17341

ЕКОНОМІЧНІ КОНЦЕПЦІЇ СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІЇ

Лекция

Экономическая теория и математическое моделирование

ЕКОНОМІЧНІ КОНЦЕПЦІЇ СОЦІАЛДЕМОКРАТІЇ Соціалдемократичний рух в економічному та політичному відношенні є нині досить впливовою силою яка значною мірою визначає напрями сучасного розвитку різних держав світу. Історія його формування тісно зв’язана з еволюцією

Украинкский

2013-07-01

199 KB

4 чел.

ЕКОНОМІЧНІ КОНЦЕПЦІЇ СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІЇ

Соціал-демократичний рух в економічному та політичному відношенні є нині досить впливовою силою, яка значною мірою визначає напрями сучасного розвитку різних держав світу. Історія його формування тісно зв’язана з еволюцією суспільства, хоч соціалістичні доктрини, як невід’ємний елемент і вираз мрії людства про щасливе, справедливе майбутнє існували і розвивались відносно незалежно від розвитку та трансформації класичної економічної науки. Майбутнє пов’язувалось зі становленням суспільної, загальнонародної власності на засоби виробництва та суспільних форм розподілу доходів, із розвитком економіки, позбавленої суперечностей та криз.

Основний зміст соціалістичних ідей протягом усієї історії залишався тим самим, але під впливом змін у розвитку економічної бази суспільства змінювалась теоретична основа соціально-економічної трансформації, визначалися нові її орієнтири. У другій половині ХІХ століття відбулось формування двох основних напрямів теорії побудови соціалістичного суспільства: марксизму та соціал-реформізму.

Марксизм, як економічна теорія і політика радикальної перебудови суспільства, згодом розколовся на дві течії: ревізіонізм і ортодоксальний марксизм, перша з яких еволюціонувала у реформізм, а другу в чистому вигляді було апробовано в кількох країнах світу.

Сучасний соціал-реформізм не є однорідною політичною силою, що базується на єдиній концепції соціально-економічного розвитку. Шляхи, що їх пройшли соціал-демократи в різних країнах, були неоднаковими, програми їхніх партій позначено національною специфікою, вони відбивають культурно-історичні особливості розвитку, інституціональні традиції, своєрідність робітничого і профсоюзного руху. Кожна з партій репрезентує власне бачення «третього шляху» розвитку, свою концепцію «демократичного соціалізму», «змішаної економіки», своє розуміння «економічної демократії».

Досвід соціал-демократичних перетворень є цікавим для економічної науки як приклад свідомого формування напрямів розвитку суспільства, інституціонального впливу на економічну систему. Важливим для теорії є аналіз соціально-економічних наслідків застосування конкретної економічної моделі, дослідження методів економічного регулювання та принципів їх поєднання, що покладається в основу економічних платформ соціал-демократичних рухів, використовується в економічній політиці окремих країн.

1. Ревізіонізм

У середині ХІХ ст., коли в капіталістичному способі виробництва відбувались суттєві зміни і, як наслідок, загострювались соціальні суперечності, виникали робітничі об’єднання, партії та рухи, Карл Маркс синтезував соціалістичні ідеї і класичну економічну
теорію в одне ціле, намагаючись підвести наукову базу під власну теорію класової боротьби. В основу його доктрини було покладено ідею докорінного знищення капіталістичного ладу і побудови но-
вого, справедливого суспільства без експлуатації, гноблення і на-
сил
ьства.

Економічна й політична платформа побудови соціалістичного суспільства, викладена К. Марксом та Ф. Енгельсом у «Маніфесті Комуністичної партії», передбачала революційне (деспотичне) скасування інституту приватної власності, передачу її об’єктів у власність суспільства, створення планової, центрально-керованої еко-
номіки, встановлення соціалістичної форми розподілу суспільного продукту.

Ці ідеї набули надзвичайної популярності наприкінці ХІХ і особливо на початку ХХ ст., що не тільки сприяло територіальному
поширенню марксистської ідеології, а й забезпечило її суттєвий вплив на програми інших партій і рухів. Марксизм став панівною ідеологією робітничого руху, знайшов відображення в програмах соціал-демократичних партій. Майже всі робітничі партії Західної Європи декларували як кінцеву мету робітничого руху — побудову соціал
ізму.

Усупереч зусиллям революційних марксистів об’єднати в межах ІІ Інтернаціоналу робітничий рух в одну силу і спрямувати його на боротьбу за скасування приватної власності та влади капіталу, він розпався на кілька напрямів, частина з яких зберегла ортодоксальну марксистську спрямованість, інша, що спиралася на профспілковий рух, формувалась на теоретичних засадах соціал-реформізму.

Профспілки не виходили за межі економічної боротьби, що була спрямована не стільки проти капіталізму як такого, скільки на здобуття конкретних соціально-економічних благ: підвищення заробітної плати, поліпшення умов праці, збільшення зайнятості, удосконалення системи соціального забезпечення та надання соціальних гарантій, скорочення робочого часу та ін. Саме через їхній вплив марксистську теорію революційної класової боротьби поступово починає витискати теорія еволюційно-реформістської зміни системи, ідея політики «соціального партнерства». Позбавлені радикалізму, ці ідеї здобувають підтримку в робітничому середовищі, розуміння інших суспільних верств, а також починають впливати на марксизм, спричиняючи його еволюцію. Відтак виникають різноманітні трактування марксистської теорії аж до перегляду самої суті марксистської концепції, ревізії філософських, економічних та політичних основ учення, до пом’якшення радикалізму його революційних висновків. На цій основі виникають дві течії марксизму — ортодоксальний марксизм і ревізіонізм.

Соціал-реформісти, сприйнявши основну ідею марксизму про побудову нового, соціально справедливого суспільства, не погоджувались з марксистською програмою революційної його побудови; ревізіоністи, навпаки, — формально визнавали марксизм, були згодні з його основними постулатами, але постійно піддавали критиці, уточнювали та переглядали окремі його ідеї.

Ревізіоністську течію в марксизмі, що сформувалась наприкінці ХІХ ст., репрезентували лідери ІІ Інтернаціоналу: Карл Лібкнехт, Роза Люксембург, Дмитро Благоєв (ліве крило) та Едуард Бернштейн, Карл Каутський, Рудольф Гільфердінг, Отто Бауер, Отто Шмідт (праве крило).

Представники лівого крила ревізіонізму виступали за негайне здійснення революційних перетворень, повну націоналізацію засобів виробництва та їх усуспільнення, за встановлення абсолютної диктатури пролетаріату, планової економіки. Теоретичною основою радикалізму лівих ревізіоністів стало економічне вчення про експлуатацію робітничого класу міжнародними союзами капіталістів за умов монополістичної стадії розвитку. Вони висунули теорію непримиренності класів, закликали до здійснення революції у світовому масштабі. Ревізуючи марксизм, представники лівого крила висували набагато радикальніші ідеї, ніж Маркс та Енгельс.

Родоначальником правого крила ревізіонізму став Е. Бернштейн (1850—1939), який 1899 р. видав книжку «Передумови соціалізму і завдання соціал-демократії». Зміст її відображав нове розуміння суті робітничого руху, відмінності його нової програми, стратегії і тактики від марксистських.

Е. Бернштейн доводить практичну непридатність обгрунтованої К. Марксом теорії вартості, а відтак і теорій ціни, заробітної плати, додаткової вартості. Він заперечує постулат К. Маркса щодо абсолютного і відносного зубожіння пролетаріату за капіталізму, указуючи на нові тенденції в економічному розвитку суспільства. Автор доводить, що з розвитком капіталізм зазнає глибокої трансформації, створюються умови для поліпшення якості життя, зростає сукупна частка доходів робітничого класу у валовому національному продукті.

Він зосереджується на аналізі нових можливостей, які відкриває капіталізм, а саме: дальше поглиблення процесу усуспільнення виробництва, спеціалізації та кооперації; поділ праці, що створює умови для корпоратизації; формування корпоративних капіталів через продаж акцій підприємств, інвестування заощаджень; зростання можливості участі трудящих в управлінні виробництвом.

Бернштейн стверджує, що корпоратизований капітал є об’єктивною основою демократизації і соціалізації власності через її акціонування. Критикуючи теоретико-економічні постулати марксистської теорії, Бернштейн переглядає основну ідею марксистського вчення — про необхідність революційного перевороту як основної передумови побудови соціалістичного суспільства. Він обгрунто-
вує теорію «демократизації капіталу», яка, на його думку, повністю спростовує марксистську ідею революційного трансформування власності. Бернштейн уважає, що завдання усуспільнення власності можна вирішити еволюційним шляхом, без установлення диктатури пролетаріату.

Цікавими були його підходи до проблем колоніалізму. Бернштейн виправдовував колоніальну політику розвинених країн, наголошуючи на особливій місії цивілізованих народів, які прискорюють розвиток колоніально-залежних країн. Йому належить термін «колоніальний соціалізм».

Важливим висновком Бернштейна, який категорично не сприймали ортодоксальні марксисти, було твердження про те, що комунізм не є кінцевою метою історичного розвитку людства, а форми віддаленого майбутнього непередбачувані.

Від поглядів Бернштейна соціал-демократи «відхрещувались» кількадесят років, але нині за ним усе більше визнають заслугу засновника теорії і політики соціальних реформ.

На соціал-реформістських позиціях стояли також К. Каутський та Р. Гільфердінг, хоча вони й намагались відмежуватись від берштейніанства.

К. Каутський (1854—1938) у працях «Соціальна революція» (1902) та «Шлях до влади» (1909) обгрунтовує невідворотність епохи соціальної революції як об’єктивно зумовленого явища, підготовленого всім попереднім розвитком людства. Монополізація виробництва як закономірний етап розвитку капіталізму, на його думку, усуспільнює економіку і привносить до неї планове начало, а тому немає необхідності в практичних революційних діях та завоюванні влади збройним шляхом, достатньо парламентських методів боротьби за контроль над економічною владою.

