17604

Характеристика економічного потенціалу

Лекция

Экономическая теория и математическое моделирование

ТЕМА Характеристика економічного потенціалу. План 1. Поняття та склад потенціалу національної економіки 2. Природноресурсний потенціал 3. Демографічний та трудовий потенціал 4. Науковотехнічний потенціал 5. Інформаційний потенціал 6. Виробничий потенціал ...

Украинкский

2013-07-05

342.5 KB

11 чел.

ТЕМА  Характеристика економічного потенціалу.

План

1. Поняття та склад потенціалу національної економіки

2. Природно-ресурсний потенціал

3. Демографічний та трудовий потенціал

4. Науково-технічний потенціал

5. Інформаційний потенціал

6. Виробничий потенціал

7. Зовнішньоекономічний потенціал

8. Екологічний потенціал

У наш час поняття «економічний потенціал», незважаючи на досить широке розповсюдження в науковій літературі, не має однозначного тлумачення. Найбільш поширеним є наступне. Економічний потенціал країни характеризує здатність суспільства виробляти товари і послуги та забезпечувати розширене відтворення з метою задоволення потреб населення, поліпшення якості життя її громадян.

Суспільним виробництвом є процес перетворення ресурсів в продукцію необхідного обсягу і якості. У цьому плані воно у вирішальному ступені залежить від наявності і використання взаємопов'язаних і взаємозумовлених ресурсів, що визначають можливості виробництва:

  •  основного капіталу та інших нефінансових і фінансових активів;
  •  природних ресурсів;
  •  людських ресурсів;
  •  організації управління;
  •  інноваційного потенціалу.

Перші три елементи об'єднуються поняттям національного багатства в традиційному і розширеному розумінні.

Національне багатство — це сукупність ресурсів країни (економічних активів) та нагромаджених благ, які є в її розпорядженні та можуть використовуватися для здійснення процесу виробництва продукції, робіт, надання послуг та забезпечення життєдіяльності людей.

Важливість даного показника визначається тим, що він, з одного боку, відображає загальну результативність функціонування економіки, а з другого — характеризує стан та динаміку рівня життя людей.

Національне багатство включає в себе елементи, які дуже різноманітні за своїм складом і змістом та виконують різні функції у житті суспільства. Воно може розглядатись як з натурально-речовинного, так і вартісного поглядів.

За натурально-речовинним складом національне багатство являє собою сукупність цілого ряду споживчих вартостей, таких як природні ресурси (вода, земля, ліси, корисні копалини), предмети і засоби виробництва, готова продукція, майно громадян, суспільних організацій та ін. Вартісна оцінка національного багатства та її динаміка характеризують результативність функціонування національної економіки, її потенційні можливості, рівень життя населення.

У складі національного багатства можна виділити такі елементи:

  1.  нефінансові активи, що є результатом виробничої діяльності (створені нефінансові активи);

нефінансові активи, що не є результатом виробничої діяльності (нестворені нефінансові активи):

фінансові активи/ пасиви;

нагромаджені споживчі товари довгострокового використання у домашніх господарствах (особисте майно громадян);

5)прямі іноземні інвестиції.

Структура та окремі елементи національного багатства подані на рис. 1.1.

Розглянемо зміст кожного елемента.

1. Створені нефінансові активи. До них належать:

•Основні засоби галузей, що виробляють товари та надають послуги.

•Запаси матеріальних оборотних засобів.

Запаси готової продукції (засоби виробництва та предмети споживання) на складах підприємств, у системі постачання, на біржах.

Державні резерви засобів виробництва та предметів споживання.

• Цінності

Основні засоби — це частина національного багатства країни, що створена у процесі виробництва та довгий час багаторазово і постійно у незмінній натурально-речовинній формі використовується в економіці, переносячи свою вартість на продукцію, роботи та послуги. Також до складу основних засобів включають нематеріальні створені активи — об'єкти, створені працею людини. Вартість таких активів включає витрати на розвідування корисних копалин, розробку програмного забезпечення, створення оригінальних творів літератури й мистецтва та ін.

Запаси матеріальних оборотних засобів є постійно поновлюваною частиною національного багатства, до складу якої входять виробничі запаси сировини, матеріалів, палива, запасних частин, господарчих товарів, насіння, кормів та фуражу, худоба на відгодуванні, молодняк тварин та ін.; незавершене виробництво, готова продукція та товари для продажу, матеріальні резерви.

Державні резерви засобів виробництва та предметів споживання — це частина створених матеріальних благ, яка зараз не використовується і являє собою стратегічні запаси країни на випадок непередбачених ситуацій та форс-мажорних обставин. Ці блага перебувають на зберіганні у системі державних матеріальних резервів. Вони складаються з двох частин: фондів засобів оборони та фондів державних господарських резервів.

Цінності — це «кошторисні» товари довгострокового використання, що не зношуються з часом. Зазвичай вони не використовуються для споживання або у виробництві, а придбаваються, головним чином, задля збереження вартості у часі оскільки їхня вартість з часом не повинна зменшуватись. Найважливішою особливістю даного елементу національного багатства є те, що з часом у результаті багатьох об'єктивних та суб'єктивних чинників відбувається зміна структури цінностей, що приводить до збільшення їхньої вартості (ціни). До економічних активів даного типу належать дорогоцінні метали, дорогоцінне каміння, антикваріат, твори мистецтва тощо.

2. Нестворені нефінансові активи. Даний елемент національного багатства країни включає дві складові, що великою мірою визначають не тільки його обсяг та структуру, а й динаміку:

матеріальні нестворені активи;

—нематеріальні нестворені активи (патенти, торгові марки, ноу-хау, гудвіл та ін.).

Матеріальні нестворені активи — це активи природного походження (природні активи — земля, вода, ліси, ресурси надр та ін.), тобто активи, котрі не є результатом виробничих процесів, на які встановлені або можуть бути встановлені права власності. До даної категорії не належать природні активи, на які права власності не встановлені або не можуть бути встановлені (наприклад, відкрите море, повітряний простір).

Нематеріальні нестворені активи - активи, які надають виключне право своїм власникам на здійснення конкретних видів діяльності або на виробництво певних видів товарів і послуг. При цьому інші суб'єкти (юридичні та фізичні особи) не мають на це права без спеціального дозволу власників відповідних активів.

3. Фінансові активи (пасиви). Забезпеченість прискорених темпів економічного зростання ресурсами (основними виробничими та матеріальними оборотними засобами) значною мірою визначається фінансовим станом країни (її суб'єктів господарювання, які виступають як виробники, інвестори та споживачі). Тому фінансові активи (пасиви) — важливий елемент національного багатства країни. Від їхнього обсягу залежать можливості зростання виробництва в країні і, відповідно, удосконалення всіх форм споживання та нагромадження.

До фінансових активів як складової національного багатства належать:

—монетарне золото та спеціальні права запозичення (СПЗ);

—цінні папери (крім акцій);

—акції та інші види участі в акціонерному капіталі;

—кредити та запозичення;

—страхові технічні резерви;

—інша дебіторська та кредиторська заборгованість;

—прямі іноземні інвестиції (довідково).

2. Природно-ресурсний потенціал

Природно-ресурсний потенціал (ПРП) країни є важливим фактором розміщення й розвитку її продуктивних сил. Це поняття, що визначається кількістю, якістю, сполученням природних ресурсів території. Він є важливим фактором розміщення господарської діяльності і населення

Природно-ресурсний потенціал включає в себе дві складові:

  1.  природні ресурси;
  2.  природні умови.

Природні ресурси це тіла й сили природи, які за певного рівня розвитку продуктивних сил можуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства. Природні ресурси включають у себе такі компоненти, як земля, надра, лісові та водні ресурси, рослинний і тваринний світ, повітряний простір.

Природні умови — це тіла й сили природи, які мають істотне значення для життя і діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій і невиробничій діяльності людей. Однак природні умови значним чином визначають особливості економічної діяльності людини, опосередковано визначають ступінь їх ефективності.

Складові природних ресурсів:

• земельні;

  •  мінерально-сировинні;
  •  водні;
  •  лісові;
  •  фауністичні (мисливсько-рибальські);
  •  природно-рекреаційні ресурси.

Природні ресурси оцінюються також за ознаками належності до ресурсної бази розвитку певних видів виробництва:

  •  промислові природні ресурси;
  •  сільськогосподарські природні ресурси;
  •  культурно-ландшафтні ресурси розвитку рекреаційної галузі;
  •  ресурси просторового розміщення галузей інфраструктури (транспортних шляхів, ліній зв'язку тощо).

Природні ресурси оцінюються за ознаками вичерпності, за якими вони поділяються на дві групи:

вичерпні (більшість ресурсів);

невичерпні (тепло землі й сонця, енергія води та вітру). Якщо ресурси можуть бути штучно або через природні механізми відновлені, як-то: лісові насадження, фауністичний світ, ґрунт, водні ресурси тощо, вони вважаються відновлювальними. Усі ресурси оцінюються з різних точок зору для з'ясування можливостей їх використання у виробничій діяльності людей. Так, існують інженерно-технологічний, економічний та екологічний (еколого-економічний) види оцінки природних ресурсів.

У господарському відношенні можливі для експлуатації природні ресурси поділяються на чотири групи:

  1.  зовнішні — енергія Сонця, гравітаційна енергія;
  2.  поверхні Землі, що в свою чергу поділяються на ресурси фізичного середовища (поверхні літосфери та гідросфери) та біологічні (наземні, водні, ґрунтові);
  3.  земних глибин - мінерально-сировинні (металічні, неметалічні);
  4.  паливно-енергетичні.

За цільовим призначенням природні ресурси поділяються на: матеріальні, пізнавальні, естетичні, рекреаційні тощо.

За рівнем необхідності для життя людини природні ресурси поділяються на: вкрай необхідні (повітря, вода, їжа) і відносно байдужі.

У зв'язку з інтенсивним використанням природних ресурсів, їх виснаженням і деградацією вони стають предметом все більшого вивчення багатьох галузей науки: економіки, екології, географії, геології тощо. Комплексність використання природних ресурсів визначає можливість і необхідність варіантного підходу до їх використання. Вибір варіанта, хоч і заснований на всебічному врахуванні природних властивостей ресурсів, але визначається також соціально-економічними і технічними факторами - загальними і локальними.

Ресурси України.

Земельні ресурси. До земельних ресурсів належать землі, які використовуються або можуть бути використані різними галузями господарства.

Земельний кодекс України визначає кілька основних категорій землекористування залежно від функціонального використання та цільового призначення земель:

землі сільськогосподарського призначення,

землі населених пунктів,

землі промисловості, транспорту, зв'язку,

землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення,

землі лісового фонду,

землі запасу,

землі водного фонду.

