17381

Інтернаціоналізація виробництва

Контрольная

Мировая экономика и международное право

1. Інтернаціоналізація виробництва. Міжнародний поділ праці і кооперація праці. 2.Міжнародна торгівля товарами і послугами. Торгівельні бар’єри. СОТ і ГАТТ. 3.Міжнародна міграція капіталу і робочої сили. Злиття та поглинення економічних суб’єктів ринку. 4.Іноземніміжн...

Украинкский

2013-07-01

201.5 KB

8 чел.

1. Інтернаціоналізація виробництва. Міжнародний поділ праці і кооперація праці.

2.Міжнародна торгівля товарами і послугами. Торгівельні бар’єри. СОТ і ГАТТ.

3.Міжнародна міграція капіталу і робочої сили. Злиття та поглинення економічних субєктів ринку.

4.Іноземні(міжнародні) інвестиції: позитив, негатив для національної економіки.   

1. Інтернаціоналізація виробництва. Міжнародний поділ праці і кооперація праці.

    Інтернаціоналізація господарського життя проявляється в інтернаціоналізації виробництва та інтернаціоналізації капіталу. Інтернаціоналізація виробництва — це формування інтернаціонального процесу виробництва (наприклад, реалізація міжнародних програм по створенню складної техніки, зокрема, в сфері освоювання космосу, океанських глибин, запобігання екологічним катастрофам, тощо). Інтернаціоналізація виробництва як процес проявляється у:

а) зростанні виробничої взаємозалежності економічних суб'єктів із різних країн;

б) використанні у виробничому процесі іноземних факторів виробництва;

в) розширенні виробництва за національні кордони (будівництво нового заводу в зарубіжній країні)

Інтернаціоналізація капіталу  — процес взаємопереплетіння та об'єднання капіталу із різних країн; використання іноземного капіталу для розвитку національних підприємств, національного господарства в цілому. Інтернаціоналізація капіталу є передумовою процесу інтернаціоналізації виробництва і навпаки.

Міжнародний поділ праці та міжнародне усуспільнення виробництва знаходять конкретний вияв у міжнародній спеціалізації, кооперації, комбінуванні, концентрації виробництва тощо. Ці процеси формують важливий елемент господарського механізму на інтернаціональному рівні.

Розвиток часткового поділу праці відбувається як у межах національних країн, так і в міжнародному масштабі (інтернаціоналізація одиничного поділу праці) через ринкові та позаринкові зв'язки між підприємствами, які виробляють взаємообумовлену продукцію.     

 Міжнародний поділ праці (МПП): сутність форми та фактори. Основою інтернаціоналізації господарського життя є міжнародний поділ праці, як обмін між країнами факторами та результатами виробництва у певних кількісних і якісних співвідношеннях. МПП є безпосереднім продовженням суспільного поділу праці за родом діяльності та його диференціації у економічному просторі. Формами МПП є міжнародна спеціалізація та кооперація. Вирізняють предметну, подетальну і технологічну спеціалізацію окремих країн, груп країн або регіонів світу.

 Міжнародний поділ праці - це спеціалізація окремих країн у межах світового господарства на виробництві певної продукції та послуг відповідно до їхніх природньокліматичних, історичних та економічних умов, що обумовлює і передбачає необхідність обміну результатами різної діяльності на світовому ринку.

Існує кілька видів МПП і: загальний,  частковий  та  одиничний.                                                                                                     

Загальний поділ праці - це поділ праці за сферами виробництва (добувна й обробна промисловість, сільське господарство). Він проявляється у розподілі країн на сировинні, аграрні й індустріальні.

Частковий поділ праці - це спеціалізація на певних галузях виробництва та видах вироблюваної продукції. Такий поділ праці означає ширший розвиток міжгалузевого обміну готовою продукцією.

Одиничний поділ праці - це спеціалізація країн на виготовленні окремих агрегатів, машин, деталей і вузлів або на технологічних стадіях процесу виробництва.

 Розвиток міжнародної спеціалізації обумовлює розвиток видів та форм міжнародної кооперації — міжгалузевої, внутрішньогалузевої, окремих підприємств. МПП за родом_діяльності розвивається за двома напрямками: вертикальним та горизонтальним.

Вертикальний поділ праці спостерігається, коли різні виробники формують однолінійний технологічний ланцюг та виконують ряд послідовних виробничих операцій. Горизонтальний поділ праці передбачає виготовлення окремими виробниками компонентів, які поєднуються у технологічно та технічно складному виробі.     

 Горизонтальний та вертикальий міжнародний поділ праці на міжнародному рівні реалізується як загальний (між крупними групами галузей), частковий (відокремлення крупних груп галузей на менш агреговані галузі та підгалузі) і одиничний (внутрішньогалузевий поділ та всередині підприємства).

Таким чином, міжнародний поділ праці (МПП) – це взаємопов'язаний процес спеціалізації окремих країн, підприємств та їх об'єднань на виробництві окремих продуктів або їх частин з кооперуванням виробників задля спільного випуску кінцевої продукції.

  Міжнародна спеціалізація і міжнародна кооперація виробництва - це не тільки форми міжнародного поділу праці, а і його елементи, які визначають його суть.

  Міжнародна спеціалізація виробництва – це концентрація виробництва однорідної продукції у межах однієї країни або декількох країн з метою створення високопродуктивного виробництва, зниження собівартості продукції та підвищення її якості. Особливо велике значення вона має в галузі машинобудування. Сьогодні номенклатура продукції, особливо промислових галузей, настільки велика, що жодна країна не зможе забезпечити економічно вигідне виробництво всієї цієї номенклатури. Тому досвід багатьох країн показує, що найефективнішою є концентрація зусиль на створенні спеціалізованих галузей виробництва, органічно вписаних у систему МПП .

   Міжнародна кооперація виробництваце форма поділу праці, за якої праця на підприємствах і в галузях різних країн поєднується у взаємодії в одному або в різних, пов'язаних між собою процесами виробництва.

 Кооперація — це організована виробнича взаємодія між окремими працівниками, колективами бригад, дільниць, цехів, служб у процесі праці для досягнення певного виробничого ефекту.

  Кооперація праці (від лат. соореrаtio - співробітництво) - форма організації праці, виконання робіт, при якій визначена кількість людей спільно бере участь в одному або різних, але пов'язаних між собою процесах праці. Історично відомі два основні типи кооперації праці: проста - кооперація однорідної (однакової) конкретної праці; складна -кооперація, заснована кооперація праці на поділі праці. Проста кооперація застосовується там, де робота може бути розділена на однорідні частини, а їх виконання доручається різним робітникам (фасовка, упаковка, прополка та ін.), або там, де для виконання роботи необхідне поєднання однорідних робочих сил (підйом важкого вантажу). Складна кооперація є кооперацією спеціалізованої праці, вона характерна для мануфактурного періоду й стадії великого машинного виробництва. При простій кооперації кожний робітник здатен виконувати свою роботу самостійно, але з меншим ефектом. При складній кооперації спеціалізований робітник не взмозі сам по собі проводити той або інший вид виробництва, а тільки в кооперації з іншими спеціалізованими робітниками. Вузька спеціалізація робітників у складній кооперації вирішується на стадії комплексної механізації, а потім і автоматизації виробництва. Кооперація праці підвищує її ефектив-ність за рахунок ряду факторів: за рахунок якісно нової виробничої сили спільної праці, економії засобів виробництва, скорочення втрат робочого часу, змагання робітників, інше.

