17336

ЕКОНОМІЧНА ДУМКА В РОСІЇ

Лекция

Экономическая теория и математическое моделирование

ЕКОНОМІЧНА ДУМКА В РОСІЇ На стані російської суспільної у тім числі економічної думки ХІХ ст. позначились особливості історичного розвитку країни. Якщо на Заході економічна думка вирішувала проблеми капіталізму як реально існуючого способу виробництва то прогре...

Украинкский

2013-07-01

174 KB

1 чел.

ЕКОНОМІЧНА ДУМКА В РОСІЇ

На стані російської суспільної, у тім числі економічної, думки ХІХ ст. позначились особливості історичного розвитку країни. Якщо на Заході економічна думка вирішувала проблеми капіталізму як реально існуючого способу виробництва, то прогресивна наукова думка Росії ще тільки дискутувала проблеми переходу від феодалізму до капіталізму, ліквідації кріпацтва.

Ліквідація кріпацтва прискорила розвиток капіталізму як у промисловості, так і в сільському господарстві. Але цей процес від-
бувався за наявності в суспільстві значних залишків феодалізму,
що визначало своєрідність капіталістичного розвитку і класової
боротьби в Росії. Найзлободеннішими економічними питаннями в перші пореформені десятиріччя було питання про перспективи н
ародногосподарського розвитку, про долю капіталізму в країні. Представники різних класів та їхні ідеологи по-різному намагалися відповісти на них.

1. Економічна думка на початку XIX ст.

На початку XIX ст. в Росії панував феодально-кріпосницький лад. Зародження капіталістичних відносин супроводжувалось зростанням суспільного поділу праці, розвитком промисловості й торгівлі. Основною формою організації промисловості була мануфактура, яка грунтувалася переважно на праці кріпаків.

Промисловість, що народжувалась, потребувала фінансової і кредитної допомоги держави, а також захисту від іноземної конкуренції. Незважаючи на перешкоди формується буржуазна власність. Посилюється процес розпаду феодальних відносин. Значну роль у цьому процесі відігравало купецтво. Усе це позначилось на формуванні нових (порівняно з XVIII ст.) ідей і теорій. Проте в цілому можна зазначити, що основною економічною проблемою був пошук шляхів народногосподарського розвитку, зв’язаний із кризою кріпосництва.

Економічні ідеї консервативного дворянства. Представники консервативного та реакційного дворянства виступали за збереження кріпацтва і самодержавства. Вони ідеалізували становище селян і їх відносини з поміщиками. Ці погляди обстоювали й такі провідні російські журнали, як «Вісник Європи» й «Дух журналів», друкуючи статті, автори котрих не лише захищали і виправдовували кріпацтво, а й вихваляли його. Так, «Дух журналів» намагався довести, що життя російського селянина «безтурботне і щасливе», а відносини між поміщиками і селянами мають «сімейний характер» і є значно людянішими, ніж становище селян в інших країнах, де немає кріпацтва. Про це, зокрема, писав дворянин Правдін у статті «Порівняння російських селян з іноземними» (1817).

На сторінках журналу пропагувалась думка про переваги панщини перед оброком. Якщо поміщики й погоджувались на введення оброку, то виступали за його збільшення.

Навіть розробляючи з доручення уряду проекти звільнення селян, консерватори намагалися всіляко обмежити й ускладнити цей процес. Так, проектом графа О. А. Аракчеєва передбачалось не звільнення селян, а лише переведення їх у категорію державних, тобто у власність держави. Аракчеєв пропонував викупити селян з землею в поміщиків за згодою останніх. Кількість землі, яку передбачалось залишити селянам, не повинна була перевищувати двох десятин на ревізьку душу. А це означало, що в поміщиків лишилося б більше половини землі, що була досі в користуванні селян.

Інший державний діяч того часу Є. Ф. Канкрін, який теж з доручення Олександра I розробляв пропозиції щодо звільнення селян, виходив з того, що цей процес має бути повільним. Поетапне вирішення проблеми кріпацтва він пропонував здійснити не менш ніж за 60 років.

Консервативне дворянство не лише намагалось зберегти феодальні відносини на селі, а й виступало проти розвитку промисловості. Одним із аргументів на користь збереження натурального сільського господарства і проти розвитку промисловості той самий Канкрін називав неминучість появи пролетаріату.

Ліберальне дворянство. Погляди ліберального дворянства на проблеми народногосподарського розвитку були в цілому прогре-
сивними. Вони підтримували розвиток у країні нових економіч-
них відносин. Представники ліберального дворянства, котрі посі-
дали високі урядові посади, пропонували економічні реформи, які
б сприяли розвитку капіталістичних відносин. Так, відомий дер-
жавний діяч Росії початку ХІХ ст. М. М. Сперанський розробляв проекти сприяння буржуазії, що народжувалась. Він ставив питан-
ня і про необхідність реформування державного управління в цьому ж н
апрямі.

Видатний державний і громадський діяч М. С. Мордвинов був монархістом і сподівався, що самодержавство здійснить економічні реформи. Економічну відсталість країни Мордвинов пояснював недостатнім розвитком промисловості1. Він був прихильником розвитку мануфактурного виробництва, створення банків. Мордвинов (як і Сперанський) обгрунтував необхідність протекціоністської політики для Росії. Щоправда, протекціоністська політика, котру проголошував Мордвинов, була суперечливою. Він намагався лише з допомогою високого мита захистити вітчизняну промисловість від іноземної конкуренції і сприяти тим самим її розвитку за збереження кріпацтва.

Якщо представники реакційного дворянства виступали проти розвитку промисловості, то Мордвинов беззастережно наголошував на тому, що розвиток промисловості є однією з умов успішного розвитку сільського господарства. «Кожний, хто бажає добра сільському жителю, — писав він, — має бажати поширення в країні фабрик. Фабрики збільшують і заохочують його посіви…»2

Проекти перетворень у сільському господарстві були в лібералів менш прогресивними. Так, Сперанський гостро засуджував кріпацтво, наголошував на необхідності його скасування. Але в конкретних рекомендаціях щодо його ліквідації він виходив з необхідності дотримуватись обережності, поступовості. Швидкими непродуманими діями можна, на думку Сперанського, зашкодити сільському господарству.

Ліквідацію кріпацтва він пропонував здійснити в два етапи. На першому — слід обмежитись лише деяким регулюванням повинностей. І лише на другому етапі можна буде звільнити селян. Земельного питання він узагалі не торкався.

Мордвинов також був прихильником реформування сільського господарства. Але його передовсім турбував стан поміщицького господарства, його відсталість і малоприбутковість, які він пояснював застарілими способами обробки землі. Кріпацтво теж є перешкодою розвиткові поміщицького господарства, але — другорядною. Він виступає за збереження поміщицької власності на землю і проголошує необхідність надання поміщикам фінансової допомоги. Звертаючись до проблеми кріпацтва, Мордвинов вважає за можливе, як і консерватори, здійснювати поступове звільнення селян без землі.

Економічні ідеї декабристів. Під назвою декабристів в історію ввійшли дворянські революціонери, які очолили визвольний рух у Росії в першій чверті ХІХ ст. Кульмінаційним пунктом руху було повстання 14 грудня 1825 року.

Політична програма декабристів передбачала знищення самодержавства. Майбутнє Росії вони зв’язували або з республіканським устроєм (П. Пестель, С. Муравйов-Апостол, К. Рилєєв), або зі встановленням конституційної монархії (М. Тургенєв, М. Муравйов).

Центральним питанням соціально-економічної програми декабристів було знищення кріпацтва. Декабристи гостро критикували кріпосницький лад, який гальмував розвиток продуктивних сил країни. Вони були прихильниками переходу до нової економічної системи, що грунтувалася б на особистій і господарській свободі, на приватній власності та вільнонайманій праці.

Програма декабристів об’єктивно була буржуазною, спрямованою на знищення феодального ладу з його становими привілеями та на формування капіталістичних відносин. Проте суб’єктивно декабристи не були ідеологами буржуазії, як не були й ідеологами селянства, інтереси котрого певною мірою відображали.

Виникнення і формування ідеології декабристів зумовлювалося соціально-економічним станом суспільства і розвитком прогресивних ідей у Росії на початку ХІХ ст. У цей час на суспільно-політичній арені з’являються дворянські ліберали-реформатори: М. Сперанський, М. Балуг’янський, М. Мордвинов та інші. Хоч якими різними були ідеологічні засади цих державних діячів, проте їх об’єднував дух реформаторства. «Російським реформатором» назвав М. Сперанського М. Чернишевський. Усі вони мали відношення до поміркованих ліберальних реформ, що розроблялись у перші роки царювання Олександра І.

Той самий період позначено великим інтересом до вивчення політичної економії. На початку ХІХ ст. почалось викладання політичної економії в університетах, ліцеях, гімназіях, що розглядалося царським урядом як підготовка дворянської молоді до державної діяльності. Спочатку викладачами були іноземці, переважно німці, і читали курс німецькою мовою. Але згодом, як писав О.Тургенєв у листі до брата, уже всі, навіть іноземці, зобов’язані були читати лекції російською мовою. «Навіть Політичну Економію викладають тепер Рос…»1

Вивченню політичної економії велику увагу приділяють і майбутні декабристи. У 1816—1817 рр. курс політичної економії слухали у проф. Германа брати Муравйови-Апостоли, Пестель, М. Муравйов, С. Трубецькой, І. Долгоруков, Ф. Глинка та інші. Знайомство з політичною економією стало однією з ознак освіченості дворянина. Викладали політичну економію в університетах (в основному) за А. Смітом.