Мінерально-сировинні ресурси. Мінерально-сировинні ресурси належать до невідновних, оскільки процес їх природного відновлення дуже тривалий - десятки й сотні мільйонів років.

За характером використання мінеральні ресурси поділяють на три групи:

паливно-енергетичні;

рудні;

нерудні.

Особливістю розміщення мінеральних ресурсів є їх нерівномірне поширення в надрах землі. На даний час в надрах України виявлено близько 20000, розвідано і враховуються Державним балансом запасів 7829 родовищ і проявлень 97 видів природних і техногенних корисних копалин, з яких 3329 родовищ 62 видів корисних копалин залучено до промислового освоєння більше, ніж на 2000 гірничо-видобувних підприємств.

В структурі паливних ресурсів України домінує кам'яне і буре вугілля, запаси якого зосереджені в Донецькому і Львівсько-Волинському басейнах.тис. т.

Україна — один з найстаріших регіонів промислового видобутку нафти та пов'язаного з нею природного газу. Обстежено й розвідано 278 родовищ нафти і 336 природного газу, з них експлуатується відповідно 178 і 208, з надр України видобуто на сьогодні близько 350 млн. т і 1700 млрд. м3.

В Україні відомо понад 1500 родовищ торфу, а геологічні його запаси становлять 2,46 млрд. т, з них промислових 1,84 млрд. т. За загальними покладами виділяються Волинська (Цирське, Турське), Рівненська (Мороч-не, Дубняки, Кремінне), Чернігівська (Замглайське, Сновське), Київська (Ірпінське, Супійське) та Львівська (Стоянівське, Львівське) області.

Є в Україні також родовища уранових руд, які розробляються Смолін-ським рудоуправлінням (Кіровоградська область) і виявлені в Побужжі (Південне, Калинівське, Лозоватське), на Волині та Жовтих Водах (Дніпропетровська область).

Загальні запаси залізних руд за категоріями А + В + С1 оцінюються 26,3 млрд. т, з них 18,7 млрд. т у Криворізькому басейні. Більшість залізних руд зосереджена в 48 родовищах Криворізько-Кременчуцького, Бі-лозерсько-Конкського та Керченського басейнів і Приазовському залізорудному районі.

Водні ресурси. Потенціал водних ресурсів країни формується за рахунок:

поверхневих джерел;

підземних вод;

морської води.

Основним джерелом забезпечення потреб економіки у воді є поверхневі води (питома вага яких у загальному заборі води становить близько 80 %). Вони утворюються як за рахунок місцевого стоку, так і за рахунок припливу транзитних річкових вод із зарубіжних країн.

Водні ресурси знаходять застосування в енергетичній галузі, є джерелом виробничого й побутового водопостачання, а також простором розміщення підприємств та шляхів водного транспорту. Рівень забезпеченості більшої частини України водними ресурсами є недостатнім і визначається формуванням річкового стоку, наявністю озер, боліт, штучних водоймищ, підземних та морських вод.

Водні ресурси України становлять 209,8 км3, причому формується в її межах лише 25%, решта - надходить з Російської Федерації, Білорусі, Румунії. Об'єм підземних вод - 7 км3, а в господарстві використовується 1 млрд. м3 морської води.

Лісові ресурси. Лісові ресурси відіграють важливу роль як у збереженні навколишнього середовища, так і в господарській діяльності людей. У свій час ліси були єдиним відомим людині видом палива. Зараз основним господарським призначенням лісів є сировинне забезпечення промисловості, де головним продуктом користування є деревина, тобто промислова сировина для деревообробної, целюлозно-паперової, лісохімічної промисловості. Помітну частину потенціалу лісових ресурсів становлять недеревні ресурси лісу - технічна сировина, лікарська (для фармацевтики), кормова база тваринництва, продукти харчування.

Україна відноситься до країн з порівняно невисокою забезпеченістю лісом. Згідно з даними державного обліку лісів, площа земель лісового фонду становить 10,8 млн. га. Під лісовою рослинністю перебуває 9,4 млн. га.

Лісом покрито в середньому 15,6% території, у т. ч. на заході й півночі -30-40%, у Карпатах - понад 40%, на Поліссі - 25,7%, у Криму -10%, в степових зонах - 4%. Високопродуктивний деревостан мають 75% лісових площ. Загальні запаси деревної маси у лісах України становлять 17736,0 млн. м3. Середній запас деревини на 1 га вкритих лісом земель сягає 185 м3, в т. ч. запас деревини на 1 га стиглих і перестійних деревостанів - 237 м3, середній приріст на 1 га вкритих лісовою рослинністю земель - 3,8 м3/рік.

Ліси першої групи становлять майже 56% від загальної площі земель лісового фонду, решта - ліси другої групи. Запаси хвойних порід становлять 54% деревини, у т. ч. сосни — 35% (Полісся). Запаси деревини твердолистяних порід - до 40% (дуб - 22%, бук - 13%, граб - 2%). Серед листяних порід переважають береза, осика, вільха, липа, тополя. Неабияка роль лісу в заготівлі ягід, грибів, плодів, лікарських трав.

Лісосировинна база України практично виснажена. У структурі деревостанів молодняки і середньовікові ліси становлять 76,1%, що є наслідком надмірних вирубок у минулому і неконтрольованості їх нині. Як результат — частка пристигаючих цінних дубових, букових і соснових лісів у віковій структурі лісового фонду становить нині 7-8%, а за встановлених лісогосподарських норм тільки 20%.

Природно-рекреаційні ресурси. Природно-рекреаційні ресурси становлять собою особливий вид ресурсів, а саме - гармонійне просторове поєднання земельних, водних, кліматичних, культурно-ландшафтних та гідромінеральних ресурсів, яке забезпечує в комплексі відновлення та розвиток життєвих сил людини, витрачених у процесі трудової діяльності, що слугує для регенерації здоров'я і підтримки працездатності населення, а також для культурно-освітньої діяльності. До рекреаційних ресурсів відносять об'єкти і явища природного походження для відпочинку і туризму.

Загальна проща потенційно рекреаційних територій займає 7,2% території України (близько 4,4 млн. га), в т.ч. природоохоронних земель 2,2%. Майже в усіх областях України серед рекреаційних домінують санаторно-курортні ресурси. Всесвітньовідомий своїми санаторно-курортними умовами Південь України (Одеська, Херсонська, Миколаївська, Донецька області і АР Крим). Унікальний за своїми можливостями Південний берег Криму. Крім кліматичних ресурсів район багатий на ресурси грязей для організації лікувальних закладів.

Важливим за рекреаційними ресурсами є район Карпат з його сприятливими умовами для організації як літнього, так і зимового відпочинку.

В Україні діє 45 курортів загальнодержавного та міжнародного значення та 13 курортів місцевого значення, понад 400 санаторіїв можуть прийняти на лікування більше півмільйона відпочиваючих. Крім цього, привабливими для громадян України та іноземних гостей є туристичні маршрути по місцях, пов'язаних з історією країни, її видатними історичними особистостями, діячами культури та мистецтва, з архітектурними та культурно-ландшафтними пам'ятниками (Київ, Харків, Одеса, Умань, Львів, Ужгород, Кам'янець-Подільський, Чернігів, Мукачево, Канів) тощо.

Фауністичні ресурси. В структурі природно-ресурсного потенціалу України особливе місце займають фауністичні ресурси. Окрім великої цінності фауни, як невід'ємної складової природного середовища території, яка відіграє важливу роль в його екологічній системі. Досить помітне значення вона має і з економічної точки зору. Основними фауністичними ресурсами, які мають господарське значення, є мисливські, рибні та медоносні ресурси бджільництва. В структурі фауністичних ресурсів України переважають медоносні ресурси. У Південному районі порівняно високою є забезпеченість рибними ресурсами. Мисливські ресурси країни зосереджені в основному на заповідних охоронних територіях. В користуванні фауністичними ресурсами все більшого значення набувають їх охорона та відтворення. Відзначаються багатством та різноманіттям фауни Полісся, Карпати, Південний економічний район тощо. Потенціал фауністичних ресурсів є найбільшим у південних територіях України за рахунок помітної кількості медоносних ресурсів та рибальських ресурсів річок, лиманів Чорного й Азовського морів.

3. Демографічний та трудовий потенціал

Населення країни - чинник її комплексного економічного та соціального розвитку. Його роль особливо зростає в густозаселених регіонах з недостатніми природними ресурсами. Головну роль воно відіграє як елемент продуктивних сил, тобто як трудові ресурси, хоч не слід ігнорувати і його роль як споживача (мається на увазі все населення, а не тільки його працездатна частина).

Від населення значною мірою залежать формування міжрайонних функцій виробництва, потужність і структура потоку продукції, яка вивозиться за межі певної території, розвиток місцевого виробництва. Трудові ресурси створюють можливості для повнішого використання наявних природних ресурсів, сприяючи тим самим підвищенню рівня комплексного розвитку території. На території, добре забезпеченій трудовими ресурсами, розвивається система виробництв з високою трудомісткістю продукції.

Головними характеристиками демографічного потенціалу країни є:

  •  співвідношення показників природного руху населення, що розглядаються послідовно за певний проміжок часу;
  •  статево-вікова структура населення;
  •  співвідношення показників механічного руху населення. Основні показники руху населення - народжуваність та смертність, механічний притік та відтік відображаються такими сумарними показниками:
  •  природний приріст населення - визначають як різницю між кількістю народжених та тих, хто помер за певний період часу;
  •  сальдо міграції - визначають як різницю між кількістю тих, хто прибув до країни, та тих, хто вибув з неї за певний період часу;
  •  загальне збільшення населення - сума народжених та тих, хто прибув за певний період часу;
  •  загальне зменшення населення - сума кількості померлих та тих, хто вибув з країни за певний період часу;
  •  загальна динаміки населення - сума показників загального збільшення і зменшення, або природного приросту, та сальдо міграції населення країни.

Поряд з абсолютними показниками застосовують відносні показники руху населення у вигляді так званих демографічних коефіцієнтів: коефіцієнти народжуваності, смертності, природного приросту і т.д.

Найбільш елементарним показником розселення є густота населення. Однак при глибшому аналізі з'ясовується, що цей показник має численні «модифікації»: густота населення на обжитій території; густота сільського населення; густота міського населення.

Центрами регіональних систем розселення України виступають найбільші міста - Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса і Львів. У зоні їх інтенсивного впливу та притягання розташовані території власних та сусідніх областей.

Під трудовим потенціалом розуміють систему, що має просторову і часову орієнтацію, елементами якої виступають трудові ресурси з урахуванням усієї сукупності їхніх кількісних та якісних характеристик, зайнятості й робочих місць.

Кількісно трудовий потенціал визначається демографічними чинниками (природним приростом, станом здоров'я, міграційною рухомістю та ін.), потребами суспільного виробництва в робочій силі й відповідно можливостями задоволення потреби працездатного населення в робочих місцях.

