17713

ОСНОВИ АГРАРНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

Лекция

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

ОСНОВИ АГРАРНОГО ПРАВА УКРАЇНИ 1. Поняття предмет і система правового регулювання аграрного права України. Джерела аграрного права Аграрне право України це сукупність правових норм які на засадах юридичної рівності різних форм власності і функціонування

Украинкский

2013-07-05

197.5 KB

0 чел.

ОСНОВИ АГРАРНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

§ 1. Поняття, предмет і система правового

регулювання аграрного права України.

Джерела аграрного права

Аграрне право Українице сукупність правових норм, які на засадах юридичної рівності різних форм власності і функціонування різноманітних організаційно-правових форм господарювання регулюють суспільні відносини, що виникають між суб’єктами аграрного виробництва з приводу виробництва, переробки та реалізації ними сільськогосподарської продукції.

Як і кожна галузь права, аграрне право характеризується властивим йому предметом правового регулювання. Таким своєрідним предметом виступають аграрні правовідносини, які, по-перше, випливають із спеціальної правоздатності суб’єктів аграрного права, специфіки їх завдань і предмета діяльності. За спеціальною правоздатністю розрізняються юридичні особи публічного і приватного права. Якщо перші наділені, головним чином, спеціальною управлінською правоздатністю для здійснення спеціальних завдань, не обумовлених їх участю у цивільному обороті (наприклад, управлінських правомочностей Міністерства аграрної політики України та їх органів на місцях), то юридичні особи приватного права наділені правоздатністю брати участь у різноманітних цивільно-правових, товарно-грошових відносинах, будувати їх виключно на договірних засадах з метою отримання прибутку. По-друге, ці правовідносини складаються в сфері виробництва продуктів харчування, сировини рослинного і тваринного походження, переробки і реалізації останньої суб’єктами аграрної підприємницької діяльності.

Таким чином, під предметом правового регулювання аграрного права слід розуміти урегульовані нормами аграрного законодавства, засновані на багатоукладності форм власності та господарювання членські, майнові, управлінські та господарські відносини між суб’єктами аграрного підприємництва1.

Під методами правового регулювання слід розуміти сукупність способів і заходів, за допомогою яких держава забезпечує необхідну їй поведінку суб’єктів правовідносин. Такими засобами впливу на аграрних підприємців з боку держави, способами регулювання внутрішніх і зовнішніх правовідносин виступають як загальні, так і спеціальні методи правового регулювання. Зокрема, до загальних належать такі методи, як: дозвіл, імперативні вказівки, заборони. Спеціальні методи використовуються під час врегулювання зовнішніх і внутрішніх правовідносин. Для врегулювання зовнішніх правовідносин застосовуються такі методи засновницький, членський, дозвільно-ліцензійний, договірний, методичної допомоги уповноважених державних органів. Для врегулювання внутрішніх правовідносин застосовуються методи додержання технологій виробництва, локально-правового регулювання, організаційно-управлінський.

Під системою аграрного права слід розуміти науково обґрунтоване і логічно-послідовне розміщення аграрно-правових інститутів, нормами яких регулюються аграрні відносини суб’єктів аграрного підприємництва всіх форм власності та господарювання. Систему аграрного права становлять такі інститути: інститут права засновництва та корпоративного права; інститут права самоврядування у сільськогосподарських підприємствах кооперативного типу; інститут правового регулювання виробничо-господарської діяльності всіх суб’єктів аграрного підприємництва; інститут права членства в юридичних особах; інститут пра-вового становища приватних організаційно-правових форм господарювання; інститут аграрно-правових відносин.

Під джерелами аграрного права розуміють прийняті уповноваженими державними органами нормативно-правові акти, які містять правові норми, що регулюють суспільні відносини відповідно до державної політики в аграрному секторі економіки.

Під такими актами розуміють акти органів державної влади, якими встановлюються, вводяться в дію, змінюються чи скасовуються правила поведінки суб’єктів аграрних правовідносин у суспільстві.

Джерела аграрного права діляться на закони і підзаконні нормативні акти. В основу такого розподілу покладена юридична сила нормативних актів.

Основоположним законом України, який містить правові норми, що є підґрунтям аграрного права, є Конституція України. Її положення визначають права та обов’язки людини і громадянина, що поширюється і на селян як працівників сільського господарства у всіх його правових формах організації. Конституція визначає і гарантує існування різних форм власності. Через систему правових інститутів і галузей права вона забезпечує здійснення права державної і приватної власності на засоби виробництва і продукцію сільськогосподарського виробництва, окреслює основні правомочності аграрних підприємств і громадян, які займаються сільським господарством. Так, згідно зі ст. 42 Конституції України від 28.06.96 всі громадяни України мають право займатись підприємницькою діяльністю. Це право тісно пов’язане з реалізацією ст. 36 Конституції України і утворенням цілої системи сільськогосподарських виробничих, сервісних, заготівельних, постачальницьких, переробних підприємств, товариств, фірм та об’єднань.

У зв’язку з чисельністю законодавчих актів, які регулюють аграрні відносини, а також залежно від видів відносин, урегульованих нормами аграрного права, законодавчі акти можна поділити на кілька груп:

1. Акти, що встановлюють різноманітні організаційно-правові форми аграрного виробництва і регулюють порядок здійснення їх господарської діяльності є Закони України: «Про підприємства в Україні» від 27.03.91; «Про сільськогосподарську кооперацію» від 17.07.97; «Про споживчу кооперацію» від 10.04.92; «Про колективне сільськогосподарське підприємство» від 14.02.92; «Про селянське (фермерське) господарство» від 20.12.91; «Про господарські товариства» від 19.09.91; «Про підприємництво» від 07.02.91; «Про списання заборгованості зі сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) платників податків у зв’язку з реформуванням сільськогосподарських підприємств» від 16.03.00; та ін.

2. Акти, що регулюють порядок здійснення окремих видів аграрного виробництва, а саме Закони України: «Про насіння» від 15.12.93; «Про охорону прав на сорти рослин» від 21.04.93; «Про карантин рослин» від 30.06.93; «Про племінну справу у тваринництві» від 21.12.99; «Про ветеринарну медицину» від 25.06.92; «Про бджільництво» від 22.02.00; «Про якість і безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини» від 23.12.97 та ін.

3. Акти, що встановлюють і регулюють порядок використання природних ресурсів під час виробництва сільськогосподарської продукції: Земельний кодекс України від 25.10.01; Водний кодекс України від 06.06.95; Лісовий кодекс України від 21.01.94; Закон України «Про пестициди і агрохімікати» від 02.03.95; Закон України «Про тваринний світ» від 13.12.01 та ін.

Підзаконними нормативними актами є Укази Президента України; поста-нови і розпорядження Кабінету Міністрів України; накази, положення, інструкції, що приймаються Міністерством аграрної політики, Державним комітетом по земельних ресурсах, іншими відомствами України з питань сільськогосподарського виробництва і підприємництва, виробництва продуктів харчування, сировини рослинного і тваринного походження та їх безпеки для споживачів.

