17611

ІНСТИТУЦІОНАЛЬНІ ФОРМИ ІНТЕГРАЦІЇ У СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО

Лекция

Мировая экономика и международное право

ТЕМА: ІНСТИТУЦІОНАЛЬНІ ФОРМИ ІНТЕГРАЦІЇ У СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО План 1. Світове господарство: структура тенденції розвитку. Показники відкритості економіки 2. Форми і механізми інтеграції національної економіки у світове господарство 3. Ек...

Украинкский

2013-07-05

206 KB

3 чел.

PAGE  31

ТЕМА: ІНСТИТУЦІОНАЛЬНІ ФОРМИ ІНТЕГРАЦІЇ У СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО

План

1. Світове господарство: структура, тенденції розвитку. Показники відкритості економіки

2. Форми і механізми інтеграції національної економіки у світове господарство

3. Економічна інтеграція України у світове господарство

Ефективність будь-якої національної економіки залежить не лише від результатів її внутрішньої діяльності, а й від її участі у світових економічних відносинах, ступеня її інтеграції у світове господарство.

Світове господарство - сукупність національних економік, взаємозв'язаних і взаємодіючих між собою на основі міжнародного поділу праці.

Основою розвитку світового господарства був світовий ринок, що зародився у XVI ст. у період Великих географічних відкриттів. Процес утворення світового ринку триває.

Для того, щоб національна економіка стала часткою світового господарства, вона повинна бути відкритою.

Відкрита економіка - це економіка, яка бере участь у економічних відносинах між країнами, тобто, яка має експорт та імпорт (товарів, послуг, капіталу робочої сили, інформації та технології).

Закрита економіка - це економіка, усі товари якої виробляються і продаються всередині країни.

Характерними рисами світового господарства є:

активний процес переміщення факторів виробництва, насамперед у формах вивозу-ввозу підприємницького капіталу, робочої сили, природних ресурсів, технологій;

розвиток міжнародних форм виробництва на підприємствах, які розміщені у декількох країнах, зокрема в рамках транснаціональних корпорацій;

перехід до економіки відкритого типу у різних державах і створення міждержавних об'єднань;

формування міжнародної валютної та кредитно-банківської системи;

розвиток всесвітньої інфраструктури;

створення міжнародних та національних інститутів, які координують міжнародні економічні відносини.

Розрізняють наступні ознаки відкритості економіки:

відношення зовнішньоторговельного обороту на душу населення, це приблизно:

у маленьких країнах 55-70% (Голландія, Бельгія, Австрія);

у середніх країнах 40-45% (Франція, Англія);

у великих 20-25 % (США, Китай, Індія, Росія).

частка зовнішнього торговельного обороту у загальному обсязі виробництва;

частка експорту в загальному обсязі виробництва;

частка імпорту в загальному обсязі споживання (не більше 30%);

•  частка закордонних інвестицій по відношенню до внутрішніх інвестицій.

Все більшого значення в світовому господарстві набуває процес глобалізації економіки.

Глобалізація (фр. global - загальний, всесвітній) - категорія, яка відображає процес обміну товарами, послугами, капіталом та робочою силою, що виходить за межі державних кордонів і з 60-х pp. XX ст. набуває форми постійного й неухильно зростаючого міжнародного перетворення національних економік.

Тенденції глобалізації економіки:

зростання матеріальної зацікавленості в постійному економічному співробітництві між країнами;

формування світового економічного простору у зв'язку з переходом більшості країн до ринкової економіки;

розвиток міжнародного поділу праці, що враховує природні, економічні та соціальні фактори країни;

створення інфраструктури світового масштабу (транспортна система, мережа інформаційних комунікацій).

У світове господарство входить понад 230 національних господарств на цій і народностей, які проживають у цих країнах, розмовляють майже 2800 мовами, в обігу налічується близько 300 найменувань національних грошей. Ці господарства перебувають на різних щаблях суспільного розвитку Класифікація країн, що входять до світового господарства:

1. Залежно від рівня економічного розвитку (головний критерій ВВП на душу населення):

високорозвинені (понад 10 країн);

розвинені (приблизно 25 країн);

середньорозвинені;

слаборозвинені (приблизно 150 країн, у них ВВП на душу населення в 11-15 разів менше ніж у розвинутих);

нерозвинені (Ангола, Шрі-Ланка).

2. За галузевою структурою:

індустріальні;

індустріально-аграрні;

аграрно-індустріальні;

аграрні.

3. За ступенем інтеграції у світове господарство:

інтегровані;

слабо інтегровані.

У світовому господарстві виникають протиріччя між розвиненими і слаборозвиненими країнами: близько 40% населення світу бідні.

У кожній із країн, що входять у світове господарство, сформувався певний тип технологічного способу виробництва, відносин економічної власності та господарський механізм, науковий, промисловий, фінансовий, ресурсний, трудовий потенціал та інше.

Зв'язки національної економіки зі світовим господарством здійснюються через:

торгівлю - частка національної продукції йде на експорт (продаж за кордон). А частина доходів йде на імпорт (закупки закордонних товарів);

ціни на світовому ринку;

фінанси - великі інвестори, такі як корпорації або банки, діють у міжнаціональному масштабі;

міжнародні валютні відносини;

обмін науково-технічною інформацією і технологічними розробками;

переміщення робочої сили.

До міжнародних економічних організацій належать регіональні інтеграційні угруповання, що виникли й розвиваються на різних континентах:

міжнародні фінансово-кредитні інститути (міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР) та ін.;

Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), світова організація торгівлі (СОТ) та ін.

На сучасному етапі світове господарство все виразніше набуває ознак цілісності, цей процес зумовлений дією наступних факторів:

  •  прагненням народів світу виживати в умовах нарощування ядерних потенціалів;
  •  розгортанням НТР;
  •  інтернаціоналізацією господарського життя, міжнародним поділом праці;
  •  необхідністю об'єднання країн для розв'язання глобальних проблем.

Ці фактори сприяють формуванню цілісного організму світового господарства, характерною ознакою якого є зближення підприємств різних країн, самих країн.

З проголошенням державної незалежності Україна стала суб'єктом світового господарства. Об'єктивними причинами, що перешкоджають входженню України як рівноправного партнера до світового господарства на початку XXI ст., є:

  •  низька конкурентоспроможність її продукції на світовому ринку;
  •  переважання в експорті України паливно-сировинної групи;
  •  низька частка машин, обладнання, об'єктів інтелектуальної власності в експорті;
  •  незначна частка в експорті товарів, які виробляють відповідно до договорів про міжнародну спеціалізацію та кооперування виробництва;
  •  велика питома вага бартерних операцій;
  •  відсутність стабільного законодавства, науково обґрунтованої політики зовнішньоекономічної діяльності.

Матеріальною основою світового господарства є поділ праці між країнами, який виходить за межі національного господарства.

Міжнародний поділ праці - спеціалізація та кооперація країн у виробництві певних товарів та послуг з метою реалізації їх на зовнішньому ринку.

