17337

ЕКОНОМІЧНА ДУМКА В УКРАЇНІ

Лекция

Экономическая теория и математическое моделирование

ЕКОНОМІЧНА ДУМКА В УКРАЇНІ Економічна думка в Україні має багатовікову історію. У цьому розділі розглянуто лише економічну думку другої половини ХІХ ст. коли відбувалися величезні зрушення в економіце та соціальній структурі суспільства. Ліквідація кріпацтва при

Украинкский

2013-07-01

269.5 KB

30 чел.

ЕКОНОМІЧНА ДУМКА В УКРАЇНІ

Економічна думка в Україні має багатовікову історію. У цьому розділі розглянуто лише економічну думку другої половини ХІХ ст., коли відбувалися величезні зрушення в економіце та соціальній структурі суспільства. Ліквідація кріпацтва прискорила розвиток капіталізму як у промисловості, так і в сільському господарстві.

Тогочасна наукова думка й мала дати відповідь не тільки на питання щодо перспектив загальноросійського розвитку, а й щодо України, економічна ситуація котрої, як побачимо далі, у деяких відношеннях (особливо щодо форм селянського землеволодіння) була іншою, ніж у більшості російських губерній. Українські економісти зробили вагомий внесок у розвиток світової економічної думки, особливо статистики та математичної школи.

1. Економічні проблеми в період підготовки
та здійснення рефо
рми 1861 р.

Розстановка класових сил та формування напрямків суспільно-економічної думки в період підготовки та здійснення реформи в Україні не відрізнялись, по суті, від аналогічних процесів у Росії. Загострення кризи кріпосницької системи, зростання селянських заворушень стали поштовхом для розвитку антикріпосницького руху.

Навколо питання про скасування кріпацтва загострюється ідейна боротьба представників різних напрямів суспільно-економічної думки. Уже в 40-х р. формуються ліберально-дворянський та революційно-демократичний напрями, які відображали інтереси протилежних класів — поміщиків та селян.

Внаслідок загального пожвавлення громадського руху в Україні в Києві утворилася таємна політична організація «Кирило-Мефодіївське товариство» (1846—1847), яка проголосила необхідність знищення кріпосництва та царизму і об’єднання слов’янських народів на демократичній основі. Ідея скасування кріпацтва і встановлення рівності станів була головною у програмі товариства. Проте щодо шляхів досягнення цього кириломефодіївці не були одностайні. У товаристві утворилося два напрями: революційно-демократичний (Т. Шевченко, М. Савич та інші) та ліберально-дворянський (П. Куліш, В. Білозерський, М. Костомаров та інші).

Представники революційно-демократичного напряму були прихильниками революційної ліквідації самодержавства і кріпацтва. Вони закликали всіх членів товариства до активних дій, спрямованих на підготовку народного повстання і на повторення 1825 року, але в ширшому масштабі і з участю народу.

Значна частина членів товариства, яка стояла на ліберальних позиціях, заперечувала революційну боротьбу і виступала за еволюційний шлях розвитку. Основним засобом скасування кріпацтва
вони вважали освіту народу в релігійно-християнському дусі і переконання поміщиків у необхідності проведення реформ.

В. Н. Каразін (1773—1842) — учений та громадський діяч, один із засновників Харківського університету. У питанні ставлення до кріпацтва він стояв на позиціях дворянського лібералізму, тобто не виступав за повне і негайне звільнення селян, закликаючи лише до обмеження зловживань поміщиків.

В. Каразін прагнув зберегти поміщицьке землеволодіння. Поміщицьку землю він розглядав як капітал, котрий має забезпечувати певний зиск її власникові.

Як прогресивний мислитель і землевласник В. Каразін, проте, розумів неефективність старих форм господарювання на селі. Тому він виступає за реформування аграрних відносин. В.Каразін пропонує наділити селян землею у вічне користування, виступає за встановлення «межі залежності» селян від поміщиків, заявляє про доцільність заміни панщини грошовим оброком.

Проекти В. Каразіна мали прогресивний характер і антикріпосницьку спрямованість. Цікаво, що, розробляючи проекти реформування аграрних відносин, він намагався втілити їх у життя у своєму маєтку (с. Кручик Харківської губ.).

В. Каразін розробляв проекти реформування різних сфер су-
спільного й державного життя. Він був прихильником конституційної монархії, свої проекти реформ надсилав царю й урядовцям. За реформаторську діяльність В. Каразін зазнав репресій з боку царського уряду: арештів, ув’язнень, заборони проживати у Москві й Петербурзі. З 1804 р. він живе у своєму маєтку, де займається науковою роботою. У дусі своїх теорій В. Каразін регламентує панщину своїх селян, наділяє їх землею, замінює панщину грошовим оброком. Обробіток панської землі, яка залишилась після передачі частини землі селянам, здійснювався не примусовою, а вільнонайманою працею.

В. Каразін розробляє проекти господарського розвитку країни в цілому. Він виступає з вимогою інтенсифікації землеробства, удосконалення способів обробки землі, удосконалення сільськогосподарської техніки. В. Каразін — прихильник розвитку різних галузей вітчизняної промисловості, він закликає дворян організовувати промислові підприємства та сприяє наданню їм фінансової допомоги. Саме ці проекти приводять його до розуміння необхідності капіталістичного способу розвитку промисловості.

Діяльність В. Каразіна була надзвичайно багатогранною. Він зробив великий внесок у різні галузі науки.

А. О. Скальковський (1808—1898) — народився в м. Житомирі в родині дрібнопомісного дворянина. Після закінчення юридичного факультету Московського університету (1827) працював в Одесі при канцелярії генерал-губернатора. З 1841 р. очолював статистичний комітет. У численних працях А. Скальковського (276 назв) висвітлюються різні сторони життя Новоросії: історія, етнографія, географія, статистика, економіка.

Найвідомішою його економічною працею є «Досвід статистичного опису Новоросійського краю» (1850—1853). Дослідження містить величезний матеріал щодо процесів економічного розвитку півдня України, який свідчить про кризу феодально-кріпосницької системи і розвиток капіталістичних відносин.

Висвітлюючи різні сторони економічного розвитку південної України, А. Скальковський намагався обгрунтувати й виправдати принципи економічної політики вищої адміністрації Новоросії та окреслити деякі напрями її дальшого розвитку. Річ у тім, що на противагу протекціонізму царського уряду, новоросійські власті стояли на позиціях фритредерства. Така політика відповідала інтересам великих землевласників півдня України, які переходили до капіталістичних форм господарювання і були заінтересовані в максимальному збільшенні експорту. Крім того, на Півдні не було галузей промисловості, які б потребували митного захисту.

Основне завдання економічної політики А. Скальковський вбачав у сприянні всебічному розвитку продуктивних сил, що служило б перетворенню Новоросії на «житницю Європи». Вирішення цієї проблеми, підкреслював він, було безпосередньо зв’язане зі зростанням товарності сільського господарства. Саме з цих позицій він і аналізує аграрні питання.

А. Скальковський не виступав з прямим засудженням кріпацтва і, водночас, не був запеклим противником його ліквідації. У ви-
рішенні аграрного питання він виступає як захисник великого
поміщицького землеволодіння. Основною проблемою, що непокоїла поміщиків Півдня, було забезпечення поміщицького господарства робочою силою. Саме під цим кутом зору поміщики Півдня розглядали питання скасування кріпацтва, наділення селян землею тощо.

А. Скальковський виступає за наділення землею як селян-кріпаків, так і селян-переселенців. Він пропонує виділити селянам досить щедрий наділ (10—15 десятин), щоб «прив’язати» їх до Новоросії й забезпечити робочою силою поміщицькі господарства. За цю землю селяни мали довічно платити поміщикові (або відробляти). Отже, за А. Скальковським, селяни не могли стати власниками землі і фактично залишалися залежними від поміщиків. Відтак його аграрна програма обмежувалася збереженням напівкріпосницьких порядків.

Прогресивний характер мали пропозиції А. Скальковського
щодо розвитку промисловості, шляхів сполучення, широкого освоєння природних ресурсів краю. Проте у вирішенні цих проблем він також виступає як захисник інтересів великих землевласників, заінтересованих у розвитку шляхів сполучення, внутрішньої і зовнішньої торгівлі.

Д. П. Журавський (1810—1856) — видатний учений, економіст, статистик, наукова діяльність якого припадає на 40—50-ті рр. ХІХ ст. З 1851 р. він — учений секретар і редактор статистичного відділу «Комісії для обстеження Київської учбової округи» при Київському університеті. Його перу належить ціла низка глибоких наукових досліджень. Найбільш значна його праця — тритомний «Статистичний опис Київської губернії», яку М. Чернишевський назвав «одним з найбільш дорогоцінних надбань» російської науки ХІХ ст.

У цьому описі Д. Журавський дав глибокий і всебічний аналіз феодально-кріпосницької системи. Він аналізує основні ланки сільськогосподарського виробництва: поміщицьке й селянське господарства. Досліджуючи поміщицьке господарство, Д. Журавський робить висновок про його неефективність, зростання заборгованості, занепад. Прибутковими були лише господарства, які поєднували сільськогосподарське виробництво з підприємництвом, застосовуючи суто капіталістичні форми господарювання. Але це було під силу лише небагатьом.

Д. Журавський показує тяжке економічне становище селянства, більша частина якого не могла самостійно господарювати. Він констатує появу процесів диференціації селянства, виникнення явищ, не властивих колишньому феодальному господарству.

Особливу увагу Д. Журавський звертає на неефективність кріпацької праці. Це питання досить широко обговорювалось у пресі, але тільки Д. Журавський розкрив його науково, аналізуючи величезний статистичний матеріал. Він обгрунтовано довів не лише низьку продуктивність праці кріпаків, а й непродуктивне використання її поміщиками.

Підрахувавши кількість робочих днів, витрачених кріпаками у поміщицьких маєтках губернії, а також зробивши розрахунок реальних потреб у праці для виконання всіх робіт, він робить висновок, що витрати праці більше ніж утричі перевищували дійсну потребу в них.

Марнотратство праці Д. Журавський називає болячкою в економічному розвитку суспільства і підкреслює, що лише заміна праці кріпаків вільнонайманою ліквідує це зло. Проте попервах він не ставить питання про скасування кріпацтва. Він лише розробляє рецепти для поліпшення становища селянства і підвищення продуктивності його праці. Д. Журавський пропонує навчати селян ремеслам, пристосувати їхню працю в поміщицькому господарстві до вільнонайманої тощо.

Загострення кризи феодально-кріпосницької системи, посилення селянського революційного руху, Кримська війна показали повну безперспективність кріпосництва, його нездатність забезпечити на-
лежний розвиток продуктивних сил. Д. Журавський ще до офіційної постановки питання про ліквідацію кріпацтва (1856) виступає за
звільнення селянства і наділення його землею на правах повної власності без викупу. Він пише, що це забезпечило б утворення самостійного селянського господарства, незалежного від поміщика. Щоправда, він пропонував залишити за селянами лише половину тієї землі, якою вони користувались. А це ставило селян у нову залежність від поміщиків, перетворювало їх не на самостійних виробників, а тільки на джерело дешевої робочої сили для поміщицького господарства.

Отже, Д. Журавський виступав за збереження великого поміщицького господарства, але з умовою його повільного перетворення на капіталістичне. Він є прихильником розвитку капіталістичних відносин і присвячує свої дослідження розвитку промисловості, товарно-грошових відносин, зростанню внутрішнього ринку, зовнішньої торгівлі, тобто тих процесів, що свідчили про розвиток капіталістичних відносин у країні. Д. Журавського можна назвати ідеологом буржуазії, що народжувалась, і поміщиків, які пристосовувались до нових умов господарювання.

Д. М. Струков — ліберальний економіст, інспектор сільського господарства півдня Росії. У працях 50—60-х рр. («Досвід викладення найголовніших умов успішного сільського господарства», «Про поземельне володіння і користування», «Зауваження на статтю п. Русинова» та ін.) Д. Струков намагається з’ясувати умови успішного функціонування сільського господарства, перспективи його розвитку. Однак ці умови він не зв’язував із поліпшенням техніки, агротехніки тощо. Запоруку успішного розвитку сільського господарства він вбачає у вільній праці й забезпеченій власності, тобто в заміні феодальних відносин капіталістичними.

Критикуючи феодальні аграрні відносини, Д. Струков розумів, що дальший розвиток сільського господарства не може відбуватися на базі поміщицького господарства. Він скептично ставився до можливостей дворян розвивати сільськогосподарське виробництво, підкреслював їхню непрактичність, безвідповідальність та й брак капіталів. Для переходу до нової системи, писав Д. Струков, необхідним є «інший порядок, для якого потрібні капітали й уміння»1, чого нема в поміщицькому господарстві.

Критикуючи поміщицьке землеволодіння, Д. Струков не закликає до його ліквідації, а пропонує реорганізацію — продаж частини поміщицьких земель або передачу землі в довгострокову оренду і створення господарств типу фермерських. Д. Струков посилається на досвід організації сільського господарства в Новоросійському краї, де господарства колоністів і десятинників, що наближались за формою до капіталістичних ферм, досягли за короткий строк значних успіхів. Саме на півдні України, стверджував він, перехід до нових форм господарювання буде нескладним, оскільки тут ще до скасування кріпацтва застосовувалась вільнонаймана праця.

Не відкидав Д. Струков можливості перебудови аграрних відносин і на базі селянського господарства, яке вважав здатним нагромаджувати капітал, що категорично заперечували дворянські ліберали. Пропозиція щодо обмеження поміщицького землеволодіння, визнання
вільного селянського господарства одним із факторів перебудови
аграрних відносин, зовсім не означає, що Д. Струков був прихильником дрібного виробництва. Як буржуазний ідеолог він виступає проти монополії поміщицького землеволодіння і вважає можливим і раціональним існування різних за розмірами господарств. Посилаючись на досвід Заходу, він підкреслював, що там існують ферми з різною кількістю землі. Д. Струков доводив, що саме масштаб господарств має визначати розмір землеволодіння, а не навпаки.

Виходячи з необхідності перебудови всієї системи «земельних розпорядків» у Росії, Д. Струков виступає і проти общинного землеволодіння. У звільненні селян від опіки общин він бачить одну з обов’язкових умов розвитку самостійного селянського господарства.

Отже, у вирішенні аграрного питання Д.Струков виступає як буржуазний ліберал, вимагаючи усунення перешкод для нагромадження капіталу, вільної конкуренції, тобто для розвитку капіталістичних відносин.