Укази Президента України видаються з метою термінового правового врегулювання питань, що мають загальнодержавне значення. Так, Указом Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10.10.94 встановлено, що передача земель у колективну і приватну власність є першочерговим невідкладним заходом у здійсненні аграрної реформи; Указом Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» від 03.12.99 визначені правові засади зміни організаційно-правових форм сільськогосподарських підприємств; Указом Президента України від 14.08.00 було затверджено положення «Про Державний комітет по земельних ресурсах», який відповідає за реалізацію державної політики в галузі земельних відносин і проведення земельної реформи, так само як Указом Президента України від 07.06.00 було затверджено положення «Про Міністерство аграрної політики України». Також велике значення мають Укази Президента України «Про заходи щодо розвитку та регулювання ринку земель населених пунктів, інших земель несільськогосподарського призначення» від 04.02.00; «Про заходи щодо забезпечення формування та функціонування аграрного ринку» від 06.06.00; «Про забезпечення економічних інтересів і соціального захисту працівників соціальної сфери села та вирішення окремих питань, що виникли в процесі проведення земельної реформи» від 12.04.00 та ін.

Серед джерел аграрного права важливе місце посідають нормативно-правові акти уряду, зокрема його декрети, постанови, положення, інструкції, що регулюють різні питання приватизації, організації сільськогосподарського виробництва, його матеріально-технічного забезпечення, закупівель тощо. Так, постановою від 23.05.95 Кабінет Міністрів України затвердив Методику грошової оцінки земель сілськогосподарського призначення та населених пунктів, постановою від 31.05.95 «Про додаткові заходи щодо підтримки розвитку особистих підсобних господарств громадян і селянських (фермерських) господарств» встановлено цілий ряд пільг громадянам і фермерам. Суттєве значення мають такі постанови Кабінету Міністрів України, як «Про розрахунок частки державного майна (акцій), яка безоплатно передається у процесі приватизації працівникам радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств» від 22.08.00; «Про заходи щодо погашення заборгованості реформованих сільськогосподарських підприємств за спожиту електроенергію» від 28.07.00; «Про порядок викупу земельних ділянок громадянами (понад норму, яка приватизується безкоштовно) для ведення селянського (фермерського) або особистого підсобного господарства» від 24.01.00 та розпорядження Кабінету Міністрів України «Щодо реалізації заходів, передбачених Указом Президента України від 3 грудня 1999 року» від 17.02.00 та ін.

Відомчі нормативно-правові акти міністерств і відомств продовжують займати чільне місце серед джерел аграрного права. Наприклад, Державний комітет по земельних ресурсах України наказом від 15.03.95 затвердив «Тимчасовий порядок проведення робіт з видачі державних актів колективним сілськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших сільськогосподарських підприємств, на право колективної власності на землю», накази Міністерства аграрної політики України «Про організацію проведення списання заборгованості зі сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) платників податків у зв’язку з реформуванням сільськогосподарських підприємств за станом на 1 травня 2000 року» від 23.05.00 і «Про розвиток cільськогосподарських обслуговуючих кооперативів» від 31.08.00.

Важливе значення мають також вказiвка Держкомзему «Про організацію створення кадастрового реєстру» від 20.12.97; лист Державного департаменту продовольства Міністерства аграрної політики України «Щодо списання заборгованості зі сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) платників податків у зв’язку з реформуванням сільськогосподарських підприємств» від 01.06.00; лист Державного комітету України по матеріальних резервах «Стосовно паювання земель науково-дослідних і учбових установ» від 04.01.00 та ін.

Джерелами аграрного права є правові акти, що містять норми аграрного права як галузі, а також норми, які є в актах інших галузей національного і міжнародного законодавства, в тій частині, де вони регулюють аграрні правовідносини. Так, відповідно до Закону України «Про приєднання України до Міжнародної конвенції по охороні нових сортів рослин» від 02.06.95 № 209/95-ВР Україна приєдналась до Міжнародної конвенції по охороні нових сортів рослин від 02.12.61, яка переглядалася у Женеві двічі —10 листопада 1972 р. та 23 жовтня 1978 р.

Слід відзначити, що значну роль у забезпеченні єдиної правозастосовчої практики в галузі аграрних відносин відіграють роз’яснення пленумів Верховного і Вищого господарського судів України. Проте згадані судові органи не створюють нові правові норми, а лише тлумачать їх суть (здійснюють неофіційне тлумачення, оскільки відповідно до п. 4 ст. 13 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 16.10.96 офіційне тлумачення Конституції України та чинних законів України уповноважений здійснювати лише Конституційний Суд України). Тому такі роз’яснення не можна вважати джерелами права у загальноприйнятому розумінні.

§ 2. Суб’єкти та об’єкти

аграрних правовідносин

Аграрні правовідносини — це правова форма реалізації положень норм аграрного права через застосування їх у процесі визначення і функціонування прав та обов’язків суб’єктів, що виробляють і забезпечують виробництво, переробку і реалізацію сільськогосподарської продукції.

В умовах переходу до ринкової економіки особливостями аграрних правовідносин є такі: поступовий перехід від державної форми аграрного виробництва до приватних форм; розвиток різноманітних легальних приватних форм аграрного підприємництва поряд з державними сільськогосподарськими підприємствами; збільшення питомої ваги майнових аспектів у системі аграрних правовідносин.

Структуру аграрних правовідносин складають такі елементи, як:

  1.  норми аграрного права, які регулюють відносини права власності як на основні засоби виробництва, так і на продукцію сільськогосподарського виробництва; взаємини аграрних підприємств з органами державної влади та управління; характер внутрішнього самоврядування колективних аграрних підприємств;
  2.  суб’єкти аграрних правовідносин, до яких належать: сільськогосподарські підприємства, колективні сільськогосподарські підприємства кооперативного та корпоративного типу, селянські (фермерські) господарства, приватні сільськогосподарські підприємства, уповноважені органи державної влади і управління та органи місцевого самоврядування;
  3.  об’єкти аграрних правовідносин, якими є рухоме і нерухоме майно, грошові кошти, документально підтверджені вимоги майнового характеру, матеріальні і духовні інтереси;
  4.  зміст аграрних правовідносин складають суб’єктивні права та юридичні обов’язки суб’єктів, учасників підприємницької діяльності аграрного сектора економіки України.

За своїм характером і змістом аграрні правовідносини діляться на зовнішні та внутрішні. До зовнішніх правовідносин належать відносини в сфері реалізації права власності на рухоме та нерухоме майно, яке належить суб’єктам аграрного підприємництва; договірні відносини; податкові відносини; деліктні відносини (відносини з приводу вчинення правопорушень).

