17379

Грошова маса

Контрольная

Деньги и денежные системы

Грошова маса Г.м. обсяг випущених в обіг паперових грошових знаків банківських та казначейських білетів металевих монет і депозитних грошей грошових засобів на поточних рахунках в банках. У статистиці розвинутих країн існує декілька понять гро

Украинкский

2013-07-01

166 KB

0 чел.

PAGE  13

Грошова маса (Г.м.)— обсяг випущених в обіг паперових грошових знаків (банківських та казначейських білетів), металевих монет і депозитних грошей (грошових засобів на поточних рахунках в банках). У статистиці розвинутих країн існує декілька понять «грошової маси». Найпоширеніший агрегат М1 складається з готівки (банкноти та розмінна монета) і залишків на поточних рахунках ("записані на рахунок гроші"), що є основою чекового обігу. Питома вага готівки в агрегаті М1 знижується особливо швидко при використанні комп'ютерних систем у банківській справі. До Г.м. також належать засоби на строкових депозитах у комерційних банках, що разом з М1 входять до агрегату М2- Агрегат М3 складається, крім того, ще й із засобів на строкових ощадних внесках у державній поштово-ощадній мережі, в кооперативних банках. Отже, основна частина Г.м. — це банківські депозити (кредитні гроші), а також деякі види цінних паперів, що мають таку ж купівельну спроможність, як і банківські рахунки. Г.м. у розвинутих країнах світу формується нині на основі кредитів, тобто банківська система, надаючи кредит підприємствам та організаціям, окремим особам, збільшує Г.м., оскільки в обіг при цьому надходить додаткова кількість загальної купівельної сили. Основний вид грошей на сучасному етапі — паперові знаки вартості й передусім кредитні гроші — банкноти, чеки. У розвинутих країнах світу державні паперові гроші, насамперед білети державної скарбниці, як правило, не випускають. Роздрібний товарообіг обслуговують білонні монети з міді, нікелю, алюмінію та інших металів і сплавів. їх питома вага у грошовому обігу США — до 10%, приблизно така ж частка припадає на готівкові розрахунки. У Великобританії вона становить майже 20%. Якщо після Другої світової війни співвідношення між безготівковим і готівково-грошовим обігом було 4:1, то на початку 90-х — 20:1. Чеки, векселі (що обслуговують безготівковий обіг) легко переходять у готівку. В структурі сучасних кредитних грошей приблизно 70% — чеки і 20% — банкноти. В грошовому обігу також використовуються казначейські векселі, сертифікати, облігації. Грошовий обіг у США майже на 40% обслуговує рух товарів і послуг і на 60% — фінансові операції (з цінними паперами, податковими платежами, наданням позик тощо). Структура Г.м. у високо- та слабо- і середньорозвинутих країнах світу істотно відрізняється, про що свідчить порівняльна характеристика Г.м. в Україні і США.

УКРАЇНА:

1.  Гроші поза банками.

2.  Кошти на рахунках і поточних депозитах.

3.  М1  позиції(1+2).

4.  Строкові депозити і валютні заощадження.

5.  М2 позиції (3+4).

6.  Кошти клієнтів по трастових операціях банків.

7.  М3 позиції (5+6).

США:

1.  Готівка.

2.  Дорожні чеки.

3.  Депозити до запитання.

4.   Інші депозити з можливістю виписувати під них чеки.

5.  М1  позиції (1+2+3+4).

6.  Угоди про продаж цінних паперів та євродоларів з випуском за обумовленою ціною на наступний день.

7.    Взаємні фонди грошового ринку (загального призначення, брокерсько-ділерські).

8.  Депозитні рахунки грошового ринку.

9.   Заощаджувальні депозити.

10.  Дрібні термінові депозити.

11.  М2  позиції (5+6+7+8+9+10).

12.   Взаємні фонди грошового ринку (лише інституціональні)

13.  Великі термінові депозити.

14.   Угоди про продаж цінних паперів з наступним викупом їх у встановлений термін за обумовленою ціною.

15.  Євродолари на певний термін.

16.  М3 позиції (11 + 12+13+14+15).

17.  Ощадні облігації.

18.    Короткотермінові векселі державної скарбниці.

19.  Банківські акцепти.

20.  Комерційні векселі.

21.  Мз в сумі з іншими ліквідними активами.

 Частка М1 у ВВП України в 1995 становила 8,8% (у США — 16,4%), частка М2 — 12,9% ВВП (у США — майже 60%), а частка М3 — 13,1 (у США — до 90%), у країнах Заходу частка готівки становить приблизно 10% грошового агрегату М2, а в Україні — до 40%. У 1997 частка готівки в Україні зросла до 49%, а частка депозитів підприємств скоротилася до 23% (в 1992 — до 60%). На структуру Г.м. в Україні в 90-х негативно впливала значна доларизація економіки. Так, у 1995 населення придбало іноземної валюти майже на 2 млрд. крб., а продало —■ на 800 млн. крб. За незначної величини грошової бази (грошей високої ефективності) в Україні (у 1995 вона становила 3,5 млрд. крб.) це істотно скорочує грошову базу НБУ, деформує дію законів грошового обігу. Якщо на початку 1993 на 100 крб. ВВП припадало в обігу 50 крб., то на початку 1997 — лише 11,1 грн. У готівковому обігу на початку 1999 також перебувало 12 млрд. дол. США, понад 5 млрд. німецьких марок, майже 5 млрд. російських рублів, що деструктивно впливало на грошову систему держави

