17716

ОСНОВИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

Лекция

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

ОСНОВИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ 1. Поняття кримінального права його принципи джерела та система За останні кілька років злочинність в Україні стала явищем загальнонаціонального значення. Якщо раніше боротьба зі злочинністю розглядалась як важлива пр

Украинкский

2013-07-05

360.5 KB

2 чел.

ОСНОВИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

§ 1. Поняття кримінального права,

його принципи, джерела та система

 

За останні кілька років злочинність в Україні стала явищем загальнонаціонального значення. Якщо раніше боротьба зі злочинністю розглядалась як важлива, проте все таки обмежена функціями правоохоронних органів, то зараз вона на фоні не досить послідовних і виважених економічних реформ виходить на одне з перших місць серед проблем, що дуже непокоять суспільство. І це не дивно, оскільки тимчасова криміногенна ситуація в Україні являє собою нове якісне явище як за чисельністю злочинних проявів, так і за ступенем рушійного впливу на життєздатність суспільства, функціонування і безпеку держави, права та свободи її громадян. Необхідно досягти припинення росту злочинності, а потім і помітного її скорочення. Задля цих цілей вживаються політичні, економічні, організаційні, законодавчі та інші заходи.

Юридичною базою боротьби зі злочинністю є кримінальне1 законодавство. Для того щоб це законодавство було досить ефективним, потрібне його правильне використання. А для цього його необхідно ґрунтовно вивчати з метою кращого знання та застосування у практичній діяльності.

Починаючи вивчення цієї теми, необхідно мати на увазі, що поняття «кримінальне право» вживається в двох значеннях: 1) як галузь права і 2) як наука кримінального права, тобто як теорія кримінального права, навчальна дисципліна.

Якщо розглядати кримінальне право з погляду галузі права, то воно: а) являє собою систему юридичних норм, що визначають підстави і принципи кримінальної відповідальності, встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання необхідно застосувати до осіб, що їх вчинили; б) ці норми (правила поведінки) встановлюються тільки єдиним органом законодавчої влади — Верховною Радою України. Жоден інший орган або посадова особа (навіть Президент) не можуть встановлювати норми кримінального права. Саме цією ознакою кримінальне право відрізняється від інших галузей права (наприклад, норми цивільного права можуть встановлюватися урядом, а норми адміністративного права — навіть місцевими органами влади).

Таким чином, кримінальне право як галузь права — це система юридичних норм, встановлених вищим органом законодавчої влади, що визначають підстави і принципи кримінальної відповідальності, котрі встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання можуть бути застосовані до осіб, що їх вчинили.

Звідси випливає, що предметом кримінального права є злочин і покарання.

До основних завдань кримінального права належать: 1) правове забезпечення охорони певних суспільних відносин і соціальних благ; 2) запобігання злочинам. У ч. 1 ст. 1 Кримінального Кодексу (далі — КК) конкретизовано: «Кримінальний кодекс України має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру та безпеки людства, а також запобігання злочинам». Проте не можна думати, що всі без винятку норми кримінального права є тільки охоронними та попереджувальними. Є серед них і норми регулятивні (наприклад, про звільнення від кримінальної відповідальності), а також заохочувальні (норма про необхідну оборону, що виключає відповідальність при правильному захисті від злочинного посягання). Усі ці завдання кримінальне право безсумнівно повинно здійснювати відповідно до встановлених кримінальним законодавством принципів.

Як правило, принципи кримінального права класифікуються на: а) загальноправові, властиві всім галузям права; б) спеціальні (галузеві), властиві тільки кримінальному праву.

До загальноправових принципів належать: верховенство права, законність, гуманізм, рівність громадян перед законом, справедливість і т. п.

Серед спеціальних принципів необхідно насамперед виокремити такі: особистий характер відповідальності, відповідальність тільки за наявності вини (цей постулат закріплений у ст. 62 Конституції України), принцип невідворотності кримінальної відповідальності, принцип економії кримінальної репресії та ін.

Джерела кримінального права — це система внутрішніх національних кримінальних законів і міжнародних правових актів, що містять норми кримінального права.

Джерелом, що містить норми прямої дії, є Конституція України. Всі кримінально-правові норми повинні їй відповідати. Якщо ж кримінально-правова норма суперечить Конституції, то вона не має юридичної сили. Відповідно до ст. 8 Конституції України в такому випадку норма Конституції повинна застосовуватися як норма прямої дії. Застосовується конституційна норма і тоді, коли яке-небудь положення, не врегульоване кримінальним законом, але передбачено Конституцією України.

Основним національним джерелом кримінального законодавства є Кримінальний кодекс України, який прийнятий 05.04.01 і набрав чинності з 01.09.01. Він являє собою систематизований законодавчий акт, що складається із Загальної та Особливої частин.

У Загальній частині визначені всі базові інститути і поняття, що застосовуються до всіх приписів Особливої частини Кодексу. Ці норми визначають: цілі Кримінального кодексу; поняття злочину; форми вини, стадії вчинення злочину; види покарань; погашення і зняття судимості і т. п. В Особливій частині визначається кримінальна відповідальність за окремі конкретні злочини. Норми Загальної частини можуть бути зрозумілі лише на базі Особливої частини. Загальна й Особлива частини — це дві тісно пов’язані, взаємообумовлені і взаємодіючі підсистеми. До речі, вперше розподіл норм кримінального права на Загальну й Особливу частини було проведено в КК Франції в 1791 р.

З прийняттям Закону України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10.12.91 статусу джерел кримінального права набули укладені та ратифіковані Україною міжнародні договори. Вони застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Кримінальне право як наука — це система наукових ідей, теорій, поглядів, понять, пов’язаних з кримінальним правом як галуззю права. Це фундаментальна юридична, а не прикладна наука.

Предмет цієї науки містить: а) саме кримінальне законодавство; б) практику застосування кримінального законодавства; в) розробку теоретичних положень з метою вдосконалення кримінального законодавства; г) вивчення історії кримінального права; ґ) вивчення та аналіз кримінального права іноземних держав та інші питання.

§ 2. Поняття злочину, його види та стадії

Протягом століть людство намагалося дати визначення злочину. Першим на науковому рівні це зробив римський юрист Ульпіан, який пов’язав злочин з «дією, що пов’язана з насильством або обманом». Класичним вважається визначення злочину, що було дано в 1791 р. в КК Франції, потім — у КК Наполеона (1810 р.). Це визначення з різноманітними модифікаціями по суті панує і зараз. Ст. 1 КК Франції говорить: «Злочин — це діяння, що тягне за собою ганебне або болісне покарання». Такого роду визначення називаються нормативними або формальними, оскільки вони не розкривають соціальної природи злочину. Проте ще видатний учений і криміналіст Чезаре Беккаріа відзначав, що злочин — це діяння, що спричиняє шкоду суспільству.

Найбільш рельєфно ця позиція і законодавчо, і теоретично проявилася в нашому праві. У ч. 1 ст. 2 КК України дається таке визначення злочину: «Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину». Таким чином, наведене поняття злочину містить вказівку на п’ять обов’язкових його ознак: 1) злочином є тільки діяння (дія або бездіяльність); 2) ця дія може бути вчинена суб’єктом злочину; 3) вона повинна бути винною; 4) зазначена дія має бути суспільно небезпечною; 5) відповідна дія повинна бути передбачена чинним КК. Останнє, крім того, має на увазі, що обов’язковою ознакою злочину є також кримінальна караність. Відсутність хоча б однієї з цих ознак вказує на відсутність злочину.

Суспільна небезпека злочину полягає в тому, що в результаті злочину (дії або бездіяльності) заподіюється істотна шкода (збиток) або ж створюється загроза заподіяння такої шкоди суспільним відносинам, що охороняються кримінальним законом. Варто зауважити, що суспільна небезпека як ознака злочину — поняття оцінне, і в законі окреслено лише загально, а його конкретизація надана правозастосувачу. Проте при характеристиці суспільної небезпеки закон виокремлює такі поняття, як характер і ступінь суспільної небезпеки злочину. Ці категорії визначають тяжкість злочину (виходячи насамперед з цінності того блага, об’єкта, на який посягає злочин; тяжкості наслідків, що настають у результаті вчинення злочину; способу дії; мотивів вчиненого; форми і ступеня провини) і відрізняють один злочин від іншого. Дія або бездіяльність, яка хоча б формально має ознаки будь-якого діяння, передбаченого кримінальним законом, але через малозначність не має властивості суспільної небезпеки, не може бути визнана злочином (ч. 2 ст. 2 КК).

Оскільки суспільна небезпека — ознака достатньо невизначена, оцінна, вона повинна бути введена в які-небудь законні (нормативні) рамки. Звідси введення ознаки нормативності (протиправності) у визначенні злочину, що означає: тільки те діяння, що прямо передбачено кримінальним законом як злочин, може вважатися злочинним. Відсутність у кримінальному законі конкретної норми, що передбачає кримінальну відповідальність за певне діяння, означає, що воно не визнається злочином і не тягне за собою кримінальної відповідальності.

Таким чином, протиправність — це юридичний вираз суспільної небезпеки, це форма вираження суспільної небезпеки в законі.

Винність означає, що кримінальній відповідальності підлягають тільки особи, винні у вчиненні злочину, тобто ті, які навмисно або з необережності вчинили суспільно небезпечні діяння. Діяння може бути суспільно небезпечним, але якщо немає провини, то немає і злочину.

Караність означає, що за будь-який вчинений злочин у законі передбачено конкретний вид і розмір покарання. Проте це не означає, що кожний злочин обов’язково в конкретному випадку тягне за собою застосування покарання.

Вперше в поняття злочину в КК включена ознака суб’єкта злочину, під яким розуміють фізичну осудну особу, що вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність (ч. 1 ст. 18 КК). Суб’єкт, що володіє цими ознаками, носить у теорії і на практиці назву загального суб’єкта злочину. Це поняття введено для того, щоб виділити поняття спеціального суб’єкта злочину.

Спеціальний суб’єкт злочину — це особа, яка володіє, крім зазначених загальних (особа фізично осудна, що досягла віку кримінальної відповідальності), спеціальними додатковими ознаками, які її характеризують і визначають кваліфікацію вчиненого нею злочину (ч. 2 ст. 18 КК).

Усі інші види правопорушень відповідно до чинного законодавства називаються адміністративними, дисциплінарними проступками і цивільними протиправними діяннями. Зазначені правопорушення мають менший ступінь суспільної небезпеки, ніж злочин.

