17809

МІЖНАРОДНА ЕКОНОМІЧНА ІНТЕГРАЦІЯ

Лекция

Мировая экономика и международное право

Тема 8. міжнародна економічна інтеграція Поняття та основні риси міжнародної економічної інтеграції та глобалізації. Передумови й умови її становлення як якісно нового рівня МЕВ. Форми міжнародної інтеграції. Сучасні особливості процесів міжнародної економічної інте

Украинкский

2013-07-05

666 KB

13 чел.

Тема 8. міжнародна економічна інтеграція

Поняття та основні риси міжнародної економічної інтеграції та глобалізації. Передумови й умови її становлення як якісно нового рівня МЕВ. Форми міжнародної інтеграції. Сучасні особливості процесів міжнародної економічної інтеграції. Особливості процесів міжнародної економічної інтеграції. Особливості розвитку інтеграційних процесів у Європі. Європейський Союз (ЄС). Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ). Умови і передумови загальноєвропейської економічної інтеграції. Північноамериканська асоціація вільної торгівлі (НАФТА). Особливості економічної інтеграції країн Латинської Америки, Азії, Африки. Передумови, особливості і шляхи інтеграції. Інтеграційні пріоритети. Внутрішньоекономічні фактори інтеграції. Зовнішньоекономічні фактори інтеграції: трансформація структури зовнішньої торгівлі; активізація іноземної інвестиційної діяльності; формування системи регулювання ЗЕД. Потенціал та проблеми створення вільних економічних зон.

Розвиток світових продуктивних сил на сучасному етапі все більш набуває характеру цілісності та безперервності їх національних елементів. Це обумовлює перевагу доцентрових сил у розвитку світового господарства та зростання відкритості національних економік, виступає каталізатором інтернаціоналізації господарського життя. Сучасний світовий економічний розвиток характеризується двома головними тенденціями. З одного боку, зростають, посилюються і домінують процеси міжнародної економічної інтеграції. Міжнародна економічна інтеграція як явище характеризується відсутністю будь яких форм дискримінації іноземних партнерів у кожній із національних економік, а як процес виявляється в стиранні відмінностей між економічними суб'єктами різних країн. А з іншого боку дані процеси проходять не прямолінійно, оскільки поряд з інтеграційними процесами в окремих регіонах світу мають місце й дезінтеграційні процеси, що викликані політичними, національними та релігійними причинами (наприклад, на євразійському просторі колишнього СРСР, у Центральній і Південно-Східній Європі, на Балканах та ін.).

Міжнародну економічну інтеграцію можна визначити як якісно новий етап розвитку і форму прояву інтернаціоналізації господарського життя, що передбачає зближення і взаємопристосування, переплетення всіх структур національних господарств.

У широкому розумінні міжнародну економічну інтеграцію визначають і як відносини, і як процес. Інтеграцію в першому розумінні можна тлумачити як відсутність будь-якої форми дискримінації іноземних партнерів і кожній із національних економік. У такому плані міжнародна економічна інтеграція розглядається як найвищий рівень розвитку МЕВ. Як процес інтеграція проявляється в стиранні відмінностей між економічними суб'єктами – представниками різних держав. На мікрорівні вирізняють горизонтальну і вертикальну інтеграцію.

Горизонтальна інтеграція виникає при злитті фірм, які виробляють подібні або однорідні товари з метою їх подальшої реалізації через спільну систему розподілу й отримання при цьому додаткового прибутку, і супроводжується виробництвом за кордоном товарів, аналогічних тим, що виробляються в країні базування.

Вертикальна інтеграція передбачає об'єднання фірм, які функціонують у різних виробничих циклах. Розрізняють три форми вертикальної інтеграції:

1. інтеграція «вниз» (наприклад, приєднання заводу-виробника сировини чи напівфабрикатів до компанії, яка веде головне виробництво);

2. виробнича інтеграція «вгору» (наприклад, придбання сталеплавильною компанією заводу, що виробляє металоконструкції);

3. невиробнича інтеграція «вгору», що включає сферу розподілу.

На певному рівні розвитку мікроінтеграції виникають транснаціональні корпорації. Вони є найбільш інтегрованими мікроструктурами (зокрема, Chrisler, General Motors, Volkswagen, Toyota, Honda - вертикальна, a Exoon, Mobil, Texaco - горизонтальна інтеграція).

На рівні національних економік інтеграція розвивається на основі формування економічних об'єднань країн з тим чи іншим ступенем узгодження їх національних політик. Тут йдеться про явище економічного регіоналізму. Отже, маємо дворівневу структуру інтеграційного процесу (рис.8.1).

Рис. 8.1. Структура інтеграційного процесу

Процес економічної інтеграції відбувається тоді, коли дві або більше країн об'єднуються разом для створення ширшого економічного простору. Країни укладають інтеграційні угоди, сподіваючись на економічний виграш, хоча можуть також переслідувати політичні та інші цілі. На макрорівні розглядають такі основні форми міжнародної регіональної економічної інтеграції: зона преференційної торгівлі; зона (асоціація) вільної торгівлі; митний союз, спільний ринок, економічний та політичний союзи (табл. 8.1).

Таблиця 8.1.

Форми міжнародної регіональної економічної інтеграції

Форми міжнародної економічної інтеграції

Ключові характеристики

Зниження внутрішніх тарифів

Усунення внутрішніх тарифів

Спільний зовнішній тариф

Вільний

рух капіталів та робочої сили

Гармонізація економічної політики

Політична інтеграція

Зона преференційної торгівлі

Зона (асоціація) вільної торгівлі

Митний союз

Спільний ринок

Економічний союз

Політичний союз

Зона преференційної торгівлі – зона з пільговим торговельним режимом, коли дві або декілька країн зменшують взаємні тарифи з імпорту товарів, зберігаючи рівень тарифів в торгівлі з іншими країнами. Найбільш показовим історичним прикладом такої форми інтеграції є преференційна система Британського співтовариства (з 1932 р.), що об'єднувала 48 держав.

У зонах вільної торгівлі діє особливий пільговий торговельний режим для країн-учасниць за рахунок усунення внутрішніх тарифів при їх збереженні в торгівлі з іншими країнами. Типовими прикладами є Європейська асоціація вільної торгівлі (1960 p.), зона вільної торгівлі «США—Канада» (1988 p.), Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА).

Наступною сходинкою міжнародної економічної інтеграції є митний союз.

Митний союз - це угода двох або декількох держав, що передбачає усунення внутрішніх тарифів та встановлення спільного зовнішнього тарифу. Таким чином, митний союз передбачає заміну декількох митних територій однією при повній ліквідації митних податків в межах митного союзу і створенні єдиного зовнішнього митного тарифу.