Грошова система (Г.с.)— форма організації грошового обігу, що історично склалася в країні й закріплена національним законодавством. Остаточно сформувалася в XVIXVII ст., хоч окремі її елементи (наприклад, види державних грошових знаків) існували раніше. Пройшла у своєму розвитку два етапи: 1. загальний еквівалент безпосередньо перебував в обігу і виконував функції грошей; 2. золото як загальний еквівалент втратило, а згодом перестало виконувати цю роль, і в обігу почали функціонувати кредитно-паперові гроші. До Г.с. входять: 1) грошова одиниця країни. У світі налічується понад 300 найменувань національних грошових одиниць; 2) масштаб цін — ваговий вміст у грошовій одиниці валютного металу (грошового товару); 3) види грошових знаків (металевих або паперових), що мають законну силу, порядок їх емісії та обігу (випуск, вилучення тощо); 4) регламентація державою безготівкового обігу; 5) порядок обміну національної валюти на іноземну і регульований державою валютний курс; 6) державне регулювання грошового обігу. З виникненням капіталістичного способу виробництва (яке супроводжується перетворенням натурального господарства на грошове, набуття товарним виробництвом всезагального характеру та ін.) з'являється об'єктивна необхідність в уніфікації форм грошового обігу і централізації емісії грошей тощо для подолання свавілля феодалів у визначенні цінності монет, децентралізації у монетній справі та ін. Існують такі види грошей: повноцінні (золоті або срібні) монети; неповноцінні монети; паперові гроші (казначейські білети); кредитні гроші (вексель, чек, банкнота). У повноцінних грошах номінальна вартість переважно відповідає вартості металу, з якого вони виготовлені, а самі вони виконують всі фукції грошей, роль загального еквівалента. Повноціннні гроші — це насамперед золоті монети. Щодо них застосовувалося вільне карбування, за якого кожна особа мала право (безплатно або за невелику плату) обміняти на монетному дворі злитки золота на монети. Для надання міцності золотим монетам, їх карбували з домішками інших металів, та з часом вони стирались і перетворювалися на неповноцінні. Щоб запобігти значному відхиленню фактичної ваги від законодавчо встановленої, держава визначала межу такого відхилення — не більше 1% ваги монети. Роздрібний товарооборот у багатьох країнах обслуговують неповноцінні розмінні (білонні) монети з міді, алюмінію, нікелю, цинку та різних сплавів, що належать державі. Номінальна вартість таких монет перевищує вартість металу і витрати на їх карбування. Виготовлення монет з державного металу забезпечує державі монетний дохід — різницю між номінальною вартістю металу та витратами на карбування і його ринковою ціною. Існують Г.с. двох типів: 1) металевого обігу, за якого грошовий товар виконує всі функції грошей; 2) паперово-кредитного грошового обігу, в основі якого — кредитні гроші. Металеві Г.с. поділяють на біметалеві та монометалеві. До перших належить Г.с, за якої за золотом і сріблом законодавчо закріплена роль загального еквівалента. У другій половині XIX ст. утвердилася система золотого монометалізму, коли тільки золото було загальним еквівалентом. Цей вид грошей було впроваджено у 1816 в Англії, в 1871 — у Німеччині, в 1873 —у Данії, у 1895 — в Росії та Японії, в 1900 — у США. Якщо на початку XIX ст. цінове співвідношення між золотом і сріблом становило 1:16, то наприкінці століття — 1:33. Розрізняють чотири види золотого монометалізму: 1) золотомонетний стандарт, якому властиві обіг золотих монет, виконання золотом всіх функцій грошей, вільне карбування золотих монет з фіксованим золотим вмістом, вільний обмін паперових грошей на золоті монети та ін.; 2) золотозлитковий стандарт, за якого лише певна, встановлена законом сума банкнот розмінювалася на золото (в Англії 1700 фунтів стерлінгів за злиток золота вагою 12 кг, у Франції — 215 тис. франків); 3) золотодевізний стандарт — банкноти обмінювалися на іноземну валюту (девізи), яка могла обмінюватися на золото. Цей стандарт було запроваджено у ЗО країнах світу. В обох цих видах золотого монометалізму в обігу відсутні золоті монети, монетарне золото зосереджується в руках держави, а золото не виконує функцій засобу обігу і засобу платежу. Під час кризи 1929—33 усі три форми золотого монометалізму було скасовано (в Англії, Німеччині, Японії — у 1931, у США — в 1933, в решті 6 країнах — у 1938); 4) зо-лотодоларовий стандарт, за якого розмін банкнот на золото було скасовано в усіх країнах, а обмін доларів на золото здійснювався лише для урядів та центральних банків країн—членів МВФ. У 1971 припинено обмін доларів на золото. Сучасна Г.с. базується на кредитно-паперових грошах і характеризується скасуванням офіційного золотого вмісту грошових знаків, вилученням золота з грошового обігу, державною монополією на випуск грошей і активним регулюванням державою грошового обігу, широким розвитком безготівкового обігу, скороченням готівки. Еволюція Г.с. сприяла значному скороченню витрат обігу, прискоренню грошового обігу, економії суспільної праці. Водночас перехід до нерозмінних кредитно-паперових грошей означав можливість хронічної інфляції, що посилила нестабільність Г.с, створила умови для додаткової експлуатації працівників і збагачення крупної буржуазії. В Україні після здобуття незалежності процес формування власної Г.с. виявився складним. Впровадження купона не лише не захистило внутрішній ринок, а й сприяло його спустошенню через відсутність відповідних матеріальних передумов для формування Г.с, нераціональну фінансово-грошову політику, недосконалість законодавства, спекулятивну політику комерційних банків тощо. Впровадження гривні також не змогло витіснити приблизно половини грошової маси з тіньового обороту, не сприяло послабленню доларизації економіки, кризи неплатежів тощо           

Грошові агрегати (Г.а.) — види грошей і грошових засобів, елементи структури грошової маси, які різняться ступенем ліквідності (можливістю швидкого перетворення на готівку). Структура грошової маси, питома вага в ній різних Г.а. залежать від рівня розвитку економіки, зокрема грошової, банківської та кредитної систем, від обґрунтованої грошово-кредитної політики. У найрозвинутіших країнах світу найчастіше використо-вують агрегат М1 (готівкові гроші — металеві й паперові гроші; трансакційні депозити — вклади фізичних та юридичних осіб у комерційних банках та ощадних установах, кошти з яких передаються іншим особам у формі чеків та електронних грошових переказів відповідно до комерційних угод і які не приносять відсотків. Гроші Г.а. М1 виконують функцію міри вартості (частково), засобу обігу та засобу платежу. У США до них відносять готівку, дорожні чеки, депозити до запитання та інші депозити; в Україні — гроші поза банками та кошти на рахунках і поточних депозитах); М2 (високоліквідні фінансові активи, що не функціонують як засіб обігу і використовуються насамперед як засіб накопичення. Гроші Г.а. М2, крім названих вище функцій, частково виконують функцію нагромадження. У США — це грошові форми агрегату М1 безчекові ощадні рахунки в комерційних банках і ощадних установах, середньотермінові строкові вклади в сумі понад 100 тис. дол., в Україні — грошовий агрегат М1 та строкові депозити й валютні заощадження); М3 (великі довготермінові вклади, депозитні сертифікати, грошові форми агрегату М2 тощо. В Україні — це грошовий агрегат М2 та кошти клієнтів у трастових операціях банків), (у США — грошові форми агрегату М3 — банківські акцепти, векселі державної скарбниці, деякі види цінних паперів та інші форми грошових активів). Зазначимо, що з 1959 по 1995 грошовий агрегат М1 збільшився у США зі 140 млрд. дол. до 1,123 трлн. дол., грошовий агрегат М2 — з 297,8 млрд. дол. до 3,8 трлн. дол., грошовий агрегат М3 — з 299,8 млрд. дол. до 1,6 трлн. дол.(ось вам причина і показник природної інфляції (Лекція №14). В Японії та Німеччині для визначення грошової маси використовують три грошові агрегати, а в Англії та Франції — лише два.                                     