Серед загальних положень нового Кримінального кодексу привертає увагу законодавче вирішення питання про класифікацію злочинів залежно від ступеня важкості, що до цього часу в законі мало половинчате вирішення (за цим критерієм КК 1960 р. виділяв тяжкі злочини (ст. 7-1) і злочини, що не представляють великої суспільної небезпеки (ст. 51). Відповідно до нового КК злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі й особливо тяжкі (ст. 12 КК).

Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м’яке покарання (ч. 2 ст. 12 КК).

Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п’яти років (ч. 3 ст. 12 КК).

Тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше десяти років (ч. 4 ст. 12 КК).

Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад 10 років або довічного позбавлення волі.

Звичайно, коли йдеться про злочин, мається на увазі його кінцева стадія, тобто в діях особи є всі ознаки складу злочину. Проте життя набагато складніше і задуманий особою злочин може бути усічений на певному етапі. Наприклад, злодій, що намагався проникнути в квартиру, був затриманий, убивця, стріляючи в жертву, лише ранить її і т. ін. Тому питання про відповідальність виникає не тільки при закінченому злочині, але й при підготовці до злочину, спробі його вчинити. У зв’язку з цим і постає питання про стадії вчинення злочину, під якими розуміють певні етапи підготовки і здійснення навмисного злочину, що відрізняються між собою за характером вчинених дій і за моментом припинення злочинної діяльності.

Чинне кримінальне законодавство виокремлює три основні стадії (етапи) навмисної злочинної діяльності: 1) готування до злочину; 2) замах на злочин; 3) закінчений злочин.

Готуванням до злочину є підшукування або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину (ст. 14 КК). Інакше кажучи, готування — це умисне створення умов для вчинення злочину.

Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від волі особи (ч. 1 ст. 15 КК). Таким чином, при замаху на злочин об’єкт злочину ставиться вже в реальну, безпосередню загрозу заподіяння йому шкоди. Саме цією ознакою замах відрізняється від готування до злочину, де (на відміну від замаху) ще тільки створюються умови вчинення злочину.

Закінчений злочин має місце там, де діями особи виконані всі ознаки складу злочину, визначені в законі (ч. 1 ст. 13 УК). Інакше кажучи, у поведінці особи є всі ознаки об’єктивної і суб’єктивної сторони злочину — чого бажав, до чого прагнув, того і досяг.

Залежно від моменту закінчення злочину, ознаки якого визначені в диспозиції Особливої частини КК, розрізняють три види закінчених злочинів: а) закінчений злочин із формальним складом; б) закінчений злочин із матеріальним складом; в) закінчений злочин з усіченим складом.

Злочин з формальним складом визнається закінченим з моменту вчинення самого діяння.

Злочин з матеріальним складом вважається закінченим, коли наступив зазначений у диспозиції статті КК наслідок.

Злочин з усіченим складом має місце там, де закон «переносить» момент закінчення злочину на стадію готування або замаху. Наприклад, відповідно до ст. 114 КК («Шпигунство») злочин визнається закінченим не тільки при передачі відомостей, що становлять державну таємницю, але вже і при їх збиранні.

§ 3. Кримінальна відповідальність

та її підстави

Кримінальна відповідальність — це правова оцінка державою в особі уповноважених органів злочинного діяння.

Цей вид відповідальності передбачає, з одного боку, обов’язки особи нести відповідальність за свої дії перед державою (суб’єктивна сторона відповідальності), з іншого, — претерплювання такою особою певних обмежень за вчинене (об’єктивна, зовнішня сторона відповідальності).

Іноді в літературі можна зустріти твердження про те, що кримінальна відповідальність рівнозначна покаранню. Проте в ст. 2 КК говориться окремо про кримінальну відповідальність і покарання. Тому не можна ставити знак рівності між цими поняттями. Покарання — це лише одна з форм реалізації кримінальної відповідальності, але далеко не єдина.

Підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, що містить склад злочину, передбачений кримінальним законом (ч. 1 ст. 2 КК). Ніхто не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності і засуджений за думки, переконання, бажання, настрої, спонукання, що не були виражені в конкретному акті суспільно небезпечної поведінки.

Під складом злочину розуміють сукупність встановлених законом ознак, що характеризують суспільно небезпечні діяння як злочин. Ці ознаки характеризують обов’язкові елементи складу злочину: об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт, суб’єктивну сторону злочину. До речі, термін «склад злочину» (corpus delicti) вперше ввів у 1581 р. Проспер Фарінаций.

Об’єкт злочину — це суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом та на які посягає злочинець. Такими суспільними відносинами є: суспільний лад України, її політична та економічна системи, відносини власності, особисті, політичні, трудові, майнові й інші права і свободи громадян, правопорядок у суспільстві.

Нормативний момент у визначенні об’єкта необхідний, оскільки не всі відносини є об’єктами злочину, а лише ті, що поставлені під охорону, тобто ті, які захищаються нормами кримінального права. У науці кримінального права всі суспільні відносини, тобто всі об’єкти класифіковані. При цьому така класифікація має не тільки пізнавальне значення, але й практичне — кодифікуюче і правозастосовче. З цього погляду розрізняють три види суспільних відносин і три види об’єктів: 1) загальний об’єкт злочину; 2) родовий (або спеціальний, груповий) об’єкт злочину; 3) безпосередній (конкретний) об’єкт злочину.

Загальний об’єкт злочину — це всі суспільні відносини, що охороняються нормами кримінального права.

Родовий об’єкт злочину — це частина загального об’єкта, що включає певну групу однорідних суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом. Родовий об’єкт має насамперед значення для законодавця при кодификації норм кримінального права. Всі склади злочинів розташовані в КК за певною системою і розділи Особливої частини КК формуються, виходячи саме з єдиного родового об’єкта певних груп злочинів (злочинів проти основ національної безпеки України; злочинів проти життя і здоров’я особистості; злочинів проти власності і т. д.). Родовий об’єкт має і практичне значення — у кожному конкретному випадку вчинення діяння необхідно встановити ту групу суспільних відносин, котрим це діяння заподіює шкоду, а потім вже виходити на конкретну норму КК.

Безпосередній об’єкт злочину — це суспільні відносини, яким конкретний злочин заподіює збиток, завдає шкоду. Наприклад, об’єктом вбивства є відносини з охорони життя людини, а простіше — життя людини. Це частина родового об’єкта злочинів проти життя і здоров’я особистості.

Від об’єкта злочину варто відрізняти предмет злочину. Об’єкт — це завжди суспільні відносини; він завжди є необхідним елементом будь-якого складу злочину. Предмет злочину — це конкретна річ (фізичне утворення) матеріального світу, на яку спрямовано злочин; факультативний (додатковий) елемент складу злочину, який є далеко не в усіх злочинах. Злочини, що мають свій предмет, називаються предметними злочинами. Наприклад, при крадіжці об’єктом злочину є відносини власності, а предметом — майно, річ. Предмет злочину має велике значення для кваліфікації злочину. Якщо предмет зазначений у диспозиції статті Особливої частини КК або прямо випливає з неї, то він повинен бути обов’язково встановлений і його відсутність виключає наявність складу даного злочину.

Об’єктивна сторона злочину — це злочинне діяння (дія або бездіяльність), у результаті якого настають певні суспільно небезпечні наслідки або існує загроза їх настання.

До основних ознак об’єктивної сторони належать: 1) діяння (дія або бездіяльність); 2) наслідки злочину; 3) причинний зв’язок між діянням і суспільно небезпечним наслідком. Перелічені ознаки є основними, обов’язковими ознаками об’єктивної сторони злочину.

Поряд з ними виокремлюють і так звані факультативні (необов’язкові) ознаки об’єктивної сторони. До них належать: спосіб, час, засоби, місце вчинення злочину. Ці ознаки характеризують об’єктивну сторону не всіх, а лише окремих злочинів.

Суб’єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила злочин у віці, з якого відповідно до кримінального закону може наставати кримінальна відповідальність (ч. 1 ст. 18 КК). Таким чином, суб’єктом злочину може бути тільки людина, що вчинила суспільно небезпечні діяння. Проте не кожна особа, що вчинила таке діяння, може нести кримінальну відповідальність. Суб’єкт злочину — це фізична особа, що в момент вчинення злочину усвідомлювала характер своїх дій і могла ними керувати, тобто осудна, а також досягла віку кримінальної відповідальності.

Чинне кримінальне законодавство виходить із змішаної форми поняття неосудності. У ч. 2 ст. 19 Кримінального кодексу
прямо говориться, що не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, п
ередбаченого Кримінальним кодексом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними (юридична ознака) внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки (медична ознака). До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.

Кримінальний закон виокремлює дві вікові категорії кримінальної відповідальності: а) загальну; б) знижену (ст. 22 КК).

Загальний вік кримінальної відповідальності — з 16 років (ч. 1 ст. 22 КК).

Знижений вік кримінальної відповідальності встановлено із 14 років за злочини, вичерпний перелік яких наведено в ч. 2 ст. 22 КК. До них належать: умисне вбивство (ст. ст. 115—117 КК), згвалтування (ст. 152 КК), крадіжка (ст. ст. 185, ч. 1 ст. 262, 308 КК), грабіж (ст. ст. 186, 262, 308 КК), розбій (ст. ст. 187, ч. 3 ст. 262, 308 КК), вимагання (ст. ст. 189, 262, 308 КК), хуліганство (ст. 296 КК) та інші злочини, що представляють небезпеку. Цей перелік не підлягає розширеному тлумаченню.

Знижений вік кримінальної відповідальності визначається трьома критеріями: 1) можливістю усвідомлювати вже в 14 років суспільну небезпеку і протиправність діянь, зазначених у ч. 2 ст. 22 КК; 2) поширеністю багатьох з цих злочинів саме серед підлітків; 3) великою суспільною небезпекою (тяжкістю) цих злочинів.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується конкретною формою вини (умислом або необережністю), мотивом і метою. При цьому вина є обов’язковою, необхідною ознакою суб’єктивної сторони будь-якого злочину, а мотив і мета — факультативними, тобто необов’язковими і вимагають свого встановлення
тільки там, де про це прямо сказано в законі (диспозиції статті КК) або якщо вони однозначно випливають із змісту складу зл
очину.

Виною є психічне ставлення особи до вчиненого нею діяння або бездіяльності, його наслідків, виражене у формі умислу або необережності (ст. 23 КК). Звідси можна дійти висновку, що вина характеризується такими ознаками: а) змістом вини; б) сутністю вини; в) формою вини; г) ступенем вини.