Ідейна боротьба навколо скасування кріпосного права не обмежується лише розглянутими питаннями. Вона мала значно складніший характер. До 1857 р., тобто до офіційного оголошення урядом підготовки реформи, головним було питання самого скасування
кріпацтва. Дворянські й буржуазні ліберали та представники демо-
кратичних сил були прихильниками звільнення селян. Дворяни-кріпосники боролися за збереження кріпосного права.

У період безпосередньої підготовки реформи, коли це питання
було вирішене остаточно, на перший план вийшли міркування про майбутні взаємовідносини між поміщицьким і селянським госпо-
дарством, про міру поступок селянству. Консерватори вимагали безземельного звільнення селян і високих викупних платежів. Дворянські ліберали виступали за збереження поділу землі як об’єкта господарювання між поміщиками і селянами за збереження монополії поміщицького господарства. Буржуазні ліберали домагались створення умов для капіталістичного аграрного розвитку, головною перешкодою на шляху якого була особиста залежність селян. Інтереси
буржуазії безпосередньо не вступали в конфлікт з феодальною зе-
мельною власністю. Буржуазні ліберали гостро критикували поміщицьке господарство як неефективне. Але щодо питань земельної власності їхня позиція не суперечила позиції дворянських лібералів.
Демократи були прихильниками революційного зламу феодально-кріпосницьких відносин, ліквідації поміщицького землеволодіння.

2. Ліберально-буржуазна економічна думка
в пореформений період

Ліквідація феодально-кріпосницької системи та зародження капіталістичних відносин сприяли активізації суспільно-політичного життя всіх верств населення. Активізувала свою діяльність і українська національна буржуазія та її ідеологи.

Інтереси буржуазії, що народжувалась, відображали, головним чином, ліберали. Український ліберально-буржуазний рух як суспільна течія сформувався після реформи 1861 р. Він був породжений тими самими суспільно-економічними умовами, що й ліберально-буржуазний рух у Росії, тому за своєю суттю не відрізнявся від нього. Проте напівколоніальне становище України у складі Російської імперії зумовило деякі специфічні риси, властиві цьому рухові. Зростаюча економічна могутність української буржуазії і національні обмеження з боку царизму й російських панівних класів робили її опозиційною до самодержавства.

Ліберально-буржуазний рух в Україні був репрезентований інтелігенцією, яка гуртується у так званих громадах — своєрідній організаційній формі руху. Громади виникають у 60-х р. у Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві та інших містах України1.

Спочатку громади охоплювали широкі кола як ліберальної, так і демократичної інтелігенції. У 70-х рр., із посиленням революційного народницького руху в країні, значна частина революційно налаштованої молоді, яка групувалась у громадах, включилась у революційну боротьбу народників. Київська громада розкололась на «Стару громаду» і «Молоду громаду».

Активними діячами «Старої громади» в Києві були В. Б. Антонович, М. П. Драгоманов, П. П. Чубинський, К. М. Михальчук, П. І. Житецький, В. Л. Беренштам, М. В. Лисенко, О. О. Русов, М. П. Старицький, П. А. Косач, В. А. Рубінштейн та інші1.

Діяльність громад мала, головне, культурницький характер. Основна увага зверталась на вивчення сучасного й минулого України, на її етнографію, видання літератури українською мовою, організацію недільних шкіл тощо.

Одним із перших осередків, навколо якого згуртовувались літературно-наукові та громадські сили України, був журнал «Основа», що видавався в 1861—1862 рр. у Петербурзі. Він, фактично, був органом громадівців. Офіційним редактором журналу був В. Білозерський. Активну участь у виданні брали П. Куліш, М. Костомаров, О. Кістяківський. Основне своє завдання «Основа» бачила у висвітленні національно-культурного руху українського народу.

З економічних питань на одному з центральних місць було, зрозуміло, питання скасування кріпацтва. Керівники «Основи» вітали реформу і славили царя, ставлячи його в ряд «справжніх благодійників людства»2.

Аналогічну позицію займали і київські громадівці. У статті «Відгук з Києва» вони підкреслювали необхідність роз’яснювати селянам «економічні та юридичні основи» реформи, яка нібито дає їм можливість «законним шляхом досягнути бажаної земельної власності»3 .

У журналі «Основа» натрапляємо як на статті, що ідеалізують селянське життя до реформи, так і на статті із засудженням такої ідеалізації. Проте, якщо не брати до уваги дописів П. Куліша та небагатьох інших кореспонденцій, в яких мали місце ідеалізація напівфеодального народного життя, намагання спинити розвиток господарства по капіталістичному шляху, журнал, в цілому, підтримував шлях капіталістичного розвитку.

Незважаючи на надто помірковану національну програму громадівців («українофілів»), їхня діяльність зазнала численних нападок реакційної преси, а згодом і урядових кіл. Уживання української мови, друкування й поширення українських книжок стали підставою для звинувачення їх у революційності та сепаратизмі. Київські громадівці у відповідь на такі звинувачення виступили з колективною заявою у пресі, де доводили свою «благонадійність». Рішуче відмежувавшись від революційного руху, вони заявили, що віддають перевагу культурно-освітнім заходам.

Проте навіть надзвичайно помірковане культурництво українофілів після поразки польського повстання було заборонено. Відновилося воно на нелегальній основі в кінці 60-х р. Нова легалізація громадівців зв’язана з відкриттям у Києві «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства» (1873). Відділ уже з перших днів розгорнув широку наукову діяльність, почав видавати «Записки».

В економічних статтях, уміщених у «Записках», розглядались питання торгівлі, історії промисловості, аграрних відносин. Аналіз суспільно-економічних питань на сторінках «Записок» провадився, здебільшого, з позицій буржуазного лібералізму: констатувалося тяжке становище селянства в пореформений період, але вимог, спрямованих на вирішення аграрного питання в інтересах селянства, не висувалося.

З ліберально-буржуазних позицій оцінювався характер пореформених аграрних відносин і на сторінках газети «Киевский телеграф», яка протягом 1874—1875 р. була органом громадівців. Газета вихваляла реформу 1861 р., називаючи її «великою і славною», проведенням якої «уряд здійснив справжній переворот», але водночас розкривала її обмеженість та однобічність з погляду інтересів селян. Автори статей говорять про марні сподівання селян, що реформа звільнить їх від злиднів та самовладдя поміщиків. Насправді ж для економічного побуту пореформеного селянина, писала газета, характерними є «бідність та недоїмки, а часом голод»6.

Констатуючи тяжке становище селянства після реформи, газета не вимагає радикальної перебудови аграрних відносин. Вона апелює до уряду, закликаючи його зробити другий крок — поліпшити матеріальний стан селянства через перерозподіл податків.

Значну увагу приділяв «Киевский телеграф» робітничому питанню, зокрема аналізу нових відносин, що складались між робітниками та наймачами. На сторінках газети ставились і інші економічні проблеми, зв’язані з розвитком капіталістичних відносин. У деяких статтях розглядались нові форми організації капіталістичного виробництва, а саме — акціонерні компанії та їхній вплив на становище робітничого класу.

Констатуючи виникнення акціонерних товариств у цукровій промисловості, газета зазначала, що вони негативно впливають на стан селянського господарства. Вона відкрито захищала дрібного виробника, пропонуючи зберегти його господарство, зв’язавши з монополією у промисловості7. Отже, для газети, як і для громадівців у цілому, властивим було поєднання ліберально-буржуазної і дрібнобуржуазної ідеологій.

Навіть така надзвичайно поміркована діяльність громадівців викликала незадоволення реакційних кіл і уряду. Громади було знов заборонено. Ганебним Емським указом 1876 р. заборонялось друкування та ввезення з-за кордону книжок українською мовою. Було закрито «Південно-Західний відділ географічного товариства», припинено видання «Киевского телеграфа». З цього часу відкриту діяльність громадівців було повністю перенесено за кордон, де організувалось українське видавництво і куди емігрував М. Драгоманов, звільнений 1875 р. з Київського університету. У Женеві він розпочав видання української збірки «Громада».

Соціально-економічні ідеї української ліберальної інтелігенції з часом зазнали певної еволюції. Ті зміни, які відбувались у житті країни, позначились і на світогляді буржуазії. У другій половині
70-х рр. у добу загального революційного піднесення громадівці, незважаючи на заборони й перешкоди, продовжували свою діяльність нелегально. До 1879 р. регулярно проводилися збори, посилювалися зв’язки з революційними народниками. Якщо члени «Молодої громади» брали безпосередню участь у революційній боротьбі народників, то члени «Старої громади» обмежувалися лише матеріальною допомогою революціонерам.

Українофіли, як і ліберали в цілому, сподівались, що революційна боротьба народників примусить уряд до певних поступок, до реформ. Частина громадівців великі надії покладала на дарування царем конституції. Так, О. Кістяківський, виступаючи на одному із засідань громади, доводив необхідність домагань політичних свобод, конституції. «У 1861 р., — говорив він, — скасовано лише частину кріпосного права — кріпосне право поміщиків над селянами... Але після скасування цього кріпосного права лишилось недоторканним кріпосне право самодержця і його агентів — чиновників над усім населенням землі руської... Саме це кріпосне право і мусить бути скасоване. Воно може бути скасоване лише конституцією»8. Запровадження конституції, на його думку, бажано досягти мирним шляхом, шляхом реформ.

Частина громадівців не поділяла оптимістичних сподівань Кістяківського й вимагала іншого спрямування діяльності громади — боротьби за розвиток української демократичної ідеї. Центральним програмним завданням українофілів проголошувалося розв’язання «народно-національного, а не соціального питання», під яким розумілося утворення національної держави. Для здійснення цих прагнень громадівці вважали за можливе зосередитися тільки на культурно-освітній діяльності, спрямованій на розвиток національних почуттів.

Суспільно-політичній орієнтації громадівців найбільше імпонувало земство. Вони навіть заявляли, що програма земців така сама, що й у громадівців, лише без національного забарвлення.

З кінця 1879 р., тобто після арештів і заслань найбільш радикальної частини громадівців, у роки жорстокої політичної реакції українофіли не тільки зрікаються політики, а й намагаються примирити українство з урядом, довести свою непричетність до соціально-революційного руху. П. Житецький у записці до урядових кіл підкреслював мирний напрям українофільства, заявляв, що воно не виходить із «мирного кола ідей» та відмежовувався від радикальних поглядів, проголошуваних М. Драгомановим у закордонних виданнях. Згодом погляди громадівців і М. Драгоманова повністю розходяться, що в середині 80-х рр. призводить до остаточного розриву між ними.

Отже, громадівський рух в Україні створював свого роду національний грунт, на якому розвивалася ліберальна суспільно-економічна думка.

Михайло Петрович Драгоманов (1841—1895) — видатний український мислитель, історик, публіцист, етнограф, літературний критик. Народився М. Драгоманов у збіднілій дворянській сім’ї в м. Гадячі на Полтавщині. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. У 1864 — 1875 р. був приват-доцентом цього університету. У період посилення політичної реакції в Росії М. Драгоманова як політично «неблагонадійного» було звільнено з посади викладача. 1876 р. він виїхав за кордон, до Відня, потім — до Женеви, де видавав збірник, а згодом журнал «Громада». 1889 р. він став професором Софійського університету.

М. Драгоманов посідав визначне місце в громадсько-політичному та науковому житті України. Він був активним учасником і одним із фундаторів «Старої громади», брав активну участь в організації «недільних шкіл». У своїх наукових працях, які друкувалися багатьма європейськими мовами, М. Драгоманов опрацьовує питання історії, літератури, філософії, релігії, фольклору. У численних публіцистичних творах він викриває антинародну суть самодержавства, характеризуючи його як перешкоду на шляху прогресивного суспільного розвитку. Він закликає до об’єднання всіх народів Росії в боротьбі проти самодержавства. «Цей ворог, — писав М. Драгоманов, — може бути переможений лише спільними зусиллями всіх народів Росії, які й повинні для цього організуватися як всередині себе, так і між собою». М. Драгоманов — прихильник об’єднання всіх слов’янських народів на демократичних засадах.

Величезні заслуги М. Драгоманова в розвитку української національної ідеї. Він палкий прихильник возз’єднання українських земель, розвитку національної культури, виступає проти насильницької русифікації, за право українського народу користуватись рідною мовою.

Водночас М. Драгоманов гостро засуджував реакційні консервативні напрямки в українському суспільному русі, з обуренням виступав проти аполітичності українофілів, доводячи цілковиту абсурдність їхніх намагань відокремити культуру від політики. На відміну від більшості громадівців, він не ігнорував соціальних проблем у національних рухах, підкреслював, що саме соціальними ідеями вимірюється сила різних «національних напрямів».

Громадсько-політичну програму М. Драгоманова найбільш повно викладено ним у «Передньому слові» до першого числа збірки «Громада». Він спирається на ідеї дрібнобуржуазного соціалізму Прудона із засадами «громадівства» (соціалізму. — Л. К.), федералізму й анархізму. М. Драгоманов так і писав, що за кінцеву мету він бере «цілковите безначальство і цілковите громадство»9.

Значне місце у науково-публіцистичній діяльності М. Драгоманова займають економічні проблеми. Велику увагу приділяв він пореформеним аграрним відносинам. Реформу 1861 р. М. Драгоманов розглядав як позитивний акт, вельми корисний для су-
спільства. Але водночас він підкреслював її антинародну спря-
мованість, зазначав, що реформа була проведена в інтересах
поміщиків, капіталістів і самодержавства, а селяни одержали лише особисту волю без землі. Реформа, писав він, не тільки не дала
селянам землі, «а й відібрала ту, яка в них була». Це призвело до погіршання становища селянства, оскільки до феодальних форм експлуатації, які багато в чому збереглися, додалися капіталістичні її форми. Селяни, позбавлені землі, мусили «йти в найми», писав М. Драгоманов.

Причину тяжкого економічного становища селянства М. Драгоманов убачав у суспільно-політичних відносинах і рішуче виступав проти тих, хто такою причиною вважав пияцтво й ледарство самих селян. Пияцтво, писав він, «головним чином є наслідок тих причин, які зумовлюють горе, злість і т.п.»10.

На відміну від народників, М. Драгоманов не лише не заперечував капіталістичного розвитку країни, а й бачив, що Росія вже стала на цей шлях. Він правильно зазначав, що розвиток капіталізму сприяє розвитку продуктивних сил, прискорює технічний прогрес. Бачив він і негативні сторони капіталізму, такі як кризи, безробіття, що вже почали виявлятися в Росії. Для критичного аналізу капіталістичного виробництва М. Драгоманов намагається використати політичну економію. Високо оціюючи фундаментальні праці з політичної економії західних економістів, він підкреслював необхідність їх перекладу, що сприяло б розвитку в країні економічної думки.