Якість трудового потенціалу - поняття відносне. Воно характеризується показниками якості працездатного населення, трудових ресурсів, сукупного працівника або робочої сили. Ці якісні характеристики можуть бути розкриті за допомогою сукупності ознак: демографічних, медико-біологічних, професійно-кваліфікаційних, соціальних, психофізичних, моральних та ін.

Одним з основних інструментів регулювання використання трудового потенціалу є баланс трудових ресурсів. Його складають за даними статистичного обліку, демографічними розрахунками, даними відділів з використання трудових ресурсів в обласних адміністраціях, міських бюро з працевлаштування та інформації населення.

Нерівномірне розміщення трудових ресурсів у країні, зниження абсолютних розмірів їх природного приросту в більшості адміністративних районів, низький рівень ефективності використання робочої сили в галузях матеріального виробництва зумовлюють потребу в наукових дослідженнях і практичних заходах щодо раціонального використання ресурсів живої праці не тільки в галузях, але і в окремих районах України. У пропорційному розвитку економіки важливу роль відіграє економія не тільки затрат живої праці, а й матеріалів, сировини, енергії, а також раціональне використання виробничих фондів, раціоналізація транспортних вантажопотоків на основі науково обґрунтованого розміщення продуктивних сил. Економія затрат живої праці передбачає впровадження трудозберігаючих технологій, що дасть змогу зменшити виконання робіт вручну.

Аналіз зайнятості населення в Україні показує, що у нас є певні надлишки працездатного населення, насамперед у малих містах. Наявність їх посилює можливість виникнення безробіття в умовах проведення радикальної економічної реформи.

Безробітними вважаються працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку через відсутність роботи, яка їм підходить, зареєстровані в державній службі зайнятості, справді шукають роботу та здатні приступити до неї.

Реальна вартість робочої сили та її динаміка складаються під впливом комплексу чинників, взаємодія яких між собою формує дві протилежні тенденції. Перша - це зростання вартості робочої сили внаслідок підвищення інтенсивності праці, об'єктивного розширення потреб працівників у споживчих товарах і послугах, рівня освіти і кваліфікації. У зв'язку з цим збільшуються суспільно необхідні витрати на підвищення професійно-освітнього рівня робочої сили і приведення його у відповідність до вимог оновленої матеріально-технічної бази виробництва. Друга - це зниження вартості робочої сили під впливом зростання продуктивності праці. Враховуючи напрями дії чинників, які визначають динаміку робочої сили, можна дійти висновку, що в економіці України сформувалися тенденції прямо протилежні світовим.

Виділяють п'ять типів регіональних ринків праці в Україні. •  Перший тип має чітко окреслені ознаки браку трудових ресурсів як у промисловому, так і в аграрному секторах економіки і, тим самим, формує екстремальні умови відтворення робочої сили. Його утворюють поліські, подільські та карпатські області з низьким рівнем індустріального розвитку: Волинська, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька та Чернігівська.

  •  Другий тип регіональних ринків наближається до першого, проте ознаки депресивності та застійності не досить чітко відстежуються. Для нього характерні дещо нижчі темпи падіння обсягів промислового виробництва та більш суттєві зміни в його структурі. До цього типу віднесено ринки праці Вінницької, Київської, Кіровоградської, Львівської, Сумської, Полтавської, Черкаської та Чернівецької областей.
  •  Третій тип ринку праці формують індустріальні області - Дніпропетровська, Донецька та Луганська - з досить високо-мобільною робочою силою та глибоким кризовим станом усієї сфери прикладання праці через її високу залежність від економічного стану галузей видобувної і важкої промисловості.
  •  Четвертий тип регіональних ринків праці охоплює Запорізьку, Харківську області та м. Київ. Характерними для нього є висока мобільність робочої сили, достатні пропозиції щодо працевлаштування населення, місткість ринку праці.
  •  П'ятий тип регіональних ринків праці утворюють причорноморські області - Одеська, Херсонська, Миколаївська та Автономна Республіка Крим з високою орієнтацією працездатного населення на різні форми самостійної зайнятості у різних сферах економіки.

4. Науково-технічний потенціал

Для України важливим елементом досягнення високого виробничого розвитку є реалізація моделі «випереджаючого розвитку» національної економіки. Перехід до неї може відбутися за рахунок підготовки та забезпечення технологічного «прориву», гуманізації основних факторів виробництва, масштабної інтелектуалізації людського потенціалу, прискорення НТП через призму формування нових знань, багаторазове посилення застосування новітніх інформаційних та телекомунікаційних технологій.

Науковий потенціал - це сукупність ресурсів і можливостей сфери науки будь-якої системи (колективу, галузі, міста тощо), яка дає змогу за наявних форм організації та управління ефективно вирішувати господарські завдання. Складовими наукового потенціалу є кадри, кошти, матеріально-технічна база, інформаційне забезпечення. Поняття «науковий потенціал» можна застосовувати щодо будь-якої сукупності наукових організацій (об'єднань у галузях господарства, міністерствах, відомствах), а також галузевих наукових організацій, розташованих на відповідній території. Тому можна говорити про науковий потенціал держави, оскільки вона об'єднує наукові організації різного підпорядкування.

Відсутність дієвого механізму впровадження технологій і технологічних рішень, скорочення кадрового потенціалу у вітчизняній науці - основні перепони на шляху зростання реальної економіки. Україну характеризує зростання віку наукових працівників, особливо з науковим ступенем, що свідчить про нарощування «вимивання умів» - відплив талановитих та працездатних наукових працівників за межі країни. Тенденції деградації НТП в Україні у найближчі роки можуть набути незворотного характеру. В цих умовах в Україні за роки становлення держави практично відсутній приріст організацій, які виконують наукові та науково-технічні роботи.

Важливою складовою наукового потенціалу, від якої значною мірою залежить успішність виконання науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР), є матеріально-технічна база організацій, які виконують наукові та науково-технічні роботи - основні фонди, що знаходяться в їх розпорядженні. Спостерігаються надзвичайно низькі темпи оновлення наукового парку. Більшість машин і устаткування, які знаходяться в користуванні організацій, що виконують НДДКР України, перебувають в експлуатації 11-20 років (11,6% всієї кількості) або й понад 20 років (26,2%).

В Україні в розрахунку на одну організацію, яка виконує наукові та науково-технічні роботи, припадає в середньому 29 розробок.

У цілому економічна криза в Україні призвела до зниження науково-технологічного потенціалу: через застарілі технології у виробництві; низький рівень впровадження НДДКР для підвищення якості продукції; надзвичайно низьку частку бюджетного фінансування НДДКР, науки, освіти, охорони здоров'я; значне відставання темпів НДДКР від країн - світових економічних лідерів; загрозу перетворення країни на «технологічний смітник», «відпливу умів» за кордон; забруднення навколишнього середовища, руйнування екосистеми.

Поза сумнівом, інноваційна модель розвитку є найбільш ефективною в сучасному світі. За інноваційного розвитку реальної економіки використання нових знань, реалізація конкретних переваг, які полягають в НТП, та людського капіталу країни, забезпечують зростання обсягу виробництва, підвищення якості продукту, зміцнення її конкурентоспроможності.

Інноваційні процеси конкретизуються на просторовому рівні у вигляді нових форм виробництва: регіонів високого науково-технічного розвитку, технополісів, технопарків, бізнес-інкубаторів. Дві перші форми найвищого рівня організації та ефективності інноваційної діяльності в Україні, на жаль, ще не сформувалися.

Під технологічним парком розуміють науково-виробничий комплекс, до якого входять дослідний центр і компактна виробнича зона, що прилягає до нього, де на орендних чи інших умовах розташовані малі наукоємні фірми, які виконують завдання зі створення та впровадження нових розробок, виготовлення сучасного обладнання та приладів. На початок 2005 року в Україні було зареєстровано вісім технопарків, з яких працювало 4.

Під бізнес-інкубатором розуміють інноваційну структуру, головним завданням якої є створення локального сприятливого для діяльності малих ризикових фірм підприємницького середовища. В Україні налічується близько 50 бізнес-інкубаторів. Вони, як правило, виникають при реалізації програм зарубіжної технічної допомоги Україні або як реакція на власні потреби підприємницьких виробничих мереж.

Таким чином, пріоритетні напрями розвитку підприємницького сектора в Україні полягають у залученні передового світового досвіду в розбудові нових видів відносин та форм організації в його середовищі та підприємницьких виробничих мереж різного роду.

Загалом розвиток інноваційної діяльності в Україні вирізняється слабою мірою розвитку - понад 80% промислових підприємств не виконували жодної інноваційної роботи. На його заваді стоять незначна увага держави до реалізації інноваційної стратегії розвитку її регіонів, брак коштів, дуже низька інвестиційна привабливість більшості промислових об'єктів, особливо для іноземних інвесторів

5. Інформаційний потенціал

Інформацію завжди вважали важливою, невід'ємною складовою життя людини.

Інформація - це документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються в суспільстві, призначені для передачі в процесі комунікації; зміст повідомлення; абстрактне поняття, що свідчить про застосування інформаційного підходу (теорії інформації або теорії комунікації) для аналізу того чи іншого явища об'єктивної реальності.

Обґрунтовуючи тезу про інформацію як складову національної економіки, виходять, як правило, з таких аргументів:

  •  продукування інформації як такої - це вже самостійна виробнича галузь, тобто вид економічної діяльності;
  •  інформація нині є невід'ємним фактором будь-якого виробництва, одним із фундаментальних ресурсів кожної економічної системи;
  •  інформація вже давно стала товаром (інколи всього один біт інформації може коштувати мільярди доларів. Інформаційний товар є досить специфічним, оскільки, з одного боку, лежить в основі створення інформаційного продукту або інформаційної послуги і виступає як матеріальний товар, а з іншого - набуває товарної форми, тобто визначається не вартістю, а монопольною ціною через рівновагу попиту й рівня платоспроможності покупця);
  •  інформація - це елемент ринкового механізму, який поряд з ціною та корисністю впливає на визначення оптимального стану національної економіки та її рівноваги;
  •  інформація в сучасних умовах стає одним з найважливіших факторів у конкурентній боротьбі.

Однією із складових економічного потенціалу національної економіки є інформаційний потенціал, який займає особливе місце в економічному розвитку національної економіки та її інтеграції у світове господарство.

Інформаційний потенціал - наявні обсяги інформаційних ресурсів, інформаційної техніки і технологій та інших засобів і можливостей створювати, збирати, накопичувати, обробляти та використовувати різноманітні форми інформації для задоволення інформаційних потреб суспільства.

