17706

ОСНОВИ ФІНАНСОВОГО ПРАВА УКРАЇНИ

Лекция

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

ОСНОВИ ФІНАНСОВОГО ПРАВА УКРАЇНИ 1. Фінансове право України: поняття предмет правового регулювання та система Самостійність та особливість фінансового права як галузі права зумовлена наявністю предмета та методу правового регулювання. Фінансове право Ук

Украинкский

2013-07-05

354 KB

2 чел.

ОСНОВИ ФІНАНСОВОГО ПРАВА УКРАЇНИ

 

§ 1. Фінансове право України: поняття,

предмет правового регулювання та система

Самостійність та особливість фінансового права як галузі права зумовлена наявністю предмета та методу правового регулювання.

Фінансове право України являє собою галузь права, норми якої регулюють суспільні відносини в сфері мобілізації, розподілу і використання централізованих і децентралізованих фондів коштів з метою забезпечення виконання завдань і функцій держави.

Предметом фінансового права є суспільні відносини, що виникають у процесі фінансової діяльності держави — відносини з приводу мобілізації і використання централізованих і децентралізованих фондів коштів, що забезпечують виконання державою своїх завдань і функцій.

Найважливішими рисами відносин предмета фінансового права прийнято вважати такі: відносини виникають у сфері фінансової діяльності держави у процесі мобілізації, розподілу і використання централізованих і децентралізованих фондів коштів; в цих відносинах завжди проявляється владно-організуюча роль держави; об’єктом цих відносин є гроші чи грошові зобов’язання, пов’язані з мобілізацією, розподілом і використанням централізованих і децентралізованих фондів коштів; дані відносини мають владно-майновий (грошовий) характер.

Однак не всі грошові відносини, в яких беруть участь органи держави з владними повноваженнями, є фінансовими. Частина з цих відносин регулюється іншими галузями права. Фінансовими будуть лише специфічні грошові відносини, які безпосередньо пов’язані з мобілізацією, розподілом і використанням централізованих і децентралізованих фондів коштів.

До централізованих фондів коштів належать державний бюджет і місцеві бюджети.

До децентралізованих фондів коштів належать фонди галузей народного господарства, підприємств та організацій усіх форм власності, які утворюють фонди за рахунок власного прибутку.

Під методом фінансово-правового регулювання розуміють систему прийомів і способів правового впливу на поведінку учасників фінансово-правових відносин.

Основним методом фінансово-правового регулювання є метод владних приписів, який притаманний й іншим галузям публічного права — конституційному, адміністративному, кримінальному. Але на відміну від зазначених правовідносин, учасники фінансово-правових не наділені правом оперативної самостійності, коло їх прав і обов’язків чітко визначене законодавством, а санкції фінансово-правових норм завжди мають каральний фінансовий характер. Не буває у фінансовому праві і рівності сторін правовідносин. Однак принцип нерівності сторін фінансових правовідносин не усуває можливості оскарження дій органу, наділеного владними повноваженнями, в разі перевищення ним цих повноважень.

Крім методу владних приписів, фінансово-правовому регулюванню властиві й інші методи: метод субординації, метод погодження та рекомендації. Найчастіше ці методи застосовуються не як самостійні, а в тому чи іншому поєднанні з основним методом фінансово-правового регулювання — методом владних приписів.

Під системою фінансового права розуміють об’єктивно обумовлену внутрішню його побудову, об’єднання і розміщення фінансово-правових норм у певному взаємозв’язку і послідовності.

Фінансове право, аналогічно з іншими галузями права, поділяється на два великих блоки норм — Загальну та Особливу частини.

До Загальної частини фінансового права як галузі права належать фінансово-правові норми, що закріплюють: загальні принципи, правові форми і методи фінансової діяльності держави; систему державних органів, що здійснюють фінансову діяльність, їх правовий статус; зміст, форми і методи фінансового контролю.

Норми Загальної частини фінансового права конкретизуються у фінансово-правових нормах Особливої частини. Остання містить низку великих розділів (підгалузей), які в свою чергу, складаються з фінансово-правових інститутів. До Особливої частини фінансового права належать розділи, що об’єднують норми, які регулюють суспільні відносини в сфері: державного бюджету; фінансів державних підприємств; загальнодержавних і місцевих податків і зборів (обов’язкових платежів); державного кредиту; державного страхування; державних видатків; банківського кредитування і безготівкових розрахунків; грошового обігу і валютного регулювання.

§ 2. Фінансово-правові норми

та фінансово-правові відносини

Відносини, що виникають у процесі мобілізації, розподілу і витрачання централізованих і децентралізованих фондів коштів державою та її органами, регулюються фінансово-правовими нормами.

Під фінансово-правовими нормами розуміють загальнообов’язкові правила поведінки (приписи), що встановлюються компетентними державними органами з приводу мобілізації, розподілу і використання коштів централізованих і децентралізованих фондів, які виражені в категоричній формі та забезпечені примусовою силою держави.

До особливостей фінансово-правових норм належать такі: вони регулюють відносини лише в сфері фінансової діяльності держави; вони містять приписи, що встановлюються державою з приводу мобілізації, розподілу і використання фондів грошових коштів; мають імперативний (загальнообов’язковий характер), оскільки вміщують державне веління; виражені в категоричній формі, що виключає зміну умов норм за волевиявленням суб’єктів.

Структура фінансово-правових норм, тобто їх внутрішня будова, складові не відрізняються від структури норм інших галузей права, але в їх елементах відображаються особливості суспільних відносин, які ними регулюються. Фінансово-правова норма складається з гіпотези, диспозиції та санкції.

Гіпотеза фінансово-правових норм визначає умови, за яких у суб’єктів фінансових правовідносин можуть виникати передбачені нормою юридичні права і обов’язки у галузі фінансової діяльності. Ці умови завжди виражені конкретно.

Диспозиція фінансово-правової норми — це основа норми, що вказує на те, якою саме повинна бути поведінка сторін фінансових відносин за наявності передбачених гіпотезою фактичних обставин. Вона містить вимоги норми, встановлює права і обов’язки суб’єктів фінансових відносин і завжди виражена в категоричній формі.

Санкція фінансової норми містить вказівки на невигідні для її порушника наслідки.

Залежно від характеру поведінки суб’єктів фінансово-правових відносин, що регулюються нормою фінансового права (активна чи пасивна), норми фінансового права поділяють на такі види: зобов’язуючі — приписують здійснити певні дії, спрямовані на мобілізацію або використання коштів державою; забороняючі — приписують не чинити дій, які порушують або підривають фінансову дисципліну; уповноважуючі — в них держава надає учасникам фінансових правовідносин повноваження на здійснення певних позитивних дій у передбачених межах. Категоричність у цих видах норм виявляється дещо своєрідно — їх імперативний характер сполучається з певними правомочностями, встановленими у чітко визначених межах.

За змістом фінансово-правові норми поділяють на матеріальні і процесуальні.

Матеріальні фінансово-правові норми визначають матеріальний зміст юридичних прав та обов’язків суб’єктів фінансових правовідносин (закріплюють види і обсяг коштів, які повинні надійти у централізовані та децентралізовані фонди коштів від фізичних та юридичних осіб, та обсяги видатків, які будуть профінансовані за рахунок цих фондів).

Процесуальні фінансово-правові норми визначають процедуру діяльності органів держави з мобілізації коштів у централізовані і децентралізовані фонди та порядок реалізації обов’язків по внесенню коштів і витрачанню їх з боку іншої сторони фінансових правовідносин — юридичних осіб.

Фінансово-правові відносини називають юридичною формою вияву і закріплення фінансових відносин.

До особливостей фінансово-правових відносин належать такі: вони виникають лише у сфері фінансової діяльності держави і пов’язані з мобілізацією, розподілом і використанням коштів централізованих і децентралізованих коштів грошових фондів, тобто завжди мають грошовий характер; однією стороною фінансово-правових відносин виступає держава в особі її уповноважених органів, що зумовлює нерівне положення суб’єктів цих правовідносин; вони виникають, змінюються та припиняються не за волевиявленням сторін, а пов’язані з фінансово-правовими актами.

Серед основних функцій, які виконують фінансові правовідносини в механізмі правового впливу на державні фінанси, розрізняють такі: 1) вони вказують на коло осіб, на яких у конкретний час поширюється дія фінансово-правових норм; 2) закріплюють конкретну поведінку суб’єктів у сфері мобілізації, розподілу і використання фондів коштів, якої вони повинні дотримуватися; 3) є умовою для можливості приведення в дію юридичних засобів забезпечення суб’єктивних прав та юридичних обов’язків суб’єктів фінансових правовідносин.

Матеріальним змістом фінансових правовідносин є поведінка суб’єктів, а юридичним — суб’єктивні юридичні права та обов’язки, встановлені фінансово-правовими нормами.

Об’єкт фінансових правовідносин — це фонди коштів, які формуються, розподіляються і використовуються внаслідок реалізації суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Об’єкт фінансових правовідносин пов’язаний з інтересом держави, яку представляє уповноважений орган.

