17015

Організаційне проектування

Лекция

Менеджмент, консалтинг и предпринимательство

ТЕМА 8. Організаційне проектування План лекції Проектування робіт в організації. Департаменталізація. Делегування повноважень. Механізми координації. Типи організаційних структур управління 1. Проектування робіт в організації З практич...

Украинкский

2013-06-29

19.11 MB

6 чел.

ТЕМА 8. Організаційне проектування

План лекції

  1.  Проектування робіт в організації.
  2.  Департаменталізація.
  3.  Делегування повноважень.
  4.  Механізми координації.
  5.  Типи організаційних структур управління

1. Проектування робіт в організації

З практичної точки зору реалізація функції організації, тобто процес організаційного проектування, складається з взаємопов’язаних етапів:

1. Поділ праці – процес поділу загальної роботи в організації на окремі завдання, достатні для виконання окремим працівником відповідно до його кваліфікації та здібностей. Фактично це є спеціалізація.

З практичної точки зору спеціалізація означає з’ясування сутності та змісту кожної роботи в організації. Цей процес називається проектуванням робіт та має такі конкретні результати:

  •  специфікації робіт;
  •  посадові інструкції;
  •  кваліфікаційні характеристики.

Процес проектування робіт складається з двох стадій:

а) аналіз робіт (аналіз виробничих операцій);

б) власне проектування робіт.

Аналіз робіт виявляє такі три основні аспекти роботи:

  1.  зміст роботи (задачі та види діяльності, які мають виконуватися в її межах);
  2.  вимоги до роботи (освіта, досвід, стаж роботи, наявність відповідного ступеня, ліцензії, навичок, здібностей тощо);
  3.  середовище здійснення (умови праці, ступінь відповідальності, ступінь контролю з боку начальника, ступінь припустимої помилки тощо).

Проектування робіт виявляє дві ключові характеристики роботи:

а) обсяг роботи (кількість різних операцій та/або задач, які виконуються одним працівником та частота їх повторення);

б) змістовність роботи (відносний ступінь впливу працівника на роботу або на її середовище):

  •  самостійність у плануванні та виконанні роботи;
  •  самостійність у визначенні ритму роботи;
  •  участь у прийнятті рішень тощо.

Термін “проектування робіт “ з’явився в надрах класичної школи менеджменту. Багато з ранніх ідей науки управління оберталися навколо проектування робіт з точки зору максимального використання переваг спеціалізації.

З розвитком та удосконаленням виробництва почали виявлятися негативні сторони спеціалізації. Виникла потреба змінити традиційну спрямованість проектування робіт. Разом з тим з’явився і новий термін “перепроектування робіт” або “реорганізація робіт”.

До основних методів перепроектування робіт належать (рис. 8.1):

1) Ротація робіт – переміщення працівників через певні проміжки часу з однієї роботи на іншу. Ротація робіт може бути як горизонтальною так і вертикальною.

Переваги:

  •  накопичується досвід у суміжних сферах;
  •  усувається одноманітність та монотонність;
  •  покращується розуміння інших видів діяльності.

2) Формування робочих модулів – ротація у відносно короткі проміжки часу, наприклад, впродовж одного робочого дня.

3) Розширення роботи (JOB ENLARGEMENT) - означає горизонтальне розширення даної роботи за рахунок збільшення кількості операцій, які виконуються в її межах, та зменшення частоти повторення циклу роботи. Розширення робіт означає їх диверсифікацію.

4) Збагачення роботи (JOB ENRICHMENT) - це процес поглиблення роботи, підвищення її змістовності шляхом:

  •  встановлення безпосереднього зворотного зв’язку;
  •  надання можливості навчатися (підвищувати кваліфікацію);
  •  надання можливості самостійно опрацьовувати графік роботи;
  •  зменшення ступеня контролю.

5) Використання альтернативних графіків роботи.