Внутрішніми правовідносинами визнаються відносини засновані на установчому договорі чи статуті між підприємством, з одного боку, і кожним з його учасників — з іншого, в процесі трудових і управлінських відносин. Внутрішньогосподарськими відносинами вважаються також правовідносини між сільськогосподарськими підприємствами та їх членами (учасниками) з приводу задоволення матеріальних інтересів, соціально-побутових і культурно-побутових потреб. До них належать відносини щодо розподілу прибутків, надання підприємством знарядь виробництва для обробітку членом (учасником) власної присадибної ділянки тощо.

Правовідносини, які виникають при соціальному страхуванні членів та учасників аграрних підприємств, зокрема при наданні їм додаткової або персональної пенсії за рахунок підприємств одночасно з пенсією, одержуваною від держави, так само як інші відносини, що виникають щодо соціально незахищених осіб (дітей, інвалідів, пенсіонерів тощо) в цих підприємствах, є також внутрішніми правовідносинами2.

Таким чином можна дійти висновку, що аграрні правовідносини є комплексними. Це зумовлено насамперед єдністю і спільністю виробничої сільськогосподарської діяльності, однорідністю їх правового регулювання, соціально-економічним призначенням, місцем і роллю у сфері товарно-грошових відносин.

В Україні відповідно до змісту національного законодавства поняття «суб’єкт підприємництва», «суб’єкт аграрного підприємництва (аграрний підприємець)» за своїм юридичним змістом і значенням майже тотожні поняттю «суб’єкт аграрного права». Такий висновок випливає зі змісту законів «Про підприємництво» (ст. 2); «Про підприємства в Україні» (ст. 1, 21); «Про колективне сільськогосподарське підприємство» (ст. 1); «Про сільськогосподарську кооперацію» (ст. 1); «Про господарські товариства» (ст. 1); «Про селянське (фермерське) господарство» (ст. 1), а також зі змісту постанови Кабінету Міністрів України від 25.05.98 «Про порядок державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності».

Згідно з цими законодавчими і підзаконними актами суб’єктами підприємницької діяльності в аграрному секторі економіки України визнаються всі легалізовані аграрні товаровиробники, незалежно від їх форм власності та організаційно-правових форм господарювання. Тому поняття «аграрний підприємець (суб’єкт аграрного підприємництва)» як узагальнююче охоплює всіх виробників товарної маси продуктів харчування, сировини зі статусом юридичної особи всіх форм власності і легальних організаційно-правових форм, так і селянських (фермерських) господарств, і громадян, які зареєструвались як підприємці.

Відповідно до чинного законодавства всі суб’єкти аграрного права за організаційно-правовими формами можна поділити на суб’єктів у сфері виробництва та у сфері сервісу.

Суб’єктами аграрного права у сфері виробництва є: державні підприємства (державні мисливські господарства відповідно до ст. 1 Закону України «Про мисливське господарство та полювання» від 22.02.00); сільськогосподарські підприємства кооперативного типу (сільськогосподарські виробничі й обслуговуючі кооперативи) та сільськогосподарські підприємства корпоративного типу (аграрні господарські товариства); селянські (фермерські) господарства; приватні сільськогосподарські підприємства; особисті підсобні господарства громадян; аграрні підприємці, діяльність яких заснована на змішаній формі власності (з національним державним або приватним інвестором чи з іноземним інвестором).

Суб’єктами аграрного права у сфері сервісу є: аграрні підприємства агротехнологічного сервісу: агрохімічного, технічного, меліоративного та гідромеліоративного сервісу, будівельного, науково-технологічного та іншого інтелектуального сервісу; аграрні підприємства фінансово-кредитного, комерційного та страхового сервісу: комерційні банки, страхові і холдингові компанії, аграрні та інші біржі, брокерські контори та/чи брокери (брокерські місця)3.

Потрібно зазначити, що на сучасному етапі особливо зростає роль аграрних і товарних бірж, агроторгових домів та асоціацій і спілок. Оскільки прийняті постанови Кабінету Міністрів України «Про прискорення організації біржового сільськогосподарського ринку» від 17.11.95 та від 05.08.97, якою схвалено Концепцію розвитку біржового ринку сільськогосподарської продукції в Україні, спрямовані на вдосконалення біржової торгівлі з метою розв’язання проблем товарного обміну, адаптації сільського господарства до умов ринкового середовища, формування ринкових інструментів управління та механізмів біржової торгівлі, моніторингу реального економічного і товарного обігу.

Суб’єктами державного управління сільського господарства є ті органи державного управління, що здійснюють державно-правове регулювання сільським господарством, а також органи сільськогосподарських інспекцій і контролю за діяльністю сільськогосподарських підприємств та об’єднань.

Відповідно до ст. 113 Конституції України та п. 1 Указу Президента України «Про систему центральних органів виконавчої влади» від 15.12.99 вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який спрямовує і координує роботу міністерств та інших органів виконавчої влади. Відповідно до п. 1 Положення «Про Міністерство аграрної політики України» Мінагрополітики України є провідним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань формування та забезпечення реалізації державної аграрної політики, продовольчої безпеки держави, державного управління у сфері сільського господарства, садівництва, виноградарства, харчової промисловості, рибного господарства, переробки сільськогосподарської продукції.

Згідно з п. 4 згаданого Положення Мінагрополітики України здійснює такі функції, як: розробка основних напрямів державної аграрної політики, стратегії та механізмів її реалізації; участь у розробці і реалізації в галузях агропромислового виробництва бюджетної, податкової та митної політики, формуванні ринків товарів, матеріальних ресурсів, капіталів і послуг, а також інфраструктури цих ринків; координація діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади з питань організації та державного регулювання ринку продукції галузей агропромислового виробництва та забезпечення потреб цього ринку у матеріально-технічних ресурсах; розробка і здійснення заходів щодо фінансово-кредитного забезпечення діяльності агропромислового ком-плексу; організовує з питань, що належать до його компетенції, роботу щодо забезпечення підтримки та захисту вітчизняного виробника та ефективності застосування антидемпінгового законодавства, запобігання заподіянню шкоди галузям агропромислового виробництва; розробка пропозицій щодо залучення вітчизняних та іноземних інвестицій у галузі агропромислового виробництва, вдосконалення механізму захисту цих інвестицій; забезпечення у випадках, передбачених законодавством, ліцензування окремих видів підприємницької діяльності; здійснення відповідно до законодавства функцій управління об’єктами державної власності, що належать до сфери його управління; забезпечення галузевого співробітництва України з Європейським Союзом, у межах своїх повноважень — виконання українською стороною зобов’язань за Угодою про партнерство та співробітництво між Україною та Європейським Союзом, адаптацію законодавства України до законодавства Європейського Союзу, вживає інших заходів щодо інтеграції України в Європейський Союз; розробка пропозицій з охорони та раціонального використання земель сільськогосподарського призначення, підвищення родючості ґрунтів, бере участь у розробці та в установленому порядку затверджує умови експлуатації меліоративних систем у разі приватизації майна сільськогосподарських підприємств, які мають у своєму користуванні меліоровані землі, тощо.