До національного інформаційного ресурсу відноситься уся належна Україні інформація, включаючи окремі документи і масиви документів, незалежно від змісту, форми, часу і місця їх створення, форми власності, а також кінцеві результати інтелектуальної, творчої діяльності, зафіксовані на будь-яких носіях інформації, доступні для використання особою, суспільством і державою через засоби масової інформації та телекомунікації, архіви, бібліотеки, музеї, фонди, банки даних, публічні виступи, художньо-виконавську діяльність тощо.

Інформаційний ресурс має ряд особливостей, які відрізняють його від традиційних ресурсів, зокрема:

  •  інформація впливає на ефективність виробництва без фізичного збільшення традиційних ресурсів;
  •  інформація діє на суб'єктивний фактор виробництва - людину, його характер, особливості;

•   інформація прискорює процес виробництва, за рахунок зменшення періодів виробництва та обертання.

Таким чином, можна вести мову про те, що саме інформаційний ресурс здатен значно підвищити ефективність національної економіки, без будь-якого помітного збільшення обсягів використання інших ресурсів (праці, землі та капіталу).

Інформаційний ресурс діє у рамках національного інформаційного простору України, що становлять собою сукупність суб'єктів, відносин та продуктів інформаційної діяльності, які функціонують у рамках єдиного правового поля для задоволення інформаційних потреб особи, суспільства і держави засобами преси, телебачення, радіомовлення, книговидання та аудіовізуальної продукції на магнітних носіях, а також документних фондів бібліотек, архівів, музеїв.

Матеріальною основою інформаційного потенціалу виступає виробництво та використання відповідного технічного забезпечення.

Інформаційні технології-це сукупність методів, виробничих процесів та програмно-технічних засобів, які забезпечують збір, зберігання, обробку, передачу й використання інформації, або, іншими словами, це підсилювачі інтелектуальних можливостей людей і машин, основа розвитку продуктивних сил. Причому всі ці дії спрямовано на зниження трудомістості процесів використання інформаційних ресурсів, підвищення їхньої надійності та оперативності.

В останні десятиріччя відчувається величезний попит на інформацію, а значить, і на комунікації, що зумовлюється діловими зв'язками, обмінами, глобалізацією конкуренції тощо. Цей попит викликаний і підтримуваний значними змінами в самих інформаційних і комунікаційних технологіях, в основі яких лежать три основні сили:

• розширене використання комп'ютерної техніки;

♦ зниження ціни на передачу інформації;

• поєднання комп'ютерної техніки і телекомунікаційного обладнання.

Сучасний етап розвитку національної економіки передбачає впровадження в усі організаційно-управлінські та виробничо-економічні процеси новітніх інформаційних технологій, сучасних машин, механізмів, знарядь праці, використання величезних обсягів інформації і, відповідно, наявність нових та широких знань. Це визначає інформацію та процеси роботи з нею як основний чинник отримання економічних переваг, оскільки вже не потрібно доводити той факт, що країна, яка має високий рівень інформатизації більш самостійна у визначенні своїх свобод, стратегії й тактики розвитку, більш вільна у своїх діях на шляху інтеграції у світове господарство та утвердження свого позитивного іміджу на світовому ринку.

Інформаційний потенціал слід розглядати у поєднанні з технічним потенціалом (потенціалом засобів праці) та технологічним потенціалом.

Інформаційний потенціал в Україні в останнє десятиліття зазнав суттєвих змін. Однією з кардинальних тенденцій сучасного розвитку світової економіки є зростання рівня пріоритетності інформаційних продуктів і послуг порівняно з суто матеріальним виробництвом. За прогнозами дослідників, у перспективі до 90% працездатного населення буде пов'язано з виробництвом і виробничо-технологічним використанням інформаційних продуктів і послуг.

6. Виробничий потенціал

Спроможність галузей господарства країни виробляти товари та послуги для населення та виробництва називають виробничим потенціалом. В Україні провідною складовою економічного потенціалу є фізичний капітал та рівень розвитку основних виробничих фондів. Дія цих основних факторів з групи виробничих ресурсів економіки конкретизуються через використання основних фондів використання вільних виробничих потужностей, підвищення норм прибутку, запровадження енергозберігаючих технологій, посилення конкурентоспроможності своєї продукції, розвитку підприємництва, малого і середнього бізнесу, виробничої інфраструктури, інформатизації, виробництва, розвитку ТНК, реструктуризації виробництва під впливом змін попиту, ефективності використання природних ресурсів.

Стан основного капіталу в Україні погіршується. Виробничі ресурси характеризує висока міра зносу, вивільнення виробничих потужностей, висока собівартість продукції, матеріало-, енергоємність, фондомісткість виробництва. На підприємствах України фіксується гостра нестача кваліфікованих менеджерів середньої та вищої ланок. Виробництво в Україні переважно низькотехнологічне, збиткове. Неподоланими залишаються такі негативні явища в економіці, як нецільове використання амортизаційного фонду, вимивання обігових коштів, високий рівень неплатежів, незбалансованість економічної системи, наявність диспропорцій в основних економічних балансах.

Найбільшим виробничим потенціалом серед сфер-складових господарського комплексу в Україні характеризується промисловість, що орієнтується як на внутрішній, так і на зовнішній ринки У промисловості створюється майже половина національного доходу країни. Вона характеризується складною, розвиненою галузевою структурою, представлена потужним паливно-енергетичним і металургійним комплексом, сучасним багатогалузевим машинобудуванням, хімічною і нафтохімічною промисловістю, виробництвом будівельних матеріалів, легкою, харчовою галузями тощо.

Міжгалузевий регіональний комплекс визначають як сформоване територіальне поєднання взаємопов'язаних галузей і виробництв в економічних районах, вузлах, центрах, завдяки якому може бути забезпечений максимальний господарський ефект при найменших витратах.

Визначальним у виділенні міжгалузевих комплексів на регіональному рівні є відтворювальний підхід. Він поєднує цільову спрямованість і технологічну послідовність переробки сировинних матеріалів. Характерними для нього є відтворювана цілісність міжгалузевих комплексів на всіх стадіях (виробництво, розподіл, обмін, споживання) та об'єднання підприємств і організацій виробничої та невиробничої сфер господарства.

Найбільш розвиненими міжгалузевими комплексами України є - паливно-енергетичний, машинобудівний, металургійний, хімічний, агропромисловий.

Галузева структура економіки України є вкрай недосконалою. Найбільш розвиненими в країні є види економічної діяльності, які належать до первинного та вторинного секторів економіки. Дуже важливо найближчим часом наростити виробництво продукції машинобудівного, хімічного, агропромислового міжгалузевих комплексів.

Паливно-енергетичний комплекс України розвивається в умовах різкого дефіциту видобутку власного палива - на початок XXI століття паливні ресурси країни забезпечують лише 30-40% її потреб. Отже, постачання нафти і природного газу з інших країн відіграє визначну роль для економіки України.

Напружений паливно-енергетичний баланс вимагає якісних змін у споживанні енергії і палива. Особливо важливим є зменшення витрат палива й енергії на виробництво продукції; підвищення якості палива, яке споживається; підвищення питомої ваги споживання енергії, яка отримується в процесі використання нетрадиційних джерел енергії (геотермальної, сонячної, вітрової та ін.). Особливо значним виробництвом палива та енергії в Україні виділяються Донецький, Придніпровський, Карпатський економічні райони.

Виняткове значення машинобудування пов'язане із забезпеченням ним знаряддями праці усіх ланок виробництва.

Загалом машинобудування розміщене досить рівномірно по території України. На цьому фоні особливо виділяються вісім великих машинобудівних міст: Харків, Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Одеса, Львів, Донецьк, Луганськ. На основі дії законів територіальної спеціалізації та комплексного розвитку в Україні сформувалося сім машинобудівних районів:

  1.  Харківський (центр - Харків) спеціалізується на енергетичному, транспортному, тракторному і сільськогосподарському машинобудуванні та випуску електротехніки і приладів;
  2.  Придніпровський (Дніпропетровськ) - виробництві металургійного устаткування, верстатів, транспортних, енергетичних, електротехнічних і сільськогосподарських машин;
  3.  Донецький (Донецьк) - спеціалізується на виробництві машин і устаткування для вуглевидобутку і чорної металургії, транспортних засобів;
  4.  Центральноукраїнський (Київ) - спеціалізується на випуску верстатів, устаткування для хімічної і будівельної індустрії, транспортних засобів, електротехнічних машин, приладів, ЕОМ;
  5.  Подільський (Вінниця) - спеціалізується на сільськогосподарському і електротехнічному машинобудування, верстато- і приладобудування;
  6.  Західноукраїнський (Львів) - спеціалізується на приладобудуванні, виробництві верстатів, підйомно-транспортних машин, автобусів, вантажних несучих конвеєрів, вантажно-пасажирських автомобілів, сільськогосподарських машин;
  7.  Південний (Одеса) - спеціалізується на випуску суден, верстатів, сільськогосподарських машин, кранів, приладів.

Україна є провідною металургійною державою світу і має чималі експортні можливості. Подальший розвиток металургійного комплексу потребує поліпшення якості металопродуктів, забезпечення їх конкурентоспроможності на світовому ринку.

Використання різноманітної сировини територіально майже не обмежує хімічну промисловість. Вона характеризується значно більшою свободою розміщення підприємств, ніж інші галузі, маючи можливості маневрувати у виборі ефективного виду сировини для певного виробництва.

Агропромисловий комплекс України покликаний забезпечити продовольчу безпеку країни та має значне експортне значення. Втім, унікальний агроресурсний потенціал країни - найродючіші ґрунти світу, сприятливі для розвитку сільського господарства кліматичні умови, рівнинний рельєф та ін. - використовується не повною мірою.

В Україні сформувалося три інтегральні агропромислові зони - Поліська, Лісостепова і Степова.

На територіях, прилеглих до великих міст та міських агломерацій, сформувалися приміські агропромислові зони. В їх межах агровиробництво зорієнтоване на задоволення потреб міста в малотранспортабельній продукції щоденного вжитку (молоко, овочі, яйця, птиця тощо).

Україна є значним виробником сільськогосподарської продукції. Розбудова розвиненого за світовим стандартами, конкурентоспроможного сільського господарства залишається одним з найважливіших завдань України. На відміну від промислового виробництва на початку XXI століття не вдалося досягнути нарощування частки продукції сільського господарства у загальній структурі господарства.

Потенційно основна причина відставання у розвитку одного з провідних видів економічної діяльності пов'язана з незавершеністю реформи на селі - насамперед відсутністю розвиненого ринку землі.

В основі розвитку регіону, ефективності виробничої діяльності лежить стан виробничої інфраструктури в його межах; її розвиток є одним з головних індикаторів господарського розвитку регіону. Без значних інвестицій та постійної уваги державних структур виробнича інфраструкура стає гальмом суспільного росту території. Тому вона є провідним аспектом регіональної політики держави.