Варіанти:

а) “стислий робочий тиждень” (програма 4-40, тобто 4-добовий 40-годинний робочий тиждень);

б) “гнучкий час” (працівник має можливість в певних межах змінювати час початку та закінчення робочого дня).

Рис. 8.1. Методи перепроектування робіт в організації

В практиці західних фірм поширені також методи проектування роботи груп:

а) створення інтегрованих робочих команд (за типом бригад);

б) створення автономних робочих команд (завдання доводиться як кінцевий результат діяльності, а решту – вирішує команда).;

в) гуртки якості.

В процесі перепроектування робіт досить часто використовується інструмент, який отримав назву “Модель характеристик роботи” Р. Хекмана (МХР).

Згідно з МХР будь-яку роботу в організації можна охарактеризувати за допомогою 5 базових параметрів (рис. 8.2):

Рис. 8.2. Графічна інтерпретація моделі характеристики робіт

Дж. Р. Хекмана та Г. Р. Олдхема

  1.  сполучання навичок – це ступінь, в якому робота вимагає варіювання різних дій, щоб працівник міг використовувати різні свої навички та здібності;
  2.  визначеність завдання – це ступінь, в якому робота в цілому вимагає завершеності, та ступінь, в якому можна ідентифікувати окремі частини роботи;
  3.  значущість завдання – це ступінь, в якому дана робота впливає на роботу інших співробітників організації;
  4.  самостійність (автономність) – це ступінь, в якому робота забезпечує реальну свободу дій (незалежність) працівника у встановленні графіку роботи та процедур її виконання;
  5.  зворотній зв’язок – це ступінь, в якому робота вимагає отримання чіткої інформації про ефективність її виконання.

Зазначені базові параметри роботи дозволяють працівникові відчути три можливі психологічні стани:

  1.  відчуття значущості роботи (ступінь сприйняття важливості та цінності роботи з позиції працівника);
  2.  відчуття відповідальності за результати роботи (підзвітність за свою роботу);
  3.  знання реальних результатів своєї роботи (сприйняття результативності та ефективності виконаної роботи).

Роботи, що забезпечують високий ступінь цих трьох станів, призводять до:

  •  високої мотивації за рахунок самої роботи;
  •  високої якості виконання робіт;
  •  високої задоволеності роботою;
  •  зниження плинності кадрів та кількості прогулів.

Проте не всі працівники позитивно реагують на покращення базових параметрів роботи. Практика свідчить, що МХР доцільно застосовувати тільки до працівників з прагненням до зростання та досягнень.

Базові параметри роботи впливають на обсяги потенційної мотивації (ОПМ) працівників наступним чином:

Вплив наведених методів перепроектування робіт на базові характеристики робіт у відповідності до моделі Дж. Р. Хекмана та Г. Р. Олдхема наведені у табл. 8.1.

Таблиця 8.1

Вплив методів перепроектування робіт на базові параметри робіт


2. Департаменталізація

Департаменталізація – це процес групування робіт і видів діяльності в окремі підрозділи організації (бригади, групи, сектори, відділи, цехи, виробництва тощо).

Відповідно до ознак, покладених в основу групування видів діяльності, розрізняють декілька базових схем департаменталізації (рис. 8.3):

Рис. 8.3. Базові схеми департаменталізації

  •  функціональна – за основними функціями управління;
  •  продуктова –за окремими видами  продуктів, що виробляються;
  •  територіальна – за географією фізичного розташування підрозділів;
  •  орієнтована на споживача – за принципом задоволення потреб найбільш значущих споживачів.

Кожний із зазначених способів групування обумовлює виникнення проблем координаційного характеру, оскільки має свої переваги та недоліки. Тому на практиці спостерігається змішування базових схем департаменталізації, тобто використовуються різні способи групування для підрозділів, які знаходяться навіть на одному організаційному рівні.


