17712

ОСНОВИ ПРАВА СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Лекция

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

ОСНОВИ ПРАВА СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ 1. Поняття предмет і джерела права соціального забезпечення Право на соціальне забезпечення одне з природжених прав людини яке визнане світовим співтовариством і одержало закріплення в міжнародноправових актах

Украинкский

2013-07-05

276 KB

2 чел.

ОСНОВИ ПРАВА СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

 

§ 1. Поняття, предмет і джерела права

соціального забезпечення

Право на соціальне забезпечення — одне з природжених прав людини, яке визнане світовим співтовариством і одержало закріплення в міжнародно-правових актах — Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права, Європейській соціальній хартії.

Конституція України встановила право громадян на соціальний захист, у т. ч. й на соціальне забезпечення. Юридичний механізм забезпечення цього суб’єктивного права здійснюється за допомогою самостійної галузі права — права соціального забезпечення.

Право соціального забезпеченняце система правових норм, які регулюють відносини щодо забезпечення громадян у старості, у разі непрацездатності, відносини материнства та дитинства, державної допомоги сім’ї, а також тісно пов’язані з ними процедурні та процесуальні відносини.

Кожній галузі права притаманні стійкі ознаки: особливий предмет регулювання і метод. Крім цього, в юридичній літературі підкреслюється і третя ознака, яку можна назвати суб’єктивною — заінтересованість суспільства у становленні і розвитку системи правових норм як галузі права.

До предмета правового регулювання права соціального забезпечення входять три основні групи суспільних відносин: майнові, управлінські, охоронні. Проте головне місце серед них відводиться майновим відносинам, тобто таким, що пов’язані з наданням фізичним особам різних видів забезпечення.

Основою суспільних відносин, які складають предмет права соціального забезпечення, є пенсійні відносини та відносини по забезпеченню допомогами. Крім основних відносин соціально-забезпечувального характеру, до предмета права соціального забезпечення входять процедурні відносини, які визначають порядок надання різних видів забезпечення. До відносин щодо соціального забезпечення примикають і тісно з ними пов’язані відносини щодо здійснення соціального страхування, формування і використання Пенсійного фонду і фондів соціального страхування, медичне й санаторно-курортне лікування, надання пільг ветеранам війни і праці. Безумовно, що всі перелічені компоненти повинні враховуватись при визначенні предмета права соціального забезпечення. Це й складатиме предмет права соціального забезпечення.

Метод права соціального забезпечення є комбінацією кількох способів регулювання: влади і підпорядкування; юридичної рівності; дозволу (право вибирати той чи інший вид соціального забезпечення); наказу (щодо платників податків); заборони (забороняється використовувати кошти Пенсійного фонду не за призначенням).

Соціальне забезпечення виступає в кількох організаційно-правових формах і видах, що пов’язано зі специфікою забезпечення окремих категорій громадян.

Страхування: обов’язкове державне пенсійне страхування, обов’язкове державне соціальне страхування працівників, страхування на випадок безробіття та в разі нещасного випадку чи професійного захворювання; соціальне забезпечення за рахунок прямих асигнувань з Державного бюджету; забезпечення за рахунок коштів соціальних фондів підприємств, благодійних організацій і приватних добровільних внесків громадян; утримання непрацездатних громадян у державних, комунальних та інших установах соціального призначення; адресна соціальна допомога малозабезпеченим сім’ям, непрацездатним громадянам за рахунок коштів державного і місцевого бюджетів; недержавне пенсійне забезпечення громадян.

Названі організаційно-правові форми соціального забезпечення доповнюють одна одну і складають систему соціального захисту населення.

Соціальне забезпечення виражається у вигляді певних грошових сум або матеріальних і побутово-культурних благ та послуг, що надаються окремим категоріям громадян. Перелік видів забезпечення визначено Конституцією України. Грошові суми виплачуються, як правило, у вигляді пенсій та допомог.

Пенсії — це щомісячні виплати громадянам із спеціальних фондів у випадках старості, інвалідності, вислуги років, втрати годувальника. Їх характерними ознаками є: виплати в старості та при непрацездатності, коли особа звільняється від обов’язку працювати або не може працювати за станом здоров’я; виплачуються зі спеціальних фондів; розмір залежить в основному від минулого заробітку.

Допомоги — це всі інші (крім пенсій) грошові виплати громадянам у випадках, передбачених законом. Окремі види допомог відрізняються між собою їх безпосередньою метою та рядом юридичних ознак. Допомоги можна класифікувати за періодичністю виплат (одноразові та регулярні), за їх метою (в разі тимчасової непрацездатності, при народженні дитини і т. д.).

Третім видом соціального забезпечення є соціальні послуги та пільги побутового характеру, до яких законодавство відносить оплату житлово-комунальних послуг, проїзд на транспорті, санаторно-курортне, медичне обслуговування і лікування, професійну реабілітацію інвалідів, допомогу сім’ям з дітьми, соціальні послуги ветеранам війни, військової служби, «чорнобильцям».

Усі ці види соціального забезпечення мають спільну мету — соціальний захист громадян у передбачених законом випадках.

Право соціального забезпечення має свою систему, під якою слід розуміти науково обґрунтований, об’єктивно існуючий зв’язок інститутів і норм, що складають самостійну галузь права. Визначення системи сучасного права соціального забезпечення України ускладнюється тим, що у жодному законодавчому акті вона не встановлена. Єдиний акт, де передбачено основні її структурні частини, — це Концепція соціального забезпечення населення України (1993 р.), яка окреслює загальну будову галузі у напрямі її реформи. Однак Концепція не має юридичної сили закону.

Система може бути виявлена і встановлена за різними критеріями: функціональним, інституціональним, суб’єктним та ін. В основі класифікації норм права соціального забезпечення лежить їх поділ на норми Загальної й Особливої частин. До Загальної частини галузі права соціального забезпечення належать норми, що характеризують предмет, метод, завдання галузі: ст. 46 і 92 Конституції України, ст. 1, 3, 5, 7 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.91, ст. 1, 2, 3, 4, 5 «Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» від 14.01.98.

До Особливої частини права соціального забезпечення належать усі інші норми, що детально регламентують умови і порядок надання громадянам різних видів соціального забезпечення, їх розміри. Система Особливої частини досить складна. Вона має у своїй структурі не тільки правові інститути, а й підгалузі. Такими підгалузями є право загальнообов’язкового соціального страхування і право державної соціальної допомоги. Кожна з цих структурних частин має свою загальну частину, власні принципи. В той же час вони перебувають у зоні дії загальних положень цілої галузі права соціального забезпечення.

Системність у праві соціального забезпечення як об’єктивна вимога до правового механізму має відображатися у системі законодавства.

Правовідносини у сфері соціального забезпечення — це врегульовані нормами права фактичні відносини з приводу надання грошових виплат, послуг, пільг, які виникають між державними органами і фізичними особами, що мають на них право.

Залежно від того, результатом реалізації якої норми є правовідносини, їх можна поділити на матеріальні, процедурні і процесуальні.

Матеріальні правовідносини — це правовідносини стосовно надання грошових виплат або послуг побутового характеру, які безпосередньо пов’язані з певними коштами (обслуговування вдома, протезування та ін.). Найбільш традиційною залишається класифікація матеріальних правовідносин по видах забезпечення: пенсійні, з приводу допомог та компенсаційних виплат, із соціального обслуговування.

Передують реалізації матеріальних правовідносин або виникають разом з ними процедурні правовідносини по встановленню юридичних фактів (наприклад, тривалості трудового стажу, групи та причини інвалідності) та винесенню рішень про призначення або про відмову у наданні конкретних видів соціального забезпечення. Юридичним фактом, що породжує процедурні правовідносини, є звернення зацікавленої особи або її представника з проханням підтвердити конкретний факт. При цьому громадянин має не тільки право вимагати від компетентних державних органів розгляду свого прохання, але й несе обов’язок по наданню необхідних доказів. Такі правовідносини є обов’язковими, оскільки без них неможливо надати особі відповідний вид соціального забезпечення.

При незгоді з рішенням відповідного компетентного державного органу громадянин має право звернутися за вирішенням спору в адміністративному чи судовому порядку. У зв’язку з розглядом спору виникають процесуальні правовідносини. Процес розгляду спору охоплює не всі, а лише спірні обставини.

Суб’єкти правовідносин із соціального забезпечення — фізична особа та державний орган, які є носіями суб’єктивних прав та обов’язків.

Серед фізичних осіб як суб’єктів правовідносин із соціального забезпечення насамперед слід назвати громадян України. Крім них, суб’єктами даних правовідносин можуть бути іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні.

Існує також одне правовідношення, в якому суб’єктом виступає сім’я, а не фізична особа. Це пенсійне правовідношення у разі втрати годувальника.

Щоб бути учасником правовідносин із соціального забезпечення громадянин повинен мати правосуб’єктність, зміст якої становить два структурних елементи — правоздатність і дієздатність.

Суб’єктом пенсійних правовідносин за певних умов може бути будь-який громадянин. Щоб стати пенсіонером, особа повинна мати пенсійну правоздатність. Під нею розуміється здатність громадянина здобувати суб’єктивне право на пенсію і володіти ним, вступати в конкретні пенсійні правовідносини. Момент виникнення пенсійної правоздатності залежить від виду конкретних правовідносин: у пенсійних правовідносинах за віком — в 60, 55 років; у пенсійних правовідносинах з інвалідності — з початку суспільно корисної діяльності.

