17704

ОСНОВИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

Лекция

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

ОСНОВИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ 1. Поняття предмет і джерела конституційного права України Етимологія слова конституція походить від лат. constitutio устрій установлення. Але ще у Стародавній Греції Арістотелем було сформоване уявлення про конституці...

Украинкский

2013-07-05

554 KB

0 чел.

ОСНОВИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

 

§ 1. Поняття, предмет і джерела

конституційного права України

Етимологія слова «конституція» походить від лат. constitutio — устрій, установлення. Але ще у Стародавній Греції Арістотелем було сформоване уявлення про конституцію як раціональну побудову державної влади на основі принципів демократії і справедливості. У будь-якому організованому суспільстві можна виокремити низку найважливіших відносин, які його характеризують. Насамперед, це відносини, пов’язані з побудовою і функціонуванням державних органів, взаємовідносини цих органів з іншими суспільними інституціями та індивідами. Природно, що такі відносини знаходять своє закріплення у нормах права. Саме сукупність норм права, які визначають засади народовладдя, економічної і політичної організації суспільства, взаємовідносин держави з конкретною особою, загальний устрій держави та основні засади функціонування державних органів складають провідну галузь національного права — конституційне право.

Як і будь-яка галузь права, конституційне право має свій специфічний предмет і метод правового регулювання.

Предметом конституційного права є особливе коло державно-політичних відносин владарювання1.

Усі суспільні відносини, що врегульовані конституційним правом, поділяються на кілька видів:

— відносини політичного характеру (визначають державний суверенітет, форму держави, суб’єкти державної влади, загальні засади організації політичної системи та ін.);

— найважливіші відносини, що складаються в економічній сфері суспільства (основи права власності, забезпечення соціальних потреб членів суспільства та ін.);

— взаємовідносини людини і громадянина з державою, які знаходять своє відображення в основах правового статусу цих суб’єктів;

— відносини, пов’язані з організацією і функціонуванням органів державної влади;

— відносини, пов’язані з державним і територіальним устроєм країни;

— відносини, що визначають засади місцевого самоврядування.

Під методами конституційно-правового регулювання розуміється сукупність прийомів, способів і засобів, що дозволяють упорядковувати суспільні відносини, які складають предмет конституційного права. Серед таких методів провідне місце посідає встановлення, яке полягає у визначенні у відповідних нормах повноважень відповідних суб’єктів, а також методи зобов’язання, дозволу та заборони.

Внутрішньою формою цієї галузі права є система конституційного права, яка розкриває внутрішні взаємозв’язки між її елементами — нормами та інститутами.

Конституційно-правовий інститут — це відокремлена підсистема конституційно-правових норм, що регулює групу однорідних за своїм змістом суспільних відносин, які належать до предмету конституційного права. Інститути конституційного права являють собою складний організм взаємопов’язаних елементів. Так, існує самостійний інститут припинення громадянства України, який входить до більш загального інституту громадянства. Останній, у свою чергу, є одним з елементів інституту правового статусу людини і громадянина.

До загальних інститутів конституційного права належать: інститут загальних засад конституційного ладу України; інститут основ правового статусу людини і громадянина; інститут прямого волевиявлення; інститут системи органів державної влади; інститут територіального устрою України та організації місцевого самоврядування.

Конституційно-правові норми — це встановлені чи санкціоновані державою правила, які визначають поведінку учасників конституційно-правових відносин2. Особливість цих правових норм визначається специфікою врегульованих ними суспільних відносин, джерелами, в яких вони закріплені, вищою юридичною силою щодо інших правових норм, особливим механізмом реалізації, в якому бере участь особливе коло суб’єктів. Норми конституційного права, як правило, складаються лише з диспозицій, хоча це не заперечує наявності в структурі деяких з них гіпотез і санкцій. Серед конституційних норм чимало спеціалізованих: загальних, дефінітивних, норм-принципів, установчих, гарантуючих, оперативних, колізійних та інших3.

Конституційно-правові норми розподіляються залежно від змісту, який визначається відповідними видами суспільних відносин, що входять до предмету галузі (наприклад, норми, які закріплюють систему органів державної влади).

За призначенням у механізмі правового регулювання конституційно-правові норми поділяються на матеріальні і процесуальні.

Матеріальні норми відповідають, образно кажучи, на запитання «що робити?», тобто безпосередньо врегульовують суспільні відносини, наприклад, визначають правовий статус державних органів. Процесуальні норми, в свою чергу, визначають форми реалізації матеріальних норм, тобто конкретизують порядок, способи діяльності державних органів. Вони відповідають на запитання «як робити?». Процесуальні норми насамперед регулюють законодавчий і виборчий процеси, а також інші процедурні положення (наприклад, порядок проведення процедури імпічменту Президента). Особливе значення вони набувають у діяльності Конституційного Суду України.

За терміном дії норми конституційного права поділяються на постійні і тимчасові, за просторовим принципом — на такі, що діють на території усієї України або лише на певній частині.

За формою закріплення бажаної поведінки суб’єкта, на якого розрахована дія норми, вони можуть носити імперативний або диспозитивний характер.

Імперативні норми у категоричній формі визначають чітко визначену поведінку суб’єктів, диспозитивні — надають суб’єктам можливість вільного вибору виду поведінки на їх розсуд.

Під конституційно-правовими відносинами розуміють суспільні відносини, суб’єкти яких під час взаємодії один з одним наділяються відповідно до конституційно-правових норм взаємними правами та обов’язками.

Провідне місце у структурі конституційних правовідносин мають їх суб’єкти. Причому деякі з них виступають суб’єктами правовідносин і в інших галузях права. Насамперед це фізичні особи — громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, які, в свою чергу, можуть мати спеціальний правовий статус. Так, деякі громадяни України вступають у конституційні правовідносини як державні службовці (службові особи місцевого самоврядування) або народні депутати. Серед суб’єктів виокремлюють юридичні особи — підприємства, установи, організації різних форм власності (в т. ч. політичні партії, громадські організації) та органи державної влади й органи місцевого самоврядування. Крім того, особливим суб’єктом виступає Українська держава.

Також існують суб’єкти, які вступають лише у конституційно-правові відносини4 — народ України, адміністративно-територіальні одиниці, територіальні громади, виборчі комісії та деякі інші.

Об’єктами конституційно-правових відносин можуть бути політичні блага (наприклад, суверенітет, влада), дії уповноважених і зобов’язаних суб’єктів (наприклад, парламент, Кабінет Міністрів України та ін.), речі та інші майнові блага (власність, гроші, податки тощо), природні об’єкти (наприклад, земля), поведінка та результати такої поведінки суб’єктів відносин, особисті нематеріальні блага людини (життя, честь, гідність і т. ін.), духовні цінності.

Виникнення, зміна або припинення конституційних правовідносин пов’язується нормами права з конкретними життєвими обставинами, які носять назву юридичні факти. Вони поділяються на правоутворюючі (наприклад, створення Президентом України центральних органів виконавчої влади), правозмінюючі (наприклад, досягнення громадянином віку, з якого можна брати участь у виборах), правоприпиняючі (наприклад, дострокове припинення повноважень народного депутата України).

Крім того, залежно від індивідуальної волі суб’єкта, юридичні факти поділяються на дії (залежать від волі суб’єкта) і події (не залежать від такої волі). При цьому дії можуть носити правомірний і неправомірний (протиправний) характер.

Норми конституційного права знаходять відображення у зовнішніх формах або джерелах, під якими, як зазначалось у попередньому розділі, розуміються чинні нормативно-правові акти, що містять конституційно-правові норми і принципи. Серед джерел особливе місце посідає конституція. Ми звикли сприймати цей термін у популярному значенні: як основний закон держави, що має найвищу юридичну силу та закріплює найважливіші суспільні відносини. Але його сучасне розуміння у формально-юридичному значенні почало формуватися лише у XVIII ст. із настанням епохи буржуазних революцій. Перша конституція була прийнята у Сполучених Штатах Америки у 1787 р.

Згідно з теорією конституціоналізму конституції поділяються на фактичні і юридичні. Фактична конституція — це реально існуючий суспільний і державний лад, основами якого є політика, економіка і духовне життя людини та її організацій. Юридична конституція — це нормативно-правовий акт, Основний закон держави, що є вершиною національного законодавства, в якому закріплюються основи суспільного і державного ладу, форми правління і державного устрою, основи політичного режиму, економічні засади суспільного життя, правовий статус людини і громадянина, порядок і принципи організації і функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування. Саме в останньому розумінні ми і розглядатимемо термін «конституція» далі.

За юридичною формою конституції поділяються на писані та неписані. Під першою розуміють єдиний, прийнятий в особливому порядку, чітко структурований нормативний акт. Більшість конституцій світу належать до цього типу, в тому числі і Конституція України 1996 р. У свою чергу, неписана конституція не виражена в єдиному писаному акті, а становить собою велику кількість законів, прийнятих у різний час і в різному порядку, а також прецедентів і звичаїв. Наприклад, такою вважається Конституція Великої Британії, яку складають норми статутного права, що закріплювались, починаючи з 1215 р. із прийняттям «Великої хартії вольностей».

За способом прийняття конституції поділяються на октроїрувані (даровані) та народні. Вважається, що даровані народові конституції підготовлені і введені в дію одноособово главою держави (монархом, диктатором або президентом) або метрополією для своєї колонії. Народні конституції прийняті представницьким органом (установчими зборами, які сформовані виключно з цією метою, або парламентом) або затверджені безпосередньо народом шляхом референдуму. Конституція України була прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р.

За порядком прийняття також розрізняють договірні конституції, які приймаються, як правило, шляхом угоди між учасниками конституційного процесу. Такою конституцією була, наприклад, Конституція Радянського Союзу 1924 р. Ознаки договірної конституції були притаманні Конституційному Договору між Верховною Радою України і Президентом України «Про основні засади організації функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» від 8 червня 1995 р.

За формою правління, яка існує у державі, конституції поділяються на монархічні та республіканські, залежно від форми територіального устрою — унітарні та федеративні, а відповідно до існуючого державного режиму — демократичні та недемократичні.

Відповідно до процедури внесення змін і доповнень до конституції вони поділяються на гнучкі і жорсткі. Якщо процедура зміни конституції не відрізняється від тієї, що передбачена для звичайних законів, то це гнучкі конституції. Переважна більшість сучасних конституцій є жорсткими, оскільки передбачають особливий, більш ускладнений, порівняно із звичайними законами, порядок внесення змін. Конституцію України (далі — Конституція) слід віднести до жорстких конституцій. Її розділ ХІІІ встановлює ускладнений, жорсткий порядок внесення змін до матерії Основного Закону. Зокрема, ст. 157 Конституції передбачає обмеження щодо внесення змін. Так, Конституція не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи порушення територіальної цілісності України. Вона також не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану. Вносити зміни до Конституції має право лише Верховна Рада України. Законопроект про внесення змін до Конституції, який може бути поданий до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України, попередньо схвалюється більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, і вважається прийнятим, лише якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України.

Найбільш жорсткий порядок передбачений для внесення змін у розділи Конституції, які визначають загальні засади конституційного ладу, порядок проведення виборів, референдуму, а також внесення змін до Основного Закону держави (ст. 156). Такий законопроект подається до Верховної Ради України Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України.

Якщо законопроект про внесення змін до Конституції України не був прийнятий Верховною Радою, він може бути поданий до парламенту не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту. Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України.

Конституція України має ряд специфічних рис, що характеризують її сутність і зміст як Основного Закону держави, а саме:

  •  вона має найвищу юридичну силу (ч. 2 ст. 8 Конституції) порівняно з іншими нормативними актами, а також є базою для всього поточного законодавства. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй;
  •  Конституція характеризується стабільністю, яка забезпечується особливим порядком прийняття і внесення змін до неї (про що йшлося вище);
  •  міжнародні договори не повинні суперечити Конституції України (ч. 2 ст. 9 Конституції);
  •  існує особливий механізм реалізації норм Конституції та її правового захисту, в якому беруть участь, окрім інших, спеціальні органи конституційного судочинства.

Конституцiя України є надзвичайно важливим полiтико-правовим документом довгострокової дiї, яким збагатилася наша правова система. Вона виступає фундаментом демократичних перетворень у суспiльствi, основою його консолiдацiї. Конституцiя закрiплює в Українi засади державної полiтики, спрямованої насамперед на забезпечення прав i свобод людини та гiдних умов її життя. Вона заклала серйознi пiдвалини для розвитку i змiцнення демократичної, соцiальної правової держави, в якiй людина, її життя i здоров’я, честь i гiднiсть, недоторканнiсть i безпека визнаються найвищою соцiальною цiннiстю. У Конституцiї мiстяться моральнi орiєнтири соцiальної справедливостi, iдея, згідно з якою держава функцiонує для людини, вiдповiдає перед нею за свою дiяльнiсть. Саме це є головним обов’язком держави.

На конституцiйному рiвнi закрiплено положення про те, що державна влада в Українi здiйснюється на засадах її подiлу на законодавчу, виконавчу та судову. Причому органи цих гілок влади незалежнi один від одного, здiйснюючи свої повноваження у встановлених Конституцiєю межах i вiдповiдно до законiв України.

Конституцiйною основою зовнiшньої полiтики України є забезпечення її нацiональних iнтересiв i безпеки шляхом пiдтримання мирного i взаємовигiдного спiвробiтництва з членами мiжнародного спiвтовариства за загальновизнаними принципами i нормами мiжнародного права, основним джерелом яких є мiжнароднi договори, згода на обов’язковiсть котрих надана Верховною Радою України. Як визначено Конституцiєю (ст. 9), цi договори є частиною нацiонального законодавства України. Вступ до Ради Європи, активна спiвпраця з країнами СНД,
ОБСЄ, Європейським Союзом, Пiвнiчно-Атлантичною Асамблеєю та iншими мiжнародними органiзацiями, з окремими державами вимагають приведення нацiонального законодавства України у вiдповiднiсть з нормами мiжнародного права.

Крiм полiтичного значення, Конституцiя України має надзвичайно велику юридичну цiннiсть як правовий акт і є основним джерелом нашого законодавства, розрахованим на тривалий перiод.

Водночас слiд зазначити, що в Основному Законі вперше в iсторiї конституцiйного законодавства України наголошується на тому, що норми Конституцiї є нормами прямої дiї, а звернення до суду для захисту конституцiйних прав i свобод людини i громадянина гарантується безпосередньо на пiдставi Конституцiї.

Конституцiя України складається з преамбули i 14 роздiлiв, якi налiчують 161 статтю, а також роздiлу XV «Перехiднi положення». Роздiл I називається «Загальнi засади», II — «Права, свободи та обов’язки людини i громадянина», III — «Вибори. Референдум», IV — «Верховна Рада України», V — «Президент України», VI — «Кабiнет Мiнiстрiв України. Iншi органи виконавчої влади», VII — «Прокуратура», VIII — «Правосуддя», IX — «Територiальний устрiй України», Х — «Автономна Республiка Крим», XI — «Мiсцеве самоврядування», XII — «Конституцiйний Суд України», XIII — «Внесення змiн до Конституцiї України», XIV — «Прикiнцевi положення» i XV — «Перехiднi положення».

Таким чином, за структурою i змiстом нова Конституцiя України близька до конституцiй багатьох демократичних країн.

Конституція України є основним джерелом сучасного конституційного права. Водночас конституційні норми і принципи знаходять своє зовнішнє закріплення також і в інших джерелах, насамперед у конституційних законах — таких, які вносять зміни і доповнення до Конституції. До інших джерел також належать органічні закони — ті, якими деталізуються конституційні положення (наприклад, Закон України «Про громадянство», яким конкретизується норма ст. 4 Конституції); поточні закони, що містять конституційно-правові норми.

Верховна Рада, крім законів, приймає й інші акти, які належать до джерел конституційного права (наприклад, постанови Верховної Ради, якими затверджено Регламент Верховної Ради України, Концепція національної безпеки України тощо).

Особливе місце в ієрархії джерел посідають акти Всеукраїнського референдуму, які носять найдемократичніший характер, бо пов’язані із безпосереднім волевиявленням громадян.

Конституційно-правові принципи і норми містяться у нормативних актах Президента України, деяких нормативних постановах Кабінету Міністрів України, в окремих актах представницьких органів місцевого самоврядування, наприклад їх регламентах.

Особливим джерелом конституційного права є рішення та висновки Конституційного Суду України як єдиного органу конституційної юрисдикції.

Норми конституційного права також містяться у деяких міжнародних договорах, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.

Як джерела конституційного права окремих країн можуть виступати судові прецеденти, правові звичаї, нормативні договори та інші акти.

Звичайно, основним джерелом цієї галузі права в нашій країні є Конституція України. В ретроспективі формування цього джерела права сягає глибини віків. Передусім слід згадати давньоруську пам’ятку права — «Руську правду», Конституцію Пилипа Орлика 1710 р., «Начерки Конституції Республіки» Г. Андрузького та «Проэктъ основаній устава українського общества «Вольный союзъ» — «Вільна спілка», який був розроблений у 1884 р. видатним українським діячем Михайлом Драгомановим.

Після лютневої революції 1917 р. та організації у березні цього ж року Української Центральної Ради були зроблені кроки щодо прийняття Основного Закону держави. З цього погляду важливими стали чотири Універсали, в яких втілювалася мрія багатьох поколінь українців про створення незалежної держави. Не останню роль в історії Української держави і становлення конституціоналізму відіграли акти Гетьманату та Директорії 1918 р. Усі наступні конституційні акти пов’язані з радянським періодом існування України. Насамперед серед основних джерел потрібно зазначити Конституції Української РСР 1919, 1929, 1937 та 1978 рр., які в переважній більшості дублювали або російські, або радянські конституції.

З часу становлення України як незалежної держави формування визначальних принципів Основного Закону почалось прийняттям 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України, яка визначила державний, національний і народний суверенітет, закріпила за українською нацією право на самовизначення та інші важливі засади організації майбутньої держави, серед яких — принципи народовладдя, територіального верховенства України на всій своїй території, економічної самостійності, культурного розвитку тощо. Декларація була покладена в основу нової Конституції, ряду прий-
нятих законів України. Там же знайшло закріплення виключне право народу України на володіння, користування і розпорядження наці
ональним багатством України, були визначені об’єкти права власності народу, матеріальна основа суверенітету. За нашою державою визнавалось право на частку в загальносоюзному багатстві, зокрема алмазному та валютному фондах і золотому запасі. Передбачалось самостійне створення банкової, цінової, фінансової, митної, податкової системи, формування державного бюджету і впровадження власної грошової одиниці.

