17717

СУДОВІ ТА ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ УКРАЇНИ

Лекция

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

СУДОВІ ТА ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ УКРАЇНИ 1. Правосуддя в Україні: поняття завдання ознаки та принципи здійснення Правосуддя особлива функція державної влади що здійснюється через розгляд і вирішення в судових засіданнях цивільних справ зі спорів що стосу...

Украинкский

2013-07-05

367 KB

7 чел.

СУДОВІ ТА ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ УКРАЇНИ

§ 1. Правосуддя в Україні: поняття, завдання,

ознаки та принципи здійснення

Правосуддя — особлива функція державної влади, що здійснюється через розгляд і вирішення в судових засіданнях цивільних справ зі спорів, що стосуються прав та інтересів громадян, підприємств, установ, організацій, громадських об’єднань і кримінальних справ, і застосування встановлених законом карних заходів щодо осіб, винних у вчиненні злочину, або виправдання невинних.

 

Згідно зі ст. 55 Конституції України кожному громадянинові гарантується право на захист у суді його порушених прав і свобод. Правосуддя в Україні регулюється ст. 124—131 Конституції України, Законом України «Про судоустрій України» від 07.11.02, а також законами України про конституційне, цивільне, кримінальне і господарське судочинство.

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, які відповідно до ст. 6 Конституції України є самостійною гілкою влади і діють незалежно від законодавчої та виконавчої влади. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

Завданнями правосуддя є: всебічне зміцнення законності й правопорядку; запобігання злочинам та іншим правопорушенням; охорона від будь-яких посягань закріплених у Конституції України основних засад суспільного ладу, його політичної та економічної систем, соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод громадян, проголошених і гарантованих Конституцією та законами України, прав і законних інтересів підприємств, установ, організацій, громадських об’єднань; виховання громадян у дусі точного й неухильного виконання Конституції та законів України, додержання дисципліни праці, чесного ставлення до державного і громадського обов’язку, поваги до прав, честі й гідності громадян; виправлення й перевиховання осіб, які порушили закон.

До основних ознак правосуддя слід віднести: здійснення правосуддя виключно спеціальними державними органами — судами (суддями), які у своїй діяльності є незалежними і підкоряються тільки закону; розгляд будь-яких справ у судах із дотриманням особливого порядку, регламентованого процесуальним законом, — порядку судочинства; загальнообов’язковість будь-яких судових рішень у справах, що проголошуються ім’ям України і мають силу закону.

Принципи здійснення правосуддя — це закріплені в законі основні державно-політичні та правові ідеї щодо завдань і порядку здійснення процесу судочинства, його стадій та інститутів по всіх категоріях справ.

Принципи здійснення правосуддя визначаються ст. 129 Конституції України, Законом України «Про судоустрій України» від 07.02.02, кримінально-процесуальним і цивільно-процесуальним законодавством України. Порушення принципів здійснення правосуддя є підставою для скасування судового рішення у справі. Розглянемо ці принципи детальніше.

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами.

Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Особи, які незаконно взяли на себе виконання функцій суду, притягуються до передбаченої законом відповідальності. Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.

Усім суб’єктам правовідносин гарантується захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом. Угоди про відмову у зверненні за захистом до суду є недійсними. Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи користуються в Україні правом на судовий захист нарівні з громадянами та юридичними особами України.

Законність. Правосуддя в Україні здійснюється у точній відповідності з законодавством України. У випадках, передбачених міжнародними угодами, суди України застосовують законодавство відповідно до порядку, встановленого цими угодами.

Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом. Правосуддя в Україні здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом незалежно від статі, раси, кольору шкіри, мови, політичних, релігійних та інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.

Правова допомога при вирішенні справ у суді. Кожен має право користуватися правовою допомогою при вирішенні його справи в суді. Для надання правової допомоги при вирішенні справ у судах в Україні діє адвокатура. У випадках, передбачених законом, правову допомогу надають також інші особи. Порядок та умови надання правової допомоги визначаються законом. У випадках, передбачених законом, правова допомога надається безоплатно. Підозрюваному, обвинуваченому чи підсудному гарантується право на захист. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами. Розгляд справ у судах відбувається відкрито, крім випадків, передбачених процесуальним законом. Рішення судів з усіх категорій справ проголошуються публічно. Перебіг судового процесу фіксується з допомогою магнітозапису та відеозйомки. Ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в суді усної або письмової інформації щодо результатів розгляду його судової справи. Учасники судового розгляду та інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, мають право робити письмові нотатки. Проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, теле-, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання допускаються з дозволу суду в порядку, встановленому процесуальним законом. Слухання справ у закритому засіданні суду допускається лише у випадках, установлених законом, з додержанням при цьому всіх правил судочинства.

Колегіальний та одноособовий розгляд справ. Справи у судах першої інстанції розглядаються суддею одноособово, колегією суддів або суддею і народними засідателями, а у випадках, визначених процесуальним законом, — також судом присяжних. Суддя, який розглядає справу одноособово, діє як суд. Розгляд справ в апеляційному, касаційному порядку, а також в інших випадках, передбачених законом, здійснюється судом колегіально у складі не менше трьох професійних суддів відповідно до закону. Справи в порядку повторної касації розглядаються складом суддів відповідної судової палати (Військової судової колегії) Верховного Суду України згідно з вимогами процесуального закону.

Державна мова судочинства. Судочинство в Україні провадиться державною мовою. Застосування інших мов у судочинстві здійснюється у випадках і порядку, визначених законом. Особи, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право користуватися рідною мовою та послугами перекладача у судовому процесі. У випадках, передбачених процесуальним законом, це право забезпечується державою.

Участь у судочинстві представників громадських організацій і трудових колективів. У судочинстві в цивільних і кримінальних справах у порядку, встановленому законодавством України, допускається участь представників громадських організацій і трудових колективів.

Забезпечення доведеності вини. Особа, яка скоїла правопорушення, може бути притягнута до відповідальності лише за умови доведеності її вини в судовому засіданні. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (презумпція невинуватості). Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може базуватися на доказах, одержаних незаконним способом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їхньої переконливості. Сторони в процесі здійснення судочинства мають рівні права. Обвинувальний ухил у процесі розгляду кримінальних справ є неприпустимим.

Підтримання державного обвинувачення в суді прокурором. Тільки представник спеціального державного органу — прокуратури — має право здійснювати цю функцію в процесі кримінального судочинства. При цьому прокурор керується лише вимогами закону та об’єктивною оцінкою зібраних у справі доказів.

Право на оскарження судового рішення. Учасники судового процесу та інші особи у випадках і порядку, передбачених процесуальним законом, мають право на апеляційне, тобто оскарження рішення або вироку у справі, що не набрали законної сили, у вищу судову інстанцію, яка має право переглянути справу за сутністю, та касаційне, тобто оскарження рішення або вироку у справі, що не набрали законної сили, у вищу судову інстанцію, яка перевіряє їх законність та обґрунтованість і затверджує рішення або вирок у справі чи скасовує його та повертає справу на повторний розгляд до суду першої інстанції, оскарження судового рішення. Рішення, вироки та ухвали, винесені судовими колегіями Верховного Суду України, а також постанови суддів Верховного Суду України є остаточними і не підлягають апеляційному чи касаційному оскарженню. Вони можуть бути переглянуті лише після набрання ними чинності в порядку судового нагляду.

Обов’язковість судових рішень. Судові рішення у справі ухвалюються іменем України. Судові рішення, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об’єднаннями громадян та іншими організаціями, громадянами та юридичними особами на всій території України. Обов’язковість урахування судових рішень для інших судів, органів прокуратури, слідства, дізнання визначається процесуальним законом. Судові рішення інших держав є обов’язковими до виконання на території України за умов, визначених законом України відповідно до міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Невиконання судових рішень тягне передбачену законом відповідальність.

Самостійність судів і незалежність суддів. Суди здійснюють правосуддя самостійно. Судді при здійсненні правосуддя незалежні від будь-якого впливу, нікому не підзвітні і підкоряються лише закону. Гарантії самостійності судів і незалежності суддів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами. Органи та посадові особи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, громадяни та їх об’єднання, а також юридичні особи зобов’язані поважати незалежність суддів і не посягати на неї. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою завдати шкоди їх авторитету чи вплинути на неупередженість суду забороняється і тягне передбачену законом відповідальність. Суддям забезпечується свобода неупередженого вирішення судових справ відповідно до їх внутрішнього переконання, що ґрунтується на вимогах закону.

Гарантії самостійності судів і незалежності суддів забезпечуються: особливим порядком призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення суддів; незмінюваністю суддів та їх недоторканністю; порядком здійснення судочинства, встановленим процесуальним законом, таємницею ухвалення судового рішення; забороною втручання у здійснення правосуддя; відповідальністю за неповагу до суду чи судді, встановленою законом; особливим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, встановлених законом; належним матеріальним і соціальним забезпеченням суддів; функціонуванням органів суддівського самоврядування; визначеними законом засобами забезпечення особистої безпеки суддів, їх сімей, майна, а також іншими засобами їх правового захисту.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу передбачених законом гарантій самостійності судів, незалежності та правової захищеності суддів.

Недоторканність суддів. Недоторканність суддів гарантується Конституцією України, законом про статус суддів та іншими законами. На народних засідателів і присяжних на час виконання ними у суді обов’язків, пов’язаних із здійсненням правосуддя, поширюються гарантії недоторканності суддів.

Незмінюваність суддів. Професійні судді судів загальної юрисдикції обіймають посади безстроково, крім суддів, які призначаються на посаду судді вперше. Судді, обрані безстроково, перебувають на посаді судді до досягнення ними 65 років. До закінчення цього строку вони можуть бути звільнені з посади лише за підстав, зазначених у п. 3—9 ч. 5 ст. 126 Конституції України.