Головним змістом економічної програми декабристів було скасування кріпацтва. Щодо цього намітились дві тенденції, які знайшли відображення в аграрних проектах П. І. Пестеля («Русская
пр
авда»), а також М. Тургенєва і М. Муравйова.

Павло Іванович Пестель (1793—1826) — народився в сім’ї дворянина Смоленської губернії. Учився в Дрездені. 1810 року вступив до Пажеського корпусу в Петербурзі, де виявив великий інтерес до вивчення історичних і економічних наук, брав участь у Вітчизняній війні 1812 р.

Пестель був одним із організаторів таємного товариства декабристів і керівником його «Південного товариства». Написана ним «Русская правда» стала програмним документом декабристів. В її обговоренні взяли участь члени як Південного, так і Північного товариства. У цьому документі Пестель обгрунтував необхідність докорінного перетворення державного устрою і народного господарства Росії. Він стояв на позиціях ліквідації самодержавства та кріпацтва і встановлення республіканського ладу.

В основу соціально-економічної перебудови Росії Пестель покладав аграрні перетворення. Він розумів, що необхідною пере-
думовою радикальної зміни становища селян є їхня особиста
свобода. Щоб забезпечити селянам справжню свободу, їм треба дати землю. Саме в землі Пестель бачив найважливішу опору су-
спільного благоденства, тому і пропонував наділити кожного ді-
лянкою землі.

Але як забезпечити реалізацію цього наміру? Пестель висуває ідею створення двох форм власності на землю: приватної і суспільної. Він пропонує створити фонд суспільного володіння землею за рахунок поміщицьких і державних земель. У великих землевласників частину землі треба конфіскувати, дрібним — сплатити певну компенсацію. Цей фонд формується у волостях, становить їхню власність і використовується для наділення землею всіх, хто забажає. За користування землею селяни повинні були платити оброк протягом 10—15 років. Такий термін, який Пестель називає перехідним, він встановлює для того, щоб поміщики могли пристосуватись до нових умов.

Аграрний проект Пестеля, незважаючи на певний утопізм, був безумовно прогресивним у плані соціально-економічних перетворень. Пестель приділяє увагу і проблемам розвитку промисловості. Проте тут він не передбачає таких радикальних змін, як у сільському господарстві.

Микола Іванович Тургенєв (1789—1871). Народився в м. Симбірську в дворянській сім’ї. 1811 р. закінчив Геттінгенський університет (Німеччина). Працював у Комісії зі складання законів і в мі-
н
істерстві фінансів. Він залишив велику літературну спадшину:
«Досвід теорії податків» (1818), «Росія і росіяни» (1847), «Питання звільнення і питання управління селян» (1858) та ін.

Центральним у його працях є питання про ставлення до кріпацтва. Звільнення селян він назвав «священною і достойною метою всього життя». У своїх творах М. Тургенєв гостро критикує феодалізм і виступає прихильником свободи в усіх її проявах: свободи особи, свободи господарської діяльності. У кріпацтві він бачив головну перешкоду для економічного розвитку Росії.

М. Тургенєв розробив кілька проектів звільнення селян. Він був прихильником ліквідації кріпацтва з допомогою низки поступових заходів: «…поступового дарування селянам деяких особистих прав...» і «поступового обмеження влади поміщиків»4. Проект передбачав звільнення селян без землі. Для одержання землі селяни мали сплатити викуп поміщикам.

М. Тургенєв намагався довести поміщикам вигідність для них звільнення селян. Селянин, звільнений без землі, або з невеличкою ділянкою, буде економічно залежним від поміщика, який залишається власником землі. Поміщики отримають викуп, а з вільної праці селян матимуть не менший дохід, ніж раніше. Отже, основний зміст економічних перетворень на селі Тургенєв бачив у капіталістичних перетвореннях поміщицького господарства.

Аграрна програма Тургенєва, незважаючи на те, що в ній, на відміну від програми Пестеля, доля селянина підпорядковувалась інтересам поміщицького господарства, була безумовно прогресивною. Усупереч дворянським лібералам він доводив необхідність звільнення одночасно всіх селян, виступав за знищення станових привілеїв тощо. Щодо його заяви про поступове звільнення селян, то, як він писав у своєму щоденнику, вона проголошувалась на випадок, коли ідея одночасного і швидкого звільнення селян натрапить на протидію.

Цікавими є й погляди Тургенєва на розвиток промисловості та торгівлі в Росії. І в цьому питанні він виступив прихильником свободи: свободи розвитку промисловості, свободи торгівлі. Сприйнявши ідеї економічного лібералізму А. Сміта, він уважав, що їх можна застосувати і в тогочасній Росії.

В інтересах поміщиків Тургенєв проголошував принцип свобо-
ди торгівлі. Велике місце в його працях займала проблема опо-
даткування, яку також він вирішував з буржуазно-демократичних поз
ицій.

Микита Михайлович Муравйов (1796—1843). Варіант аграрної реформи поміркованого характеру був розроблений Муравйовим у його «Конституції». Перший варіант «Конституції» передбачав лише особисту свободу селян і позбавлення їх навіть засобів праці. Мало того, позбавлені землі й засобів праці селяни не мали права переходити на роботу до іншого поміщика. Цей проект зазнав критики членів Північного товариства.

Другий варіант проекту залишав за селянами їхні присадибні ділянки, будівлі, засоби праці, худобу. І лише третій варіант, написаний Муравйовим у в’язниці, передбачав надання селянам 2—3 десятин землі на двір, а також право спадкового володіння нею.

Отже, проект Муравйова, як і проект Тургенєва, характеризувалися значною поміркованістю порівняно з проектом Пестеля. Проте навіть такі помірковані проекти аграрних перетворень мали надзвичайно велике значення, тому що ставили питання про необхідність знищення кріпацтва й усунення самодержавства.

2. Економічна думка в період кризи
і ліквідації кріпацтва

До середини ХІХ ст. в Росії чітко виявились ознаки кризи кріпосництва. Феодальна монополія дворянства, що охоронялась самодержавством, гальмувала розвиток продуктивних сил на селі. Кріпацтво затримувало розвиток капіталістичного виробництва в промисловості, що посилювало відставання Росії від капіталістичних країн Заходу.

Криза кріпосництва стала причиною значного пожвавлення су-
спільної думки в усіх її проявах, появи нових її напрямків. Це по-
жвавлення було зумовлено цілою низкою передумов. Передовсім,
суспільно-економічний стан Росії потребував вирішення гострих соціально-економічних проблем, зв’язаних із дальшим розвитком кра
їни. Це значно активізувало розвиток суспільної думки.

Напрямки суспільно-економічної думки, які проявились і склалися за цих умов, були безпосередньо зв’язані з вирішенням проблеми кріпацтва. До вирішення цієї проблеми по-різному ставилися дворяни-кріпосники і дворяни-ліберали. Формується демократичний напрям у критиці кріпацтва.

Економічні погляди консервативного дворянства. Дворяни-кріпосники навіть за умов кризи кріпосництва намагались зберегти старий економічний лад. Уже в 40-х роках починається активне обговорення заходів, спрямованих на зміцнення барщинного господарства. На сторінках журналів і газет настійно доводилася можливість збільшення прибутковості дворянських маєтків створенням у них мануфактур, посиленням експлуатації кріпаків, «раціональнішою» розкладкою барщинних повинностей.

Найбільш помітними економістами в таборі кріпосників були Д. Шелехов і А. Бутовський. Шелехов у своїх лекціях, прочитаних на засіданнях «Вільного економічного товариства» і виданих згодом під назвою «Курс дослідного російського сільського господарства», обстоює барщинну систему господарства. Її кризу він пояснює нездатністю керуючих маєтками організувати раціональне ведення господарства, що потребує знань з політичної економії. У недостатності таких знань Шелехов звинувачував і дворян. Отже, з допомогою політичної економії він сподівався знайти вихід із кризи, пристосувавши барщинне господарство до умов товарного виробництва.

А. Бутовський у праці «Досвід про народне багатство, або Про основи політичної економії» виходить з позицій непорушності монополії поміщиків на землю і працю кріпаків. Захист засад кріпосництва має в нього надто цинічний, лицемірний характер. Працю кріпаків на поміщиків він називає винагородою поміщикам за їхню допомогу селянам.

Бутовський, як і Шелехов, надає великого значення знанням з політичної економії для зміцнення позицій поміщиків, упорядкування їхнього господарства. Політичну економію він називає наукою, котра має сприяти зміцненню моралі й державного порядку, тобто зміцненню феодально-кріпосницького ладу й царської влади.