Пенсійна правоздатність, як правило, супроводжується дієздатністю — здатністю реалізовувати права і виконувати обов’язки. Питання про дієздатність суб’єктів пенсійного правовідношення треба погоджувати з видом пенсії.

Іншим суб’єктом пенсійних правовідносин є відповідний державний орган. Як правило, таким органом є районне (міське) управління соціального захисту, функції, права та обов’язки якого визначені відповідним положенням. Управління завжди виступає як орган виконавчої влади, що діє в рамках функцій, покладених на нього державою.

Під об’єктом матеріальних правовідносин із соціального забезпечення розуміють конкретне благо, щодо якого вони виникають, тобто конкретний вид соціального забезпечення: об’єктом пенсійних правовідносин є пенсія; об’єктом правовідносин з приводу надання допомог — відповідна допомога. У процедурних правовідносинах об’єктом виступають дії — рішення державних органів про призначення конкретного виду соціального забезпечення, без яких неможлива реалізація матеріальних правовідносин. У процесуальних правовідносинах по розгляду спорів — рішення по суті спору.

Об’єкти правовідносин не слід плутати зі змістом правовідносин. Змістом матеріального правовідношення із соціального забезпечення є суб’єктивне право громадянина на конкретний вид соціального забезпечення в установленому законом розмірі і визначені законом строки та обов’язок державного органу прийняти рішення про його надання або про відмову в його наданні. Змістом процедурного правовідношення є суб’єктивне право громадянина на встановлення юридичних фактів, необхідних для виникнення права на конкретний вид соціального забезпечення, і відповідний обов’язок державного органу здійснити перевірку і винести акт-рішення про задоволення суб’єктивного права громадянина або про відмову в цьому. Змістом процесуальних правовідносин виступає суб’єктивне право на поновлення порушеного права і відповідний обов’язок державного органу розглянути сутність спору і прийняти рішення.

Джерела права соціального забезпечення розрізняються за своєю юридичною чинністю залежно від положення нормотворчого органу в механізмі держави. Але один і той же орган державної влади може приймати різні нормативні акти. Тому краще проводити класифікацію актів за правовими особливостями. За цією ознакою всі нормативні акти поділяються на закони та підзаконні акти.

Основним нормативно-правовим актом, що встановлює право громадян на соціальний захист, є Конституція України. У ній записано, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, настання безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках, передбачених законом.

Серед нормативних актів соціального забезпечення важливе місце посідають Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від 14.01.98, де сформульовані основні принципи, форми і види соціального страхування працівників і членів їх сімей, Закон України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» від 05.10.01, який визначає правові засади формування та застосування соціальних стандартів і нормативів, спрямованих на реалізацію закріплених Конституцією України та законами України основних соціальних гарантій. У регулюванні пенсійних відносин важлива роль належить Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.91. Закон гарантує усім непрацездатним громадянам України право на матеріальне забезпечення за рахунок коштів Пенсійного фонду шляхом надання трудових і соціальних пенсій. У сфері пенсійного забезпечення діють також й інші закони — «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ» від 09.04.92, «Про пенсії за особливі заслуги перед Україною» від 01.06.00, «Про державну службу» від 16.12.93, «Про статус суддів» від 15.12. 92, «Про прокуратуру» від 05.11.91 та ін. Соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок аварії на ЧАЕС регулюється Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 19.12.91. Також джерелами права соціального забезпечення є Закони України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.12.95, «Про державні виплати сім’ям з дітьми» від 21.11.92, «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям» від 01.06.00.

До підзаконних актів, що регулюють пенсійні й інші відносини з пенсійного забезпечення належать постанови Кабінету Міністрів України. Це акти про періодичну зміну і встановлення нових розмірів пенсій, про затвердження Списків № 1 і № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, що надають право на пенсію за віком на пільгових умовах1. Джерелами права соціального забезпечення є міжнародні договори: Угода «Про гарантії прав громадян держав-учасниць СНД в галузі пенсійного забезпечення» від 13.03.92, «Про взаємне визнання пільг і гарантій для учасників та інвалідів Великої Вітчизняної війни, учасників бойових дій на території інших держав і сімей загиблих військовослужбовців» від 15.04.94.

Забезпечуючи права і свободи людини, держава в законодавчому порядку встановлює гарантії здійснення і захисту цих прав, що має важливе значення для їх реалізації. В юридичній літературі під захистом прав розуміється розв’язання спорів між заінтересованими особами, коли одна із сторін вважає, що порушено її право. Форми і засоби захисту прав, відповідальність осіб за їх порушення закріплені в нормативно-правових актах. Усі засоби, за допомогою яких забезпечується реальне здійснення права громадян на соціальне забезпечення, поділяються на засоби охорони і засоби захисту суб’єктивних прав.

Захист прав громадян на соціальне забезпечення здійснюється в адміністративному і судовому порядку. Ст. 55 Конституції України гарантує кожному громадянинові право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Згідно зі ст. 104 Закону України «Про пенсійне забезпечення» рішення органу, який призначає пенсію, може бути оскаржене в районну державну адміністрацію, органи місцевого самоврядування або до суду. Судовий порядок захисту прав набагато ефективніший, ніж адміністративний. До суду можна оскаржити такі рішення органів соціального захисту: про відмову в призначенні пенсії чи будь-якого виду допомоги; про призначення пенсії не на тих умовах, на які претендував заявник; про призначення пенсії в конкретній сумі, коли заявник не згодний з її розміром; про утримання зайво виплачених пенсій і допомог; дії працівників органів Пенсійного фонду, пов’язані із затримкою виплати пенсій, з припиненням виплат; про перерахунок пенсій; про переведення з одного виду пенсії на інший; про відмову у встановленні стажу роботи за показаннями свідків і т. д.

До суду можна звертатися і з приводу встановлення юридичних фактів, необхідних для призначення пенсії, коли їх неможливо підтвердити в позасудовому порядку (про перебування на утриманні, про усиновлення, про нещасний випадок на виробництві). Судом захищається право особи на відшкодування шкоди,
заподіяної неправильним оформленням пенсійних документів з вини власника підприємства чи уповноваженого ним органу. Можна оскаржити відмову в наданні різних пільг і переваг, п
ередбачених законами про статус ветеранів війни, праці, військової служби, що мають загальний характер.

Хоча судовий порядок захисту прав є досить ефективним, він не виключає адміністративний порядок захисту. Скарга із соціальних питань може бути розглянута в обласному управлінні соціального захисту, Міністерстві праці та соціальної політики України, Пенсійному фонді України, інших органах. Скарга має бути розглянута в порядку і термін, установлені Законом України «Про звернення громадян» від 02.10.96.

Загальний нагляд за законністю і правильністю розгляду скарг громадян здійснюють органи прокуратури. Прокурор може вимагати будь-який акт органу соціального захисту чи посадової особи цього органу, перевірку дотримання законності в органах, що здійснюють соціальний захист. По виявлених фактах порушень законодавства прокурор зобов’язаний відповідним чином реагувати, а в необхідних випадках — притягати до відповідальності винну посадову особу.

Посадові особи та інші громадяни, винні в порушенні законодавства про соціальне забезпечення, несуть встановлену законодавством матеріальну, дисциплінарну, адміністративну та кримінальну відповідальність.

§ 2. Трудовий стаж та вислуга років.

Інститут пенсій

У деяких випадках право на окремі види забезпечення (пенсії за віком, пенсії за вислугу років) або їх розміри (пенсії, допомога з тимчасової непрацездатності) перебуває у безпосередній залежності від трудового стажу. Він має різне значення і зміст стосовно різних галузей права. Трудовий стаж як інститут права соціального забезпечення має своє визначення.

Трудовий стаж — це час трудової або іншої суспільно корисної діяльності працівника, що включає час роботи і час відпочинку та відповідно оплачується у визначеній формі, юридичне значення якого полягає в існуванні прямої залежності між тривалістю трудового стажу та розміром соціальних виплат.

Трудовий стаж буває таких видів: загальний, безперервний та спеціальний. Трудовий стаж може вимірюватись у днях, місяцях, роках. Будь-які види діяльності без оплати в трудовий стаж не зараховуються. Лише у передбачених законом випадках у стаж входять періоди перерв у діяльності, навіть ті, що не оплачуються (наприклад, відпустка по догляду за дитиною віком від 3 до 6 років), а також час навчання у вищих і середніх спеціальних закладах. Форма оплати діяльності не має значення: це може бути зарплата, стипендія, інші форми винагороди.

Трудовий стаж є юридичним фактом, який породжує різні види пенсійних правовідносин (за віком, з інвалідності, в разі втрати годувальника). Він має значення для визначення розмірів пенсій. Від тривалості трудового стажу залежить розмір допомоги з тимчасової непрацездатності. Правила обчислення стажу досить різні.

Загальний трудовий стаж  це сумарна тривалість трудової та іншої суспільно корисної діяльності, незалежно від перерв.

Загальний трудовий стаж має значення для призначення пенсії, надбавки до пенсії, для надання деяких видів допомог. Законом України «Про пенсійне забезпечення» (ст. 56) встановлено, що до стажу включається будь-яка робота, на якій працівник підлягав державному соціальному страхуванню. Це означає, що до пенсійного стажу включається індивідуальна трудова діяльність, у тому числі зайнятих у колективах орендарів, робота за цивільно-правовим договором, якщо сплачувалися внески в Пенсійний фонд та Фонд соціального страхування. У стаж роботи включається творча діяльність письменників, художників, композиторів та інших творчих працівників.

