17606

ДЕРЖАВНІСТЬ ТА ДЕРЖАНИЕ УПРАВЛННЯ ЕКОНОМІКОЮ

Лекция

Экономическая теория и математическое моделирование

ТЕМА:ДЕРЖАВНІСТЬ ТА ДЕРЖАНИЕ УПРАВЛННЯ ЕКОНОМІКОЮ ПЛАН Українська держава та її засади 2. Місце держави в управлінні економікою Українська держава та її засади Історія країн засвідчує що успіхи одних і невдачі інших проглядаються через пр...

Украинкский

2013-07-05

183 KB

4 чел.

ТЕМА:ДЕРЖАВНІСТЬ ТА ДЕРЖАНИЕ УПРАВЛННЯ ЕКОНОМІКОЮ

ПЛАН

  1.  Українська держава та її засади

2. Місце держави в управлінні економікою

  1.  Українська держава та її засади

Історія країн засвідчує, що успіхи одних і невдачі інших проглядаються через призму свободи людини, нації, держави, економічної системи. Світова практика стійких державних систем показала, що природним державоутворювальним ядром є закон, який створюють самі люди для свого співжиття. Отже, держава — це не окрема людина з найвищою державною посадою (король, цар, президент тощо), чи група людей (Кабінет Міністрів, парламент тощо). Вона грунтується на системі законів, які визначають відносини між людьми для їх блага, та владі, яка діє за законами. У кожній країні діють основний закон (конституція) та підконституційні закони, що регулюють державні, економічні, соціяльні, судові відносини в суспільстві.

Різні етнічні групи людей не можуть спільно розвиватися і за довольняти свої потреби без об'єднання навколо єдиної суспільствоутворювальної основи — держави, причому це об'єднання не залежить від їхньої волі. Вони самі обирають державу як основу їхньої єдності. Ця єдність продиктовується об'єктивними законами суспільства — відтворення життя і виробництва. Правильне пізнання дії об'єктивних суспільствоутворювальних законів дає можливість пристосувати до їхніх вимог відносини між людьми різних етнічних груп і поглядів та забезпечити розвиток і добро бут усіх людей. Від рівня пізнання цих законів залежать спосіб мислення народу, нації, рівень оптимізації структури національної економіки та її прогресивних динамічних процесів.

Держава як суспільний інститут постійно вдосконалюється упродовж усієї історії розвитку суспільств на всіх континентах світу. Здебільшого держава функціонувала як інструмент примусу і підпорядкованості її громадян законові та владі. Це призводило до суспільних конфліктів між народом і владою, революцій, громадянських воєн тощо. Для суспільного миру люди шукали форми і методи формування держави, які не допускали б суспільних потрясінь і трагедій. На сьогодні вже є чимало країн, держави яких функціонують на засадах єдності закону і влади, що забезпечує суспільний спокій і порозуміння не лише між різними етнічними групами людей, а й різними расами.

Закони держави створюються людиною для співжиття у суспільстві на основі вимог об'єктивних природних і суспільних законів. Система цих законів досить складна і потребує постійних досліджень вияву їх дії. Для пізнання цих законів необхідні три валі спостереження за суспільними та економічними процесами, узагальнення наслідків їх впливу.

Наука вчить, що неминуче повторения певного фізичного, суспільного явища, незалежне від волі людини, можна визначити як закон. У фізичній природі, наприклад, — кругообіг води, у живій природі — відтворення життя, у суспільстві — відтворення суспільного (національного) виробництва. При тому дія кожного закону виражається через якісні і кількісні показники тих критеріїв, які властиві вияву цього закону: перетворення води в пару і навпаки; перевищення народжуваності над смертністю; зростання кількості національно свідомих громадян; розширення виробництва та споживання і т. ін. Отже, дію закону можна перевірити через певні якісні та кількісні показники. Якщо закон є насправді і він діє, то його дія неминуче виявляється через параметри явищ, котрі при тому виникають як наслідок.

Усі закони наука поділяє на природні (об'єктивні, тобто незалежні від волі і свідомості людей) і суспільні (об'єктивні та суб'єктивні, тобто створені самими людьми). До об'єктивних суспільних законів зараховують: закон господарської збалансованості (рівноваги), закон товарообміну і закон товаровиробництва. До суб'єктивних законів належать:

-  Конституція України, яка з Основним Законом державо творення і співжиття громадян у суспільстві, незалежно від їхнього національного ні етнічного походження;

-  закони країни, що регулюють виробництво, працю та ії оплату, фінанси, соціальний розвиток, розподіл національного продукту, оборону, безпеку і т. ін.

Усі суб'єктивні закони люди створюють так, щоб вони набували загальносуспільних рис і давали змогу кожній людині реалізувати свої запити. Загальносуспільні риси закону дають кожній людині однакові можливості як проявити себе, так і задовольнити свої потреби. Звідси закон набуває державоцентричної сили, стає спільною для усіх віхою, орієнтиром поведінки і дій, об'єднуваль ним у суспільство, народ, націю чинником, тобто державою, здатною добровільно і свідомо держати всіх як єдине ціле.

* Закони держави -  обгрунтована і затверджена самими людьми як закони система принципів, правил і норм їхніх суспільних відносин з приводу виробництва, захисту і розвитку співжиття людей і є найвищою об'єднувалъною надсуспілъною силою, перед якою рівні всі люди на території країни, обмеженої їі кордонами.

Український народ — державоутворювальна основа. У багатьох країнах світу держави сформовані на основі титульної нації та її національних атрибутів. Держава отримує назву титульного народу і його національні символи: мову, герб, гимн і т. ін. В Україні титульним народом є українці, і відповідно держава набуває їхніх національних ознак

Загальна чисельність населения України за переписом 2001 р. становила 48241,1 тис. осіб (37541,9 + 8334,1 + 2365,1), з яких 78 % — українці, 17 % — росіяни, 5 % — інші національності.

Така національна структура населения України не може викликати сумнівів, що українці є державоутворювальною основою на території України, а національні символи українців — символами держави Україна. Національні символи інших етнічних груп (мова, герб, гимн тощо) не можуть бути символами Української держави, поза як їхні корінні нації мають свої держави з їхніми національними символами (за винятком кримських татар). В Україні вони є лише національними меншинами, але рівноправними громадянами.