Саме відсутність економічної літератури, зазначав він, негативно позначається на інтелектуальному розвитку молоді. Проте першочерговим завданням він вважав не переклад Мілля, Маркса, Лассаля, а створення популярного курсу політичної економії, зрозумілого для трудящих мас.

Приділяючи велику увагу тяжкому становищу робітничого класу за умов капіталізму, М. Драгоманов пропонує заходи для його поліпшення. Це, передусім, «освіта та спільність між бідними людьми, між робітниками». Крім того, писав він, необхідно домагатися підвищення заробітної плати, поліпшення умов праці тощо.

Найпершу умову радикальної зміни становища робітників і селян він бачив у знищенні приватної власності.

Майбутнє суспільство М. Драгоманов зв’язував із соціалізмом (громадівством), як більш досконалим, ніж капіталізм, ладом. Під соціалізмом він розумів такий спосіб виробництва, за якого фабрики, заводи і продукти праці належатимуть робітничим громадам, а земля й результати сільськогосподарського виробництва — сільським громадам. Перехід до нового ладу він мислив як еволюційний, не заперечуючи, проте, і можливості революційних виступів, «без яких інколи не можна обійтись».

Водночас М. Драгоманов, який був обізнаний із працями К. Маркса і Ф. Енгельса, заперечував марксистську теорію класової боротьби, теорію соціалістичної революції, диктатури пролетаріату. Соціалізм для нього був справою далекого майбутнього. На його думку, першочергове завдання соціалістів (а себе М. Драгоманов називав соціалістом, громадівцем) полягає в завоюванні політичних свобод і вже на цьому грунті — здійсненні соціально-економічних реформ.

Можна з упевненістю сказати, що М. Драгоманов у розумінні питань суспільного розвитку був більшим реалістом, ніж деякі його пізніші критики.

Оцінюючи суспільно-економічні погляди М. Драгоманова в цілому, слід зазначити, що він був ідеологом дрібної буржуазії, але, як реформіст, змикався з буржуазним лібералізмом.

3. Революційно-демократична економічна думка

Носієм революційно-демократичної тенденції суспільного розвитку в пореформений період було революційне народництво. На відміну від революціонерів-демократів 50—60-х рр., які захищали інтереси дореформеного селянства, що боролось проти кріпосного права, революційні народники виступили з позицій пореформеного селянства, боротьба якого спрямовувалась проти залишків кріпосництва.

Економічні ідеї революційного народництва. Народницький рух в Україні був породжений тими самими соціально-економічними умовами, що й у Росії в цілому. Українські народники, як і народники Росії, вірили в самобутній характер економічного розвитку країни, ідеалізували селянство, вважали його рушійною силою революції. Народники України організаційно були міцно зв’язані з народницькими гуртками Росії. Але не зважаючи на спільність як у теоретичних питаннях, так і в практичній організаційній діяльності, котра існувала між українськими і російськими народниками, мали місце і деякі особливості, що характеризували народницький рух в Україні. Вони залежали від двох факторів — особливостей форм селянського землеволодіння на Україні і національних моментів.

В Україні не було общинної форми землеволодіння, властивої великоруським губерніям, що й зумовило певну різницю теоретичних засад російських та українських народників. Відповідно і соціалістичні ідеали селянства останні бачили не в общині, а у зрівняльному подушному переділі землі.

Деякі українські народницькі гуртки з різними формами землеволодіння навіть зв’язували питання про політичну боротьбу. З відсутності общини в Україні вони робили теоретичний висновок про безплідність і шкідливість тут політичного перевороту, який нібито віддалить революцію. У районах же з общинним володінням землею політичний переворот може привести і до економічного звільнення народу.

Другим моментом, що характеризував народницький рух в Україні, був зв’язок частини його учасників з українофілами, тобто з буржуазним національно-визвольним рухом, зокрема з його лівим (демократичним) крилом. Українофіли, як і народники, вели про-
паганду на селі, розповсюджували нелегальну літературу. Їхня
діяльність у цьому напрямку майже нічим не відрізнялась від народницької.

Певний вплив на народників в Україні мала й діяльність ліберальних елементів, яка посилювала опозиційний рух. Не пройшли повз увагу народників і конституційні домагання української буржуазної інтелігенції. Проте деяка своєрідність у характері діяльності народників України не виключала спільності загальних завдань
і цілей.

Революційно-народницький рух в Україні був репрезентований кількома групами і гуртками як лавристського, так і бакуністського спрямування.

Лавристи свою пропагандистську діяльність проводили серед різних верств населення: робітників, інтелігенції, селянства. Проте головним напрямом визнавалась робота серед селянства. Одним із засобів пропагандистської діяльності було розповсюдження літератури. Якщо серед робітників та інтелігенції розповсюджувались твори Чернишевського, Герцена, Лассаля, «Капітал» К. Маркса та інші, то серед селян — переважно нелегальні брошури, які були написані самими народниками.

У цих брошурах доступно, простою народною мовою описувалось тяжке життя селян, розкривалась непримиренність інтересів селянства і панів.

Досить типовою в цьому плані була брошура «Правдиве слово хлібороба до своїх земляків» (1876), написана Ф. Волховським, який очолював одеський гурток лавристського спрямування. У брошурі він пише про тяжке становище трудового народу, гостро за-
суджує тих, хто байдужий до народного горя. Ф. Волховський до-
хідливо роз’яснює селянам суть реформи 1861 р., розкриваючи її справжню суть та антинародне спрямування.

Ф.Волховський, як і взагалі революційні народники, не міг примиритися з кріпосницьким характером реформи. Він виступає за вирішення аграрного питання в інтересах селянства, за повну ліквідацію поміщицького землеволодіння і закликає селян до революційної боротьби «за волю і землю».

Аналогічні погляди проголошували і члени гуртка братів Жебуньових. Свою пропагандистську діяльність серед селян вони
спрямовували на роз’яснення непримиренності інтересів селянства та панів, пропагували ідеї братерства й рівності, закликали до
повстання.

Члени гуртків бакуністського спрямування також провадили пропагандистську роботу серед селян, сподіваючись організувати окремі заколоти і через них — загальне повстання в країні. Ці ідеї проголошувались членами «Київської комуни» на чолі з К. Брешко-Брешковською, гуртком В. К. Дебагорія-Мокрієвича та інших. Члени гуртка Дебагорія-Мокрієвича сподівались збунтувати селянство, пропагуючи вимоги переділу землі. Підтримка селянами ідеї переділу землі свідчила, на думку народників, про негативне ставлення до приватної земельної власності, про те, що селянам притаманні соціалістичні ідеали. Українські народники, як уже зазначалося, надавали особливого значення ідеї переділу землі. «Для нас, українців, — писав В. Дебагорій-Мокрієвич, — община не була і не може бути вихідною точкою програми тому, що общини в тому вигляді, як вона існувала на півдні Росії, ми не мали»1.

Проте народники не спромоглися викликати помітних заворушень серед селянства.

Після розколу (1879) народницької організації «Земля і воля» на «Народну волю» і «Чорний переділ» саме «Народна воля» відіграє провідну роль у визвольному русі Росії. Основну увагу ця організація звертає на боротьбу з урядом, висуваючи загальнодемократичні вимоги. Широка програма збурення народних мас для підготовки революції практично обмежилась терористичною боротьбою, що завершилася вбивством Олександра ІІ. Після 1881 р. в Україні запанувала реакція.

Сергій Андрійович Подолинський (1850—1891) — представник революційно-демократичного напряму, народився в сім’ї багатого поміщика Київської губернії. Після закінчення 1871 р. природничого факультету Київського університету він виїздить за кордон. У Парижі знайомиться з Лавровим і бере активну участь у підготовці й виданні журналу «Вперед». За посередництвом Лаврова С. Подолинський 1872 р. познайомився в Лондоні з К. Марксом і Ф. Енгельсом. 1875 року разом з галичанином О. Терлецьким він організує у Відні видання соціалістичної літератури, яка широко
використовувалась народниками в їхній революційній діяльності. Було, зокрема, видано праці С. Подолинського «Парова машина», «Про бідність», Ф. Волховського «Правдиве слово хлібороба до своїх земляків» та інші.

1876 р. С. Подолинський захистив у Бреславському університеті дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора медицини, певний час проживав в Україні. 1877 року остаточно виїздить за кордон і оселяється у Франції в Монпельє. Він багато і плідно працює. У 1879 р. виходить праця С. Подолинського «Життя і здоров’я людей на Україні», 1880 р. — «Ремесла і фабрики на Україні», що стала першою спробою застосування економічного вчення К. Маркса до конкретної історичної дійсності Росії й України, визначення історичної долі капіталізму в країні.

На відміну від народників, які заперечували розвиток капіталізму в Росії, С. Подолинський констатує протилежне. Виходячи з учення К. Маркса про три стадії розвитку капіталізму в промисловості і практичного досвіду української економіки, він показує, що капіталізм в Україні, а відтак і в Росії в цілому, проходить у своєму розвитку «ремесло, мануфактуру і великий фабричний здобуток»2.

С. Подолинський підкреслює прогресивність капіталізму порівняно з феодалізмом, але вказує на його історично минущий характер. Він критикує цей спосіб виробництва і виступає передовсім проти його економічної основи — приватної власності на засоби виробництва. С. Подолинський аналізує суперечності між працею і капіталом, між зростанням багатства буржуазії і зубожінням трудящих мас, суперечність між розвитком продуктивних сил і їх марнуванням за умов капіталізму. «Корінь зла» капіталістичного способу виробництва С. Подолинський бачить у приватній власності, яка дає змогу капіталістам користуватися продуктом неоплаченої праці робітників. На цій підставі він робить висновок про необхідність знищення капіталізму. Капіталізму він протиставляє соціалізм як такий спосіб виробництва, котрий створює найліпші можливості для розвитку продуктивних сил і найбільш відповідає вимогам моралі. Не випадково, що цю працю як таку, що «посягає на приватну власність» і «розпалює ненависть робітників до своїх хазяїв», було заборонено царською цензурою.

Багато зусиль С. Подолинський доклав до популяризації економічного вчення К. Маркса. Він розумів, що головне в ньому — теорія додаткової вартості. Саме тому вже в перших своїх дослідженнях він приділяє цій категорії особливу увагу. Як писав сам С. Подолинський, його брошура «Про бідність» є спробою викласти в популярній формі теорію додаткової вартості і механізм капіталістичної експлуатації з допомогою прикладів, узятих із сільського господарства й цукрової промисловості України.

У викладі і трактуванні багатьох категорій економічного вчення К. Маркса С. Подолинський був часто непослідовним, а інколи допускав і суттєві помилки. Проте його діяльність сприяла ознайомленню широких кіл української громадськості з економічним ученням Маркса.

Як фахівець у галузі природничих наук, С. Подолинський і в них шукав доказів неминучості соціалізму. Так, ним було зроблено спробу «погодити додаткову працю з панівними фізичними теоріями». У статті «Труд человека и его отношение к распределению энергии», що була опублікована 1880 р. в журналі «Слово», а також у кількох зарубіжних виданнях С. Подолинський намагався знайти природничо-наукові основи соціалізму. Цією працею Подолинський набагато випередив свій час.

С. Подолинський, керуючись постулатом про єдність сили та кількісну сталість енергії, писав, що енергія всесвіту — величина постійна, але вона нерівномірно розподіляється у різних частинах всесвіту. На розподіл енергії має вплив людська праця. Подолинський дає нове природничо-наукове визначення праці. «Праця, — пише він, — є таке споживання механічної та психічної роботи, що нагромаджена в організмі, яке має результатом збільшення кількості перетворюваної енергії на земній поверхні»13. Саме праця може стати причиною таких змін у розподілі енергії, які дали б можливість використати найбільшу частину сил природи для задоволення людських потреб. Виходячи з цього він намагається відповісти на запитання: який же спосіб виробництва є найсприятливішим. Таким способом виробництва, за С. Подолинським, буде соціалізм.

Свою працю С. Подолинський надіслав К. Марксу і в листі до нього зазначив, що написав її під впливом «Капіталу».

К. Маркс прихильно відгукнувся про працю С. Подолинського і звернувся до Ф. Енгельса з проханням висловити свою думку. У листах до К. Маркса (1882) Ф. Енгельс, указуючи на цінність відкриття С. Подолинського, водночас зазначав помилковість його висновків. «Його справжнє відкриття, — писав Ф. Енгельс, — полягає в тім, що людська праця може довше утримати на поверхні землі і довше примусити діяти сонячну енергію, ніж це було б без неї. Усі економічні наслідки, які він звідси виводить — помилкові». «Подолинський, — писав далі Ф. Енгельс, — відхилився в бік від свого дуже цінного відкриття, тому що хотів знайти природничо-науковий доказ на користь правильності соціалізму і тому переплутав фізичне з економічним»14.

Минуло понад сто років, і ідеї С. Подолинського оцінили належним чином15. Його природничо-наукове пояснення процесу праці назвали «законом Подолинського».

Завершив наукові розробки Подолинського В. І. Вернадський у своєму вченні про ноосферу.

На західноукраїнських землях демократична суспільна думка представлена цілою плеядою діячів, серед яких були, зокрема, В. Навроцький, О. Терлецький, М. Павлик, І. Франко та інші.

В. Навроцький (1847 — 1882) — яскрава постать у суспільному житті Галичини останньої третини ХІХ ст. Закінчивши юридичний факультет Львівського університету, він обійняв посаду державного службовця в м. Жешуві, яку посідав до кінця життя.

В. Навроцький виступив як талановитий публіцист, етнограф, економіст-статистик. Його називають першим дослідником економіки Галичини та причин зубожіння народу в період утвердження тут капіталізму. У своїх економічних працях В. Навроцький торкається різних сторін суспільно-економічного розвитку краю.

Найбільш актуальним на той час було аграрне питання, і В. Навроцький приділяє йому велику увагу. Як економіст-статистик він розкриває процес еволюції земельної власності. Цей процес, за його словами, спричинив консолідацію земельних масивів у руках великих земельних магнатів і роздрібнення селянської земельної власності.

В. Навроцький простежує процес диференціації, що відбувається в галицькому селі, та роль у ньому новонароджуваного капіталу. Він спостерігав розвиток капіталістичних відносин у краї і, зокрема, на селі, бачив його негативні наслідки для селянства. Проте особливо рішуче він виступає проти залишків середньовічних форм господарювання.

Гостро критикував В. Навроцький пропінацію — монополію шляхти на виробництво та продаж спиртних напоїв. Цьому питанню він присвятив кілька праць, у яких не лише розкриває суть пропінації, причин пияцтва, а й показує, як негативно воно впливає на становище селянства. В. Навроцький таврує галицьку шляхту, яка споювала селянство, маючи від цього величезні прибутки. Кожний крейцар, одержаний паном з продажу горілки, писав В.Навроцький 1882 р. у статті «П’янство і пропінація в Галичині», «облитий не тільки кривавим потом, а й слізьми селянських родин».