  Таким чином, зворотною стороною МПП є міжнародне науково-технічне і виробниче співробітництво та кооперація. Так, сьогодні дедалі важливішим напрямом внутрішньо-галузевого поділу праці стає спеціалізація не за кінцевою продукцією, а за деталями, вузлами і комплектуючими виробами. В сучасному машинобудуванні тільки 15-20% усіх деталей машин є оригінальними, а решта 75-85%а - це взаємозамінні деталі або навіть деталі з однаковими технічними характеристиками для багатьох типів машин і обладнання. Відособлення цих видів деталей машин в окремі виробництва -основа розвитку як внутрішньо-національної, так і міжнародної промислової кооперації.

  Історично МПП виникає як система, основним структурним елементом якої були національні господарські комплекси. На початкових стадіях розвитку світогосподарські зв'язки зводились до відносин обігу, перш за все товарного, пізніше — міграції капіталу та робочої сили. Таким чином, міжнаціональні економічні відносини з'явились як похідні, вторинні відносно розвитку суспільного поділу праці всередині країн.

Виникнення та подальший розвиток МПП здійснюється під впливом цілої низки різноманітних факторів, які можна систематизувати за такими ознаками:

Природно-географічні — відмінності у кліматичних умовах, економіко-географічному положенні, відповідно наділеними природними ресурсами;

Соціально-економічні — характеристики робочої сили, науково-технічний потенціал, виробничий апарат. Масштаби і серійність виробництва, темпи створення об'єктів виробничої і соціальної інфраструктури, особливості історичного розвитку, виробничих і зовнішньоекономічних традицій, соціально-економічний тип національного виробництва і зовнішньоекономічних зв'язків, політичні фактори країн;

Науково-технологічні – ознаки науково-технічного прогресу — розширення та поглиблення науково-дослідних та конструкторських робіт, прискорення темпів морального зносу, збільшення оптимальних розмірів підприємств, технологічна диверсифікація.

 Зауважимо щодо останньої ознаки, зокрема: у другій половині XX ст. в умовах науково-технічної революції (НТР) головним   фактором   формування   МПП   стає   науково-технічний прогрес, рівень розвитку продуктивних сил у різних країнах, стан їх науки й техніки. Зменшення значення природних і географічних факторів для МПП особливо є наявним на прикладі Японії і  нових  індустріальних  країн - Південної Кореї, Тайваню, Сінгапуру, Гонконгу. Міжнародна спеціалізація цих країн практично не пов'язана ні з наявністю у них природних ресурсів, ні навіть з їх географічним положенням.    

   Між тим, взаємодія різних факторів в умовах цивілізаційного розвитку визначає роль країни у МПП та її місце у світогосподарських зв'язках. Значення та роль окремих факторів на тому чи іншому етапі глобального розвитку може мати різноспрямований вплив або неоднакову силу цього впливу.

 Саме міжнародна спеціалізація і кооперація виробництва, всесвітній поділ праці в кінцевому підсумку породжують інші форми міжнародних економічних відносин: вивіз товарів і капіталів, міграцію робочої сили, а також інтеграційні процеси в різних регіонах світової економіки.

 Отже, характерними рисами сучасного світу є, з одного боку – це різноманітність і багатоваріантність форм розвитку його складових частин, а з іншого боку – це зростаюча єдність, взаємозалежність цих складових.

  Основними тенденціями розвитку сучасного світу є кардинальні соціально-економічні зміни, прискорений розвиток продуктивних сил суспільства, зростаюча взаємозалежність держав світового співтовариства. У різних країнах доіндустріальна, індустріальна, постіндустріальна та науково-виробнича системи співіснують у різноманітних поєднаннях і становлять національні продуктивні сили. У зв'язку з поглибленням міжнародної спеціалізації та кооперації виробництва, міжнародного поділу праці та з розвитком міжнародного обміну на всіх стадіях суспільного відтворення (виробництво, розподіл, обмін і споживання продукту) відбувається інтернаціоналізація продуктивних сил національних господарств.

В умовах науково-технічного прогресу міжнародний поділ праці як об'єктивна основа розвитку світового ринку, світового господарства взагалі і найвища форма суспільного територіального поділу праці збагачується якісно новими рисами. Сучасні продуктивні сили потребують такого поділу праці, який робить економічно неефективним або навіть просто неможливим забезпечення виробничих та інших потреб кожної окремої країни лише за рахунок їх власних сил. Участь у міжнародному поділі праці стає передумовою нормального розвитку виробництва.

  Іншими словами, міжнародний поділ праці визначає зростання вищезгаданої міжнародної спеціалізації та міжнародної кооперації виробництва.

  Разом із розвитком продуктивних сил і ринкових відносин змінюється співвідношення між різновидами щодо рівня структури міжнародного поділу праці, тобто співвідношення між загальним (між великими сферами економіки різних країн -промисловістю, сільським господарством, транспортом тощо), частковим (між галузями та всередині галузей великих сфер економіки як між фірмовим) та одиничним (на окремих підприємствах, фірмах, багатонаціонального базування як між кооперованими спеціалізованими підприємствами). До того ж частковий та особливо одиничний міжнародний поділ праці тісно пов'язані з процесом регіональної економічної інтеграції, а також з функціонуванням транснаціональних компаній, спільних підприємств, вільних економічних зон тощо. Так, безумовно, розвиток внутрішньо- та між фірмового міжнародного поділу праці безпосередньо   призводить   до   виникнення   елементів   прямої  виробничої кооперації між суб'єктами поділу праці, функціонуючими в різних країнах. У свою чергу, виникнення прямої виробничої кооперації вимагає надійних економічних зв'язків. Це посилює залежність масштабів і глибини спеціалізації та кооперування від стану міждержавних відносин і зумовлює розвиток процесу міждержавної економічної інтеграції.

  Участь національних господарств у міжнародному поділі праці (МПП) не обмежується торгово-економічними формами. Ця участь проявляється також у розвитку взаємовідносин у науці, техніці та виробництві на основі кооперування спеціалізованих великих, середніх та дрібних підприємств.

  Розвиток продуктивних сил через МПП веде до інтернаціоналізації виробництва. Разом з інтернаціоналізацією продуктивних сил та виробництва розвиваються світовий ринок, а на цій основі й світове господарство та його інфраструктура.

 Звідси, міжнародний поділ праці виражає галузеву і все більш внутрішньогалузеву й внутріфірмову спеціалізацію та кооперацію, взаємодію продуктивних сил у міжнародному масштабі й одночасно є специфічним міждержавним суспільним ставленням у процесі світового виробництва і реалізації його результатів. Базою розвитку міжнародного поділу праці є рівень і характер суспільного виробництва, тобто рівень розвитку продуктивних сил і характер економічних виробничих відносин в окремих країнах та в усьому світі. Чим вищий рівень суспільного виробництва, тим більше можливостей для участі в міжнародному поділі праці. Зростання міжнародного поділу праці є шляхом для збільшення ефективності виробництва і на цій основі розвитку людської цивілізації.

 Отже, економічними засадами функціонування світового господарства є міжнародний

поділ праці, який визначає спеціалізацію виробництва країн відповідно до їхніх природно-кліматичних, історичних та економічних умов, що в свою чергу, на певному етапі виявляється як процес інтернаціоналізації виробництва і всього господарського життя.    