Систему органів державного управління сільським господарством на обласному та районному рівнях доповнюють відповідні обласні та районні регіональні представництва Міністерства аграрної політики України.

Так, Департамент реформування сільського господарства є самостійним структурним підрозділом центрального апарату Міністерства аграрної політики України, метою діяльності якого є розробка та реалізація державної політики у сфері реформування сільського господарства, реструктуризації сільськогосподарських підприємств, створення нових форм господарювання та підтримки господарських структур, що виникли в результаті реформування, створення умов для розвитку ефективного аграрного сектора економіки, створення та розбудова мережі сільськогосподарської дорадчої служби. Цей Департамент у своїй структурі має відповідні управління та відділи, а на регіональному рівні — обласні центри та районні відділи реформування сільського господарства.

Крім того, Державний департамент рибного господарства Міністерства аграрної політики України (Укрдержрибгосп) є урядовим органом державного управління, який діє у складі Мінагрополітики і йому підпорядковується (п. 1 Положення «Про Державний департамент рибного господарства», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04.08.00 № 1226). Відповідно до п. 4 згаданого Положення Укрдержрибгосп здійснює такі функції: участь у реалізації державної політики у сфері рибного господарства, спрямованої на виробництво конкурентоспроможної продукції з пріоритетним розвитком ресурсо- та енергозберігаючих технологій, подання до Мінагрополітики пропозицій щодо напрямів державної політики у сфері рибного господарства; здійснення в межах наданих повноважень державного управління у сфері рибного господарства і контроль у межах своєї компетенції рибогосподарської діяльності юридичних і фізичних осіб; організація і здійснення державного контролю за охороною водних живих ресурсів і середовища їх перебування, відтворення водних живих ресурсів та регулювання рибальства; організація спеціального використання водних живих ресурсів, а також любительського і спортивного рибальства, здійснення у межах своєї компетенції контролю у цій сфері; інші функції.

Державний департамент продовольства Міністерства аграрної політики України створено на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 14.03.00. Він є правонаступником Комітету харчової промисловості України. Слід зазначити, що на підставі п. 1 Положення «Про Українську державну насіннєву інспекцію», затвердженого наказом Міністерства аграрної політики України від 19.12.00, створена Українська державна насіннєва інспекція Міністерства аграрної політики України (Укрдержнасінінспекція), яка відповідно до Закону України «Про насіння» виконує функції органу державного контролю в насінництві. Згідно з п. 7 зазначеного Положення основними завданнями Укрдержнасінінспекції є такі: здійснення організаційного і методичного керівництва Державною насіннєвою інспекцією Автономної Республіки Крим і обласними державними насіннєвими інспекціями щодо: здійснення державного контролю за діяльністю суб’єктів усіх форм власності і господарювання в насінництві; правильного визначення сортових, гібридних і посівних якостей насіння сільськогосподарських культур, декоративних і лікарських рослин та садивного матеріалу картоплі; інспектування виробництва на етапах вирощування, збирання і післязбиральної обробки насіння сільськогосподарських культур, декоративних і лікарських рослин та садивного матеріалу картоплі, які підлягають сертифікації; ін.

Об’єктами суспільних економічних і правових відносин власності здебільшого виступають речі. Окрему річ, грошові кошти, матеріальні цінності або ж їх сукупність прийнято називати майном, а відносини, що виникають стосовно цього майна — майновими. Однак слід зазначити, що на сучасному етапі реформування аграрного сектора економіки України виробництво сільськогосподарської продукції рослинного та тваринного походження зумовлює потребу у здійсненні державно-правового регулювання.

Найважливішим об’єктом державно-правового регулювання у сільському господарстві є землі сільськогосподарського призначення, що становлять основу сільськогосподарського виробництва і матеріальну базу для розміщення виробничих і обслуговуючих підприємств, науково-дослідних і навчальних установ. Державне управління землями сільськогосподарського призначення здійснює Державний комітет по земельних ресурсах України.

Об’єктами державно-правового регулювання є також усі галузі та підгалузі аграрного виробництва. В рослинництві — виробництво зернових і зернобобових культур, цукрових буряків, соняшника, ефіроолійних культур, кукурудзи, хмілю, льону; в садівництві та огородництві — вирощування овочів, плодів, ягід, винограду, баштанних культур і т. ін.; в тваринництві — відгодівля м’ясо-молочної худоби, свиней, овець, кіз, птахів та виробництво продукції цих підгалузей (молока, м’яса, яєць, хутра, шерсті т. ін.).

§ 3. Правовий режим аграрних підприємств

Основними виробниками продуктів харчування і сировини рослинного і тваринного походження є аграрні підприємці всіх форм власності та легальних організаційно-правових форм господарювання. На сьогодні в Україні найпоширеніші аграрні підприємства — це державні сільськогосподарські підприємства; сільськогосподарські підприємства кооперативного та корпоративного типів; селянські (фермерські) господарства; приватні сільськогосподарські підприємства; приватні підсобні господарства.

Державне сільськогосподарське підприємство — це заснований на загальнодержавній власності самостійний суб’єкт аграрного виробництва, який має статус юридичної особи і здійснює виробничу сільськогосподарську діяльність з метою отримання прибутку. Під правовим статусом такого підприємства розуміється сукупність правових норм, якими забезпечується поєднання права державної власності з правом повного господарського відання підприємства закріпленим за ним державним майном; права та обов’язки підприємства як юридичної особи, його органів управління щодо використання майна та розпорядження ним у процесі виробництва і соціальної діяльності; відносини з іншими юридичними особами, які носять майновий характер; захисту права державної власності і майнових прав та інтересів підприємства.

До об’єктів права державної власності належать основні засоби виробництва у сільському господарстві, транспорт, а також інше майно, необхідне для здійснення статутних завдань підприємства. Майно державного сільськогосподарського підприємства складається з основних фондів і обігових коштів, а також інших цінностей, вартість яких відповідно до ст. 10 Закону України «Про підприємства в Україні» від 27.03.91 відображається в самостійному балансі підприємства.

Перелік об’єктів майнових прав підприємства спрямований на забезпечення майновими засобами виконання завдань сільськогосподарської діяльності. Це пов’язано з використанням землі для виробництва сільськогосподарської продукції, інших видів діяльності, не забороненої законодавством. У законодавчих актах немає переліку майна, яке належало б виключно до об’єктів майна сільськогосподарських підприємств. Проте, виходячи зі статутних цілей і завдань підпримства, можна говорити про його основний перелік. До такого майна належать будівлі і споруди, зокрема ферми, комори, гаражі, майстерні, електричні мережі, трактори, комбайни, устаткування, транспортні засоби, робоча і продуктивна худоба, багаторічні насадження, меліоративні та іригаційні споруди, вироблена продукція, грошові кошти, акції та інші цінні папери, інше майно, закріплене за підприємством або ж придбане ним на законних підставах.