Зміст вини — це відображення у психіці (свідомості) особи об’єктивних ознак вчиненого діяння. Немає злочинів, однакових за змістом вини. Сутність вини визначає соціальну природу вини, що складається з негативного ставлення особи до тих цінностей, благ, що охороняються нормами кримінального права. Форма вини — умисел або необережність. Кожна з цих форм містить ознаки, що характеризують свідомість особи та її волю. Тому перші з цих ознак називаються інтелектуальними, а другі — вольовими. Різноманітне співвідношення інтелектуальних і вольових ознак психічної діяльності особи, що вчинила злочин, дає можливість конструювати різноманітні форми провини та їх види.

Злочин визнається вчиненим умисно, якщо особа, що вчинила цей злочин, усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала суспільно небезпечні наслідки, бажала або свідомо допускала настання цих наслідків. З цього формулювання очевидно, що закон передбачає два види умислу: 1) прямий; 2) непрямий (евентуальний). Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 КК). Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо допускала їх настання (ч. 3 ст. 24 КК).

Злочин визнається вчиненим з необережності, якщо особа, що його вчинила, передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення або, хоча і не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але була повинна і могла їх передбачити. Необережність поділяється на: 1) злочинну самовпевненість; 2) злочинну недбалість. Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення (ч. 2 ст. 25 КК). Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачати (ч. 3 ст. 25 КК).

Ступінь провини — це категорія кількісна. Вона визначає тяжкість вчиненого злочинного діяння.

Підсумовуючи сказане, зазначимо:

  1.  підставою кримінальної відповідальності є склад злочину;
  2.  склад злочину завжди конкретний, немає складу злочину взагалі (є склад крадіжки, грабежу і т. д.);
  3.  склад злочину завжди знаходить свій вираз у кваліфікації злочину. Встановлюється нібито низка між діянням і тим складом, ознаки якого описані в кримінальному законі. Причому правильна кваліфікація — це не тільки правова, але й моральна оцінка діяння, найважливіша умова дотримання законності;
  4.  елементами складу злочину є: а) об’єкт злочину; б) об’єктивна сторона злочину; в) суб’єкт злочину; г) суб’єктивна сторона злочину;
  5.  відсутність у діянні хоча б одного з названих елементів складу злочину виключає кримінальну відповідальність;

Слід зазначити, що закон вказує і на ряд інших конкретних обставин, що виключають злочинність діяння, а значить і кримінальну відповідальність. Йдеться про ті випадки, коли особою вчиняється вчинок, що зовнішньо нагадує собою злочинне діяння. Наприклад, громадянин, захищаючи своє життя, вбиває злочинця, що напав на нього; працівник міліції, затримуючи злочинця, застосовує до нього певне насильство і т. д. Проте закон не визнає їх злочинами, і більше того, вважає суспільно корисними або, принаймні, прийнятними діями. До таких належать:

  1.  Необхідна оборона (ст. 36 КК);
  2.  Затримання особи, що вчинила злочин (ст. 38 КК);
  3.  Крайня необхідність (ст. 39 КК);
  4.  Фізичний або психічний примус (ст. 40 КК);
  5.  Виконання наказу або розпорядження (ст. 41 КК);
  6.  Діяння, пов’язане з ризиком (ст. 42 КК);
  7.  Виконання спеціального завдання з попередження або розкриття злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації (ст. 43 КК).

§ 4. Покарання, його цілі і види

Насамперед хотілося б зробити кілька загальних зауважень і міркувань щодо ролі покарання в боротьбі зі злочинністю. На жаль, і сьогодні у зв’язку із зростанням злочинності достатньо яскраво виявляється вже відома у світовій історії тенденція в суспільній свідомості вважати, що зі злочинністю можна боротися шляхом жорсткості покарання. Така позиція є помилковою оманою. Вся історія розвитку людського суспільства свідчить, що за допомогою жорстоких покарань ніколи не вдавалося справитися й успішно боротися зі злочинністю. Куди більшого значення тут має невідворотність, неминучість покарання, а не його жорстокість.

Яку ж роль відіграє покарання в боротьбі зі злочинністю? Далеко не головну, та й то тільки допоміжну, оскільки в боротьбі зі злочинністю перевага повинна віддаватися заходам економічного, політичного, культурного та організаційного характеру. Покарання ж — це останній засіб, воно повинно застосовуватися лише тоді, коли попереджувальні заходи виявилися малоефективними. Ще Монтеск’є, а потім і Беккаріа понад двох століть тому сформулювали думку, що навчений досвідом законодавець краще попередить злочин, ніж буде вимушений потім карати за
нь
ого.

Покарання повинно застосовуватися лише тоді, коли вичерпані всі інші заходи впливу. Адже ще ніхто не довів, що таке покарання: добро чи зло?! Мабуть одне й друге одночасно. Усе залежить від того, в якому плані його розглядати та в яке співвідношення ставити його з іншими соціальними ціннос-
т
ями.

Що собою являє покарання та які його ознаки? У ч. 1 ст. 50 Кримінального кодексу України говориться: «Покарання є примусовим заходом, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, яка визнана винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого».

Таким чином, основними ознаками покарання є те, що:

  1.  покарання — це насамперед захід державного примусу;
  2.  покарання — це міра, що призначається лише за злочин;
  3.  покарання застосовується лише за вироком суду (ст. 2 КК);
  4.  покарання — це кара за злочин, який учинила особа.
    У ч. 2 ст. 50 КК прямо зазначено, що покарання є не тільки к
    арою. Отже, воно є і кара. Це головна сутнісна ознака покарання, якої не мають жодні інші заходи державного примусу;
  5.  у покаранні виражена негативна оцінка як злочину, так і особи, що його вчинила. Покарання констатує негативну оцінку з боку держави як злочинного діяння, так і самого засудженого.

У застосуванні покарання завжди треба виходити з двох основних напрямів у кримінальній політиці: застосування суворих заходів покарання до осіб, що вчинили тяжкі злочини і рецидивістів; застосування більш м’яких покарань, тобто покарань, не пов’язаних з ізоляцією особи від суспільства, або навіть умовних покарань, а іноді і звільнення від покарання осіб, які вчинили злочини, що не становлять великої суспільної небезпеки, тобто менш тяжкі, або вперше. Зміст цих двох основних напрямів і повинен визначати каральну політику наших судових органів.

Питання про мету покарання цікавить людство протягом усієї його історії. Російський криміналіст Н. Д. Сєргієвський наприкінці XIX ст. підрахував, що цій проблемі присвячені 24 самостійні філософські системи і понад 100 юридичних концепцій. На сьогодні їх кількість зросла ще. Якщо спробувати систематизувати всі наявні теорії, то можна виокремити два основних напрями: абсолютні теорії покарання (тео-
рії самоцільності); відносні теорії покарання (теорії корис-
но
сті).

Серед абсолютних теорій покарання розрізняють теологічні теорії, теорії матеріального і діалектичного покарання. В свою чергу, відносні теорії покарання поділяють на дві групи: а) теорії загального попередження; б) теорії спеціального попередження. Прихильники абсолютних теорій покарання виходять з того, що метою покарання є якась абсолютна, абстрактна ідея. Відповідно до цих теорій покарання не має жодних утилітарних цілей, крім однієї — помста (покарання) за вчинений злочин. Покарання призначається тому, що вчинено злочин, як розплата за нього.

Теологічні теорії (теорії божественного покарання) виходять з того, що злочин — це гріх. Вони розглядають мету покарання, як спокутування за цей гріх.

Теорію матеріального покарання розвивав Кант і Гегель. Так, Е. Кант розглядав покарання як кару, що застосовується лише тому, що вчинений злочин. Воно повинно виступати матеріальною відплатою за вчинений злочин. Звідси — вимога суворої пропорційності злочину і покарання: за вбивство — смертна кара; за згвалтування — кастрація; за майнові злочини — карне рабство (каторга) на різні строки; за образу — спеціальна процедура зганьблення винного і т. ін.

Гегель, виходячи зі своєї тріади, визнавав, що ідея відплати як мета покарання складається з того, що, вчиняючи злочин, винний тим самим і визначає неминучість застосування до нього покарання як заперечування його вчинку.

Відносні теорії покарання виходять з того, що покарання призначається для досягнення якихось утилітарних (корисних) цілей, наприклад для того, щоб стримати інших членів суспільства від вчинення злочину або для виправлення засудженого і т. п. Серед відносних теорій велике поширення отримала теорія залякування. Її й зараз, слідом за Бентамом, визнають багато криміналістів у Великобританії та США. Її модифікацією є теорія психологічного примусу, яка була розвинута відомим криміналістом початку XIX ст. Ансельмом Фейєрбахом. Як і теорія залякування, це теорія загального попередження, відповідно до якої покарання повинно впливати на громадян, стримуючи їх від вчинення злочинів. А. Фейєрбах вважав, що покарання повинно протиставити особі, яка вчинила злочин, більше незадоволення, ніж те задоволення, яке вона отримала від злочину. Загрозою такого покарання потрібно утримати людину від скоєння злочину. Щоб ця погроза покаранням була реальною, необхідно у разі вчинення злочину застосовувати покарання, забезпечуючи тим самим здійснення такої погрози.

Теорія спеціального попередження як мета покарання виходить з того, що покарання застосовується для того, щоб особа, яка вчинила злочин, більше не могла скоїти нових злочинів. До теорій спеціального попередження належать і теорії виправлення, відповідно до яких покарання повинно ставити своєю метою виправити особу, яка вчинила злочин.

Вбачаючи однобічність наведених теорій, багато криміналістів як минулих століть, так і нашого часу стали на шлях трактування цілей покарання як інтегративних. Це так звані змішані теорії покарання, що визнають мету покарання в різних комбінаціях: відплата, загальне і спеціальне попередження, залякування, виправлення і т. п. У вітчизняному праві питання про цілі покарання закріплені у ч. 2 ст. 50 КК. Ознайомлення з нею свідчить, що закон походить із змішаної теорії про цілі покарання. З тексту цієї статті очевидно, що метою покарання є: відплата (кара); виправлення засудженого; попередження нових злочинів з боку самого засудженого; попередження злочинів з боку інших осіб.

Покарання, передбачені в КК, утворюють певну систему.

Система покарань — це встановлений кримінальним законом, обов’язковий для суду, вичерпний перелік покарань, які розташовані у певному порядку і перебувають у певному співвідношенні між собою.

Згідно з чинним законодавством до осіб, що визнані винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі види покарань (ст. 51 КК): штраф; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; суспільні роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; конфіскація майна; арешт; обмеження волі; утримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі.

За способом (порядком) їх призначення покарання поділяються на три групи, що прямо передбачено ст. 52 КК: основні; додаткові; так звані змішані.

Основні покарання — це ті покарання, що призначаються як головні, самостійні покарання і не можуть бути призначені як додаткові до інших видів покарань. Згідно з чинним законодавством до них належать: суспільні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; арешт; обмеження свободи; направлення в дисциплінарний батальйон військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі.