Суб’єкти фінансово-правових відносин — це юридичні і фізичні особи, які на підставі правових норм можуть бути учасниками фінансово-правових відносин. Суб’єктами фінансово-правових відносин є держава, адміністративно-територіальні утворення (в особі їх органів), юридичні особи (як колективні суб’єкти), фізичні особи (як індивідуальні суб’єкти).

§ 3. Правові основи

фінансового контролю в Україні

Фінансовий контроль визначають як цілеспрямовану діяльність законодавчого і виконавчих органів публічної влади і недержавних організацій, спрямовану на забезпечення законності, фінансової дисципліни і раціональності в ході мобілізації, розподілу і використання коштів централізованих і децентралізованих грошових фондів держави з метою найефективнішого соціально-економічного розвитку всіх суб’єктів фінансових правовідносин.

Основний зміст фінансового контролю у відносинах, що регулюються фінансовим правом, зводять до такого: перевірка виконання юридичними і фізичними особами фінансових зобов’язань перед державою та органами місцевого самоврядування; перевірка правильності використання державними і комунальними підприємствами, установами й організаціями грошових ресурсів, що перебувають в їх господарському віданні чи оперативному управлінні; перевірка дотримання правил здійснення фінансових операцій, розрахунків і зберігання грошових коштів підприємствами, установами і організаціями на рахунках у фінансових установах; виявлення внутрішніх резервів виробництва — можливостей підвищення продуктивності праці, рентабельності, економії грошових і матеріальних ресурсів і т. д.; попередження і усунення виявлених порушень фінансової дисципліни.

Залежно від критеріїв, взятих за основу, фінансовий контроль поділяється на кілька видів.

Враховуючи час проведення контролю виокремлюють попередній фінансовий контроль, поточний фінансовий контроль і наступний фінансовий контроль.

Попередній фінансовий контроль: здійснюється на етапі розгляду і прийняття рішень щодо фінансових питань; здійснюється на стадії розробки і прийняття законів та інших нормативних актів з фінансових питань; передує витрачанню фінансових ресурсів і прийняттю будь-яких рішень з фінансових (і не тільки фінансових) питань.

Поточний фінансовий контроль — це контроль за безпосередньо оперативною фінансовою діяльністю, а саме — за власне фінансовим процесом. Він полягає в систематичній перевірці дотримання фінансової дисципліни, тобто дотримання вимог фінансових норм і нормативів.

Наступний фінансовий контроль — це контроль за фінансовими результатами діяльності. Він проводиться після здійснення фінансових операцій і, як правило, після завершення певних етапів діяльності з метою з’ясування її ефективності.

За формою проведення фінансовий контроль поділяється на обов’язковий та ініціативний.

Обов’язковий фінансовий контроль здійснюється: в силу вимог нормативних актів; за рішенням компетентних органів держави.

Ініціативний фінансовий контроль здійснюється на підставі власних рішень господарюючих суб’єктів.

За суб’єктним складом органів, що здійснюють фінансовий контроль, його поділяють на такі види: 1) фінансовий контроль органів законодавчої влади і місцевого самоврядування; 2) фінансовий контроль Президента України; 3) фінансовий контроль органів виконавчої влади загальної компетенції; 4) фінансовий контроль органів виконавчої влади спеціальної компетенції; 5) фінансовий контроль фінансових установ; 6) відомчий фінансовий контроль; 7) внутрішньогосподарський фінансовий контроль; 8) громадський фінансовий контроль; 9) аудиторський фінансовий контроль.

Фінансовий контроль здійснюється різними методами. Під методом фінансового контролю розуміють засоби, прийоми і способи його здійснення. Вони дуже різноманітні і обираються не довільно, а залежно від сукупності факторів, насамперед від: 1) суб’єкта контролю; 2) об’єкта контролю; 3) мети і завдань, що стоять перед суб’єктом контролю; 4) підстав виникнення контрольних правовідносин та ряду інших обставин.

Найчастіше застосовують такі методи фінансового контролю — ревізії, перевірки, обстеження, інспекції, спостереження.

Ревізія згідно зі ст. 2 Закону України «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні» від 26.01.93 — це метод документального контролю за фінансово-господарською діяльністю підприємства, установи, організації, дотриманням законодавства з фінансових питань, достовірністю обліку і звітності, спосіб документального розкриття недоліків, розтрат, привласнень та крадіжок коштів і матеріальних цінностей, попередження фінансових зловживань. За результатами ревізії складається акт.

За змістом ревізії поділяють на фактичні і документальні. Фактична ревізія передбачає перевірку всієї сукупності сторін фінансової діяльності об’єкта перевірки. Документальні ревізії передбачають лише перевірку різних фінансових документів, у тому числі рахунків, платіжних відомостей, чеків, звітів, кошторисів і т. д.

За часом проведення ревізії поділяють на планові та позапланові.

Залежно від періоду діяльності, який аналізується, ревізії поділяють на вибіркові і фронтальні. Вибіркова (часткова) ревізія є перевіркою фінансової діяльності за певний проміжок часу. При фронтальній (повній) ревізії перевіряється вся фінансова діяльність підконтрольного об’єкта за якісно цільний час, наприклад за період з моменту одержання до повного використання бюджетних коштів університетом в якомусь конкретному році чи за кілька років підряд.

Залежно від об’єкта діяльності, що перевіряється, розрізняють комплексні та тематичні ревізії. Комплексна ревізія — це перевірка фінансової діяльності обраного об’єкта в різних сферах і, як правило, в ній беруть участь ревізори одночасно кількох перевіряючих органів. Тематична ревізія — це обстеження будь-якої однієї сфери фінансової діяльності (наприклад, правильності сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) до бюджетів та державних цільових фондів).

Акт ревізії — це письмовий документ, що складається за результатами проведеної ревізії і підписується керівником ревізійної групи, а також керівником і головним бухгалтером об’єкта перевірки. За наявності заперечень чи зауважень по акту ревізії керівник і головний бухгалтер об’єкта перевірки додають до акта ревізії свої зауваження і заперечення. В акті ревізії вказуються мета ревізії, основні результати перевірки, виявлені факти порушень фінансової дисципліни, а також причини, що зумовили дані порушення та особи, які їх вчинили, пропонуються заходи з ліквідації виявлених порушень та міри відповідальності винуватих посадових осіб. В акті ревізії фіксується лише те, що фактично встановлено, при цьому кожне положення повинно бути достатньо аргументованим.

Акт ревізії передається особі (юридичній чи фізичній), яка призначила ревізію, а також у відповідні — по лінії прямих функціональних обов’язків суб’єкта та об’єкта перевірки — фінансові органи.

Строк ревізії, як правило, не повинен перевищувати 30 днів.

Перевірка — це обстеження і вивчення окремих ділянок фінансово-господарської діяльності підприємств, установ, організацій чи їх підрозділів. Результати перевірки оформлюються довідкою чи доповідною запискою.

Обстеження, як і перевірка, також охоплює окремі сторони діяльності підприємств, установ, організацій, але на відміну від перевірки проводиться по значно ширшому колу показників і виявляє фінансовий стан господарюючих суб’єктів, перспективи їх розвитку, необхідність реорганізації чи переорієнтації виробництва.

Інспекція — це перевірка стану фінансів підприємств на місцях, що періодично здійснюється суб’єктами — представниками держави та її окремих органів. Вона, як правило, проводиться з метою загального ознайомлення зі станом справ на місцях та надання оперативної практичної допомоги.

Спостереження — це загальне ознайомлення зі станом фінансової діяльності бюджетної установи, підприємства, відомства. Як правило, спостереження передує в часі застосуванню інших методів фінансового контролю.

Фінансовий контроль в Україні здійснюється органами законодавчої і виконавчої влади, спеціальними органами державного фінансового контролю, а також недержавними спеціалізованими організаціями. Особлива роль у здійсненні державного фінансового контролю належить спеціалізованим органам державної виконавчої влади з управління фінансами, для яких сама фінансова діяльність є основною. Серед них — Міністерство фінансів України, в системі якого є спеціальний орган державної виконавчої влади (Державне казначейство України), Державна контрольно-ревізійна служба в Україні та Державна податкова служба в Україні.

Державна податкова служба (ДПС) — це система органів виконавчої влади, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства. Діяльність ДПС регулюється Законом України «Про державну податкову службу в Україні» від 04.12.90 з подальшими змінами та доповненнями.

Система органів Державної податкової служби включає: Державну податкову адміністрацію України, державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, державні податкові інспекції в районах, містах (крім міст Києва та Севастополя), районах у містах. У складі органів державної податкової служби перебувають відповідні спеціальні підрозділи по боротьбі з податковими правопорушеннями — податкова міліція.

Головними завданнями органів державної податкової служби є забезпечення єдиної системи контролю за додержанням податкового законодавства, правильності обчислень, повноти і своєчасності сплати до бюджетів, державних цільових фондів податків і зборів (обов’язкових платежів), а також неподаткових доходів, установлених законодавством України.

Органи державної податкової служби формують і ведуть державний реєстр фізичних осіб — платників податків та інших обов’язкових платежів, а також Єдиний банк даних про платників податків — юридичних осіб.