Розподіл одержаних прибутків і порядок їх використання встановлюється власником або ж уповноваженим органом відповідно до статуту підприємства. Державний вплив на вибір напрямів і обсягів використання прибутків здійснюється через податки, податкові пільги, а також економічні санкції. Закріплені за підприємством на праві повного господарського відання, основні засоби та обігові кошти утворюють його статутний фонд, розмір якого відображається у самостійному балансі.

З погляду виробництва майно підприємства поділяється на основні фонди та обігові кошти, готову продукцію, грошові кошти, спеціальні фонди. До останніх належать: амортизаційний фонд; фонд розвитку виробництва; фонд оплати праці і матеріального стимулювання; резервний чи страховий фонд; фонд соціального розвитку.

У державному підприємстві структура виробництва і система органів управління утворюються власником і трудовим колективом у межах їх компетенції. Структура виробництва та зумовлена нею система органів управління в державних сільськогосподарських підприємствах утворюється з урахуванням особливостей сільськогосподарського виробництва і місцевих вимог, які переважно закріплюються у Статуті підприємства.

Відповідно до Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» від 03.12. 99 відбулось перетворення колективних сільськогосподарських підприємств (КСП) на приватні підприємства, селянські (фермерські) господарства, сільськогосподарські кооперативи і господарські товариства на засадах приватної власності на землю та майно. Необхідною умовою перетворення КСП є проведення паювання землі і майна, тобто визначення земельних часток і майнових паїв кожного члена підприємства, та створення на цій основі нових підприємницьких структур таких організаційно-правових форм, як акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою відповідальністю, командитне товариство, повне товариство, сільськогосподарський кооператив, приватне підприємство, селянське (фермерське) господарство.

Створюються і функціонують аграрні господарські товариства відповідно до Законів України «Про господарські товариства» від 19.09.91, «Про колективне сільськогосподарське підприємство» від 14.02.92 та «Про підприємництво» від 07.02.91.

Сільськогосподарським акціонерним товариством (САТ) є підприємство, створене на засадах угоди між юридичними особами і (або) громадянами шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку. Воно має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості і несе відповідальність за зобов’язаннями тільки майном товариства. Акціонерне товариство може бути двох видів: відкрите, акції якого розповсюджуються вільно без обмежень для придбання; закрите, акції якого розповсюджуються тільки між засновниками.

Відносини в АТ будуються на використанні акцій як специфічного виду цінних паперів без встановленого строку обігу, що засвідчують пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджують членство у ньому і право на участь в управлінні товариством, дають право їх власнику на одержання частини прибутку у вигляді дивідендів, а також на участь у розподілі майна при ліквідації товариства. Кожен учасник (акціонер) має право продати належні йому акції на власний розсуд, якщо у товаристві не передбачено інших особливих умов їх відчуження. Засновники товариства повинні утримувати не менше 25 % статутного фонду не менше двох років, якщо установчими документами не передбачений більший строк.

Для товариства характерні обмежена (у межах вартості власних акцій) відповідальність учасників, пропорційний до кількості акцій, що є власністю конкретного акціонера, характер голосування на загальних зборах, колективно-представницький характер управління (загальні збори — спостережна рада — правління) та прийняття кваліфікованою більшістю (3/4 голосів) рішень щодо зміни статуту товариства, припинення його діяльності, створення та припинення діяльності дочірніх підприємств, філій і представництв.

Для частини учасників (наприклад, тих, які мають особливі заслуги перед товариством) товариство може випускати привілейовані акції, тобто акції, за якими гарантується щорічна виплата дивідендів незалежно від результатів діяльності. Загальна вартість таких акцій не може перевищувати 10 % обсягу статутного фонду. Як правило, власники таких акцій не беруть участі в управлінні справами товариства.

Товариство може регулювати обіг акцій через встановлення обмежень щодо їх відчуження або викупу акцій самим товариством для подальшого їх перепродажу, розповсюдження чи анулювання.

Створюється товариство на підставі установчого договору (договору засновників) і статуту (установчого документа), які повинні містити відомості про вид товариства (акціонерне), предмет та цілі його діяльності, склад засновників та учасників, найменування та місцезнаходження, розмір і порядок утворення статутного фонду, порядок розподілу прибутків та збитків, склад і компетенцію органів товариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, з яких необхідна кваліфікована більшість голосів, порядок внесення змін до установчих документів, порядок ліквідації і реорганізації товариства, види акцій, що
випускаються, їх номінальну вартість, співвідношення різних видів акцій, кількість акцій, що купуються засновниками, наслідки невиконання зобов’язань щодо викупу акцій.

Процес створення акціонерного товариства включає такі основні етапи:

  •  прийняття рішення про наміри щодо створення товариства;
  •  оцінка можливостей, напрямів та умов діяльності товариства;
  •  прийняття рішення про створення товариства та умов підписки на акції (укладення договору засновників);
  •  реєстрація випуску акцій та інформації про їх випуск;
  •  оголошення про підписку на акції;
  •  підписка на акції;
  •  розробка проекту статуту товариства;
  •  прийняття статуту товариства та вибори його органів управління (установчі збори);
  •  державна реєстрація товариства;
  •  продаж акцій учасникам товариства.

Відкриті товариства зобов’язані щорічно публікувати інформацію про результати власної діяльності.

При створенні закритого товариства реєстрація інформації про випуск акцій не проводиться, а підписка на них здійснюється у формі розміщення акцій серед засновників. Товариство може бути створене, якщо розмір його статутного фонду є не меншим від суми, еквівалентної 1250 розмірам законодавчо встановленої мінімальної заробітної плати.

Колективні підприємства перетворюються на акціонерні товариства на підставі відповідного рішення їх вищого органу (загальних зборів). Засновниками такого товариства виступають члени цього підприємства. У разі створення відкритого товариства його засновником може бути частина таких осіб, а іншим членам підприємства надається право першочергового придбання акцій (в обмін на паї).

У разі необхідності залучення сторонніх інвесторів може створюватись відкрите товариство, засновниками якого виступають фізичні особи — члени підприємства або ці ж особи разом з визначеними ними юридичними чи фізичними особами, які не були членами підприємства. При залученні сторонніх осіб слід враховувати потенційний розподіл голосів у товаристві. Вирішальним є пакет акцій у розмірі 50 % від загальної їх вартості плюс одна акція. Утримання пакета у розмірі 40 % плюс одна акція дає можливість блокувати скликання загальних зборів, 25 % плюс одна акція — блокувати прийняття рішень, які потребують кваліфікованої більшості голосів.