У розвиток положень цієї Декларації 3 серпня 1990 р. був також прийнятий Закон України «Про економічну самостійність України», який закріпив право нашої держави самостійно визначати стратегію соціально-економічного розвитку в інтересах народу України, структуру народного господарства, пріоритетні напрями господарської діяльності, форми і методи господарювання.

Важливе значення для формування Конституції мав Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., який ді-
став всенародну підтримку на референдумі 1 грудня 1991 р. та юридично закріпив повну самостійність України.

§ 2. Конституційний процес

в Україні у 1990—1996 рр.

Як вiдомо, пiсля прийняття Верховною Радою України 16 липня 1990 р. Декларацiї про державний суверенiтет України та схвалення 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежностi України наша держава стала суверенною i незалежною. За роки, що минули пiсля цих вікопомних подій, вона пройшла непростий шлях. Розбудовувати державу за складних соцiально-економiчних умов при постiйнiй нестабiльностi політико-економічної ситуації, значних протиріччях мiж законодавчою i виконавчою владами, вiдсутностi нової Конституцiї та деяких iнших негативних факторах — справа не з легких. I до цього часу соцiально-економiчне i полiтичне становище у державному i суспiльному життi України має неоднозначний, суперечливий характер. Проте, як би там не було, Українська держава i суспiльство живуть за новою Конституцiєю, яку було прийнято 28 червня 1996 р. Цей день назавжди став для сучасної iсторiї нашого народу та українського державотворення видатною подiєю, значущiсть якої з часом вiдчує кожний громадянин України. Адже тепер, за новим Основним Законом, забезпечення прав i свобод людини та їх гарантiї визначають змiст i спрямованiсть дiяльностi держави.

Прийняття Конституцiї завершило тривалу велику роботу конституційної комісії, народних депутатів України ІІ скликання, вчених, Верховної Ради України, працiвникiв її апарату та iнших державних структур. Таким чином завершився конституційний процес — система дій зазначених суб’єктів, спрямованих на розробку проекту, його розгляд та прийняття Конституцій України.

Зауважимо, що ця робота розпочалася вiдразу пiсля прийняття Декларацiї про державний суверенiтет України. Отже, складний i довгий конституцiйний процес має свою iсторiю i її теж, хоча б у загальних рисах, необхiдно знати. Уже 24 жовтня 1990 р. Верховна Рада прийняла постанову «Про Комiсiю по розробцi нової Конституцiї Української РСР», за якою цiй Комiсiї було доручено створити робочi групи з пiдготовки окремих роздiлiв проекту Конституцiї, залучивши до них провiдних учених i фахiвцiв вiдповiдних галузей знань. Перед Президiєю Верховної Ради було поставлено завдання внести на розгляд сесiї Верховної Ради в груднi 1990 р. Концепцiю нової Конституцiї.

1 листопада 1990 р. на першому засiданнi Комiсiї з розробки нової Конституцiї, яке вiв Голова Верховної Ради Л.М. Кравчук, що потiм став першим Президентом України, наголошувалось, що новий Основний Закон на конституцiйному рiвнi закрiпить основнi положення Декларацiї про державний суверенiтет України, стане надiйним фундаментом розбудови суверенної, правової держави.

Для оперативного вирiшення питань, пов’язаних з розробкою нової Конституцiї i пiдготовкою її загальної Концепцiї, на засiданнi було створено i затверджено робочу групу. До її складу ввiйшли народнi депутати України, провiднi вченi. Перед робочою групою було поставлено завдання вiдобразити в Концепцiї нової Конституцiї вузловi питання щодо майбутнього державного устрою республiки, її назви, полiтичної, економiчної та виборчої систем, громадянства, системи прав, свобод та обов’язкiв людини i громадянина, державної i нацiональної символiки, територiального устрою тощо. Також було затверджено план роботи Конституцiйної комiсiї, в якому визначено строки пiдготовки Концепцiї нової Конституцiї та її розгляду комiсiєю, Президiєю Верховної Ради i самою Верховною Радою на її сесії.

4 грудня 1990 р. вiдбулося чергове засiдання Конституцiйної комiсiї Верховної Ради, на якому розглядався проект Концепцiї нової Конституцiї України, розроблений робочою групою зазначеної Комiсiї. Вiдповiдно до Концепцiї Конституцiя мала ґрунтуватися на Декларацiї про державний суверенiтет України, розвивати i конкретизувати її положення. Україна, зокрема, визначалася як суверенна держава, в якiй народ є єдиним джерелом влади. Повновладдя народу мало здiйснюватися на основi Конституцiї як безпосередньо, так i через народних депутатiв України, обраних до Верховної Ради України, а також через ради мiсцевого самоврядування.

Основним об’єктом конституцiйного регулювання захисту Основного Закону визнавалися людина, її права i свободи. Так, передбачалося проголошення прав громадян, якi ранiше не встановлювались у вітчизняній Конституцiї: право на особисту недоторканнiсть; право на свободу думки i слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань; право на одержання та поширення iнформацiї; право на компенсацiю матерiальної та моральної шкоди, завданої незаконними дiями держави, державних органiв i посадових осiб; право на матерiальну компенсацiю в разi незаконного затримання, арешту, засудження, помiщення у психiатричну установу; право на свободу пересування та вибiр мiсця проживання; право залишати країну та повертатися до неї тощо. Передбачалося також створити при Верховнiй Радi iнститут парламентського уповноваженого з питань захисту прав людини. Забiгаючи наперед, зауважимо, що всi цi новели закрiплено новим Основним Законом.

З Концепцiї також випливало, що Конституцiя покликана пiдтвердити волю i рiшучiсть народу України забезпечити гiднi людини умови життя, утвердити справедливе, демократичне суспiльство, вiльну, суверенну, миролюбну правову державу, вiдкриту для мiжнародного спiвробiтництва. В цiлому Концепцiєю передбачалося створити мiцну державу з сильними законодавчою, виконавчою i судовою гiлками влади, покликаними забезпечити i захистити права людини i громадянина.

Наступне засiдання Конституцiйної комiсiї вiдбулось у лютому 1991 р., на якому обговорювався проект Концепцiї нової Конституцiї з урахуванням зауважень i пропозицiй, висловлених у порядку попереднього ознайомлення з ним народними депутатами України, вченими-юристами та iншими фахiвцями. Голова цiєї комiсiї Л. М. Кравчук у виступi зазначив, що час надзвичайно складний, полiтична обстановка в СРСР i республiцi загострена i постiйно змiнюється. Нещодавно було прийнято закон про вiдновлення Кримської АРСР, активно йде робота з пiдготовки Союзного договору, на полiтичнiй аренi з’являються новi партiї. Всi цi чинники тiєю чи iншою мiрою стримують прийняття нової Конституцiї України. Та й будь-яка поспiшнiсть у такiй серйознiй справi, на думку Л. М. Кравчука, була б недоречною. Проте багато народних депутатiв України, якi виступили на засiданнi, не погодилися з такою оцiнкою ситуацiї i закликали прискорити роботу з розробки проекту Конституцiї та її прийняття. Пiдкреслювалося також, що у новій Конституцiї слід чiтко вiдобразити вiдданiсть України загальнолюдським цiнностям, нормам мiжнародного права. Червоною ниткою крiзь Основний Закон мали пройти iдеали гуманної, демократичної, правової держави i громадянського суспiльства, опорою якого покликана стати триєднiсть законодавчої, виконавчої та судової влад.

Варто зазначити, що у ходi обговорення Концепцiї виявилися рiзнi пiдходи до окремих її положень. Зокрема, активно дебатувалися питання щодо назви нашої держави («Україна», «Республiка Україна», «Українська Радянська Республiка»), форми державного правлiння (президентська або парламентська), структури Верховної Ради (одно- чи двопалатна), мiсця i призначення прокуратури, Рад народних депутатiв у системi органiв державної влади, необхiдності вiдмови вiд iмперативних депутатських мандатiв i переходу до вiльних тощо.

З метою широкої i всебiчної апробацiї розробленого проекту Концепцiї нової Конституцiї Президiя Верховної Ради Української РСР 18 березня 1991 р. прийняла постанову «Про проведення республiканської конференцiї на тему «Концепцiя i принципи нової Конституцiї Української РСР». Конференцiя, яка вiдбулася 18—20 квiтня 1991 р., виробила ряд цiкавих i конкретних рекомендацiй.

22 травня 1991 р. Верховна Рада розглянула Концепцiю нової Конституцiї i доручила Комiсiї з розробки нової Конституцiї доопрацювати її з урахуванням підсумків обговорення i внести на схвалення Верховної Ради, яке й вiдбулося 19 червня 1991 р. Необхiдно зауважити, що змiст Концепцiї нової Конституцiї зводився до визначення загальнометодологiчних принципiв самої Концепцiї, а також структури Конституцiї. Щодо загальнометодологiчних принципiв, то їх було сформульовано шiсть і змiст їх полягав у такому. Перший — нова Конституцiя повинна ґрунтуватися на Декларацiї про державний суверенiтет України, через всю Конституцiю мають бути проведенi iдеї правової держави. Другий — у центрi уваги нової Конституцiї мають бути людина як найвища соцiальна цiннiсть, її права i свободи та їх гарантiї. Основним об’єктом конституцiйного регулювання повинні стати вiдносини мiж громадянином, державою i суспiльством. Регулювання Конституцiєю цих та iнших вiдносин спрямовувалося на забезпечення умов життя, гiдних людини, формування громадянського суспiльства. Третiй — Конституцiя має визначити прiоритет загальнолюдських цiнностей, закрiпити принципи соцiальної справедливостi, утвердити демократичний i гуманiстичний вибiр народу України, чiтко відобразити прихильнiсть нашої держави загальновизнаним нормам мiжнародного права. Четвертий — норми нової Конституцiї повиннi бути нормами прямої дiї. Встано-
влювалося, що неприпустимо вiдмовлятися вiд їх застосування внаслiдок вiдсутностi конкретизуючих законiв або iнших норм
ативно-правових актiв. П’ятий — нова Конституцiя має бути стабiльною. Для цього передбачався жорсткий механiзм її змiн. I нарештi, шостий — для забезпечення сталості та ефективностi Конституцiї необхідно запровадити iнститут конституцiйних законiв, посилання на якi будуть у текстi самої Конституцiї.

Характеризуючи структуру проекту Конституцiї України, слiд зазначити, що вона складалася з преамбули i дев’яти роздiлiв з такими назвами: І — «Засади конституцiйного ладу», ІІ — «Права людини i громадянина», ІІІ — «Громадянське суспiльство i держава», IV — «Територiальний устрiй», V — «Державний лад», VI — «Кримська Автономна Радянська Соцiалiстична Республiка», VII — «Нацiональна безпека», VIII — «Охорона Конституцiї», IX — «Порядок змiн i доповнень Конституцiї i конституцiйних законiв». Передбачалося, що в цих роздiлах будуть закрiпленi норми 26 глав.

Вiдповiдно до схваленої Концепцiї 1 липня 1992 р. Верховною Радою України був розглянутий проект нової Конституцiї нашої держави. Прийнято рiшення винести його на всенародне обговорення. За кiлька мiсяцiв до комiсiї надiйшло майже 50 тис. зауважень i пропозицiй.

8 жовтня 1993 р. Верховна Рада прийняла постанову, згiдно з якою проект нової Конституцiї мав бути доопрацьований за результатами всенародного обговорення та обговорення у Верховнiй Радi. Остаточний варiант проекту нової Конституцiї України, доопрацьований Конституцiйною комiсiєю, був датований 26 жовтня 1993 р. Таким чином, саме в цей день практично завершився перший етап конституцiйного процесу в Українi.

Пiсля цього згаданий процес загальмувався, якщо не сказати зупинився. Далася взнаки полiтична ситуацiя, що склалася на той час у нашiй державi. Загострилися вiдносини мiж законодавчою i виконавчою владами. Розпочалася пiдготовка дострокових виборiв до Верховної Ради i виборiв Президента. Як вiдомо, вибори до Верховної Ради вiдбулися у березнi, а вибори Президента — у червнi 1994 р. Були й iншi причини призупинення конституцiйного процесу. Він вiдновився, а точнiше, вступив у свiй другий етап лише 20 вересня 1994 р., коли Верховна Рада своєю постановою визначила чисельний склад Комiсiї з опрацювання проекту нової Конституцiї України (40 осiб). Очолили комiсiю на правах спiвголiв Голова Верховної Ради України О. О. Мороз i Президент України Л. Д. Кучма. До складу комiсiї Верховна Рада i Президент делегували по 15 членiв, Верховна Рада Автономної Республiки Крим — 1, судовi установи i Генеральна прокуратура України — 7. Слiд зауважити, що члени Конституцiйної комiсiї вiд Верховної Ради призначалися депутатськими групами та фракцiями за пропорцiйним принципом. Таким чином, склад Конституцiйної комiсiї вiддзеркалював рiзнi гiлки державної влади. Верховна Рада 10 листопада 1994 р. затвердила повний склад Конституцiйної комiсiї, яким i був пiдготовлений проект нової Конституцiї України.

Цiлком зрозумiло, що затримка з розробкою та прийняттям нової Конституцiї України негативно позначалася на становищi в суспiльствi i державi, гальмувала економiчнi, полiтичнi i державно-правовi реформи. Продовжувався економiчний спад, знижувався рiвень життя, загострювалася полiтична ситуацiя, зростала
злочиннiсть, виникло чимало складних проблем у вiдносинах з
аконодавчої i виконавчої влад тощо. Цi та iншi фактори зумовили розробку та укладення Конституцiйного Договору мiж Верховною Радою України та Президентом України «Про основнi засади органiзацiї та функцiонування державної влади i мiсцевого самоврядування в Українi на перiод до прийняття нової Конституцiї України», який було пiдписано 8 червня 1995 р. В його вступнiй частинi однiєю з причин укладення Договору було названо вiдсутнiсть нової демократичної Конституцiї України, що стало гальмiвним чинником на шляху здiйснення економiчних, полiтичних i державно-правових реформ у державі.

Структура Договору дає загальне уявлення про його змiст. Вiн складався, крiм вступної, з чотирьох частин. Найсуттєвiші положення були викладенi у ч. 1, яка, в свою чергу, мiстила вiсiм роздiлiв: І — «Загальнi положення» (ст. 1—5), ІІ — «Верховна Рада України» (ст. 6—18), ІІІ — «Президент України» (ст. 19—28), IV — «Уряд України — Кабiнет Мiнiстрiв України» (ст. 29—35), V — «Суди України» (ст. 36—42), VI — «Прокуратура України» (ст. 43—45), VII — «Мiсцевi органи державної виконавчої влади та мiсцеве самоврядування в Українi» (ст. 46—59), VIII — «Заключнi положення» (ст. 60, 61). Рiзнi оцiнки висловлювались щодо змiсту Конституцiйного Договору i самого факту його прийняття. Не всi норми його були досконалi i вiдповiдним чином узгодженi, нерiдко навіть суперечили одна однiй. Але, безумовно, вiн сприяв певнiй стабiлiзацiї ситуації у державi i суспiльствi, активiзував хiд конституцiйного процесу тощо.

У той же час необхiдно було продовжувати роботу над проектом нової Конституцiї. Україна залишалася єдиною з держав колишнього Союзу РСР, в якiй не була прийнята Конституцiя як головний юридичний атрибут державностi, своєрiдний «паспорт держави».

З метою прискорення процесу доопрацювання наявних матерiалiв, вивчення та узагальнення пiдготовлених альтернативних проектiв нової Конституцiї (а їх було близько 10) розпорядженням вищезазначених спiвголiв Конституцiйної комiсiї — Президента України Л. Д. Кучми i Голови Верховної Ради України О. О. Мороза — 19 червня 1995 р. було створено її робочу групу. В результатi опрацювання матерiалiв, переданих до неї, було пiдготовлено проект Конституцiї України. 11 березня 1996 р. вiн був схвалений Конституцiйною комiсiєю, а 20 березня внесений на розгляд Верховної Ради. Практично вiдбувся публiчний акт передачi розробленого i схваленого проекту нової Конституцiї у Верховну Раду разом iз зауваженнями i доповненнями членiв Конституцiйної комiсiї для подальшої роботи над ним. Пiсля розгляду цих матерiалiв i з метою подальшого доопрацювання проекту Конституцiї постановою Верховної Ради України вiд 5 травня 1996 р. було сформовано Тимчасову спецiальну комiсiю, до складу якої ввiйшли за пропорцiйним принципом представники депутатських груп i фракцiй. Цiй комiсiї було надано статус головної. Комiсiя провела значну роботу. Про це свiдчить хоча б те, що нею було розглянуто i враховано понад 2 тис. пропозицiй і зауважень, якi були вiдображені в остаточно доопрацьованому проектi Конституцiї України. 4 червня Верховна Рада України його розглянула i прийняла в першому читаннi: лiва частина парламенту не погоджувалась з окремими положеннями проекту Основного Закону, особливо щодо приватної власностi, Президента як глави держави та деяких iнших. Звичайно, свої позицiї вони вiдстоювали як на засiданнях Тимчасової спецiальної комiсiї, так i в процесi голосування за проект у сесiйному залi, що певною мiрою негативно позначилось на процедурi прийняття Конституцiї. 26 червня 1996 р. Президент України Л. Д. Кучма видав Указ про проведення всеукраїнського референдуму стосовно проекту Конституцiї, який було схвалено Конституцiйною комiсiєю 11 березня 1996 р. Таке нетрадицiйне «стимулювання» Верховної Ради України з боку Президента змусило її працювати цiлодобово з 27 по 28 червня. Результатом цiєї роботи стало те, що 28 червня 1996 р. нова Конституцiя України голосами 315 народних депутатiв України була прийнята, а Президент України свiй Указ визнав таким, що втратив чинність.

Прийняття Основного Закону нашої держави — визначна подiя в iсторiї України, життi її народу. Завершився тривалий i надзвичайно складний конституцiйний процес, а у розвитку суспiльства i держави розпочався якiсно новий етап.

§ 3. Основи конституційного ладу України

Конституційний лад — це встановлений Основним Законом порядок організації і функціонування інститутів держави і суспільства, система суспільних відносин, що гарантуються, забезпечуються і регулюються законами, прийнятими відповідно до Конституції.

За своїм змістом конституційний лад постає як системне політико-правове явище, складовими якого є державний і суспільний лад.

До основ державного ладу юридична наука відносить вихідні принципи організації і діяльності держави та її інститутів. Йдеться насамперед про юридичний статус і повноваження глави держави, органів законодавчої, виконавчої та судової влад, правоохоронних та інших передбачених основним законом органів, які реалізують основні функції держави.