У трудовий стаж включається навчання у вищих навчальних закладах, в аспірантурі, докторантурі. Раніше таке навчання включалось до загального стажу, якщо йому передувала робота чи служба в армії. До стажу входить час догляду за дітьми (до досягнення ними трьох років), за дитиною-інвалідом до досягнення нею 16 років, догляд за пенсіонером, який потребує постійного стороннього догляду за висновком медичної установи.

У стаж роботи при призначенні пенсії за віком включається час інвалідності в зв’язку з нещасним випадком на виробництві чи професійним захворюванням.

Зараховується у трудовий стаж і період проживання дружин військовослужбовців офіцерського складу з чоловіками в місцевостях, де була відсутня можливість їхнього працевлаштування за фахом (не більше 10 років).

Як правило, в стаж зараховується час фактичної роботи, але іноді він обчислюється в пільговому порядку. Так, сезонні роботи, визначені постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Списку сезонних робіт і сезонних галузей» від 28.03.97, зараховуються за повний рік роботи.

У зв’язку з проведенням пенсійної реформи інститут трудового стажу, імовірно, втратить своє значення. Його замінить інститут страхового стажу — це сумарна тривалість періодів трудової діяльності застрахованої особи протягом її життя, за які сплачувались страхові внески.

Спеціальний трудовий стаж — це сумарна тривалість трудової та іншої суспільно корисної діяльності, виокремлена із загального стажу за її змістом або за умовами праці, в тому числі й кліматичними.

Спеціальним стажем вважаються роботи визначені Списками № 1 та № 2. Список № 1 визначає підземні, особливо шкідливі та особливо тяжкі умови праці. Список № 2 визначає інші роботи зі шкідливими і важкими умовами праці.

У стаж, що дає право на пільгове пенсійне забезпечення, включається фактичний час виконання робіт безпосередньо у виробництвах, цехах, ділянках, відділеннях за професіями і посадами, визначеними Списками № 1 і № 2, якщо працівник зайнятий на цих роботах повний робочий день. Робота за сумісництвом не зараховується до спеціального трудового стажу. Крім названих робіт, віднесених до спеціального стажу, законодавством встановлено ряд інших видів робіт і професій, що за своїм змістом є спеціальним стажем (трактористи-машиністи, сільськогосподарські працівники — доярки, свинарки, робітниці текстильного виробництва).

Ст. 13—14 Закону «Про пенсійне забезпечення» чітко визначаються тривалість спеціального трудового стажу і вік працівника, що дають право на пенсію на пільгових умовах (тільки для працівників, зайнятих на підземних гірських роботах і в металургії, вік не має значення).

Вислуга років — це особливий вид спеціального стажу окремих категорій працівників, який передбачає пільгове пенсійне забезпечення у зв’язку з утратою професійної працездатності й виходом на пенсію до настання віку, який дає право на пенсію за віком. Пенсія призначається як компенсація втраченої працездатності за професією.

Неперервний трудовий стаж — це тривалість останньої неперервної діяльності працівника на тому самому підприємстві, в установі, організації, в який може зараховуватися час попередньої роботи у визначеному порядку. На сьогодні неперервний стаж втратив своє попереднє значення.

Основним документом, що підтверджує трудову діяльність працівника, є трудова книжка. Запис у трудовій книжці є доказом трудової діяльності у тому випадку, коли він зроблений на підставі документів.

Крім трудової книжки, доказом трудового стажу можуть бути інші документи, видані за місцем роботи або архівними установами. Порядок підтвердження наявного тудового стажу за відсутності трудової книжки чи відповідних записів у ній затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.93. Документи, що підтверджують трудовий стаж, можуть бути такі: довідки, виписки з наказів, особові рахунки і відомості на видачу зарплати, архівні довідки, членські квитки профспілки.

Час роботи осіб, що займаються підприємницькою діяльністю, заснованою на приватній власності і винятково на їхній праці, установлюється згідно з довідками Пенсійного фонду України про сплату страхових зборів у фонд. Так само підтверджується творча діяльність працівників.

Час навчання у вищих навчальних закладах, ПТУ, аспірантурі підтверджується дипломами та іншими документами, виданими на підставі архівних даних про період навчання.

Конституція України гарантує всім непрацездатним громадянам України право на матеріальне забезпечення шляхом надання трудових і соціальних пенсій. Іноземні громадяни та особи без громадянства, які проживають в Україні, мають право на пенсію нарівні з громадянами України на умовах, передбачених законодавством або міждержавними угодами. Пенсійне забезпечення громадян України, які проживають за межами України, провадиться на основі договорів з іншими державами.

Закон України «Про пенсійне забезпечення» визначає два види пенсій: трудові та соціальні.

Трудові пенсії є чотирьох видів: за віком, з інвалідності, в разі втрати годувальника, за вислугу років. Перші призначаються особам, які мають необхідний трудовий стаж та досягли відповідного віку, тобто це особи, які займалися суспільно корисною працею. Право на пенсію за віком за загальним правилом мають чоловіки, які досягли 60 років, при загальному стажі роботи не менше 25 років; жінки, які досягли 55 років, при стажі роботи не менше 20 років. Закон України «Про пенсійне забезпечення» визначає категорії працівників, які мають право на пенсію за віком на пільгових умовах. Це працівники, які працюють на виробництвах, визначених Списками № 1 і № 2; зайняті на підземних і відкритих гірничих роботах та в металургії. Пільги надаються багатодітним матерям і матерям інвалідів з дитинства. Жінки, які народили п’ятеро або більше дітей і виховали їх до восьмирічного віку, і матері інвалідів з дитинства, які виховали їх до цього віку, мають право на пенсію за віком після досягнення 50 років і при стажі роботи не менше 15 років із зарахуванням до стажу часу догляду за дітьми. У разі відсутності матері, коли виховання дитини-інваліда здійснювалось його батьком, йому призначається пенсія за віком після досягнення 55 років при стажі роботи 20 років.

Пенсії за віком призначаються в розмірі 55 % заробітку, але не менше мінімального розміру пенсії. За кожний повний рік роботи понад 25 років чоловікам і 20 років жінкам пенсія збільшується на 1 % заробітку, але не менше як на 1 % мінімального розміру пенсії.

Мінімальний розмір пенсії за віком встановлюється у розмірі мінімального споживчого бюджету. У кризових умовах її розмір встановлюється на рівні межі малозабезпеченості. Сьогодні розмір мінімальної пенсії за віком становить не менше 117 грн (іноді разом з надбавками).

Максимальний розмір пенсії не може перевищувати трьох, а для працівників, визначених п. «а» ст. 13 і ст. 14 Закону України «Про пенсійне забезпечення», чотирьох мінімальних пенсій за віком. Розмір пенсії за віком не може перевищувати 75 % заробітку, а для працівників, визначених п. «а» ст. 13 і статтею 14 Закону України «Про пенсійне забезпечення», — 85 %.

Особам, які не мають достатнього стажу роботи для призначення повної пенсії, призначаються пенсії за віком при неповному стажі в розмірі, пропорційному наявному стажу, але не менше соціальної пенсії.

До пенсії за віком можуть бути встановлені надбавки (ст. 21 вказаного Закону).

Пенсії за віком призначаються довічно, незалежно від стану здоров’я.

Обчислення стажу роботи для призначення пенсії за віком (та інших трудових пенсій) здійснюється у порядку, передбаченому ст. 56—63 Закону України «Про пенсійне забезпечення».

Іноземним громадянам, коли для призначення пенсії потрібний певний стаж роботи, пенсії призначаються за умови, що половина необхідного стажу роботи припадає на роботу в Україні. Якщо ж до Пенсійного фонду України повністю сплачені пенсійні внески, то пенсія може бути призначена незалежно від цього співвідношення.

Угода «Про гарантії прав громадян держав-учасниць СНД у галузі пенсійного забезпечення» від 13.03.92 регулює питання виплати пенсій у рамках СНД. Згідно з цією Угодою пенсійне забезпечення громадян держав СНД здійснюється згідно із законодавством держави, на території якої вони мешкають. Для призначення пенсії враховується трудовий стаж, набутий на території будь-якої з цих держав. З переселенням пенсіонера у межах держав СНД виплата пенсії за попереднім місцем проживання припиняється, якщо виплата пенсії такого ж виду передбачена законодавством держави за новим місцем проживання.

Трудові пенсії з інвалідності — це щомісячні грошові виплати з Пенсійного фонду, які призначаються в разі настання інвалідності, коли особа повністю чи частково втратила працездатність. Підставою для призначення пенсії з інвалідності, на відміну від пенсії за віком, є чітко виражена непрацездатність громадянина. Підставою для встановлення інвалідності є стійке порушення
функцій організму, яке ставить хворого перед необхідністю пр
ипинити професійну діяльність чи значно змінити її умови. Встановлення інвалідності проводять медико-соціальні експертизи (МСЕК) на підставі Порядку організації та проведення МСЕК, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04.04.94.

