17557

Міжнародні організації, курс лекцій

Конспект

Международные отношения

Міжнародні організації – об’єднання суверенних держав, установ, фізичних осіб, заснованих на базі міжнародних договорів і статутів для виконання певних цілей. Мають постійно діючі органи.

Украинкский

2014-12-18

541.5 KB

14 чел.

РОЗДІЛ 1. МІЖНАРОДНІ ОРГАНІЗАЦІЇ В СИСТЕМІ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН

Міжнародні організації – об’єднання суверенних держав, установ, фізичних осіб, заснованих на базі міжнародних договорів і статутів для виконання певних цілей. Мають постійно діючі органи.

Утворення міжнародних організацій є об’єктивним наслідком процесу розвитку світового суспільства. Серед чинників, що ведуть до їхнього виникнення, основні: міжнародний поділ праці, міжнарод-на економічна інтеграція, політичні стосунки між країнами, глобалі-зація міжнародних відносин.

Кожна міжнародна організація виконує певні функції: регулювальну, контрольну, координаційно-інформаційну, консультативну. Пріоритетна щодо форм і методів роботи організації функція визначає характер її діяльності.

Мета міжнародних організацій – координація дій суб’єктів світового господарства, тобто процес погодження певних параметрів національних економічних політик з метою впливу на функціональні зв'язки між ними.

Залежно від кількості сторін, які беруть у цьому участь, координація міжнародної економічної діяльності може бути двосторонньою (білатеральною) та багатосторонньою.

Координація економічної політики залежно від засобів здійснення може бути двох видів: дискретна та інституціональна.

Інституціональна координація відбувається на підставі визначеного інституту, тобто з використанням встановлених уже законів, правил, норм, звичаїв та практики, організаційних структур. Отже, в поняття «міжнародні інститути» входять дві складові:

  1.  організаційні структури, тобто самі міжнародні організації, установи, конференції тощо;
  2.  сукупність законів, норм, правил, угод тощо.

При цьому міжнародні організації є водночас і продуцентами, й користувачами сукупності законів та норм.

У зарубіжній літературі часто використовується термін «міжнародний інститут» у трьох значеннях:

  •  міжнародної конференції (конгресу);
  •  міжнародної комісії (комітету);
  •  міжнародної організації.

Усі ці установи, безумовно, мають спільні риси: міжнародна сфера діяльності, міжнародний характер компетенції та відповідний механізм здійснення регулювання міжнародних відносин. А відрізняються вони своїм місцем та правовим станом у системі міжнародних відносин. Міжнародні конференції та міжнародні комісії, як правило, не є суб'єктами міжнародного права, а міжнародні організації — так.

Міжнародні конференції є тимчасовими інститутами, діяльність яких не регулюється міжнародно-правовими нормами через відсутність міжнародної правосуб'єктності. Робота конференцій проводиться за власними правилами процедури і регулюється тимчасовими організаційними структурами.

Міжнародні комісії та комітети створюються зазвичай на основі міжнародної угоди, їхня діяльність має постійний характер, вони формують певні механізми для її забезпечення, а тому більше, ніж конференції, схожі на міжнародні організації.

Основними критеріями типології міжнародних організацій є:

  •  членство суб'єктів міжнародних відносин і юридичний статус організації;
  •  географічне поширення;
  •  функціональна спрямованість;
  •  характер діяльності.
  •  За складом членів і юридичним статусом організації поділяються (на міждержавні і неурядові.

Міждержавні організації створюються на основі офіційних урядових угод між країнами. Якщо угода укладається тільки між двома державами, то такі міждержавні угоди називаються двосторонніми або білатеральними; вони ще не формують організацію у звичайному розумінні. Якщо узгодження є багатостороннім, то дії країн носять інституційний характер і організація формується як інституційна одиниця міжнародних відносин.

Неурядові організації створюються на основі індивідуального або колективного членства суб'єктів, які не є офіційними представниками своїх урядів. Уряд не несе відповідальності за дії свого громадянина – члена неурядової організації. Найвідоміші з них — Міжнародна торговельна палата, Спілка міжнародних ярмарків, Міжнародний кооперативний альянс, Світова конфедерація праці.

  •  За географічним поширенням міжнародні організації поділяються на глобальні та регіональні.

 Глобальні організації об'єднують країни або інші суб'єкти незалежно від того, де, в якій частині світу вони знаходяться.

Регіональні міжнародні організації об'єднують країни, розташовані в якомусь певному регіоні, як правило, компактно, в територіальній близькості.

  •  За функціональною спрямованістю організації поділяються на організації загальної компетенції і спеціальної компетенції.

Організації загальної компетенції у своїй діяльності охоплюють широке коло проблем і напрямків.

До організацій спеціальної компетенції відносяться міжнародні організації, в яких одна з функцій є головною, пануючою, а решта (якщо вони є) – допоміжні.

  •  За характером діяльності міжнародні організації поділяються на універсальні, політичні, економічні, гуманітарні, культурно-просвітницькі, оборонні та інші. Характер організацій тісно пов'язаний з функціями, які вони виконують, особливо з домінуючою.

Універсальною міжнародною організацією є ООН, яка виконує функції регулювання й нагляду в найважливіших сферах людської діяльності. До універсального типу наближається Європейський Союз, в діяльності якого різноманітні економічні функції доповнились політичними (спільне громадянство, узгоджена зовнішня політика, спільний парламент тощо).

Політичні організації сполучають країни, для яких політична мета об'єднання має визначальних характер.

Організації військового, або оборонного, характеру тісно пов'язані з політичним типом організацій.

  •  За умовами участі в членстві міжнародні організації поділяються на відкриті й закриті.

До відкритих організацій може увійти кожна (держава, яка поділяє принципи й статут організації. До закритих організацій нових членів приймають тільки по запрошенню засновників організації.

У системі міжнародних організацій велика частка належить економічним організаціям. Міжнародні економічні організації поділяються, в свою чергу, на загальноекономічні і спеціалізовані.

Загальноекономічні займаються широким спектром економічних проблем.

Спеціалізовані економічні організації зосереджують увагу на більш вузькому колі проблем; проте багатьом з них відведена суттєва роль в міжнародній економіці.

Економічні організації, що утворились внаслідок регіональних інтеграційних процесів, поділяються також за ступенем інтеграції. Основні типи інтеграційних об’єднань, або щаблі регіональної економічної інтеграції, такі: зона торговельних преференцій, зона вільної торгівлі, митний союз, спільний ринок, економічний і валютний союз, політичний союз.

Зона торговельних преференцій – перший щабель інтеграції. На цьому етапі держави, що входять в зону, лібералізують між собою торгівлю лише обмеженою кількістю товарів, надають одна одній деякі пільги.

Зона вільної торгівлі відрізняється тим, що держави-учасниці усувають існуючі між ними торговельні бар'єри, мито скасовується на більшість товарів. Але відносно третіх держав, що не входять в зону, кожний член провадить самостійну митну політику.

Митний союз передбачає усунення митних тарифів в торгівлі між учасниками, а також формування спільної митної політики щодо третіх країн; це означає, що всі члени союзу встановлюють однаковий рівень тарифів в торгівлі з іншими державами.

Спільний ринок – це вже високий рівень інтеграції. Не тільки товари просуваються без перешкод крізь кордони: знято бар'єри для руху робочої сили, послуг, капіталів. Швидко розвиваються і поглиблюються інтеграційні зв'язки, здійснюється спільна, узгоджена економічна політика.

Економічний союз завершує структурну побудову економіки організації як єдиного інтеграційного об'єднання. На цьому етапі здійснюється єдина валютна політика, запроваджується спільна валюта, створюється єдиний емісійний центральний банк. На цьому етапі знаходиться Європейський Союз з 1992 р. (після укладання Маастрихтської угоди). Логічним завершенням повної економічної інтеграції має стати політичний союз, на порозі якого стоїть ЄС, і який вже частково реалізується.

Умовно можна виокремити п'ять основних стадій виникнення та розвитку міжнародних організацій:

  1.  Епоха рабовласницьких держав.
  2.  Період феодальної роздробленості.
  3.  Епоха великих географічних відкриттів, промислових революцій та формування світового ринку.
  4.  Період між Першою та Другою світовими війнами.
  5.  Сучасний етап.

Епоха рабовласницьких держав. Ще в IV—VI ст. до н.е. у Стародавній Греції існувало два типи міжнародних інститутів — сіммахії та амфіктіонії. Сіммахії – це союзи (коаліції) держав, які мали спільні військово-політичні цілі. Амфіктіонії були релігійно-політичними союзами племен та міст зі спільним святили щем, скарбницею, правилами ведення війн.

Період феодальної роздробленості характеризується тим, що об'єднання постійно ворогуючих між собою держав формувалися переважно під час виникнення загрози з боку сильнішого спільного ворога (наприклад, половці та монголо-татари для феодальної Русі).

Третій етап розвитку характеризується появою цілої низки організацій, яким були притаманні риси сучасних міжнародних установ: узгоджені цілі, постійний орган, порядок роботи тощо. Стабільне зростання кількості міжнародних організацій з середини XIX ст. пов'язане з розвитком зв'язку, транспортної мережі, фінансів, міжнародної торгівлі. У цей час з'являються такі організації, як Дунайська комісія (1856 р.), Всесвітній поштовий союз (1874), Європейська конференція з розкладів пасажирських потягів (1874), Міжнародний телеграфний союз (1875), Міжнародний союз з охорони промислової власності (1883) та ін.

Період між Першою та Другою світовими війнами ознаменований появою першої у світі міжнародної організації універсального типу з широкою (неспеціалізованою) компетенцією — Ліги Націй.

Сучасний етап розвитку МО починається з 1945 року. Йому властиві такі риси:

  •  збільшення впливу міжнародних організацій на відносини між країнами, зокрема економічні;
  •  посилення ролі недержавних організацій у вирішенні світових проблем (через систему консультацій);
  •  створення і функціонування універсальної організації глобального типу – Організації Об'єднаних Націй;
  •  утворення інших функціональних організацій глобального типу – Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Генеральної угоди з тарифів та торгівлі; Всесвітньої торговельної організації;
  •  формування   мережі   міжнародних  організацій   наднаціонального типу, які забезпечують діяльність регіональних інтеграційних угруповань на інституційні основі;
  •  посилення позиції ООН завдяки створенню системи «спеціалізованих установ» у складі шістнадцяти міждержавних організацій;
  •  розширення сфери діяльності міжнародних організацій;
  •  значне збільшення кількості як міждержавних, так і недержавних міжнародних організацій.

Початок формування цілісної системи міжнародних організацій припадає приблизно на середину ХІХ сторіччя. Відтоді й до нашого часу можна виокремити такі основні етапи розвитку системи:

І етап (середина ХІХ ст. – середина 40-х років ХХ ст.) – становлення системи міжнародних організацій.

ІІ етап (середина 40-х років – кінець 50-х років ХХ ст.) – формування системи Об’єднаних Націй.

ІІІ етап (кінець 50-х років – кінець 80-х років) – активізація процесів створення міжнародних регіональних організацій;

ІV етап ( з початку 90-х років) – трансформація характеру діяльності міжнародних інституцій внаслідок розпаду світової соціалістичної системи.

Етапи розвитку міжнародних економічних організацій

І етап (1945 – кінець 50-х років) створення міжнародного валютного фонду, міжнародного банку реконструкції та розвитку, ГАТТ.

ІІ етап (60-ті роки) – Поява трьох світових центрів: Європа, США, Японія.

ІІІ етап (70-ті роки) – розвалилась національна система. Посилився взаємозв’язок і поширилися протиріччя між розвинутими країнами і тими країнами, що розвивається. Утворення “Великої 7-ки”.

ІV етап (останні 20 років) – найбільший ступінь інтеграції; вдосконалення раніше створених організацій.

На зламі ХІХ-ХХ століть в динаміці розвитку системи міжнародних організацій досить чітко проступають такі тенденції:

  •  суттєво зростає вплив розвинених країн, в першу чергу, "Великої сімки", на функціонування найважливіших світових організацій; особливо це відчувається стосовно діяльності МВФ, Світового банку, Світової торговельної організації,
  •  значно активізується НАТО; організація не тільки розширюється територіально, але й присвоює собі функції, які раніше належали тільки Раді Безпеки ООН (посилка військ в країни, що не є членами НАТО);
  •  відповідно (і дещо несподівано) знижується авторитет ООН, яка дещо втрачає свою вагу у вирішенні найактуальніших проблем людства;
  •  Європейський Союз вже однозначно перетворюється на центр тяжіння в європейському інтеграційному процесі і, очевидно, невдовзі пошириться на всю Європу;
  •  аналогічну роль може викопати НАФТА щодо країн Латинської Америки і Карибського басейну;
  •  на основі Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АПЕК) формується потужне економічне угрупування, яке згодом може стати центром інтеграційного тяжіння на великому територіальному просторі; вже сьогодні сукупний ВНП країн цієї організації становить 56 % від світового обсягу;
  •  у межах СНД виокремлюються локальні угрупування з більш активним характером співробітництва: Росія – Білорусь; Росія – Киргизія – Узбекистан – Таджикистан; Україна – Грузія – Азербайджан; поки що неясно, чи вони стануть осередками оптимізації інтеграційних процесів на просторі Співдружності, чи, навпаки, призведуть до його подрібнення і трансформації у нові організації.

Місце України в системі міжнародних відносин визначається її геополітичним положенням, економічним потенціалом і зовнішньою політикою. Україна є найбільшою за територією (603,7 тис. кв. км) суто європейською державою. За чисельністю населення вона посідає п'яте місце в Європі, поступаючись ФРН, Франції, Великобританії та Італії. Розташована у центральній частині Європи. Межує з Молдовою, Румунією, Угорщиною, Словаччиною, Польщею, Білоруссю, Росією. Має вихід до Чорного моря. Від СРСР Україна успадкувала значний економічний потенціал, більшу частину якого, щоправда, з різних об'єктивних і суб'єктивних причин — розрив господарських зв'язків з колишніми радянськими республіками, конверсія, невиважені реформи на догоду зарубіжним наставникам, розтягування загальнонаціонального надбання через недолугу приватизацію і навіть відверте його розкрадання високими посадовими особами держави, несприятливий інвестиційний клімат тощо — вже втрачено. В цілому географічне розташування, розміри території, чисельність населення, потенційні економічні можливості України дають їй змогу мати статус великої європейської держави з власною геостратегічною орієнтацією.

Виходячи з геополітичного положення України, можна виокремити декілька можливих варіантів її зовнішньополітичної стратегії: 1) орієнтація на інтеграцію в євразійський простір; 2) орієнтація на інтеграцію в європейські та євроатлантичні структури (ЄС і НАТО); 3) обрання самобутнього шляху розвитку, обмеження впливів Росії і країн Заходу на визначення політики України; 4) балансування між Заходом і Росією, використання переваг співробітництва на євразійському і західному просторах.

Досить привабливою для України є орієнтація на інтеграцію до Європейського союзу та НАТО. Вступ до ЄС дав би Україні змогу використовувати сприятливі можливості міжнародного поділу праці, піднятися до рівня економічного, соціального й демократичного розвитку передових європейських країн. Інтеграція до НАТО слугувала б зміцненню безпеки України. НАТО обстоює принципи стабільності й недоторканності кордонів держав-членів, гарантує їм територіальну цілісність, що особливо важливо для України з огляду на наявність певних територіальних претензій до неї з боку окремих політичних сил деяких держав-сусідів. Однак через свою відсталість Україна не готова до вступу в ці організації в економічному, соціальному, політичному і воєнному відношенні. Близької перспективи такого вступу немає. Можливі лише партнерські відносини. Крім того, зближення України з НАТО наштовхується на рішучий спротив Росії, яка вбачає у цьому загрозу своїй безпеці.

Вихідними засадами зовнішньої політики є національні інтереси України, до яких належать: гарантування суверенітету, державної незалежності, самостійності; підтримання територіальної цілісності й непорушності кордонів; досягнення надійної безпеки в усіх її вимірах: воєнно-політичному, економічному, гуманітарному тощо/

Як член ООН Україна бере активну участь в роботі її спеціалізованих установ, миротворчих заходах. З метою виходу з економічної кризи і реформування економіки вона активно співпрацює з такими спеціалізованими валютно-фінансовими установами ООН, як Міжнародний валютний фонд і Міжнародний банк реконструкції і розвитку. В роки незалежності Україна стала повноправним членом низки впливових європейських міжнародних організацій — Ради Європи, Організації з безпеки і співробітництва в Європі, Центральноєвропейської ініціативи — регіонального об'єднання країн Центральної і Східної Європи. Стратегічною метою України є вступ до Європейського союзу.

Відносини України, як і низки інших центрально- і східноєвропейських держав, з НАТО здійснюються на основі програми «Партнерство заради миру», прийнятої цією організацією і підписаної відповідними державами. У межах програми відносини з Україною мають характер «особливого партнерства», яке визнає міжнародну вагомість України та її безперечний потенціал у європейській безпеці. У 1997 р. в Києві було відкрито Інформаційний центр НАТО, призначення якого полягає в тому, щоб оперативно надавати достовірну інформацію про цю організацію. У цьому ж році було підписано «Хартію про особливе партнерство між НАТО й Україною», в якій, зокрема, задекларовані гарантії безпеки України в новій системі європейського порядку. Однією з форм партнерства є проведення спільних військових навчань, у тому числі на території України.

Україна підтримує дружні стосунки, намагається розвивати взаємовигідне співробітництво з усіма державами, що утворилися на теренах колишнього СРСР, державами-сусідами. Вона стала одним із засновників у 1993 р. Парламентської асамблеї чорноморського економічного співробітництва, до складу якої входять одинадцять країн цього регіону.

.  РОЗДІЛ 2. МЕХАНІЗМ ФУНКЦІОНУВАННЯ МІЖНАРОДНИХ

ОРГАНІЗАЦІЙ

Міжнародне право – це сукупність принципів і норм, що регулюють відносини між його суб’єктами.

Нормативна база складається із прав та обов’язків міжнародного права. Норми міжнародного права окреслюють «межі дозволеного» в міжнародних відносинах, встановлюють своєрідні правила поведінки для суб’єктів, в тому числі для міжнародних організацій.

Міжнародні правові норми утворюються на основі узгоджень між учасниками міжнародних відносин. Якщо угода офіційно декларується суб’єктами, то така норма називається договірною; якщо ж норму не декларують, але мають її на увазі і не заперечують, то її називають міжнародним звичаєм.

Договори бувають двосторонніми й багатосторонніми, залежно від числа учасників. Звичайно договори, на основі яких утворюються міжнародні організації, є багатосторонніми.

Міжнародні звичаї – це норми, що формуються внаслідок довгострокової практики міжнародних відносин. Звичаї можуть встановлюватися на основі постанов міжнародних судових організацій, офіційних заяв голів держав або урядів, національного законодавства держав.

Джерелами права міжнародної організації є:

  •  статути або угоди про їх створення;
  •  домовленості щодо регламенту, правил процедури;
  •  окремі акти, які встановлюють статус персоналу;
  •  домовленості з урядами країн перебування; угоди з іншими міжнародними організаціями.

Правові норми, пов'язані з діяльністю міжнародних організацій, умовно можна поділити на три групи:

1. «Внутрішнє право» («власне право») — норми, які регламентують діяльність самих міжнародних організацій, визначають характер функцій та правовий стан різних категорій персоналу, регулюють порядок вирішення майнових, фінансових та інших питань.

2. «Зовнішнє право» – це норми, які фіксують місце міжнародної організації в загальній системі міжнародних відносин. Іншими словами, це правовий інструмент, за допомогою якого міжнародна організація забезпечує свій статус у конкретних умовах її місцеперебування, зв'язки з державами та іншими міжнародними і національними організаціями.