Практика конституційного визнання двох і більше державних мов у світі існує. Тільки вона властива державам, які об'єднали на федеративних чи конфедеративних основах корінні нації з їхніми корінними територіями (Швейцарія — німецького, французького, італійського походження) тощо. У більшості федерацій лише одна державна мова (США, Німеччина та ін.). В Україні як унітарній державі двомовність підігрівасться російськими і проросійськими політиками як в Україні, так і в Росії, що є безпідставно і шкодить єдності української нації. Ці політики зацікавленні в дестабілізації, щоб руйнувати українське і нав'язувати російське.

Державна влада. Якщо закони держави є "дорожнъою картою" розвитку нації, то влада забезпечує цей розвиток. Якщо закон — тло нормативних відносин і правил поведінки людей та влади, то влада отримує повноваження своїми рішеннями забезпечувати розвиток нації.

  •  Державна влада вибрані народом його представники і передані народом їм функції ухвалювати рішення згідно з державними законами в усіх сферах суспілъного життя від народу і для добробуту народу.

Отже, державна влада стає органічно единою з державними законами і функціонує лише за їхніми положеннями. 3 цього приводу ст. 5 Конституції України стверджує: "Носієм суверенітету і единим джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування".

Якщо в цьому положенні Конституції усе гаразд, то з поділом державної влади справа дуже складна. Ст. 6 Конституції України говорить: "Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову". I в цьому поділі захована плутанина, яка сьогодні приносить нестабільність і навіть загрожує безпеці держави. Поняття "виконавча влада" — неточне і є предметом політичних спекуляцій. Річ у тому, що всі державні структури є виконавцями передбаче них їм функцій: законодавчі виконують функції законотворення, суди виконують функції судочинства тощо. Державні органи є виконавцями своїх функцій. Поділ державної влади за Конститу цією України, тобто виписаних функцій у подальших її статтях, необхідно відредагувати за такими засадами: - законодавча; - за коногарантійна; - господарсъка; - правоохоронна; - судова.

Законодавча влада. її здійснює Верховна Рада України з її комітетами, законодавчими ініціятивами інших державних органів.

Законогарантійна влада. Визначена в Конституції України і належить лише Президентові України й підпорядкованим йому державним органам. Ст. 102 визначає: "Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є Гаратом державного суверенітету, територіялъної цілісності України, дотримання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина". Отже, Конституція України повинна надавати всі по вноваження і засоби забезпечення гарантій безпеки. Цими засоба ми є Служба безпеки України, Збройні сили України, Міністерство внутрішніх справ України, Прокуратура України, Міністерство закордонних справ України, Рада національної безпеки та оборони України. Тільки за таких умов Президент України може гарантувати її суверенітет і безпеку.

Господарська влада. Ст. ИЗ: "Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади". Мало б бути "господарської". Ст. 116: "Кабінет Міністрів України: 1) забезпечує державний суверенітет..., здійснення зовнішньої політики держави..." і т. д. Це ж конституційні функції Президента України Взагалі в розділі Конституції України про Кабінет Міністрів після внесения поправок "політичними реформаторами" дуже ба гато нелогічних положень. Політичні сили намагаються виписати положения Конституції задля своїх корпоративних інтересів. Конституцію України треба впорядкувати, але за участю незаанга жованих науковців і підтримки народу.

Правоохоронна влада. Це здійснення нагляду за дотриманням законодавства України всіма структурами державної влади, зокрема й господарської, населениям. Здійснює ці функції прокуратура. Разом із Президентом вона повинна гарантувати законність функціонування відносин у державі.

Судова влада. Конституційний Суд здійснює тлумачення положень Конституції України і законів. Суди здійснюють судочин ство карного і цивільного характеру.

Загальновизнаною цінністю в усіх демократичних державах є право людини на життя, свободу, гідність тощо.

Верховенство права над законом. Насамперед ще раз треба за значити, що поняття "право" має два значения, позаяк це стосуєть ся кожного:

-  по-перше, право як найвищі вартості людини, а саме право на життя, свободу, освіту, переміщення, працю, оплату праці і т. ін., тобто всі життєві вартості, дані людині Богом;

-  по-друге, як система затверджених законодавчим органом законів та інших нормативних актів для упорядкування відносин між людьми, державою, виробниками тощо. Якщо ми говоримо про верховенство права, то повинні розуміти верховенство життєвих вартостей людини над законами та нормативними актами. Лише реалізація такого верховенства права може бути ознакою правової держави. Такі важливі методологічні основи створення Конституції і підконституційних законів неодмінно мали б бути враховані у відповідних законодавчих актах.

Верховенство закону над владою. Закон і влада — це держава. Закон — первинне, влада — вторинне. Закон визначає дії влади, влада не може діяти інакше, як у межах закону. Ст. 5 Конституції України зазначає: "Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить лише народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу".

Практика демократичних та економічно розвинутих країн показує, що жити за законом — це утверджувати демократію, свободу, права людини, економічний розвиток і добробут нації.

Конституція — це основа, фундамент державної нації. Конституція України виписана на засадах загальнолюдських вартостей. Змінювати її на засади вузької ідеології тої чи іншої політичної сили чи інтересів чиєїсь країни є дуже небезпечною затією. Конституція стверджує як державні атрибути українського народу і відносини між людьми на засадах загальнолюдських вартостей. Тому кожному необхідно змінювати власні стереотипи ставлення до Конституції України і дотримуватися її положень.

7.2. Місце держави в управлінні економікою

Ринкова економічна теорія обгрунтовує функції суб'єктів виробництва (функції вільного підприємництва на основі вивчення попиту споживачів на продукцію і послуги) і державних органів управління та регулювання (функції, що їх не вирішують виробники і ринок загалом). Такі відносини виробників і держави в умовах ринку сприяють, з одного боку, продуктивному й ефективному функціонуванню праці та капіталу, а з іншого — створенню самодостатнього бюджету держави для розв'язання національних, державних і соціяльних проблем. Проблема полягає лише у визначенні рамок цих функцій як для виробників, так і для держави.

Проблема управління ринковою економікою розв'язується у такий спосіб: безпосередні виробники здійснюють самоуправління підприємством на основі попиту на їх продукцію, забезпечуючи продуктивне й ефективне функціонування праці й капіталу та отримання прибутку, а уряд країни відстежує стан національної економіки на основі макроекономічних показників, створюючи інституційні передумови лібералізації діяльності виробників, розподілу національного продукту і прибутків на користь виробників і нації загалом.