Угоди про створення митного союзу діяли у Бенілюксі (з 1948 р.), В Європейському союзі (з 1968 p.).

Митний союз перетворюється у спільний ринок з усуненням будь-яких обмежень на переміщення товарів, послуг, а також виробничих факторів – капіталу і робочої сили.

У рамках спільного ринку забезпечується вільний рух не тільки товарів, а й послуг, капіталів та громадян (робочої сили). Такі умови економічних взаємовідносин у цілому характерні для Європейського союзу.

Передумови переходу до спільного ринку створює митний союз, оскільки він ліквідує митні податки між державами-учасницями і розробляє єдину торгівельну політику щодо третіх країн. Проте для створення спільного ринку лише цього недостатньо, оскільки потрібно вирішити ще декілька надзвичайно важливих завдань, а саме:

  •  розробити спільну політику розвитку окремих галузей і секторів економіки (вибір конкретної галузі чи сектора залежить від того, наскільки це важливо для майбутнього закріплення інтеграції. В Європейському Союзі при переході до спільного ринку пріоритетними сферами було визнано сільське господарство та транспорт);
  •  створити умови для вільного переміщення капіталу, робочої сили, послуг та інформації (що доповнить вільне переміщення товарів);
  •  сформувати спільні фонди сприяння соціальному та регіональному розвитку.

Ці економічні кроки обумовлюють необхідність проведення гармонізації та уніфікації національних законів, а тим самим потребують формування наднаціональних органів управління і контролю.

Побудова спільного ринку повинна завершитися створенням справді єдиного економічного, правового та інформаційного простору і дати імпульс для переходу до якісно нової сходинки економічної інтеграції – економічного союзу.

В економічному союзі вільний рух факторів і результатів виробництва доповнюється гармонізацією внутрішньої та зовнішньої економічної політики. В країнах-учасницях функціонує, як правило, єдина грошова одиниця.

Ознаками економічного союзу є:

  1.  ліквідація будь-яких торгівельних обмежень і проведення єдиної зовнішньоторговельної політики;
  2.  вільне переміщення товарів, послуг, капіталу та громадян;
  3.  жорстка координація (по суті – єдність) економічної, фінансової та соціальної політики.

Прикладом таких союзів є Бенілюкс (з 1960 p.), Сполучені Штати Америки, Радянський Союз (до 1991 р.). На стадіях практичної реалізації плани щодо створення економічного і валютного Європейського союзу.

На основі економічних створюються і політичні союзи, в яких поряд з економічною забезпечується й політична інтеграція.

Економічна природа інтеграційних угруповань та взаємовідносин між країнами, що їх утворюють, зумовлюють логіку і наступність у становленні та розвитку форм міжнародної регіональної економічної інтеграції.

При утворенні зон преференційної та вільної торгівлі, митних союзів міждержавні відносини стосуються лише сфери обміну, тобто розвивається торговельна інтеграція. Глибші форми міждержавної координації створюють умови для інтеграції і у сфері виробництва. Рівні, форми та типи міжнародної економічної інтеграції тісно взаємопов'язані (рис. 8.2).

Рис. 8.2. Рівні, форми і типи міжнародної економічної інтеграції

Для створення економічного інтеграційного угруповання двох чи кількох країн необхідні певні політико-правові, економічні, соціально-культурні та інфраструктурні умови. З політико-правової точки зору принципове значення мають сумісність політичних устроїв та основного законодавства країн, що інтегруються. Ключовими щодо економічних умов інтеграції є такі критерії: рівень розвитку країн, їх ресурсні та технологічні потенціали; ступінь зрілості ринкових відносин, зокрема національних ринків товарів, послуг, капіталу та праці; масштаби та перспективи розвитку економічних  взаємозв'язків країн і т. ін.; важлива також інфраструктурна та соціально-культурна сумісність. При цьому процеси формування економічних інтеграційних угруповань країн мають яскраво виражену регіональну специфіку.

Слід зазначити, що економічні інтеграційні угруповання країн можуть формуватися різними шляхами:

  •  «знизу-догори», у процесі поглиблення інтернаціоналізації та транснаціоналізації господарського життя, коли домовленостям між країнами про створення зони вільної торгівлі, митного союзу чи спільного ринку передує досить тривалий період розвитку міжнародних економічних зв'язків на рівні підприємців, фірм та корпорацій. Ці зв'язки активно підтримуються на державному рівні, водночас розробляються й реалізуються широкомасштабні двосторонні проекти поглиблення міжнародного економічного співробітництва. Саме таким шляхом розвивались інтеграційні процеси у Північній Америці, насамперед, між США та Канадою;
  •  «згори-донизу», коли з різних політичних та соціально-економічних причин створюється інтеграційне угруповання країн, які ще не повністю відповідають критеріям інтеграційної сумісності, але в процесі подальшого регульованого і скоординованого на наднаціональному рівні співробітництва досягають тієї чи іншої форми міжнародної економічної інтеграції.

Переважно таким шляхом розвивалась економічна інтеграція в Європі через дво- і багатосторонні переговори і асоційовану участь окремих країн у діяльності інтеграційних угруповань, які вже функціонують. Зокрема, таким шляхом ідуть сьогодні країни Східної Європи, які ставлять за мету інтеграцію до Європейського союзу. Те саме можна сказати про Мексику, її причетність до формування та розвитку Північноамериканської угоди про вільну торгівлю. Слід зауважити, що для становлення та розвитку конкретних форм міжнародної регіональної економічної інтеграції характерним є взаємозв'язок згаданих щойно шляхів (рис. 8.3).

Рис. 8.3. Шляхи формування міжнародних регіональних інтеграційних угруповань

В цілому послідовний розвиток форм міжнародної регіональної економічної інтеграції забезпечує найбільш повне, найбільш раціональне використання економічного потенціалу країн та підвищення темпів їх розвитку.

Водночас вирішуються важливі питання соціальної політики за рахунок об'єктивно зумовленого зниження цін на основні товари та послуги та створення нових робочих місць і завдяки концентрації зусиль країн-учасниць на пріоритетних програмах соціально-економічного розвитку. Зауважимо також, що в зрілих інтеграційних угрупованнях виробляються й реалізуються потужні та дійові механізми, інструменти забезпечення колективної економічної безпеки.