Свою діяльність органи державної податкової служби України координують з фінансовими органами, органами державного казначейства України, органами безпеки, внутрішніх справ, прокуратури, статистики, державного митного контролю та контрольно-ревізійною службою, іншими контролюючими органами, установами банків, а також з податковими службами інших держав.

Державна податкова адміністрація України (ДПА України) — центральний орган виконавчої влади, вищий орган у системі органів державної податкової служби України. Утворена відповідно до Указу Президента України від 22.08.96 на базі Головної державної податкової інспекції України. Діє на підставі Закону України «Про державну податкову службу в Україні» від 04.12.90 з подальшими змінами і доповненнями, Положення про Державну податкову адміністрацію України, затвердженого Указом Президента України від 13.07.00.

Державній податковій адміністрації України підпорядковані державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, яким, у свою чергу, підпорядковані державні податкові інспекції у районах, містах (крім міст Києва і Севастополя), районах у містах, а також міжрайонні та об’єднані державні податкові інспекції.

Основними завдання ДПА України є: здійснення контролю за додержанням податкового законодавства, правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати до бюджетів, державних цільових фондів податків і зборів (обов’язкових платежів), а також неподаткових доходів, установлених законодавством (далі — податки, інші платежі); здійснення контролю за погашенням податкової заборгованості платниками податків, інших платежів, у тому числі і тими, майно яких перебуває у податковій заставі; здійснення в межах своїх повноважень контролю за обліком, зберіганням, оцінкою та реалізацією конфіскованого та іншого належного державі майна; прийняття у випадках, передбачених законом, нормативно-правових актів і методичних рекомендацій з питань оподаткування; формування та ведення Державного реєстру фізичних осіб — платників податків та інших обов’язкових платежів, а також Єдиного банку даних про платників податків — юридичних осіб; роз’яснення законодавства з питань оподаткування серед платників податків, інших платежів; запобігання злочинам та іншим правопорушенням, віднесеним законом до компетенції податкової міліції, їх виявлення, розкриття, припинення, розслідування та провадження у справах про адміністративні порушення; запобігання корупції в органах державної податкової служби та виявлення її фактів; забезпечення безпеки діяльності працівників органів державної податкової служби, захисту їх від протиправних посягань, пов’язаних з виконанням службових обов’язків; розшук платників податків, які ухиляються від сплати податків, інших платежів (п. 3 Положення про Державну податкову адміністрацію України).

Податкова міліція складається із спеціальних підрозділів по боротьбі з податковими правопорушеннями, що діють у складі відповідних органів державної податкової служби і здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства, виконують оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну та охоронну функції.

Податкова міліція відповідно до покладених на неї завдань: приймає і реєструє заяви, повідомлення та іншу інформацію про злочини і правопорушення, віднесені до її компетенції, здійснює в установленому порядку їх перевірку і приймає щодо них передбачені законом рішення; здійснює відповідно до закону оперативно-розшукову діяльність, досудову підготовку матеріалів за протокольною формою, а також проводить дізнання та досудове (попереднє) слідство в межах своєї компетенції, вживає заходів до відшкодування заподіяних державі збитків; виявляє причини та умови, що сприяли вчиненню злочинів й інших правопорушень у сфері оподаткування, вживає заходів щодо їх усунення; забезпечує безпеку працівників органів державної податкової служби та їх захист від протиправних посягань, пов’язаних з виконанням ними посадових обов’язків; запобігає корупції та іншим службовим порушенням серед працівників державної податкової служби; збирає, аналізує, узагальнює інформацію про порушення податкового законодавства, прогнозує тенденції розвитку негативних процесів кримінального характеру, пов’язаних з оподаткуванням.

Державна контрольно-ревізійна служба в Україні створена згідно із Законом України «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні» від 26.01.93 і є системою органів виконавчої влади. Державна контрольно-ревізійна служба включає: Головне контрольно-ревізійне управління України, контрольно-ревізійні управління в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, контрольно-ревізійні відділення і групи у районах, містах і районах у містах.

Діяльність державної контрольно-ревізійної служби спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів України.

Головним завданням державної контрольно-ревізійної служби є: здійснення державного контролю за витрачанням коштів і матеріальних цінностей, їх збереженням, станом і достовірністю бухгалтерського обліку та звітності в центральних органах виконавчої влади, державних фондах, бюджетних установах, а також на підприємствах і в організаціях, які отримують кошти з бюджетів всіх рівнів і державних цільових фондів; розробляє пропозиції щодо усунення виявлених недоліків і порушень та запобігання їм.

Органи державної контрольно-ревізійної служби виконують покладені на них функції з проведення ревізій і перевірок фінансової діяльності, стану збереження коштів і матеріальних цінностей, достовірності обліку і звітності, правильності витрачання державних коштів на утримання органів державної виконавчої влади, здійснення контролю за усуненням недоліків і порушень, виявлених попередніми ревізіями і перевірками, а також розглядають листи, заяви і скарги громадян про факти порушення законодавства з фінансових питань.

Державна контрольно-ревізійна служба в ході виконання покладених на неї функцій координує свою діяльність з місцевими радами та органами виконавчої влади, фінансовими органами, державною податковою службою, іншими контролюючими органами, органами прокуратури, внутрішніх справ, безпеки.

У системі фінансового контролю особливе місце посідає
аудиторський фінансовий контроль, який регулюється Законом України «Про аудиторську діяльність» від 22.04.93.

Аудит — це перевірка публічної бухгалтерської звітності, обліку, первинних документів та іншої інформації щодо фінансово-господарської діяльності суб’єктів господарювання з метою визначення достовірності їх звітності, обліку, його повноти і відповідності чинному законодавству та встановленим нормативам.

Аудит здійснюється незалежними особами (аудиторами), аудиторськими фірмами, які уповноважені суб’єктами господарювання на його проведення. Аудиторські послуги можуть надаватись у формі аудиторських перевірок (аудиту) та пов’язаних з ними експертиз, консультацій з питань бухгалтерського обліку, звітності, оподаткування, аналізу фінансово-господарської діяльності та інших видів економіко-правового забезпечення підприємницької діяльності фізичних та юридичних осіб.

Аудит може проводитися з ініціативи господарюючих суб’єктів, а також у випадках, передбачених чинним законодавством (обов’язковий аудит). Зокрема, проведення аудиту обов’язкове для: перевірки фінансового стану засновників банків, підприємств з іноземними інвестиціями, акціонерних товариств, холдингових компаній, інвестиційних фондів, довірчих товариств та інших фінансових посередників; емітентів цінних паперів; державних підприємств при здачі в оренду цілісних майнових комплексів, приватизації, корпоратизації та інших змінах форми власності; порушення питання про визнання неплатоспроможним або банкрутом.

Аудит проводиться на підставі договору між аудитором (аудиторською фірмою) та замовником.

Особливими контролюючими повноваженнями наділена Рахункова палата. Діяльність Рахункової палати регулюється ст. 98 Конституції України, Законом України «Про Рахункову палату» від 11.07.96 з подальшими змінами і доповненнями та Бюджетним кодексом України.

Рахункова палата — це постійно діючий орган контролю, який утворюється Верховною Радою України, підпорядкований і підзвітний їй. Рахункова палата здійснює свою діяльність самостійно, незалежно від будь-яких інших органів держави. До складу Рахункової палати входять голова Рахункової палати та члени Рахункової палати: перший заступник і заступник голови, головні контролери та секретар Рахункової палати. Голова Рахункової палати призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Голови Верховної Ради України терміном на 7 років з правом призначення на другий термін.

Рахункова палата має право проводити фінансові перевірки, ревізії в апараті Верховної Ради України, органах виконавчої влади, Національному банку України, Фонді державного майна України, інших підзвітних Верховній Раді України органах, а також на підприємствах і в організаціях незалежно від форм власності у тій частині їх діяльності, яка стосується використання коштів Державного бюджету України.

§ 4. Бюджетна система України

Правові засади функціонування бюджетної системи України, її структура і принципи визначаються ст.ст. 95—98 Конституції України та Бюджетним кодексом України від 21.06.01.

Бюджетна система України — сукупність державного бюджету та місцевих бюджетів, побудована з урахуванням економічних відносин, державного та адміністративно-територіального устроїв і врегульована нормами права.

Бюджет являє собою план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду.

Місцевими бюджетами визнаються бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах та бюджети місцевого самоврядування.

Бюджетами місцевого самоврядування визнаються бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об’єднань.

Сукупність показників бюджетів, що використовуються для аналізу і прогнозування економічного і соціального розвитку держави, є зведеним бюджетом. Він включає показники Державного бюджету України, зведеного бюджету Автономної Республіки Крим та зведених бюджетів областей та міст Києва і Севастополя.

Зведений бюджет Автономної Республіки Крим містить показники бюджету Автономної Республіки Крим, зведених бюджетів її районів та бюджетів міст республіканського значення.

Зведений бюджет області включає показники обласного бюджету, зведених бюджетів районів і бюджетів міст обласного значення цієї області.