3. Частиною правових норм, що становлять правову основу діяльності міжнародної організації, можуть бути норми, які забезпечують участь деяких організацій у процесі міжнародної нормотворчості.

Кожна міжнародна міжурядова організація створює власну правову систему.

  •  Залежно від розподілу повноважень між міжнародною організацією і її державами-членами фахівці виділяють такі типи міжнародних організацій:

1) міжурядові організації, що виконують координуючі функції;

2) міжнародні організації, що виконують окремі наднаціональні функції;

3) повністю наднаціональні організації.

В організаціях першого типу перерозподілена компетенція залишається спільною для держави й організації. В організаціях другого типу конкретні питання передаються виключно у ведення міжнародної організації. Основними особливостями повністю наднаціональної міжнародної організації є:

  1.  право міжнародної організації на втручання в питання, що знаходяться в межах внутрішньої компетенції держави згідно з її конституцією;
  2.  повноваження організації на створення з метою регулювання таких питань:
    •  правил, обов'язкових для держав-членів;
    •  механізмів контролю і примусу до дотримання цих правил.
  3.  покладання широких повноважень з визначення правил і налагодження контролю за їх дотриманням на непредставницькі органи, тобто міжнародних службовців;
  4.  право організації своїми рішеннями зобов'язувати й уповноважувати фізичних і юридичних осіб держав-членів.
  •  Термін «рішення міжнародної організації» має загальне значення. В статутах організацій зазвичай розкривається його суть та обирається конкретна правова форма; постанова, рекомендація, рішення, резолюція, висновок, звернення тощо.

Крім того, рішення міжнародних організацій можуть бути класифіковані за такими критеріями:

за юридичною силою:

  •  обов’язкові; необов’язкові;

за адресатом:

  •  зовнішні; внутрішні;

за географічною спрямованістю:

  •  національні; регіональні; глобальні;

за методом їх прийняття:

  •  прийняті одностайно; прийняті більшістю голосів; прийняті на основі консенсусу; прийняті зваженим голосуванням ;

за сферою питань, до яких належить рішення:

  •  процедурні; з питань суті діяльності.

Основними етапами процедури прийняття рішень є:

  1.  постановка питання;
  2.  розгляд питання та розробка рішення;
  3.  прийняття рішення (голосування, консенсус).

У практиці діяльності міжнародних організацій існує чотири методи прийняття рішень: одностайний, мажоритарний (за більшістю голосів), консенсусний, метод «зважених» голосів.

У загальному розумінні одностайність – це позитивне голосування всіх без винятку за запропоноване рішення. У статутах міжнародних організацій цей метод конкретизується, що призвело до появи понять «абсолютна одностайність», «відносна одностайність», «кваліфікована» одностайність та «одностайність зацікавлених сторін (членів)».

Абсолютна одностайність – позитивне голосування всіх членів міжнародної організації. При цьому рішення не може бути прийняте, якщо один з членів організації був відсутній або утримався від голосування. Відносна одностайність – позитивне голосування членів міжнародної організації, за якого голоси тих, хто утримався, не беруться до уваги під час визначення результатів голосування (рішення можна прийняти одностайно навіть голосами меншості). “Кваліфікована” одностайність (одностайність великих держав) – діючий у Раді Безпеки ООН принцип голосування, який передбачає одностайність не всіх членів Ради, а тільки її постійних членів – Росії, США, Франції, Великобританії та Китаю. Одностайність зацікавлених сторін – позитивне голосування тільки зацікавлених сторін, тобто тих, кого це питання без посередньо стосується.

Мажоритарний метод, тобто прийняття рішень за більшістю голосів, також має різновиди:

  •  абсолютна (проста) більшість – прийняття рішень абсолютною більшістю в 50 % голосів плюс один голос від загальної кількості членів організації, або 50 % голосів плюс один голос від загальної кількості присутніх, які беруть участь у голосуванні;
  •  “кваліфікована” більшість – прийняття рішень визначеною статутом організації кваліфікованою більшістю (наприклад дві третини) голосів.

За використання мажоритарного методу обов'язково обговорюються наслідки голосування для меншості – обов'язок виконувати ці рішення або можливість діяти самостійно.

Консенсусний метод прийняття рішень з'явився в практиці передусім неурядових міжнародних організацій в середині 60-х років. Найчастіше під консенсусом розуміють такий метод розробки і прийняття рішень, коли не виникає заперечень з боку хоча б одного члена організації проти прийняття конкретного акта або документа. Отже, консенсус – це:

  •  процес досягнення спільного рішення через розробку попередньо погодженого погляду;
  •  процедура прийняття рішення без голосування і за відсутності у більшості випадків формально внесених заперечень.

«Зважене» голосування – метод прийняття рішень, за якого члени організації мають неоднакову кількість голосів залежно від зазначених у статуті показників (критеріїв): участь у фінансуванні організації, економічний потенціал, обсяг зовнішньої торгівлі тощо.

Процес прийняття рішення закінчується процедурою, після якої рішення юридично визнається прийнятим або відхиленим. Для цього використовуються спеціальні технічні процедури прийняття рішень.

Акламація – прийняття або відхилення рішення без голосування, на основі реакції учасників (вигуків, реплік тощо).

Голосування як процес виявлення думки (ставлення) при вирішенні питань у міжнародних організаціях буває просте і поіменне.

Просте голосування (тобто без фіксації позиції голосуючої сторони) може провадитись таємно чи відкрито. Просте таємне голосування, засноване на використанні анонімних анкет, дозволяє повністю зберегти в таємниці позицію члена організації з даного питання. В результатах простого відкритого голосування також не фіксується, якому членові організації належить «за» чи «проти».

Поіменне голосування, як правило, провадиться в таких випадках: для вирішення спірних питань; для вирішення питань, що мають принциповий характер; для здійснення морального тиску на іншу сторону.

Шляхом листування – передбачає отримання письмових відповідей на попередньо розіслані листи-анкети. Цим прийомом, як правило, користуються недержавні організації та невеликі організації країн, що розвиваються.

Консенсус як технічний прийом прийняття рішень складається з таких дій: зачитується вголос погоджений текст документа, констатується відсутність заперечень, рішення оголошується прийнятим.

Звичайно цілі МО поділяються на головну і підпорядковані.

Головна мета організації визначає, для чого, власне, її засновники вирішили згуртуватись.

Підпорядковані цілі конкретизують головну мету, більш чітко визначаючи сферу діяльності організації.

Цілі міжнародної організації, а також принципи її діяльності записуються в Статуті, який являє собою установчий документ. Всі члени організації повинні в своїх діях дотримуватися основних положень Статуту.

Цілі організацій в значній мірі окреслюють рамки її компетенції. Компетенція організації – це об'єкт, сфера предметної діяльності. коло проблем, якими вона буде займатись. Окрім цього, в поняття компетенції входить комплекс повноважень, якими організація наділяється для виконання своїх функцій.

  •  Залежно від кола проблем, якими займаються організації, вони поділяються на організації загальної компетенції й організації спеціальної компетенції.

Діяльність організацій загальної компетенції охоплює велику кількість сфер міжнародної  діяльності – економічну, політичну, культурну, екологічну, соціальну тощо.

Організації спеціальної компетенції мають вужчий діапазон і конкретніші напрямки діяльності.

Функції поділяються на :

Головна функція полягає у визначенні відповідності інтересів учасників організації її цілям. Регулюючі функції полягають у розробці стандартів поведінки членів організації, методів і форм досягнення цілей, а також у регулюванні відносин з іншими суб'єктами міжнародного права. Координуюча функція полягає в узгодженні інтересів і дій учасників організації. Це особливо важливо для організації універсального характеру, з широкими сферами діяльності, великою кількістю членів й різноманітністю цілей. Оперативні функції полягають у виконанні конкретної роботи організації відповідно до її завдань і компетенції. Контролюючі функції полягають у спостереженні за виконанням рішень організації, а також за розвитком ситуації в сфері її діяльності (моніторинг).

Функції організації тісно пов'язані з її організаційною структурою. Організаційна структура відрізняється ієрархічністю й субординацією, тобто визначаються органи вищі, виконавчі, допоміжні тощо.

  •  Органи міжнародної організації за функціональним принципом органи поділяються на вищі, виконавчі, допоміжні, контролюючі й адміністративні.

Вищі (головні) органи відають найважливішими сферами діяльності організації, приймають рішення з найважливіших питань, причому ці рішення остаточні. Вищий орган визначає загальну політику організації, її принципи; розглядає бюджетні й фінансові питання; має право переглянути й доповнити статут; приймає рішення щодо вступу нових членів до організації або виключення із її складу. Проте вищі органи не виконують оперативних функцій. Найчастіше до складу вищих органів входять представники усіх держав, і тоді такий орган називається пленарним.

Виконавчі органи впроваджують у життя рішення і постанови, що приймаються вищим та деякими іншими органами. Вони здійснюють оперативні функції і (за окремими винятками) не займаються законотворчою діяльністю. Виконавчі органи різних організацій мають специфічні назви і склад. Виконавчий директорат або просто Директорат. У цих організаціях виконавчий орган складається із представників не всіх держав (як у вищому органі), а із декількох обраних або призначених осіб. В такому разі ми маємо справу з органами з обмеженим складом. Найчастіше в таких органах представлені наймогутніші й найвпливовіші країни; поряд з цим, частина представників обирається (або призначається) за принципом "географічної справедливості": щоб дотримувалася рівновага між окремими континентами, регіонами, соціально-політичними групами країн.

Адміністративні органи також мають справу з виконанням по точних функцій. Але їхній ранг поступається рангові виконавчих органів. Адміністративні органи займаються повсякденною організаційною роботою, яка спрямована переважно на внутрішні справи організації. Найчастіше ці функції виконує секретаріат. У сферу його компетенції входить підготування документації до проведення конференцій та нарад; організація й проведення переговорів між організацією й іншими суб'єктами міжнародного права; організація технічної допомоги державам-членам; матеріально-технічне забезпечення організації.

Специфічним контролюючим органом є міжнародні суди. Вони не тільки розв'язують суперечки між членами організацій, але й слідкують за дотриманням норм і принципів поведінки, що записані в статуті.

Решта органів міжнародних організацій називається допоміжними. Кожен такий орган здійснює якусь одну, чітко визначену функцію. Назва "допоміжний" – досить умовна, бо часто функція, яку виконує орган, має важливе значення. Але ці органи не займаються правотворчою-діяльністю, в своїх діях вони підпорядковані вищому, а то й виконавчому органу.

  •  Виходячи з характеру членства, виокремлюються: міжурядові, міжпарламентські органи, органи, що скла даються з осіб в особовій якості, органи, що складаються із національних комітетів та груп.

Найпоширенішим типом органів за цією класифікацією є міжурядові органи. Вони складаються з осіб, призначених урядами держав-членів. Це можуть бути голови держав, голови урядів, міністри, дипломати.

Міжпарламентські органи складаються із депутатів, які або обираються населенням країн-членів у процесі загальних прямих виборів (Європейський парламент), або призначаються національними парламентами.

Особливістю міжпарламентських органів є те, що депутати в них гуртуються не за країнами, а за партійною належністю.

Органи з осіб особливої якості характерні здебільшого для неурядових міжнародних організацій. Такі органи складаються з фахівців високої кваліфікації, вчених, юристів, економістів, працівників культури тощо.

Органи з комітетів та груп характерні переважно для неурядових організацій.

РОЗДІЛ 3. МІЖДЕРЖАВНІ ЕКОНОМІЧНІ ОРГАНІЗАЦІЇ

Сутність міжнародних міждержавних організацій (МЕО) визначається офіційною участю в їхній діяльності держав та урядів, а також важливістю завдань, які вирішуються.

Уряди, як правило, розглядають членство в МО як один з головних засобів здійснення своєї зовнішньої політики, оскільки:

  •  в структурі МЗС усіх держав є відділи, які займаються співробітництвом з міжнародними організаціями;
  •  членські внески в міжнародні урядові організації становлять окрему статтю державних витрат на зовнішню політику;
  •  при багатьох урядових організаціях створені спеціальні постійні представництва держав.

Можна виділити два типи МЕО залежно від широти компетенції:

1) загальноекономічні – до них відносять ЄС, ОЕСР, Ліга Арабських держав (ЛАД), Економічна співдружність держав Західної Африки (ЕКОВАС), Латино-американська економічна система (ЛАЕС),  Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН), Азіатсько-Тихоокеанське економічне співтовариство (АТЕС).

2) галузеві організації, тобто працюють у певній сфері:

  •  в галузі промисловості та будівництва – ЮНІДО, ОПЕК, Європейське співтовариство з атомної енергетики (Євратом), Європейське об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС);
  •  в галузі сільського господарства – ФАО, Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку (МФСР);
  •  в галузі транспорту і зв’язку – Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО), Міжнародна морська організація (ММО), Організація співробітництва залізниць (ОСЗ), Європейське космічне агентство (ЕКА), Всесвітній поштовий союз (ВПС);
  •  в галузі фінансів і кредиту – МВФ, МБРР, Африканський банк розвитку, Банк міжнародних розрахунків (БМР);
  •  в галузі міжнародної торгівлі – СОТ, Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ), ГАТТ.

Функції МЕО – це сукупність дій і процесів діяльності, спрямованих на здійснення завдань організації.

Основна функція МЕО полягає в пошуку сфери спільних інтересів. Існують також спеціальні функції:

  •  регулююча – це встановлення для держав певних стандартів, норм, правил поведінки, які мають певне морально-етичне, юридичне чи інше значення;
  •  оперативна – реалізація за допомогою прийнятих рішень. Різновидом цієї функції є контрольна функція;
  •  інформаційна функція – надання членам інформації статей, коментарів, оглядів;
  •  консультативна – надання членам консультативних послуг..

МЕО створюються на основі узгодженого волевиявлення держав, зафіксованого в міжнародній угоді або в рішенні вже існуючої організації. Створення організації складається з таких процедур:

  1.  прийняття установчого документа;
  2.  формування структури;
  3.  скликання головного органу.

Установчі документи міжнародних організацій визначають їхню компетенцію, тобто об’єкт або сферу діяльності, та повноваження, необхідні для виконання завдань.

Формування структури міжнародної організації здійснюється спеціально створеними підготовчими органами на основі окремої міжнародної угоди або додатка до статуту організації, що створюється, або на основі резолюції іншої міжнародної організації. Ці документи визначають склад підготовчого органу, його компетенцію і функції, які полягають у розробці проектів правил процедури майбутніх органів організації, створенні штаб-квартири, складанні порядку денного для головних органів, підготовці документів і рекомендацій, що стосуються порядку денного.

Скликання головних органів і початок функціонування завершують процес створення міжнародної організації.

Сукупність органів міжнародної організації, з якої складається її організаційна структура, створюється на основі установчого документа міжнародної організації і наділяється відповідною компетенцією, повноваженнями і функціями. Для кожного органу визначається відповідна внутрішня структура, склад, порядок прийняття рішень, а в установчих документах вказується його правовий статус.

Міжурядові органи складаються з представників держав-членів, які мають повноваження діяти від імені своїх урядів. Міжпарламентські органи складаються з учасників, які або обираються населенням країн-членів шляхом загальних прямих виборів, або призначаються національними парламентами. Адміністративні органи складаються з посадових осіб, що перебувають на службі в міжнародній організації і підпорядковані тільки їй. Арбітражні, судові органи і комітети експертів складаються з осіб – спеціалістів, яким надані певні повноваження.

Сучасні міждержавні організації мають у своїй структурі три типи органів: вищі, виконавчі та адміністративні. У структурі окремих МЕО можуть працювати також комітети, комісії та юридичні органи.

Вищі органи міждержавних організацій мають сесійний характер, скликаються один-два рази на рік. Вирішують питання прийняття в організацію, ліквідації членства, формування виконавчих органів тощо.

Виконавчі органи мають постійний характер. Вони забезпечують безперервність роботи, контроль за виконанням рішень вищих органів, підготовку рішень, вирішують бюджетні питання тощо.

Адміністративні органи (секретаріати) повинні висвітлювати діяльність організації, організаційні конференції, звіти, публікації.

Основними міждержавними економічними організаціями є:

Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР); Європейський Союз (ЄС); Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ); Європейський економічний простір (ЄЕП); Центральноєвропейська ініціатива (ЦЄІ); Рада держав Балтійського моря (РДБМ); Співдружність Незалежних Держав (СНД); Організація Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС); Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН); Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво (АТЕС); Ліга арабських держав (ЛАД); Рада арабської економічної єдності (РАЕЄ); Карибське співтовариство і Карибський спільний ринок (КАРІКОМ).

Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) була створена в 1961 р. на основі Конвенції і в політичному, організаційному та юридичному сенсі стала наступницею Організації європейського економічного співробітництва, заснованої в 1948 р. для реалізації «плану Маршалла». Нині ОЕСР – єдина офіційна міжнародна економічна організація широкого профілю, яка об'єднує не тільки кількісно значну й відносно однорідну групу держав, а й практично всі розвинуті країни.

Згідно з Конвенцією щодо створення ОЕСР її основними цілями є: сприяння розвиткові світової економіки забезпеченням оптимального економічного розвитку зростання зайнятості і підвищення рівня життя за збереження фінансової стабільності держав-членів; стимулювання зростання економічного та соціального добробуту в регіоні ОЕСР шляхом координації політики держав-членів координація допомоги держав ОЕСР країнам, що розвиваються.

До складу організації входять 29 країн: Австралія, Австрія. Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Люксембург, Мексика. Нідерланди. Німеччина, Нова Зеландія, Норвегія, Польща, Португалія. Республіка Корея,  США, тощо

Фінансування організації здійснюється за рахунок внесків її членів. ОЕСР має офіційні відносини з багатьма міжнародними організаціями, зокрема з МОП, ЮНЕСКО. МВФ, СОТ, ЮНКТАД.  У рамках ОЕСР створено кілька автономних організацій: Міжнародне енергетичне агентство (1974 р.), Агентство з ядерної    енергії (1972 р.), Центр досліджень і нововведень у галузі освіти (1968 р.), Центр розвитку ОЕСР (1962 р.).

За час існування організації обсяг зовнішньої торгівлі її країн-членів збільшився більше ніж у 40 разів. Договір про створення Європейського Союзу (ЄС) було підписано в 1992 р. в Маастрихті (Нідерланди) керівниками держав і урядів 12 держав-членів Європейського співтовариства. 1 листопада 1993 р. договір набрав чинності. 2 жовтня 1997 р. була підписана Амстердамська угода, яку можна розглядати як удосконалений варіант раніше підписаної Маастрихтської угоди. Підписанню угод про ЄС передував досить тривалий процес побудови європейської інтеграційної моделі  і відповідних інститутів Європейського

Союзу, тобто органів управління самою наднаціональною організацією. На сьогодні ЄС стоїть на найвищому щаблі європейської економічної і політичної інтеграції. Розвиток інтеграції в рамках ЄС пройшов усі етапи – від зони вільної торгівлі до нової інтеграції. Список країн-членів ЄС наведений у табл. 1.( Франція, Німеччина, Італія, Нідерланди, Італія, Бельгія, Люксембург, Данія, Ірландія, Великобританія, Греція, Італія, Австрія, Португалія, Італія, Австрія, Фінляндія, Швеція, Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія, Румунія, Болгарія, Хорватія, Туреччина

Цілями Європейського Союзу були визначені: 

  •  створення міцного союзу народів Європи;
  •  сприяння збалансованому та довгостроковому економічному прогресу, особливо завдяки створенню простору без внутрішніх кордонів;
  •  посилення економічного і соціального співробітництва;
  •  утворення економічного і валютного союзу і впровадження в перспективі єдиної валюти; утвердження власної ідентичності в міжнародній сфері, особливо шляхом проведення спільної зовнішньої політики і політики в сфері безпеки, а в перспективі – спільної оборонної політики;
  •  розвиток співробітництва у сфері  юстиції та внутрішніх справ;
  •  збереження та примноження спільних надбань.