Аналізуючи сучасні йому процеси — монополізацію виробництва, імперіалізм як економічний переділ світу між союзами капіталістів, колоніальну політику розвинених держав, він стверджував, що ці явища є об’єктивними і свідчать про поступальний розвиток світової економіки, яка в перспективі стане картелізованою, позбудеться міждержавних суперечностей. На цій «ультраімперіалістичній» стадії розвитку капіталізму, коли великі галузеві монополії зіллються в єдиний всесвітній картель, виникнуть умови для планомірного регулювання господарства у світовому масштабі, що, власне, і означатиме соціальний переворот.

Каутський засуджував війну, виступав за мирне вирішення всіх проблем. Його теорія «ультраімперіалізму» закликала до реформізму як засобу суспільної перебудови.

Р. Гільфердінг (1877—1941), соратник Каутського, лідер і теоретик ІІ Інтернаціоналу. У своїх працях, написаних в цілому з марксистських позицій, зокрема у «Фінансовому капіталі» (1910), він аналізує головні зрушення, що відбулися в економіці та політиці капіталізму наприкінці ХІХ — поч. ХХ ст.: виникнення і розвиток системи капіталістичного кредиту, поширення акціонерних товариств як особливої форми монополізації капіталів, існування таких економічних явищ, як статутний та фіктивний капітал. І хоча в цій книжці проблема непримиренності класових інтересів ставиться все ще дуже гостро, глибокий і всебічний аналіз фінансового капіталу дав авторові змогу зробити цілий ряд уточнень, що мали свідчити про об’єктивну неминучість зміни економічної ролі держави. Він уважав необхідним і об’єктивно обгрунтованим втручання держави у фінансову сферу з метою макроекономічного її впливу на циклічність розвитку економіки, запобігання кризовим явищам. Такий вплив, на його думку, створює передумови для суспільного контролювання виробництва, яке повністю залежить від грошово-фінансової сфери, а отже, дає можливість управляти розвитком соціальної сфери.

З початком першої світової війни Гільфердінг, як і Каутський, закликає до еволюційного, реформістського вирішення соціально-економічних проблем, посилаючись на те, що монополістичний капіталізм сам формує умови для економічних трансформацій, для становлення ери «організованого капіталізму».

У Гейдельберзькій програмі СДПН 1925 р., теоретичну частину якої написав Гільфердінг, марксистській програмі революційної економічної перебудови суспільства протиставляється ідея свідомого формування «економічної демократії» — основи соціально справедливого ладу.

Ідеї Бернштейна, Гільфердінга та Каутського зацікавили не тільки соціал-демократів, а й деяких марксистів. Так, у працях марксистів О. Бауера і К. Шмідта помітна еволюція їхніх поглядів від радикалізму до реформізму.

Після перемоги революції в Росії ревізіоністи відмежовуються від Жовтневої революції, називаючи її помилкою, а її організаційні форми — реакційними.

Пізніше ревізіоністські доктрини трансформувались у реформістські і стали основою багатьох соціал-демократичних програм.

2. Формування теоретичних джерел сучасного
соціал-реформізму в 20—30-х рр. ХХ ст.

Намагання теоретично обгрунтувати шлях до соціалізму через реформування економічних відносин у суспільстві об’єднує програми соціал-демократичних партій після Жовтневої революції в Росії. Західноєвропейським країнам пропонувався інший шлях — демократичний: через завоювання більшості в парламенті на загальних парламентських виборах. Ця більшість мала була забезпечувати прогресивні реформи, які б гарантували здійснення соціалістичних перетворень: становлення суспільної власності на засоби виробництва, державний плановий характер управління економікою та соціальною сферою, справедливий розподіл, забезпечення прав і свобод трудящих.

Перехід до соціалізму зв’язувався з посиленням ролі держави і послабленням дії ринкових механізмів під впливом монополізації. Ключовими термінами соціал-реформізму стають: соціалізм, державне регулювання, участь трудящих в управлінні, соціальна справедливість.

Англійський лейборизм. Соціалістичний напрям робітничого руху в Великобританії базувався не стільки на марксистській теоретичній платформі, скільки на ідеях Фабіанського товариства, видатним ідеологом якого був Сідней Вебб (1859-1947). Основна ідея
полягала в націоналізації власності й державному регулюванні в
иробництва. Доходи і їхня динаміка розглядались як результат діяльності всього суспільства, а тому пропонувалось розподіл доходів здійснювати під суспільним контролем. Умовою становлення суспільної форми розподілу вважалась соціалізована власність, яка поступово в конкурентній боротьбі переможе приватну. Її формування пов’язувалось із викупом державою, кооперуванням та створенням муніципальних підприємств.

Лейбористська партія Великобританії, що виросла із фабіанських товариств, сформувалась на початку ХХ ст. на базі профспілкового руху. У 20-ті роки лейбористи, основні суперники консерваторів, двічі формували англійський уряд. Їхня популярність в 20—30-ті рр. була зумовлена складним економічним станом країни та новизною помірковано-реформаторських ідей. Концепції лейбористів задовольняли робітничий клас (ліве крило), профспілки і буржуазію (праве крило), оскільки вони пропонували «поліпшити капіталізм», а не знищити його шляхом революційних перетворень.

Ідеологами лейборизму 20—30-х рр. були Дж. Коул, Х. Дальтон, Х. Ласкі, Д. Джей, Г. Моррісон, Е. Дурбін. Основою їхніх концепцій є визнання необхідності втручання держави в економічні процеси з метою поступової трансформації капіталістичної економіки в соціалістичну. Ці ідеї були запозичені лейбористами в ідеологів Фабіанського товариства, які ще наприкінці XVIII ст. пропагували втручання держави як засіб переходу до соціалізму — закономірно вищої стадії розвитку суспільства.

Лейбористи розуміли суть державно-монополістичного капіталізму, наслідки його панування, але вважали, що він готує грунт для соціально-економічних трансформацій.

Соціалізм вони розуміли як лад, що базується на суспільній власності на визначальні (основні) засоби виробництва, й на суспільному контролюванні розподілу. Суспільна власність, на їхню думку, утворюється акціонуванням підприємств і лише згодом набирає форми державної, колективної. Державний сектор економіки треба побудувати як народну корпорацію, котра діятиме на засадах ефективності, самоокупності і самофінансування, але за необхідності може одержати державні субсидії та дотації. Загальне управління корпорацією здійснюється державою, в особі парламенту.

Іншим способом формування суспільної форми власності лейбористи вважали націоналізацію. Ця концепція також не дуже лякала власників капіталів, оскільки передбачала повну компенсацію націоналізованої власності. Річ у тім, що в час створення програми лейбористської партії (1918) країна переживала структурну кризу, віддача функціонуючих капіталів значно спала, подолання кризи потребувало значних обсягів інвестицій для створення нових виробництв і галузей. Націоналізація у запропонованій лейбористами формі, по-перше, давала змогу власникам позбутись неефективного виробництва, отримавши компенсацію, по-друге, одержані кошти знову вкласти у перспективні галузі, тобто реструктуризацію промисловості (особливо неприбуткових галузей) фактично передбачалося провести за державний рахунок.

Важливою складовою лейбористської економічної концепції поступового переходу до соціалізму була вимога націоналізації англійських банків і створення єдиного Державного банку, а також контролю за фінансовою системою з боку держави. На думку лейбористів, це мало створити умови для ефективного управління суспільством. Коли фінансовий капітал справляє негативний вплив на економічні процеси, починає спотворювати дію об’єктивних економічних законів, нівелювати важелі макроекономічного регулювання, контроль держави над ним стає нагальною необхідністю.

Націоналізація і формування суспільної власності, суспільний контроль створюють передумови для можливого планування розвитку національної економіки. Лейбористи опрацьовують теоретичну модель планування суспільного виробництва, в якій поєднуються ринкові методи саморегулювання з плановим управлінням: зберігаються вільне ринкове ціноутворення, ринки праці, матеріальних
ресурсів і предметів споживання; плануються обсяги виробництва, визначаються пріоритетні галузі, розміри державних витрат, роз-
міри інвестицій і об’єкти інвестування, діяльність державних під
приємств.

Перешкодою на шляху мирної трансформації капіталізму в соціалізм лейбористи вважали й нерівномірний розподіл багатства та доходів у суспільстві. Тому вони пропонували державне втручання в економіку зосередити на цьому напрямку, забезпечити вирівнювання доходів у суспільстві реформуванням податкової системи.

Наприкінці 30-х р. англійська соціал-демократія ставить перед собою завдання створення могутньої держави з розвиненою соціальною сферою, конкретизує свою економічну програму, навіть включає до неї деякі кейнсіанські ідеї.

Головною метою втручання держави в економіку на цьому етапі лейбористи вважають стимулювання ефективного попиту, від якого залежить інтенсивність інвестування, а отже, динаміка розвитку. Для цього державі треба проводити політику регулювання, використовуючи методи: додаткових державних витрат, дефіциту державного бюджету, грошової емісії для його покриття. Грошова політика за цією схемою передбачала нарощування інфляційних процесів, що створювало в інвесторів ілюзію зростання норми прибутку, стимулювало інвестування.

Помірне нарощування інфляції методом грошових шоків, також сприяло плановому зниженню (знеціненню) норми процента, тобто його регулюванню, що забезпечувало вилучення грошей із запасів та їх інвестування (ставало невигідним зберігати гроші і вигідним — отримувати кредити). Такій самій меті мало служити штучне зниження і фіксація процентної ставки на державні кредитні засо-
би, запровадження стимулюючої щодо інвесторів системи опода
ткування.

Водночас пропонувалося збільшити державні витрати для інвестицій у пріоритетні галузі, провести державне субсидування корпорацій з метою стимулювання зростання обсягів інвестицій, удосконалити систему державної позики, створити системи держзамовлень і держзакупок з метою стимулювання виробництва.

Лейбористи висловлювалися також за підтримування системи громадських робіт (навіть щодо паразитуючих виробництв, зокрема мілітарного).

Прямим завданням держави було стимулювання споживацького попиту методом планового регулювання доходів за умов помірної інфляції, виховання нових потреб, особливо в заможних верств населення.

Цю програму було схвалено урядом, але в ній мало що залишилося від ідеї поступового переходу до соціалізму. Державне регулювання економіки поступалося вільному функціонуванню ринкового механізму, що забезпечувало прогрес капіталізму, зміцнення його економічних підвалин.