Зведений бюджет району включає показники районних бюджетів, бюджетів міст районного значення, селищних і сільських бюджетів цього району.

Зведений бюджет міста з районним поділом містить показники міського бюджету та бюджетів районів, що входять до його складу. У разі, коли місту або району у місті адміністративно підпорядковані інші міста, селища чи села, зведений бюджет міста або району в місті включає показники бюджетів цих міст, селищ і сіл.

Бюджетна система України ґрунтується на принципах, визначених ст. 7 Бюджетного кодексу України.

Принцип єдності бюджетної системи України — єдність бюджетної системи України забезпечується єдиною правовою базою, єдиною грошовою системою, єдиним регулюванням бюджетних відносин, єдиною бюджетною класифікацією, єдністю порядку виконання бюджетів та ведення бухгалтерського обліку і звітності.

Принцип збалансованості — повноваження на здійснення витрат бюджету повинні відповідати обсягу надходжень до бюджету на відповідний бюджетний період.

Принцип самостійності — Державний бюджет України та місцеві бюджети є самостійними. Держава не несе відповідальності коштами державного бюджету за бюджетні зобов’язання органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування. Органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування коштами відповідних бюджетів не несуть відповідальності за бюджетні зобов’язання одне одного, а також за бюджетні зобов’язання держави. Самостійність бюджетів забезпечується закріпленням за ними відповідних джерел доходів, правом відповідних органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на визначення напрямів використання коштів відповідно до законодавства України, правом Верховної Ради Автономної Республіки Крим та відповідних рад самостійно і незалежно одна від одної розглядати та затверджувати відповідні бюджети.

Принцип повноти — до складу бюджетів підлягають включенню всі надходження до бюджетів і витрати бюджетів, що здійснюються відповідно до нормативно-правових актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування.

Принцип обґрунтованості — бюджет формується на реалістичних макропоказниках економічного і соціального розвитку держави та розрахунках надходжень до бюджету і витрат бюджету, що здійснюються відповідно до затверджених методик і правил.

Принцип ефективності — при складанні та виконанні бюджетів усі учасники бюджетного процесу мають прагнути досягнення запланованих цілей при залученні мінімального обсягу бюджетних коштів та досягнення максимального результату при використанні визначеного бюджетом обсягу коштів.

Принцип субсидіарності — розподіл видів видатків між державним бюджетом і місцевими бюджетами, а також між місцевими бюджетами повинен ґрунтуватися на максимально можливому наближенні надання суспільних послуг до їх безпосереднього споживача.

Принцип цільового використання бюджетних коштів — бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями.

Принцип справедливості і неупередженості — бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами.

Принцип публічності та прозорості — Державний бюджет України та місцеві бюджети затверджуються, а рішення щодо звіту про їх виконання приймаються відповідно Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим та відповідними радами.

Принцип відповідальності учасників бюджетного процесу — кожен учасник бюджетного процесу несе відповідальність за свої дії або бездіяльність на кожній стадії бюджетного процесу.

Для всіх бюджетів, що складають бюджетну систему, бюджетний період становить один календарний рік, який починається 1 січня кожного року і закінчується 31 грудня того ж року. Неприйняття Верховною Радою України закону про Державний бюджет України до 1 січня не є підставою для встановлення іншого бюджетного періоду. За особливих обставин відповідно до Конституції України бюджетний період для Державного бюджету України може бути іншим. Особливими обставинами згідно зі ст. 3 Бюджетного кодексу України є: 1) введення воєнного стану; 2) оголошення надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях; 3) оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації, необхідність усунення природних чи техногенних катастроф.

Для здійснення контролю за фінансовою діяльністю органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших розпорядників бюджетних коштів, проведення необхідного аналізу в розрізі доходів, а також організаційних, функціональних та економічних категорій видатків, забезпечення загальнодержавної і міжнародної порівнянності бюджетних показників застосовується бюджетна класифікація України (ч. 1 ст. 8 Бюджетного кодексу України).

Бюджетна класифікація — це єдине систематизоване згрупування доходів, видатків (у тому числі кредитування за вирахуванням погашення) та фінансування бюджету за ознаками економічної сутності, функціональної діяльності, організаційного устрою та іншими ознаками відповідно до законодавства України та міжнародних стандартів.

Згідно з ч. 3 ст. 8 Бюджетного кодексу України бюджетна класифікація має такі складові: 1) класифікація доходів бюджету; 2) класифікація видатків (у тому числі кредитування за вирахуванням погашення) бюджету; 3) класифікація фінансування бюджету; 4) класифікація боргу.

Доходи бюджету класифікуються за такими розділами: 1) податкові надходження; 2) неподаткові надходження; 3) доходи від операцій з капіталом; 4) трансферти (ст. 9 Бюджетного кодексу України).

Податковими надходженнями визнаються передбачені податковими законами України загальнодержавні і місцеві податки, збори та інші обов’язкові платежі.

Неподатковими надходженнями визнаються: 1) доходи від власності та підприємницької діяльності; 2) адміністративні збори та платежі, доходи від некомерційного та побічного продажу; 3) надходження від штрафів і фінансових санкцій; 4) інші неподаткові надходження.

Трансферти — це кошти, одержані від інших органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних організацій на безоплатній та безповоротній основі.

Видатки бюджету класифікуються за: 1) функціями, з виконанням яких пов’язані видатки (функціональна класифікація видатків); 2) економічною характеристикою операцій, при проведенні яких здійснюються ці видатки (економічна класифікація видатків); 3) ознакою головного розпорядника бюджетних коштів (відомча класифікація видатків); 4) бюджетними програмами (програмна класифікація видатків (ст. 10 Бюджетного кодексу України)).

Класифікація видатків з функціонального погляду має такі рівні деталізації: 1) розділи, в яких визначаються видатки бюджетів на здійснення відповідно загальних функцій держави, Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування; 2) підрозділи та групи, в яких конкретизуються напрями спрямування бюджетних коштів на здійснення відповідно функцій держави, Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування.

За економічною класифікацією видатки бюджету поділяються на поточні, капітальні та кредитування за вирахуванням погашення, склад яких визначається Міністром фінансів України.

Відомча класифікація видатків бюджету визначає перелік головних розпорядників бюджетних коштів. На її основі Державне казначейство України та місцеві фінансові органи ведуть реєстр усіх розпорядників бюджетних коштів.

Програмна класифікація видатків бюджету застосовується при формуванні бюджету за програмно-цільовим методом.

Класифікація фінансування бюджету визначає джерела отримання фінансових ресурсів, необхідних для покриття дефіциту бюджету, і напрями витрачання фінансових ресурсів, що утворилися в результаті перевищення доходів бюджету над його видатками (до цієї категорії належать платежі з погашення основної суми боргу).

Класифікація фінансування бюджету здійснюється за такими ознаками: 1) фінансування за типом кредитора — за категоріями кредиторів або власників боргових зобов’язань; 2) фінансування за типом боргового зобов’язання — за коштами, що залучаються для фінансування дефіциту або профіциту.

Класифікація боргу систематизує інформацію про всі боргові зобов’язання держави, Автономної Республіки Крим, місцевого самоврядування. Борг класифікується за типом кредитора і типом боргового зобов’язання.

Відповідно до ст. 13 Бюджетного кодексу України бюджет може складатися із загального і спеціального фондів.

Загальний фонд бюджету включає: 1) всі доходи бюджету, крім тих, що призначені для зарахування до спеціального фонду; 2) всі видатки бюджету за рахунок надходжень до загального фонду бюджету; 3) фінансування загального фонду бюджету.

Спеціальний фонд бюджету містить: 1) бюджетні призначення на видатки за рахунок конкретно визначених джерел надходжень; 2) гранти або дарунки (у вартісному численні), одержані розпорядниками бюджетних коштів на конкретну мету; 3) різницю між доходами і видатками спеціального фонду бюджету.

Розподіл бюджету на загальний та спеціальний фонди визначається Законом про Державний бюджет України. Джерела формування спеціального фонду визначаються виключно законами України. Підставою для рішення відповідної ради про створення спеціального фонду у складі місцевого бюджету може бути виключно Закон про Державний бюджет України.

Згідно зі ст. 14 Бюджетного кодексу України прийняття Державного бюджету України або бюджету Автономної Республіки Крим, міського бюджету на відповідний бюджетний період з дефіцитом дозволяється у разі наявності обґрунтованих джерел фінансування дефіциту відповідного бюджету. При цьому слід враховувати, що бюджет Автономної Республіки Крим та міські бюджети можуть прийматися з дефіцитом виключно у частині дефіциту бюджету розвитку, а затвердження обласних, районних, районних у містах, сільських та селищних бюджетів з дефіцитом не допускається (ст. 72 Бюджетного кодексу України).

Дефіцит бюджету — це перевищення видатків бюджету над його доходами.

Профіцит бюджету — це перевищення доходів бюджету над його видатками. Згідно з ч. 2 ст. 14 Бюджетного кодексу України профіцит бюджету затверджується виключно з метою погашення основної суми боргу.