Грошовий стандарт — цінність або матеріал (метал), узятий за спільної згоди за основу грошової системи однієї або кількох країн

Грошова одиниця (Г.о.)— законодавчо встановлений у країні грошовий знак і най-важливіший елемент грошової системи. У світі налічується понад 300 найменувань Г.о. (американський долар, французький франк,  німецька марка, українська гривня тощо).

Грошова база (Г.б.) —  у банківській системі розвинутих країн будь-який тип грошей, які можна використати як гроші підвищеної ефективності. Це переважно касова готівка та депозити федеральних резервних (центральних) банків, а також готівка, що обертається поза банком. Г.б. визначається попитом на гроші залежно від обсягу товарообмінних операцій. Г.б. і грошовий агрегат М1 відіграють вирішальну роль у розвитку інфляційних процесів. В Україні співвідношення між ними на початку 1995 становило 3,5 : 4,7 млрд. крб. Хоча в 1996 Г.б. було збільшено до приблизно 4,5 млрд. грн., цього було недостатньо для обслуговування товарообмінних угод, що посилювало в економіці обсяги бартерних операцій, кризи неплатежів, випуск "квазігрошей" в окремих регіонах країни. Зазначимо, що порівняно з 1991 Г.б. скоротилася з 14,7% валового внутрішнього продукту до 6,7% у 1995. Завдяки цьому вдалося значною мірою подолати гіперінфляцію. Водночас надмірне зменшення частки Г.б. щодо показника ВВП призвело до посилення прихованої форми інфляції (невиплати заробітної плати, зростання неплатежів) й порушення дії закону грошового обігу.                              

 Грошова ілюзія (Г.і.) — орієнтація отримувачів грошових доходів на їх номінальну величину без урахування зміни купівельної спроможності грошей, зумовленої підвищенням товарних цін. Г.і.важлива складова інфляційної політики і своєрідна форма інфляційного податку, що дає змогу здійснювати перерозподіл національного доходу. Але за хронічної інфляції зниження купівельної спроможності грошей переважно призводить до зниження Г.і. За тривалої економічної кризи, високої інфляції та різкого зменшення національного доходу підвищення номінальних доходів вже не в змозі компенсувати зменшення купівельної СПРОМОЖНОСТІ   грошей.                    

Грошова гіпотеза — твердження прихильників монетаризму, що скорочення пропозиції грошей є причиною більшості економічних криз.

Валютна система  (В.с.)— це сукупність економічних (у т.ч. виробничих), організацій-них і правових відносин з приводу функціонування й розвитку валюти. Існує у трьох основних формах: національна, міжнародна і світова В.с. Для національної В.с. характерні національна валюта, валютні резерви, валютний паритет, курс національної валюти та порядок його дії, умови функціонування національної валюти та золота, умови конвер-тованості валюти, валютні обмеження та їх форми й методи, механізм використання кредитних важелів міжнародних розрахунків, система валютного регулювання тощо. Національна В.с. органічно пов'язана з внутрішньою кредитно-фінансовою системою.

       Наприкінці XIX ст, на основі інтернаціоналізації продуктивних сил, міжнародного поділу праці, формування світового ринку, поширення золотого стандарту виникла світова В.с. її характерними рисами були: наявність стабільних золотих валют у більшості розвинутих країн, чіткий механізм визначення взаємних курсів валют, валютний ринок, узгоджений порядок взаємних міжнародних платежів на основі вексельного обігу (що здійснювався через банківські перекази) та золота. Золото виконувало всі функції грошей, що забезпечувало стабільність В.с, вільне переміщення капіталу між країнами, необмежений обмін національних валют тощо. В.с. була закріплена у міждержавних угодах. Під час Першої світової війни майже всі країни припинили розмін кредитно-паперових грошей на золото, що означало крах світової В.с. На якісно новому рівні (на основі золотодевізного стандарту) світова В.с. почала функціонувати на початку 20-х XX ст. Юридичного міждержавного оформлення набула на Генуезькій конференції 1922. Однак Англія домоглася в 1925 відновлення золотого стандарту на основі довоєнного паритету фунта стерлінгів, в той час як всі інші країни відмінили золотий стандарт, але він був значно обмежений. Обіг золотих монет в незначній кількості існував лише у США, а Франція та Англія відновили золотозлитковий стандарт (центральні банки обмінювали банкноти тільки на золоті злитки вагою 12,5 кг). У 1931 — Англія, у 1933 — США і в 1936 — Франція скасували золотий стандарт, що стало кінцем твердого співвідношення валют (паритетів). Нові положення формування й функціонування світової В.с. юридично закріпила Бреттон-Вудська конференція в 1944 (див.: Бреттон-Вудська система). Майже три десятиліття ця світова В.с. працювала ефективно.

     Конвертованість долара і штучно знижена ціна на золото призвели до нагромадження у США в 1949 до 22 тис. т золота (майже 70% офіційних запасів золота капіталістичних країн). У 1950 золотий запас США в 7 разів перевищував доларові активи. Більшість країн у 50-ті не бажали і не могли пред'явити значних сум доларових активів для обміну на золото. Ситуація почала змінюватися наприкінці 50-х — на початку 60-х з посиленням економічної могутності Японії, Західної Німеччини та інших країн Західної Європи, нереальністю офіційної ціни золота (у 1973 вона становила 42,22 дол. за унцію, а ринкова — 112), наростанням дефіциту державного бюджету США та платіжного балансу тощо. У 1971 золоті запаси США скоротилися до 10,5 млрд. дол. і становили лише 22% доларових активів. Інші країни стали відмовлятися від долара (ним було наводнено міжнародний платіжний обіг), вимагаючи його обміну на золото. США відмінили обмін доларів на золото для іноземних урядів і центральних банків, що призвело до краху золотодоларового стандарту. В 1969 країни—учасниці МВФ домовилися про створення міжнародної грошової одиниці СДР ("спеціальні права запозичення"), в 1970—72 її було емітовано, розподілено на суму 9,3 млрд. дол. і зараховано країнами у свої резерви. В 1979—81 СДР випущено ще на 12 млрд. дол. і розподілено пропорційно квотам країн у МВФ, а 5,4 млрд. одиниць із загальної суми 21,4 млрд. залишились у МВФ. Співвідношення СДР з валютами інших країн стало визначатися на основі взаємних курсів валют п'яти країн (США, Японії, ФРН, Англії та Франції), співвідношення попиту і пропозиції (тобто "плаваючих" курсів) і отримало назву "кошика валют". У 1976 в Кінгстоні (на Ямайці) члени МВФ заявили про перехід до якісно нової світової В.с, що ґрунтується на таких основних принципах: 1) перехід до "плаваючих" курсів та перетворення СДР на світовий грошовий еталон (базу паритетів і курсів), на головний резервний актив та міжнародний засіб розрахунків і платежу. При визначенні величини СДР за допомогою кошика з п'яти валют домінуючу роль відіграє американський долар — 40%. Валюти інших країн відповідно до їх питомої ваги в міжнародній торгівлі розподілилися таким чином: німецька марка — 21%, японська єна — 17%, французький франк та англійський фунт стерлінгів — по 11%. Це рішення послаблює коливання курсів валют, страхує кредиторів від їх різкого зниження (від курсових втрат). Водночас Ямайська угода дає змогу встановлювати інші (крім СДР) паритети щодо будь-якої валюти, а це означає багатовалютний стандарт.