Міжнародний поділ праці є складною категорією, яка охоплює міжнародну спеціалізацію (відокремленість і створення підприємств і галузей для випуску однорідної продукції) та міжнародну кооперацію (кооперація - лат. cooperation - співробітництво) - добровільне об'єднання власності та праці для досягнення спільних цілей у різних сферах господарської діяльності.

Існують три основні форми міжнародного поділу праці:

загальна - за сферами виробництва: сільське господарство, сфера послуг, добувні галузі промисловості (тому країни експортери поділяються на індустріальні, сировинні, аграрні);

часткова - поділ сфер виробництва на окремі галузі промисловості, сільського господарства та ін.;

одинична - спеціалізація країн на виготовленні окремих деталей і вузлів складного товару (наприклад, англійська компанія „Роллс Ройс" спеціалізується на випуску реактивних двигунів для літаків, що виробляються у багатьох інших країнах).

Міжнародна кооперація передбачає:

спільну розробку науково-технічних проблем;

обмін науково-технічною інформацією;

продаж і купівлю ліцензій, ноу-хау;

обмін вченими тощо.

Фактори, що впливають на спеціалізацію та кооперацію країн:

географічне положення та природно-кліматичні умови;

ресурсні можливості;

досягнутий рівень розвитку продуктивних сил;

історико-культурні особливості (особливо для туризму);

історичні традиції та досвід.

Міжнародний поділ праці поглиблюється завдяки:

  •  дефіциту ресурсів, погіршенню умов видобутку корисних копалин;
  •  загостренню конкурентної боротьби на внутрішньому ринку - підприємства шукають можливість імпортних закупівель та експортування продукції;
  •  появі можливості знизити витрати виробництва за рахунок дешевої робочої сили, використання іноземного капіталу (відкривають спільні підприємства);
  •  організації виробництва товарів за кордоном (у світовому господарстві виникають трастові національні компанії).

Економічні вигоди, отримані країнами з різним рівнем продуктивності, інтенсивності, складності праці, спонукають їх до участі у міжнаціональному поділі праці, в процесі інтернаціоналізації виробництва.

Інтернаціоналізація - процес створення і поглиблення стійких зв'язків між підприємствами різних країн або окремими країнами.

Розрізняють наступні форми економічних відносин у структурі світового господарства:

міжнародна торгівля;

міжнародний рух капіталу;

міжнародна трудова міграція;

міжнародний обмін послугами;

валютні відносини (регулювання валютних курсів),

обмін науково-технічною інформацією та технологією (патенти, ліцензії);

економічна інтеграція (ЄС, СНД).

Усі результати зовнішньоекономічної діяльності країни знаходять своє узагальнююче відображення у специфічному статистичному документі, який називається платіжним балансом.

Платіжний баланс відображає співвідношення між сумою надходжень у країну реальних цінностей та сумою їх вилучення із країни, тобто систематичний звіт всіх економічних операцій між країною і закордоном за певний період часу (рік, квартал, місяць).

Платіжний баланс складається у формі бухгалтерських рахунків, що містять статистичну інформацію про торгові та фінансові угоди економічних суб'єктів країни із закордоном за певний період часу.

Рух товарів, послуг, матеріальних або інших нефінансових активів називають реальними потоками, а рух вимог та зобов'язань, що виникають у зв'язку з рухом реальних цінностей, - фінансовими потоками.

Вартісний вираз платіжного балансу відображає співвідношення між вартістю, яку одержує країна, і вартістю, що вивезена за кордон. Платіжний баланс складається або у національній, або в іноземній валюті міжнародних розрахунків, наприклад у євро.

Структура платіжного балансу:

торговельний баланс (співвідношення між грошовими виплатами і надходженнями по всіх товарних операціях: експорт, імпорт);

платіжні надходження за послуги (пошта, фрахтування, страхування, туризм, брокерські послуги тощо);

грошові потоки, пов'язані з рухом капіталу (інвестиції, кредити, позики, займи, депозити в іноземних банках, виплати відсотків і дивідендів іноземним інвесторам тощо);

грошові перекази приватних осіб, громадських організацій, державних установ (перекази грошей родичам за кордон, пенсії громадянам, доброчинні перекази, міжнародна допомога тощо).

Більшість операцій між економічними агентами пов'язані із еквівалентним обміном цінностями, тобто зустрічними економічними потоками, що врівноважують один одного. В рахунках платіжного балансу повинні відображатися обидва потоки. Тому кожна операція фіксується в рахунках платіжного балансу подвійним записом.

Кредіт - відтік за межі країни цінностей, які мають бути компенсовані надходженням цінностей (платежів) до країни.

Дебіт - надходження цінностей у країну від нерезидентів, яке має бути компенсоване відтоком цінностей за межі країни.

Сальдо платіжного балансу - це різниця між надходженнями і витратами країни (кредитом та дебетом), де експорт зараховується із знаком „+" (кредіт), імпорт із знаком „-" (дебіт).

Сальдо платіжного балансу може бути активним та дефіцитним (пасивним).

Активне сальдо платіжного балансу (якщо у підсумку виходить додана величина) означає, що виробниче і невиробниче споживання країни, яке задовольняється, у тому числі, і за рахунок імпорту, менше за вироблений національний продукт. Звідси перевищення валютних надходжень від експорту над витратами валюти від імпорту.

Дефіцитне сальдо платіжного балансу (якщо у підсумку виходить від'ємне підсумкове сальдо) означає, що країна споживає більше, ніж виробляє. Вона не має що продати на суму, еквівалентну її закупівлям за кордоном.

Кожна країна прагне до нульового сальдо платіжного балансу, для чого застосовуються такі заходи:

валютна інтервенція - втручання національного банку в операції на валютному ринку через купівлю-продаж іноземної валюти з метою впливу на національну валюту;

скорочення зовнішньоекономічних зв'язків;

зміни внутрішньої фіскальної і грошово-кредитної політики;

зміни валютного курсу.

2. Форми і механізми інтеграції національної економіки у світове господарство

Світовий розподіл праці є рушійною силою інтеграційних процесів. Необхідність здійснення обмінних операцій між країнами зумовила формування міжнародних економічних відносин як окремої економічної категорії, а також сприяла інтенсифікації міжнародного поділу праці і, відповідно, розширенню руху капіталу, наукових і технологічних знань, робочої сили, інформації.

Кожна держава самостійно з'ясовує для себе шляхи спеціалізації та інтеграції до світового господарства. Світова історія є чергуванням інтеграційних і дезінтеграційних процесів у розвитку суспільства.

Наукова думка виділяє два шляхи входження країни до світового господарства (рис.1). Перший шлях - еволюційний з поступовим виділенням специфічних природних та штучних економічних ресурсів, яких у даний час потребує суспільство. Цей шлях базується на інстинктах самозбереження, еволюційному розвитку потреб людства та науково-технічному прогресі. Методом його є наукове пізнання. Другий шлях - прискорена інтеграція, основним методом реалізації якої є загарбницькі війни або їх загроза з обов'язковою вимогою формування міжнародних та міжтериторіальних об'єднань з примусовим перерозподілом ресурсів.