Джерелами фінансування дефіциту бюджетів є державні внутрішні та зовнішні запозичення, внутрішні запозичення органів влади Автономної Республіки Крим, внутрішні та зовнішні запозичення органів місцевого самоврядування з дотриманням умов, визначених Бюджетним кодексом України.

Запозичення — це операції, пов’язані з отриманням бюджетом коштів на умовах повернення, платності та строковості, в результаті яких виникають зобов’язання держави, Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування перед кредиторами.

Право на здійснення державних внутрішніх і зовнішніх запозичень у межах і на умовах, передбачених законом про Державний бюджет України, належить державі в особі міністра фінансів України за дорученням Кабінету Міністрів України. Ці запозичення не можуть використовуватись для забезпечення фінансовими ресурсами поточних видатків держави, за винятком випадків, коли це необхідно для збереження загальної економічної рівноваги. З метою економії коштів та ефективності їх використання міністр фінансів України має право вибрати кредитора, вид позики і валюту запозичення.

Право здійснювати внутрішні запозичення мають виключно Верховна Рада Автономної Республіки Крим та міські ради. Разом з тим ст. 73 Бюджетного кодексу України передбачає, що для покриття тимчасових касових розривів, що виникають під час виконання загального фонду місцевого бюджету, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад за рішенням Верховної Ради Автономної Республіки Крим чи відповідної ради можуть отримати короткотермінові позики у фінансово-кредитних установах на термін до 3 місяців, але в межах поточного бюджетного періоду. Порядок отримання таких позичок визначається Міністерством фінансів України. Зовнішні запозичення можуть здійснювати лише міські ради міст з чисельністю населення понад 800 тис. мешканців за офіційними даними державної статистики на час ухвалення рішення про здійснення запозичень.

Порядок надання гарантій щодо виконання боргових зобов’язань встановлено ст. 17 Бюджетного кодексу України. Так, Кабінет Міністрів України в особі міністра фінансів України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим в особі міністра фінансів АРК та міські ради в особі керівників їх виконавчих органів можуть надавати гарантії щодо виконання боргових зобов’язань суб’єктам виключно у межах повноважень, встановлених відповідно законом про Державний бюджет України чи рішенням про місцевий бюджет. Гарантії надаються лише на умовах платності, строковості, майнового забезпечення та зустрічних гарантій, отриманих від інших суб’єктів.

Граничний обсяг внутрішнього та зовнішнього державного боргу, боргу Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування, граничний обсяг надання гарантій встановлюються на кожний бюджетний період відповідно законом про Державний бюджет України чи рішенням про місцевий бюджет. Величина основної суми державного боргу не повинна перевищувати 60 % фактичного річного обсягу валового внутрішнього продукту України.

§ 5. Бюджетний процес в Україні

Бюджетний процес — регламентована нормами права діяльність, пов’язана зі складанням, розглядом, затвердженням бюджетів, їх виконанням і контролем за їх виконанням, розглядом звітів про виконання бюджетів, що складають бюджетну систему України. В Україні бюджетний процес регулюється Конституцією України, Бюджетним кодексом України та іншими нормативними актами.

Бюджетний процес поділяється на чотири стадії: 1) складання проектів бюджетів; 2) розгляд і прийняття закону про Державний бюджет України, рішень про місцеві бюджети; 3) виконання бюджету, в тому числі у разі необхідності внесення змін до закону про Державний бюджет України, рішення про місцеві бюджети; 4) підготовка та розгляд звіту про виконання бюджету і прийняття рішень щодо нього.

Проект закону про Державний бюджет України розробляє Кабінет Міністрів України. Міністр фінансів України відповідає за складання проекту закону про Державний бюджет України, визначає основні організаційно-методичні засади бюджетного планування, які використовуються для підготовки бюджетних запитів і розробки пропозицій проекту Державного бюджету України.

Кабінет Міністрів України подає до Верховної Ради України проект Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період не пізніше, ніж за чотири робочих дні до початку проведення парламентських слухань з питань бюджетної політики на наступний бюджетний період.

Не пізніше 1 червня або першого наступного за цією датою дня пленарних засідань Верховної Ради України у парламенті відбуваються слухання з питань бюджетної політики на наступний бюджетний період. З доповіддю про Основні напрями бюджетної політики на наступний бюджетний період виступає Прем’єр-міністр України або за його дорученням міністр фінансів України.

Національний банк України до 1 квітня року, що передує плановому, подає до Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України: 1) проект основних засад грошово-кредитної політики на наступний бюджетний період; 2) проект кошторису доходів і видатків Національного банку України на наступний бюджетний період.

За результатами парламентських слухань Верховна Рада України приймає постанову про схвалення або взяття до відома Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період.

Для підготовки пропозицій проекту Державного бюджету України Міністерство фінансів України розробляє і доводить до головних розпорядників бюджетних коштів інструкції щодо підготовки бюджетних запитів.

Бюджетний запит — це документ, підготовлений розпорядником бюджетних коштів, що містить пропозиції з відповідним обґрунтуванням щодо обсягу бюджетних коштів, необхідних для його діяльності на наступний бюджетний період.

Головні розпорядники бюджетних коштів організують розробку бюджетних запитів для подання Міністерству фінансів України в терміни та порядку, встановлені Мінфіном. На основі аналізу бюджетних запитів Міністерство фінансів України готує проект закону про Державний бюджет України.

Окрім того, Міністерство фінансів України подає проект закону про Державний бюджет України Кабінету Міністрів України для розгляду, а також вносить пропозиції щодо термінів і порядку розгляду цього проекту в Кабінеті Міністрів України.

Кабінет Міністрів України приймає постанову щодо схвалення проекту закону про Державний бюджет України та подає його разом з відповідними матеріалами Верховній Раді України не пізніше 15 вересня року, що передує плановому. Не пізніше ніж через 5 днів після подання Кабінетом Міністрів України проекту закону про Державний бюджет України до Верховної Ради України міністр фінансів України представляє його на пленарному засіданні Верховної Ради України.

За результатами обговорення проекту закону про Державний бюджет України Верховна Рада України може прийняти вмотивоване рішення про його відхилення у разі невідповідності Бюджетному кодексу та Основним напрямам бюджетної політики на наступний бюджетний період. У разі відхилення проекту закону про Державний бюджет України Кабінет Міністрів України зобов’язаний у тижневий термін з дня набрання чинності рішенням про відхилення подати проект закону про Державний бюджет України на повторне представлення з обґрунтуванням внесених змін, пов’язаних з відповідним рішенням Верховної Ради України.

Міністр фінансів України повторно представляє проект закону про Державний бюджет України не пізніше трьох днів після його повторного подання до Верховної Ради України.

Після прийняття до розгляду представленого проекту закону про Державний бюджет України не пізніше 1 жовтня (6 жовтня, якщо проект бюджету був прийнятий до розгляду після повторного подання Кабінетом Міністрів України) року, який передує плановому, проект закону про Державний бюджет України розглядається народними депутатами України, а також у комітетах, депутатських фракціях і групах Верховної Ради України.

Комітет Верховної Ради України з питань бюджету не пізніше 15 жовтня (20 жовтня, якщо проект бюджету був прийнятий до розгляду після повторного подання Кабінетом Міністрів України) року, який передує плановому, спільно з уповноваженими представниками Кабінету Міністрів України розглядає пропозиції до проекту закону про Державний бюджет України і готує Висновки та пропозиції до нього, а також таблиці пропозицій суб’єктів права законодавчої ініціативи, які пропонується підтримати чи відхилити, і приймає з цього приводу відповідне рішення.

Висновки та пропозиції до проекту закону про Державний бюджет України, а також таблиці пропозицій апаратом Верховної Ради України розповсюджуються серед народних депутатів України не пізніше ніж за два дні до розгляду проекту закону у першому читанні на пленарному засіданні Верховної Ради України.

Перше читання проекту закону про Державний бюджет України починається з доповіді голови Комітету Верховної Ради України з питань бюджету щодо Висновків і пропозицій до проекту закону про Державний бюджет України. В обговоренні цього питання беруть участь представники комітетів Верховної Ради України, депутатських фракцій і груп, народні депутати України, представники Рахункової палати та Кабінету Міністрів України. Висновки та пропозиції до проекту закону про Державний бюджет України голосуються в цілому. Якщо позитивне рішення не прийнято, відбувається постатейне голосування.

Верховна Рада України приймає проект закону про Державний бюджет України у першому читанні не пізніше 20 жовтня (25 жовтня, якщо проект бюджету був прийнятий до розгляду після повторного подання Кабінетом Міністрів України) року, що передує плановому.

Після прийняття проекту закону про Державний бюджет України у першому читанні Кабінет Міністрів України у двотижневий термін готує і подає не пізніше 3 листопада (8 листопада, якщо проект бюджету був прийнятий до розгляду після повторного подання Кабінетом Міністрів України) року, що передує плановому, проект закону про Державний бюджет України, доопрацьований відповідно до Бюджетних висновків Верховної Ради України, і порівняльну таблицю стосовно їх урахування з вмотивованими поясненнями щодо неврахованих пропозицій.