З поглибленням кризи кріпосництва можливість його відкритого захисту ставала все більш проблематичною. Проте залишались іще ідеологи кріпацтва, які прямо виступали за його збереження. У другій половині 50-х рр. на захист кріпацтва виступили члени «Вільного економічного товариства» Є. Ладижинський і Г. Бланк. Вони лицемірно зображували відносини між поміщиками і селянами як такі, що є благом для селян, і ратували за їхнє збереження. Бланк узагалі характеризував кріпацтво як соціальну форму, що забезпечує гармонію інтересів поміщиків, селян і держави.

Засновник і видавець «Журналу землевласників» А. Желтухін не виступав відкрито проти ліквідації кріпацтва. Він пропонував систему обов’язкового викупу «барщинної повинності», причому оціненої за цінами вільного найму. Це, на його думку, забезпечило б поміщиків коштами, достатніми для найму вільних робітників. Щоб у поміщиків не виникало проблем з наймом робітників, згідно з його проектом не всі селяни наділяються землею. Безземельні селяни становили б дешеве джерело вільнонайманої праці. Отже, якщо кріпосники й погоджувались на ліквідацію особистої залежності селян, то намагалися максимально зберегти економічну владу поміщиків на селі.

Економічні погляди ліберального дворянства. На відміну від консерваторів, ліберали розглядали кріпацтво як гальмо суспільно-
го розвитку, вони зазначали, що воно невигідне самим двор
янам.
У 40-х рр. економічну програму ліберального дворянства було
розроблено групою економістів, що працювали в міністерстві
державного майна, очолюваного
А. Заблоцьким-Десятовським та К. Веселовським. Ця група розробляла проекти буржуазних реформ, які уряд почав здійснювати в 60-х рр. Вони розуміли необхідність ліквідації існуючих феодальних відносин і оголошували їх «антиекономічними», такими, що загрожували як дворянству, так
і державному ладу. Цим відносинам протиставлялись нормальні, природні (тобто бу
ржуазні) відносини.

Відбиваючи буржуазні тенденції економічного розвитку, ця група виступала за розвиток капіталістичної промисловості і торгівлі, за розвиток фермерського господарства на селі.

У період підготовки селянської реформи виразником ідей дворянського лібералізму були Б. Чичерін, К. Кавелін, І. Горлов.

Б. Чичерін розглядав селянську реформу як прогресивний акт, котрий забезпечить свободу економічної діяльності, але обстоював думку про збереження станового ладу і верховенства дворян.

Чичерін виступав за наділення селян землею за викуп, тобто за збереження селянського господарства. Проте він негативно його оцінював, зазначав, що воно нездатне до прогресу. Збереження селянського господарства мислилося ним лише як запорука зміцнення поміщицького господарства, забезпечення його робочою силою.

Чичерін був противником общини. Він сподівався, що її знищення сприятиме розвитку капіталістичних відносин на селі за умов збереження поміщицької власності на землю.

К. Кавелін як ліберал виступає проти кріпацтва. Він бачить нераціональність господарства, що грунтується на праці кріпаків. Водночас він — апологет дворянства, яке називає найосвіченішим і відносно найбагатшим з усіх станів. Він провіщає оновленому дворянству панівну роль у майбутньому буржуазному суспільстві. І саме з цих позицій, з позицій захисту інтересів дворянства, збереження його як панівного класу й після реформи, він підходить до вирішення питання скасування кріпацтва.

Кавелін — прихильник звільнення селян із землею за викуп. Викуп мав був винагородити поміщика не лише за землю, що лишалась у селян, а й за саме звільнення. На відміну від Чичеріна, він намагався зберегти общинне землеволодіння як засіб пом’якшення соціальних конфліктів і запобігання диференціації селянства.

І. Горлов — професор Казанського, а згодом Петербурзького університетів. Еволюція його світогляду характеризувалась переходом з позицій захисника кріпацтва на позиції дворянського лібералізму. Як викладач політичної економії Горлов схиляється до буржуазних ідей. Проте у вирішенні аграрного питання він, майже до кінця 50-х рр., виступає як кріпосник і лише напередодні реформи визнає необхідність економічних перетворень. Він прихильник викупу селянами землі і кріпосних повинностей.

Горлов намагається використати західноєвропейську економічну науку для вирішення аграрних проблем у Росії, пристосувати її до потреб класу поміщиків, що став на шлях капіталістичного господарювання. У підручнику «Засади політичної економії» (1859), наслідуючи теорію факторів виробництва Сея, він заміняє категорію «праця» надуманою категорією «економічні сили людини», усіляко пропагує концепцію фізіократів щодо ролі природи у створенні багатства. Як захисник інтересів дворянства він перебільшує його роль, називає діяльність «благородного» стану продуктивною. Горлов виступає як захисник мальтузіанства. Визнаючи необхідність звільнення селян, він, проте, головну увагу зосереджує на тих негативних наслідках, до яких могла б призвести очікувана реформа. Застерігаючи поміщиків, він посилається не на досвід звільнення селян у Західній Європі, а на наслідки ліквідації рабовласництва в англійських і французьких колоніях: «З економічного погляду… емансипація була справою руйнівною»5. Отже, економічний занепад колоній він пояснює не існуванням рабства, а його ліквідацією.

Буржуазна критика кріпосництва. У боротьбі ідей навколо аграрної реформи активну участь брали представники російської буржуазії та її ідеологи. Вони були безумовними прихильниками ліквідації кріпацтва. Однак підхід до вирішення цієї проблеми не був у них однозначним. Так, наприклад, підприємець В. Кокорєв обстоював капіталістичну перебудову поміщицького господарства, надаючи великого значення новим способам обробітку землі й застосуванню техніки, що, у свою чергу, стало б поштовхом для розвитку промисловості.

Він, проте, визнає необхідність залишити всю землю, навіть
общинну, в руках поміщиків. Селяни, на його думку, могли б вик
уповувати або відробляти за землю, яку одержали від поміщиків.
Розуміючи, що селянство неспроможне виплатити великі викупні платежі, Кокорєв висунув цікавий проект, котрий передбачав мо
жливість купівлі дворянських маєтків купецтвом і фабрикантами за умови передавання землі в оренду селянам. Трохи згодом Кокорєв припускає навіть можливість безкоштовної передачі частини такої землі селянам, якщо купці матимуть достатній зиск від придбання маєтків. Як бачимо, Кокорєва турбувало не стільки питання наділення селян землею, скільки проблема вільної купівлі землі торговельно-промисловою буржуазією. Річ у тім, що в Росії купці й фабриканти не мали права купувати маєтки з селянами, і Кокорєва це обурювало. «Населені землі, — писав він, — тепер може купувати лише один дворянський стан…Чому ж не всі, хто має кошти без різниці станів?.. Усі повинні мати право володіти землею в міру своїх коштів»6.

Д. Струков, на відміну від Кокорєва, питання перебудови сільськогосподарського виробництва не зв’язував з технікою і агротехнікою, а висував на перший план суспільні умови.

Як буржуазний ідеолог Струков виступає проти монополії поміщицького землеволодіння. Він висловлює сподівання, що повна свобода земельної власності забезпечить перемогу прогресивних форм землеробства, але їх носіями вже не будуть дворяни. Він висловлював сумнів щодо економічних можливостей дворян та їхніх господарських здібностей. Для перебудови на нових засадах поміщицьким господарствам потрібні капітали, яких дворяни не мають. На відміну від дворянських лібералів, котрі заперечували можливість нагромадження капіталів у селянському господарстві, Струков вірить у таку можливість. Він упевнений, що вільний селянин, який матиме ділянку землі, зуміє нагромадити капітал.

Струков виходить з того, що масштаби господарства не будуть визначатись розмірами землеволодіння. Він писав, що можуть бути вигідними і невигідними як малі, так і середні й великі господарства. Струков є прихильником співіснування різних за розмірами господарств, що ефективно функціонують за умов вільної конкуренції і керуються «особистою вигодою».

Струков був проти общинного землеволодіння, котре розглядав як одну з перешкод на шляху вільного розвитку селянського господарства.

Критика кріпацтва О. Герценом і М. Огарьовим. В обговоренні проблем скасування кріпацтва взяли участь не лише кріпосники й ліберали. Як ідеологи селянства виступили революційні демократи, котрі розробили справді антикріпосницьку програму.

Уже в 40-х рр. на захист інтересів селянства виступив В. Бєлінський, який у питаннях звільнення селянства й повалення самодержавства орієнтувався на народну революцію. Той самий період позначений діяльністю петрашевців, очолюваних М. Буташевичем-Петрашевським. Петрашевці різко критикували кріпацтво, і деякі з них виступали за негайну революцію для повалення самодержавства й скасування кріпацтва. Майбутнє країни вони зв’язували з реалізацією соціалістичних ідей.

Олександр Іванович Герцен (1812—1870), Микола Платонович Огарьов (1813—1877). Герцен був позашлюбним сином багатого поміщика, навчався в Московському університеті. 1834 р. був заарештований за революційну діяльність і перебував у засланні. З 1847 р. і до кінця життя Герцен жив за кордоном. 1853 р. він створив у Лондоні «Вільну російську друкарню», з 1855 р. почав видавати журнал «Полярная звезда». 1856 р. до нього в Лондон приїхав Огарьов. З цього часу їхня суспільно-політична діяльність відбувалася спільно: з 1857 р. вони почали видання «Колокола» — російського загальнодемократичного позацензурного журналу.