Великим тягарем на плечі селянства лягали податки. В. Нав-роцький викривав колонізаторський і водночас прошляхетський характер австрійської податкової системи, показував її антинаукову основу. Центральні й місцеві податки, писав він, значною мірою перекладалися на селянство.

В. Навроцький виступає як захисник інтересів селянства, про що він прямо заявляв у своїх працях. «Признаємось, — писав він у статті «Подвійна крейдка» (1881), — що заступаємо інтереси селянські»16.

Що ж до робітничого класу, то В. Навроцький лише побіжно торкається його становища. Проте в листах до Драгоманова він писав, що думає взятися за працю про галицьких фабричних та сільських робітників.

В. Навроцький був добре обізнаний з політичною економією Заходу. Проте у своїх працях він не ставить завдання теоретичної розробки проблем політичної економії, а широко використовує економічні категорії в аналізі економічного становища краю, становища трудового народу. Він — прихильник трудової теорії вартості. Вартість, за його словами, створюється людською працею. Саме з позицій трудової теорії вартості В. Навроцький аналізує проблеми експлуатації, продуктивної праці тощо.

Значний інтерес становить критика В. Навроцьким французького економіста Ф. Бастіа, який зі своєї теорії «економічної гармонії»
робив висновок про можливість подолання класових антагонізмів у тогочасному буржуазному суспільстві. В. Навроцький, поділяючи все суспільство на експлуататорів і експлуатованих, підкреслює
неможливість спільних інтересів, а тим більше, гармонії, яку про-
пагував Ф. Бастіа. Він ущипливо висміює галицьких послідовни-
ків Ф. Бастіа в статті «Що нас коштує пропінація» (1876 р.), які,
не маючи вагомих аргументів на доказ існування «гармонії», змушені були, аби довести її, «кликати на допомогу прокуратора» (прокурора)
1.

О. Терлецький (1850—1902) — видатний громадський діяч, представник революційно-демократичної течії суспільної думки. Після закінчення філософського факультету Львівського університету працював у бібліотеці Віденського університету. У 1878 р. вступив на юридичний факультет цього університету, згодом склав іспити на доктора юриспруденції.

Громадська і наукова діяльність О. Терлецького була досить активною. У Відні він вступає до народовського академічного товариства «Січ» і закликає галицьку молодь зайнятися практичною справою на користь народу. У 1874 р. О.Терлецький бере участь у роботі археологічного з’їзду у Києві, 1875 р. видає у Відні брошури С. Подолинського, Ф. Волховського та ін., за що потрапляє під суд. На судовому процесі О. Терлецький захищав соціалістичні ідеї й заявив, що він соціаліст за переконанням.

Знайомство з С. Подолинським, М. Драгомановим, обізнаність із творами К. Маркса не могли не позначитися на світогляді О. Терлецького. Він виступає як революційний демократ і саме з цих
позицій висвітлює найзлободенніші проблеми Галичини. Найголовнішим питанням, яке потребувало вирішення, було аграрне. І не випадково О. Терлецький підкреслює необхідність звернути увагу саме на нього. Він критикує тих економістів, які причину тяжкого становища селянства вбачали в його особистих вадах (пияцтві, лінощах тощо) і пропонували рецепти морального виховання народу. О. Терлецький у статті «Лихва на Буковині» (1878) пише, що саме економічні злидні штовхають людей до морального та духовного занепаду.

Вирішити аграрне питання О. Терлецький уважав за можливе революційним шляхом. До тих пір він пропонував створювати господарства, засновані на громадській власності на землю.

О. Терлецький критикує капіталізм як спосіб виробництва, що «оснований на експлуатації усього робочого народу через меншість багату і непродуктивну». Він пише про панування приватного капіталу, анархію виробництва, конкуренцію, безробіття, цікавиться проблемами заробітної плати.

З аналізу становища робітничого класу за умов капіталізму, зробленого ним у статті «Робітницька плата і рух робітницький в Австрії в послідніх часах» (1881), О. Терлецький робить висновок, що поліпшити своє становище робітники можуть, лише покладаючись на самих себе, «на свою власну силу»18.

Майбутнє суспільства О. Терлецький зв’язує із соціалізмом. Проте важливо зазначити, що на суді, спростовуючи звинувачення в антидержавній діяльності, він заявив, що пропаганда «бунту» можлива лише там, де розвиток економіки вже призвів до появи двох ворожих верств — капіталістів і пролетаріату. У Галичині цей процес тільки почався, тому соціалістичною пропагандою передбачалося лише роз’яснення робітникам і селянам їхнього реального становища. Така заява О.Терлецького свідчить про розуміння ним закономірностей суспільного розвитку.

М. Павлик (1853—1915) — відомий діяч громадсько-політичного життя в Галичині виступив як виразник інтересів трудового, або, як він писав, «робітного народу». До цієї категорії М. Павлик зараховував «наймитів і дрібних господарів і взагалі людей фізично працюючих», про що писав у «Матеріалах до ревізії програми українсько-руської радикальної партії» (1891).

М. Павлик критикує капіталізм, змальовує капіталістичну експлуатацію й характеризує існуючий лад як несправедливий. Головну увагу у своїх працях він приділяє вирішенню питання про усунення експлуатації та побудову майбутнього суспільства, котре він, як і О. Терлецький, зв’язує із соціалізмом.

М. Павлик читав твори революційних демократів, був обізнаний із марксизмом. У своїх працях він неодноразово посилається на «Капітал», використовує деякі його положення для аргументації своїх думок. Це, зокрема, стосується питання про переваги великого виробництва над дрібним. І не випадково М. Павлик є прихильником громадського господарства.

Як палкий захисник інтересів народу, що мріяв про його світле майбутнє, М. Павлик досить детально змальовує це майбутнє. І. Франко писав, що в його працях переважає полемічний елемент і «незвичайне замилування автора до конструювання своїх висновків у будущім часі»2.

Основу соціалістичного суспільства, на погляд М. Павлика, становитиме колективна власність громадян і колективне господарювання. Перехід до соціалістичного ладу він бачив як еволюційний процес, хоч і не виключав революційної боротьби. Мирний, еволюційний шлях може обрати вже сам людський розум. Усі розумні люди, писав він, повинні свідомо прямувати до соціалізму. Революційний шлях буде необхідним тоді, коли правлячі кола відмовляться добровільно визнати новий лад.

І. Франко (1856—1916) — великий український письменник, мислитель, історик, філософ, літературознавець. Значне місце в його науковій спадщині належить і економічним питанням.

Велику увагу приділив І. Франко дослідженню економіки Галичини, становищу селянства й робітничого класу. У працях «Земельна власність у Галичині» (1887), «Панщина та її скасування в 1848 році в Галичині» (1897) та інших він дає глибокий аналіз феодальних відносин у тім краї.

Використовуючи великий статистичний матеріал, І. Франко розкриває історію пограбування селянства як в процесі скасування кріпацтва, так і після реформи 1848 р. Указом про скасування кріпацтва селянство було позбавлено частини його власної землі, права безкоштовного користування лісами й пасовиськами, що належали поміщикам. За звільнення селян встановлювались великі викупні платежі (індемнізація). Усе це призвело до непосильної заборгованості і масового розорення селянства. За підрахунками І. Франка, 1848 р. було продано з молотка 881 господарство, а за період 1873—1883 рр. — 23 287 господарств, або в середньому 2 177 господарств щороку.

Причину соціальної нерівності, експлуатації трудящих І. Франко бачив у існуванні приватної власності. Тому, на його думку, першою обов’язковою умовою для знищення експлуатації має стати ліквідація приватної і встановлення суспільної власності на землю і всі засоби виробництва. Здійснення цих соціалістичних ідеалів І. Франко вважає можливим без насильства, хоч і закликає до боротьби і не пропонує відмовлятись від найрадикальніших ліків — революції.

Великого значення надавав І. Франко політичній економії, підкреслюючи, що вона «безперечно найважливіша з усіх наук». Якийсь час І. Франко викладав політичну економію в робітничих гуртках самоосвіти і навіть підготував, як він сам писав, «невеликий елементарний підручник економії суспільної по Міллю, Чернишевському і Марксу»20. Він переклав українською мовою 24-й розділ першого тому «Капіталу», який мав намір опублікувати як додаток до підручника. Але підручник не було надруковано, і І. Франко почав видавати серію брошур і статей, присвячених окремим питанням політичної економії.

І. Франко не був видатним теоретиком у галузі політичної економії. Він скоріше популяризатор економічної теорії і, зокрема, економічної теорії К. Маркса. Аналіз категорій політичної економії в нього підпорядковується іншим завданням. І. Франко хоче привернути увагу суспільства до економічних проблем, до необхідності їх вирішення. На науковому рівні, але доступно, він намагається розкрити трудящим причини їхнього тяжкого економічного становища. Як писав сам І. Франко, за цензурних утисків про економічні й полічні справи не можна було говорити відкрито, а довелося «заходити з боків» і говорити про діла менш дражливі, як-от «про історію грошей, теорію людності, історію селянства і т. д.»21.

З метою пропаганди ідей соціалізму серед робітників І. Франко надрукував у газеті «Praсa» серію статей під назвою «Робітниче питання»: «Хто є робітником?», «Як постала наймана праця?», «Що приносить нам праця?», «На кого ми працюємо?», «Чия вина?». 1881 р. їх було видано окремим виданням під назвою «Про працю». У цих статтях І. Франко широко використовує категорії політичної економії для аналізу економічних питань. І не випадково реакційна польська преса характеризувала збірку як таку, «де на підставі елементарних економічних основ, або за їх допомогою викладено не тільки теорію праці, а й увесь катехізис соціалізму для робітничого класу».

Підкреслювалось, що метою видання «є не наука суспільної економії, а соціалістична пропаганда». Саме цій меті служив попу-
лярний виклад економічної теорії (зокрема економічної теорії К. Маркса), зроблений І. Франком.

І. Франко дає визначення предмета політичної економії. Це визначення, проте, не було чітким і сталим. Він розглядає політичну економію як науку про «суспільні зв’язки між людьми», називає її найважливішою з наук тому, що вона «досліджує причини злиднів і багатства людей, вчить про працю, її наслідки, її поділ»22. Згодом він визначає політичну економію як науку про економічні закони розвитку суспільства. І. Франко поділяв марксистську думку про прогресивний характер суспільного розвитку і на цій підставі робив висновок про історичний характер політичної економії.

Він високо оцінює марксистську політичну економію і називає її політичною економією трудящих класів. «Безперечно, — писав він, — ця наука має найбільше значення для працюючих класів, бо навчає, що єдиною основою людського щастя й добробуту є праця. Тому ця наука завжди сміло й ясно вказує на права працюючих класів, на їх потреби і нестатки і прямує до запровадження справедливішого поділу самої праці і її плодів»23.

Як захисник інтересів трудящих він писав, що «лише ці класи входять в нашу програму, про них тільки говоримо і їм тільки передусім бажаємо добра»24.

В аналізі категорій політичної економії І. Франко звертає особливу увагу на такі: товар, гроші, капітал, рента тощо. Аналізуючи товар, він дає йому кілька визначень, але зрештою пише, що це продукт праці, створений не для власного споживання, а для обміну. Він виділяє дві властивості товару — мінову і споживну вартість і дає досить популярне їх тлумачення.

І. Франко послідовно стоїть на позиціях трудової теорії вартості. «Наука економії каже, — писав він, — що без праці немає вартості»25.

Саме людська праця є мірою вартості товарів. Цю ідею І. Франко використовує для критики капіталістичного способу виробництва як експлуататорського. Капіталістичне виробництво І. Франко правильно розумів як виробництво, засноване на найманій праці. Для розкриття механізму капіталістичної експлуатації він використовує елементи вчення К. Маркса про додаткову вартість.

Велику увагу І. Франко приділяє висвітленню питання заробітної плати, проте її характеристику він дає переважно з позицій «залізного закону заробітної плати» Лассаля.

Сприймає І. Франко і відкритий К. Марксом загальний закон
капіталістичного нагромадження, ілюструючи його численними прикладами з дійсності Галичини. Як палкий захисник інтересів
селянства і робітничого класу, що народжується, він бореться про-
ти соціального гноблення за встановлення справедливого суспільного ладу. І. Франко визнає неминучість перемоги соціалізму. Розвиток теперішнього суспільства, писав він, прямує «від капіталізму
до соціалізму». Шляхи переходу до соціалізму він зв’язував з еволюційним поступом, з поширенням освіти, науки й національної свідомості.

Даючи загальну оцінку світогляду І. Франка, слід урахувати його еволюцію. У молоді роки, зокрема до ув’язнення 1877 р., Франко, як він сам писав, був «соціалістом по симпатії», але далеким від наукового його розуміння. У багатьох питаннях він наслідує Драгоманова, його ідеї соціалізму (громадівства).

Після ув’язнення він ставить собі за мету опанувати теорію соціалізму і починає вивчати «Капітал» К. Маркса, твори Лассаля, Чернишевського. Його, передовсім, цікавлять економічні проблеми
соціалізму. Він сприймає соціалістичні ідеї, сприяє їхньому поширенню, намагається створити інтернаціональну (українсько-польсько-єврейську) соціалістичну партію.

Проте згодом, спостерігаючи діяльність російських і польських соціалістів, які вороже ставились до українського визвольного руху і за діями яких виразно проглядали експансіоністські домагання Росії і Польщі, він виступає з критикою позицій соціал-демократії і проголошує необхідність ураховувати національний фактор у політичному русі.

Якщо в праці «Про соціалізм» (1878) він виступає як рішучий прихильник соціалізму, суспільної власності, то поступово погляди його змінюються. У статті «Що таке поступ?» (1903) Франко, проаналізувавши еволюцію суспільства і визначивши головні фактори, які ведуть до зростання багатства і разом з тим зумовлюють його несправедливий розподіл, пише про можливість змінити цей стан.

Цю можливість він не зв’язує ні з поверненням до патріархальних відносин, ні з ідеями революційних анархістів, ні з ідеями соціалістів. Історична заслуга всіх цих напрямів, зазначає Франко, полягає лише в тім, що вони «бентежать людей, ворушать їх думки і заставляють їх шукати нових доріг... Але певності, панацеї в них не шукайте»26.

Рушієм розвитку суспільства він, посилаючись на Гете, називає «голод і любов». Голод означає матеріальні й духовні потреби людини, а любов — це єднання з іншими людьми. Людина може бути щасливою тільки у співжитті з іншими людьми, «в родині, громаді, нації»27.