Сьогодні виділяють декілька центрів розвитку світового господарства. Деякі сформувалися еволюційним шляхом, деякі є продуктом свідомого втручання людини. Розвиток суспільства йде шляхом чергування інтеграційних і дезінтеграційних процесів. Сьогодні еволюційним шляхом формуються нові центри економічної інтеграції, до яких входять близькі за культурно-історичними традиціями країни: західноєвропейський (Євросоюз), північноамериканський (зона вільної торгівлі США, Канади, Мексики) та азійсько-тихоокеанський (Азійсько-Тихоокеанська економічна рада, 1989 р.) центри розвитку.

Рушійною силою прискорення інтеграційних процесів став розвиток торгового капіталу. Так Голландія, використавши початкове джерело накопичення капіталу - колоніальну експансію - зайняла провідні позиції у світовій торгівлі XVII-XVIII ст., завдячуючи посередництву у купівлі-продажу та банківській діяльності.

Еволюційний розвиток суспільства сприяв промисловому перевороту (Англія, XVIII-XIX ст.) і підпорядкуванню торговельного капіталу промисловому з одночасною зміною центру світового розвитку. Таким чином, якщо Голландія сприяла розвитку колоніальних територій, то Англія вивозила капітал до метрополії і стимулювала розвиток власної території.

Сучасним центром розвитку капіталу стали Сполучені Штати Америки. Виконавча влада відмовляється від функцій організації та координації виробництва. Система оподаткування встановлюється в інтересах стимулювання розвитку виробництва, а не наповнення державного бюджету. Така форма організації національної економіки створила велику кількість крупних компаній, які монополізувавши внутрішній ринок, намагаються знайти нові території збуту шляхом впливу на інтеграційні процеси у світовому господарстві.

Сучасна історія Європи - це приклад розвитку системи державного регулювання економічними процесами, визнання провідної ролі держави навіть за умов ринкової економіки. Як тільки державні структури втрачають оперативність у регулюванні економічних події та явищ, починається процес роздержавлення, приватизації, що нерідко призводить до дезінтеграції національної економіки. Держави вчаться регулювати розвиток через створення відповідної інфраструктури (шляхи сполучення, зв'язок, енергосистеми), підготовку кваліфікованих кадрів, формування системи освіти та науки, регламентацію діяльності на внутрішніх та зовнішніх ринках, формування сприятливих зовнішньополітичних умов розвитку національної економіки країни.

Основний висновок, який зроблено після аналізу історії розвитку світового господарства: якщо національна економіка орієнтована на власний розвиток, то держава приділяє увагу малому та середньому підприємництву, які схильні до еволюційного розвитку шляхом впровадження нових технологій виробництва. Розвиток крупного підприємництва вимагає нових сфер залучення капіталу і є рушійною силою прискорення інтеграційних процесів світового господарства.

Сьогодні геополітична інтеграція світу формує нові закони розвитку світового співтовариства і нові умови життєдіяльності у цілісному єдиному просторі поза поняттями "держава" і "національна економіка". Внаслідок чіткої регіоналізації ресурсів відбувається міжнародний розподіл праці, частка зовнішньої торгівлі у світовому ВВП постійно збільшується і наближається до 25%. Провідні центри світового господарства постійно скорочують обсяги торгівлі продовольством, сировиною, матеріалами, збільшуючи частку готової продукції і намагаючись монополізувати весь виробничий цикл у межах власників інвестованого капіталу.

Так, Японія через чітке адміністрування та дисципліну стала центром високих технологій. Основою національної економіки Японії стали підприємець і чиновник. Завдання чиновника - стимулювання розвитку пріоритетних виробництв за допомогою податкових пільг та інвестиційної політики. Підприємець забезпечує освоєння нових технологій.

Якщо еволюційно підприємства розміщували поблизу портів, то сучасні технології та вимоги організації інтегрованого світового господарства вимагають розміщення підприємств високих технологій поблизу аеропортів. Сьогодні перевагу мають такі центри світового господарства, де з високою економічною доцільністю використовують природні багатства.

Формуються нові засади оцінки раціональності існування системи світового господарства у вигляді спеціальних економічних, високотехнологічних, економіко-технологічних та інших територій як в межах держави, так і на міждержавних теренах. Ключовими факторами співіснування територіальних об'єднань є узгодження альтернативних цілей для розподілу між ними обмежених ресурсів. З метою висвітлення та узгодження економічних інтересів суб'єктів світового господарства виникають торгові та фінансові посередники, роль яких відіграють як окремі суб'єкти підприємництва, так і окремі території, цілі держави. На таких територіях концентруються зони ділового спілкування - фінансові та товарні біржі, дослідно-технологічні та аналітичні центри, тощо. Вважається, що такі посередницькі центри є керуючою системою сучасного світового господарства.

Сучасне світове господарство сповідує принципи відкритої економіки, яка поєднує вплив на державу зовнішніх геополітичних, економічних та внутрішніх соціокультурних факторів.

Важливою ланкою у реалізації принципів відкритої економіки є вільні економічні зони, діяльність яких лібералізує та активізує зовнішньоекономічну діяльність держави. Необхідність здійснення обмінних операцій між країнами зумовила формування міжнародних економічних відносин як окремої економічної категорії, а також сприяла інтенсифікації міжнародного поділу праці і, відповідно, розширенню руху капіталу, наукових і технологічних знань, робочої сили, інформації.

Сучасний розвиток світового господарства виділив нові ринки як сфери діяльності національних економік:

1. За територіальними ознаками:

місцеві;

регіональні;

національні;

світові.

Причому особливістю регіональних ринків є обмеження не територією держави, а територією регіону, до якого може входити декілька держав, пов'язаних єдиними для регіону умовами економічного обміну на підставі особливостей суспільного розподілу праці для країн цього регіону.

Світовий ринок розглядається як сукупність національних ринків держав, які беруть участь у світовій торгівлі з продажу товарів, обміну науково-технічними досягненнями, послугами, тощо.

2. За об'єктами купівлі-продажу:

товарів широкого вжитку;

праці;

цінних паперів;

науково-технічних знань;

інформації.

Причому ринок праці розглядається як ринок незайнятих трудових ресурсів, які вивільнюються під впливом впровадження ринкових відносин у всі сфери суспільного виробництва.

Ринок цінних паперів є частиною ринку позичкового капіталу, де акумулюються грошові накопичення учасників світового господарства.

Ринок інформації є продуктом прискореної інтеграції до світового господарства і задовольняє потреби капіталу (і малого, і великого) у всіх видах інформації.

3. За класом споживачів:

споживацький;

ринок виробників;

ринок посередників;

ринок держав.

