банківського капіталу для досягнення статутної мети.

Консорціуми за загальним правилом створюються з метою

реалізації певних інвестиційно-будівельних проектів (програм).

Після досягнення статутної мети консорціум або ліквідуєть-

ся, або перетворюється рішенням його засновників і реєст-

рується як постійне господарське об'єднання.

3. Функції та компетенція господарського об'єднання

Функції та компетенція господарського об'єднання за загаль-

ним правилом визначаються в індивідуальному порядку тими

нормативними актами, якими створюється об'єднання.

Господарському об'єднанню, як правило, притаманні такі

функції;

- виконання завдань, визначених договором, статутом,

актом про створення об'єднання (промислова діяльність,

будівництво, транспортна діяльність та ін ї,

- вирішення спільних для групи підприємств питань, зок

рема, питань соціально-економічного розвитку;

- проведення спільної для галузі науково-технічної полі-

тики (поліпшення якості продукції, підвищення технічного

рівня виробництва ефективне використання потужностей,

!!107

зовнішньоекономічна діяльність і т.ін.);

- виконання при необхідності планових функцій, якщо

це передбачено статутом або установчим договором;

- захист прав та інтересів підприємств об'єднання тощо.

Існує також практика делегування Кабінетом міністрів

України окремим господарським об'єднанням функцій і

повноважень центральних органів державної виконавчої вла-

ди. Зокрема, це здійснено Декретом Кабінету міністрів Ук-

раїни від 19 лютого 1993 р. <Про управління майном, що є у

загальнодержавній власності, в будівництві та промисловості

будівельних матеріалів> (Відомості Верхов. Ради України. -

1993. -№7.- Ст. 188). Цим декретом державним корпора-

ціям, створеним у будівництві та промисловості будівельних

матеріалів, надано статус центральних органів державної

виконавчої влади, тобто вони є вищестоящими органами

щодо підприємств, які входять до об'єднання.

Делегування функцій і відповідних повноважень означає,

що господарські об'єднання діють у відносинах з підприєм-

ствами, які до них входять, як вищестоящий орган. Це озна-

чає, що вони виконують такі функції і реалізують такі пов-

новаження:

- приймають рішення про створення, реорганізацію і

ліквідацію підприємств і організацій;

- затверджують статути даних суб'єктів або положення

про них;

- контролюють дотримання підприємствами статутів (по-

ложень);

- вживають заходів до керівників підприємств у випадках

порушення статутів (положень);

- здійснюють контроль за ефективним використанням і

збереженням майна, закріпленого за підприємствами;

- укладають і розривають контракти з керівниками

підприємств;

- дають згоду Фонду державного майна України на ство-

рення спільних підприємств, у статутні фонди яких пере-

дається майно, що є загальнодержавною власністю, тощо.

Корпораціям як центральним органам державного управ-

ління заборонено безпосереднє втручання в господарську

діяльність підприємств, вищестоящими органами щодо яких

вони є.

!!108

Розділ ІХ

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ

1. Поняття та форми власності в економіці України,

Право власності

Власність як науковий термін вживається вдвох аспектах:

в економічному і в юридичному. В економічному - це при-

своєння матеріальних благ, суть якого полягає в належності

наявних засобів виробництва і одержуваних продуктів праці

державі, окремим колективам чи індивідам. Належність (при-

своєння) в даному випадку означає відношення суб'єкта

присвоєння до певних матеріальних благ, як до своїх, і, відпо-

відно, відношення до них усіх інших осіб, як до чужих. Це

матеріально-речовий аспект процесу присвоєння, який ха-

рактеризує відношення людей до речі. Інший аспект при-

своєння матеріальних благ - це суспільні відносини влас-

ності, які характеризують відносини між людьми, шо грун-

туються на розмежуванні <мого> І <чужого>. Суть його поля-

гає в пануванні власника над річчю і усуненні всіх інших

суб'єктів від речі або. Інакше кажучи, в недопущенні ство-

рення будь-яких перешкод власнику в здійсненні пануван-

ня над річчю з боку невласника.