3. Делегування повноважень

Делегування повноважень – це процес передачі керівником частини будь-якої своєї роботи та повноважень, необхідних для її виконання, підлеглому, який приймає на себе відповідальність за її виконання. За допомогою делегування повноважень встановлюються формальні відносини та посадові зв`язки працівників в організації. Саме вони слугують основою для упорядкування спільної діяльності підрозділів і забезпечують можливості координувати роботу організації.

Необхідність делегування повноважень є наслідком обмеженості можливостей та здібностей керівника (одна людина не спроможна виконувати весь комплекс робіт з управління всією організацією) та необхідності спеціалізації в управлінні.

Елементи делегування повноважень:

  •  передача повноважень (надання підлеглому обмеженого права приймати рішення, використовувати ресурси і спрямовувати зусилля підлеглих на виконання поставлених завдань);
  •  прийняття відповідальності (прийняття підлеглим зобов’язань виконувати поставлені завдання і забезпечувати їх задовільне вирішення);
  •  підзвітність (вимога до підлеглого, який має усвідомлювати наслідки своїх дій і повідомляти про них своєму безпосередньому начальнику).

Делегування призводить до позитивних наслідків за умови зваженого узгодження цих трьох складових, які утворюють "піраміду управління" (рис. 8.4).

Рис. 8.4. “Піраміда управління”

Відповідальність і повноваження мають бути збалансованими із підзвітністю:

а) за допомогою заохочення (позитивний результат виконання завдання);

б) за допомогою покарання (негативний результат виконання завдання).

Разом з тим слід зауважити, що підлеглий ніколи не буде нести повної відповідальності за результати дорученої справи, оскільки за неї в цілому відповідає той, хто передає свої повноваження.

Існують три типи повноваження, що передаються підлеглим:

  •  лінійні;
  •  штабні;
  •  функціональні.

Лінійні – це повноваження, які передаються від начальника безпосередньо його підлеглому і далі іншим підлеглим. Делегування лінійних повноважень утворює ієрархію рівнів управління в організації. Така ієрархічна побудова називається "скалярним принципом організації". Отже, повноваження лінійного керівника знаходяться у прямому ланцюгу команд від вищого керівника до виконавця.

Штабні (апаратні, адміністративні) – це повноваження, що передаються особам, які здійснюють консультативні, обслуговуючі функції щодо лінійних керівників. Повноваження штабного керівника пов’язані з експертизою, підготовкою рекомендацій, підтримкою лінійних керівників. Сутність штабних посадових зв’язків полягає у їх дорадчому характері.

Функціональні - це повноваження, що дозволяють особі, якій вони передаються, в межах її компетенції пропонувати або забороняти певні дії підлеглим лінійних керівників. Іншими словами, функціональні повноваження дають право контролю за окремими видами діяльності інших підрозділів. При цьому слід зауважити, що функціональні повноваження є обмеженою формою повноважень. Вони охоплюють лише окремі специфічні види діяльності (наприклад, робота з кадрами, організація обліку тощо). Разом з тим, порушується принцип єдиноначальності - підлеглий, на якого розповсюджуються дії функціонального керівника, має одразу двох начальників: лінійного та функціонального. Це часто спричиняє конфлікти між центральним апаратом управління та керівниками лінійних підрозділів.

4. Встановлення діапазон контролю. Внаслідок делегування повноважень в організації виникає декілька організаційних рівнів управління. Кількість організаційних рівнів визначається кількістю співробітників організації безпосередньо підлеглих одному керівникові. Діапазон контролю – це кількість працівників, безпосередньо підлеглих даному менеджерові.

Збільшення кількості рівнів управління суттєво впливає на ефективність діяльності організації:

  1.  збільшення витрат на управління у зв’язку із зростанням кількості менеджерів;
  2.  ускладнення зв’язків між підрозділами, викривлення інформація;
  3.  ускладнення планування і контролю.