 Отже, безпосереднє виробництво товарів і послуг стає автономною сферою діяльності конкретних виробників, які здійснюють його на власний ризик в умовах лібералізації, вільного підприємництва чи корпоративних форм його організації.

Уряд країни здійснює обмежене, або дозоване, економічне регулювання, виконуючи такі функції:

-  інституційне забезпечення ринку. Передбачае контроль уряду за діяльиістю правовых інституцій, що сприяють роботі ринкового механизму, керування фінаисово-кредитною системою; забезпечення дотримання законодавства про рипкову конкуренцію, яке мае за мету запобігання нечесиим методам ведения бізнесу (шахрайству) і виникненпю монополій або регламентування їхньої діяльності;

-  регулювання розвитку державних інститутів, узгодження інтересів виробників і держави. Ця функція зумовлена тим, що виробництво и обмін товарів не розв'язують національних проблем держави і незайнятих. Економіка, ринок створюють лише продукт, який с основою вирішення виробничих, державних і національних питань. Поряд з ефективним виробпицтвом ринок породжус чимало соціяльних, техногенних, екологічпих та інших проблем передусім там, де права власності не чітко визначені або приватним власникам бракус стимулів для використаиня своїх ресурсів задля інтересів суспільства. Сам собою ринок неспромож-ний належно забезпечити потреби державної оборони, охороии здоров ‘я, екології;

-  регулювання соціальних питань (забезпечення соціяльного захисту тих, хто його потребує - малозабезпечених, інвалідів та ін.).

Виконання урядом цих функцій є складним завданням. У справі забезпечення загального добробуту навіть держава не завжди досягає успіху там, де безсилий механізм ринку, зокрема за неком-петентності та корумпованості урядів, які діють задля інтересів впливових політичних груп на шкоду інтересам усього суспільства. Стрімке збагачення в Україні невелпкої групп осіб, з одного боку, і зубожіння переважної більшості населения — з іншого засвідчують, що уряд не сприяє збалансуванню приватних, колек-тивних і національних інтересів.

Інституційне забезпечення виробництва. Уряд як регулятор ринку мае усвідомлювати обсяг і структуру національного ринку і свій статус щодо його суб'єктів лише через компроміс. Порушення прав одних суб'єктів на користь інших спричинятиме розбалансованість ринку і негативні економічні та соціяльні явища. Він повинен дбати про врівноваження інтересів, як того вимагає закон господарської збалансованості (рівняння ринку):

Qц = vГм.

Ліва частина рівняння відображає інтереси працівників, інвесторів, кредиторів банків, обслуговуючих компаній тощо, права — інтереси найманих працівників, пенсіонерів, незахищених верств населения. Завдання уряду — забезпечення реалізації інтересів усіх цих суб'єктів, позаяк від того залежать інтереси уряду й довіра до нього з боку суб'єктів ринку. Надання переваги інтересам будь-якої сторони, як і вивищування інтересів уряду чи іншої категорії державних службовців, є неприпустиме. Оскільки реалізація інтересів усіх суб'єктів пов'язана продуктивною функцією національного капіталу Qц = F (Т, К), дії уряду мають спрямовуватися на сприяння високопродуктивному і високоефективному виробництву національного продукту Qц, маючи на меті забезпечити достатні для задоволення потреб грошові доходи Гм і рівень споживання суб'єктам ринку. Це потребує ухвалення законодавства, за якого економіка функціонує ефективно, а суб'єкти ринку реалізують свої інтереси. У розвинутих країнах урядові відводиться центральна роль у створенні національної валюти, поліції та судової системи. Функції забезпечення законності і контролю за фінансово-кредитною системою є головними для нього. Економічне законодавство різних країн відмінне за конкретним змістом, але суть його одна: визначення права приватної власності і способи укладення та забезпечення виконання контрактів. Воно також окрестное шляхи створення компаній (наприклад, корпорацій).

Ринковий механізм функціонує найефективніше за енергійної конкуренції, позаяк вона змушує підприємства реагувати на підвищення ринкових цін.

Іншою є ситуація за наявності на ринку одного виробника певного товару — монополіста. У нього немає стимулів збільшувати виробництво продукції навіть за високих цін на неї, тому що в такому разі ринкова ціна на продукцію знизиться, а отже, відповідно зменшиться і прибуток.

Монополісти вживають відповідних заходів для недопущения на завойований ринок нових виробників.

Дбаючи про захист інтересів усіх суб'єктів ринку, уряд здійснює антимонопольну політику, яка передбачає:

-  відкриття зовнішніх торговельних кордонів (вільна міжнародна торгівля створює конкуренцію на внутрішнъому ринку);

-  ухвалення законів, спрямованих проти монопольної (або олігопольної) діяльності;

-  законодавче гарантування входження нових підприємств на освоєний ринок. У більшості країн закон забороняє існуючим підприємствам нечесними методами перешкоджати появі нових конкурентів. Однак хоч як це парадоксально, бувають випадки, коли саме уряд, вимагаючи бюрократичного дозволу на створення нових компаній, закріплює за існуючими фірмами право на монопольну діяльність (вони за хабар можуть домогтися від урядового чиновника відмови новим компаніям у такому дозволі й, отже, зберегти свою монопольну владу);

-  заборону злиття компаній, якщо це може призвести до виникнення монополії або олігополії. У ЄС діє спеціяльна комісія, яка переглядає рішення про злиття європейських компаній і має право блокувати їх, якщо це загрожує значним послаблениям конкуренції на ринку й посиленням влади монополій; -  розукрупнеиня існуючої монополії чи олігополії, поділом її на частини. До цього заходу вдаються лише в тому разі, якщо всі інші заходи виявилися неефективними. Розукрупнення великих компаній є тривалим і нелегким процесом через те, що часто-густо їх створювали на монополістичних підвалинах, що конкретна технологія потребує саме великих підприємств, що, ухвалюючи рішення про поділ будь-якої компанії, уряд зазіхає на права власності, а це породжує тривогу й непере дбачуваністъ на ринку.

В Україні за критерієм обсягів виробництва не існує підприємств-монополістів. Однак уряд повинен спрямувати зусилля на формування конкурентного середовища в усіх сферах національної економіки.

Отже, перед Україною постало завдання не так розукрупнеиня, як створення нових невеликих підприємств, і тому треба усунути перепони на цьому шляху з боку урядових структур (зокрема, безпідставна відмова чиновників у дозволі на новий вид діяльності або на отримання землі під будівництво нового заводу), а також покласти край намаганням місцевих органів влади перекрити постачання товарів з інших областей, що посилює монопольну владу місцевих підприємств.