Вільні економічні зони (ВЕЗ) з'явилися наприкінці 50-х - початку 60-х років XX століття і мають широке розповсюдження. На початку 90-х років, за різними оцінками, у світі нараховували понад тисячу таких зон. Через них проходить 1/10 світового торгового обороту, роботою забезпечено більше 3 мільйонів осіб. У загальному визначенні - це територія, що має вигідне географічне розташування, має свій політичний центр, більш пільговий, у порівнянні з загальноприйнятим для даної держави, режим господарської діяльності. Вперше офіційне конкретне визначення вільної економічної зони було надане в Кіотській конвенції від 18 травня 1973 року: під вільною економічною зоною треба мати на увазі частину території держави, на якій ввезені товари зазвичай розглядаються як товари, що знаходяться за межами митної території щодо права імпорту і відповідним податкам і не піддаються звичайному митному контролю. З цього визначення видно, що вільною ця територія є лише в тому сенсі, що завезені на неї товари звільняються від митних зборів, податків на імпорт і інших видів контролю за імпортом, відповідно до митного законодавства країни, яке застосовується до імпортованих товарів на інші території цієї країни. Це означає, що товари, ввезені у вільну економічну зону через кордон, не декларуються як ввезені на територію приймаючої країни. Але в той же час закони не звільняють товаровласників і інвесторів від визначеного економічного правопорядку, а лише полегшують його.

Найбільш поширеними у світовій практиці є ВЕЗ сталого виробничого спрямування, створення яких повинно розв'язати питання:

стимулювання промислового експорту й одержання внаслідок цього валютних коштів;

зростання зайнятості населення;

перетворення зони у полігони з випробування нових методів господарювання, впровадження інноваційних технологій та сприяння росту національного господарства.

Саме останнє завдання є основним при визначенні доцільності існування ВЕЗ з позицій долучення до світового господарства, але якраз воно найчастіше не береться до уваги або губиться у мікроекономічних показниках і характеристиках.

Визначення ВЕЗ як механізму залучення держави до світового господарства шляхом стимулювання інноваційно-інвестиційних процесів у всіх напрямах розвитку території дає додаткові можливості у визначенні сфери спеціалізації держави.

Таблиця 1.

Цілі формування ВЕЗ та шляхи їх реалізації

Цілі формування ВЕЗ

Шляхи реалізації

1. Насичення внутрішнього ринку високоякісною продукцією (у першу чергу імортозамінюючими товарами)

За допомогою іноземного капіталу організується імпортозамінююче виробництво.

2. Включення в міжнародний поділ праці у виробничій сфері, сфері туризму, культури і т.д., що веде до збільшення валютних надходжень.

Залучення іноземних інвесторів, дозвіл наймати нерезидентів країни функціонування ВЕЗ, спрощення режиму в'їзду і виїзду іноземних громадян.

3. Впровадження у виробництво вітчизняних і іноземних науково-технічних розробок та інноваційних інструментів.

Пільговий режим оподаткування інноваційних проектів, стимулювання науково-технічних розробок, система державного інвестування, преференційні державні кредити.

4. Навчання і підготовка кваліфікованих робітників, інженерів, господарських і управлінських кадрів.

Адаптація до закордонного досвіду, знання сучасних технологій та адміністративного менеджменту.

5. Стимулювання економічного розвитку території чи конкретної галузі виробництва.

Пільговий режим оподаткування, свобода господарської діяльності.

6. Залучення іноземного капіталу (для слаборозвинених держав).

Пільговий режим оподаткування, сприятливі валютно-фінансові умови, можливість виходу іноземних інвесторів на новий ринок, спрощення режиму в'їзду і виїзду іноземних громадян та процедур реєстрації підприємств.

7. Перехід в|д адміністративних методів функціонування до ринкового (для пост-комуністичних держав). Перевірка ефективності ринкової економіки на прикладі ВЕЗ.

Більша, ніж на інших територіях країни, свобода господарської діяльності; пільговий режим оподаткування.

8. Стимулювання промислового експорту.

Митні пільги, сприятливі валютно-фінансові умови.

9. Зменшення безробіття.

Створення нових робочих місць.

Аналіз світового досвіду показав, що основними концептуальними підходами до створення ВЕЗ є територіальний і функціональний. Незважаючи на те, що в їх основі лежить схожий принцип надання преференційного режиму господарювання, проте, істотні відмінності визначають вибір одного з них.

Таблиця 2

Особливості територіального і функціонального підходів до створення ВЕЗ

Критерії

Підходи до створення ВЕЗ

Територіальний

Функціональний

1. Суб'єкт пільгового режиму

Підприємства й організації, розташовані на відособленій території.

Підприємства й організації, що займаються певними пріоритетними (визначеними) видами діяльності незалежно від місцезнаходження

2. Мета застосування

Вирішення проблеми розвитку певного регіону чи території.

Загальна структурна перебудова економіки держави чи и окремих економічних сфер.

3. Особливості застосування

Захищає інтереси держави, більш прибутковий на державному рівні.

Гнучкий підхід, більш зручний для інвесторів.

Територіальний підхід є традиційним, загально усвідомленим, зменшує ризики держави, на території якої створена спеціальна зона. Як варіант територіального підходу можна розглядати і формування зони вільної регіональної торгівлі ВАСЕАН, до якої входять Японія, Південна Корея, Китай, Тайвань, Гонконг, Сінгапур, Таїланд, Малайзія, Філіпіни, В'єтнам, Лаос.

Результатом функціонального підходу є «точкові» зони, представлені окремими підприємствами (офшорні фірми, магазини «дьюті фрі»). Гнучкість та мобільність функціонального підходу більше відповідає сучасним умовам розвитку світового господарства та інтересам міжнародних інвесторів, не обмежуючи їх місцем розташування відповідної фірми в країні.

Специфічний набір пільг і стимулів, що застосовується в окремих зонах, доповнюється спеціальними формами заохочень, спрямованих на прискорення розвитку транспортної інфраструктури чи на стимулювання переробки місцевої сировини на експорт, або на залучення в зону визначеного типу інвесторів (дрібних чи, навпаки, великих), або на рішення інших конкретних задач.

У науковій літературі виділяють до ЗО різновидів ВЕЗ. Треба зауважити, що загальноприйнятої типології цього розповсюдженого інструмента інвестиційно-інноваційної політики долучення національної економіки до світового господарства дотепер немає.

Таблиця 3

Види поширених ВЕЗ і їх особливості

Види ВЕЗ

Особливості зон даного виду

1

2

Зони вільної торгівлі (вільні торгові зони)

Вільні торгові зони (ВТЗ) чи зони вільної торгівлі (ЗВТ) обмежені ділянки території морського порту чи аеропорту, розташовані в безпосередній близькості від них, виведені за межі національного митного простору. Тут можуть здійснюватися операції по складуванню, збереженню, сортуванню, пакуванню, маркуванню та ін. Передбачена можливість демонстрації товарів у виставкових центрах з метою подальшого розпродажу (але тільки гуртом). Роздрібна торгівля допускається лише для екіпажів і пасажирів морських і повітряних судів, а в інших випадках забороняється. Ці зони не вимагають значних інвестицій і швидко окупають вкладені кошти.