Згідно зі статтею 2 Закону України <Про власність> власність

в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна,

державна. При цьому вперше в українському законодавстві '

встановлено, що всі форми власності є рівноправними.

Право власності. Економічні відносини власності отриму-

ють юридичне закріплення в праві власності, яке виникає

внаслідок правового регулювання зазначених економічних

відносин. Правове регулювання відносин власності є одним

з найважливіших напрямів нормотворчої діяльності держа-

ви. За допомогою права держава регулює належність тих чи

інших об'єктів власності певному суб'єкту (громадянину,

колективу, державі), обсяг і зміст суб'єктивних повноважень

власника, порядок і форми їх реалізації стосовно різних

об'єктів; засоби і способи правової охорони відносин влас-

ності тощо.

!!109

Сукупність зазначених правових норм, що регулюють відно-

сини власності, становить право власності в об'єктивному ро-

зумінні, Суб'єктивне право класності визначається Законом

України <Про власність> та Цивільним кодексом як врегульо-

вані законом суспільні відносини щодо володіння, користу-

вання і розпорядження майном. Володіння - це закріплення

матеріальних благ за конкретними власниками - індивідами і

колективами, фактичне утримання речі у сфері господарюван-

ня цих осіб. Користування - це вилучення з речей їхніх корис-

них властивостей, які надають можливість задовольнити

відповідні потреби індивіда чи колективу. Розпорядження - це

визначення власником юридичної або фактичної долі речі.

Індивід або колектив здійснює володіння, користування і роз-

порядження речами (матеріальними благами) за своїм інтере-

сом незалежно від волі і бажання інших осіб.

Кожне із зазначених повноважень власник може передати

іншій особі, не втрачаючи при цьому права власності. Так,

при здаванні майна до камери схову володіння ним здійснює

охоронець: орендар володіє і користується зданим йому в

оренду чужим обладнанням: комісіонер володіє і розпоряд-

жається речами, зданими на комісію. Проте ні охоронець,

ні орендар, ні комісіонер власниками майна, що знаходить-

ся в їхньому володінні, не стають. Право власності продов-

жує належати тому, кому воно належало до здачі майна на

схов, в оренду чи на комісію.

З іншого боку, можливі й такі випадки, коли права воло-

діння, користування і розпорядження одночасно зосеред-

жуються в особи, яка не с власником майна (наприклад,

право власності на майно, закріплене за державним підприєм-

ством, належить державі, а не підприємству, яке ним во-

лодіє, користується і розпоряджається).

Способи виникнення в припинення права власності. Всі спо-

соби набуття права власності, зазначені в законодавстві, поді-

ляються на первісні і похідні.

Первісними визначаються такі способи, коли право влас-

ності виникає на річ вперше або незалежно від попередніх

власників. До них належать, зокрема, створення нової речі

внаслідок виробничої діяльності, націоналізація, реквізиція,

конфіскація, вилучення безгосподарно утримуваного май-

на, безхазяйне майно, знахідка, скарб, безоглядна худоба.

!!110

Похідними визнаються такі способи набуття права влас-

ності, при яких право нового власника грунтується на праві

попереднього власника і виникає внаслідок волевиявлення

останнього. У всіх випадках похідного набуття права влас-

ності має місце правонаступництво, тобто перехід прав від

однієї особи до іншої. Найбільш поширений похідний спосіб

набуття права власності - передача речі по договору (по-

ставки, купівлі-продажу, дарування тощо).

Підстави припинення права власності поділяються на такі,

що залежать від волі власника (угоди щодо відчуження май-

на, повне споживання майна внаслідок користування ним),

і такі, що від неї не залежать (примусовий продаж чи при-

мусове вилучення майна згідно з законом, загибель майна

внаслідок стихійного лиха тощо).