Перехід до Економічного і валютного союзу (ЕВС), передбачений Угодою про Європейський Союз, є заключним етапом формування цілісної господарської системи в ЄС. Цілями ЕВС є:

  •  реалізація жорстко скоординованої, тобто спільної економічної політики держав-членІв, що передбачає визначення основних орієнтирів і низки кількісних макроекономічних показників, якими повинні керуватися національні уряди, а також контроль з боку органів ЄС за дотриманням цих показників і застосування санкцій до держав-порушниць:
  •  забезпечення ефективного функціонування єдиного внутрішнього ринку і проведення загальної економічної політики в ЄС за допомогою єдиної грошово-кредитної системи, ключовими елементами якої повинні стати євро і Європейський центральний банк, який має ті самі функції, які раніше виконувалися національними центральними банками;
  •  зміцнення валютної стабільності в міжнародному плані, покликане нейтралізувати негативний вплив на ЄС зовнішніх валютних потрясінь; перетворення євро в одну з найважливіших резервних валют і зміцнення її позицій відносно долара.

Основними напрямами діяльності економічного союзу в рамках ЄС є такі:

  •  повна ліквідація внутрішніх обмежень на пересування товарів, капіталу, послуг і трудових ресурсів; створення спільного ринку, економічного і валютного союзів; створення єдиного внутрішнього ринку;
  •  проведення спільної торгової політики; встановлення єдиних зовнішніх тарифів;
  •  здійснення спільної політики в галузі риболовства, сільського господарства і транспорту; розробка і проведення єдиної аграрної політики;
  •  гармонізація систем правового забезпечення: зближення законодавств країн-членів;
  •  розробка і проведення єдиної антимонопольної політики; забезпечення режиму захисту від недобросовісної конкуренції;
  •  проведення єдиної промислової політики; сприяння проведенню наукових досліджень, удосконаленню технологій, створенню транс'європейських мереж: сприяння підвищенню конкурентоспроможності країн-членів;
  •  розробка і здійснення єдиної політики в галузі енергетики, туризму, транспорту;
  •  гармонізація національних валют, створення єдиної валюти;
  •  проведення єдиної політики в галузі охорони навколишнього середовища;
  •  здійснення єдиної політики в соціальній сфері; сприяння високому рівню зайнятості і соціального захисту, розвитку охорони здоров'я;
  •  сприяння забезпеченню високого рівня освіти і професійної підготовки;
  •  забезпечення правового захисту виробників і споживачів товарів.

Головними органами Європейського Союзу є:

  1.  Європейська рада.
  2.  Європейський парламент.
  3.  Рада Європейського Союзу.
  4.  Європейський суд.

Європейська рада є вищим органом ЄС. Вона складається з керівників держав або урядів та їх політиків, якими є міністри закордонних справ.

Європейський парламент складається з представників держав ЄС, які обираються прямим загальним голосуванням. Представники обираються на п'ятирічний термін. У парламенті вони гуртуються не за країнами, а по партіях.

Рада Європейського Союзу називається ще Радою міністрів, оскільки її членами є міністри країн-учасниць. Рада забезпечує координацію загальної економічної політики держав-членів, розробляє процедурні правила діяльності органів Союзу. Вона встановлює також розміри зарплати та винагород для посадових осіб Союзу.

Європейська комісія є виконавчим органом Союзу. Вона забезпечує дотримання всіх положень Угоди про утворення ЄС всіма структурними підрозділами. Комісія готує рекомендації щодо прийняття рішень з різних питань діяльності Союзу, бере участь у розробці найважливіших заходів, які здійснюють Рада і Парламент. Комісія також готує загальний щорічний звіт про діяльність ЄС.

Європейський Суд забезпечує дотримання законності при тлумаченні положень Угоди про ЄС. Судді та адвокати обираються з числа осіб, незалежність, компетентність і порядність котрих не підлягає сумніву; вони призначаються на термін 6 років. Судді обирають президента Суду строком на 3 роки. Фізична або юридична особа може оскаржити в Суді дії будь-якої інстанції Союзу щодо неї.

Засідання Суду відбуваються в його головному офісі в м. Люксембург.

  •  Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ) створена у 1960 р. на основі Сток

гольмської конвенції. На відміну від ЄС, ЄАВТ є регіональним економічним угрупованням із збереженням суверенних прав країн-членів і відсутністю наднаціональних інститутів. Великобританія, котра спочатку не приєдналася до шести країн Європейського співтовариства, з власної ініціативи організувала ЄАВТ, членами якої у різні роки були Австрія, Великобританія, Данія, Ісландія, Ліхтенштейн, Португалія, Норвегія, Фінляндія, Швейцарія, Швеція. В подальшому Австрія, Великобританія, Данія, Португалія, Фінляндія, Швеція вийшли з ЄАВТ і приєдналися до Європейського співтовариства. Сьогодні ЄАВТ налічує чотири країни-учасниці.

Штаб-квартира організації знаходиться в Женеві. В Брюсселі діє відділення організації. Мета організації:

— сприяти стійкому зростанню економіки, фінансової стабільності, раціональному використанню ресурсів;

сприяти розширенню світової торгівлі і послідовному усуненню торгових бар'єрів;

розвивати торгівлю в умовах добросовісної конкуренції;

сприяти забезпеченню  повної зайнятості  населення,  підвищенню рівня життя в країнах-членах.

У торгівлі між країнами-членами ЄАВТ скасовані всі мита, але зберігаються зовнішні митні тарифи. ЄАВТ налає можливість використовувати режим вільної торгівлі між різними економічними угрупованнями, регіонами та окремими країнами. Як твердять західні експерти, ЄАВТ – унікальне явище на європейському просторі, оскільки, з одного боку, є своєрідним трампліном для вступу в ЄС, з іншого – об'єднує й ті країни, які на першому етапі не виявляють бажання набути членства в ЄС.

Організаційна структура ЄАВТ представлена: Радою, постійними комітетами та секретаріатом.

  •  Європейський економічний простір (ЄЕП) створений у травні 1992 р. в результаті

дворічних переговорів між ЄАВТ та ЄС, які підписали угоду про Європейський економічний простір (ЄЕП), що утворив величезний ринок. Угода набрала чинності в 1994 р., і її положення застосовуються на практиці 18 державами-учасницями. Згідно з підсумками проведеного в 1992 р, референдуму Швейцарія не ратифікувала цієї угоди.

Угода про ЄЕП передбачала вільне пересування товарів, послуг, капіталів та людей; узгодження політики в галузі економіки, наукових досліджень, споживання, навколишнього середовища, соціальної політики, освіти; створення правової системи для реалізації спільних норм і правил.

  •  Центральноєвропейська ініціатива (ЦЄІ) започаткована у Будапешті в листопаді 1989 р.

представниками чотирьох держав: Австрією, Югославією (СФРЮ), Італією та Угорщиною.

Мета ЦЄІ — подолання розмежувальних ліній, зміцнення стабільності й безпеки у центрі континенту, сприяння інтеграційним процесам у Європі, забезпечення необхідної підготовки країн-учасниць до вступу у ЄС. На сьогодні учасницями Ініціативи є  17 країн (Австрія, Албанія, Білорусь, Болгарія, Італія, Молдова, Польща, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Україна, Хорватія, Чехія, Македонія, Югославія). Голови урядів країн-учасниць Ініціативи збираються на щорічні конференції. В рамках Ініціативи функціонують спеціалізовані робочі групи.

Основними напрямами діяльності, що цікавлять Україну в ЦЄІ є транспорт, охорона довкілля, наука і технології, боротьба з організованою злочинністю та тероризмом, проблеми національних меншин і  міграції, молодіжний обмін,  прикордонна співпраця.

Україна розглядає свою участь в ЦЄІ під кутом зору загальної спрямованості на утвердження її як впливової європейської держави.

  •  Рада держав Балтійського моря (РДБМ) створена у 1992 р. за ініціативою Німеччини і

Данії як координуючий орган країн Балтійського регіону. До складу Ради увійшли 11 держав: Німеччина, Данія, Ісландія, Латвія, Литва, Норвегія, Польща, Російська Федерація, Фінляндія, Швеція, Естонія. РДБМ співробітничає з Європейською комісією.

Мета РДБМ — сприяння регіональному співробітництву держав Балтійського моря, підтримання стосунків з іншими державами і міжнародними організаціями. У Копенгагенській декларації (1992 р.) визначені такі галузі співробітництва в межах РДБМ: підтримка нових демократичних інститутів; економічна і технічна допомоги, й охорона здоров'я; охорона навколишнього середовища; енергетика; культура і освіта; транспорт і зв'язок; туризм; інформація.

  •  Співдружність Незалежних Держав (СНД) створена на основі Угоди про створення

Співдружності Незалежних Держав, підписаної вищими керівниками Республіки Білорусь, Російської Федерації та України 8 грудня 1991 р. в Біловезькій пущі. В столиці Казахстану Алма-Ата 21 грудня 1991 р. на нараді глав нових незалежних держав було підписано Протокол до Угоди, в якому зазначалося, що Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Казахстан, Киргизія, Молдова, Росія, Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан і Україна на рівноправних засадах утворюють Співдружність Незалежних Держав. Пізніше до Співдружності приєдналася і Грузія. Членство в організації є добровільним і кожний з учасників має право призупинити чи припинити своє членство в СНД, повідомивши  про це її учасників за рік (стаття 10 Угоди).

Цілями Співдружності проголошені:

  •  співробітництво в політичній, економічній, екологічній, гуманітарній і культурній галузях;
  •  сприяння всебічному і збалансованому економічному і соціальному розвитку держав-членів у межах загального економічного простору, а також міждержавному співробітництву н інтеграції;
  •  забезпечення прав людини і основних свобод відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та документів ОБСЄ;
  •  співробітництво з мстою забезпечення миру і безпеки, прийняття ефективних заходів до скорочення озброєння і військових витрат, ліквідації ядерної зброї та інших видів озброєння;
  •  мирне врегулювання суперечок і конфліктів між державами-членами.

Основними принципами діяльності організації та її членів були визнані:

1) суворе дотримання взятих на себе міжнародних зобов'язань; 2) невтручання у внутрішні справи; 3) дотримання територіальної цілісності й недоторканості кордонів СНД; 4) суворе дотримання міжнародних норм у сфері прав людини й основних свобод, включаючи права національних меншин; 5) об'єктивне висвітлення громадсько-політичного життя в засобах масової інформації держав-членів, недопущення поширення повідомлень, які могли б стати причиною міжнаціональної ворожнечі: 6) заборона діяльності політичних партій та угруповань, що пропагують ідеї фашизму, расизму.

Україна є асоційованим членом СНД. Вона не підписала Статут СНД через те, що деякі його положення суперечать українському законодавству. Україна ставиться до СНД як до організації з дорадчими функціями і віддає перевагу двосторонньому співробітництву, а не багатосторонньому.

  •  Організація Чорноморського економічного співробітництва. 25 червня 1992 р. у

Стамбулі глави 11 держав і урядів (Азербайджану, Албанії, Вірменії, Болгарії, Греції, Грузії, Молдови. Росії, Румунії, Туреччини та України) підписали Декларацію про Чорноморське економічне співробітництво (ЧЕС), яка визначала загальні рамки діяльності цього міждержавного об'єднання.

У документі були визначені такі цілі організації: 1) перетворення Чорного моря в море миру та добробуту шляхом розвитку дружніх та добросусідських відносин; 2) поглиблення двостороннього та багатостороннього співробітництва як між країнами-членами, так і з іншими заінтересованими країнами; 3) сприяння економічному, технологічному і соціальному прогресу, а також вільному підприємництву; 4) охорона специфічних економічних інтересів держав-учасниць, особливо країн, які перебувають на етапі переходу до ринкової економіки; 5) використання всіх можливостей для розвитку та диверсифікації їхнього співробітництва в економіці, промисловості, науці, технології й охороні навколишнього середовища. Зокрема, в Декларації зазначається підтримка приватного бізнесу, безперешкодного руху товарів, послуг та капіталів, створення вільних економічних зон, обміну інформацією комерційного характеру, новими технологіями, реального узгодження програм захисту Чорного моря від забруднення. З часом статус спостерігача в ЧЕС отримали Польща. Ділова рада ЧЕС, Туніс, Ізраїль, Єгипет, Словаччина, Італія. Австрія, Франція та Німеччина. Штаб-квартира організації знаходиться в Стамбулі (Туреччина). Україну в ОЧЕС представляє посол України в Турецькій республіці.

  •  Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) була створена п'ятьма державами

(Брунеєм, Індонезією, Малайзією, Таїландом, Філіппінами) у 1967 р., які підписали Бангкокську декларацію. В 1976 р. цю декларацію було доповнено Угодою про дружбу і співробітництво в Південно-Східній Азії і Декларацією АСЕАН, підписаною в Балі. У 1992 р. була підписана Сінгапурська декларація, спрямована на поглиблення економічного і політичного співробітництва і інтеграції в регіоні, а також збільшення числа членів.  В організацію додатково вступили В'єтнам, Камбоджа. Лаос, Сінгапур. Спостерігачами в організації є М'янма (Бірма) і Папуа-Нова Гвінея.

Цілі організації: сприяння регіональному співробітництву в економічній, соціальній та культурній сферах з метою зміцнення миру в регіоні; прискорення економічного зростання, соціального прогресу та культурного розвитку в регіоні на основі спільних дій у дусі партнерства і рівноправ'я; заохочення активного співробітництва та взаємної підтримки в економічній, соціальній, культурній, технічній, науковій та адміністративній сферах; взаємодія у сфері науки й освіти, сільського господарства, промисловості та ін.; сприяння тісному співробітництву з міжнародними регіональними організаціями.

  •  Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво (АТЕС) створене в 1989 р. з

метою підтримання зростання і розвитку країн-учасниць. Членами організації є: Австралія, Бруней, Гонконг, Індонезія, Канада, Китай, Кірібаті, Малайзія, Маршаллові острови, Мексика, Нова Зеландія, Папуа-Нова Гвінея, Південна Корея, Росія, Сінгапур, США, Таїланд, Тайвань, Філіппіни, Чилі, Японія.

Створення організації має сприяти зростаючій економічній взаємозалежності держав Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР) у сфері послуг, капіталу, технологій; зміцненню відкритої багатосторонньої торгової системи; підвищенню ступеня лібералізації торгівлі та інвестицій в АТР; зміцненню і стимулюванню розвитку приватного сектора; використанню принципів вільного ринку для збільшення переваг регіонального співробітництва.

  •  Ліга арабських держав, або Арабська ліга (ЛАД) була утворена в          1945 р. сімома

арабськими державами (Єгиптом, Іраком, Єменом, Ліваном, Саудівська Аравією, Сирією, Йорданією) з метою поглиблення зв'язків між державами-членами в різних сферах (економіка, фінанси, транспорт, культура, охорона здоров'я), координації дій для захисту національної безпеки і забезпечення незалежності та суверенітету, реалізації спільних інтересів держав-членів. Крім названих вище країн до складу Арабської ліги сьогодні входять: Алжир, Бахрейн, Джібуті, Катар, Коморські Острови, Кувейт, Лівія, Мавританія, Марокко, Об'єднані Арабські Емірати, Оман, Палестина, Сомалі, Судан, Туніс.

Штаб-квартира організації знаходиться в Каїрі (Єгипет).

  •  Рада арабської економічної єдності (РАЕЄ) створена в 1964 р. державами-членами ЛАД.

До складу організації входять 12 держав: Єгипет, Ірак, Йорданія, Ємен, Кувейт, Лівія, Мавританія, Об'єднані Арабські Емірати, Палестина, Сирія, Сомалі, Судан. Метою організації є створення спільного ринку, в якому існує вільний рух товарів, капіталу і робочої сили. Діяльність РАЕЄ спрямована на уніфікацію законодавства країн-членів, узгодження економічної політики і координацію в усіх найважливіших галузях економіки, створення спільних арабських компаній. У межах РАЕЄ для координації підприємницької діяльності та обміну знаннями і досвідом створені такі спеціалізовані об'єднання підприємців: Арабський союз текстильної промисловості (Сирія), Арабський союз із цементу і будівельних матеріалів (Сирія), Арабська федерація з цукру (Судан), Арабська федерація виробників хімічних добрив (Кувейт), Арабська федерація машинобудування (Ірак), Арабська федерація виробників рибної промисловості (Ірак), Арабська федерація харчової промисловості (Ірак), Арабська федерація з судноплавства (Ірак) та ін.

  •  Карибське співтовариство і Карибський спільний ринок (КАРІКОМ) створені в 1973

р. на основі Карибської асоціації вільної торгівлі і мають на меті: сприяння економічному співробітництву на засадах механізмів спільного ринку; координацію зовнішньої політики держав-членів; створення спільних інститутів і співробітництво в таких галузях, як охорона здоров'я, освіта, культура, комунікації і промисловість.

Спільний ринок тлумачиться як складова частина Карибського співтовариства. Договір про створення КАРІКОМ був оформлений після підписання ряду декларацій держав-членів Карибського співтовариства: про структурну політику і тіснішу інтеграцію країн-членів (1984 р.), про розвиток місцевого і регіонального підприємництва в країнах-членах (1985 р.), про раціональне природокористування і охорону навколишнього середовища Карибського басейну, про подальший розвиток інтеграції (1989 р.), про розвиток країн Карибського басейну до 2000 р. і далі (1991 р.).

У КАРІКОМ об'єдналися такі країни: Антигуа і Барбуда, Багамські   Острови,  Барбадос,   Беліз,   Домініка,   Гренада,   Гайана,  Монтсеррат, Сент-Кітс і Невіс, Сент-Люсія, Сент-Вінсент і Гренадини, Сурінам, Трінідад і Тобаго, Ямайка. Асоційованими членами є: Віргінські Британські Острови і Острови Теркс і Кайкос.

РОЗДІЛ 4. МІЖНАРОДНІ НЕУРЯДОВІ ЕКОНОМІЧНІ ОРГАНІЗАЦІ

Більшість міжнародних неурядових економічних організацій мають як установчі документи статути, в яких відображено цілі та принципи діяльності, питання членства, склад та компетенцію структурних підрозділів, порядок прийняття рішень та їх види, бюджетні питання, форми і напрями діяльності тощо. Але не всі неурядові організації мають такий статут.

Членами міжнародних неурядових організацій на відміну від міждержавних, у роботі яких беруть участь представники урядів, є приватні особи (індивідуальне членство), національні організації (колективне членство) або і ті, і ті одночасно (індивідуальне та колективне членство). До більшості неурядових організацій входять колективні члени – національні асоціації, національні групи, національні професійні організації тощо. Деякі організації включають і представників держав, але вони мають особливий статус, і сутність неурядової організації від цього не змінюється.

Бюджети неурядових організацій формуються головним чином за рахунок членських внесків, розміри яких визначаються керівними органами цих організацій за спеціальними шкалами. Додатковими джерелами фінансування можуть бути приватні пожертвування, фінансова підтримка різних фондів, урядів, інших міжнародних організацій.