До числа найпростіших зон вільної торгівлі можна віднести спеціальні магазини «дьюті фрі» у великих міжнародних аеропортах, портах (розглядаються як такі, що знаходяться за межами державних кордонів), традиційні вільні гавані (порти) з пільговим торговим режимом.

Вільні митні зони

Ці зони, як і ВТЗ (ЗВТ) відносяться до зон першого покоління. Існують з XVII-XVIII ст. Це обмежена ділянка митної території країни, де встановлюється особливий режим підприємницької діяльності.

Відповідно до митних кодексів різних країн, іноземні товари розміщуються і використовуються у вільній митній зоні без стягнення митних зборів та податків [6], а національні товари розміщуються і використовуються на умовах, застосовуваних до вивозу відповідно до митного режиму експорту. До числа найпростіших вільних митних зон можна віднести бондові склади та вільні митні території.

Промислово-виробничі зони

Ідея безмитного режиму зовнішньоторговельної діяльності, характерного для ВТЗ (ЗВТ), наприкінці 50-х pp. була застосована для заохочення промислового виробництва в окремих країнах. Експортно-виробничі зони (ЕВЗ) сформувалися внаслідок заохочення експортного виробництва на анклавній території деяких країн. Розвиток ЕВЗ забезпечує зростання обсягу її експорту, підвищення рівня зайнятості, проведення промислової модернізації і прискорене освоєння нових технологій як виробництва, так і управління.

Техніко-впроваджувальні ВЕЗ

Широке визнання одержали на початку XXI ст. Техніко-впроваджувальні чи науково-технологічні зони мають національні особливості і оригінальні назви - технопарки, технополіси, інноваційні центри і т.д. Створюються навколо певного наукового ядра з особливою інфраструктурою, що забезпечує процес прискорення впровадження нових технологій в промисловість.

Техніко-впроваджувальні ВЕЗ (продовження)

Технополіс (від грецького techne - майстерність, polis - місто, поширені в Японії) - місто і прилегла до нього територія, де розміщені органічно пов'язані підприємства високотехнологічних галузей промисловості, науково-дослідні інститути, вузи, що готують для технополісу наукові та інженерні кадри, житлова забудова із сучасною виробничою і соціальною інфраструктурою. Основна мета їх створення - перерозподіл промисловості з центра до периферії; інтенсифікація наукових розробок за рахунок активізації діяльності місцевих університетів; переорієнтація промисловості на розвиток наукомістких і енергозберігаючих технологій; прискорення процесу впровадження розробок та ін. Передбачено заходи кредитного і податкового стимулювання (наприклад, підприємствам з високою технологічною часткою дозволяється списувати в перший рік функціонування 30% вартості устаткування і 15% вартості будинків і споруд; держава бере на себе третину витрат на проведенню досліджень розташованими тут науковими лабораторіями і місцевими фірмами).

Спеціальні (сервісні) економічні зони

Створені для розвитку одного виду діяльності - банківська, аграрна в агрополісах, екологічна в екопарках, туристична, ін. Наприклад, зона одного виду діяльності розташована в Ізраїлі біля Тель-Авіва створена для торгівлі алмазами і функціонування алмазної біржі країни. Але найбільш розповсюдженим видом сервісних ВЕЗ є офшорні зони.

Офшорні операції за своїм змістом становлять собою фінансовий інструмент, що, не порушуючи чинне законодавство, використовується для планування і мінімізації оподатковування та для захисту комерційної таємниці. Крім усунення подвійного оподаткування для стимулювання міжнародного комерційного обороту використовується принцип мінімізації податків на легальній основі.

Інц і види ВЕЗ

Зони багатогалузевого призначення або комплексні зони поєднують характерні риси всіх інших зон (наприклад, зона «Манаус» у Бразилії). Єврорегіони - добровільне об'єднання прикордонних областей різних держав, насамперед у господарській сфері, з метою інтенсифікації зв'язків один з одним не на міждержавному, а на регіональному рівні. Вищі органи влади кожної країни, які здійснюють свою діяльність у рамках єврорегіону, делегують даній області повноваження, що сприяють інтенсифікації прикордонних зв'язків. Активну участь створенні єврорегіону приймають Польща, Словаччина, Чехія, Угорщина, а також Україна і Беларусь.

Кількість різних типів ВЕЗ в економічно розвинутих країнах Заходу вже перевищує 250, приблизно 90 з них знаходяться в Західній Європі. У США загальне число ВЕЗ перевищує 130. Країни Східної Європи почали застосовувати ВЕЗ як форму інтеграції до світового господарства наприкінці 70-х - початку 80-х років і до кінця 80-х років нараховували їх вже більш 40, в основному в Югославії й Угорщині, але також у Польщі, Болгарії. У країнах, що розвиваються (наприклад, Індія, одна з перших ВЕЗ «Кондла»), сьогодні нараховують від 100 до 300 спеціальних територій, зайнято близько 1,5 млн. осіб.

Таблиця 4

Розподіл держав за об'єктами спеціалізації національної економіки

Країна/Регіон

Об'єкт спеціалізації національної економіки - тип ВЕЗ

ФРН

Вільні торгові (безмитні) зони в морських портах (Гамбург, Кіль, Емден, Куксхафен, Бремерхафен і Бремен).

Великобританія

Підприємницькі зони, науково-впроваджувальні та експортно-промислові зони.

Швейцарія

Страхові, банківські науково-впроваджувальні та експортно-промислові зони.

Країни Східної Європи

Зони вільної торгівлі.

Країни, що розвиваються

Експортно-промислові ВЕЗ (найчастіше орієнтуються на морські порти й аеропорти)

Японія

Зони вільного підприємництва і науково-впроваджувальні ВЕЗ.

США

Зони вільного підприємництва і науково-впроваджувальні

Майже всі країни, що розвиваються, мають за зразок ірландський Шеннон з метою - форсований розвиток окремих галузей промисловості, стимулювання експорту, залучення іноземних капіталів, а також передовий розвиток техніки та технологій. Особливо світового інвестора приваблює наявність дешевої, але дисциплінованої і готової до напруженої праці робочої сили.

Перше місце за кількістю спеціальних економічних зон посідає Азія, у першу чергу «нові індустріальні» країни АСЕАН. До роботи у ВЕЗ Сингапуру залучено більш 220 тисяч осіб, Гонконгу - 100 тисяч; деякі автори вважають навіть, що Сингапур як держава і Гонконг як територія у цілому являють собою вільні економічні зони. Велика чисельність зайнятих і у ВЕЗ Республіки Корея (150 тис. осіб) і Тайваню, а також Малайзії, де нараховуються десятки таких зон. Основними інвесторами місцевих підприємств є фірми Японії, а продукція направляється, насамперед, на ринок США.