   В середині 90-х (відмітимо)до американського долара були "прив'язані" валюти майже 40 країн, до французького франка — 13; 2) юридично закріплено процес демонетизації золота: скасовано офіційну ціну на золото та фіксацію золотого вмісту національних валют (золотих паритетів), знято будь-які обмеження для його приватного використання, а вільний ринок золота не регулюється державами та міжнародними економічними організаціями, що за більшістю ознак означає перетворення його на звичайний товар. Але юридично проголошення повної демонетизації не означає повної реальної демонетизації золота. Останнє (хоч і слабко) пов'язане з СДР, оскільки в деяких договорах грошові суми можуть переглядатися залежно від ціни золота. Тісний зв'язок золота з регіональними міжнародними кредитними грошима — ЕКЮ, оскільки вони надаються Європейським фондом валютного співробітництва кожній країні на внесок 20% її золотих та доларових резервів, а золото оцінюється при цьому на основі ринкової ціни. Про певний зв'язок золота з СДР та ЕКЮ свідчить і те, що центральні банки більшості країн світу залишили його у своїх запасах як високоліквідний товар, що означає збереження резервної функції золота, його ролі як фонду ліквідних активів (наприкінці 90-х центральні банки зосередили понад ЗО тис. т золота); 3) посилюється міждержавне валютне регулювання, в т.ч. через МВФ, через вплив на механізм "плаваючих" курсів. З цією метою вживаються заходи щодо посилення функцій СДР як грошей (через розширення можливостей їх використання), їх тримачами можуть бути не лише центральні банки, а й деякі інші фінансові установи. МВФ уповноважений стежити за валютною політикою та станом економіки країн-членів щодо координації валютно-кредитної політики розвинутих країн світу. Для цього він виробляє рекомендації у сфері валютно-фінансової та економічної політики. Ці свої функції певною мірою (під приводом надання кредитів тощо) МВФ здійснює і щодо України. МВФ приділяє значну увагу регулюванню процесу пристосування національних економік до умов поглиблення інтернаціоналізації продуктивних сил та економічних відносин. З 1985 найрозвинутіші країни світу стали офіційно застосовувати одночасні зміни облікових ставок центральних банків. Третьою основною формою В.с. є міжнародна (або регіональна), що набула найбільшого розвитку в межах ЄС. У 1979 в ній була створена Європейська валютна система (ЄВС) і запроваджена європейська валютна одиниця — ЕКЮ. Мета ЄВС — сприяння європейській економічній інтеграції, насамперед — валютній. Для валютних курсів цих країн встановлено два лаги обмежень, що означає режим асинхронності. Так, для Іспанії і Португалії такий лаг становить +6%, а для всіх інших — +2,25% можливих взаємних валютних коливань. ЕКЮ має як спільні з СДР так і відмінні від неї риси. Спільні: а) вартість ЕКЮ визначається на базі відповідного валютного "кошика"; б) вони є паперово-грошовим засобом, що не обмінюється на золото; в) має силу й економічне значення в межах досягнутої домовленості; г) є часткою офіційних валютних резервів для країн ЄС і використовується лише в межах цієї організації. Відмінності ЕКЮ від СДР полягають у тому, що ЕКЮ: а) мають реальне (доларове та золоте) забезпечення; б) їх емісія під заставу золота дає можливість залучити в міжнародний грошовий обіг (прямо чи опосередковано) чимало золота. Таким чином до Європейського фонду валютного співробітництва було залучено до 1982 майже 3 тис. т золота. На противагу цьому МВФ у 1976 почав ліквідацію свого золотого фонду; в) ЕКЮ використовується для платежів між країнами без попереднього обміну на національні валюти; г) ні золото, ні СДР не зараховані до валютного кошика як такі, що визначають вартість ЕКЮ; д) для кожної валюти встановлено своєрідний паритет щодо ЕКЮ, який може змінюватися лише в узгодженому порядку. Внаслідок цього кожна пара валют також має тверде співвідношення, від якого ринкові курси можуть відхилятися лише незначним чином. У 1991 обсяг випуску облігацій в ЕКЮ перевищив обсяги їх випуску в фунтах стерлінгів та німецьких марках. З 1992 приватний ринок ЕКЮ почав скорочуватися. З 1.1.1999 впроваджується єдина валюта країн ЄС (євро), створюється спільний центральний банк. При чому зберігаються всі відмінності євро як європейської валютної одиниці.     

Валютна політика (В.п.) — сукупність заходів (економічних, політичних, правових, організаційних), які вживають державні органи, центральні банки та міжнародні валютно-фінансові організації у сфері валютних відносин. В.п.складовий елемент державної економічної політики, безпосередньо пов'язана із зовнішньоторговельною політикою. За термінами проведення розрізняють поточну та довготермінову В.п. Поточна В.п. — повсякденне оперативне регулювання діяльності валютного ринку для забезпечення нормального функціонування валютної системи (національних і міжнародної), підтримання рівноваги платіжних балансів. Основні форми поточної В.п.: облікова (дисконтна) і девізна політика. Облікова здійснюється через зміну відсоткової ставки центрального банку за кредит для впливу на валютний курс. Підвищення відсоткових ставок сприяє припливу капіталів з інших країн, це підвищує курс валюти даної країни, поліпшує її платіжний баланс. Зворотна реакція — зниження відсоткової ставки за кредит. Девізна політика здійснюється через валютну інтервенцію, посилення або послаблення валютних обмежень, валютного субсидіювання й диверсифікації валютних резервів. Валютна інтервенція (як головний засіб девізної політики) означає насамперед купівлю-продаж державними органами іноземної валюти для впливу на курс національної валюти та його зміну. Із зниженням курсу національної валюти центральний банк країни продає на грошовому ринку значні суми іноземної валюти, що зумовлює підвищення курсу національної валюти щодо іноземної. Довготермінова В.п. передбачає довготермінові заходи структурного характеру в поступовій зміні валютного механізму. її найважливішими методами є міждержавні переговори й угоди в межах МВФ, на регіональному рівні (наприклад, у межах ЄС) та проведення валютних реформ. Зміни у валютному механізмі — це зміни в порядку проведення міжнародних розрахунків, у використанні золота, резервних валют та міжнародних платіжних засобів, в режимі валютних паритетів і курсів, структурі й функціях МВФ та інших організацій тощо. Мета В.п. в Україністабілізація національної валюти, встановлення реального валютного курсу, накопичення валютних засобів у руках держави.    