Вартість управлінських рівнів є настільки значною, що кожному менеджерові бажано підпорядковувати максимальну кількість підлеглих, роботою яких можна було б ефективно керувати. Постає проблема визначення оптимального числа підлеглих.

Для усвідомлення проблеми визначення діапазону контролю часто використовується теорія зв’язків “підлеглий-керівник”, запропонована французьким консультантом з управління В.А. Грейкунасом (1933 р.).

За теорією Грейкунаса існує 3 види посадових зв’язків “підлеглий - керівник”:

  1.  прямий одиничний зв’язок (керівник-підлеглий);
  2.  прямий груповий зв’язок (керівник-можливі групи підлеглих);
  3.  перехресний зв’язок (зв’язки між підлеглими).

Для визначення загальної кількості усіх можливих видів зв’язків В.А. Грейкунас запропонував таку формулу:

де І – загальна кількість можливих взаємодій керівника з підлеглими та підлеглими між собою;

N – кількість підлеглих.

Якщо  N = 2, то І =    6

N = 3, то І =   18

N = 5, то І = 100

Таким чином, складність управління за Грейкунасом зростає у геометричній прогресії в залежності від кількості підлеглих.

Недоліком цієї теорії є те, що вагомість та практична користь цієї формули зменшується внаслідок того, що вона не враховує частоту та жорсткість посадових зв’язків стосовно витрат часу на їх здійснення. Для керівника (це визнавав і Грейкунас) загальна кількість потенційних посадових зв’язків не так важлива, як їх частота та час, який вони відбирають.

Будь-яка управлінська дія, яка скорочує кількість та частоту посадових зв’язків, може збільшити діапазон контролю і, внаслідок цього, скоротити витрати від надмірної кількості підрозділів.

Чинники, що суттєво впливають на частоту та кількість посадових зв’язків:

  •  рівень професійної підготовки підлеглих. Чим вище професійна підготовка підлеглих, тим ширше може бути діапазон контролю;
  •  ступінь складності завдань, що виконуються підлеглими. Чим складніші завдання – тим вужчим має бути діапазон контролю;
  •  ступінь одноманітності завдань підлеглих. Чим більш схожими є такі завдання, тим ширше може бути діапазон контролю;
  •  ступінь, у якому діяльність підлеглих піддається плануванню. Чітке формулювання завдань для підлеглих розширює діапазон контролю;
  •  ступінь мінливості завдань підлеглих. Чим частіше змінюються завдання підлеглих, тим вужчим має бути діапазон контролю;
  •  потреби у вказівках (директивах) для підлеглих. Чим більше потреби у регулярному спрямуванні діяльності підлеглих, тим вужчим має бути діапазон контролю.

На практиці у вирішенні проблеми діапазону контролю в сучасних умовах домінуючим є ситуаційний підхід. Згідно до ситуаційного підходу кожна управлінська ситуація характеризується великою кількістю змінних, які і не дозволяють стверджувати, що існує оптимальна кількість підлеглих, якими менеджер здатний ефективно керувати. Отже, з практичної точки зору у кожному конкретному випадку швидше слід шукати причини, які обмежують діапазон контролю, ніж передбачати, що існує його загальноприйнята кількісна межа.

Розрізняють два види норми керованості (діапазону контролю):

  1.  норму на нижчих рівнях управління;
  2.  норму на вищих рівнях управління.

На нижчих рівнях N може сягати 30, на вищих N обмежується 3 – 7.

В кожній організації має бути визначено, якою кількістю підлеглих може управляти керівник. Відповідно до обраного діапазону контролю формується висока або пласка структура організації, кожна з яких має свої переваги та недоліки (рис. 8.5).

Рис. 8.5. Порівняльна характеристика високої та плоскої структур організації


4. Механізми координації

Щоб організація функціонувала як єдиний організм, необхідно налагодити взаємодію між створеними організаційними одиницями та окремими виконавцями. Це досягається шляхом створення механізмів координації.