Друге місце за кількістю і розвитком ВЕЗ займає Латинська Америка, де такі зони функціонують у Мексиці, Бразилії, Чилі, деяких інших країнах. Найбільша з них знаходиться на кордоні Мексики і США з розрахунком на використання дешевої місцевої робочої сили першої країни і збут продукції на ринки другої (зайнято майже 250 тисяч осіб, а по експортному виторгу ця зона поступається тільки доходам від продажу нафти). У Колумбії зростає значення ВЕЗ «Таранкваль», у Бразилії - ВЕЗ у Манаусі, що сприяє розвитку басейну Амазонки.

Як спеціальні «податкові гавані» (податковий притулок, фіскальний оазис, невелика держава чи територія, яка проводить політику залучення іноземних кредитних капіталів шляхом надання податкових та інших пільг) розглядають Люксембург - пільговий податковий режим для банків; Швейцарію і Ліхтенштейн - для холдингових посередницьких і торгових компаній; Багамські острови - повне звільнення від прибуткового податку. Законодавства Ірландії, Ліберії передбачають для комерційних структур повне звільнення їх від податку, Ліхтенштейну, Антильських островів, Панами - обкладання невеликим паушальним податком. У Швейцарії встановлений низький розмір податку, що за певних умов може і не стягуватися.

Центр «офф-шор» є різновидом податкової гавані. Невеликі держави або території, зазвичай розташовані на морських узбережжях і в місцях розвинутого міжнародного туризму, що проводять політику долучення до світового господарства шляхом перерозподілу кредитних потоків, іноземних кредитних капіталів. Найбільш відомими центрами «офф-шор» є Беліз, Панама, Ліберія, Кіпр, Мальта, Сінгапур, Гибралтар, Штат Делавер у США. Вести комерційну діяльність на території країни реєстрації офшорної компанії, як правило, заборонено. Центри «офф-шор» іноді називають офшорними зонами. Вони мають визначену спеціалізацію, в основу якої закладені різні типи юрисдикцій (банківські, трастові (довірчі), страхові). Але ці центри можуть служити місцем відмивання "брудних грошей" і проведення різного роду фінансових афер.

Ще після закінчення другої світової війни було запропоновано план відновлення Європи (план Маршалла), на впровадження якого погодилися шістнадцять країн: Великобританія, Франція, Італія, Ірландія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Швеція, Норвегія, Данія, Ісландія, Португалія, Австрія, Швейцарія, Греція, Туреччина. Цей план передбачав систему двосторонніх угод та фінансову підтримку. Таким чином було визначено мету, окреслено учасників і, головне, чітко обумовлено сферу вкладання фінансових надходжень - розширення виробництва. Поступове набуття навичок спільного розвитку призвело до виникнення Європейського Союзу.

Сучасний розвиток більшості держав світу передбачає модель ринкової економіки, коли держава здійснює індикативне стратегічне планування і не втручається у сферу ринкових процесів з метою управління, виступає як споживач товарів та послуг. Функціями держав зберігаються укріплення національної валюти, забезпечення стійкості грошового обігу, визначення шляхів забезпечення зайнятості населення, соціальний захист населення, розвиток освіти і науки, підготовка фахівців для виробництва і соціальної сфери, територіальна цілісність держави, удосконалення системи управління національною економікою. Капітал самостійно вирішує що виготовляти, скільки, за якою технологією, кому і за якою ціною продавати. Так зацікавлення світового капіталу у нових сферах застосування у поєднанні з бажанням національних економік сприяє інтенсивному долученню останніх до світового господарства. Тайвань у свій час обрав програму заміни імпорту, створення експортного потенціалу і концепцію стратегічних пріоритетів (розвиток телекомунікації, інформатики, нових матеріалів, автоматизованих систем та складної електроніки); Південна Корея визначила пріоритетами науково-дослідні і конструкторські розробки, досягла успіху у судно- та автомобілебудуванні, електроніці.

Інтернаціоналізація і глобалізація світових процесів стає невід'ємною рисою розвитку світового господарства.

Міжнародний обмін інформацією, науково-технічними розробками (не тільки безпосередньо робота з патентами, але й опосередковано - через міграцію робочої сили та наукових кадрів) поступово набуває статусу основної форми інтеграції до світового господарства. Так Німеччина активно використовує міжнародний ринок праці (у цій країні більше 2,5 млн. робочих - гостей). Аналогічну політику міжнародної інтеграції втілює Італія.

Сьогодні важко сказати, що є первинним для розвитку держави - політичні, економічні чи моральні перетворення. Все залежить від конкретних умов і цілей, які ставить країна. Якщо перевага надається політичному курсу, то формуються політичні альянси, виховується політична еліта. Спільність економічних цілей призводить до виділення територій економічного розвитку, створення бізнес-шкіл та інкубаторів. Бажання мати замкнений виробничий цикл на своїй території формує потреби зменшення собівартості продукції, чітке співвідношення між якістю і вартістю праці.

Кожна країна під впливом світового господарства формує власні пріоритети розвитку і обирає шлях долучення до світової економіки.

Східна мудрість говорить: "Хочеш дізнатися про дорогу - спитай у того, хто нею ходив". Основні шляхи, форми та методи інтеграції у світове господарство є історично обґрунтованими, змінюються залежно від цілей існування суспільства і напряму суспільного прогресу.

3. Економічна інтеграція України у світове господарство

Історичні джерела свідчать, що Україна завжди була невід'ємною частиною світового господарства. Вибір Володимиром Мономахом віри для своєї держави шляхом опитування купців про переваги того чи іншого суспільного устрою, славетний шлях українських князівен тронами Європи свідчать про далекоглядність київських князів у питаннях інтеграції Київської Русі до світової спільноти. Соціально-економічні відносини на Русі регулював збірник судових законів "Руська правда", який міг виникнути лише в суспільстві, де важливим заняттям була торгівля, а інтереси мешканців тісно пов'язані з результатом торгових операцій. В збірнику були чітко визначені поняття короткострокового та довгострокового займів, торгова комісія, торговий кредит, визначався певний порядок стягнення боргів з неспроможного боржника при ліквідації його справ. На відміну від світових тенденцій, на Русі вважалося не по-християнськи брати високі проценти і Володимиром Мономахом був введений Устав, який різко обмежував суму відсотка за кредитом (не більше 20% в рік), і, тим самим, забезпечував розвиток національної економіки.

Саме розвиток міждержавних інтеграційних відносин у світі стимулював виникнення козацтва на території України.

Національна економіка України за часів Козаччини. Головним джерелом прибутків військового скарбу були загальні податки з населення. Значні доходи отримували від торгівлі за рахунок ряду внутрішніх торгових зборів і мита на сільськогосподарські промисли. Кожен член козацької громади вважався вільним, мав рівні з усіма права, брав участь у самоврядуванні користувався господарськими угіддями.

Крім січового козацтва було й реєстрове, яке звільнялося від податків (крім обов'язкової військової служби на власний кошт), одержувало право власності на землю та змогу займатися різними промислами і торгівлею.

Певний відбиток на національну економіку наклало панування в Україні різних держав (Росії, Литви, Польщі), які встановлювали свої правила і закони регулювання суспільного та економічного життя українського народу.