Під виробничою інфраструктурою слід розуміти сукупність галузей, тобто організаційно відокремлених об'єктів, які забезпечують нормальний хід суспільного виробництва через надання послуг з обміну результатами діяльності між підприємствами матеріального виробництва. Зокрема, до інфраструктури належать підприємства і організації електро-, тепло- і газопостачання, транспортні різних видів, матеріально-технічного постачання і збуту продукції, інформаційного та ділового обслуговування тощо.

Ефективний розвиток господарського комплексу регіону можливий тоді, коли високому рівню концентрації і спеціалізації основного виробництва відповідає такий самий рівень концентрації і спеціалізації підрозділів, які забезпечують загальні умови господарської діяльності.

Особливе місце у складі виробничої інфраструктури займає енергетична інфраструктура. Вона є невід'ємною частиною господарського комплексу територій усіх таксономічних рангів і включає в себе комплекс об'єктів і споруд електро-, тепло-, газопостачання, а також підприємства і організації, що виконують сукупність робіт енерго-інфраструктурного профілю: проектні, будівельні, монтажні та ін.

До транспортної системи належать: транспортні засоби; шляхи і споруди, що входять до галузевих видів транспорту; засоби технічного забезпечення функціональної готовності транспортної техніки; будівництво і забезпечення експлуатаційної готовності транспортної техніки, транспортних шляхів і споруд; система управління транспортними процесами і галузями транспортного комплексу.

Суспільна криза в Україні на зламі ХХ-ХХІ століть призвела і до зниження її виробничого потенціалу.

7. Зовнішньоекономічний потенціал

Територіальний поділ праці — об'єктивний процес виробничої спеціалізації економічних районів чи країн і посилення міжрайонної або міждержавної кооперації, обміну спеціалізованою продукцією та послугами. Просторовий суспільний поділ праці взагалі зумовлений економічними, соціальними, природними, національно-історичними особливостями різних територій та їх географічним положенням.

Розрізняють дві форми територіального поділу праці: міжрайонний - у межах однієї країни і міжнародний - між країнами. Відповідно до чинних законів міжнародного ринку країни спеціалізуються на тому виробництві, національні вартості продукту якого нижчі за інтернаціональні. Відтак під міжнародним поділом праці розуміють процес взаємообумовленої спеціалізації окремих країн на виробництві певних товарів для продажу на світовому ринку, що сприяє створенню системи багатосторонніх зв'язків між країнами.

У міжнаціональному поділі праці існують певні суперечності. Це, насамперед, надмірна спеціалізація країни на виробництві кількох видів продукції, оскільки це ставить її господарство у залежність від коливань кон'юнктури світового ринку, а також збіднює його галузеву структуру. Окремі держави обирають галузі спеціалізації, які вони вважають вигідними. Справді, деякі галузі, що використовують дешеву природну сировину, дають країні значні прибутки, хоча часто засновані на важкій фізичній праці й слабо пов'язані з іншими галузями економіки. Інша справа галузі обробної промисловості, в т.ч. машинобудування. Вони тісно переплітаються з іншими галузями економіки країни, оскільки ґрунтуються на розвиненому господарстві і є потужним фактором розвитку всього господарства.

Поступове входження України у світовий економічний простір виявляється в розширенні її економічних, політичних, торгових, фінансово-кредитних, господарських і технологічних зв'язків з іншими країнами світу. За їх допомогою господарство України становить єдину господарську систему, яка розвивається на основі суспільного поділу праці.

Займаючи територію менше 1 % земної кулі, Україна має 5 % природних ресурсів світу. Зокрема, її запаси марганцю становлять 80 % його запасів у Європі. Проте вона не може повністю задовольнити свої потреби за рахунок власних ресурсів. Україна й надалі імпортуватиме нафту та горючий газ, ліс і лісоматеріали, бавовну, деякі кольорові метали, вовну та іншу продукцію.

У системі міжнародного поділу праці Україна спеціалізується на виробництві машин (літаки, судна, ракетно-космічна техніка, танкобудування), продукції чорної металургії (залізна й марганцева руди, прокат), продукції АПК, особливо харчової (цукор, борошно, олія, м'ясо, молоко, овочеві консерви, кондитерські вироби), виробництві хімікатів, цементу.

Україна має висококваліфікований науково-технічний і технологічний потенціали в літакобудуванні. Серед семи розвинених країн світу вона має повний цикл проектування й виробництва літаків. За останні роки випущено три принципово нові моделі літаків - «Ан-70», «Ан-140» та «Ан-32», що вважаються перспективними моделями XXI ст.

Великі можливості для виходу на міжнародний економічний простір має вітчизняна ракетно-космічна галузь. Вже нині реалізуються міжнародні програми ракетно-космічного комплексу морського базування «Морський старт» і «Глобалстар», де застосовуватимуться українські ракети-носії «Дніпро», «Зеніт» і «Циклон». Здійснюється низка інших міжнародних проектів.

Дев'ять суднобудівних заводів України спроможні виконувати замовлення на будівництво сучасних суден (транспортних, рибопромислових), суден технічного флоту, військових кораблів, а також забезпечити весь комплекс послуг з їх ремонту.

Реалізуються проекти розвитку танкобудування. Україна входить до п'ятірки країн світу із замкненим циклом виробництва цієї складної і високотехнологічної продукції. За своїми технічними характеристиками українські танки не лише не поступаються передовим світовим аналогам, а й за багатьма параметрами перевищують їх.

Значними є потенційні можливості України у виході на світовий ринок з продукцією АПК, зокрема на ринок зерна, цукру, олії.

Зовнішньоекономічна політика України щодо експорту зерна має враховувати шалену конкуренцію на світовому ринку зерна і можливий у зв'язку з цим усілякий опір з боку інших країн-експортерів цієї продукції. Це пов'язано з обмеженою місткістю світового ринку продовольчого й фуражного зерна - близько 185 млн. т. Із загального обсягу експорту пшениці 75% припадає на Аргентину, Австралію, Канаду і США та країни ЄС, у т.ч. на Францію, а на США - 64% всього експорту зерна кукурудзи. Серйозними конкурентами України на ринку зерна з постсоціалістичних країн є Угорщина, Казахстан, Польща.

Основними імпортерами зерна нині є 20 держав світу. Найбільш вірогідними партнерами України на ринку зерна будуть Грузія, Азербайджан, Узбекистан, Туркменістан, з якими варто укладати довготермінові угоди. Не виключається також налагодження цього ринку з іншими країнами, передусім Африки.

Щодо світового ринку цукру варто зазначити, що за останні роки основні його виробники збільшили обсяги виробництва і стабілізували його на досить високому рівні. Найбільше у світі цукру виробляють Індія та Бразилія (разом майже 25%). Стрімко нарощується його виробництво в Австралії та Мексиці. На високому рівні стабілізувалося виробництво його в США (6-7 млн. т), Китаї (6 млн. т), Франції та Німеччині (відповідно 4,5 і 4 млн. т). Внаслідок цього Україна змістилася за обсягом виробництва цукру на 11-те місце серед найбільших його виробників.

Зовнішньоекономічна політика України щодо її місця на зовнішньому ринку цукру має ґрунтуватись на тому, що на цьому ринку йде жорсткий перерозподіл сфер впливу. Тому Україні треба повернути втрачені позиції на ринку країн СНД, насамперед Росії. Потреба російського ринку в імпорті цукру, навіть за умови виконання федеральної цільової програми «Цукор», становитиме близько 3,5 млн. т.

На Україну припадає понад 7% світового виробництва соняшнику та понад 6% картоплі.

У світовому масштабі Україна виділяється також науково-технічним потенціалом високої кваліфікації. Вона має визнані у світі власні наукові школи та унікальні технологічні розробки нових матеріалів, біотехнологій, в галузі електрозварювання, радіоелектроніки, фізики низьких температур, ядерної фізики, інформатики, телекомунікацій та зв'язку, здатних забезпечити розвиток високотехнологічного виробництва на рівні найвищих світових стандартів.

Відтак порівняно високий економічний, науково-технічний, мінерально-сировинний, земельноресурсний і трудовий потенціали, надзвичайно вигідне економіко-географічне та геополітичне положення в центрі Європи створюють об'єктивні умови для забезпечення взаємовигідного міжнародного поділу праці, спеціалізації, кооперування та інтеграції її у світовий економічний простір.

Україна, як і інші нові держави Східної Європи, прагне приєднатися до Європейського Союзу, маючи для цього всі підстави.

Співробітництво України з міжнародними фінансовими організаціями, зокрема з Міжнародним валютним фондом, Світовим банком і Європейським банком реконструкції та розвитку, ЄС, з окремими країнами-донорами, допомогло запровадити програми фінансової стабілізації і залучити в економіку країни пільгові кредити. Співпраця із переліченими організаціями і країнами стала для України принципово новою формою фінансово-економічних відносин, яка вимагала створення відповідної нормативно-правової бази, запровадження жорсткої дисципліни щодо виконання зобов'язань, визначених укладеними міжнародними договорами.

Важливу роль у розвитку української економіки відіграє Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР). Головним напрямом співпраці з цією установою було сприяння розвиткові приватного сектора, зокрема шляхом залучення фінансових ресурсів до підприємств малого і середнього бізнесу, до розвитку приватної банківської справи, інфраструктури, насамперед енергетичної і телекомунікаційної. Ще одним пріоритетом співпраці з ЄБРР для України стало технологічне оновлення теплоенергетики, підвищення ефективності захисту довкілля на ТЕС. У країні реалізуються проекти модернізації Старобешівської ТЕС та фінансування Української енергозберігаючої сервісної компанії, яка виступає координатором проектів енергозбереження.

У сучасних умовах зовнішньоекономічні зв'язки стають могутнім засобом прискорення науково-технічного розвитку та інтенсифікації економіки, оскільки оволодівати найновішими досягненнями науки й техніки без інтенсивного обміну результатами наукових досліджень, різноманітними товарами й послугами означає нераціонально використовувати власні ресурси, втрачати час і темпи розвитку.

Формування і розвиток ринкової економіки в Україні диктують необхідність встановити більш тісні взаємовигідні зв'язки з іншими державами, активно включатися в процеси міжнародної економічної інтеграції. Сьогодні Україна ще слабо інтегрована у світогосподарські структури, і таке становище треба докорінно змінити, щоб зайняти гідне місце у світовому економічному просторі серед розвинених країн, знайти свій напрям ефективної інтеграції, який би якнайкраще відповідав національним інтересам і враховував наявні ресурси, економічно-географічне положення і потенційні можливості.

Економічні зв'язки між країнами здійснюються переважно завдяки торгівлі й інвестиційній діяльності. Зовнішня торгівля та прямі іноземні інвестиції позитивно впливають на економічне зростання, що, в свою чергу, сприяє поліпшенню якості товарів і збільшенню експорту. Вихід України на світові ринки як рівноправного партнера є можливим лише за умови її вступу у Світову організацію торгівлі, але для цього вона повинна зробити певні кроки, спрямовані на поступову реалізацію вимог цієї організації, дотримання кодексів і конвенцій, які мають визначати національні правила та норми регулювання зовнішньоекономічної діяльності, зокрема торгівлі.