Суддівське самоврядування. Для вирішення питань внутрішньої діяльності судів у межах, визначених законодавством, діє суддівське самоврядування.

Законом можуть бути визначені також інші принципи судочинства в судах окремих судових юрисдикцій.

§ 2. Загальна характеристика

судової системи України

Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, який вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

Статус Конституційного Суду України визначається ст. 147—153 Конституції України та Законом України «Про Конституційний Суд України» від 16.10.96.

Завданням Конституційного Суду України є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України. Діяльність Конституційного Суду України базується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повного і всебічного розгляду справ та обґрунтованості винесених ним рішень. Конституційний Суд України ухвалює рішення та дає висновки у справах щодо: конституційності законів та інших нормативно-правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; відповідності Конституції України чинним міжнародним договорам України або тим міжнародним договорам, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість; додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених ст. 111 та 151 Конституції України;
офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Рішення й висновки Конституційного Суду України із зазначених питань є обов’язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені. Закони, інші нормативно-правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність від дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Конституційний Суд України складається з 18 суддів. Президент України, Верховна Рада України та з’їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України. Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг 40-річного віку, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як 10 років, проживає в Україні протягом останніх 20 років та володіє державною мовою. Суддя Конституційного Суду України призначається на 9 років без права бути призначеним на повторний строк.

Голова Конституційного Суду України обирається на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду України зі складу суддів Конституційного Суду України таємним голосуванням лише на один трирічний строк.

Правосуддя в судах загальної юрисдикції в Україні здійснюється шляхом розгляду і вирішення в судових засіданнях цивільних, господарських, адміністративних, кримінальних справ. Порядок здійснення цивільного судочинства передбачений Цивільним процесуальним кодексом України від 18.07.63, господарського — Господарським процесуальним кодексом України від 06.11.91, адміністративного — Кодексом України про адміністративні правопорушення від 07.12.84 та кримінального — Кримінально-процесуальним кодексом України від 28.12.60.

Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації. Систему судів загальної юрисдикції відповідно до Конституції України та Закону України «Про судоустрій України» складають: місцеві суди; апеляційні суди, Апеляційний суд України; Касаційний суд України; вищі спеціалізовані суди; Верховний Суд України. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається.

Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі спеціалізовані суди.

Згідно з Конституцією України в системі судів загальної юрисдикції утворюються загальні та спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій. Спеціалізованими судами є господарські, адміністративні та інші суди, визначені як спеціалізовані. Військові суди належать до загальних судів і здійснюють правосуддя у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, утворених відповідно до закону. У судах різних судових юрисдикцій може запроваджуватися спеціалізація суддів з розгляду конкретних категорій справ даної юрисдикції.

Місцевими загальними судами є районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів. Місцевими господарськими судами є господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, а місцевими адміністративними судами є окружні суди, що утворюються в округах відповідно до указу Президента України. Місцевий суд складається з суддів місцевого суду, голови та заступника голови суду.

Місцевий суд є судом першої інстанції і розглядає справи, віднесені процесуальним законом до його підсудності. Місцеві загальні суди розглядають кримінальні та цивільні справи, а також справи про адміністративні правопорушення. Місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності. Місцеві адміністративні суди розглядають адміністративні справи, пов’язані з правовідносинами у сфері державного управління та місцевого самоврядування (справи адміністративної юрисдикції), крім справ адміністративної юрисдикції у сфері військового управління, розгляд яких здійснюють військові суди. Підсудність окремих категорій справ місцевим судам, а також порядок їх розгляду визначаються процесуальним законом.

В Україні діють загальні та спеціалізовані апеляційні суди. Апеляційними загальними судами є: апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, військові апеляційні суди регіонів та апеляційний суд Військово-Морських Сил України, а також Апеляційний суд України. У разі необхідності замість апеляційного суду області можуть утворюватися апеляційні загальні суди, територіальна юрисдикція яких поширюється на кілька районів області. Апеляційними спеціалізованими судами є апеляційні господарські суди та апеляційні адміністративні суди, які утворюються в апеляційних округах відповідно до указу Президента України.

До складу апеляційного суду входять судді, голова суду та його заступники. В апеляційних судах утворюються судові палати.
У складі загального апеляційного суду утворюються судова палата у цивільних справах та судова палата у кримінальних справах.
У складі спеціалізованого апеляційного суду можуть утворюватися судові палати з розгляду окремих категорій справ за встановленою спеціалізацією в межах відповідної спеціальної судової юрисдикції. В Апеляційному суді України діють судова палата у цивільних справах, судова палата у кримінальних справах та військова судова палата. Судді апеляційного суду призначаються до складу відповідної судової палати розпорядженням голови апеляційного суду.

До повноважень апеляційних судів входять: розгляд справ в апеляційному порядку відповідно до процесуального закону, розгляд по першій інстанції справ, визначених законом (крім апеляційних господарських судів), ведення та аналіз судової статистики, вивчення та узагальнення судової практики, надання методичної допомоги у застосуванні законодавства місцевим судам, а також здійснення інших передбачених законом повноважень.

Для розгляду справ, визначених процесуальним законом, у загальних апеляційних судах, крім Апеляційного суду України, діють суди присяжних.

Касаційний суд України складається із суддів, голови суду та його заступників. У складі Касаційного суду України діють судова палата у цивільних справах, судова палата у кримінальних справах та військова судова палата. Склад судових палат формується за поданням голови суду. Розгляд справ у Касаційному суді України здійснюється колегіями у складі не менше трьох суддів.

Касаційний суд України уповноважений: розглядати в касаційному порядку справи, віднесені до його підсудності, а також інші справи у випадках, визначених процесуальним законом; вести та аналізувати судову статистику; вивчати та узагальнювати судову практику; надавати методичну допомогу у застосуванні законодавства судам нижчого рівня; здійснювати інші повноваження, передбачені законом.

Вищими судовими органами спеціалізованих судів є Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України, а також інші відповідні вищі спеціалізовані суди, що утворюються Президентом України в порядку, встановленому Законом України «Про судоустрій України». Вищі спеціалізовані суди складаються з суддів, голови суду та його заступників. У вищому спеціалізованому суді можуть утворюватися судові палати з розгляду окремих категорій справ за визначеною спеціалізацією в межах відповідної спеціальної судової юрисдикції. Склад судових палат вищого спеціалізованого суду формується за поданням голови суду. Для вирішення загальних питань діяльності відповідних спеціалізованих судів у вищому спеціалізованому суді діє колегіальний орган — Пленум вищого спеціалізованого суду, який включає всіх суддів вищого спеціалізованого суду та голів апеляційних спеціалізованих судів.

Вищий спеціалізований суд: розглядає в касаційному порядку справи відповідної судової юрисдикції, а також інші справи у випадках, визначених процесуальним законом; веде та аналізує судову статистику, вивчає й узагальнює судову практику; надає методичну допомогу судам нижчого рівня з метою однакового застосування норм Конституції України та законів у судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу судової статистики; дає спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційні роз’яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції; здійснює інші повноваження, передбачені законом.

Розгляд справ у вищому спеціалізованому суді здійснюється колегіально.

Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції. Верховний Суд України очолює Голова Верховного Суду України. До складу Верховного Суду України входять судді Верховного Суду України, кількість яких встановлюється Указом Президента України за поданням Голови Верховного Суду України, погодженим з Радою суддів України. До складу судових палат, що здійснюють розгляд справ з питань юрисдикції спеціалізованих судів, призначаються судді, які мають стаж суддівської діяльності у відповідному вищому суді не менше трьох років або відповідному апеляційному спеціалізованому суді не менше п’яти років.

У складі Верховного Суду України діють Судова палата у цивільних справах, Судова палата у кримінальних справах, Судова палата у господарських справах, Судова палата в адміністративних справах. У складі Верховного Суду України діє також Військова судова колегія.

Для вирішення питань, визначених Конституцією України та Законом України «Про судоустрій України», у Верховному Суді України діє колегіальний орган — Пленум Верховного Суду України. До складу Пленуму Верховного Суду України входять усі судді Верховного Суду України, голови вищих спеціалізованих судів, їх перші заступники, голова Касаційного суду України та голова Апеляційного суду України.

Верховний Суд України: розглядає у касаційному порядку рішення загальних судів у справах, віднесених до його підсудності процесуальним законом; переглядає в порядку повторної касації всі інші справи, розглянуті судами загальної юрисдикції в касаційному порядку; у випадках, передбачених законом, розглядає інші справи, пов’язані з винятковими обставинами; дає судам роз’яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики, у разі необхідності визнає нечинними роз’яснення Пленуму вищого спеціалізованого суду; дає висновок щодо наявності чи відсутності в діяннях, в яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину; надає за зверненням Верховної Ради України письмове подання про неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров’я; звертається до Конституційного Суду України у випадках виникнення у судів загальної юрисдикції при здійсненні ними правосуддя сумнівів щодо конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів; веде та аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику, знайомиться в судах з практикою застосування законодавства; у межах своїх повноважень вирішує питання, що випливають з міжнародних договорів України; представляє суди загальної юрисдикції у зносинах із судами інших держав; здійснює інші повноваження, передбачені законом.

Окрему категорію судів становлять військові суди України. Вони здійснюють правосуддя у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, передбачених законодавством України. В Україні діють військові суди гарнізонів як місцеві суди, військові суди регіонів і Військово-Морських Сил як апеляційні суди. Військовий суд гарнізону утворюється на території, на якій розташовано один або кілька військових гарнізонів.