Основи суспільного ладу розглядаються як система гарантованих і забезпечених конституцією і законами можливостей функціонування інститутів громадянського суспільства, врегульованих правом суспільних відносин у політичній, економічній та соціальній сферах суспільного життя. Це — конституційно встановлені принципи та засади демократичного устрою суспільства; політичний, економічний та ідеологічний плюралізм; забезпечене правовими законами право громадян на об’єднання в політичні партії, громадські організації, асоціації для захисту своїх прав.

Конституційний лад кожної країни має свої особливості, які залежать від розвитку суспільства, держави і права; законодавчо встановленого співвідношення суспільства і держави, змісту її діяльності; демократичних традицій; рівня політичної і правової культури суспільства та інших чинників. Значною мірою конституційний лад залежить від форми державного правління і політичного режиму, які безпосередньо впливають на рівень демократичності суспільного життя і правової системи, повноту законодавчого закріплення прав і свобод людини і громадянина, ефективність механізму їх забезпечення і захисту.

У свою чергу, конституційний лад здійснює безпосередній вплив на стан та розвиток суспільства. Визначаючи вихідні принципи законодавства, правовий статус органів держави, засади організації суспільного життя, він може стимулювати або стримувати його розвиток, тобто може бути прогресивним або консервативним, демократичним або тоталітарним тощо.

Водночас конституційний лад не є чимось сталим, раз і назавжди визначеним. Продовж розвитку того чи іншого суспільства і держави він зазнає суттєвих змін, трансформується, а за своїми якісними характеристиками має відмінності в різні історичні періоди і в різних країнах.

Конституційний лад сучасних демократичних самодостатніх країн є результатом тривалої еволюції. У ретроспективі головною проблемою його становлення було вирішення проблеми визначення характеру взаємовідносин і зв’язків суспільства і держави, юридичне їх закріплення. По суті, розв’язання цієї проблеми було одним з чинників, які спричинили до життя особливий вид законів — конституцію, метою якої було обмеження владно-державного свавілля стосовно людини. Зокрема конституції першого покоління (друга половина XVIII—XIX ст.) в основному обмежувались визначенням юридичного статусу держави та її органів, а також включали деякі політичні та особисті права людей і право на власність. Вихід за межі суто політичної сфери правового регулювання почався в конституціях другого покоління (перша половина ХХ ст.). Коло відносин конституційного регулювання було в них значно більшим за обсягом. Вони передбачали економічні, соціальні і культурні права, розширювали політичні права, встановлювали певні правові гарантії суспільного життя.

У другій половині минулого століття в конституціях третього покоління, прийнятих у західних країнах, були сформовані основи прогресивного конституційного ладу. Вони встановили демократичну форму організації держави і суспільства і охопили регулюючим впливом усі відносини, що виникають у сферах політики (державно-владні відносини), громадянського суспільства, його економічної, соціальної та культурної сфер. Такий конституційний лад вирішує завдання зі створення правових засад формування і функціонування громадянського суспільства; забезпечує розвиток правового і соціального аспектів державності; належні умови для всебічного розвитку особистості, реалізації приватних інтересів і потреб індивідів і колективів людей; здійснює якісне регулювання багатоаспектних суспільних відносин; усуває чинники загроз і забезпечує безпеку суспільства.

Світова юридична наука і практика конституціоналізму визначили принципи, яким повинен відповідати прогресивний конституційний лад, провідними серед яких зазвичай вважаються: демократизм, суверенність, гуманізм, реальність, гарантованість.

З урахуванням цього в Конституції України, з одного боку, затверджені принципи будови, юридичний статус та основні функції органів держави, засади суспільного життя, визначені межі впливу на нього з боку держави, щоб цей вплив не міг завдати шкоди інститутам і механізмам саморегуляції громадянського суспільства. З іншого боку, в Основному Законі закріплені юридичні засади забезпечення правового порядку і законності, гарантії захисту від ринкової стихії.

У цьому аспекті розділ І Конституції України «Загальні засади» є провідним у структурі Основного Закону і має особливе значення не тільки для галузі конституційного права, а й всієї системи національного законодавства і правової системи в цілому. В ньому закріплюються основи конституційного ладу, Україна стверджується як демократична, соціальна і правова, тобто конституційна (обмежена правом) держава, в якій людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю.

Єдиним джерелом влади в Україні і носієм суверенітету є народ. Він здійснює владу як безпосередньо — шляхом участі у виборах, референдумах, так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і мають їй відповідати. Всі владні органи держави обмежені правом і повинні здійснювати свої повноваження тільки в межах, визначених Конституцією і законами.

Суттєвими аспектами конституційного ладу є республіканська форма правління, а також здійснення влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову.

Основний закон встановлює механізм стримувань і противаг, який унеможливлює узурпування влади однією з гілок влади або посадовою особою, запроваджує особливу процедуру призначення посадових осіб органів держави, забезпечує прозорість функціонування владних інститутів і можливість контролю їх діяльності. Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Конституцією гарантується можливість функціонування інститутів громадянського суспільства, свобода політичної діяльності, право громадян на об’єднання у політичні партії та громадські об’єднання для задоволення своїх потреб і захисту прав.

Суспільством на державу покладено обов’язок сприяння консолідації та розвитку української нації, традицій і культури, етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

Серед основ конституційного ладу у сфері економічної організації суспільного життя важливим є забезпечення і захист усіх суб’єктів права власності і господарювання та їх рівність перед законом, соціальна спрямованість економіки.

Стабільність конституційного ладу гарантується самою Конституцією України та прийнятими відповідно до неї законами, а також чітким механізмом забезпечення передбачених гарантій.

Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.

§ 4. Конституційно-правовий статус особи

Соціальні норми, в тому числі й правові, визначають суспільний статус особи. Складні взаємозв’язки, які існують між людьми і державою, врегульовуються останньою за допомогою правових норм. Система прав та обов’язків індивіда, які юридично закріплені державою в конституції й інших нормативних актах та якими він наділяється як суб’єкт правовідносин, називається правовим статусом особи.

Правовий статус індивідів розрізняється залежно від характеру політико-правового зв’язку між ними і державою і є різним у громадян країни, іноземців та осіб без громадянства. У певних категорій громадян може бути спеціальний статус, визначений правовими актами (наприклад, державні службовці).

Конституційне право закріплює основи правового статусу, які однакові для всіх людей і громадян і носять базовий характер стосовно інших статусів особи. Особливе значення у цьому зв’язку набувають норми Конституції України, хоча це — не єдиний нормативно-правовий акт, що визначає правовий статус особи. У цій сфері діє низка законодавчих актів України та міжнародно-правових актів. Кожна із галузей права закріплює певну частину прав і свобод у визначеній сфері суспільних відносин: трудових, цивільних та інших. В цілому ж права і свободи людини не носять вичерпного характеру, тобто не залежать від закріплення у тому чи іншому нормативному акті.

Розглядаючи основи правового (конституційного) статусу людини, йдеться переважно про: конституційні принципи правового статусу людини і громадянина; громадянство; основні права, свободи та обов’язки; гарантії реалізації прав і свобод людини і громадянина. Передумовою виникнення та існування основ правового статусу є загальна правосуб’єктність, тобто здатність бути учасником правовідносин.

Під принципами правового статусу людини і громадянина розуміють вихідні начала, на основі яких визначаються зміст і умови реалізації прав, свобод і обов’язків людини і громадянина. До основних принципів, закріплених у Конституції України згідно з міжнародно-правовими стандартами, визначеними у багатьох актах (насамперед, Загальній декларації прав людини (1948 р.), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (1966 р.), Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.), Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод (1950 р.), належать: принцип рівності людей у своїй гідності та правах (ст. 21 Конституції); принцип рівності конституційних прав і свобод громадян України та рівності їх перед законом (ст. 24 Конституції); принцип невідчужуваності та непорушності прав і свобод людини (ст. 21 Конституції); принцип гарантованості прав, свобод і обов’язків людини і громадянина (ч. 2 ст. 22 Конституції); принцип невичерпності конституційного переліку прав і свобод людини і громадянина (ч. 1 ст. 22 Конституції); принцип єдності прав людини та її обов’язків перед суспільством (ст. 23 Конституції).

Водночас, коли йдеться про правовий статус особи, треба мати на увазі, що в кожній країні переважну більшість населення складають її громадяни. Це — специфічний статус, який характеризує зв’язок особи з тією чи іншою державою.

Громадянство України — це правовий зв’язок між фізичною особою і Україною, що знаходить своє відображення в їх взаємних правах та обов’язках. Громадянство як визначений зв’язок особи і держави має певні ознаки: правовий характер, необмеженість у просторі і часі, стійкість, двосторонність, максимальний характер взаємних прав і обов’язків.

Громадянство у країні, де формою правління є монархія, називається підданством.

Окрім Конституції, галузевий інститут громадянства містить норми Закону України «Про громадянство України» від 18.01.01, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, підзаконних нормативних актів. Ст. 15 Загальної декларації прав людини визнає право на громадянство як одне з природних прав людини. Законодавство України про громадянство базується на таких принципах: єдиного громадянства (ст. 4 Конституції) — громадянин України не може бути громадянином іншої держави (тобто мати подвійне громадянство); запобігання виникненню випадків без громадянства; неможливості позбавлення громадянина України громадянства України (ч. 1 ст. 25 Конституції); визнання права громадянина України на зміну громадянства; неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним з подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя; рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України; збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України.

Основними елементами правового інституту громадянства є його набуття та припинення.

Підстави набуття громадянства України за ст. 6 Закону України «Про громадянство України» поділяються на кілька груп:

1) за народженням  філіація (від лат. filius — син). Філіація може бути двох видів — на підставі принципу «права крові» і принципу «права ґрунту». В Україні застосовується і той, й інший принципи. У першому випадку дитина набуває громадянства батьків незалежно від місця народження, а в іншому — дитина стає громадянином держави, на території якої вона народилась, незалежно від громадянства батьків;

2) за територіальним походженням згідно із ст. 8 Закону України «Про громадянство України» реєструється громадянином України особа, яка сама або хоча б один з її батьків, дід чи баба, повнорідні брат чи сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 р. на території, яка стала територією України відповідно до ст. 5 Закону України «Про правонаступництво України», а також на інших територіях, що входили до складу Української Народної Республіки, Західно-Української Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Респуб-
ліки і є особою без громадянства або іноземцем, що взяв з
обов’язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її діти;

3) внаслідок прийняття до громадянства (натуралізації). Розрізняють натуралізацію за законом і за заявою. Перша передбачена у разі усиновлення або встановлення опіки чи піклування над дитиною громадянами України.

Умовами прийняття до громадянства України є: визнання і дотримання Конституції України та законів України; зобов’язання припинити іноземне громадянство або неперебування в іноземному громадянстві; безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх 5 років. Ця умова не поширюється на особу, яка перебуває у шлюбі з громадянином України терміном понад 2 роки та постійно проживає в Україні на законних підставах; отримання дозволу на постійне проживання в Україні; володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування (ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади — сліпота, глухість, німота); наявність законних джерел існування.

Водночас до громадянства України не може бути прийнята особа, яка: вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид; засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості); вчинила на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством України тяжким злочином.

Крім того, до підстав набуття громадянства України належать поновлення у громадянстві; встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки; у зв’язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини; встановлення батьківства (ст. 15 Закону); інші підстави, передбачені міжнародними договорами України. Такими підставами можна визнати оптацію (від лат. optatio — вибір, бажання) — право вільно обирати громадянство тієї чи іншої держави у зв’язку з переходом частини території від однієї держави до іншої або проголошенням частини території колишньої держави новою незалежною державою (наприклад, радянсько-чехословацький договір 1945 р. про Закарпатську Україну) та трансферт — примусова зміна громадянства при переході частини території від однієї держави до іншої.

Законодавством також передбачаються підстави припинення громадянства України. Насамперед до них належать:

1) вихід з громадянства України — громадянин України, який виїхав на постійне проживання за кордон, може вийти з громадянства України за його клопотанням. Вихід з громадянства України не допускається, якщо особу, яка клопоче про вихід з громадянства України, в Україні притягнуто як обвинувачену у кримінальній справі або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає виконанню;

2) втрата громадянства України у разі, якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянство іншої держави; якщо іноземець набув громадянство України і не подав документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього; якщо іноземець набув громадянство України і скористався правами або виконав обов’язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство; якщо особа набула громадянство України внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів; якщо громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави. Від втрати громадянства слід відрізняти примусове позбавлення громадянства, яке чинним законодавством України забороняється.

Набуття або припинення статусу громадянина — це не односторонній акт особи. Політико-правовий зв’язок держави та особи, яким є громадянство, передбачає існування системи спеціально уповноважених державних органів, які мають компетенцію у цій сфері. До системи таких органів належать: Президент України; Комісія при Президентові України з питань громадянства; спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства (Міністерство внутрішніх справ України); Міністерство закордонних справ України, дипломатичні представництва і консульські установи України.

Як зазначалось, не кожна особа, що знаходиться у межах території України і підлягає її юрисдикції, є громадянином України. Тут можуть перебувати іноземні громадяни та особи без громадянства, юридичний статус яких визначається Законом України «Про правовий статус іноземців» від 04.02.94. Під поняттям «іноземні громадяни» слід розуміти осіб, які не є громадянами України і належать до громадянства іноземних держав. Особи без громадянства (апатріди) не належать до громадянства інших держав.

Конституція України, насамперед ст. 26, закріпила за іноземними громадянами та особами без громадянства національний правовий режим, який полягає в тому, що вони користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України (за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України). Статус іноземців не залежить від того, чи мають громадяни України ті ж права у відповідних країнах, тобто він носить безумовний характер.

Іноземці, що перебувають на території України, можуть мати певні особливості статусу. Наприклад, це стосується іноземців, які іммігрували в Україну на постійне проживання (спеціальні норми зафіксовані в Законі України «Про імміграцію» від 07.06.01) або які іммігрували в Україну для працевлаштування на визначений термін; які тимчасово перебувають на території України; яким надано притулок на території України. Також особливий статус мають іноземці, які набули статусу біженця (спеціальні норми зафіксовані в Законі України «Про біженців» від 21.06.01)5. Специфічним правовим статусом наділені іноземці, які перебувають на території України на підставах, передбачених міжнародними договорами України (наприклад, військовослужбовці підрозділів Чорноморського флоту Російської Федерації), і ті, що користуються дипломатичними і консульськими привілеями та імунітетами відповідно до міжнародних договорів.

Відмінності правового статусу громадян та іноземців у теорії конституціоналізму знайшли відображення у відмінності понять «права людини» і «права громадянина». Категорія «людина» включає індивідів як членів громадянського суспільства не залежно від їх зв’язку з тією чи іншою країною. Права громадянина пов’язані із його статусом як члена політично організованого суспільства. Громадянин має більше прав і обов’язків у своїй країні, ніж той, хто не належить до цієї держави. Інакше кажучи, кожен, хто знаходиться на території держави, користується правами людини (в тому числі іноземці), а користування правами громадянина можливе лише за наявності зв’язку із державою. Так, іноземці, на відміну від громадян України, не можуть об’єднуватись у політичні партії, не можуть брати участь в управлінні державними справами, не можуть обирати та бути обраними до органів державної влади, не можуть брати участь у референдумі, не мають права рівного доступу до державної служби, не можуть безкоштовно здобувати вищу освіту та деякі інші права. У той же час на них не поширюється обов’язок відбувати військову службу.

Проте права людини порiвняно з правами громадянина пріоритетні, адже перші поширюються на всiх людей, якi проживають у тiй або iншiй державi, а права громадянина — лише на тих осiб, якi є громадянами певної країни.

Найважливішим елементом правового статусу людини є права, свободи та обов’язки, в яких розкриваються основні принципи взаємовідносин держави й особи.

Права людини — це її соціальна спроможність вільно діяти, самостійно обирати вид та міру своєї поведінки з метою задоволення різнобічних матеріальних і духовних потреб людини шляхом користування певними соціальними благами в межах, визначених законодавчими актами6.

Становлення сучасного розуміння прав людини i громадянина як абсолютної соцiальної цiнностi пов’язане з поваленням феодалiзму й проголошенням у часи буржуазних революцiй свободи людини. Саме буржуазні революції дозволили втілити на практиці ідеї просвітників Ж.-Ж. Руссо, Г. Гроція, Дж. Локка, Ш. Л. Монтескьє про природні невідчужувані права людини, що дозволяло кожному індивідууму отримати автономію від втручання держави. Але у той же час цій теорії опонують представники позитивістського підходу до розуміння прав людини, який визначає, що ці права виходять не із самої людської суті, а, так би мовити, даруються людині, визначаються державою у нормативних актах.

Сама історична практика визнання і закріплення людських прав нині ґрунтується на природно-правовій концепції. Перші права людини, які були конституційно закріплені, визнавали особливу автономію людини перед державою і право на невтручання з боку суверена в особисту сферу життя людини, забезпечували її незалежність і недоторканість. У сучасному розумінні це громадянські і політичні права, які також носять назву класичні. У зв’язку з первинністю їх конституційного закріплення їх, окрім того, називають правами першого покоління.

На відміну від абсолютності класичних прав, соціальні й економічні права, закріплення яких було пов’язане з соціалістичною концепцією побудови держави, відбулося лише на початку ХХ ст. (саме тому вони носять назву прав другого покоління).

Свобода людини — це вихiдне поняття проблеми прав людини i громадянина. Розрiзняють природнi права людини, тобто пов’язанi з самим її iснуванням та розвитком, i набутi, якi в основному характеризують соцiально-полiтичний статус людини i громадянина (iнститут громадянства, право на участь у вирiшеннi державних справ тощо). За вiдсутностi у людини свободи вона не може володiти i реально користуватися своїми правами.

У Конституції України передбачаються такі групи основних прав: громадянські, політичні, економічні, соціальні, екологічні, сімейні, культурні. Вони викладені у розділі 2 Конституції України.

Громадянські права — це можливості людей, що характеризують їх фізичне і біологічне існування, задоволення матеріальних, духовних та деяких інших потреб. Сюди належать такі суб’єктивні права: право на життя, право на недоторканість особи, житла, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на вибір місця проживання, свободу пересування, на вільне залишення території України та повернення в будь-який час в Україну. Кожному гарантується також право на свободу думки і слова, на вільне виявлення своїх поглядів і переконань; право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово і в інший спосіб на свій вибір; кожен має право на свободу світогляду і віросповідання та ін.