Поняття «інвалідність» нерозривно пов’язане з групою інвалідності. Залежно від ступеня втрати працездатності інвалідність буває трьох груп. В інструкції «Про встановлення груп інвалідності», затвердженій Міністерством охорони здоров’я України 28.12.91, перелічено конкретні анатомічні дефекти й соціальні підстави для визначення кожної з трьох груп інвалідності. Законодавством передбачено строки встановлення групи інвалідності залежно від стану здоров’я і віку інваліда. Оскільки інвалідність настає внаслідок захворювання, то може настати й одужання. Тому проводяться періодичні огляди через 1—3 роки. Особам пенсійного віку, які мають анатомічні дефекти та деяким іншим, інвалідність встановлюється довічно. В цих випадках переосвідчення може здійснюватися лише за заявою інваліда.

Існують два види пенсій з інвалідності: які призначаються в разі настання інвалідності внаслідок трудового каліцтва чи професійного захворювання; які призначаються в разі настання інвалідності внаслідок загального захворювання. Пенсії з інвалідності призначаються незалежно від того, коли настала інвалідність: у період роботи, до влаштування на роботу чи після припинення роботи. Вони призначаються незалежно від стажу роботи всім особам, які підлягають державному соціальному страхуванню. При цьому не має значення, на постійній, сезонній чи тимчасовій роботі отримане трудове каліцтво чи професійне захворювання, на основній роботі чи за сумісництвом.

Інвалідність вважається такою, що настала внаслідок трудового каліцтва, якщо нещасний випадок, який спричинив інвалідність, стався (ст. 26 Закону «Про пенсійне забезпечення»): при виконанні трудових обов’язків, а також при здійсненні будь-яких дій в інтересах підприємства чи організації, хоча й без спеціального доручення; по дорозі на роботу чи з роботи; на території підприємства, організації або в іншому місці роботи протягом робочого часу, необхідного для приведення в порядок знарядь виробництва, одягу тощо перед початком або після закінчення роботи; поблизу підприємства, організації або іншого місця роботи протягом робочого часу, якщо перебування там не суперечило правилам внутрішнього трудового розпорядку; при виконанні державних або громадських обов’язків; при виконанні дій з рятування людського життя, по охороні державної, колективної та індивідуальної власності, а також по охороні правопорядку.

Окрім перелічених випадків, трудовим вважається каліцтво, отримане під час проходження виробничого навчання, практики чи практичних занять. Інвалідність внаслідок трудового каліцтва встановлюється на підставі акта про нещасний випадок, складеного за місцем роботи, або рішення суду про факт травмування на виробництві.

Під професійним захворюванням розуміється таке захворювання працівника, причиною якого є шкідливий вплив умов праці, притаманних даній професії. Професійне захворювання як причина інвалідності встановлюється МСЕК на підставі списку професійних захворювань і відповідно до висновку спеціалізованої медичної установи про наявність професійного захворювання. Список професійних захворювань та інструкцію з його застосування затверджено Міністерством охорони здоров’я, Міністерством соціального захисту населення і Міністерством праці України 02.02.95.

Пенсії з інвалідності від загального захворювання встановлюються в усіх інших випадках настання інвалідності, незгаданих вище. Такі пенсії призначаються тільки за наявності визначеного ст. 25 Закону стажу роботи.

Студентам, аспірантам, докторантам пенсії з інвалідності призначаються в такому порядку: при інвалідності внаслідок трудового каліцтва чи професійного захворювання — незалежно від часу перебування в навчальному закладі; при інвалідності від загального захворювання — якщо особа навчалась протягом часу, передбаченого ст. 25.

Пенсії з інвалідності призначаються в таких розмірах: інвалідам І групи — 70 %; інвалідам ІІ групи — 60; інвалідам ІІІ групи — 40 % заробітку. Якщо у інваліда є право на трудову пенсію за віком, то пенсія по інвалідності призначається в розмірі пенсії за віком. Мінімальний розмір пенсії встановлюється на рівні соціальної пенсії по відповідній групі інвалідності. Максимальний — 3 або 4 мінімальні пенсії за віком.

Для деяких категорій інвалідів (хто отримав інвалідність при перебуванні на фронті, був незаконно репресований) передбачені підвищені розміри пенсій з інвалідності. У разі зміни групи інвалідності пенсія в новому розмірі виплачується з дня зміни групи інвалідності.

Пенсії з інвалідності призначаються на весь час інвалідності, встановленої органами МСЕК. Інвалідам пенсійного віку, як уже зазначалося, вони призначаються довічно.

Трудові пенсії в разі втрати годувальника — це щомісячні виплати з Пенсійного фонду, призначені у зв’язку з утратою годувальника непрацездатним членам його сім’ї, які перебували на його утриманні, у розмірах, співвіднесених із заробітком годувальника. До членів сім’ї, яким може бути призначена пенсія в разі втрати годувальника, належать діти, в тому числі всиновлені, пасинки й падчерки, брати, сестри, онуки, подружжя, батьки, усиновлювачі, вітчим, мачуха, дід, баба померлого.

Непрацездатними членами сім’ї згідно зі ст. 37 Закону України «Про пенсійне забезпечення» вважаються: діти, брати, сестри та онуки, які не досягли 18 років або старші цього віку, якщо вони стали інвалідами до досягнення 18 років, при цьому брати, сестри й онуки — за умови, якщо вони не мають працездатних батьків. Учні, студенти, стажисти мають право на пенсію до закінчення навчального закладу, але не довше ніж до 23 років. Дітям призначається пенсія незалежно від того, чи перебували вони на утриманні годувальника; батько, мати, дружина, чоловік — якщо вони є інвалідами або досягли пенсійного віку (60 або 55 років); один з батьків або чоловік (дружина), або дід, бабуся, брат чи сестра, незалежно від віку і працездатності — якщо він (вона) зайнятий доглядом за дітьми, онуками, братами чи сестрами померлого годувальника, які не досягли 8 років і не працює; дід і
бабуся — в разі відсутності осіб, які за законом повинні їх утр
имувати. Ці самі правила стосуються сімей безвісти відсутніх, якщо безвістна відсутність годувальника засвідчена у встановленому порядку.

Утриманцями вважаються такі члени сім’ї померлого, які були на його утриманні або одержували від нього допомогу, що була основним і постійним джерелом засобів до існування. Ті утриманці, які одержували яку-небудь пенсію, мають право перейти на нову пенсію.

Усиновителі мають право на пенсію нарівні з рідними батьками, а усиновлені — нарівні з рідними дітьми.

Вітчим і мачуха мають право на пенсію в разі втрати годувальника, в тому випадку, якщо вони утримували або виховували померлого пасинка чи падчірку не менше 5 років. Пасинок і падчірка мають право на цю пенсію, якщо вони не одержували аліментів від рідних батьків.

До умов призначення пенсії можна віднести причину смерті годувальника. Сім’ї годувальника, який помер внаслідок трудового каліцтва чи професійного захворювання, а також сім’ї померлого пенсіонера пенсія призначається незалежно від стажу роботи годувальника. Якщо смерть не пов’язана з виконанням трудових обов’язків, то пенсія призначається за наявності у померлого трудового стажу, який був би йому необхідний для призначення пенсії з інвалідності (ст. 25).

Пенсії в разі втрати годувальника призначаються на кожного непрацездатного члена сім’ї в розмірі 30 % заробітку померлого годувальника, але не менше соціальної пенсії, встановленої для відповідної категорії непрацездатних. На дітей померлої одинокої матері виплачується пенсія не менша двократного розміру соціальної пенсії. Пенсія дітям, які втратили обох батьків, обчислюється із загальної суми заробітку обох батьків.

На всіх членів сім’ї, які мають право на пенсію, призначається одна спільна пенсія. На вимогу члена сім’ї його частка пенсії виділяється і виплачується йому окремо.

Пенсія встановлюється на весь період непрацездатності членів сім’ї померлого годувальника. Членам сім’ї, які досягли пенсійного віку, вона призначається довічно.

Трудові пенсії за вислугу років встановлюються окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, який дає право на пенсію за віком.

Право на пенсію за вислугу років мають працівники, визначені ст. 52 Закону України «Про пенсійне забезпечення» (окремі працівники авіації; робітники зайняті на лісосплаві; артисти — при стажі від 20 до 30 років; спортсмени — при стажі не менше 20 років; працівники охорони здоров’я, освіти та соціального захисту — при стажі від 20 до 30 років). Окремими законами врегульовано питання про порядок призначення пенсій державним службовцям, суддям, прокурорам.

Пенсія призначається за умови звільнення з роботи, яка дала право на вислугу років.

Певні особливості має пенсійне забезпечення військовослужбовців. Закон України «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ» від 09.04.92 визначає умови, норми і порядок пенсійного забезпечення громадян України: військовослужбовців Збройних Сил України, Прикордонних військ України, Управління державної охорони, інших військових формувань, що створюються Верховною Радою України, СБУ, осіб начальницького і рядового складу ОВС, осіб начальницького складу податкової міліції, осіб начальницького і рядового складу кримінально-виконавчої системи та членів їх сімей, а також військовослужбовців колишніх Збройних Сил СРСР, КДБ, військовослужбовців, які в період Великої Вітчизняної війни проходили службу у складі 1-го Чехословацького корпусу під командуванням Л. Свободи та членів їх сімей.

Нарівні з військовослужбовцями забезпечуються: партизани і підпільники та члени їх сімей; робітники та службовці відповідних категорій, які стали інвалідами у зв’язку з пораненням, каліцтвом або внаслідок захворювання, пов’язаного з перебуванням
на військовій службі в період Великої Вітчизняної війни чи на роботі в районах воєнних дій; військовозобов’язані, призвані на навчальні, спеціальні або перевірочні збори, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що були отримані при виконанні службових обов’язків у період проходження цих зборів, та члени їх сімей; працівники воєнізованої охорони, які не підлягають державному соціальному страхуванню, та члени їх сімей.