  На цій основі розвиваються процеси економічної інтеграції, які зумовлюють тенденцію до економічної єдності світу, глобалізації економічних явищ і процесів. Необхідність спільного розв'язання глобальних проблем сучасності, зокрема соціально-економічних та екологічних, є одним з факторів посилення цієї тенденції. Проте економічній єдності світу властиві певні суперечності: тенденції до об'єднання в рамках усієї світової економіки не завжди узгоджуються з регіональною інтеграцією, яка може призвести до певної відокремленості, замкненості окремих інтеграційних угруповань. В цілому ж загальносвітова інтеграція зумовлює формування взаємозалежного, хоча й суперечливого, але значною мірою цілісного світового господарства.

  Отже, сучасне світове господарство є складною системою національних господарств окремих країн та їхніх угруповань, що взаємопов’язані міжнародними економічними відносинами на основі міжнародного поділу праці.

2. Міжнародна торгівля товарами і послугами. Торгівельні бар’єри. СОТ і ГАТТ

 Міжнародна торгівля - обмін товарами і послугами між державами. При цьому в якості покупців й продавців можуть виступати окремі особи, приватні,  акціонерні  та  кооперативні  підприємства,  державні  структури.

 Товари, що ввозяться до крани, утворюють її імпорт, а ті, що вивозяться, – її експорт. При підрахунку ефективності зовнішньої торгівлі визначають такий економічний виграш, який отримує країна завдяки швидкому задоволенню своїх потреб у визначених товарах за рахунок імпорту і вивільненню ресурсів, що затрачувалися на виробництво подібних товарів у себе. Ріст експортних замовлень країни означає збільшення зайнятості й доходів, а ріст імпорту є рівносильним за своїм ефектом росту збережень, так як гроші йдуть за кордон і загальний попит скорочується.

 Міжнародна торгівля (МТ) являє собою найбільш загальну традиційну форму розвитку міжнародних економічних відносин. У процесі міжнародної торгівлі між суб'єктами світового господарства складаються відносини в області обміну, купівлі-продажу товарів, капіталу, робочої сили і послуг.

 Існують чотири групи показників МТ. Перша з них - це показники обсягу МТ.

Основними показниками обсягу МТ є:

- експорт, тобто вивезення товару з країни;

- імпорт, тобто ввезення товару в країну;

- зовнішньоторговельний оборот, тобто сукупний обсяг експорта-імпорта за певний період часу (звичайно, за рік);

- фізичний обсяг міжнародної торгівлі, тобто оцінка обсягу експорту й імпорту в постійних цінах в межах одного періоду (року);

- генеральна торгівля, тобто вартість зовнішньоторговельного обороту й вартість транзитних товарів;

- спеціальна торгівля, тобто чистий зовнішньоторговельний оборот (продукція, завезена в країну чи вивезена з неї);

- реекспорт, тобто вивіз раніше ввезеного товару, не підданого переробці;

- реімпорт, тобто ввіз раніше вивезених товарів, не підданих переробці.

Другої групою показників є такі, що характеризують міжнародну торгівлю за критерієм її структури. До них належать:

- показники по критерію товарної структури, тобто показники поділу експорту й імпорту по основних товарних позиціях;

- показники по критерію географічної структури, які показують розподіл міжнародної торгівлі по групах країн і регіонах;

- показники по критерію інституціональної структури, які показують розподіл міжнародної торгівлі по суб'єктах і методах товарного обміну.

 Третю групу показників становлять показники динаміки МТ, які, в свою чергу, поділяються на дві категорії: 1.показники темпів зростання МТ та 2.показники темпів приросту МТ.

Нарешті, четверту групу показників МТ складають показники результативності МТ:

- сальдо торговельного балансу (різниця між вартісним обсягом експорту й імпорту товарів окремої країни);

- сальдо балансу послуг (різниця між вартістю послуг, які надає країна, й вартістю послуг, які вона імпортує);

- сальдо некомерційних операцій (різниця між доходами від інвестицій, грошових переказів, внесків, переміщення грошових коштів у спадщину, при вирішенні сімейних проблем);

- сальдо балансу поточних операцій (сума сальдо торгового балансу, балансу послуг, некомерційних операцій);

- експорт на душу населення;

- імпорт на душу населення;

- зовнішньоторговельний оборот на душу населення;

- експортна квота (відношення експорту до ВВП);

- імпортна квота (відношення імпорту до ВВП);

- квота зовнішньоторговельного обороту.

  Для XX сторіччя стала характерною зміна структури зовнішньої торгівлі, а саме: суттєво зросла доля промислових товарів, особливо машин і обладнання; збільшився продаж комплектуючих виробів та запасних частин; зріс реекспорт; розширилася торгівля ліцензіями, новими технологіями, інтелектуальною продукцією. На початку ХХІ століття, зазначені тенденції ще більше поширились. І відповідно, у світовій торгівлі все більшу роль починають грати «нові індустріальні країни»

   Оскільки національні господарства всіх країн в тій чи іншій мірі залежать від зовнішньої торгівлі, то держави в законодавчому порядку встановлюють визначені правила (в т.ч. торгівельні бар’єри) та умови  зовнішньоторговельної політики. Історично склалися два підходи такої політики: протекціонізм й вільна торгівля.

 Протекціонізм - це система обмежень імпорту, яка включає введення високих мит, заборон на ввіз окремих продуктів й інші дії, що перешкоджають конкуренції імпортних товарів з місцевим виробництвом. Політика протекціонізму, захищаючи національну промисловість і сільське господарство, стимулюючи тим самим розвиток суспільного виробництва, з іншого боку може шкодити йому. Вона виводить національне господарство з жорсткої конкуренції, послаблює стимули до зниження витрат на виробництво продукції й підвищення її якості.

 Вільна торгівля - це зовнішньоторгова політика, при якій органи таможні виконують тільки реєстраційні функції. Таку політику можуть проводити країни, національна економіка яких є високоефективною, і за якої місцевим підприємцям не можуть  загрожувати іноземні конкуренти.

 В більшості випадків країни проводять гнучку зовнішньоторгову політику й часто йдуть на різноманітні торгові угоди.

   Та світовий ринок - це арена гострої конкурентної боротьби між експортерами аналогічних чи взаємозамінних товарів, а також зіткнення інтересів експортерів та імпортерів. На світовому ринку нерідко трапляються своєрідні «автомобільні», «комп'ютерні», «м’ясні», «помідорні» та інші війни. І все ж існують фіксовані «правила гри» і контролюючі організації.

Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ) (Тhе General Аgreement on Tariffs and TradeGATT) міжнародна економічна організація, що у 1948-1994 рр. регулювала правила міжнародної торгівлі згідно принципів лібералізму, попередниця СОТ. Організація діяла на базі міжурядового багатостороннього договору, в якому містилися принципи і правила міжнародної торгівлі, обов'язкові для країн-учасниць. Наприклад, стаття І містила  правило режиму  найбільшого  сприяння,   що  носило  безумовний характер; стаття III - принцип національного режиму (рівні умови конкуренції імпортних і місцевих товарів); стаття V - свобода транзиту через територію кожної з країн-учасниць і звільнення транзитних товарів від мит і транзитних зборів. Основною формою роботи ГАТТ було проведення учасниками угоди багатосторонніх торгових переговорів. Такі переговори могли тривати не один рік, тому вони отримали назву «раундів».