При розгляді проекту закону про Державний бюджет України у другому читанні пропозиції народних депутатів України, комітетів Верховної Ради України, депутатських груп і фракцій щодо змін до проекту закону про Державний бюджет України не розглядаються, крім висновків Комітету Верховної Ради України з питань бюджету щодо розгляду проекту закону про Державний бюджет України у другому читанні.

Друге читання проекту закону про Державний бюджет України передбачає насамперед затвердження загального обсягу дефіциту (профіциту), доходів і видатків Державного бюджету України з подальшим постатейним голосуванням проекту закону про Державний бюджет України, поданого Кабінетом Міністрів України на друге читання, яке завершується не пізніше 20 листопада року, що передує плановому.

Комітет Верховної Ради України з питань бюджету доопрацьовує проект закону про Державний бюджет України та вносить його на розгляд Верховної Ради України у третьому читанні не пізніше 25 листопада року, що передує плановому. Після доповіді голови Комітету Верховної Ради України з питань бюджету та співдоповіді міністра фінансів України Верховна Рада України проводить голосування по пропозиціях Комітету Верховної Ради України з питань бюджету щодо статей проекту закону про Державний бюджет України, які не були прийняті у другому читанні, та стосовно проекту закону в цілому.

Закон про Державний бюджет України приймається Верховною Радою України до 1 грудня року, що передує плановому.

Зміни до закону про Державний бюджет України подаються у формі проекту закону про внесення змін до Закону про Державний бюджет України. Вони можуть вноситися лише у випадках виникнення відхилення оцінки прогнозу надходжень до бюджету від прогнозу, врахованого при затвердженні Державного бюджету України на відповідний бюджетний період, а також зміни структури видатків державного бюджету та в інших випадках, передбачених Бюджетним кодексом. Міністерство фінансів України проводить щомісячну оцінку відповідності прогнозу надходжень показникам, встановленим Державним бюджетом України.

Виконання Державного бюджету України забезпечує Кабінет Міністрів України. Міністерство фінансів України здійснює загальну організацію та управління виконанням Державного бюджету України, координує діяльність учасників бюджетного процесу з питань виконання бюджету.

В Україні застосовується казначейська форма обслуговування Державного бюджету України, яка передбачає здійснення Державним казначейством України: 1) операцій з коштами державного бюджету; 2) розрахунково-касового обслуговування розпорядників бюджетних коштів; 3) контролю бюджетних повноважень при зарахуванні надходжень, прийнятті зобов’язань і проведенні платежів; 4) бухгалтерського обліку та складання звітності про виконання державного бюджету.

Державний бюджет України виконується за розписом, який затверджується міністром фінансів України відповідно до бюджетних призначень у місячний термін після набуття чинності законом про Державний бюджет України.

Зведення, складання та надання звітності про виконання Державного бюджету України здійснюються Державним казначейством України. Єдині форми звітності для цього встановлюються цим самим відомством за погодженням з Рахунковою палатою та Міністерством фінансів України.

Звітність про виконання Державного бюджету України буває оперативною, місячною, квартальною та річною.

Місячна звітність надається Державним казначейством України Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України, Рахунковій палаті та Міністерству фінансів України не пізніше 15 числа місяця, наступного за звітним.

Квартальний звіт про виконання Державного бюджету України надається Державним казначейством України Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України, Рахунковій палаті та Міністерству фінансів України не пізніше 35 днів після закінчення звітного кварталу.

Річний звіт про виконання закону про Державний бюджет України подається Кабінетом Міністрів України Верховній Раді України не пізніше 1 травня року, наступного за звітним.

Рахункова палата протягом двох тижнів з дня офіційного подання Кабінетом Міністрів України річного звіту про виконання закону про Державний бюджет України готує висновки щодо використання коштів Державного бюджету України.

Верховна Рада України розглядає звіт про виконання закону про Державний бюджет України у двотижневий термін з дня отримання висновків Рахункової палати щодо використання коштів Державного бюджету України.

За результатами розгляду Верховна Рада України приймає рішення щодо звіту про виконання закону про Державний бюджет України.

§ 6. Державний бюджет України

та місцеві бюджети

Бюджет — це план формування і витрачання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду (ст. 2 Бюджетного кодексу).

Бюджет складається з доходів і видатків. Доходи бюджету — всі податкові, неподаткові та інші надходження на безповоротній основі, справляння яких передбачено законодавством України (включаючи трансферти, дарунки, гранти).

Видатки бюджету — кошти, що спрямовуються на здійснення програм і заходів, передбачених відповідним бюджетом, за винятком коштів для погашення основної суми боргу та повернення надміру сплачених до бюджету сум.

Доходи Державного бюджету України включають: доходи (за винятком тих, що за Бюджетним кодексом України закріплені за місцевими бюджетами), що отримуються відповідно до законодавства про податки, збори і обов’язкові платежі та Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів», а також від плати за послуги, що надаються бюджетними установами, які утримуються за рахунок Державного бюджету України та інших, визначених законодавством джерел, включаючи кошти від продажу активів, що належать державі або підприємствам, установам та організаціям, а також проценти і дивіденди, нараховані на частку майна, що належить державі в майні господарських товариств; гранти і дарунки у вартісному обчисленні; міжбюджетні трансферти з місцевих бюджетів.

Видатки Державного бюджету України включають бюджетні призначення, встановлені Законом про Державний бюджет України на конкретні цілі, що пов’язані з реалізацією державних програм, перелік яких визначено Бюджетним кодексом України.

Місцевий бюджет відповідно до Бюджетного кодексу України містить надходження і витрати на виконання повноважень органів влади Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування. Ці надходження і витрати складають єдиний баланс відповідного бюджету.

До доходів, що закріплюються, наприклад, за бюджетами місцевого самоврядування та враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів, належать такі податки і збори (обов’язкові платежі): 1) прибутковий податок з громадян (25%); 2) державне мито в частині, що належить відповідним бюджетам; 3) плата за ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності та сертифікати, що видаються виконавчими органами відповідних рад; 4) плата за державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, що справляється виконавчими органами відповідних рад; 5) плата за торговий патент на здійснення деяких видів підприємницької діяльності (за винятком плати за придбання торговельних патентів пунктами продажу нафтопродуктів (автозаправними станціями, заправними пунктами), що справляється виконавчими органами відповідних рад; 6) надходження адміністративних штрафів, що накладаються виконавчими органами відповідних рад або утвореними ними в установленому порядку адміністративними комісіями; 7) єдиний податок для суб’єктів малого підприємництва у частині, що належить відповідним бюджетам.

Видатки місцевих бюджетів включають бюджетні призначення, встановлені рішенням про місцевий бюджет, на конкретні цілі, що пов’язані з реалізацією програм, перелік яких визначено Бюджетним кодексом України.

До видатків, які здійснюються, наприклад, з бюджетів сіл, селищ, міст районного значення та їх об’єднань та враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать видатки на: 1) органи місцевого самоврядування сіл, селищ, міст районного значення; 2) освіту: дошкільну; загальну середню (школи, дитячі садки); 3) первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (дільничні лікарні, медичні амбулаторії, фельдшерсько-акушерські та фельдшерські пункти); 4) сільські, селищні та міські палаци культури, клуби та бібліотеки.

Міжбюджетні трансферти — це кошти, які безоплатно і безповоротно передаються з одного бюджету до іншого.

Міжбюджетні трансферти поділяються на: 1) дотацію вирівнювання; 2) субвенцію; 3) кошти, що передаються до Державного бюджету України та місцевих бюджетів з інших місцевих бюджетів; 4) інші дотації.

Дотація вирівнювання — міжбюджетний трансферт на вирівнювання дохідної спроможності бюджету, який його отримує.

Субвенції — міжбюджетні трансферти для використання з певною метою в порядку, визначеному тим органом, який прийняв рішення про видачу субвенції.

Для здійснення непередбачених видатків, що не мають постійного характеру і не могли бути передбачені при складанні проекту бюджету, формується резервний фонд. Рішення про виділення коштів з резервного фонду бюджету приймаються відповідно Кабінетом Міністрів України, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими державними адміністраціями та виконавчими органами місцевого самоврядування. Резервний фонд бюджету не може перевищувати 1% обсягу видатків загального фонду відповідного бюджету.

У Державному бюджеті України резервний фонд передбачається обов’язково. Рішення щодо необхідності створення резервного фонду місцевого бюджету приймає відповідна рада.

Законодавством України встановлена відповідальність за бюджетні правопорушення.

Бюджетне правопорушення — це недотримання учасником бюджетного процесу встановленого Бюджетним кодексом України та іншими нормативно-правовими актами порядку складання, розгляду, затвердження, внесення змін, виконання бюджету чи звіту про виконання бюджету.

У разі виявлення бюджетного правопорушення Міністерство фінансів України, Державне казначейство України, органи Державної контрольно-ревізійної служби України, місцеві фінансові органи, голови виконавчих органів міських, міст районного значення, селищних і сільських рад і головні розпорядники бюджетних коштів у межах своєї компетенції можуть вчиняти такі дії щодо тих розпорядників бюджетних коштів та одержувачів, яким вони довели відповідні бюджетні асигнування: 1) застосування адміністративних стягнень до осіб, винних у бюджетних правопорушеннях; 2) зупинення операцій з бюджетними коштами.