Політичні права — можливості людини і громадянина брати участь у суспільному і державному житті, вносити пропозиції щодо поліпшення роботи державних органів, їх службових осіб та об’єднань громадян, критикувати недоліки в роботі, безпосередньо брати участь у різних об’єднаннях громадян. До цієї групи прав належать: право брати участь в управлінні державними і громадськими справами; користуватися рівним правом доступу до державної служби, а також служби в органах місцевого самоврядування; обговорювати і приймати закони та рішення загальнодержавного і місцевого значення, беручи участь у всеукраїнському та місцевих референдумах; направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до державних органів, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб; утворювати і брати участь у роботі об’єднань громадян (політичних партіях та громадських організаціях); збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації,
про проведення яких завчасно сповіщати органи виконавчої вл
ади чи органи місцевого самоврядування; вибирати і бути обраним у державні органи і в органи місцевого самоврядування, мати громадянство.

Економічні права — це такі можливості людини і громадянина, які характеризують участь у виробництві матеріальних благ. До них належать: право на приватну власність (індивідуальну і колективну); право на працю і вибір професії та роду трудової діяльності, можливість вибору роду занять і роботи за своїм покликанням; право на професійну підготовку і перепідготовку; право на справедливу оплату праці; право на страйк; право на відпочинок та ін.

Соціальні права — можливість людини і громадянина стосовно забезпечення належних соціальних умов життя. Це — право на охорону здоров’я; право на житло; право на матеріальне забезпечення в старості, в разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, втрати годувальника; право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (харчування, одяг, житло). Крім того, до цієї групи належить низка прав, які стосуються сімейного життя. Насамперед, це невтручання в сімейне життя, добровільне укладення шлюбу, рівні права та обов’язки у шлюбі і сім’ї,
право на державну охорону сім’ї, материнства, батьківства і д
итинства, право на рівність дітей незалежно від походження чи народження у шлюбі або поза шлюбом та ін.

Екологічні права — можливість людини і громадянина на безпечне екологічне середовище. Тобто це право на безпечне для життя і здоров’я довкілля, відшкодування завданої порушенням цього права шкоди тощо.

Культурні права — можливості доступу людини до духовних цінностей свого народу (нації) та всього людства. Це — право на освіту; право на користування досягненнями вітчизняної та світової культури; право на свободу наукової, технічної та художньої творчості; право на захист інтелектуальної власності; право на використання результатів інтелектуальної, творчої діяльності та ін.

Основні права нерозривно пов’язані з обов’язками громадян. Основний обов’язок — це встановлений Конституцією держави вид і міра необхідної обов’язкової поведінки громадянина. Для того щоб людина могла успішно реалізувати свої права, отримувати від суспільства певні матеріальні і духовні блага, вона повинна виконувати покладені на неї обов’язки віддавати суспільству свою працю, зусилля, піклуватись про державні та громадські справи.

Основні обов’язки громадян закріплює Конституція. Умовно їх можна класифікувати за групами. У сфері економічного і соціального життя в їх число входять обов’язки сплачувати податки і збори, подавати декларації про майновий стан і доходи, зберігати природу та охороняти її багатства. У галузі культурної діяльності громадяни несуть обов’язки з охорони історичних пам’ятників та інших культурних цінностей, повинні відшкодовувати завдані ними збитки.

До обов’язків у сфері суспільно-політичного життя входять обов’язки додержуватись Конституції і законів України, оберігати інтереси держави і сприяти зміцненню її могутності й авторитету; захищати Вітчизну, служити в Збройних Силах України, поважати національну гідність інших громадян. У галузі особистої та індивідуальної свободи до системи обов’язків громадян України входять обов’язки поважати права і законні інтереси інших осіб.

Звичайне закріплення прав і обов’язків людини у законодавчих актах, навіть у Конституції не може бути визнане достатнім без існування механізму реалізації своїх прав, який передбачає втілення їх у життя конкретною особою. Під таким механізмом слід розуміти всю сукупність різних гарантій і дій, відповідний процес, у результаті якого громадяни, що мають певне право, свободу чи обов’язок, реально досягають тих цілей, інтересів, благ, які передбачаються нормою Конституції. З викладеного випливає, що механізм реалізації прав, свобод і обов’язків людини і громадянина — це категорія, яка є надзвичайно масштабною у тому розумінні, що включає не тільки юридичні явища, але й політичні, економічні, ідеологічні тощо.

Механізм реалізації прав, свобод і обов’язків насамперед складається з гарантій їх забезпечення. Ці гарантії — відповідні умови й засоби, які сприяють реалізації кожною людиною і громадянином закріплених Конституцією України прав, свобод і обов’язків. Вони диференціюються на особисті, політичні, економічні, ідеологічні і юридичні.

Особисті гарантії — це власні можливості людини і громадянина щодо захисту своїх прав, свобод, законних інтересів і обов’язків. До них належать право на захист передбачених законом можливостей людини і громадянина в суді, в Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, в міжнародних судах чи відповідних міжнародних організаціях; право на відшкодування матеріальних і моральних збитків, заподіяних державними органами, органами місцевого самоврядування та їх посадовими особами; право знати свої права і обов’язки; право на правову допомогу; право не виконувати явно злочинні накази; право на індивідуальну юридичну відповідальність і тільки за провину, право відповідати тільки за діяння, що скоєні в часі і просторі дії нормативно-правового акта; право не нести відповідальності за відмову давати свідчення або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначене законом; право засудженого користуватися всіма правами людини і громадянина за винятком обмежень, визначених законом і встановлених вироком суду.

Під політичними гарантіями слід розуміти політичний плюралізм і свободу політичної діяльності, що не заборонена законодавством і передбачена ст. 15 Конституції України, реальне визнання народу єдиним джерелом влади і здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову відповідно до ст. 5 і 6 Конституції України, обмеження діяльності ультрарадикальних політичних організації (ст. 37) і т. ін.

Найголовнішими економічними гарантіями слід вважати конституційні положення про рівність усіх форм власності та їх захист державою (ст. 13), справедливість і неупередженість розподілу суспільного багатства (ст. 95), гарантування приватної власності (ст. 41) і т. д.

До ідеологічних гарантій у більшості випадків належать: ідеологічна багатоманітність суспільного життя; відсутність державної (обов’язкової) ідеології і цензури (ст. 15); забезпечення вільного розвитку мов (ст. 10); сприяння консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11) тощо.

Юридичні гарантії — це державно-правові засоби, які забезпечують здійснення та охорону прав, свобод і обов’язків людини і громадянина. Саме вони найбільшою мірою і складають механізм реалізації прав і свобод людини і громадянина, до якого входять:

1) юридичне закріплення гарантій прав і свобод. Так, Конституція України у ст. 21 закріпила, що права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними, а у ст. 22, що вони не можуть бути скасованими, а при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод;

2) створення широкої системи охорони й захисту державою прав і свобод, яка забезпечувала б їх реальне використання та надійний захист від будь-яких посягань. Це закріплене у конституційних положеннях про те, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом, кожен має право звертатися за захистом своїх прав до спеціально створеного для цього органу — Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, використовувати для цього всі національні засоби, а також звертатися до відповідних міжнародних судових установ чи до певних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст. 55). Упродовж цього, як установлюється у ст. 56, завдана матеріальна чи моральна шкода обов’язково відшкодовується і т. д.;

3) розвиток громадсько-політичної активності громадян, формування свідомого ставлення до використання прав і свобод, підвищення рівня правової культури. Першочерговим напрямом діяльності у цьому розумінні є необхідність навчити громадян України боронити і захищати свої права. Саме тому Конституція України надає право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Ст. 57 гарантує право знати свої права, свободи і обов’язки і вважає нечинними недоведені до відома населення закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки;

4) активізація діяльності об’єднань громадян, які сприяють охороні і захисту прав і свобод. Вказане положення зафіксоване у ст. 59 Конституції, яка проголошує, що кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безкоштовно. Для здійснення правової допомоги в Україні діє адвокатура. Безумовно, що функції захисту прав, свобод і обов’язків людини і громадянина покладаються не тільки на адвокатуру. Відповідні повноваження у цій сфері мають органи прокуратури, суду, СБУ, внутрішніх справ і т. д. З формуванням в Україні громадянського суспільства збільшується кількість недержавних правозахисних органів, якісно поліпшується їх діяльність;

5) державний і громадський контроль за станом забезпечення прав, свобод і обов’язків. Державний контроль у вказаній сфері покладається майже на всі державні органи. Так, відповідно до ст. 102 Конституції Президент України проголошується гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина, а ст. 116 Конституції вказує, що Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Громадський контроль може здійснюватись політичними партіями, об’єднаннями громадян, засобами масової інформації, органами місцевого самоврядування.

§ 5. Народовладдя в Україні

та форми його здійснення

Як зазначалось, народ України є носієм суверенітету та єдиним джерелом влади, здійснює владу прямо і через представницькі (виборні) органи. Безпосередня демократія здійснюється шляхом прямого волевиявлення народу. Існує багато форм безпосередньої демократії, але ст. 69 Конституції прямо закріплює лише дві — вибори і референдум.

Найдавнішою і найпоширенішою формою безпосередньої демократії, а також обов’язковим атрибутом представницької демократії є вибори. Цю форму безпосередньої демократії можна визначити як процедуру формування державного органу або надання повноважень посадовій особі, що здійснюється шляхом голосування уповноважених осіб за умови, що на кожний отриманий таким чином мандат можуть претендувати в установленому порядку два чи більше кандидати7. Залежно від органу, який обирається на виборах, вони бувають парламентські (тобто вибори народних депутатів України), президентські, вибори до Верховної Ради Автономної Республіки Крим, вибори депутатів місцевих рад, сільських, селищних, міських голів.

Враховуючи підстави проведення виборів, вони поділяються на чергові, позачергові (дострокові), проміжні (наприклад, замість народного депутата, який достроково припинив свої повноваження), повторні (у разі, якщо вибори були визнані недійсними або такими, що не відбулися).

Залежно від територіальних меж проведення вибори бувають загальнонаціональні та місцеві.

Виборче право у теорії конституціоналізму розглядається в об’єктивному і суб’єктивному аспектах.

Об’єктивне виборче право — це сукупність норм права, які регламентують порядок формування представницьких органів держави і органів місцевого самоврядування. Основними правовими джерелами, де сконцентровані відповідні норми, є Конституція України, Закони України «Про вибори народних депутатів України» від 18.10.01, «Про вибори Президента України» від 05.03.99, «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 14.01.98, «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим» від 12.02.98, «Про особливості участі громадян
України з числа депортованих з Криму у виборах депутатів місц
евих Рад в Автономній Республіці Крим» від 06.04.95, «Про Центральну виборчу комісію» від 17.12.97, норми законодавчих актів інших галузей права (наприклад, норми ст.ст. 157—160 Кримінального кодексу України, які передбачають відповідальність за порушення виборчих прав громадян), рішення Конституційного суду України щодо тлумачення виборчого законодавства, рішення Центральної виборчої комісії, а також міжнародні договори.

Суб’єктивне виборче право — це закріплене у ст. 38 Конституції і гарантоване державою право громадян України обирати (активне виборче право) і бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (пасивне виборче право). Суб’єктивне виборче право може бути здійснене належним чином лише за умови визнання і дотримання головних принципів, покладених в його основу. До них належать:

— принцип вільних виборів, який полягає у добровільності участі громадян України у виборах. Ніхто не може бути примушений до участі чи неучасті у виборах. Ухилення громадян від участі у виборах називається абсентеїзмом;

— принцип загальності, відповідно до якого право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення 18 років (ст. 70 Конституції). Будь-які прямі або непрямі привілеї або обмеження виборчих прав громадян України за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками, крім передбачених Конституцією України та Законами, забороняються. Має право голосу на загальнонаціональних виборах громадянин України, який проживає або перебуває за межами України на законних підставах. Не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними. Право голосу на місцевих виборах мають лише громадяни, які проживають на території відповідних адміністративно-територіальних одиниць. Крім того, встановлюються певні обмеження щодо пасивного виборчого права. Насамперед, це віковий ценз (досягнення на момент виборів 21 року кандидатом у народні депутати і 35 років кандидатом у Президенти України), ценз осідлості (проживання в Україні перед днем виборів 5 років кандидатом у народні депутати України і 10 років кандидатом у Президенти України). Окрім того, можуть встановлюватись й інші обмеження або вимоги (наприклад, не можуть бути висунуті претендентами на кандидати у Президенти України громадяни, які перебувають у місцях позбавлення волі або мають судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку);

— принцип рівного виборчого права, згідно з яким кожний виборець має рівну кількість голосів з іншими виборцями;

— принцип прямого виборчого права, який ґрунтується на положенні про те, що виборні особи (тобто ті особи, які користуються пасивним виборчим правом) обираються безпосередньо виборцями. У деяких країнах (наприклад, вибори президента США) застосовується непряме виборче право, коли виборці формують колегію виборців, яка вже безпосередньо визначає, хто буде обіймати виборні посади;

— принцип таємного виборчого права, відповідно до якого контроль за волевиявленням виборців забороняється, що передбачає цілу низку заходів, як-то порядок утворення виборчих дільниць, участь спостерігачів, форма бюлетеня, відповідний порядок голосування;

— принцип особистого виборчого права полягає в тому, що кожен виборець бере участь у виборах особисто, і це право не може бути передане ним іншій особі;

— принцип свободи агітації, причому як «за», так і «проти» того чи іншого кандидата.

Вибори відбуваються з дотриманням певної процедури, яка передбачає наявність різноманітних складових. Одним з таких елементів виступає порядок формування виборчих округів, які за законодавством України можуть бути одномандатними (від одного округу обирається один представник) та загальнонаціональним (коли кандидат (кандидати) шукають підтримку у населення всієї країни (наприклад, вибори Президента).

Принцип організації виборчих округів у поєднанні з порядком визначення результатів виборів, встановлені в об’єктивному виборчому праві, носить назву виборчої системи. Існує три основних види виборчих систем — мажоритарна, пропорційна, змішана, які, в свою чергу, також поділяються на підвиди.

За мажоритарної системи територія (країна, область, місто), якщо її населення представлятиме колегіальний орган, розподіляється на приблизно рівні частини такої кількості, скільки осіб формує колегіальний орган, який обирається. Відповідно переможець визначається у кожній такій частині, а перемагає той кандидат, який отримує більшість голосів виборців. Але більшість може бути відносною (тобто потрібно отримати більше, ніж інші кандидати) та абсолютною (необхідна підтримка більше, ніж половини осіб, які взяли участь у виборах).

При застосуванні пропорційної системи, яка використовується лише для формування колегіального органу, відбувається розподіл мандатів між партіями або їх блоками, які уособлені в списках кандидатів, що їх представляють, залежно від отриманої кількості голосів. Ця система дає можливість активніше брати участь саме політичним партіям як одному з основних елементів демократичного, громадянського суспільства.

Змішана система полягає у поєднанні елементів мажоритарної і пропорційної систем. Якраз за такою системою відбувалися вибори до Верховної Ради України 2002 року. Це знайшло своє відображення в одночасному обранні 225 депутатів за пропорційною системою у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків політичних партій (право на участь у розподілі депутатських мандатів набувають кандидати у народні депутати, включені до виборчих списків партій або блоків партій, що отримали 4 і більше відсотків голосів виборців, які взяли участь у голосуванні), а також 225 народних депутатів, що обираються за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах.

Інші вибори в Україні відбуваються за різноманітними системами. Так, усі депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутати сільських, селищних, міських, районних у місті рад обираються в одномандатних округах із застосуванням мажоритарної системи відносної більшості. У той же час Президент України обирається у загальнонаціональному окрузі із мажоритарною системою абсолютної більшості. А от вибори сільського (селищного, міського) голови проводяться за мажоритарною виборчою системою відносної більшості по єдиному одномандатному виборчому округу, межі якого збігаються з межами села, селища, міста.

Потрібно наголосити, що виборча система безпосередньо встановлюється не в Конституції, а в законах України, а тому це питання постійно дискутується в нашій державі і може зазнавати законодавчих змін.

Виборча процедура (процес) досить розтягнута у часі і не може зводитись лише до процесу голосування. Виборчий процесце нормативно врегульована діяльність суб’єктів виборів, пов’язана з їх підготовкою і проведенням (тобто здійсненням виборчих процедур). Така законодавчо врегульована діяльність складається з кількох стадій: складання списків виборців; призначення виборів; утворення виборчих округів і виборчих дільниць; утворення виборчих комісій; висування і реєстрація кандидатів; проведення передвиборної агітації; голосування; підрахунок голосів виборців, встановлення підсумків голосування і результатів виборів та оприлюднення результатів; реєстрація обраних осіб.

Другою за поширеністю формою безпосередньої демократії є референдум, який являє собою спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів України, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення. Референдум, що проводиться, як і вибори, шляхом голосування, відрізняється від останніх об’єктом і метою виборців. Об’єктом на виборах є кандидат або список кандидатів, а об’єктом референдуму — певне питання або нормативно-правовий акт. Метою виборів виступає обрання свого представника, а метою референдуму — прийняття відповідного рішення. Іноді для позначення цієї форми волевиявлення народу використовують термін «плебісцит», що, як правило, проводиться з територіальних питань.

За юридичною силою прийнятого рішення референдуми поділяються на консультативні (проводиться з’ясування позиції виборців) та імперативні (мають обов’язковий і остаточний характер для державних органів і посадових осіб). За територією проведення вони можуть бути всеукраїнські, референдуми Республіки Крим та місцеві (в межах адміністративно-територіальних одиниць). За способом проведення бувають обов’язкові (з питань, які можуть бути вирішені виключно референдумом) та факультативні (з питань, які можуть бути вирішені й іншими шляхами).

Відповідно до ст. 74 Конституції проведення референдуму не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії. Проведення референдумів в Україні регламентується Законом України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 03.07.91.

Всеукраїнський референдум може призначатися Верховною Радою України (обов’язково з приводу зміни території за ст. 73 Конституції), Президентом України (про внесення змін до розділів І, ІІ, ХІІІ Конституції за ст. 156 Конституції). Також всеукраїнський референдум проголошується Президентом України за народною ініціативою на вимогу не менш як 3 млн громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у 2/3 областей і не менш як по 100 тис. підписів у кожній області.

Місцевий референдум є формою вирішення територіальною громадою питань місцевого значення шляхом прямого волевиявлення. Предметом місцевого референдуму може відбутися будь-яке питання, віднесене до відання місцевого самоврядування і не віднесене законом до відання органів державної влади. Рішення, прийняті місцевим референдумом, є обов’язковими для виконання на відповідній території.