 Вихідним положенням, на якому будувалася договірна система ГАТТ, було прагнення  країн-членів розвивати міжнародну торгівлю і забезпечувати економічний розвиток шляхом взаємної лібералізації доступу на ринки, передбачуваності умов діяльності підприємців на іноземних ринках та мінімізації регламентуючих дій урядів по регулюванню зовнішньоекономічної сфери. Для досягнення цих цілей необхідним вважається виконання ряду принципів й норм, що лежать в основі Генеральної угоди:

1) рівноправ'я в торгівлі, яке забезпечується взаємним представленням, з одного боку, режиму найбільшого сприяння стосовно експортних, імпортних й транзитних операцій і пов'язаних із ними таможених мит і зборів, а з іншого - національного режиму, тобто рівного підходу до імпортним й вітчизняних товарів з точки зору внутрішніх податків й зборів, а також правил, що регулюють внутрішню торгівлю;

2)  використання переважно тарифних засобів захисту національного ринку, а не кількісних обмежень або аналогічних адміністративних важелів;

3)     поступове зниження таможених тарифів у ході раундів багатосторонніх торгових переговорів, що періодично проводяться, і їх юридично оформлене закріплення на погодженому рівні;

4) взаємність у наданні торгово-політичних поступок;

5)  вирішення торгових суперечок шляхом проведення консультацій і переговорів, а у випадку неможливості досягнення згоди - шляхом розгляду суперечок у спеціально створених третейських групах, рішення яких обов'язкові для сторін ГАТТ, які домовляються.

Світова організація торгівлі (СОТ), що є спадкоємицею ГАТТ, почала свою діяльність з 1 січня 1995 р. СОТ покликана регулювати торгово-політичні відносини учасників Організації на основі пакета угод Уругвайського раунду багатосторонніх торговельних переговорів (1986-1994 рр.). Дані документи є правовим базисом сучасної міжнародної торгівлі.

 Угода про заснування СОТ передбачає створення постійно діючого форуму країн-членів для врегулювання проблем, які впливають на їх багатосторонні торговельні відносини, і контролю за реалізацією угод і домовленостей Уругвайського раунду. СОТ функціонує багато в чому так само, як і ГАТТ, але при цьому здійснює контроль за більш широким спектром торговельних угод (включаючи торгівлю послугами і питання торговельних аспектів прав інтелектуальної власності) і має значно більші повноваження у зв'язку з удосконалюванням процедур прийняття рішень і їхнього виконання членами організації.       

   Невід'ємною частиною СОТ є унікальний механізм врегулювання торговельних суперечок. Основними принципами і правилами СОТ, як і ГАТТ, є:

-    торгівля без дискримінації, тобто взаємне надання режиму найбільшого сприяння (РНС) у торгівлі і взаємне надання національного режиму товарам і послугам іноземного походження;

-    регулювання торгівлі переважно тарифними методами;

-    відмова від використання кількісних і інших обмежень;

-    транспарентність торговельної політики;

-    врегулювання торговельних суперечок шляхом консультацій, переговорів і т.д.

Найважливішими функціями СОТ є:

-    контроль за виконанням угод і домовленостей пакета документів Уругвайського раунду;

-    проведення багатосторонніх торговельних переговорів і консультацій між зацікавленими країнами-членами;

-    технічне сприяння державам, що розвиваються, з питань, що стосується компетенції СОТ;

-    співробітництво з міжнародними спеціалізованими організаціями.

Усі країни-члени СОТ приймають зобов'язання щодо виконання основних угод і юридичних документів, об'єднаних терміном «Багатосторонні торговельні угоди» (БТУ). Таким чином, із правової точки зору система СОТ являє собою своєрідний багатосторонній контракт (пакет угод), нормами і правилами якого регулюється приблизно 97% усієї світової торгівлі товарами і послугами.

  Пакет угод Уругвайського раунду поєднує за сукупністю більш 50 БТУ і інших правових документів, основними з який є Угода про створення СОТ і додані до неї БТУ. Наприклад, «Угода про сільське господарство», «Угода про пов'язані з торгівлею інвестиційні заходи»,  «Угода про процедури ліцензування імпорту», тощо.

  Існують також так звані секторальні тарифні ініціативи («нульовий варіант», «гармонізація торгівлі хімічними товарами», «інформаційні технології»), у яких на добровільний основі бере участь лише частина країн-членів СОТ (в основному це розвинені держави).

 Пакет документів Уругвайського раунду не є догмою, у рамках СОТ постійно йде робота з удосконалювання угод з урахуванням практичного досвіду їхньої імплементації і тенденцій розвитку світової торгівлі з метою вирішення проблем, що виникають.

  СОТ постійно еволюціонує і у її діяльність включаються нові актуальні питання.

Відповідно до Угоди про створення СОТ, країнами-засновниками організації стали всі договірні сторони - учасники ГАТТ (128 держав).

В даний час повноправними учасниками СОТ є 145 держав, причому тільки 17 з них стали новими членами - Еквадор, Болгарія, Монголія, Панама, Киргизія, Латвія, Естонія, Йорданія, Грузія, Албанія, Оман, Хорватія, Литва, Молдова, Китай, Тайвань, Македонія.

3.Міжнародна міграція капіталу і робочої сили. Злиття та поглинення економічних субєктів ринку

. Міжнародний рух капіталу - це переміщення капіталу між країнами у пошуку більш вигідної сфери застосування. Зауважимо, що інвестиції являються однією з форм руху капіталу. Цілі вивозу капіталу можна звести до таких чотирьох груп:

 - прагнення контролювати діяльність підприємств, частину місцевого ринку;

- отримання підприємницького прибутку;

- отримання процентів за позичковий капітал;

- прагнення на довгий період забезпечити задоволення своїх економічних, політичних та інших інтересів на території тієї чи іншої країни.

Користь від імпорту капіталу:

1.   Отримання нових технологій при порівняно низьких витратах.

Прямі інвестиції, які розглянемо нижче, виступають як головна передавальна ланка для нових технологій на світовому ринку. Проте в кожному конкретному випадку є обмежувальна лінія, переступити яку (з різних причин, у т.ч. і через дедалі гостріше суперництво між центрами нагромадження капіталу) експортери інновацій не можуть. Показовою є така статистика. У світовій економіці майже дві третини валових прямих інвестицій припадає на розвинені країни (2003 рік — 64,5%), із них більша частина концентрується у високотехнологічних галузях. Фактично йдеться про замкнутий ізвести-ційний цикл, сформований на рівні зазначених країн. Відповідно до існуючих оцінок, на частку лише шести з них — США, Великобританії, Японії, Німеччини, Швейцарії та Нідерландів — припадає понад 95% доходів, отримуваних від ліцензій і патентів;

2.   Порівняно швидкий розвиток виробництва;

3.   Підвищення рівня кваліфікації працівників;

4.   Нові робочі місця;

5. Розширення експорту, розвиток сфери послуг, набуття іноземного досвіду в господарюванні;

6.   Поповнення національного бюджету.