Австро-марксизм. Видатними теоретиками австро-марксизму міжвоєнного періоду були Отто Бауер (1881—1938) та Карл Реннер (1870—1950). Лідерами й теоретиками соціал-демократичної партії Австрії (СДПА) були О. Поллак, Б. Каутський, Ф. Адлер і М. Адлер, О. Лейхтер і К. Лейхтер.

Більшість ідеологів партії позитивно оцінювали соціалістичну революцію в Росії, але всі вони наголошували на суто російському її значенні, на особливих обставинах, що її зумовили. Теоретики австрійської соціал-демократії застерігали від наслідування методів і практики більшовизму, особливо політики диктатури, яка суперечить процесу демократизації.

Соціальну революцію вони вважали за необхідну, але шлях її здійснення мав би бути тільки еволюційним: соціалізація вироб-
ництва відбувається в надрах капіталізму, формами його прояву є розвиток місцевого самоврядування, створення кооперативних го
сподарств, робітничих комітетів у виробництві. Відтак немає необхідності в революційних переворотах.

Особливо не погоджувалися австрійські соціал-демократи з експропріацією, яка, за марксистською теорією, мала забезпечити соціальну справедливість розподілу і знищити експлуатацію. Вони вказували, що виробництво розвивається за власними законами і недотримання цих законів призведе до хаосу, руйнування продуктивних сил, безмежного волюнтаризму. Становлення соціальної справедливості реформісти зв’язували з перерозподілом створених багатств (зокрема через систему оподаткування) державою.

На думку О. Бауера і К. Реннера, капіталізм сам створює умови, за яких держава отримує можливість контролювати рух капіталів, спрямовувати його в потрібному напрямку. Це відбувається, оскільки в економіці суспільства через монополізацію, формування акціонерних товариств, посилення кредитної діяльності банків виникає нова, визначальна щодо макроекономічних процесів, сфера — фінансова. Рух фінансових засобів легко поставити під суспільний контроль і регулювання, а отже, немає потреби руйнувати економічні взаємозв’язки, підривати ефективну економіку заради того ж таки перерозподілу багатств. Варто лише взяти під контроль банківську сферу і проблему соціалізації процесу перерозподілу доходів буде вирішено еволюційним шляхом. Щоправда, реформісти визнають можливість виникнення революційної ситуації, спричиненої зміною структури суспільного виробництва, але вважають це проблемою більше економічного, ніж соціального порядку.

Соціал-демократична партія Австрії, спираючись на теоретичні розробки своїх ідеологів, наполягала на необхідності контролю держави за виробничою сферою у межах, що не заважатимуть вільному функціонуванню ринкових механізмів, але спрямовуватимуть розвиток у бажаному напрямку:

— планування (на базі наукових даних, отриманих в результаті кон’юнктурних досліджень) основних показників виробництва (у тім числі оновлення основних виробничих фондів) та підтримки національно-пріоритетних галузей, інноваційної та інвестиційної діяльності з метою запобігти циклічному характеру відтворення, забезпечити рівномірність розвитку;

— втручання у відносини між капіталістами та найманими працівниками: контроль за збереженням належного рівня заробітної плати в періоди спадів виробництва, соціальні виплати з державного бюджету з метою утримування платоспроможного попиту — основи розвитку виробництва;

— контроль за рівнем зайнятості, формування з цією метою державної програми і створення державного фонду зайнятості;

— контроль за тривалістю робочого часу;

— надання соціальних гарантій усім верствам населення;

— регулювання потоків капіталів та інвестиційної діяльності через організацію державних внутрішніх та зовнішніх позик.

Основні положення соціал-реформістської теорії були схвалені урядом та виконувалися аж до захоплення Австрії Німеччиною (1938). Австрійських соціал-демократів фашистська диктатура негайно усунула від влади. Багато хто з них закінчив життя у концтаборах.

Німецька соціал-демократія та націонал-соціалізм. Особливості історичного розвитку Німеччини, її поразка в першій світовій війні, зародження фашизму зумовили своєрідність економічної ідеології німецької соціал-демократії міжвоєнного періоду.

Теоретиками німецької соціал-демократії у цей період були Карл Каутський та Рудольф Гільфердінг, які заперечували революцій-
не насильство, протиставляючи диктатуру пролетаріату демократії (парламентаризм, багатопартійність та ін.). Оцінюючи жовтневий переворот в Росії, вони вказували на ту шкоду, якої завдав світовому соціал-демократичному рухові російський більшовизм.

Наслідуючи Каутського та Гільфердінга, німецькі соціал-демократи вважали, що перехід до соціалізму має бути поступовим, ненасильницьким, оскільки передумови переростання капіталізму в соціалізм створюються в ході концентрації та централізації капіталів: саме тоді, завдяки виникненню різноманітних форм участі робітників в управлінні виробництвом, формуються засади демократизації виробництва.

Це положення було обгрунтоване Каутським та Гільфердінгом раніше (напередодні першої світової війни) і відображене в концепції «господарської демократії». Уважалось, що усуспільнення виробництва, зв’язане з виникненням акціонерного капіталу, приводить до встановлення нових, партнерських відносин між робітниками та капіталістами, оскільки робить їх співвласниками. Тому природним є встановлення робітничого контролю над виробництвом, посилення організаційної діяльності фабричних комітетів, втручання профспілок у виробничу політику з метою повного встановлення «господарської демократії».

Ці ідеї розвивали також Ф. Тарнов, Ф. Нафталі, які вважали, що монополізація капіталів, структурна перебудова виробництва та впровадження досягнень науково-технічного прогресу сприятимуть усуненню суперечностей вільного ринку й вільної конкуренції, капіталізм виступатиме в організованій і демократичній формі, керівництво державою стане справою самих виробників, почнеться доба державного планового регулювання виробництва. На сторожі інтересів усього суспільства і кожного його члена, зокрема, стоятиме держава.

У цілому теоретико-економічне обгрунтування шляхів переходу до соціалізму, запропоноване німецькими соціал-демократами, мало чим відрізнялось від ідей австро-марксистів.

Однак на відміну від інших течій соціал-демократії, в ідеології німецьких її представників на початку 30-х рр. сталися радикальні зміни, зумовлені тривалою економічною кризою (Німеччина вийшла з першої світової війни надто ослабленою, щоб швидко подолати розруху, відновити свій економічний потенціал).

1931 р. на Лейпцизькому з’їзді СДПН Фріцом Тарновим (1880—1951), лідером німецьких профспілок, було запропоновано доктрину тимчасової співпраці підприємців і найманих робітників, ідею соціальної злагоди і об’єднання зусиль нації для відбудови економіки. Уже вкотре економічна теорія в Німеччині набувала інституціональних рис, спиралась на особливий менталітет німецької нації.

Німецькі соціал-демократи підтримали профспілкових лідерів і розробили програму виходу з кризи, основними складовими якої були:

— допомога держави збанкрутілим приватним підприємствам через придбання їхніх акцій;

— націоналізація неперспективних підприємств і галузей;

— залучення іноземних інвестицій під державні гарантії;

— розвиток системи державних субсидій та замовлень;

— організація державою системи громадських робіт;

— скорочення тривалості робочого дня з метою підвищення рівня зайнятості;

— значне (майже на чверть) зниження заробітної плати;

— тимчасове призупинення профспілками контролю за дотриманням укладених раніше економічних угод між підприємцями та найманими робітниками.

У деяких рисах ця програма збігалася з економічною програмою Дж. М. Кейнса, яку тоді використовували уряди багатьох країн для подолання кризового стану. Однак суттєвою її відмінністю була відмова від вирішення проблеми ефективного попиту, регулювання ставки процента (оскільки позичковий капітал у Німеччині не відігравав значної ролі в економіці через існування ряду обмежень, характерних лише для цієї країни).

На особливу увагу заслуговує те, що все суспільство свідомо погоджувалося перейти до режиму загальної економії заради відродження виробництва і його наступної соціалізації.

Криза 1929—1930-х рр. була в Німеччині особливо гострою через великі боргові зобов’язання країни за репараційними угодами, брак колоній та з деяких інших причин. Небезпеку становило й безмежне посилення управлінської функції держави, яка поступово, під гаслом «соціалізації суспільства» перетворилася на диктаторську. Інституціоналізм німецької соціал-демократії виродився в націонал-соціалізм, фашизм.

Треба нагадати, що фашизм мав послідовну соціально-економічну програму, яка виходила з основних ідей соціал-демократії: регулювання і планування державою процесу відродження економіки; одержавлення корпорацій та участь у прибутках; визначальна роль нарощування ефективного попиту; мілітаризація економіки як основна ланка розвитку системи громадських суспільних робіт. Фашизм, як і його попередники, відкидав ідею управління суспільством з допомогою механізмів саморегуляції фінансів, ставки процента, бюджетного дефіциту тощо.

Фашистська доктрина заперечувала економічний індивідуалізм і проповідувала ідею підпорядкування одній волі, одному економічному порядку нібито з метою побудови справедливого і багатого, соціально орієнтованого суспільства.

Економічну програму націонал-соціалістів було реалізовано відразу після приходу до влади Гітлера. Відбулося примусове картелізування промисловості та сільського господарства, було скасовано свободу торгівлі та ринків, встановлено контроль над цінами й заробітною платою, централізовано розподіл матеріальних ресурсів та робочої сили, обмежено управлінські функції й управлінські свободи підприємців, запроваджено ізоляціоністську (самозабезпечувальну) та протекціоністську політику, усю владу зосереджено в руках однієї партії.

Характерною рисою економічної політики фашизму було те, що програма реформування економіки значною мірою враховувала новітні досягнення сучасної економічної теорії: державне регулювання ефективного попиту, розвиток системи громадських робіт тощо. Абсолютний авторитаризм також сприяв надзвичайно швидкому й ефективному впровадженню антикризових заходів. Усе це попервах забезпечило значне зростання економічного потенціалу країни, але це піднесення за умов замкнутої тоталітарно керованої економіки не могло тривати довго. Утім фашистський уряд на це і не розраховував, оскільки основою програми націонал-соціалістів були територіальні загарбання.