Регулювання розвитку державних інститутів. Державні інститути покликані відстежувати ринкові екстерналії.

* Ринкові екстерналії явища і процеси, які виникають у  сфері виробництва, послу г, у довкіллі, побуті, громадськых  місцях, на транспорті тощо за нечіткого визначення прав  власності, що уможливлює заподіяння шкоди однією фізичною або юридичною особою іншій фізичній або юридичній  особі без відповідних фінансових наслідків для себе.

Найпростіший приклад екстерналій — чисте повітря. Викид в атмосферу отруйних речовин (наприклад, заводом), є небезпечним для здоров'я населения. Позаяк повітря нікому не належить, завод забруднюватиме атмосферу до ухвалення спеціяльного закону, який може забороняти викид отруйних речовин в атмосферу або передбачати штраф за перевищення допустимих норм забруднення довкілля, і підприємства відповідатимуть за свої дії, тобто закон заповнює прогалину у правах власності (на свіже повітря).

Розрізняють екстерналії негативні і позитивні (такі, що мають позитивний зовнішній вплив). Позитивні екстерналії найчастіше пов'язують із суспільним товаром.

* Суспільний товар — продукт, якому властиві невилучалъність або неконкурентністъ

 Для невилучального товару характерним є те, що з моменту свого виробництва він надходить у загальне користування незалежно від того, заплачено за нього чи ні. Такий товар не може бути вилучено з користування будь-якої особи. У такому разі наявна позитивна екстерналія, яку неможливо усунути за ознаками самого товару.

До невилучального товару відносять послуги, що їх держава безкоштовно надає населению: оборона країни; загальна середня освіта; пожежна охорона; громадський порядок на вулицях населених пунктів та ін.

Неконкурентними є товари, які після використання однією особою не втрачають своєї цінності для інших. До них належать: парки та атракціони; місця відпочинку на природі: ліс, річки, море тощо; транспортні шляхи та ін.

Суспільні товари потребують відповідних витрат на їхній ринковий оборот. Вони створюються за кошти від оподаткування усього населения, їхню постійну наявність забезпечує уряд (бере на себе відповідальність за державну оборону, охорону правопорядку, пожежну охорону, державні установи охорони здоров'я, за утримання більшості шляхів, портів та інших товарів, одні з яких є неконкурентними (наприклад, кожен може користуватися дорогою до виникнення на ній транспортного "корка"), інші — невилучальними. Фундаментальні наукові дослідження також є суспільними товарами, тому що приносять неконкурентну та невилучальну користь (наприклад, закони Ньютона). 3 огляду на це державне субсидування наукових досліджень цілком виправдане.

Регулювання соціальних питань. Ця функція уряду є однією з найскладніших, оскільки пов'язана з оптимізацією соціального і морального стану тих, хто не зайнятий в економіці і не мае власних доходів грішми. Уряд бере на себе розв'язання цієї проблеми з коштів Державного бюджету:

Б = 0,ЗdB.

Згідно з цим рівнянням, розмір доходної частини бюджету Б дорівнює третині валового внутрішнього продукту сВ. Коефіцієнт 0,3 не є сталою величиною, однак в Україні він у середньому такий. Отже, уряд має зосередитися на зростанні продуктивної функції праці і капіталу: В = Г (Т, К).

Він також дбає про створення передумов зменшення затратності О валового випуску В і зростання dВ: В = О + dВ, оскільки від реального обсягу валового внутрішнього продукту dВ залежить реальний обсяг доходної і видаткової частин бюджету.

Функції уряду щодо соціального захисту пов'язані з перерозподілом доходів. Річ у тому, що навіть за ефективного функціонування ринку не зникають моральні і матеріяльні проблеми. Однак слід чітко розмежовувати соціяльні витрати на потреби незахищених верств населения і загальне соціяльне страхування. Соціяльні витрати передбачають грошову та інші види допомоги найбіднішим членам суспільства, а соціяльне страхування — допомогу грішми людям, які внаслідок певних обставин (звільнення з роботи, втрата працездатності через нещасний випадок тощо) позбавлені заробітку. Ця допомога компенсує їм утрачений дохід.

У колишньому СРСР соціяльна підтримка гарантувалася всім громадянам. Держава контролювала розподіл і перерозподіл національного доходу, а вирішення соціяльних питань значною мірою було перекладено на підприємства. Однак така система не виправдала себе. Багато підприємств, які неспроможні були самостійно забезпечити необхідний рівень соціальних витрат, повністю покладалися у тому на державні субсидії, обсяг яких був обмежений.

У розвинутих країнах цільові соціяльні виплати здійснюють лише з Державного бюджету, а не з фондів підприємств.

У країнах з ринковою економікою однією зі складних соціальних проблем є безробіття.

  * Безробіття - соціапъно-економічне явище, за якого частина працездатного населення безуспішмо намагається  знайти роботу, поповнює резервну армію праці.

Зайнятість Т3 і безробіття Тб — основні категорії ринку праці, природа яких простежується через властивості виробничої функції:

В = F(Т, К).

 Згідно з цим рівнянням між зростанням обсягу виробництва національного продукту В, кількістю зайнятих Т і величиною задіяного капіталу К існує прямо пропорційна залежність. 3 посиленням інтенсивної продуктивної функції за рахунок зростання капіталоозброєності = К/ Т) чи новітніх технологій (а) продуктивна віддача одного зайнятого збільшується за рахунок зростання капіталоозброєності к і технологій а;

в = аf (к).

У такому разі кількість зайнятих у сфері виробництва зменшується навіть за збільшення обсягу виробництва. Якщо уряд не сприятиме розширенню зайнятості через розвиток, скажімо, сфери послуг, це спричинить зростання безробіття.

На продуктивному виробництві не може бути зайвої робочої сили (праці), тому що це мае своїм наслідком зростання собівартості продукції, зниження прибутковості чи навіть збитковість. Упродовж десятиліть у колишньому СРСР, у тому числі й в Україні, централізована система планування досягала успіху принаймні в одному: наданні робочих місць переважній більшості працездатного населения. Певною мірою саме через гарантії зайнятості економіка країни була паралізована низьким рівнем доходів. Однією з причин того, що центральні планові органи не наважувалися вносите зміни в характер виробництва, було побоювання, що це призведе до безробіття. Тому фундаментальні перетворення у сучасній Україні є нелегкі й болючі. Безробіття утримується на рівні 15 %. Постають питания: до яких меж воно зростатиме; стане скорочення зайнятості явищем тимчасовим чи постійним; який рівень безробіття можна буде вважати за нормальний зі становлениям ринкової системи; якою має бути державна політика в цій галузі; повинен уряд вживати заходів для стримування безробіття чи сконцентрувати зусилля на наданні допомоги безробітним та їх працевлаштуванні.