Основу економічних поглядів Герцена й Огарьова становила боротьба з кріпосництвом, розробка революційної програми звільнення селян. Ці проблеми висвітлено Герценим у працях: «Росія» (1849), «Про розвиток революційних ідей в Росії» (1851), «Російський народ» (1853) та ін. Огарьовим було написано такі праці, як «Що зроблено для звільнення кріпосних людей» (1857), «Іще про звільнення селян» (1858), «Що потрібно народові» (1861) та ін.
У цих творах гостро критикувалося кріпосництво. Критика кріпо
сництва, як і в цілому світогляд двох видатних мислителів, не лишались незмінними. Вони пройшли складну еволюцію від позицій дворянських революціонерів до революційного демократизму.

Спільність соціально-економічного й політичного світогляду Герцена й Огарьова не означала нівелювання їхніх індивідуальностей. Слід зазначити, що в літературі, як дореволюційній, так і радянській, роль Огарьова у спільній праці недооцінювалась. Безумовно, Герцену належить пальма першості в галузі суто літературної творчості, стосовно ж економічних проблем, то Огарьов у багатьох питаннях виявився далекогляднішим за Герцена.

Безправне становище селян, криза поміщицького господарства турбували Огарьова і як поміщика, і як прогресивну, освічену людину. Він звертається до економічної літератури, де шукає відповіді на злободенні питання. За невеликий викуп Огарьов звільняє своїх кріпаків, будує цукрові заводи, гуральні, з використанням вільнонайманої праці. Цей досвід став у пригоді за опрацювання ним аграрної програми.

Огарьов був прихильником звільнення селян із землею. Проектуючи майбутнє поміщиків, Огарьов радив їм включитися у розвиток промисловості. Розуміючи, що це потребує капіталів, він виступає за викуп селянами землі.

Аналогічно вирішує проблему й Герцен. Він теж палкий прихильник звільнення селян із землею, закріплення за ними всієї землі, що перебувала в їхньому користуванні. Проте Герцен, як і Огарьов, не бачив нічого несправедливого в тім, що поміщики одержать певну компенсацію за втрату права користуватися «вигодами минулої кричущої несправедливості»1.

У літературі таку позицію Герцена й Огарьова зв’язували із розумінням ними необхідності компромісу з дворянством. Це так. Але слід враховувати й інші фактори. І Герцен, і Огарьов самі були дворянами. А напередодні реформи навіть найбільш прогресивна частина суспільства, навіть такий революціонер-демократ, як Чернишевський, схилялись до викупу землі. Різниця між ними полягала лише у визначенні величини викупу.

У питанні звільнення селян Герцен і Огарьов виявляли схильність до лібералізму. Вони апелювали і до дворянства, як до розвинутого й освіченого класу, і до уряду. «Ми думали, — писав Герцен у 1860 р., — що самодержавство може ще в Росії здійснити подвиг звільнення селян із землею»8. Ці сподівання виявились марними, і після реформи Герцен та Огарьов стали на позиції революційного вирішення селянського питання.

Вони гостро критикували реформу 1861 р., називаючи її обманом, «новим кріпацтвом», оскільки вона не дала селянам ні землі, ні волі. Відображаючи інтереси селянства, яке боролося проти поміщицького землеволодіння і поміщицької власності, Герцен і Огарьов проголосили й обгрунтували гасло «Земля і воля». Це гасло, писав Герцен, не видумане, його підказав сам народ. Нова платформа видавців «Колокола» щодо аграрного питання передбачала ліквідацію поміщицького землеволодіння, передачу всієї землі селянам. Вирішення цієї проблеми зв’язувалось із селянською революцією.

Герцен і Огарьов критикували не лише кріпосництво, а й капіталізм, як нову форму експлуатації, «нову форму рабства». Порівнюючи економічні процеси, які відбувались у пореформеній Росії, з економічним розвитком Заходу, Герцен виступив з обгрунтуванням особливого — некапіталістичного шляху розвитку Росії. Основою цього розвитку в нього була община, общинний селянин. «Людина майбутнього в Росії — мужик, так само як у Франції робітник»9, —
писав Герцен. Він не ідеалізує общинний лад. Мало того, ще до
реформи Герцен, як і Огарьов, убачав в общині лише «уламок
кріпосного побуту». У пореформений період їхні погляди на общ
ину змінилися. Саме в общині вони бачили запоруку соціалізму. Гарантована общиною рівність селянського землеволодіння, на думку Герцена й Огарьова, мала відвернути небезпеку пролетаризації
с
елянства.

Герцен став основоположником «селянського соціалізму», який, на його думку, складався з трьох засад: 1) право кожного на землю; 2) общинне володіння землею; 3) громадське управління. Лише на цих засадах, писав Герцен, «може розвиватись майбутня Росія».

Герцен виступав з гострою критикою капіталізму, поєднуючи її з критикою буржуазної політичної економії, яку він тлумачив як науку, котра, орієнтуючись на приватну власність, стоїть на сторожі капіталістичної системи господарства. Щодо Росії, то буржуазна політична економія з її орієнтацією на приватну власність виступала в ролі захисника поміщицького землеволодіння, обстоювала капіталістичний розвиток країни, що суперечило ідеям селянського соціалізму Герцена. Аналогічну позицію займав і Огарьов. Критикуючи буржуазну політичну економію, Герцен і Огарьов проголошують необхідність створення нової економічної науки, яка б виступила проти основ капіталізму, за обгрунтування соціалізму.

Микола Гаврилович Чернишевський (1828—1889) — наро-
дився в м. Саратові в сім’ї священика, учився в духовній семінарії, закінчив історико-філологічний факультет Петербурзького уніве
рситету. 1862 року його було заарештовано за організацію революційного підпілля і 1864 р. заслано на каторгу в Забайкалля, а згодом у Вілюйський острог. У засланні він провів 20 років.

В історію російської економічної думки Чернишевський увійшов, як представник революційно-демократичного руху. Журнал «Современник», який він очолював, справив великий вплив на виховання цілого покоління революціонерів у Росії. Чернишевський залишив не тільки літературну, а й велику наукову спадщину, яку й досі належно не оцінено. Більшість його праць присвячено критиці кріпацтва: «Про нові умови сільського побуту» (1857), «Про поземельну власність» (1857), «Листи без адреси» (1861), «Панським селянам від їхніх прихильників уклін» (1861).

Критика кріпацтва, обгрунтування необхідності його знищення грунтувались у Чернишевського на глибокому аналізі суті кріпосницької системи як примусової праці. Обов’язкова праця, писав Чернишевський, є невигідною не лише для селян, а й для поміщиків, вона є головною причиною убозтва держави в цілому.

Характеризуючи кріпацтво як гальмо економічного розвитку, Чернишевський розробляє програму його знищення. Ця програма не обмежується вимогою ліквідації примусової праці, особистого звільнення селян. Основу програми становить питання про землю. Чернишевський виступає за ліквідацію поміщицької власності на землю без викупу, передачу землі в державну власність з общинним володінням.

Ідеалом Чернишевського є така форма поземельної власності, яка поєднує власника, господаря й робітника в «…одній особі. Державна власність із общинним володінням з усіх форм власності найбільш підходить до цього ідеалу»1.

Здавалося б, що цій вимозі найбільш відповідає селянське приватне господарство, а не община. Справді, селянське господарство Чернишевський оголошує вищою з усіх існуючих форм виробництва, але тільки за перехідних умов. Тенденція дальшого розвитку має полягати в поступовому розширенні сфери панування державної власності з общинним володінням і скорочення сфери приватновласницького виробництва. Це уможливить початок поступового переходу до соціалістичних форм господарства.

Чернишевський наголошував на можливості не допустити в Росію капіталізм, котрий, на його думку, є не обов’язковим, та й не бажаним шляхом економічного розвитку. Після ліквідації феодалізму країна, за Чернишевським, розвиватиметься через «перехідний стан» до панування колективних форм виробництва. «Перехідний стан» Чернишевський розуміє як період співіснування секторів — общинного, колективного і приватного. Причому общинний сектор має витісняти приватний.

На зміну приватній власності має прийти суспільна власність як більш справедлива, як така, що відповідає потребам трудящих і зв’язана із суспільним виробництвом. Перемога соціалізму в Чернишевського є невідворотною. Соціалізм стає закономірним результатом розвитку свідомості і матеріального виробництва. І якщо ідея соціалізму виникла на Заході, то її здійснення можливе насамперед у Росії, тому що тільки тут збереглась вихідна форма колективної власності — община. На Заході її давно зруйновано розвитком капіталізму.

Проте община в Чернишевського не є готовою соціалістичною формою виробництва. Такою вона стане в майбутньому, після переходу до колективної праці і високорозвиненої техніки. Чернишевський захищав общину як засіб запобігання класовому розшаруванню села, що вже стало помітним. «І між общинниками, — писав він, — дехто служить наймитом у інших домовласників, не маючи свого господарства...»1 Перешкодити цьому процесу, отже, зберегти общину, на думку Чернишевського, може лише держава. Він виділяв три етапи у розвитку общини: общинне володіння, общинне виробництво й общинне споживання. Останній етап він відносив до далекого комуністичного майбутнього.