Проте, незважаючи на очевидні економічні переваги, процеси міжнародної регіональної економічної інтеграції відбуваються на тлі складного переплетіння політичних і соціально-економічних проблем. Основні чинники, що зумовлюють виникнення й існування згаданих проблем, такі:

  •  націоналізм; традиційні конфлікти між окремими країнами та групами країн; ідеологічні розходження;
  •  політико-правові, економічні та соціально-культурні відмінності країн-учасниць; зростання затрат при реалізації регулятивних функцій на наднаціональному рівні; суперечності, пов'язані із розширенням інтеграційних угруповань тощо. Сучасним процесам міжнародної економічної інтеграції притаманні певні особливості, а саме:
  •  динамізм процесів міжнародної економічної інтеграції в цілому, зумовлений як дією об'єктивних факторів, так і «ланцюговою» реакцією країн світу на розвиток окремих інтеграційних угруповань;
  •  нерівномірність розвитку й реалізації форм міжнародної економічної інтеграції, спричинена проявами очевидних відмінностей економічного розвитку країн і регіонів світу;
  •  розвиток поряд з інтеграційними дезінтеграційних процесів, які мають глибокі корені в історичних, політичних, економічних і соціальних закономірностях світового розвитку.

Дослідники відзначають, що у сучасному світі інтеграція та дезінтеграція розвиваються асинхронно, як два різноспрямовані процеси. При цьому дезінтеграційні явища і процеси можуть мати не тільки локальний характер (провінція Квебек у Канаді, Шотландія та Уельс у Великобританії, Корсика у Франції, Каталонія та Країна Басків в Іспанії, фламандці–валони у Бельгії, північ–південь в Італії, роз'єднання Чехословаччини на дві держави, розпад Югославії на декілька держав, дезінтеграційні тенденції у Південній Азії, Росії тощо), але і глобальний (розпад Радянського Союзу, Ради економічної взаємодопомоги).

Інтеграція та дезінтеграція являють собою об'єктивні взаємопов'язані процеси. Більше того, дезінтеграція формує передумови інтеграції на нових кількісних та якісних засадах. У окремих випадках можуть скластися умови для реінтеграції. Доцільно розрізняти: 1) повну; 2) часткову; 3) розширену реінтеграції. У першому випадку мова йде про відновлення того чи іншого інтеграційного угруповання у попередньому складі на тих же політико-економічних засадах. Часткова реінтеграція має місце, коли об'єднуються окремі члени (учасники) інтеграційних угруповань на попередніх принципах або всі учасники, але на якісно нових засадах. Розширена реінтеграція суттєво характеризується включенням у інтеграційні об'єднання, що відновлюються, нових учасників на тих чи інших засадах.

Для розвитку міжнародних інтеграційних процесів необхідна наявність ряду об'єктивних і суб'єктивних передумов, ступінь розвитку яких суттєво відрізняється в окремих регіонах світового господарства. Це впливає на характер і рівень регіональної економічної інтеграції. Найважливішими об'єктивними передумовами є :

  •  сучасна науково-технічна революція, що є водночас і матеріальною основою для розвитку міжнародної економічної інтеграції. Якісні зміни в продуктивних силах, поява принципово нових засобів виробництва, технологій і зміни в цьому зв'язку самого характеру і структури виробництва заходять у суперечність з обмеженістю національних ринків, наявністю різних міждержавних бар'єрів на шляху руху капіталів, товарів та послуг, робочої сили. Масштабність і принципово новий характер проблем сучасного всесвітнього соціально-економічного розвитку роблять неможливим чи неефективним їхнє вирішення окремими країнами, стає очевидною необхідність об'єднання різноманітних видів ресурсів. Сучасна науково-технічна революція об'єктивно зумовлює формування оптимального господарського простору, в межах якого забезпечується поява і постійне оновлення широкого асортименту товарів та послуг, прибуткове функціонування виробництва, максимальне задоволення зростаючих потреб суспільства в межах однієї чи кількох країн;
  •  соціально-економічна однорідність національних господарств, що зближаються. На сучасному етапі всесвітнього економічного розвитку існують дві основні моделі національної організації виробництва і зовнішньоекономічних стосунків: ринкова і планова. Очевидно, що формування спільного господарського простору передбачає принципову подібність основ організації національного виробництва в окремих країнах, спільність умов господарювання виробників;
  •  наявність достатньо високих і близьких рівнів економічного розвитку країн, груп країн та регіонів світу в умовах нерівномірного розподілу ресурсів. Суттєві розбіжності в національних рівнях продуктивності праці, кваліфікації робочої сили, конкурентоспроможності продукції та послуг країн, що інтегруються, можуть стати основою одержання односторонніх переваг, однобокої спеціалізації окремих національних економік, призвести до виникнення економічних та адміністративних бар'єрів на шляху формування спільного господарського простору;
  •  наявність досить тривалого періоду й досвіду взаємного економічного співробітництва групи країн. Інтеграція являє собою продовження господарської взаємодії країн, її новий стан, вищий рівень економічного співробітництва. Інтеграція виникає на основі і в результаті поглиблення та розширення економічної взаємодії різних країн;

Для розвитку міжнародної економічної інтеграції важливе значення мають також економіко-географічна близькість країн, наявність спільних кордонів. Це суттєво інтенсифікує взаємні економічні зв'язки, знижує транспортні витрати, створює умови для реалізації великих спільних проектів співробітництва. Як правило, країни зі спільними історичними, культурними та іншими умовами розвитку більше тяжіють до економічної інтеграції;

  •  цілеспрямована діяльність соціальних груп і класів, партій, законодавчих і виконавчих органів країн щодо розвитку власне інтеграційних процесів. Ця передумова носить суб'єктивний характер і віддзеркалює об'єктивні економічні процеси, але водночас впливає на них, може деякою мірою сприяти розвиткові інтеграції чи гальмувати його;
  •  тенденція демографічного розвитку;
  •  наявність і необхідність розв'язання глобальних проблем (енергетичної, продовольчої, екологічної, використання Світового океану та космосу, економічного зростання та зростання народонаселення, економічної безпеки, роззброєння);
  •  різким скороченням відстаней за рахунок розвитку транспортно-комунікаційних мереж;
  •  ринковою «уніфікацією» економічного розвитку.

Інтеграція має декілька рівнів свого розвитку. Головне значення має взаємодія на рівні підприємств та організацій – безпосередніх виробників товарів та послуг. Саме тут виникають інтеграційні зв'язки в основних сферах відтворення, здійснюється структурна перебудова національних економік, що веде до їхнього взаємодоповнення і переплетення. З цієї причини зростання обсягів і розгалуження структур взаємної торгівлі, міжнародний рух капіталу, науково-виробнича кооперація, міграція робочої сили є вирішальними факторами розвитку інтеграційних процесів в цілому.

Інтегрування основних ланок економік різних країн доповнюється взаємодією на рівні держав. Така взаємодія здійснюється, по-перше, шляхом утворення умов інтеграційних процесів державними структурами, по-друге, безпосередньою участю державних підприємств та організацій у міжнародному економічному співробітництві.