Національна економіка XIX століття. З економічного середовища феодального суспільства поступово формувалися капіталістичні відносини. Це було зумовлено посиленням товарно-грошових відносин. Земля стала не лише об'єктом купівлі-продажу, а й орендних відносин. Власниками землі ставали купці, заможні міщани і багаті селяни. Кріпосницькі відносини підривалися й розвитком промисловості. Поступово відбувався перехід від мануфактури до фабрики з найманою працею.

У розвитку національної економіки в цей період провідну роль відіграли купці, що прискорювали народження капіталістичних відносин і розвиток торгівлі. Новозасновані міста Одеса і Херсон стали важливими портами, що посилювало товарообіг. Цей процес гальмував низький рівень розвитку транспорту (були лише ґрунтові дороги), а проект спорудження залізниці Харків - Феодосія не був реалізований через брак коштів. Але головним чинником розвитку України цього періоду стала реформа 1861 року, яка створила умови для розвитку капіталістичних відносин. У сільському господарстві землі перейшли у капіталістичну власність. Новим в землеробстві став активний розвиток цукрової промисловості.

В процесі буржуазної модернізації в Україні сформувалося 2 промислових райони. Центром важкої промисловості були Харків, Миколаїв, Одеса. Тут мали великий вплив іноземні підприємці та іноземний капітал. Налагоджувалися науково-технічні обміни між капіталістичними державами.

Другий промисловий район склався у Київській, Подільській, Волинській губернії - центрах цукрово-гуральної промисловості. Але поряд із найновішими формами організації промисловості існували й відсталі, такі, як мануфактура, дрібні кустарні промисли.

У другій половині XIX ст. - початку XX ст. не лише в Україні, а й за її межами були відомі підприємці-землевласники Терещенки, Харитоненки, Яхненки, Симиренки.

Національна економіка XX століття. У дореволюційній Україні ринкове капіталістичне підприємництво успішно розвивалося у деяких релігійних, соціальних і етнічних групах (старообрядців, молокан, духоборів, купецтва, німців, євреїв). Але основна маса населення не мала ринкових мотивацій.

На початку XX століття Україна, як шлях між Європою і Москвою, опинилася в центрі революцій 1905-1907 pp. та 1917 р. Лютнева революція 1917 року відкрила нову сторінку в історії України, розпочався складний суперечливий етап у суспільно-політичному житті. У цей час Україна відстоює незалежність, набуває її, втрачає і повністю стає підвладною Росії. Радянський період створив високі трудові мотивації колективного типу, відновив інтеграційні зв'язки міждержавного рівня, але й обмежив їх ідеологічними спрямуваннями. Самостійний вихід України на міжнародну арену відбувся після другої світової війни, коли Україна стала самостійним членом Організації Об'єднаних Націй.

Таблиця 5

Систематизація пріоритетів національної економіки України за етапами історичного розвитку

Період

Сфера діяльності

Форма власності

Формування доходів

Київська Русь

Торгівля, кредитні відносини

Феодальна (панські маєтки)

Збирання податків (данини)

Козацтво

Торгівля, сільськогосподарський промисел

Колективна власність на угіддя

Оподаткування (пряме і непряме)

Капіталістичне середовище

Промисловість, торгівля

Приватна власність на засоби виробництва

Рента

Радянська Україна

Державне підприємництво, державне замовлення

Державна власність на землю і на засоби виробництва

Примусовий перерозподіл

Процес економічної інтеграції України у світове господарство в сучасному розумінні розпочався на початку 90-х років після розпаду СРСР. Але еволюційне входження до світового господарства було обмежене неможливістю різкої кардинальної зміни соціального устрою держави, наявністю у людей психологічних, соціальних установок на державне забезпечення та очікування допомоги, яка не передбачається ринковими умовами функціонування світового господарства. Відсутність достатніх заощаджень у населення, недовіра до цінних паперів, відсутність кредитної системи та не адаптованість до вільних міждержавних трансферів ще на певний час загальмувало цей процес.

Послідовність кроків у становленні самостійної держави поступово сформувало національну економіку сучасної України.

Наприкінці 90-х років основною формою інтеграції України у світове господарство було обрано створення територій пріоритетного розвитку і формування вільних економічних зон. Станом на 1.11.2001 року в Україні було зареєстровано 11 ВЕЗ і 9 ТПР. Загальна територія, на яку розповсюджувався режим ВЕЗ і ТПР 6360 тис. га (10,5% території України).

У цій було роботі задіяно 12 областей, 41 район, 58 міст. Ці зони та території задекларували розвиток майже всіх напрямів народного господарства України: сільське господарство, мисливство та лісове господарство; рибне господарство; добувна промисловість (видобування енергетичних матеріалів, неенергетичних матеріалів, руд кольорових металів); обробна промисловість (харчова промисловість та переробка сільськогосподарських продуктів, текстильна промисловість та пошиття одягу, виробництво шкіри та шкіряного взуття, виробництво деревини та виробів з деревини, целюлозно-паперова промисловість, видавнича справа, виробництво коксу, продуктів нафтопереробки та ядерного палива, хімічне виробництво, виробництво гумових та пластмасових виробів, виробництво інших неметалевих мінеральних добрив, металургія та обробка металу, виробництво машин та устаткування, виробництво електричного та електронного устаткування, виробництво транспортного устаткування); виробництво електроенергії, газу та води; будівництво; оптова і роздрібна торгівля; торгівля транспортними засобами; послуги з ремонту; готелі та ресторани; транспорт; операції з нерухомістю, здавання під найм та послуги юридичним особам; охорона здоров'я та соціальна допомога; колективні, громадські та особисті послуги.

. Досвід України показав, що основні переваги ВЕЗ - наявність сприятливого інвестиційного клімату (який містить митні, фінансові, податкові пільги і переваги порівняно з загальним режимом для підприємців у тій чи іншій країні) - є фактором стимулювання, а не обов'язкового розвитку інвестиційного клімату території і національної економіки Світовий капітал цікавлять території активного розвитку підприємницької думки, які швидше є результатом функціонального підходу до інтеграції у світове господарство і не завжди співпадають з територіальним розташуванням визначених ВЕЗ та ТПР.

За роки незалежності Україна пережила велику кон'юнктуру інвестиційного процесу. Трансформаційна економічна криза призвела до значних інвестиційних втрат. У 1997 році обсяг інвестицій у порівняльних цінах скоротився у п'ять разів проти обсягів 1990 року. Лише в 1998 році було зупинено інвестиційну кризу і приріст інвестицій в основний капітал становив 6,8 %. У 1999 році внаслідок світової фінансової кризи 1998-го приріст інвестицій знизився до 0,4 %. У наступні сім років інвестиції зростали дуже нерівномірно з великим перепадом. Двічі - у 2002 і 2005 роках - темпи приросту інвестицій знижувались і тричі - у 2001, 2003 і 2004 роках - швидко зростали.

Найбільш різке зниження темпів приросту інвестицій (майже в 14 разів) сталось у 2005 та 2009 роках.