Суб'єкти права власності. Суб'єктами права власності в Ук-

раїні визнаються: народ України, громадяни, юридичні особи

та держава. Суб'єктами права власності відповідно до ст.З За-

кону України <Про власність> можуть бути також інші держа-

ви, їх юридичні особи, спільні підприємства, міжнародні органі-

зації, громадяни інших держав та особи без громадянства.

Іноземні юридичні особи та громадяни можуть стати влас-

никами майна в Україні у випадках придбання об'єктів при-

ватизації (див. Закони України <Про приватизацію майна

державних підприємств> та <Про приватизацію невеликих

державних підприємств (малу приватизацію)>, а також внас-

лідок здійснення іноземних інвестицій у формах, визначе-

них Декретом Кабінету міністрів України <Про режим іно-

земного Інвестування>.

Для забезпечення здійснення підприємницької діяльності

законодавство допускає об'єднання майна, що є власністю

громадян, юридичних осіб і держави, та створення на цій

основі змішаних форм власності, в тому числі власності

спільних підприємств з участю юридичних осіб і громадян

інших держав.

2. Право державної власності

Державна власність, як і раніше, складає основу економі-

ки України. Навіть після проведення приватизації її питома

вага буде досить значною.

!!111

До державної власності в Україні належать загальнодер-

жавна, республіканська власність і власність адміністратив-

но-територіальних одиниць (комунальна власність).

Суб'єктом права загальнодержавної власності є держава в

особі Верховної Ради України, республіканської - Республі-

ка Крим, а суб'єктами права комунальної власності - ад-

міністративно-тєриторіальні одиниці в особі обласних, рай-

онних, міських, селищних, сільських Рад народних депу-

татів.

Згідно з чинним законодавством (Постанова Верховної

Ради Української РСР від 15 жовтня 1990 р. <Про управлін-

ня державним майном Української РСР>) повноваження з

управління державним майном, що є у загальнодержавній

власності, покладено на уряд - Кабінет міністрів України.

Кабінет міністрів України декретом від 15 грудня 1992 р.

<Про управління майном, що є у загальнодержавній влас-

ності> поклав здійснення функцій з управління зазначеним

майном на міністерства та інші підвідомчі Кабінету міністрів

України органи державної виконавчої влади. Як виняток,

функції з управління майном, що є у загальнодержавній влас-

ності, делеговано ряду корпорацій - <Укрбуд>, <Украгроп-

ромбуд>, <Укрмонтажспецбуд>, <Укрбудматеріали> та ін.

Органи, які здійснюють управління майном, що є загаль-

нодержавною власністю, реалізують надані їм повноважен-

ня таким чином:

- приймають рішення про створення, реорганізацію,

ліквідацію підприємств, установ і організацій, заснованих

на загальнодержавній власності;

- затверджують статути (положення) таких підприємств,

контролюють їх дотримання та приймають рішення у зв'яз-

ку з порушенням статутів (положень);

- укладають і розривають контракти з керівниками

підприємств, установ і організацій, заснованих на загально-

державній власності;

- контролюють ефективність використання і збереження

закріпленого за підприємствами державного майна;

- дають згоду Фондові державного майна України на ство-

рення спільних підприємств будь-яких організаційно-пра-

вових форм, до статутного фонду яких передається майно,

що є загальнодержавною власністю;

!!112

- готують разом з відповідними місцевими Радами на-

родних депутатів висновки та пропозиції Кабінету міністрів

України щодо розмежування майна між загальнодержав-

ною, республіканською (Республіки Крим) і комунальною

власністю;

- беруть участь у підготовці та укладанні міжнародних

договорів України з питань загальнодержавної власності.

При здійсненні зазначених повноважень з управління май-

ном міністерствам та іншим органам державної виконавчої

влади заборонено пряме втручання в господарську діяльність

підприємств.