Отже, еволюцію світогляду Франка можна визначити як перехід від захоплення ідеями Драгоманова до сприйняття ідей марксизму, а згодом їх критичного осмислення і заперечення, особливо методів їх реалізації.

4. Ліберальне народництво

Ліберально-народницький напрям суспільно-економічної думки виникає в Україні вже в 70-ті рр. Його представники були зв’язані з революційним народництвом, співчували йому, проте не ставили питання про селянську революцію. Критикуючи капіталізм, ліберальні народники протиставляли йому дрібне виробництво селян і ремісників. Великого значення у зміцненні дрібнотоварного виробництва вони надавали різним формам кооперації.

Типовим представником ліберального народництва 70-х рр. в Україні був П. А. Червінський (1849 — 1931). У 1876—1890 рр. він очолював статистичне бюро Чернігівського губернського земства. Як і народники в цілому, він намагався обгрунтувати самобутній шлях економічного розвитку Росії. Проте якщо більшість народників заперечували можливість застосування вчення К. Маркса до
російської дійсності, то П.
 Червінський намагався довести цю можливість. Погляди П. Червінського було викладено в статтях, опублікованих в «Неделе» (1875—1876). Ці статті користувались у ті роки надзвичайно великою популярністю, їх з інтересом читала молодь, щодо них велися жваві дискусії.

Цей інтерес був зумовлений тим, що у 70—80-х рр. питання про долю народногосподарського розвитку Росії було найзлободеннішим. Воно ще більш загострилося і привернуло увагу громадськості з появою «Капіталу» К. Маркса.

П. Червінський трактує процес історичного розвитку, і зокрема проблему майбутнього Росії, спираючись на положення історичного матеріалізму. У розвитку людського суспільства він виділяє чотири типи народного господарства: патріархальне, рабське, кріпосне й товарне. Підставою зміни типів народного господарства є, підкреслював він, економічні явища. Цей висновок, писав П. Червінський, «покладений в основу однієї теорії, яка з’явилась порівняно недавно і має поки що небагато прихильників»28. П.Червінський, безумовно, мав на увазі теорію К. Маркса.

Перші три типи господарства він об’єднує одним терміном — особисте господарство, в якому продукт не виходить за його межі (тобто натуральне господарство). П. Червінський ідеалізує натуральне господарство й протиставляє йому товарне, якому властива протилежність інтересів покупців та продавців як товарів, так і робочої сили.

Економіка Росії, на думку П.Червінського, перебуває в перехідному стані від натурального до товарного виробництва. Як типовий народник, він не бачить в Росії умов для розвитку капіталізму і вважає, що тут велика промисловість поки що не може розвинутись, «тому що немає в наявності першої, найнеобхіднішої умови її процвітання — пролетаріату»29. Якщо на Заході пролетаріат з’явився внаслідок обезземелення селян, то в Росії обезземеленню, на його думку, перешкоджає община. Відтак П. Червінський виступає на захист общини, бо її знищення приведе до утворення пролетаріату, а отже, і буржуазії.

Якщо на Заході капіталізм, пише П. Червінський, — це результат історичного процесу розвитку, то в Росії його можна штучно насаджувати, затримати або зовсім припинити його розвиток. «Чи підемо ми свідомо на те, що на Заході склалось несвідомим історичним процесом і чого він тепер намагається позбутися з такими страшними зусиллями?»30 — ставить питання П.Червінський. Сам він стоїть за те, щоб запобігти капіталістичному розвитку Росії.

Проте П. Червінський розуміє переваги великого виробництва перед дрібним, переваги, які несе технічний прогрес. Він зазначає, що ці переваги з розвитком суспільства зростатимуть і відмовлятись від них невигідно, а згодом буде просто неможливо. Але прогресивний розвиток суспільства він не зв’язував з капіталізмом, а мріяв про новий «своєрідний тип» народного господарства. Основою
такого господарства має бути община, яка використовує сучасну техніку, але зберігає натуральне виробництво. «Така комбінація особистого господарства з технічними вдосконаленнями, — писав П. Червінський, — є найвигіднішим устроєм господарської одиниці»
31. І саме вона забезпечить особливий шлях російського розвитку.

Погляди П. Червінського не лишались незмінними. Характерна для ліберального народництва 70-х рр. риса — зв’язок з революційним рухом, властива була й П.Червінському. Він, іще студентом Петербурзького інституту землеробства, брав активну участь у революційному русі і за участь у студентських заворушеннях відбув заслання в Архангельській губернії.

Ліберальні народники 70-х рр. хоч і проповідували мирні шляхи розвитку, але мріяли про зміну суспільного устрою. Однак уже наприкінці 70-х рр. вони поривають з революційним рухом, зближуючись із буржуазними лібералами, і починають пропагувати теорію «малих діл», вирішення найближчих проблем. Саме з вирішенням цих найближчих практичних питань зв’язував П.Червінський, як і ліберальні народники в цілому, настання ліпших часів.

Ідеї народників знайшли відображення в працях земських ста-
тистиків.

Значний інтерес становлять погляди таких представників земської статистики, як О. Шлікевич (1849—1909), В. Варзар (1851—1940), О. Русов (1847—1915) та інші. Вони відіграли помітну роль у розвитку земської статистики, створивши її так званий чернігівський тип. Перебуваючи під впливом народницьких ідей, вони не могли не рахуватися з процесами, що відбивали розвиток капіталістичних відносин.

Статистичні дослідження давали величезний матеріал щодо диференціації селянства, зростання куркульства, з одного боку, та пролетаризації — з іншого. Про це, зокрема, писав О. Шлікевич у «Земському збірнику Чернігівської губернії» (1890). Аналізуючи матеріали кількох послідовних статистичних обстежень селянських господарств земськими статистиками, О. Шлікевич робить висновок, що бідні стають ще біднішими, а багаті — багатшими. Причому, як зазначає він, «бідні стали біднішими і абсолютно й відносно»32.

Велику увагу в дослідженнях чернігівських статистиків було приділено аналізу становища поміщицького та селянського господарства, наявності кріпосницьких пережитків, які значно погіршували становище селянства. Одним із таких пережитків була відробіткова система. Значна кількість поміщицької землі здавалася під відробіток. Умови відробітку були досить тяжкими, що погіршувало становище селянства. Проте через гостре малоземелля селяни змушені були погоджуватися на це. Особливо грабіжницькою була
посередницька оренда. Як писав О. Шлікевич, селян найбільше непокоїла можливість передачі поміщицької землі орендаторам-посередникам.

Цю проблему порушував і відомий економіст-статистик В. Варзар. Він докладно аналізує проблеми оренди в Чернігівській губернії, де переважала оренда посередницька. В. Варзар не лише викриває грабіжницький характер такої оренди, коли плата перевищувала часом дохід від землі, а й описує механізм укладення договорів.
Купці, лихварі, котрі виступали як суборендарі, укладаючи договори, часто споювали селян, щоб домогтися вигідніших для себе умов. Описуючи цю проблему в журналі «Отечественные записки» (1878), В. Варзар порівнює процес обміну горілки на мужицьку працю з обміном «скляного намиста на золото американських дикунів»
33.

Велику увагу В. Варзар приділяє дослідженню розвитку кустарного виробництва. Проте він не ідеалізує його, не вважає народним. Описуючи кустарну промисловість у Чернігівській губернії, він констатує наявність різних економічних одиниць щодо розмірів виробництва, майнового становища кустарів. Отже, він, як і більшість чернігівських статистиків, ставить і вирішує питання про необхідність дослідження економічних типів господарств, а не оперує лише середніми характеристиками.

Цей погляд підтримував і О. Русов — відомий український громадський діяч, економіст-статистик. Беручи участь у розробці програми статистико-економічних досліджень Чернігівської губернії, він, як і інші автори програми, виходив із неприпустимості застосування в дослідженнях середніх цифр. Сам О. Русов безпосередньо писав про необхідність «знати ті типи господарств, які називаються «багатими», «середніми», «бідними»34. Він був прихильником приватного, а не общинного землеволодіння та землекористування. Це не випадково. Така позиція значною мірою пояснювалася тим, що община не мала в Україні такого значення, як у Росії. Він критикує прихильників общинної форми землеволодіння, які, за його словами, намагалися позбавити селян права «розпоряджатися собою та своїм майном».

О. Русов спостерігав зміни, що відбувалися в різних формах землеволодіння під впливом розвитку капіталістичних відносин. Проте він характеризує цей процес не як диференціацію, а як «демократизацію» власності, тобто урівнювання в забезпеченні селян землею. Цей висновок О. Русов теж спрямовує проти захисників общини, для доведення переваг подвірного землеволодіння. Положення про «демократизацію» земельної власності він розвиває і в статті «Опис Чернігівської губернії». Цю думку поділяв і земський ліберальний діяч М. Рклицький.

О. Русов, як і П. Червінський, був обізнаний з ученням К. Маркса. Проте він був противником марксизму, називав його «легковажним» рухом, а самі теорії — абстракціями, під які підганяються
факти реального життя. О. Русов був противником революційних перетворень державного ладу й великі надії покладав на земство.

У 90-х рр. типовими представниками ліберального народництва в Україні були М. Левитський, Б. Грінченко, М. Биков, Т. Осадчий та інші.

Микола Васильович Левитський (1859—1936) — найбільш відомий представник ліберального народництва в Україні. 1885 року він закінчив юридичний факультет Харківського університету. Ще будучи студентом, М. Левитський брав активну участь у гуртку молодих українофілів. Але вже на початку 90-х рр. остаточно сформувались його ліберально-народницькі погляди.

Як і ліберальні народники в цілому, М. Левитський критикує капіталізм, але здебільшого однобічно й поверхово, не розуміючи його історично прогресивної ролі. Левитський, як і народники взагалі, заперечував можливість розвитку капіталізму в Росії. Одним із доказів на користь цього погляду стала для М. Левитського теорія відтворення Сісмонді, яку сприйняли й російські народники.

Розглядаючи паростки капіталізму в Росії як штучне явище, М. Левитський виступає із закликом спинити, затримати його розвиток. Капіталізму він протиставляє дрібне виробництво, напівнатуральне господарство селян і ремісників. Саме йому він провіщає велике майбутнє.

М. Левитський увійшов в історію суспільної думки не лише як теоретик ліберального народництва, а й як практик, який розробляв численні проекти розвитку дрібного виробництва, і намагався вті-
лити їх у життя. Він є прихильником створення різних форм кооперації, артілей, сільськогосподарських виставок, надання дешево-
го кредиту дрібним виробничникам тощо. Не забуває він і про общину, яку називає «запорукою майбутнього добробуту»
35, тому що вона полегшує перехід до суспільного господарства всієї громади, всього села.

Найбільш відомим теоретичним опрацюванням М. Левитського став «Артільний договір (для землеробських артілей)», який було перекладено багатьма європейськими мовами. М. Левитський брав участь у багатьох міжнародних кооперативних конгресах. Наполегливо впроваджував він у життя і свій «Артільний договір». Протягом 1894—1896 рр. ним було організовано 85 артілей в Олександрійському та Єлисаветградському повітах. Хоч М. Левитський і сподівався своєю діяльністю спинити розвиток капіталізму, проте функціонування створених ним артілей свідчило саме про капіталістичний розвиток сільського господарства.

Тихін Іванович Осадчий (1866—1945) — економіст, земський статистик, громадський діяч. Він виступив як ідеолог дрібної буржуазії, хоч і проголошував ідею створення сприятливих суспільно-економічних умов «для діяльності не одного якогось класу або суспільної групи, а для всіх»36.

У вирішенні основного питання — про напрям народногосподарського розвитку країни Т. Осадчий займав дещо своєрідну позицію. Як сумлінний дослідник-статистик він оперував величезним фактичним матеріалом про стан селянського господарства, що свідчив про інтенсивний розвиток капіталістичних відносин. У своїх працях він констатує як наявність сприятливих умов для розвитку капіталізму в Південно-Західному краї, так і розгортання самого процесу капіталістичного розвитку. Він бачив неминучість цього розвитку і навіть визнавав його певну прогресивність. Але, як правовірний народник, Т.Осадчий називає цей процес «украй небажаним». Розвитку капіталізму він протиставляє дрібне виробництво селян і ремісників.

Навіть констатуючи процес диференціації селянства, розуміючи його неминучість, Т. Осадчий пропонує надання допомоги дрібному господарству з боку держави. Щодо поліпшення становища селянства він є прихильником «малих діл», «культурної праці». Поліпшити становище селянства Т. Осадчий сподівався підвищенням культури землеробства, наданням селянам дешевих кредитів, довгостроковою орендою тощо.

Основний наголос Т. Осадчий робить на необхідності зміцнення середнього самодостатнього, тобто натурального, господарства. Будучи переконаним у можливості його ефективного функціонування, він особисто здійснює кілька спроб організації такого господарства. Проте вони не виправдали утопічних сподівань Т.Осадчого.

5. Розвиток політичної економії

Бурхливий розвиток продуктивних сил у пореформений період супроводжувався значними соціальними зрушеннями, поглибленням класових суперечностей, пожвавленням суспільної думки. Зміни, що сталися в економічному та суспільному житті країни після реформи 1861 р., позначилися і на розвитку політичної економії.

Політична економія як наука в Росії набула певного розвитку ще до реформи 1861 р. Було перекладено й опубліковано низку праць західноєвропейських економістів, друкувалися дослідження вітчизняних учених. Велике значення для розвитку політичної економії в Росії мало створення університетських лекційних курсів із цієї дисципліни. Політичну економію було включено до навчальних планів університетів (зокрема Московського, Казанського, Харківського), а згодом гімназій і ліцеїв у 1803—1804 рр.

Одним із перших розробив курс політичної економії російською мовою Тихін Федорович Степанов (1795—1847) — професор політичної економії Харківського університету. До нього користувались переважно підручником академіка Шторха, виданого французькою (1815) і німецькою (1820) мовами.

На формуванні суспільно-економічних поглядів Т. Степанова позначилися праці західноєвропейських економістів — Сміта, Рікардо, Сея, Мальтуса, Сісмонді. Але вирішальним був вплив представників класичної політичної економії Сміта й Рікардо.

Сміта за розроблену ним систему Степанов взагалі називає «справжнім світилом». «Праця, — писав він, — є головним джерелом багатства — це наріжний камінь, що його поклав Адам Сміт у підвалину його чудової системи»37.