Особи, винні у порушенні бюджетного законодавства, несуть цивільну, дисциплінарну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно із законами України. Бюджетне правопорушення, вчинене розпорядником чи одержувачем бюджетних коштів, може бути підставою для притягнення до відповідальності згідно із законом його керівника чи інших відповідальних посадових осіб, залежно від характеру вчинених ними діянь.

Стягнення за бюджетні правопорушення, передбачені Бюджетним кодексом України, накладаються за рішенням міністра фінансів України, керівника органу Державного казначейства України, керівником органу Державної контрольно-ревізійної служби України, міністра фінансів Автономної Республіки Крим, керівника місцевого фінансового органу, голови виконавчого органу міської міста районного значення, селищної та сільської ради.

Рішення про накладення стягнення за бюджетне правопорушення набуває чинності з дня його підписання і підлягає негайному виконанню. Воно може бути оскаржене у порядку, встановленому законом, в органі, що його виніс, або в суді протягом 10 днів з дня його винесення, якщо іншого не передбачено законом.

§ 7. Поняття та система податків в Україні

Ст. 2 Закону України «Про систему оподаткування» в редакції від 18.02.97 встановила, що під податком і збором (обов’язковим платежем) до бюджетів і державних цільових фондів слід розуміти обов’язковий внесок до бюджету відповідного рівня або державного цільового фонду, здійснюваний платниками у порядку і на умовах, що визначаються законами України про оподаткування. Отже, законодавець не робить різниці між податками та іншими обов’язковими платежами.

Сукупність податків і зборів (обов’язкових платежів) до бюджетів і державних цільових фондів, що справляються у встановленому законами України порядку, становить систему оподаткування.

Податку як виду обов’язкового платежу в бюджет, притаманні такі ознаки: адресність до бюджету; обов’язковість платежу; перехід права власності при сплаті податку; індивідуальна безоплатність; регулярність стягнення.

Виявлення суті податків нерозривно пов’язано з характеристикою понять, що прийнято називати елементами податку. До них належать: суб’єкти — платники податків; об’єкт оподаткування; джерело сплати податку, одиниця оподаткування, податковий період; ставка податку; строки сплати податку; податкові пільги.

Суб’єкт — платник податку — юридичні і фізичні особи, на яких згідно із законом України покладено обов’язок сплачувати податки і збори (обов’язкові платежі).

Об’єкт оподаткування — доходи (прибуток), додана вартість продукції (робіт, послуг), вартість продукції (робіт, послуг), у тому числі митна, або її натуральні показники, спеціальне використання природних ресурсів, майно юридичних і фізичних осіб та інші об’єкти, визначені законами України про оподаткування.

Джерело сплати податку — дохід платника, з якого він сплачує податок.

Одиниця оподаткування — це одиниця виміру об’єкта оподаткування.

Податковий період — строк, протягом якого завершується процес формування податкової бази та остаточно визначається розмір податкового зобов’язання.

Ставка податку — розмір податку, встановлений на одиницю оподаткування.

Строки сплати податку — дата, не пізніше якої податок повинен надійти у бюджет відповідного рівня.

Податкові пільги — повне або часткове звільнення від сплати податків і зниження загальної норми оподаткування. Всі податкові пільги можна згрупувати у такі чотири підгрупи: звільнення (повне або часткове) від сплати податку окремих осіб або категорій платників; повне або часткове звільнення об’єкта або податкової бази від оподаткування і використання неоподатковуваного мінімуму; зменшення належної до сплати за розрахунковий період суми податку і використання податкового кредиту; зменшення ставки податку.

Система оподаткування в Україні згідно із Законом України «Про систему оподаткування» включає загальнодержавні податки і збори (обов’язкові платежі) та місцеві податки і збори (обов’язкові платежі).

До загальнодержавних належать такі податки і збори (обов’язкові платежі): податок на додану вартість; акцизний збір; податок на прибуток підприємств; податок на доходи фізичних осіб; мито; державне мито; податок на нерухоме майно (нерухомість); плата (податок) за землю; рентні платежі; податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів; податок на промисел; збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету; збір за спеціальне використання природних ресурсів; збір за забруднення навколишнього природного середовища; збір на обов’язкове державне пенсійне страхування; плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності; збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства; єдиний збір, що справляється у пунктах пропуску через державний кордон України; збір на використання радіочастотного ресурсу України; збори до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (початковий, регулярний, спеціальний).

До місцевих податків належать: податок з реклами; комунальний податок.

До місцевих зборів (обов’язкових платежів) належать: 1) готельний збір; 2) збір за припаркування автотранспорту; 3) ринковий збір; 4) збір за видачу ордера на квартиру; 5) курортний збір; 6) збір за участь у бігах на іподромі; 7) збір за виграш у бігах на іподромі; 8) збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі; 9) збір за право використання місцевої символіки; 10) збір за право проведення кіно- і телезйомок; 11) збір за проведення місцевого аукціону, конкурсного розпродажу і лотерей; 12) збір за проїзд по території прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон; 13) збір за видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі та сфери послуг; 14) збір з власників собак.

При цьому комунальний податок, а також місцеві збори (обов’язкові платежі), зазначені у пп. 2—4, 13 та 14, є обов’язковими для встановлення сільськими, селищними та міськими радами за наявності об’єктів оподаткування або умов, з якими пов’язане запровадження цих податків і зборів.

Сплата податків і зборів (обов’язкових платежів) провадиться у порядку, встановленому законами України. За порушення податкового законодавства на платника податків накладаються штрафні санкції у розмірах, визначених ст. 17 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» від 21.12.00.
№ 2181.

Штрафна санкція (штраф) — це плата у фіксованій сумі або у вигляді процентів від суми податкового зобов’язання (без урахування пені та штрафних санкцій), яка справляється з платника податків у зв’язку з порушенням ним правил оподаткування, визначених відповідними законами.

  


ВИДИ ТА РОЗМІРИ ШТРАФНИХ САНКЦІЙ (ШТРАФІВ)
ЗА ПОРУШЕННЯ ПОДАТКОВОГО ЗАКОНОДАВСТВА

Підстави для застосування
штрафних сан
кцій

Порядок обчислення санкції (штрафу)

Пункт Закону

Не менше

Розмір санкції

Не більше

Нмдг*/грн, або % від певних сум

Неподання або несвоєчасне подання податкової декларації

10 Нмдг/170 грн

17.1.1

Неподання або несвоєчасне подання декларації про доходи фізичними особами, які обіймають посади, що підпадають під визначення суб’єктів корупційних діянь

30 Нмдг/510 грн

17.1.1

Неподання податкової декларації (контролюючий орган самостійно визначає суму податкового зобов’язання платника податків)

10 Нмдг/
170 грн

10 Нмдг/170 грн + 10 % від суми податкового зобов’язання за кожний повний або неповний місяць затримки податкової декларації

50 % від суми нарахованого податкового зобов’язання

17.1.2

Донарахування контролюючим органом податкових зобов’язань під час документальної перевірки

10 Нмдг/
170 грн

5 % від суми недоплати за кожний з податкових періодів, установлених для такого податку (обов’язкового платежу), починаючи з податкового періоду, на який припадає така недоплата, та закінчуючи податковим періодом, на який припадає отримання таким платником податків податкового повідомлення від контролюючого органу

25 % від суми недоплати

17.1.3

Закінчення табл.

Підстави для застосування
штрафних сан
кцій

Порядок обчислення санкції (штрафу)

Пункт Закону

Не менше

Розмір санкції

Не більше

Нмдг*/грн, або % від певних сум

Донарахування контролюючим органом податкових зобов’язань під час перевірки податкової декларації, поданої платником податків

1 Нмдг/
17 грн

5 % від суми донарахованого податкового зобов’язання

17.1.4

Платника податків (посадову особу платника податків) засуджено за скоєння злочину за ухилення від сплати податків

або

Платник податків декларує переоцінені або недооцінені об’єкти оподаткування, що призводить до заниження податкового зобов’язання у великих розмірах (4250 грн)

100 Нмдг/
1700 грн

50 % від суми недоплати

17.1.6

Платник податків не сплачує узгоджену суму податкового зобов’язання протягом граничних строків, визначених Законом № 2181 при затримці:

— до 30 календарних днів, наступних за останнім днем граничного строку; — від 31 до 90 календарних днів включно, наступних за останнім днем граничного строку сплати;

10 % від узгодженої суми
20 % від узгодженої суми
50 % від узгодженої суми

— понад 90 календарних днів, наступних за останнім днем граничного строку сплати

17.1.7

Відчуження платником податків активів, що перебувають у податковій заставі, без попередньої згоди податкового органу, якщо отримання такої згоди є обов’язковим

100 % від суми податкового боргу, щодо якого виникло право податкової застави

17.1.8

Платник податків здійснює продаж (відчуження) товарів (продукції) або здійснює грошові виплати без по-
переднього нарахування та сплати податку, збору (обов’язкового пл
атежу), якщо відповідно до зако-
нодавства таке нарахування та спл
ата є обов’язковою передумовою такого продажу (відчуження) або виплати

200 % від суми зобов’язання з податку (обов’язкового платежу), нарахування та сплата якого є обов’язковою передумовою продажу (відчуження) товарів (продукції) або виплати

17.1.9

Неповідомлення у встановлений законом строк про відкриття або закриття рахунків у банках (застосовується до банків або юридичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності)

20 Нмдг / 340 грн

19.4.7

Платник податку до початку перевірки самостійно виявляє факт зниження податкового зобов’язання та самостійно погашає суму недоплати

10 % від суми недоплати

17.2

* Нмдг — неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.