Проведення нового всеукраїнського референдуму з питань, що вже виносились на референдум, може бути не раніше ніж через 5 років, а місцевого — не раніше ніж через рік від дня проведення референдуму з цього питання.

У сучасній українській історії було проведено два всеукраїнські референдуми — 1 грудня 1991 р., на якому була зафіксована підтримка народом України Акта проголошення незалежності, а також 16 квітня 2000 р., на якому населення нашої держави висловилося за зміни у структурі, порядку діяльності законодавчого органу держави, а також у розширенні повноважень глави держави.

§ 6. Система органів державної влади України

Одним з головних завдань будь-якої конституції є регулювання способів здійснення державної влади. Втім, важливо розрізняти державну владу і владу політичну. Перша, якщо її взяти в цілому, завжди має політичний характер. У той же час політична влада не завжди є державною (наприклад, повстанці, які захопили частину країни, здійснюють політичну, але не державну владу). З одного боку, публічна політична влада — це влада народу, класу, соціального прошарку8. Вона може передувати державній владі. З іншого боку, державна влада є головним способом реалізації політичної влади народу в державних формах, державними засобами і методами.

Характеризуючи державну владу, потрібно виокремити кілька основних складових. Насамперед це положення про джерело державної влади, її характер, а також про її соціальних носіїв і суб’єктів. У більшості країн, у тому числі в Україні, таким суб’єктом виступає народ (у деяких конституціях таким носієм виступав трудовий народ або певні класи, в абсолютних та теократичних монархіях — монарх або Аллах).

Принциповим питанням здійснення державної влади є положення про її мету і принципові напрями діяльності, що трансформувалось від загальної і короткої декларації про благо народу в історично перших конституційних актах до конкретних розширених декларацій. В Україні у ст. 3 найвищою соціальною цінністю визначено людину, її права і свободи. Саме ці права і свободи та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Наступними є положення про структуру державної влади, які зумовлені загальним концептуальним підходом до типу політичної системи. За умов демократії основні закони закріплюють принцип розподілу влад (згідно із ст. 6 Конституції державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову). Конституції деяких країн світу виходять з принципу жорсткої єдності державної влади.

Не останню роль відіграють положення про систему органів, що здійснюють державну владу. Насамперед, це конкретні розділи, які стосуються органів законодавчої, виконавчої, судової влади, прокуратури в Конституції України. Встановлена конституцією система взаємовідносин органів, що здійснюють державну владу, зумовлена багатьма факторами: існуючою формою правління, способом територіально-політичного устрою країни, структурою влади і т. ін.

Конституціоналісти демократичних країн вважають, що державна влада здійснюється насамперед центральними органами (голова держави, парламент, уряд) та їх уповноваженими на місцях, що призначаються з центру (губернатори, префекти
і т. ін.), а також судами (судова влада). Щодо місцевих пре
дставницьких органів, мерів міст й общин, що обираються населенням, то вони розглядаються як органи місцевого самоврядування.

Інший підхід був притаманний країнам колишнього соціалістичного табору, до яких належав СРСР і відповідно й Україна. Органи державної влади тут в конституційно-правовому розумінні — це виключно представницькі органи всіх рівнів. Тобто, будь-який тип рад, у тому числі селищна, розглядається як орган державної влади. Інші органи, в тому числі уряд, характеризуються як органи державного управління, правосуддя, прокуратури тощо, але не влади.

У країнах, де іслам проголошений офіційною ідеологією, основою духовно-державного єдиновладдя є поєднання в одній особі глави держави та вищої духовної особи країни.

В Україні останнім часом відбулася трансформація у побудові державної влади від соціалістичного до ліберального типу. Саме Конституція України 1996 р. закріпила нині діючу систему, яку ми і розглянемо.

Основоположним принципом побудови державної влади в Україні є її поділ на законодавчу, виконавчу і судову гілки.

Теорія поділу влад була сформульована в працях Дж.Локка і Ш.-Л. Монтескьє. Втілення цих принципів пов’язане з боротьбою буржуазії проти всевладдя монархії (країни Європи) та незалежності від метрополії (США).

У цілісній системі вищих органів влади держави при режимі демократії кожний вищий орган має певну частку відносної самостійності стосовно один до одного, а міра цієї відносної самостійності є мірою демократизму всієї політичної системи в цілому9. Потрібно зазначити, що в державі існує єдина державна влада, яка має одне джерело формування (народ), єдину мету існування і напрями діяльності. Історично єдність державної влади персоніфікувалась з одноособовим керівником (наприклад, монархом) або трактувалась як така, що належить одному суб’єктові — народу. У той же час це не заважає існуванню організаційно-правового поділу гілок влади. Тож, коли йдеться про поділ на три гілки влади, мається на увазі не множинність різних влад у державі, а розподіл для її здійснення як єдиної державної влади на функціональні гілки з системою їх органів10.

Відповідно законодавча, виконавча і судова гілки влади мають свої специфічні повноваження у загальному державному механізмі, які здійснюються особливими для кожної гілки способами. Але це не означає їх повної автономності у своїй діяльності. Вони постійно взаємодіють, взаємодоповнюють одна одну в процесі реалізації генеральної функції держави. Крім того, органи однієї гілки влади можуть використовувати певні способи діяльності, притаманні органам інших гілок. Наприклад, парламент має певні судові функції (процедура імпічменту). Законодавчу функцію можуть у певних випадках здійснювати органи виконавчої влади (Декрети Кабінету Міністрів України 1993 р.) або Президент (укази в економічній сфері, що видавались на підставі Перехідних положень Конституції). Судова влада втручається у законодавчу сферу, визнаючи неконституційними ті чи інші положення нормативно-правових актів.

Крім того, існування кількох гілок влади призводить до існування певних суперечок між ними, пов’язаних з розподілом владних повноважень та їх концентрацією. З метою недопущення
узурпації влади, забороненої ст. 5 Конституції, створюється так звана система стримувань і противаг. Ця система в Україні ґру
нтується на таких основах: існування різних суб’єктів, що беруть участь у формуванні органів (законодавчу владу — народ, виконавчу владу і судову — Президент і парламент); органи, які входять до різних гілок влади, мають різні строки повноважень; органи, що належать до різних гілок влади, мають певні повноваження щодо нейтралізації негативних дій органів іншої гілки — право вето і право розпуску парламенту, що має Президент, вираз недовіри Кабінету Міністрів та проведення процедури імпічменту з боку Верховної Ради та ін. Поділ на три основні гілки влади не є аксіомою. Наприкінці 80-х років у деяких країнах Латинської Америки (наприклад, Нікарагуа) була визначена четверта гілка — виборча. Також науковці виокремлюють поряд з цим установчу владу, яка бере участь у розробці і затвердженні конституції.

Окрім принципу розподілу влад, в основі системи державних органів України лежать й інші принципи, до яких належать: принцип законності, закріплений у ст. 19 Конституції, який полягає в тому, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; принцип участі громадян в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, реалізуючи право вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, закріплений у ст. 38 Конституції.

Але уособленням державної влади взагалі та її гілок є конкретні органи та їх посадові особи.

Як відомо, орган держави — це певна державна інституція, яка засновується державою, утворюється нею в установленому порядку і діє за її уповноваженням11.

Державний орган представляє державу як всередині країни, так і ззовні. Залежно від власного правового статусу кожний з державних органів здійснює притаманні йому завдання та функції держави. Для здійснення власних завдань і функцій держава наділяє державні органи державно-владними повноваженнями, які закріплюються в окремому нормативно-правовому акті.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України. Наша держава має однопалатний парламент, який є колегіальним органом і має конституційний склад — 450 народних депутатів України. Термін повноважень Верховної Ради України — 4 роки. Її повноваження припиняються у день відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання.

Порядок виборів до Верховної Ради визначається Законом України «Про вибори народних депутатів України» від 18.10.01. Народним депутатом України може бути громадянин України, який на день виборів досяг 21 року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх 5 років. Але діють і певні обмеження, насамперед балотуватись на цю посаду не можуть громадяни, які мають судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законодавством порядку. Вибори здійснюється за змішаною (пропорційно-мажоритарною) системою.

Вибори народних депутатів України бувають чергові, повторні, проміжні та позачергові. Чергові вибори до Верховної Ради України відбуваються в останню неділю березня четвертого року повноважень Верховної Ради України. Позачергові вибори призначаються Президентом України і проводяться в період 60 днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень парламенту України. Верховна Рада України є повноважною за умови обрання не менш як 2/3 від її конституційного складу (тобто 300 депутатів).

Права, обов’язки і відповідальність народного депутата України визначаються Законом України «Про статус народного депутата України» від 27.11.92 в редакції Закону від 22.03.01.

Народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній основі і не можуть мати іншого представницького мандата чи бути на державній службі. Повноваження народних депутатів України починаються з моменту складення присяги, а припиняються одночасно із закінченням повноважень Верховної Ради України.

Повноваження народного депутата України припиняються достроково у разі складення повноважень за його особистою заявою; набуття законної сили обвинувальним вироком щодо нього; визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім; припинення його громадянства або виїзду на постійне проживання за межі України; смерті. У разі невиконання вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності повноваження народного депутата України припиняються достроково на підставі закону за рішенням суду.

Народні депутати України користуються депутатською недоторканістю, яка полягає у тому, що вони не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп, а також не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані.

Для здійснення своїх функцій Верховна Рада України наділена повноваженнями, викладеними у ст.ст. 85, 92 Конституції.

Для реалізації законодавчої функції парламент наділений повноваженнями щодо прийняття законів, причому ст. 92 Конституції передбачає низку питань, які визначаються і встановлюються виключно законами. Крім того, законодавча функція знаходить відображення у можливості внесення змін до Конституції України, призначення всеукраїнського референдуму з питань про зміну території України, визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля, надання згоди на обов’язковість міжнародних договорів України та денонсації (відміни) міжна-
р
одних договорів України.

Для реалізації установчої функції Верховна Рада наділена повноваженнями, які визначають участь парламенту України у формуванні органів державної влади та обрання посадових осіб. Насамперед це повноваження щодо: призначення виборів (Президента України, позачергових виборів до Верховної Ради Автономної Республіки Крим, чергових і позачергових виборів до органів місцевого самоврядування); надання згоди на призначення Президентом Прем’єр-міністра, голови Антимонопольного комітету України, голови Фонду державного майна України, голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України, Генерального прокурора України; призначення відповідних посадових осіб (голови та інших членів Рахункової палати, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, половини складу Ради Національного банку України, половини складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, третини складу Конституційного Суду України) або за поданням Президента (голови Національного банку України, членів Центральної виборчої комісії), а також обрання суддів безстроково.

Для реалізації контрольної функції парламент наділений повноваженнями, пов’язаними із здійсненням парламентського контролю у межах, визначених Конституцією. Насамперед це — заслуховування щорічних і позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України, усунення Президента з поста в порядку особливої процедури (імпічменту), здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України, розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України. Відповідно до ст. 87 Конституції Верховна Рада України за пропозицією не менш як 1/3 народних депутатів України від її конституційного складу може розглянути питання про відповідальність уряду та прийняти резолюцію недовіри йому більшістю від конституційного складу Верховної Ради. Наслідком прийняття такої резолюції є відставка Уряду. До інших повноважень у цій сфері належать можливість дострокового припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим за наявності висновку Конституційного Суду України про порушення нею Конституції України або законів України. Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

Окрім того, Верховна Рада здійснює контроль за виконанням Державного бюджету України, а також приймає рішення щодо звіту про його виконання, затверджує рішення про надання Україною позик та економічної допомоги іноземним державам і міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснює контроль за їх використанням. Від імені Верховної Ради України контроль за використанням коштів Державного бюджету України здійснює Рахункова палата, правовий статус якої зазначено у ст. 98 Конституції та Законі України «Про Рахункову палату» від 11.07.96.

До того ж,  кожен народний депутат України згідно із ст. 86 Конституції має право звернутися із запитом до органів Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності. Керівники суб’єктів, до яких були направлені запити, зобов’язані повідомити народного депутата України про результати розгляду його запиту.

Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Він призначається строком на 5 років і ним може бути громадянин України, який на день обрання досяг 40 років, володіє державною мовою, має високі моральні якості, досвід правозахисної діяльності та протягом останніх п’яти років проживає в Україні. Правовий статус цієї посадової особи визначається ст. 101 Конституції та Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23.12.97.

Крім того, Верховній раді України притаманна бюджетна функція, реалізація якої полягає у затвердженні Верховною Радою Державного бюджету України та внесення змін до нього. Ст. 95 Конституції передбачає, що виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків. Державний бюджет України затверджується щорічно Верховною Радою України на період з 1 січня по 31 грудня, а за особливих обставин — на інший період. Кабінет Міністрів України не пізніше 15 вересня кожного року подає до Верховної Ради України проект закону про Державний бюджет України на наступний рік. Разом із проектом закону подається доповідь про хід виконання Державного бюджету України поточного року.

Також парламент наділений повноваженнями в галузі зовнішньої політики, оборони та безпеки, які знаходять відображення у праві оголошення за поданням Президента України стану війни й укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України, затвердження загальної структури, чисельності, визначення функцій Збройних Сил України, Служби безпеки України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також Міністерства внутрішніх справ України, схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України, затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента України указів про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію, оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації.

Верховна Рада України виконує й інші повноваження, до яких належать деякі повноваження щодо: самоорганізації (призначення на посаду та звільнення з посади посадових осіб Верховної Ради, керівника свого апарату, затвердження кошторису Верховної Ради України та структури її апарату); утворення і ліквідація районів, встановлення і зміни меж районів і міст, віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування і перейменування населених пунктів і районів; затвердження переліку об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, визначення правових засад вилучення об’єктів права приватної власності.

Юридичною формою реалізації повноважень Верховної Ради є її акти. Насамперед це — закони. Також до актів належать постанови, заяви, звернення, декларації. Для прийняття цих нормативних актів потрібно, щоб їх підтримала більшість від конституційного складу парламенту. Як уже зазначалось, ст. 92 Конституції передбачає цілу низку питань, які визначаються або встановлюються виключно законами. Це найважливіші елементи суспільного і державного життя України, насамперед права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов’язки громадянина, правосуб’єктність громадян, правовий режим власності, засади утворення і діяльності політичних партій, інших об’єднань громадян, засобів масової інформації; організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організації державної статистики та інформатики, територіальний устрій України та багато інших.

У той же час діяльність, пов’язана зі створенням і прийняттям нових законів або їх зміною, проводиться із дотриманням певної процедури, яка називається законодавчим процесом.

Першим етапом законодавчого процесу є внесення законопроекту суб’єктами законодавчої ініціативи на розгляд Верховної Ради. Цим правом наділені Президент України, народні депутати України, Кабінет Міністрів України і Національний банк України.

Прийнятий до розгляду законопроект спочатку обговорюється в комітетах парламенту. Після цього законопроект проходить три читання безпосередньо на пленарних засіданнях Верховної Ради. При цьому під час першого читання законопроект обговорюється і схвалюється в цілому, під час другого — розглядається і схвалюється постатейно, під час третього — парламентарі можуть остаточно прийняти закон шляхом подачі не менше 226 голосів. Після цього закон підписує Голова Верховної Ради України і невідкладно направляє його Президентові України.

Президент України протягом 15 днів після отримання закону може його або підписати, беручи до виконання, та офіційно оприлюднюти, або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду. У разі, якщо Президент України протягом встановленого строку не повернув закон для повторного розгляду, закон вважається схваленим Президентом України.

Якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою України не менш як 2/3 від її конституційного складу, Президент України зобов’язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом 10 днів.

Закон набирає чинності через 10 днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено у самому акті, але не раніше дня його опублікування.

Як колегіальний орган парламент має свою структуру. Так, Верховна Рада України обирає зі свого складу Голову Верховної Ради України та його Першого заступника і заступника.

Голова Верховної Ради обирається Верховною Радою на строк її повноважень і веде засідання парламенту, організовує підготовку питань до розгляду на цих засіданнях, підписує акти, прийняті Верховною Радою України, представляє парламент у зносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав, організовує роботу апарату Верховної Ради України.

Для здійснення законопроектної роботи, підготовки і попереднього розгляду питань, які віднесені до повноважень Верховної Ради України, у парламенті з числа депутатів створюються профільні комітети, які діють на постійній основі. Перелік комітетів, функціональна спрямованість їх діяльності визначаються самою Верховною Радою України з урахуванням важливості проблем державного, господарського, соціально-культурного будівництва, а також інших факторів об’єктивного характеру (наприклад, Комітет з питань правової політики, Комітет з питань фінансів і банківської діяльності, Комітет з питань промислової політики і підприємництва та інші — всього 2). Правовий статус цих структурних підрозділів визначені у Регламенті Верховної Ради та Законі України «Про комітети Верховної Ради України» від 04.04.95.

Верховна Рада може створювати, коли визнає за необхідне, тимчасові спеціальні комісії для розробки, попереднього розгляду, доопрацювання проектів законів та інших актів, вивчення чи дослідження питань, віднесених до її компетенції.

Верховна Рада України у разі необхідності для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес, може створювати тимчасові слідчі комісії. Для цього потрібно, щоб за таке рішення проголосувала не менш як 1/3 від конституційного складу Верховної Ради України. Варто зазначити, що висновки і пропозиції тимчасових слідчих комісій не є вирішальними для слідства і суду.

Для забезпечення відстоювання своїх політичних та інших інтересів народні депутати можуть створювати депутатські групи (фракції), але за умови, що до складу кожної з них входить не менше 14 народних обранців. Депутат не може входити до складу більше ніж однієї зареєстрованої депутатської групи (фракції), хоча це і не є, на відміну від членства у певному комітеті, його обов’язком. Голова Верховної Ради України і його заступники не входять до складу жодної депутатської групи (фракції).

Організаційну, технічну та іншу діяльність Верховної Ради України та її органів, народних депутатів України, зареєстрованих депутатських груп (фракцій) забезпечують Секретаріат Верховної Ради та Управління справами. Ці допоміжні органи складають апарат Верховної Ради України, в якому працює технічний персонал. Окрім того, з метою налагодження ефективної роботи парламенту функціонують Інститут законодавства Верховної Ради, Видавництво Верховної Ради. Офіційними друкованими органами парламенту є газета «Голос України» і журнал «Віче».

Організаційно-правовою формою діяльності Верховної Ради України є сесія, яка складається з пленарних засідань, роботи депутатів у комітетах та безпосередньо з виборцями.