Перелічені особи мають право на пенсію за вислугою років, з інвалідності, в разі втрати годувальника. Пенсії призначаються і виплачуються тільки після звільнення зі служби.

Законом України «Про пенсії за особливі заслуги перед Україною» від 01.06.00 було введено новий вид пенсій — пенсії за особливі заслуги перед Україною, які призначаються таким категоріям громадян: відзначеним почесним званням «народний», «заслужений», державними нагородами України та колишнього СРСР; народним депутатам України, депутатам колишнього СРСР; Героям України, Героям СРСР, Героям Соціалістичної праці, нагородженим орденом Слави трьох ступенів, чотирма і більше медалями «За відвагу»; видатним спортсменам — переможцям Олімпійських ігор, чемпіонам і рекордсменам світу та Європи; космонавтам і членам льотно-випробувальних екіпажів літаків; матерям, які народили семеро і більше дітей та виховали їх до восьмирічного віку.

За Законом України «Про пенсії за особливі заслуги перед Україною» встановлюються пенсії за віком, по інвалідності, в разі втрати годувальника. Вони призначаються тим громадянам, які мають право на таку пенсію за віком, з інвалідності, в разі втрати годувальника відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення».

До пенсії, на яку має право особа, встановлюється надбавка від 50 до 80 % відповідної пенсії. Розмір надбавки визначається Комісією з встановлення пенсій за особливі заслуги перед Україною при Кабінеті Міністрів України залежно від заслуг особи. Встановлена надбавка виплачується в разі, коли пенсіонер не працює.

Пенсія за особливі заслуги перед Україною в разі втрати годувальника встановлюється членам його родини в таких розмірах: за наявності одного непрацездатного члена сім’ї — 70 %; двох і більше — 90 % пенсії померлого годувальника або пенсії, що могла бути йому призначена. Частка пенсії, що належить кожному члену сім’ї, визначається Комісією.

Різниця між пенсією за особливі заслуги та пенсією за Законом України «Про пенсійне забезпечення» фінансується за рахунок коштів Державного бюджету. Дія цього Закону поширюється на осіб, що вийшли на пенсію до набуття ним чинності.

Особливості пенсійного забезпечення осіб, які постраждали внаслідок аварії на ЧАЕС (розділ VІІІ Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 19.12.91). Спеціальною юридичною підставою для пільгового пенсійного забезпечення є Чорнобильська катастрофа.

Постраждалим внаслідок аварії на ЧАЕС відповідно до ст. 49 Закону України «Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» встановлюються такі пенсії: державна пенсія; додаткова пенсія за шкоду, заподіяну здоров’ю.

Додаткова пенсія призначається після виникнення права на державну пенсію. Її розмір залежить від категорії постраждалих: для першої категорії: інвалідам І групи — 100 % мінімальної пенсії за віком; інвалідам ІІ групи — 75 % мінімальної пенсії за віком; інвалідам ІІІ групи; дітям-інвалідам та хворим на променеву хворобу внаслідок Чорнобильської катастрофи — 50 % мінімальної пенсії за віком; для другої, третьої та четвертої категорій — відповідно 30, 25, 15 мінімальної пенсії за віком.

Пенсії за віком надаються постраждалим внаслідок аварії на ЧАЕС із зменшенням пенсійного віку (ст. 55 згаданого Закону) та при пільговому обчисленні стажу (наприклад, час роботи (служби) по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС у зоні відчуження зараховується до трудового стажу до 01.01.88 — в потрійному розмірі).

Право на пенсію в повному розмірі мають громадяни, віднесені до 1—4 категорій, за умови стажу роботи не менше як: чоловіки — 20 років, жінки — 15 років зі збільшенням пенсії на 1 % заробітку за кожний рік роботи понад встановлений стаж, але не вище 75 % заробітку.

Існують пільги по обчисленню середньомісячного заробітку особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. За бажанням заявника середньомісячний заробіток може обчислюватися за будь-які 12 місяців підряд роботи на територіях радіоактивного забруднення. Якщо особа пропрацювала на забруднених територіях менше 12 місяців, середньомісячний заробіток визначається шляхом поділу загальної суми заробітку за календарні місяці роботи на кількість цих місяців. Коли особа пропрацювала на вказаних територіях менше одного місяця, пенсія може обчислюватись із заробітку за цей календарний місяць з додаванням до заробітку на основній роботі.

На тих громадян, які відмовляються переселятися із зон обов’язкового відселення у побудоване для них житло, у період їх подальшого проживання в радіактивно забруднених зонах не поширюються пільги, що стосуються зменшення пенсійного віку.

Для обчислення пенсій береться середньомісячний фактичний заробіток (за вибором того, хто звернувся за пенсією): за 24 останніх календарних місяці роботи підряд перед зверненням за пенсією або за будь-які 60 календарних місяців роботи підряд протягом усієї трудової діяльності перед зверненням за пенсією незалежно від перерв у роботі. Середньомісячний заробіток за 24 календарних місяці і за 60 календарних місяців визначається шляхом ділення загальної суми заробітку за 24 чи за 60 календарних місяців роботи відповідно на 24 чи на 60.

У заробіток для обчислення пенсії включаються всі види оплати праці, на які нараховуються страхові внески, крім виплат одноразового характеру.

Пенсіонерам, які пропрацювали після призначення пенсії за віком (або за інвалідністю) не менше двох років з більш високим заробітком, ніж той, з якого була обчислена пенсія, встановлюється за заявою пенсіонера новий розмір пенсії. Кожний наступний перерахунок може здійснюватися не раніше як через два роки.

Заява про призначення пенсії працюючою особою подається за місцем роботи, а непрацюючою — до районного (міського) відділу соціального захисту населення за місцем проживання заявника. Документи розглядаються протягом десяти днів з дня їх надходження.

У разі відмови в призначенні пенсії орган соціального захисту населення протягом 5 днів надсилає чи передає повідомлення підприємству чи заявникові із зазначенням причин відмови та порядку оскарження.

Пенсії призначаються з дня звернення за пенсією, крім випадків, коли вони призначаються з більш раннього строку (ст. 83). Пенсії за віком призначаються з дня досягнення пенсійного віку, якщо звернення за пенсією надійшло не пізніше трьох місяців з дня досягнення пенсійного віку.

Пенсії виплачуються без урахування одержуваного заробітку за місцем проживання пенсіонера.

Громадянам, які виїхали на постійне проживання за кордон, пенсії не призначаються. Пенсії, призначені в Україні до виїзду на постійне місце проживання за кордон, виплачуються за 6 місяців наперед перед виїздом за кордон.

Соціальні пенсії виплачуються всім непрацездатним особам, які не мають права на трудову пенсію.

Підставою для призначення соціальної пенсії є непрацездатність і відсутність права на трудову пенсію.

Соціальна пенсія може бути призначена: інвалідам І і ІІ груп, у тому числі інвалідам з дитинства, а також інвалідам ІІІ групи; особам, які досягли віку: чоловіки — 60 років, жінки — 55 років; дітям — в разі втрати годувальника; дітям-інвалідам віком до 16 років.

Соціальні пенсії призначаються в таких розмірах: 30 % мінімального розміру пенсії за віком — особам, які досягли пенсійного віку і не набули права на трудову пенсію без поважних причин; 50 % мінімального розміру пенсії за віком — особам, які досягли пенсійного віку і не набули права на трудову пенсію з поважних причин; інвалідам ІІІ групи; 100 % мінімального розміру пенсії за віком — інвалідам ІІ групи, дітям-інвалідам віком до 16 років, дітям, а також одній із осіб, зазначених в п. «в» ст. 37 у разі втрати годувальника; 200 % мінімального розміру пенсії за віком — інвалідам І групи, матерям, яким присвоєно звання «Мати-героїня».

§ 3. Допомоги із соціального забезпечення

Допомогами із соціального забезпечення називаються всі, крім пенсій, державні виплати з відповідних фондів, які надаються громадянам у передбачених законом випадках.

На відміну від пенсій — основного та постійного джерела засобів для існування — допомоги, як правило, є допомогою, що тимчасово замінює заробітну плату або є додатком до основного джерела засобів до існування, або виступають як допомога за відсутності основних джерел засобів до існування.

Можна виокремити три групи допомог. Перша — це допомоги, які виплачуються з метою надання допомоги замість втраченого з поважної причини заробітку. Така допомога надається протягом нетривалого часу в розмірі, близькому до середньомісячного заробітку. Характер призначення цих допомог виключає можливість їх отримання одночасно із заробітною платою, хоча і допускає їх виплату одночасно з пенсією. До цієї групи належать допомоги з тимчасової непрацездатності, вагітності та пологах. Друга група — це допомоги, які надаються як додаткова допомога до заробітку або до допомог першого виду. Ця допомога вже не є заміною основного джерела засобів до існування, а покриває додаткові витрати. Залежно від того чи йдеться про покриття разових додаткових витрат, чи систематичних, встановлюються щомісячні та одноразові допомоги. До таких допомог належать: допомога при народженні дитини, допомога малозабезпеченим сім’ям. Третя група — це допомога, яка надається тим, у кого відсутні або можуть бути відсутні зарплата, пенсія та інші доходи. Прикладом такої допомоги є допомога інвалідам з дитинства.