 Шкідливий бік імпорту капіталу:

1. Деякі втрати політичної свободи. Проблемою номер один в оцінці ролі іноземного капіталу завжди було й залишається питання про економічний (а з рештою - і політичний) суверенітет країн-реципієнтів – це країни, що приймають прямі іноземні інвестицій (ПІІ). Як свідчить світовий досвід, країни-реципієнти завжди виявляються не рівними за своєю економічною силою з країнами-донарами – носіями ПІІ (а це в багатьох випадках великі транснаціональні корпорації - ТНК), які істотно звужують можливості захисту національ-них інтересів. Крім того слід також бути досить стриманим і в оцінках діяльності МВФ, котрий виступає в ролі інституціонального гаранта світового фінансового ринку і, відповідно, — ПІІ. Проблема навіть не в абстрактно-економічних матрицях МВФ, що, як правило, не адаптовані до національних особливостей економіки, і через це в більшості випадків їхня некритична імплементація не в змозі гарантувати сталий розвиток. Важливо враховувати інше. За визнанням Генрі Кіссінджера, «програми МВФ завжди націлені на скорочення втрат кредиторів значно більшою мірою, ніж втрат боржників»;

2.   можливе вивезення сировини;

3.   іноземне втручання у національну банківську справу;

4.   захоплення іноземним капіталом основних сфер економіки країни;

5.   вивезення у прихованому виді прибутків з країни.

   Основні суб’єкти ввозу-вивозу капіталу в сучасних умовах – це транснаціональні корпо- рації, держави та наддержавні органи, а їх кінцевою метою є привласнення монопольно високих прибутків, а також отримання інших вигод (політичних, військових тощо).

 Експорт (вивіз) капіталу з країни здійснюється внаслідок нерівномірності розвитку певних країн та регіонів світового господарства. В країні, яка займає авангардні позиції, більш швидкими темпами відбувається процес створення надлишкового капіталу, який може бути використаний на внутрішні потреби, але при цьому цей надлишок шукає шляхи більш прибуткового застосування. Окрім того, вивіз капіталу викликаний асинхронним характером розвитку економічного циклу, протекціоністських бар’єрів, які гальмують експорт товарів, процесом інтернаціоналізації виробництва та іншими причинами.

Капітал вивозиться в двох основних формах: підприємницький та позичковий (тобто у формі позики або кредиту). Його інвестують у промисловість транспорт, сільськогоспо-дарські підприємства, банківські підприємства, вкладають в об’єкти будівництва, в акції існуючих підприємств. Це призводить до утворення власності за кордоном. Позичковий капітал вивозить у формі короткострокових чи довгострокових позик (займов) або кредитів. Це дозволяє отримати дохід у вигляді відсотка, але не призводить до утворення власності за кордоном. Загальна сума капіталів, що функціонують за кордоном, складають іноземні інвестиції. З часом їх джерело розширюється за рахунок додаткової вартості, використання амортизаційних відрахувань, випуску акцій та інше. При вивозі підприєм-ницького капіталу інвестиції поділяють на прямі і портфельні (це питання буде розглянуто нижче). До того ж, має місце факт вивозу капіталу з країни в офшорні зони з метою уник-нення від оподаткування або від правосуддя, якщо капітал кримінального походження.  

 Тісно пов'язана з міграцією капіталу й міграція населення і робочої сили, що виникає за наявності значного контрасту у рівнях економічного та соціального розвитку й темпах природного демографічного приросту країн, що приймають і віддають робочу силу.  Географічними центрами імміграції, як для світу так і для України, являються найбільш розвинені країни, такі, як США, Канада, Австралія, більшість західноєвропейських країн, а також країни з високими прибутками від продажу нафти та бурним економічним ростом (Саудівська Аравія, Бахрейн, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати і т.д.).

Зовнішня трудова міграція відноситься до одного з видів міжнародної міграції населення, який характеризується переміщенням робочої сили, як правило, з менш розвинутих в економічно більш розвинуті країн на тимчасову роботу з подальшим поверненням на батьківщину.

  Світовий досвіт свідчить, що трудова міграція забезпечує безсумнівні переваги як країнам, що приймають робочу силу, так і тим, що її надають. Але вона здатна породити й гострі соціально-економічні проблеми. Сьогодні визнаються як негативні, так і  використовуються позитивні наслідки трудової міграції, зокрема вони такі:

* Перш за все враховується, що процеси трудової міграції сприяють пом'якшенню умов безробіття, появі для країни-експортера робочої сили додаткового джерела валютного доходу у формі надходжень від емігрантів, а також набуття ними знань та досвіту. Після повернення додому вони, як правило, поповнюють ряди середнього класу, вкладаючи зароблені кошти у власну справу, створюючи додаткові робочі місця.

 * До негативних наслідків трудової міграції слід віднести тенденції росту споживання зароблених за кордоном коштів, бажання приховати отримувані прибутки, "утечу розумів", іноді й зниження кваліфікації працюючих мігрантів і т.п.

 Для нейтралізації негативних наслідків й посилення позитивного ефекту, отримуваного країною в результаті трудової міграції, використовують засоби державної політики.                           

 Прорахунки у виборі орієнтирів міграційної політики викликають небажану реакцію у вигляді росту нелегальної міграції та наступної соціальної активності мігрантів, що повертаються, тощо. У цій області особливо очевидні неефективність жорстких, директивних мір й необхідність непрямих, координуючих впливів з боку держав й урядів.

4.Іноземні(міжнародні) інвестиції: позитив, негатив для національної економіки.   

 Економічна діяльність окремих господарюючих суб'єктів та країни в цілому значною    мірою    характеризується    обсягом    здійснюваних інвестицій.

 Термін «інвестиції» означає вкладення коштів. У більш широкій трактовці інвестиції являють собою вкладення капіталу з метою подальшого його збільшення. Інвестиції мають фінансове та економічне визначення.

  За фінансовим визначенням, ІНВЕСТИЦІЇ- це всі види активів (коштів), що вкладаються в господарську діяльністьІ з метою отримання доходу.

  За економічним визначення ІНВЕСТИЦІЇ можна сформулювати таким чином: інвестиції - це видатки 1.на створення, розширення, реконструкцію та технічне переозброєння основного капіталу, а також 2.на зміни оборотного капіталу, що з цими (інвестиціями) пов'язані, оскільки зміни у товарно-матеріальних запасах здебільшого залежать від руху видатків на основний капітал.

     Інвестиції в об'єкти підприємницької діяльності здійснюються в різних формах. З метою обліку, аналізу та планування інвестиції класифікуються за різними ознаками.

1.  За об'єктами вкладень виділяються реальні та фінансові інвестиції.

Під РЕАЛЬНИМИ інвестиціями розуміють вкладення коштів у реальні активи - як матеріальні, так і нематеріальні (Іноді вкладення коштів у нематеріальні активи, пов'язані з науково-технічним прогресом, характеризуються як інноваційні Інвестиції).

Під ФІНАНСОВИМИ (портфельними) інвестиціями розуміють вкладення коштів у різні фінансові активи, серед яких найбільш значущу частку посідають вкладення коштів у ЦП.

2.  За характером участі в інвестуванні виділяються прямі та непрямі інвестиції.

Під ПРЯМИМИ інвестиціями розуміється безпосереднє вкладення коштів Інвестором в об'єкти Інвестування.

Під НЕПРЯМИМИ (в т.ч. портфельними) інвестиціями розуміється інвестування, опосередковане іншими особами (інвестиційними або фінансовими посередниками).