Виходячи з різного ступеня усуспільнення державного

майна, його значення для народу, держави, законодавство

відносить до об'єктів права загальнодержавної власності:

землю; майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради

України та утворюваних нею державних органів; майно

Збройних сил, органів державної безпеки, прикордонних і

внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдину енергетичну сис-

тему; системи транспорту загального користування, зв'язку

та інформації, що мають загальнодержавне значення; кош-

ти державного бюджету; національний банк та його устано-

ви і створювані ними кредитні ресурси; республіканські ре-

зервні, страхові та інші фонди; майно вищих І середніх спеці-

альних навчальних закладів; майно державних підприємств;

об'єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що

становить матеріальну основу суверенітету України і забез-

печує її економічний та соціальний розвиток. У загально-

державній власності може перебувати також інше майно,

передане у власність України іншими державами, а також

юридичними особами і громадянами.

Управління комунальною власністю від імені населення

адміністративно-територіальних одиниць здійснюють

відповідні місцеві Ради народних депутатів, а також уповно-

важені ними державні органи - в межах, визначених Рада-

ми. Відповідно до Закону України від 27 березня 1992 р.

<Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіо-

нальне самоврядування> органи місцевого самоврядування

мають право:

- вносити пропозиції про передачу або продаж у кому-

нальну власність відповідних адміністративно-територіаль-

!!113

них одиниць підприємств (об'єднань>, організацій і уста-

нов, їх структурних підрозділів та інших об'єктів, що нале-

жать до державної та інших форм власності, якщо вони ма-

ють особливо важливе значення для забезпечення комуналь-

но-побутових і соціально-культурних потреб населення даної

території, функціонування місцевого господарства;

- передавати об'єкти комунальної власності у тимчасове

або постійне користування, оренду, продавати їх підприєм-

ствам (об'єднанням>, організаціям і установам, окремим гро-

мадянам та об'єднанням громадян відповідно до законів про

приватизацію, а також перерозподіляти об'єкти комуналь-

ної власності на договірній та конкурсній основі між влас-

ними підприємствами (об'єднаннями), організаціями і ус-

тановами;

- на переважне придбання приміщень, споруд, інших

об'єктів, розташованих на Їх території, якщо вони можуть

бути використані для забезпечення комунально-побутових

та соціально-культурних потреб населення, особливо най-

менш соціальне захищеної його частини;

- мати об'єкти комунальної власності за межами відповід-

них адміністративно-територіальних одиниць.

Перелік об'єктів права комунальної власності визначено в

ст.35 Закону України <Про власність>. До нього входить

майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворю-

ваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний

житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господар-

ства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здо-

ров'я, торгівлі, побутового обслуговування; майно

підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, сис-

теми зв'язку та інформації, включаючи націоналізоване май-

но, передане відповідним підприємствам, установам, органі-

заціям; інше майно, необхідне для забезпечення економіч-

ного і соціального розвитку відповідної території. У кому-

нальній власності перебуває також майно, передане у

власність області, району чи іншої адміністративно-терито-

ріальної одиниці іншими суб'єктами права власності.

У зв'язку з поділом державної власності на загальнодер-

жавну та комунальну Кабінетом міністрів України прийня-

то постанову від 5 листопада 1991 р. <Про розмежування

державного майна України між загальнодержавною (респуб-

!!114

ліканською) власністю і власністю адміністративно-терито-

ріальних одиниць (комунальною власністю)>, якою затвер-

джено перелік державного майна України, яке передається

до власності адміністративно-територіальних одиниць. По-

становою також встановлено порядок розмежування майна

між власністю областей, міст, районів та інших адміністра-

тивно-територіальних одиниць.

Слід зазначити, що процес розмежування майна не завер-

шено. Він проходить і сьогодні шляхом передачі окремих

об'єктів із загальнодержавної власності у комунальну

власність і навпаки (наприклад, постановою Кабінету

міністрів України від 5 червня 1993 р. № 422 прийнято про-

позицію про передачу майна, що перебуває у комунальній

власності, до загальнодержавної власності).