Координація робіт – це процес узгодження дій усіх підсистем організації для досягнення її цілей. Координація роботи здійснюється (рис. 8.6):

  1.  шляхом підпорядкування (вертикальна координація);
  2.  шляхом встановлення зв’язків між підрозділами одного організаційного рівня (горизонтальна координація).

Рис. 8.6. Механізми координації діяльності організації

Вертикальна координація ґрунтується на вказівках, які проходять по ланцюгу команд. В межах вертикальної координації менеджер узгоджує роботу своїх підлеглих. Одночасно робота даного менеджера узгоджується його начальником з роботою паралельних підрозділів.

Механізми вертикальної координації:

  1.  прямий контроль (надання керівникові повноважень розподіляти завдання та контролювати їх виконання, тобто використання ієрархії управління);
  2.  стандартизація (визначення способу, за допомогою якого операція, завдання, дія повинні бути виконані). Стандартизація здійснюється через застосування: правил; стандартних операційних процедур; опрацювання графіків роботи.

Горизонтальна координація ґрунтується на взаємних контактах співробітників, які знаходяться на одному рівні в ієрархічній структурі.

Механізми горизонтальної координації:

  1.  взаємодопомога (взаємні комунікації);
  2.  оперативні групи (тимчасові робочі групи);
  3.  комісії (постійні робочі групи);
  4.  збори між підрозділами організації.

Взаємодопомога (особисті взаємозв’язки, взаємні комунікації) – це найпростіша форма координації (безпосередні неформальні контакти між співробітниками організації). Вона можлива за умови розвинутих неформальних зв’язків в організації та слугує методом збагачення роботи та зменшення кількості контролерів.

Оперативна група (тимчасова робоча група) – це організаційна група, яка створюється з працівників різних підрозділів для виконання спеціального завдання або вирішення специфічної короткострокової проблеми. Оперативна група – це засіб керування спеціальними проектами із залученням багатьох людей із різних підрозділів. Одночасно вона слугує засобом підвищення гнучкості організації та прискорення реакції на зміни.

Комісія  це постійна група, яка сформована з представників різних підрозділів організації з метою вирішення певної довгострокової проблеми або виконання довгострокового завдання.

До методів горизонтальної координації відноситься також організація зборів за участю співробітників різних підрозділів організації.

Існують також так звані нетрадиційні механізми координації, до яких, зокрема, відносяться:

а) організаційна культура – комплекс цінностей, пріоритетів, неписаних правил, що впливають на ведення справ організацією та в організації.

б) неформальна організація – система взаємозв’язків між співробітниками організації, які виникають і розвиваються спонтанно (не санкціоновано). Внаслідок цього в організації формуються неформальні центри влади, тобто такі, які не відображені в організаційній схемі.


4. Типи організаційних структур управління

Завдання менеджера в процесі організації полягає в тому, щоб надати усім компонентам організації такої форми та об’єднати їх таким чином, щоб фірма являла собою одне ціле і функціонувала цілеспрямовано. Саме тому, в будь-якій фірмі існує певна підпорядкованість між її складовими частинами та рівнями менеджменту, чіткий розподіл влади, прав та відповідальності.

Для відображення структурних взаємозв’язків основних рівнів та підрозділів організації, їх підпорядкованості на практиці використовують схеми організаційної структури управління. Такі схеми є лише скелетом системи управління, оскільки не розкривають склад та зміст функцій, прав та обов’язків підрозділів та посадових осіб.

В теорії і практиці менеджменту відомі багато різних типів структур управління, які можна звести до наступних:

  •  лінійна організаційна структура;
  •  лінійно-штабна організаційна структура;
  •  функціональна організаційна структура;
  •  лінійно-функціональна організаційна структура;
  •  дивізіональна організаційна структура;
  •  матрична організаційна структура;
  •  та інші: проектна, кластерна, модульна, атомістична.