Чернишевський виступив як глибокий критик капіталізму і буржуазної політичної економії у наукових працях: «Молінарі. Курс політичної економії» (1857), «Принципи народного господарства В. Рошера» (1858), «Капітал і праця» (1860), «Примітки до «Основ політичної економії (за Міллем)» (1860—1861) та ін.

Капіталізм Чернишевський розглядає як експлуататорський, але прогресивний порівняно з феодалізмом лад. Щодо політичної економії, то Чернишевський зробив, по суті, критичний аналіз історії буржуазної політичної економії й утопічного соціалізму. Він проаналізував усі основні напрямки економічної думки, починаючи з меркантилістів. Чернишевський високо оцінює класичну політичну економію і називає основним її теоретичним досягненням «…висновок, що будь-яка цінність створюється працею»12.

Буржуазних економістів пізнішого періоду Чернишевський називає «рутинними економістами», нездатними розвивати науку. До цих економістів він відносить Сея, Бастіа, Мальтуса, Кері, Рошера, Мак-Куллоха та багатьох інших. Теорії вищеназваних економістів Чернишевський називає «політичною економією капіталістів» і протиставляє їй особливу «політичну економію трудящих». Її завдання він бачив у захисті інтересів трудящих, і передовсім селянства.

Розробляючи свою «теорію трудящих», Чернишевський аналізує майже всі основні проблеми політичної економії. Особливе місце в «теорії трудящих» належить теорії трудової вартості. Чернишевський називає працю єдиною матеріальною субстанцією вартості. Виходячи з цього він робить висновок про справедливий розподіл. Якщо попередня теорія стверджувала, що «все створюється працею», то нова додає, що «все має належати праці». Саме з цих позицій Чернишевський аналізує такі економічні категорії, як цінність виробництва, мінова цінність, внутрішня цінність.

Капіталістичне господарство регулюється цінністю виробництва й міновою цінністю. А в майбутньому соціалістичному господарстві буде діяти внутрішня цінність. Як Чернишевський розуміє ці категорії? Цінність виробництва відображає об’єктивні витрати на виробництво товарів. Мінова цінність (ціна) регулює обмін товарів. Крім відшкодування витрат виробництва, вона забезпечує одержання капіталістами прибутку.

Капіталістична система господарства з її формами розподілу не сприяє необхідному й можливому зростанню виробництва, що проявляється у невідповідності мінової цінності внутрішній цінності. Хоч мірою внутрішньої цінності (як і мінової) є праця, проте умови їхнього утворення різні. Умовою функціонування мінової цінності є попит окремих платоспроможних осіб. Внутрішня цінність передбачає оцінку предмета з урахуванням добробуту всіх трудящих. Це досягається планомірним визначенням суспільних потреб і реальних можливостей їхнього задоволення в майбутньому соціалістичному суспільстві.

У соціалістичному суспільстві метою виробництва є забезпечення добробуту трудящих. Відповідно внутрішню цінність матимуть лише продукти, які задовольняють потреби трудящих. Чернишевський здійснює класифікацію потреб і продуктів, які їх задовольняють. Продукти він поділяє на предмети першої необхідності, предмети комфорту і предмети розкошів. Поки не задоволено потреб у предметах першої необхідності, предмети комфорту, а тим більше розкошів, не можуть мати внутрішньої цінності.

Капітал Чернишевський не обмежує лише речами. Капітал у нього — продукт праці, який служить виробництву. Відтак капіталом стають і продукти харчування робітника, зайнятого у виробництві. Предмети розкошів — не капітал. Отже, капітал здобув у Чернишевського соціальну характеристику як суспільний фонд виробництва, тобто та частина суспільного продукту, що її суспільство виділяє для вигідного виробництва й вигідного споживання.

Капітал у Чернишевського — вічна категорія. Проте за умов капіталізму він не забезпечує необхідного зростання виробництва, тому що капіталісти витрачають великі кошти на предмети розкошів.

Чернишевський чітко формулює обернену залежність між прибутком і заробітною платою. Підкреслюючи експлуататорську природу прибутку, він зазначає, що в майбутньому, соціалістичному суспільстві, коли трудящі будуть власниками засобів виробництва, прибуток зіллється із заробітною платою і всі результати праці належатимуть робітникам.

Ренту Чернишевський розглядає як надприбуток. Він, у цілому, поділяє теорію диференційної ренти за родючістю землі, теорію розроблену Рікардо, але категорично заперечує її зв’язок із законом спадної родючості грунту. У його працях висловлено думку про утворення ренти і на гірших ділянках, тобто абсолютної ренти.

Велику увагу приділяє Чернишевський характеристиці конкуренції і закону вартості, поділу праці за умов капіталізму, проблемам продуктивної праці тощо.

Нищівно критикуючи кріпосництво й капіталізм, Чернишевський протиставляє їм соціалізм. Його вчення про соціалізм займає переважну частину в «Політичній економії трудящих». Чернишевський розглядає питання організації соціалістичного виробництва, його переваги перед капіталізмом, аналізує матеріальні передумови соціалізму. Його настання зв’язує з революційною боротьбою.

3. Економічна програма народництва

В економічній думці Росії другої половини ХІХ ст. панівним напрямком було народництво. У теоретичному відношенні народництво — це певний різновид утопічного соціалізму, характерного для країн із низьким рівнем економічного розвитку, переважанням сільського господарства і дрібних виробників.

Російське народництво, однак, є досить складним і багатогранним явищем, яке змінювалось разом зі зміною суспільно-економічних умов. Воно характеризувалось наявністю досить різнорідних напрямів і тенденцій.

У народництві виділяються дві тенденції — революційна й ліберальна. Відповідно розрізняються і два етапи розвитку народництва. Перший — із 60-х до середини 80-х рр., що зв’язаний із діяльністю революційного народництва. Другий — із середини 80-х до кінця 90-х рр. — характеризується пануванням ліберального народництва.

Усім без винятку представникам народництва, до яких би течій чи напрямів вони не належали, притаманні певні спільні риси. Це визнання капіталізму в Росії занепадом, регресом, визнання самобутності, «неповторності» російського економічного ладу взагалі і селянина з його общиною, артіллю зокрема.

У 70—80-х рр. ХІХ ст. питання про шляхи економічного роз-
витку Росії, про перспективи розвитку в ній капіталізму було най-
злободеннішим. Воно ще більше привернуло до себе увагу грома
дськості з появою в Росії «Капіталу» Маркса. Навколо «Капіталу» точилася жвава полеміка (головне щодо теоретичних питань), за якою проглядалися намагання з’ясувати перспективи економічного розвитку Росії.

Заслуга постановки питання про розвиток капіталізму в Росії належить саме народництву. Проте вирішення його народниками виявилось незадовільним. Як ідеологи дрібних виробників, приречених капіталізмом на загибель, народники не бачили в капіталізмі історично неминущого явища, а відтак вірили в можливість уникнути його. Вони ідеалізували вигаданий ними «народний лад», оголошуючи його запорукою прогресивніших, ніж капіталізм, суспільних відносин соціалізму.

Підгрунтя для соціалістичних перетворень у Росії народники бачили в общині. Виходячи з утопічних та ідеалістичних уявлень про особливий шлях розвитку Росії, народники ідеалізували селянську общину, розглядали її як «форму побуту», що якнайліпше відповідає «російському народному духові». Російського селянина народники вважали навіть «комуністом за інстинктом». Велике поширення в Росії общини і віра в так званий «общинний дух», «комуністичні інстинкти» російського селянина породили в народників віру в те, що Росія ближче стоїть до соціалізму, ніж країни Заходу. Оскільки розвиток капіталізму розкладав общину, народники закликали «зміцнювати» її.

Як суб’єктивісти в соціології, народники не розуміли закономірностей суспільного розвитку. Вони вважали, що суспільні відносини люди будують свідомо. Провідну роль у суспільному розвитку вони відводили інтелігенції, яка нібито здатна на своє бажання спрямувати його в той чи інший бік.

Віра в особливий уклад, в общинний лад російського життя, у можливість селянської соціалістичної революції породила так зване «ходіння в народ». З допомогою пропаганди й підготовки селянських бунтів народники сподівались підняти селянство на соціалістичну революцію. Переконавшись на практиці в наївності віри в «комуністичні інстинкти» селянства, народники перейшли до боротьби з самодержавством власними силами, застосовуючи тактику індивідуального терору.

Революційне народництво. У революційному народництві
існували три різні течії, які очолювали П. Лавров, П. Ткачов і М. Бакунін.

Петро Лаврович Лавров (1823—1900) — один з провідних ідеологів народництва, філософ, соціолог, економіст, математик. Він закінчив Петербурзьке артилерійське училище і викладав математику у військових навчальних закладах. 1868 року за свою суспільну діяльність був заарештований і висланий у Вологодську губернію.