Безробіття існує і в розвинутих країнах, зокрема в Західній Європі (в окремих з них воно сягає 10 відсотків від працездатного населения). Одним з першочергових завдань в Україні є скорочення безробіття і в майбутньому збереження його на прийнятному рівні.

Оцінка рівня і характеру безробіття. 

Безробітною вважається особа, яка ніде не працює і шукає роботу. У світовій практиці використовують різні критерії для визначення тих, хто працює, і тих, хто шукає роботу. В Японії, наприклад, до другої групи відносять осіб, які зробили принаймні одну спробу працевлаштуватися протягом останнього тижня, а в США — один раз протягом місяця. Тому у США зареєстровано більшу кількість безробітних, ніж у Японії. Ці розходження у критеріях — головна причина розбіжностей офіційної статистики щодо безробіття в Японії і США.

Проблема безробіття є не лише соціяльною чи економічною, а и політичною, позаяк її загострення асоціюється з некомпетентністю уряду. В окремих країнах уряд намагається "приховати" безробіття, принаймні на певний час, пропонуючи людям, що втратили роботу, завчасний вихід на пенсію (наприклад, у 50 років), і отже, віднесення їх до категорії пенсіонерів або влаштування їх на курси перекваліфікації (унаслідок чого цих осіб не відносять до категорії тих, хто шукає роботу).

Для мобілізації ресурсів, аби пом'якшити проблеми безробіття, необхідний грунтовний її аналіз. За часовим критерієм виділяють три типи безробіття:

-   безробіття періоду структурної перебудови. Початок програми стабілізації і реформ характеризуєшься тимчасовим зростанням безробіття;

-   безробіття періоду нормального функціонування економіки. Навіть під час стабільних економічних періодів рівень безробіття у ринкових країнах, як звичайно, коливається у межах 510 % (у країнах Західної Європи він дещо вищий);

-   безробіття, пов'язане з короткими економічними циклами. Для ринкової економіки властиві циклічні зростання і спад рівня безробіття, що триває три чотири роки.

Для України початку XXI ст. характерне безробіття, пов'язане зі структурним реформуванням економіки. У перші роки реформ його рівень різко зріс, а відтак поступово скорочується.

Регулювання зайнятості. У ринковій економіці, де рушійною силою виробництва є конкуренція, кількість найманих працівників визначається лише економічною доцільністю, сутність якої — прибутковість підприємства. Це певною мірою є однією з головних причин безробіття. Спроби забезпечити повну зайнятість працездатного населения можуть мати негативні наслідки.

* Зайнятість безпосередня участь населения країни у виробництві національного продукту, створенні доходів.

У командно-адміністративній економіці проблеми безробіття практично не існувало, позаяк підприємства мусили гарантувати працевлаштування. За збитковості вони отримували державні субсидії або дешеві банківські кредити для збереження робочих місць. Зростання субсидій призвело до посилення інфляції, а через відсутність структурних змін радянська економіка стала неефективною.

За ринкових умов підприємство самостійно вирішує питания кількісного складу працівників. Якщо обсяг заробітної платні перевищує вартість виробленої продукції, воно скорому с штати, звільняючи працівників або не заповнюючи вакансій, що з'являються після виходу працівників на пенсію чи звільнення за власним бажанням.

Методика розрахунку кількості зайнятих на виробництві продукції грунтується на таких показниках: наявністъ виробничого устаткування, кількість змін його використання за добу; продуктивність або гранична віддача праці одного, двох, тръох і білыие зайнятих за певного рівня капіталоозброєності; ринкова ціна виробленої продукції, праце і капіталомісткість її виробництва; мінімалъно допустимий рівень прибутковості, за якого молена виробляти певний вид продукції, але невигідно збільшувати кількість зайнятих.

Ці показники дають змогу зробити висновок: кількість зайнятих може зростати до рівня, за якого ціна одиниці виробленої продукції перевищуватиме всі витрати виробництва, тобто витрати одиниці оборотного капіталу О, оплати праці одного виробника Г, одиницю амортизації основного капіталу А:

ц> О + Т+ А.

Ця нерівність також показує, як регулюватиме кількість зайнятих фірма залежно від зміни ціни ц чи затратності виробництва продукції + Т + А): зі зростанням ціни виробництва одиниці продукції та незмінної або меншої затратності фірма збілыиуватиме кількість зайнятих; за незмінної ціни виробництва одиниці продукції або зниження і зростання затратності фірма скорочуватиме кількість зайнятих, капіталомісткість та ін.; за вищих темпів зростання ціни на продукцію порівняно з підвищенням заробітної платні фірма збільшуватиме кількість зайнятих; за вищих темпів підвиьцення заробітної платні порівняно з темпами зростання продуктивності праці й ціни на продукцію фірма зменшуватиме кількість зайнятих.

Отже, співвідношення ціни продукції і витрат на її виробництво є головним орієнтиром регулювання кількості зайнятих. Максимальний рівень зайнятості визначається з рівності:

Ц=О + Т + А.

Це найкращий показник. У практиці реально можуть бути такі його варіанти:

ц = О + Т,

або  ц = Т.

Загальний рівень зайнятості у країні визначається певною мірою середнім рівнем заробітної платні. За надто високого його рівня у країні бракує робочих місць, на підприємствах починається скорочення штатів; за надто низького рівня підприємства намагаються найняти більше працівників і починають підвищувати його. У підсумку середня заробітна платня встанбвлюється на оптимальному рівні, за якого кількість осіб, які бажають працювати, відповідає кількості осіб, необхідних підприємству.

На перший погляд може здатися, що країна, яка намагається зберегти повну трудову зайнятість, приречена на низький рівень заробітної платні. Однак це не так. Фактором її підвищення у тривалій перспективі є зростання продуктивності праці, що є функцією капіталоозброєності одного зайнятого б' = аF(К), яке залежить від оплати праці, капіталовкладень, політики джерел інвестицій в національну економіку.