Лінійна організаційна структура являє собою систему управління, в якій кожний підлеглий має тільки одного керівника і в кожному підрозділі виконується весь комплекс робіт, пов’язаних з його управлінням. Схематично ця структура зображена на рис. 8.7.

Переваги:

  •  чіткість і простота взаємодії (відсутні суперечливі розпорядження);
  •  надійний контроль та дисципліна (відповідальність кожного за виконання свого завдання);
  •  оперативність прийняття та виконання управлінських рішень;
  •  економічність (за умови невеликих розмірів організації).

Недоліки:

  •  потреба в керівниках універсальної кваліфікації;
  •  обмеження ініціативи працівників нижчих рівнів;
  •  перевантаження вищого керівництва;
  •  можливість необґрунтованого збільшення управлінського апарату.

Рис. 8.7. Схема лінійної організаційної структури

Лінійно-штабна організаційна структура є різновидом лінійної оргструктури. За такої структури для розвантаження вищого керівництва створюється штаб, до складу якого включають фахівців з різних видів діяльності. Всі виконавці підпорядковуються безпосередньо лінійним керівникам. Повноваження штабних спеціалістів стосуються підготовки порад та рекомендацій лінійним керівникам або видачі вказівок виконавцям за дорученням лінійного керівника. Завдяки цьому підвищується ступінь оперативного та організаційного реагування. Принципова схема лінійно-штабної оргструктури наведена на рис. 8.8.

Рис. 8.8. Схема лінійно-штабної організаційної структури

Переваги:

  •  чіткість і простота взаємодії (відсутні суперечливі розпорядження);
  •  надійний контроль та дисципліна (відповідальність кожного за виконання свого завдання);
  •  оперативність прийняття та виконання управлінських рішень.

Недоліки:

  •  обмеження ініціативи працівників нижчих рівнів;
  •  можливість необґрунтованого збільшення управлінського апарату.

Функціональна організаційна структура. Особливість цього типу оргструктури полягає в тому, що для виконання певних функцій управління утворюються окремі управлінські підрозділи, які передають виконавцям обов’язкові для них рішення, тобто функціональний керівник в межах своєї сфери діяльності здійснює керівництво виконавцями (рис. 8.9).

Рис. 8.9. Схема функціональної організаційної структури

Завдяки спеціалізації функціональних керівників виникає можливість управління великою кількістю виконавців, а отже і зменшується кількість рівнів управління. До обов’язків вищого керівника входить: регулювання відносин між функціональними керівниками.

Переваги:

  •  спеціалізація функціональних керівників;
  •  інформаційна оперативність;
  •  розвантаження вищого керівництва.

Недоліки:

  •  порушення принципу єдиноначальності;
  •  складність контролю;
  •  недостатня гнучкість.

Лінійно-функціональна організаційна структура являє собою комбінацію лінійної та функціональної структур. В основу такої структури покладено принцип розподілу повноважень і відповідальності за функціями та прийняття рішень по вертикалі. Лінійно-функціональна структура дозволяє організувати управління за лінійною схемою, а функціональні підрозділи допомагають лінійним керівникам у вирішенні відповідних управлінських функцій (рис. 8.10).

Рис. 8.10. Схема лінійно-функціональної організаційної структури

Із схеми випливає, що функціональні керівники мають право безпосередньо впливати на виконавців. При цьому, щоб усунути можливість отримання виконавцями суперечливих вказівок, використовують одне з наступних застережень:

  1.  вводиться пріоритет вказівок лінійного керівника;
  2.  функціональному керівнику передається лише частина повноважень;
  3.  функціональному керівнику передається тільки право рекомендацій.

Переваги лінійно-функціональної структури поєднують переваги лінійних та функціональних структур.

Недоліки:

  •  складність взаємодії лінійних і функціональних керівників;
  •  перевантаження керівників в умовах реорганізації;
  •  опір змінам в організації.