Саме у засланні Лавров написав знамениті «Історичні листи» (1868—1869), які друкувались в «Неделе» і стали програмним документом революціонерів 70-х рр. За допомогою Г.Лопатіна Лавров утік із заслання і виїхав за кордон, де познайомився з Марксом і Енгельсом. За кордоном розпочав видання журналу «Вперед», який відіграв важливу роль у пропаганді соціалістичних ідей у Росії.

Лавров і його послідовники (так звані лавристи) були прихильниками соціалістичної революції, яку здійснить народ, селянство, кероване революційною інтелігенцією. Підготовка революції передбачала тривалу пропаганду ідей соціалізму в народі.

Значне місце в працях Лаврова присвячується економічним питанням, які охоплюють всі сторони суспільно-економічного життя тогочасної Росії. Ще до проведення реформи Лавров писав про тяжке, безправне становище селянства, проте його погляди на проблему звільнення селянства були досить поміркованими. Більш послідовно він виступив з критикою реформи, яка, на його погляд, «не звільнила селян повністю». Лавров гостро критикував самодержавство і його економічну політику.

У питанні про роль общини погляди Лаврова не були незмінними. У 70-х рр. він розглядав общину як умову переходу до соціалізму, як основу побудови майбутнього соціалістичного суспільства. Спостерігаючи процес розкладу общини і зародження капіталістичних відносин, Лавров характеризує його як початок підготовки со-
ціального перевороту. На місце капіталістичного ладу, писав він, прийде робочий соціалізм
1. Робочий соціалізм, за Лавровим, здійснюватиметься через передачу землі селянським общинам, а промислових підприємств — робітникам. Тим самим буде ліквідовано приватну власність і експлуатацію людини людиною. Отже, основною вимогою Лавров вважав заміну приватної власності суспільною.

У працях 90-х рр. Лавров досліджує різні етапи розвитку майбутнього соціалістичного суспільства. Під впливом К.Маркса аналізує категорію «перехідного часу» до соціалізму, а також розкриває завдання «більш віддаленого періоду». Проте проект соціальної революції, розроблений Лавровим, обмежувався лише загальними вимогами революції буржуазно-демократичної.

Михайло Олександрович Бакунін (1814—1876) — виходець із дворянської сім’ї. 1840 року виїхав за кордон, де включився в революційну діяльність. В історії революційного руху Західної Європи він відомий як анархіст. Анархізм і народництво — близькі ідеології, проте не тотожні.

Сподівання Бакуніна на негайну соціальну революцію, його
заклики до молоді «йти в народ» і очолити селянські бунти бу-
ли сприйняті частиною народників, які з гордістю називали себе анархістами. В історії народницького руху цей напрям назвали
бакуні
змом.

Бакунін вважав, що російський народ — «бунтар від природи». Революційність народу, а отже й неминучість соціальної революції, він зв’язував зі злиденним станом, в якому перебував народ, а також із його вірою в право на землю. Бакунін був непримиренним противником кріпацтва.

Реформа 1861 р. не задовольнила його, він називає її обманом, тому що вона не дала народу справжньої свободи і примусила сплачувати великі викупні платежі.

Виступив Бакунін і з критикою капіталізму. Він засуджує апологетику капіталізму в буржуазній літературі й підкреслює його зв’язок з попередніми експлуататорськими способами виробництва. Капіталізм Бакунін розглядає як нову форму експлуатації, яка змінює лише свою назву порівняно з попередніми формами — рабством і кріпосництвом. Критикуючи капіталізм, Бакунін головну увагу звертає на критику «буржуазних порядків», а не на характер економічних відносин.

Робітників він називав «чистими соціалістами» і вважав, що політична боротьба їм не тільки не потрібна, а й шкідлива, вона служить лише інтересам буржуазії. Робітникам вистачатиме боротьби на грунті «економічних інтересів». Проте Бакунін підкреслював непримиренність класових суперечностей капіталізму і приреченість буржуазії.

Бакунін і його послідовники виступали проти держави і пропагували ідею вільної федерації робітничих асоціацій і землеробських общин, в основі якої лежала б абсолютна свобода особи (аж до права на аморальність, паразитизм, лінощі тощо). Економічну основу майбутньої вільної асоціації бакуністи вбачали в передачі всієї землі землеробським общинам і всіх засобів виробництва — робітничим асоціаціям.

1876 р. виникла народницька організація «Земля і воля», програма якої була бакуністською. На перший план цією програмою висувалось аграрне питання, на відміну від Західної Европи, де головним вважалось питання фабричне.

«Ходіння в народ», в якому взяли участь і лавристи, і бакуністи, зазнало невдачі. Селяни не сприйняли народницьких ідей, їх хвилювали проблеми безземелля і високих податків. За цих умов стався розкол «Землі і волі» на «Народну волю» і «Чорний переділ». Чорнопередільці на чолі з Плехановим продовжили традиції «Землі і волі», а народовольці стали на шлях терору.

Петро Микитович Ткачов (1844—1885) і його прихильники вважали метою боротьби досягнення «народних ідеалів», тобто «селянського соціалізму». Вирішити цю проблему мали самі революціонери, поваливши царський уряд і захопивши владу. Росія, на думку Ткачова, готова до соціалістичної революції, оскільки не має капіталу і буржуазії. Саме тому він виступив з теорією негайного захоплення політичної влади «революційною меншістю» шляхом змови1.

Ткачов багато уваги приділяє дослідженню економічних проблем Росії. У статтях «Продуктивні сили Росії», «Статистичні нариси Росії» та інших Ткачов на великому статистичному матеріалі аналізує економічний стан країни, підкреслює, що їй притаманний низький рівень продуктивних сил у землеробстві, відсутність раціонального господарювання. Усе це, робить він висновок, є доказом неспроможності існуючої системи. Змінити ситуацію й поліпшити становище селянства Ткачов вважає можливим, перетворивши селянина із «землероба» на «землевласника». Отже, одна з його програмних вимог полягала у ліквідації поміщицького землеволодіння і передачі землі у власність селянам.

Визнавав Ткачов і необхідність промислового розвитку країни, без чого сільське господарство не може не тільки процвітати, а й взагалі існувати. Він виступав з гострою критикою капіталізму і буржуазної політичної економії, яка, за його словами, захищає інтереси капіталу. Ткачов зробив навіть спробу створити нову економічну науку, виходячи з вимог «справедливості та моралі». На відміну від Бакуніна, він не заперечував необхідності держави в майбутньому соціалістичному суспільстві.

Державу Ткачов розглядав як самостійну силу, не зв’язану з експлуататорськими класами. Він закликав до її негайного повалення заради того, щоб запобігти розвиткові капіталізму і урятувати общину. На цих позиціях стояла і створена 1879 р. партія «Народна воля». Народовольці вважали, що економічне й політичне рабство народу в Росії зумовлюється не економічним ладом, а волею держави. Революційний переворот, повалення держави народовольці сподівались здійснити силами «Виконавчого комітету». Проте всі їхні зусилля обмежилися вбивством царя Олександра ІІ (1881 р.).

Після розгрому «Народної волі» у народництві стали переважати ліберальні тенденції.

Ліберальне народництво. З середини 80-х рр. у суспільному русі переважають ідеї ліберального народництва. Цьому сприяють розвиток капіталістичних відносин у країні і посилення диференціації селянства. Хоч ліберальні народники, як і революційні, виступали від імені всього селянства, проте вони були фактично виразниками інтересів сільської буржуазії. Ідеологами ліберального народництва були: В. П. Воронцов (1847—1918), М. Ф. Даніельсон (1844—1918), М. К. Михайловський (1842—1904), С. М. Кривенко (1847—1906), С. М. Южаков (1849—1910) та інші.

На відміну від революційних, ліберальні народники відмовились від боротьби із самодержавством і сконцентрували всю увагу на розробці програми так званих «малих діл». Свою економічну програму вони зв’язували з ідеєю некапіталістичного шляху розвитку Росії, яка грунтувалась на вченні С.Сісмонді. Спираючись на теорію реалізації Сісмонді, народники ігнорували виробниче споживання, вартість сукупного продукту зводили до суми доходів. Відтак робився висновок про скорочення внутрішнього ринку, неможливість реалізації додаткової вартості без зовнішніх ринків, про постійну кризу надвиробництва. Це служило підставою для доведення безперспективності розвитку капіталізму в Росії.

Так, В. Воронцов писав, що Росія, яка пізно стала на шлях капіталістичного розвитку, не може розраховувати на вільні зовнішні ринки. Внутрішній ринок, зазначав він, теж скорочується, бо капіталісти нездатні «витратити всю додаткову вартість», а російський мужик «сильно охляв», отже, в Росії немає грунту для розвитку капіталізму1.

Воронцов не міг не бачити явних ознак розвитку капіталізму в країні. Проте він усупереч фактам називав «усе це більше грою в капіталізм, ніж проявом його дійсних відносин»2. Змушений визнати розвиток капіталістичних відносин в окремих галузях промисловості (наприклад машинобудуванні), Воронцов пояснював цей факт протегуванням уряду.

Отже, Воронцов, з одного боку, твердив про брак грунту в Росії для розвитку капіталізму, а з іншого — змушений був визнати цей розвиток. Саме тому він закликає вжити заходів для затримки розвитку капіталізму.