Заробітна платня не може бути надто висока, позаяк це призводить до безробіття через те, що:

-надмірне зростання мінімальної заробітної платні без підвищення продуктивності праці породжус нерівність ц < Т, за якої безробіття зростає;

-підприємство, наймаючи працівника, бере на себе витрати не лише на оплату його праці, а й на відшкодування оборотного капіталу О та на відновлепня основного капіталу через амортизацію А. За таких умов виникає нерівність ц = О + Т + А;

- надмірне зростання заробітної платні може породити ситуацію, за якої ціна ц не відшкодує частини оборотного капіталу О та основного капіталу А, і підприємство змушене заморожувати або зменшувати заробітну платню, що неминуче спричинить відповідне реагування працівників. У такому разі нерівність є така: ц = О + Т + А.

Уряд повинен виважено, із загальнонаціональних позицій підходити до стимулювання підвищення продуктивної функції національного капіталу і створення умов для гармонізації інтересів зайнятих і безробітних. Хоча зростання заробітної платні за певних умов призводить до безробіття, але, наприклад, профспілки передусім дбають про заробітну платню своїх членів, а не про доходи безробітних, які зазвичай не є членами профспілок. Коли на вимогу профспілки підвищується рівень заробітної платні і внаслідок того відбувається скорочення зайнятості, робітники, які зберегли свої місця, виграють, а звільнені потерпають. Вимоги профспілок скоротити розмір заробітної платні для підвищення загального рівня зайнятості, як звичайно, не задовольняються. Тому турбота про безробітних — передусім завдання уряду.

Проблеми подолання безробіття. Безробіття є закономірним явищем, тому повністю подолати його неможливо. Завдання полягає у тому, щоб звести безробіття до природного рівня, за якого кількість зайнятих за певного рівня капіталоозброєності виробляє національний продукт, обсяг і структура якого відповідають потребам виробництва і населения загалом.

У ринковій економіці неминуче існує фрикційне, або тимчасове, безробіття. Позаяк рівень заробітної платні і пільги залежать від підприємства, безробітні не завжди погоджуються на першу пропозицію працевлаштування. Тимчасова незайнятість становить 2— З відсотків від загального рівня безробіття. Безробіття є також наслідком невідповідності між попитом на працю та її пропозицією.

Через низьку мобільність потенційних працівників у разі виникнення регіональних розбіжностей у рівні безробіття і появі нових робочих місць може минути чимало часу, перш ніж на ринку праці встановиться рівновага. Якщо ці процеси відбуваються в одному регіоні, дисбаланс буде менший, і зайнятість зростатиме вищими темпами. Такий дисбаланс спричиняють не лише географічні фактори. Наприклад, якщо компанії потребують висококваліфікованих кадрів, але не кожен безробітний мае необхідну кваліфікацію, скорочення рівня безробіття потребуватиме білыпе часу. Поліпшити ситуацію можуть програми професійної перепідготовки, однак вони недешеві й тому не завжди широко практикуються.

В Україні на початку XXI ст. не вдалося стабілізувати ситуацію на ринку праці через брак інвестицій. Для такої стабілізації необхідно:

-  створення політичних, ідеологічних, демократичних, економічных умов надходження інвестицій з ринкових країн, надання фінансової допомоги безробітним;

-  високі темни здійснення ринкових реформ, диверсифікації підприємництва і створення нових робочих місць;

-  стримування збільшення заробітної платні, стимулювання підвищення продуктивності праці та утримання темпів зростання продуктивності Ів і темпів зростання оплати праці 1т У такій нерівності: Ін > Іт;

-  запобігання посиленню інфляції, знеціненню гривні для того, щоб запобігти стимулюванню отримання прибутків виробниками навіть за спаду виробництва і зменшення зайнятості.

Забезпечення урядом цих умов сприятиме оптимізації зайнятості та безробіття, темпів зростання обсягу виробництва і доходів грішми працюючих, непрацюючих і безробітних.

Перехід до ринкової економіки країни здійснюється з для забезпечення: високопродуктивного і високоефективного функціонування національного капіталу, отримання виробниками прибутків, а країною чистого національного продукту (ЧНП); доходів грішми працюючим і непрацюючим, які гарантували б їм платоспроможність щодо побутових і соціяльних потреб і гідний людини рівень життя.

Спроби досягти цієї мети створенням економічних систем, які грунтувалися на суспільній власності, зазнали краху: підприємства працювали малоприбутково або збитково, а доходи грішми переважної більшості зайнятих і незайнятих не забезпечували їхньої платоспроможності (у колишньому СРСР і країнах так званого соціялістичного табору). Перехід України до ринкових форм господарювання породив невпевненість у завтрашньому дні через зростання безробіття, загрозу банкрутства промислових підириємств і високу інфляцію.

Постали питания можливості такого переходу з одночасним забезпеченням елементарного рівня життя населения і спромож ності ринкової економіки гарантувати необхідну міру економіч ної стабільності.

Відповідь на них потребує методологічно правильного обгрун тування механізму соціяльного розвитку загалом і таких його аспектів, як основа соціяльного розвитку і захисту, необхідні ре сурси та їх створення для вирішення соціяльних питань.

* Соціальний захист комплекс організаційно-правових і фінансово-економічних заходів, спрямованих на забезпечен  ня добробуту кожного члена суспільства в конкретних економічних умовах.

Основою споживання є валовий внутрішній продукт (ВВП) як результат функціонування національного капіталу. Лише продуктивне и ефективне його функціонування уможливлює створення ВВП, який за обсягом і структурою задовольняє виробничі та соціяльні потреби суспільства.

Обсяг виробництва ВВП описує виробнича функція В = F (Т, К).

Величина В характеризує валовий випуск, частину якого ста-новить валовий внутрішній продукт dВ

dB = B- O,

де О — проміжне споживання (матеріяльні витрати на виробництво товарів і послуг). Згідно з виробничою функцією, чим продуктивніше й ефективніше використовуються праця і капітал, тим більший валовий випуск В, менша його затратність О і більший чистий продукт dВ.

