17710

ОСНОВИ ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА УКРАЇНИ

Лекция

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

ОСНОВИ ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА УКРАЇНИ 1. Поняття предмет та методи правового регулювання господарського права Господарське право це сукупність правових норм що регулюють суспільні відносини у сфері організації та здійснення господарської діяльності між ...

Украинкский

2013-07-05

466 KB

2 чел.

ОСНОВИ ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА УКРАЇНИ

 

§ 1. Поняття, предмет та методи

правового регулювання господарського права

Господарське право — це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Предметом господарського права є будь-яка господарська діяльність, тобто виробництво та реалізація продукції, виконання робіт і надання послуг з метою одержання прибутку чи без такої мети, яка здійснюється на території України суб’єктами господарювання всіх видів і форм власності, а також діяльність державних органів щодо управління економікою.

Господарське право є комплексною галуззю права, яке базується на нормах цивільного права щодо правоздатності фізичних та юридичних осіб, права власності, цивільно-правових угод і конкретизує їх, а також містить норми адміністративного, фінансового, трудового права, які регулюють господарську діяльність. Тобто, в цій галузі права поєднуються майнові та організаційні елементи.

Господарське право і найближче до нього за змістом цивільне право співвідносяться як загальне і спеціальне. Цивільне право визначає загальні засади регулювання майнових та особистих немайнових відносин, в які вступають фізичні та юридичні особи, а господарське — конкретизує цивільно-правові норми відносно конкретних сфер і видів господарської діяльності. Складний характер предмета господарського права обумовлює використання декількох, а не одного, як у звичайних галузях права, методів правового регулювання. Першим з них є метод автономних рішень суб’єктів господарських відносин. Він передбачає надання суб’єктам господарювання права самостійно приймати будь-які рішення щодо господарювання (обрання видів діяльності, методів та форм їх здійснення, партнерів тощо), якщо вони не суперечать законодавству.

Другий метод полягає у наданні державою суб’єктам господарських відносин рекомендацій щодо певних сторін господарської діяльності — встановлення зразків певних господарських документів (договорів, актів тощо), форм і методів здійснення окремих етапів господарювання (бухгалтерського обліку, звітності тощо).

Третім є метод владних приписів, який передбачає встановлення в законах та інших нормативно-правових актах обов’язкових для суб’єктів господарювання норм поведінки за певних ситуацій. Це може бути перелік видів діяльності, які забороняються підприємцям, спеціальні режими здійснення окремих видів підприємництва, обов’язки, які підприємці мають виконувати для забезпечення державних потреб, тощо.

Залежно від характеру конкретних господарських відносин держава обирає для їх регулювання той метод, який є найефективнішим.

§ 2. Загальна характеристика

господарського законодавства України

Господарське законодавство України вирізняється множинністю нормативно-правових актів. Це пов’язано зі складністю та розгалуженістю суспільних відносин, які воно регулює. 16 січня 2003 р. був прийнятий єдиний кодифікаційний акт даної галузі права Господарський кодекс України, який набере чинності з 1 січня 2004 р. Цей нормативно-правовий акт визначає широке коло питань господарської діяльності, а саме:

  •  основні засади господарської діяльності в країні, основні напрями та форми участі держави та місцевого самоврядування у сфері господарювання;
  •  суб’єкти господарювання, порядок їх створення та функціонування;
  •  майнову основу господарювання, порядок використання в процесі господарювання природних ресурсів, прав промислової власності, цінних паперів і корпоративних прав;
  •  господарські зобов’язання, порядок укладення господарських договорів, встановлення цін, виконання та припинення господарських зобов’язань, визнання суб’єкта підприємництва банкрутом;
  •  відповідальність за правопорушення у сфері господарювання, відшкодування збитків, штрафні, оперативно-господарські та адміністративно-господарські санкції;
  •  особливості правового регулювання окремих галузей господарювання, господарсько-торговельної діяльності, комерційного посередництва (агентських відносин), перевезення вантажів, капітального будівництва, інноваційної діяльності, фінансової діяльності, передачі для використання у підприємницькій діяльності виключних прав (франчайзинг);
  •  зовнішньоекономічну діяльність, іноземне інвестування;
  •  спеціальні режими господарювання, спеціальні (вільні) економічні зони, концесії та ін.

Господарський кодекс України здебільшого визначає основні засади діяльності в різних сферах господарювання. Для врегулювання окремих форм, сфер та етапів господарювання існує ціла низка спеціальних законів України. Крім того, в даний час в Україні діє понад 130 законів і величезна кількість інших нормативно-правових актів, що регулюють окремі питання господарської діяльності.

Базові питання щодо економічних основ здійснення господарювання в Україні визначені в Законі Української РСР «Про економічну самостійність Української РСР» від 30.08.90 і Законі України «Про власність» від 07.02.91. Основний вид господарювання — підприємницька діяльність — до цього часу регулювався Законом України «Про підприємництво» від 07.02.91. У цьому Законі визначилися: поняття підприємництва, суб’єкти підприємництва та особи, які не можуть займатися такою діяльністю; обмеження щодо здіснення підприємницької діяльності та види підприємництва, які підлягають ліцензуванню; організаційно-правові форми підприємництва; умови та порядок здійснення підприємницької діяльності; гарантії прав підприємців, заходи державної підтримки та регулювання підприємницької діяльності.

Не менш важливим для системи господарського права був Закон України «Про підприємства в Україні» від 27.03.91. Даний Закон регулював діяльність у країні основної групи суб’єктів господарювання — підприємств усіх видів. У Законі наводиться поняття підприємства та його видів, об’єднання підприємств, встановлюється порядок його утворення, реєстрації та ліквідації підприємства, використання майна та отриманих у результаті виробничої або іншої діяльності коштів, управління підприємством та статус його трудового колективу. До цієї ж групи можна віднести Закони України «Про господарські товариства» від 19.09.91 та «Про промислово-фінансові групи в Україні» від 21.11.95. 

У зв’язку з прийняттям Господарського кодексу України Закони України «Про підприємництво» та «Про підприємства в Україні» втрачають чинність з 1 січня 2004 р.

Існує ряд законів, які визначають порядок здійснення господарської діяльності в певних сферах господарської діяльності. Це зокрема Закони України «Про товарну біржу» від 10.12.91, «Про сільськогосподарську кооперацію» від 17.07.97, «Про селянське (фермерське) господарство» від 20.12.91, «Про колективне сільськогосподарське підприємство» від 14.11.92, «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.00 тощо.

Спеціально врегульовані законодавством певні сфери економіки та види господарської діяльності. До законів першої групи належать Закони України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.91., «Про цінні папери і фондову біржу» від 18.06.91, «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» від 10.12.97, «Про транспорт» від 10.11.94, «Про зв’язок» від 16.05.95, «Про туризм» від 15.09.95, «Про страхування» від 07.03.96 та ін. Нормативно-правові акти другої групи складають Закони України «Про інвестиційну діяльність» від 18.09.91, «Про режим іноземного інвестування» від 19.03.96, «Про лізинг» від 16.12.97, «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12.07.01, «Про інноваційну діяльність» від 04.07.02 тощо.

Ще одну групу становлять нормативно-правові акти, якими визначається порядок державного управління господарською діяльністю. До таких актів належать Закони України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» від 18.02.92, «Про Антимонопольний комітет України» від 29.11.93, «Про державну підтримку малого підприємництва» від 19.10.00, «Про приватизацію державного майна» від 04.03.92 тощо.

§ 3. Господарські правовідносини та їх види

Господарські правовідносини мають складний розгалужений характер. За сферою господарської діяльності розрізняють групи видів господарських правовідносин. Це зокрема відносини у сферах: виготовлення і реалізації продукції; виконання робіт або надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність; торговельної діяльності; комерційного посередництва (агентських послуг); перевезення вантажів; капітального будівництва; інноваційної діяльності; фінансової діяльності; передачі для використання у підприємницькій діяльності виключних прав (франчайзингу); зовнішньоекономічної діяльності; іноземного інвестування; державного планування економічної діяльності та формування державного замовлення; управління державним майном; державного управління та
контролю у сфері підприємницької діяльності (антимонопольні з
аходи, реєстрація та ліцензування, регулювання цін тощо).

За характером господарські правовідносини поділяються на оперативно-господарські, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини. Оперативно-господарськими є майнові та інші відносини, які виникають між суб’єктами господарювання при здійсненні господарської діяльності. Під організаційно-господарськими відносинами слід розуміти такі, що складаються між суб’єктами господарювання та суб’єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю. Правовідносини між структурними підрозділами суб’єкта господарювання та відносини суб’єкта господарювання з його структурними підрозділами називають внутрішньогосподарськими.

Не належать до господарських правовідносини: між негосподарюючими суб’єктами або між суб’єктами господарювання і негосподарюючими суб’єктами — громадянами; щодо використання й охорони рослинного і тваринного світу, територій та об’єктів природно-заповідного фонду, атмосферного повітря, трудові відносини; фінансові відносини за участю суб’єктів господарювання, що виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів; адміністративні та інші відносини управління за участю суб’єктів господарювання, в яких орган державної влади або місцевого самоврядування не є суб’єктом, наділеним господарською компетенцією, і безпосередньо не здійснює організаційно-господарських повноважень щодо суб’єкта господарювання.

§ 4. Суб’єкти та об’єкти

господарських правовідносин

Елементами господарських, як і будь-яких інших правовідносин, є їх зміст (матеріальний та юридичний), суб’єкти та об’єкти.

Матеріальний зміст господарських відносин становить власне господарська діяльність у всій її різноманітності. Юридичний зміст господарських відносин — це права та обов’язки суб’єктів господарювання, які виникають у них у процесі здійснення зазначеної діяльності.

Різноманітний характер господарських відносин зумовлює існування досить широкого кола їх учасників. До учасників відносин у сфері господарювання належать суб’єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб’єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Суб’єктами господарювання, або суб’єктами господарського права, є юридичні або фізичні особи, які на основі юридично відокремленого майна безпосередньо здійснюють передбачену законодавством та їх статутом господарську діяльність і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна.

Ознаками суб’єкта господарського права є наявність: 1) певної організаційно-правової форми, в якій здійснюється господарська чи управлінська діяльність; 2) юридично відокремленого та закріпленого за суб’єктом майна (основні фонди, обігові кошти тощо) через прийняття установчих документів, самостійний баланс, відкриття рахунків у банках; 3) господарської правосуб’єктності, тобто можливості набувати від свого імені майнових та особистих немайнових прав, виконувати зобов’язання, виступати в судових органах.

Суб’єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі прав: власності; господарського відання; оперативного управління; оперативно-господарського використання майна.

Основна класифікація суб’єктів господарського права може бути здійснена за змістом їх діяльності. За цим критерієм розрізняють такі види суб’єктів господарювання: а) господарські організації — підприємства та об’єднання підприємств, а також інші організації, передбачені Господарським кодексом України, що утворені для здійснення господарської діяльності та зареєстровані в установленому порядку як суб’єкти господарювання; б) фінансові та посередницькі установи; в) органи державної виконавчої влади, що здійснюють управління у сфері економіки; г) громадяни України та інші громадяни, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці; ґ) філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності.

Розглянемо основні з них докладніше.

А. Господарські організації

Підприємство є основною організаційно-правовою формою здійснення господарської діяльності в Україні. Це самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної та іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому чинним законодавством.

Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і некомерційної господарської діяльності.

Підприємство, якщо законом не встановлено інше, діє на основі статуту. Підприємство наділене правом здійснювати будь-які види господарської діяльності, якщо вони не заборонені законодавством України та відповідають статуту підприємства. Воно є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в банках, печатку зі своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом, знак для товарів і послуг. Підприємство не може мати у своєму складі інших юридичних осіб.

За критерієм форми власності підприємства поділяються на: приватні, засновані на приватній власності громадян України або іноземних громадян, або осіб без громадянства, чи приватній власності юридичної особи; колективні, засновані на колективній власності (підприємство колективної власності); комунальні, засновані на комунальній власності територіальної громади; державні, засновані на загальнодержавній власності; засновані на змішаній формі власності (на базі об’єднання майна різних форм власності).

За критерієм чисельності працівників та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік підприємства поділяються на малі і великі. Малими, незалежно від форми власності, визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує 50 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції, робіт, послуг за цей період не перевищує розміру, еквівалентного 500 000 євро за середньорічним курсом щодо гривні. До малих підприємств може застосовуватися за їх вибором загальна або спрощена система оподаткування, бухгалтерського обліку та звітності. Згідно із Законом України «Про державну підтримку малого підприємництва» від 19.10.00 така система передбачає, зокрема, заміну сплати встановлених законодавством податків і зборів (обов’язкових платежів) сплатою єдиного податку.

Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує 1000 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за рік перевищує розмір, еквівалентний 5 млн євро за середньорічним курсом щодо гривні.

За способом утворення та формування статутного фонду виокремлюють унітарні та корпоративні підприємства. Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для цього майно, формує відповідно до закону статутний фонд, неподілений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. До унітарних належать державні і комунальні підприємства, підприємства, засновані на власності об’єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності особи чи осіб.

Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням і договором, діє на основі об’єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на підставі корпоративних прав, у тому числі через створювані ними органи, участі засновників у розподілі доходів і ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, створювані у формі господарського товариства, спільні підприємства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

За наявності залежності від іншого підприємства виокремлюють також такий вид підприємства, як дочірнє.

Досить поширені в Україні також орендні підприємства. Вони створюються на базі володіння та використання за плату згідно з договором, укладеним на певний строк, чужого майна, необхідного для здійснення господарської діяльності. Об’єктом оренди можуть бути цілісні майнові комплекси, а також окреме індивідуально визначене майно підприємств та організацій будь-якої форми власності.

Окремим різновидом приватного підприємства є селянське (фермерське) господарство — форма підприємництва громадян України, які виробляють товарну сільськогосподарську продукцію, займаються її переробкою та реалізацією.

За наявністю та розміром у статутному фонді іноземного капіталу розрізняють підприємства з іноземними інвестиціями та іноземні підприємства. У разі, якщо в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить не менше 10 %, воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство, у статутному фонді якого іноземна інвестиція становить 100 %, вважається іноземним.

Окремо слід сказати про такий вид колективного підприємства, як господарське товариство. Нині господарське товариство є однією з найпоширеніших організаційно-правових форм здійснення господарської діяльності в України та в інших країнах світу.

Господарське товариство — це підприємство або інший суб’єкт господарювання, створений на засадах угоди юридичними особами та громадянами шляхом об’єднання їх майна і участі в управлінні підприємницькою діяльністю товариства з метою одержання прибутку.

Засновниками та учасниками господарського товариства можуть бути всі суб’єкти господарювання, за винятком казенних підприємств, та інші учасники господарських відносин, а також громадяни, що не є суб’єктами господарювання. Господарське товариство може бути створене однією особою та/або діяти у складі одного учасника. Обмеження щодо участі в господарських товариствах суб’єктів господарювання та інших осіб встановлюються законодавством України.

Господарське товариство являє собою самостійну юридичну особу, діє згідно з установчим договором і статутом, затвердженим його учасниками, має власну назву, рахунки в банку тощо. Підприємства, що стали учасниками господарського товариства, не ліквідуються як самостійні юридичні особи.

Господарські товариства поділяються на види за двома основними критеріями: способом формування та функціонування статутного капіталу і межами відповідальності учасників за зобов’язаннями товариства.

За першим критерієм виокремлюють акціонерні та неакціонерні товариства.

Акціонерне товариство — це підприємство, засноване на установчому договорі та статуті, має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості. Воно несе матеріальну відповідальність за зобов’язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов’язаних із діяльністю товариства, в межах вартості акцій, які їм належать.

Істотними ознаками акціонерного товариства є формування статутного фонду за рахунок емісії та продажу акцій і наявність статусу емітента цінних паперів (акцій, облігацій). Неакціонерні товариства — це ті, що формують статутний фонд в інший спосіб, без випуску акцій чи облігацій.

Акціонерні товариства поділяються на відкриті та закриті. Акції відкритих товариств розповсюджуються шляхом відкритої підписки чи продажу на біржі. Акціонери відкритого товариства можуть відчужувати належні їм акції без згоди інших акціонерів і товариства. Акції закритого акціонерного товариства розподіляються між засновниками або серед заздалегідь визначеного кола осіб і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі. Акціонери закритого товариства мають переважне право на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами товариства.

За межами відповідальності господарські товариства поділяються на такі види:

  •  з обмеженою відповідальністю. Статутний фонд поділено на частки, розмір яких визначається установчими документами, а учасники несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов’язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів;
  •  з додатковою відповідальністю. Статутний фонд поділено на частки визначених установчими документами розмірів, а учасники відповідають за своїми зобов’язаннями власним майном, а у разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами кратному розмірі до вкладу кожного з них;
  •  повне. Усі учасники спільно здійснюють підприємницьку діяльність і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства всім своїм майном;
  •  командитне. Один або кілька учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов’язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути звернене стягнення (повні учасники), а інші учасники (вкладники) несуть відповідальність лише в межах їхнього вкладу у майно товариства.

Учасниками повного товариства, повними учасниками командитного товариства можуть бути лише особи, зареєстровані як суб’єкти підприємництва.

Досить поширеним і специфічним різновидом колективного підприємства є господарський кооператив — добровільне об’єднання громадян через створення іншої юридичної особи на засадах членства, об’єднання пайових внесків, участі у спільній виробничій діяльності та участі в управлінні підприємством і розподілі доходу між членами кооперативу відповідно до особистого вкладу в його діяльність.

Вступаючи до кооперативу, його члени роблять вступний внесок і пай. Вступний внесок здійснюється у грошовій формі для організації діяльності кооперативу, включається в неподільний фонд і в разі виходу з кооперативу не повертається, тобто це майновий внесок у створення та розвиток кооперативу через передачу майна, в тому числі грошей, майнових прав, земельних ділянок тощо. Частина доходу кооперативу (кооперативні виплати) розподіляється між його членами з урахуванням їхньої участі в накопиченні цього доходу.

Суб’єктами господарського права є також відособлені підрозділи підприємств (філіали, представництва, відділення тощо). Такі підрозділи створюються підприємствами для здійснення певних видів господарської діяльності та реєструються за їх місцезнаходженням у порядку, передбаченому для реєстрації підприємств. Вони діють згідно з положенням про них, затвердженим підприємством, і можуть відкривати в банках поточні й розрахункові рахунки. Підрозділи підприємства не реєструються як юридичні особи.

Об’єднання підприємств — це господарське формування, створене шляхом об’єднання виробничої, наукової, комерційної та іншої діяльності двох або більше підприємств.

Об’єднання підприємств утворюються підприємствами на добровільних засадах або за рішенням органів, які відповідно до чинного законодавства мають право утворювати такі об’єднання.

Об’єднання діють на основі установчого договору та статуту, набувають статусу юридичної особи, можуть мати самостійний і зведений баланси, рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням. Об’єднання підприємств утворюються на невизначений строк або як тимчасові об’єднання.

Рішення про створення об’єднання обов’язково погоджується з Антимонопольним комітетом України, щоб не допустити надмірної монополізації певної сфери господарської діяльності. Підприємства, що створили об’єднання, зберігають права юридичної особи. Об’єднання не відповідає за зобов’язаннями підприємств, які його створили, а підприємство не відповідає за зобов’язаннями об’єднання, якщо інше не передбачено установчими документами.

За видом власності та порядком заснування об’єднання підприємств поділяються на недержавні та державні або комунальні. Недержавні об’єднання — це об’єднання підприємств, утворене за ініціативою підприємств, незалежно від їх виду, які на добровільних засадах об’єднали свою господарську діяльність. Вони діють на підставі установчого договору та/або статуту, який затверджується їх засновниками.

Державне або комунальне господарське об’єднання — це об’єднання підприємств, утворене державними або комунальними підприємствами за рішенням Кабінету Міністрів України або, у визначених законом випадках, рішенням міністерств (інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об’єднання), або рішенням компетентних органів місцевого самоврядування. Державне або комунальне об’єднання діє на основі рішення про його утворення та статуту, який затверджується органом, що прийняв рішення про утворення об’єднання.

Згідно із законодавством України підприємства можуть створювати об’єднання у таких організаційно-правових формах: 1) асоціація — договірне об’єднання, створене з метою координації господарської діяльності без права втручання у виробничу чи іншу господарську діяльність її учасників; 2) корпорація — договірне об’єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів учасників, якому делеговано певні повноваження у сфері управління їх діяльністю; 3) консорціум — тимчасове статутне об’єднання промислового і банківського капіталу для досягнення спільної мети (реалізація цільових програм, будівельних проектів тощо); 4) концерн — статутне об’єднання підприємств промисловості, наукових, транспортних організацій, банків тощо на основі певної фінансової залежності від одного підприємства чи їх групи.

Державне і комунальне господарські об’єднання утворюються переважно у формі корпорації або концерну, незалежно від назви об’єднання (комбінат, трест тощо). У сфері страхування можуть утворюватись об’єднання страховиків (асоціації, спілки тощо) для координації діяльності юридичних осіб, які надають страхові послуги, захисту інтересів своїх членів та здійснення спільних програм. Ці об’єднання не можуть займатися власне страховою діяльністю.

Згідно із законодавством в Україні можуть створюватися й інші об’єднання за галузевим, територіальним та іншими принципами.

Особливий вид об’єднання підприємств становлять промислово-фінансові групи, діяльність яких регулюється Законом України «Про промислово-фінансові групи в Україні» від 21.11.95.

Промислово-фінансова група — це об’єднання промислових, сільськогосподарських підприємств, банків, наукових і проектних установ та організацій усіх форм власності для здійснення спільної діяльності й отримання прибутку, які створюються за рішенням Уряду України на певний термін з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, в тому числі програм згідно з міждержавним договором.

Промислово-фінансова група не має статусу юридичної особи. Від її імені діє головне підприємство групи, створене згідно із законодавством України, яке виготовляє кінцеву продукцію, здійснює її збут, сплачує податки в Україні та офіційно репрезентує інтереси групи в Україні і за її межами.

Згідно із законодавством України підприємства мають право створювати торгово-промислові палати — недержавні неприбуткові самоврядні організації, які об’єднують юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та їх угруповання. Основним завданням торгово-промислових палат є сприяння розвитку економіки, створенню сучасних промислової, фінансової та торговельної інфраструктур, поширенню всіх видів законної підприємницької діяльності, посиленню зв’язків між українськими підприємцями та підприємцями інших країн.

Б. Третім видом суб’єктів господарювання є фінансові та посередницькі установи — банки, інвестиційні фонди і компанії, кредитні спілки, страхові компанії, ломбарди, лізингові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, довірчі товариства, біржі тощо. Їх відмінною рисою є належність до інфраструктури ринку, тобто сфери обслуговування діяльності виробничих підприємств.

До фінансових установ належать юридичні особи, які займаються виключно наданням фінансових послуг. Різновидом фінансової установи є кредитна установа, яка за рахунок залучених коштів надає фінансові кредити на власний ризик. Діяльність фінансових установ регулюється Господарським (комерційним) кодексом України, а також Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12.07.01.

В. Органи державної виконавчої влади, що здійснюють управління у сфері економіки, складають четвертий вид суб’єктів господарювання.

До таких органів належать: 1) міністерства й відомства, що здійснюють галузеве та міжгалузеве управління (Міністерство економіки, Міністерство фінансів, Антимонопольний комітет України тощо); 2) головні управління, управління, комітети, департаменти у складі місцевих рад народних депутатів і місцевих державних адміністрацій, що здійснюють управління економікою на місцевому рівні; 3) органи управління державними господарськими об’єднаннями, які діють у певній сфері промисловості, транспорту, зв’язку тощо.

Ці суб’єкти, на відміну від суб’єктів інших видів, не виготовляють і не реалізують товарів, не виконують робіт і не надають послуг. Їх участь у господарському процесі полягає у здійсненні управлінського впливу на діяльність суб’єктів господарювання через: розміщення серед них державних замовлень; установлення загальнообов’язкових правил і нормативів щодо господарської діяльності; реєстрацію суб’єктів господарювання та надання їм ліцензій на здійснення окремих видів підприємницької діяльності; контроль за дотриманням суб’єктами господарювання встановлених правил і нормативів; застосування стягнень щодо учасників господарського процесу, які допускають правопорушення.

Г. Останнім видом суб’єктів господарювання є фізичні особи — підприємці, які здійснюють господарювання без створення приватного чи індивідуального підприємства (юридичної особи) через реєстрацію індивідуальної трудової діяльності й отримання патенту.

Об’єктами господарських правовідносин є сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб’єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб’єктів.

За економічною формою, якої набуває майно у процесі здійснення господарської діяльності, майнові цінності належать до основних фондів, оборотних засобів, коштів, товарів.

Основні фонди виробничого і невиробничого призначення складають будинки, споруди, машини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничий інвентар і приладдя, господарський інвентар та інше майно тривалого використання.

До оборотних засобів належать сировина, паливо, матеріали, малоцінні та інше майно виробничого і невиробничого призначення.

Кошти — це гроші у національній та іноземній валютах, призначені для здійснення товарних відносин господарюючих суб’єктів з іншими суб’єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства.

Товар становить вироблена продукція (товарні запаси), виконані роботи та послуги.

Цінні папери є особливим видом майна суб’єктів господарювання.