Збільшення частки членів підприємства, що реорганізується в акціонерне товариство, можливе шляхом застосування ринкових методів оцінки майна, що вноситься до статутного фонду (дооцінка балансової вартості), а також внесення до статутного фонду з відповідною оцінкою у вартісному виразі власних прав щодо користування земельними угіддями тощо.

При простій реорганізації господарства (без залучення сторонніх осіб) створюється закрите акціонерне товариство, всі акції якого розподіляються між його засновниками (членами підприємства). Статутний фонд такого товариства складається із загальної вартості майна підприємства (загальної вартості випущених акцій). Внесок кожного учасника (вартість його акцій) становить вартість належного йому майна, що визначена у процесі розподілу майна підприємства (паювання), і/або оплачена ним кількість акцій.

Додаткові інвестиції можуть бути залучені за рахунок розміщення (продажу) акцій товариства серед його засновників. Статутний фонд такого товариства встановлюється у розмірі фактичної вартості наявного майна та прогнозної потреби в коштах з урахуванням потенційних можливостей засновників.

При створенні акціонерних товариств на базі структурних підрозділів колективного підприємства можлива передача контрольного пакета акцій (50 % + 1 акція) у власність акціонерного товариства, що створюється на базі підприємства в цілому на засадах холдингу. При цьому статутний фонд холдингу становлять акції, які належать йому у статутному фонді дочірніх товариств (колишніх підрозділів). Холдинг (материнське товариство) бере участь в управлінні діяльністю дочірніх товариств відповідно до власної частки в їх статутному фонді.

В акціонерному товаристві не потрібна одностайність при прийнятті рішень вищим органом товариства. Рішення приймаються простою або кваліфікованою більшістю голосів.

Товариство з обмеженою відповідальністю — підприємство, створене на засадах угоди між юридичними особами і/або громадянами шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку. Воно має статутний фонд, поділений на частки у розмірах, визначених установчими документами. Воно створюється, як правило, при наявності відносно малочисельної (близько 10—20 осіб) групи власників, для якої характерна певна єдність інтересів, достатня для прийняття одностайного рішення з провідних питань спільної підприємницької діяльності (про визначення основних напрямів діяльності товариства, затвердження його планів та звітів про їх виконання, внесення змін до статуту, про виключення учасника з товариства).

Для товариства характерні двоступенева структура управління (загальні збори — виконавча дирекція або директор), голосування відповідно до розмірів частки учасника у статутному фонді, заборона суміщення посад голови товариства і керівника виконавчого органу.

Учасники товариства несуть відповідальність за його зобов’язаннями тільки у розмірі своєї частки у статутному фонді. Учасник товариства, який систематично не виконує або неналежним чином виконує свої обов’язки, або перешкоджає своїми діями досягненню цілей товариства, може бути виключений з товариства за рішенням загальних зборів.

Уступку своєї частки (повністю або частково) у статутному фонді товариства один з учасників може здійснити лише за згодою решти учасників.

Учаснику, який вибуває з товариства (в тому числі і виключеному), товариство виплачує пропорційну його частці у статутному фонді частину вартості майна і прибутку протягом 12 місяців з дня виходу.

Товариство створюється і діє на підставі установчого договору між учасниками про його створення та статуту товариства (установчі документи). В установчих документах необхідно визначити вид товариства (з обмеженою відповідальністю), предмет та цілі його діяльності, склад засновників (учасників), найменування і місцезнаходження товариства, розмір і порядок утворення статутно-
го фонду, розміри часток кожного з учасників, розмір, склад і порядок внесення ними вкладів, склад і компетенцію загальних зборів, голови та дирекції (директора), порядок прийняття рішень органами товариства, перелік питань, при вирішенні яких потрібна одностайність, порядок внесення змін до установчих документів, порядок ліквідації і реорганізації товариства.

Товариство може бути створеним, якщо його статутний фонд становить не менше 100 розмірів мінімальної заробітної плати.

До дня державної реєстрації установчих документів товариства кожен з учасників має внести не менше 30 % розміру свого внеску, передбаченого у цих документах. Залишок вноситься протягом одного року після реєстрації товариства.

Збільшення чисельності учасників товариства, якщо це не пов’язано з уступкою їх часток третім особам, зумовлює зростання розмірів статутного фонду і відповідної державної реєстрації змін до установчих документів.

Учасники товариства несуть відповідальність у межах їх внесків до статутного фонду.

Даний вид товариства виявився зручною формою організації сільськогосподарського товариства, насамперед для груп людей, які довіряють один одному та готові нести однакову, але не повну відповідальність за діяльність свого підприємства. В аграрних підприємствах корпоративного типу, якими є товариства з обмеженою відповідальністю та акціонерні товариства (відкритого та закритого типів), визначальна роль належить їх учасникам та акціонерам. При створенні аграрних підприємств громадяни та юридичні особи спочатку стають засновниками, а після державної реєстрації: учасниками — у товариствах з обмеженою відповідальністю; акціонерами — в акціонерних товариствах (відкритого та закритого типів);

Органами управління товариств з обмеженою відповідальністю є збори учасників або збори уповноважених ними представників, дирекція і ревізійна комісія.

Товариство з додатковою відповідальністю — підприємство, створене на засадах угоди між юридичними особами і (або) громадянами шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку. Воно має статутний фонд, поділений на частки визначених установчими документами розмірів.

Товариство створюється і функціонує на умовах, встановлених чинним законодавством для товариства з обмеженою відповідальністю. Єдиною і суттєвою особливістю товариства є додаткова відповідальність його учасників, тобто останні відповідають за зобов’язаннями товариства своїми внесками до статутного фонду, а при їх нестачі — додатково власним майном в однаковому (пропорційно внеску кожного учасника) розмірі для всіх учас-
ників.

Додаткова відповідальність встановлюється для підвищення довіри до товариства, оскільки його учасники заінтересовані не тільки в успішній діяльності товариства, а й у збереженні власного майна. Водночас додаткова відповідальність у товаристві є також обмеженою (пропорційно розміру внеску), тобто стягнення за боргами товариства не може бути звернене на все особисте майно учасника.

Повне товариство — підприємство, створене на засадах угоди між юридичними особами і громадянами шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства всім своїм майном.

Ведення справ товариства здійснюється за загальною згодою всіх учасників або всіма ними, або одним чи кількома з них, яким рештою учасників спеціальним дорученням визначається обсяг повноважень.

Перехід частки одного учасника до іншого або до третьої особи здійснюється тільки за згодою всіх учасників. Правонаступник чи спадкоємець учасника несе відповідальність за його борги перед товариством, а також за борги товариства перед третіми особами.

Товариство створюється і функціонує на основі установчого договору, в якому зазначаються: вид товариства (повне), предмет та цілі його діяльності, склад учасників, найменування і місцезнаходження товариства, розмір і порядок утворення статутного фонду, порядок розподілу прибутків та збитків, порядок ведення справ товариства, порядок внесення змін до договору, порядок ліквідації і реорганізації товариства, ступінь відповідальності учасників.