Досвід планово і ринкової економіки засвідчив, що планова економіка радянського типу і ринкова економіка різняться як продуктивністю і ефективністю виробництва, так і підходом до організування соціального захисту населения:

-  планова економіка була малопродуктивна, а створений продукт високозатратний, тому у валовому випуску витрати перевищували чистый продукт О > dВ. Це унеможливлювало отримання прямих доходів грігими працюючими та непрацюючими, і держава змушена була надавати численні пільги непрацюючим і субсидії збитковим підприємствам. Ринкова економіка є продуктивніша й ефективніша, а створений продукт мені затратний, білъш прибутковий, що забезпечує необхідні надходження до бюджету і соціяльну підтримку; збиткові підприємства не отримують субсидій держави, а окремі пільги з бюджету тим, хто того потребує, не вплваютъ на посилення інфляції і не призводятъ до інших негативних соціяльних наслідків;

- у плановій економіці держава декларувала загалъну економічну стабілъність і соціяльну підтримку (передбачалося, що всі без винятку громадяни можуть розраховувати на державні соціяльні пільгы). Така система соціяльного захисту обходилася державі надто дорого і врешті виявилася їй не до снаги. У більшості ринкових країн соціальну підтримку надають лише певним соціяльним групам: молоді, громадянам похилого віку, інвалідам, незаможним, безробітним;

- у плановій економіці соціяльний розвиток і надання пільг держава бере на себе. Радянська система гарантувала трудящим практично всі існуючі види соціяльної підтримки: безкоштовне медичне обслуговування, навчання, житло, пеней, стабільний рівенъ доходів, робоче місце. За ринкової економіки значна частина населения не отримує допомоги від держави, а пільги є обмежені;

- у ринковій економіці соціяльні потреби громадян пов'язані з їхніми доходами, а доходи з їх працею. На виробництві працівник створює продукт, частину вартості якого становить його заробітна платня, що є джерелом матеріяльных і соціяльных витрат. Довічна гарантія робочого місця за ринковых умов явище вкрай рідкісне (практикується в Японії). У разі скорочення працівників чи банкрутства компанії тимчасово безробітні отримують державну допомогу на час погиуку нового місця роботы. Держава не гарантує своїм громадянам певного рівня заробітної платні (вона встановлює лише її обов'язковый мінімальный розмір). У більшості країн з ринковою економікою поряд із приватним існує державне медичне обслуговування, однак більшість медичних послуг платні. Держава забезпечує житлом лише найбідніиіі верстви населения; у плановій економіці державне підприсмство було центром усієї системи соціяльних гарантій, розподілу пільг. У разі нестачі коштів підприємства вони надходили з Державного бюджету або Центрального банку. У ринковій економіці підприємства також надають своїм працівникам певні пільги, однак основну частку коштів на соціяльні видатки виділяє держава. Це пояскюється тим, що працівники часто змінюють місце роботи або стають тимчасово безробітними, отже, и соціяльні пільги мають надаватися їм безпосередньо, а не через підприсмство, на якому вони працювали. Такий підхід сприяє мобільності робочої сили, переходу їі з одного місця роботи на інше. Завдяки тому ринкова економіка с набагато гнучкіша, ніж економіка радянського типу;

-   планова економіка опосередковано (найчастіше через ціновий контроль і продовольчі субсидії) намагалася гарантувати людям праці певний рівень доходів. Непряма соціяльна підтрымка виявилася так само нежиттездатною, як і пряма. Контроль за цінами призвів до тотального дефіциту, а субсидії - до високої інфляції.  Такий вид соціяльної підтримки потребував великих коштів, розподіл яких здійснювипся нераціональною: держава субсидувала всіх без винятку, незалежно від рівпя забезпеченості.

Ці та інші відмінності в соціяльному захисті за планової та ринкової економіки дають підстави для висновку: економічна система мае бути така, щоб кожен, хто працює, міг сам забезпечити  свої матеріяльні та соціяльні потреби, а ті, хто того потребує, мали соціяльний захист від держави. Щодо того ринкова економіка виявилася гнучкішою, оскільки створює умови продуктивного та ефективного функціонування національного капіталу.

Залежно від виробництва ВВП на душу населения держава через податкову систему може збільшити надходження до бюджету і розширити чимало соціяльних пільг та гарантій (якщо не збілыиус асигнування на військові чи космічні программ). У США соціяльна підтримка населения є обмежена, зокрема щодо гарантованого медичного обслуговування усіх громадян, що спричинило дебати про необхідність надання таких гарантій. У скандинавських країнах навпаки — держава гарантує не лише медичне обслуговування, а й певною мірою можливість отримання державного житла, доступ до системи дошкільних закладів і професійну переподготовку в разі утрати робочого місця. Швеція змушена переглядати свою систему соціяльного забезпечення, позаяк вона стала занадто дорогою для держави.

Узгодження темпів виробництва і соціяльного захисту.

Якщо валовий продукт задовольняє потреби виробництва і споживання, то між темпами цих показників існує рівність:

Ів  =  Im

За збільшення виробництва національного продукту нерівність набуває такого вигляду:

Ів     <    Im

На практиці часто не враховують темпів цих показників. Зокрема, це трапляється за ейфорїї високих темпів виробництва, що зумовлює ейфорію високих темпів споживання. Соціяльно орієнтована ринкова економіка передбачає зростання споживання і можливості соціяльного захисту найменш захищених верств населения. За неврахування зміни співвідношення темпів виробництва і споживання в уряду виникають труднощі щодо збалансування бюджету, оскільки з'являється його дефіцит.

Однак ідеалістична "соціальна" мета може заподіяти збитків і країнам з ринковою економікою, якщо соціяльні гарантії для них є надзвичайно дорогі.

Після Другої світової війни країни Західної Європи отримали фінансову підтримку США у рамках "плану Маршалла" в розмірі 20 млрд. дол., що дало потужний імпульс економічному зростанню, збільшенню зайнятості та соціяльному розвитку. Після розпаду соціалістичної системи в розвиток країн Центральної Європи, зокрема Польщі, Чехії та Угорщини, західні кредитори вклали в середньому 30 — 40 млрд. дол. США в кожну. Успіх породив ілю-зію нескінченного розквіту. Країни Західної Європи почали вдосконалювати соціяльноекономічну систему, посилюючи гарантії зайнятості та доходів, сподіваючись на те, що майбутнє економічне зростання покриє високу вартість цих гарантій. Однак прогнози виявилися занадто оптимістичними. Наприкінці 60-х років XX ст. в окремих країнах уповільнилися темпи економічного зростання, а в багатьох посилилося суспільне занепокоення, що вилилося у профспілкові страйки, зросла інфляція. У 1973 р. світові ціни на нафту підвищилися більш як утричі. "Нафтовий шок" призвів до ще більшого сповільнення темпів економічного зростання, що спри-чинило ланцюгову реакцію інших проблем. Відповідно ускладнилися й соціяльні проблеми: у країнах Західної і Центральної Європи зросли видатки уряду, що мало наслідком збільшення дефіциту бюджету, безробіття і скорочення фінансування соціальних програм.