До джерел формування майна суб’єктів господарювання віднесені: грошові та матеріальні внески засновників; доходи від реалізації продукції (робіт, послуг); доходи від цінних паперів; капітальні вкладення і дотації з бюджетів; надходження від продажу, здачі в оренду майнових об’єктів (комплексів), що належать їм, придбання майна інших суб’єктів; кредити банків та інших кредиторів; безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій і громадян; інші джерела, не заборонені законом.

До правових форм існування майна суб’єктів господарювання належать такі речові права: власності; господарського відання; оперативного управління; оперативного використання майна; оренди. Правовий режим такого майна може бути визначений також в інших правових формах відповідно до умов договору з власником майна.

Право власності є основним речовим правом у сфері господарювання. Суб’єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб’єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому майном, в тому числі має право надати майно іншим суб’єктам для використання його на правах власності, господарського відання чи оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна. Майно, яке використовується у господарській діяльності, може перебувати у спільній власності двох або більше власників. Правовий режим власності визначається виключно законом.

Власник майна має право одноосібно або спільно з іншими власниками засновувати підприємства, закріплюючи за ними належне йому (їм) майно на праві господарського відання, а для здійснення некомерційної господарської діяльності — на праві оперативного управління, припиняти їх діяльність, здійснювати господарську діяльність в інших формах господарювання, не заборонених законом, на свій розсуд визначаючи мету і предмет господарської діяльності, структуру утвореного ним суб’єкта господарювання, склад і компетенцію його органів управління тощо.

Суб’єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права господарського відання, володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником або уповноваженим ним органом з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна згодою власника. Власник такого майна здійснює контроль за його використанням та збереженням безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства.

Захист права господарського відання здійснюється таким же чином, як і захист права власності. Суб’єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права господарського відання, користується правами юридичної особи та має право на захист своїх майнових прав також від власника.

Господарська діяльність на основі права оперативного управління здійснюється в тих самих правових межах, що й діяльність на основі права господарського відання, але вона має некомерційний характер.

Господарська діяльність на основі права оперативного використання майна здійснюється відокремленим підрозділом (структурною одиницею) господарської організації, яка не має статусу юридичної особи. Обсяг повноважень суб’єкта господарювання щодо володіння, користування і розпорядження майном у межах права його оперативного використання визначається господарською організацією, до складу якої входить зазначений суб’єкт.

§ 5. Управління державним сектором економіки.

Загальна характеристика

державних підприємств

Господарювання в Україні ґрунтується на економічній багатоманітності, гармонічному співіснуванні державного, колективного та приватного секторів економіки та рівності всіх суб’єктів права власності перед законом. Держава організовує та забезпечує функціонування державного сектора економіки відповідно до концепції управління державним сектором економіки, яку розробляє на основі засад внутрішньої і зовнішньої політики Кабінет Міністрів України і схвалює Верховна Рада України.

Держава реалізує право державної власності у державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб’єктів господарювання, які належать до даного сектора і здійснюють свою діяльність на основі права повного господарського відання або права оперативного управління.

Повноваження суб’єктів управління державним сектором економіки, тобто Кабінету Міністрів України, міністерств, інших центральних та місцевих органів влади щодо суб’єктів господарювання, визначаються виключно законом. 

Законом можуть бути визначені види господарської діяльності, яку дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам і організаціям.

Органам управління, які здійснюють організаційно-господарські повноваження стосовно суб’єктів господарювання державного сектора економіки, забороняється делегувати іншим суб’єктам повноваження щодо розпорядження державною власністю та управління діяльністю суб’єктів господарювання, за винятком делегування згаданих повноважень відповідно до закону органам місцевого самоврядування та інших випадків, передбачених Господарським кодексом України.

Держава здійснює контроль за суб’єктами господарювання державного сектора економіки: у сфері планування — шляхом складання Державної програми економічного та соціального розвитку України, Державного бюджету України, а також інших державних програм з питань економічного і соціального розвитку; у сфері збереження та витрачання коштів і матеріальних цінностей суб’єктами господарських відносин — за станом і достовірністю бухгалтерського обліку та звітності; у сфері фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та податкових відносин — за додержанням суб’єктами господарювання кредитних зобов’язань перед державою і розрахункової дисципліни, додержанням вимог валютного законодавства, податкової дисципліни; у сфері цін і ціноутворення — за додержанням суб’єктами господарювання державної дисципліни цін на продукцію і послуги; у сфері монополізму та конкуренції — за додержанням антимонопольного законодавства та законодавства про природні монополії; у сфері земельних відносин — за використанням та охороною земель; водних відносин і лісового господарства — за використанням та охороною вод і лісів, відтворенням водних ресурсів і лісів; у сфері виробництва і праці — за безпекою виробництва і праці, додержанням законодавства про працю, за протипожежною, екологічною, санітарно-гігієнічною безпекою; за додержанням стандартів, норм і правил, якими встановлено обов’язкові вимоги щодо умов здійснення господарської діяльності; у сфері споживання — за якістю і безпечністю продукції та послуг тощо.

Суб’єктами господарювання державного сектора економіки є державні підприємства.

Державне підприємство — це підприємство, утворене компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку, засноване на державній або державній та інших формах власності, якщо частка державної власності в ньому перевищує 50 % чи становить величину, яка забезпечує державі здійснення управління діяльністю підприємства на праві власника (володіння контрольним пакетом акцій). Можуть утворюватись також державні господарські об’єднання.

Державне унітарне підприємство утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності (основних і оборотних виробничих фондів), як правило, без поділу її на частки і входить до сфери управління цього органу державної влади. Останній є представником власника і виконує його функції у межах, визначених законодавством.

Майно державного унітарного підприємства перебуває у загальнодержавній власності або власності Автономної Республіки Крим і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання чи праві оперативного управління. Фірмове найменування державного унітарного підприємства повинно містити вказівку на власника його майна. Державне унітарне підприємство не несе відповідальності за зобов’язаннями власника та органу влади, до сфери управління якого воно входить.

Органом управління державного унітарного підприємства є керівник підприємства, який призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органу.

Державні унітарні підприємства поділяються на комерційні і казенні.

Державне унітарне комерційне підприємство є суб’єктом підприємницької діяльності, діє на основі статуту на засадах комерційного розрахунку і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності всім належним йому майном. Майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання.

Статутний фонд державного комерційного підприємства утворюється органом державної влади, до сфери управління якого воно входить, до реєстрації його як суб’єкта господарювання. Держава та орган, до сфери управління якого входить державне комерційне підприємство, не несуть відповідальності за його зобов’язаннями, крім випадків, передбачених Господарським кодексом та іншими законами.

Збитки, завдані державному комерційному підприємству внаслідок виконання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, які були визнані судом неконституційними або незаконними, підлягають відшкодуванню згаданими органами добровільно або за рішенням суду.

Державне комерційне підприємство може бути перетворене у випадках та порядку, передбачених законом, на корпоратизоване підприємство — державне акціонерне товариство.

Державне комерційне підприємство зобов’язане приймати та виконувати доведені до нього в установленому законодавством порядку державні замовлення і державні зобов’язання, а також враховувати їх при формуванні виробничої програми, визначенні перспектив свого економічного і соціального розвитку та виборі постачальників і споживачів. Державне комерційне підприємство не має права безоплатно передавати закріплене за ним майно іншим юридичним особам чи громадянам, окрім випадків, передбачених законом. Відчужувати, віддавати в заставу майнові об’єкти, що належать до основних фондів, здавати в оренду цілісні майнові комплекси структурних одиниць і підрозділів дер-
жавне комерційне підприємство має право лише за попередньої згоди органу державної влади, до сфери управління якого воно входить.

Особливим різновидом державного унітарного підприємства є казенні підприємства. Вони створюються у галузях (сферах) народного господарства, в яких: законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам; основним (понад 50 %) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає держава; за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів; переважаючим (понад 50 %) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним; приватизація майнових комплексів державних підприємств заборонена законом.

Казенне підприємство створюється за рішенням Кабінету Міністрів України або Ради міністрів Автономної Республіки Крим, в якому визначаються обсяг і характер основної діяльності підприємства, а також орган державної влади, до сфери управління якого входить створюване підприємство.

Господарський кодекс передбачає право створювати державні акціонерні товариства, але в даний час воно зупинено Декретом Кабінету Міністрів України «Про впорядкування діяльності суб’єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств» 31.12.92.

Державне господарське об’єднання — об’єднання підприємств, утворене державними підприємствами за рішенням Кабінету Міністрів України або, у визначених законом випадках, рішенням міністерств (інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об’єднання). Державні господарські об’єднання формуються переважно як корпорації або концерни, незалежно від назви об’єднання (комбінат, трест тощо).

Державне господарське об’єднання діє на основі рішення про його утворення та статуту, який затверджується органом, що прийняв таке рішення. Підприємства, які утворюють державне або комунальне господарське об’єднання чи господарське об’єднання, зберігають статус юридичної особи, незалежно від організаційної форми об’єднання. На них поширюються положення Господарського кодексу та інших законів щодо регулювання діяльності підприємств.

Підприємство, яке входить до складу державного господарського об’єднання, не має права поєднувати на добровільних засадах свою діяльність з іншими суб’єктами господарювання, виходити зі складу об’єднання та приймати рішення про припинення своєї діяльності.

Управління державним господарським об’єднанням здійснюють його правління і генеральний директор, який призначається на посаду та звільняється з неї органом, що прийняв рішення про утворення об’єднання. Склад правління визначається статутом об’єднання. Порядок управління державним господарським об’єднанням визначається законодавством і статутом об’єднання.

Вихід підприємства зі складу державного господарського об’єднання здійснюється за рішенням органу, що прийняв рішення про утворення об’єднання.

Припинення об’єднання підприємств відбувається внаслідок його реорганізації в інше об’єднання або ліквідації.

§ 6. Приватизацiя в Українi

Правовi, економiчнi та органiзацiйнi засади здiйснення приватизацiї в Українi з метою створення багатоукладної соцiально орiєнтованої ринкової економiки регламентуються чинним законодавством України. Правовою основою процесу приватизацiї в Українi є Конституцiя України, Господарський кодекс України, Земельний кодекс України, інші законодавчi та нормативнi акти. Серед основних правових актiв, що регулюють цi питання, необхiдно вiдзначити Закон України «Про приватизацiю державного майна» вiд 04.03.92, Закон України «Про приватизацiю невеликих державних пiдприємств (малу приватизацiю)» вiд 06.03.92, Закон України «Про приватизацiю державного житлового фонду» вiд 16.06.92, Закон України «Про особливостi приватизацiї майна в агропромисловому комплексi» вiд 10.07.96, Закон України «Про приватизацiйнi папери» вiд 06.03.92 тощо.

Приватизацiя державного майна (далi — приватизацiя) — це вiдчуження майна, що перебуває у державнiй власностi, i майна, що належить Автономнiй Республiцi Крим, на користь фiзичних та юридичних осiб, якi можуть бути покупцями вiдповiдно до Закону України «Про приватизацію державного майна», з метою пiдвищення соцiально-економiчної ефективностi виробництва та залучення коштiв на структурну перебудову економiки України.

Основними прiоритетами приватизацiї є пiдвищення ефективностi виробництва та підвищення мотивацiї до працi, прискорення структурної перебудови i розвитку економiки України.

Приватизацiя здiйснюється на основi таких принципiв: законностi; державного регулювання та контролю; надання громадянам України прiоритетного права на придбання державного майна; надання пiльг для придбання державного майна членам трудових колективiв пiдприємств, що приватизуються; забезпечення соцiальної захищеностi та рiвностi прав участi громадян України у процесi приватизацiї; платностi вiдчуження державного майна; прiоритетного права трудових колективiв на придбання майна своїх пiдприємств; створення сприятливих умов для залучення iнвестицiй; безоплатної передачi частки державного майна кожному громадяниновi України за приватизацiйнi папери; додержання антимонопольного законодавства; повного, своєчасного й достовiрного iнформування громадян про порядок приватизацiї та вiдомостi про об’єкти приватизацiї; врахування особливостей приватизацiї об’єктiв агропромислового комплексу, гiрничодобувної промисловостi, незавершеного будiвництва, невеликих державних пiдприємств, пiдприємств зi змiшаною формою власностi та об’єктiв науково-технiчної сфери; застосування переважно конкурентних способiв у разi: приватизацiї невеликих державних пiдприємств, законсервованих об’єктiв та об’єктiв незавершеного будiвництва, пiдприємств торгiвлi, громадського харчування, побутового обслуговування населення, готельного господарства, туристичного комплексу; продажу акцiй вiдкритих акцiонерних товариств, створених на базi середнiх i великих пiдприємств.