Економічні ідеї американських ліберал-реформаторів. Революційні події в Росії ніяк не позначилися на суспільному житті США. 20-ті роки для цієї країни були економічно сприятливими. Спостерігалось пожвавлення інвестиційної діяльності, відбувався інтенсивний процес концентрації та централізації капіталів, швидкими темпами зростало промислове виробництво, активізувалась фінансова діяльність. Тому революційна ситуація тут не виникала, пожвавлення політичного життя не спостерігалось, хоч в науковій економічній літературі вже формулювались ідеї соціалізації суспільства у зв’язку з посиленням корпоратизації економіки.

Економічна політика в країні в міжвоєнний період (1920—
1930-ті рр.) будувалась на принципі невтручання держави в екон
оміку, макроекономічного саморегулювання. Але ще 1929 р. група американських учених виступила з різкою критикою неокласичної орієнтації економічної політики, указуючи на те, що монополізація виробництва несумісна з політикою державного невтручання, вона призведе до кризи, яку неможливо пояснити з маржиналістських
п
озицій.

На несумісність науково-технічних перетворень та лібераль-
но-індивідуалістської поведінки суб’єктів господарювання вка-
зували, зокрема, економіст Ч. Бірд і філософ Д. Дьюї. Вони вважали, що суто американський економічний індивідуалізм став гальмом на шляху розвитку і необхідна мирна «соціальна революція», в ході якої держава стане народною, а її втручання в економіку
не розглядатиметься як втручання в індивідуальні свободи. Така «соціальна революція» матиме наслідком створення суспільства «третього, суто американського типу» (не соціалістичного і не фашистського).

Уряд створив спеціальний підрозділ державної адміністрації, до якого ввійшли економісти-вчені та економісти-практики. Цей підрозділ мав аналізувати економічну ситуацію і розробляти на підставі найновіших наукових досягнень економічну політику держави з реформування й регулювання суспільної економіки. Група зосередилась на дослідженні закономірностей розвитку економіки, місця та ролі корпорацій, визначенні шляхів реформування на засадах «американської демократичної традиції».

Члени цієї групи погодились, що основною проблемою, на котрій мала зосередити увагу держава, була проблема недостатньо розвинутого споживчого ринку, натомість зростання обсягів пропозиції забезпечувалось розвитком виробництва, його монополізацією. Ця суперечність визначала майбутню долю економіки — інвестиційний голод і фінансово-банківська криза через незбіг обсягів «паперових» (фіктивних акціонерних) і реальних капіталів.

Так і справді сталося: зростання ролі фінансових капіталів, зокрема обсягів ринку цінних паперів і біржових операцій з ними, призвело до кризи, яка позначилась на всіх сферах суспільного життя. Природа кризи була новою, раніше не дослідженою.

Коли 1933 р. до влади прийшла адміністрація Рузвельта, ситуація в економіці була складною: безробіття набуло небувалих масшта-
бів, інфляція досягла пікової позначки, виробництво майже зовсім зуп
инилось.

Уряд розробив програму дій («Новий курс» Рузвельта), що базувалася на засаді посилення державного регулювання економічних і соціальних процесів.

За основу економічної програми було взято кейнсіанську економічну доктрину, але на формування нового курсу великий вплив справили ідеї й інших американських економістів — Р. Тагвелла, А. Берлі, Г. Мінза, Р. Молі.

Р. Тагвелл був прихильником доктрини директивного планування, що, на його думку, мало визначати шляхи використання капіталів, розміри цін, прибутків і доходів населення. Він пропонував створити відповідну законодавчу базу, яка б забезпечила зміну природи власності і сприяла створенню умов для формування планової економіки. Це, власне, означало формування нової суспільно-економічної системи. Р.Молі не поділяв радикалізму економічних поглядів Р. Тагвелла, хоч також розумів, що корпоратизація виробництва потребує втручання держави в економіку у формі планування. Доктрина економічного реформування суспільної економіки Р. Молі виключала ідею трансформування власності в суспільну. Але він уважав за необхідне створити конституційну базу для примусової картелізації економіки і впорядкування конкурентної боротьби (ці ідеї підтримали й представники великих корпорацій).

Найбільш завершеного вигляду економічна теорія трансформації суспільства набула в працях А. Берлі і Г. Мінза, які розглядали корпоратизацію як шлях до нової форми власності і вказували на те, що в суспільстві відбулось відокремлення власності від влади власника, влада перейшла до рук менеджерів, отже, створено умови для державного управління економікою.

На думку Р. Тагвелла й Р. Молі, А. Берлі й Г. Мінза, головним напрямом державного планування і регулювання мають стати до-
ходи, що забезпечують платоспроможний попит. Як і всі інші ам
ериканські економісти-реформатори, вони наголошували на зміні макроекономічних пріоритетів: від «економіки пропозиції» до «економіки попиту», від саморегулювання до державного управління.

«Новий курс» Рузвельта, в основу якого було покладено ці ідеї, мав інституціональний характер: держава взяла на себе управління економічними процесами й соціальною сферою. Було прийнято ряд законів щодо відродження і регулювання промислового та сільськогосподарського виробництва, реформування банківської сфери, запроваджено правила регулювання відносин конкуренції, зайнятості та найму робочої сили, захисту інтересів споживачів. Реформу-
валась і ревізувалась банківська сфера (провадилась фактична централізація банків, директивно скорочувалась їхня кількість, п
осилювалась роль Федеральної резервної системи), податкова система
переорієнтовувалась на перерозподіл корпоративних доходів на к
ористь суспільства. Крім того, було встановлено державний контроль за цінами передовсім на продукцію сільського господарства та сільськогосподарську техніку. Упроваджувалась розвинута система дотацій, кредитування фермерських господарств. Було заборонено
вивозити золото за кордон, законодавчо обмежено вивезення кап
італів. Уряд розробив систему громадських робіт.

«Новий курс» дещо суперечив кейнсіанській схемі, котра орієнтувалася на використання механізмів саморегулювання, передбачала не такий високий рівень втручання держави в економіку. Але
перевагою рузвельтівського «нового курсу» було те, що він від с
амого початку був спрямований на збалансування бюджету; дефіцитне бюджетне фінансування розглядалось тільки як тимчасовий захід, що пізніше забезпечило більшу стійкість економіки в періоди кон’юнктурних коливань.

Високий рівень державного управління економікою, спрямований на підвищення ефективного попиту, дав добрі наслідки, а тому вже незабаром постало питання про збалансування бюджету та скорочення обсягів фінансування громадських робіт.

Криза 1937 р. поставила уряд перед необхідністю впровадження кейнсіанської схеми відродження суспільного виробництва, що послабило вплив держави на економіку, але уможливило активізацію ділової активності. Таким чином, спроба створення у США особливого «народного» суспільства «третього типу» практично реалізованою не була.

Французькі соціалісти. На розвиток соціал-демократичних теорій у Франції великий вплив справили ідеї, які пропагувались Комуністичним Інтернаціоналом. Тому особливістю економічних теорій французької соціал-демократії була їхня прокомуністична спрямованість.

Соціалістична партія Франції, що виникла на початку ХХ ст.,
після першої світової війни приєдналась до комуністичного руху, але частина її членів відродила соціал-демократичне крило, при цьому відбувся його розкол на кілька напрямів: лівий, правий і
центрис
тський.

Переважна більшість соціал-демократів (праве крило — П. Ренодель, М. Деа, Ж. Мок) виступила проти екстремістських ідей
російської революції, хоча і вважала за необхідне соціальне рефо
рмування суспільства. Ліве крило (Ж. Жиромський) визнавало необхідність революційних перетворень, формування суспільної власності на засоби виробництва, встановлення тимчасової диктатури пролетаріату, поступовий перехід до державного управління. Центристи (Л. Блюм, Л. Лора, А. Філіпп) обстоювали необхідність революційних перетворень, поступове реформування власності, створення державного сектора в економіці, перехід до державного регулювання суспільно-економічних процесів, але вважали, що вирішення цих проблем не може здійснюватися через диктатуру пролетаріату, оскільки будь-яка диктатура — це завжди беззаконня, насильство і хаос.

Згідно з такими підходами формувались і моделі реформування суспільства. Модель лівої соціал-демократії, мало чим відрізняючись від комінтернівської, передбачала встановлення суспільної власності на засоби виробництва шляхом націоналізації, державне регулювання економіки — через запровадження системи директивного планування. Поряд із радикальними рецептами лікування суперечностей капіталістичної економіки пропонувалось, однак, зберегти товарно-грошові відносини, які б забезпечували внутрішню саморегуляцію економіки. Диктатура пролетаріату проголошувалась лише тимчасовим засобом наведення порядку.

Ж. Мок, ще напередодні «Великої депресії», розробив соціал-демократичну стратегію поступового переходу до соціалізму, яка грунтувалась на продуманій теоретико-економічній концепції. Суть її полягала в тім, що з розвитком капіталізму, його вступом у монополістичну стадію відкриваються безмежні можливості впровадження досягнень науково-технічної революції, зростання продуктивності праці, насичення ринку товарами. Тому в центрі уваги суспільства з часом має опинитися не пропозиція товарів, а попит на них, що уможливить збалансування суспільного відтворення, запобігання кризам. Оскільки капіталісти завжди мають на меті отримання більшої маси прибутку, вони не здатні консолідуватись (зокрема і через посилення конкурентної боротьби) для розширення ринків збуту, формування ефективного ринку попиту (забезпечення зростання доходів, у тім числі і заробітної плати, що означає збільшення платоспроможного попиту), то ці функції має взяти на себе держава. Державне регулювання суспільно-економічної сфери торує шлях її соціалізації. Основними напрямами втручання держави у процеси економічних перетворень Ж. Мок уважав створення міцного державного сектора в економіці; стимулювання раціоналізації виробництва, що прискорить процеси усуспільнення; регулювання грошово-фінансової сфери; протекціонізм і захоплення зовнішніх ринків збуту для національних виробників.

М. Деа вважав, що основи соціалізації капіталістичного суспільства закладаються з виникненням акціонерного капіталу, коли починається кількісне збільшення класу власників, заінтересованих у розвитку виробництва. За цих умов приватні інтереси поєднуються в один суспільний інтерес, виразником якого має бути держава. Монополізація виробництва приводить до затухання конкурентної боротьби, усуспільнення виробництва і закладає основи державного регулювання.