Військові суди розглядають: справи про всі злочини, вчинені військовослужбовцями Збройних Сил, Прикордонних військ, Служби безпеки України та інших військових формувань, що створюються Верховною Радою України і Президентом України, а також військовозобов’язаними під час проходження ними зборів; усі справи про шпигунство; справи про злочини проти встановленого порядку несення служби, вчинені особами начальницького складу виправно-трудових установ; справи про злочини, вчинені певними категоріями осіб, що визначаються законодавством України; справи про адміністративні правопорушення військовослужбовців; справи за скаргами військовослужбовців на неправомірні дії військових службових осіб і органів військового управління; справи про захист честі і гідності, сторонами в яких є військовослужбовці або військові організації; інші справи, пов’язані із захистом прав і свобод військовослужбовців та інших громадян, а також прав і законних інтересів військових частин, установ, організацій.

Правосуддя здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні. Розгляд справ в апеляційному та касаційному порядку здійснюють виключно професійні судді. Народні засідателі під час здійснення правосуддя користуються всіма правами судді. Гарантії незалежності і недоторканності професійних суддів, передбачені законом, поширюються на народних засідателів і присяжних на час виконання ними обов’язків по здійсненню правосуддя.

Перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років здійснюється Президентом України на підставі рекомендації відповідної кваліфікаційної комісії суддів за поданням Вищої
ради юстиції. Всі інші судді обираються безстроково Верховною Радою України на підставі рекомендації Вищої кваліфікаційної комісії суддів України за поданням Голови Верховного Суду України або голови відповідного вищого спеціалізованого суду. Особа, призначена на посаду судді чи обрана суддею безстроково згідно з вимогами цього Закону, набуває статусу професійного судді відповідного рівня і спеціалізації судів — судді місцевого чи апеляційного загального або військового суду, судді Апеляційного суду України, судді Касаційного суду України, судді місцевого, апеляційного або вищого спеціалізованого суду або судді Верховного Суду України. Судді військових судів перебувають на військовій службі і входять до штатної чисельності Збройних Сил України.

Статус суддів визначається Конституцією України та Законом України «Про статус суддів». Для вирішення питань внутрішньої діяльності судів в Україні діє суддівське самоврядування, тобто самостійне колективне вирішення зазначених питань професійними суддями. До питань внутрішньої діяльності судів належать питання організаційного забезпечення судів та діяльності суддів, соціальний захист суддів та їх сімей, а також інші питання, що безпосередньо не пов’язані із здійсненням правосуддя.

Організаційне забезпечення діяльності судів, тобто заходи фінансового, матеріально-технічного, кадрового, інформаційного та організаційно-технічного характеру, спрямовані на створення умов для повного і незалежного здійснення правосуддя, покладається на спеціальну систему органів виконавчої влади — державну судову адміністрацію. Державна судова адміністрація складається з Державної судової адміністрації України та територіальних управлінь державної судової адміністрації.

Державна судова адміністрація України є центральним органом виконавчої влади, що здійснює організаційне забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції, а також інших органів та установ судової системи. Організаційне забезпечення діяльності Верховного Суду України, Конституційного Суду України та вищих спеціалізованих судів здійснюється апаратами цих судів.

Територіальні управління державної судової адміністрації утворюються в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі і підпорядковуються Державній судовій адміністрації України. У структурі Державної судової адміністрації України утворюється структурний підрозділ з управління організаційним забезпеченням військових судів.

§ 3. Органи юстиції та нотаріат в Україні

Органи юстиції — це органи виконавчої влади, які забезпечують здійснення правової політики в державі, захист прав та законних інтересів громадян, підприємств, установ та організацій.

Система органів юстиції в Україні включає: Міністерство юстиції України; Головне управління юстиції Міністерства юстиції в Автономній Республіці Крим; обласні, Київське та Севастопольське міські управління юстиції; районні, районні у містах управління юстиції; міські (міст обласного значення) управління юстиції.

Основними завданнями органів юстиції є: підготовка пропозицій щодо проведення в Україні правової реформи, сприяння розвитку правової науки; підготовка пропозицій щодо вдосконалення законодавства, його систематизація, ведення Єдиного класифікатора галузей законодавства України, розробка проектів нормативно-правових актів і міжнародних договорів України з правових питань, проведення правової експертизи проектів нормативно-правових актів, державна реєстрація нормативно-правових актів, ведення Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів; планування за пропозиціями міністерств, інших центральних органів виконавчої влади законопроектної роботи та роботи з адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, координація нормотворчої діяльності міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та контроль за здійсненням такої діяльності; забезпечення реалізації державної правової політики, державної політики з питань громадянства, міжнаціональних та міграційних відносин; здійснення реєстрації фізичних осіб, ведення Єдиного державного реєстру фізичних осіб; організаційне, матеріально-технічне забезпечення судів загальної юрисдикції (крім Верховного Суду України), робота з кадрами судів, експертне забезпечення правосуддя; організація в порядку, встановленому законодавством України, своєчасного, повного і неупередженого примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено на державних виконавців; спрямування та координація діяльності щодо забезпечення виконання рішень суду та застосування передбачених законом засобів виправлення і перевиховання засуджених органами і установами виконання покарань та підприємствами кримінально-виконавчої системи; організація роботи нотаріату та органів реєстрації актів громадянського стану; розвиток правової інформатизації, формування у громадян правового світогляду; координація діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій щодо правової освіти населення, методичного забезпечення цієї освіти; легалізація громадських організацій і реєстрація політичних партій та інших громадських формувань; сприяння розвитку юридичних послуг з метою реалізації прав, свобод і законних інтересів громадян та юридичних осіб, здійснення у випадках, передбачених законодавством, державної реєстрації юридичних осіб та реєстрації прав на нерухоме майно, ведення реєстру застави майна, організація у встановленому порядку в системі органів юстиції надання громадянам і юридичним особам додаткових платних послуг правового і технічного характеру; здійснення контролю за виконанням актів Мінюсту України стосовно нормативно-методичного забезпечення діяльності бюро технічної інвентаризації щодо проведення реєстрації прав власності на нерухо-
ме майно; ведення державних реєстрів відповідно до законодавства України; здійснення методичного керівництва правовою роботою в міністерствах та інших центральних органах викона
вчої влади, перевірка стану цієї роботи і надання рекомендацій щодо її поліпшення та приведення їх нормативних актів у відповідність із законодавством, вжиття заходів до підвищення кваліфікації працівників юридичних служб.

До спеціалізованих органів юстиції належить державна виконавча служба, органи реєстрації актів громадянського стану та деякі інші.

Державна виконавча служба здійснює виконання судових рішень згідно з кримінально-процесуальним та цивільним процесуальним законодавством України. Вона включає Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України; відділи державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції; районні, міські (міст обласного значення), районні в містах відділи державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції.

Державними виконавцями є начальник, заступник начальника, старший державний виконавець, державний виконавець районного, міського (міста обласного значення), районного у місті відділу державної виконавчої служби. Державні виконавці є державними службовцями. Правовий статус державної виконавчої служби регулюється Законом України «Про державну виконавчу службу» від 24.03.98.

Органи реєстрації громадянського стану здійснюють державну реєстрацію юридичних фактів, з якими закон пов’язує виникнення, зміну або припинення відповідних прав та обов’язків (народження, смерть, одруження, розірвання шлюбу, встановлення батьківства, переміни прізвища, імені, по батькові).

Систему органів реєстрації актів громадянського стану складають відділи реєстрації актів громадянського стану Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських, районних, районних у містах, міських (міст обласного значення) управлінь юстиції; виконавчі органи сільських, селищних, міських (крім міст обласного значення) рад.

Нотаріат являє собою систему органів і посадових осіб, на яких покладено обов’язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші передбачені законодавством нотаріальні дії з метою надання їм юридичної вірогідності.

Учинення нотаріальних дій в Україні покладається на нотаріусів, які працюють у державних нотаріальних конторах, державних нотаріальних архівах (державні нотаріуси) або мають приватну нотаріальну практику (приватні нотаріуси). Документи, оформлені державними і приватними нотаріусами, мають однакову юридичну силу. У населених пунктах, де немає нотаріусів, визначені законом нотаріальні дії вчиняються уповноваженими на це посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів. Учинення нотаріальних дій за кордоном покладається на консульські установи України, а у випадках, передбачених чинним законодавством, — на дипломатичні представництва України.

Посвідчення заповітів і доручень, прирівняних до нотаріальних, може провадитись в особливих випадках також іншими визначеними законодавством посадовими особами (головними лікарями, їхніми заступниками з медичної частини або черговими лікарями лікарень, лікувальних закладів, санаторіїв, а також директорами й головними лікарями будинків для престарілих та інвалідів, капітанами морських суден або суден внутрішнього плавання, що плавають під прапором України
тощо).

Нотаріусом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту (університет, академія, інститут) і пройшов стажування протягом шести місяців у державній нотаріальній конторі або в нотаріуса, що має приватну нотаріальну практику, склав кваліфікаційний іспит та одержав свідоцтво про право на заняття нотаріальною діяльністю. Не може бути нотаріусом особа, яка має судимість.

Нотаріус не може перебувати в штаті інших державних, приватних і громадських підприємств та організацій, вдаватися до підприємницької та посередницької діяльності, виконувати іншу оплачувану роботу, крім складання проектів угод і заяв, виготовлення копій документів і виписок із них, надання роз’яснень з питань учинення нотаріальних дій, консультацій правового характеру, а також викладацької та наукової роботи у вільний час.