Суб’єктивне право на всі допомоги виникає при настанні відповідних обставин.

Правове регулювання призначення і виплати допомоги малозабезпеченим сім’ям регулюється Законом України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям» від 01.06.00.

Малозабезпечена сім’я — це сім’я, яка з поважних або незалежних від неї причин має середньомісячний сукупний дохід нижчий за прожитковий мінімум для сім’ї.

Прожитковий мінімум для сім’ї — визначена для кожної сім’ї залежно від її складу сума прожиткових мінімумів, розрахованих і затверджених відповідно до Закону України «Про затвердження прожиткового мінімуму на 2002 р.» від 15.11.01.

Право на допомогу мають малозабезпечені сім’ї, які постійно проживають в Україні. Розмір державної соціальної допомоги визначається як різниця між прожитковим мінімумом для сім’ї та її середньомісячним сукупним доходом (але не більше 75 % прожиткового мінімуму для сім’ї). На місяць передбачено такий прожитковий мінімум: для дітей віком до 6 років — 307 грн; для дітей віком від 6 до 18 років — 384 грн; для працездатних осіб — 365 грн; для осіб, які втратили працездатність, — 268 грн.

Отже, розрахунок прожиткового мінімуму сім’ї відповідно до закону повинен здійснюватися шляхом додавання прожиткових мінімумів, передбачених для кожного конкретного члена сім’ї. Але в умовах економічної нестабільності рівень забезпечення прожиткового мінімуму встановлюється, виходячи з реальних можливостей Державного бюджету.

Для отримання допомоги необхідно подати заяву до органу соціального захисту населення за місцем проживання або виконавчого комітету сільської, селищної ради. До заяви додаються документи, визначені ст. 4 згаданого Закону. Допомога призначається з місяця звернення (якщо протягом місяця були подані документи) на шість місяців. Призначена допомога може бути зменшена до 50 %, якщо сім’я не використала можливості для знаходження додаткових джерел для існування.

Порядок призначення і виплати державної допомоги сім’ям з дітьми регулюється Законом України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» від 21.11.92.

Право на допомогу мають сім’ї, в яких проживають і виховуються неповнолітні діти (до 18 років). Зазначений Закон передбачає такі види державної допомоги: допомога у зв’язку з вагітністю та пологами; одноразова допомога при народженні дитини; допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; допомога на дітей, які перебувають під опікою та піклуванням; допомога малозабезпеченим сім’ям з дітьми. Всі види державної допомоги сім’ям з дітьми призначають і виплачують органи соціального захисту населення за місцем проживання батьків (усиновителів, опікуна, піклувальника).

Право на допомогу мають всі жінки, які не застраховані в системі загальнообов’язкового державного страхування. Підстава призначення — видана в установленому порядку довідка лікувального закладу встановленого зразка та довідка з основного місця роботи (ліквідаційної комісії, державної служби зайнятості, місця проживання — для непрацюючих).

Допомога призначається, якщо звернення за нею надійшло не пізніше шести місяців з дня закінчення відпустки, і виплачується за весь період відпустки, незалежно від кількості днів відпустки, фактично використаних до пологів: 70 календарних днів до пологів і 56 — після; постраждалим внаслідок аварії на ЧАЕС — за 180 днів (90 + 90); усиновителям, опікунам, які усиновили або взяли під опіку дитину протягом двох місяців з дня її народження — за період з дня усиновлення чи встановлення опіки до закінчення післяпологової відпустки.

Розмір такої допомоги — 100 % середньомісячного доходу (стипендії, грошового забезпечення, допомоги по безробіттю), але не менше 25 % від розміру встановленого законом прожиткового мінімуму для працездатної особи із розрахунку на місяць.

Одноразова допомога при народженні дитини призначена для покриття разових потреб сім’ї в додаткових витратах. Допомога надається одному з батьків дитини, не застрахованому в системі загальнообов’язкового державного страхування. Вона призначається на підставі свідоцтва про народження дитини, усиновителям та опікунам — на підставі рішення про усиновлення або про встановлення опіки.

У разі народження двох і більше дітей допомога надається на кожну дитину.

Допомога призначається при народженні живої дитини, якщо звернення за нею надійшло не пізніше шести місяців з дня народження дитини у розмірі прожиткового мінімуму на дитину до 6 років.

Допомога за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Право на допомогу має незастрахована в системі загальнообов’язкового державного страхування особа, яка здійснює фактичний догляд за дитиною (один з батьків дитини, усиновитель, опікун, баба, дід або інший родич). Допомога призначається на підставі: довідки ліквідаційної комісії; довідки державної служби зайнятості; для непрацюючої особи — довідки за місцем проживання про те, що вона не працює; заяви особи, яка здійснює фактичний догляд за дитиною, а також довідка з місця роботи матері про те, що вона вийшла на роботу до закінчення строку відпустки по догляду за дитиною і виплату зазначеної допомоги їй припинено.

Матерям, які мають дітей віком до трьох років і одночасно продовжують навчання з відривом від виробництва, допомога призначається в повному розмірі, який складає прожитковий мінімум для дитини до 6 років.

Допомога на дітей, які перебувають під опікою чи піклуванням. Призначається опікунам чи піклувальникам дітей, які внаслідок смерті батьків, позбавлення їх батьківських прав, хвороби батьків та з інших причин залишилися без батьківського піклування. Допомога призначається за умови, що середньомісячний розмір одержуваних на дитину аліментів, пенсії за попередні шість місяців не перевищує прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Розмір такої допомоги складає різницю між прожитковим рівнем і одержуваними на дитину виплатами.

Допомога малозабезпеченим сім’ям з дітьми. Призначається малозабезпеченим сім’ям з дітьми до 16 років (учнів — до 18 років), якщо середньомісячний сукупний дохід сім’ї є нижчим від прожиткового мінімуму для сім’ї. Розмір такої допомоги складає різницю між прожитковим мінімумом для сім’ї та її сукупним доходом.

Особи, які підлягають державному соціальному страхуванню у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням і похованням, отримують допомогу у зв’язку з вагітністю та пологами, народженням дитини та необхідністю догляду за нею відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» від 18.01.01. Ці допомоги надаються незалежно від розміру страхового стажу.

Документи, необхідні для призначення допомог, визначаються ст. 51 згаданого Закону.

Держава гарантує інвалідам право на матеріальне забезпечення та соціальну захищеність. Особи, які стали інвалідами внаслідок трудового каліцтва чи професійного захворювання, мають право на трудову пенсію. Інвалідам, які ніколи не працювали, Закон України «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам» від 16.12.00 гарантується соціальна допомога.

Право на державну соціальну допомогу мають інваліди з дитинства І і ІІ груп, непрацюючі інваліди ІІІ групи, діти-інваліди до 16 років.

Інвалідам з дитинства, які мають одночасно право на допомогу і пенсію, соціальна допомога або пенсія призначається за їх вибором.

Допомога призначається у таких розмірах (ст. 2 Закону): інвалідам з дитинства І групи — 100 % прожитктвого мінімуму для осіб, які втратили працездатність; інвалідам з дитинства ІІ групи — 70 % прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність; інвалідам з дитинства ІІІ групи — 50 % прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність; дітям-інвалідам віком до 16 років — 70 % прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.

Допомога інвалідам І, ІІ груп та непрацюючим інвалідам ІІІ групи призначається на весь час інвалідності. Дітям-інвалідам допомога призначається на час інвалідності, але не більше як по місяць досягнення дитиною 16 років. Якщо дитина-інвалід після досягнення 16 років визнана інвалідом з дитинства, то допомога виплачуватиметься в новому розмірі за її заявою.

У разі смерті дитини-інваліда або інваліда з дитинства особі, яка здійснила поховання, виплачується допомога на поховання у розмірі двомісячної суми державної соціальної допомоги.

Допомога здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.

Допомога з тимчасової непрацездатності надається працюючим громадянам з фонду соціального страхування України. Це компенсація заробітку працівнику, що втратив його внаслідок хвороби. Право й умови надання допомоги регулюються Законом України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням».

Особа має право на допомогу, якщо вона підлягає страхуванню. Вона має право на її отримання з першого дня роботи. Тривалість роботи для отримання допомоги значення не має, але має значення для визначення її розміру. Розмір допомоги перебуває у прямій залежності від загального трудового (страхового) стажу.

Допомога з тимчасової непрацездатності надається у разі настання таких страхових випадків: тимчасова непрацездатність внаслідок захворювання або травми, не пов’язаної з нещасним випадком на виробництві; необхідність догляду за хворою дитиною; необхідність догляду за хворим членом сім’ї; догляд за дитиною віком до трьох років або дитиною-інвалідом віком до 16 років у разі хвороби матері; карантин; тимчасове переведення застрахованої особи відповідно до медичного висновку на легшу нижчеоплачувану роботу; протезування з розміщенням у стаціонарі протезно-ортопедичного підприємства; санаторно-курортне лікування.

Разом з тим, до стажу для призначення допомоги з тимчасової непрацездатності не зараховуються: час участі працівника у страйку, що визнаний судом незаконним; час навчання у вищому навчальному закладі освіти, в аспірантурі, докторантурі; час роботи засуджених у колонії, поселенні і відбування виправних робіт без позбавлення волі за місцем роботи.

Чим більша тривалість страхового стажу, тим більший розмір допомоги.