Передача майна у зазначених випадках здійснюється у

порядку, передбаченому постановою Ради міністрів УРСР

від 28 квітня 1980 р. № 285 <Про порядок передачі

підприємств, об'єднань, організацій, установ, будників і спо-

руд> з наступним повідомленням про цс органів державної

статистики, податкових і фінансових органів.

3. Право колективної власності

Колективна власність охоплює майно, що належить окре-

мим організаційно оформленим колективам громадян, а та-

кож інших колективних організацій.

Члени таких організацій об'єднують свою працю (підприєм-

ницьку діяльність) і свої кошти для досягнення певних цілей.

Вони безпосередньо або через створювані органи визнача-

ють порядок використання майна, управління ним та роз-

поділу доходів.

Колективна власність в економіці України, яка прийшла

на зміну традиційним колігоспно-кооперативній власності

га власності громадських організацій, набуває сьогодні іншого

характеру. Вона мас значні можливості для розпитку і може

бути використана протягом тривалого часу

Чинним законодавством значно розширено коло суб'єктів

колективної власності. Ст.20 Закону України <Про власність>

відносить до нього трудові колективи державних підприємств,

колективи орендарів, колективні підприємства, кооперати-

!!115

ви, акціонерні товариства, господарські товариства, госпо-

дарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії та

інші громадські об'єднання, релігійні організації, що є юри-

дичними особами. Разом з тим, стосовно такого специфіч-

ного об'єкту права власності, як земля, коло суб'єктів обме-

жене колективними сільськогосподарськими підприємства-

ми.'сільськогосподарськими кооперативами, садівницьки-

ми товариствами, сільськогосподарськими акціонерними

товариствами.

Трудовий колектив державного підприємства може бути суб'-

єктом права колективної власності щодо частини чистого

прибутку державного підприємства, яка може передаватися

йому у випадках, передбачених статутом підприємства (п.З

ст. 18 Закону <Про підприємства в Україні>). Порядок роз-

поділу і використання цієї частини прибутку здійснюється

радою або зборами (конференцією) трудового колективу.

Колективу орендарів (організації орендарів) відповідно до

закону <Про власність> та Закону України від 10 квітня

1992 р. <Про оренду майна державних підприємств та органі-

зацій> належить право власності на виготовлену на основі

орендованого майна продукцію. Інше майно, набуте ство-

реним ним (нею) підприємством, господарським товари-

ством тощо, а також на доход (прибуток), одержаний орен-

дарем. Договором оренди може бути передбачено, що пра-

во власності на майно, придбане організацією орендарів за

рахунок амортизаційних відрахувань, також належить ко-

лективу орендарів. Власністю організації орендарів с також

ті поліпшення (здійснені без відома орендодавця), які мо-

жуть бути відокремлені від орендованого майна без заподі-

яння йому шкоди.

Організації орендарів компенсуються затрати, пов'язані з

поліпшенням орендованого майна за згодою орендодавця.

Обов'язок компенсувати затрати покладено законом па орен-

додавця, якщо інше не визначено в договорі оренди.

Слід розмежовувати право власності організації орендарів

і право повного господарського відання створеного нею

підприємства, товариства. Відповідно до ст.27 Закону <Про

оренду майна державних підприємств та організацій> ство-

рене організацією орендарів підприємство, товариство тощо

наділяється правом повною господарського відання щодо

!!116

орендованого майна (в межах, встановлених статутом

підприємства, товариства), виробленої продукції, іншого

майна, набутого внаслідок господарської діяльності та з інших

підстав, не заборонених законом.

Власність колективного підприємства. У власності колек-

тивного підприємства є вироблена продукція, одержані до-

ходи, а також інше майно, придбане на підставах, не забо-

ронених законом.