Міжнародні неурядові економічні організації можна поділити на такі групи:

  •  загальноекономічні – Європейське товариство для вивчення громадської думки і ринкової кон'юнктури (ЕСОМАР); Міжнародна торговельна палата (МТП); Спілка міжнародних ярмарків (СМЯ); Міжнародний центр з оптової торгівлі;
  •  галузеві – Міжнародна конференція виробників електроенергії, Європейський комітет з виробництва текстильного обладнання, Міжнародний центр з хімічних добрив, Європейський меблевий союз, Міжнародна асоціація з виробництва молочних продуктів, Всесвітня асоціація туристських агентств тощо;
  •  кооперативні – Міжнародний кооперативний альянс (МКА), Карибська кооперативна конфедерація, Скандинавське кооперативне оптове товариство тощо;
  •  громадські організації, які вивчають економічні та соціальні питання, – Міжнародна асоціація економічних наук (МЕА), Міжнародний статистичний інститут, Міжнародна рада з вивчення проблем народонаселення, Міжнародний комітет з наукової організації праці в сільському господарстві, Міжнародний інститут з вивчення економічного життя суспільства.

Хоч міжурядові та неурядові організації мають різну спрямованість, об'єднувальним моментом для цих двох типів організацій є наявність сукупності інтересів, що виходять за межі національних кордонів. Якщо міжурядові організації є мостом між урядами, то неурядові — це міст між народами. Загалом міждержавні організації визнаються важливими суб'єктами міжнародних відносин, без огляду на те, що вони схильні виражати вузькі інтереси національних урядів. Безумовно, такі організації, як Міжнародна конфедерація акордеоністів або Всесвітня федерація кравців, не впливають на міжнародні справи. Натомість такі недержавні організації, як Римсько-католицька церква, об'єднання захисників навколишнього середовища «Green Peace», революційні групи, наприклад «Організація визволення Палестини», помітно впливають на світові події, зважаючи насамперед на незалежність їхніх дій і оцінок від урядів.

Проте неурядові економічні організації нині все ще відіграють другорядну, допоміжну роль у координації міжнародного економічного співробітництва; мають обмежені фінансові можливості, порівняно невелику кількість персоналу.

Різні за своїми цілями та складом, формами та методами діяльності, функціональною спрямованістю економічні неурядові організації мають досить схожу систему керівних органів, яка складається з таких основних видів: вищі, виконавчі, адміністративні.

Вищі органи, як і в міжурядових організаціях, вирішують   найважливіші питання діяльності організації. Основною формою   роботи цих органів, що мають представницький характер, є проведення сесій у терміни, визначені статутом.

Виконавчі органи забезпечують роботу організації у період між сесіями вищих органів, контролюють реалізацію рішень, готують наступні сесії. Вони формуються вищими органами неурядової організації і проводять свої засідання кілька разів на рік.

Адміністративні органи ведуть поточні справи організації: вирішують організаційні питання, представляють організацію в зовнішніх відносинах, організують документообіг, відповідають за діловодство, публікацію необхідних документів та матеріалів тощо.

 Деякі міжнародні неурядові організації створюють на постійній або тимчасовій основі комітети, комісії, групи експертів або регіональні філії як допоміжні органи для вирішення певних завдань.  

Серед сучасних форм діяльності міжнародних неурядових організацій можна назвати такі:

Прийняття постанов органами неурядових організацій є однією з основних форм діяльності, хоч ці рішення мають рекомендаційний характер. Підготовлені та прийняті постанови, проекти, хартії, декларації досить часто використовуються урядами або міждержавними організаціями для розробки відповідних документів.

Організація   заходів.   Конгреси,   конференції,   семінари   тощо – це форуми, на яких обговорюються актуальні проблеми міжнародних відносин, виявляється ставлення до них національних організацій та окремих учасників. Уряди також використовують такі зустрічі для висловлення своєї позиції з певного питання у привітаннях (посланнях) глав держав і урядів.

Проведення дослідної роботи (збір інформації з економічних проблем та її опрацювання, підготовка доповідей, розробка рекомендацій), видання і розповсюдження інформаційних бюлетенів, оглядів, інших матеріалів – реалізація інформаційної та консультативної функцій деяких організацій.

Участь у заходах, що їх організують міжурядові організацій, – це риса сучасного розвитку неурядових організацій, свідчення їхнього авторитету та впливу, подальшого вдосконалення інституціональної структури  регулювання  світогосподарських зв'язків. Неурядовим організаціям це дає можливість справляти додатковий вплив на перебіг деяких процесів у світовій економіці, впливати на рішення  міжурядових організацій, отримувати  від останніх додаткові фінансові кошти на реалізацію спільних проектів. А міжурядовим організаціям таке співробітництво дає можливість отримувати додаткову інформацію з незалежних джерел, залучати до роботи над спільними проектами висококваліфікованих спеціалістів і експертів неурядових об'єднань, використовувати форми роботи організації-партнера для досягнення спільної мети.

Основними неурядовими економічними організаціями є:

Європейське товариство з вивчення громадської думки та маркетингових досліджень (ЄСОМАР);  Міжнародна асоціація економічних наук; Міжнародний кооперативний альянс (МКА); Європейський діловий конгрес (ЄДК); Римський клуб; Дакарський клуб.

  •  Європейське товариство з вивчення громадської думки та маркетингових досліджень(ЄС ОМАР) – це інформаційно-дослідний центр, створений у 1948 р. в Амстердамі, який нині перетворився на найавторитетнішу в світі організацію, що сприяє розвиткові маркетингової діяльності фірм і проведенню маркетингових досліджень. ЄС ОМАР є юридичною особою і не має комерційних інтересів, структура бюджету товариства складається з: членських внесків (60 %), доходів від проведення конгресів та семінарів (17%), процентів по вкладах у банках, виторгів від продажу власних видань, надходжень від рекламодавців (23 %).

Метою діяльності ЄСОМАР є встановлення контактів між маркетологами фірм різних країн, поширення найефективніших методів маркетингових досліджень, а також встановлення і дотримання етичних норм і правил маркетингової діяльності. Членами організації можуть бути тільки спеціалісти з маркетингу. Членство є індивідуальним і платним.

  •  Міжнародна асоціація економічних наук – об'єднання національних асоціацій

економістів, створене в 1950 р. з ініціативи ЮНЕСКО. Метою організації є поширення економічних знань, розширення особистих контактів і поліпшення взаєморозуміння між вченими різних країн через організацію наукових конференцій і конгресів, проведення спільних або паралельних досліджень. Статут передбачає тільки колективне членство національних наукових асоціацій або комітетів, а приватні особи можуть брати участь у роботі конференцій.

  •  Міжнародний   кооперативний   альянс   (МКА)   засновано   в   1895 р. у Лондоні

представниками кооперативного руху 14 країн:   Австралії, Австро-Угорщини, Аргентини, Бельгії. Великобританії, Данії. Індії, Італії, Нідерландів, Росії, Сербії, США, Франції і Швейцарії. Ініціаторами створення альянсу були прибічники так званого християнського соціалізму в кооперативному русі – Великобританія і Франція, які розглядали кооперацію як засіб встановлення соціального миру.

Сучасні цілі, проголошені статутом – сприяння розвитку кооперації в усіх країнах; пропаганда принципів і методів кооперативного руху, захист і представництво його інтересів; встановлення і розвиток   взаємних   контактів,   співробітництво   між кооперативами різних країн. До альянсу входить майже 170 національних і 7 міжнародних кооперативних організацій.  Основними формами діяльності альянсу є організація конгресів, проведення засідань, семінарів, участі, у діяльності ООН та її спеціалізованих установ, заходах міждержавних організацій.

  •  Європейський діловий конгрес (ЄДК) — міжнародна суспільно-політична недержавна

організація, що об'єднує підприємства, асоціації і союзи підприємців країн-учасниць Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). ЄДК створена 8—9 грудня 1997 р. в Бонні (Німеччина) на установчій конференції політичних діячів, бізнесменів і банкірів з 37 країн ОБСЄ.

Відповідно до Статуту членами ЄДК можуть бути підприємства, союзи і об'єднання підприємств, а також їх партнери з країн-учасниць ОБСЄ, які визнають Статут ОБСЄ. Кожна країна   ОБСЄ може бути представлена в ЄДК не більш як десятьма членами. Статут передбачає  можливість   асоційованого   членства. Асоційовані члени наділяються правами і обов'язками, передбаченими Статутом, за винятком права голосувати на сесіях Загальних зборів і бути вибраними до керівних органів ЄДК. Кількісні обмеження не поширюються на асоційованих членів, які. відповідно, сплачують 50% вступних і членських внесків.

Відповідно до Статуту цілями ЄДК є: сприяння економічному співробітництву в регіоні ОБСЄ і економічному розвитку держав-учасниць ОБСЄ, створення оптимальних умов для діалогу між політичними і діловими колами, а також захист прав і законних інтересів своїх членів і надання їм допомоги з метою підвищення ефективності діяльності.

  •  Римський клуб об'єднання вчених, громадських діячів і представників ділових кіл світу,

які займаються вивченням глобальних проблем. Створений у 1968 р. з ініціативи групи вчених, котрі брали участь у міжнародній зустрічі в Римі. Діяльність клубу здійснюється в основному через організацію досліджень, тематика яких включає широкий спектр питань (валютні проблеми, новий міжнародний економічний порядок, природні ресурси, екологія та ін.). Результати досліджень оприлюднюються у вигляді так званих «доповідей Римського клубу», в обговоренні яких беруть участь його члени.

Римський клуб не має ні штатних наукових співробітників, ні власного статуту, ні свого друкованого органу. Керівний орган – виконком, який щорічно організовує засідання клубу в різних містах світу. Секретаріат клубу знаходиться в Римі.

  •  Дакарський клуб об'єднання представників громадсько-політичних і ділових кіл дежав

Африки та Західної Європи — засновано в 1974 р. у Дакарі (Сенегал).

Дакарський клуб – це неофіційний форум для дискусій та спільного пошуку спеціалістами з питань розвитку шляхів вирішення міжнародних економічних проблем, особливо у сфері промислового розвитку африканських країн та їхніх відносин з промислово розвинутими країнами.

Членство в клубі індивідуальне. Для керівництва діяльністю клубу між сесіями створено ініціативний комітет (вісім членів). Президент клубу, якого обирають на три роки, входить до складу цього комітету. Штаб-квартира знаходиться в Дакарі.

РОЗДІЛ 5. ООН ТА МІЖНАРОДНЕ ЕКОНОМІЧНЕ

СПІВРОБІТНИЦТВО

У 1919р. було створено прототип ООН – Лігу Націй, яка не виконала своєї місії, не змогла вберегти світ від війни, і була ліквідована.

26 жовтня 1945р. – Статут ООН було ратифіковано Радянським Союзом, Китаєм, Великобританією, Сполученими Штатами Америки та Францією. Цей день вважається офіційною датою створення ООН і щорічно відзначається як  День Організації Об’єднаних Націй.

На даний час входить  189 держав. Європейська штаб-квартира ООН розташована в Женеві, хоча Швейцарія не є членом ООН. Також не є членами або залежні території, або країни, які мають конституційний статус неприєднання – це Швейцарія і Ватикан, або які мають своїх спостерігачів.

Спостерігачі є в ООН і від таких міжнародних організацій,  як

  •  Європейський Союз;
  •  Організація Африканської Єдності;
  •  Організація Ісламська конференція;
  •  Комітет Червоного Хреста.

Офіційні мови ООН: англійська, французька, російська, іспанська,  китайська, арабська

Головна мета створення ООН – це збереження миру в світі і попередження військових конфліктів. Але поступово поле діяльності організації розширювалось і сьогодні охоплює й інші напрямки міжнародного політичного життя: торгівлю, економіку, соціальну і культурну сферу, екологію тощо.

Переважно більшість програм, комісій, спеціалізованих закладів, фондів організації спрямовані на вирішення економічного співробітництва між її членами. Серед спеціалізованих закладів є могутні організації, які зараз вагомо впливають на світове політичне життя: МВФ, Світовий банк, СОТ. Є організації які регулюють економічні відносини на галузевому рівні: ЮНІДО (організація ООН з промислового розвитку), ФАО (організація ООН з промисловості і сільського господарства), ІКАО (міжнародна організація вільної авіації ), а також організації що координують співробітництво на регіональному рівні (ЕКОСОР(економічна і соціальна рада ООН)). Є також організації, які допомагають розвитку країн з слаборозвиненою  економікою і країнам які звільнились від колоніального гніту (МАР(міжнародна асоціація розвитку)).

У 1960р. засновано програму розвитку ООН (ПРООН), що спрямована на допомогу країнам, що розвиваються і ЮНКТАД  (конференція ООН з торгівлі і розвитку).

Хартія ООН зобов'язує країни-члени регулярно сплачувати членські внески. Згідно з існуючими правилами щорічні внески в основний (так званий регулярний) бюджет організації треба вносити до 31 грудня відповідного року. Статтею 19 Статуту ООН передбачено, що країни, які не сплачують внески, можуть бути позбавлені права голосу в Генеральній Асамблеї.

Цілі організації :

  •  підтримувати міжнародний мир та безпеку;
  •  розвивати дружні відносини між націями на основі поважання принципу рівноправ’я і самовизначення народів;
  •  здійснювати співробітництво для розв’язання  міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру та заохочення й розвитку поваги до прав людини й основних свобод;
  •  організовувати і погоджувати дії націй для досягнення цих спільних цілей.

ООН має 70 інформаційних центрів на всіх континентах, налічує              54 тис. службовців, з них 14 тис. співробітників працюють безпосередньо в штаб-квартирі в Нью-Йорку.

Регулярний бюджет ООН затверджується Генеральною Асамблеєю один раз на два роки. У 1994-1995р.р. становив майже 1,1млрд. дол. США.

Останні роки перед ООН стоять дві проблеми, які  взаємопов’язані –  фінансова і бюджетна, що зумовлені невиконанням своїх фінансових  зобов’язань  деяким державам.

Органи системи  ООН можна поділити на такі основні групи: головні і допоміжні, спеціалізовані і автономні організації.

Провідна роль в керівництві ООН належить шістьом органам:

  •  Генеральній Асамблеї;
  •  Раді Безпеки;
  •  Економічній і Соціальній Раді (ЕКОСОР) ;
  •  Міжнародному Суду;
  •  Раді з Опіки;
  •  Секретаріату.
  •  п’ятий – адміністративний і бюджетний;
  •  шостий – з правових питань

Допоміжні організації – це комітети і комісії ,які підпорядковуються головним органам ООН.

Спеціалізовані органи і міжурядові установи, пов'язані з ООН, можуть бути поділені на три групи:

1)  програми і робочі органи ООН;

2) спеціалізовані установи ООН;

3) автономні організації, пов'язані з ООН.

Перша група об'єднує структурні одиниці, які є складовою органів Генеральної Асамблеї ООН.

Організації другої і третьої груп пов'язані спеціальними угодами з ООН.

Друга група установ підпорядкована безпосередньо ЕКОСОР. Ці організації взаємодіють з ООН і одна з одною через Економічну і Соціальну Раду і щорічно подають свої звіти і доповіді. Рада уповноважена укладати зі спеціалізованими установами угоди про умови їхніх зв'язків з ООН і подавати такі угоди на затвердження Генеральній Асамблеї.

 До третьої групи входять: 1) МАГАТЕ і СОТ, які мають угоди з  Генеральною Асамблеєю, а не з ЕКОСОР і тому не входять у групу спеціалізованих установ; 2) Міжнародний торговий центр ЮНКТАД/СОТ — МТЦ, пов'язаний з ООН через Конференцію ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД); 3) Світова торговельна організація СОТ, утворена на основі ГАТТ, яка, входячи в систему Об'єднаних Націй, структурно належить до ЕКОСОР, але не має з нею спеціальної угоди, як інші спеціалізовані установи, а пов'язана з ООН через угоду про створення спільного з ЮНКТАД органу МТЦ і угоду про співробітництво з Всесвітнім банком і Міжнародним валютним фондом.

До спеціалізованих установ ООН належать:

  •  Міжнародна організація праці;
  •  Організація Об’єднаних Націй з промислового розвитку;
  •  Продовольча і сільськогосподарська Організація Об’єднаних Націй;
  •  Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку;
  •  Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури;
  •  Всесвітня організація інтелектуальної власності;
  •  Міжнародна морська організація;
  •  Міжнародна організація цивільної авіації;
  •  Всесвітній поштовий союз;
  •  Міжнародний союз електрозв’язку та Міжнародний союз з телекомунікації;
  •  Всесвітня метрологічна організація;
  •  Всесвітня організація охорони здоров’я;
  •  Міжнародне агентство з атомної енергії;
  •  Всесвітня організація з туризму.

РОЗДІЛ 6. МІЖНАРОДНІ ОРГАНІЗАЦІЇ З РЕГУЛЮВАННЯ

СВІТОВОЇ ТОРГІВЛІ

До групи глобально-універсальних організацій належать такі, які географічно і за характером діяльності в сфері торгівлі тяжіють до глобальних (всесвітніх) і універсальних (загальної компетенції) організацій. У міжнародній торгівлі до глобально-універсальних належать: три органи              ООН – Конференція ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД), Комісія ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ), Міжнародний торговельний центр; міжурядові організації – Всесвітня митна організація (ВМО), Бюро міжнародних виставок (БМВ); неурядові організації – Міжнародна торговельна палата (МТП), Спілка міжнародних ярмарків (СМЯ).

До регіональних організацій торговельного спрямування належать усі регіональні економічні угруповання, оскільки спільною рисою цих наддержавних організацій є інституціональне закріплення вже існуючого (або бажаного) ступеня розвитку інтеграції. Відомо, що регіональне інтеграційне угруповання проходить у своїй еволюції обов'язкові стадії торговельної інтеграції: зону преференційної торгівлі, зону вільної торгівлі і митний союз.

Поміж регіональних організацій з найбільш розвинутою торговельною функцією можна назвати Північноамериканську зону вільної торгівлі (НАФТА), Центральноамериканський спільний ринок (ЦАСР), Латиноамериканську асоціацію інтеграції (ЛАІ), Південний спільний ринок (МЕРКОСУР), Митний та економічний союз Центральної Африки (МЕСЦА), Спільний ринок Східної і Південної Африки (СРСПА) та ін.

Галузеві організації, об'єктом діяльності яких є окремі галузі світової торгівлі, можна поділити на міжурядові і неурядові. На окремих світових товарних ринках важливу роль відіграють міжнародні товарні організації, метою яких є спостереження за реалізацією міжнародних товарних угод, і між державні  організації  країн-виробників,   країн-експортерів   і країн-імпортерів сировини, метою яких є посилення національного контролю над природними ресурсами і стабілізація цін на ринках сировинних товарів. До міжурядових галузевих організацій належать: у промисловості – Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК), Міжнародна рада з олова, Асоціація країн-експортерів залізної руди (АПЕФ), Міжурядова рада країн-експортерів міді  (СИПЕК),  Світова енергетична конференція тощо; у сільському господарстві – Міжнародна комісія з рису, Міжнародна угода з зерна, Міжнародний комітет з чаю, Міжнародна угода з цукру та ін.; у транспорті і зв'язку – Міжнародний комітет залізничного транспорту, Арабський поштовий союз тощо. Численні недержавні галузеві організації існують у формі міжнародних спілок виробників (підприємств, картелів, міжнародних асоціацій): Міжнародна конференція виробників електроенергії; Міжнародна спілка підприємств газової промисловості; Міжнародна федерація торговців сталлю, трубами  і  металами; Міжнародна асоціація з виробництва мила та миючих засобів; Міжнародна асоціація власників підприємств з виробництва шпалер; Картель з радіоапаратури; фосфатний, содовий, сірниковий, калійний, азотний, нафтовий, алюмінієвий, трубний, електроламповий картелі та сотні аналогічних об'єднань в усіх сферах виробництва.