За Регламентом сесії можуть бути чергові (починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року), позачергові (скликаються Головою Верховної Ради України на вимогу не менше ніж 1/3 народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України або на вимогу Президента України), надзвичайні (у разі введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні Верховна Рада України збирається у дводенний строк без скликання).

Верховна Рада України збирається на першу сесію не пізніше ніж на 30-й день після офіційного оголошення результатів виборів. У той же час Конституцією передбачено спеціальні можливості Президента України щодо дострокового припинення повноважень парламенту. Це можливе, якщо протягом 30 днів однієї чергової сесії парламенту пленарні засідання не можуть розпочатися. Повноваження Верховної Ради України не можуть бути достроково припинені в останні 6 місяців строку повноважень Президента України.

Порядок роботи Верховної Ради України встановлюється Конституцією України та Законом про регламент Верховної Ради України (нині діє регламент, затверджений постановою Верховної Ради України від 27.07.94 з подальшими змінами).

Наступною складовою механізму державної влади України є глава держави — Президент України. Інститут глави держави зустрічається практично у всіх країнах. Статус глави держави залежить від форми державного правління, прийнятої в тій чи іншій країні, і багато в чому зумовлений існуючим політичним режимом. В одних він є главою держави і очолює виконавчу владу (Білорусь, Узбекистан), в інших — лише главою держави (Іспанія, Росія, Болгарія). Іноді місце президента серед інших органів державної влади не визначається взагалі (Франція, ФРН). В Україні пост Президента був започаткований з прийняттям Закону України «Про заснування поста Президента Української РСР...» від 03.07.91. Спочатку Президент був найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади, а у 1995 р. з укладенням Конституційного Договору між Верховною Радою України і Президентом України «Про основні засади організації функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» Президент дістав статус глави держави і глави виконавчої влади.

З прийняттям Конституції 1996 р. за Президентом України був закріплений статус глави держави, який виступає від її імені. Це знаходить відображення у тому, що Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Президент не входить безпосередньо до жодної з гілок влади, гарантує єдність державної влади в умовах її поділу, узгоджене функціонування та взаємодію органів державної влади, що забезпечується наявністю як у сфері виконавчої, так і відповідно законодавчої та судової гілок влади12. Термін повноважень Президента в Україні становить 5 років. Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд.

Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю жовтня п’ятого року повноважень Президента України. Особа, яка претендує на посаду Президента, повинна: бути громадянином України; досягти на момент виборів 35 років; мати право голосу; проживати в Україні протягом 10 останніх перед днем виборів років; володіти державною мовою. Порядок обрання Президента України визначається Законом України «Про вибори Президента України» від 05.03.99.

Новообраний Президент України вступає на пост з моменту складення присяги народові, до якої він приводиться Головою Конституційного Суду України на урочистому засіданні Верховної Ради України. Ця процедура повинна відбутися не пізніше ніж через 30 днів після офіційного оголошення Центральною виборчою комісією результатів виборів.

Президент України виконує свої повноваження до вступу на пост новообраного Президента України. Повноваження Президента України припиняються достроково у разі відставки, яка полягає у добровільному проголошенні Президентом особистої заяви про складення з себе повноважень на засіданні Верховної Ради України (ст. 109 Конституції); неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я, яке має бути встановлено на засіданні Верховної Ради України і підтверджено рішенням, прийнятим більше ніж 225 депутатами на підставі письмового подання Верховного Суду України — за зверненням Верховної Ради України, і медичного висновку (ст. 110 Конституції); усунення з поста в порядку імпічменту у разі вчинення Президентом державної зради або іншого злочину; смерті.

Згідно із ст. 111 Конституції питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту ініціюється більшістю від конституційного складу Верховної Ради України. Для проведення розслідування Верховна Рада України створює спеціальну тимчасову слідчу комісію, висновки і пропозиції якої розглядаються на засіданні Верховної Ради України. За наявності підстав Верховна Рада України не менш як 2/3 від її конституційного складу приймає рішення про звинувачення Президента України. Рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту приймається Верховною Радою України не менш як 3/4 від її конституційного складу після перевірки справи Конституційним Судом України і отримання його висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент та отримання висновку Верховного Суду України про те, що діяння, в яких звинувачується Президент України, містять ознаки державної зради або іншого злочину.

У разі дострокового припинення повноважень Президента України його обов’язки на період до обрання і вступу на пост нового Президента виконує Прем’єр-міністр України.

Центральним елементом правового статусу Президента України є його повноваження, тобто конкретні права та обов’язки з питань, що віднесені до його компетенції. Повноваження Президента, які переважно згруповані у ст. 106 Конституції, розподіляються на:

— представницькі, до яких належать представлення держави в міжнародних відносинах, здійснення керівництва зовнішньополітичною діяльністю держави, ведення переговорів та укладення міжнародних договорів України, вирішення питання про визнання іноземних держав, призначення та звільнення глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях, прийом вірчих і відкличних грамот дипломатичних представників іноземних держав. Представляючи державу у внутрішніх відносинах, Президент забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави, звертається з посланнями до народу та з щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

— повноваження у сфері законодавчої влади полягають у призначенні всеукраїнського референдуму щодо змін Конституції України, проголошенні всеукраїнського референдуму за народною ініціативою, призначенні позачергових виборів до Верховної Ради України, у можливості припинення повноважень Верховної Ради України, якщо протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися. Президент також має право законодавчої ініціативи, підписує закони, прийняті Верховною Радою України, має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів з подальшим поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України;

— повноваження у сфері виконавчої влади знаходять своє відображення у можливості призначення за згодою Верховної Ради України Прем’єр-міністра України; припиненні повноваження Прем’єр-міністра України та прийняття рішення про його відставку, у призначенні за поданням Прем’єр-міністра України та припиненні повноважень членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій; у призначенні на посади та звільненні з посад за згодою Верховної Ради України голови Антимонопольного комітету України, голови Фонду державного майна України, голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України. Президент має право скасовувати акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим, утворювати, реорганізовувати та ліквідовувати за поданням Прем’єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади;

— повноваження у сфері судової влади полягають у призначенні третини складу Конституційного Суду України; утворенні судів; призначенні вперше на посаду професійного судді строком на 5 років. Президент також має право здійснювати помилування;

— установчі повноваження щодо інших державних органів і посадових осіб полягають у тому, що Президент призначає за згодою Верховної Ради України Генерального прокурора України та звільняє його з посади; призначає половину складу Ради Національного банку України; призначає половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;

— повноваження у сфері національної безпеки і оборони полягають у тому, що Президент є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України, призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань, здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави, вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та приймає рішення про використання Збройних Сил України у разі збройної агресії проти України; приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України; приймає у разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України.

Окремо у цьому зв’язку потрібно підкреслити те, що Президент очолює координаційний орган з питань національної безпеки і оборони — Раду національної безпеки і оборони України. Персональний склад Ради формує безпосередньо Президент. До складу Ради за посадою входять Прем’єр-міністр України, міністр оборони України, голова Служби безпеки України, міністр внутрішніх справ України, міністр закордонних справ України. Повноваження та порядок діяльності цього органу визначаються Законом України «Про Раду національної безпеки і оборони України» від 05.03.98.

До інших повноважень Президента належать присвоєння вищих військових звань, вищих дипломатичних рангів та інших вищих спеціальних звань і класних чинів, нагородження державними нагородами, встановлення президентських відзнак та нагородження ними, приймання рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, про надання притулку в Україні.

Свої повноваження Президент України не може передавати іншим особам або органам. Для реалізації цих повноважень Президент має право створювати у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби. Особливе значення сьогодні набула Адміністрація Президента, яка згідно з Указом Президента України 19.02.97, яким було затверджене Положення про цей орган, є постійно діючим органом, що утворюється Президентом України відповідно до Конституції України для забезпечення здійснення ним своїх повноважень як глави держави. Основними завданнями Адміністрації є організаційне, правове, консультативне, інформаційне, експертно-аналітичне та інше забезпечення діяльності Президента. Структура Адміністрації Президента визначається згідно з Указом Президента від 29.12.99 з подальшими змінами.

Окрім того, при Президенті створені і діють інші консультативно-дорадчі органи, серед яких, наприклад, Рада регіонів та Координаційний комітет по боротьбі із корупцією та організованою злочинністю.

З метою сприяння виконанню в Автономній Республіці Крим повноважень, покладених на Президента України, в цьому регіоні Президентом України утворюється і безпосередньо йому підпорядковується спеціальний державний орган — Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим, яке очолює Постійний представник Президента України в Автономній Республіці Крим. Правовий статус цього органу визначається в Законі України «Про Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим» від 02.03.00.

Втілення в юридичну форму рішень Президента України здійснюється через видання указів і розпоряджень, які є обов’язковими до виконання на всій території України. Певні акти Президента, видані в межах деяких повноважень, визначених у ч. 1, 4 ст. 106 Конституції проходять так звану процедуру контрасигнації, тобто скріплення його підписами Прем’єр-міністра України і міністра, відповідального за акт та його виконання.

Відносно самостійною формою єдиної державної влади України є виконавча влада. Вона має притаманні лише їй функції, які здійснюються системою органів виконавчої влади на підставі визначеного правового механізму реалізації законів та інших нормативно-правових актів за допомогою державного управління з метою реалізації прав і свобод людини і громадянина13. Органи виконавчої влади створюються для здійснення виконавчої діяльності, яка полягає у реалізації законів та інших нормативних актів, та розпорядчої діяльності, пов’язаної з виданням управлінських актів, спрямованих на керівництво у господарській, соціально-культурній та адміністративно-політичній галузях. Систему органів виконавчої влади складають Кабінет Міністрів України, центральні та місцеві органи виконавчої влади.

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів (Уряд) України. Він має ознаку загальнодержавності і колегіальності. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. До складу Кабінету Міністрів України входять Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр, три віце-прем’єр-міністри, міністри. Прем’єр-міністр України призначається Президентом України за згодою більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України. Персональний склад Кабінету Міністрів України, керівники центральних органів виконавчої влади призначаються Президентом України за поданням Прем’єр-міністра України.

Посади Прем’єр-міністра України, Першого віце-прем’єр-міністра, віце-прем’єр-міністрів, міністрів за характером повноважень, порядком призначення на посади та звільнення з посад належать до політичних і не належать до категорій посад державних службовців. Члени Кабінету Міністрів України, керівники центральних та місцевих органів виконавчої влади не мають права суміщати свою службову діяльність з іншою роботою, крім викладацької, наукової та творчої у позаробочий час, входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку.

Згідно з Указом Президента України від 15.12.99 «Про склад Кабінету Міністрів України» діяльність цього органу забезпечується Секретаріатом Кабінету Міністрів України. Його очолює державний секретар Кабінету Міністрів України, якого призначає на посаду за поданням Прем’єр-міністра України і звільняє з посади Президент України. Основними завданнями Секретаріату є організаційне, експертно-аналітичне, правове, інформаційне, матеріально-технічне та інше забезпечення діяльності Кабінету Міністрів України.

Основною організаційною формою діяльності уряду є його засідання, які проводяться відповідно до Тимчасового регламенту Кабінету Міністрів України, затвердженим постановою Уряду від 05.06.00.

До компетенції Кабінету Міністрів України відповідно до ст. 116 Конституції належать: забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності України; здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави; виконання Конституції і законів України, актів Президента України; вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина; забезпечення проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; розробка і здійснення загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України; забезпечення рівних умов розвитку всіх форм власності; здійснення управління об’єктами державної власності; розробка проекту закону про Державний бюджет України і забезпечення виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подання Верховній Раді України звіту про його виконання; здійснення заходів щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю; організація і забезпечення здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи; спрямування і координація роботи органів виконавчої влади
та ін.

Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов’язковими до виконання.

Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем’єр-міністр України.

До системи центральних органів виконавчої влади України входять міністерства, державні комітети (державні служби) та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом. Відповідно до ст. 106 Конституції право утворювати, реорганізовувати та ліквідовувати за поданням Прем’єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади має Президент України. Конкретний перелік центральних органів виконавчої влади визначено в Указі Президента України «Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади» від 15.12.99.

Міністерство є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади в забезпеченні впровадження державної політики у визначеній сфері діяльності. Сьогодні в Україні діє 16 міністерств.

Державний комітет (державна служба) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовує і координує Прем’єр-міністр України або один з віце-прем’єр-міністрів чи міністрів. Державний комітет (державну службу) очолює його голова. Нині в Україні діють 5 державних комітетів і служб (наприклад, Державний комітет статистики України, Пенсійний фонд України, Головне контрольно-ревізійне управління України, Державне казначейство України та ін).

Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом має визначені Конституцією та законодавством України особливі завдання і повноваження, щодо нього може встановлюватись спеціальний порядок утворення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності, підзвітності, а також призначення і звільнення керівників та вирішення інших питань (наприклад, Антимонопольний комітет України, Державна податкова адміністрація України, Державна митна служба України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку України, Фонд державного майна України та ін.) Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом очолює його голова.

Центральні органи виконавчої влади діють на підставі положень, які затверджує Президент України. Гранична чисельність працівників центральних органів виконавчої влади затверджується Кабінетом Міністрів України. Структуру міністерства затверджує державний секретар міністерства за погодженням з міністром. Структуру іншого центрального органу виконавчої влади затверджує його керівник.

Центральні органи виконавчої влади можуть мати свої територіальні органи.

Для забезпечення реалізації державної політики в особливо важливих сферах діяльності та державного управління ними у складі окремих центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом у межах коштів, передбачених на їх утримання, можуть бути утворені відповідні департаменти (служби).

Виконавчу владу в областях, районах, районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві та Севастополі здійснюють обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації (узагальнено вони носять назву «місцеві державні адміністрації» або місцеві органи виконавчої влади). Їх правовий статус визначено у ст.ст. 118, 119 Конституції та у Законі України «Про місцеві державні адміністрації» від 04.09.99. Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. Голови, в свою чергу, безпосередньо формують склад адміністрацій.

Місцева державна адміністрація в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою. Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують: виконання Конституції та законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади; законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян; виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин — програми їх національно-культурного розвитку; підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів; звіт про виконання відповідних бюджетів і програм; взаємодію з органами місцевого самоврядування; реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень. Детальніше система органів виконавчої влади буде розглянута у § 5 глави 3 цього підручника.

Обов’язковою передумовою демократичності держави є існування незалежної судової влади.

Судова влада — це незалежна гілка державної влади, яку складає система уповноважених на здійснення правосуддя державних органів — судів — і призначенням якої є розв’язання правових конфліктів з метою захисту прав і свобод людей, інтересів суспільства і держави шляхом застосування чинних норм права до конкретних життєвих обставин.

Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. На відміну від інших гілок влади, діяльність судової влади носить конкретний характер, тобто вирішуються суперечки у конкретних життєвих обставинах з чітко визначеним обмеженим колом осіб.

До основних ознак судової влади належить виключність (згідно із ч. 1 ст. 124 правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, а делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються), самостійність (означає невтручання у здійснення специфічних функцій судової влади з боку інших державних органів і посадових осіб), повнота (характеризується достатністю, завершеністю і обов’язковістю рішень судових органів у межах своєї компетенції), підзаконність (означає відповідність вимогам закону як будови самої судової гілки влади, так і форм, в яких ця влада здійснює повноваження).

До основних функцій судової влади належать здійснення правосуддя і контроль за законністю та обґрунтованістю рішень державних органів і посадових осіб, особливо в сфері застосування заходів процесуального примусу. Специфічними рисами органів судової влади є необхідність і можливість здійснення особливої діяльності — правосуддя, яке носить правоохоронний характер.

Правосуддя — це вид державної діяльності, пов’язаний з вирішенням соціальних конфліктів, в основі яких лежить спір про право, шляхом розгляду на судових засіданнях цивільних, кримінальних та інших справ з додержанням встановленої законом процесуальної форми14.

Згідно з ч. 2 ст. 2 Закону України «Про судоустрій України» від 07.02.02 судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства. Детальніше визначення правосуддя та його основних рис — у главі 14 цього підручника.

Друга функція, пов’язана з контрольними повноваженнями, полягає у виключному значенні судового рішення як підстави застосування таких засобів процесуального примусу, як арешт, тримання під вартою, проникнення до житла чи іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку, обмеження таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст.ст. 29—31 Конституції).

Крім основних, існують також й інші функції, які можуть бути притаманні лише окремим судовим органам. Так, Конституційний Суду здійснює тлумачення правових норм, а суди загальної юрисдикції посвідчують факти, що мають юридичне значення та обмежують правосуб’єктність окремих категорій громадян.

Під час вирішення суперечок про право суд тлумачить правові норми, але за певних обставин він може використати аналогію закону та аналогію права. У такому разі рішення приймається не на підставі букви закону, а на підставі його духу, керуючись принципом справедливості. Це дозволяє судам активніше, порівняно із законодавчим органом, реагувати на реалії життя.

Діяльність судів проводиться у чітко визначених законодавством формах, закріплених у процесуальних нормах Кримінально-процесуального, Цивільного процесуального, Господарського процесуального кодексів, Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Судову систему України складає сукупність усіх її судів. Згідно з ч. 3 ст. 124 Конституції судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації. Згідно зі ст. 18 Закону України «Про судоустрій України» цю систему складають: місцеві суди; апеляційні суди, Апеляційний суд України; Касаційний суд України; вищі спеціалізовані суди; Верховний Суд України.

Принцип територіальності означає, що суди діють на певній території (хоча судові рішення відповідно до ч. 5 ст. 124 Конституції ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України). Другий принцип означає здійснення судами своїх повноважень за певною спеціалізацією (відповідно до того, яку категорію справ розглядає суд). Спеціалізованими судами є господарські, адміністративні та інші суди, визначені як такі. Військові суди належать до загальних судів і здійснюють правосуддя у Збройних Силах України та інших військових формуваннях

Потрібно зазначити, що судова система країни побудована таким чином, що один і той же спір може розглядатися кілька разів, для того щоб звести до мінімуму можливість судової помилки. Невдоволена судовим рішенням сторона може звернутися з проханням розглянути справу повторно. Саме для забезпечення всебічного, повного та об’єктивного розгляду справ, законності судових рішень в Україні діють, окрім судів першої інстанції, також суди апеляційної та касаційної інстанцій. Апеляційна форма розгляду справи передбачає з’ясування обставин справи по суті, тобто перегляд справи як з фактичних, так і юридичних підстав. Перегляд справи може відбуватися також у касаційній формі, яка передбачає лише перевірку правильності дій суду, що раніше розглядав справу. В Україні не допускається створення надзвичайних та особливих судів.