Відповідно до Закону <Про власність> (п.2 ст.23) у майні

колективного підприємства визначаються вклади його пра-

цівників. Розмір вкладу працівника у майні колективного

підприємства визначається залежно від його трудової участі

в діяльності державного або орендного підприємства, а та-

кож участі у збільшенні майна колективного підприємства

після його створення.

На вклад працівника колективного підприємства нарахо-

вуються і виплачуються проценти в розмірі, що визначаєть-

ся трудовим колективом, виходячи з результатів господар-

ської діяльності підприємства.

Працівникові, який припинив трудові відносини з підприєм-

ством, а також спадкоємцям померлого працівника випла-

чується вартість вкладу.

Окрему групу об'єктів права колективної власності скла-

дає майно, належне кооперативам (колгоспам). За своїм пра-

вовим режимом, до цієї групи відноситься майно споживчої

кооперації, а також майно колективних сільськогосподар-

ських підприємств.

Власність споживчої кооперації є однією з форм колек-

тивної власності. Вона складається з власності споживчих

товариств, спілок, підпорядкованих їм підприємств і органі-

зацій та їх спільної власності. Власністю споживчих това-

риств є засоби виробництва, вироблена продукція та інше

майно, що належать їм і необхідні для здійснення статутних

завдань. Споживчим товариствам та їх спілкам можуть на-

лежати будинки, споруди, устаткування, транспортні засо-

би, машини, товари, кошти та інше майно відповідно до

цілей їх діяльності. Власність споживчих товариств ство-

рюється з внесків їх членів, прибутків, одержуваних від реа-

лізації товарів, продукції, послуг, цінних паперів та іншої

діяльності, не забороненої чинним законодавством.

!!117

Об'єкти права власності колективного сільськогосподар-

ського підприємства визначені ст7 Закону України від 14

лютого 1992 р <Про колективне сільськогосподарське

підприємство> Об'єктами права власності такого підприєм-

ства є земля, інші основні та оборотні засоби виробництва,

грошові та майнові внески ного членів, вироблена ними про-

дукція, одержані доходи, майно, придбане на законних

підставах. Об'єктами права власності підприємства є також

частки у майні та прибутках міжгосподарських підприємств

га об'єднань, учасником яких є підприємство

До характерних особливостей права колективної власності

кооперативу (колгоспу) слід віднести визначення часток

(паїв) членів кооперативів (колгоспів) у майні що належить

кооперативу (колгоспу)

Так, кожний член споживчого товариства має свою частку

в його майні, яка визначається розмірами обов'язкового пай-

ового та інших внесків, а також нарахованих на них диві-

дендів (п. 1 ст.9 Закону України від 10 квітня 1992 р <Про

споживчу кооперацію>)

У колективному сільськогосподарському підприємстві його

члену щорічно нараховується частина прибутку залежно від

частки у пайовому фонді яку іа його бажанням може бути

виплачено або зараховано у збільшення частки в пайовому

фонді Ці відносини регулюються статутом підприємства

Пай є власністю члена колективного сільськогосподар-

ського підприємства, проте право розпоряджатися своїм паєм

за власним розсудом член підприємства набуває після при-

пинення членства в підприємстві Пай може успадковувати-

ся відповідно до цивільного законодавства України У разі

добровільного виходу і кооперативу (колгоспу) громадянин

має право виділення належної йому частки в майні коопе-

ративу (колгоспу) в натурі грошах або цінних паперах

Здійснюючи повноваження власника, колективне підприє-

мство самостійно володіє, користується і розпоряджається

належними йому об'єктами власності

Право колективної власності здійснюють загальні збори

членів підприємства збори уповноважених або створений

ними орган управління підприємства якому передано ок-

ремі функції по господарському управлінню колективним

майном Раюм і гим здійснити передачу належного колек-

!!118

тивному сільськогосподарському підприємству майна дер-

жавним, кооперативним та іншим підприємствам) організа-

ціям і громадянам можна лише за рішенням загальних зборів

членів підприємства або зборів уповноважених.