До групи міжнародних організацій із стандартизації і сертифікації належать організації, сферою компетенції яких є розробка міжнародних стандартів продукції в різних галузях, її сертифікація та консультативна і інформаційна діяльність. На глобальному рівні питаннями стандартизації і сертифікації продукції займаються Міжнародна організація із стандартизації (ІСО) і Міжнародна електротехнічна комісія (МЕК), на регіональному — Європейський комітет із стандартизації (СЕН), Європейський комітет із стандартизації в електротехніці (СЕНЕЛЕК), Міжскандинавська організація із стандартизації (ІНСТА), Міжнародна рада із стандартизації, метрології, сертифікації (НДР) тощо.

РОЗДІЛ 7. МІЖНАРОДНІ ВАЛЮТНО-КРЕДИТНІ ОРГАНІЗАЦІЇ

  •  В 1930 р. було утворено Банк міжнародних розрахунків (БМР), а в 1945 р. –

Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Міжнародний банк реконструкції й розвитку (МБРР).

Міжнародний валютний фонд було засновано як валютно-фінансову організацію міжнародного співробітництва. В своїй діяльності він сполучає функції регулювання, фінансування й консультації. З 1946 р. МВФ має статус спеціалізованого органу ООН, але в своїй діяльності він користується фактичною самостійністю. Основна функція МВФ полягає у фінансуванні й кредитуванні країн-членів. При цьому, якщо на початку своєї діяльності МВФ надавав кредити переважно розвинутим країнам, то з 70-х років наголос в цьому відношенні все більше робиться на країни, що розвиваються. В 90-х роках для МВФ склалася нова ситуація, коли до нього увійшла група колишніх соціалістичних країн, які потерпають сьогодні від економічних труднощів. Надання допомоги цим країнам МВФ обумовлює низкою умов, підчас досить жорстких.

Міжнародний банк реконструкції й розвитку (МБРР) був утворений водночас із МВФ, його засновниками були 44 країни. Діяльність МБРР спочатку була спрямована на фінансування реконструкції економіки європейських країн, що постраждали підчас війни. Згодом сфера його діяльності значно розширилась й охопила Латинську Америку, Африку, Близький Схід та інші регіони Азії. В основі діяльності МБРР – допомога країнам-членам, в першу чергу, таким, що розвиваються, в їх економічному розвиткові. Членами МБРР можуть стати тільки учасники МВФ; таким чином, ці дві організації тісно пов'язані, мають спільну політику.

Поступово функції МБРР ускладнювались. Зросли його фінансові ресурси, збільшилась кількість філій. Членами МБРР стала більшість країн світу (в тому числі й Україна). Він перетворився в світову глобальну організацію, що регулює валютно-кредитний ринок. Згодом МБРР очолив об'єднання, яке одержало назву Світового банку. Світовий банк – це група, що складається з п'ятьох організацій: МБРР, Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Багатостороння агенція гарантування інвестицій (БАГІ) й Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних спорів (МЦУІС).

  •  Міжнародна асоціація розвитку (МАР) утворена в 1960 р. як юридично самостійний

партнер МБРР для фінансування найменш розвинених країн. Проте фактично самостійність цієї організації обмежена, оскільки у неї з МБРР — спільні керівні органи, спільний персонал й організаційно-технічні засоби.

  •  Міжнародна фінансова корпорація (МФК) і Багатостороння агенція з гарантування

інвестицій (БАГІ) являють собою організації-філії Світового банку. МФК утворена в 1956 р. її призначення — сприяння розвиткові приватного бізнесу в країнах, що розвиваються, причому кредити надаються приватним компаніям на ринкових умовах. БАГІ було засновано в 1988 р. країнами-членами Світового банку. Його головна мета – стимулювання прямих зарубіжних інвестицій в країни, що розвиваються, шляхом усунення некомерційного характеру. Головна функція – надання страхових гарантій іноземним інвесторам від некомерційних ризиків.   

  •  Після Другої світової війни утворилася система соціалістичних країн; вираженням її

економічної інтеграції стала Рада економічної взаємодопомоги (РЕВ), заснована в 1949 р. Згодом у РЕВ виникла необхідність в інститутах, які б регулювали валютно-кредитні відносини соціалістичних держав. Такими інститутами стали Міжнародний банк економічного співробітництва (МБЕС) та Міжнародний інвестиційний банк (МІБ). МБЕС був заснований в 1963 р. для здійснення багатосторонніх розрахунків. Він проводив операції в перевідних рублях і конвертованій валюті, здійснював кредитну емісію перевідного рубля.

  •  Міжнародний інвестиційний банк був утворений в 1970 р. Його основною метою було

надання довгострокових кредитів для розвитку економіки країн-членів. Переважна частина кредитів надавалася в конвертованій валюті і тільки 10% — в перевідних рублях. В 90-х роках МБЕС і МІБ стали відчувати величезні труднощі, пов'язані з нестачею ресурсів, з платежами. З розпадом системи соціалістичних країн і РЕВ їх функції, по суті, вичерпались.

Основними елементами валютної інтеграції в Західній Європі є: узгоджений режим валют; утворення колективної валюти; спільні фонди взаємного кредитування тощо. Регулюючу роль в інтеграційному процесі відіграють державні валютно-кредитні й фінансові інститути. Найважливіші з них: Європейський інвестиційний банк (ЄІБ, утворений в 1958 р.); Європейський фонд розвитку (ЄФР, 1958 р.); Європейський фонд валютного співробітництва (ЄФВС, 1973 р.), який потім був трансформований в Європейський валютний інститут (ЄВІ, 1994), Європейський валютний фонд (1979 р.).

  •  До 1979 р. в основному була сформована Європейська валютна система (ЄВС), яка

призначена надати імпульс економічній інтеграції. ЄВС являє собою сукупність економічних відносин, пов'язаних з функціонуванням валюти в країнах "Спільного ринку" (згодом ЄС). В 1994 утворено Європейський валютний інститут, який розпочав підготовку організації Європейської системи центральних банків і утворення Європейського центрального банку. З 1999 р. здійснюється трансформація Європейського валютного інституту в Європейський центральний банк (ЄЦБ), який розташований у Франкфурті-на-Майні. Як підсумок валютної інтеграції в рамках ЄС відтоді діє Європейський валютний союз (ЄВС).

  •  Необхідними стали інститути, що були б інструментами всіх європейських країн. Одним з

них став Європейський банк реконструкції й розвитку (ЄБРР), утворений в 1990 р. практично усіма європейськими країнами, а також США, Канадою, Японією й деякими іншими неєвропейськими державами.

Інтеграційні процеси на рівні регіонів сприяли утворенню регіональних міждержавних економічних угрупувань і в інших частинах світу. Найбільшими з них є: Міжамериканський банк розвитку (МаБР, 1959р.), Африканський банк розвитку (АфБР, 1964 р.), Азіатський банк розвитку (АзБР, 1965 р.), Ісламський банк розвитку (ІБР, 1976 р.), Арабський валютний фонд (АВФ, 1977). Банки розвитку призначені для створення сприятливих умов економічного зростання країн, що розвиваються. Крім того, вони повинні сприяти реалізації політики регіоналізму, зміцненню регіональної політичної солідарності, а також етнічної й конфесійної солідарності.

Своєрідними інститутами в структурі міжнародних валютно-кредитних відносин є клуби кредиторів і консультативні групи країн. Найвідоміші й найвпливовіші в міжнародних відносинах – Паризький і Лондонський клуби кредиторів.

  •  Паризький клуб утворено в 1956 р. як неформальну організацію урядів країн —

кредиторів для розв'язання проблеми заборгованості. Клуб здійснює нагляд за процесом сплати боргів й веде переговори з країнами-боржниками з питань реструктуризації боргів. Членами клубу є переважно розвинуті країни ОЕСР. Головою клубу традиційно є представник міністерства фінансів Франції. Члени Паризького клубу беруть на себе зобов'язання кредитувати один одного в національних валютах, а також – треті країни в рамках спільної угоди про позики. Крім того, вони надають валюту Міжнародному валютному фонду. Клуб розробляє умови позик, приймає рішення про пролонгацію заборгованості, а також припинення платежів по боргам.

  •  Лондонський клуб – неурядова організація, яка об'єднує майже 600 найбільших приватних

банків-кредиторів. Банки-члени клубу укладають з урядом країни-боржника угоду про умови погашення боргу, його реструктуризацію. Угода про реструктуризацію можлива тільки в тому випадку, якщо країна-боржник приймає програму МВФ зі структурного керування своєї економіки, причому її виконання жорстко контролюється.

У міжнародних валютно-кредитних і фінансових відносинах зростає роль консультативних груп провідних країн світу. Це також своєрідні клуби на міждержавному рівні, які здійснюють загальне регулювання міжнародних економічних процесів, в тому числі й у валютно-кредитній сфері.    

  •  Група п'яти (Г-5) складається зі США, Японії, Німеччини, Франції, Великої Британії.

Утворена в 1985 р. з метою стабілізації курсів національних валют й розробки для цього відповідальних заходів.

  •  Група семи (Г-7) "Велика сімка" складається з Г-5 плюс Канада й Італія. Вона обговорює

широке коло економічних проблем.

  •  Група десяти (Г-10) сполучає Бельгію, Канаду, Францію, Італію, Німеччину, Японію,

Нідерланди, Швецію, Швейцарію, Велику Британію, США (Швейцарія стала одинадцятою вже після сформування групи). Основна              мета — вирішення проблем міжнародної валютної системи.

  •  Група двадцяти (Г-20) сполучає Г-10 і ще 10 розвинутих країн. Мета – співробітництво у

вирішенні проблеми міжнародної валютної системи.

  •  група тридцяти (Г-30). Це некомерційна організація провідних банкірів, економістів,

бізнесменів, створена для обговорення ключових проблем, неофіційного обміну думками, консультацій з економічних проблем, в тому числі й валютно-кредитних.

Нарешті, регулювання міжнародних відносин в валютно-кредитній і фінансовій сфері здійснюють неспецифічні органи ООН, тобто організації, діяльність яких виходить за межі цієї сфери. В першу чергу, це ЕКОСОР, потім ЮНКТАД та деякі інші органи й організації.

Таким чином, наприкінці XX сторіччя утворилася розгалужена й досить складна інституціональна структура міжнародного валютно-кредитного ринку. Основними структурними блоками є такі групи інститутів:

1. Держані органи й заклади, що контролюють міжнародну валютно-кредитну діяльність країни, — міністерства (фінансів, економіки), національні банки й інші установи.

2.  Багатонаціональні банки (БНБ).

3.  Валютні біржі.

4. Міжнародні валютно-кредитні організації, котрі в свою чергу, поділяються на групи й види:

4.1.  Міжнародний валютний фонд (МВФ);

4.2.  Група Світового банку (МБРР, МАР, МФК, БАГІ, МЦУІС);

4.3. Банк міжнародних розрахунків (БМР);

4.4. Група Європейських міжнародних банків, організаційно пов'язаних з ЄС (ЄІБ, ЄБРР, ЄЦБ);            

4.5. Регіональні банки розвитку;

4.6.  Неспецифічні органи ООН (ЕКОСОР, ЮНКТАД);

4.7. Клуби кредиторів (Паризький, Лондонський);

4.8.  Консультативні групи (Г-5, Г-7, Г-10, Г-20, Г-24, Г-30, Г-77, та ін.).

Головне призначення міжнародних фінансових інститутів – регулювання міжнародних валютно-кредитних і фінансових відносин з метою ефективного розвитку світогосподарських зв'язків.

Основні цілі міжнародних інститутів:

  •  стійкий і поступальний розвиток економіки;
  •  прискорення міжнародної валютної інтеграції як на регіональних рівнях, так і в глобальному вимірі;
  •  нормалізація і стабілізація міжнародних валютно-кредитних відносин;
  •  лібералізація й координація валютно-кредитної політики у відносинах між країнами;
  •  надання економічної допомоги країнам, що розвиваються, і країнам з перехідною економікою шляхом надання кредитів і консультативної допомоги;
  •  збирання й обробка інформації, наукові досліди з проблем міжнародних валютно-кредитних і фінансових відносин.

РОЗДІЛ 8. СУТНІСТЬ ТНК та їх роль в МІЖНАРОДНОГО БІЗНЕСУ

 Термін «ТНК» ( transnational corporation) і його еквіваленти (multinational enterprise, multinational company, multinational corporation) вперше зявилися в 1960-1962 роках. Традиційне визначення ТНК як фірми, яка має власні філіали в 2-х і більше країнах піддалось значній критиці. Ряд дослідників вважають необхідним для ТНК наявність виробничих потужностей як мінімум в 6 країнах.

В наш час є відсутнє будь-яке одне загальноприйняте формулювання транснаціональної корпорації. Дві міжнародні організації - Організація Економічної Співпраці і Розвитку (ОЕКД) і Комісія ООН по Торгівлі і Розвитку (ЮНКТАД) своє трактування, яке вважається найбільш авторитетним.

Згідно ОЕКД транснаціональні корпорації як правило включають компанії приватної, державної або змішаної форм власності, які знаходяться в різних країнах. При цьому одна або більше із цих компаній може здійснювати значний вплив на діяльність інших, особливо в сфері обміну знаннями ті ресурсами.

Останній варіант визначення транснаціональної (багатонаціональної) корпорації, ухвалений ЮНКТАД означає ТНК як підприємство, яке об’єднує юридичні особи будь-яких організаційно-правових форм і видів діяльності в 2 і більше країнах, здійснення проведення пов’язаної політики і загальної стратегії через один або більше центрів прийняття рішення.

Виділяють 3 основні критерії приналежності до ТНК :

структурний критерій;

критерій результативності;

біхевіоральний ( поведінковий ) критерій.

Використовуючи структурний критерій, ТНК може бути визначена на базі двох підходів. Згідно першого із них, транснаціональність детермінується кількістю країн, в яких функціонує фірма. Другий підхід передбачає, що транснаціональний статус визначається різноманітною крайовою приналежністю власників фірми або її вищого управлінського персоналу.

З допомогою критерію результативності ТНК визначається на базі абсолютної кількості або питомої ваги ( процента ) активів, числа робітників, об’єму продаж або доходів за кордоном.

Згідно біхевіорального (поведінкового) критерію фірма бути названа транснаціональною, якщо її вищий менеджер «думає інтернаціонально». Це визначення передбачає, що в зв’язку з тим, що транснаціональна (багатонаціональна) корпорація діє більше ніж в одній країні, її керівництво повинно розглядати весь світ, як сферу своїх потенційних ділових інтересів.

Так звані глобальні компанії проповідують стратегію стандартизації виробництва і активного використання економії на його масштабах. Особливість компаній, що відносяться до багатонаціональних є відносно високий рівень диференціації продуктів з метою максимально повного обліку специфіки маркетингових факторів окремих країн або регіонів.

Не залежно від орієнтації міжнародного маркетинга (глобальної або багатонаціональної) під терміном «транснаціональна корпорація» ми в подальшому будемо розуміти групу підприємств, які функціонують в різних країнах, але контрольовані штаб-квартирою, яка знаходиться в одній конкретній країні.

Згідно оцінки ООН, більше 10 000 фірм різних країн світу можуть віднесені до ТНК. Я к правило, середньорічний обєм продаж ТНК складає не меньше сотень мільйонів доларів. Більш ніж 500 ТНК має річний об’єм збуту більше 1 млрд. доларів. Крупніші 70 ТНК мають річний обєм продаж від 10 млрд. доларів США.

Історично, перші ТНК функціонували головним чином в добувній промисловості. Їх виробнича діяльність, як в області переробки сировини, так і в виготовленні споживчих товарів активізувалася пізніше. В наш час, саме в виробництво направлена більша частина прямих закордонних інвестицій ТНК ( 60 процентів ), 20 і 5 процентів інвестицій припадає відповідно в нафто- і вугледобувній промисловості. В останні роки ТНК значно збільшили масштаби своєї діяльності в сфері послуг, особливо в області туризму і різних видів консалтингів. Помітно виросла їх активність в банківському бізнесі.

 Дуже сильно впливають ТНК на економіку країн, що розвиваються. Серед позитивних факторів такого впливу головним рахується внесок в їх технологічний розвиток і, як наслідок в трансформацію багатьох країн із експортерів сировини в виробників продукції його переробки. Інструкції ТНК в багатьох випадках виявили позитивний вплив на структурну перебудову економіки країн, що розвиваються і її диверсифікацію, а також на вирішення проблем зайнятості і підвищення рівня життя.

Останнє десятеліття характеризуються значним посиленням конкурентних позицій ТНК, які належать країним третього світу. «Birla Group» ( Індія ), «United Laboratories» ( Філіпінини ) , «Autlan» ( Мексика ) , в числі деяких сотень ТНК країн, що розвиваються, збільшивших число своїх дочірних підприємств за кордоном з 5 - 10 в 1960 році до декількох тисяч в наш час.

Головною конкурентною перевагою ТНК розглядуваної категорії є їх здатність до ефективного виробництва відносно невеликого обєму продукції з дуже високим ступенем адаптивності до специфічних особливостей збуту на національних ринках.

За організаційною структурою транснаціональні корпорації, як правило, являють собою багатогалузеві концерни. Головна материнська компанія виступає оперативним штабом корпорації. На базі широкомасштабної спеціалізації і кооперування вона здійснює техніко-економічну політику і контроль над діяльністю іноземних компаній і філій.

Стратегія транснаціональних корпорацій заснована на глобальному підході, що передбачає оптимізацію результату не для кожної окремої ланки, а для об'єднання в цілому.

Регіональні системи управління  розділяються на три основні види:

- головне регіональне управління , відповідальне за усі види діяльності ТНК у відповідному регіоні. Вони наділені всіма правами по координації і контролю діяльності усіх філій у відповідному регіоні (наприклад, головне регіональне управління  американського концерна «General motors» по координації діяльності філій в Азії й Океанії розташоване в Сінгапурі);

- регіональне виробниче управління , що координує діяльність підприємств по лінії направлення продукту, тобто по відповідному виробничому ланцюжку. Таке управління  відповідає за забезпечення ефективної діяльності відповідних підприємств, безперебійне функціонування всього технологічного ланцюжка, підпорядковане безпосередньо головному регіональному керуванню ТНК. Вони націлені на розвиток ефективних видів виробництва, нових моделей  і  товарів (наприклад, корпорація «Hewlett-Packard» на початку 90-х рр. із цієї причини перемістила свої виробничі управління лідируючих продуктів із США в Європу);

- функціональне регіональне управління  забезпечуює специфічні види діяльності ТНК: збут, постачання, обслуговування споживачів після продажу їм товару, науково-дослідні і дослідно-конструкторські роботи і т.д. Це управління  відповідальне за результати діяльності усіх відповідних структур у регіональному або глобальному плані.

Виділяють такі типи транснаціональних корпорацій:

- горизонтально інтегровані корпорації з підприємствами, що випускають велику частину продукції. Наприклад, виробництво автомобілів у США або мережа підприємств «Fast Food».

- вертикально інтегровані корпорації, що об'єднують при однім власнику і під єдиним контролем найважливіші сфери у виробництві кінцевого продукту. Зокрема, у нафтовій промисловості видобуток сирої нафти часто здійснюється в одній країні, рафінування - в інший, а продаж кінцевих нафтопродуктів - у третіх країнах.

- диверсифіковані транснаціональні корпорації, що містять у собі національні підприємства з вертикальною і горизонтальною інтеграцією. Типовим прикладом корпорації такого типу є шведська корпорації Nestle, що має 95% свого виробництва за рубежем і зайнята ресторанним бізнесом, виробництвом продуктів харчування, реалізацією косметики, вин і т.д. Число таких компаній в останні роки швидко росте.