Аналогічну позицію з цього питання займав і С. Южаков. Звертаючи увагу на загрозу капіталізму, яка насувається з Заходу, він заявляв, що її ще не пізно зупинити і повернутись до старих патріархальних порядків.

На некапіталістичну еволюцію Росії покладався і М. Даніельсон1. Зазначаючи, що капіталістична течія, очевидно, перемагає, що «... все більша й більша частина виробників експропріюється...»2, він закликає розум і совість врятувати «вітчизну» і народ від навали капіталізму. Здійснити це він сподівався через зміцнення общини і розвиток дрібного селянського виробництва.

Виступаючи з критикою капіталізму, яка багато в чому мала «романтичний», дрібнобуржуазний характер, народники протиставляли йому небуржуазний лад, репрезентований «народним виробництвом», який, на їхню думку, панував у Росії. До «народного виробництва» вони відносили общинне селянство, кустарні промисли і навіть відробітки.

Ідеалом ліберального народництва було міцне селянське господарство, яке протиставлялось капіталістичному. Саме для забезпечення цього господарства вони вимагали розширення селянського землеволодіння, упорядкування орендних відносин, надання селянам позичок, створення на селі ощадних кас, різних форм кооперації, забезпечення селян поліпшеним сільськогосподарським реманентом. Отже, фактично, йшлося про створення умов, необхідних для капіталістичного розвитку сільського господарства. Економічна програма ліберальних народників мала, таким чином, буржуазно-демократичний характер.

4. Політична економія в Росії в другій половині
ХІХ — на п
очатку ХХ ст.

Розвиток політичної економії в пореформеній Росії мав певні особливості, зумовлені особливостями капіталістичного розвитку країни. Суттєві залишки кріпацтва, общинний лад, які надовго збереглись у пореформений період, не могли не позначитися на роз-
виткові економічної думки. Вони зумовили появу критичного струменя в політичній економії, спрямованого проти пореформених порядків. І важливо те, що ця критика велась з позицій, близьких до ідей класичної політичної економії.

Значне місце в політичній економії Росії (на відміну від Заходу) посідали аграрні питання і, зокрема, проблема общини. У вирішенні аграрного питання намітились два основні напрями. Представники одного — прямо обстоювали поміщицький шлях аграрної еволюції. Представники іншого — виступали з критикою аграрної політики царизму, вказували на тяжке становище селянства, критикували способи ведення поміщицького господарства, проте, фактично, виступали за його збереження.

До цього (ліберально-народницького) напряму належала значна частина російських економістів. Він переважав у політекономії в пореформений період.

Представники цього напряму виходили з ідей А. Сміта і Д. Рікардо. Цікаво, що вони прихильно ставились до економічної теорії К.Маркса, розглядаючи її як розвиток класичної теорії. Ідеї цього напряму набрали найбільшого розвитку в працях М. О. Каблуко-
ва
(1849—1919), О. С. Посникова (1846—1921), О. І. Чупрова (1842—1908), М. О. Каришева (1855—1905) та інших, праці котрих було значною мірою присвячено аграрним проблемам. Основу аграрної програми цих економістів становили: заперечення капіталістичної еволюції сільського господарства, захист общинного землеволодіння і збереження поміщицької земельної власності.

Каблуков, наприклад, усіляко захищав відробітки як форму поєднання інтересів поміщиків і селян. У центрі уваги Посникова була проблема збереження общини, розширення її меж за рахунок державних земель. Програмою професора Московського університету Чупрова передбачалось збереження общини, запровадження раціональнішої землеробської культури, розвиток кустарних промислів тощо.

Хоч аграрні питання займали значне місце в працях ліберал-народницьких економістів, ними не вичерпувались їхні наукові інтереси. Так, у Чупрова ми бачимо весь спектр питань політичної економії, а також конкретної економіки і теоретичної статистики.

Теоретичну позицію Чупрова в політичній економії марксистська література трактує як еклектичну, передовсім на тій підставі, що він визнавав наявність кількох шкіл у політичної економії і бачив певні позитивні риси в кожній із них. Виділяючи такі школи, як манчестерська, соціалістична й історична, Чупров підкреслював, що «за неупередженого погляду на справу в кожній із трьох шкіл виявляється своя частка істини»1.

Політичну економію він розглядав як науку про вічні закони, що діють на всіх етапах історичного розвитку, в усіх суспільно-економічних формаціях. Саме тому він мріяв про поєднання всіх напрямків політичної економії, про створення єдиної економічної науки, що керується єдиними істинами. У своїх перших працях і своєму першому курсі лекцій (1875 р.) Чупров виступає як прихильник теорії класиків політичної економії, і зокрема трудової теорії вартості. «Стосовно основного положення політичної економії, встановленого Адамом Смітом і Рікардо, — писав він, — мінова вартість кожного предмета визначається кількістю праці, витраченої на його виготовлення»1.

У лекціях і ранніх працях Чупров використовує певні положення економічної теорії Маркса, але досить еклектично трактує економічні категорії з позицій різних напрямків політичної економії. Капітал у нього — результат ощадливості, як у Мальтуса, Сеніора та інших. Робочий час він (як і Маркс) розділяє на необхідний і додатковий, погоджуючись, що маса продуктів, котра створюється в додатковий час, «становитиме прибуток капіталістів». Причому він підкреслює, що «будь-яке збільшення додаткового часу підвищить прибуток і, навпаки, зменшення знизить»2. У такому трактуванні прибуток виступає як результат додаткової праці робітників. Утім Чупров розглядає прибуток і як плату капіталістам за управління підприємством, за ризик вкладання капіталу, як процент на вкладений капітал.

Аналізуючи зародження теорії корисності, Чупров, проте, вважає її другорядною і виступає як прихильник класичної політекономії з теорією трудової вартості. Другорядне значення теорії корисності він пояснював неможливістю безпосереднього порівнювання благ за їхніми фізичними властивостями та суб’єктивним характером оцінок корисних властивостей тих чи інших предметів. На цій підставі він робив висновок, що мінові пропорції товарів визначаються не корисністю, а кількістю праці «…необхідної для виготовлення цих самих товарів»3. На таких самих позиціях стояли Каблуков і Каришев, які підкреслювали величезну роль праці в господарському житті.

На захист трудової теорії вартості і з критикою теорії корисності виступив А. О. Ісаєв (1851—1924). Він пропонує відмовитись від категорії граничної корисності і зосередитись на категорії корисності, яку досліджували ще економісти-класики. Гранична корисність, підкреслював він, зв’язана з діяльністю особи, несе на собі відбиток її власних інтересів, а не суспільного середовища. Що ж до категорії корисності взагалі, то «саме в понятті про неї знаходить вираз суспільно визнана придатність благ служити людським потребам»23. Критикуючи суб’єктивну теорію цінності, Ісаєв був прихильником марксистського трактування вартості. Він пише про «економічну версію вартості», згідно з якою величина вартості визначається суспільно необхідним робочим часом відповідно до розмірів суспільної потреби в тому чи іншому продукті.

Еволюція суспільно-економічних відносин у Росії, розвиток політичної економії на Заході не могли не позначитись на політекономії в Росії. Якщо в пореформений період вплив класичної політичної економії на російських економістів був досить значним, що пояснювалось антикріпосницькою спрямованістю наукових праць останніх, то поступово становище змінюється. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. перед економістами постають нові проблеми, нові завдання. Значного розвитку набуває теоретична розробка економіки окремих галузей виробництва. Змінюється і сама проблематика політичної економії. Замість детального аналізу економічних категорій на перший план виходять питання економічної політики. Посилюється вплив нових напрямків політичної економії Заходу, зокрема австрійської школи та німецької історичної школи. Причому цей вплив не був однобічним. Російські економісти розробляли низку проблем у руслі цих напрямів і здобули високу оцінку на Заході.

У кінці ХІХ і на початку ХХ ст. в політичній економії Росії набувають значного поширення нові напрями. Складається так званий соціальний напрям (соціальна школа) політичної економії, представники якого соціальне протиставляли матеріальному і на перший план висували правові, етичні відносини людей. Цей напрям був репрезентований такими економістами, як С. Солнцев, П. Струве та інші. Формуються також психологічний та математичний напрями.

Психологічний напрям почав формуватися в працях українських економістів і згодом поширився в Росії. Його представники роз-
винули далі суб’єктивну теорію цінності, запровадили поняття об’єктивної й суб’єктивної господарської цінності, поширили суб’єктивні принципи психології окремої людини на психологію «колективності», застосовуючи такі поняття, як «соціальні оцінки», «суспільна гранична корисність». Один із представників цього н
апряму (В. С. Войтинський) пропагував поєднання психологічного напряму з історичним. «Примирення історизму з психологізмом, — писав він, — здається нам надзвичайно важливим, тому що лише історико-психологічний метод дає можливість розв’язувати ті теоретичні соціально-економічні проблеми, над вирішенням яких безплідно б’ється економічна думка вже друге століття»1.