Нотаріус зобов’язаний: виконувати свої професійні обов’язки відповідно до закону і принесеної присяги; сприяти громадянам, підприємствам, установам та організаціям у здійсненні їхніх прав та захисті законних інтересів, роз’яснювати права та обов’язки, попереджати про наслідки вчинюваних нотаріальних дій для того, щоб юридична необізнаність не могла бути використана їм на шкоду; зберігати в таємниці відомості, одержані ним під час учинення нотаріальних дій; відмовити у вчиненні нотаріальної дії в разі її невідповідності законодавству України або міжнародним договорам.

Органами нотаріату вчиняються такі нотаріальні дії: посвідчуються угоди (договори, заповіти, доручення, шлюбні контракти та ін.); вживаються заходи з охорони спадкового майна; видаються свідоцтва про право на спадщину; видаються свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя; видаються свідоцтва про придбання жилих будинків з прилюдних торгів; видаються дублікати документів, що зберігаються у справах нотаріальної контори; накладається заборона відчуження жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна; посвідчується вірність копій документів і виписок з них; посвідчується справжність підпису на документах; засвідчується вірність перекладу документів з однієї мови іншою; посвідчується факт, що громадянин є живим; посвідчується факт перебування громадянина в певному місці; посвідчується тотожність громадянина з особою, зображеною на фотокартці; посвідчується час подання документів; передаються заяви фізичних та юридичних осіб іншим фізичним і юридичним особам; приймаються в депозит грошові суми та цінні папери; вчиняються виконавчі написи; вчиняються протести векселів; пред’являються чеки до платежу і посвідчується несплата чеків; вчиняються морські протести; приймаються на зберігання документи. Державні нотаріуси в державних нотаріальних архівах видають дублікати і посвідчують вірність копій та виписок із документів, що зберігаються у справах цих архівів.

Правове регулювання нотаріату в Україні, видів і порядку вчинення нотаріальних дій здійснюється Законом України «Про нотаріат» від 02.09.93.

§ 4. Поняття, завдання, функції та система

органів прокуратури України

Прокуратура — єдина централізована система державних органів, які від імені України здійснюють нагляд за точним виконанням та єдиним застосуванням законів через своєчасне виявлення правопорушень, вжиття заходів щодо їх усунення і притягнення винних до відповідальності.

Діяльність органів прокуратури спрямована на утвердження верховенства закону, зміцнення правопорядку і має своїм завданням захист від неправомірних посягань на: закріплені Конституцією України незалежність держави, суспільний і державний лад, політичну та економічну систему, права національних груп і територіальних утворень; гарантовані Конституцією, іншими законами України та міжнародними правовими актами соціально-економічні, політичні, особисті права і свободи людини і громадянина; основи демократичного устрою державної влади, правовий статус місцевих рад народних депутатів, органів територіального громадського самоврядування.

На органи прокуратури України покладено такі функції: підтримання державного обвинувачення в суді; представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; нагляд за додержанням законів під час виконання судових рішень у кримінальних справах, а також у разі вжиття інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Відповідно до п. 9 Перехідних положень Конституції України прокуратура продовжує виконувати функцію нагляду за додержанням і застосуванням законів та функцію попереднього слідства — до набрання чинності законами, що регулюють діяльність державних органів з контролю за додержанням законів, та до сформування системи досудового слідства і набрання чинності законами, що регулюють її функціонування.

Основні принципи організації та діяльності органів прокуратури полягають у тому, що вони: становлять єдину централізовану систему, яку очолює Генеральний прокурор України, з підпорядкуванням прокурорів за ієрархією; здійснюють повноваження на підставі додержання Конституції України і чинних на території республіки законів, незалежно від будь-яких органів державної влади, посадових осіб, а також рішень громадських об’єднань чи їх органів; захищають у межах їх компетенції права і свободи громадян на засадах рівності перед законом, незалежно від національного чи соціального походження, мови, освіти, ставлення до релігії, політичних переконань, службового чи майнового стану та інших ознак; вживають заходів до усунення порушень закону, незважаючи на те, від кого вони виходили, поновлення порушених прав і притягнення в установленому законом порядку до відповідальності осіб, які допустили ці порушення; діють гласно, інформують державні органи влади, громадськість про стан законності та заходи щодо її зміцнення.

Працівники прокуратури не можуть належати до будь-яких політичних партій чи рухів.

Втручання інших органів державної влади, посадових осіб, засобів масової інформації, громадсько-політичних організацій (рухів) та їх представників у діяльність прокуратури з нагляду за додержанням законів або з розслідування діянь, що містять ознаки злочину, забороняється. Вплив у будь-якій формі на працівника прокуратури з метою перешкодити виконанню ним службових обов’язків чи домогтися винесення неправомірного рішення тягне за собою відповідальність, передбачену законом.

Вимоги прокурора, які відповідають чинному законодавству, є обов’язковими для всіх органів, підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян та виконуються невідкладно або в передбачені законом чи визначені прокурором строки.

Систему органів прокуратури становлять: Генеральна прокуратура України, прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури, а також військові прокуратури. До органів військових прокуратур належать військові прокуратури регіонів і військова прокуратура Чорноморського флоту та Військово-Морських Сил України (на правах обласних), військові прокуратури гарнізонів (на правах міських).

Прокуратуру України очолює Генеральний прокурор України, який призначається на посаду Президентом України за згодою Верховної Ради України; з посади його звільняє Президент України. Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокуророві України, що матиме наслідком його відставку з посади. Строк повноважень Генерального прокурора України — п’ять років.

У Генеральній прокуратурі України, прокуратурі Автономної Республіки Крим є старші слідчі в особливо важливих справах і слідчі в особливо важливих справах; у прокуратурах областей, міст та інших прирівняних до них прокуратурах — слідчі в особливо важливих справах і старші слідчі; у районних, міжрайонних, міських прокуратурах — старші слідчі та слідчі.

Слідчі прокуратури провадять попереднє слідство у справах про діяння, що містять ознаки злочину, віднесені законом до їхньої підслідності, а також в інших справах, переданих їм прокурором.

Статус прокуратури в Україні визначається ст. 121—123 Конституції України та Законом України «Про прокуратуру» від 05.11.91. У цьому Законі визначаються загальні положення щодо прокуратури; система, структура та організація діяльності органів прокуратури; прокурорський нагляд як особлива форма правоохоронної діяльності; порядок здійснення загального нагляду, нагляду за додержанням законів органами, що ведуть боротьбу із злочинністю, участі прокурора в розгляді справ у судах, нагляду за додержанням законів у місцях ужиття заходів примусового характеру; статус кадрів органів прокуратури та інші питання організації та діяльності органів прокуратури.

§ 5. Органи внутрішніх справ України

Органи внутрішніх справ є одним з елементів системи правоохоронних органів України. Їх діяльність спрямована на забезпечення громадського порядку на всій території держави, яка знаходить свій вираз у функціях зазначених органів.

Під функціями органів внутрішніх справ необхідно розуміти напрями їх діяльності у процесі вирішення поставлених перед ними завдань. Вони поділяються на три групи: основні, забезпечувальні та загального керівництва.

До основних функцій органів внутрішніх справ належать такі: гарантування особистої безпеки громадян, захист їхніх прав, свобод і законних інтересів; забезпечення охорони громадського порядку; попередження, припинення злочинів та інших правопорушень; своєчасне виявлення, розкриття й розслідування злочинів та розшук осіб, що їх скоїли; забезпечення дорожнього руху; захист власності від злочинних посягань; виконання кримінальних покарань та адміністративних стягнень; участь у наданні соціальної та правової допомоги громадянам і сприяння в межах компетенції державним органам, підприємствам, установам та організаціям у виконанні покладених на них законом обов’язків.

Функції забезпечення мають внутрішній характер і спрямовані на забезпечення ефективної діяльності органів внутрішніх справ. До них належать матеріально-технічне постачання, фінансове забезпечення, забезпечення здорових умов праці співробітників зазначених органів тощо.

Функції загального керівництва мають на меті забезпечення ефективності в управлінні органами системи МВС України в процесі забезпечення громадського порядку та боротьби зі злочинністю в державі.

Система органів внутрішніх справ формується відповідно до зазначених напрямків їх діяльності. Вона має такі групи структурних підрозділів: галузеві служби (підрозділи), що реалізують основні функції зазначених органів: міліція, слідчі апарати, виправно-трудові установи, внутрішні війська; функціональні служби (підрозділи), що виконують забезпечувальні функції цих органів: кадрові, фінансово-економічні, господарчі, медичні служби; загального керівництва: керівники служб (підрозділів), штаби, чергові частини, інформаційно-аналітичні центри, апарат міністра.

Формами діяльності органів системи МВС України (з урахуванням їх функціонального призначення) є: профілактична, оперативно-розшукова, кримінально-процесуальна, виконавча, охоронна (на договірних засадах) та організаційно-правова діяльність.

Певні особливості в управлінні й функціонуванні має система органів внутрішніх справ на транспорті, побудована з урахуванням специфіки забезпечення охорони громадського порядку та боротьби зі злочинністю на залізничному, повітряному, морському й річковому транспорті. На українських залізничних магістралях (Північно-Західній, Південній, Придністровській, Одеській, Донецькій і Львівській залізницях) діють управління внутрішніх справ, централізовано підпорядковані МВС України, на великих залізничних станціях— лінійні відділи УМВС, на інших об’єктах залізниці — відділення і пункти міліції. Система органів внутрішніх справ на залізничному транспорті підпорядковується Управлінню внутрішніх справ на транспорті МВС України (УВСТ МВС України) на чолі з начальником управління, який призначається на посаду наказом Міністра внутрішніх справ України. У великих аеропортах, морських і річкових портах функціонують
відділи внутрішніх справ, підпорядковані територіальним УМВС областей, міст. До складу органів внутрішніх справ на транспорті входять усі основні галузеві служби, крім державтоінспекції, п
аспортної, пожежної, деяких інших підрозділів.