Приватизацiя акцiй (часток, паїв), що перебувають у державнiй власностi, майнi пiдприємств з iноземними iнвестицiями проводиться вiдповiдно до законодавства та установчих документiв пiдприємств.

Вiдчуження майна, що є комунальною власністю, здiйснюється органами мiсцевого самоврядування.

До об’єктiв державної власностi, що пiдлягають приватизацiї, належать: 1) майно пiдприємств, цехiв, виробництв, дiльниць, iнших пiдроздiлiв, якi є єдиними (цiлiсними) майновими комплексами, якщо в разi їх виокремлення в самостiйнi пiдприємства не порушується технологiчна єднiсть виробництва з основної спецiалiзацiї пiдприємства, зi структури якого вони виходять; 2) об’єкти незавершеного будiвництва та законсервованi об’єкти; 3) акцiї (частки, паї), що належать державi у майнi господарських товариств та iнших об’єднань.

Приватизацiї не пiдлягають об’єкти, що мають загальнодержавне значення. До таких належать майновi комплекси пiдприємств, їх структурних пiдроздiлiв, основним видом дiяльностi яких є виробництво товарiв (робiт, послуг), що мають загальнодержавне значення.

Загальнодержавне значення мають: об’єкти, які забезпечують виконання державою своїх функцій, обороноздатність держави, її економічну незалежність, та об’єкти права власності українського народу, майно, що становить матеріальну основу суверенітету України; об’єкти, діяльність яких забезпечує соціальний розвиток, збереження та підвищення культурного, наукового потенціалу, духовних цінностей; об’єкти, контроль за діяльністю яких з боку держави гарантує захист громадян від наслідків впливу неконтрольованого виготовлення, використання або реалізації небезпечної продукції, послуг або небезпечних виробництв; об’єкти, які забезпечують життєдіяльність держави в цілому.

Суб’єктами приватизацiї є: державнi органи приватизацiї; покупцi (їх представники); посередники. Державну полiтику у сферi приватизацiї здiйснюють Фонд державного майна України, його регiональнi вiддiлення та представництва у районах i мiстах, органи приватизацiї в Автономнiй Республiцi Крим, що становлять єдину систему державних органiв приватизацiї в Українi. Фонд державного майна України пiдпорядкований, пiдзвiтний i пiдконтрольний Верховнiй Радi України. Голова Фонду державного майна України призначається на посаду i звiльняється з неї Президентом України за згодою Верховної Ради України.

Державнi органи приватизацiї у межах їх компетенцiї здiйснюють такi основнi повноваження: змiнюють у процесi приватизацiї органiзацiйну форму пiдприємств, що перебувають у державнiй власностi; здiйснюють повноваження власника державного майна у процесi приватизацiї; виступають орендодавцем майна, що є державною власністю згiдно із законодавством; продають майно, що перебуває у державнiй власностi, у процесi його приватизацiї, включаючи майно лiквiдованих пiдприємств та об’єктiв незавершеного будiвництва, колишнє вiйськове майно, що набуло статусу цивiльного, а також акцiї (частки, паї), що належать державi у майнi господарських товариств; створюють комiсiї з приватизацiї; затверджують плани приватизацiї майна, що перебуває в державнiй власностi, плани розмiщення акцiй акцiонерних товариств у процесi приватизацiї; розробляють проекти державних програм приватизацiї та подають їх на затвердження Верховнiй Радi України; укладають угоди щодо проведення пiдготовки об’єктiв до приватизацiї та їх продажу; укладають угоди щодо проведення експертної оцiнки вартостi об’єктiв приватизацiї; здiйснюють лiцензування комiсiйної, представницької та комерцiйної дiяльностi з приватизацiйними паперами; виступають з боку держави засновником пiдприємств iз змiшаною формою власностi; беруть участь у розробцi мiжнародних договорiв України з питань державної власностi та її використання; здiйснюють захист майнових прав державних пiдприємств, органiзацiй, установ, а також акцiй (часток, паїв), що належать державi, на територiї України та за кордоном; контролюють виконання умов договорiв купiвлi—продажу державного майна, а також здiйснюють iншi повноваження, передбаченi чинним законодавством України.

Державнi органи приватизацiї не мають права втручатися в дiяльнiсть пiдприємств, окрiм випадкiв, передбачених законодавством України та установчими документами цих пiдприємств.

Продаж майна, що є комунальною власністю, здiйснюють органи, створюванi вiдповiдними мiсцевими радами. Цi органи дiють у межах повноважень, визначених вiдповiдними мiсцевими радами, та є їм пiдпорядкованими, пiдзвiтними й пiдконтрольними.

Конкурсний продаж акцiй за приватизацiйнi папери здiйснюється через нацiональну мережу центрiв сертифiкатних аукцiонiв.

Покупцями об’єктiв приватизацiї можуть бути: громадяни України, iноземнi громадяни, особи без громадянства; юридичнi особи, зареєстрованi на територiї України, крiм випадків, передбачених чинним законодавством України; юридичнi особи iнших держав.

Для спiльної участi в приватизацiї громадяни можуть створювати господарськi товариства, в тому числi з членiв трудового колективу, в порядку, встановленому законодавством України. Господарське товариство членiв трудового колективу пiдприємства, що приватизується, засновується на пiдставi рiшення загальних зборiв, в яких брало участь понад 50 % працiвникiв пiдприємства або їх уповноважених представникiв.

Не можуть бути покупцями: юридичнi особи, у майнi яких частка державної власностi перевищує 25 %; органи державної влади; працiвники державних органiв приватизацiї (крiм випадкiв використання ними приватизацiйних паперiв); юридичнi особи, майно яких перебуває в комунальнiй власностi; органи мiсцевого самоврядування.

Покупцi — юридичнi особи зобов’язанi подати до державного органу приватизацiї документ про розподiл статутного фонду серед учасникiв. Вiдповiдальнiсть за достовiрнiсть поданого документа покладається на покупця вiдповiдно до законодавства.

Для обслуговування обiгу приватизацiйних паперiв, створення ринку цiнних паперiв і подальшого його обслуговування, зниження ризику покупцiв, якi вкладають кошти в об’єкти приватизацiї, створюються довiрчi товариства, iнвестицiйнi фонди та iнвестицiйнi компанiї, iншi фiнансовi посередники. Звернення покупцiв до послуг посередницьких органiзацiй у придбаннi державного майна не є обов’язковим.

Порядок приватизацiї державного майна передбачає: опублiкування списку об’єктiв, якi пiдлягають приватизацiї, у виданнях державних органiв приватизацiї, мiсцевiй пресi; ухвалення рiшення про приватизацiю об’єкта на пiдставi поданої заяви або виходячи із завдань Державної програми приватизацiї та створення комiсiї з приватизацiї; опублiкування iнформацiї з ухваленням рiшення про приватизацiю об’єкта; проведення аудиторської перевiрки фiнансової звiтностi пiдприємства, що приватизується (за винятком об’єктiв малої приватизацiї); затвердження плану приватизацiї або плану розмiщення акцiй вiдкритих акцiонерних товариств, створених у процесi приватизацiї і корпоратизацiї, та їх реалiзацiї.

Приватизацiя державного майна здiйснюється через: продаж частини державного майна кожному громадяниновi України за приватизацiйнi папери; продаж об’єктiв приватизацiї на аукцiонi, за конкурсом, у тому числi з виключним застосуванням приватизацiйних паперiв; продаж акцiй (часток, паїв), що належать державi у господарських товариствах, на аукцiонi, за конкурсом, на фондових бiржах та iншими способами, що передбачають загальнодоступнiсть i конкуренцiю покупцiв; продаж на конкурснiй основi цiлiсного майнового комплексу державного пiдприємства, що приватизується, або контрольного пакета акцiй вiдкритого акцiонерного товариства, якщо покупець подав документи, передбаченi чинним законодавством; викуп майна державного пiдприємства згiдно з альтернативним планом приватизацiї.

Неконкурентнi способи продажу майна державних пiдприємств застосовуються щодо об’єктiв, не проданих на аукцiонi, за конкурсом.

Приватизацiя законсервованих об’єктiв та об’єктiв незавершеного будiвництва, пiдприємств торгiвлi, громадського харчування, побутового обслуговування населення, готельного господарства, туристичного комплексу здiйснюється шляхом: продажу на аукцiонi, за конкурсом або викупу.

Приватизацiя зазначених об’єктiв та майна невеликих державних пiдприємств (об’єктiв малої приватизацiї) здiйснюється в порядку, передбаченому Законом України «Про приватизацiю невеликих державних пiдприємств (малу приватизацiю)» та Державною програмою приватизацiї.

Кожному громадяниновi України надається право на безоплатне придбання частки державного майна на суму одержаного приватизацiйного майнового сертифiката.

Працiвникам пiдприємства, майно якого приватизується, надається право на: першочергове придбання акцiй за їх номiнальною вартiстю на суму i за рахунок виданого працiвниковi приватизацiйного майнового сертифiката; першочергове придбання власним коштом акцiй за їх номiнальною вартiстю на половину суми виданого працiвниковi приватизацiйного майнового сертифiката.

Господарське товариство, до складу якого ввiйшло не менше 50 % працiвникiв пiдприємства, чиє майно приватизується через продаж на аукцiонi або за конкурсом, користується прiоритетним правом на придбання цього майна за рiвних запропонованих умов купiвлi, а також правом на розстрочення платежу на строк до одного року з початковим внеском не менше 30 % цiни, за яку придбано майно на аукцiонi чи за конкурсом.

Спори, що виникають у процесi приватизацiї, вирiшуються судом чи господарським судом у встановленому порядку вiдповiдно до їх компетенцiї.

За порушення законодавства про приватизацiю до винних осiб застосовується кримiнальна, адмiнiстративна, дисциплiнарна, цивiльно-правова вiдповiдальнiсть вiдповiдно до законодавства України.

§ 7. Підприємницька діяльність

суб’єктів господарювання

Перехiд до ринкових вiдносин потребує побудови нової правової основи господарської дiяльностi. Такою щодо підприємницької діяльності в України є положення ст. 42 Конституції України, яким закріплюється право на підприємницьку діяльність, що не заборонена законом. Безпосереднє регулювання підприємництва здійснюється нормами законодавства України. Зокрема, за період з 1991 року до теперішнього часу було прийнято значну кількість законів, серед яких слiд вiдзначити Закон України «Про пiдприємництво» вiд 07.02.91, чинний до 1 січня 2004 р., Закон України «Про господарськi товариства» вiд 10.09.91, Закон України «Про власнiсть» вiд 07.02.92, Закон України «Про захист економічної конкуренції» вiд 11.01.01, Закон України «Про оренду державного та комунального майна» вiд 10.04.92, Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання
його банкрутом» вiд 14.05.92, Закон України «Про захист вiд н
едобросовiсної конкуренцiї» вiд 07.06.96 та iн. У результаті розвитку процесу законотворчості в Україні було прийнято два фундаментальні кодекси, які регулюють відносини в сфері підприємницької діяльності — Господарський та Цивільний кодекси України1.

Під підприємництвом необхідно розуміти самостійну, систематичну, на власний ризик господарську діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Такий самий змiст характерний для будь-якої господарської дiяльностi. Але ж пiдприємницька дiяльнiсть вирiзняється низкою ознак, що дозволяє говорити про пiдприємницьку дiяльнiсть у вужчому, нiж про господарську, розумiннi. Для підприємництва як правової категорії характерна наявність конкретних рис, які розкривають його сутність, а також окреслюють коло суб’єктів та їх правосуб’єктність у сфері приватних і публічних прав та обов’язків. Взагалі під ознаками підприємницької діяльності розуміють такі:

Першою ознакою підприємництва є безпосередність діяльності, тобто діяльність, яка має здійснюватись самостійно, безпосередньо і реально. Ця ознака дає можливість встановити коло осіб, що безпосередньо реалізують підприємницьку діяльність і відповідно несуть усі несприятливі наслідки від такої діяльності, а також тих, хто займається прибутковою діяльністю та одержує доходи від інвестування. Зокрема, власник цінних паперів отримує прибуток у вигляді процентів або дивідендів, але він не є підприємцем. Безпосередня діяльність здійснюється юридичною особою.

Другою ознакою підприємництва є самостійність діяльності, в основі якої лежать характер і зміст права власності. Такий підхід дає можливість власникові майна самостійно визначати способи володіння ним та його використання, а також приймати рішення, здійснювати юридично значимі дії щодо реалізації своєї підприємницької правоспроможності. Ця ознака надає можливість самостійно вирішувати питання вибору організаційно-правових форм, контрагентів, постачальників сировини і комплектуючих тощо.

Третьою ознакою підприємництва є систематичність, тобто діяльність, яка характеризується відповідною повторюваністю при її здійсненні. Ця ознака вимагає стабільності ринкових механізмів, потребує загальної характеристики динаміки і структури ринку, а також отримання повної і достовірної інформації про підприємницьку діяльність.