Третій рівень розвитку інтеграційних процесів – взаємодія на рівні партій та організацій, соціальних груп, окремих громадян різних країн – може бути визначений як соціально-політичний. Така взаємодія має суспільний характер, змістом якого є утворення та розвиток політичних, релігійних, культурних, людських та інших передумов міждержавної інтеграції.

Нарешті, четвертий рівень – це рівень власне інтеграційного угруповання як економічної спільності з властивими їй характерними рисами та особливостями. Будучи результатом міждержавного об'єднання, інтеграційне угруповання починає виступати як якісно нове та відносно самостійне утворення, що формує свою власну систему відносин як з кожним учасником об'єднання, так і поза ним. При цьому важливе значення мають чітке розмежування повноважень економічного угруповання як цілого та його окремих учасників, визначення умов взаємодії інтеграційної спільності з третіми державами, іншими міждержавними організаціями.

Будучи формою виявлення та етапом розвитку інтернаціоналізації господарського життя, економічна інтеграція водночас суттєво відрізняється від традиційного економічного співробітництва різних країн. (Слід зауважити, що така відмінність має досить відносний характер, оскільки економічна інтеграція є прямим продовженням міжнародного економічного співробітництва, виникає на його основі).

З 1947 по 1995 р. у світі було створено більш 60 інтеграційних угруповань. Об'єднання останніх визначалося цілою низкою передумов:

• схожість рівнів економічного розвитку і ступеня ринкової зрілості країн, що інтегруються. За рідкісним винятком (НАФТА) міждержавна інтеграція розвивається між промислово розвиненими або між країнами, що розвиваються;

• географічна наближеність країн, що інтегруються, наявність у більшості випадків спільного кордону та історично сформованих економічних зв'язків;

• спільність економічних та інших проблем, що існують перед країнами в області економічног розвитку, фінансування, регулювання економіки, політичного співробітництва тощо. За своєю сутністю економічна інтеграція покликана вирішити низку конкретних проблем, які реально існують перед країнами, що інтегруються;

• демонстраційний ефект. У країнах, що входять до інтеграційних об'єднань, як правило, відбуваються позитивні зрушення (прискорення темпів економічного росту, зниження інфляції, ріст зайнятості і т.д.), що справляють певний психологічний вплив на інші країни. Демонстраційний ефект має прояв, наприклад, у бажанні країн колишнього СРСР якнайшвидше стати членами ЄС, навіть не маючи для цього макроекономічних передумов;

• «ефект доміно». Після того, як більшість країн того чи іншого регіону стали членами інтеграційного об'єднання, інші країни, які залишилися за його межами, відчувають деякі труднощі, пов'язані з переорієнтуванням економічних зв'язків країн, що входять до даного угруповання. Це нерідко призводить до скорочення обсягів торговелбних відносин країн, що залишилися за межами інтеграції. У результаті вони також змушені вступити в інтеграційне об'єднання. У цілому, спираючись на зазначені передумови, країни утворять інтеграційні об'єднання, що, незважаючи на численність у сучасної світовій економіці та різні рівні розвитку, переслідують приблизно однакові цілі.

Найбільш вагомі інтеграційні угруповання включають в себе десятки країн. Так, Африканське співтовариство – більше 30 країн, а АТЕС – більше 20, ЄС – 25.

Конкретно визначити, на якому етапі розвитку знаходиться те чи інше інтеграційне угруповання, доволі складно. Проте є можливість класифікувати існуючі інтеграційні угруповання за цілями їх утворення, що відображено у таблиці 8.2.

Таблиця 8.2.

Рівень розвитку інтеграційних об’єднань

Рівень

Назва, рік створення

Країни-члени

Преференційна торговельна угода

1. Угода про партнерство та співробітництво між ЄС та країнами колишнього СРСР, 1994р.

ЄС, Бєларусь, Казахстан, Росія, Україна

2. Угода про асоціації з ЄС, 1991-1995 рр.

Болгарія, Чехія, Угорщина, Польща, Румунія, Словаччина, Естонія, Латвія, Литва, Словенія

Зона вільної торгівлі (ЗВТ)

1. Європейська Асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ)

Австрія, Великобританія, Данія, Швейцарія, Фінляндія, Ісландія, Ліхтенштейн, Португалія, Норвегія, Швеція. В 1972р. з ЄАВТ вийшли Великобританія та Данія, в 1986р. – Португалія, в 1995р. – Австрія, Фінляндія, Швеція

2. Балтійська ЗВТ 1993р.

Естонія, Латвія, Литва

3. Вишеградська четвірка, 1990р.

Угорщина, Польща, Чехія, Словенія

4. Центральноєвропейська зона вільної торгівлі (ЦЕФТА), 1992р.

Угорщина, Польща, Чехія, Словаччина, Словенія

5. Північноамериканська зона вільної торгівлі, НАФТА, 1994р.

Канада, Мексика, США

6. Австралійсько-новозеландська торговельна угода про поглиблення економічних зв’язків, АНЦСЕРТА, 1983р.

Австралія, Нова Зеландія

7. Організація Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва, АТЕС, 1989р.

21 країна-учасниця Азії, Північної та Південної Америки: Австралія, Бруней, Малайзія, Сінгапур, Таїланд, Нова Зеландія, Індонезія, Гвінея, Філіппіни, Тайвань, Гонконг, Китай, Південна Корея, Японія, США, Канада, Чилі; з 1997р. – В’єтнам, Перу, РФ

Митний союз

1. Центральноамериканський спільний ринок (ЦАСР), 1961р.

Коста-Ріка, Сальвадор, Гватемала, Гондурас, Нікарагуа

2. Арабський спільний ринок, 1964р.

Єгипет, Ірак, Йорданія, Лівія, Мавританія, Сирія, Йемен

Спільний ринок

1. Латиноамериканська асоціація інтеграції, ЛАІ, 1960р.

Аргентина, Болівія, Бразилія, Чилі, Колумбія, Еквадор, Мексика, Перу, Уругвай, Венесуела, Парагвай

2. Спільний ринок Південного Конуса, МЕРКОСУР, 1991р.

Аргентина, Бразилія, Уругвай, Парагвай

3. Карибське співтовариство та Карибський спільний ринок, КАРИКОМ, 1973р.

Антигуа і Барбуда, Багамські острови, Барбадос, Беліз, Домініка, Гренада, Гайана, Ямайка, Монтсеррат, Сент-Кітс і Невіс, Сент-Лусія, Сент-Вінсент і Гренадіни, Тринідад і Тобаго; 13 держав

4. Андська група, 1969р.

Болівія, Колумбія, Еквадор, Перу, Венесуела

5. Рада співробітництва арабських країн Персидської затоки, «нафтова шестірка», 1981р.

Бахрейн, Кувейт, Оман, Катар, Саудівська Аравія, ОАЕ

6. Асоціація держав Південно-Східної Азії, АСЕАН, 1967р.