Майно товариства становлять основні фонди та обігові кошти, а також інші цінності, вартість яких відображена у самостійному балансі підприємства, а саме: майнові і земельні паї, грошові кошти, права користування земельними ділянками та основні засоби виробництва.

У своїй діяльності товариство використовує землю, яка складається із земельних паїв учасників, що передані до статутного фонду як право користування ними, а також орендованих земель у фізичних та юридичних осіб.

Командитне товариство — підприємство, створене на засадах угоди між юридичними особами і/або громадянами шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку. Воно включає одного або більше учасників з
повною відповідальністю та одного або більше учасників з о
бмеженою відповідальністю. Таке товариство доцільно створювати за наявності одного або кількох осіб, яким один або група власників довіряють своє майно чи права для самостійного здійснення підприємницької діяльності.

Управління діяльністю товариства здійснюють тільки учасники (учасник) з повною відповідальністю. Учасники з обмеженою відповідальністю беруть участь у веденні справ товариства лише за його дорученням.

Учасники (учасник) з повною відповідальністю несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства всім належним їм майном (включаючи й особисте), на яке за чинним законодавством може бути звернене стягнення. Інші учасники товариства відповідають за його зобов’язаннями тільки власним внеском.

Товариство здійснює свою діяльність на підставі установчого договору між його учасниками, в якому визначаються вид товариства (командитне), предмет та цілі його діяльності, склад засновників (учасників), найменування та місцезнаходження товариства, розмір і порядок утворення його майна, розміри частки кожного з учасників з повною відповідальністю, розмір, склад і порядок внесення ними внесків, форма участі кожного з учасників з повною відповідальністю у справах товариства, сукупний розмір часток вкладників (учасників з обмеженою відповідальністю), розмір, склад і порядок внесення ними внесків, порядок розподілу прибутків та збитків, порядок ведення справ товариства, обсяг повноважень учасників, склад та компетенції органів товариства та порядок прийняття ними рішень, перелік питань, при вирішенні яких потрібна одностайність учасників з повною відповідальністю, порядок внесення змін до установчого договору, порядок ліквідації і реорганізації товариства.

Учасники (учасник) з повною відповідальністю можуть максимально залучити до товариства майно, вартість якого відповідає вартості їх власного внеску. Тому командитне товариство доцільно створювати на базі юридичної особи (осіб), наприклад селянського (фермерського) господарства (учасники з повною відповідальністю), яка (які) залучають кошти та майно дрібних індивідуальних власників. Вступ вкладника до товариства відбувається шляхом здійснення грошових або матеріальних внесків і не потребує внесення змін до установчих документів.

Учасники з повною відповідальністю відповідають перед кредиторами товариства всім належним їм майном, як і учасники повного товариства.

Відповідальність учасників обмежується їх часткою у майні товариства, як і учасників товариства з обмеженою відповідальністю.

Сільськогосподарський кооператив — юридична особа, утворена фізичними та/або юридичними особами, що є сільськогосподарськими товаровиробниками, на засадах добровільного членства та об’єднання майнових пайових внесків для спільної виробничої діяльності у сільському господарстві та обслуговування переважно членів кооперативу.

Згідно зі ст. 2 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» від 17.07.97 за цілями, завданнями і характером діяльності кооперативи поділяються на виробничі та обслуговуючі.

Сільськогосподарський виробничий кооперативюридична особа, утворена шляхом об’єднання фізичних осіб, які є сільськогосподарськими товаровиробниками, для спільного виробництва продукції сільського, рибного і лісового господарства на засадах обов’язкової трудової участі у процесі виробництва. Сільськогосподарські виробничі кооперативи здійснюють господарську діяльність на засадах підприємництва з метою отримання доходу.

Сільськогосподарський обслуговуючий кооператив — кооператив, створений для надання послуг переважно членам кооперативу та іншим особам з метою провадження їх сільськогосподарської діяльності. Обслуговуючі кооперативи, здійснюючи обслуговування членів кооперативу, не ставлять за мету отримання прибутку. Обслуговуючі кооперативи надають послуги відповідно до статуту іншим особам в обсягах, що не перевищують 20 % загального обороту кооперативу.

Сільськогосподарський кооператив здійснює свою діяльність відповідно до положень Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію», згідно з яким основною метою його діяльності є виробництво сільськогосподарської продукції, її зберігання, переробка та реалізація для одержання прибутку і задоволення економічних і соціальних потреб членів кооперативу. Управління кооперативом здійснюється на основі самоврядування, гласності, участі його членів у вирішенні питань діяльності кооперативу. Вищим органом управління кооперативу є загальні збори або збори уповноважених. У період між зборами справами кооперативу керує правління. Контроль за фінансово-господарською діяльністю кооперативу здійснює ревізійна комісія.

Майно кооперативу створюється шляхом внесення майнових паїв членами кооперативу. Пай може бути внесено майном, майновими правами та/або грішми. Майнові права вносяться до майна кооперативу шляхом передачі голові кооперативу оригіналу правовстановлюючого документа, що свідчить про належність відповідних прав члена кооперативу.

Землі кооперативу складаються із земельних ділянок, придбаних кооперативом у власність; земельних ділянок, переданих членами кооперативу як їх пайовий внесок; із земельних ділянок, узятих кооперативом в оренду від фізичних та юридичних осіб; земельних ділянок, переданих кооперативу в користування із земель державної і комунальної власності.

Приватні сільськогосподарські підприємства є формою приватного аграрного виробництва. Мета їх діяльності — отримання прибутку шляхом виробництва сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації. Слід зазначити, що приватні сільськогосподарські підприємства створюються в процесі реорганізації сільськогосподарських виробничих кооперативів.

Вони виступають власником належного йому майна, тобто володіють, користуються і розпоряджаються ним відповідно до мети та предмета діяльності, передбаченої статутом підприємства. Майно підприємства складають основні фонди та обігові кошти, а також цінності, відображені в бухгалтерському балансі підприємства.

Управління приватним сільськогосподарським підприємством здійснюють власники підприємства, якими здебільшого є громадяни України. До складу приватного сільськогосподарського підприємства також можуть входити асоційовані члени підприємства, які здали в оренду підприємству свої майнові і/або земельні паї. До земель підприємства належать землі, придбані (одержані) підприємством у власність, одержані у постійне користування, а також взяті в оренду в асоційованих членів, інших фізичних та юридичних осіб.

Створюються і функціонують приватні підприємства відповідно до вимог Закону України «Про підприємства в Україні» від 27.03.91.

Селянські (фермерські) господарства — це приватна форма аграрного підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатись її переробкою та реалізацією (ст. 2 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» від 20.12.91). Селянське (фермерське) господарство характеризується певними ознаками. Його основу становить окрема сім’я, до складу якої входить подружжя, батьки, діти (однак лише ті, які досягли 16-річного віку) та інші родичі, котрі об’єдналися для роботи в цьому господарстві. Створюєтьс селянське (фермерське) господарство для виробництва продуктів харчування і сировини рослинного та тваринного походження.