Майно споживчих товариств та Їх спілок може бути про-

дано, передано в оренду, надано в позичку і безоплатне тим-

часове користування членам споживчих товариств, держав-

ним, кооперативним та іншим організаціям, трудовим ко-

лективам, окремим громадянам тільки за рішенням загаль-

них зборів, конференцій та з'їздів відповідних спілок або

уповноважених ними органів.

При ліквідації кооперативу (колгоспу) майно, шо залиши-

лося після розрахунків з бюджетом, банками та іншими кре-

диторами, розподіляється між членами кооперативу (кол-

госпу). Це загальне правило конкретизоване, наприклад, в

ст. 18 Закону <Про споживчу кооперацію> та в ст.ЗЗ Закону

<Про колективне сільськогосподарське підприємство>.

Об'єктом права власності акціонерного товариства є май-

но, придбане за рахунок продажу акцій, одержане в резуль-

таті його господарської діяльності, а також Інше майно, на-

буте на підставах, не заборонених законом.

Держателями акцій можуть бути підприємства, установи,

організації, державні органи, працівники даного товариства,

а також інші громадяни, якщо інше не передбачено законо-

давчими актами України або статутом товариства.

Іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні

юридичні особи, а також міжнародні організації можуть бути

засновниками та учасниками акціонерного товариства нарівні

з громадянами та юридичними особами України, крім ви-

падків, встановлених законодавчими актами України.

Слід мати на увазі, що Декретом Кабінету міністрів Украї-

ни від ЗІ грудня 1992 р. № 24-92 <Про впорядкування діяль-

ності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за

участю державних підприємств> зупинено дію частин 1 та 2

статті 3 Закону України <Про господарські товариства> в

частині права державних підприємств бути засновниками та

учасниками господарських товариств (у тому числі і акціо-

нерних).

Державне підприємство за спільним рішенням трудового

колективу і уповноваженого на те державного органу може

!!119

бути перетворено в акціонерне товариство шляхом випуску

акцій на всю вартість майна підприємства. Кошти, одержані

від продажу акцій, після покриття боргів державного підпри-

ємства надходять у відповідний бюджет.

Особливості створення відкритих акціонерних товариств

шляхом корпоратизації визначені Указом Президента Ук-

раїни від 15 червня 1993 р. <Про корпоратизацію

підприємств> та Положенням про корпоратизацію

підприємств, затвердженим постановою Кабінету міністрів

України від 5 липня 1993 р. № 508.

Об'єкти права власності господарського товариства визна-

чені, крім ст.26 закону <Про власність>, також ст. 12 Закону

<Про господарські товариства>, згідно з якою товариство є

власником майна, переданого йому засновниками і учасни-

ками у власність; продукції, виробленої товариством у ре-

зультаті господарської діяльності: одержаних доходів, а та-

кож іншого майна, набутого на підставах, не заборонених

законом.

Вкладами учасників та засновників господарського това-

риства можуть бути будинки, споруди, обладнання та інші

матеріальні цінності, цінні папери, права користування зем-

лею, водою та іншими природними ресурсами, будинками,

спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (в тому

числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, в тому

числі в іноземній валюті.

Вклад, оцінений у карбованцях, складає частку учасника

та засновника у статутному фонді. Порядок оцінки вкладів

визначається в установчих документах товариства, якщо інше

не передбачене законодавством України.

Об'єктом права власності господарського об'єднання

підприємств і організацій (асоціації, корпорації, концерну,

консорціуму тощо) є майно, добровільно передане йому

підприємствами й організаціями, а також набуте в резуль-

таті господарської діяльності та на інших підставах, не забо-

ронених законом.