Для ТНК характерна трьохрівнева організація: 

• головна компанія;

• підконтрольні філії;

• конкретні підприємства.

Головна компанія, як правило складається з холдингової й оперативної компанії. Холдиногова компанія - компанія власниця контрольного пакета акцій дочірніх товариств THK. Оперативна компанія - компанія, що здійснює загальностратегічне керівництво, фінансове, бухгалтерське планування, наукові дослідження, розробки, ведення статистичного урахування, зв'язку з громадськістю.

Підконтрольні підрозділи тісно прив'язані до головної компанії у виробничому і технологічному спектах - це:

1. філії і відділення, що не мають юридичної і фінансової самостійності;

2. дочірні акціонерні товариства, що є юридичними особами, що зберігають певну незалежність у фінансово-господарській і дослідницькій діяльності.

конкретні підприємства - первинні ланки організаційної структури ТНК, що займаються виробничою, збутовою, обслуговуючою, фінансово-кредитною, науково-дослідною діяльністю.

         Для сучасної світової економіки характерний навальний процес транснаціоналізації. У цьому процесі рушійною силою виступають ТНК. Вони являють собою господарські об'єднання, що складаються з головної (батьківської, материнської) компанії і іноземних філій. Головна компанія контролює діяльність вхідних в об'єднання підприємств шляхом володіння часток у їхньому капіталі. У іноземних філіях ТНК на частку батьківської компанії припадає більш 10% акцій або їхнього еквівалента [4].

Для головних промислово розвинутих країн саме іноземна діяльність їх ТНК визначає характер зовнішньоекономічних зв'язків. Так, до 40% вартості майна 100 найбільших ТНК (включаючи фінансові) перебуває за межами їхньої країни базування. Якщо зіставити об’єм іноземного (міжнародного) виробництва ТНК з обсягом їхнього експорту, відмежованого від торгівлі в середині фірми, то наприкінці 80-х рр. це співвідношення для США, Японії і ФРН складало відповідно: 4,1:1; 2,6:1; 1,5:3.

Протягом двох останніх десятиліть щорічно приблизно половина американського експорту охоплює американські й іноземні ТНК, у Великобританії ця частка досягає 80%, у Сінгапурі - 90%.

Основною формою експансії ТНК є вивіз капіталу. Міжнародна міграція довгострокового капіталу прискорила процес взаємопроникнення і переплетення фінансового капіталу, підсилила могутність ТНК. Усе зростаюча роль іноземних інвестицій як найважливішого і необхідного засобу забезпечення процесу відтворення є наслідками прискорення об'єктивного процесу усуспільнення продуктивних сил у міжнародному масштабі. Завдяки системі міжнародного виробництва, заснованої на вивозі капіталу, ТНК забезпечують собі значні прибутки навіть в умовах загострення кризових явищ у світовій економіці.

Основним чинником, що відбиває ефективну діяльність ТНК, є міжнародне виробництво товарів і послуг. Воно являє собою випуск продукції материнськими компаніями ТНК і їхніми іноземними філіями на базі інтернаціоналізації виробництва.

У 20 найбільших ТНК світу входять 7 американських ТНК, 3 японських, 2 німецьких, 2 англо-голландських, 2 швейцарських, по 1 із Великобританії, Нідерландів, Італії і Франції.

Галузева структура ТНК достатньо широка. 60% міжнародних компаній зайняті в сфері виробництва (насамперед вони спеціалізуються на електроніці, автомобілебудуванні, хімічній і фармацевтичній промисловості), 37% - у сфері послуг і 3% - у видобувній промисловості і сільському господарстві Чітко виділяється тенденція збільшення інвестицій у сферу послуг і технологічному виробництві. Одночасно знижується частка у видобувній промисловості, сільському господарстві і ресурсоємкому виробництві.

За даними американського часопису «Fortune», головну роль серед 500 найбільших ТНК світу грають чотири комплекси: електроніка, нафтопереробка, хімія й автомобілебудування. Дуже характерна регіонально-галузева спрямованість інвестицій ТНК. Як правило, вони роблять капіталовкладення в галузі обробної промисловості нових індустріальних та розвинутих країн. У цьому випадку йде конкурентна боротьба за інвестиції держав-одержувачів капіталу. Для найбідніших країн політика інша - ТНК вважають за доцільне здійснювати там капіталовкладення у видобувну промисловість, але головним чином вони нарощують товарний експорт.

Організація внутрішньофірмового міжнародного виробництва дає для ТНК ряд переваг. Вона дає можливість:

-    використовувати пільги міжнародної спеціалізації виробництва окремих країн;

-    максимально використовувати податкові, інвестиційні й інші пільги, надані країнами для іноземних інвесторів.

-    маневрувати навантаженням виробничих потужностей, пристосовуючи свої виробничі програми відповідно до  кон'юнктури світового ринку;

-    використовувати свої дочірні компанії в якості плацдарму для завоювання  ринків;

-    продовжувати життєвий цикл продукту, налагоджуючи його виробництво в іноземних філіях у міру його морального застаріння в країні основного базування.

Крім цього, необхідно пам'ятати, що у торгівлі в середині ТНК, коли філії компанії знаходяться в різних країнах, використовуються трансфертні ціни. Трансфертні ціни можуть істотно відрізнятися від ринкових цін на аналогічну продукцію, оскільки встановлюються з таким розрахунком, щоб забезпечити одержання максимального прибутку всієї корпорації. Завищуючи або занижуючи ціни у обороті фірми з урахуванням розбіжностей у законодавствах різних країн про податки, охорону праці і навколишнього середовища, корпорація зменшує свої витрати і збільшує чистий прибуток.

Основа світового панування ТНК - вивіз капіталу і його ефективне розміщення. Сукупні іноземні інвестиції всіх ТНК у даний час грають більш істотну роль, чим торгівля. ТНК контролюють третину продуктивних капіталів приватного сектору усього світу, до 90% прямих інвестицій за рубежем. При цьому прямі інвестиції зросли в три рази швидше, ніж інвестиції в цілому, хоча вони (прямі інвестиції) усе ще складають приблизно 6% річних капіталовкладень промислово розвинутих країн

Результатом  НТР  стала  сучасна  техніка,  що  дозволяє   об'єднувати підприємства,  що  спеціалізуються  на   виробництві   різноманітних   видів продукції, але пов'язаних виробничими зв’язками в рамках однієї  корпорації. Раніше  такі  підприємства  належали   різним   фірмам   або   були   просто самостійними комерційними одиницями. Тепер,  вони,  підпорядковуючись  одній ТНК є складовими частинами загального міжнародного виробничого комплексу. 

Важливими досягненнями нового етапу НТР останньої третини XX  століття є також розвиток електроніки, інформатики, біотехнології, виробництва  нових композитних матеріалів. У цих умовах  змінюються  місцями  "матеріальний"  і "інтелектуальний" фактори виробництва. Так, на  складання  електронних  схем сьогодні 2 % витрат йде на первинні  матеріали,  а  98  %  на  кваліфіковану працю.  

Таким чином, ТНК можуть  розміщувати  виробництво  в  будь-якій  точці світу - там, де їм  вигідно,  не  обмежуючи  себе  національними  рамками  і межами. У одних випадках вирішальну  роль  відіграє  близькість  сировини  і матеріалів, занадто громіздких і дорогих  для  транспортування.  У  інших  - використовується  близькість  ємкого  ринку  збуту.  По-третє,  їх   залучає насамперед наявність кваліфікованої робочої  сили.    По-четверте,  навпаки, використовується величезний  резерв  дешевої  і  малоквалифікованої  робочої сили  в  країнах,  що  розвиваються.  

Принципово новим моментом у транснаціоналізації капіталу є  розширення діяльності ТНК у сфері послуг, особливо  наукомістких  послуг. У результаті біля 55 - 60 % прямих іноземних інвестицій  вкладається в  сферу  послуг:  в  оптову  і  роздрібну  торгівлю,  банківські   послуги, страхування і т.д.

Основною  причиною   такої   диверсифікації   послуг,   що   зумовлена корпораціями, стало те, що сучасні засоби зв'язку й  обчислювальна  техніка, об'єднані в глобальні інформаційні мережі, належать ТНК.  Це  у  свою  чергу дозволяє бути в курсі подій на  ринках  багатьох  видів  послуг.  

Важливим чинником, що сприяв економії сировини в останні роки, є  ріст використання вторинної сировини. Технологія використання вторинної  сировини істотно менше енергоємна, і за рахунок  цього  досягається  значна  економія палива й енергії.

Транснаціональні  корпорації  контролюють  істотну  частину   науково-технічного  потенціалу  промислово  розвинутих   країн,   що   дозволяє   їм відігравати головну роль  у  міжнародному  обміні  технологіями  і  науково- технічними знаннями, активно брати участь і  науково-технічному  прогресі  і сприяти структурним зрушенням у світовій економіці. Їхній  успіх  пояснюється  такими чинниками:

  • наявністю спеціалізованих дослідницьких лабораторій і інших інженерно-технічних підрозділів, де акумулюються досвід  і  кваліфікація  за  багатьма науковими і технічними дисциплінами;

  • наявністю значних матеріальних ресурсів, технологічного потенціалу, що перевищує потреби  поточного  виробництва,  а  також  часу  для  дослідження потенційних можливостей технологічних проривів, пристосування  їх  до  свого досвіду і сформованого профілю виробництва.

ТНК відіграють сьогодні величезну роль не тільки у світовій економіці, але й у міжнародному політичному житті й усе  більш  інтенсивніше  впливають  на політичні процеси у світі. Вони роблять втручання у формування зовнішньої  і внутрішньої політики держав, безпосередньо  вводять  її  в  життя,  мають  у своєму розпорядженні цілий  арсенал  засобів  і  можливостей  реалізації  та контролю  своїх  інтересів,  є  джерелом   політичної   активності,   носієм предметно-практичної діяльності, спрямованої на  здійснення  своїх  цілей  у сфері світової політики, обумовлених економічними інтересами, а також  маючи під собою науково-технічне підгрунття.

Протягом  двох  останніх   десятиліть   щорічно   приблизно   половина американського   експорту   охоплює   американські   й   іноземні   ТНК,   у Великобританії ця частка досягає 80%, у Сінгапурі - 90%.

Майже всі найбільші ТНК по національній приналежності  відносяться  до «тріади» - трьох економічних центрів: США, країн ЄС і Японії.

Головну роль у світі відіграють  ТНК  США.  По  оцінці  американського часопису  "Форбс",  у  1995  році  500  найбільших  американських   компаній загальною вартістю 8,1 трлн. дол. продали продукції  на  3,6  трлн.  дол.  І мали прибуток у 179 млрд. дол. 

Активно розвиваються західноєвропейські, японські, канадські ТНК.  500 найбільших іноземних  (не  американських)  компаній  загальною  вартістю  21 трлн. дол. продали продукції на 6,5 трлн. дол. і мали прибуток у  113  млрд. дол. У цих компаніях зайнято 20,4 млн. працюючих. Ці дані  також  ілюструють масштаби і вплив ТНК у світовій економіці.

У 20 найбільших ТНК світу входять 7 американських ТНК, 3 японських,  2 німецьких, 2 англо-голландських, 2 швейцарських,  по  1  із  Великобританії, Нідерландів, Італії і Франції.

Країна, що приймає, у цілому виграє від притоку інвестицій. Трудящі  і постачальники, що обслуговують нові підприємства, поряд із місцевою  владою, що одержують податки, виграють  більше,  ніж  утрачають  конкуруючі  місцеві інвестори.

Негативний  вплив ТНК на  економіку  тих країн, де вони функціонують. Спеціалісти вказують  на:  протидію  реалізації економічної  політики  тих  держав,  де  ТНК  здійснюють  свою   діяльність; порушення  законодавства  країн  перебування.  Так,  маніпулюючи   політикою трансфертних цін, дочірні компанії ТНК, що діють  у  різноманітних  країнах, уміло   обходять   національні   законодавства,   укриваючи   прибутки   від оподатковування  шляхом  перекачування  їх   з   однієї   країни   в   іншу; установлення монопольних цін, диктат умов, що ущемляє інтереси  країн,  що розвиваються.

Основні джерела ефективної діяльності ТНК:

-  використання  переваг  володіння  природними  ресурсами, капіталом і знаннями;

- можливість оптимального розташування своїх підприємств у різних країнах з  урахуванням  розмірів  їхнього  внутрішнього  ринку, темпів економічного росту, ціни і  кваліфікації  робочої  сили, цін і доступності інших економічних  ресурсів,  розвиненості інфраструктури, а також політико-правових факторів, серед  яких найважливішим є політична стабільність;

- можливість акумулювання капіталу в рамках  усієї  системи  ТНК, включаючи позикові  засоби  в  країнах  розташування  іноземних філій;

- використання у своїх цілях фінансових ресурсів усього світу.

Джерелами їх фінансування виступають не стільки  головні  американські компанії, скільки фізичні і юридичні особи з  третіх  країн,  що  приймають.  Для  цього  іноземні  філії  ТНК  широко  використовують позики комерційних і фінансових інститутів  держави , що приймає , і  третіх країн,  а  не  тільки  країн  базування  материнської   компанії.

РОЗДІЛ 9. Міжнародно-правове регулювання діяльності ТНК

Щодо регіонального рівня, то до таких документів передусім слід віднести прийняту 21 червня 1976 p. Декларацію про міжнародні інвестиції і багатонаціональні підприємства. До Декларації додавався ще й такий документ, як Керівні принципи для багатонаціональних підприємств. Норми цього документа не мають імперативного обов'язкового характеру. Їх виконання є добровільною справою.

До системи Керівних принципів ТНК належать: дотримання міжнародного права; підпорядкованість праву країни перебування; урахування політики цієї країни в галузі розвитку та права; співробітництво з країною перебування з виключенням практики підкупу та субсидій, а також обов'язкове невтручання у внутрішні справи.

Важливу роль у регулюванні міжнародних правових відносин за участі ТНК відіграють країни Андської групи — субрегіонального торгово-економічного об'єднання, створеного в межах Латиноамериканської асоціації інтеграції. Андський пакт укладено у 1969 p. Болівією, Колумбією, Перу, Чилі (до 1976 p.) і Еквадором. Основними цілями групи цих країн є використання інтеграції для прискорення економічного розвитку країн-учасниць; сприяння поступовому перетворенню іноземних компаній в національні і змішані; врівноваження впливу Аргентини, Мексики і Бразилії в цій Асоціації. Країни — члени Андської групи виступають за розвиток торгово-економічного співробітництва, проти засилля іноземного капіталу в країнах регіону. В межах цієї групи країн-учасниць була створена Комісія Картахенської угоди, за рішенням якої виділяються багатонаціональні і транснаціональні підприємства.

Багатонаціональні підприємства — це акціонерні підприємства, місце перебування та центр управління якими знаходяться в регіоні країн-учасниць. Контролюються вони ззовні.

Транснаціональні підприємства — це такі підприємства, центр управління якими знаходиться за межами регіону країн Андського пакту, а їхня діяльність здійснюється в межах цього регіону через дочірні підприємства, відділення чи якісь інші їх структурні ланки.

Важливим кроком у цьому напрямі була розробка Кодексу поведінки ТНК. 

З точки зору західних країн у такому визначенні повинно бути вказано, що ТНК — це будь-яке державне, приватне або змішане підприємство. А це означає, що вони можуть бути створені в країнах з різною соціально-економічною системою, тобто ТНК мають універсальний характер.

Це лише деякі приклади розбіжностей щодо проекту Кодексу поведінки ТНК. Цей проект має 6 частин (І — преамбула і цілі; II — визначення і сфера застосування; III — діяльність ТНК; А — загальні і політичні положення, Б — економічні, фінансові і соціальні положення, В — надання гласності інформації; IV — режим ТНК; V — міжурядове співробітництво; VI — здійснення кодексу поведінки).

У проекті Кодексу сформульовані принципи діяльності ТНК, які мають прогресивний характер. До них, зокрема, належать такі:

  •  повага суверенітету країн, в яких вони здійснюють свою діяльність;
  •  підпорядкування законам цих країн;
  •  врахування економічних цілей і завдань політики, що проводиться в цих країнах;
  •  повага до соціально-культурних цілей, цінностей і традицій країн, в яких вони здійснюють свою діяльність;
  •  невтручання у внутрішні справи;
  •  відмова займатися діяльністю політичного характеру;
  •  утримання від практики корупції;
  •  дотримання законів і постанов, що стосуються обмеженої ділової практики, утримання від її застосування;
  •  дотримання положень, що стосуються передачі технологій та охорони навколишнього середовища.

Деякі принципи, що мають важливе значення в регулюванні діяльності ТНК, були предметом спеціального обговорення в ООН.

РОЗДІЛ 10. ФОРМУВАННЯ ТНК ЯК РЕЗУЛЬТАТ ПРОЦЕСУ

ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗАЦІЇ ФІРМИ

Так само, як і ТНК, термін «інтернаціоналізація фірми» не має одного вичерпного визначення. У найбільш спрощеному вигляді інтернаціоналізація характеризується як «процес зростаючого залучення фірми в міжнародні операції».

Найчастіше виділяють три основні етапи процесу інтернаціоналізації (табл. 2):

1) початковий;

2) локальної ринкової експансії (від лат. expansio – розширення, поширення);

3) транснаціональний.

Дуалістична концепція процесу інтернаціоналізації фірми

Елементи міжнародної діяльності

Зовнішня інтернаціоналізація

Внутрішня інтернаціоналізація

Торгівля

Експорт

Імпорт

Ліцензування

Продаж ліцензій за кордон

Придбання ліцензій в закордонної фірми

Спільні підприємства

Створення СП за кордоном

Створення СП із закордонним партнером на території своєї країни

100% інвестиції за кордон

Створення або викуп підприємств (філій) за кордоном

Функціонування як філії, що контролюється закордонною фірмою

Будь-яка ТНК в процесі свого розвитку проходить через всі перераховані етапи, кожен із яких характеризується не тільки специфікою завдань і значущості закордонної діяльності, але й відмінностями в орієнтації вищого управлінського рівня, найбільш детально показаними Говардом Перлматером за допомогою відомої моделі EPRG.

Згідно з цією моделлю домінуючим відношенням управлінського персоналу фірми, яка не має міжнародного досвіду, є етноцентризм (Е), тобто проводять політику, зорієнтовану на вітчизняну країну. При цьому повністю зберігаються критерії оцінки результативності, що використовуються в процесі аналізу діяльності фірми всередині країни. Поліцентристська орієнтація (P) підкреслює важливість врахування специфіки соціально-культурної сфери бізнесу в різних країнах і використання розроблених на місцях та адаптованих до локальних умов процедур оцінки та контролю.Регіоцентристська (R) орієнтація фокусується на регіональній організації повноважень та комунікаційних потоків, в той час, як геоцентристська або глобальна (G) орієнтація передбачає співпрацю між штаб-квартирою і філіями для розробки стандартів і процедур, які відповідають як загальним, так і локальним завданням фірми.

Доцільність такого підходу ілюструється зростанням зустрічної торгівлі (бартеру, офсетних, клірингових та інших угод). Для багатьох фірм, як наслідок, успіх у зовнішньоторговельній діяльності значною мірою залежить від результативності на внутрішньому ринку.