Індонезія, Філіппіни, Бруней, Сінгапур, Малайзія, Таїланд, 1995р. – В’єтнам

Економічний союз

1. Європейське економічне співтовариство, ЄЕС, 1957р., з 1993р. – Європейський Союз, ЄС

Австрія, Бельгія, Великобританія, Данія, Німеччина, Греція, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Кіпр, Мальта, Естонія, Латвія, Литва

2. Економічний союз, Бенілюкс, 1948р.

Бельгія, Нідерланди, Люксембург

3. Співдружність незалежних держав, СНД, 1992р.

Вірменія, Азербайджан, Бєларусь, Грузія, Казахстан, Киргизія, Молдова, Росія, Таджикистан, Туркменистан, Україна, Узбекистан

4. Союз Арабського Магриба, САМ, 1989р.

Алжир, Лівія, Мавританія, Марокко, Туніс

5. Західно-африканський економічний і валютний союз, ЮЕМОА, 1994р.

Бенін, Буркіна-Фасо, Кот-д’Івуар, Малі, Нігерія, Сенегал, Того

6. Співтовариство розвитку Півдня Африки, САДК, 1973р.

Ангола, Ботсвана, Лесото, Малаві, Мозамбік, Намібія, Свазіленд, Танзанія, Замбія і Зімбабве, ПАР, Мавританія

7. Економічне співтовариство країн Західної Африки, ЕКОВАС, 1975р.

Бенін, Буркіна-Фасо, острови Зеленого Мису, Кот-д’Івуар, Гамбія, Гана, Гвінея, Гвінея-Бісау, Ліберія, Малі, Мавританія, Нігер, Нігерія, Сенегал, Сьєрра-Леоне, Того; 16 країн

8. Економічне співтовариство країн Центральної Африки, КЕЕАС

11 країн-учасниць

Отже, регіональна інтеграція зумовлена, насамперед, потребами розвитку продуктивних сил, які дедалі переростають національно-державні межі, що призводить до неухильного поглиблення міжнародного поділу праці та підвищення взаємозалежності національних господарств. Незважаючи на гостру конкуренцію і міждержавні суперечності, взаємозв'язок національних процесів відтворення стає дедалі тіснішим, відбувається зближення національних економічних і політичних структур, складається господарський регіональний комплекс, формується нова культура спілкування між націями.

Означивши таким чином найбільш важливі теоретичні аспекти інтеграційних процесів, розглянемо їх практичне значення на прикладі найбільш розвинених інтеграційних об'єднань.

 

Розвиток регіональної економічної інтеграції

Європа має великий досвід та потенціал регіональної міжнародної економічної інтеграції. Це пояснюється як політичними і соціально-економічними особливостями розвитку європейських країн у період після Другої світової війни, так і сучасними тенденціями розвитку світової економіки, коли остаточно формуються три світових економічних центри (Європа, Північна Америка з домінуючою роллю США, Азія з пріоритетом Японії). Найбільші масштаби, глибина та динаміка притаманні інтеграції європейських країн у рамках Європейського Союзу (ЄС). Нині ЄС являє собою інтеграційне угруповання двадцяти п’яти західно-, центрально- та східноєвропейських країн (Німеччини, Великобританії, Франції, Італії, Іспанії, Нідерландів, Бельгії, Люксембургу, Данії, Ірландії, Португалії, Греції, Австрії, Фінляндії, Швеції, Чехії, Польщі, Угорщини, Мальти, Кіпру, Словаччини, Словенії, Естонії, Латвії, Литви), які прагнуть до економічної та політичної єдності, частково відмовляючись від своїх національних суверенітетів.

Історія, структура та принципи функціонування

Європейського Союзу

Початком західноєвропейської економічної інтеграції можна вважати 1950 pік, коли Голова Ради Міністрів Франції Робер Шуман та його співвітчизник Жак Моне запропонували створити Європейську федерацію, що ґрунтується на економічному об'єднанні. Як початковий крок передбачалась інтеграція в гірничо-металургійних галузях, де традиційно велась жорстка конкурентна боротьба, насамперед між ФРН та Францією. Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС) було створено ФРН, Францією, Італією, Бельгією, Нідерландами, Люксембургом 1951 p. (Паризька угода) і почало функціонувати з 1952 p.

1954 p. Бельгія, Нідерланди і Люксембург запропонували створити Спільний ринок, а 1956 p. міжурядова конференція (Венеція) підготувала проекти створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) і Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом). Римський договір про створення ЄЕС і Євроатому був підписаний 1957p. і набув чинності з 1958p.

Римським договором передбачалося ліквідувати всі національні бар'єри на шляху вільного руху товарів, послуг, капіталів та робочої сили між країнами-учасницями і перейти до вироблення спільної зовнішньоекономічної, сільськогосподарської і транспортної політики.

Злиття трьох співтовариств (ЄОВС, ЄЕС, Євроатому) в Єдине Європейське Співтовариство сталося 1967 р., у 1968 р. було утворено Митний союз країн ЄС з відповідними угодами про таке:

  •  відміну митних податків і зняття кількісних обмежень;
  •  введення єдиного митного тарифу для інших країн;
  •  проведення єдиної зовнішньоторговельної та аграрної політики.

1972 p. підписується Паризька угода у верхах про поетапне створення валютно-економічного та політичного союзу. З 1973 p. діє угода про вільну торгівлю між ЄЕС і ЄОВС, з одного боку, і країнами Європейської асоціації вільної торгівлі - з іншого. Цього ж року до Співтовариства вступають Великобританія, Данія, Ірландія.

1979 p. завершується процес створення Європейської валютної системи (ЄВС), вводиться в дію ЕКЮ (замість європейської розрахункової одиниці, що використовувалась для спільних і зведених розрахунків країн Співтовариства з 1958 p.). Емісія ЕКЮ на 50 % забезпечувалась відрахуванням від золотих і доларових запасів і на 50% - національними валютами країн. Валютний курс ЕКЮ розраховувався на базі валютного кошика національних валют країн-учасниць ЄВС з урахуванням їх питомої ваги в сукупному ВНП. Створенням Європейської валютної системи передбачалося зменшити коливання валютних курсів, витіснити з міжнародних розрахунків долар США, стимулювати подальший розвиток інтеграційних процесів через забезпечення передумов формування єдиного валютного ринку Співтовариства.