Легальність є четвертою ознакою підприємництва і реалізується шляхом встановлення конкретних вимог при здійсненні такої діяльності. Зокрема, це — дотримання встановлених законодавством прав і обов’язків, а також взятих суб’єктом підприємницької діяльності на себе зобов’язань.

П’ятою ознакою підприємництва є ризик такої діяльності. Суть цієї ознаки полягає в тому, що в процесі реалізації права на заняття підприємницькою діяльністю особа постійно ризикує завдати збитків своєму майну. В основі такого ризику можуть лежати особисті ділові якості конкретного підприємця, його персоналу і контрагентів. Майнові ризики можуть бути прогнозовані, наприклад встановлення процента браку при випуску продукції, а також непрогнозовані, коли негативні наслідки настали внаслідок непереборної сили або були спричинені суб’єктивними факторами, такими як крадіжки, підпал тощо. Ризик також залежить від уміння вибрати співзасновників корпоративного суб’єкта, склад інвесторів, постачальників сировини і споживачів виготовленої продукції.

Отримання прибутку є шостою і найсуттєвішою ознакою підприємницької діяльності. Ця ознака передбачає, що така діяльність насамперед має здійснюватися з метою отримання прибутку, який є узагальнюючим показником фінансових результатів підприємницької діяльності, однією з основних економічних категорій. За своєю суттю прибуток являє собою надлишок виторгу від продажу товару над витратами на їх виробництво і реалізацію. Для отримання максимально можливого прибутку підприємець мусить прагнути до економного ведення такої діяльності, зокрема при придбанні ресурсів, сировини і матеріалів повинен здійснювати мінімальні затрати на їх придбання, а також якомога ефективніше реалізовувати готову продукцію.

Важливого значення набувають принципи, на основі яких здійснюється підприємницька діяльність. Перелік таких принципів закріплено у ст. 44 Господарського кодексу України. До них належать: 1) вільний вибір видів підприємницької діяльності; 2) самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону; 3) вільний найм підприємцем працівників; 4) комерційний розрахунок та власний комерційний ризик; 5) вільне розпорядження прибутком, що залишається після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом; 6) самостійне здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

Підприємництво здійснюється в будь-яких організаційних формах, передбачених знаком, на вибір підприємця. Зокрема, воно
реалізується окремою категорією суб’єктів права, а саме підпр
иємцями, які наділені специфічними правами та обов’язками в сфері підприємницької діяльності. Безпосередньо до такої категорії осіб належать: а) громадяни України, інших держав та особи без громадянства; б) юридичні особи всіх форм власності; в) об’єднання юридичних осіб, що здійснюють діяльність в Україні на умовах угоди про розподіл продукції.

Щодо юридичних і фізичних осіб, для яких підприємницька діяльність не є основною, норми чинного законодавства України, що регулюють підприємницьку діяльність, застосовуються тільки в тій частині їх діяльності, яка за своїм характером є підприємницькою. Разом з тим визначається коло осіб, які не можуть займатися підприємництвом. Зокрема, це особи, які в установленому порядку обмежені в дієздатності або визнані недієздатними. Не можуть займатися підприємницькою діяльністю депутати, посадові і службові особи органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також військовослужбовці, службові особи органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу, державного нотаріату.

Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здійснення відповідного виду діяльності до закінчення терміну, встановленого вироком суду. Крім того, не можуть бути підприємцями та співзасновниками підприємницької організації, а також обіймати в підприємницьких товариствах та їх спілках (об’єднаннях) керівні посади і посади, пов’язані з матеріальною відповідальністю, особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини.

На законодавчому рівні також встановлені вимоги щодо порядку присвоєння найменування конкретному суб’єкту підприємницької діяльності, який належить до категорії юридичних осіб. По-перше, найменування повинне містити відомості про такого суб’єкта, його організаційно-правову форму та назву. По-друге, в найменуванні забороняється використовувати повні чи скорочені найменування органів державної влади, органів місцевого самоврядування та похідних від цих найменувань. По-третє, не допускається використання найменувань, які є тотожними найменуванню іншого суб’єкта підприємницької діяльності і віднесені до категорії юридичної особи й внесені до відповідних реєстрів.

Важливого значення набуває порядок реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності. Адже саме через державну реєстрацію здійснюється легалізація суб’єкта підприємницької діяльності, тобто юридично закріплюється його правове положення. Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності здійснюється відповідно до чинного законодавства України та Положення про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.05.98. На місцевому рівні управління реєстрацію здійснюють органи державної реєстрації, до яких належать: а) виконавчі комітети міської, районної у місті ради; б) районні державні адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання даного суб’єкта.

Залежно від того, хто є суб’єктом підприємницької діяльності — юридична чи фізична особа, законодавець передбачив окремі вимоги щодо документів, які необхідні для їх реєстрації. Наразі для державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності — юридичної особи необхідно подати такі документи: а) рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу у випадках, передбачених законом; б) установчі документи, до яких необхідно віднести: рішення власника майна або уповноваженого ним органу про створення юридичної особи; установчий договір, якщо власників або уповноважених ними органів два і більше; в окремих випадках протокол установчих зборів (конференції); статут, якщо це необхідно для створюваної організаційно-правової форми суб’єкта підприємницької діяльності; в) рішення Антимонопольного комітету України про згоду на створення, реорганізацію суб’єктів господарювання у випадках, передбачених законом; г) реєстраційну картку встановленого зразка; ґ) документ (документи), що засвідчує сплату засновником (засновниками) внеску до статутного фонду суб’єкта господарювання; д) документ, що засвідчує сплату коштів за державну реєстрацію.

Місцезнаходженням суб’єкта підприємницької діяльності — юридичної особи може бути місце проживання одного з його засновників, а також інша адреса, яка підтверджується договором, що передбачає передачу засновнику у власність або користування приміщення чи його частини.

Державна реєстрація суб’єкта підприємницької діяльності — юридичної особи підтверджується свідоцтвом про державну реєстрацію.

Якщо фізична особа бажає проводити підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, вона має подати до органу державної реєстрації такі документи: а) реєстраційну картку, яка є одночасно заявою про державну реєстрацію; б) дві фотокартки; в) довідку про включення до державного реєстру фізичних осіб — платників податків та інших обов’язкових платежів; г) документ, що підтверджує внесення плати за державну реєстрацію; д) документ, який засвідчує особу.

За наявності всіх документів орган державної реєстрації зобов’язаний у строки, що не перевищують п’яти робочих днів з дня їх надходження, здійснити реєстрацію та видати свідоцтво про державну реєстрацію. В разі недотримання передбачених вимог посадові особи в обов’язки яких входить реєстрація, можуть бути притягнені до адміністративної відповідальності.

Свідоцтво про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності та копія документа, що підтверджує взяття його на облік у державному податковому органі, є підставою для відкриття рахунків у будь-яких банках України та інших держав за вибором суб’єкта підприємницької діяльності і за згодою цих банків у порядку, що встановлюється Національним банком України.

Суб’єкт підприємницької діяльності має право відкривати свої філії (відділення), представництва без створення юридичної особи. Відкриття зазначених підрозділів не потребує їх державної реєстрації.

Діяльність незареєстрованого суб’єкта господарювання забороняється. Доходи, одержані таким суб’єктом, підлягають стягненню до Державного бюджету України у встановленому законом порядку.

Якщо суб’єкт підприємницької діяльності змінює свою назву або організаційно-правову форму, а також форму власності, то він протягом місяця зобов’язаний подати документи для перереєстрації. Здіснення перереєстрації суб’єкта підприємницької діяльності є аналогічною його реєстрації.

У разі зміни свого місцезнаходження суб’єкт підприємницької діяльності в семиденний термін повинен повідомити про це орган державної реєстрації.

Чинне законодавство передбачає такі випадки припинення
підприємницької діяльності
: 1) з власної ініціативи підприємця; 2) у разі закінчення строку дії ліцензії; 3) у разі припинення існування підприємця; 4) на підставі рішення суду у випадках, передбачених законодавством України. Припинення підприємництва в судовому порядку передбачає наявність рішення суду або господарського суду в разі: 1) визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів; 2) здійснення діяльності, що суперечить установчим документам та законодавству України; 3) несвоєчасного повідомлення суб’єктом підприємницької діяльності про зміну його назви, організаційної форми, форми власності та місцезнаходження; 4) визнання суб’єкта підприємницької діяльності банкрутом; 5) неподання протягом року до органів державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності згідно із законодавством.

Підприємці мають право самостійно приймати рішення без будь-яких обмежень і вільно здійснювати свою діяльність, що не суперечить чинному законодавству. При цьому законодавець, проголошуючи свободу пiдприємницької дiяльностi, одночасно в iнтересах держави й суспiльства встановлює для неї певнi обмеження, за якими цю дiяльнiсть можна подiлити на три види: вiльну, дозвiльну (лiцензовану) i державну.

Вiльна пiдприємницька дiяльнiсть характеризується тим, що пiдприємець має право без жодних обмежень здiйснювати самостiйно будь-яку дiяльнiсть, що не суперечить чинному законодавству (згiдно з принципом «дозволено все, що не заборонено законом»).

Дозвiльна (лiцензована) пiдприємницька дiяльнiсть може здiйснюватися лише за спецiальним дозволом (лiцензiєю), що видається Кабiнетом Мiнiстрiв України чи уповноваженим ним органом. Це зумовлено необхiднiстю передбачити безпеку для окремих громадян, так i для суспiльства в цiлому. Її перелiк, установлений ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», є досить широким. Зокрема, ліцензуванню підлягають такі види господарської діяльності: пошук (розвідка) корисних копалин; видобування уранових руд, дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння; виробництво, ремонт вогнепальної зброї, боєприпасів до неї, холодної зброї, пневматичної зброї та торгівля нею; виробництво вибухових речовин і матеріалів, особливо небезпечних хімічних речовин, дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння; виробництво лікарських засобів, оптова, роздрібна торгівля ними; виробництво ветеринарних медикаментів і препаратів, оптова, роздрібна торгівля ними, виробництво пестицидів та агрохімікатів, оптова, роздрібна торгівля ними; виготовлення спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, індивідуального захисту, активної оборони; виготовлення виробів з дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння, торгівля виробами з дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння; виробництво бланків цінних паперів, документів суворої звітності; розробка, виготовлення спеціальних технічних засобів для зняття інформації з каналів зв’язку, інших засобів негласного отримання інформації, торгівля спеціальними технічними засобами для зняття інформації з каналів зв’язку, іншими засобами негласного отримання інформації; розробка, виробництво, використання, експлуатація, сертифікаційні випробування, тематичні дослідження, експертиза, ввезення, вивезення криптосистем і засобів криптографічного захисту інформації, надання послуг у галузі криптографічного захисту інформації, торгівля криптосистемами і засобами криптографічного захисту інформації; розробка, виробництво, впровадження, сертифікаційні випробування, ввезення, вивезення голографічних захисних елементів; розробка, виробництво, впровадження, обслуговування, дослідження ефективності систем і засобів технічного захисту інформації, надання послуг у галузі технічного захисту інформації; розробка, випробування, виробництво, експлуатація ракет-носіїв, космічних апаратів та їх складових частин, наземної космічної інфраструктури та її складових частин, обладнання, що входить до складу космічного сегмента супутникових систем; розробка, виробництво, виготовлення, зберігання, перевезення, придбання, пересилання, ввезення, вивезення, відпуск, знищення наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів; надання послуг з транспортування нафти, нафтопродуктів магістральним трубопроводом, природного і нафтового газу трубопроводами та його розподіл; постачання природного газу; зберігання природного газу в обсягах, що перевищують рівень, установлюваний ліцензійними умовами; централізоване водопостачання та водовідведення; проведення дезінфекційних, дезінсекційних, дератизаційних робіт; організація та утримання тоталізаторів, гральних закладів, випуску та проведення лотерей; перевезення пасажирів, вантажів повітряним, річковим, морським, залізничним, автомобільним транспортом загального користування (крім надання послуг з перевезення пасажирів та їх багажу на таксі); перевезення пасажирів та їх багажу на таксі; надання освітніх послуг; охорона державної та іншої власності громадян; радіозв’язок (з використанням радіочастот) і телефонний зв’язок; медична та ветеринарна практика; переробка донорської крові та її компонентів, виготовлення з них препаратів; культивування, використання рослин, що містять наркотичні засоби, для промислових цілей; будівельна діяльність (вишукувальні та проектні роботи для будівництва, зведення несучих та огороджувальних конструкцій, будівництво та монтаж інженерних і транспортних мереж); заготівля, переробка, металургійна переробка металобрухту кольорових і чорних металів; збирання, первинна обробка відходів і брухту дорогоцінних металів та дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння; заготівля, обробка окремих видів ресурсоцінних відходів, збирання, заготівля окремих видів відходів як вторинної сировини; операції у сфері роботи з небезпечними відходами; проектування, монтаж, технічне обслуговування засобів протипожежного захисту і систем опалення, оцінка протипожежного стану об’єктів; проведення випробувань на пожежну небезпеку речовин, матеріалів, будівельних конструкцій, виробів та обладнання, а також пожежної техніки, пожежно-технічного озброєння, продукції протипожежного призначення на відповідність встановленим вимогам; виконання топографо-геодезичних, картографічних, авіаційно-хімічних робіт; технічне обслуговування мереж теле-, радіо- і проводового мовлення в межах промислової експлуатації; організація іноземного, внутрішнього, зарубіжного туризму; екскурсійна діяльність; фізкультурно-оздоровча та спортивна діяльність: організація та проведення спортивних занять професіоналів і любителів спорту; діяльність з підготовки спортсменів до змагань з різних видів спорту, визнаних в Україні; посередництво у працевлаштуванні на роботу за кордоном; проведення землевпорядних та землеоціночних робіт; проектування, будівництво нових і реконструкція існуючих меліоративних систем та окремих об’єктів інженерної інфраструктури; діяльність, пов’язана з промисловим виловом риби на промислових ділянках рибогосподарських водойм, крім внутрішніх водойм (ставків) господарств; діяльність арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів); пересилання грошових переказів; страхова діяльність; професійна діяльність на ринку цінних паперів; посередницька діяльність митного брокера та митного перевізника.