Основи математичної школи в Росії заклав Чупров, хоча інтерес до цього напрямку виник іще в 60-х рр., коли в журналі «Отечественные записки» за підписом «А.Ч.» було надруковано статтю «Математичне обчислення ціни праці». Автор статті пропагував ідеї
німецького статистика Енгеля і підкреслював плодотворність заст
осування математичного методу до вивчення економічних явищ.

Значний внесок у розробку математичних методів у Росії зробили такі економісти, як Ю. Г. Жуковський, В. К. Дмитрієв, Л. З. Слонімський та інші. Так, Ю. Жуковський з допомогою цих методів
намагався дати аналіз теорії прибутку і теорії ренти Рікардо.
Л. Слонімський пропагував ідеї І. Тюнена і А. Курно. З викладенням найцінніших, на його погляд, досягнень математичної школи виступив Л. Вінярський.

Праці відомого економіста-математика В. Дмитрієва справили значний вплив на розвиток економіко-математичних досліджень не тільки в Росії, а й за кордоном. Головна мета його економічних нарисів — довести сумісність трудової теорії і теорії граничної корисності. Він першим запропонував спосіб визначення повних витрат праці на виробництво продукції і поєднав аналіз виробничих витрат із аналізом ціни та її залежності від попиту і пропозиції.

У першому нарисі Дмитрієв дає математичний аналіз теорії цінності Рікардо, розглядає питання кількісного аналізу співвідношення між ціною і витратами виробництва і робить цікаві висновки щодо визначення повних витрат праці. У другому нарисі він аналізує теорію конкуренції А.Курно, у третьому — викладає еволюцію теорії граничної корисності.

Однак математичний напрям не набрав у Росії великого поширення, багато економістів критикувало математичну школу.

Отже, можна сказати, що розвиток політичної економії в Росії хоч і мав певні особливості, зумовлені особливостями соціально-економічного розвитку країни, проте в цілому відбувався в тому самому напрямку, що й на Заході.

1 Мордвинов Н. С. Избр. произведения. — М., 1945. — С. 218.

2 Там само, с. 78.

1 Архив бр.Тургеневых. — СПб., 1911. — Вып. 2. — С. 397.

4 Тургенев Н. И. Опыт теории налогов. — 3-е изд. — М.: Соцэкгиз, 1937. — С. 68.

5 Горлов И. Начала политической экономии. — Т.І. — СПб., 1859. — С. 147.

6 Санкт-Петербургские ведомости. — 1859. — № 6. — 9 янв. — С. 22.

1 Герцен А. И. Полн. собр. соч. и писем. — Петроград, 1919. — Т. 7. — С. 368.

8 Герцен А. И. Полн. собр. соч. и писем. — Петроград, 1919. — Т. 7. — С. 318.

9 Там само, т.6. с.450.

1 Чернышевский Н. Г. Полн. собр. соч. — М., 1948. — Т. ІV. — С. 434.

1 Чернышевский Н. Г. Полн. собр. соч. — Т. ІV. — С. 386.

12 Чернышевский Н. Г. Полн. собр. соч. — Т. VІІ. — С. 37.

1 Див.: Журн. «Вперед». — 1876. — № 27. — С. 65.

1 Див.: Ткачев П. Н. Задачи революционной пропаганды в России. — Лондон, 1874. — С. 16.

1 Див.: В. В. (псевдонім В.Воронцова. — Л. К.) Судьбы капитализма в России. — СПб., 1882. — С. 32.

2 Там само, с. 24.

1 М. Даніельсон переклав «Капітал» російською мовою.

2 Николай — он (псевдонім Даніельсона. — Л.К.). Очерки нашего пореформенного общественного хозяйства // Слово. — 1880. — № 10. — С. 60.

1 Чупров А. И. О современном значении и задачах политической экономии. — М., 1874. — С. 14.

1 Чупров А. И. Железнодорожное хозяйство. Его экономические особенности и его отношение к интересам страны. — М., 1875. — Т.1. — С.61.

2 Чупров А. И. Политическая экономия: Лекции. — М., 1875. — С.148.

3 Чупров А. И. Курс политической экономии. Ученые труды. — Ч. 2. Вып. II. — М., 1911. — С. 45.

23 Исаев А. А. Начала политической экономии. — СПб., 1905. — С. 417.

1 Войтинский В. С. К вопросу о методологии политической экономии. Историко-психологический метод в политической экономии // Рефераты и работы. Вып. 1. — СПб., 1905. — С. 378.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

83536. Консульські імунітети та привілеї 34.97 KB
  В консульському праві як і в дипломатичному розрізняють дві категорії привілеїв та імунітетів: а привілеї та імунітети консульських установ; 6 привілеї та імунітети штатних консульських посадових осіб та інших працівників консульських установ. Найсуттєвішими в першій категорії є: недоторканність консульських приміщень; звільнення консульських приміщень від податків; недоторканність консульського архіву та документів; свобода зносин; безперешкодні зносини і контакти з громадянами держави що представляється. Другу категорію консульських...
83537. Право спеціальних місій 37.02 KB
  Функції спеціальної місії визначаються за взаємною згодою між державою що посилає і приймаючою державою. Для направлення або прийняття спеціальної місії не є необхідною наявність дипломатичних або консульських відносин між державами. За деякими виключеннями держава що посилає може на свій розсуд призначити членів спеціальної місії повідомивши попередньо приймаючій державі всю необхідну інформацію про чисельність і шал спеціальної місії і зокрема повідомивши про прізвища і посади осіб яких вона має намір призначити.
83538. Дипломатичне право міжнародних організацій 36.09 KB
  Як показує практика багатостороння дипломатія відбувається головним чином в рамках міжнародних організацій при яких держави засновують свої постійні представництва які користуються такими ж привілеями та імунітетами що і члени делегацій державчленів організації. Вона охоплює чотири сфери діяльності держав в їх відносинах з міжнародними організаціями і в рамках міжнародних конференцій а саме постійні представництва держав при міжнародних організаціях місії постійних спостерігачів при міжнародних організаціях делегації держав в органах і...
83539. Кодифікація міжнародного морського права. Види морських просторів 36.24 KB
  Міжнародне морське право являє собою систему міжнародноправових принципів і норм що визначають правовий режим морських просторів і регулюють відносини між державами та іншими суб\'єктами міжнародного права з приводу їх діяльності з дослідження та використання просторів Світового океану та його ресурсів. Міжнародне морське право відноситься до однієї з найбільш старих галузей міжнародного права і спочатку склалося у формі звичаєвих норм. Кодифікація морського права була проведена в XX ст.
83540. Внутрішні морські води та їх правовий режим 36.63 KB
  Внутрішні морські води це води розташовані в сторону берега від вихідної базисної лінії територіального моря. До складу внутрішніх морських вод входять: води заток бухт лиманів історичні затоки води морських портів а також води розташовані в сторону берега від вихідних ліній прийнятих для обчисленні ширини територіального моря. Води затоки відносяться до внутрішніх морських вод якщо її берега належать одній державі ширина природного входу до затоки не перевищує 24 морських миль Якщо відстань між пунктами природного входу до...
83541. Режим морських портів 36.21 KB
  Прибережна держава самостійно вирішує питання про характер порту зокрема його закритість або відкритість для міжнародного судноплавства. Прибережна держава не повинна проте відмовляти у дозволі на вхід до закритого порту судну яке знаходиться в небезпеці у випадку аварії або штормової погоди судну що зазнає лихо. З метою забезпечення власної безпеки прибережна держава може. Прибережна держава зазвичай не втручається у відносини між капітаном екіпажем та пасажирами.
83542. Правовий режим архіпелажних вод 38.18 KB
  Суверенна влада прибережної держави обмежена правом безперешкодного проходу та правом архіпелажного проходу морськими коридорами що надається іноземним морським та повітряним суднам в архіпелажних водах ст. Архіпелажний прохід морськими коридорами означає що усі судна і літальні апарати користуються правом архіпелажного проходу такими морськими коридорами і прольоту по таким повітряним коридорам з ціллю безперервного і швидкого транзиту через архіпелажні води з однієї частини відкритого моря або виключної економічної зони до іншої частини...
83543. Поняття і межі територіального моря. Право мирного проходу. Правовий режим територіальних вод 37.22 KB
  Правовий режим територіальних вод Територіальне море це пояс морських вод шириною до 12 морських миль що розташований між берегом чи безпосередньо за внутрішніми морськими водами або архіпелажними водами держави та відкритим морем або водами спеціальних зон. Територіальне море як й внутрішні морські води є частиною території прибережної держави. На підставі цього права торгівельні судна можуть проходити через територіальне море іноземної держави без спеціального дозволу лише за умови дотримання права прибережної держави. Прохід...
83544. Поняття та правовий режим прилеглої зони 36.05 KB
  Сстановлює що прилегла зона не може пролягати далі ніж на 12 морських миль від вихідної лінії від якої відміряється ширина територіального моря проте Конвенція з морського права 1982 р. містить положення що прилегла зона не може пролягати за межі 24 морських миль від цієї лінії Розвитком інституту прилеглої зони стала практика встановлення прибережними державами за межами свого територіального морязон виключного рибальства. Ширина морських зон виключного рибальства в практиці держав різниться.