У 1981 р. до Європейського Співтовариства приєднується Греція, а в 1986р. – Португалія та Іспанія. Приймається єдиний Європейський акт, яким вносяться зміни до Римського договору і визначається створення єдиного внутрішнього ринку (ЄВР). Згідно з цим починаючи з 1987p.:

  •  усуваються митні формальності, які ще залишилися (огляд товарів, перевірка документів);
  •  усуваються відмінності в технічних стандартах;
  •  відміняються обмеження конкуренції в наданні держзамовлень;
  •  нівелюється різниця в рівнях і структурі оподаткування;
  •  усуваються ліміти на послуги (транспорт, зв'язок, фінанси);
  •  усуваються валютні обмеження, що залишилися;
  •  усуваються обмеження щодо прийняття громадян на роботу.

Ефективність інтеграції в рамках єдиного внутрішнього ринку оцінювалась експертами ЄС в 170 - 250 млрд. євро.

З розвитком ЄС сформувалась відповідна інституційна структура наднаціонального регулювання, органами якої є Європейська рада, Європейське політичне співробітництво, Комісія ЄС, Рада ЄС, Європарламент. Економічна і соціальна рада, Суд і Контрольна палата ЄС (рис. 8.1). До того ж розгалужена інституційна структура ЄС включає ряд консультативних і допоміжних організацій та установ, систему фінансових фондів.

1991 p. підписано угоду між ЄС і ЄАВТ про створення Європейського економічного простору (ЄЕП). Цього ж року прийнято Маастрихтську угоду, суть якої характеризує новий якісний етап в еволюції ЄС. Передбачалося створення Економічного і валютного союзу (ЄВС).

Рис. 8.4. Інституціональна структура ЄС

Рада Європейського Союзу (більш відома як Рада Міністрів) - найважливіший орган для ухвалення рішень Співтовариства. Не має аналогів у світі. До неї входить по одному представнику від кожної країни-члена в ранзі міністра. Склад  учасників кожного засідання залежить від предмета обговорення (“Загальні питання”, “Економічні і фінансові питання”, “Сільське господарство).

Повноваження Ради ЄС:

  •  повноваження на законодавчу діяльність (ст. 202 ДЄСпв);
  •  право на висунення та призначення Президента Комісії, Високого Представника ЄС, членів Комісії, Економічного і соціального комітету та Консультативних комітетів ЄСВС, Комітету регіонів, Рахункової палати, Європейського Суду, Правління Європейського центрального банку, Адміністративної ради Європейського інвестиційного банку, Економічного і фінансового комітету, Комітету, передбаченого статтею 36 ДЄС (співробітництво у сфері охорони порядку та правосуддя у кримінальних справах), комітетів з вивчення відповідних проблем Євратому;
  •  право звільняти з посади членів правління Європейського інвестиційного банку, а також право порушувати питання про звільнення з посади членів Європейської Комісії за рішенням Європейського Суду (ст. 216 ДЄСпв);
  •  право вимагати від Комісії ініціювання нового правового акту (ст. 208 ДЄСпв);
  •  обмежені функції контролю за діяльністю Комісії щодо виконання бюджету (ст. 276 ДЄСпв);
  •  координаційні повноваження в сфері економічної політики та політики зайнятості;
  •  право наділяти Комісію повноваженнями на здійснення переговорів з третіми країнами чи міжнародними організаціями;
  •  право на укладання договорів з третіми країнами та міжнародними організаціями;
  •  право на складання проекту плану бюджету;
  •  право на встановлення розміру власних коштів

Чергова зміна головуючої країни-члена відбувається за неухильного дотримання встановленого принципу ротації (двічі на рік, 1 січня та 1 липня). До вступу Австрії, Фінляндії та Швеції послідовність визначалась у алфавітному порядку. З 1 липня 1995 року діє принцип, відповідно до якого не допускається безперервне почергове головування в Раді трьох “малих” держав.

Перелік питань, з яких передбачено одностайне ухвалення рішень (присутні всі члени Ради або їх представники, і жодна з країн-членів не голосує “проти”):

· свобода пересування і проживання

· оподаткування

· культура

· промисловість

· програми технологічного розвитку

· призначення Генерального Секретаря Ради

· поправки до пропозиції Комісії

· неприйняття поправок Європейського Парламенту, а також відхилених Комісією поправок Європейського Парламенту в рамках процедури співучасті Парламенту в ухваленні рішень та процедури співпраці (пошуку спільної позиції).

Європейська Комісія:

Складається з 20 членів (комісарів), які обираються за принципом їх «загальної компетенції» і «щодо яких існує гарантія їх назалежності». Головування здійснює Президент Комісії.

Кожна країна-член делегує щонайменше одного, щонайбільше - двох членівПрезидент ЄК призначається Європейською Радою після затвердження у Європейському парламенті. Решта членів Комісії - кандидати на посаду члена ЄК - “висуваються” урядами 15 держав-членів за погодженням з новообраним Президентом і проходять процедуру  заслуховування  в комітетах Європейського Парламенту. Повний склад Комісії має бути затверджений ЄП.

Термін службових повноважень Комісії - 5 років

Комісія діє як колегіальний орган (тобто, не існує рішень окремих комісарів, а лише рішення Комісії як єдиного цілого). Згідно зі статтею 219  ДЄСпв, рішення Комісії приймаються абсолютною більшістю голосів, тобто принаймні 11 голосами. Колегія комісарів в повному складі несе колективну політичну відповідальність, в першу чергу, перед Європейським Парламентом.

Функції комісії:

1. Виключне право на законодавчу ініціативу

2. Контроль за дотриманням первинного та вторинного європейського права;

3. Втілення в життя політики Союзу

Обмеження “монополії” на законодавчу ініціативу:

1) протягом перехідного періоду (5 років) з часу набуття чинності Амстердамською Угодою Комісія поділяє право законодавчої ініціативи з Радою у таких сферах як зовнішні кордони, надання політичного притулку, імміграція та частково візова політика;

2) правові акти ЄЦБ взагалі опиняються поза монополією ЄК на право законодавчої ініціативи;

3) Комісія  не має виняткового права на ініціативу в двох галузях міжурядової співпраці - СПБЗ та СОППКС ( в цих сферах повноваження поділяються між національними урядами та ЄК)

4)  в області політики зайнятості та економічної політики Рада в деяких випадках приймає рішення, керуючись лише рекомендаціями Комісії.

Європейський Суд:

15 суддів та вісім Генеральних адвокатів. Призначаються урядами країн-членів ЄС терміном на шість років. Судді обирають зі свого складу Голову Європейського Суду строком на три роки. Кожні три роки відбувається часткова заміна суддів та Генеральних адвокатів

Завдання: Забезпечення дотримання права в процесі тлумачення та застосування Договору про заснування Європейського Співтовариства та деяких частин Договору про Європейський Союз.