Реалізація державної політики у сфері ліцензування здійснюється Кабінетом Міністрів України, спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування, а також органами виконавчої влади, визначеними Кабінетом Міністрів України, спеціальними виконавчими органами рад, уповноваженими провадити ліцензування певних видів господарської діяльності.

Орган ліцензування повинен оформити ліцензію не пізніше, ніж за три робочі дні з дня надходження документа, що підтверджує внесення плати за видачу ліцензії. Вiдмова у видачi дозволу (лiцензiї) видається в письмовiй формi в той же строк. Зазначена вiдмова може бути оскаржена до суду чи господарського суду.

Строк дії ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування, але не може бути меншим ніж три роки.

Державна пiдприємницька дiяльнiсть — це дiяльнiсть, яку можуть виконувати тiльки державнi пiдприємства (наприклад, виготовлення та реалiзацiя наркотичних засобiв, вiйськової зброї та боєприпасiв до неї, вибухових речовин).

За функцiональним характером пiдприємницька дiяльнiсть подiляється на такi види: з виробництва продукцiї; з виконання робiт; з надання послуг; торговельна дiяльнiсть.

Підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких організаційних формах, що має велике значення, оскiльки це визначає характер взаємовiдносин мiж засновниками (учасниками товариства), режим майнової вiдповiдальностi за зобов’язаннями пiдприємства, ступiнь захисту iнтересiв кредиторiв, порядок керiвництва i розподiл одержаних прибуткiв, можливi джерела фiнансування його дiяльностi. У деяких випадках конкретна органiзацiйно-правова форма служить обов’язковою передумовою для певного виду дiяльностi. Скажiмо, iнвестицiйний фонд може бути утворений лише у формi вiдкритого акцiонерного товариства, а фондова бiржа — у формi закритого.

Для пiдприємницької дiяльностi законом передбачається вибiр органiзацiйно-правових форм. Так, пiдприємництво може здiйснюватися фізичною особою (громадянином, іноземцем, особою без громадянства), без утворення пiдприємства. Пiдприємцi також можуть утворювати для заняття бiзнесом господарські організації (юридичні особи), їх філії, представництва, інші відокремлені підрозділи (структурні одиниці).

Пiдприємство є основною органiзацiйно-правовою формою пiдприємницької дiяльностi.

Для підприємств певного виду та організаційних форм законами можуть встановлюватися особливості господарювання. Наприклад, орендні пiдприємства створюються вiдповiдно до Господарського кодексу України та Закону України «Про оренду державного та комунального майна» вiд 10.04.92 органiзацiями орендарiв — членiв трудових колективiв державного пiдприємства, чиє майно вони взяли в довгострокове користування з правом наступного викупу (чи без такого).

Орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Об’єктами оренди можуть бути: цілісні майнові комплекси підприємств, їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць); нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення) та інше окреме індивідуально визначене майно підприємств; майно, що не ввійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації).

Зараз набуває поширення така органiзацiйно-правова форма пiдприємницької дiяльностi, як iнновацiйнi (впроваджувальнi) пiдприємства, дiяльнiсть яких спрямована на створення й використання iнтелектуального продукту, доведення нових оригiнальних iдей до реалiзацiї у виглядi товарiв i послуг, а також на органiзацiю ефективного задоволення суспільних потреб у цих товарах i послугах, що є одним з видiв iнтелектуальної власностi.

Однiєю з форм пiдприємницької дiяльностi є пiдприємства з іноземними інвестиціями. Умовою утворення таких пiдприємств є те, аби внесок iноземного учасника (iнвестора) становив у статутному фондi пiдприємства щонайменше 10 %. Підприємство, що діє виключно на основі власності іноземців або іноземних юридичних осіб, або функціонуюче підприємство, придбане повністю у влас-
ність цих осіб, вважається
іноземним підприємством.

Пiдприємства можуть об’єднуватись в асоцiацiї, корпорацiї, консорцiуми, концерни. Можуть бути й iншi об’єднання — за галузевою, територiальною чи iншою ознакою.

Нинi набули значного поширення рiзноманiтнi форми господарських товариств, якими визнаються пiдприємства, або інші суб’єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об’єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку. Зокрема, до кола господарських товариств належать командитнi, акцiонернi, повнi товариства, товариства з обмеженою чи з додатковою вiдповiдальнiстю.

Зараз в Українi функцiонує велика кiлькiсть нових пiдприємницьких структур: комерцiйнi банки, бiржi, холдинговi, страховi та iншi компанiї. Так, одним з напрямів підприємництва є лізинг, порядок здійснення якого регламентується Господарським кодексом України та Законом України від 16.12.97 «Про лізинг». Чинне законодавство визначає його як підприємницьку діяльність, спрямовану на інвестування власних чи залучених фінансових коштів. Вона полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Види лізингу: залежно від особливостей здійснення лізингових операцій — фінансовий чи оперативний; залежно від форми його здійснення — зворотний, пайовий, міжнародний тощо.

Органiзацiї також можуть здiйснювати пiдприємницьку дiяльнiсть. Вiдмiннiсть пiдприємства вiд органiзацiї полягає в тому, що пiдприємства виробляють певну продукцiю (товар). Органiзацiї зазвичай виконують певнi роботи (будiвельнi, науково-дослiднi, проектнi тощо), надають послуги.

Установи виконують спецiальнi роботи, надають спецiальнi послуги у сферi культури, освiти, медицини i т. д. (наприклад, приватнi школи i вищi навчальнi заклади, приватнi медичнi заклади).

Детальніше зупинимось на взаємовідносинах держави і підприємців. Передусім діяльність держави спрямована на надання гарантій усім підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності. Забезпечення таких гарантій здійснюється за рахунок надання рівних прав і створення рівних можливостей для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів. Крім того, для створення належних організаційних та економічних умов розвитку підприємництва держава має надавати земельні ділянки, передавати підприємцю державне майно, необхідне для здійснення підприємницької діяльності, а також надавати підприємцям цільові кредити та інші види матеріальної допомоги.

На сьогодні підприємницька діяльність відіграє важливу роль в розвитку економіки держави та соціального життя суспільства. Так, тільки у малому підприємництві зайнято понад 2,7 млн осіб, або 9 % працездатного населення України. У той же час мале підприємництво виробляє 11 % загального обсягу виробництва продукції (робіт, послуг) у цілому по Україні, що свідчить про ефективніше функціонування малого бізнесу порівняно з великим. На сьогодні в Україні існує майже 200 тис. малих підприємств, працює близько 1 млн підприємців без створення юридичної особи, майже 40 тис. фермерських господарств. Темпи зростання малого підприємництва в Україні свідчать про його достатній внутрішній потенціал, а результати аналізу розвитку за ринкових реформ — про необхідність формування і проведення державної політики з підтримки малого підприємництва, що відповідає стратегічним векторам розвитку економіки.

Все це зумовило необхідність прийняття Національної програми сприяння розвитку малого підприємництва в Україні, затвердженої Законом України від 21.12.00. Її основними напрямами є: вдосконалення нормативно-правової бази у сфері підприємницької діяльності; формування єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємницької діяльності; активізація фінансово-кредитної та інвестиційної підтримки малого підприємництва; сприяння створенню інфраструктури розвитку малого підприємництва; впровадження регіональної політики сприяння розвитку малого підприємництва.

Очікувані результати реалізації Програми — прискорення розвитку малого підприємництва, використання його потенційних можливостей, перетворення на дійовий механізм розв’язання економічних і соціальних проблем, сприяння структурній перебудові економіки, стійка тенденція до збільшення кількості малих підприємств, зменшення рівня «тіньового» обороту у сфері малого підприємництва, збільшення внеску малого підприємництва в економіку України, зміцнення економічної бази регіонів, позитивний вплив на вирішення проблем безробіття, насичення вітчизняного ринку товарами і послугами.

Отже, держава постійно приділяє велику увагу розвитку підприємництва в Україні, гарантуючи всім підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права і створює рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів, а також гарантує недоторканість майна і забезпечує захист права власності підприємця.

§ 8. Правові засади захисту

економічної конкуренції

Під економічною конкуренцією розуміється змагання між суб’єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб’єктами господарювання, внаслідок чого споживачі і суб’єкти господарювання мають можливість вибирати відповідно між кількома продавцями або покупцями, а окремий суб’єкт господарювання не може монопольно визначати умови обороту товарів на ринку.

Економічна конкуренція є передумовою формування та основною складовою сучасної ринкової економіки.

Правові засади створення рівних можливостей для суб’єктів господарювання закріплені у Законі України «Про захист економічної конкуренції» від 11.01.01, положення якого визначають можливі порушення конкурентного законодавства.

Одним з найважливіших порушень є зловживання монопольним (домінуючим) становищем. 

Монополізацією визнається досягнення суб’єктом господарювання монопольного (домінуючого) становища на ринку товару, підтримання або посилення цього стану.

Монопольним (домінуючим) вважається становище суб’єкта господарювання, частка якого на ринку товару перевищує 35 %, якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції, або якщо його частка на ринку товару становить 35 чи менше %, але він не зазнає значної конкуренції, зокрема внаслідок порівняно невеликого розміру часток ринку, які належать конкурентам.

Суб’єкт господарювання може бути визнаним таким, що посідає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо: на цьому ринку у нього немає жодного конкурента; не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступу інших суб’єктів господарювання до закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар’єрів для доступу на ринок інших суб’єктів господарювання, існування пільг чи інших обставин, які сприяють тільки цьому суб’єкту господарювання.

Зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку — дії чи бездіяльність суб’єкта господарювання, який посідає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призводять або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, зокрема обмеження конкурентоспроможності інших суб’єктів господарювання або ущемлення інтересів інших суб’єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку.

Тобто, такими визнаються: встановлення таких цін чи інших умов придбання або реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку; застосування різних цін чи різних інших умов до рівнозначних угод із суб’єктами господарювання, продавцями або покупцями без об’єктивно виправданих на те причин; обумовлення укладання угод прийняттям суб’єктом господарювання додаткових зобов’язань, які за своєю природою або згідно з торговими та іншими чесними звичаями у підприємницькій діяльності не стосуються предмета договору; обмеження виробництва, ринків або технічного розвитку, що завдало чи може завдати шкоди іншим суб’єктам господарювання, покупцям, продавцям; часткова або повна відмова від придбання або реалізації товару за відсутності альтернативних джерел реалізації чи придбання; суттєве обмеження конкурентоспроможності інших суб’єктів господарювання на ринку без об’єктивно виправданих на те причин; створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) чи усунення з ринку продавців, покупців, інших суб’єктів господарювання.

У той же час для економіки будь-якої країни притаманний такий стан товарного ринку, за якого задоволення попиту на цьому ринку є ефективнішим за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв’язку із суттєвим зменшенням витрат виробництва на одиницю товару в міру збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб’єктами природних монополій, не можуть бути замінені у споживанні іншими товарами (послугами), у зв’язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші товари (послуги). Подібне явище має назву природної монополії, правовий статус якої визначається Законом України «Про природні монополії» від 20.04.00. В Україні діяльність суб’єктів природних монополій можлива у таких сферах: транспортування нафти і нафтопродуктів трубопроводами; транспортування природного і нафтового газу трубопроводами та його розподіл; транспортування інших речовин трубопровідним транспортом; передача та розподіл електричної енергії; користування залізничними коліями, диспетчерськими службами, вокзалами та іншими об’єктами інфраструктури, що забезпечують рух залізничного транспорту загального користування; управління повітряним рухом; зв’язок загального користування; централізоване водопостачання та водовідведення; централізоване постачання теплової енергії; спеціалізовані послуги транспортних терміналів, портів, аеропортів за переліком, який визначається Кабінетом Міністрів України.