Лінійно-функціональна оргструктура застосовується при вирішенні задач, які постійно повторюються, забезпечуючи максимальну стабільність організації. Вона ефективна для масового виробництва зі стабільним асортиментом продукції за незначних (еволюційних) змін технології виробництва.

Дивізіональна організаційна структура. Групування видів діяльності тут здійснюється за принципом поділу праці за цілями. Це означає, що навколо певного виробництва формується організаційний підрозділ з автономією у здійсненні своєї повсякденної операційної діяльності (рис. 8.11).

Рис. 8.11. Схема дивізіональної організаційної структури

Перехід до дивізіональної організаційної структури означає подальший розподіл управлінської праці, який відбивається у децентралізації оперативних функцій управління, що передаються виробничим підрозділам, та централізації загальнокорпоративних функцій управління, що сконцентровані на вищому рівні управління у штаб-квартирі компанії (фінансова діяльність, розробка стратегії тощо).

Переваги:

  •  оперативна самостійність виробничих підрозділів;
  •  підвищення якості рішень (наближення до проблем);
  •  внутрішньофірмова конкуренція.

Недоліки:

  •  дублювання функцій управління на рівні підрозділів;
  •  високі витрати на утримання апарату управління.

Дивізіональна організаційна структура відповідає умовам динамічного середовища та організаціям із великою кількістю виробництв, життєвий цикл яких відносно тривалий.

Матрична організаційна структура з’явилась як відповідь на підвищення ступеню динамічності (мінливості) середовища функціонування фірм. Особливістю оргструктур у такому середовищі є високий ступінь адаптивності, що забезпечується тимчасовим характером функціонування структурних одиниць.

В матричній організаційній структурі крім звичайних функціональних підрозділів, які функціонують постійно, формуються так звані проектні групи як тимчасові колективи. Проектні групи відповідають за реалізацію стратегічних планів. Працівники проектних груп залишаються членами своїх функціональних підрозділів і повертаються в підпорядкування своїх функціональних керівників після розформування своєї проектної групи (рис. 8.12).

Переваги:

  •  висока адаптивність до змін середовища;
  •  ефективні механізми координації.

Недоліки:

  •  обмежена сфера застосування;
  •  конфлікти між функціональними керівниками і керівниками проектів.

Рис. 8.12. Схема матричної організаційної структури

Для вибору типу організаційної структури управління використовують такі основні методи:

  1.  Метод аналогій – полягає у застосуванні організаційних форм, що виправдали себе в організаціях із схожими організаційними характеристиками (середовищем, стратегією, технологією, розмірами).
  2.  Експертно-аналітичний метод – полягає в обстеженні і аналітичному вивченні організації кваліфікованими фахівцями - експертами, які і розробляють відповідну організаційну структуру управління.
  3.  Метод структуризації цілей – передбачає розробку системи цілей організації, включаючи їх кількісне та якісне формулювання і наступний аналіз базових організаційних структур з точки зору їх відповідності системі цілей.
  4.  Метод організаційного моделювання – базується на розробці різних варіантів можливих організаційних структур для конкретних об’єктів управління з наступним їх порівнянням (співставленням) і оцінкою за певними критеріями. Критеріями ефективності при співставленні різних варіантів організаційних структур слугують можливості щонайповнішого досягнення цілей організації при відносно нижчих витратах на її функціонування.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