Здійснює функції:

1) Конституційного суду - бо здійснює перевірку дотримання договірних положень країнами-членами Співтовариства;

2) Адміністративного суду - бо розглядає позови фізичних і юридичних осіб проти правових актів чи бездіяльності службовців Співтовариства;

3) Цивільного Суду - бо розглядає справи, пов’язані з відшкодуванням збитків, заподіяних службовцями Співтовариства при виконанні ними своїх посадових обов’язків і здійснює перевірку вимог про відшкодування збитків, висунутих проти Співтовариства;

4) Арбітражного Суду - бо розглядає правові спори між країнами-членами;

5) Експертної інстанції - бо надає експортні віисновки щодо договірних угод з третіми країнами та міжнародними організаціями.

Ухвалення рішень:

  •  При розгляді скарг країн-членів або інститутів Співтовариства і на їх вимогу Європейський Суд виносить рішення в повному складі; в інших випадках формуються палати, кожна з яких складається з трьох, п'яти чи семи суддів.
  •   Засідання суду є відкритими.
  •  Рішення суду ухвалюються більшістю голосів суддів.
  •  Мовами судового провадження є мови ділового спілкування в ЄС.
  •   Робочою мовою Суду є французька мова.
  •  На відміну від інших органів ЄС скарги можуть подаватись усіма мовами, якими розмовляють в ЄС.

Рахункова Палата:

Створена 22 липня 1975 року. Діяльність розпочала в жовтні 1977 року. Кількість членів відповідно до кількості країн, що входять до складу ЄС. Після консультацій з Парламентом вони призначаються Радою шляхом одностайного голосування терміном на шість років. Голова обирається строком на три роки.

Повноваження:

перевірка звітності, правомірності і дотримання передбаченого порядку здійснення всіх платіжних операцій ЄС та його органів і інститутів;

перевірка раціональності та економності витрачання бюджетних коштів ЄС.

Європейський Парламент.

Повноваження:

  •  Здійснює в цілому дорадчі та контрольні повноваження (ст. 189 ДЄСпв)
  •  Порушує питання про вотум недовіри у зв'язку з діяльністю Комісії (ст. 201 ДЄСпв)
  •  Бюджетні повноваження (ст. 272 ДЄСпв)
  •  Повноваження на надання згоди в разі укладання угод про вступ до ЄС чи асоційоване членство (ст. 310 ДЄСпв та ст. 48 і 49 ДЄС)
  •  Повноваження на участь у законодавчому процесі
  •  Повноваження на усні чи письмові запити до Комісії щодо тлумачення її рішень (ст. 251 ДЄСпв), та до Ради і головуючого в ній в межах СПБЗВ, а також СОППКК  (ст. 21 і 39 ДЄС)
  •  Повноваження на отримання інформації, затвердження складу нової Європейської Комісії – а згідно з Амстердамським договором – і на призначення Президента Комісії (ст. 214)
  •  Право вибору незалежного омбудсмена (ст. 195 ДЄСпв)
  •  Повноваження просити Комісію про звернення з будь-якою законодавчою ініціативою у справах, що потребують, на думку Парламенту, прийняття законодавчого акту Співтовариства (ст. 192)

З 1994 року Європейський Парламент бере участь у процедурі призначення євро комісії.  Положеннями Амстердамського договору передбачено отримання згоди Парламенту на призначення Президента Комісії. Отже, відтепер вимагається згода Парламенту на увесь склад Комісії ще до її призначення. Відбувається попереднє заслуховування кандидатів до складу Комісії в парламентських комітетах.  Консультації з Парламентом передбачені також перед призначенням членів Правління ЄЦБ та Рахункової палати.  ЄП також обирає Омбудсмена Європейських Співтовариств.

Завдання побудови Єдиного ринку вдалося успішно вирішити до початку 1993 р. шляхом створення Внутрішнього (Спільного) ринку – простору без внутрішніх кордонів, у межах якого забезпечено чотири свободи (свобода пересування товарів, послуг, робочої сили і капіталу). Це стало великим досягненням для країн-членів Співтовариства, але на порядку денному виникла необхідність вирішення нових завдань, тепер вже політичних. У зв’язку з цим з назви Європейського Співтовариства було вилучено слово “економічне” як підтвердження того, що віднині будуть вирішуватися не тільки завдання економіки. Це нововведення було закріплено в Маастрихтському Договорі, який було підписано в 1992 р. Договір набрав чинності 1 листопада 1993 р. Саме з цього дня європейські співтовариства стали офіційно називатися Європейським Союзом.

Рис. 8.5. Європейський Союз та Європейське Співтовариство: синоніми чи відмінність існує?

Зміна назви зовсім не формальність: трансформація співтовариства у Союз передбачає, що в багатьох сферах країни-члени перейдуть від координації дій національних урядів до проведення спільної політики. Отже, у відповідності з цим Договором було окреслено дві нові сфери співробітництва: 1) єдина зовнішня політика і політика у галузі забезпечення безпеки; 2) правосуддя і тісна взаємодія у вирішенні внутрішніх питань. Отже, Європейський Союз – це правова і інституціональна основа функціонування Європейського Співтовариства як об’єднання трьох відомих співтовариств (ЄОВС, ЄЕС, Євроатом). Європейський Союз на відміну від Європейського Співтовариства не має права юридичної особи.

Для більш зрозумілого пояснення відмінностей між поняттями “Європейський Союз” і “Європейське Співтовариство” користуються схемою у вигляді своєрідного будинку, котра наведена нижче (рис. 8.5).

Дана схема (“будинок”) складається з трьох стовпів: 1) сама більша колона (основа основ), котра може втримати весь дах – це Європейське Співтовариство, котре тримається на трьох договорах про створення, відповідно, ЄОВС, ЄЕС і Євроатому; 2) друга колона символізує співробітництво країн-членів Співробітництва у сфері єдиної зовнішньої політики та політики безпеки; 3) третя колона – співробітництво у галузі правосуддя і вирішення внутрішніх питань. А дахом цього “будинку” виступає Європейський Союз – зведення законів і регулюючих актів для впровадження в життя головних напрямів співробітництва.

Таким чином, незважаючи на широко розповсюджену думку про те, що введене поняття “Європейський Союз” цілком і повністю витіснило попереднє поняття “Європейське Співтовариство”, ця точка зору виявляється помилковою. На сьогоднішній день обидва терміни існують і кожний з них має конкретну сферу застосування.

У 1995 р. до ЄС приєднуються Австрія, Фінляндія та Швеція.

Новий рівень економічної інтеграції може бути досягнутий за умови, що країни-учасниці відповідають деяким принциповим критеріям:

  •  стабільність цін, коли середній річний рівень інфляції в окремій країні не перевищує відповідного рівня трьох країн з найкращими показниками і в цілому не може бути вищий за 1,5 %;
  •  «бездефіцитність бюджету», коли внутрішній борг окремої країни не перевищує 60 % ВНП, а зовнішній - 3 %;
  •  збалансованість процентних ставок, коли їх середній річний рівень в окремій країні не перевищує відповідного рівня країн з кращими показниками і в цілому не вищий за 20 %; стабільність валютних курсів, коли валюта окремих країн не девальвується без згоди інших країн-учасниць і має відповідати нормам ЄС.