Валютне законодавство (В.з.) — сукупність правових норм, що встановлюють порядок здійснення угод з валютними цінностями. Ці угоди здійснюються всередині країни, між організаціями й особами однієї країни з аналогічними суб'єктами іншої країни. В них також передбачено порядок ввезення, вивезення, переказів і пересилання за кордон і з-за кордону національної та іноземної валюти й інших валютних цінностей (платіжних документів в іноземній валюті, цінних паперів тощо). В.з. охоплює валютні операції, пов'язані з рухом капіталів, операції з зовнішньою торгівлею, кредитуванням, міжнародний туризм, виплату репарацій та ін. В.з. розвинутих країн світу зобов'язує своїх експортерів здавати валютну виручку або депонувати її в спеціальних банках, здійснює регламентацію валютних ринків. Банки цих країн повинні брати дозвіл на надання іноземним позичальникам довготермінових або короткотермінових валютних коштів в національній валюті. В.з. також передбачає встановлення режиму валютних рахунків, лімітів вивезення валюти тощо. Так, наприклад, в Австрії державі відома адреса кожного постачальника, ціна його товару, обсяг і сертифікація товарів, а сам експорт супроводжується контролем податкових і банківських установ. В Україні ж через недосконалість В.з. у 1992 до державної скарбниці з 3 млрд. дол. надійшло лише 165 млн. дол. валютної виручки, у 1993 — всього 20% такої виручки, в 1998 — майже 500 млн. дол. Фіксовані валютні курси використовувалися в багатьох розвинутих країнах Заходу до весни 1973. У т.зв. постсоціалістичних країнах В.з. ґрунтувалося на валютній монополії держави і поширювалося на операції з усіма валютними цінностями.

 Валютна монополія — встановлене державою право на проведення нею операцій з іноземною валютою, золотом, іншими валютними цінностями.

Валютна окупність — принцип зовнішньоекономічної діяльності підприємств і організацій, в основу якого покладено заміщення їх валютних витрат за рахунок власних валютних доходів.

Валютна позиція (В.п.) — співвідношення вимог та зобов'язань банку (фірми) в іноземній валюті. За рівності вимог і зобов'язань В.п.закрита; за їх нерівності — В.п. відкрита. У разі перевищення зобов'язаннями вимог В.п. вважається короткою; коли вимоги перевищують зобов'язаннядовгою. За відкритої В.п. зростає валютний ризик, який може призвести до неочікуваних доходів або збитків. У більшості країн державні фінансові органи намагаються обмежувати розмір відкритих В.п.

  Валютна спекуляція (В.с.) — діяльність банків, фірм та фізичних осіб щодо зміни валютних курсів на валютних ринках з метою отримання прибутків. В.с. здійснюється як при проведенні валютних операцій, так і без них. У першому випадку це відбувається при виконанні термінових валютних угод, при відсотковому арбітражі без майбутнього (форвардного) покриття. В другому — у формі навмисної відмови від страхування валютного ризику (відмові від хеджування). Виграш або втрата від В.с. залежать, насамперед, від правильної оцінки її учасниками динаміки валютних курсів. Втрати від таких спекуляцій можуть призвести до банкрутства банків, фірм, фізичних осіб. Масштаби В.с. зростають у разі встановлення економічно необгрунтованих офіційних курсів або спеціальних валютних курсів. Для обмеження В.с. центральні банки встановлюють комерційним банкам ліміти на відкриту валютну позицію або на окремі валюти. Можливість проведення В.с. зросла в умовах переходу розвинутих країн від фіксованих валютних курсів до "плаваючих". У 70-х валютні спекулянти одержали до 12 млрд. дол., які втратили на курсовій різниці центральні банки Франції, ФРН, Великобританії та інших країн. В.с. в Україні здійснювалася у значних масштабах в умовах існування фіксованого валютного курсу. Між ним та ринковим курсом у середині 1994 існувала подвійна різниця, що сприяло збагаченню мафіозних структур та корумпованих чиновників. Водночас встановлення офіційного заниженого валютного курсу карбованця мало деякі позитивні наслідки, які певною мірою випливають з тих вигод, які несе експортерам занижений курс валюти.          

 Валютне заміщення (В.з.) — процес витіснення національних грошей зі сфери грошового обігу іноземними валютами. В.з. характерне для країн із слабкою економікою та в періоди загострення кризових явищ, коли іноземні валюти значною мірою витісняють національні гроші як засіб обігу, масштаб цін та засіб нагромадження. Причиною В.з. є також прагнення уникнути оподаткування, оплачуючи господарські операції іноземною валютою в тіньовій економіці через численні валютні обмеження та непродумані дії уряду, що стимулюють пошуки нелегальних каналів для здійснення валютних операцій. Здійснення виваженої валютної політики значно обмежує сферу застосування іноземної валюти в Україні. Так, у 1996 рівень доларизації її економіки становив 17%.                                                                    

  Валютне застереження (В.з.)  — умова в міжнародних кредитних та платіжних  угодах і контрактах, що передбачає страхування кредитора або експортера від ризику знецінення валюти платежу. Згідно з В.з., сума грошових зобов'язань змінюється відповідно до зміни курсового співвідношення між валютою платежу та іншою, більш стійкою валютою. У В.з. використовується валюта угоди чи інша валюта або Міжнародна розрахункова одиниця. В умовах "плаваючих" валютних курсів, для яких характерне значне коливання валют, у В.з. може бути використана комбінація з декількох валют, або валютний кошик. В.з. через відсутність досвіду та фахівців ще недостатньо застосовувалося сьогодні в у практиці підприємств України.                                            

З історії банківської справи. Уперше банки виникають за феодалізму, але зародки банківської справи існували ще у рабовласницькому суспільстві. Так, у Греції функції зберігання коштовних металів виконували певні корпорації та храми. У 14 ст. банківські операції розвинулися в Італії, Німеччині, Нідерландах, а банкіри кредитували передусім королів і феодалів. За капіталізму в 17 - 18 ст. уперше банки поширилися в Англії - наймогутнішій на той час країні. Так, перший акціонерний банк був організований у 1764 р. групою лондонських банкірів, а в 1844 р. за ним було закріплено роль центрального банку. Першими банкірами Англії були переважно золотарі, які приймали на зберігання золото під розписку, яка ставала при цьому депозитною квитанцією, що згодом набула форми векселя банкіра - банківського білета. Перший комерційний банк був в США. Цьому значною мірю сприяють емісійно-установчі операції банків, тобто випуск цінних паперів різних компаній та їх розміщення на валютних ринках. Для кращого забезпечення банками фінансування держави зростає частка державної власності у банківській сфері. Центральний банк, як правило, є власністю держави. Крім того, у деяких країнах (Фран-ція, Італія) державі належать найбільші комерційні банки. Створюються також спеціальні державні банки для фінансування зовнішньої торгівлі, сільського господарства, житлового будівництва тощо. Важливою функцією сучасних банків є посередництво в міжнародному обігу позичкових капіталів, надання дедалі більшої кількості міжнародних кредитів. Для цього створюють філіали іноземних банків у розвинутих країнах. Також значно посилю-ється універсалізація банків. Крім перелічених функцій, вони виконують операції страху-вання, консультаційного бізнесу- це надання фінансової, комерційної, ринкової, технічної інформації тощо. Поширюється така форма діяльності банків, як фінансовий лізинг – це фінансування банками оренди устаткування, особливо нової наукомісткої та дорогої техніки, проектне фінансування. Все зазначене формує сучасну банківську систему.