3.     За періодом інвестування розрізняють короткострокові й довгострокові інвестиції.

Під КОРОТКОСТРОКОВИМИ інвестиціями розуміють звичайно вкладення капіталу на період, не більше одного року.

Під ДОВГОСТРОКОВИМИ інвестиціями розуміють вкладення капіталу на період більше одного року.

У практиці великих інвестиційних компаній довгострокові інвестиції деталізуються таким чином: а) до 2 років;б) від 2 до 3 років;в) від 3 до 5 років;г) понад 5 років.

4.  За формами власності інвесторів розрізняють інвестиції приватні (акціонерні), державні, іноземні та спільні.

5.  За регіональною ознакою виділяють інвестиції всередині країни та за кордоном.

 Під ВНУТРІШНІМИ інвестиціями розуміють вкладення коштів у об'єкти інвестування, розміщені в межах даної країни.

Під інвестиціями ЗА КОРДОНОМ (іноземні Інвестиції) розуміють вкладення коштів у об'єкти Інвестування, розміщені за межами даної країни.

 Під інвестиціями звичайно розуміються довгострокові вкладення капіталу в: підприємства різних галузей народного господарства, в інфраструктуру, в соціальні програми, в охорону навколишнього середовища. Інвестиції виражають усі види майнових та інтелектуальних цінностей, які вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, у результаті якої формується прибуток (доход) або досягається соціальний ефект. Державні інвестиції можуть здійснюватись і з метою регулювання розвитку економіки. Основними цінностями інвестицій є:

•   рухоме та нерухоме майно (будівлі, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності);

кошти, цільові банківські внески, кредити, акції та інші цінні папери;

майнові права, похідні від авторського права - ліцензії, «ноу-хау», досвід та інші інтелектуальні цінності;

право користування землею, іншими природними ресурсами, а також інші майнові права.

  При намірах інвестувати, головним об'єктом вивчення інвестора виступають капітальні вкладення, як процес руху вартості, авансованої у розширене відтворення основних фондів. Основну увагу інвестор приділяє вивченню структури джерел фінансування капітальних вкладень, договірним стосункам замовників та підрядників, ролі банків як установ, що здійснюють фінансування та кредитування капітальних вкладень. Такий аналіз відбувається тому, що за обсягом та значущістю капітальні вкладення є основною складовою частиною інвестицій, і у нашій країні на них припадає близько 85% усіх інвестицій.

 Головними етапами інвестування є:

•  перетворення ресурсів у капітальні вкладення (витрати), тобто процес спрямування інвестицій у конкретні об'єкти інвестиційної діяльності (власне інвестування);

•   перетворення вкладених коштів у приріст капітальної вартості, що характеризує кінцеве перетворення інвестицій та отримання нової споживчої вартості;

•  приріст капітальних вартостей у формі доходу або соціального ефекту, тобто кінцева мета інвестиційної діяльності.

Початковий та кінцевий ланцюжки замикаються, утворюючи новий взаємозв'язок: прибуток - ресурси, тобто процес нагромадження повторюється.

ЕКОНОМІЧНИЙ  ЗМІСТ,  МЕТА  ТА  ЗАВДАННЯ  ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

  Інвестиційна діяльність являє собою сукупність практичних дій юридичних осіб, держави та громадян щодо реалізації інвестицій. Нинішня правова система України складається з більше ніж 100 законів та інших нормативних актів, що регулюють інвестиційну діяльність.

Серед них слід насамперед відзначити Закон України «Про інвестиційну діяльність», Закон України «Про іноземні інвестиції», Закон України «Про державну програму заохо-чення іноземних інвестицій в Україні», Закон України «Про цінні папери та фондову бір-жу», які створюють правову основу інвестиційної діяльності. Законодавство визначає, що всі суб'єкти інвестиційної діяльності незалежно від форм власності та господарювання мають рівні права в частині здійснення цієї діяльності; самостійно визначають цілі, нап-рямки, види та обсяги інвестицій; залучають для їх реалізації на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності, у тому числі шляхом організації конкурсів та торгів.

Об'єктами інвестиційної діяльності в Україні є:

• новоутворенні та ті, що реконструюються, основні фонди, а також обігові кошти в усіх галузях народного господарства;

•  цінні папери –  ЦП (акції, облігації та ін.);

•  цільові грошові внески;

• науково-технічна продукція та інші об'єкти власності; майнові права та права на інтелектуальну власність.

Аналогічні об'єкти має і діяльність зарубіжних інвесторів, якщо вона не суперечить законодавству України.

  Іноземні інвестори мають право здійснювати інвестування на території України шляхом:

• пайової участі спільно з юридичними та фізичними особами України у створенні підприємств;

• створення підприємств, цілком належних іноземним інвесторам, а також філіалів підприємств іноземних юридичних осіб;

•   придбання підприємств, будівель, споруд, паїв, акцій, облігацій та інших цінних паперів, а також іншого майна, яке за законодавством України може належати іноземним інвесторам;

•   придбання прав користування землею та іншими природними ресурсами;

•   надання позик, кредитів, майна та майнових прав.

Суб'єктами інвестиційної діяльності є:

• інвестори (замовники);

• виконавці робіт (підрядники);

• користувачі об'єктів інвестиційної діяльності;

• постачальники товарно-матеріальних цінностей, обладнання та проектної продукції;

• юридичні особи (банківські, страхові, посередницькі організації, інвестиційні фонди),інше;

• громадяни України;

• іноземні юридичні та фізичні особи, держави та міжнародні організації.

   Інвесторові надане право володіти, користуватись та розпоряджатись об'єктами та результатами інвестиційної діяльності, у тому числі здійснювати торговельні операції та реінвестування. Інвестор може придбати необхідне йому майно за цінами та на умовах, що визначаються за домовленістю, без обмежень щодо обсягу та номенклатури, якщо такі угоди не суперечать законодавству України. Інвестор може передати за угодою (контрактом) свої права щодо інвестицій, їх результатів юридичним та фізичним особам, державним та муніципальним органам.

  Учасники інвестиційної діяльності повинні мати у своєму розпорядженні ліцензію або сертифікат на право її здійснення.

Інвестиційна діяльність є найважливішою складовою частиною підприємницької діяльності компанії (фірми), підприємства.

Основною метою інвестиційної діяльності є забезпечення найбільш ефективних шляхів реалізації інвестиційної стратегії компанії (фірми), підприємства на окремих етапах їх розвитку.

У процесі реалізації цієї основної мети інвестиційна діяльність спрямована на вирішення таких найважливіших завдань розвитку економіки:

1.Визначення шляхів прискорення реалізації інвестиційних програм та проектів. Вирішальна роль у реалізації інвестицій належить галузям інвестиційного комплексу, передусім будівництву. Тому основним завданням інвестиційної діяльності є визначення шляхів розвитку цих галузей. Розвинений інвестиційний комплекс дозволяє забезпечувати стійкі темпи зростання народного господарства, запроваджувати найновітніші досягнення технічного прогресу, реалізовувати великі соціально-економічні завдання.

2.Забезпечення високих темпів економічного розвитку підприємства. Стратегія розвитку будь-якого підприємства від моменту їх створення передбачає постійне економічне зростання за рахунок збільшення обсягів результатів підприємницької діяльності, а також галузевої, асортиментної та регіональної диверсифікації цієї діяльності. Це економічне зростання забезпечується насамперед за рахунок інвестиційної діяльності, у процесі якої реалізуються довгострокові стратегічні цілі підприємства.