На окремих промислових підприємствах, в установах та організаціях, діяльність яких пов’язана з особливим режимом роботи (оборонний характер, особливо значна технічна небезпека виробництва і ряд інших) створюються відділи внутрішніх справ для роботи на закритих об’єктах.

Компетенція, завдання і функції органів внутрішніх справ, взаємовідносини між ними та окремими службами надають системі органів МВС України необхідної цілісності, чіткого підпорядкування та самостійності окремих елементів, що дозволяє ефективно діяти на основі єдиних правових норм.

Система органів внутрішніх справ проявляє себе, як будь-яка інша соціальна система, як об’єкт, що управляє та управляється, тобто фактично виступає об’єктом і суб’єктом управління.

З урахуванням нинішнього адміністративно-територіального устрою України, соціально-економічних і політичних обставин, криміногенної ситуації в країні та функціонального призначення органів внутрішніх справ, сучасна система органів МВС України складається з двох підсистем: центральних і місцевих органів внутрішніх справ. До центральних органів належить Міністерство внутрішніх справ України. Місцевими органами є Головні управління, Управління внутрішніх справ МВС України в Криму, в областях, містах, відділи (управління) внутрішніх справ у районах (районах у містах) і лінійні відділи (управління) внутрішніх справ.

Органи внутрішніх справ являють собою систему, що характеризується суворим дотриманням принципу централізованого управління відповідними елементами (підсистемами) та встановленням між ними субординаційних зв’язків. Місцеві органи внутрішніх справ безпосередньо підпорядковуються вищим за ієрархією органам внутрішніх справ. Правові акти, що приймаються останніми, є обов’язковими для місцевих органів внутрішніх справ.

Всю систему органів внутрішніх справ очолює Міністерство внутрішніх справ України — центральний орган виконавчої влади. Міністерство реалізує державну політику у сфері захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства й держави від протиправних посягань, організує і координує діяльність органів внутрішніх справ з боротьби зі злочинністю, охорони громадського порядку і гарантування громадської безпеки. Основними завданнями МВС України є: організація та координація діяльності органів внутрішніх справ із захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, охорони громадського порядку і гарантування громадської безпеки; участь у розробці та реалізації державної політики щодо боротьби зі злочинністю; забезпечення запобігання злочинам, їх припинення, розкриття й розслідування, розшуку осіб, які вчинили злочини, вжиття заходів до усунення причин і умов, що сприяють учиненню правопорушень; гарантування відповідно до законодавства України безпеки працівників суду і правоохоронних органів, їхніх близьких родичів та осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві; визначення основних напрямів удосконалення роботи органів внутрішніх справ, надання їм організаційно-методичної та практичної допомоги; забезпечення виконання кримінальних покарань, участь у соціальній реабілітації засуджених; організація роботи, пов’язаної з гарантуванням безпеки дорожнього руху; забезпечення законності в діяльності працівників і військовослужбовців системи.

МВС України очолює Міністр, який призначається відповідно до Конституції України; він входить до складу Кабінету Міністрів України. Міністр має заступників, яких за його поданням призначає Кабінет Міністрів України, розподіляє обов’язки між заступниками Міністра та визначає повноваження структурних підрозділів Міністерства. Міністр внутрішніх справ України несе персональну відповідальність за виконання покладених на Міністерство завдань і здійснення ним своїх функцій, визначає ступінь відповідальності заступників Міністра, керівників підрозділів Міністерства.

Для погодженого вирішення питань, що належать до повноважень МВС України, обговорення найважливіших напрямів його діяльності у Міністерстві утворюється колегія в складі Міністра (голова колегії), заступників Міністра за посадою, а також інших керівних працівників органів внутрішніх справ. Члени колегії Міністерства затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Рішення колегії проводяться в життя найчастіше наказами Міністра.

Для розгляду наукових рекомендацій і пропозицій щодо основних напрямів діяльності органів внутрішніх справ, обговорення найважливіших програм і вирішення інших питань при МВС України можуть створюватися відповідні ради й комісії з включенням до їх складу провідних учених і висококваліфікованих фахівців-практиків.

Система місцевих органів внутрішніх справ має такі структурні елементи: управління (головні управління) внутрішніх справ МВС України в Криму, в областях, містах, відділи (управління) внутрішніх справ у районах (районах у містах) і лінійні відділи (управління) внутрішніх справ. Усі ланки системи органів внутрішніх справ України функціонують у тісній взаємодії як між собою, так і з іншими державними органами, організаціями та населенням країни, що є гарантією їх ефективної діяльності під час виконання покладених на них завдань з охорони громадського порядку та боротьбі зі злочинністю в країні.

§ 6. Поняття, завдання

та функції міліції в Україні

Міліція в Україні — державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров’я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань.

Міліція — єдина система органів, яка входить до структури Міністерства внутрішніх справ України.

Правовою основою діяльності міліції є: Конституція України, законодавчі акти України, постанови Верховної Ради України, Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативні акти МВС України, Загальна декларація прав людини, міжнародні правові норми, ратифіковані в установленому порядку.

Центральне місце в системі правових актів, що регулюють діяльність міліції, посідає Закон України «Про міліцію» від 20.12.90. Закон складається з 6 розділів: Розділ 1. Загальні положення. Розділ 2. Обов’язки і права міліції. Розділ 3. Застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і вогнепальної зброї. Розділ 4. Служба в міліції. Розділ 5. Правовий і соціальний захист. Відповідальність працівників міліції. Розділ 6. Контроль і нагляд за діяльністю міліції.

Згідно з чинним законодавством основними завданнями міліції є: гарантування особистої безпеки громадян, захист їхніх прав і свобод, законних інтересів; запобігання правопорушенням та їх припинення; охорона й забезпечення громадського порядку; виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили; убезпечення дорожнього руху; захист власності від злочинних посягань; виконання кримінальних покарань та адміністративних стягнень; участь у поданні соціальної та правової допомоги громадянам, сприяння в межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам та організаціям у виконанні покладених на них законом обов’язків. Отже, міліція виконує адміністративну, профілактичну, оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну, виконавчу та охоронну (на договірних засадах) функції.

Відповідно до завдань і функцій міліція складається з таких підрозділів: кримінальна міліція; міліція громадської безпеки; транспортна міліція; державна автомобільна інспекція; міліція охорони; спеціальна міліція. Для забезпечення громадського порядку на об’єктах і територіях, які мають особливе народногосподарське значення чи постраждали від стихійного лиха, екологічного забруднення, катастрофи, МВС України з дозволу Кабінету Міністрів України можуть створюватися спеціальні підрозділи міліції.

Організаційна структура і штатна чисельність міліції визначаються в порядку, встановлюваному Кабінетом Міністрів України. У своїй діяльності міліція підпорядковується МВС України. Міністр внутрішніх справ України здійснює керівництво всією міліцією України.

Взаємовідносини у сфері діяльності міліції між МВС України та відповідними органами інших держав і міжнародними організаціями поліції будуються на підставі міждержавних чи міжурядових угод, а також угод між МВС України та цими органами і організаціями.

Особовий склад міліції формується з працівників, що проходять державну службу в підрозділах міліції, яким відповідно до чинного законодавства присвоєно спеціальні звання міліції. На службу до міліції приймаються на контрактній основі громадяни, здатні за своїми особистими, діловими й моральними якостями, освітнім рівнем, фізичною підготовкою і станом здоров’я виконувати покладені на міліцію завдання. З прийняттям на службу може бути встановлено іспитовий строк до одного року. Працівники міліції приносять присягу, текст якої затверджується Кабінетом Міністрів України.

Не можуть бути прийняті на службу до міліції особи, які раніше засуджувалися за вчинення злочину.

Порядок та умови проходження служби в міліції регламентуються Положенням про проходження служби особовим складом органів внутрішніх справ, що його затверджує Кабінет Міністрів України.

Діяльність міліції базується на принципах законності, гуманізму, поваги до особи, соціальної справедливості, взаємодії з трудовими колективами, громадськими організаціями й населенням. Міліція повинна поважати гідність особи і виявляти до неї гуманне ставлення, захищати права людини незалежно від її соціального походження, майнового та іншого стану, расової та національної належності, громадянства, віку, мови та освіти, ставлення до релігії, статі, політичних та інших переконань.

У межах чинного законодавства міліція має право обмежувати права і свободи громадян, якщо без цього не можуть бути виконані покладені на неї обов’язки, і зобов’язана дати їм пояснення з цього приводу. Вона забезпечує право на юридичний захист та інші права затриманих і взятих під варту осіб, не пізніше ніж через 24 години повідомляє про їхнє місцеперебування близьким родичам, адміністрації за місцем роботи чи навчання і в разі необхідності вживає заходів до негайного надання їм медичної та іншої допомоги.

Міліція функціонує гласно, інформуючи органи влади та управління, трудові колективи, громадські організації, населення і засоби масової інформації про свою діяльність, стан громадського порядку та заходи щодо його зміцнення.

У підрозділах міліції не допускається діяльність політичних партій, рухів та інших громадських об’єднань, що мають політичну мету. Під час виконання службових обов’язків працівники міліції незалежні від впливу будь-яких політичних чи громадських об’єднань. Міліція повинна виконувати свої завдання неупереджено, в точній відповідності до закону. Жодні виняткові обставини або вказівки службових осіб не можуть бути підставою для будь-яких незаконних дій чи бездіяльності міліції.