Додаткові покарання — це такі покарання, що не можуть призначатися самостійно, а тільки як доповнення до основних. До додаткових покарань належать: позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; конфіскація майна.

Покарання, що можуть фігурувати і як основні, і як додаткові до основних, називаються змішаними. До їх числа належать: штраф; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ч. 3 ст. 52 КК).

Розглянемо детальніше перелічені види покарань:

  1.  Штраф — це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених Особливою частиною КК (ст. 53). Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого злочину і з урахуванням майнового стану винного в межах від 30 до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо статтями Особливої частини КК не передбачено вищий розмір штрафу. Штраф як додаткове покарання може бути призначений лише тоді, якщо він спеціально передбачений у санкції статті Особливої частини КК.

У разі неможливості сплатити штраф, суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у вигляді суспільних робіт з розрахунку 10 годин суспільних робіт за один встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян, або виправними роботами з розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше ніж два роки.

  1.  Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу може бути застосоване за вироком суду щодо осіб, засуджених за тяжкий або особливо тяжкий злочин (ст. 54 КК).
  2.  Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначене як основне покарання на строк від одного до трьох років. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове покарання може бути призначено й у випадках, якщо воно не передбачено в санкції статті Особливої частини КК за умови, що з урахуванням характеру посадового злочину, зв’язку із заняттям певною діяльністю, особистості засудженого та інших обставин справи суд знайде неможливим збереження за ним права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ст. 55 КК).
  3.  Суспільні роботи виконуються засудженим у вільний від роботи або навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування (ст. 56 КК). Такі роботи встановлюються на строк від 60 до 240 годин і відбуваються не більше чотирьох годин на день.

Суспільні роботи не призначаються особам, визнаним інвалідами першої або другої групи, вагітним жінкам, особам, що досягли пенсійного віку, а також військовослужбовцям строкової служби.

  1.  Виправні роботи (ст. 57 КК). Покарання у вигляді виправних робіт встановлюється на строк від шести місяців до двох років і відбувається за місцем роботи засудженого. З суми заробітку засудженого до виправних робіт провадиться утримання в прибуток держави в розмірі, установленому вироком суду, у межах від 10 до 20 відсотків.

Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок і жінок, що перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, осіб, що не досягли шістнадцятирічного віку, і до тих, хто досяг пенсійного віку, а також до військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування.

  1.  Службові обмеження для військовослужбовців (ст. 58 КК). Покарання у вигляді службового обмеження застосовується до засуджених військовослужбовців, крім військовослужбовців строкової служби, на строк від шести місяців до двох років у випадках, передбачених КК, а також у випадках, якщо суд, з огляду на обставини справи й особистість засудженого, знайде можливим замість обмеження свободи або позбавлення волі на строк не більше ніж два роки призначити службове обмеження на той же строк.

З суми грошового утримання засудженого до службового обмеження провадиться утримання в прибуток держави в розмірі, встановленому вироком суду, у межах від 10 до 20 відсотків. Під час відбування цього покарання засуджений не може бути підвищений у посаді, військовому званні, а строк покарання не зараховується йому в строк вислуги років для присвоєння чергового військового звання.

  1.  Конфіскація майна (ст. 59 КК). Покарання у вигляді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, що є власністю засудженого. Якщо конфіскується частина майна, суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується, або перелічити конфісковані предмети.

Конфіскація майна встановлюється за тяжкі й особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена тільки у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині КК.

  1.  Арешт (ст. 60 КК). Покарання у вигляді арешту полягає в утриманні засудженого в умовах ізоляції і встановлюється на строк від одного до шести місяців. Військовослужбовці відбувають арешт на гауптвахті.

Арешт не застосовується до осіб у віці до шістнадцяти років, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до семи років.

  1.  Обмеження волі (ст. 61 КК). Покарання у вигляді обмеження волі полягає в утриманні особи в кримінально-виправних закладах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов’язковим залученням засудженого до праці. Обмеження волі встановлюється на строк від одного до п’яти років.

Обмеження волі не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, до військовослужбовців строкової служби та інвалідів першої і другої груп.

  1.  Утримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (ст. 62 КК). Покарання у вигляді утримання в дисциплінарному батальйоні призначається військовослужбовцям строкової служби на строк від шести місяців до двох років у випадках, передбачених КК, а також коли суд, з огляду на обставини справи й особистість засудженого, вважатиме за можливе замінити позбавлення волі на строк не більше ніж два роки на направлення в дисциплінарний батальйон на той же строк.

Утримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців замість позбавлення волі не може застосовуватися до осіб, які раніше відбували покарання у вигляді позбавлення волі.

  1.  Позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК). Покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк полягає в ізоляції засудженого і поміщенні його на певний строк у кримінально-виконавчий заклад. Позбавлення волі встановлюється на строк від одного до п’ятнадцяти років.
  2.  Довічне позбавлення волі (ст. 64 КК). Встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується тільки у випадках, спеціально передбачених КК, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк.

Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, які скоїли злочин у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, які були у стані вагітності під час вчинення злочину або на момент винесення вироку.

§ 5. Злочини в сфері

господарської діяльності (ст. ст. 199—235 КК)

Родовим об’єктом господарських злочинів слід вважати діяльність, яка відповідала б інтересам громадян України. З об’єктивної сторони господарські злочини характеризуються як суспільно небезпечні діяння (дія чи бездіяльність), що завдає шкоду нормальній господарській діяльності.

Суб’єкти злочинів у сфері господарської діяльності, залежно від обов’язкових і додаткових якостей, властивих особі, її місця в структурі об’єкта можна поділити на три категорії: спеціальні суб’єкти (наприклад, посадова особа); спеціальноконкретні особи (наприклад, продавець, працівник побутового обслуговування і
т. ін.)
2; будь-яка особа, що підлягає кримінальній відповідальності, яка порушує або не виконує певні господарські обов’язки і вимоги поведінки у цій сфері3.

Таким чином, під злочинами у сфері господарської діяльності розуміємо вчинене приватною або посадовою особою при здійсненні господарської діяльності умисне або необережне суспільно небезпечне діяння (дію чи бездіяльність), що завдає істотної шкоди цій корисній діяльності.

Розглянемо деякі з них.

Контрабанда (ст. 201 КК). Контрабанда, тобто переміщення товарів через митний кордон України поза митним контролем чи з приховуванням від митного контролю, зроблене у великих розмірах, а також незаконне переміщення історичних і культурних цінностей, отруйних, сильнодіючих, радіоактивних чи вибухових речовин, зброї і боєприпасів (крім гладкоствольної мисливської зброї і бойових припасів до нього), а також контрабанда стратегічно важливих сировинних товарів, стосовно яких законодавством встановлені відповідні правила вивозу за межі України.

Потрібно зазначити, що даний злочин раніше знаходився в розділі II «Інші злочини проти держави» Особливої частини Кримінального кодексу.

Подібне рішення в колишніх умовах нашого суспільно-економічного розвитку було цілком обґрунтованим. Однак зміни, що відбуваються, вимагають уточнення цих визначень. Дійсно, контрабанда визначалася тим злочином, який завдавав суттєвої шкоди монополії зовнішньої торгівлі держави, порушення правил про валютні операції посягало на відносини в галузі валютної монополії. Але змінюються економічні орієнтири і правила, і те, що раніше вважалося монополією держави в господарському житті, зараз надано й представникам інших форм власності. Отже, говорити сьогодні про те, що держава як господарюючий суб’єкт володіє монополією на цей вид господарської діяльності, буде неправильним. Тому в новому Кримінальному кодексі контрабанда перенесена в розділ «Злочини в сфері господарської діяльності».

Основним безпосереднім об’єктом цього злочину є встановлений порядок переміщення відповідних товарів через митний кордон України.

Порушення порядку зайняття господарською та банківською діяльністю (ст. 202 КК). Об’єктом злочину є порядок державної реєстрації і ліцензування підприємницької та іншої господарської діяльності, у т. ч. банківської і професійної діяльності на ринку цінних паперів. Вказаний порядок покликаний забезпечувати нормальний розвиток економіки і захищати права та інтереси фізичних та юридичних осіб, фінансові інтереси держави (зокрема в плані створення передумов для нарахування і стягнення податків та інших обов’язкових платежів).

З об’єктивної сторони злочин може набувати однієї з трьох форм: 1) здійснення без державної реєстрації як суб’єкта підприємницької діяльності, що містять ознаки підприємницької, у т. ч. банківської діяльності, банківських операцій, професійної діяльності на ринку цінних паперів та операцій небанківських фінансових установ; 2) здійснення без одержання спеціального дозволу (ліцензії) видів господарської діяльності, які відповідно до законодавства підлягають ліцензуванню, у т. ч. банківської діяльності, банківських операцій, професійної діяльності на ринку цінних паперів та операцій небанківських фінансових установ; 3) здійснення зазначеної діяльності з порушенням умов ліцензування.

Суб’єктом злочину є: 1) фізичні осудні особи незалежно від громадянства, які досягли 16-річного віку, у т. ч. особи, які займаються зареєстрованою підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи; 2) службові особи юридичних осіб — підприємницьких та інших господарських структур, які приймають та (або) реалізують рішення про здійснення господарської діяльності без належним чином оформленої ліцензії або з порушенням умов ліцензування, а також службові особи, які не забезпечили отримання підприємством, установою чи організацією ліцензій, хоча цей обов’язок покладався на них нормативними актами, установчими документами або трудовим контрактом. Наявність обов’язку у певного працівника підприємства чи організації дотримуватись вимог ліцензування має встановлюватись у кожному конкретному випадку з урахуванням здійснюваного ним фактичного і юридичного контролю за фінансово-господарською діяльністю суб’єкта господарювання.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і спеціальною метою. Винний усвідомлює, що порушує встановлений порядок зайняття підприємницькою та іншою господарською діяльністю і бажає вчинити такі дії для того, щоб досягти мети — одержати від незареєстрованої, безліцензійної або пов’язаної з порушенням умов ліцензування діяльності дохід у великих розмірах.

Заняття забороненими видами господарської діяльності (ст. 203 КК).

Об’єктом злочину є встановлений законодавством порядок зайняття дозволеними видами господарської діяльності.

Об’єктивна сторона злочину виражається у зайнятті тими видами господарської діяльності, щодо яких є спеціальна заборона, крім випадків, передбачених іншими статтями Кримінального кодексу.