Найбільшу цікавість для іноземних портфельних інвестицій становлять такі галузі національної економіки України, як:

підприємства паливно-енергетичного комплексу,

глиноземні заводи,

підприємства зв'язку і комунікацій,

порти та пароплавства,

підприємства з виробництва цементу,

підприємства з виробництва мінеральних добрив,

великі гірничовидобувні підприємства,

підприємства харчової промисловості.

Сьогодні національна економіка України інтегрується до світового господарства еволюційним шляхом, обираючи основною формою міжнародну торгівлю, інтеграцію до Світової Організації Торгівлі. Партнерами її є 181 країна світу. Стратегічні торгівельні партнери - Російська федерація, Німеччина, Туреччина, Італія, Китай, США та Польща. Але звичка оцінювати Україну як країну з безмежними ресурсами провокує появу програм, які не передбачають розвитку окремих галузей.

Під впливом тенденцій світової відкритості національній економіці України притаманні, крім функціональних, і територіальні ознаки: схід орієнтований на експорт продукції машинобудівного комплексу, захід є лідером у активізації зовнішньоекономічної діяльності, південь орієнтувався на експорт та імпорт послуг, великі міста стали центрами інвестиційного капіталу.

Експортно активними територіями є Донецька обл., м. Київ, Дніпропетровська, Запорізька, Луганська, Полтавська та Одеська області. Територіями залучення іноземного капіталу є м. Київ, Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Одеська, Київська та Харківська області.

Привабливими сферами національної економіки України для портфельних інвестицій світового капіталу сьогодні є території зосередження промислових природних ресурсів, торгівля і громадське харчування. Функціонально привабливими є рекреаційні об'єкти і охорона здоров'я.

Основним питанням розвитку національної економіки України сьогодні і інтеграції її у світове господарство є неузгодженість інтересів останнього та самої України як самостійного суб'єкта міжнародних відносин.

Оскільки іноземний капітал ставить за мету панування на обраній території і безпосередній вплив на її розвиток, держава перш за все повинна визначитися у своїх стратегіях розвитку і чітко означити межі іноземного впливу на свою діяльність. І лише після цього визначати шляхи інтеграції до світового господарства.

Досвід економічної інтеграції України у світове господарство засвідчує, що будь-які обрані форми та механізми цієї інтеграції повинні мати метою впровадження формування моделі сучасної відкритої ринкової економіки, вивченню інтересів світового господарства та світового капіталу, визначенню доцільності та ефективності інтеграції національної економіки до світової економічної системи.

Зміна ситуації у світовому господарстві вимагає адекватного гнучкого управління державою. Розглянемо основні акценти управління національними економіками деяких країн світу (табл...5).

Таблиця 5

Основні акценти управління національними економіками провідних країн світу

Держава

Основний акцент (спрямованість держави)

Рушійна сила управління

Акценти державного регулювання

США, Голландія

Свобода підприємництва

Закон, суспільство

Інфраструктура

Німеччина

Соціальна орієнтація

Уряд

Податки

Данія, Іспанія

Професійність та лібералізація влади

Особистість

Галузева політика

Японія, Північна Корея, Тайвань, Гонконг, Сингапур

Жорстка дисципліна та перерозподіл ресурсів

Традиції

Ресурси

Україна

Податковий вплив

Олігархічні інтереси

Все

Спрямування основного акценту державного розвитку в Україні не є зорієнтованим на повну свободу підприємництва та соціальний захист суб'єктів підприємницької діяльності (на відміну від частково збереженого соціального захисту пересічних громадян). Він також не базується на впровадженні жорсткої дисципліни з одночасним професійно адаптованим стимулюванням праці. Але сьогодні вже можна говорити про формування прошарку професійних керівників. Ключовим фактором успіху України стає вміння кадрового потенціалу швидко адаптуватися до інноваційного середовища, що підтверджує активізація внутрішньої і зовнішньої міграції населення.

Таким чином, економічна інтеграція України у світове господарство базується сьогодні на формуванні професійних кадрів управління, фіскальному (вибірковому) регулюванні підприємницької діяльності, законодавчій розбудові ринкової економіки.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

84444. Рассчет налогов и платежей предприятия при обычной системе налогообложения 83.1 KB
  В процессе выполнения курсовой работы студент должен рассчитать все налоги и платежи, которые необходимо уплатить предприятию при обычной системе налогообложения и при применении специальных налоговых режимов. По условию курсовой работы предприятие занимается грузовыми автомобильными перевозками, выполняет работы по техническому обслуживанию и текущему ремонту автомобилей, а также имеет платную стоянку на 15 машиномест площадью 250 кв. м. Для охраны платной стоянки привлекается частное охранное предприятие (ЧОП).
84446. Правовой статус ребенка в семье 75 KB
  Несмотря на всю важность прав детей, им уделялось мало внимания, особенно в законодательстве нашего государства. В отличие от обязанностей, которыми практически невозможно управлять с помощью закона, воздействовать на соблюдение прав можно.
84447. Налоги и сборы, зачисляемые в бюджет Омской области 119 KB
  Среди большого количества различных экономических рычагов с помощью которых происходит воздействие на рыночную экономику государством важное место занимают налоги. Налоги и вся налоговая система –- это мощный инструмент управления экономикой в условиях рынка.
84448. Правопис слів із суфіксом -ар. Закріплення поняття про суфікс та його словотворну функцію 59.5 KB
  Мета уроку: Формувати в учнів уміння утворювати нові слова за допомогою суфіксів орфографічні навички; збагачувати словниковий запас розвивати мовлення вміння аналізувати синтезувати; виховувати шанобливе ставлення до людей різних професій.
84449. Урок розвитку мовлення «Прийшла зима – чарівниця» 44.5 KB
  Мета: вчити учнів самостійно складати розповідь, казку на основі допоміжних слів та даного плану; вчити правильно будувати текст, речення; розвивати спостережливість, образне мислення; усне та писемне мовлення; виховувати любов до природи, прагнення до творчості.
84450. Правильна вимова слів із глухими приголосними. Складання казки за серією малюнків 72.5 KB
  Мета: працювати над засвоєнням правил вимови слів із глухими приголосними; розвивати вміння спостерігати аналізуватибудувати текст за малюнками розвивати мовлення; виховувати повагу до народних традицій. Обладнання: картки із словами та віршами прислів’’я сюжетні малюнки.
84451. Весна прийшла 52 KB
  Мета. Розвивати у дітей мислення, вміння передавати свої думки зв’язним мовленням (усним та писемним), робити узагальнення, висновки, розвивати фантазію. Виховувати любов до природи, бережливе ставлення до неї.
84452. Закріплення й узагальнення знань про прикметник 49.5 KB
  Мета: закріпити і узагальнити знання з теми, збагачувати словниковий запас учнів; розвивати творче мислення; виховувати бережне ставлення до природи. Обладнання: малюнок «Весна», квіти, ребуси, ілюстрації, індивідуальні картки, ігри, телеграма.