   Банківський продукт і його специфіка

  Функціонування банківських установ, як і інших суб'єктів господарювання, в ринкових умовах має виробничий характер. І хоча результати цієї діяльності не набувають безпосереднього матеріального втілення у традиційному розумінні (як продукція промисловості чи сільського господарства), вони мають свою вартість, зумовлену суспільними витратами. Головним продуктом комерційного банку є різноманітні послуги у вигляді надання кредитів, здійснення розрахунків, управління майном та цінностями, надання гарантій, поручительств, консультацій тощо. Основою цього є торгівля гроши-ма як особливим товаром - передумовою забезпечення економіки достатньою кількістю платіжних засобів. Визначальними щодо суті банківського продукту є базові функції комерційних банків. Специфіка функціонування банківських установ полягає в тому, що їхнім продуктом є, з одного боку, надання різноманітних послуг шляхом проведення 1.активних, 2.пасивних, 3.комісійно-посередницьких операцій, а з другого створення безготівкових платіжних засобів, що значною мірою є результатом тих же операцій.

Класифікація результатів діяльності комерційних банків.

Отже, у результаті здійснення трьох названих груп операцій комерційні банки надають клієнтам різноманітні послуги, які у сукупності і становлять банківський продукт.

Види банківського кредиту — згруповані за різними ознаками банківські позики. За призначенням і характером використання (по прикладу США) розрізняють позики торговим і промисловим підприємствам; під нерухомість; під будівництво і благоустрій територій; під забезпечення земельними ділянками та житловими будинками, а також багатоквартирними будинками та ін.; позики приватним особам, у т.ч. для купівлі у розстрочку легкових автомобілів; кредитні картки та аналогічні платіжні схеми торгових установ, кредитні картки, кредитні чеки і відновлювані позики для купівлі інших споживчих товарів у розстрочку, в т.ч. будинків, інших споживчих благ; позики в розстрочку на ремонт та модернізацію будинків; позики в розстрочку на індивідуальні та сімейні побутові цілі; позики з разовим погашенням на індивідуальні та побутові цілі; позики фінансовим установам, у т.ч. інвестиційним трастам (нерухомість) і компаніям іпотечного кредиту, комерційним банкам як всередині країни, так і у зарубіжних країнах, іншим депозитним установам, іншим фінансовим установам; позики фермерам; позики на придбання або зберігання цінних паперів, у т.ч. брокерам і ділерам з операцій з цінними паперами, інші позики. За термінами погашення банківські позики поділяють на короткотермінові (1 рік і менше) і середньотермінові (від 1 до 7—8 років в Україні, деяких країнах СНД — до 5 років), довготермінові — на триваліший період. Короткотермінову позику, наприклад, в США можна оформити на певний період — до запитання (вимоги), яка не має фіксованого терміну, тому банк може вимагати її погашення в будь-який час. Існують також відновлювані кредити (протягом фіксованого терміну і за максимальної суми кредиту позичальник може використати весь або частину кредиту, повернути його, використати повторно та ін.). До цього виду кредиту звертаються майже 80% корпорацій США. Найпоширеніша довготермінова позика — це кредит на придбання будинків, будівництво виробничих та торгових об'єктів. За методом погашення банківські позики поділяють на такі, що погашаються одночасно, і ті, що погашаються в розстрочку. У першому випадку це робиться на певну кінцеву дату, а відсотки погашаються через певні проміжки часу або по закінченні терміну позики. У другому випадку здійснюється періодичне погашення основної суми боргу рівними частинами (щомісячно, щоквартально, раз на півроку або щорічно). В розвинутих країнах за характером походження (джерелами) банківські позики поповнюються з трьох основних джерел: 1) за рахунок безпосередніх позичальників; 2) придбання векселів у ділерів з продажу автомобілів та інших споживчих товарів; 3) придбання векселів у ділерів з операцій із комерційними паперами. Переважну частину позик надають позичальникам з обов'язковим підтвердженням борговим зобов'язанням, підписаним позичальником, або векселями з платежем позичальнику та індосованими на користь банку. Значну частину портфеля кредитів у банках становлять векселі, куплені в ділерів з продажу різних товарів. Найважливішим обмеженням при наданні банківських позик є розмір кредиту одному позичальнику — не більше 10% від суми акціонерного і резервного капіталу банку (правило десяти відсотків), яке стосується переважно дрібних та середніх банків. У США існують винятки з цього правила. Банківський кредит також умовно поділяють на внутрішній і міжнародний, на кредит центрального банку і кредит комерційних банків, виробничий і споживчий; кредит на поточні й капітальні витрати, забезпечений і незабезпечений, застрахований і незастрахований, підтримувальний, невідновлюваний, відкритий кредит та ін. Комерційні банки здійснюють й інвестиційні операції — вкладають кошти в цінні папери різних типів підприємств (державних, приватних і колективних) на відносно тривалий період часу. Забезпечені кредити — це позики під заставу. Вони зменшують ризик збитків у разі неспроможності боржника повернути вчасно позику. Так, з ліквідацією підприємства-банкрута банк має перевагу перед іншими кредиторами щодо майна для забезпечення банківської позики. До незабезпечених кредитів відносять насамперед кредити банків, надані урядові для покриття державного боргу. Невідновлюваний відкритий кредит надають насамперед як позику під будівництво нерухомості. Його повертають частинами відповідно до етапів будівництва. Банківська система України, на разі, є ще не досить розвинутою, тому, банки надають не всі названі кредити. Крім того, кредити надаються під надто високі відсотки, що значно гальмує процес виходу з глибокої економічної кризи. 