Диспозиція ст. 203 КК носить в цілому бланкетний характер, що для з’ясування змісту кримінально-правової заборони робить необхідним звернення до відповідних законів. Поняття «спеціальна заборона», вжите в ч. 1 ст. 203 КК, означає не заборону певних діянь взагалі, а відсутність необхідних підстав для їх вчинення конкретною особою. Відповідно до закону певні види господарської діяльності можуть здійснювати лише державні підприємства та організації (наприклад, виготовлення і реалізацію військової зброї та боєприпасів до неї, видобування бурштину, охорона окремих особливо важливих об’єктів права державної власності, виробництво етилового спирту, імпорт, експорт та оптова торгівля етиловим, коньячним і плодовим спиртом тощо).

Суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка досягла
16-річного віку і якій законом не заборонено займатися підпри
ємницькою діяльністю, а також службова особа, яка дала вказівку здійснювати заборонену для даного підприємства діяльність або керувала нею. Особи, яким взагалі заборонено займатись підприємництвом, за наявності для цього підстав можуть притягуватися до відповідальності за ст. 202.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 203 КК) є: 1) отримання доходу у великих розмірах; 2) вчинення діяння особою, раніше судимою за зайняття забороненими видами господарської діяльності (необхідно, щоб судимість за ч. 1 або ч. 2 ст. 203 не була знята або погашена у встановленому законом порядку).

Незаконне виготовлення, зберігання, збут або транспортування з метою збуту підакцизних товарів (ст. 204 КК).

Об’єктом злочину є запроваджений з метою захисту економічних інтересів держави порядок виробництва й обігу підакцизних товарів. Додатковим факультативним об’єктом виступає життя і здоров’я споживачів недоброякісної підакцизної продукції.

Предметом злочину є: 1) алкогольні напої, 2) тютюнові вироби; 3) інші підакцизні товари. До останніх на сьогодні належать: 1) деякі транспортні засоби та шини до них; 2) ювелірні вироби; 3) нафтопродукти; 4) деякі продукти харчування (наприклад, кава, ікра осетрових, краби готові або консервовані, шоколад, пиво солодове); 5) інші товари (одяг хутровий із норки, песця або лисиці, одяг з натуральної шкіри, рушниці спортивні, офісні меблі, компакт-диски тощо).

Об’єктивна сторона злочину полягає у таких діях: 1) придбання незаконно виготовлених алкогольних напоїв, тютюнових виробів та інших підакцизних товарів; 2) зберігання таких товарів; 3) їх транспортування; 4) збут незаконно виготовлених підакцизних товарів (ч. 1 ст. 204 КК); 5) незаконне виготовлення алкогольних напоїв, тютюнових виробів або інших підакцизних товарів (ч. 2 ст. 204 КК). При цьому незаконне виготовлення підакцизних товарів тягне відповідальність за ч. 3 ст. 204 КК лише за умови, що таке виготовлення здійснюється: а) шляхом відкриття підпільних цехів; б) з використанням обладнання, що забезпечує масове виробництво таких товарів, або в) особою, яка раніше була засуджена за ст. 204 КК.

Суб’єкт злочину загальний.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони злочину, передбаченого ч. 1 ст. 204 КК, є мета збуту. Придбання, зберігання або транспортування незаконно встановлених підакцизних товарів без мети збуту, а, наприклад, для власного споживання розглядуваного складу злочину не утворює.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 3. ст. 204 КК) є: 1) незаконне виготовлення підакцизних товарів з недоброякісної сировини (матеріалів), що становить загрозу для життя і здоров’я людей; 2) незаконний збут таких товарів, що призвело до отруєння людей чи інших тяжких наслідків.

Об’єктивна сторона контрабанди — переміщення товарів через митний кордон України поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю.

Суб’єктом контрабанди може бути особа, яка досягла
16-річного віку. З
суб’єктивної сторони контрабанда характеризується прямим умислом.

Фіктивне підприємництво (ст. 205 КК). Поняття «фіктивне (неправдиве) підприємництво» полягає в тому, що різні, офіційно зареєстровані особи використовують, як правило, обманні прийоми для здійснення і приховування своєї фактичної діяльності. Це може відбуватися як у момент реєстрації, так і потім, паралельно з дозволеною діяльністю. Саме та обставина, що подібна діяльність може вчинюватися і в процесі здійснення підприємницької діяльності, поряд з легалізованою, дає підстави віднести цей злочин до даного етапу здійснення підприємництва.

З об’єктивної сторони діяння проходить нібито кілька етапів. Спочатку офіційно створюється нове підприємницьке товариство або вирішується питання про придбання раніше офіційно існуючого товариства. Потім під прикриттям цього товариства починає здійснюватися діяльність, не передбачена його статутними документами. Даний склад сформульовано законодавцем як матеріальний, тобто необхідно встановити злочинне діяння, злочинний наслідок і причинний зв’язок між ними. Наслідки полягають у завдаванні матеріальної шкоди державі, банку, кредитній установі, іншим юридичним особам чи громадянам.

Існує різниця між фіктивним і незареєстрованим підприємництвом або підприємництвом без спеціального дозволу (ліцензії). Підприємництво без реєстрації чи спеціального дозволу (ліцензії) є незаконним, неправомірним з самого початку свого здійснення. Фіктивне підприємництво також порушує нормальну діяльність господарського механізму, але по-іншому. Особа або група осіб формально проходять необхідну реєстрацію, але пізніше вчиняють такі діяння, що дозволяють приховувати реальну сутність скоєного.

Суб’єктом даного злочину може бути особа з 16-річного віку. Здебільшого це посадова особа суб’єкта підприємницької діяльності.

Суб’єктивна сторона даного злочину характеризується прямим умислом. Мотиви і мета вчинення такого злочину можуть бути різноманітними і не впливають на кваліфікацію даних діянь. Це може бути «відмивання» «брудних» грошей, отримання додаткового прибутку, припинення функціонування конкуруючих організацій і т. д.

Порушення законодавства про бюджетну систему України (ст. 210 КК). Основний безпосередній об’єкт злочину — встановлений законодавством порядок виконання держав-
ного і місцевих бюджетів, порядок використання бюджетних р
есурсів, покликаних з фінансового боку забезпечувати виконання державними органами та органами місцевого самоврядування покладених на них завдань і функцій. Додатковим обов’язковим об’єктом злочину виступають конституційні права і законні інтереси громадян, порядок здійснення службовими особами покладених на них службових повноважень.

Предметом злочину є бюджетні кошти. Це кошти, що включаються у бюджети всіх рівнів незалежно від джерела їх формування. Бюджетну систему України як план формування і використання фінансових ресурсів утворюють сукупність державного бюджету і місцевих бюджетів (Бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні, бюджети районів у містах, бюджети місцевого самоврядування — територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об’єднань).

З об’єктивної сторони вчинення злочину можливе у чотирьох альтернативних формах: 1) використання бюджетних коштів усупереч їх цільовому призначенню; 2) використання бюджетних коштів в обсягах, що перевищують затверджені межі видатків; 3) недотримання вимог щодо пропорційного скорочення видатків бюджету; 4) недотримання вимог щодо пропорційного фінансування видатків бюджетів усіх рівнів.

Перші дві форми вчинюються шляхом дій. Недотримання встановлених бюджетним законодавством вимог (третя і четверта форми злочину) може виражатись як у діях, так і у бездіяльності службової особи.

Суб’єкт злочину спеціальний. Насамперед це — службова особа, на яку покладено виконання функцій розпорядника бюджетних коштів. Розпорядники бюджетних коштів — це бюджетні установи та організації в особі інших керівників, уповноважені на одержання асигнувань, взяття зобов’язань та здійснення видатків з бюджету. За обсягом наданих прав розпорядники поділяються на головних розпорядників коштів бюджету та розпорядників коштів бюджету нижчого рівня.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 210 КК) є вчинення його: 1) в особливо великих розмірах; 2) повторно; 3) за по-
п
ередньою змовою групою осіб.

Фіктивне банкрутство (ст. 218 КК).

У даному випадку розглядається фінансова неспроможність підприємця. Тобто йдеться про неправдиве, обманне банкрутство. Отже, даний злочин порушує нормальний, цивілізований порядок здійснення підприємницької діяльності.

Для об’єктивної сторони даного злочину необхідно подання, оголошення завідомо неправдивої заяви, тобто повідомлення, що приховує перед кредитором і (або) бюджетом справжню картину фінансового становища підприємця або підприємницького підприємства і констатує нібито фінансову неспроможність виконання вимог з боку кредиторів і зобов’язань перед бюджетом. Така заява може бути зроблена в будь-якій формі: письмово, усно, через газету, телебачення і т. ін.

Суб’єктивна сторона даного злочину характеризується прямим умислом. Особа приховує своє реальне фінансове становище, згідно з яким суб’єкт підприємництва має можливість виконувати всі фінансові вимоги та зобов’язання і завідомо неправдиво заявляє про своє банкрутство. Мотиви та цілі даного злочину можуть бути різними: ліквідувати з метою подальшої приватизації дане підприємство, приховати неправомірне використання фінансових коштів і т. ін.

Суб’єктами даного злочину можуть бути особи, прямо вказані в диспозиції даної статті: громадяни — засновники або власники суб’єкта господарської діяльності, а також громадяни — суб’єкти підприємницької діяльності.

Підробка знаків поштової оплати і проїзних квитків (ст. 215 КК). Суспільна небезпечність даного злочину обумовлюється тією шкодою, яка задається фінансовій сфері, оскільки в результаті його вчинення винний одержує можливість незаконно безоплатно користуватися поштовими і транспортними послугами. Подібні діяння призводять до скорочення грошових надходжень до державного бюджету.

Безпосереднім об’єктом даного злочину є суспільні відносини, що визначають надходження грошових коштів до бюджету держави від поштових і транспортних послуг, наданих населенню.

У диспозиції ст. 215 КК вказані предмети даного злочину: знаки поштової оплати, маркована продукція, міжнародні відповідні купони, посвідчення особи для міжнародного поштового обміну, відбитки маркірувальних та друкарських машин, квитки залізничного, водного, повітряного, автомобільного транспорту, інші проїзні документи на провіз вантажів.

Об’єктивна сторона злочину полягає у: а) виготовленні з метою збуту, б) збуті, або в) використанні завідомо підроблених предметів, що перелічені вище.

Суб’єктивна сторона даного злочину передбачає наявність прямого умислу і спеціальної мети — бажання збути або використати підроблені предмети.

Суб’єктом даного злочину може бути приватна особа з 16-річного віку. Якщо подібні діяння вчинить посадова особа, то вона несе відповідальність і за зловживання посадовим становищем.

Незаконне виготовлення, підробка, використання або збут незаконно виготовлених, одержаних чи підроблених марок акцизного збору (ст. 216 КК).