Конкретизація судової системи України здійснена у § 2 глави 14 цього підручника.

Проте правосуддя здійснюють не якісь утворення під загальною назвою «суди», а конкретні люди — професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні, які є реальними носіями судової влади. Судочинство може провадитись суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних. Правове положення суддів визначається Законом України «Про статус суддів» від 15.12.92. Судді є посадовими особами судової влади, які відповідно до Конституції України наділені повноваженнями здійснювати правосуддя і виконувати свої обов’язки на професійній основі в Конституційному Суді України та судах загальної юрисдикції.

Для того щоб стати суддею, громадянин України має відповідати певним вимогам. Насамперед він повинен бути не молодший 25 років, мати вищу юридичну освіту і стаж роботи у галузі права не менше ніж три роки, проживати в Україні не менше 10 років та володіти державною мовою. Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. Законодавством передбачаються додаткові вимоги до кандидатів на деякі суддівські посади. Наприклад, суддею апеляційного суду, якщо інше не передбачене законом, може бути громадянин України, який досяг на день обрання 30 років, має вищу юридичну освіту, стаж роботи у галузі права не менше 5 років, в тому числі не менше 3 років на посаді судді.

Професійні судді не можуть належати до політичних партій і профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої. Не може бути суддею особа, яка має судимість, обмежена у дієздатності або визнана недієздатною за рішенням суду.

Перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років здійснюється Президентом України. Всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстроково, в порядку, встановленому законом. Голова Верховного Суду України обирається на посаду та звільняється з посади шляхом таємного голосування Пленумом Верховного Суду України.

В Україні діє спеціалізований колегіальний, незалежний орган, відповідальний за формування високопрофесійного суддівського корпусу. Це — Вища рада юстиції, правовий статус якої визначається ст. 131 Конституції і Законом України «Про Вищу раду юстиції» від 15.01.98. До повноважень Вищої ради юстиції належать: внесення подання Президенту України про призначення суддів на посади або про їх звільнення; розгляд справ і прийняття рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності; здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів; розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.

Вища рада юстиції складається з 20 членів. Верховна Рада України, Президент України, з’їзд суддів України, з’їзд адвокатів України, з’їзд представників юридичних вищих навчальних закладів і наукових установ призначають до Вищої ради юстиції по три члени, а всеукраїнська конференція працівників прокуратури — двох членів Вищої ради юстиції. Строк повноважень цих членів Вищої ради юстиції становить 6 років. До складу Вищої ради юстиції входять за посадою голова Верховного Суду України, міністр юстиції України, Генеральний прокурор України.

Конституцією і законами України гарантуються незалежність і недоторканість суддів. Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється. Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом.

Судді обіймають посади безстроково, крім суддів Конституційного Суду України та суддів, які призначаються на посаду судді вперше.

Суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив: у разі закінчення строку, на який його обрано чи призначено; досягнення суддею 65 років; неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я; порушення суддею вимог щодо несумісності; порушення суддею присяги; набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; припинення його громадянства; визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням. Повноваження судді припиняються у разі його смерті.

Конституційний Суд України є самостійним суб’єктом судової системи і єдиним органом конституційної юрисдикції. Суттю існування цього судового органу у системі державних органів виступає необхідність наявності стримуючого фактора проти порушення права і конституції не лише з боку виконавчої влади, але й з боку законодавця. Це знаходить відображення у забезпеченні верховенства конституції у правотворчій діяльності законодавчого органу, що здійснюється Конституційним Судом в рамках судових юрисдикційних завдань. Порядок організації і діяльності Конституційного Суду України, процедура розгляду ним справ визначаються у розділі ХІІ Конституції та Законі України «Про Конституційний Суд України» від 16.10.96.

Конституційний Суд України складається з 18 суддів Конституційного Суду. Президент України, Верховна Рада України та з’їзд суддів України призначають по 6 суддів Конституційного Суду України.

Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг 40 років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менше 10 років, проживає в Україні протягом останніх 20 років та володіє державною мовою.

Суддя Конституційного Суду України призначається на 9 років без права бути призначеним на повторний строк. Повноваження судді Конституційного Суду України припиняються у разі закінчення строку призначення; досягнення суддею 65 років; неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я; порушення суддею вимог, що висуваються до суддів; порушенням суддею присяги; набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; припинення його громадянства; визнання
його безвісно відсутнім або оголошення померлим; подання суддею заяви про відставку або звільнення з посади за власним б
ажанням.

Як кожний колегіальний орган Конституційний Суд має свою структуру. Очолює та організовує його діяльність голова. Він обирається на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду України зі складу суддів Конституційного Суду України шляхом таємного голосування лише на один трирічний строк.

Голова Конституційного Суду України має двох заступників, а кожен суддя Конституційного Суду України — наукового консультанта і помічника, які виконують доручення судді зі справ конституційного провадження.

У складі Конституційного Суду України утворюються колегії суддів для розгляду питань щодо відкриття провадження у справах за конституційними поданнями та колегії суддів для розгляду питань щодо відкриття провадження у справах за конституційними зверненнями.

Конституційний Суд України на своєму засіданні утворює з числа суддів Конституційного Суду України постійні комісії Конституційного Суду України, що є його допоміжними робочими органами з питань організації внутрішньої діяльності. Конституційний Суд України може утворювати на своїх пленарних засіданнях тимчасові комісії для додаткового дослідження питань, пов’язаних з конституційним провадженням у справі, за участю фахівців у відповідних галузях права.

Організаційне, науково-експертне, інформаційно-довідкове та інше забезпечення діяльності Конституційного Суду України здійснює Секретаріат Конституційного Суду України. Також у реалізації повноважень Конституційного Суду йому допомагають архів, бібліотека і друкований орган Конституційного Суду — «Вісник Конституційного Суду України».

До повноважень Конституційного Суду України відноситься прийняття рішень та надання висновків у справах щодо:

1) конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної ради Автономної Республіки Крим;

2) відповідності Конституції України чинним міжнародним договорам України або тим міжнародним договорам, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість;

3) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених ст. 111 та 151 Конституції України;

4) офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Формами звернення до Конституційного Суду України є конституційне подання та конституційне звернення.

Конституційне подання згідно із ст. 39 Закону України «Про Конституційний Суд України»це письмове клопотання до Конституційного Суду України про визнання правового акта (його окремих положень) неконституційним, про визначення конституційності міжнародного договору або необхідність офіційного тлумачення Конституції України та законів України. Конституційним поданням є також звернення Верховної Ради України про надання висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту.

Суб’єктами права на конституційне подання з питань прийняття рішень Конституційним Судом є Президент України, не менш як 45 народних депутатів України (підпис депутата не відкликається), Верховний Суд України, Кабінет Міністрів України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, інші органи державної влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування. Щоправда, залежно від питання, яке порушується у конституційному поданні, склад суб’єктів права на подання є різним.

Конституційне звернення згідно зі ст. 42 Закону — це письмове клопотання до Конституційного Суду України про необхідність офіційного тлумачення Конституції України і законів України з метою забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи.

Суб’єктами права на конституційне звернення з питань надання висновків Конституційним Судом України є громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи.

Конституційний Суд України за результатами розгляду справ щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної ради Автономної Республіки Крим приймає рішення. Конституційний Суд України може визнати неконституційним правовий акт повністю або в окремій його частині.

Конституційний Суд України надає висновки у справах з питань:

— офіційного тлумачення Конституції України та законів України;

— відповідності Конституції України чинним міжнародним договорам України або тим міжнародним договорам, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість;

— додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту.

Рішення і висновки Конституційного Суду України рівною мірою є обов’язковими до виконання.

Провадження в справах у Конституційному Суді України визначається в Законі України «Про Конституційний Суд України» та регламенті Конституційного Суду України, затвердженому рішенням Конституційного Суду від 05.03.97.

У системі органів державної влади України окреме місце посідає спеціалізований державно-правовий інститут, який має назву прокуратура. Характер її повноважень дозволяє стверджувати, що вона не належить до жодної з існуючих гілок влади. Правовий статус прокуратури знайшов закріплення у розд. VII Конституції та в Законі України «Про прокуратуру» від 05.11.91. Детальніше система органів прокуратури та їх повноваження розглядатиметься в § 4 глави 14 цього підручника.

§ 7. Місцеве самоврядування. Особливості

організації влади в Автономній Республіці Крим

Управління місцевими справами в більшості країн світу здійснюється з одного боку, органами державної влади, які виступають територіальними ланками державного апарату, а з іншого — територіальними громадами (тобто самими жителями) як безпосередньо, так і через представницькі органи, що обираються мешканцями відповідної адміністративно-територіальної одиниці. Україна не є винятком. Виконавчу владу на місцях здійснюють місцеві державні адміністрації, які є складовими загальної системи органів державної влади України і мають централізоване підпорядкування Кабінету Міністрів України.

Водночас в Україні передбачена можливість у населення окремих територіальних одиниць самостійно вирішувати певне коло питань місцевого значення. Відповідно гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади — жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста — самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України носить назву місцевого самоврядування.

Окрім того, сутність місцевого самоврядування може бути розкрита і в інших аспектах. З одного боку, це одна з основних засад конституційного ладу України, з іншого — специфічна форма народовладдя. На думку російського філософа, історика, публіциста і громадського діяча Б. Чичеріна (1828—1904 рр.), місцеве самоврядування — це школа самодіяльності народу і найкращий практичний засіб підготовки до представницького порядку управління, не тільки неодмінна умова, а й основа народного представництва15.

Однією із загальновизнаних основних функцій місцевого самоврядування з погляду сучасної теорії місцевого самоврядування є забезпечення ефективної участі населення у вирішенні місцевих справ. У реалізації цієї функції полягає соціальна роль місцевого самоврядування.

Систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів і посадових осіб місцевого самоврядування визначають норми Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.97.

Система місцевого самоврядування згідно зі ст. 5 згаданого Закону включає: територіальну громаду; сільську, селищну, міську раду (у містах з районним поділом за рішенням територіальної громади міста або міської ради можуть утворюватися районні в місті ради); сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення.

Територіальна громада є первинним суб’єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень. Її складають жителі, об’єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об’єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр. Саме жителі, які складають територіальну громаду, можуть безпосередньо вирішувати питання місцевого значення за допомогою місцевих референдумів, загальних зборів, місцевих ініціатив.

Проте поширенішою формою здійснення права на місцеве самоврядування є створення представницького органу місцевого самоврядування — виборного органу (ради), який складається з депутатів і відповідно до закону наділяється правом представляти інтереси територіальної громади і приймати від її імені рішення. Сільськими, селищними, міськими, районними в містах (у разі їх створення) радами для здійснення виконавчих функцій і повноважень місцевого самоврядування створюються виконавчі органи рад, якими є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи.

Головною посадовою особою територіальної громади села, селища, міста є відповідно сільський, селищний, міський голова, який обирається тією чи іншою територіальною громадою строком на чотири роки і здійснює свої повноваження на постійній основі. Сільський, селищний, міський голова очолює виконавчий комітет відповідної сільської, селищної, міської ради, головує на її засіданнях.

Однією з форм участі членів територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах у вирішенні окремих питань місцевого значення є органи самоорганізації населення. Згідно із Законом України «Про органи самоорганізації населення» від 11.07.01 це — представницькі органи, що створюються жителями, які на законних підставах проживають на території села, селища, міста або їх частин, для вирішення таких завдань: створення умов для участі жителів у вирішенні питань місцевого значення в межах Конституції і законів України; задоволення соціальних, культурних, побутових та інших потреб жителів шляхом сприяння у наданні їм відповідних послуг; участь у реалізації соціально-економічного і культурного розвитку відповідної території, інших місцевих програм.

Особливістю діяльності, пов’язаної з реалізацією права на місцеве самоврядування, є те, що сільські, селищні, міські ради та інші органи місцевого самоврядування правомочні розглядати і вирішувати лише ті питання, що віднесені Конституцією України, Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» та іншими законами до їх відання. Крім того, органи виконавчої влади відповідно до закону можуть делегувати деякі свої повноваження органам місцевого самоврядування, і навпаки, повноваження органів місцевого самоврядування можуть передаватися відповідним місцевим державним адміністраціям за рішенням районних, обласних рад.

Згідно із ст. 142 Конституції матеріальна і фінансова основа місцевого самоврядування — рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є власністю територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об’єкти їх спільної власності, які перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів і реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують і ліквідовують комунальні підприємства, організації й установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їх компетенції.

Звичайно органи місцевого самоврядування являють собою колектив людей, які професійно і на постійній основі обіймають посади в органах місцевого самоврядування і діяльність яких спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом. Посади в органах місцевого самоврядування згідно із Законом України «Про службу в органах місцевого самоврядування» від 07.06.01 бувають: виборні, на які особи обираються територіальною громадою; виборні, на які особи обираються або затверджуються відповідною радою; посади, на які особи призначаються сільським, селищним, міським головою, головою районної, районної у місті, обласної ради на конкурсній основі чи за іншою процедурою, передбаченою законодавством України.

Невід’ємною складовою України є Автономна Республіка Крим (далі — АРК). Це — особлива адміністративно-територіальна одиниця має характер територіальної автономії, суть якої полягає передусім у праві її територіального колективу (громадян держави, які постійно проживають у межах цієї автономії) і тих органів, які вони обирають, самостійно вирішувати питання, віднесені до відання автономії16. Саме ці ознаки автономії відрізняють АРК від областей України, які разом з нею зазначені у ч. 2 ст. 133 Конституції. І саме вони визначають специфічний правовий статус АРК, закріплений у розділі Х Конституції.

Згідно із ст. 138 Конституції до відання АРК належить: призначення виборів депутатів Верховної ради АРК, затвердження складу виборчої комісії АРК; організація та проведення місцевих референдумів; управління майном, що належить АРК; розробка, затвердження та виконання бюджету АРК на основі єдиної податкової і бюджетної політики України; розробка, затвердження та реалізація програм АРК з питань соціально-економічного та культурного розвитку, раціонального природокористування, охорони довкілля відповідно до загальнодержавних програм; визнання статусу місцевостей як курортів; встановлення зон санітарної охорони курортів; участь у забезпеченні прав і свобод громадян, національної злагоди, сприяння охороні правопорядку та громадської безпеки; забезпечення функціонування і розвитку державної та національних мов і культур в АРК; охорона і використання пам’яток історії; участь у розробці та реалізації державних програм повернення депортованих народів; ініціювання введення надзвичайного стану та встановлення зон надзвичайної екологічної ситуації в АРК або окремих її місцевостях, та інші повноваження, які можуть бути делеговані АРК Законами України.

В АРК діє Конституція Автономної Республіки Крим, яку прийняла Верховна рада автономії 21.11.98 та затвердила Верховна Рада України 23.12.98.

В АРК існує Верховна рада Автономної Республіки Крим, яка є представницьким органом АРК і здійснює представницькі, нормотворчі, контрольні функції та повноваження в межах своєї компетенції. Згідно з положеннями Закону України «Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим» від 10.02.98 цей орган складається зі 100 депутатів, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на 4 роки. Депутатом Верховної ради Автономної Республіки Крим може бути громадянин України, який має право голосу, на день виборів досяг 18 років, проживає в Україні не менше 5 років. Порядок обрання кримських депутатів визначається Законом України «Про вибори депутатів Верховної ради Автономної Республіки Крим» від 12.02.98.

Верховна рада Автономної Республіки Крим здійснює нормативне регулювання з питань: сільського господарства і лісів; меліорації і кар’єрів; громадських робіт, ремесел і промислів; благодійництва; містобудування і житлового господарства; туризму, готельної справи, ярмарків; музеїв, бібліотек, театрів, інших закладів культури та історико-культурних заповідників; транспорту загального користування, автошляхів, водопроводів; мисливства, рибальства; санітарної і лікарняної служб.

Уряд АРК — Рада міністрів Автономної Республіки Крим, яка є виконавчим органом АРК і здійснює виконавчі функції та повноваження в межах своєї компетенції. Наявність цього органу дозволяє не створювати на території Криму місцевої державної адміністрації, як це передбачено для інших областей України. І в той же час потрібно зазначити, що в районах АРК діють районні державні адміністрації, які входять до єдиної системи органів виконавчої влади України.

Голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим призначається на посаду та звільняється з посади Верховною радою Автономної Республіки Крим за погодженням з Президентом України.

Правосуддя в Автономній Республіці Крим здійснюється судами, що належать до єдиної системи судів України. Крім того, населення АРК реалізує своє право на місцеве самоврядування так само, як це відбувається в інших адміністративно-територіальних одиницях України.

Окрім Конституції АРК, Верховна рада Автономної Республіки Крим приймає нормативно-правові акти у вигляді рішень і постанов, а Рада міністрів Автономної Республіки Крим — рішення, які є обов’язковими для виконання на території АРК. Ці акти не можуть суперечити Конституції і законам України та приймаються відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання.

З мотивів невідповідності нормативно-правових актів Верховної ради Автономної Республіки Крим Конституції України та законам України Президент України може зупинити дію цих нормативно-правових актів Верховної ради Автономної Республіки Крим з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності.

В Автономній Республіці Крим, як уже зазначалось, діє Представництво Президента України.

§ 8. Конституція України — основа подальшого

розвитку національного законодавства

Конституцiя України 1996 р., як уже наголошувалось, є надзвичайно важливим полiтико-правовим документом, бо зафiксувала вiдповiдний стан розвитку нашої держави i суспiльства, їх правової системи. В нiй мiстяться норми не лише юридичного, а й полiтичного характеру, якi взаємозумовленi, взаємопов’язанi і створюють основу, необхiдну для регулювання найважливіших суспiльних вiдносин, забезпечення прав i свобод людини та гiдних умов її життя, подальшого розвитку нашої держави. Саме в цьому полягає соцiальна цiннiсть Основного Закону, що дає можливiсть розглядати його значення i роль як у полiтичному, так i юридичному аспекті. Насамперед слiд зазначати, що Конституцiя України, маючи найвищу юридичну силу в нашiй державi, не вiдрiзняється цим вiд конституцiй iнших держав. Вона є своєрiдним ядром нацiональної правової системи України, де дiє велика кількість законiв і пiдзаконних нормативно-правових актiв, якi створюють досить великий правовий простiр. Взагалi становлення законодавства у будь-якiй державi незалежно вiд її соцiально-економiчної орiєнтації, величини територiї, чисельностi населення, рiвня економiчного i соцiального розвитку тощо вiдбувається за певними закономiрностями. Однiєю з них є те, що конституцiя будь-якої держави — основа розвитку та вдосконалення чинного законодавства, своєрiдний фундамент побудови правової системи, здiйснення державно-правових перетворень. Тому нову Конституцію України слiд розглядати як основу подальшого розвитку законодавства i правової системи у цiлому.