На думку представників правого крила соціал-демократії, втручання держави в економіку має відбуватись з допомогою використання глобальних механізмів, передовсім грошової сфери і прогресивної податкової політики.

«Велика депресія» внесла певні корективи в економічну програму правої соціал-демократії, її погляди на шляхи реформування економіки було конкретизовано під впливом кейнсіанської теорії регулювання державою економічних процесів, яка на той час набула всесвітнього визнання. Щоправда, наголошуючи на особливостях розвитку капіталістичної економіки Франції, праві соціал-демократи внесли свої доповнення в цю теорію: вони вважали за необхідне запровадження індикативного планування і субсидування (державного інвестування) розвитку галузей національного виробництва, які забезпечують структурну перебудову економіки, впливають на зростання економічного потенціалу суспільства. У свою чергу, індикативне планування можливе лише за умови протекціонізму, коли держава контролює зовнішні фактори впливу на економіку.

Ідею державного індикативного планування, що будується на координації планів приватних підприємств (за винятком державного сектора економіки, де планування, зрозуміло, має бути директивним), праві запозичили в центристів.

Економісти центристської орієнтації створили власну концепцію поступового переходу до соціалізму, яка частково синтезувала програми лівих та правих соціал-демократів у тій частині, що стосувалась методів регулювання економіки. Автори концепції (Л. Блюм, Л. Лора) виходили з відомої тези, що монополізація виробництва створює необхідні передумови для суспільного управління виробництвом. Приклади глобалізації управлінських процесів можна бачити, досліджуючи діяльність акціонерних товариств, де диверсифікація виробництва потребує злагодженого контролю й високого рівня планування в межах монополістичного об’єднання. Втручання держави в економіку, на їхню думку, має здійснюватись у формі планування, яке б забезпечувало координацію дій усіх монополістичних об’єднань, це є об’єктивною необхідністю, зумовленою потребами виробництва. Планування попервах має бути індикативним, а згодом — директивним. Для переходу до планової економіки необхідні певні умови, зокрема створення державного сектора в економіці, який поступово пошириться на всю економіку і набере усуспільненої форми.

Планування суспільного виробництва, на думку представників центризму, забезпечує перехід до соціалізму, оскільки контроль за виробництвом створює передумови для справедливого соціалістичного розподілу.

Криза 1929—1930 рр. сприяла радикалізації поглядів центристів, які почали вимагати негайної націоналізації провідних галузей виробництва за часткову компенсацію, планування розвитку економіки, контролю за розподілом і перерозподілом національного доходу, запровадження державної політики реструктуризації та протекціонізму, створення антимонопольних комітетів. А. Філіпп та Л. Лора навіть вимагали виключення з партії правих соціал-демократів, які виступали з програмою поміркованого реформування економіки методом непрямого державного втручання.

Дискусія щодо соціал-демократичного реформування економіки Франції в міжвоєнні роки набула особливої гостроти через розкол соціал-демократів, брак єдиної програми, розбіжність поглядів на суть соціально-економічних перетворень. Створення єдиного народного фронту внаслідок загрози фашизму консолідувало всі політичні сили в країні, але призвело до значного послаблення
соціал-демократії. Уряд соціалістів, очолюваний
Л. Блюмом, замість радикальних економічних реформ змушений був обмежитися проведенням девальвації, субсидуванням підприємницької діяльності в нових та неперспективних галузях, наданням підприємцям пільгової позички, скороченням витрат на соціальну сферу з одночасними поступками профспілкам (скорочення тривалості робочого тижня, підвищення заробітної плати), що не сприяло радикальному поліпшенню економічної ситуації і призвело до відставки уряду.

Програма шведської соціал-демократії. Швеція не брала участі в першій світовій війні, але експортувала військову продукцію, в результаті чого був заблокований її флот і в країні виникла продовольча криза. Після війни спостерігалось тимчасове пожвавлення економічного розвитку, яке базувалося на спекулятивній торгівлі. У 20-х рр. почалася промислова криза, яка мала тяжкі соціальні
наслідки. Уряд розробив програму відродження промисловості з допомогою короткотермінових локальних заходів, зокрема держа
вного інвестування промислового виробництва (надходження в бюджет забезпечувались за рахунок сільського господарства та торгівлі). Соціальна сфера не розвивалась, хоча діяли окремі програ-
ми допомоги населенню. Активна макроекономічна політика не провод
илась.

Під час «Великої депресії» Швеція також опинилася на межі
фінансового краху. Витрати на інвестиції почали скорочуватись і згодом зовсім припинилися. Рестриктивна грошова політика (обм
еження грошових емісій, скорочення кількості грошей у обігу) знизила купівельну спроможність і сприяла зростанню безробіття.

Розроблену на підставі економічних концепцій стокгольмської школи програму шведської соціал-демократичної партії було покладено в основу формування економічної політики 30-х рр. Основні положення цієї політики базувались на таких засадних принципах: сильна держава регулює економічний процес, використовуючи для цього механізми саморегулювання, передовсім грошову сферу; перспективний напрям розвитку — від економіки пропозиції до економіки попиту; соціальна сфера базується на сильній і стабільній економіці, її розвиток регулюється і контролюється державою.

Таким чином, у міжвоєнний період (20—30-ті рр.) формується (поряд з переглядом неокласичної концепції ринку) доктрина соціал-реформізму. У центрі цієї доктрини — ідея поступової побудови соціалістичного суспільства, ознаками якого є суспільна власність на засоби виробництва, державне регулювання та планування економічного розвитку, соціальна справедливість. І хоч національні моделі трансформації різнилися масштабами й формами державного втручання в економіку, їх об’єднували декларована мета та деякі основоположні складові економічної політики.

Державна регламентація поширюється на промислове та сільськогосподарське виробництво, фінансові ринки, трудові відносини. Уперше в мирний час стали планувати обсяги виробництва, ціни, заробітну плату, прибутки, було розгорнуто широкомасштабні суспільні роботи. Держава з метою врівноважування економіки та забезпечення її динамічного розвитку почала застосовувати як засіб коригування дефіцит державного бюджету, додаткові шокові емісії грошей, стимулюючу фіскальну політику.

У цілому наприкінці 30-х рр. соціально-демократичний, суспільно орієнтований реформізм з успіхом почав практичну реалізацію своєї мети — поступової трансформації капіталізму в соціалізм державно-парламентським шляхом.

3. Соціал-реформістські моделі
економічного розвитку

1951 року на Міжнародному конгресі соціалістів у Франкфурті-на-Майні представниками 33 партій було створено Соціалістичний Інтернаціонал. Перший конгрес Інтернаціоналу ухвалив Декларацію «Мета і завдання демократичного соціалізму», яка визначала економічну стратегію і тактику соціал-демократії. Було проголошено ідею побудови «демократичного соціалізму» як «третього шляху» розвитку суспільства.

У програмній Декларації підкреслювалось, що соціалізм є міжнародним рухом, який не потребує суворої єдності поглядів на форми демократичного суспільства, кожна соціал-демократична партія може мати власну концепцію «демократичного соціалізму», але всі вони мають на меті побудувати систему соціальної справедливості і загального добробуту. Головною умовою побудови соціалізму є дотримання принципів демократії і утвердження її в трьох сферах: економіці, політиці, соціальній сфері.

Політична демократія утверджується через парламентську форму правління за умови, що соціал-демократи становитимуть більшість у парламенті.

Соціальна демократія здійснюється через створення та розвиток соціальної інфраструктури, демократизацію систем освіти, охоро-
ни здоров’я, реалізацію різноманітних форм соціального забезп
ечення, передбачає свободу вибору робочого місця, міграції в межах країни та ін.

Економічна демократія забезпечується формуванням «змішаної економіки», поєднання та рівноправного співіснування різних форм власності, участі трудящих в управлінні виробництвом через ро-
бітничі ради, робітничі представництва в акціонерних товариствах. У Декларації також було зафіксовано принцип соціалістичного пл
анування.

«Змішана економіка» у розумінні соціал-реформістів є економічною основою демократичного соціалізму, суспільного ладу, що поєднує ефективне виробництво зі справедливим розподілом. Це економічний лад, у межах якого співіснують дві економічні системи: капіталізм і соціалізм. Основними функціями держави «змішаної економіки» є перерозподіл доходів з метою забезпечення суспільного добробуту («держава добробуту») та планове регулювання суспільного виробництва. Така система за своєю суттю є розподільчою на відміну від соціально-ринкової, коли держава забезпечує раціональне функціонування виробництва на підставі посилення його конкурентності.

Власної теоретико-економічної концепції (як національної, так і міжнародної) соціал-демократія не має. Вона пристосовує сучасні економічні теорії, провідні доктрини (кейнсіанські, неокласичні, інституціональні), їх інструментарій і рецепти для розв’язування конкретних соціально-економічних проблем.

Так, кейнсіанські способи регулювання економіки використовували майже всі соціал-демократичні уряди, дещо трансформуючи економічну роль держави в «соціальну», закріплюючи за державою функцію соціального гаранта захисту інтересів громадян.

Але існує ряд спільних проблем, які вирішуються в межах всіх національних моделей «змішаної економіки»:

— створення умов для співіснування різних форм власності на засоби виробництва і типів підприємств (приватної, державної і суспільної форм власності, ринкового і монополістичного секторів, приватних, державних і суспільних підприємств);

— визначення форм економічної демократії і вирішення зв’язаних з ними питань самоуправління та участі трудящих в управ-
лінні;

— визначення меж втручання держави в економіку та форм участі держави у виробництві;

— визначення меж суспільного контролю за виробництвом і розподілом;

— визначення методів управління «змішаною економікою», ступеня поєднання планового та ринкового механізмів регулювання економіки;

— принципи політики соціального реформування, управління соціальною сферою та формування її інфраструктури, і вирішення, зв’язаного з цим питання про головну мету економічної політики і засоби її досягнення.

Різні способи вирішення цих проблем визначають національну специфіку соціального реформування в окремих країнах, надають особливих рис моделям «змішаного економічного ладу» як «третього шляху» економічного розвитку.

У межах національних соціал-демократій було створено кілька різновидів моделей змішаного економічного ладу, серед яких умовно виокремлюють німецьку (і близьку до неї австрійську), скандинавську, французьку, лейбористську («фабіанську»).