Зовнішня торгівля України зорієнтована переважно на країни СНД в імпорті та інші країни світу - в експорті, причому основна частка торгівлі України припадає на РФ і становить близько 25% експорту і 45% загального імпорту товарів. Така орієнтація значно зменшує конкурентні можливості економіки України й погіршує її загальну інтеграційну позицію.

Розвиток відносин з ЄС варто розглядати як один із стратегічних пріоритетів зовнішньоекономічної політики України. Сьогодні Україна має мало спільних економічних інтересів з країнами ЄС, що зумовлено різницею в рівнях їх розвитку, в інституційних структурах тощо. Вступ України до ЄС підвищить її міжнародний авторитет, політичну, соціальну й макроекономічну стабільність. Членство в ЄС дасть змогу ефективніше використовувати переваги міжнародної кооперації та спеціалізації. Це, а також доступ до капіталу і новітніх технологій сприятимуть зростанню в Україні обсягів торгівлі. З огляду на значну місткість європейського ринку, високу платоспроможність населення тощо він є для України дуже перспективним.

Зовнішньоекономічна діяльність України, зрозуміло, потребує докорінної перебудови. Насамперед необхідно обмежити обсяг експорту сировини, підвищити в ньому частку продукції обробних галузей, а також удосконалити структуру імпорту.

Основним напрямком зовнішньоекономічної діяльності України є розвиток і поглиблення торгово-економічного співробітництва з державами СНД, країнами Східної Європи, розвиненими країнами світу, особливо з тими, що мають численну українську діаспору. Зовнішньоторгові організації та інші виконавчі структури України повинні не тільки реалізовувати продукцію на традиційних ринках, а й виходити на нові перспективні регіони (Азію, Африку, Латинську Америку та Австралію).

В останні роки простежується негативна тенденція до витіснення України з окремих ринків, насамперед у країнах СНД, де вона посідала ще недавно помітне місце (ринки цукру, м'ясних, молочних продуктів тощо).

В економічних зв'язках України із зарубіжними країнами використовується науково-технічне співробітництво (торгівля патентами, ліцензіями, технічним досвідом «ноу-хау» тощо), яке сприяє прискоренню темпів економічного розвитку, втіленню у практику найновіших технічних досягнень, раціональному використанню природних ресурсів, автоматизації і механізації технологічних процесів, скороченню строків будівництва сучасних підприємств, підвищенню ефективності капіталовкладень, розширенню сфери міжнародних відносин. Науково-технічне співробітництво здійснюється у формах:

  •  матеріальній, тобто через обмін продукцією, насамперед наукомісткою, створеною за найновішими технологіями;
  •  нематеріальній - у вигляді креслень, формул, обміну інформацією, літературою та ін.;
  •  послуг фахівців і технічного персоналу в галузі менеджменту, маркетингу, контролю за якістю.

Науково-технічне кооперування між фірмами здійснюється у формі консалтингу (технічного консультування та експертизи проектів), лізингу (оренди промислового і науково-дослідного устаткування).

Створення спільних підприємств - одна з форм економічного співробітництва України із зарубіжними державами. Ці підприємства діють самостійно, наділені широкими правами для здійснення експортних та імпортних операцій. Спільні підприємства погоджують ціни на спільно вироблену продукцію і укладають відповідні контракти, їх прибуток розподіляється між учасниками пропорційно вкладу в статутний фонд.

Перспективним напрямком розширення зовнішньоекономічних зв'язків є створення спеціальних зон «вільного підприємництва» на території України (в районі Одеси, на Закарпатті та в деяких інших місцях). Такі зони в Україні з часом сприятимуть прискоренню розвитку її економіки на основі створення умов для залучення іноземного капіталу.

У сучасних умовах Україна має розвивати нову державну стратегію, створювати нову модель торговельно-економічних відносин, в основі яких лежить єдність виробництва, експорту та імпорту в процесі обігу капіталу, розширеного відтворення. Істотну роль має відіграти гнучка система протекціоністських заходів, які б дали змогу вітчизняним підприємствам-експортерам почуватися більш впевнено і захищено.

Важливий вектор зовнішньої політики України пролягає через розвиток співпраці з державами СНД, Балтії і Західної Європи. Нові можливості відкриває перед нашою державою статус непостійного члена Ради Безпеки ООН.

Україна утвердила себе повноправним суб'єктом європейського та світового співтовариства, здобула міжнародні гарантії безпеки, уклала договори про дружбу і співробітництво з усіма сусідніми країнами, стала важливим фактором стабільності на європейському континенті. Вона показала світові приклад ядерного роззброєння, добровільно відмовилася від третього у світі за потужністю ядерного арсеналу. Свою стабільність, передбачуваність і прагнення розвивати добросусідські відносини Україна засвідчила, уклавши Угоду про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом, Договір про дружбу, співробітництво і партнерство з Російською Федерацією, Хартію про особливе партнерство з НАТО та інші, не менш важливі міжнародні договори й угоди.

8. Екологічний потенціал

На порозі нового тисячоліття в Україні, як і в усьому світі, проблеми охорони природи були такими ж важливими, як і у XX ст. Природа з частими повенями, надзвичайної сили цунамі, посухами, закликала людей не забувати про неї, не послаблювати уваги й ретельної праці з метою її збереження й захисту. Але індустріальний розвиток та зростаюча урбанізація мали й свій зворотній бік: надмірний наступ на природу, нераціональне використання, часто й виснаження природних ресурсів задля потреб людини та виробництва. Наслідками інтенсивної виробничої діяльності людини стають глобальне потепління клімату, зміни фону радіоактивності, танення льодовиків, зміни співвідношення суші та водоймищ в окремих регіонах планети, зникнення цілого ряду рідкісних видів рослин і тварин. Екологічну кризу можна подолати, тільки сприймаючи її як питання існування життя на Землі, питання існування людської цивілізації. За даними ООН, на початку 90-х років XX ст. в атмосферу щорічно викидалося 150 млн. т двоокису сірки, 50 млн. т окису азоту, 300 млн. т двоокису вуглецю, 700 тис. т фреонів, 100 тис. т ртуті, 500 тис. т свинцю тощо.

Екологічна ситуація в Україні є складною. Три основні чинники вплинули на екологічну ситуацію: аварія на Чорнобильській АЕС (26 квітня 1986 р.), невміла меліорація земель, розвиток добувної і перероблюючої промисловості при застарілих технологіях і, пов'язана з цим, надмірна урбанізація багатьох районів (Донбас, Придніпров'я).

Чорнобильська аварія призвела до радіаційного забруднення майже всієї території України. Унаслідок того, що вся радіоактивна хмара пішла на захід, особливо сильнозабрудненим стало майже все Українське Полісся - зона стародавнього заселення, господарського освоєння, специфічної матеріальної і духовної культури. Якщо враховувати, що в попередній період тут була здійснена надмірна осушна меліорація, то, зрозуміло, Полісся майже до Шацьких озер перетворилося на регіон з надзвичайно несприятливою екологічною обстановкою.

На всій території України залежно від ступеня забрудненості повітря, води і землі можна виділити наступні території: екологічного лиха, надзвичайно забруднені, дуже забруднені, забруднені, помірно забруднені і умовно чисті.

Умовно чистих територій залишилося дуже мало. До них належать майже весь північний макросхил Українських Карпат, Шацьке поозір'я, південна Волинь на межі Рівненщини і Тернопільщини, Придніпров'я на межі Черкаської і Полтавської областей, північ Сумщини і Чернігівщини, центральне Поділля і деякі ареали в гірському Криму, всього приблизно 50 тис. км2, тобто 8,3% площі України.

Помірно забруднені території заходу України (без Полісся) і майже весь північний схід держави, де забруднені і дуже забруднені території украплюються в зони дії великих і середніх міст. Помірно забруднені території складають майже 150 тис. км2, тобто приблизно 24% площі України. Таким чином, умовно чисті і помірно забруднені ареали складають разом трохи менше третини території країни. Решта двох третини це території забруднені, дуже забруднені, надзвичайно забруднені і зони екологічного лиха.

Дуже забруднені (117 тис. км2) і надзвичайно забруднені (61 тис. км2) території займають також майже третину площі країни (29,5 %). Виділяються чотири великі ареали цього забруднення: Полісся, середнє Придніпров'я, Донбас і Південь (окрім південного заходу Одещини і Запорізького Донецького Приазов'я), а також декілька середніх: Пн. Буковина (без гірської частини), південно-східне Поділля, південна Київщина і Черкащина, центральна Полтава. До малих ареалів цього ступеня забруднення відносяться багато центрів гірничодобувної промисловості по всій Україні.

Нарешті, до території екологічного лиха і екологічної катастрофи, яка складає 7,4 тис. км2 (більш за один відсоток площі України), належать, окрім вже названої тридцятикілометрової зони Чорнобильської АЕС, також причорноморські райони інтенсивного зрошування. У останніх забрудненість вод перевищує нормативну в 5,45, а ґрунтів в 10 і більше разів. Це райони півдня Херсонської області і найбільш північної смуги Криму. Найбільші забруднювачі навколишнього середовища - об'єкти енергетики, в першу чергу ТЕС і ГЕС. Споживаючи велику кількість нафтопродуктів, газу і вугілля, вони викидають в атмосферу мільйони кубічних метрів шкідливих газів аерозолів і сажі, займають сотні гектарів землі шлаком і золою.

Іншим джерелом забруднення природи України є транспорт - автомобільний (2056 тис. т шкідливих речовин у 2005 р.), повітряний, водний, залізничний (95,5 тис. т). У всіх великих містах України частина забруднення повітря від автотранспорту в останній час складає 70-90% загального рівня забруднення.

Шкідливими компонентами навколишнього середовища є також об'єкти, що генерують могутні фізичні поля - електромагнітні, радіаційні, шумові ультразвукові і інфразвукові, теплові, вібраційні (великі радіостанції, теплоцентралі, РЛС, трансформаторні підстанції, ЛЕП, ретрансляційні станції, спеціальні фізичні лабораторії і установки, кібернетичні центри, АЕС).

Сучасний напружений екологічний стан більшості регіонів України (Центральне Полісся, Прикарпаття, Причорномор'я, Крим, Азовське море, Центральне Придніпров'я і Донеччина) є спадком помилкової екологічної політики впродовж останніх років: розвиток територіальних промислових комплексів, енергетики сільського господарства без урахування специфіки природних умов краю, інтересів українського народу, екологічних законів. Підприємства металургії і енергетики щорічно викидають в повітря відповідно 35% і 32% всіх забруднень від стаціонарних джерел, вони є головними забруднювачами повітря України (м. Макіївка, Маріуполь, Харцизськ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Дніпродзержинськ та ін.).