3.Забезпечення максимізації доходів від інвестиційної діяльності, Прибуток є основним показником, що характеризує результати не тільки інвестиційної, але й усієї підприємницької діяльності підприємства.

4.Забезпечення мінімізації інвестиційних ризиків. Сучасне ринкове середовище немислиме без ризику. За певних несприятливих умов ці ризики можуть викликати втрату не тільки прибутку та додаткового доходу від інвестицій, але й частини інвестованого капіталу. Ці обставини зумовлюють необхідність пошуку шляхів та способів зниження ризику при реалізації інвестиційних проектів.

5.Забезпечення фінансової стійкості та платоспроможності підприємства у процесі здійснення інвестиційної діяльності.

   Усі перелічені завдання інвестиційної діяльності тісно взаємопов'язані та взаємозумовлені. Забезпечення високих темпів розвитку підприємства може бути досягнуте за рахунок добору високоприбуткових інвестиційних проектів, та за рахунок прискорення реалізації інвестиційних програм, передбачених на тому чи іншому етапі її розвитку. У свою чергу максимізація прибутку. Необхідно зазначити таке: Мінімізація ізвестиційних ризиків є одночасно найважливішою умовою забезпечення фінансової стій-кості та платоспроможності компанії у процесі здійснення інвестиційної діяльності.

 Виходячи з цього, серед розглянутих завдань інвестиційної діяльності пріоритетною є не максимізація доходу (прибутку) від інвестиційної діяльності, а забезпечення високих темпів економічного розвитку компаній (фірм) та підприємств при достатній їхній фінансовій стійкості.

  Створення сприятливого інвестиційного клімату

Інвестиційний клімат державице сукупність політичних, правових, економічних та соціальних умов, що забезпечують та сприяють інвестиційній діяльності вітчизняних та закордонних інвесторів. Сприятливий інвестиційний клімат має забезпечити захист інвестора від інвестиційних ризиків.  Враховуючи стан економічного потенціалу й обмежені внутрішні інвестиційні можливості, Україна, впродовж всього періоду трансформації еконо-міки, намагається створити сприятливі рамкові умови для розвитку інвестиційної сфери.        

Так, здійснено перехід до управління інвестиціями на базі ринкових відносин. Формується багатосекторна система капітального будівництва. Ліквідовані будівельні міністерства. Розукрупнені та приватизуються будівельні організації. У макроекономічній політиці наголос робиться на створенні передумов зростання інвестицій — послаблення інфляції, забезпечення оптимальних процентів за депозитами і вкладеннями, зниження відсоткових ставок за кредитами, скорочення заборгованості, зростання споживчого попиту населення

Чинники, що формують інвестиційний клімат держави.  До чинників, що забезпечують подолання або зниження ризиків для інвесторів в Україні, належать:

- Політична воля адміністрації: Створення загальних умов для притоку інвестицій. Валютне регулювання. Досягнення стійкості національної валюти. Забезпечення інвестиційного рейтингу.

- Правове поле: Законодавство в інвестиційній діяльності. Регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Створення земельного законодавства. Законодавство про підприємництво.

- Інвестиційна активність населення: Виконання державної програми приватизації. Зміна структури форм власності. Мотивація фізичних і юридичних осіб відносно процесів приватизації.

- Стан інвестиційного ринку: Функціонування фондової біржі. Стан ринків капіталу та інвести-ційних товарів. Наявність інфраструктури тендерів.

- Статус іноземного інвестора: Режим іноземного інвестування. Умови реєстрації іноземних інвестицій та підприємств. Наявність вільних економічних і офшорних зон.

- Стан фінансово-кредитної системи: Інвестиційна діяльність банків, її рівень. Діяльність банків як інвесторів. Рівень розвитку і функціонування пара банківської системи.

- Рівень розвитку продуктивних сил: Структура виробничого потенціалу. Інвестиційна  при-вабливість регіонів та галузей. Інвестиційна діяльність міжгалузевих корпорацій.

- Рівень розвитку інвестиційної сфери: Рівень розвитку будівельного комплексу. Система матеріально-технічного забезпечення інвестицій. Умови комплектації галузі вітчизняним та імпортним обладнанням

   Україна тільки но входить до системи світового економічного простору й від того, як цей процес буде відбуватися залежить подальший економічний і соціальний розвиток держави як органічної підсистеми світової економіки. Сьогоднішнє становище нашої країни у світових господарських зв'язках характеризується непідготовленістю її економіки до високоефективних форм зовнішньоекономічного співробітництва. Поки що для України характерним є поставка, збут та посередництво в сфері зовнішніх зв'язків. Між тим, у світовому економічному співробітництві поруч із торгівлею все більшого значення набувають науково-технічний й інвестиційний напрямки.

  Міжнародні інвестиції - це довгострокове вкладення міжнародного капіталу в економіку країни у вигляді створення філій, дочірніх компаній, спільних підприємств і просто у вигляді участі в капіталі. В залежності від ступеню реального здійснюваного контролю за діяльністю створених підприємств іноземні інвестиції мають як зазначалось вище дві форми - прямі й портфельні (ПІІ).

 Інвестування має велике значення для обох країн: експортери капіталу отримують прибуток, який вивозять з країни, або використовують для інвестицій на місці. Імпортери капіталу мають можливість ефективно і раціонально використовувати зовнішні джерела коштів і технологій національних інтересах. ПІІ суттєво впливають на трансформацію економіки країн, у яких відбувається перехід до ринкових відносин, становлять реальний шлях використання та впровадження сучасної техніки та методів управління.

  Необхідно зазначити, що значне прискорення темпів зростання ПІІ - одна з визначаль-них характеристик інтенсифікації глобалізаційних процесів, транснаціоналізації системи міжнародних фінансів. Лише в період від 1990 до 2003 року загальний обсяг ПІІ в світовій економіці зріс з 1954 млрд. до 7123 млрд. дол. До того ж ця динаміка супроводжувалася розширенням потоків іноземних портфельних інвестицій і загалом випереджуючим зрос-танням обсягів зовнішньої торгівлі. Важливо враховувати: темпи відповідного зростання ПІІ істотно перевищують кумулятивні (внутрішні + зовнішні) вкладення в основний капі-тал, що прийнято вважати одним із найважливіших індикаторів інтернаціоналізації відтво-рювальних процесів. Якщо 1999 року частка ПІІ в загальному обсязі капіталовкладень у світі становила 4,3%, то в 2003-му -10,1%.

 Не можна сказати, що в попередні роки наша країна цілком випадала з цього процесу. Якщо на кінець 1999 р. ПІІ в Україну дорівнювали 2,8 млрд. дол., то на 1 липня 2005 р. - 9,1 млрд. Лише за один 2004 р. їхній обсяг зріс на 1930,3 млн. дол. (23%). Однак ці показники істотно поступаються динаміці ПІІ в країнах Центральної та Східної Європи (ЦСЄ). 2004 року в загальному обсязі капітальних інвестицій в Україні ПІІ становили лише 3,6%, тоді як у країнах ЦСЄ - близько 15%. Лідером серед тамтешніх країн є Чехія, де на душу населення припадає 2,6 тис. дол. ПІІ, тоді як у Польщі - 1,2 тис, а в Україні - лише 192 дол. Ці показники у пропорційному відношенні сьогодні є не набагато кращими.