Розміри допомоги з тимчасової непрацездатності такі: 100 % середньої зарплати надається — працівникам, які мають страховий стаж 8 і більше років; працівникам, віднесеним до 1—4 категорій постраждалих внаслідок аварії на ЧАЕС; одному з батьків, який здійснює догляд за хворою дитиною віком до 14 років, потерпілою внаслідок Чорнобильської аварії; ветеранам війни; 80 % середньої зарплати — працівникам, які мають страховий стаж 5—8 років; 60 % середньої зарплати — працівникам, які мають страховий стаж до 5 років.

Допомога з тимчасової непрацездатності виплачується Фондом соціального страхування, починаючи з шостого дня непрацездатності на період до відновлення працездатності або встановлення інвалідності.

Перші п’ять днів оплачуються власником за рахунок коштів підприємства.

Допомога не видається у період відпустки без збереження заробітної плати. Якщо непрацездатність настала в період оплачуваної відпустки, то допомога надається за всі дні непрацездатності, засвідчені лікарняним листком.

За певних обставин працівник може бути позбавлений допомоги з тимчасової непрацездатності: якщо шкода здоров’ю заподіяна навмисно чи хвороба симулюється; якщо працівник захворів чи отримав травму внаслідок сп’яніння чи дій, пов’язаних зі сп’янінням, а також у результаті зловживання алкоголем; якщо працівник отримав травму при здійсненні ним злочину; за час примусового лікування по визначенню суду; за час перебування під арештом і за час судово-медичної експертизи.

Положенням про допомоги встановлено, що заробіток для обчислення допомоги береться за два останніх календарних місяці перед настанням тимчасової непрацездатності. Оплата, що підлягає обліку при обчисленні допомоги, включається в заробіток за часом, за який вона нарахована, а не за часом її фактичного отримання.

Допомога на поховання. Вона надається особам, які постійно проживають в Україні та застраховані у системі державного соціального страхування відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням і похованням» у разі настання страхового випадку. Розмір допомоги на поховання встановлюється у розмірі не нижче за 50 % прожиткового мінімуму для працездатної особи (ст. 5 Закону України «Про розмір внесків на деякі види загальнообов’язкового державного соціального страхування» від 11.01.01). Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27.12.01. «Про розмір допомоги на поховання» допомога виплачується у розмірі 150 грн.

§ 4. Соціальний захист ветеранів війни

Основу правового статусу ветеранів складають конституційні права і свободи людини і громадянина. Обсяг прав і свобод, якими може користуватися громадянин у державі, та коло його обов’язків залежить від його правового статусу. Статус ветеранів закріплений спеціальними законами. Він відрізняється деякими особливостями від статусу громадянина, які виражаються в підставах визнання громадянина ветераном війни і в засобах його соціальної захищеності.

Ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав (Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.93). До ветеранів війни належать: учасники бойових дій, інваліди війни, учасники війни.

Учасники бойових дій — це особи, які брали безпосередньо участь у виконанні бойових завдань як у воєнний, так і у мирний час (ст. 6 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»). До них належать: військовослужбовці, які проходили службу в діючій армії, партизани та підпільники громадянської та Великої Вітчизняної війни; учасники бойових дій на території інших країн; колишні бійці винищувальних батальйонів, взводів і загонів захисту народу, які брали участь у бойових операціях з ліквідації диверсійно-терористичних груп; працівники, які були переведені у період Великої Вітчизняної війни на становище військовослужбовців (комісаріат шляхів, зв’язку, охорони здоров’я, річкового флоту і деякі інші); працівники сфери культурного обслуговування фронтів, які в період Великої Вітчизняної війни або в період ведення бойових дій виступали перед воїнами; військовозобов’язані, які призивалися на навчальні збори і направлялися до Афганістану у період ведення там бойових дій; військовослужбовці автомобільних батальйонів, які доставляли вантажі до Афганістану, військовослужбовці льотного складу, які здійснювали бойові вильоти до Афганістану з території СРСР; вояки УПА, які не вчинили злочинів проти людства і миру та реабілітовані відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» від 17.04.91.

До учасників бойових дій прирівнюються колишні неповнолітні (до 16 років) в’язні концтаборів, гетто та інших місць примусового тримання.

Інваліди війни — це військовослужбовці, партизани, підпільники, працівники, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії, каліцтва, захворювання, одержаних під час захисту Батьківщини в період Великої Вітчизняної та громадянської воєн, період ведення бойових дій у мирний час на території інших держав. Також інвалідами війни визнаються: військовослужбовці, які стали інвалідами в зв’язку з ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС, інших ядерних аварій, ядерних випробувань, з участю у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї, іншим ураженням ядерними матеріалами; малолітні (до 14 років) в’язні фашистських концтаборів та інших місць примусового тримання, які визнані інвалідами від загального захворювання, трудового каліцтва та з інших причин; особи, які стали інвалідами внаслідок поранень чи інших ушкоджень здоров’я, одержаних у районах бойових дій у період Великої Вітчизняної війни та від вибухових речовин, боєприпасів у повоєнний період (в т. ч. і неповнолітні) та під час виконання робіт, пов’язаних з розмінуванням боєприпасів часів Великої Вітчизняної війни незалежно від часу їх виконання; учасники бойових дій на території інших держав.

Учасники війни — це військовослужбовці, трудівники тилу та інші особи, які не брали безпосередньої участі у бойових діях (ст. 8 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»). До них належать: військовослужбовці, які проходили службу в армії (але не в діючих частинах) або навчалися в цей період у військових училищах, школах і на курсах; особи, які в період Великої Вітчизняної війни працювали в тилу або навчалися у ремісничих, залізничних училищах, ФЗУ та інших спеціальних навчальних закладах, працювали на відбудові об’єктів; члени груп самозахисту, народного ополчення, що діяли в період Великої Вітчизняної війни; сини полків, юнги, які перебували в армії (але не в діючій частині); колишні в’язні концтаборів та інших місць примусового тримання, особи, які були вивезені для примусових робіт; працівники, які на контрактній основі направлялися на роботу в держави, де велися бойові дії, і не входили до обмеженого контингенту; особи, які в період Великої Вітчизняної війни добровільно надавали матеріальну, фінансову чи іншу допомогу військовим частинам, госпіталям, партизанським загонам.

Ветеранам війни відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення» здійснюється пільгове обчислення стажу (наприклад, час перебування у концтаборах зараховується у потрійному розмірі).

Військовослужбовці, які брали участь у бойових діях і стали інвалідами внаслідок поранення, контузії чи каліцтва, одержаних при захисті Батьківщини або внаслідок захворювання, пов’язаного з перебуванням на фронті чи виконанням інтернаціонального обов’язку, мають право на пенсію за віком: чоловіки — після досягнення 55 років і при стажі не менше 25 років; жінки — після досягнення 50 років і при стажі роботи не менше 20 років (ст. 16 Закону України «Про пенсійне забезпечення»).

Мінімальний розмір пенсії особам, які є інвалідами війни, встановлюється в таких розмірах (ст. 29 Закону України «Про пенсійне забезпечення): інвалідам І та ІІ груп — у розмірі трьох мінімальних пенсій за віком; інвалідам ІІІ групи — у розмірі 1,5 мінімальної пенсії за віком.

Призначені пенсії підвищуються: пенсії за віком інвалідам війни — на суму мінімального розміру пенсії з інвалідності, встановленого Законом України «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців» від 09.04.92 для інвалідів війни (4, 3, 2 мінімальні пенсії за віком); іншим учасникам бойових дій та дружинам і батькам загиблих на фронті, при виконанні інтернаціонального обов’язку — на 50 % мінімальної пенсії за віком; пенсії по інвалідності з дитинства внаслідок поранення, контузії чи каліцтва, пов’язаних з бойовими діями в період Великої Вітчизняної війни чи пов’язаних з їх наслідками — на 15 % мінімальної пенсії за віком; громадянам, які необґрунтовано зазнали політичних репресій і згодом були реабілітовані, — на 50 % мінімальної пенсії за віком, а членам їх сімей, які були примусово переселені, — на 25 % мінімальної пенсії за віком.

З метою створення належних умов для підтримання здоров’я та активного довголіття ветеранів ветеранам війни надаються пільги. Рівень пільг залежить від того, до якої категорії належать ветерани: безплатне одержання ліків за рецептами лікарів; першочергове безплатне зубопротезування; знижка плати за користування житлом, комунальні послуги, паливо: для учасників бойових дій — 75 %, інвалідів війни — 100 %, учасників війни — 50 %; безплатний проїзд усіма видами міського і міжміського пасажирського транспорту (для учасників бойових дій, інвалідів війни, членів сімей загиблих учасників бойових дій, інвалідів війни); переважне право на залишення на роботі при скороченні штатів; учасникам бойових дій, учасникам війни — безплатний проїзд один раз на два роки (туди і назад) залізничним, повітряним, міжміським автомобільним транспортом (або раз на рік, але з 50 % знижкою); інвалідам війни І та ІІ груп — один раз на рік безплатний проїзд в обидва кінці, для ІІІ групи та супроводжуючого інваліда І групи — раз на рік з 50 % знижкою; звільнення від сплати прибуткового податку з усіх одержуваних доходів (в межах 15 неоподатковуваних мінімумів за місяць), податку з власників транспортних засобів, земельного податку; пільгове встановлення та користування телефоном — для інвалідів війни І та ІІ груп і для учасників бойових дій; позачергове влаштування до закладів соціального захисту населення; щорічно до 5 травня має виплачуватися разова грошова допомога: учасникам бойових дій — 5 мінімальних пенсій за віком; інвалідам війни — 10, 8, 7 мінімальних пенсій за віком; учасникам війни — чотири (нагородженим орденами і медалями), три мінімальні пенсії за віком.