У власності селянських (фермерських) господарств можуть бути земельні ділянки (не більше 50 га ріллі і 100 га всіх земель у місцевостях з праценедостатніми населеними пунктами, визначеними Кабінетом Міністрів України (ст. 6 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство»), жилі будинки, предмети особистого вжитку, домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, насадження на земельних ділянках, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення. Таке майно належить цим особам за правом спільної власності, якщо інше не передбачено угодою між ними.

Селянське (фермерське) господарство як юридична особа і суб’єкт права власності користується всіма правами власника майна, передбаченими Цивільним кодексом України. Володіння, користування і розпорядження майном здійснюються за взаємною домовленістю між його членами. Управління майном від імені господарства здійснює його голова, яким є громадянин, якому належить земельна ділянка за правом приватної власності чи користування, в тому числі й на правах оренди. Доходи селянського (фермерського) господарства формуються за рахунок виручки від реалізації продукції (робіт, послуг), інших надходжень і використовуються членами господарства на власний розсуд.

За сучасних умов велике значення в забезпеченні аграрним сектором економіки України потреб держави у продуктах харчування рослинного і тваринного походження є здійснення підприємницької діяльності особистими підсобними господарствами (особистими селянськими господарствами) як громадянами, котрі проживають у сільській місцевості, так і тих, що не проживають у сільській місцевості. З приводу подвійного розуміння у визначеннях належить зазначити, що згідно зі ст. 33 Земельного кодексу України від 25.10.01 земельні ділянки надаються для ведення особистого селянського господарства, на відміну від редакції ст. 56 Земельного кодексу України від 13.03.92, де було визначення «особисте підсобне господарство». За своєю соціально-економічною суттю таке господарство є насамперед сукупністю певного рухомого майна, що має вартісну оцінку, яке призначено для задоволення їх матеріальних і побутових потреб. Крім того, вироблена цим господарством сільськогосподарська продукція використовується для власного споживання.

Чинне законодавство визначає коло об’єктів, що можуть бути у власності громадян, які складають майно особистого підсобного господарства і яке використовуватиметься для його ведення. До нього належать: жилі будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадженя на них, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення (ст. 13 Закону України «Про власність» від 07.02.91)4.

Щодо громадян, які побажали самостійно господарювати на землі, то відповідно до листа Державного комітету України по земельних ресурсах «Щодо розширення підсобних господарств» від 04.07.00 їм надається можливість при виході з підприємств здійснювати ведення особистого підсобного господарства на земельних ділянках, що виділяються членам недержавних сільськогосподарських підприємств у розмірах земельних часток (паїв).

1 Янчук В. З. Аграрне право України: Підручник. — К.: Юрінком-Інтер, 1999. — С. 16.

2 Янчук В. З. Аграрне право України. Підручник. — К.: Юрінком-Інтер, 1999. — С. 72.

3 Янчук В. З. Аграрне право України. Підручник. — К.: Юрінком-Інтер, 1999. — С. 95.

4 Янчук В. З. Аграрне право України: Підручник. — К.: Юрінком-Інтер, 1999. — С. 181.

PAGE  513

Основи аграрного права України


EMBED Word.Document.8 \s

EMBED Word.Document.8 \s

EMBED Word.Document.8 \s


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

40846. Основи сімейного права України 73 KB
  Визнання шлюбу недійснім. Підстави і порядок розірвання шлюбу. Сімейне право – це галузь права що врегульовує сімейношлюбні та прирівняні до них відносини майнові відносини що виникають із шлюбу кровного споріднення усиновлення дітей тощо. Основоположні принципи в галузі сім’ї і шлюбу зафіксовані у Конституції України ст.
40847. Основи кримінального права України. Функції та принципи кримінального права 58 KB
  Поняття злочину його ознаки. Поняття складу злочину. Стадії злочину. Відносини що виникають у зв’язку з вчиненням злочину і застосуванням за це певних покарань становлять предмет кримінального права.
40848. Визначення та предмет екології міських систем 82.5 KB
  Загальні особливості міських систем особливості мікроклімату міста. і природної а також про ноосфер не управління урбоекосистемою Урбоекологія – наука яка вивчає міські екосистеми урбоекосистеми та міста в цілому як угруповання штучно створені людиною як місця її постійного проживання. Суспільна і природнича наука пояснюють найскладніші стосунки які склалися в екосистемах міста зокрема вплив суспільної діяльності на елементи природи окреслюють місце природних комплексів у життєдіяльності живих організмів і насамперед людини. людей...
40849. Транскрипция. Согласные 159.5 KB
  Во французском языке 26 букв обозначают 35 звуков. Одна и та же буква в зависимости от положения в слове может произноситься по-разному. Точным отображением произношения является транскрипция. В ней каждому звуку соответствует условный фонетический знак. Транскрипция заключается в квадратные скобки
40850. Гласные в английском языке.Гласный [œ ] 103.5 KB
  Сочетание «зубрежки» с выполнением устных и письменных упражнений, в которых новые слова повторяются в наиболее типичных сочетаниях, даст самые лучшие результаты. При этом всегда придерживайтесь правила: не выполняйте упражнения механически, проверяйте, помните ли вы все входящие в них слова
40851. Гласные во французском языке. Гласный [u] 105 KB
  Неопределенный артикль единственного числа un une. Перед существительными единственного числа употребляются артикли мужской род un [̃] un frère брат женский род une [yn] une sur – сестра Неопределенный артикль на русский язык обычно не переводится а существительное с этим артиклем имеет...
40852. Имена собственные во французском языке 71 KB
  Трудные для вас слова лучше выписывать на карточки: с одной стороны — французское слово или словосочетание, с другой — перевод. Вынимая карточки наугад, вы сможете проверить, хорошо ли вы знаете слова. По мере запоминания откладывайте карточки в сторону. Добивайтесь, чтобы у вас не осталось ни одной невыученной карточки.
40853. Носовые гласные во французском языке 145 KB
  Местоимение с глаголом произносятся слитно: nous restons [nurestõ] мы остаемся nous [nu] перед согласной: nous prlons [nuprlõ ] мы говорим [nuz] перед гласной и h: nous pportons [nuzportõ] мы приносим 6....
40854. Множественное число существительных и прилагательных 146.5 KB
  Образуется от формы единственного числа при помощи непроизносимого окончания s: ville s = villes [vil] города grnd s = grnds [grã] большие Существительные и прилагательные которые в единственном числе оканчиваются на s x z не изменяются во множественном числе: succès m успех успехи heureux счастливый счастливые nez m нос носы Во французском языке прилагательные согласуются в роде и числе с существительными: une nouvelle intéressnte интересная новость des nouvelles intéressntes интересные новости 4....