Діяльність суб’єктів природних монополій, а також діяльність суб’єктів господарювання на суміжних ринках підлягає ліцензуванню відповідно до закону. Предметом регулювання діяльності суб’єктів природних монополій з боку держави є: ціни (тарифи) на товари, що виробляються (реалізуються) суб’єктами природних монополій; доступ споживачів до товарів, що виробляються (реалізуються) суб’єктами природних монополій; інші умови здійснення підприємницької діяльності у випадках, передбачених законодавством.

Іншим видом порушення конкурентного законодавства є антиконкурентні узгоджені дії, тобто укладення суб’єктами господарювання угод будь-якої форми, прийняття об’єднаннями рішень у будь-якій формі, а також будь-яка інша погоджена конкурентна поведінка (діяльність, бездіяльність) суб’єктів господарювання. Антиконкурентними вважаються також такі дії, якщо вони стосуються: встановлення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів; обмеження виробництва, ринків товарів, техніко-технологічного розвитку, інвестицій або встановлення контролю над ними; спотворення результатів торгів, аукціонів, конкурсів, тендерів та інші дії.

Антиконкурентні узгоджені дії можуть бути дозволені відповідними органами Антимонопольного комітету України, якщо їх учасники доведуть, що ці дії сприяють: вдосконаленню виробництва, придбанню або реалізації товару; техніко-технологічному, економічному розвитку; розвитку малого або середнього бізнесу; оптимізації експорту чи імпорту товарів; розробці та застосуванню уніфікованих технічних умов або стандартів на товари; раціоналізації виробництва.

Антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю є наступним видом порушень законодавства про конкуренцію, під яким розуміють прийняття будь-яких актів (рішень, наказів, розпоряджень, постанов тощо), надання письмових чи усних вказівок, укладення угод або будь-які інші дії чи бездіяльність зазначених органів, які призвели або можуть призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції. До таких дій належать: заборона або перешкоджання створенню нових підприємств чи здійснення підприємництва в інших організаційних формах у будь-якій сфері діяльності, а також встановлення обмежень на здійснення окремих видів діяльності, на виробництво, придбання чи реалізацію певних видів товарів; пряме або опосередковане примушення суб’єктів господарювання до вступу в асоціації, концерни, міжгалузеві, регіональні чи інші форми об’єднань або здійснення концентрації суб’єктів господарювання в інших формах та інші дії.

Наступним видом порушення є концентрація без отримання відповідного дозволу органів Антимонопольного комітету України, у разі якщо наявність такого дозволу необхідна. Концентрацією визнається злиття суб’єктів господарювання або приєднання одного суб’єкта господарювання до іншого та набуття безпосередньо або через інших осіб контролю одним або кількома суб’єктами господарювання над одним або кількома суб’єктами господарювання чи частинами суб’єктів господарювання.

Існує цілий ряд інших порушень конкурентного законодавства України, які переважно стосуються процедурних положень.

Конкуренція також може бути недобросовісною. Це — будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності. Законом України «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 07.06.96 недобросовісною конкуренцією вважаються такі дії: неправомірне використання чужих позначень, рекламних матеріалів, упаковки, товару іншого виробника, копіювання зовнішнього вигляду
виробу; порівняльна реклама, дискредитація господарюючого суб’єкта (підприємця); купівля-продаж товарів, виконання р
обіт, надання послуг із примусовим асортиментом, схилення до бойкоту господарюючого суб’єкта (підприємця), постачальника до дискримінації покупця (замовника), господарюючого суб’єкта (підприємця) до розірвання договору з конкурентом; підкуп працівника постачальника або працівника покупця (замовника); досягнення неправомірних переваг у конкуренції; неправомірний збір, розголошення та використання комерційної таємниці.

Державний контроль за додержанням законодавства про захист економічної конкуренції, забезпечення інтересів суб’єктів господарювання та споживачів від його порушень здійснюються органами Антимонопольного комітету України. Його правовий статус визначений Законом України « Про Антимонопольний комітет України» від 26.11.93.

Антимонопольний комітет України є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності. Він підконтрольний Президентові України та підзвітний Верховній Раді України (щорічно подає парламенту звіт про свою діяльність).

Основні завдання Антимонопольного комітету України: здійснення державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства; запобігання, виявлення і припинення порушень антимонопольного законодавства; контроль за економічною концентрацією; сприяння розвитку добросовісної конкуренції. Антимонопольний комітет України в межах наданої йому компетенції має право: визначати межі товарного ринку, а також монопольне становище суб’єктів господарювання на ньому; видавати суб’єктам господарювання обов’язкові до виконання рішення про припинення порушень антимонопольного законодавства та про відновлення початкового стану, про примусовий поділ монопольних утворень; видавати органам влади, органам місцевого самоврядування, органам адміністративно-господарського управління та контролю обов’язкові для виконання рішення про скасування або зміну прийнятих ними неправомірних актів, про припинення порушень і розірвання укладених ними угод, що суперечать антимонопольному законодавству; забороняти або дозволяти створення монопольних утворень органами влади, органами місцевого самоврядування, органами адміністративно-господарського управління та контролю, а також суб’єктами господарювання; вносити до органів влади обов’язкові для розгляду подання щодо скасування ліцензій, припинення операцій зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів господарювання у разі по-
рушення ними антимонопольного законодавства; накладати штр
афи, застосовувати інші санкції у випадках, передбачених законом; приймати нормативно-правові акти відповідно до його компетенції, зокрема з питань антиконкурентних узгоджених дій, зловживань монопольним (домінуючим) становищем на ринку, дискримінації органами влади, органами місцевого самоврядування, органами адміністративно-господарського управління та контролю, провадження у заявах про надання дозволу на економічну концентрацію суб’єктів господарювання, контролю за економічною концентрацією суб’єктів господарювання, провадження у справах про порушення антимонопольного законодавства, порядку виконання, перевірки, перегляду та оскарження рішень органів Антимонопольного комітету України, а також недобросовісної конкуренції, обов’язкові для виконання органами влади, органами місцевого самоврядування, органами адміністративно-господарського управління та контролю, суб’єктами господарювання, контролювати їх виконання, надавати роз’яснення щодо їх застосування; здійснювати інші дії, передбачені законодавством про Антимонопольний комітет України.

Реалізація іншими органами державної влади повноважень Антимонопольного комітету України у сфері державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства не допускається.

Антимонопольний комітет України утворюється у складі голови та десяти державних уповноважених. Комітет та його територіальні відділення, які утворюються ним в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі, становлять систему органів Антимонопольного комітету України, яку очолює голова Комітету.

Останній призначається на посаду та звільняється з неї Президентом України за згодою Верховної Ради України. Строк повноважень голови Антимонопольного комітету України становить 7 років.

§ 9. Правове регулювання інвестиційної

діяльності в Україні

Одним з пріоритетних напрямів економічної політики держави є згідно з Господарським кодексом України діяльність, спрямована на створення господарюючим суб’єктам необхідних умов для залучення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва, а також забезпечення ефективного і відповідального використання цих коштів і здійснення контролю за ним, тобто інвестиційна політика.

Кардинальні зміни суспільно-економічного устрою держави вимагають проведення структурних реформ у всіх галузях економіки. Це зумовлює необхідність залучення відповідних майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект. Такі цінності мають назву інвестицій.

Правове регулювання діяльності, яка пов’язана з інвестиціями, здійснюється відповідно до норм Господарського кодексу України та Закону України «Про інвестиційну діяльність» від 18.09.91. Згідно з цим Законом інвестиційною діяльністю є сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій.

Залежно від об’єктів інвестування розрізняють такі форми інвестиційної діяльності2:

1) інноваційна діяльність, яка здійснюється з метою впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво і соціальну сферу, передбачає: випуск і розповсюдження принципово нових видів техніки і технології; прогресивні міжгалузеві структурні зрушення; реалізацію довгострокових науково-технічних програм з великими строками окупності витрат; фінансування фундаментальних досліджень для здійснення якісних змін у стані продуктивних сил; розробку і впровадження нової, ресурсозберігаючої технології, призначеної для поліпшення соціального та екологічного становища; правовий статус визначається Законом України «Про інноваційну діяльність» від 04.07.02;

2) капітальне будівництво — інвестиційна діяльність, що здійснюється з метою створення нових і відтворення діючих основних фондів, в які вкладаються кошти;

3) лізинг — підприємницька діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів. Полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів (ст. 1 Закону України «Про лізинг» від 16.12.97). Фактично, це особлива форма довгострокової оренди, в якій поєднуються елементи купівлі-продажу, доручення, кредиту;

4) корпоративна (в тому числі акціонерна) форма інвестування — вкладення коштів в акції підприємств, що мають форму акціонерних товариств, і в статутні фонди (майно) інших підприємницьких організацій корпоративного типу (господарські товариства). У свою чергу, ця форма може здійснюватись у кількох варіантах, насамперед як портфельне інвестування (вкладення коштів у незначні (від 1 до 10 % статутного фонду) пакети акцій кількох підприємств), фінансове інвестування (придбання значних пакетів акцій (від 10 до 40 % статутного фонду) з метою перепродажу) і стратегічне інвестування (придбання контрольного пакета акцій або цілісного майнового комплексу).

Одним з джерел інвестування вітчизняної економіки є приватизація державного і відчуження комунального майна на користь фізичних та юридичних осіб, які відповідно до законодавства можуть бути покупцями у процесі приватизації3.

Суб’єктами (інвесторами та учасниками) інвестиційної діяльності можуть бути громадяни і юридичні особи України та іно-
з
емних держав, а також держави.

Учасниками інвестиційної діяльності можуть бути громадяни та юридичні особи України, інших держав, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на підставі доручення інвестора.

Інвестори — суб’єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладення власних, позичкових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об’єкти інвестування.

Інвестиційна діяльність може здійснюватись на основі спільного інвестування, здійснюваного громадянами та юридичними особами України, іноземних держав. З цією метою можуть створюватись інститути спільного інвестування (корпоративний інвестиційний фонд або пайовий інвестиційний фонд), які провадять діяльність, пов’язану з об’єднанням (залученням) грошових коштів інвесторів з метою отримання прибутку від вкладення їх у цінні папери інших емітентів, корпоративні права і нерухомість. Діяльність таких фондів регулюється Законом України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15.03.01.

Особливе правове регулювання мають іноземні інвестиції, тобто цінності, що вкладаються іноземними інвесторами (юридичними особами, створеними відповідно до законодавства іншого, ніж законодавство України; фізичними особами — іноземцями, які не мають постійного місця проживання на території України і не обмежені у дієздатності; іноземними державами, міжнародними урядовими і неурядовими організаціями; іншими іноземними суб’єктами інвестиційної діяльності, які визнаються такими відповідно до законодавства України) в об’єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту. Правове регулювання іноземних інвестицій здійснюється за нормами Господарського кодексу України, Закону України «Про режим іноземного інвестування» від 19.03.96, Закону України «Про захист іноземних інвестицій на Україні» від 10.09.91.

Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у таких формах:

  •  часткова участь у підприємствах, що створюються спільно з українськими юридичними і фізичними особами, або придбання частки діючих підприємств. Підприємство отримує статус підприємства з іноземними інвестиціями, якщо воно створюється у будь-якій організаційно-правовій формі відповідно до законодавства України, а іноземна інвестиція в статутному фонді, за його наявності, становить не менше 10 %;
  •  створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам, філій та інших відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб або придбання у власність діючих підприємств повністю;
  •  придбання не забороненого законами України нерухомого чи рухомого майна, включаючи будинки, квартири, приміщення, обладнання, транспортні засоби та інші об’єкти власності, шляхом прямого одержання майна та майнових комплексів або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів;
  •  придбання самостійно чи за участю українських юридичних або фізичних осіб прав на користування землею та використання природних ресурсів на території України;
  •  придбання інших майнових прав;
  •  господарська (підприємницька) діяльність на основі угод про розподіл продукції;
  •  інші форми, які не заборонені законами України, в тому числі без створення юридичної особи на підставі договорів із суб’єктами господарської діяльності України.

Іноземні інвестиції підлягають державній реєстрації, яка здійснюється Урядом Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями протягом трьох робочих днів після фактичного їх внесення у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України. Незареєстровані іноземні інвестиції не дають права на одержання пільг і гарантій, передбачених законодавством України.