§ 5. Соціальний захист постраждалих

внаслідок Чорнобильської катастрофи

Чорнобильська катастрофа створила на значній території України небезпечну для здоров’я людей і навколишнього середовища радіаційну обстановку. З метою зменшення дії радіаційного опромінення на здоров’я людини та на екологічні системи законодавство закріплює та гарантує забезпечення режиму використання та охорони вказаних територій.

До територій, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, належать території, на яких виникло стійке забруднення навколишнього середовища радіоактивними речовинами понад доаварійний рівень і яке потребує вжиття заходів щодо радіаційного захисту населення та інших спеціальних втручань, спрямованих на необхідність обмеження додаткового опромінення населення, зумовленого Чорнобильською катастрофою, та забезпечення його нормальної господарської діяльності.

Залежно від рівня забруднення ґрунтів ст. 2 Закону України «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 19.12.91 визначає такі зони радіоактивно забруднених територій: зона відчуження — територія, з якої проведено евакуацію населення в 1986 р.; зона безумовного (обов’язкового) відселення; зона гарантованого добровільного відселення; зона посиленого радіоекологічного контролю. Межі зон встановлюються та переглядаються Кабінетом Міністрів України на основі експертних висновків Національної комісії радіаційного захисту населення України, Академії Наук України, Міністерства охорони здоров’я, Міністерства у справах захисту населення від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, Міністерства сільського господарства України, Міністерства охорони навколишнього природного середовища.

Населення, яке проживає у зоні безумовного відселення, підлягає обов’язковому відселенню.

Кожен громадянин, який проживає у зоні гарантованого добровільного відселення, має право на підставі наданої йому об’єктивної інформації про радіаційну обстановку самостійно приймати рішення про дальше проживання на цій території чи відселення.

Громадянам, які прийняли рішення про виїзд, створюються умови для відселення. Відселення та самостійне переселення дозволяється лише у зони, які не віднесені до зон радіоактивно забруднених територій.

Особам, які проживали чи проживають та які працювали в 1—4 зонах законодавством надано особливого статусу.

Особами, які постраждали внаслідок аварії на ЧАЕС (ст. 9 Закону «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 19.12.91), є учасники ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС; потерпілі від Чорнобильської катастрофи.

Учасниками ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС є громадяни, які брали безпосередню участь у ліквідації аварії та її наслідків: у будь-яких роботах, пов’язаних з усуненням самої аварії, її наслідків у зоні відчуження; які проводили евакуацію людей і майна з цієї зони; які були тимчасово направлені або відряджені у 1986—1990 рр. для виконання робіт у зоні відчуження, включаючи військовослужбовців, працівників державних, громадських, інших підприємств, установ, організацій незалежно від їх відомчої підпорядкованості; які працювали не менше 14 календарних днів на діючих пунктах санітарної обробки населення і дезактивації техніки.

Потерпілі від Чорнобильської катастрофи — це громадяни, включаючи дітей, які зазнали впливу радіоактивного опромінення внаслідок Чорнобильської катастрофи: евакуйовані із зони відчуження, відселені із зон безумовного та гарантованого добровільного відселення; особи, які постійно проживали в 2-й та
3-й зонах на день аварії або прожили за станом на 01.01.93 в 2-й зоні не менше двох років, в 3-й зоні не менше 3 років та відселені або самостійно переселилися з них; особи, які постійно прож
ивають, працюють або навчаються у 2-й, 3-й зонах за умови, що вони за станом на 01.01.93 прожили або відпрацювали чи постійно навчалися у 2-й зоні 2 роки, у 3-й зоні 3 роки; особи, які постійно проживають, працюють або навчаються у 4-й зоні за умови, що вони за станом на 01.01.93 прожили або відпрацювали чи постійно навчалися у 4-й зоні 4 роки; особи, які працювали з моменту аварії до 01.07.86 не менше 14 календарних днів або не менше 3 місяців протягом 1986—1987 рр. за межами зони відчуження на роботах з особливо шкідливими умовами праці (за радіаційним фактором), пов’язаними з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, що виконувалися за урядовим завданням.

Для встановлення пільг і компенсацій для осіб, які постраждали внаслідок аварії на ЧАЕС, визначаються чотири категорії постраждалих, про що вже йшлося (ст. 14). Всі громадяни, які постраждали внаслідок аварії на ЧАЕС, відповідно до встановлених категорій мають право на пільги та компенсації, передбачені ст. 20—24 Закону «Про статус і соціальний захист громадян, які постаждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».

Загальними пільгами є: безплатне придбання ліків за рецептами лікарів; безплатне позачергове зубопротезування (за винятком зубопротезування із дорогоцінних металів та прирівняних по вартості до них); позачергове щорічне надання пільгових санаторно-курортних путівок; переважне право залишення на роботі при реорганізації виробництва; знижка плати за житло в розмірі 50 % (для І та ІІ категорій); безкоштовне користування всіма видами міського та міжміського транспорту (крім таксі, в якому менше 9 посадочних місць) (ліквідатори І та ІІ категорій); пільгове встановлення та користування телефоном (для І категорії, для сімей, які мають дитину-інваліда, якщо інвалідність пов’язана з Чорнобильською катастрофою); вступ поза конкурсом до вищих навчальних закладів, професійних навчально-виховних закладів з обов’язковим наданням гуртожитку на час навчання для тих, хто не має житла; позачергове влаштування до закладів соціального захисту населення та ін.

Ст. 30 визначає пільги для потерпілих дітей та їх батьків.

Громадяни, які евакуйовані або відселені (відселяються), безплатно забезпечуються житлом, як правило, у спеціально збудованих для них селищах, будинках, квартирах. Особи, які після відселення або самостійного переселення повернулися на території радіоактивного забруднення, права на повторне одержання житла не мають.

Відповідно до ст. 37 громадянам, які проживають на територіях радіоактивного забруднення, виплачуються компенсації у зв’язку з обмеженням споживання продуктів харчування місцевого виробництва (30, 40, 50 % мінімальної зарплати відповідно до зони). Працюючим на територіях радіоактивного забруднення провадиться доплата (три, дві, одна мінімальні зарплати). Громадянам, які відмовляються переселятися із зон обов’язкового відселення у побудоване для них житло, у період їх подальшого проживання в радіактивно забруднених зонах виплата пільг та компенсацій припиняється.

1 Інф. бюлетень Мінпраці та соціальної політики України // Людина і праця. — 1994. —
№ 6.

514

Основи права соціального забезпечення


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

27712. Принудительные меры медицинского характера. Виды, основания применения и порядок исполнения. Продление, изменение и прекращение применения принудительных мер медицинского характера 34.5 KB
  Продление изменение и прекращение применения принудительных мер медицинского характера. Принудительные меры медицинского характера это установленные уголовным законом меры государственного принуждения применяемые к лицам совершившим преступление и нуждающимся в лечении с целью их излечения и предупреждения с их стороны совершения новых общественно опасных деяний. Принудительные меры медицинского характера сами по себе наказанием не являются отрицательной оценки деяния от имени государства не выражают кары в себе не содержат судимости...
27714. Присвоение или растрата (ст. 160 УК). Особенности субъекта данного преступления. Отличие данного преступления от злоупотребления должностными полномочиями (ст. 285 УК), совершенного из корыстной заинтересованности 33 KB
  Особенности субъекта данного преступления. Отличие данного преступления от злоупотребления должностными полномочиями ст. Объект преступления отношение собственности. ОСОБЕННОСТИ SТА: Особенностью квалификации в данном случае является то что при совершении данного преступления группой лиц по предварительному сговору отдельные участники хищения не являющиеся ни должностными лицами ни лицами которым имущество было вверено или передано в ведение несут ответственность по ст.
27716. Преступление против основ конституционного строя и безопасности гос-ва 46 KB
  Разглашение гос. Объект: безопасность госва а также установленный порядок охраны сведений составляющих гос. Предмет преступления составляют сведения отнесенные законом к гос.
27718. Рецидив преступлений и его виды. Уголовно-правовое значение рецидива 32 KB
  Рецидив преступлений это совершение умышленного преступления лицом имеющим судимость за ранее совершенное умышленное преступление ст. В зависимости от количества судимостей за ранее совершенные преступления а также от тяжести ранее совершенных преступлений и тяжести вновь совершенного преступления законодатель выделяет три вида рецидива преступлений: простой ч. 1 Простым рецидивом признается совершение умышленного преступления лицом имеющим судимость за ранее совершенное умышленное преступление. 2 Рецидив преступлений признается...
27719. Самоуправство (ст. 330 УК). Его отличие от одноименного административного правонарушения и кражи 33 KB
  Обязательный признак причинение существенного вреда. Понятие существенного вреда является оценочным. Признание вреда существенным прежде всего зависит от оценки значимости ущерба потерпевшим ФЛ или понесшим ущерб ЮЛ от их фактического имущественного положения или финансового состояния. Субъективная сторона самоуправства характеризуется виной в форме прямого умысла по отношению к самовольным действиям и прямым или косвенным умыслом по отношению к причинению существенного вреда.