Оскільки підприємства, які входять до складу зазначених

організаційних структур, зберігають права юридичної особи

і на них поширюється дія Закону <Про підприємства в Ук-

раїні>, їх майно не входить до складу об'єктів права влас-

ності господарського об'єднання. Проте, майно створених

!!120

об'єднанням підприємств є власністю об'єднання. Такі

підприємства можуть вийти зі складу об'єднання лише за

його згодою. Якщо діяльність господарського об'єднання

припиняється, майно, яке залишилося, розподіляється між

підприємствами та організаціями, що входили до нього.

Об'єктами права власності громадських об'єднань, у тому

числі професійних спілок, благодійних та інших громадсь-

ких фондів, є кошти та інше майно, необхідне для здійснен-

ня їх статутної діяльності, в тому числі майно культурно-

освітнього та оздоровчого призначення, акції та інші цінні

папери, жилі будинки, споруди виробничого і невиробни-

чого призначення, обладнання, устаткування, транспортні

засоби та ін. Об'єднання громадян набуває право власності

на кошти та інше майно, передане йому засновниками, чле-

нами (учасниками) або державою, набуте від вступних та

членських внесків, пожертвуване громадянами, підприєм-

ствами, установами та організаціями, а також на майно, прид-

бане за рахунок власних коштів чи на інших підставах, не

заборонених законом.

З метою виконання статутних завдань і цілей зареєстро-

вані об'єднання громадян можуть здійснювати необхідну

господарську та іншу комерційну діяльність шляхом ство-

рення госпрозрахункових установ та організацій зі статусом

юридичної особи, заснування підприємств у порядку, вста-

новленому законодавством. Громадські організації мають

право на майно та кошти, придбані в результаті господар-

ської та іншої комерційної діяльності створених ними госп-

розрахункових установ та організацій, заснованих

підприємств.

Право власності об'єднань громадян реалізують Їх вищі

статутні органи управління (загальні збори, конференції,

з'їзди тощо) в порядку, передбаченому законодавством Ук-

раїни та статутними документами.

Специфічний правовий режим чинним законодавством

встановлено щодо майна, належного політичним партіям та

організаціям. Зазначені об'єднання громадян можуть мати у

власності майно, необхідне виключно для забезпечення ви-

конання статутних функцій. Політичні партії, створювані

ними установи і організації не мають права засновувати

підприємства) крім засобів масової інформації, та займатися

!!121

господарською та іншою комерційною діяльністю за винят-

ком продажу суспільно-політичної літератури, інших про-

пагандистсько-агітаційних матеріалів, виробів із власною

символікою, проведення фестивалів, свят, виставок, лекцій,

інших суспільно-політичних заходів. Законом України від

16 червня 1992 р. <Про об'єднання громадян> встановлено й

інші особливості правового режиму майна політичних партій,

зокрема, обмеження щодо одержання коштів та іншого майна

(ст.22 Закону).

Релігійні організації як суб'єкти права колективної влас-

ності володіють, користуються і розпоряджаються належ-

ним їм майном. В їх власності можуть бути будівлі, предме-

ти культу, об'єкти виробничого, соціального і добродійного

призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне

для забезпечення їх діяльності. Релігійні організації мають

право власності на майно, придбане або створене ними за

рахунок власних коштів, пожертвуване громадянами, органі-

заціями або передане державою, а також придбане на інших

підставах, передбачених законом. Хоча релігійні організації

мають право відповідно до Закону України від 23 квітня

1991 р. <Про свободу совісті та релігійні організації> здійсню-

вати виробничу та господарську діяльність, питома вага такої

діяльності в економіці України незначна.

4. Право приватної власності

Приватна власність в Україні, як і в інших державах -

республіках колишнього СРСР, має незначну питому вагу в

економічному житті. І хоч у процесі приватизації вона буде

зростати, проте, враховуючи економічні та історичні умови

розвитку України, ця форма власності навряд чи матиме

найближчим часом вирішальне значення і зможе стати ос-