У своїх наукових працях і лекціях Т. Степанов широко і творчо використовує надбання світової науки в галузі політичної економії. У двотомних «Записках про політичну економію» та в інших книжках він аналізує такі питання, як предмет політичної економії, суть і джерела багатства, продуктивні й непродуктивні класи, продуктивна й непродуктивна праця, суспільний поділ праці, відношення між виробництвом та споживанням, цінність, капітал, заробітна плата, прибуток, рента, процент, кредит, національний дохід тощо.

У висвітленні цих категорій Т. Степанов здебільшого наслідував А. Сміта. У дусі А. Сміта він визначає такі категорії, як цінність, багатство. Під капіталом він, фактично, розуміє засоби виробництва, хоч і застерігає проти однобічного його розуміння.

Капіталом, писав він, продукти стають залежно від вживання, якщо дають прибуток, а не використовуються для власного вжитку.

Т. Степанов, не будучи цілком оригінальним мислителем в галу-
зі політичної економії, не тільки аналізував і пропагував теоретич-
ні ідеї західноєвропейських економістів, а зв’язував їх із російською дійсністю, використовував для критики феодально-кріпосницької системи. Мріючи про світле майбутнє людства, Т. Степанов спо-
дівався досягти його мирним удосконаленням суспільства, просвітництвом.

Прихильником класичної політичної економії був також професор Київського університету І. В. Вернадський (1821—1884). У своїх працях, опублікованих до реформи, а також у журналі «Экономический указатель» (1857—1861) видавцем і редактором якого він був, І. Вернадський головну увагу приділяє критиці кріпосництва і всіх добуржуазних форм виробництва. Після реформи він захищає буржуазні відносини, стає прихильником великого виробництва і великого капіталу, які уможливлюють науково-технічний прогрес.

Позитивно оцінюючи процес концентрації капіталу і виробництва, І. Вернадський однозначно негативно ставиться до великої земельної власності. На той час така власність була майже виключно поміщицькою, і І. Вернадський як буржуазний економіст пропагує її пристосування до «раціональних», тобто капіталістичних форм господарювання.

Як прихильник класичної школи в політичній економії І. Вернадський заперечував протекціонізм, втручання держави у приват-
ну ініціативу, наголошував на позитивних аспектах вільної кон-
куренції.

Значне місце в дослідженнях І. Вернадського займає проблема праці. Ще в докторській дисертації «Критико-історичне дослідження італійської політико-економічної літератури до початку ХІХ ст.» (1849) він визнає працю «головним і єдиним джерелом багатства». Він розрізняє споживну вартість (придатність) і вартість. Вартість, зазначає він, «визначається працею, а не придатністю». Отже, у питанні про вартість і про джерело доходів І. Вернадський стояв на позиціях класичної школи, проте, усупереч класикам, вважав усі види праці продуктивними.

Спеціальну працю («Предмет політичної економії») І. Вернадський присвячує визначенню предмета політичної економії. Завдання політичної економії полягає в тому, писав він, щоб відкрити «природні закони виробництва»38. Але такими законами для нього є лише закони товарного виробництва. У тому самому творі І. Вернадський пише, що «економічні закони проявляються у всій своїй силі скрізь, де існує праця й обмін...»39. Він виступає проти визначення політичної економії як науки про багатство і підкреслює, що вона вивчає лише один бік, одну властивість багатства — його цінність40. Предмет науки він обмежує товарним виробництвом.

Як типовий буржуазний економіст І. Вернадський виступав проти соціалізму. Ідеї соціалізму він вважав помилковими і їхню появу зв’язував зі зростанням пауперизму.

Політична економія в Україні в пореформений період і до 90-х рр. розвивається переважно в руслі класичної школи. Економістів цікавлять проблеми аналізу економічних категорій, з’ясування предмета політичної економії, якій вони надавали виняткового значення в суспільному житті.

Професор Новоросійського університету М. Вольський у праці «Завдання політичної економії і відношення її до інших наук» писав: «Указавши на загальні засади для заснування правильної, розумної й могутньої системи суспільного життя, наука ця ... із незаперечним успіхом намагалася підготувати й створити все, що могло підтримати народи й суспільства на шляху загального добробуту, фізичного, морального й розумового прогресу»4. Для того щоб політична економія успішно розвивалась як наука й надалі відігравала належну роль, необхідно, підкреслював М. Вольський, точно визначити її предмет, тобто чітко окреслити коло питань, що підлягають вивченню цією наукою.

Питання про предмет політичної економії вирішувалося майже в усіх наукових дослідженнях. Найбільше акцентував на ньому увагу М. Вольський. Він критично аналізував визначення предмета політичної економії такими західноєвропейськими та російськими економістами, як Сей, Сісмонді, Шторх, Горлов; заперечував визначення Маклеодом і Бастіа політичної економії як науки про обмін.

Предмет політичної економії, на думку М. Вольського, охоплює всі сфери діяльності, як матеріальної, так і духовної. У такому розумінні політична економія є наукою про людину, її діяльність, спрямовану на задоволення матеріальних і моральних потреб. Майже на таке саме визначення предмета політичної економії натрапляємо в творах викладача політичної економії й статистики Інституту сільського господарства й лісівництва у Новій Олександрії, а згодом у Київському університеті, — А. Антоновича. У дослідженні «Основи політичної економії» (1879) політекономію він визначає як науку про «суспільний елемент у діяльності людей, спрямованій на задоволення як духовних, так і матеріальних потреб»42.

Відомий учений-економіст М. Бунге, професор, згодом ректор Київського університету (у 80-ті рр. — міністр фінансів Росії) в «Основах політичної економії» (1870) визначав її як науку, завдання якої «полягає в дослідженні суспільної сторони господарських явищ і законів, яким ці явища підпорядковано»43. М. Бунге вказував на велике значення для розвитку політичної економії правильного визначення її предмета і вважав, що складність такого визначення пояснюється позицією ліберальної економічної школи та соціалістів. Обстоюючи шлях капіталістичного розвитку як необхідного й природного, М. Бунге критикував соціалістів за те, що вони засуджували існуючий порядок і вбачали свій ідеал у новій організації праці, у «вигаданих формах суспільного устрою»44.

Політична економія буржуазного лібералізму відмовлялась від трудової теорії цінності. М. Вольський визначення цінності торкається лише побіжно. Хоч він і ставить цінність у залежність від суспільної корисності, проте вважає, що вона може бути відокремлена від праці і саме в цьому полягає її позитивне значення.

М. Вольський прагне об’єднати всі відомі економічні теорії. На його думку, «в усіх письменників з політичної економії, від Ксенофонта до Чернишевського, є багато слушного й потрібно лише віднайти середнє пропорційне»45. Водночас на поглядах М. Вольського помітно позначався вплив класичної школи. Сучасники писали про нього, що він і студентам читав лекції в дусі економічних поглядів А. Сміта.

У М. Бунге немає чіткого розуміння цінності. Її він пояснює як властивість чогось, що людина не може придбати безкоштовно. А величина цінності, за Бунге, залежить від попиту і пропозиції. Усі ті категорії, якими буржуазні економісти визначали цінність (корисність, праця, витрати виробництва тощо), він розглядав як фактори, що впливають на попит і пропозицію. Прихильником теорії попиту й пропозиції був також учень і послідовник М. Бунге професор Київського університету Д. І. Піхно. Але згодом Бунге розробив теорію цінності на засадах психологічної школи і визначив цінність корисністю.

Теорії цінності спеціальне дослідження присвятив А. Антонович («Теорія цінності», 1877). Питання цінності він називає основним у політичній економії, від розв’язання якого залежать інші питання цієї науки. А. Антонович указував на особливе значення розробки й правильного розуміння теорії цінності для Росії, де,
на його думку, під впливом великих реформ останнього часу за-
роджується самостійна політико-економічна література. А. Антонович докладно проаналізував погляди економістів на цінність і зазначив, що їх не можна взяти за основу, бо всі вони помилкові
як з погляду методу, так і змісту. Помилки, на його думку, зумовлені тим, що економісти в своїх дослідженнях аналізували цінність або з погляду споживання, або розподілу, або виробництва. До першої групи економістів А. Антонович відносить Шторха, до другої — Мальтуса, Маклеода та Бастіа, до третьої — Рікардо, Кері і Маркса. Сміта він називає еклектиком, який дав різні визначення цінності.

З усіх цих напрямів А. Антонович найбільш прихильно ставиться до останнього, тобто такого, що до визначення цінності підходить з погляду виробництва. Але недоліком він називає те, що, узявши за основу цінності працю, затрачену на виробництво, представники цього напряму ігнорують продуктивність таких факторів, як природа й капітал.

На підставі критичного аналізу різних теорій цінності А. Антонович намагався дати власне визначення, яке б ураховувало виробництво, розподіл і споживання. За основоположний принцип своєї теорії цінності він бере теорію трьох факторів виробництва Сея, яку намагається поєднати з теорією К. Маркса. Визначення К. Марксом цінності як уречевленої в товарі абстрактної суспільно необхідної праці він пристосовує до свого трактування цінності, тобто визначає цінність як уречевлений суспільно необхідний час дії трьох факторів: природи, праці й капіталу. Таке тлумачення цінності гостро критикували сучасники А. Антоновича, зокрема Д. Піхно. Останній звернув увагу А. Антоновича на відсутність у цій концепції одиниці для вимірювання продуктивності факторів виробництва. Недоліки теорії А. Антоновича він вбачав і в тім, що в ній обмежено дію таких факторів, як корисність і співвідношення між попитом і пропозицією, що впливають на цінність.

Прихильником і захисником трудової теорії цінності був М. Коссовський. У дослідженні «Цінність і ціна» (1883) закон «мінової цінності» він називав основним законом політичної економії. Він вказував на наявність багатьох неоднозначних трактувань цінності. Це означає, писав М. Коссовський, що у кожного своя, власна наука, або такої науки й зовсім немає, а є лише вчені. Він досить докладно й критично аналізував існуючі теорії цінності, підкреслюючи, що для вирішення питання про цінність необхідно користуватися діалектичним методом, як це робив К. Маркс.

Однак діалектика не є для М. Коссовського загальним методом пізнання, а лише однією з методологічних засад. Джерелом цінності М. Коссовський називав працю, витрачену на виробництво товару. Це твердження, на його думку, може стати поворотним пунктом в історії політико-економічних учень46.

М. Коссовський докладно аналізує виклад теорії цінності представниками класичної політичної економії. Він підкреслює, що постановка цього питання мала місце ще в У. Петті й посилається при цьому на «Капітал» К. Маркса. У теорії цінності А. Сміта, зазначає М. Коссовський, домінує положення про те, що цінність
визначається працею, необхідною для виробництва товару; Д. Рікардо розвиває трудову теорію цінності і вважає її основою свого економічного вчення. Останнє слово в розвитку теорії цінності належить К. Марксу.

М. Коссовський правильно розумів основні положення теорії цінності К. Маркса. Він писав, що елементом, який визначає цінність, є лише «суспільно необхідний робочий час», одиниця його виміру — проста праця. Аналізував М. Коссовський і залежність між цінністю й продуктивністю праці.

М. Коссовський заперечував економістам, які вважали, що цінність визначається співвідношенням попиту і пропозиції. Він ука-
зував на суперечливість тверджень і тих економістів, які основою цінності вважали корисність, або (як Шеффле), працю та корисність. Теорію витрат виробництва М. Коссовський називає просто безглуздою. Її хибність, на його думку, полягає в ототожнюванні
таких категорій, як праця та робоча сила, що є поняттями абсолютно різними. Те, що економісти не бачили різниці між ними, М. Коссовський називав кардинальним недоліком політичної економії до К. Маркса
47. Будучи палким прихильником і захисником теорії
трудової цінності, М. Коссовський абсолютизував цю теорію, на-
даючи їй великого значення в перебудові соціально-економічних відносин. «Покладена в основу соціально-економічних відносин, вона, — писав М. Коссовський у праці «Цінність і ціна», — перетворить ці відносини, оновить їх, оновлюючи й перетворюючи існуючий нині принцип розподілу. Тоді з’явиться інша політична економія, зникне залізний закон заробітної плати, зникне рента, землеробська й капіталістична, зникне, інакше кажучи, економічне рабство й експлуатація»
48.

Залежно від тлумачення економістами категорії цінності трактувалася ними й теорія розподілу. М. Бунге, як і більшість тогочасних економістів, вважав, що у виробництві беруть участь три фактори: праця, природа й капітал. Кожний з цих факторів є самостійним джерелом цінності. Цінність, що створюється трьома факторами, відповідно поділяється на три види доходів: заробітну плату, ренту й прибуток. Ці види доходів відповідають і трьом класам суспільства (робітники, землевласники й капіталісти). Частка кожного з них у розподілі доходів визначається, на думку М. Бунге, суперництвом, що може змінювати ці доходи в той чи в той бік. Він підтримував принцип втручання держави в економічне життя й твердив, що це сприятиме «справедливому розподілу доходів»49. М. Бунге не лише викладав власні погляди на теорію розподілу, а й аналізував поширені тоді теорії із цього питання, заперечуючи, що за капіталістичного виробництва прибуток є відрахуванням від заробітної плати. Такі висновки, на думку М. Бунге, давали теоретичну зброю в руки соціалізму50.

М. Бунге був прихильником теорії розподілу Кері й Бастіа, надзвичайно високо цінував цих економістів за те, що вони виступили проти класичної школи, проти її вчення про полярність прибутку й заробітної плати і створили свою теорію «гармонічного розвитку». М. Бунге називає Бастіа гідним учнем Кері, у якого він запозичив і зброю проти соціалізму, й засади вчення.

Аналогічних поглядів щодо розподілу дотримувався й А. Антонович. Природу, працю й капітал він розглядав як фактори ви-
робництва й водночас як самостійні джерела цінності. Носіями
цих факторів А. Антонович уважав землевласників, робітників і капіталістів, які завдяки цьому одержують свою частку. «Об’єктивність у розподілі результатів виробництва, — писав А. Антонович
у «Курсі політичної економії», — полягає в тім, що кожний з учасників виробництва одержує те, що він створив»
51. Поділяючи погляди Кері та Бастіа на «гармонічне співробітництво» різних класів — учасників виробництва, А. Антонович виходить з того, що з роз-
витком продуктивних сил дедалі більшою мірою досягатиметься
рівність учасників виробництва — робітників, капіталістів і землевласників, яка забезпечить кожному одержання його частки у ви-
робництві, тобто приведе до встановлення справедливої винагороди за працю.

М. Коссовський не торкається спеціально питання розподілу, але як прихильник трудової теорії цінності він критикує тих економістів, які бачили в прибутку складову частину цінності, наголошує на нетрудовому, експлуататорському характері прибутку і вказує на його повну залежність від кількості експлуатованої праці. Прибу-
ток капіталіста за даного процента експлуатації, писав М. Коссовський, залежить від кількості праці, зайнятої у виробництві, а тому фабриканти «чинять завзятий опір кожній спробі скорочення робочого дня»
52.