Акциз (від лат. ассіsо — обрізаю) — форма непрямого податку, який по суті є надбавкою до ціни індивідуального товару переважно масового вжитку та послуги приватних підприємств. Акцизний податок збирається урядом та місцевими органами управління. У принципі акциз розглядається як найбільш стабільний інструмент збільшення державних доходів. Об’єктом оподаткування, як зазначено у положеннях Закону України «Про акцизний збір» від 26.12.92, є обіг з реалізації підакцизних товарів (продукції), що виготовлені в Україні або ж завезені на її територію, якщо інше не передбачено міжнародними угодами. Перелік товарів (продукції), на які встановлюється акцизний збір, та його ставки затверджуються Верховною Радою України.

Об’єктивна сторона цього злочину характеризується такими формами: а) незаконне виготовлення; б) підробка; в) використання; г) збут незаконно виготовлених і одержаних або підроблених марок акцизного збору.

Суб’єктивна сторона даного злочину характеризується прямим умислом та здебільшого корисливим мотивом.

Суб’єктом даного злочину можуть бути працівники підприємства, де виготовляють акцизні марки, інших поліграфічних підприємств, а також особи, які досягли 16-річного віку.

Шахрайство з фінансовими ресурсами (ст. 222 КК).

Безпосереднім об’єктом даного злочину є суспільні відносини, що регулюють нормальне здійснення підприємницької господарської діяльності.

Об’єктивна сторона — це надання громадянином-підприємцем або засновником чи власником суб’єкта господарської діяльності, а також посадовою особою суб’єкта господарської діяльності завідомо неправдивої інформації державним органам, банкам або іншим кредиторам з метою одержання субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів, пільг по податках при відсутності ознак розкрадання. Наприклад, підприємці обманним шляхом одержують банківський кредит для проведення своїх заходів. Безоплатного вилучення як однієї з ознак розкрадання тут немає. Та суспільна небезпека полягає в тому, що одержаний, скажімо, банківський кредит використовується зовсім не в цілях, заради яких створено і повинно працювати підприємство і для чого, власне, йому дають цей кредит.

Суб’єктивна сторона даного злочину характеризується прямим умислом і спеціальною метою — незаконне одержання субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів, податкових пільг.

Суб’єктами даного злочину можуть бути такі категорії громадян, які досягли 16-річного віку: підприємці (без створення юридичної особи); власники, засновники суб’єктів господарської діяльності; посадові особи суб’єкта господарської діяльності.

Крім згаданих злочинів у сфері господарської діяльності, до даної категорії за кримінальним законом належать такі: протидія законній господарській діяльності (ст. 206 КК), ухилення від повернення виручки в іноземній валюті (ст. 207 КК), незаконне відкриття або використання за межами України валютних рахунків (ст. 208 КК), легалізація («відмивання») грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом (ст. 209 КК); видання нормативно-правових або розпорядчих актів, які змінюють доходи і видатки бюджету всупереч встановленому законом порядку (ст. 211 КК); ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів (ст. 212 КК); порушення порядку здійснення операцій з металобрухтом (ст. 213 КК); порушення правил здачі дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння (ст. 214 КК) та ін. (див. розд. VII КК).

§ 6. Загальна характеристика злочинів

проти життя, здоров’я, волі,

честі і гідності особи

Ст. 3 Конституції України проголошує, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Конституція також зауважує, що всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах; права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (ст. 21). Особливо підкреслюється, що ці невід’ємні права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. У зв’язку з цим одним з найважливіших завдань кримінального закону є всебічний захист кримінально-правовими заходами саме прав і свобод людини і громадянина від злочинних посягань.

Згідно з новим (2001 р.) Кримінальним кодексом України розділам, де розміщені злочини проти людини, відведено друге, третє і четверте місце в Особливій частині вказаного кодексу, що підкреслює те виключне значення, яке посідає особа, її життя, здоров’я, свобода, гідність в ієрархії пріоритетів тих об’єктів, які захищаються кримінальним законодавством. Звичайно суб’єктом будь-яких суспільних відносин, у тому числі і тих, які захищаються кримінальним законом, є насамперед людина, оскільки саме її інтереси потерпають від будь-яких злочинних проявів. Але більше ніде інтересам, правам і свободам людини не заподіюється така очевидна, така безпосередня шкода, як у посяганнях на особу, де саме їй як суб’єкту суспільних відносин завдаються збитки, інколи невідновні. Саме ці злочини, від яких потерпає особа і як біологічна істота, і як учасник суспільних відносин, тобто істота соціальна, складають зміст розд. 2, 3 і 4 Особливої частини КК, які мають назву «Злочини проти життя і здоров’я особи», «Злочини проти свободи, честі і гідності особи» і «Злочини проти статевої свободи і статевої недоторканості особи». Тому родовим об’єктом цих злочинів і виступає особа як суб’єкт суспільних відносин. Безпосереднім об’єктом окремих злочинів проти особи виступають певні невідчужувані та непорушні права і свободи людини, якими є життя, здоров’я, статева недоторканість і статева свобода особи, її честь і гідність.

Злочини, які включені в ці розділи, можна класифікувати за видовими (груповими) об’єктами (що складають проміжне поняття між родовим і безпосереднім об’єктом) на певні групи, а саме: злочини проти життя (ст. ст. 115—120, 129 КК); злочини проти здоров’я (ст. ст. 121—128, 130—133 КК); злочини, що ставлять в небезпеку життя і здоров’я (ст. ст. 134—145 КК); злочини проти свободи, честі і гідності (ст. ст. 146—151 КК); злочини проти статевої свободи і статевої недоторканості (ст. ст. 152—156 КК).

Звернемо увагу на те, що існує багато статей, які розміщуються в інших розділах Особливої частини КК і де передбачена відповідальність за злочини, від яких потерпають ті самі невідчужувані права і свободи, які є об’єктами розд. 2, 3 і 4. Але у тих випадках шкода цим правам і свободам завдається у зв’язку з посяганням на інші суспільні відносини, які становлять основний об’єкт посягання, а вказаним цінностям завдається шкода тому, що посягання на основний об’єкт неможливе без цього. Отже, у таких випадках невідчужувані права і свободи складають додатковий обов’язок або факультативний об’єкт, що жодною мірою не знижує цінність цього об’єкта. Наприклад, посягання на життя державного діяча має основним безпосереднім об’єктом закріплену Конституцією України політичну систему країни, а додатковим обов’язковим — об’єктом життя хоча б однієї з посадових осіб, що перелічені в диспoзиції ст. 112 КК. У масових безпорядках (ст. 294 КК), наприклад, основним безпосереднім об’єктом виступають основи державного управління в сфері громадської безпеки, а додатковим факультативним об’єктом — життя і здоров’я окремих людей і т. д.

Одним з найважливіших завдань кримінального права є боротьба з посяганнями на життя людини. Адже саме життя становить основну соціальну цінність. Воно є найважливіше благо людини, яке у разі настання смерті не може бути відновлено.

Видовим об’єктом розглядуваних злочинів є життя людини. Причому людини будь-якої, незалежно від її стану і будь-яких соціально-демографічних характеристик. Це може бути новонароджена дитина, людина в розквіті сил, людина, яка хвора на невиліковну хворобу, фізично чи психічно. Позбавлення життя заборонене і за бажанням потерпілого. Не мають жодного значення такі об’єктивні показники особи потерпілого, як його національна, расова, соціальна належність, віросповідання, походження, вік, характер занять тощо. Оскільки об’єктом розглядуваних злочинів є життя людини, то треба відзначити, що у кримінально-правовому розумінні життя починається тоді, коли людина народилася, тобто хоча б частково плід з’явився з утроби матері, що знаменує початок фізіологічних пологів (тут не обов’язково відділення плода від материнського тіла). Кінцем життя є настання так званої біологічної смерті, тобто коли внаслідок зупинення серця у тканини організму перестає надходити кисень і починаються зворотні процеси розпаду клітин центральної нервової системи. Звичайно, біологічна смерть настає приблизно через п’ять хвилин після смерті клінічної, коли констатується припинення роботи серця. Але відомі випадки, коли людину оживляли і через кілька хвилин після зупинки роботи серця (здебільшого після охолодження, втоплення тощо).

Визначення безпосереднього об’єкта злочинів проти життя дає підставу сказати, що до них не може бути віднесений кримінальний аборт, адже знищений людський плід у лоні матері не є ще людиною.

Чинне кримінальне законодавство передбачає такі злочини проти життя: умисне вбивство (ст. 115 КК), умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК), умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини (ст. 117 КК), умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або при перевищенні заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 118 КК), вбивство з необережності (ст. 119 КК), доведення до самогубства (ст. 120 КК), погроза вбивством (ст. 129 КК).

Як бачимо, основну кількість злочинів проти життя скла-
д
ають різні види вбивств.

Вбивство — це протиправне позбавлення життя однією людиною (групою людей) іншої людини (ч. 1 ст. 115 КК). Доведення до самогубства не пов’язане із вказаним діянням і тому не належить до вбивства, але входить у групу злочинів проти життя.

З об’єктивної сторони майже всі злочини проти життя є матеріальними складами, тобто вважаються закінченими після настання смерті особи. Погроза вчинити вбивство є формальним складом.

Для констатування факту вбивства необхідно встановити наявність причинного зв’язку між діянням і настанням шкідливих наслідків у вигляді смерті особи, тобто ця смерть повинна бути необхідним і закономірним результатом діяння, вчиненого особою, яку звинувачують у злочині. Якщо це діяння було тільки однією з умов настання смерті, і смерть є випадковим, а не закономірним результатом відносно діяння, можлива констатація відсутності складу злочину або наявність іншого складу злочину, або замаху на вбивство. Вбивство у наявності тільки тоді, коли позбавлення життя було протиправним. Тому не є вбивством позбавлення життя людини, коли воно носило правомірний характер (наприклад, у стані правомірної необхідної оборони).

Суб’єктивна сторона у злочинах проти життя може характеризуватися умисною виною (ст. ст. 115—118, 129), необереж-
ною виною (ст. 119) або умисною чи необережною виною
(ст. 120).

Суб’єктом злочину проти життя, що передбачений ст. ст. 115—117 КК може бути особа, яка на момент вчинення злочину досягла 14-ти років (ст. 22 КК). З 14-ти років настає відповідальність і за зазіхання на життя державного чи суспільного діяча, працівника правоохоронних органів, члена суспільного формування по охороні суспільного порядку і державного кордону чи військовослужбовця, судді, народного засідателя або присяжного в зв’язку з їхньою діяльністю, пов’язаної із здійсненням правосуддя, захисника чи представника особи в зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги, представника іноземної держави (ст. ст. 112, 348, 379, 400, 443 КК).