Державні органи, громадські об’єднання, службові особи, трудові колективи, громадяни зобов’язані сприяти міліції в охороні громадського порядку та боротьбі із злочинністю.

На території України забороняється створення військових або інших збройних формувань чи груп, непередбачених законодавством України.

Працівник міліції є представником державного органу виконавчої влади. Законні вимоги працівників міліції є обов’язковими для виконання громадянами і посадовими особами. Працівник міліції під час виконання покладених на нього обов’язків керується тільки законом, діє в його межах і підпорядковується своїм безпосередньому і прямому начальникам. Ніхто інший, окрім уповноважених службових осіб, у передбачених законом випадках не має права втручатися в законну діяльність працівника міліції. Ніхто не має права покласти на працівника міліції виконання обов’язків, не передбачених чинним законодавством. Утручання в діяльність міліції тягне за собою відповідальність за законом.

Працівник міліції перебуває під захистом закону, норми якого гарантують захист життя, здоров’я, честі, гідності, майна працівника міліції та членів його сім’ї від злочинних посягань та інших протиправних дій.

Міліція має право застосовувати засоби фізичного впливу, спеціальні засоби й вогнепальну зброю у випадках і в порядку, передбачених Законом України «Про міліцію». Застосуванню сили, спеціальних засобів і вогнепальної зброї повинно передувати попередження про намір їх використання, якщо дозволяють обставини. Без попередження фізична сила, спеціальні засоби і зброя можуть застосовуватися, якщо виникла безпосередня загроза життю чи здоров’ю громадян або працівників міліції.

Забороняється застосовувати засоби фізичного впливу, спеціальні засоби й вогнепальну зброю до жінок з явними ознаками вагітності, осіб похилого віку або з вираженими ознаками інвалідності та малолітніх, окрім випадків учинення ними групового
нападу, що загрожує життю і здоров’ю людей, працівників міліції або збройного нападу чи збройного опору.

За неможливості уникнути застосування сили вона не повинна перевищувати міри, необхідної для виконання покладених на міліцію обов’язків, і має зводитися до мінімуму можливості завдання шкоди здоров’ю правопорушників та інших громадян.
У разі завдання шкоди міліція забезпечує подання необхідної д
опомоги потерпілим у найкоротший строк.

Перевищення повноважень працівником міліції, в т. ч. в застосуванні сили, спеціальних засобів і зброї, тягне за собою відповідальність, установлену законом.

Контроль за діяльністю міліції здійснюють Кабінет Міністрів України, Міністр внутрішніх справ України і в межах їх компетенції — ради народних депутатів. Останні, здійснюючи контроль за роботою міліції, не втручаються в її оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну та адміністративну діяльність. Нагляд за додержанням законності в діяльності міліції здійснюють Генеральний прокурор України і підлеглі йому прокурори.

§ 7. Служба безпеки України

Служба безпеки України — державний правоохоронний орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України.

Завданнями Служби безпеки України є: захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного та оборонного потенціалу України, за-
конних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб; попередження, виявлення, припинення й розкриття злочинів проти миру та безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління та економіки, інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України.

Служба безпеки України підпорядкована Президентові України та підконтрольна Верховній Раді України.

Діяльність Служби безпеки України, її органів і співробітників ґрунтується на засадах законності, поваги до прав і гідності особи, позапартійності і відповідальності перед народом України.

В оперативно-службовій діяльності Служба безпеки України дотримується принципів поєднання єдиноначальності й колегіальності, гласності й конспірації.

Діяльність Служби безпеки України відбувається на основі дотримання прав і свобод людини. Органи і співробітники Служби безпеки України повинні поважати гідність людини і виявляти до неї гуманне ставлення, не допускати розголошення відомостей про особисте життя людини. У виняткових випадках з метою припинення та розкриття державних злочинів окремі права та свободи особи можуть бути тимчасово обмежені в порядку і межах, визначених Конституцією та законами України. Неправомірне обмеження законних прав і свобод людини є неприпустимим і тягне за собою відповідальність згідно з законодавством.

Орган Служби безпеки України в разі порушення його співробітниками під час виконання службових обов’язків прав чи свобод людини повинен ужити заходів до поновлення цих прав і свобод, покриття заподіяної моральної та матеріальної шкоди, притягнення винних до відповідальності.

Служба безпеки України на вимогу громадян України у місячний строк зобов’язана дати їм письмові пояснення з приводу обмеження їх прав чи свобод. Такі особи мають право оскаржити до суду неправомірні дії посадових (службових) осіб та органів Служби безпеки України.

Діяльність партій, рухів та інших громадських об’єднань, що мають політичні цілі, у Службі безпеки України забороняється.

Систему Служби безпеки України складають Центральне управління Служби безпеки України, підпорядковані йому регіональні органи, Служба безпеки Автономної Республіки Крим, органи військової контррозвідки, військові формування, а також навчальні, науково-дослідні та інші заклади Служби безпеки України. Організаційна структура Служби безпеки України визначається Президентом України. Центральне управління Служби безпеки України, інші органи та установи, що входять до системи Служби безпеки України, є юридичними особами, мають печатку із зображенням Державного герба України та своїм найменуванням, інші печатки і штампи, рахунки в банках, у т. ч. валютні.

Організація та порядок діяльності Служби безпеки України регулюються Законом України «Про Службу безпеки України» від 25.03.92. Цим Законом регулюються: загальні положення статусу цього органу; система та організація діяльності Служби безпеки України; вимоги щодо кадрів, порядок їх зарахування та звільнення; повноваження Служби безпеки України; гарантії соціального і правового захисту військовослужбовців і працівників Служби безпеки України; порядок здійснення контролю і нагляду за діяльністю Служби безпеки України; відповідальність за правопорушення у сфері її діяльності.

§ 8. Адвокатура в Україні

У ст. 59 Конституції України вказується, що для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги під час вирішення справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

Адвокатура є добровільним професійним громадським об’єднанням, покликаним згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод і репрезентувати законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу.

Адвокатура України здійснює свою діяльність на принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму й конфіденційності.

Адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста чи помічника адвоката не менш як два роки, склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України.

Адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті, органах внутрішніх справ, Службі безпеки, органах державного управління. Адвокатом не може бути особа, яка має судимість.

Адвокат має право на індивідуальну адвокатську діяльність, може відкрити своє адвокатське бюро, об’єднуватися з іншими адвокатами в колегії, адвокатські фірми, контори тощо, які діють відповідно до закону і статутів адвокатських об’єднань.

Адвокатські об’єднання діють на засадах добровільності, самоврядування, колегіальності та гласності. Реєстрація адвокатських об’єднань провадиться у Міністерстві юстиції України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Адвокатські об’єднання письмово повідомляють місцеві органи влади про свою реєстрацію, а адвокати — про одержання свідоцтва на право адвокатської діяльності. Порядок утворення, діяльності, реорганізації та ліквідації адвокатських об’єднань, структура, штати, функції, порядок витрачання коштів, права та обов’язки керівних органів, порядок їх обрання та інші питання, що належать до їх діяльності, регулюються статутом відповідного об’єднання.

Адвокатські бюро, колегії, фірми, контори та інші адвокатські об’єднання є юридичними особами. Адвокати та адвокатські об’єднання відкривають розрахунковий та інші рахунки в банках на території України, а в установленому чинним законодавством порядку — і в іноземних банках, мають печатку і штамп з їх найменуванням.

Адвокати здійснюють такі види діяльності: дають консультації та роз’яснення з юридичних питань, усні й письмові довідки щодо роз’яснення законодавства та його застосування; складають заяви, скарги та інші документи правового характеру; посвідчують копії документів у справах, що їх ці адвокати ведуть; здійснюють представництво в суді, інших державних органах, перед громадянами та юридичними особами; надають правову допомогу підприємствам, установам, організаціям; здійснюють правове забезпечення підприємницької та зовнішньоекономічної діяльності громадян і юридичних осіб; виконують свої обов’язки відповідно до кримінально-процесуального законодавства у процесі дізнання та попереднього слідства. Адвокат може здійснювати й інші види правової допомоги, передбачені законодавством.

У своїй професійній діяльності адвокат має право: репрезентувати і захищати права та інтереси громадян і юридичних осіб за їхнім дорученням у всіх органах, підприємствах, установах та організаціях, до компетенції яких належить вирішення відповідних питань; збирати відомості про факти, що можуть бути використані як докази в цивільних, господарських, кримінальних справах і справах про адміністративні правопорушення, зокрема: запитувати й отримувати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій, об’єднань, а від громадян — за їхньою згодою; ознайомлюватися на підприємствах, в установах та організаціях з необхідними для виконання доручення документами і матеріалами, за винятком тих, таємниця яких охороняється законом; отримувати письмові висновки фахівців з питань, що потребують спеціальних знань; застосовувати науково-технічні засоби відповідно до чинного законодавства; доповідати клопотання і скарги посадовим особам та відповідно до закону одержувати від них письмові мотивовані відповіді на ці клопотання і скарги; бути присутнім під час розгляду його клопотань і скарг на засіданнях колегіальних органів і давати пояснення щодо сутності клопотань і скарг.

Здійснюючи свої професійні обов’язки, адвокат зобов’язаний неухильно додержуватись вимог чинного законодавства, використовувати всі передбачені законом засоби захисту прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб і не має права використовувати свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої прийняв доручення, та відмовитися від прийнятого на себе захисту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного.