Німецька модель «змішаної економіки». Неоліберальній моделі «соціально-ринкового господарства» (синтезу «вільного» і соціально спрямованого суспільного ладу), яка втручання держави в економіку визнавала лише способом удосконалення механізмів функціонування капіталізму, німецькі соціал-демократи протиставили модель «змішаної економіки» («змішаного економічного ладу»), що в ній державне втручання розглядалося як
засіб переходу до соціалізму. Її авторами були
Х. Дайст та Г. Вайссер — ідеологи і теоретики СДПН. В основу моделі було покладено теорію «економічної демократії» (уточнену концепцію «господарської, індустріальної демократії» Р. Гільфердінга і Ф. Нафталі).

«Соціально-ринкова» економіка базувалась на вільній конкуренції приватних фірм, але посилення концентрації виробництва сприяло розвитку державної, кооперативної та інших форм власності. Це покликало до життя нові форми конкурентної боротьби — між підприємствами різних суспільних секторів. Назріла необхідність перегляду неоліберальної моделі розвитку.

Основними ланками німецької моделі «змішаної економіки» стала економічна влада (а не власність) і суспільний контроль над нею. Саме вони були об’єктом реформування. Формування «економічної демократії» трактувалось як:

— створення альтернативної щодо капіталу влади;

— поділ відповідальності між сторонами, що беруть участь в управлінні;

— оприлюднення прийнятих рішень як в межах підприємства, так і на державному рівні;

— створення системи самоконтролю;

— запобігання зловживанням економічною владою.

Новий лад мав увібрати все краще, що дав національний історичний досвід: за економічною базою, системою власності — капіталізм, за морально-духовними та інституціональними принципами — соціалізм.

За капіталізмом закріплювалась функція забезпечення ефективного розвитку економіки, економічного зростання. Соціалізм мав забезпечувати постійне підвищення рівня добробуту, соціальної справедливості і якості життя, коли задоволення вимог соціалістичного сектора гарантується і контролюється державою.

Для ФРН не характерна націоналізація, «змішана економіка» будується на поєднанні трьох форм власності, трьох секторів і трьох типів підприємств:

— приватна власність, приватний сектор, приватні підприємства;

— державна власність, державний сектор, державні підпри-
ємства;

— суспільна (загальнонародна) власність, суспільний сектор, підприємства суспільної орієнтації (ті, що працюють на досягнення суспільно значущої мети).

Усі три сектори перебувають у зоні ринкових відносин і кон-
курують між собою, будують взаємовідносини на ринкових за-
садах. До конкурентної боротьби залучено всі типи підприємств. Економічна демократія потребує однакового ставлення до всіх
секторів з боку держави, не передбачає пільг жодному з типів підприємств.

Владі монополій протиставляється контроль за їхньою діяльністю з боку всіх інших підприємств. На засадах ринкової конкуренції вони мають підтвердити своє право на існування і забезпечити демократичний контроль за діяльністю інших.

Планового сектора безпосередньо в економіці німецька модель не передбачає. Діяльність економічних суб’єктів не планується. Але плануються фінанси і програми розвитку соціальної інфраструктури (освіта, охорона здоров’я, суспільний транспорт, галузі інформації і та ін.), що сприяє нормальному розвиткові економіки.

Під плануванням розуміють розрахунки народногосподарських балансів, національного бюджету, які є директивними для уряду, і визначення загальних орієнтирів автономної діяльності емісійного банку.

Побудоване на засадах економічної демократії суспільство забезпечує демократичний контроль у таких формах:

— створення умов для виникнення економічної контрвлади;

— участь трудящих та службовців в управлінні (через ради) з метою захисту інтересів виробників та споживачів (протиставляється контролю з боку профспілок);

— «прозорість» (гласність) підприємницької діяльності.

Регулююча функція держави обмежена її втручанням у макроекономічну та соціальну сфери. Управлінська функція держави
стосовно економіки зводиться до регулювання кон’юнктурних та структурних порушень економічного циклу, запобігання кризовим ситуаціям, забезпечення стабільності грошового обігу, рівня цін, збільшення суспільного продукту як гарантії зростання добробуту, з допомогою керування фінансами, податками, використання грош
ових та кредитних механізмів, проведення раціональної митної політики. Інакше кажучи, засади державного регулювання за програмою соціал-демократів полягають у формуванні макроекономічного середовища, яке сприяє розвиткові ринкових відносин.

Соціальна політика держави розглядається як могутній інституціональний важіль розвитку суспільства. Держава забезпечує формування і підтримку соціальної інфраструктури; справедливий розподіл; повну зайнятість.

Особливо наголошувалось, що недоліки в організації і фінансуванні соціальної інфраструктури негативно впливають на економічний розвиток (наприклад, скорочення темпів економічного зростання в 60-х роках повністю відносились на рахунок недостатньо розвиненої системи освіти).

Ця модель неодноразово підлягала оновленню, уточненню і доповненню. Зокрема в програмі розвитку на 1975—1985 рр. (Мангеймський з’їзд) було чітко окреслено поле діяльності держави,
методи її втручання в економіку. Уточнювалось, що методи непр
ямого впливу на економіку залежать від конкретного соціально-економічного стану суспільства. Вони матимуть переважно кейнсіанську спрямованість, але на певних етапах, з метою скорочення дефіциту державного бюджету, можуть застосовуватись і монетарні заходи впливу.

Програма декларувала вірність традиційному соціал-демократичному курсу, але в ній знайшли відображення і нові тенденції: визначалося місце конкуренції («мікрорівень») і місце планування («макрорівень»), визнавалась конструктивна роль планування. «Змішана економіка» у новому варіанті розглядалась як така, що будується на принципі свідомого «глобального регулювання», поєднання мікроекономічного саморегулювання і макроекономічного державного регулювання з метою підпорядкування виробництва потребам соціальної сфери (програма називає це «глобальною економічною політикою»).

«Глобальна економічна політика» за своєю суттю була кейнсіанською і мала протистояти ерхардівському «соціально-ринковому господарству», що з економіки вільної конкуренції перетворилось на експансивне капіталістичне господарство.

Теоретики, які обгрунтовували нову програму соціальних реформ (К. Шіллер, Х. Еренберг, Л. Пашке), зазначали, що побудова соціально-ринкового господарства була орієнтована на створення міцної картелізованої економіки — бази для соціального реформування. Формування «змішаної економіки» має на меті створення такої економіки, яка б поєднувала посилення (під контролем держави) конкуренції на мікрорівні і планування на макрорівні.

У цілому німецька соціал-демократична модель реформування економіки зводиться до побудови ефективної економіки вільної конкуренції за посилення інституціональних функцій держави.

Австрійська модель «змішаної економіки». На відміну від
соціал-демократичного руху в Німеччині, який протягом тривалого часу проблему соціального реформування вирішував лише теоре-
тично, соціалістична партія Австрії, що відразу після війни стала при владі, отримала можливість апробації на практиці моделі «зм
ішаної економіки». Ідею націоналізації виробництва, як необхідну умову побудови соціально справедливого суспільства, було реалізовано негайно після виведення окупаційних військ.

У повоєнні роки в Австрії сформувався найпотужніший у Західній Європі державний сектор, який став основою австрійської промислової структури, визначав структурну політику, протистояв проникненню іноземного капіталу в державну економіку і захищав та підтримував приватний сектор. Він був планово-регульованим, керованим державою.

Державний сектор розглядався як важіль, з допомогою якого встановлюється економічна рівновага в суспільстві, забезпечується стабільне зростання добробуту, перерозподіляються ресурси на користь приватного сектора. З ним зв’язана ідея планового індикативного управління приватним сектором та непрямого його регулювання.

Комуністична партія Австрії неодноразово висувала вимогу
демократизації управління націоналізованим виробництвом через залучення профспілок та представників трудящих. Але соціалісти розглядали участь трудящих в управлінні як альтернативу націон
алізації, тому вважали цю демократизацію непотрібною за умов вилучення націоналізованого сектора із зони капіталістичного підприємництва.

Ідею демократизації управління в приватному секторі було законодавчо зафіксовано. Суспільство стало на шлях формування сильних профспілок, які мали регулювати відносини у приватному виробництві на підставі колективних угод. Крім того, при уряді було створено дорадчі й консультативні комітети, які виконували ті самі функції. У Австрії було сформовано систему «соціального партнерства», яка передбачала узгодження інтересів праці й капіталу на загальнонаціональному рівні.

У 1966—1970 рр. соціалістична партія Австрії перебувала в опозиції, оскільки економічну політику уряду визначала коаліція
партій. У цей період провадився курс на послаблення державно-
го управління та протекціонізму, реприватизацію націоналізованої власності у формі акціонування, створення підприємств з участю іноземного капіталу. Наслідком економічних трансформацій неол
іберальної спрямованості стала економічна криза, в результаті чого коаліційний уряд приймає рішення про повернення до соціал-демократичної програми розвитку. Більше того, узаконюється концентрація і централізація (фактично монополізація) капіталів державних підприємств.

На сучасному етапі австрійська модель «змішаної економіки» оновлюється, орієнтуючись на скандинавський варіант, модель «шведського соціалізму».

Лейбористська (фабіанська) модель «змішаної економіки». Ця модель передбачала еволюцію власності від приватної до суспільної (державної) шляхом акціонування, а також прямої націоналізації. Співіснування різних форм власності мало здійснюватись на засадах публічної корпорації, тобто в націоналізованому секторі підприємство мало бути підконтрольним парламенту (а не органам виконавчої влади), на акціонерних підприємствах — загальним зборам акціонерів. Діяльність державних підприємств, як і приватних та кооперативних, розгорталася на засадах самофінансування і самоокупності. Але націоналізований сектор мав право на пільгові позики та субсидії.

Після другої світової війни, коли лідерство у парламенті вибороли лейбористи, відбувається інтенсивний процес упровадження цієї моделі, передовсім націоналізація та корпоратизація підприємств. Підприємства найважливіших галузей промисловості, Англійський банк, а також всі види транспорту, зв’язку стають державними. Наприкінці 70-х рр. частка державного сектора у ВНП становила 12 %, державні інвестиції — близько 40 %, на державних підприємствах випускалось 20% продукції, працювало 19 % загальної кількості зайнятих. Це дало підстави говорити про перехід до «системи змішаної економіки».