Виокремимо чотири напрями такого розвитку: перший — це прийняття нових законiв, якi випливають з Конституцiї; другий зводиться до приведення чинного законодавства у вiдповiднiсть з Основним Законом; третій — це гармонізація законодавства з міжнародним правом. Щодо четвертого напряму, то вiн полягає у вдосконаленнi окремих норм самої Конституцiї.

Розглядаючи першi два напрями, насамперед слiд вказати, що Конституцiя України є особливим i єдиним законом, з якого бере витоки вся правова система держави. У ст. 8 Конституції мiститься важливе положення: «Конституцiя України має найвищу юридичну силу. Закони та iншi нормативно-правовi акти приймаються на основi Конституцiї України i повиннi вiдповiдати їй». Це важливе як методологiчне, так i суто юридичне вихiдне положення слiд враховувати у законотворчому процесi. Одночасно потрiбно зазначити, що Основний Закон мiстить норми, якi передбачають необхiднiсть прийняття конкретних законiв. I сьогоднi, реалiзуючи їх, уже прийнято деякі, в тому числі «Про Конституцiйний Суд України» (ст. 147—153), «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» (ст. 101), «Про Рахункову палату» (ст. 98), «Про мiсцеве самоврядування в Українi» (ст. 140—146), «Про столицю України — місто-герой Київ» (п. 16 ч. 1 ст. 92), «Про місцеві державні адміністрації» (ст. 118, 119), «Про Національний банк України» (ст. 100), «Про Вищу раду юстицiї» (ст. 131), «Про звернення громадян» (ст. 40), «Про державнi нагороди України» (п. 5 ч. 2 ст. 92), «Про вiдпустки» (ст. 45), «Про вибори народних депутатiв України» (ст. 77), «Про політичні партії в Україні» (п. 11 ч. 1 ст. 92), «Про правовий режим надзвичайного стану» (п. 19 ч. 1 ст. 92) та деякі інші.

Взагалi необхiдно було розробити i прийняти понад 60 законiв, що випливають безпосередньо з Конституцiї України. Таким чином, вона визначає нагальність розробки i послiдовного здiйснення широкої програми законодавчих робiт, пов’язаної з прийняттям нових законiв і внесенням змiн до чинних законо-
д
авчих актiв.

Прийняття Конституцiї спричинило появу абсолютно нових суспiльних вiдносин, внесло суттєвi змiни в iснуючi. Це, в свою чергу, вимагає якнайшвидшого внесення змiн i у правове регулювання вiдносин, ще глибшого проникнення права у суспiльне i державне життя. У той же час слiд зазначити, що Верховна Рада України, починаючи з другої половини 1990 р., за 10 років прийняла близько 2 тис. законiв. Це надзвичайно велика робота. Вагоме значення для розвитку законодавства на основi Конституцiї України має прийняття нових кодексiв, зокрема Бюджетного, Податкового, Цивiльного, Господарського та ін. Як відомо, деякі зі згаданих нині уже прийняті, деякі перебувають на різних стадіях розгляду.

Конституцiя України 1996 р. вимагає i внесення певних змiн до чинних законодавчих актiв з тим, щоб вони їй вiдповiдали. Цi змiни стосуються питань органiзацiї самоврядування, власностi, охорони навколишнього природного середовища, надзвичайного стану, вдосконалення юридичної відповідальності, судоустрою, боротьби з корупцiєю та iн.

Згiдно з положеннями Основного Закону є необхiднiсть внесення змiн i до кодифiкованих законодавчих актiв, поки не будуть прийнятi новi. Це стосується кодексiв про надра, про адмiнiстративнi правопорушення, цивiльного i цивiльного процесуального, кримiнально-процесуального, повiтряного, торговельного мореплавства, митного, водного, сiмейного, земельного, про працю та iн.

Нині майже до половини прийнятих Верховною Радою України законодавчих актів вносяться відповідні зміни. Це зумовлюється передусім нестабільністю економічної, соціальної і політичної ситуацій в нашій державі, що вимагає адекватного реагування з боку законодавця.

Реалiзацiя положень Конституцiї України спричинила виникнення, як зазначалось, абсолютно нових суспiльних вiдносин (наприклад, дiяльностi Конституцiйного Суду України, Рахункової палати, Центральної виборчої комiсiї, Вищої ради юстицiї, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, органiв мiсцевого самоврядування тощо).

Суттєве значення має Конституцiя України i для розвитку законодавства на основi мiжнародних договорiв, оскiльки, ратифiкуючи той чи iнший з них, Верховна Рада України таким чином «збагачує» нацiональне законодавство. Це, з одного боку. З iншого — український законодавець повинен намагатися привести вiтчизняне законодавство у вiдповiднiсть з мiжнародним правом. Це теж сприяє подальшому розвитку законодавства України. Пiсля прийняття у 1996 р. Основного Закону за п’ять наступних років було прийнято 341 закон (майже третина загальної кiлькостi прийнятих стосувались ратифiкацiї вiдповiдних мiжнародних договорiв). Варто зазначити, що Конституцiя України передбачає ратифiкувати мiжнароднi договори, якi не суперечать їй. Щодо iнших, навiть важливих для нашої держави, то їх укладення можливе лише пiсля внесення вiдповiдних змiн до Основного Закону.

Безперечно, прийняття у 1996 р. Конституцiї України є важливим кроком на шляху подальшого, системнішого розвитку законодавства нашої держави. Адже Конституцiя як Основний Закон є серцевиною, своєрiдним ядром як правової системи в цiлому, так i законодавчої зокрема. Як йшлося, вона виступає пiдґрунтям нормативно-правового масиву законодавчих актів з урахуванням iєрархiчного, галузевого та iнших аспектiв. Це стосується як прийняття нових законiв, так i приведення чинного законодавства у вiдповiднiсть з Конституцiєю. Інакше кажучи, її слiд розглядати i як органiзацiйну, координуючу основу не лише подальшого розвитку законодавства, а й здiйснення державно-правової реформи, адже мають вдосконалюватися як законодавча й iнша нормативно-правова система, так i ряд державних iнститутiв.

Щодо розвитку законодавства як однієї зі складових зазначеної державно-правової реформи, то в Iнститутi законодавства Верховної Ради України свого часу були проведенi вiдповiднi науково-дослiднi роботи. Результатом їх стали Концепцiя розвитку законодавства України на 1997—2005 рр., а також Орiєнтовна програма законопроектних робiт в Україні на цей же перiод. Цi матерiали були обговоренi у 1996 р. на Всеукраїнськiй науково-практичнiй конференцiї, органiзованiй i проведенiй Iнститутом законодавства. З урахуванням положень Конституцiї України 1996 р., а також рекомендацiй, висловлених на конференцiї, названi документи були доопрацьованi i сьогоднi використовуються парламентом у законодавчiй дiяльностi.

Щодо четвертого напряму — вдосконалення норм самої Конституції України, то слід сказати про таке. Як уже йшлося, рiвень розвитку законодавства, його якiсть значною мiрою залежать вiд його вiдповiдностi положенням Конституцiї України як Основного Закону. Чим досконалiшою вона буде, тим досконалiшим стане вiтчизняне законодавство. Це аксiома, яку можна застосувати до будь-якої держави. Одночасно варто зазначити, що змiст конституцiй багатьох держав вдосконалюється зі зміною потреб соцiального, економiчного i полiтичного життя, iнтересiв громадян. Взагалi зауважимо, що практично не iснує держав, якi б не вносили змiн до своїх конституцiй. Це звичайне явище для розвитку конституцiоналiзму в країнах свiту. Так, за чотири десятирiччя дiї Конституцiї Федеративної Республiки Нiмеччина було прийнято 35 законiв, якими до неї вносилося майже 100 поправок. У результатi зі 146 статей даної Конституцiї майже половину повнiстю змiнено, з’явилося 30 нових. Або візьмемо приклад Францiї. Невдовзi пiсля прийняття у 1958 р. Конституцiї цiєї держави до неї було внесено ряд змiн щодо органiзацiї державної влади i полiтичної системи. Як наслiдок — змiнився змiст 14 статей, з’явилося 6 нових. Можна згадати i про Сполученi Штати Америки, iсторiя яких налiчує понад 200 рокiв. За цей перiод було внесено майже 5 тис. пропозицiй стосовно змiн до Конституцiї США. Проте складнiсть i жорсткiсть процедур внесення таких змiн дозволили реалiзувати лише 27 поправок, остання з яких була ратифiкована у 1992 р.

Конституцiя нашої держави теж потребує внесення певних змiн до неї. Адже багатьом вiдомо, що вітчизняна Конституцiя — результат полiтичного компромiсу, якого було досягнуто в досить суперечливих на той час умовах за складних вiдносин мiж бiльшiстю полiтичних сил не лише у Верховнiй Радi, а й за її межами. А це значить, що при прийняттi Основного Закону окремi його положення були не досить досконалими. I це всi розумiли, але державi й суспiльству вкрай потрiбна була Конституцiя, за допомогою якої необхiдно було закрiпити загальнi засади органiзацiї суспiльного життя та державної влади, визначити систему прав, свобод та обов’язкiв людини i громадянина, правовий статус державних органiв та вирiшити iншi важливi питання. Вже тодi, на час прийняття Основного Закону, було цiлком зрозуміло, що до нього найближчим часом вноситимуться змiни. I справдi, не так уже й багато минуло часу, як найперше вiд народних депутатiв України як суб’єктiв законодавчої iнiцiативи, державних органiв, вчених, iнших осiб i органiзацiй почали надходити пропозицiї щодо вдосконалення окремих норм Конституцiї, тих, доцiльнiсть застосування яких не пiдтверджується практикою.

Тим паче, безпосередньо у самiй Конституцiї України передбачено внесення змiн до неї. Iнакше кажучи, закрiплено конституцiйний порядок своєрiдного її самовдосконалення. Роздiл XIII Основного Закону так i називається — «Внесення змiн до Конституцiї України» (ст. 154—159). Крiм того, в Основному Законі є i ст. 85, де у п. 1 визначено перелiк повноважень Верховної Ради України, один з яких — «внесення змiн до Конституцiї України в межах i порядку, передбачених роздiлом XIII цiєї Конституцiї».

Кiлька слiв про роздiл ХIII, яким визначається порядок внесення змiн до Конституцiї України. Насамперед, у ст. 154 йдеться, що законопроект про внесення змiн до Конституцiї України може бути поданий до Верховної Ради України Президентом України або не менш як 1/3 народних депутатiв України вiд конституцiйного складу Верховної Ради України, тобто не менш як 150 народними депутатами України. А у ст. 155 закріплено, що законопроект про внесення змiн до Конституцiї України, крiм роздiлу I «Загальнi засади», роздiлу III «Вибори. Референдум» i роздiлу XIII «Внесення змiн до Конституцiї України», попередньо схвалено бiльшiстю вiд конституцiйного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим, якщо на наступнiй черговiй сесiї Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як 2/3 вiд конституцiйного складу Верховної Ради України.

Якщо говорити про законопроект стосовно внесення змiн до роздiлу I «Загальнi засади», роздiлу III «Вибори. Референдум» i роздiлу XIII «Внесення змiн до Конституцiї України», то слiд сказати, що згiдно зi ст. 156 Основного Закону вiн подається до Верховної Ради України Президентом України або не менш як 2/3 вiд конституцiйного складу Верховної Ради України. За умови його прийняття не менш як 2/3 вiд конституцiйного складу Верховної Ради України цей законопроект затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України. Повторне подання законопроекту про внесення змiн до роздiлiв I, III i XIII Конституцiї України з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання.

Одночасно у ст. 157 Основного Закону мiститься застереження стосовно того, що Конституцiя України не може бути змiнена, якщо змiни передбачають скасування чи обмеження прав i свобод людини i громадянина або спрямованi на лiквiдацiю незалежностi чи порушення територiальної цiлiсностi України. Крiм того, Конституцiя України не може бути змiнена в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Важливо зазначити також, що вiдповiдно до ст. 158 Основного Закону законопроект про внесення змiн до Конституцiї України, який розглядався Верховною Радою України i не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не ранiше нiж через рiк з дня прийняття рiшення щодо нього. Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двiчi змiнювати однi й тi самi положення Конституцiї України.

Досить суттєвою є норма ст. 159 Основного Закону, в якiй встановлено, що законопроект про внесення змiн до Конституцiї України розглядається Верховною Радою України за наявностi висновку Конституцiйного Суду України щодо вiдповiдностi законопроекту вимогам ст. 157 i 158 цiєї Конституцiї, змiст яких уже аналiзувався.

Отже, будь-який законопроект про змiни до Конституцiї України повинен подаватись у тому порядку, який нею передбачений. Це гарантує те, що вiн розглядатиметься в межах конституцiйних вимог.

1 Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. — К.: АртЕк, Вища шк., 1997. — С. 8.

2 Конституційне право України / За ред. В. Ф. Погорілка. — К.: Наук. думка, 2002. — С. 27.

3 Конституційне право України / За ред. В. Ф. Погорілка. — К.: Наук. думка, 2002. — С. 35.

4 За певних обставин, такі суб’єкти вступають у суспільні відносини, врегульовані нормами міжнародного права.

5 Біженець — це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань (ст. 1 Закону України «Про біженців»).

6 Кравченко В. В. Конституційне право України: Навч. посібник. — К.: Атіка, 2000. — С. 89.

7 Конституционное (государственное) право зарубежных стран: В 4 т. — Т. 1—2. Часть общая: Учебник / Отв. ред. проф. Б. А. Страшун. — 3-е изд., обновл. и дораб. — М.: БЕК, 2000. — С. 355.

8 Чиркин В. Е. Современное государство. — М.: Междунар. отношения, 2001. — С. 114.

9 Мишин А. А. Конституционное право зарубежных стран: Учебник. —7-е изд. перераб. и доп. — М.: Белые альвы, 2000. — С. 274.

10 Чиркин В. Е. Современное государство. — М.: Междунар. отношения, 2001. — С. 130.

11 Конституційне право України / За ред. В. Ф. Погорілка. — К.: Наук. думка, 2002. — С. 373.

12 Кравченко В. В. Конституційне право України: Навч. посібник. — К.: Атіка, 2000. — С. 211.

13 Конституційне право України / За ред. В. Ф. Погорілка. — К.: Наук. думка, 2002. — С. 506.

14 Конституційне право України / За ред. В. Ф. Погорілка. — К.: Наук. думка, 2002. — С. 574.

15 Куйбіда В., Чушенко В. Поняття місцевого самоврядування в Україні // Право України. — 1998. — № 5.

16 Конституційне право України / За ред. В. Ф. Погорілка. — К.: Наук. думка, 2002. — С. 617.

PAGE  87

Основи конституційного права України


EMBED Word.Document.8 \s

EMBED Word.Document.8 \s

EMBED Word.Document.8 \s

EMBED Word.Document.8 \s

EMBED Word.Document.8 \s

EMBED Word.Document.8 \s

EMBED Word.Document.8 \s

EMBED Word.Document.8 \s


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

64199. Участие медицинской сестры в подготовке пациентов с хирургическими заболеваниями живота к экстренным операциям 6.26 MB
  Достаточно установить что у больного имеется острое хирургическое заболевание органов брюшной полости и он нуждается в срочной госпитализации. У больного появляется тошнота рвота. Через несколько часов боли в животе могут на короткий срок утихнуть состояние больного несколько улучшается.
64200. ОРГАНИЗАЦИЯ УЧЕТА И ПРОВЕДЕНИЯ АНАЛИЗА ДВИЖЕНИЯ ДЕНЕЖНЫХ СРЕДСТВ В ОТКРЫТОМ АКЦИОНЕРНОМ ОБЩЕСТВЕ «ЯКУТОПТТОРГ» 624.24 KB
  Денежные средства – один из наиболее важных аспектов операционного цикла организации. Управления денежными потоками является тем инструментом, при помощи которого можно достичь желаемого результата деятельности предприятия – получения прибыли.
64201. Організація локальної обчислювальної мережі загальноосвітньої школи 4.01 MB
  Метою проектування є розрахунок топології і технічних характеристик локальної обчислювальної мережі, визначення апаратних і програмних засобів комплектації локальної обчислювальної мережі (ЛОМ) загальноосвітньої школи, розміщення вузлів мережі і каналів мережного зв'язку.
64202. Облік та аудит розрахунків з різними дебіторами 1.3 MB
  Метою дипломної роботи є встановлення достовірності ведення заборгованості за кожним дебітором термінами її виникнення й погашення; повноти та своєчасності відображення даних в зведених та облікових регістрах.
64203. Будівництво кафе дитячого на 64 місця 355.39 KB
  Повноцінне харчування дітей необхідна умова забезпечення їх здоров'ям, опору дії до інфекцій та інших несприятливих факторів, і здібностей до навчання в усі періоди дорослішання. Їжа єдине джерело життєво важливих речовин, необхідних для розвитку і формування дитячого організму...
64204. The Concept «GENTLEMAN» in the Novel of Charles Dickens «Great Expectations» 377.22 KB
  The aim of the diploma work is to establish Dickens’ understanding of the notion of GENTLEMAN within, by the discourse analysis, point out especial meaning and interpretation of the concept in the novel “Great Expectation”.
64205. Приостановление, прекращение и восстановление выплаты пенсии по действующему российскому законодательству 711.35 KB
  Однако по численности контингента и удельному весу расходуемых средств пенсии имеют преобладающее значение в общей системе материального обеспечения престарелых и нетрудоспособных граждан. За счет пенсии в денежной форме удовлетворяются самые разнообразные потребности человека в пище...
64206. Концентрация вредных веществ, мгновенно-опасная для жизни или здоровья 97 KB
  История вопроса Обсуждение того как использовать респираторы когда загрязнённость воздуха мгновенно-опасна для жизни или здоровья началось по крайней мере с начала 1940х. Неопасные случа это те когда загрязнённость воздуха не представляет мгновенной опасности для жизни или здоровья но создаёт сильный...
64207. СРЕДСТВА ИНДИВИДУАЛЬНОЙ ЗАЩИТЫ ОТ ВРЕДНЫХ ПРОИЗВОДСТВЕННЫХ ФАКТОРОВ 126 KB
  Типовой перечень ежегодно реализуемых работодателем мероприятий по улучшению условий и охраны труда и снижению уровней профессиональных рисков где значительное внимание уделено использованию СИЗ. Электронный каталог сертифицированных средств индивидуальной защиты...