Суб’єктом злочинів, передбачених ст. 119 (вбивство з необережності), ст. 120 (доведення до самогубства) та ст. 129 (погроза вбивством) може бути особа, яка досягла 16-річного віку кримінальної відповідальності.

У розд. 2 Особливої частини КК злочини проти здоров’я складають окрему групу і саме здоров’я іншої людини є видовим об’єктом цих суспільно небезпечних посягань. Людина є практично здоровою, коли у наявності анатомічна цілісність і нормальне функціонування всіх її тканин і органів, що забезпечують правильну життєдіяльність людського організму в цілому, а звідси і можливість активної діяльності у суспільному житті. Звичайно, закон захищає рівною мірою здоров’я будь-якої людини незалежно від її соціально-демографічних і соціально-психологічних властивостей: віку, національності, місця у суспільстві, системи цінностей, що вона сповідує, тощо. Тобто, злочинами проти здоров’я є протиправні умисні або необережні діяння (дія або бездіяльність), безпосередньо спрямовані на завдання шкоди здоров’ю інших осіб.

До злочинів проти здоров’я належать діяння, які можна поділити на три підгрупи. Основну (за кількістю статей і реальних проявів) підгрупу складають тілесні ушкодження. Це умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121 КК), умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122 КК), умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне в стані сильного душевного хвилювання (ст. 123 КК), навмисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони або при перевищенні заходів, необхідних для затримки злочинця (ст. 124 КК), умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125 КК), необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 128 КК).

Друга підгрупа складається з таких злочинів, як побої і мордування (ст. 126 КК), катування (ст. 127 КК).

Третя підгрупа охоплює злочини, які передбачають особливий вид завдання шкоди здоров’ю, — зараження венеричною хворобою та вірусом імунодефіциту людини. Це такі злочини: зараження вірусом імунодефіциту людини або іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 130 КК), неналежне виконання професійних обов’язків, яке потягло зараження особи вірусом імунодефіциту людини або іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 131 КК), розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини або іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 132 КК), зараження венеричною хворобою (ст. 133 КК).

Об’єктом цієї групи злочинів є здоров’я іншої людини. Як і у злочинах проти життя, здоров’я людини захищається з початку фізіологічних пологів і до моменту біологічної смерті людини.

Об’єктивна сторона злочинів проти здоров’я може проявити себе як дією, так і бездіяльністю. Абсолютна більшість їх кваліфікуються як злочини матеріальні. Тому треба відзначити, що між діянням, що завдає шкоду здоров’ю (або ставить його у небезпеку), і настанням цієї шкоди як обов’язкової ознаки має бути встановлений причинний зв’язок.

Суб’єктивна сторона розглядуваних злочинів характеризується як умисною виною, так і необережною. Характерним для ст. 123 КК є стан сильного душевного хвилювання (фізіологічного афекту).

Суб’єктом злочину може бути особа, яка досягла 14-ти (ст. ст. 121, 122 КК) або 16-ти років (усі інші статті). У деяких статтях суб’єкт спеціальний (ст.ст. 131, 132, 134—145 КК).

Особливої уваги заслуговують злочини проти статевої свободи і статевої недоторканості. Право на свободу та особисту недоторканість людини, яке проголошує ст. 29 Конституції, має розглядатись у багатосторонньому плані, в тому числі як таке, що охоплює статеву свободу і статеву недоторканість кожної особи.

Статеві (сексуальні) стосунки належать до найінтимнішої сфери людського життя, складаючи невід’ємну його частину і реалізуючись у гетеросексуальних шлюбних і позашлюбних контактах, а також у контактах гомосексуального характеру. Суспільство регулює вказані стосунки здебільшого нормами моралі і опосередковано — нормами сімейного і шлюбного законодавства. В основі цього регулювання лежить право кожної дорослої людини на свою статеву свободу і кожного неповнолітнього — на статеву недоторканість. Саме ці свободи, що відповідають моральним принципам цивілізованого суспільства, і захищає кримінальне право, забороняючи вчиняти дії, які б посягали на них. Такі заборонені кримінальним законом діяння у сфері сексуальних стосунків прийнято називати в теорії і на практиці статевими злочинами.

До статевих злочинів, які місться в розд. 4 Особливої частини КК, належать: згвалтування (ст. 152), насильницьке задоволення статевої пристрасті в неприродний спосіб (ст. 153), примушування до статевого зв’язку (ст. 154), статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості (ст. 155), розбещення неповнолітніх (ст. 156).

Видовим об’єктом вказаних злочинів є статева свобода дорослої людини (ст.ст. 152—154) і статева недоторканість неповнолітніх (ст.ст. 152—156). Ці ж об’єкти є і безпосередніми стосовно згаданих діянь: статева свобода, коли злочин вчинений відносно дорослої людини, і статева недоторканість, коли злочин вчинений відносно неповнолітньої. Діяння, передбачені ст. ст. 155, 156, мають тільки останній об’єкт, бо захищають статеві права саме тільки неповнолітніх.

З об’єктивної сторони всі склади статевих злочинів сформульовані як формальні, тобто вважаються закінченими з моменту вчинення винним самого діяння і не потребують настання певних шкідливих наслідків.

Усі статеві злочини можуть бути вчинені тільки шляхом дій, які об’єктивно мають сексуальну природу.

Суб’єктивна сторона статевих злочинів характеризується прямим умислом.

Щодо мотивів і мети цих злочинів, то здебільшого вони носять сексуальний характер. Але сексуальні мотиви і мету не можна вважати обов’язковими ознаками статевих злочинів. У частині вчинених зґвалтувань та інших статевих злочинів спостерігаються хуліганські мотиви, мотиви помсти, мета втягнення потерпілих у безладні сексуальні стосунки, проституцію тощо.

Крім того, треба мати на увазі, що значна кількість злочинів, які не належать до статевих, можуть вчинятись за сексуальними мотивами: вбивства, вчинені сексуальними маніяками, хуліганства, що характеризуються за своїм змістом винятковим цинізмом і при вчиненні яких злочинець отримує статеве задоволення тощо.

Суб’єктом згвалтування, а також насильницького задоволення статевої пристрасті в неприродний спосіб може бути особа, яка досягла 14-річного віку, у всіх інших статевих злочинах — 16-річного.

У розд. 3 Особливої частини КК є кілька норм, які передбачають відповідальність за злочини проти свободи, честі і гідності особистості, яка і виступає у цих злочинах видовим і одночасно безпосереднім об’єктом вказаних діянь. Йдеться про незаконне позбавлення свободи чи викрадення людини (ст. 146 КК), захоплення заручників (ст. 147 КК), підміна дитини (ст. 148 КК), торгівля людьми або інша незаконна угода про передачу людини (ст. 149 КК), експлуатація дітей (ст. 150 КК), незаконне поміщення в психіатричний заклад (ст. 151 КК).

З об’єктивної сторони вказані злочини вчиняються тільки шляхом дії і не вимагають настання шкідливих наслідків, тобто є формальними, за винятком деяких кваліфікованих складів цих діянь (ч. 2 ст. 147 КК, ч. 3 ст. 149 КК).

Суб’єктивна сторона вказаних діянь — прямий умисел.

Суб’єктом розглядуваних злочинів може бути особа, що досягла 16-ти років.

Винятком є ст. 147 (захоплення заручників). Особи, що скоїли даний злочин, підлягають кримінальній відповідальності з 14 років (ч. 2 ст. 22 КК).

§ 7. Характеристика злочинів

проти власності (ст. ст. 185—198 КК)

Згідно зі ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватись і розпоряджатися своєю власністю: ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Стаття Конституції України наголошує, що держава забезпечує захист прав усіх об’єктів права власності. Таким чином, економічні відносини власності — це забезпечена суспільством і державою можливість володіти, користуватися і розпоряджатися предметами власності.

Видовими об’єктами злочинів проти власності є ті суспільні відносини власності, на які посягають окремі, конкретні види посягань — крадіжки, грабежі, розбої, шахрайства і т. ін.

Безпосередніми об’єктами злочинів проти власності є власність окремої особи (фізичної чи юридичної).

Предметами злочинів проти власності є: майново-матеріальні речі, створені працею людей для задоволення матеріальних і культурних потреб, що мають вартість і ціну; гроші; цінні папери — облігації, чеки, сертифікати, векселі, акції тощо.

Головною об’єктивною ознакою злочинів проти власності є те, що відносини власності — це головний безпосередній об’єкт посягання. Інші об’єкти, яким злочинами проти власності заподіюється шкода, наприклад, здоров’я при розбійному нападі, є додатковими безпосередніми об’єктами посягання.

Другою головною ознакою злочинів проти власності є їх суб’єктивна сторона. Переважна більшість злочинів проти власності скоюється умисно.

З урахуванням способу вчинення, а також мотиву і мети всі злочини проти власності розподіляються на групи:

  1.  Розкрадання чужого майна (грошей, цінностей). Такими є: крадіжки (ст. 185 КК), грабежі (ст. 186 КК), шахрайство (ст. 190 КК), вимагання (ст. 189 КК), привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (ст. 191 КК), викрадення шляхом демонтажу та іншим способом електричних мереж, кабельних ліній зв’язку та їх обладнання (ст. 188 КК).
  2.  Спричинення власникові майнової шкоди. Це також корисливі посягання на власність, але вони не мають ознак розкрадання, — спричинення майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою (ст. 192 КК), привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося у неї (ст. 193 КК).
  3.  Некорисливі посягання на власність. До них належать умисне знищення або пошкодження майна (ст. 194 КК), погроза знищення майна (ст. 195 КК), необережне знищення чи ушкодження майна (ст. 196 КК), порушення обов’язків по охороні майна (ст. 197 КК), придбання чи збут майна, свідомо добутого злочинним шляхом (ст. 198 КК).

§ 8. Загальна характеристика злочинів

у сфері службової діяльності

Конституція України (ст. 19) передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лиши на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Від реалізації цього принципу значною мірою залежить правильне використання ресурсів держави, своєчасне вирішення соціальних питань, забезпечення реалізації конституційних прав та свободи людини і громадянина.

Разом з тим посадові особи різних суб’єктів правовідносин часто допускають злочинні порушення покладених на них обов’язків. Своїми протиправними діяннями вони серйозно порушують нормальну роботу органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій різних форм власності, завдають великої шкоди державним і громадським інтересам, охоронюваним законом правам та інтересам окремих фізичних чи юридичних осіб, підривають авторитет держави, грубо порушують встановлений порядок здійснення повноважень посадовими і службовими особами органів державної влади, місцевого самоврядування, управлінських структур приватного сектора.