Металургійні підприємства оснащені очисними спорудами лише на 30-50%, яке є застарілим або не діє зовсім. У 2005 р. інвестиції в основний капітал на охорону навколишнього середовища становили 1463,3 млн. грн. (81,8% до попереднього року), що значно менше за попередні роки.

Головними джерелами забруднення навколишнього середовища важкими металами, особливо сірчаною і азотною кислотами є завод «Укрцинк» (м. Константинівка), Дніпровський, Микитівський ртутний комбінати.

ТЕС виробляють в Україні понад 45% електроенергії (близько 84,7 млрд. кВтгод.); майже всі вони розміщені в містах і промислових центрах і є найбільшими забруднювачами навколишнього середовища серед всіх об'єктів енергетики. Основними компонентами їх забруднень є тверді частинки палива (зола), сірчаний ангідрид, окисли азоту. Загальна кількість викидів енергетичних об'єктів складає близько 2,3-2,5 млн. т за рік. Залишок електроенергії виробляють ГЕС і АЕС. Найбільші гідроелектростанції знаходяться на Дніпрі (Київська, Кременчуцька, Дніпродзержинська, Запорізька, Каховська). ГЕС вважаються екологічно найбільш безпечними, але створення каскаду водосховищ на Дніпрі, які затопили близько 7 тис. км2 прекрасних родючих заплавних земель і за період свого існування перетворилися на водоймища-накопичувачі відходів і забруднень з оточуючих регіонів, призвело до значних негативних екологічних змін (підтоплення 100 тис. га прибережних земель, багаторазове зниження активності процесів самоочищення Дніпра, «цвітіння» водоймищ, зниження продуктивності рибних господарств тощо).

Дуже негативною з точки зору екології е наявність на території України чотирьох діючих АЕС - Рівненської, Хмельницької, Запорізької і Південно-Української. Зберігається не тільки велика небезпека нових аварій на АЕС, але і додається дуже складна проблема поховання відходів ядерного палива і, в недалекому майбутньому, після відробітку належного ресурсу - поховання і ліквідація самих АЕС - дуже складний, небезпечний і дорогий процес.

Також загрозливою для здоров'я людей і навколишнього середовища України залишається діяльність військово-промислового комплексу. Очисні споруди на військових об'єктах, котельних, пунктах заправки ПММ або взагалі відсутні, або дуже погано забезпечують очищення промислових, побутових стоків. Найбільш небезпечний стан в причорноморських районах, особливо в Криму. Тут на протязі десятків років об'єкти і кораблі Чорноморського флоту забруднювали води Чорного моря (лише в Севастопольській бухті вміст нафтопродуктів перевищує ГДК в 180 разів). Гостро стоять проблеми використання лісів і сільськогосподарських угідь військовими під полігони, стрільбища, мисливські господарства, учбові центри (загальна площа земель перевищує 100 тис. га).

Одним з головних забруднювачів навколишнього середовища є також хімічна промисловість, об'єкти якої викидають в повітря сірчаний ангідрид, окисли азоту, вуглеводні тощо. На території України розташовано майже 1000 хімічних комбінатів. Найбільшу шкоду вони спричиняють в Прикарпатті (Ново-Роздольський сірчаний комбінат, Калуський калійний концерн), на Донбасі, в Одесі, Вінниці, Сумах, Рівно (підприємства об'єднання «Азот»), які забруднюють навколишнє середовище фосгеном, вінілхлоридом, хлористим воднем, фенолом, аміаком - дуже небезпечними токсикантами. Дуже шкодять навколишньому середовищу також хімічні підприємства, які виробляють отрутохімікати (м. Первомайськ, Калуш, Маріуполь, Дніпродзержинськ), синтетичні продукти (підприємства об'єднань «Хімволокно», «Хлорвініл», «Дніпрошина», «Укрнафтохім» та ін.). Погіршує стан також те, що майже всі підприємства хімічної промисловості мають застаріле устаткування, піднімають межі санітарно-захисних зон, не мають ефективних очисних споруд.

Як і інші види промисловості, машинобудівна галузь тяжіє до районів розвитку металургії, сконцентрована в містах і також шкодить їх екологічному стану великими обсягами відходів, забруднень повітря і води. Так, в Дніпропетровську лише одне виробниче об'єднання «Дніпротяжмаш» щорічно скидає в води Дніпра 2365,2 тис. м3 забруднених стічних вод, завод прокатних валків - 250 тис. м3 У Запоріжжі викиди Дніпровського електродного заводу в атмосферу складають 35% загальноміських, причому 80% є канцерогенними речовинами першого класу небезпеки. До речі, понад 50% всіх викидів в атмосферу цього міста дає ПО «Запоріжсталь» (понад 150 тис. т шкідливих речовин щороку).

Електротехнічних заводів в Україні діє понад сотня. Але, не дивлячись на те, що більшість з них (а також приладобудівних і радіоелектронних) побудовані в останні десятиліття, на багатьох з них газо- і водоочищувальні споруди або несправні, або діють неефективно (одеський «Агро агрегат», миколаївський «Никояд», чернівецький металообробний, дніпропетровський «Південний машинобудівний» тощо).

Також екологічно небезпечною є цементна промисловість. Більш екологічних проблем вона створює в Донецькій, Дніпропетровській областях, забруднюючи навколишнє середовища пилом, сірчаним ангідридом і окислами азоту. Саме у цій області виробництва на підприємствах найбільш повільно виконуються природоохоронні заходи, тому перевищення вмісту пилу у викидах складає майже 5-10 ГДК, а із забрудненими стічними водами у річки щорічно скидаються сотні тон органічних речовин, солей та інших шкідливих з'єднань.

Великої шкоди рельєфу, земельним ресурсам, ґрунтовим водам наносить розробка кар'єрів будівельних матеріалів (вапняку, піску, граніту, лабрадориту) у Житомирській, Вінницькій, Дніпропетровській Кіровоградській областях.

Екологічні проблеми житлово-комунального господарства - це проблеми населених пунктів, територіальної структури виробництва, структурної пропорційності між галузями, які виробляють товари та надають послуги, виробничої структури та інфраструктурних характеристик. Вагомою причиною їх виникнення є процеси урбанізації у багатьох містах України. Перевантаження територій виробничими об'єктами обумовило зростання концентрації населення і неспроможності об'єктів ЖКГ до його обслуговування. Дались взнаки і наслідки економічної кризи, нестачі фінансових коштів, структурної незбалансованості виробництва.

Невідповідність пропорцій між комунальними і промисловими підприємствами, у яких до того ж відсутні технології очищення стічних вод нового покоління, тобто високого ступеня ефективності, призводить до того, що через систему централізованої каналізації у водойми скидаються промислові стічні води, насичені шкідливими речовинами. Це спричиняє руйнацію каналізаційних мереж, порушення технологічного регламенту очищення міських стічних вод. Крім цього, висококонцентровані стічні промислові води не видаляються в процесі біологічного очищення, тобто подальше їх використання, наприклад, у сільському господарстві стає неможливим.

Велика кількість населених пунктів не мають централізованих систем каналізації (27 міст та 499 селищ міського типу), майже у 190 міських населених пунктах каналізаційні системи застарілі та неефективні, через що у водойми щоденно скидається 4,9 млн. м3 неочищених і недостатньо очищених стічних вод. Проблему становить велика кількість осадів та мулу, які накопичуються у каналізаційних очисних спорудах і є продуктом міських та промислових стоків. Це стосується старопромислових міст із спеціалізацією на важких галузях.

Значною небезпекою вторинного забруднення природного середовища є відсутність оптимальних пропорцій між концентрацією населення і виробництв та можливостями переробки сміття, продуктів їх виробничої та споживчої діяльності. Структурно-екологічною проблемою ЖКГ залишається нагромадження сміття у фонді міст і селищ, яке переробляється на сміттєспалювальних заводах та знешкоджується на міських звалищах. Сьогодні в Україні функціонує чотири таких заводи та 656 міських звалищ, але більшість з них не відповідають вимогам екології й охорони навколишнього середовища. Так, більше, як на 70% звалищ міського сміття відсутні засоби захисту підземних стічних вод та атмосферного повітря.

Безпосередньою причиною погіршення екологічної ситуації в галузі стало помітне скорочення капітальних вкладень у житлово-комунальне господарство, яке у період 1990-2000 рр. становило майже 75%.

Виникнення екологічних проблем у галузях економіки має ланцюговий характер і впливає на природно-ресурсну сферу.

Окремо слід акцентувати увагу на екологічній ролі транспорту і особливостях транспортних забруднень в Україні. Мережа транспортних шляхів в Україні досить густа, кількість і активність автотранспорту в містах висока, і шкоди навколишньому середовищу він наносить дуже значного. Основними причинами є застарілі конструкції двигунів, характер палива (нафтопродукти, а не газ або інші менш токсичні речовини) і погана організація руху, особливо у великих містах. У відпрацьованих газах, які викидаються нашими автомобілями, виявлено до 280 різних шкідливих речовин.

Залізничний транспорт екологічно чистіше, особливо електричний. Стало проблемою лише сильне забруднення полотна залізниць і самої колії. Екологічні і медичні обстеження виявили, що останнім часом, особливо в теплі періоди року, забруднення колій продуктами життєдіяльності стали причиною захворювань значної кількості пасажирів і працівників залізниць хворобами шлунку і легенів.

Досить відчутної екологічної шкоди наносить Дніпру з його водосховищами, Дунаю, Дністру, а також Чорному і Азовському морям водний транспорт, перш за все - від недотримання правил перевезення і перекачування нафтопродуктів, аварій, змивів, через шумо-вібраційні впливи, створення хвиль, які руйнують береги водосховищ тощо.

Все більшою екологічною проблемою міст України, особливо великих і курортних, є проблема очищення комунальних відходів - побутових і промислових, переробка цих відходів. Останнім часом в Україні активізувалися екзогенні геологічні процеси зрушення, сілі, змиви, ерозія, спровоковані антропогенною діяльністю (будівництвом, добуванням корисних копалин, підтопленням територій). Фахівцями в зонах активної антропогенної діяльності зафіксовано більше 15 тис. ділянок зрушень і 2,5 тис. карстово-суфозійних об'єктів.

У річки Сіверський Донець і Дністер щорічно скидається близько 200 млн. м3 перезабруднених стоків. Крім того, Дністер опинився на грані виснаження через непосильні для нього об'єми водозабору для потреб промисловості і меліорації - стік її зменшився з 6 до 3 млн. м3 на рік.

Дефіцит води в Україні сьогодні складає близько 4 млрд. м3. Практично всі поверхневі, ґрунтові і частково підземні води забруднені промисловими, побутовими, сільськогосподарськими стоками і не відповідають за якістю навіть прийнятим на сьогодні заниженим санітарним нормам.