Адвокат не має права прийняти доручення про надання правової допомоги у випадках, коли він у цій справі подає або раніше надавав правову допомогу особам, інтереси яких суперечать інтересам особи, що звернулася з проханням про ведення справи, чи брав участь як слідчий, особа, що провадила дізнання, прокурор, громадський обвинувач, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, представник потерпілого, цивільний позивач, цивільний відповідач, свідок, перекладач, понятий, а також коли в розслідуванні або розгляді справи бере участь посадова особа, з якою адвокат перебуває в родинних стосунках.

Питання організації та діяльності адвокатури регулюються Законом України «Про адвокатуру» від 19.12.92. Закон визначає: статус адвокатури та її завдання; вимоги, яким має відповідати адвокат; правову основу адвокатської діяльності; принципи та організаційні форми діяльності адвокатури; види адвокатської діяльності; професійні права адвоката; обов’язки адвоката; статус помічника адвоката; адвокатську таємницю; гарантії адвокатської діяльності; соціальні права адвоката та його помічника; підстави і порядок оплати праці адвоката та його помічника; повноваження кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури; повноваження вищої кваліфікаційної комісії адвокатури; текст Присяги адвоката України; дисциплінарні стягнення, що можуть бути застосовані до адвоката; випадки припинення адвокатської діяльності; відносини адвокатури з Міністерством юстиції України, місцевими органами державного управління; завдання спілок та асоціацій адвокатів.

§ 9. Загальна характеристика інших

правоохоронних органів України

До правоохоронних органів належать також інші органи державної виконавчої влади, що на них законом покладено здійснення однієї чи кількох з таких правоохоронних функцій: охорона державної безпеки, громадського порядку, майна фізичних та юридичних осіб; контроль за станом дотримання нормативних актів в окремих сферах суспільного життя; виявлення фак-
тів учинення злочинів й адміністративних правопорушень та інформування про них державних органів, уповноважених порушувати кримінальні справи, вести дізнання та попереднє розслідування щодо злочинів, а також виносити рішення про вжиття заходів адміністративного стягнення; припинення злочинів та адміністративних правопорушень, затримання за наявності підстав осіб, що їх учинили; розгляд матеріалів про адміністративні правопорушення, винесення рішення про застосування до осіб, винних у вчиненні їх, адміністративного стягнення і виконання рішень про накладення адміністративних стягнень.

Відмітною рисою цих органів є те, що поряд із правоохоронними вони виконують також суто управлінські функції.

Згідно із Законом України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» від 23.12.93 до таких органів належать: митні органи, органи охорони державного кордону, органи державної податкової служби, рибоохорони, державної лісової охорони, працівників Антимонопольного комітету України, а також інші органи, які беруть безпосередню участь у здійсненні правоохоронних функцій. До правоохоронних органів можуть також бути віднесені Управління державної охорони України, органи виконання кримінальних покарань, державна контрольно-ревізійна служба, державні інспекції (санітарно-епідеміологічна служба, державна екологічна інспекція, головна державна інспекція з нагляду за ядерною та радіаційною безпекою, органи захисту прав споживачів, інспекція державного архітектурно-будівельного контролю) та деякі інші.

Митні органи України становлять систему органів управління митною справою (митну систему), куди входять Державний митний комітет України, територіальні митні управління, митниці та інші митні установи України. Посадовим особам митних органів України присвоюються спеціальні звання, що встановлюються законами України.

Законодавством України на митні органи покладено виконання таких правоохоронних функцій: контроль за додержанням законодавства України про митну справу; виявлення фактів порушення митних правил і чинного законодавства під час перетинання митного кордону завдяки проведенню огляду речей, особистого огляду тощо; припинення виявлених адміністративних правопорушень і злочинів (контрабанди тощо), затримання винних осіб; здійснення провадження у виявлених адміністративних правопорушеннях, накладення адміністративних стягнень.

Діяльність митних органів регулюється Законом України «Про митну справу в Україні» від 25.06.91 та Митним кодексом України від 12.12.91.

Прикордонні війська України є державним правоохоронним органом, що має забезпечувати недоторканність державного кордону України на суходолі, морі, річках, озерах та інших водоймах України, а також охороняти виключну (морську) економічну зону України. Правову основу діяльності Прикордонних військ України становить Закон України «Про прикордонні війська України» від 04.11.91.

Центральним органом управління Прикордонних військ України є Державний комітет у справах охорони державного кордону України, який підпорядковується Кабінету Міністрів України. Голова Державного комітету є командувачем Прикордонних військ України. Він призначається і звільняється з посади Президентом України.

Органи охорони державного кордону мають право застосовувати зброю, бойову техніку та спеціальні засоби під час охорони державного кордону України і виключної (морської) економічної зони.

Державна податкова служба — орган державної виконавчої влади, який здійснює управління у сфері обчислення та сплати до бюджетів, державних цільових фондів податків і зборів (обов’язкових платежів).

До системи органів державної податкової служби належать: Державна податкова адміністрація України, державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, державні податкові інспекції в районах, містах (окрім міст Києва та Севастополя), районах у містах. У складі органів державної податкової служби перебувають відповідні спеціальні підрозділи з боротьби проти податкових правопорушень — податкова міліція.

До компетенції органів державної податкової служби у правоохоронній сфері віднесено: здійснення контролю за додержанням податкового законодавства, перевірка фактів приховування та заниження сум податків, інших платежів; застосування до підприємств, установ, організацій і громадян фінансових санкцій; подання до судів та арбітражних судів позовів стосовно підприємств, установ, організацій та громадян про визнання угод недійсними і стягнення в дохід держави коштів, одержаних ними за такими угодами, а в інших випадках — коштів, одержаних без установлених законом підстав, а також про стягнення заборгованості перед бюджетом і державними цільовими фондами за рахунок їх майна; запобігання злочинам та іншим правопорушенням, що їх законом віднесено до компетенції податкової міліції; припинення адміністративних правопорушень і злочинів у сфері оподаткування; розкриття і розслідування податкових злочинів; за дорученням спеціальних підрозділів з боротьби проти організованої злочинності — перевірка своєчасності подання та достовірності документів, пов’язаних з обчисленням і сплатою податків, інших платежів; передача відповідним правоохоронним органам матеріалів за фактами правопорушень, за які передбачено кримінальну відповідальність, якщо їх розслідування не належить до компетенції податкової міліції; здійснення провадження у справах про адміністративні правопорушення, накладення адміністративних стягнень.

Податкова міліція складається зі спеціальних підрозділів з боротьби проти податкових правопорушень, які діють у складі відповідних органів державної податкової служби, і здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, виконує оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну та охоронну
ф
ункції.

Завданнями податкової міліції є: запобігання злочинам та іншим правопорушенням у сфері оподаткування, їх розкриття, розслідування та провадження у справах про адміністративні правопорушення; розшук платників, які ухиляються від сплати податків, інших платежів; запобігання корупції в органах державної податкової служби та виявлення її фактів; убезпечення діяльності працівників органів державної податкової служби, захист їх від протиправних посягань, пов’язаних з виконанням службових обов’язків.

Статус і компетенція податкових органів визначаються Законом України «Про державну податкову службу України» від 04.12.90.

Антимонопольний комітет України є державним органом, покликаним забезпечувати відповідно до його компетенції державний контроль за дотриманням антимонопольного законодавства, захист інтересів підприємців і споживачів від його порушень.

У своїй діяльності Антимонопольний комітет України підпорядкований Кабінету Міністрів України. Антимонопольний комітет України утворюється у складі Голови та десяти державних уповноважених, з яких призначаються перший заступник та два заступники Голови Антимонопольного комітету України. Антимонопольний комітет України утворює територіальні відділення.

Діяльність Антимонопольного комітету України регулюється Законом України «Про Антимонопольний комітет України» від 26.11.93.

Державна контрольно-ревізійна служба — орган державної виконавчої влади, що здійснює контроль у формі ревізій і перевірок за витрачанням коштів і матеріальних цінностей, їх збереженням, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і звітності в міністерствах, відомствах, державних комітетах, державних фондах, бюджетних установах, а також на підприємствах і в організаціях, які отримують кошти з бюджетів усіх рівнів і державних валютних фондів. Державна контрольно-ревізійна служба складається з Головного контрольно-ревізійного управління України і територіальних контрольно-ревізійних управлінь, відділів, груп.

На державну контрольно-ревізійну службу покладено здійснення таких правоохоронних функцій: проведення ревізії та перевірок фінансової діяльності, стану збереження коштів і матеріальних цінностей, достовірності обліку і звітності в міністерствах, відомствах, державних комітетах та інших органах державної виконавчої влади, в державних фондах, у бюджетних установах, а також на підприємствах і в організаціях, які отримують кошти з бюджету та з державних валютних фондів; розгляд листів, заяв і скарг громадян про факти порушення законодавства з фінансових питань, інформування про факти крадіжок, розтрат, недостач органи міліції та прокуратури; стягування в дохід держави коштів, одержаних міністерствами, відомствами, державними комітетами, державними фондами, підприємствами, установами та організаціями за незаконними угодами, без установлених законом підстав і з порушенням чинного законодавства; накладення у випадках, передбачених законодавчими актами, на керівників та інших службових осіб підприємств, установ та організацій адміністративних стягнень; застосування до підприємств, установ, організацій та інших суб’єктів підприємницької діяльності фінансових санкцій, передбачених чинним законодавством.

Діяльність державної контрольно-ревізійної служби регулюється Законом України «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні» від 26.01.93.

Управління державної охорони — правоохоронний орган спеціального призначення, що здійснює систему організаційно-правових, режимних, оперативно-розшукових, інженерно-технічних та інших заходів з метою забезпечення нормального функціонування органів державної влади України, безпеки посадових осіб та об’єктів державного значення. Управління державної охорони підпорядковане Президентові України та підконтрольне Верховній Раді України.