Кримінальний кодекс встановлює кримінальну відповідальність за найбільш небезпечні порушення посадовими особами своїх обов’язків. Так, розд. XVII Особливої частини Кримінального кодексу України «Злочини в сфері службової діяльності» передбачає відповідальність за зловживання владою або посадовим становищем (ст. 364 КК), перевищення влади або посадових повноважень (ст. 365 КК), службовий підлог (ст. 366 КК), службова халатність (ст. 367 КК), одержання хабара (ст. 368 КК), дачу хабара (ст. 369 КК), провокацію хабара (ст. 370 КК).

Більшість криміналістів об’єктом злочинів у сфері службової діяльності визнають (тією чи іншою мірою) суспільні відносини, що визнають і регулюють зміст правильної роботи державного і громадського апарату. Аналіз злочинів, викладених у розділі XVII КК, свідчить, що законодавець наводить достатньо повну характеристику об’єктивної сторони кожного з них. Разом з тим ряд зазначених злочинів має загальні спільні риси, до яких належать: 1) вчинення діяння з використанням посадового становища або у зв’язку з обійманою посадою і 2) всупереч інтересам служби.

Більшість злочинів, які містяться у даному розділі, вчиняється тільки посадовими особами. Суб’єктом же дачі хабара може бути будь-яка особа, яка досягла до моменту вчинення злочину 16-ти років.

З суб’єктивної сторони злочини у сфері службової діяльності, за винятком службової халатності, характеризуються умисною формою вини.

Зловживання владою або посадовим становищем (ст. 364 КК). Відповідно до ст. 364 КК під зловживанням владою або посадовим становищем розуміється умисне, з корисливих мотивів, іншої особистої заінтересованості або в інтересах третіх осіб, використання посадовою особою влади чи посадового становища всупереч інтересам служби, якщо воно завдавало істотної шкоди державним чи громадським інтересам або охоронюваним законом правам та інтересам окремих фізичних чи юридичних осіб.

Зловживання владою або посадовим становищем визнається злочином за наявності трьох ознак в їх сукупності: використанням посадовою особою влади чи посадового становища всупереч інтересам служби; вчинення такого діяння з корисливих мотивів, іншої особистої заінтересованості або в інтересах третіх осіб; заподіяння такими діями істотної шкоди державним чи громадським інтересам або охоронюваним законом правам та інтересам окремих фізичних чи юридичних осіб.

Відсутність зазначених ознак свідчить про відсутність складу злочину, передбаченого ст. 364 КК.

З об’єктивної сторони суспільно небезпечне діяння цього злочину може мати такі форми: 1) зловживання владою; 2) зловживання посадовим становищем. Кожна із зазначених форм залежно від заподіяних злочинних наслідків має два види: зловживання владою, що: а) завдало істотну шкоду, або б) спричинило тяжкі наслідки, і зловживання посадовим становищем, що спричинило ті ж наслідки.

З суб’єктивної сторони зловживання владою або посадовим становищем характеризується умисною або змішаною формою вини.

Суб’єктом даного злочину може бути тільки посадова особа.

Службова халатність (ст. 367 КК). Під службовою халатністю розуміється невиконання або неналежне виконання посадовою особою своїх службових обов’язків через недбале або несумлінне ставлення до них, що завдало істотної шкоди державним чи громадським інтересам або охоронюваним законом правам та інтересам окремих фізичних чи юридичних осіб (ч. 1 ст. 367).

З об’єктивної сторони халатність можуть характеризувати такі форми: 1) невиконання посадовою особою своїх службових обов’язків через недбале чи несумлінне ставлення до них; 2) неналежне виконання посадовою особою своїх службових обов’язків через недбале чи несумлінне ставлення до них.

З суб’єктивної сторони цей злочин характеризується тільки необережною формою вини у вигляді злочинної самонадіяності або злочинної недбалості.

Суб’єктом халатності може бути лише посадова особа.

Одержання хабара (ст. 368 КК). У ч. 1 ст. 368 наведено таке визначення цього злочину: «Одержання посадовою особою в будь-якому вигляді хабара за виконання чи невиконання в інтересах того, хто дає хабара, або в інтересах третьої особи будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи посадового становища».

Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 368 КК, полягає в одержанні хабара у будь-якому вигляді.

Суб’єктом одержання хабара може бути лише посадова
ос
оба.

Суб’єктивна сторона даного злочину характеризується лише прямим умислом і наявністю корисливого мотиву.

Дача хабара (ст. 369 КК). Дачу хабара посадовим злочином можна назвати тільки умовно. Включення дачі хабара у даний розділ зумовлене нерозривним зв’язком його з таким посадовим злочином, як одержання хабара. За змістом закону дача хабара з об’єктивної сторони полягає в передачі посадовій особі матеріальних цінностей, права на майно чи вчинення на її користь дій майнового характеру за виконання чи невиконання дії, яку та повинна була або могла виконати з використанням посадового становища.

Суб’єктом дачі хабара може бути як приватна, так і посадова особа.

З суб’єктивної сторони дача хабара — умисний злочин, який характеризується прямим умислом.

1 Слово «кримінальний», вжите до назви «Кримінальний кодекс України», походить від терміну «crimen», який виник у римському праві і згодом посів своє місце у багатьох європейських мовах (зокрема в українській і досі вживається слово «кримінал»). Оскільки «crimen» у перекладі означає «злочин», то відповідно і назву «Кримінальний кодекс» можна перефразувати як «кодекс про злочини» (Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року. — К., 2001. — С. 9). В українській мові інколи галузь кримінального права називають «карним правом» (термін «кара» — це покарання). Так само і відповідний кодекс називається Карним кодексом (Кодексом про покарання).

2 Спеціальноконкретні суб’єкти також є спеціальними суб’єктами, але їх ознаки ще більшою мірою деталізовані стосовно певного складу злочину, сформульовані більш вузько, виходячи насамперед зі специфіки суспільного відношення, що порушується злочином.

3 В англосаксонській системі кримінального права суб’єктом подібних злочинів може бути не лише фізична, а й юридична особа. Важливо відзначити, що визнання винною в цих країнах, наприклад, корпорації не виключає засудження її керівника, директорів, адміністраторів та інших службовців.

PAGE  603

Основи кримінального права України


EMBED Word.Document.8 \s

EMBED Word.Document.8 \s

EMBED Word.Document.8 \s

EMBED Word.Document.8 \s

EMBED Word.Document.8 \s

EMBED Word.Document.8 \s

EMBED Word.Document.8 \s

EMBED Word.Document.8 \s


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

35267. Тема. Знаходження інтеграла за формулами прямокутників. 24 KB
  h void min {double bhSI; int in; cout Vvedite bn n ; cin b n; doublex=new double[n]; doubley=new double[n]; h=b n; x[0]=; fori=0;i =n;i {x[i]=x[0]ih; y[i]=1 sqrtx[i]x[i]1; } S=0.
35268. Тема. Знаходження інтегралу за формулами трапецій. 47.5 KB
  Знаходження інтегралу за формулами трапецій. навчитися знаходити значення інтегралу за формулами трапецій. Дан інтеграл – число розбивок формула трапецій Оцінка похибки: де 12.
35269. Метод Гауса рішення системи лінійних рівнянь складання алгоритму 34.5 KB
  Поставте задачу розв’язання системи лінійних рівнянь методом Гауса. Яка умова застосування методу Гауса. Скільки етапів вирішення системи лінійних рівнянь методом Гауса. Що називають прямим та зворотнім ходом методу Гауса...
35270. Тема. Знаходження інтегралу за формулами трапецій. 181 KB
  h void min {double bhSynI; int ni; cout Vvedite nijnii predel : ; cin ; cout Vvedite verhnii predel b: ; cout Vvedite verhnii predel b: ;; cin b; cout Vvedite n: ; cin n; doublex=new double [n]; doubley=new double [n]; h=b n; S=0; x[0]=; fori=1;i =n1;i {x[i1]=x[0]ih; y[i]=1 pow3x[i]x[i]0.5; S=Sy[i]; I=b nSy[0]y[n] 2; cout I= I; } } .
35271. Тема. Знаходження інтегралу за формулами трапецій. 22.5 KB
  h void min { int n; double bhT ; cout Enter bn n ; cin b n; h=b n; doublex=new double[n]; x[0]=; forint i=0;i =n;i {x[i]=x[0]ih;} doubley= new double [n]; for i=0; i =n; i { y[i]=1 sqrtx[i]x[i]0.
35272. Тема. Обчислення інтегралу по формулі Сімпсона. 26 KB
  Обчислення інтегралу по формулі Сімпсона. Навчитися обчислювати інтеграл по формулі Сімпсона; склаcти алгоритм. Обчислити інтеграл по формулі Сімпсона при заданому значенні 16 include iostrem. Які проста та узагальнена формули Сімпсона Сформулюйте ідею методу Якою повинна бути розбивка відрізку на частини Яка оцінка похибки методу Сімпсона Який ступінь точності методу Який зв’язок формули Сімпсона та НьютонаКотеса .
35273. Тема. Метод Крилова побудови власного багаточлена матриці. 36 KB
  h void min { int klj; double [3][3]b[3][3]y0[3]y1[3]y2[3]y3[3]y4[3]yn1yn2yn3yn4Sum1Sum2Sum3Sum4; double x1x2x3x4d0d1d2d3102030213132; cout Vvedite mtritsy endl; fork=0;k =3;k { forl=0;l =3;l cin b[k][l]; } cout Vvedite nylevou vektor endl; fork=0;k =3;k cin y0[k]; fork=0;k =3;k { forl=0;l =3;l { yn1=b[k][l]y0[l]; Sum1=Sum1yn1; } y1[k]=Sum1; } fork=0;k =3;k { forl=0;l =3;l { yn2=b[k][l]y1[l]; Sum2=Sum2yn2; } y2[k]=Sum2; } fork=0;k =3;k {...
35274. Тема: Масиви. Селективна обробка масивів Ціль роботи: вивчити роботу з масивом як зі складеним типом даних 369 KB
  Відповідно до індивідуального завдання розробити алгоритм ініціалізації масиву селективної обробки масиву. 7 Знайти суму позитивних чисел масиву Контрольні запитання 1.Які типи мови С можна і не можна вказувати як тип при оголошенні масиву 4.У яких випадках розмірність масиву при оголошенні можна не вказувати 5.
35275. Тема: Обробка символьних даних Ціль роботи: вивчити і навчитися використовувати масиви символьних даних. 184 KB
  Обладнання: ПКПО Borlnd C Хід роботи 1. Для роботи з рядками використовувати покажчики на тип chr масиви покажчиків.Підготуватися до захисту лабораторної роботи вивчивши питання по даній темі.