Широке запровадження планових начал — ще одна з основних програмних ланок лейбористської моделі. Лейбористи пов’язували поглиблення планування економіки зі зростанням розмірів підприємств, картелюванням промисловості, розширенням державного сектора в економіці. Моделлю передбачалося директивне планування стосовно державних підприємств і індикативне — щодо корпорацій.

Поєднання плану й ринку у моделі грунтувалось на принципі використання ринкових переваг, тому планування не стосувалося суто ринкових механізмів, зокрема ціноутворення, і не перешкоджало
вільному функціонуванню ринків товарів, робочої сили, засобів в
иробництва, переливанню капіталів.

Націоналізація і державний вплив на діяльність корпорацій уможливлювали урядовий контроль за розвитком соціальної сфери та планове управління її інфраструктурою. Витрати на соціальну сферу (соціальне забезпечення, охорону здоров’я, освіту, житлове будівництво та ін.) становили близько половини всіх витрат державного бюджету.

У лейбористській моделі «змішаної економіки» як єдиної «публічної корпорації» значне місце займала система контролю над
економічною владою, що здійснювалася третьою силою — про
фспілками. Профспілковий рух не обмежувався контрольними функціями, а відігравав конструктивну роль як організатор виробництва. Використовувалась і «синдикалістська модель» участі трудящих в управлінні, так званий робітничий контроль.

Скандинавська модель «змішаної економіки». Шведський соціалізм. В основу скандинавської моделі «змішаної економіки» покладено концепцію «функціонального соціалізму» шведських соціал-демократів: поєднання приватних і суспільних засад економічного розвитку на функціональній основі.

Соціал-демократична робітнича партія Швеції, яка перебуває при владі і понад 60 років формує економічну та соціальну політику уряду, ніколи не ставила питання про націоналізацію, хоч і ніколи не заперечувала право на існування інших форм власності.

Економічна політика соціал-демократичного уряду Швеції є цілком самостійною, незалежною від зовнішнього впливу. Засадним
її принципом є визнання безпосередньої залежності економічної стабільності від рівня державного управління та суспільного доб-
роб
уту.

Соціалізація суспільства в Швеції пов’язувалась не з усуспільненням власності, а з державним перерозподілом доходів, їх вирівнюванням. Хоч Швеція є країною класичного капіталізму (95 % засобів виробництва перебувають у приватній власності), вона має найбільш розвинену систему соціального забезпечення та колективного споживання. Половина валового національного продукту контролюється державою, і 50 % цих засобів використовується на соціальні потреби. Ці витрати держави завжди є точно обгрунтованими і здійснюються в раціональних формах.

Реформістська програма шведських соціал-демократів передбачала еволюційний перехід до соціалізму через удосконалення системи соціального забезпечення і ставила такі завдання:

— досягнення повної економічної демократії;

— збільшення обсягів суспільного виробництва;

— забезпечення повної зайнятості;

— справедливий розподіл і забезпечення соціальної рівності.

Програму побудовано за принципом «солідарності», який розглядається як компроміс «заінтересованих суспільних груп» (профспілки, об’єднання підприємців тощо). Цей принцип визнається «основною цінністю демократичного соціалізму».

Практичним втіленням принципу «солідарності» стала політика «солідарної заробітної плати», яка формується на підставі угоди профспілок, об’єднань підприємців щодо меж її зростання, тарифних ставок, умов праці. Розміри заробітної плати і всіх інших видів доходів суворо регламентуються, оскільки саме доходи визнаються основним фактором економічної динаміки та забезпечення соціальної справедливості.

Основною рисою політики державного контролю за заробітною платою була і залишається тенденція «вирівнювання» доходів різних суспільних верств.

Після того як рівень заробітної плати в Швеції став найвищим у світі, шведські соціал-демократи перейшли до розв’язування проблеми «справедливого розподілу власності». На відміну від австро-німецької моделі, в основу якої покладено принцип участі трудящих в управлінні, що забезпечує їм вплив і контроль за розподілом доходів в корпораціях, шведська модель передбачала формування профспілкових фондів як засобу перерозподілу капіталів між секторами, що забезпечувало виникнення економічної контрвлади. Так, співвідношення обсягів капіталів, що мають у своєму розпорядженні об’єднання шведських підприємців, центральне об’єднання служ-
бовців і центральне об’єднання профспілок Швеції, становить відповідно 1 : 1,07 : 2,3.

Система управління суспільством, побудована на залученні до цього процесу різних впливових суспільних сил, яким делегується частина державних управлінських функцій, є основою «функціональної соціалізації», застосовуваної щодо приватного капіталу.

Еволюція програмної мети шведських соціал-демократів полягає в переході від ідеї «політичної демократії» (здійснення демократичних реформ, перебудова політичної системи), до ідеї «соціальної демократії» (спрямованої на ліквідацію відсталості та злиднів), а згодом до «економічної (індустріальної) демократії», орієнтованої на ліквідацію традиційного підкорення праці капіталу, зміцнення позицій праці (підвищення її соціального престижу, підвищення якості життя).

Принципи функціонального соціалізму, соціального партнерства та солідарності, що їх розуміють як компроміс заінтересованих груп, різних соціальних сил, відображено також у програмах соціал-демократичних партій Данії і Норвегії.

Французький варіант «змішаної економіки». Французький варіант «змішаної економіки» принципово відрізняється від інших, і не тільки концептуально. Французькі соціалісти, які відіграють
в
ирішальну роль у формуванні «лівого» напряму соціал-демократичного руху, уважають, що націоналізація власності є невідворотним, об’єктивно-обумовленим процесом.

Як важливу передумову докорінного трансформування суспільства вони розглядали проведення (починаючи з кінця 50-х рр.) політики «соціально-економічної модернізації», що знайшла відображення в доктрині «третього шляху» генерала де Голля. Її складовими були:

— націоналізація ключових підприємств, банківських та фінансових установ і посилення ролі державного сектора;

— посилення дирижизму: державного індикативного планування суспільної економіки і директивного планування економіки націоналізованого сектора, довгострокового, середньострокового та поточного планування і програмування;

— участь трудящих у прибутках;

— співучасть трудящих в управлінні (підзвітність управлінських структур на всіх рівнях), регламентована суспільними угодами, розвиток самоуправління в господарському та територіальному планах;

— контроль за ціноутворенням;

— контроль за використанням ресурсів;

— протекціонізм стосовно національних виробників;

— державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності;

— державний контроль за іноземними інвестиціями;

— розвиток системи соціальної допомоги, запровадження широкого спектра соціальних програм;

— контроль за розвитком культури та освіти.

Програма «соціально-економічної модернізації» сприяла виходу Франції з післявоєнної економічної кризи.

Зі зміною уряду внаслідок приходу до влади республіканців (1974) обраний курс був лише частково скорегований, уточнений, набув неоліберальних рис (система перерозподілу доходів через податки), але щодо основних складових він залишився таким самим. Певної корекції зазнала і програма соціалістів, які з 1971 р. домагаються перемоги на виборах. Соціалісти не вважають більше націоналізацію альтернативою ринковій економіці. Ринкові механізми розглядаються як умова формування «здорової» економіки, але «глобальним регулятором» проголошується план, який визначає орієнтири розвитку, забезпечує соціальну орієнтацію, визначає умови економічної рівноваги, є засобом боротьби з кризами, основним стабілізатором економіки. Планування має бути директивним, тобто безперервним і загальнообов’язковим, але будувати його треба на підставі угод на принципі демократичного централізму (державний план формується, виходячи з низових планів), воно не може поширюватись на заробітну плату, сферу торгівлі та послуг. Головним об’єктом планування мають бути інвестиції.

Відтак французька «змішана економіка», хоч і складається з кількох секторів — державного, колективного і приватного, але управляється за соціалістичним принципом.

Західнонімецькому «етатичному (державному) соціалізмові», скандинавській моделі «розподільчого соціалізму», лейбористській моделі «корпоративного соціалізму» французькі соціалісти протиставили модель «самокерованого соціалізму».

Наприкінці 70-х років могутня система соціальних гарантій у промислово-розвинених країнах дала змогу говорити про існування в цих країнах «соціально-демократичного консенсусу».

Із дальшим суспільним розвитком моделі змішаного економічного ладу трансформуються. Ці уточнення відбуваються під впливом боротьби між консервативними (неоконсервативними) та соціал-реформістськими течіями в економічній теорії. Особливих змін ці моделі зазнали в 80-ті рр., коли економіка Заходу стала перед необхідністю чергової структурної перебудови і на зміну концепції регульованої економіки прийшов монетаризм, несумісний з ідеєю прямого державного втручання.

4. Сучасний соціал-реформізм

Феномен неоконсерватизму та невдачі, яких зазнали соціал-демократичні партії на виборах до парламентів, поставили їх перед необхідністю адаптації соціал-реформістських моделей до нових умов. Два останні десятиліття стали для соціал-демократії періодом переосмислення змін в економіці та суспільстві.

Першими на тиск монетаристських тенденцій відреагували шведські соціал-демократи. У 80-ті рр., коли великої популярності набули монетаристські методи управління економікою, шведські соціал-демократи лише уточнили власну позицію щодо монетаристських доктрин. Вони зазначали, що політика і практика управління національною економікою може бути тільки соціально спрямованою, з поширенням функцій управління й контролю як на грошову масу, так і на доходи, тому монетарні методи, орієнтовані на бездефіцитний бюджет, для Швеції є неприйнятними. Але згодом, коли через свою відкритість шведська економіка почала зазнавати сильного тиску, уряд змушений був реагувати на це явище прийняттям певних монетарних заходів. Було висунуто гасло «захисту» економіки економічними методами.

Через вимушене посилення монетаристських тенденцій в економічній політиці соціал-демократичного уряду було розроблено модель Едгрена–Факсена–Однера. Автори, які свого часу очолювали дослідницькі групи Центрального об’єднання службовців, Об’єднання підприємців і Центрального об’єднання профспілок Швеції, намагались відобразити особливості розвитку шведської економіки, зокрема в галузі формування доходів, яка завжди перебувала в центрі уваги держави. Їхня модель відображає зв’язок динаміки інфляції і заробітної плати з кон’юнктурою зовнішнього ринку.