Пеня — це плата у вигляді процентів, нарахованих на суму податкового боргу (без урахування пені), що справляється з платника податків у зв’язку з несвоєчасним погашенням податкового зобов’язання.

Податковий борг (недоїмка) визначено ст. 1 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» від 21.12.00 як податкове зобов’язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності), узгоджене платником податків або встановлене судом (господарським судом), але не сплачене в установлений строк, а також пеня, нарахована на суму такого податкового зобов’язання. Згідно зі ст. 16 цього Закону пеня нараховується на суму податкового боргу (включаючи суму штрафних санкцій за їх наявності) із розрахунку 120 % річних облікової ставки Національного банку України, діючої на день виникнення такого податкового боргу чи на день його погашення (або погашення його частини), залежно від того, яка з величин таких ставок є більшою, за кожний календарний день прострочення у його сплаті.

§ 8. Правовий режим бюджетного

фінансування

Під бюджетним фінансуванням прийнято розуміти безповоротний безвідплатний відпуск коштів з державного та місцевого бюджетів на виконання загальнодержавних функцій, функцій місцевого самоврядування та забезпечення функціонування бюджетних підприємств, установ та організацій.

До специфічних особливостей бюджетного фінансування належать: 1) кошти на покриття витрат відпускаються тільки з одного бюджету за підпорядкованістю підприємства, установи чи організації. Виняток становить фінансування загальнодержавних заходів: боротьба з епідеміями, ліквідація втрат від катастроф і стихійного лиха тощо; 2) бюджетні установи фінансуються на основі встановлених економічно і науково обґрунтованих нормативів залежно від сфер діяльності.

Бюджетне фінансування покладається на спеціально для цього уповноважених посадових осіб (керівників бюджетних установ) — розпорядників бюджетних коштів.

Бюджетна установа — це установа чи організація, визначена Конституцією України, а також установа чи організація, створена у встановленому порядку органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим чи органами місцевого самоврядування, яка повністю утримується за рахунок відповідно державного бюджету чи місцевих бюджетів. Бюджетні установи є неприбутковими.

Розпорядники бюджетних коштів — це бюджетні установи в особі їх керівників, уповноважені на отримання бюджетних асигнувань, взяття бюджетних зобов’язань та здійснення видатків з бюджету.

Розпорядники бюджетних коштів за обсягом наданих прав згідно зі ст. 21 Бюджетного кодексу України поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів і розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня.

Головними розпорядниками згідно зі ст. 22 Бюджетного кодексу України можуть бути виключно: 1) за бюджетними призначеннями, передбаченими законом про Державний бюджет України, — органи, уповноважені відповідно Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України забезпечувати їх діяльність в особі їх керівників, а також міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Конституційний Суд України, Верховний Суд України та інші спеціалізовані суди; установи та організації, які визначені Конституцією України або входять до складу Кабінету Міністрів України, в особі їх керівників; 2) за бюджетними призначеннями, передбаченими бюджетом Автономної Республіки Крим, — уповноважені юридичні особи (бюджетні установи), що забезпечують діяльність Верховної Ради Автономної Республіки Крим та Ради міністрів Автономної Республіки Крим, а також міністерства та інші органи влади Автономної Республіки Крим в особі їх керівників; 3) за бюджетними призначеннями, передбаченими іншими місцевими бюджетами, — керівники місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів рад та їх секретаріатів, керівники головних управлінь, управлінь, відділів та інших самостійних структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів рад.

Головні розпорядники коштів Державного бюджету України затверджуються законом про Державний бюджет України шляхом встановлення їм бюджетних призначень.

Головні розпорядники коштів місцевих бюджетів визначаються рішенням про місцевий бюджет.

Бюджетне призначення — повноваження надане головному розпоряднику бюджетних коштів Бюджетним кодексом України, законом про Державний бюджет України або рішенням про місцевий бюджет, що має кількісні та часові обмеження і дозволяє надавати бюджетні асигнування.

Бюджетне асигнування — повноваження, надане розпоряднику бюджетних коштів відповідно до бюджетного призначення на взяття бюджетного зобов’язання і здійснення платежів з конкретною метою в процесі виконання бюджету.

До повноважень головних розпорядників бюджетних коштів належать права: 1) розробляти план своєї діяльності відповідно до завдань і функцій, визначених нормативно-правовими актами, виходячи з необхідності досягнення конкретних результатів за рахунок бюджетних коштів; 2) розробляти на підставі плану діяльності проект кошторису та бюджетні запити і подавати їх Міністерству фінансів України чи місцевому фінансовому органу; 3) отримувати бюджетні призначення шляхом їх затвердження у законі про Державний бюджет України чи рішенні про місцевий бюджет, доводити у встановленому порядку до розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (одержувачів бюджетних коштів) відомості про обсяги асигнувань, забезпечувати управління бюджетними асигнуваннями; 4) затверджувати кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня, якщо інше не передбачене законодавством; 5) здійснювати внутрішній контроль за повнотою надходжень, отриманих розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачами бюджетних коштів, і витрачанням ними бюджетних коштів; 6) одержувати звіти про використання коштів від розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня й одержувачів бюджетних коштів та аналізувати ефективність використання ними бюджетних коштів (ст. 22 Бюджетного кодексу України).

Розпорядник бюджетних коштів відповідно до затвердженого бюджетного розпису одержує бюджетні асигнування, що є підставою для затвердження кошторисів.

Бюджетний розпис — документ, в якому встановлюється розподіл доходів та фінансування бюджету, бюджетних асигнувань головним розпорядником бюджетних коштів по певних періодах року відповідно до бюджетної класифікації.

Кошторис — це основний плановий документ бюджетної установи, який надає повноваження щодо отримання доходів і здійснення видатків, визначає обсяг і спрямування коштів для виконання бюджетною установою своїх функцій і досягнення цілей, визначених на бюджетний період відповідно до бюджетних призначень.

Розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов’язання та провадять видатки тільки в межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисами.

Види кошторисів: індивідуальний — для кожної бюджетної установи; зведений — по групі однорідних закладів (загальноосвітні школи, дитячі дошкільні заклади та ін.), на централізовані заходи, які проводяться відповідним органом управління; загальний — обсяги фінансування для окремого органу управління (наприклад, загальний кошторис відділу освіти включає зведені кошториси по загальноосвітніх школах, школах-інтернатах, дитячих дошкільних закладах і на централізовані заходи).

На кошторисно-бюджетному фінансуванні утримуються державні та комунальні установи: установи соціальної сфери; освітні установи — школи, середні спеціальні та вищі навчальні заклади; установи охорони природи; установи охорони здоров’я; установи культури; установи Міністерства оборони, прикордонних військ, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України; органи законодавчої та виконавчої влади, суди та прокуратура.

* Нмдг — неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

PAGE  189

Основи адміністративного права України


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

79779. Анализ формирования портфеля ценных бумаг в коммерческом банке 876 KB
  Теоретические основы формирования портфеля ценных бумаг. Анализ политики формирования портфеля ценных бумаг в ЗАО АБ Газпромбанк. Состав портфеля ценных бумаг банка и принципы его формирования. Оценка эффективности портфеля ценных бумаг банка.
79781. Разработка проекта по совершенствованию управления финансовой устойчивостью на предприятии «Вятка» 1.68 MB
  Теоретические аспекты управления финансовой устойчивостью предприятия. Краткая экономическая характеристика предприятия. Мероприятия по укреплению финансовой устойчивости предприятия. Разработка модели оптимизации финансовой устойчивости предприятия.
79782. Особенности исчисления налога на добавленную стоимость на предприятии сферы услуг (на примере ООО «НетСервис.ру») 567 KB
  Несмотря на то что НДС является относительно новым налогом он используется в качестве основной формы косвенного налогообложения в большинстве государств в разных частях света и находящихся на различных этапах экономического развития. Из стран с наиболее развитыми...
79785. Diploma in Civil Engineering Surveying 525 KB
  This programme was started in 2006, and was initially meant to be a Degree programme, but advice was given to start it as a Diploma programme to close the gap between the Civil Engineer and the Surveyor in the market, and thus reduce the risks of basing design and construction on faulty field data. Thus, it is market driven to lift the quality of service to the Civil Engineer from only measurements needed by the Civil Engineer to the collection and supply