Особливості основних етапів інтернаціоналізації фірми

Особливості

Етапи

Початковий

Локальної ринкової експансії

Транснаціональний

Завдання менеджменту

Вибір закордонних ринків і форм виходу на них

Підвищення результативності діяльності на конкурентних зарубіжних ринках

Глобальна раціоналізація і забезпечення синергізму

Оцінка значущості міжнародної діяльності

Розглядається як важливе доповнення до діяльності на внутрішньому ринку

Як мінімум однакова за важливістю діяльності на внутрішньому ринку

Стратегічна умова успіху і розвитку

Орієнтація вищого менеджменту (за моделлю EPRG)

E       P

P      R

R       G

Різноманітні мотиви зумовлюють інтерес початково орієнтованої на внутрішній ринок фірми до діяльності за кордоном. Серед найважливіших факторів початкового етапу інтернаціоналізації можна виділити такі: насичення внутрішнього ринку; бажання розподілити ризик між більшою кількістю продуктів і ринків; поява нових ресурсних можливостей, пов’язаних з нижчою вартістю факторів виробництва в інших країнах; активізація діяльності закордонних конкурентів на національному ринку; необхідність підтримки сучасного рівня технології виробництва; урядові стимули (пільгове оподаткування, кредитування, інформаційна та маркетингова підтримка тощо); розвиток інфраструктури міжнародного бізнесу та системи комунікацій.

Головна увага керівництва фірми на першому етапі інтернаціоналізації спрямовується на виявлення найбільш перспективних зарубіжних ринків для вже існуючих товарів. Перевага часто віддається таким ринкам, для яких необхідні мінімальні зусилля щодо адаптації продукту і коректування маркетингової стратегії. Таким чином, за рахунок закордонної діяльності фірма може отримати додаткову економію на масштабах виробництва.

Рис. 1.Модель вибору зарубіжних ринків

Модель «чотирьох фільтрів», концепція якої вперше запропонована Р.Волвурдом дозволяє з великої кількості країн вибрати декілька найбільш перспективних не лише з точки зору загального ринкового потенціалу, але й конкретних особливостей фірми, а також цілей її зарубіжної діяльності.

Вибір форм виходу на закордонні ринки. Визначивши країни - цільові ринки, управлінський персонал фірми повинен вибрати найбільш ефективну форму (стратегію) виходу на них (див. табл. 4).

Основні форми виходу на зарубіжні ринки

Форма виходу

Переваги

Недоліки

Експорт

Збереження контролю

Підтримка виробництва

всередині країни

Вразливість до зарубіжних протекціоністських барєрів

Чуттєвість щодо коливань валютних курсів

Контрактні коопераційні угоди:

· ліцензування;

· франчайзинг

Невисока потреба в інвестиціях

Мінімальний рівень реального контролю

Спільні підприємства

Мінімальність ризику

Потреба в менших затратах порівняно зі створенням власної виробничої філії

Необхідність високодеталізованої контрактної роботи

Складнокерованість

Створення за кордоном власної виробничої філії

Забезпечення повного контролю

Локалізація виробництва

Необхідність значних інвестицій

Можлива непопулярність з політичної точки зору

Відомий американський спеціаліст у сфері міжнародного менеджменту Ф. Рут запропонував деталізований перелік екстернальних та інтернальних чинників, що впливають на вибір форми виходу на зарубіжні ринки.

1) ринкові чинники країн - цільових ринків: частка ринку і перспективи росту; конкурентна структура тощо;

2) чинники середовища країн - цільових ринків: політичні, економічні і соціокультурні фактори, включаючи урядову політику стосовно прямих іноземних інвестицій; географічне розташування; економічний ріст; зовнішні зв’язки країни, політичний ризик тощо;

3) виробничі чинники країн - цільових ринків: наявність, якість і вартість сировини, робочої сили, а також розвиток інфраструктури (транспорт, комунікації тощо);

4) чинники країни базування: розмір ринку, вартість виробництва, умови конкуренції, рівень урядової підтримки міжнародного бізнесу тощо.

Серед інтернальних (внутрішніх) чинників, які мають найбільший вплив на вибір форми зарубіжної діяльності, виділяють 2 основні групи:

1) продуктові - ступінь диференціації продукту, післяпродажне обслуговування, технологічний рівень, потенціал глобальної стандартизації тощо;

2) ресурсні - управлінські, інвестиційні та технологічні ресурси, виробничий і маркетинговий досвід; оцінка важливості зарубіжної діяльності вищим управлінським персоналом фірми.

Чинники

Форми виходу на зарубіжний ринок

Експорт

Ліцензу-вання

Інвестиційні форми (СП і виробничі філії)

1

2

3

4

Екстернальні чинники

Закордонна країна

Низький потенціал збуту

*

*

Високий потенціал збуту

*

Олігополістична конкуренція

*

Низькі виробничі витрати

*

Високі виробничі витрати

*

Обмежувальна політика щодо імпорту

*

*

Ліберальна політика щодо імпорту

*

Обмежувальна політика щодо іноземних інвестицій

*

*

Ліберальна політика щодо іноземних інвестицій

*

Невелика географічна відстань

*

Значна географічна відстань

*

*

Економіка динамічного розвитку

*

Стагнуюча економіка

*

*

Жорсткий валютний контроль

*

*

Ліберальна валютна політика

*

Довгострокові перспективи зниження курсу національної валюти

*

Довгострокові перспективи підвищення курсу національної валюти

*

Незначні відмінності соціально-культурної сфери

*

Значні відмінності соціально-культурної сфери

*

*

Невисокий політичний ризик

*

Високий політичний ризик

*

*

Країна базування

Великий внутрішній ринок

*

Обмежений національний ринок

*

Олігополістична конкуренція

*

Низькі виробничі витрати

*

Високі виробничі витрати

*

*

Урядова підтримка експорту

*

Обмеження на інвестиційну діяльність за кордоном

*

*

Інтернальні чинники

Диференційовані продукти

*

Стандартизовані продукти

*

Висока необхідність післяпродажного обслуговування

*

Високотехнологічні продукти

*

Невисока потреба в адаптації продукту

*

Значна потреба в адаптації продукту до умов зарубіжного ринку

*

*

Обмежені ресурси

*

*

Високий ресурсний потенціал

*

Висока оцінка вищим менеджментом значення зарубіжної діяльності

*

Невисокий рівень залучення вищого менеджменту фірми в управління зарубіжною діяльністю

*

*

Враховуючи цільові пріоритети фірми на основі значущості кожного з чинників, можна оцінити відносну привабливість різних варіантів виходу на зарубіжні ринки.

Оптимальним буде такий вибір, який забезпечує отримання максимального прибутку за попередньо визначений період часу із врахуванням обмежень, зумовлених ступенем забезпеченості ресурсами, прийнятним рівнем ризику, а також необхідністю вирішення завдань, не пов’язаних безпосередньо з отриманням прибутку (забезпечення стратегічної гнучкості, формування іміджу тощо).

Локальна ринкова експансія як проміжний етап у формуванні ТНК. В міру розвитку своєї діяльності на зарубіжному ринку фірма, зазвичай, зіштовхується з необхідністю вирішення нового комплексу завдань та проблем, а саме:

прискорення проникнення на ринок та адаптація або розробка нових продуктів із врахуванням специфіки місцевого попиту;

розвиток своїх конкурентних переваг на новому ринку і забезпечення адекватної реакції на політику конкурентів, особливо в галузі ціноутворення і стимулювання збуту;

формування і заохочення ініціативи та мотивації місцевого менеджменту;

забезпечення ефективного використання місцевих активів, в т.ч. оптимізація організації управління збутом і просуванням товарів;

формування і розвиток контактів з місцевими діловими інститутами;

використання і розвиток інфраструктури бізнесу в зарубіжній країні (транспортні системи, телекомунікації, засоби масової інформації, фінансові інститути тощо).

Реалізація цієї стратегії здійснюється на основі регіоцентристської концепції управління, що передбачає значне залучення місцевого менеджменту у вирішення ключових проблем.

На цьому етапі багато фірм намагаються досягти максимального ступеня амортизації витрат, пов’язаних з початковим виходом на ринок, включаючи витрати на вивчення і адаптацію до місцевих умов конкуренції, формування контактів з рекламними агентами і дистриб’юторами тощо. Часто це може бути досягнуто за рахунок розширення асортименту продуктів, що пропонуються на ринок.

Таким чином, маркетингова політика фірми на етапі локальної ринкової експансії базується не лише на адаптації і модифікації існуючих продуктів, але і на розвитку та використанні нових товарів і торгових марок. Головними критеріями у виборі конкретних дій на цьому етапі є потенціал розвитку місцевого ринку і економія від масштабів діяльності.

Умови і зміст транснаціонального етапу інтернаціоналізації фірми. Реалізуючи стратегії розширення масштабів своїх операцій всередині окремих зарубіжних ринків, фірма все більшу увагу повинна приділяти вирішенню проблем координації своєї міжнародної діяльності.

Це зумовлено впливом таких чинників:

дублювання зусиль (особливо маркетингових) між різними країнами та потенціал глобального синергізму (результат системи перевищує суму її елементів – 2+2 = 5);

можливість ефективного трансферту продуктів, торгових марок, а також управлінського досвіду з однієї країни в іншу;

тенденція до стандартизації купівельних переваг щодо зростаючого спектра промислових і споживчих товарів;

посилення конкуренції в глобальному масштабі;

формування глобальної маркетингової інфраструктури.

Як бачимо, перераховані чинники мають як зовнішній, так і внутрішньофірмовий характер. На цьому етапі компанія намагається, з одного боку, мінімізувати розрізнення і дублювання операцій в окремих країнах, а з іншого боку, використовувати переваги багатонаціонального характеру своєї діяльності.

       Найважливішим елементом планування і управління ТНК є пошук і використання синергічних ефектів, які виникають в результаті масштабності операції. Такі активи, які легко переносяться через національні кордони, як виробнича технологія, «ноу - хау», управлінський досвід, торгова марка або фірмовий імідж, можуть активно використовуватися глобально.

Створення внутрішньофірмової структури управління ТНК. При побудові внутрішньофірмової структури управління ТНК важливо не тільки створити мережу закордонних асоційованих в групу компаній, а об’єднати їх в єдину систему для вирішення стратегічних завдань фінансування і податкового планування.

Якщо подати внутрішньофірмову структуру управління ТНК у вигляді піраміди, на вершині якої знаходиться головна материнська компанія – “мозковий” стратегічний центр ТНК, а фундаментом є спеціалізовані дочірні компанії різних сфер діяльності, то опосередкованою ланкою піраміди, що пов’язує материнську компанію з дочірніми підприємствами як раз і будуть посередницькі компанії-провідники.

Компанії-провідники контролюють фінансові трансакції між компаніями групи, через них здійснюються інвестиції по всій внутрішньофірмовій мережі, вони акумулюють на своїх рахунках доходи ТНК та займаються їх розподілом. До сфери діяльності компаній-провідників відноситься також оперативне управління дочірніми компаніями нижчого рівня. Компанії-посередники можуть бути субхолдингами, фінансовими чи сервісними компаніями, а також поєднувати в собі ці види спеціалізації.

Кожна з компаній третього яруса може мати свою власну розвинену внутрішньофірмову структуру управління.

Діяльність компаній-провідників другого яруса, зазвичай, є класичною формою офшорної діяльності, і такі фірми створюються в країнах з низькими податками і податковими пільгами.

Офшорний бізнес – це фінансово-господарська діяльність, що здійснюється поза країною реєстрації і місцезнаходження компанії. Знаходячись в певній юрисдикції, компанія, яка займається офшорними операціями, всі свої угоди проводить лише з компаніями-резидентами третіх країн і не веде жодних операцій з резидентами офшорної зони.

Компанії-провідники безпосередньо не пов’язані з виробничою, збутовою та іншими видами діяльності, можуть бути винесені за межі юрисдикції компаній 1-го і 3-го ярусів, в так звані юрисдикції офшор.

Юрисдикції офшор – країни, що допускають реєстрацію на своїй території компаній-провідників за умов, що їх діяльність не буде пов’язана з країною місцезнаходження, тобто всі доходи компанія буде отримувати поза юрисдикцією офшор та інвестуватись ці доходи будуть також в третіх країнах.

В основі законодавства більшості юрисдикцій офшор лежать норми англосаксонського права, які, зокрема, передбачають, що компанія оподатковується на всі свої доходи, отримані з різних джерел в різних країнах, в тій країні, де вона зареєстрована.

Мінімізація податків (мінімальні ставки податків на прибуток для компанії офшорного статусу) – основна суть створення компанії офшор. Коли компанія офшор починає здійснювати діяльність на території тієї країни, де вона зареєстрована, до доходів, від цієї діяльності, застосовуються ставки податків компаній-резидентів неофшорного профіля.

Компанія офшор може мати два статуса: 1) статус нерезидентної офшорної компанії; 2) статус звільненої від податків резидентної компанії.

Статус нерезидентної офшорної компанії передбачає, що компанія реєструється в даній юрисдикції, жодні операції всередині цієї країни не проводить. Прикладом нерезидентної офшорної компанії є швейцарські доміціарні компанії (domiciliary company). Отже, в юрисдикції, в якій зареєстрована фірма, можна акумулювати доходи ТНК, які не оподатковуються за принципом резидентства.

Статус звільненої від податків резидентної компанії надається компанії офшор у випадку, якщо вона належить нерезидентам, але керують нею місцеві директори, має свій офіс і проводить офшорні операції. Резидентній компанії звільнення від податків на доходи надається тільки на офшорні операції. Така компанія, зазвичай, також сплачує щорічні податки за фіксованою ставкою або податки на доходи за меншими ставками. При цьому вона має право на здійснення частини своїх операцій в країні інкорпорації, наприклад, може інвестувати доходи, отримані нею в інших країнах. У разі отримання прибутку від джерел в країні реєстрації стосовно такої компанії, застосовуються внутрішні, непільгові ставки податків.

РОЗДІЛ 11. Організація управління діяльністю ТНК

Вибір структури управління ТНК залежить від певних факторів. В основі формування структури управління компанії - необхідність розробки моделі, яка дає можливість максимізувати ефективність управлінської функції та діяльності компанії в цілому. Найважливішими аспектами, що беруться до уваги при розробці організаційної структури менеджменту ТНК, є:

1. Рівень диверсифікації діяльності компанії в різних галузях. Якщо компанія займається певним бізнесом, то адекватна структура управління має ефективно координувати діяльність різних функціональних підрозділів.

2. Рівень організаційно-правової та фінансово-економічної незалежності різних видів діяльності, що здійснюються в рамках ТНК. Транснаціональна компанія може займатися різними видами бізнесу, а саме: виробничою діяльністю, наданням фінансових послуг, мати власну збутову мережу.

3. Рівень присутності на різних регіональних ринках та види операцій, які здійснює компанія на кожному з них. Наприклад, маючи виробничі потужності в певній країні, ТНК може експортувати свою продукцію в інші країни, в яких компанія здійснює лише збут через своє представництво.

Функціональна організація компанії передбачає виділення підрозділів, які концентруються на певних функціональних сферах діяльності, таких, як дослідження та розробки, виробництво, маркетинг, фінанси та ін. При розробці та впровадженні стратегії компанії завдання головних менеджерів полягає у чіткій координації дій підрозділів, які вони очолюють.

ТНК у виробничій діяльності нерідко використовують вертикальну інтеграцію. За такої інтеграції на кожній стадії виробництва - від переробки сировини до збуту готової продукції - існують значні відмінності у функціях, які виконує відповідний підрозділ. Тому останніми роками ТНК дедалі частіше використовують функціональну структуру управління, що базується на процесах. Такий підхід дає змогу реалізувати в рамках функціональної структури управління підхід до реалізації стратегічних завдань компанії з точки зору створення додаткової вартості на кожному етапі діяльності компанії (так званий підхід "value chain").

 Регіональна структура управління ТНК

Географічна експансія транснаціональних компаній, як правило, супроводжується еволюцією організаційних структур управління. Зміни в організаційній структурі, спричинені географічною експансією, відповідають завданням досягнення ефективного менеджменту підрозділів у різних країнах.

Одним із головних етапів такої еволюції є виділення функцій, що централізовано координуються на рівні материнської компанії. Найважливіша функція головної (материнської) компанії - управління грошовими потоками, яке передбачає використання переваг, наданих законодавством у певній країні для мінімізації податків, хеджування від валютних ризиків, доступу до унікальних чи дешевих виробничих ресурсів. Через головний офіс ТНК традиційно координує дослідження та розробки, що потребують значних фінансових витрат. Результати таких робіт у майбутньому можуть бути використані для розширення виробничої діяльності та виходу на ринок з новими продуктами.

У різних регіонах функції підрозділів визначаються, виходячи, по-перше, з видів діяльності, якими вони повинні управляти; по-друге, з існуючих потреб координації роботи регіональних підрозділів з філіями компанії в інших країнах. Функції регіональних підрозділів формуються також під впливом особливостей ринку та специфічних завдань, з якими може стикатися компанія на-певному національному ринку. Традиції та існуючі регулятивні норми приймаючих країн безпосередньо визначають функції регіональних підрозділів ТНК.

Матрична структура управління ТНК

У межах матричної структури менеджменту організація процесу управління передбачає поєднання функціональних повноважень і повноважень керівників проектів або окремих видів бізнесу. Кожен вид діяльності чи проект здійснює група спеціалістів, які представляють різні функціональні підрозділи компанії, підзвітні як менеджеру відповідного функціонального підрозділу, так і керівникові проекту (або менеджеру, відповідальному за певний вид бізнесу).

Матрична структура управління особливо доцільна у "диверсифікованій компанії, яка здійснює операції на багатьох національних ринках. Вона дає змогу управляти на основі визначення певних стратегічних видів діяльності, які уможливлюють реалізацію ключових компетенцій компанії. Водночас залученням до роботи над конкретними завданнями спеціалістів з різних функціональних підрозділів досягається як результативність їх праці в рамках певного стратегічного напряму, так і високий професійний внесок, оскільки вони залишаються підзвітними своїм функціональним керівникам.

Прикладом застосування матричної структури є "Дженерал Електрік", "Сітібанк", "Боїнг" та інші ТНК з високим рівнем диверсифікації своєї діяльності та глобальними стратегіями розвитку.

На основі розглянутих головних рис різних структур управлінні ТНК можна виділити основні переваги та недоліки, які можуть виникати в процесі впровадження кожної з них.

Завдяки функціональній структурі управління компанія досягає чіткого зв'язку між завданнями, що доводяться до кожного її підрозділу, та загальною стратегією компанії. На основі чіткого розподілу функцій рівень професійного внеску кожного підрозділу в реалізацію загальної стратегії надзвичайно високий. У рамках одногалузевої компанії це дає змогу ефективно виконувати функцію контролю з боку менеджменту компанії.+++

Однак у рамках функціональної структури управління іноді виникають проблеми у взаємодії між різними підрозділами, які можуть мати різні тактичні цілі, а показники, що характеризують їх роботу, суперечать один одному. Типовими у цьому плані є проблеми щодо координації між ціллю максимальних обсягів реалізації продукції (підрозділи, що відповідають за збут) і збереженням рівня адміністративних витрат на певному рівні (фінансові підрозділи).- - -

Серед переваг регіональної структури управління виділяють здатність враховувати регіональні особливості, які виникають при веденні бізнесу на різних національних ринках. Координація роботи між різними функціональними підрозділами при цьому здійснюється на рівні певного ринку, що особливо важливо для врахування тенденцій попиту на цьому ринку. Крім того, в рамках регіонального підрозділу існує можливість визначення прибутковості від ведення операцій у певній країні чи на певному регіональному ринку.+ + + +

Однак, з іншого боку, за такої структури управління виникає додатковий рівень управління - регіональні менеджери, що може ускладнювати оперативність у впровадженні рішень, прийнятих на рівні компанії. Може також постати проблема підтримання стандартів управління, оскільки за автономії регіональних представництв місцеві менеджери мають більше повноважень. - - -

За матричної структури управління відбувається чітке формулювання стратегічних напрямів діяльності ТНК чи проектів і створюється певний баланс між потребами для їх реалізації та завданнями, які стоять перед виробничими, маркетинговим, фінансовим та іншими підрозділами компанії, виходячи з її загальної стратегії. + + +

Однак складність самої матричної структури з точки зору перехресного контролю спеціалістів різних підрозділів з боку функціональних і проектних менеджерів, а також пов'язані з цим витрати часу, фінансових та інших ресурсів для процедур узгодження'рішень потенційно можуть обмежити її використання ТНК - - -

Основними критеріями, яким повинна відповідати структура управління ТНК, є:

1. Здатність організаційної структури компанії створювати передумови для реалізації ключових компетенцій компанії.