М. Коссовський бачить нерівноправність у відносинах між працею і капіталом. Він виступає за рівномірний розподіл сили в суспільстві, що створить можливість для повної реалізації закону трудової вартості. Цього, на думку М. Коссовського, потребують інтереси більшості.

Особливе місце серед представників політичної економії в Україні належить професору Київського університету М. Зіберу. Він був першим популяризатором економічного вчення К. Маркса в Росії і Україні, захищав трудову теорію вартості. Професор Київського (згодом Харківського) університету Г. Цехановецький у рецензії на магістерську дисертацію М. Зібера писав, що той «поставив своїм завданням відновити ... значення Рікардо».

М. Зібер захистив магістерську дисертацію «Теорія цінності й капіталу Д. Рікардо у зв’язку з пізнішими доповненнями та роз’ясненнями». Саме на цю працю посилається К. Маркс у післямові до другого видання «Капіталу», називаючи її «цінною книгою»: «Ще в 1871 році пан М. Зібер, професор політичної економії в Київському університеті, у своїй праці «Теорія цінності й капіталу Д. Рікардо» показав, що моя теорія цінності грошей і капіталу в її основних рисах є необхідним дальшим розвитком учення Сміта—Рікардо. При читанні цієї цінної книги західноєвропейського читача особливо вражає послідовне проведення раз прийнятого суто теоретичного погляду»53.

1876—1878 рр. М. Зібер публікує в журналах «Знание» і «Слово» кілька статей під назвою «Економічна теорія К. Маркса», що в них викладає зміст першого тому «Капіталу». У цей же час він пише критичні статті, спрямовані проти Ю. Жуковського та Б. Чичеріна, які виступили проти економічного вчення К. Маркса. Він відхиляє як безпідставне намагання буржуазних критиків звинуватити К. Маркса в метафізичному підході до дослідження цінності.

Полемізуючи з Ю. Жуковським та Б. Чичеріним, які особливо гостро критикували теорію К. Маркса про додаткову вартість, М. Зібер не лише прагне спростувати аргументацію її критиків, а й викладає й роз’яснює суть цієї теорії.

Як коментатор і популяризатор економічного вчення К. Маркса М. Зібер показує суперечності капіталістичного виробництва й привертає до них увагу читачів, глибоко аналізує становище робітничого класу, прямо переказуючи деякі місця з «Капіталу».

Захищаючи трудову теорію цінності, М. Зібер критикує теорії цінності Г. Маклеода, Дж. Мілля, Т. Мальтуса, Н. Сеніора та інших економістів. Він високо оцінює вчення К. Маркса про двоїстий характер праці. Детально аналізує проблему форм вартості, повторюючи навіть заголовки з відповідних розділів «Капіталу». На підставі цього аналізу він простежує процес виникнення грошей, аналізує їхні функції. М. Зібер називає великою заслугою К. Маркса розробку ним теорії грошей. Як відомо, попередники К. Маркса виникнення грошей зв’язували переважно зі свідомою діяльністю людей. Заслуга К. Маркса, на думку М. Зібера, полягає у вирішенні двох питань: з’ясуванні генетичного розвитку грошового обміну й чіткого визначення різних грошових функцій54.

Значну увагу М. Зібер приділяє аналізу категорій капіталу та прибутку. Він докладно висвітлює теорію додаткової вартості, яку називає ядром «Капіталу».

Теорію додаткової вартості К. Маркса він розглядає як вище досягнення економічної теорії, оцінюючи вчення К. Маркса як дальший історичний розвиток тих основних засад науки, які було сформульовано ще класичними економістами і збагачено успіхами новітніх суспільно-економічних учень. Виклавши вчення Д. Рікардо про чистий прибуток, М. Зібер пише: «Що ж лишалось авторові «Капіталу» додати до цього, крім точнішого, докладнішого й зрозумілішого формулювання?» Сам М. Зібер залишається у розумінні прибутку на позиціях Д. Рікардо.

Значний інтерес становить розуміння М. Зібером закономірностей суспільного розвитку. Він поділяв думку К. Маркса про закономірний характер зміни суспільних формацій, проте заперечував революційні висновки марксизму. Доводячи прогресивний характер капіталістичного виробництва, указував на його скороминущий характер. Що ж до нового суспільного ладу, то, на думку М. Зібера, він має виникнути як наслідок плавного, еволюційного розвитку капіталізму, який зазнає соціалізації виробництва. Приватну монополію замінить монополія державна. Цей новий, колективістський
соціальний лад буде створений, за словами М. Зібера, унаслідок міжнародної угоди буржуазних урядів.

Погляди М. Зібера на закономірності суспільного розвитку заслуговують на додаткове вивчення. М. Зібер зробив значний вне-
сок у опрацювання багатьох суспільно-економічних проблем. Він досліджував питання розвитку первісного суспільства, виникнення різних форм власності, великого й дрібного виробництва в землеробстві та ін.

Велике значення мали праці М. Зібера, що заперечували народницьку тезу про особливий шлях економічного розвитку Росії. Спираючись на економічну теорію К. Маркса, М. Зібер зазначав, що економічний розвиток Росії відбувається за об’єктивними економічними законами і неминуче приведе до капіталізму, що його М. Зібер розглядав як історично минущий лад.

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. відбувається певна
переорієнтація економічної думки в Україні. Усе більший вплив на її розвиток справляють німецька історична та австрійська школи. Широкого визнання набула Київська психологічна школа. Її представники розглядають явища економічного життя з погляду психології суб’єктів господарювання. Основи цієї школи, яка здобула високу оцінку на Заході, було закладено ще М. Бунге. В «Основах політичної економії» (1870) він визначає цінність корисністю речі, її «придатністю». Ідеї психологічної школи
розвивав учень М. Бунге професор Київського університету
Д. І. Піхно. У дослідженнях «Закон попиту та пропозиції. До теорії цінності» (1886), «Основи політичної економії» та інших він основи ціни та цінності вбачає в потребах людей, які, у свою чергу, зумовлюють попит.

Найбільш відомими представниками суб’єктивно-психологічного напряму в Україні на початку ХХ ст. були Р. М. Орженцький та О. Д. Білимович.

Р. Орженцький свою працю «Корисність і ціна. Політико-економічний нарис» (1895) присвячує популяризації ідей австрійської школи. Він детально викладає теорію цінності Менгера, підтримує критику австрійською школою трудової теорії вартості і, особливо, теорії вартості К. Маркса. У магістерській дисертації «Учення про цінності у класиків і каноністів» (1896) Р. Орженцький дає історико-філософське обгрунтування психологічного напряму, його загальних методологічних принципів. Він високо оцінює теоретичні розробки представників австрійської школи і під впливом їхніх праць запроваджує в науковий обіг поряд з категорією суб’єктивної цінності такі категорії і поняття, як «об’єктивна суспільна цінність», «споживні» та «продуктивні блага».

Цінність благ Р. Орженцький визначає почуттям. Величина цінності, писав він, визначається «величиною чуттєвого стану», який породжується фактом володіння благом, або його відсутністю55.

На еволюції суспільно-економічних поглядів Р. Орженцького позначився вплив соціальної школи в політичній економії. Суб’єктивно-психологічне визначення цінності він доповнює такими поняттями, як історичний характер формування потреб, їхня залежність від обмеженості благ тощо.

Послідовником Київської психологічної школи був також
професор Київського університету
О. Білимович. Розробляючи
і пропагуючи ідеї австрійської школи, він заперечує трудову теорію вартості і відповідні теоретичні концепції К. Маркса. Білимович бачить заслугу австрійської школи саме в тім, що вона виступила проти трудової теорії вартості, завдяки чому всі теоретичні розробки Маркса — положення про двоїстий характер праці, робочу силу як товар, додаткову вартість — як і вся «теорія експлуатації зависла у повітрі»
56. У О. Білимовича цінність є продуктом «оцінної діяльності суб’єкта». Величину цінності він зв’язує з
інтенсивністю потреб і на цій засаді визначає зміст поняття «гранична корисність», зв’язуючи ступінь задоволення потреб з кіль-
кістю благ.

О. Білимович виступав прихильником використання математичних методів. У праці «До питання про розцінку господарських благ» (1914) він дав найдокладніше в російській літературі висвітлення всіх позитивних якостей і недоліків застосування математичних методів з позицій психологічної школи. Що ж до перспектив суспільно-економічного розвитку, проблем поліпшення становища трудящих, то О. Білимович зв’язував їх з нагромадженням капіталу і підвищенням продуктивності праці.

Сприйняття і пропаганду суб’єктивно-психологічної теорії цінності австрійської школи в Росії й Україні було доповнено спробами поєднати її з трудовою теорією вартості. Цю спробу зробив видатний український економіст М. Туган-Барановський.

Михайло Іванович Туган-Барановський (1865—1919) — учений зі світовим ім’ям, який зробив величезний внесок у розвиток багатьох теоретичних проблем економіки. Самий тільки перелік його праць і тих питань, які він вивчав і дослідження котрих здобуло йому світове визнання, зайняв би багато сторінок. Він народився в заможній дворянській сім’ї в Харківській губернії. Закінчив 1889 р. фізико-математичний і екстерном — юридичний факультети Харківського університету.

Під впливом прогресивної професури університету (К. Гаттенбергер, Г. Цехановецький) М. Туган-Барановський сприймає ідеї класичної школи, захоплюється марксизмом.

М. Туган-Барановський став першовідкривачем сучасної інвестиційної теорії циклів. Ще 1894 р. він опублікував працю «Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя», яку захистив як магістерську дисертацію у Московському університеті. Це дослідження (доповнене й перероблене) було згодом видано майже всіма європейськими і навіть японською мовами.

Туган-Барановський критично проаналізував сучасні йому теорії ринку та криз і високо оцінив теоретичні засади «теорії реалізації» Сея, яка стверджувала, що пропозиція породжує попит.

Він підкреслював правильність думки Рікардо і Сея про те, «що межа виробництва визначається продуктивними силами людства і аж ніяк не розмірами його споживання»57. Великого значення у проблемі відтворення він надавав виробничому споживанню. Він писав, що «попит на товари створюється самим виробництвом і жодних зовнішніх меж для розширеного відтворення, крім браку продуктивних сил, не існує»58.

Як підставу для своєї теорії він бере ідею про зв’язок промислових коливань з періодичним зростанням основного капіталу. Саме цю ідею високо оцінив американський економіст Е. Хансен. М. Туган-Барановський розглядає проблему криз, аналізуючи економічні коливання, рух «економічної активності», а також фактори, що зумовлюють таку активність. М. Туган-Барановський звертає увагу на виявлення головного внутрішнього рушія «економічних активностей» і робить висновок, що таким є рух інвестицій. Він першим сформулював основний закон інвестиційної теорії циклів, відповідно до якого фази промислового циклу визначаються активністю інвестування. Саме збільшення інвестицій у галузях, що виготовляють засоби виробництва (за кейнсіанською термінологією — «капітальні блага») породжує мультиплікаційний процес всіх елементів економічної активності.

М. Туган-Барановський підкреслює анархічний характер капіталістичного виробництва, диспропорційність у розміщенні вільних грошових капіталів у різних сферах їх застосування, що й спричиняє кризи. Він писав, що причина криз криється «у сфері нагромадження і витрачання суспільного капіталу» за порушення пропорційності його розподілу в різних сферах застосування капіталу.

Регулювання інвестицій, правильний їх розподіл хоча б тільки в галузях, що виготовляють капітальні блага, на думку М. Туган-Барановського, відкриває можливості для безмежного розширення капіталістичного виробництва.

Інвестиційна теорія циклів М. Туган-Барановського мала величезний вплив на розвиток політичної економії. На його праці не лише й досі посилаються численні західноєвропейські та американські економісти, а й плідно розвивають його ідеї. Схвально ставився до теорії М. Туган-Барановського Кейнс. Зокрема він майже цілком сприйняв ідею М. Туган-Барановського про «заощадження — інвестиції» як головну рушійну силу економічних активностей.

Глибоко обізнаний із різними західноєвропейськими еконо-
мічними школами, М. Туган-Барановський, однак, не став пря-
мим послідовником будь-якої з них. Критичний аналіз політеко-
номічних шкіл, і передовсім німецької історичної та австрійської,
а також марксистської теорії дав йому змогу розробити власну
економічну концепцію в дусі прогресивного розвитку світової економічної думки.

Спочатку М. Туган-Барановський був прихильником Маркса. Але згодом в його працях з’являються критичні нотки. Він не сприйняв трудової теорії вартості, назвав «фікцією» трудову вартість і «малозначущою» категорію додаткової вартості. М. Туган-Барановський заперечував марксистське положення, що нова вартість створюється робочою силою. Джерелом прибутку він називає весь капітал. Проте він не відкидає марксизм, а прагне розвивати його наукові елементи.

Визнаючи методологію Маркса, його ідеї про визначальну роль економічних явищ у розвитку суспільства, М. Туган-Барановський критикує Маркса за економічний детермінізм, за ігнорування психології людей, їхньої моралі.

У багатьох дослідженнях: «Учення про граничну корисність господарських благ» (1890), «Основна помилка абстрактної тео-
рії капіталізму К. Маркса» (1898), «Нариси з новітньої історії
політичної економії і соціалізму» (1903), «Теоретичні основи
марксизму» (1905), «Основи політичної економії» (1909) — учений намагався переорієнтувати політекономію в Росії і в Україні на позиції суб’єктивно-психологічної школи та неокласицизму. Уже 1890 р. у «Вченні про граничну корисність господарських благ, як причину їхньої цінності» він зробив порівняльний аналіз класичної та австрійської шкіл і заявив про можливість їхнього синтезу. На Заході цю ідею здійснив Маршалл у праці «Принципи економічної науки» (1890), що ознаменувала початок неокла-
сичного напрямку в політичній економії. Хоч підходи до такого синтезу в Туган-Барановського і Маршалла не були цілком ідентичними, вони свідчили про єдність наукового пошуку обох
визначних економістів.

Велику увагу приділив М.Туган-Барановський питанню розвитку капіталізму в Росії, що в останнє десятиріччя ХІХ ст. стало головним теоретичним питанням у країні. У 1898 р. було опубліковано його докторську дисертацію «Російська фабрика в минулому та сучасному. Історико-економічне дослідження». Ця праця здобула високу оцінку західноєвропейських економістів (зокрема І. Шумпетера).