Правовий статус і компетенцію Управління державної охорони визначено Законом України «Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб» від 04.03.98.

Державний департамент України з питань виконання покарань є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, який безпосередньо реалізує єдину державну політику у сфері виконання кримінальних покарань.

Основними завданнями Департаменту є: розробка рекомендацій щодо організації тримання осіб, взятих під варту, забезпечення виконання вироків суду і застосування передбачених законом засобів виправлення і перевиховання засуджених; здійснення контролю за виконанням вироків суду за окремими видами додаткових покарань; забезпечення примусового лікування засуджених, хворих на алкоголізм та наркоманію; забезпечення додержання вимог законодавства в органах та установах виконання покарань, запобігання злочинам, дисциплінарним проступкам з боку засуджених до позбавлення волі та щодо них, їх припинення та виявлення і розкриття злочинів, вчинених в органах й установах виконання покарань, проведення дізнання у справах про ці злочини, здійснення оперативно-розшукової діяльності; керівництво органами та установами виконання покарань, організація виробничо-господарської діяльності з наданням засудженим роботи, забезпечення їх професійної підготовки та загальноосвітнього навчання; правовий і соціальний захист осіб рядового і начальницького складу, працівників кримінально-виконавчої системи та членів їх сімей; удосконалення роботи з кадрами, їх професійної підготовки.

Статус цього органу визначений Положенням про Державний департамент України з питань виконання покарань, затвердженим Указом Президента України від 31.07.98.

Органи захисту прав споживачів — система органів державної виконавчої влади, які здійснюють державний контроль за дотриманням законодавства України про захист прав споживачів у центральних і місцевих органах державної виконавчої влади та суб’єктами господарювання — підприємствами (їх об’єднаннями), установами, організаціями незалежно від форм власності, громадянами-підприємцями та іноземними юридичними особами, які здійснюють підприємницьку діяльність на території України, забезпечують реалізацію державної політики щодо захисту прав споживачів. До цієї системи входять Державний комітет України у справах захисту прав споживачів, його органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Державний комітет України у справах захисту прав споживачів та його органи на місцях наділено такими повноваженнями правоохоронного характеру: давати суб’єктам господарювання обов’язкові до виконання приписи про припинення порушень прав споживачів; перевіряти у суб’єктів господарювання сфери торгівлі, громадського харчування і послуг, якість товарів (робіт, послуг), додержання обов’язкових вимог щодо безпеки товарів (робіт, послуг), а також додержання правил торгівлі та надання послуг; припиняти відвантаження і реалізацію товарів, які не відповідають вимогам нормативних документів, до усунення суб’єктами господарювання виявлених вад; забороняти суб’єктам господарювання реалізацію споживачам товарів (виконання робіт, надання послуг) у випадках, передбачених законом, вилучати неякісні товари, документи, інші предмети, що свідчать про порушення прав споживачів; подавати до суду позови про захист прав споживачів; передавати матеріали перевірок на дії осіб, що містять ознаки злочину, органам дізнання чи попереднього слідства; накладати на винних осіб у випадках, передбачених законодавством, фінансові та адміністративні стягнення.

Повноваження органів захисту прав споживачів регламентуються Законом України «Про захист прав споживачів» від 12.05.91.

Окрему групу правоохоронних органів складають спеціалізовані підрозділи галузевих органів державної виконавчої влади (міністерств і державних комітетів), що на них покладено здійснення правоохоронних функцій в окремій галузі народного господарства. До них належать: Державна інспекція рибоохорони Головрибводу Державного комітету рибного господарства, Державна лісова охорона системи Державного комітету України з деревообробної промисловості, Державна екологічна інспекція Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України, Державна санітарно-епідеміологічна служба Міністерства охорони здоров’я України, Державна архітектурно-будівельна інспекція у складі Держкоммістобудування та деякі ін.

Попри різницю у сферах народного господарства, в яких вони діють, правоохоронні функції цих органів значною мірою збігаються. Вони здійснюють: державний контроль за дотриманням законодавства, встановлених норм і правил у своїй сфері; виявляють правопорушення і злочини, припиняють їх, затримують правопорушників, інформують про них компетентні правоохоронні органи; застосовують примусові заходи впливу щодо правопорушників (складання протоколів і розгляд справ про адміністративні право-
порушення, накладення адміністративних стягнень, призупинення діяльності тощо); подають позови про відшкодування збитків і втрат, заподіяних через порушення законодавства.

Під час виконання службових обов’язків працівники спеціальних підрозділів окремих державних інспекцій мають право на носіння форми встановленого зразка, а також табельної зброї та інших спеціальних засобів відповідно до законодавства України.

Загальні засади діяльності державних інспекцій визначаються Законами України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25.06.91, «Про тваринний світ» від 03.03.93, «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24.02.94, а також підзаконними нормативними актами Кабінету Міністрів України, відповідних міністерств, державних комітетів (служб) та інших центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом.

PAGE  679

Судові та правоохоронні органи України


EMBED Word.Document.8 \s

EMBED Word.Document.8 \s

EMBED Word.Document.8 \s

EMBED Word.Document.8 \s

EMBED Word.Document.8 \s

EMBED Word.Document.8 \s

EMBED Word.Document.8 \s

EMBED Word.Document.8 \s

EMBED Word.Document.8 \s


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

24132. Проблема смерти и бессмертия. Основные концепции бессмертия 14.36 KB
  Бессмертие идея о том что очевидный закон жизни что всё живое смертно может нарушаться. Понятие бессмертие следует отличать от понятий характеризующих возможность живого организма существовать долго в зависимости от скорости метаболизма в нём или существовать дольше обычных сроков существования для подобных организмов. В понятие бессмертие входят: бессмертие души представление о том что человеческая душа живёт вечно независимо от тела. бессмертие физического тела представление о вечно живущем человеке.
24133. Культура и цивилизация. Причины духовного кризиса современной цивилизации 14.31 KB
  Культура и цивилизация. Культура и цивилизация Цивилизация это преобразованный человеком мир внеположенных ему материальных объектов а культура это внутреннее достояние самого человека оценка его духовного развития его подавленности или свободы его полной зависимости от окружающего соц. Если культура с этой точки зрения формирует совершенную личность то цивилизация формирует идеального законопослушного члена общества довольствующегося предоставленными ему благами. Цивилизация Ц – это синоним культуры В социальной философии...
24134. Понятие глобальных проблем: виды и взаимосвязь, пути их решения 18.5 KB
  Глобальные проблемы это совокупность проблем человечества которые встали перед ним во второй половине XX века и от решения которых зависит существование цивилизации и следовательно требующие согласованных международных действий для их решения. Эти проблемы характеризуются динамизмом возникают как объективный фактор развития общества и для своего решения требуют объединённых усилий всего человечества. Глобальные проблемы взаимосвязаны охватывают все стороны жизни людей и касаются всех стран мира. Стало очевидным глобальные проблемы...
24135. Классификация глобальных проблем. Демографическая, экологическая проблемы 14.81 KB
  Демографическая проблема глобальная проблема человечества связанная с продолжающимся значительным приростом населения Земли опережающим рост экономического благосостояния в результате чего обостряются продовольственная и другие проблемы угрожающие жизни населения в этих странах. Глобальные экологические проблемы делят на несколько групп тесно связанных друг с другом: демографическая проблема негативные последствия роста численности населения в 20м в.; энергетическая проблема дефицит энергии порождает поиск новых ее источников и...
24136. Научно – техническая революция и судьбы цивилизации Будущее человечества. Методы его прогнозирования 14.97 KB
  Там где объекты неуправляемы особенно в естественных науках имеет место безусловное предсказание с целью приспособить действия к ожидаемому состоянию объекта. Отсюда методологическая ориентация прогнозирования управляемых большей частью социальныхявлений на оценку вероятного при условии заранее заданных норм состояние объекта с целью оптимизации принимаемых решений. Типовая методика прогнозирования содержит следующие основные этапы исследования: предпрогнозная ориентация определение объекта предмета рабочих гипотез методов...
24137. Специфика философского понимания человека 14.47 KB
  Свобода есть деятельность на основе познанной необходимости. Свобода же отражает развитие появление нового разнообразного новых возможностей. Необходимость выражает наличное показывает каков мир есть а свобода отражает будущее каким мир должен быть. Свобода многолика но сущность ее одна наличие разнообразных возможностей следовательно она наибольшая ценность.
24138. Новгородская феодальная республика 28.47 KB
  Высшим государственным органом Новгородской республики было вече. Некоторые историки полагают что вече – собрание не всего мужского населения а собрание только владельцев городских усадеб. Вече принимало законы утверждало договоры рассматривало вопросы войны и мира избирало городские власти: посадника тысяцкого выдвигало кандидатуру на должность архиепископа. Вече приглашало князя который возглавлял дружину.
24139. Политическая специфика Северо-Западной Руси 24.89 KB
  Такая ситуация дала основание историкам классифицировать политический режим Новгорода как республиканский. Корни возникновения олигархической формы власти Новгорода имеют иной характер. А псковичи в условиях постоянной военной опасности со стороны Швеции от помощи Новгорода тоже не спешили отказываться.
24140. Нашествие Батыя на Русь 32.17 KB
  Ордынское монголотатарское иго и его последствия В начале XIII в. Родовая знать нового государства стремилась к обогащению что привело к большим завоевательным походам монголотатар. Проникнув в Причерноморье армия монголотатар встретила сопротивление объединенных сил русских и половцев. Монголотатары одержали победу но возвратились в степи для подготовки нового похода на Русь.