Понад 800 сіл України нині втратили власні джерела питної води. Особливо гостро ця проблема відчувається на Донбасі, Криворіжжі і Дніпропетровщині.

Водні ресурси характеризує потужне господарське навантаження, яке в цілому значно перевищує екоємність водоресурсних систем України. За розрахунками, загальний індекс навантаження на водні ресурси досяг допустимої межі і складає 0,61. Значно погіршується стан підземних вод, що пов'язано, перш за все, з порушенням природоохоронної діяльності у сільськогосподарському виробництві, необґрунтованим використанням пестицидів і мінеральних добрив, інтоксикацією землі та водних ресурсів, перетворенням органічних добрив на забруднювачів природного середовища.

Особливістю нинішньої ситуації щодо водних ресурсів у державі є також мінералізація і підвищений вміст важких металів у воді, що значною мірою обумовлене існуванням трьох тисяч накопичувачів для очищення стічних вод.

Разом з тим, проблеми водних ресурсів також мають еколого-економічний характер і можуть вирішуватися шляхом ліквідації причин, що їх породжують. До таких слід віднести:

  •  незбалансовану господарську діяльність;
  •  структурну незбалансованість між накопиченням відходів виробництва та їх переробкою;
  •  незбалансованість обсягів водних ресурсів і виробництва, що призводить до їх нераціонального використання;
  •  штучну зміну режиму водних об'єктів, яка не завжди економічно доцільна;
  •  наявність високоурбанізованих і високоіндустріальних територій, у структурі яких переважають галузі важкої промисловості (металургія, нафтохімія) — потужних споживачів води, на яких деградаційні процеси переважають процеси самовідновлення і самоочищення водних ресурсів;
  •  нестачу інвестиційних коштів для оновлення основного капіталу водозабезпечуючого та водоочисного призначення.

За останні 100 років антропогенна діяльність завдала великого збитку тваринному і рослинному світові України. Лише у післявоєнні роки на Донеччині, в Криму зникло близько 40 видів рослин, у Карпатах - 20. У «Червону книгу» України сьогодні занесено більше 800 видів рослин і тварин, яким загрожує вимирання або знищення.

Але, не дивлячись на кризовий стан, екологічні проблеми поступово вирішуються. В Україні діють різні за кількістю і спрямуванням громадські екологічні організації, об'єднання, рухи. Першою національною неурядовою екологічною організацією став «Зелений світ», зареєстрований 1987 р. завдяки активній підтримці прогресивної інтелігенції - О.Гончара, Ю.Щербака, С.Плачинди та ін. «Зелений світ» організував сотні акцій-демонстрацій, мітингів, пікетів, конференцій, збирання підписів і відіграє значну роль у припиненні роботи ряду екологічно небезпечних об'єктів. Найсильніші організації «Зеленого світу» діють у найбільш забруднених регіонах - на Донеччині, Придніпров'ї, Миколаївщини, Буковині, Тернопільщині, Хмельниччині, в Криму. Зокрема, під впливом акцій «Зеленого світу» було припинено будівництво Чигиринської, Кримської АЕС.

Однією з найвпливовіших екологічних організацій України є «Грінпіс-Україна», заснована як національне відділення всесвітньо відомого «Грін-піс-Інтернешнл», що проводить кампанії із захисту природних ресурсів, за енергозбереження та альтернативну енергетику, проти ввезення на територію України шкідливих речовин. Українська філія Грінпісу звертала увагу громадськості на найгостріші екологічні проблеми, зокрема на небезпеку перетворення України у своєрідний «смітник» для більш розвинених країн Європи, куди звозять для захоронення шкідливі для здоров'я і життя людей речовини.

Значна кількість громадських природоохоронних організацій виникла після чорнобильського лиха, адже люди з біллю й тривогою сприймали екологічні проблеми України й прагнули докласти зусиль до їх розв'язання.

У 1994 р. в Україні був створений Міжнародний молодіжний фонд «Чорнобиль», що засвідчувало про намагання молоді допомогти найшвидшій ліквідації наслідків Чорнобильської аварії на українській землі, про усвідомлення відповідальності за долю планети, забезпечення її екологічного здоров'я, про розв'язання існуючих проблем збереження й охорони довкілля. Ще однією ознакою значного посилення уваги українського суспільства до проблем захисту довкілля стало створення екологічної партії - Партії зелених України (ПЗУ), що була зареєстрована у травні 1991 р. Серед головних положень її партії - формування «екологічно солідарного» суспільства, в якому інтереси людини, груп громадян, кожної нації «гармонійно поєднувались би з вищими біосферними законами природи».

Таким чином, серед національних пріоритетів Української незалежної держави у 1991 - 2007 роки стояла й екологія. Соціальні та економічні труднощі не повинні заступити загрозу екологічної біди, потребу найшвидшого вилікування болісних ран Чорнобиля на українській землі. Україна робила кроки по здійсненню такої важливої функції суверенної держави, як: охорона навколишнього природного середовища, регулювання еколого-економічної діяльності, гарантування прав своїх громадян на екологічну безпеку. Ефективне вирішення проблем охорони довкілля в Україні нерозривно пов'язане з реструктуризацією економіки, утвердженням демократичних принципів розвитку суспільства, високою екологічною свідомістю людей.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

29941. Защита населения от чрезвычайных ситуаций. Комплекс мер, проводимых по защите населения. Организация оповещения и инженерной защиты населения 39.5 KB
  Комплекс мер проводимых по защите населения. Организация оповещения и инженерной защиты населения Ответ: Защита населения от чрезвычайных ситуаций комплекс мероприятий РСЧС взаимосвязанных по месту времени проведения целям ресурсам и направленных на устранение или снижение до приемлемого уровня на пострадавших территориях угрозы жизни и здоровью людей в случае реальной опасности возникновения или в условиях действия опасных и вредных факторов стихийных бедствий техногенных аварий и катастроф. Защита населения от чрезвычайных...
29942. Эвакуация населения из зон чрезвычайных ситуаций. Виды эвакуации 38 KB
  Получив распоряжение на эвакуацию граждане должны подготовить средства индивидуальной защиты личные вещи документы паспорт военный билет диплом об образовании трудовую книжку пенсионное удостоверение свидетельства о браке и рождении детей постельные принадлежности необходимые медикаменты запас продуктов питания на 23 суток. 2 вопрос: Средства индивидуальной защиты: противогаз респиратор ватномарлевая повязка. Их предназначение и использование Ответ: К средствам индивидуальной защиты органов дыхания относятся...
29943. Единая государственная система предупреждения и ликвидации чрезвычайных ситуаций (РСЧС). Основные цели и задачи РСЧС по защите населения от чрезвычайных ситуаций 30.5 KB
  Основные цели и задачи РСЧС по защите населения от чрезвычайных ситуаций Ответ: РСЧС создана для прогнозирования предотвращения и ликвидации различных ситуаций обеспечения постоянной готовности к ним органов государственного управления сил и средств предназначенных для этого. Основные задачи РСЧС: разработка и выполнение законов и других правовых документов по защите населения и территорий от чрезвычайных ситуаций; подготовка и выполнение целевых научнотехнических программ направленных на предупреждение аварий и катастроф...
29944. Понятие «дорога», ее составные части. Меры безопасного поведения пешехода на улицах и дорогах 38.5 KB
  Все кровотечения подразделяются на: венозные когда кровь темного цвета непрерывно и медленно вытекает из раны; артериальные когда кровь алого цвета из глубокой раны выбрасывается пульсирующей струей; капиллярные когда кровь сочится по всей поверхности раны; смешанные когда есть признаки артериального и венозного кровотечения. Способы остановки кровотечения: пальцевое прижатие несколько выше раны артериального сосуда находящегося близко к коже. Это дает возможность быстро остановить кровотечение примерно на 35 мин;...
29945. Современный общественный транспорт и его характеристика. Правила безопасного поведения пассажира в общественном транспорте 40 KB
  Правила безопасного поведения пассажира в общественном транспорте Ответ: Общественный транспорт это автобусы троллейбусы трамваи и метро. Правила безопасного поведения пассажиров при пользовании этими видами транспорта: ожидать маршрутные транспортные средства следует только на остановках; садиться в транспорт можно только после его полной остановки; запрещается стоять на выступающих частях и подножках транспортных средств прислоняться к дверям отвлекать водителя разговорами во время...
29946. Регулирование и обеспечение безопасности дорожного движения. Понятие «водитель». Правила безопасного вождения велосипеда (мопеда) 40.5 KB
  Правила безопасного вождения велосипеда мопеда Ответ: Организация и регулирование дорожного движения возложены на Государственную инспекцию безопасности дорожного движения ГИБДД. Обеспечение безопасности дорожного движения это деятельность направленная на предупреждение причин возникновения дорожнотранспортных происшествий и снижение тяжести их последствий. Оно достигается: содержанием дорог в соответствии с установленными требованиями и обустройством их объектами сервиса исправным техническим...
29947. Обеспечение пожарной безопасности в местах проживания 40.5 KB
  Обязанности граждан по соблюдению мер пожарной безопасности Ответ: Причинами пожаров в жилых производственных и служебных помещениях чаще всего являются неисправности электросети и электроприборов утечка газа загорание бытовых приборов оставленных без присмотра под напряжением применение самодельных и неисправных отопительных приборов использование бензина керосина и других горючих веществ для разжигания печей оставление открытыми топок шалости детей с огнем неосторожность при курении и множество...
29948. Основные характеристики городского и сельского жилищ; особенности их жизнеобеспечения. Общие меры пожарной безопасности при эксплуатации электрических, газовых приборов и отопительных печей 46.5 KB
  Правила пожарной безопасности при эксплуатации электробытовых приборов: нельзя оставлять без присмотра включенные в сеть электронагревательные приборы радиоприемники и телевизоры; запрещается использовать неисправные рубильники розетки и другие электроустановочные устройства; нельзя применять самодельные и неисправные электронагревательные приборы нестандартные предохранители и другие средства защиты от перегрузки и короткого замыкания; не следует накрывать и оборачивать светильники и лампы бумагой тканью и другими...
29949. Особенности города как среды обитания. Зоны повышенной опасности в городе. Службы, обеспечивающие безопасность города, и правила их вызова 34.5 KB
  Службы обеспечивающие безопасность города и правила их вызова Ответ: Особенности города как среды обитания: наличие большого количества различных видов транспорта и высокая интенсивность дорожного движения; как правило разноплановая застройка от одноэтажных зданий до высотных сооружений; наличие различных предприятий в том числе и потенциально опасных; сосредоточение на ограниченной площади множества коммуникаций электросети водопровод канализация телефонные линии газопровод. Безопасность города обеспечивается...