У часи бурхливого економічного зростання уряди цих країн могли гарантувати високий рівень зайнятості, оскільки в більшості компаній розширювалися штати. 3 уповільненням економічного зростання вони неспроможні були виконати ці зобов'язання через об'єктивні причини.

Принципи і проблеми соціального захисту. У перехідний до ринкової економіки період соціяльний захист малозабезпечених є одним із найважливіших завдань уряду. Ринкові перетворення потребують значних капіталовкладень і часу, тому проблема соціального захисту в період їх здійснення є досить гостра. Розв'язувати її уряду доводиться у складних умовах. 3 огляду на це соціальний захист має грунтуватися на таких принципах:

-  спиратися на реалъну настину національного продукту, яку можна виділити на соцаяльний захист за певного рівня обсягу виробництва для підтримки малозабезпечених верств населення;

-  плата за товари і послуги повинна здійснюватися за ринковими цінами і тарифами, а субсидії і пільги обірунтовуватися платоспроможністю Державного бюджету;

-  допомога має бути адресна (у тому полягає особливість ефективної ринкової системи соціяаьної підтримки);

-  соціальні програми покликані сприяти здійсненню необхідних зміи в економіці, а не перешкоджати їм; мета державних соціальних програм та їх фінансування стимулювання виробництва, а не виснаження його "проїданням" виробленого продукту, орієнтування на пошук продуктивної роботи, а не на працевлаштування на марнотратне й непотрібне виробництво.

За ефективної системи соціального забезпечення пільги спонукають працівників до зміни робочого місця залежно від економічної ситуації. Отже, вони мають надаватися безпосередньо їм, а не підприємствам. Основні соціальні пільги, зокрема допомога малозабезпеченим і медичне обслуговування, повинні поширюватися на безробітних і тих, хто змінюс місце роботи. Система допомоги в разі безробіття мае бути виважена: якщо вони отримують стільки ж, скільки й ті, що працюють, і незалежно від того, як довго вони без роботи, це не спонукатиме їх до пошуку роботи.

В Україні постала необхідність зміни соціальних програм для того, щоб частину вартості соціяльних послуг оплачувало населения: поряд із державним пенсійним страхуванням і медичним обслуговуванням, освітою розвивати недержавні, приватні їх форми.

Процес переходу до ринкової економіки супроводжується численними специфічними соціальними проблемами. Внаслідок багаторічного некомпетентного управління економікою в Україні існує можливість різкого зростання безробіття та бідності, відставання окремих регіонів щодо економічної ефективності. Тому на державу покладається завдання розроблення короткотермінових програм, що передбачають надання допомоги тим, кого зачепили ці проблеми.

Україні доцільно перейняти досвід країн, які здійснювали структурну перебудову, зокрема США, де в роки Великої депресії було реалізовано Програму громадських робіт, яка передбачала найм безробітних на будівництво екологічних і культурних об'єктів. У Болівії, Чилі та Мексиці останніми роками було розроблено аналогічні урядові програми, покликані полегшити тягар здійснення ринкових реформ: у Болівії — Надзвичайний соціяльний фонд, у Чилі — Фонд солідарності та соціяльних інвестицій, у Мексиці — "Солідарність".

Урядовим програмам не до снаги зняти напруженість, породжену структурними перетвореннями, позаяк для того потрібні колосальні кошти, але вони можуть забезпечити розв'язання окремих проблем демократичним і соціально прийнятним чином.

Україні необхідні програми громадських робіт, зокрема для регіонів з високим рівнем безробіття (існує потреба в будівництві автомобільних доріг і здійсненні екологічних заходів), що дало б змогу збільшити зайнятість.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

19293. Протоколы аутентификации 165 KB
  Лекция 9 Протоколы аутентификации Аутентификация пользователя применяется для обеспечения того что в сеть будет допущен только авторизованный пользователь также как и к специальным ресурсам внутри сети. Методы используемые для аутентификации пользователя это
19294. Антивирусная защита 162 KB
  Лекция 10 Антивирусная защита Существует класс программ которые были изначально написаны с целью уничтожения данных на чужом компьютере похищения чужой информации несанкционированного использования чужих ресурсов и т. п. или же приобрели такие свойства вследствие ...
19295. Служба директорий Active Directory 3.58 MB
  Лекция 11 Служба директорий Active Directory Для централизованного управления большими сетями охватывающими несколько миллионов пользователей и компьютеров и быстрого доступа к ресурсам Windows 2003 использует службу каталогов Active Directory. Под каталогом в данном случае понима...
19296. Пользователи и группы 6.31 MB
  Лекция 12 Пользователи и группы Группы Windows 2003/XP Основным инструментом для управления возможностями пользователей в Windows 2003 является понятие группы. Под группой понимается набор учетных записей пользователей. Использование групп упрощает управление ресурсами сист...
19297. Файловые системы Windows XP Professional/Server 2003 303.5 KB
  Лекция 13 Файловые системы Windows XP Professional/Server 2003 Файловая система является одним из самых важных компонентов сетевой операционной системы. В первую очередь сеть создается для разделения данных и от того каким образом организованы эти данные зависят и произво...
19299. Сетевая печать 328 KB
  Лекция 14 Сетевая печать В сетях Windows 2003 используются печатающие устройства подключенные к рабочим станциям XP и серверам приложений контроллерам доменов принтеры со встроенными сетевыми интерфейсами. Все эти способы подключения позволяют разделять ресурсы пе
19300. Защита информации в сетях Windows 20000 2.2 MB
  Лекция 15 Защита информации в сетях Windows 20000 Защита информации в сетях Windows 2003 предполагает использование локальной политики безопасности на рабочих станциях и системы безопасности обеспечиваемой Active Directory по доступу к ресурсам домена или доменов. В Windows 2003 опреде
19301. Интернет-приложения. Средства телекоммуникаций. Поисковые машины. Новостные ленты. Интернет-магазины. Электронная коммерция 607 KB
  Лекция 16 Интернетприложения. Средства телекоммуникаций. Поисковые машины. Новостные ленты. Интернетмагазины. Электронная коммерция Интернетприложения. Средства телекоммуникаций Наиболее распространенные современные средства общения для своей работы использ