Загальновизнаним у світовій економічній літературі є внесок М.Туган-Барановського в розробку таких проблем, як теорія розподілу, теорія кооперації, теорія соціалізму та ін.

Світовим визнанням користувались дослідження українських економістів, представників математичного напряму в політичній економії, які намагалися синтезувати ідеї класичної і психологіч-
ної шкіл.

1902 р. відомий український економіст-математик М. Столяров за допомогою диференційного обчислення намагався довести слушність запропонованої М. Туган-Барановським економічної формули про пропорційність граничної корисності господарських благ, що вільно відтворюються59. Розробляючи цю проблему, М. Столяров зумів не лише подолати певну обмеженість формули М. Туган-Барановського, що полягала у суто суб’єктивному трактуванні корисності, а й сформулював функцію суспільної корисності.

Першим у Росії й Україні глибоке обгрунтування принципів застосування математичних методів з позицій психологічної школи дав уже згадуваний нами О. Білимович. Він зробив висновок про обмежені можливості використання математичних методів для економічних досліджень і вважав за доцільне використовувати математику переважно для ілюстрації викладу.

Економіко-математичний метод дослідження застосовував також Р. Орженцький, розвиваючи ідеї відомого російського економіста-математика В. Дмитрієва щодо теорії ціни, теорії попиту тощо.

Найбільш видатним економістом-математиком, який справив величезний вплив на розвиток сучасних економіко-математичних досліджень, був Є. Слуцький (1880—1948), викладач Київського комерційного інституту (1913—1926)60. Він зробив визначний внесок у розвиток математичних, математико-статистичних досліджень. Його твір «Теорія кореляції і елементи вчення про криві розподілу» (1912) був тривалий час найліпшим посібником з математичної статистики. 1915 року Є. Слуцький опублікував в італійському журналі статтю «До теорії збалансованого бюджету споживача», яку лише 1963 р. було передруковано в Москві. У цій статті вчений показав зв’язок між функцією корисності і рухом цін і грошових доходів населення. Ця праця вважається основоположною серед сучасних економіко-математичних досліджень проблем попиту і взаємозв’язку між функцією попиту, рухом цін та доходів.

Уже в 30-ті роки ця праця здобула високу оцінку зарубіжних економістів, зокрема Р. Аллена і Дж. Хікса, які виявили її в іта-
лійському журналі. Ідеї Є. Слуцького лягли в основу книжки Дж. Хікса «Вартість і капітал» (1939). У ній Хікс високо оцінює наукові розробки Є. Слуцького й наголошує, що він був першим економістом, котрий зробив значний крок наперед порівняно з «неокласиками» і з Парето. Хоча Хікс і дізнався про статтю Слуцького тільки тоді, коли основні ідеї його власної праці були опубліковані в журналі «Economica»(1934), це не завадило йому визнати, що «теорія, яку буде викладено в цьому і двох наступних розділах (праці «Вартість і капітал». —
Л.К.), належить, по суті, Слуцькому...»61.

Про величезний вплив праць Є. Слуцького на розвиток економічної науки і, зокрема, економетрики писав Р. Аллен. Ще 1936 р. він опублікував працю, присвячену Слуцькому, в якій дав високу оцінку його теорії поведінки споживача62.

1950 р. Аллен в журналі «Економетрика» опублікував нову статтю, присвячену Слуцькому. Він писав, що праці Слуцького мали великий і сталий вплив на розвиток економетрики у двох важливих напрямах: теорії поведінки споживачів і аналізі часових рядів.

Високо оцінюють економісти і внесок Слуцького в розробку основ праксеології. В «Етюді до проблеми будування формально-праксеологічних засад економіки», що його було опубліковано українською і німецькою мовами63, Слуцький уперше в світовій літературі поставив питання про необхідність формування особливої науки — праксеології, яка б розробляла принципи раціональної поведінки людей за різних умов.

Ідеї Є. Слуцького, з дещо модернізованим математичним апаратом, широко використані у творах зарубіжних економістів Р. Аллена, Дж. Хікса, Хауттакера, Дебре, Ерроу та інших.

Підсумовуючи цей короткий огляд розвитку політичної економії в Україні, слід ще раз наголосити на його певних особливостях. Українські вчені не тільки запозичували економічні ідеї, теорії західних економістів і розвивали їх з урахуванням соціально-економічних особливостей розвитку України, а й створювали наукові теорії, які стали надбанням світової економічної думки.

1 Струков Д. Н. О поземельном владении и пользовании // Приложение к «Земледельческой  газете». — 1858. — № 64. — С. 31.

1 Житецький І. Київська громада за 60-х років // Україна. — 1928. — № 1. — С.92.

1 Рябінін-Скляревський О. Київська громада 1870-х років // Україна. — 1927. — № 1. — С. 144.

2 Основа. — 1861. — № 3. — С. 8

3 Современная летопись. — 1862. — № 46. — С.4 (статтю підписав 21 член київської
громади).

6 Киевский телеграф. — 1875. — № 34, № 42.

7 Киевский телеграф. — 1875. — № 35.

8 Щоденник О. Кістяківського. — Держ. арх. України, ф. 263, оп. 1, спр. 26, арк. 36—37.

9 Драгоманов М. Переднє слово до «Громади» // Громада. Українська збірка. — Женева, 1878. — № 1. — С. 50.

10 Драгоманов М. Листи до Ів. Франка та інших (1887—1895 рр.). — Львів, 1908. — С. 348.

1 Дебагорий-Мокриевич В. К. От бунтарства к терроризму. — М.; Л., 1930. — С. 171.

2 Подолинський С. Ремесла і фабрики на Україні. — Женева, 1880. — С.54.

13 Подолинский С. А. Труд человека и его отношение к распределению энергии // Подолинский Сергей Андреевич. — М., 1991. — С. 35.

14 Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т.35. — С. 106.

15 Кузнецов П. Г. Его действительное открытие // Подолинский Сергей Андреевич. — М., 1991. — С. 9.

16 Навроцький В. Подвійна крейдка. // Діло. — 1881. — № 12.

1 Навроцький В. Що нас коштує пропінація // Правда. — 1876. — № 1. — С. 31.

18 Терлецький О. Робітницька плата і рух робітницький в Австрії в послідніх часах // Світ. — 1881. — № 4. — С. 78.

2 Франко І. Михайло Павлик // ЛНВ. — 1905. — Т. ХХХ. — С. 186.

20 Франко І. Твори: У 20-ти т. — К., 1955.— Т. 1. — С.18.

21 Франко І. Літературна спадщина. — К., 1956. — Т. 1. — С. 394.

22 Франко І. Твори: У 20-ти т. — Т.ХІХ. — С.31—32.

23 Там само, с. 32.

24 Франко І. Твори: У 20-ти т. — Т.ХІХ. — С. 206.

25 Там само, с. 236.

26 Франко І. Твори: У 20-ти т. — Т. ХІХ. — С. 192.

27 Там само, с. 191.

28 Неделя. — 1875. — № 11. — С. 352.

29 Там само, с. 357.

30 Неделя. — 1875. — № 31. — С. 1016.

31 Там само, с. 1017.

32 Земский сборник Черниговской губернии. — 1890. — № 11—12. — С. 165.

33 Варзар В. Евреи — арендаторы в Черниговской губернии // Отечественные записки. — 1878. — Т. 240. — С. 196.

34 Труды статистического отделения при Черниговской земской управе. — Вып.1. — Чернигов, 1877. — С.121.

35 Труды Вольного Экономического Общества. — 1896. — № 2. — С. 164.

36 Осадчий Т. И. Общественный быт и проекты его улучшения в ХІХ столетии. — М., 1902. — С. 5.

37 Речь о сущности, важности и значении политических наук. — Харьков, 1833. — С. 17

38 Вернадский И. Предмет политической экономии // Журн. министерства народного просвещения. — 1856. — Май. — С. 143—144.

39 Там само, с. 136.

40 Вернадский И. Проспект политической экономии. — СПб., 1858. — С. 1.

4 Вольский М. Задача политической экономии и отношение ее к прочим наукам. — Одесса, 1872. — С. 5.

42 Антонович А. Основания политической экономии. — Варшава, 1877. — С.5.

43 Бунге Н. Основания политической экономии. — К., 1870. — С.11.

44 Там само, с. 12—13.

45 Записки Новороссийского университета. — Одесса, 1890. — С.547.

46 Коссовский Н. Н. Ценность и цена. — Харьков, 1883. — С. 41.

47 Там само, с. 81.

48 Там само, с. 100.

49 Бунге Н. Назв. тв., с.128.

50 Там само, с. 97.

51 Антонович А. Курс политической экономии. — К., 1886. — С. 559.

52 Университетские известия. — К., 1875. — № 9. С. 257.

53 Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 23. — С. 20.

54 Зибер Н. И. Избранные экономические произведения. — М.,1959. — Т. 1. — С.73.

55 Орженцкий Р. М. Основные законы ценности и их практическое значение. — Юж.Зап., 1904. — № 21. — С. 3.

56 Билимович А. Д. С. Франк: Теория ценности Маркса и ее значение. Критический этюд. — СПб., 1900. — С. 4.

57 Туган-Барановский М. И. Промышленные кризисы в современной Англии, их причины и влияние на народную жизнь. — СПб., 1894. — С. 378.

58 Там само, с. 427.

59 Див.: Столяров Н. А. Аналитическое доказательство предложенной г.М.И.Туган-Барановским политико-экономической формулы: предельные полезности свободно произведенных продуктов пропорциональны их трудовым стоимостям. — К., 1902.

60 Тепер Київський національний економічний університет.

61 Хикс Дж. Р. Стоимость и капитал. — М., 1993. — С.112.

62 Allen R. I. Professor Slutsky’s Theorie of consumer’s choise // The review of economic studies. — 1936.— № 2. — Vol. III. — P. 120—129.

63 Слуцький Є. Етюд до проблеми будування формально-праксеологічних засад економіки // Записки соціально-економічного відділу. — К., 1926. — Т. IV. — С. 165—175.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

40397. Методика сочинений отдельных видов 41.5 KB
  Подготовка материала его систематизация обдумывание композиции и плана сочинения установление логических связей выбор слов фразеологизмов словосочетаний построение предложений и связи между ними проверка орфографии весь этот комплекс сложных действий требует от школьника не только высокого напряжения всех его умственных сил но и умения управлять своей интеллектуальной деятельностью. Сочинения классифицируются по источникам материала по степени самостоятельности по жанрам и по языковым особенностям. В зависимости от источников...
40398. Речевые ошибки, их диагностика и исправление 49.5 KB
  К числу речевых ошибок относится неудачно выбранное слово неправильно построенное предложение искаженная морфологическая форма. В начальных классах работа над подобными ошибками затруднена почти полным отсутствием теоретической основы: те краткие грамматические сведения которые предусмотрены программой начальных классов совершенно недостаточны для исправления и предупреждения речевых ошибок. Причина ошибок малый речевой опыт бедность фразеологического запаса. К группе морфологостилистических ошибок относится неправильное образование...
40399. Основные этапы истории методики русского языка как науки 39.5 KB
  Буслаева О преподавании отечественного языка 1844. Ушинский 1824 1870 который создал методику в полном ее объеме обосновал ее теоретически написал учебники для школы Родное слово для I II и III годов обучения Детский мир а также пособия для учителей: О первоначальном преподавании русского языка. Он раскрыл роль родного языка в воспитании человека в формировании его личности в его мыслительном развитии.
40400. Методы обучения грамоте 36 KB
  Вторая ступень состояла в обучении чтению слогов: сначала двухбуквенных потом трехбуквенных и далее вплоть до пяти и шестибуквенных. Чтение слогов проходило так: сначала нужно было назвать первую букву слога допустим буки затем присоединить к ней название второй буквы аз. Выучивание слогов сменялось новой третьей ступенью обучения по буквослагательному методу обучением чтению отдельных слов. выбранном для чтения слове надо было выделить первый слог и буква за буквой называть каждую из них в слоге а затем произнести весь...
40401. Методика работы над элементами синтаксиса 48 KB
  Из данных форм образуются словосочетания и предложения которые могут соединяться в сложные предложения и образовывать максимальную синтаксическую единицу – текст. Синтаксис как наука – это взаимодействие нескольких направлений лингвистической мысли например предложение как синтаксическая единица рассматривается с точки зрения: Теории членов предложения предполагает деление текста на составляющие – словосочетания и слова Теории актуального членения рассматривает предложение как часть более сложной синтаксической единицы – текста а...
40402. Гражданская война в США 78.84 KB
  Первый период войны апрель 1861 апрель 1863 Сражения 1861 года Боевые действия начались 12 апреля 1861 года сражением за форт Самтер в бухте Чарлстон который после 34часового обстрела был вынужден сдаться. Первое серьёзное сражение произошло в Вирджинии у железнодорожной станции Манассас 21 июля 1861 года когда плохо обученные войска северян перейдя ручей БуллРан атаковали южан но были вынуждены начать отступление превратившееся в бегство. В ходе этого самого кровавого дня войны известного как Сражение при Энтитеме обе стороны...
40403. Эпоха Бурбонов (XVIII век) 30.32 KB
  В 1609 году начинается выселение из Испании морисков однако доходы от конфискации их имущества не компенсировали последующий упадок торговли и запустение многих городов во главе с Валенсией. Вступление в войну католической Франции лишило конфликт религиозной почвы и привело к катастрофическим последствиям для Испании. На долгие десятилетия политическую жизнь Испании начали определять интересы её северного соседа. Экономическая и политическая слабость привели Испанию к подписанию крайне невыгодного договора в СанИльдефонсо 1796 который...
40404. Италия во времена испанского господства и возрастающего влияния Франции (1559—1700) 141.87 KB
  Наибольшее значение для будущего имело восстановление Савойи и Пьемонта которые прежде всего должны были служить испанскому господству в верхней Италии оплотом против Франции. Незадолго до того прекратило своё существование ещё одно из небольших владений в Италии Урбино которое в 1623 году слилось с Церковной областью. Франция уже ранее воздвигла на северной границе Италии преграду дальнейшему развитию испанской власти тем что воспрепятствовала соединению габсбургских земель в Граубюндене и Вальтеллине. Она пыталась утвердиться и в...
40405. Конституция США 95.53 KB
  Состоит из семи статей за время действия Конституции были приняты двадцать семь поправок которые являются её неотъемлемой частью. В основе Конституции США лежит принцип разделения властей между законодательной конгресс исполнительной президент и судебной верховный суди нижестоящие суды ветвями. Хотя первоначальной целью Конвента был именно пересмотр Статей Конфедерации и вопрос о выработке нового документа не ставился постепенно делегаты пришли к заключению о необходимости создания новой Конституции которая бы утвердила...