   Банківська система України   

   З створенням Національного банку України (НБУ) у вересні 1991 в державі сформувалася дворівнева Банківська система: перший рівень — НБУ, другий — мережа комерційних банків та банківських інститутів. Останні, будучи економічно незалежними (не відповідають за зобов'язаннями держави), повинні на засадах здорової конкуренції задовольнити потреби населення й народного господарства у банківських послугах, створити умови для стабілізації й нормального функціонування економіки України. Стосовно історії національної банківської системи то зазначимо, що наприкінці 1998 сукупний капітал всіх банків України становив 1,6 млрд. грн. (861 млн. дол.), що дорівнювало капіталу сьомого за величиною банку Польщі. До того ж у перші роки, коли відбувалося первісне нагромадження капіталу, банки та банківські установи нерідко вдавалися до некоректних методів отримання прибутків (цьому сприяла гіперінфляція). Певною мірою це пояснюється недосконалістю чинного законодавства.                                                           

    Банківська система України (Б.с.У.) — це сукупність банківських установ, які функціонують на території України, які мають функції: кредитування суб'єктів господарської діяльності та громадян через залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення й інших кредитних ресурсів, касове та розрахункове обслуговування економіки держави, валютні та інші банківські операції.

   Банки є юридичними особами, економічно самостійними та цілком незалежними від виконавчих і розпорядчих органів державної влади у вирішенні питань, пов'язаних з їх оперативною діяльністю. Як неодноразово зазначалось, Б.с.У.— дворівнева: Національний банк і комерційні банки різних видів і форм власності. Національний банк є центральним банком України, її емісійним центром. Здійснює єдину державну політику в галузі грошового обігу, кредиту, сприяє зміцненню грошової одиниці, забезпечує міжбанківські розрахунки, координує діяльність банківської системи загалом, визначає курс національної грошової одиниці щодо валют інших країн. Йому належить монопольне право на випуск в обіг грошей, а також друкування та карбування національних грошових знаків. Національний банк організовує діяльність державної скарбниці, зберігає резервні фонди грошових знаків, коштовні метали й золотовалютні запаси. Виконує такі основні операції: видає кредити комерційним банкам; веде рахунки банків-кореспондентів і здійснює розрахунково-касове обслуговування комерційних банків та інших кредитних установ; купує і продає цінні папери, випущені державою; видає кредити банкам під заставу векселів і цінних паперів; здійснює емісію приватизаційних паперів; купує і продає іноземну валюту та платіжні документи в іноземній валюті; проводить операції з резервними фондами грошових знаків; регулює рівень банківських відсоткових ставок.     

  Комерційні банки різних видів і форм власності створюються на акціонерних або пайових засадах. їх засновниками, акціонерами, учасниками можуть бути юридичні та фізичні особи, окрім рад народних депутатів усіх рівнів, їх виконавчих органів, політичних і профспілкових організацій, спілок і партій, громадських фондів. Частка будь-якого засновника, акціонера чи учасника не повинна перевищувати 35% статутного фонду комерційного банку. Комерційні банки здійснюють на договірних засадах кредитно-розрахункове, касове та інше банківське обслуговування підприємств, установ, організацій і громадян через виконання операцій і надання послуг: залучення та розміщення грошових вкладів і кредитів; здійснення розрахунків за дорученням клієнтів, банків-кореспондентів та їх касове обслуговування; ведення рахунків клієнтів і банків-кореспондентів; фінансування капітальних вкладень за дорученням власників або розпорядників інвестованих коштів; випуск, купівля, продаж і зберігання платіжних документів і цінних паперів (чеки, акредитиви, акції, облігації, векселі тощо), а також операції з ними; надання за третіх осіб гарантій та інших зобов'язань, що передбачають виконання у грошовій формі; придбання права вимоги оплати за постачання товарів і надання послуг, прийняття ризику щодо таких вимог та інкасація цих вимог (факторинг); придбання за власні кошти для передання в оренду засобів виробництва (лізинг); довірчі операції; купівля, продаж і залучення на рахунки та вклади іноземної валюти й коштовних каменів; надання консультаційних послуг. Відсоткові ставки за свої операції комерційні банки встановлюють самостійно. Клієнти мають право відкривати свої розрахункові (поточні, валютні) рахунки в одному з обраних ними банків, а також користуватися послугами інших банків. Комерційні банки України зосередили у своїх руках майже третину безготівкових грошових засобів і взяли під контроль 75% кредитного ринку.

Впровадження грошово-кредитної політики відбувається фактично через грошово-кредитне регулювання —  це сукупність форм, методів і важелів державного впливу на грошово-кредитну сферу. Основні напрями грошово-кредитного регулювання: регулювання банківської ліквідності, управління державним боргом і регулювання обсягу кредитних операцій, грошової емісії та ризику й ліквідності. Здійснюється за допомогою різних форм, методів і важелів. Наприклад, банківська ліквідність регулюється такими методами: центральні банки деяких розвинутих країн світу, по-перше, регламентують співвідношення між касовими резервами банків і депозитами, між резервними активами і депозитами, між позиками і депозитами. По-друге, банки зобов'язані зберігати певну частку своїх активів у вигляді резерву в центральному банку. В Україні резервна норма наприкінці 90-х становила в середньому 15%. Крім того, банки Англії, наприклад, зобов'язані вносити частину акумульованих засобів на спеціальний рахунок у центральний банк. За цим рахунком вони отримують відсоток, який дорівнює середній ставці за казначейські векселі на останніх торгах. Банки також зобов'язані вносити на спеціальний рахунок центрального банку додаткові спеціальні депозити у разі, коли приріст відсотків на вклади перевищує встановлює центральним банком норму. В Україні, законодавство є недосконалим і такі дії нормативно не передбачені.

    На думку деяких економістів, і передусім прихильників монетаризму, головними причинами економічних криз є неправильна грошово-кредитна політика, а тому головною метою цієї політики вважають введення в Україні, згадуваною нами на Лекції № 4 грошово-кредитної конституції, яка являє з себе звід заздалегідь визначених  та практично незмінних правил і законів грошово-кредитної політики. Проте, в державі існують різні підходи до цієї проблеми: одні вважають постійні темпи зростання грошової маси (З—4% на рік) нормальним явищем, а прихильники інших підходів до грошово-кредитної конституції пропонують складніші цілі грошово-кредитної політики, які можуть тільки ставитись із зміною обставин функціонування економічної системи.  Однак, в країні під час проведення економічних реформ, дії уряду в галузі грошово-кредитної політики поки що є досить хаотичними, що значно погіршувало економічну ситуацію. Так, назріла необхідність прийняття грошово-кредитної конституції в Україні, що в свою чергу надасть розвиток фінансовим інструментам та відповідно удосконалить і різноманітить основні форми кредитування, а вони сьогодні наступні:.