2. Відповідність обраної структури управління компанії характеру галузевої та багатонаціональної диверсифікації її діяльності.

3. Можливість використання основних ресурсів компанії відповідно до її стратегії та завдань, які їй відповідають.

4. Адекватність обраної структури управління характеру конкуренції та можливості використання конкурентних переваг, які вона може надати.

 Отже, стратегії ТНК формуються згідно з конкурентними перевагами, які вони мають.

Інтернаціональна стратегія таких компаній повинна відповідати двом основним критеріям: 1) досягнутому рівню присутності компанії на регіональних ринках; 2) цільовій функції, яка реалізується завдяки впровадженню цієї стратегії.

Конкурентні стратегії ТНК формуються під впливом глобальних конкурентних сил, які складаються з конкуренції між продавцями, конкуренції з боку виробників товарів-субститутів, сили постачальників, сили покупців. Вони можуть бути глобальними і спрямовуватися на розвиток ключових компетенцій ТНК та багатонаціональними, орієнтованими на врахування умов ведення бізнесу у приймаючій країні та потреб її національного ринку.

 Стратегії ТНК корелюються з організаційною структурою компанії, вибір якої залежить від певних чинників. Провідними серед них є рівень диверсифікації діяльності компанії в різних галузях; рівень організаційно-правової та фінансово-економічної незалежності видів діяльності, що здійснюються в рамках ТНК; рівень присутності на різних регіональних ринках та види операцій, які здійснює ТНК на кожному з них. Сучасні системи управління ТНК базуються на комбінації елементів функціональної, регіональної та матричної структур менеджменту. Кожна компанія створює систему менеджменту, яка відповідає стратегії її розвитку.

Найбільш характерна риса зовнішньоекономічної діяльності ТНК, як вище зазначалося, полягає в тому, що вона вже не тільки охоплює експортні операції і реалізацію продукції через збутові дочірні компанії за кордоном, а й спрямована на розвиток закордонного виробництва.  

У результаті зовнішньоекономічна діяльність стає важливою складовою частиною управління ТНК. При цьому вона робить вирішальний вплив на стратегію, політику та оперативні заходи всієї фірми, це веде до того, що централізоване управління ТНК здійснюється у міжнародному масштабі з глобальним підходом до питань маркетингу, планування, фінансування, матеріально-технічного забезпечення, спеціалізації і кооперування окремих підприємств .

 Реалізація принципів централізації і децентралізації в управлінні зовнішньоекономічною діяльністю вирішується по-різному в різних ТНК і по суті визначає організаційні форми управління цією діяльністю.  Вибір тієї чи іншої організаційної форми управління внешнеекономічекой діяльністю залежить від багатьох обставин. Серед них найбільш важливі розміри фірми, значення і характер її закордонної діяльності: ступінь диверсифікації і складності продукції, що випускається: характер експортованої і виробленої на закордонних підприємствах продукції, орієнтованої на кінцевого споживача; специфіка ринків приймаючих країн і рівень конкуренції на них.

Залежно від характеру міжнародної діяльності ТНК та її масштабів, а також від організаційної структури в різних фірмах створюються різні спеціалізовані підрозділи, що виконують широке коло функцій як функцій апарату управління. Тому в рамках спеціалізованого органу управління виділяються самостійні види діяльності, що включають в себе виконання конкретно визначених функцій, які і обумовлюють його місце і роль в загальній організаційній структурі управління ТНК.

 Орган спеціалізованого управління зовнішньоекономічною діяльністю входить у різні підрозділи і має різну підпорядкованість. Його місце в ієрархічній структурі управління залежить від умов діяльності конкретної фірми. Через органи спеціалізованого управління здійснюється централізоване управління закордонної діяльністю в масштабах компанії в цілому. Розташування та функції спеціалізованих органів управління закордонними операціями залежать в першу чергу від організаційної структури управління ТНК в цілому.

 У ТНК з децентралізованою структурою управління органом спеціалізованого управління зовнішньоекономічною діяльністю може бути:

- Відділ в центральних службах;

- Міжнародне відділення;

- Дочірня компанія з управління закордонної діяльністю.

Відділ збуту або міжнародний відділ  виконує функції з координації діяльності різних підрозділів компанії, що здійснюють закордонні операції. Передача всієї відповідальності за управління міжнародною діяльністю на рівень центральних служб практикується компаніями, що надають велику самостійність своїм закордонним дочірнім компаніям, які, як правило, пов'язані з материнською компанією або тільки поставками сировини і матеріалів, або отриманням замовлень та фінансовою звітністю.

Такий відділ, очолюваний зазвичай вищими керуючими (провідними або старшими віце-президентами), може або поєднувати управління міжнародною діяльністю з діяльністю по збуту продукції на внутрішньому ринку, або відповідати тільки за управління міжнародною діяльністю. У першому випадку він зазвичай іменується відділом збуту, в другому міжнародним (експортним) відділом.

Віддав збуту може мати у своєму складі функціональні, товарні та регіональні підрозділи (сектори, відділення).

Міжнародне відділення (відділення закордонних операцій) як орган спеціалізованого управління зовнішньоекономічною діяльністю покликане здійснювати координацію і контроль за діяльністю всіх закордонних філій і дочірніх компаній ТНК, забезпечуючи підпорядкування їх діяльності інтересам фірми в цілому. У функції міжнародного відділення входить розвиток спеціалізації і кооперування виробництва між дочірніми компаніями; здійснення експортних операцій з країни місцезнаходження материнської компанії; збут продукції, виробленої на підприємствах закордонних дочірніх компаній, причому не тільки на місцевих ринках, але і на ринках інших країн. Через відділення закордонних операцій здійснюється зв'язок закордонних філій і дочірніх компаній між собою і з материнським товариством з технологічної лінії, тобто реалізуються переваги міжнародного поділу праці в рамках однієї фірми.

Дочірня компанія з управління зовнішньоекономічною діяльністю ТНК,  виступає як орган спеціалізованого управління цією діяльністю, відрізняється від міжнародного відділення головним чином тим, що володіє юридичною самостійністю і є не тільки центром прибутку, а й центром відповідальності. Вона має свій власний рада директорів і функціональні служби, що забезпечують її управлінську діяльність. Зазвичай голова ради директорів дочірньої компанії є віцепредседателем ради директорів материнської компанії. Така компанія користується високим ступенем оперативної та фінансової самостійності та її зв'язок з материнською компанією простий переклад прибутків і регулярної звітністю.

Дочірньої компанії часто надається повна самостійність у вирішенні ключових питань управління міжнародною діяльністю. Вона не тільки визначає політику і стратегію закордонних операцій в рамках загальної політики і стратегії ТНК, а й покликана забезпечити весь цикл функціонування та розвитку підконтрольних компаній. Це означає, що дочірня компанія забезпечує їх фінансування, матеріально-технічне постачання, розвиток нових продуктів, удосконалення організації виробничих процесів. Оскільки дочірня компанія сама виступає центром прибутку, вона має можливість перерозподіляти капіталовкладення між підконтрольними закордонними компаніями, встановлювати трансферні ціни на окремі види продуктів, що поставляються по внутріфірмових каналах, між окремими закордонними підприємствами, визначати спеціалізацію цих підприємств у рамках єдиної технічної політики, проводити між ними розділ ринків і сфер впливу.

Структура дочірньої компанії також строго індивідуалізована і відображає різні вимоги до системи управління в кожній конкретній ТНК. Тому не може бути одноманітності в організаційній побудові дочірніх компаній з управління закордонної діяльністю у різних ТНК.

Використання таких органів управління закордонної діяльністю має і ряд недоліків. Зокрема, існує певний розрив між діяльністю на внутрішньому ринку і за кордоном, у результаті чого компанія не може з максимальною ефективністю використовувати загальні фінансові ресурси. Це утрудняє і загальнофірмові планування. Крім того, відділення з продукту, що обслуговують внутрішній ринок, не надають повністю технічну та іншу допомогу міжнародного відділенню і тим самим ускладнюють розвиток нових продуктів на закордонних дочірніх підприємствах.

Виділення управління зовнішньоекономічною діяльністю в спеціалізований апарат зазвичай використовується в компаніях, що випускають продукцію обмеженої номенклатури та орієнтувальних своє місцеве виробництво на місткий ринок країни місцезнаходження або розвивати закордонне виробництво в невеликому колі країн або по обмеженому колу продуктів. Зростання міжнародної діяльності ТНК привів до того, що багато хто з них стали будувати управління цією діяльністю або за певних продуктів, або по окремих регіонах. Такий підхід вимагає посилення функціональних зв'язків всередині фірми і призводить до ускладнення організаційної структури ТНК в цілому.

РОЗДІЛ 12. ТНК і міжнародний бізнес в Україні

Залучення потужностей ТНК в національне господарство України залежить від інвестиційного клімату та сприятливості економічного середовища. Також стабільність взаємовідносин України з транснаціональними корпораціями насамперед залежить від якості державного регулювання, що забезпечує правомірне та об’єктивне урегулювання спірних питань та подальшу безконфліктну співпрацю.

Не менш важливим для ослабленого національного господарства України є залучення додаткового іноземного капіталу та інвестицій, які можуть допомогти відновити економіку країни, переоснастити виробництво та надати сильний поштовх для її подальшого розвитку.

Однією з запорук надходження прямих іноземних інвестицій в Україну є розміщення на її території потужностей транснаціональних корпорацій. Наша держава почала брати участь у міжнародних економічних відносинах, що свідчить про повільне, але все ж  зростання її ролі як актора на світовій арені. Україна, не зважаючи на кризові явища та економічні труднощі, намагається поступово нарощувати свій потенціал, на який безпосередньо впливають транснаціональні корпорації.

Однак, для того щоб залучити корпорації до розміщення своїх потужностей в нашій державі необхідно суттєво покращити її інвестиційний клімат та економічну привабливість. Діяльність ТНК на території України досить динамічно набирає обертів, що має для н6аціональної економіки як позитивний так і негативний вплив.

На сучасному етапі наша держава ще не завоювала достатньої довіри світової спільноти та транснаціональних корпорацій, зокрема, щоб останні проявляли бажання співпрацювати з Україною та розміщувати в ній свої потужності.

Для української економічної політики важливим питанням є вихід на міжнародний ринок та конкурентноспроможність на ньому, важливим фактором якої є створення власних ТНК. На сьогоднішній день в нашій державі їснує лише одна компанія з повним циклом виробництва, яке харектерне для транснаціоналізації це -  ВАТ «Арселор Міттал Кривий Ріг» - найкрупніше підприємство гірничо-металургійного комплексу України, унікальне за своїми маштабами та можливостями з повним металургійним циклом.

Інвестиційний клімат – сукупність економічних, правових, регуляторних, політичних та інших факторів, які у кінцевому рахунку визначають ступінь ризику капіталовкладень та можливість їх ефективного використання.

Я вважаю, що визначальною ознакою, яка зумовила зміни макроекономічних показників економіки України в І кварталі 2010 року стали наслідки світової фінансової кризи, на тлі яких з’явилися перші ознаки пожвавлення виробничої діяльності та покращення економічної ситуації.

Станом на 1 січня 2010 року в економіку України іноземними інвесторами  внесено 40 026,8 млрд. дол. США.

За моїми спостереженнями, у 2009 році приріст сукупного обсягу іноземного капіталу в економіці становив 4,3 млрд. дол. США, що складає 69,4 % рівня попереднього року. Інвестиції надійшли зі 125 країн світу. 

Однією з головних запорук розвитку України є залучення в її економіку прямих іноземних інвестицій. Надходження ПІІ забезпечується розміщенням на території держави потужностей транснаціональних корпорацій.

           Для взаємодії з ТНК як в Україні, так і на світових ринках, необхідно  створювати власні, українські транснаціональні структури, і певні кроки до цього вона вже зробила.

Вирішивши такі проблеми як складність адміністрування податків, кількість та складність отримання дозволів, надмірне технічне регулювання (сертифікація та стандартизація), часті перевірки органів державного нагляду, а також удосконаливши державне регулювання надходження прямих іноземних інвестицій та діяльності транснаціональних корпорацій, Україна зробить великий крок до безпечної взаємодії та взаємовигідної співпраці з транснаціональними корпораціями, що виведе нашу країну на міжнародний рівень та дозволить їй міцно закріпити свої позиції на ньому.

Серед закордонних інвесторів найбільш інвестиційно-привабливими в Україні є такі галузі економіки: харчова промисловість та переробка сільськогосподарських продуктів – 15,7% від загального обсягу прямих іноземних інвестицій (ПІІ), залучених до України; торгівля – 15,6%; фінансова сфера - 8,5%; машинобудування – 8,0%; транспорт – 7,6%; металургія та обробка металу – 5,4%; операції з нерухомістю – 4,6%; хімічна та нафтохімічна промисловість – 4,1%.

Чистий приплив прямих іноземних інвестицій в економіку України склав 7,882 млрд. дол. в січні-грудні 2007 року порівняно з 4,296 млрд. дол. за весь 2006 рік. За 12 місяців минулого року в підприємства України було вкладено 8,711 млрд. дол. нового капіталу, але в той же час інвестори вивели 1,179 млрд. дол.

При цьому для ТНК із країн Європейського Союзу та США найбільш привабливими є українська харчова промисловість, підприємства торгівлі, фінансовий сектор, фармацевтика. В саме цих галузях обіг капіталу є швидким, а комерційні ризики – мінімальні. Привабливим для ТНК із промислово розвинутих країн є також інвестування в інфраструктуру бізнес-послуг для обслуговування, в першу чергу, підприємств з іноземними інвестиціями.

Окремо треба виділити функціонування транснаціональних корпорацій в нафтогазовій сфері України. Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) в економіці України має виняткове значення, оскільки визначається істотною бюджетоформуючою роллю нафтогазової сфери та великою потребою в енергоносіях через значну концентрацію енергоємних виробництв.

Найбільшими компаніями, що нині працюють в Україні, є: у сфері нафтопереробки – російські «ЛУКОЙЛ», «ТНК», «Татнефть», «Славнефть», «Группа Альянс», «ЮКОС» та казахстанська «Казахойл» («КазМунайГаз»); в сфері транспортування нафти – російські «Сургутнефтегаз», «Роснефть», «Транснефть», «Сибнефть»; у сфері поставок та транспортування газу – російські «Газпром» та «Ітера».

Поряд з названими, у нафтопереробній сфері України з’явилися нові російські гравці – «Сиданко», «Уралнефть», «Арчнефтегеология», «Удмуртская ННК», «Ритек», «Полярное сияние», «Чишманефть»та інші, що використовують переробні потужності «Укртатнафти», «Галичини» та «Нафтохіміка Прикарпаття».

Спостерігається також негативний вплив експансії іноземних ТНК на ряд областей української економіки (наприклад, автомобілебудування, тютюнову і харчову промисловість), домінування експортних стратегій завоювання ринку (у тому числі - псевдоінвестиційних), і переважаюча орієнтація ліцензійних і інвестиційних стратегій, що застосовується в Україні, на отримання короткострокових прибутків і відтік коштів.

З іншого боку, починають створюватися українські ТНК. Про це можна судити з динаміки українських прямих іноземних інвестицій, які є основною формою іноземної експансії ТНК. А структура і динаміка українських потоків прямих закордонних інвестицій (ПЗІ) свідчить про орієнтацію більшості іноземних інвесторів на отримання швидкого прибутку і їх схильність до фінансових зловживань і відмивання коштів. Це зокрема підтверджується:

· наявністю високої частки інвестицій, що здійснюються в негрошовій формі (у формі нематеріальних активів);

· високою часткою офшорних інвестицій, яка коливається від 16 до 23% навіть для інвестицій з країн, визнаних офшорними офіційно;

· високою часткою офшорів у відтоку прямих інвестицій з України (17%). Цей факт також підтверджує наявність потужної тенденції тінізації економіки, особливо щодо тих країн, для яких приплив капіталу практично тотожний його відтоку (наприклад, Панама). Тотожність відтоку і притоку іноземних інвестицій свідчить про “дублювання” інвестицій, тобто вивіз капіталу з України з метою наступного анонімного “іноземного інвестування” на пільгових умовах з паралельним використанням переваг офшорного оподаткування в Панамі.

Таким чином, найперспективнішими для формування українських ТНК областями є ВПК, машинобудування, авіаційна, ракетно-космічна, металургійна і хімічна промисловість, електроніка, транспорт, легка і харчова промисловість, наукові дослідження, програмування і веб-дизайн.

PAGE  43


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

7509. Экономия электроэнергии в осветительных и электронагревательных установках 76.71 KB
  Экономия электроэнергии в осветительных и электронагревательных установках На освещение в сельском хозяйстве затрачивают 10...15% всей потребляемой электроэнергии, то есть более 15 млрд. кВт·ч в год. Наряду с другими устройствами электрическое освещ...
7510. Экономия электрической энергии при эксплуатации оборудования 121.34 KB
  Экономия электрической энергии при эксплуатации оборудования В сельском хозяйстве действует огромный парк электродвигателей, насчитывающий 12 млн. единиц общей мощностью 50...60 млн. кВт. Практически все стационарные рабочие сельскохозяйственные маш...
7511. Нетрадиционные способы получения и применения энергии 113.67 KB
  Нетрадиционные способы получения и применения энергии Главным фактором роста энергопроизводства является рост численности населения и прогресс качества жизни общества, который тесно связан с потреблением энергии на душу населения. Сейчас на каждого ...
7512. Модели рыночной экономики 43 KB
  Модели рыночной экономики. Для каждой экономической системы характерны свои национальные модели организации хозяйства, так как страны различаются своеобразием истории, уровнем экономического развития, социальными и национальными условиями. Поэтому м...
7513. Рыночное равновесие 147.5 KB
  Рыночное равновесие Чтобы рассмотреть взаимодействие спроса и предложения, необходимо совместить линии спроса и предложения на одном графике. На рис. 1 DD - линия спроса, SS - линия предложения. Абсциссы их точек характеризуют соответственно объемы ...
7514. Эластичность спроса и предложения 86 KB
  Эластичность спроса и предложения Термин эластичность - технический термин, который использовал А. Маршалл для обозначения чувствительности реакции одного фактора в результате воздействия на него другого фактора. Эластичность - это характеристи...
7515. Педагогіка. Фіцула. Підручник 3.08 MB
  ПЕРЕДМОВА У процесі вивчення курсу педагогіки відповідно до вимог навчальної програмимайбутні педагоги повиннізнати: сутність і закономірності розвитку особистості...
7516. Динамика вращательного движения 30.3 KB
  Динамика вращательного движения Одной из величин, характеризующих вращательное движение тела, является момент импульса. Момент импульса частицы относительно центра окружности ее вращения, определяется векторным произведением радиуса вращения ч...
7517. Бизнес-план. Особенности бизнес планирования 39 KB
  Бизнес-план. Бизнес-план - это документ, содержащий обоснование действий, которые намечается осуществить для реализации какого-либо коммерческого проекта, а также анализирующий проблемы, с которым может столкнуться предприятие, и способы их реш...