Економіка поділялась на два сектори — «захищений від іноземної конкуренції» і «відкритий для іноземної конкуренції». Перед державою ставилось завдання контролювати зростання заробітної плати у «відкритому» секторі, оскільки в ньому на розміри заробітної плати впливає зовнішня інфляція і продуктивність праці зростає швидше, ніж у секторі «захищеному».

Важливим завданням за нових умов шведські соціал-демократи вважали технологічну модернізацію виробництва з метою підвищення його конкурентоспроможності на світовому ринку. У зв’язку з цим було розроблено систему заходів, у тім числі принцип «солідарної заробітної плати», що стимулює підприємців до модернізації виробництва з метою підвищення продуктивності праці; державне планування і регулювання інвестиційної діяльності; зменшення податкового тиску на фірми, податкові пільги для тих фірм, які впроваджують нові технології.

У Франції в цей час за програмою соціалістів відбувається великомасштабна націоналізація відсталих галузей виробництва, їх модернізація, планове й податкове регулювання процесу перерозподілу доходів.

Країнам, де найбільш вдало поєднувалось державне регулювання економіки і контроль за соціальною сферою з ринковою свободою, що забезпечувала достатній рівень ефективності економічного розвитку, пощастило уникнути соціальних потрясінь.

Політика неоконсерваторів, спрямована на послаблення регулюючої ролі держави, скорочення дефіциту державного бюджету за рахунок зменшення витрат на соціальну сферу, обмеження діяльності профспілок призводить до незадоволення широких мас населення. За цих умов постає проблема оновлення соціал-демократичних економічних доктрин.

1989 р. в Стокгольмі відбувся черговий, ХVIII конгрес Соціалістичного Інтернаціоналу, який затвердив низку програмних документів, розроблених шведською соціал-демократією. Серед них особливе місце займала «Декларація принципів», яка відобразила еволюцію поглядів соціал-демократії стосовно широкого спектра питань, передовсім щодо міжнародних відносин. Відмітною її рисою були заклики до консолідації соціал-демократичних рухів і зосередження уваги на глобальних проблемах сучасності, що їх можна розв’язати лише спільними зусиллями. Зміщуються акценти і щодо трактування поняття «демократичний соціалізм»: він визнається міжнародним рухом за свободу, соціальну справедливість і солідарність.

Вирішення глобальних проблем зв’язується зі встановленням «нового міжнародного економічного порядку», який покликаний примирити інтереси промислово розвинених країн та країн, що розвиваються. Для цього запропоновано реформувати міжнародні фінансові відносини так, щоб створити всі умови для міжнародного економічного співробітництва.

Справедливіший міжнародний економічний порядок необхідний не лише для реалізації принципу солідарності, а й для створення більш продуктивної і збалансованої світової економіки, для надання шансу слаборозвиненим країнам інтегрувати в світовий економічний простір на паритетних основах.

Концепція «демократичного соціалізму» у нових програмних документах залишалась незмінною, але уточнювалось, що будь-які (приватні чи суспільні) форми власності за сучасних умов інтернаціоналізації господарської діяльності більше не гарантують економічної ефективності й соціальної справедливості. Це забезпечується тільки раціоналізацією процесу державного втручання в економіку, тобто посиленням суспільного контролю над економікою, який здійснюватиметься через систему різноманітних заходів: формування демократичної загальнодоступної і децентралізованої виробничої політики; суспільний контроль над інвестиціями; захист суспільних та соціальних інтересів; участь трудящих і спільне прийняття рішень на рівні компаній і виробничому рівні; участь профспілок у розробці національної економічної політики; поглиблення рівня самоуправління кооперативних форм; демократизація світових фінансових інститутів і економічної системи, що уможливлювала б участь у їхній діяльності всіх країн; створення системи міжнародного контролю і спостереження за діяльністю транснаціональних корпорацій; надання міжнародного права профспілкам контролювати діяльність транснаціональних корпорацій.

Загальної економічної моделі, яка б реалізувала принципи соціал-демократії, не пропонувалось, але головна ідея полягала в тім, що економічна демократія не може обмежуватись лише юридичним контролем з боку держави, а має забезпечувати реальну участь трудящих та їхніх об’єднань в управлінні економікою.

У суспільстві, побудованому на ідеях економічної й соціальної рівності, механізм ринку має використовуватись як динамічний засіб залучення нововведень та виявлення потреб економіки і суспільства. Ці принципи треба поширювати не тільки на національний, а й на міжнаціональний рівень.

За свою понад столітню діяльність соціал-демократія досягла суттєвих успіхів: скорочення робочого дня, зростання заробітної плати та рівня життя, дифузія власності і створення інституту співвласності на підприємствах, досвід державного регулювання економіки, соціалізація функцій держави, представницька політична демократія, економічна демократія у виробництві та контроль над економічною владою. Її вплив поширився на міжнародну економічну діяльність, сприяв виникненню та розвитку міжнародних економічних інститутів, які контролюють процеси інтернаціоналізації світової економіки, вирішують глобальні проблеми сучасності.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

27994. Оптимизация ландшафта с х территорий, как фактор повышения устойчивости агроэкосистем 10.68 KB
  Агроландшафты являются целостными генетически однородными пространственновременными единицами несмотря на то что определенная часть их естественного растительного покрова замена агроценозами Целевая установка сельского хозяйства объективно направлена на получение максимума биологической продукции. Важное условие экологизации сельского хозяйства использование биоценологических экосистемных принципов. В противном случае несоответствие сложившейся специализации сельского хозяйства потенциальным...
27995. Основные виды токсикантов, содержащиеся в пищевых продуктах, тяжелые металлы, остаточное каличество пестицидов, нитриты, радиоактивные элементы, действие токсикантов на человека и теплокровных животных 20.2 KB
  Отравления вызванные живыми микробами попавшими в организм с пищей называют пищевыми токсикоинфекциями. Это сальмонелла кишечная палочка и условно патогенные микроорганизмы. При этих заболеваниях образование микроорганизмами яда токсина происходит в организме. Токсическое действие некоторых соединений на организм человека заключается в способности токсических веществ вызывать отравление организма выражающееся в различных клинико анатомических проявлениях.
27996. Основные с/х ресурсы и их характеристика по зонам Западной Сибири 12.22 KB
  Рациональное использование природноресурсного потенциала с х производства.Для учета и рационального использования климатических ресурсов важно соблюдать соответствие классификаций климата; классификациям сельскохозяйственного производства т. Значение воды на всех стадиях производства сельскохозяйственной продукции общеизвестно. Предотвратить истощение и загрязнение водных ресурсов призваны экологизация промышленного и сельскохозяйственного производства и городского хозяйства очистка природных и сточных вод мелиоративные...
27997. Отрицательное воздействие промышленного животноводства на природные комплексы и их компоненты 3.22 KB
  При переходе животноводства на промышленную основу возникла проблема утилизации навозных стоков и безподстилочного навоза. Вблизи животноводческих ферм образуется огромное скопление навоза происходит нитратное и микробное загрязнение почв растительности поверхностных и грунтовых вод которое в 810 раз превышает естественный фон загрязнения почвенного и снежного покрова. При выборе места для размещения живких комплексов должны быть учтены возможности утилизации навоза и производственных стоков с учетом...
27998. Оценка изменения агроэкологических показателей плодородия почв и их функций: природная сопротивляемость, буферность, способность к биологическому, физическому и химическому самоочищению 5.3 KB
  Это связано со следующими обстоятельствами: охватом антропогенными нагрузками больших площадей иногда практически на 100; малой лесистостью и небольшими площадями луговостепных участков; значительной обнаженностью дефдированностью и эродированностью почвенного покрова; преобладанием определенных видов загрязнения в почве воде и грунтах связанных с удобрениями. Наибольшей буферной емкостью и способностью снижать негативное влияние загрязняющих веществ на растительные и животные организмы обладают почвы с...
27999. Поллютанты в почве и с/х продукции. Основные факторы, влияющие на их поведение в системе «почва-растение-животное-человек» 9.67 KB
  Главным природным источником тяжелых металлов являются породы магматические и осадочные и породообразующие минералы. Поступление тяжелых металлов в биосферу вследствие техногенного рассеивания осуществляется разнообразными путями. Кроме того источником загрязнения биоценозов могут служить орошение водами с повышенным содержанием тяжелых металлов внесение осадков бытовых сточных вод в почвы в качестве удобрения. Вторичное загрязнение происходит также вследствие выноса тяжелых металлов из отвалов рудников или...
28000. Почвенно-биотический комплекс как основа агроэкосистем. Биогеоценотическая деят-ть микробного биокомплекса и ее экологическое значение. Биоиндикация, ее достоинства и недостатки 15.6 KB
  Численность микроорганизмов сильно колеблется в зависимости от почвенноэкологических факторов. Роль микроорганизмов в круговороте веществ. Практически нет ни одного элемента который не подвергался бы воздействию микроорганизмов или их метаболитов. Минеральная часть почвы разрушается под воздействием различных неорганических и органических кислот щелочей ферментов и других соединений продуктов жизнедеятельности почвенных микроорганизмов.
28001. Проблемы производства экологически безопасной с/х продукции. Экономический механизм стимулирования производства экологически безопасной продукции 8.6 KB
  Экономический механизм стимулирования производства экологически безопасной продукции. Принципы экономического стимулирования выработаны и продолжают вырабатываться практикой. Комплексность системность всесторонность стимулирования означающая обязательность стимулирования использования современных технологических процессов если они имеют целью ресурсосбережение и проводятся экологически приемлемыми методами а также и собственно природоохранных мероприятий утилизация отходов строительство очистных сооружений в целях...
28002. Радионуклиды в агроэкосистеме: перенос радионуклидов по с/х цепочкам и их миграция в агроценозах 2.32 KB
  Основными источниками техногенных радионуклидов в агросфере являются остаточные количества долгоживущих радв поступивших в нее в результате испытаний ядерного взрыва выбросов и сбросов радов при работе атомных электростанций и др предприятий полного ядерного топливного цикла. Рост химизации с х ведет к увеличению применения удобрений и мелиорантов с повышенным содержанием естественных радов. Почва обладает уникальной сорбционной способностью по отношению к поступающим в нее радов.