74857. Причитания как жанр обрядовой поэзии (ответ сделан по конспекту статьи Чистова «Русская причеть» + кое-что добавлено из учебника Ю. М. Соколова) 101.52 KB
  Следует рассматривать причитания в их связи с обрядами свадебными похоронными рекрутскимиибо как жанр они бытуют преимущественно в рамках обряда. В этих случаях причитания становились ритуально обязательными моментами обряда создавалась...
74858. Понятие о песенно-эпической циклизации в былинах. Образ князя Владимира 156.09 KB
  Святорусские богатыри Былины о Садко о Василии Буслаеве. Василий выиграл пари у Новгорода как и Садкокупец в одной из былин. Иной тип героя представляет Садко. Садко выражает собою бесконечную удаль; но эта сила и удаль основаны на бесконечных денежных средствах приобретение которых возможно только в торговой общине.
74859. Народная свадебная поэзия (состав и отношение к обрядам) 74.95 KB
  Свадебный приговор ритуальная речь участников свадьбы; основные носители сторона жениха; смеховая стилистика Свадебные лирические песни исполняют девушки или женщины хор поигрицы; взгляд на свадьбу со стороны; сюжетность; повествование от 3 л. Свадебные величальные песни исполняют девушки или женщины поигрицы в составе ритуала опевания; хвалебный характер; идеальный мир Свадебные корильные песни исполняют...
74860. Фольклорная гипербола как поэтический приём 81.63 KB
  В зависимости от специфики жанра гипербола преувеличивая что-либо выполняет разные функции. жанры календарного обрядового фольклора величальные корильные песни заклинательные песни гипербола тоже выполняет магическую функцию. В подобной функции гипербола выступает и в жатвенных песнях где заклинается богатый урожай: В поле копами копнами На гумне стогами.
74861. Тема солдатчины и военной службы в фольклоре 99.82 KB
  Точка зрения раскрытия темы: Раскрытие темы со стороны родственников людей не связанных напрямую с военной службой причитания сказки новеллистические баллады Раскрытие темы со стороны солдат причитания солдатские песни исторические песни анекдоты пословицы поговорки сказки новеллистические Предмет изображения произведений данного тематического круга: Тяготы военной службы причитания солдатские песни пословицы поговорки баллады Бытовые ситуации отдельные сцены солдатской жизни анекдоты пословицы и...
74862. Исследование Проппа «Исторические корни волшебной сказки» 66.32 KB
  Волшебная сказка древнее феодализма создавалась на основе докапиталистических форм и социальной жизни нужно сравнивать с исторической действительностью прошлого важно определить при каком социальном строе создавались отдельные мотивы и вся сказка. Сказка как явление надстроечного характера Часто предпосылки выступают продуктом эпохи. Сказка не соответствует той форме производства при которой она существует. Сказка и социальные институты прошлого.
74863. ПРОБЛЕМЫ ИСТОРИЧЕСКОГО ИЗУЧЕНИЯ ФОЛЬКЛОРА В РАБОТАХ ПРОППА РУССКИЙ ГЕРОИЧЕСКИЙ ЭПОС И РЫБАКОВА ДРЕВНЯЯ РУСЬ. СКАЗАНИЯ. БЫЛИНЫ. ЛЕТОПИСИ 49.27 KB
  Проппа Русский героический эпос первая и остающаяся до сих пор единственной монография посвящённая русским былинам. Автором рассмотрены все многообразные сюжеты так что возможно использовать книгу в качестве справочника по эпосу. Народ вкладывает в эпос свои стремления содержание песен настраивает его на высокий моральный уровень.
74864. Частушки (происхождение, темы, поэтика) 61.23 KB
  Частушка является самым распространенным жанром песенной поэзии. Частушка очень ярко и быстро откликалась на самые разнообразные темы современности. Частушка представляет собой одновременно и памятник далекого прошлого и громкий голос современности. Одна и та же частушка может существовать десятилетиями подвергаясь мелким крупным изменениям.
74865. Роды и виды детского фольклора 57.99 KB
  Пестушка как явление игрового фольклора. Практическая функция. Потешка (“Ладушки”, “Сорока” и др.) и ее развитые игровые и словесные формы. Прибаутки как явление словесного творчества. Их структурные формы как маленьких сказочек в стихах. Особый вид прибауток-перевертыши. Нарочитое смещение в прибаутках реальных связей и отношений как педагогическое свойство и средство комического.