Комерційний кредит - це товарна форма кредиту, що виражає відносини з приводу перерозподілу матеріальних фондів серед підприємств. Грошова форма кредиту перед-бачає наявність тимчасово вільних грошових ресурсів та їх пере розподілення на контрактній основі. У комерційному кредиті у кредитну угоду включаються тільки ресурси постачальника. Комерційний кредит має чітко визначене спрямування. Так, він може надаватися галузями, що виробляють ресурси виробництва, галузям, які спожи-вають їх, але не навпаки. В операціях пов'язаних з комерційним кредитом виникають ризики. Головний ризик несе постачальник товарів, оскільки для нього ця угода означає іммобілізацію коштів: ризик у випадку зміни цін на товар, при недотриманні строків сплати та банкрутстві покупця. Комерційний кредит має короткостроковий характер.

Банківський кредит – заснований на принципах і засадах забезпеченості, поверненості, строковості, відповідно платності, зворотності, добровільності. Він відображає економічні відносини між кредиторами (баками) та суб'єктами кредитування (позичальниками), ними можуть бути як юридичні так і фізичні особи. Банківський кредит – це є основна форма кредиту. Ступінь і спрямованість його впливу на економічні процеси залежать від використання певних методів кредитування які застосовуються до конкретних економічних умові є  двостороннім рухом грошових коштів, які надаються банком у позику за певну плату на зазначених засадах. Банківський кредит надається головним чином комерційними банками для вирішення наступних задач: 1.збільшення основного і обігового капіталу господарюючих суб'єктів; 2.накопичення    сезонних    (тимчасових)    запасів    товарно-матеріальних цінностей, незавершеного виробництва, виробничої продукції і товарів; 3.задоволення споживчих потреб населення; 4. викупу державного майна; 5.для інших цілей за умов невідповідності надходжень і видатків у процесі кругообігу власного капіталу. Банки можуть надавати кредити як в національній так і в іноземній валюті. Надання банківського кредиту НБУ регламентується законом України «Про Національний банк України».

Споживчий кредит - кредит, який надається тільки в національній грошовій одиниці фізичним особам на придбання споживчих товарів тривалого користування та послуг і який повертається в розстрочку, якщо інше не передбачено умовами кредитного договору. В усіх країнах споживчий кредит виступає системою грошових відносин, пов'язаною з тимчасовим перерозподілом вільних коштів юридичних і фізичних осіб.

Споживчий кредит - це кредит, який дає:

•       можливість   отримати  ті   речі,   яких     без   використання   кредиту потрібно було б довго чекати, або ж які були б недоступні для отримання;

•       гнучкість робити придбання товарів в зручний час, навіть тоді, коли споживач немає в своєму розпорядженні необхідної суми готівки;

•       безпеку, коли людина купує або мандрує, кредитні картки є більш зручним і надійним засобом платежу в порівнянні з готівковими розрахунками.

•       допомогу:   споживчий   кредит   дозволяє   оплачувати   непередбачені термінові витрати (ремонт автомобіля після аварії тощо).

Але споживчий кредит має і свої недоліки, які слід враховувати:

•        іноді кредитні рахунки створюють оману багатства і це призводить до надмірних витрат і згодом по мірі накопичення боргів часто виникають труднощі, щодо щомісячних платежів.

•        як правило, покупки в кредит обходяться дорожче, ніж при оплаті готівкою.

Державний кредит - це сукупність грошових відносин, котрі втикають між державою, з одного боку, та фізичними й юридичними особами, з іншого боку, з приводу, по-перше, вилучення тимчасово вільних коштів та використання їх на фінансування державних витрат, по-друге, надання фінансової допомоги підприємствам та організаціям на умовах строковості, платності та повернення.

Іпотечний кредит - це особливий вид економічних відносин з приводу надання кредитів під заставу нерухомого майна Кредиторами з іпотеки можуть бути іпотечні банки або спеціальні іпотечні компанії, а також комерційні банки. Позичальниками можуть бути юридичні та фізичні особи, які мають у власності об'єкти іпотеки або мають поручителів, які надають під заставу об'єкти іпотеки на користь позичальника. Предметом іпотеки при наданні кредиту доцільно використовувати: жилі будинки, квартири, виробничі будинки, споруди, магазини, земельні ділянки, що є власністю позичальника і не є об'єктом застави за іншою угодою.

Міжнародний кредит - це надання валютних та матеріальних ресурсів одними суб'єктами системи світового господарства іншим у тимчасове користування на умовах платності, зворотності та строковості.

Лізинговий кредит - це відносини між самостійними юридичними особами з приводу надання в оренду засобів праці, а також фінансування, придбання рухомого та нерухомого майна на визначений строк. Лізинг представляє собою форму майнового кредиту. Об'єктом лізингу є будь-яке рухоме майно (автомобілі, устаткування, тощо) та нерухоме (будівлі, споруди) майно,    що відносяться до основних фондів і є об'єктом купівлі-продажу. Умовою виникнення кредиту є існування власників товару, які протистоять один одному як власники, юридично самостійні особи, що готові вступити в економічні відносини: продати товари, здати їх в оренду. Суб'єктами лізингу є лізингодавець, користувач, виробник. Лізингодавець (орендодавець) - це суб'єкт господарювання, який є власником об'єкта лізингу та надає його в оренду. В якості орендодавця може виступати спеціальна лізингова організація (фірма). За строками експлуатації та періоду амортизації майна лізинг поділяється на: оперативний; фінансовий. 

Інвестиційний кредит – це специфічний вид економічних відносин з приводу  вкладень в спеціально випущені під проект облігації до прямого інвестиційного кредитування через інвестиційні та венчурні фонди. Специфіка полягає в тому, що вони можуть відбуватись як в банківській, так і в паробанківській системі, сприяючи розвитку фондового ринку.  


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

62928. Вторая мировая война: причины, итоги, уроки 97.49 KB
  Пора разобраться с этим вопросом и сказать союзникам простое человеческое спасибо ибо 9 Мая –день окончательной победы над фашизмом –день одинаково важный для фронтовиков –участников Второй мировой войны.
62929. Структура Уголовного кодекса; правила квалифицирования 8 MB
  Задачи: дать детям начальные знания о правовой системе РФ; объяснить актуальность изучения уголовного права; показать взаимосвязь поступков и характеров для развития в детях стремления к сознательному самовоспитанию; предупредить о последствиях противоправного поведения...
62930. Моделирование и стилизация национального костюма народов Поволжья (на примере костюма Казанских татар XIX-начала XX вв.) 15.65 KB
  Цель: изучение самобытных древних традиций становления национального костюма и использование в стилизации и моделировании костюма в создании образа авторской куклы. Развивать познавательное ориентированное отношение к стилистическим элементам национального костюма казанских татар...
62932. Як музика розповідає про зиму? 252.82 KB
  Давайте привітаємось Я до вас а ви до мене. Давайте проспіваємо поспівку Під березу їжачок. Співаю Давайте візьмемо нотку ля розспівуємося А зараз давайте всі разом заспіваємо: Під березу їжачок наносив сінця стіжок.