Надання іноземним інвесторам права на проведення господарської діяльності, пов’язаної з використанням об’єктів, що перебувають у державній або комунальній власності і передаються у концесію, відбувається на підставі Закону України «Про концесії» від 16.07.99 шляхом укладення концесійного договору.

Іноземні інвестори мають право укладати договори (контракти) про спільну інвестиційну діяльність (виробничу кооперацію, спільне виробництво тощо), не пов’язану зі створенням юридичної особи.

З метою залучення іноземних інвестицій та сприяння їм, активізації спільно з іноземними інвесторами підприємницької діяльності для нарощування експорту товарів і послуг, поставок на внутрішній ринок високоякісної продукції та послуг, залучення і впровадження нових технологій, ринкових методів господарювання, розвитку інфраструктури ринку, поліпшення використання природних і трудових ресурсів, прискорення соціально-економічного розвитку України в Україні можуть створюватись спеціальні (вільні) економічні зони. Їх правовий статус визначається Законом України «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» від 13.10.92 та окремими законами, які визначають статус конкретних вільних зон (наприклад, Закон України «Про спеціальні економічні зони та спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області» від 24.12.98). Спеціальні (вільні) економічні зони створюються Верховною Радою України за ініціативою Президента України, Кабінету Міністрів України або місцевих Рад та місцевої державної адміністрації.

Державне регулювання інвестиційної діяльності включає управління державними інвестиціями, а також регулювання умов інвестиційної діяльності і контроль за її здійсненням усіма інвесторами та учасниками інвестиційної діяльності.

Захист інвестицій — це комплекс організаційних, технічних і правових заходів, спрямованих на створення умов, які сприяють збереженню інвестицій, досягненню цілей внесення інвестицій, ефективної діяльності об’єктів інвестування та реінвестування, захисту законних прав та інтересів інвесторів, у тому числі права на отримання прибутку (доходу) від інвестицій. Держава гарантує захист інвестицій незалежно від форм власності, а також іноземних інвестицій. Насамперед інвестиції не можуть бути безоплатно націоналізовані, реквізовані або до них не можуть бути вжиті заходи, тотожні за наслідками. Такі заходи можуть застосовуватися лише на основі законодавчих актів України з відшкодуванням інвестору в повному обсязі збитків, заподіяних у зв’язку з припиненням інвестиційної діяльності.

§ 10. Правове регулювання банкрутства

Банкрутство є необхідним і дійовим інструментом ринкової економіки. Це власне механізм, за допомогою якого розв’язуються питання щодо неплатоспроможності суб’єкта підприємницької діяльності. Правовою підставою функціонування інституту банкрутства є Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14.05.92. Наразі основні положення цього Закону встановлюють умови і порядок відновлення платоспроможності суб’єкта підприємницької діяльності або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури, повного або часткового задоволення вимог кредиторів.

Для глибшого вивчення механізму банкрутства доцільним є розгляд основних його визначень та умов застосування.

Чинне законодавство під поняттям банкрутства передбачає встановлену господарським судом неспроможність боржника (суб’єкта банкрутства) відновити свою платоспроможність і задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

Під неплатоспроможністю розуміється неспроможність суб’єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов’язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов’язання щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності.

Учасниками процедури банкрутства є: боржник, кредитори, які виступають сторонами в справі про банкрутство, а також арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, господарські суди.

Суб’єктами банкрутства (банкрутами) можуть бути юридичні та фізичні особи (боржники), неспроможність яких виконати свої грошові зобов’язання встановлена господарським судом. До суб’єктів банкрутства не належать відокремлені структурні підрозділи юридичної особи, зокрема філії, представництва, відділення, сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи, а також іноземні юридичні особи та міжнародні організації з постійним місцезнаходженням поза межами України. Не може належати до суб’єктів банкрутства також і казенне підприємство, оскільки в разі його фінансової неспроможності за зобов’язаннями такого підприємства відповідальність несе держава.

Кредитором визнається юридична або фізична особа, яка має підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов’язань до боржника, в тому числі з виплати заборгованості по заробітній платі працівникам боржника. Кредитором можуть також визнаватися органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів (обов’язкових платежів).

Під грошовим зобов’язанням необхідно розуміти зобов’язання боржника заплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених цивільним законодавством України.

Підставою для застосування банкрутства до суб’єкта підприємницької діяльності є його неплатоспроможність. Наразі сама тільки неспроможність суб’єкта підприємницької діяльності виконати свої грошові зобов’язання перед кредиторами не означає, що він є банкрут. Суб’єкт підприємницької діяльності, який неспроможний виконати свої грошові зобов’язання перед кредиторами, у тому числі зобов’язання щодо сплати податків і зборів або обов’язкових платежів, протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати визнається боржником.

Фактичною підставою для порушення господарським судом справи про банкрутство може бути лише письмова заява до господарського суду4, з якою може звернутися будь-хто з кредиторів (об’єднання кредиторів) і, за певних обставин, сам боржник.

Справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно складають не менше 300 мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку.

До боржника застосовуються такі судові процедури банкрутства: розпорядження майном боржника; мирова угода; санація (відновлення платоспроможності) боржника; ліквідація банкрута.

Провадження у справах про банкрутство можна поділити на кілька стадій5: порушення провадження у справі; підготовче засідання господарського суду; виявлення кредиторів та інвесторів; попереднє засідання господарського суду; проведення зборів кредиторів та утворення комітету кредиторів; винесення ухвали про санацію; визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури; припинення провадження у справі про банкрутство.

Законодавством передбачені особливості банкрутства окремих категорій суб’єктів підприємницької діяльності, насамперед містоутворюючих, особливо небезпечних, сільськогосподарських підприємств, страховиків, професійних учасників ринку цінних паперів, суб’єктів підприємницької діяльності — громадян, селянського (фермерського) господарства.

На всіх стадіях провадження у справі про банкрутство господарським судом може бути призначений арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор). Ним може бути призначено фізичну особу — суб’єкта підприємницької діяльності, яка має вищу юридичну або економічну освіту, володіє спеціальними знаннями та не є заінтересованою особою щодо боржника і кредиторів. Арбітражний керуючий зобов’язаний: здійснювати заходи щодо захисту майна боржника; аналізувати фінансову, господарську та інвестиційну діяльність боржника, його становище на ринках; в порядку, установленому законодавством, надавати державному органу з питань банкрутства інформацію, необхідну для ведення Єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство та інші повноваження.

Набуття статусу банкрута можливе лише за рішенням господарського суду, а до цього часу в боржника ще може з’явитися можливість вийти з такого стану.

Стосовно боржника може бути застосована досудова санація, що передбачає систему заходів, спрямованих на відновлення платоспроможності боржника, які може здійснювати власник майна боржника, інвестор з метою запобігання банкрутству боржника. Такі дії можуть бути здійснені шляхом реорганізаційних, організаційно-господарських, управлінських, інвестиційних, технічних, фінансово-економічних, правових заходів до початку порушення провадження у справі про банкрутство. У зв’язку з цим до учасників ліквідаційної процедури чинне законодавство відносить також санаторів — юридичних та фізичних осіб, в тому числі іноземців, які звернулися в установлений законом місячний термін до господарського суду з письмовою заявою про переведення на себе боргу і визначили умови санації підприємства-боржника, а також подали документи, якими підтверджують свою платоспроможність і фінансову можливість участі в санації.

Діяльність суб’єкта підприємницької діяльності, визнаного рішенням господарського суду банкрутом, припиняється шляхом його ліквідації. Такі дії здійснює ліквідатор, яким є фізична особа і якій рішенням господарського суду надано право здійснення ліквідаційної процедури стосовно боржника.

В Україні вирішення всіх організаційних питань пов’язаних з банкрутством, покладено на державну госпрозрахункову установу Агентство з питань банкрутства. Ця установа була утворена відповідно до Указу Президента України від 15.12.99 «Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади» та постанови Кабінету Міністрів України від 24.04.00 і підпорядкована Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції України. Діяльність Агентства здійснюється згідно з положенням про державну госпрозрахункову установу «Агентство з питань банкрутства», затвердженого Мінекономіки наказом від 06.06.00.

Основною метою діяльності Агентства є реалізація повноважень державного органу з питань банкрутства, а також надання послуг у процесі провадження у справах про банкрутство. Для реалізації поставлених завдань Агентство наділено такими повноваженнями: за рішенням господарського суду виступати учасником господарського провадження у справах про банкрутство підприємств, а також делегувати працівників до складу ліквідаційної комісії; надавати пропозиції господарському суду щодо кандидатури господарських керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) для державних підприємств або підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25 %; забезпечувати реалізацію процедур банкрутства щодо відсутнього боржника; здійснювати функції адміністратора Єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство; забезпечувати проведення експертизи фінансового становища державних підприємств і підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25 %; готувати на запити суду, прокуратури або іншого уповноваженого органу висновки про наявність ознак приховуваного, фіктивного банкрутства або доведення до банкрутства; надавати пропозиції щодо проведення досудової санації суб’єктів підприємницької діяльності, які перебувають у державній власності, погодження в установленому порядку умов участі інвесторів і кредиторів у проведенні досудової санації таких підприємств; готувати пропозиції щодо продажу частини майна боржника — державного підприємства у процедурі санації, а також майна державного підприємства-банкрута, стосовно якого винесено ухвалу про ліквідацію.

Крім того, Агентство має право від свого імені укладати угоди, набувати майнові і немайнові права, нести зобов’язання, виступати позивачем і відповідачем у суді, господарському чи третейському суді, укладати мирові угоди, брати участь в утворенні та діяльності промислово-фінансових груп, а також асоціацій, корпорацій, інших об’єднань підприємств.

Агентство очолює голова, який призначається на посаду та звільняється з посади наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України і здійснює свої повноваження на умовах, передбачених контрактом та положенням про державну госпрозрахункову установу «Агентство з питань банкрутства». На голову покладена персональна відповідальність за виконання покладених на Агентство завдань.

1 Як уже зазначалось, ці Кодекси набувають чинності з 1 січня 2004 р.

2 Вінник О. М. Інвестиційне право: Навч. посібник. — К.: Атіка, 2000. — С. 10—11.

3 Вінник О. М. Інвестиційне право. Навч. посібник. — К.: Атіка, 2000. — С. 207—208.

4 Щербина В. С. Господарське право України: Навч. посібник. — 3-є вид., перероб. і доп. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — С. 181.

5 Щербина В. С. Господарське право України: Навч. посібник. — 3-є вид., перероб. і доп. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — С. 181.

PAGE  427

Основи господарського права України


EMBED Word.Document.8 \s

EMBED Word.Document.8 \s

EMBED Word.Document.8 \s

EMBED Word.Document.8 \s

EMBED Word.Document.8 \s

EMBED Word.Document.8 \s

EMBED Word.Document.8 \s

EMBED Word.Document.8 \s

EMBED Word.Document.8 \s

EMBED Word.Document.8 \s


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

76319. Особенности кровообращения у плода. Изменение кровообращения после рождения 51.86 KB
  Артериальная кровь к зародышу поступает из плаценты по пупочной вене в теле зародыша расположенной в серповидной связке печени. Плацентарная кровь поступает в нижнюю полую вену и смешивается с венозной кровью нижней половины тела плода. Эта смешанная кровь поступает в правое предсердие. По верхней полой вене к сердцу поступает венозная кровь от головы шеи и верхних конечностей.
76320. Микроциркуляторное русло, его звонья и особенности строения. Сосудистая сеть почки 6.22 KB
  Сосудистая сеть почки звенья микроциркуляторного русла: артериальное капиллярное 3венозное Артериальное звено представлено артериолами и прекапиллярами артериолы имеют 3 стенки: интимамедиа и адвентиция у прекапилляров в месте отхождения от артериол есть прекапиллярный сфинктер Капиллярное звено капилляры с непрерывной эндотелиальной выстилкой капилляры фенестрированныев почечном тельцеэндокринных органах слмзистой жктсосудистом сплетении мозга капилляры синусоидныев печениселезенкекостном мозе и коре надпочечников Венозное...
76321. Верхняя полая вена, ее корни, притоки, анастомозы с нижней полой и воротной венами 76.63 KB
  zygos Кавакавальные анастомозы 1на переднейстенке груднойи брюшной полостей анастомозируют v.cv inferior 2на боковой стенке грудной и брюшной полостей анастомозируют vv.lumbles 4венозные сплетения позвоночного столба plexus venosi vertebrlis interni в эпидуральной пространстве и plexus venosi vertebrlis externi расположенного на передней и задней поверхности позвоночного столба Портокавальные анастомозы 1на передней брюшной стенке анастомозируют v.prumbilicles 2в стенке прямой кишки анастомозируют v.