Складові елементи інвестиційного ринку –   ІНВЕСТИЦІЙНИЙ РИНОК  –  має дві складові:

- Ринок об’єктів реального інвестування, містить: Ринок прямих капітальних вкладень; Ри-нок об’єктів приватизації; Ринок нерухомості; Ринок інших об'єктів реального інвестування.

- Ринок інструментів фінансового інвестування, містить: Фондовий ринок; Грошовий ринок.

В Україні іноземне інвестування є одночасно і економічною і політичною проблемою. Інвесторів в Україні приваблюють:

-    вигідне географічне положення;

-    потенційно великий ринок;

-    висока кваліфікація робочої сили та її відносна дешевизна;

-    низький курс національної валюти;

-    можливість вивозу прибутку.

Причини, які перешкоджають інвестуванню в Україну:

-    прив'язаність української економіки до колишніх республіках СРСР;

-    незбалансованість економіки;

-    нерозвинена інфраструктура;

-    не конвертованість національної валюти;

-    недостатньо гнучка податкова система;

-    низька культура праці;

-    невідповідність управлінських форм світовим;

- економічна і політична нестабільність, що зумовлює відповідні ризики.

 Шляхи розв'язання проблем:

-    утворення сприятливого інвестиційного клімату (податкові пільги, правове забезпечення інвестицій);

-    сприяння інвестицій у провідні галузі промисловості;

-    розвиток системи страхування іноземних фірм;

-    активна роль держави в запобіганні та компенсації можливих негативних соціальних наслідків реалізації інвестиційних проектів в Україні;

-    створення умов для активізації вітчизняного бізнесу;

-    поглиблення ринкових реформ;

-   удосконалення існуючого законодавства в галузі «Зовнішньоекономічна діяльність» та забезпечення контролю за його дотриманням.

В Україну інвестиції здійснюють такі групи - транснаціональні корпорації (головне завдання яких полягає у розширенні своїх представництв), середні та невеликі фірми (які знаходяться в скрутному фінансовому становищі, прагнучі швидко отримати надприбуток або відмити незаконні гроші на українському ринку), власники венчурних капіталів.   

 Середня сума внесків іноземних інвесторів незначна, великі інвестори прийдуть до України тоді, коли будуть створені належні умови і гарантії їх нормальної роботи та буде  розроблена надійна система страхування іноземних інвестицій.

 Слід зауважити також наступне. Коментуючи наслідки світової фінансової кризи журнал, Тhe Financial Times зазначив: «Значення прямих іноземних інвестицій у розвитку економік, які формуються, важко переоцінити. Однак спрощений підхід до цієї проблеми може мати фатальні наслідки. Лише підготовлені та майстерні навігатори зможуть вести свій корабель у цьому океані».

В контексті викладеного,  порівняльні особливості залучення іноземних інвестицій прямих  і портфельних (ПІІ) у нац. економіку (у формі табл) такі:

_____________________Недоліки______________________

І. Підприємства з ПІІ, як канали передачі технологій, часто стають закритими анклавами у національній економіці і слабо пов'язані з іншою її частиною, на яку падають витрати по забезпеченню функціонування анклавів.

2. Цілі інвестора можуть не збігатись з національними, може мати місце дискримінація національного сектора, посилюючись правовими заходами макроекономічного стимулювання.

3. Приймаюча країна майже не бере участі у створені нової технології, а отримує кінцевий результат. Передача частки науково-дослідних робіт має місце переважно у низько технологічних галузях.

4. ПІІ можуть: а)вступати в угоду з діючою на місцевому ринку монополією, (олігополією), що не зацікавлена "збивати ціни"; б)стримувати національне підприємництво, поглинаючи фінансові накопичення (національні, іноземні)

5. Відтік коштів через репатріацію прибутку від ПІІ перевищує величину первинних вкладів.

6. Нерегульований розвиток підприємств з ПІІ може підсилити соціальне розшарування, маргіналізацію країни та її громадян.

7. ПІІ можуть бути носієм "імпортованої" інфляції, дезорганізуючи кредитно-грошовий механізм приймаючої країни.

_____________________Переваги______________________

1. Імпорт прямих інвестицій веде до збільшення виробничих потужностей і ресурсів; сприяє поширенню передової технології, управлінського досвіду, підвищенню кваліфікації трудових ресурсів.

2. З'являються не тільки нові матеріальні, фінансові ресурси, а мобілізуються і більш продуктивно використовуються вже наявні ресурси.

3. Прямі інвестиції можуть сприяти розвитку національної науково-дослідної бази.

4. Стимулюється конкуренція і пов'язані з нею позитивні явища: підрив позицій місцевих монополій, зниження цін і підвищення якості продукції, що заміщає імпорт та застарілі вироби місцевого виробництва.

5. Збільшення надходження у вигляді податків на діяльність міжнародних спільних підприємств.

6. За умов слабкого контролю у використанні державних позик інвестиційні ризики переносяться на іноземних інвесторів, які самостійно вирішують самоокупність.

7. Імпорт капіталу для країни з пасивним сальдо балансу по поточних операціях є покриттям дефіциту.

Ці особливості нейтралізує процес міжнародної інвестиційної взаємодії (див. наступний Додат. до Лекції 9)


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

53973. Основные этапы развития научных представлений о культуре. Актуальность культурологических исследований 37.5 KB
  Традиция исследования феномена, называемого культурой, насчитывает многие столетия. В философии Древнего Мира значительное место занимает рассмотрение проблем морали, религии, искусства, бытия личности; в античной философии появился термин «культура».
53974. Lesen 256 KB
  Wir beginnen unsere Stunde. Aber ich möchte sagen, dass wir heute eine ungewöhnliche Stunde haben. Wir haben heute viele Gäste. Das sind Deutschlehrer und ich möchte meine geehrte Kolegen herzlich in unserer Schule begrüßen. Unser heutiges Thema heißt...
53975. Lesen. Unsere beliebten Buchhelden 65.5 KB
  Heute sprechen wir zum Thema „Lesen. Unsere beliebten Buchhelden“. Wir werden lesen; hören, verschiedene Testaufgaben machen, über unsere beliebten Buchhelden erzählen.
53976. Леся Українка – геніальна донька українського народу. Життя і творчість великої поетеси. Л.Українка «Давня весна» 1.03 MB
  Ми будемо говорити про життєвий і творчий шлях письменниці, яку знає і шанує весь світ. Саме ім’я Леся Українка – наче символ України. Воно викликає в нас світлі почуття радості від зустрічі з талановитою людиною, яка настільки любила свій народ, що взяла собі псевдонім Українка.
53977. Career Prospects 54 KB
  Think about the generations and to say we want to make it a better place for our children and our children's children. So that they know it's a better world for them; and think if they can make it a better place.
53978. Mother’s Day 64.5 KB
  Tape recorder, cassette, large sheet of plain paper for each group, card in a form of sun, photos of kids and their mothers, poster with the quiz, pictures of famous people, cards with sayings and proverbs.
53979. Розвиток мовлення. Переказ 57.5 KB
  Мета: вчити учня розповідати в усній і писемній формі про те, що бачив, про що читав, що знає, добирати для розповіді найбільш вдалі слова, удосконалювати навички використання іменників різних відмінків у зв’язному мовленні.