2/3 всієї діяльності Європейської Комісії, Ради Міністрів ЄС і Європарламенту спрямовано на здійснення "Плану дій з Єдиного Ринку", прийнятого в червні 1997 року. Держави-члени ЄС досягли істотного прогресу головним чином на шляху практичного впровадження законодавчих актів, які стосуються будівництва Єдиного ринку. На кінець жовтня 1998р. в середньому по ЄС залишалося 14,9% директив, що вимагають практичного впровадження. Це є істотним прогресом в порівнянні з листопадом 1997р. (26,7% директив). Але потрібно зазначити і факт значної диференціації між державами-членами ЄС щодо впровадження директив ЄК. Особливо це стосується директив по вільному руху товарів, оскільки в області "торговельних бар'єрів" спостерігається найбільша кількість порушень з боку адміністративних органів держав-членів ЄС.

Для більш об'єктивної оцінки проблемних аспектів функціонування Єдиного Ринку Комісія робить щорічне дослідження ефективності "Плану дій з Єдиного Ринку" на основі опиту більше, ніж 4000 представників ділових кіл ЄС. Так на користь істотної позитивності впливу Єдиного Ринку на діяльність європейських компаній висловилося тільки 3%; позитивний вплив відмітили 24%; 7% висловили думку про як позитивний так і негативний вплив Єдиного Ринку ЄС; 57% зазначають, що Єдиний Ринок взагалі не має впливу на їх діяльність. Негативний і вкрай негативний вплив Єдиного Ринку на ділову діяльність зазначило відповідно 6% і 1% компаній; 2% опитаних мали труднощі з оцінкою даної проблеми. Нерівномірно розподіляється думка і між компаніями різного рівня. Позитивний вплив за період 1997-98 рр. зазначає 41% великих компаній, 28% середніх і 23% малих компаній.

Які ж основні джерела торговельних бар'єрів існують в рамках Єдиного Ринку ЄС? 35% європейських компаній вказують, що головним джерелом існування торговельних бар'єрів є дефіцит єдиних європейських правил в цій області; 25% - брак інформації про діючі правила; 25% - дуже складну законодавчу систему; 25% - зайву старанність в застосуванні національними адміністративними органами різних нормативних положень і 36% - неволодіння адміністративними органами інформацією про діючі положення. Як видно з вищевикладеного, проблеми бюрократичного характеру властиві і ЄС, при цьому вони мають серйозний негативний вплив на успішне впровадження і функціонування теоретичних і законодавчих основ Єдиного Ринку.

Об'єктивний аналіз ефективності функціонування Єдиного Ринку ЄС може дозволити ЄК значною мірою сконцентрувати свої зусилля на пріоритетних напрямках вдосконалення торгового механізму і інших аспектів функціонування Єдиного Ринку, максимально враховуючи потреби і міркування його безпосередніх учасників, якими і є компанії всіх рівнів. При цьому необхідно максимально обмежити кількість Директив, що приймаються ЄК, роблячи акцент не на кількості актів, що приймаються, а на їх ефективності.

Згідно з Маастрихтськими угодами значно посилюється політична взаємодія країн ЄС. Формується новий рівень співробітництва з такими завданнями (фрагменти політичного союзу):

  •  провадити загальну зовнішню політику та політику в галузі безпеки;
  •  посилювати роль Європейського парламенту;
  •  провадити загальну політику в галузі юстиції та внутрішніх справ.

Договір про Європейський союз установлює громадянство Союзу: всі громадяни держав-членів є громадянами Союзу. Кожний громадянин Союзу має право:

  •  вільно пересуватись та проживати на території держав-членів;
  •  брати участь у голосуванні та балотуватися на муніципальних та європейських виборах в тій країні, де він проживає;
  •  на захист дипломатичними та консульськими службами будь-якої з країн-учасниць;
  •  на звернення до Парламенту і до уповноваженого з розгляду скарг тощо.

У цілому, Маастрихтські угоди надали Євросоюзу таких функцій:  створення й управління єдиною валютою; координація та контроль у проведенні єдиної економічної політики; заснування і захист Єдиного Ринку на засадах вільної і справедливої конкуренції, підтримання рівності з певним перерозподілом коштів між багатшими та біднішими регіонами; підтримка законності і правопорядку; визначення і розвиток фундаментальних прав і свобод окремих громадян; управління єдиною зовнішньою політикою, включаючи всю галузь закордонних справ і політики безпеки, формування спільної оборонної політики.

02.10.1997 р. країнами членами підписуються Амстердамські угоди, згідно з якими було внесено зміни та доповнення до Договору про ЄС (в редакції 7 лютого 1992 р.). Ці зміни стосувалися в основному більш гнучкої та тісної співпраці країн в галузі зовнішньої політики та політики в галузі безпеки, а також співробітництва у сфері правосуддя та внутрішньої політики.

У процесі західноєвропейської інтеграції виявилися істотні внутрішні і зовнішні суперечності. Головною причиною внутрішніх суперечностей є нерівномірність господарського розвитку та диспропорції економічної структури за територією, які доцільно розглядати в трьох аспектах:

  1.  з точки зору різниці в ресурсному потенціалі та розвитку окремих країн-учасниць ЄС;
  2.  у межах економік кожної країни;
  3.  за регіонами Європи.

Різниці в наявності та стані ресурсного потенціалу, структурі, темпах та рівнях економічного розвитку призвели до появи в межах ЄС двох груп країн - економічно сильних (Німеччина, Франція, Італія, Великобританія) і відносно слабких економічно (Ірландія, Іспанія, Португалія, Греція).

Найбільші диспропорції в межах національних економік притаманні Італії (високорозвинена північ та менш розвинутий південь), Великобританії (відносна економічна відсталість Північної Ірландії та Уельсу), Франції, Іспанії, Португалії.

Функціонування ЄС як інтеграційного угруповання з єдиною наднаціональною системою управління породжує групу нових суперечностей: диспропорції ринкової та регульованої сфер; суперечності між національними та наднаціональними органами тощо. Зокрема, незважаючи на декларовану демократизацію процесу вироблення й прийняття рішень на засадах компромісу і консенсусу, актуальними для ЄС залишаються такі проблеми інституціональної інтеграції, як демократичний контроль над політикою ЄС, розподіл повноважень і функцій між органами ЄС, політика щодо прийняття нових членів.

Зовнішні суперечності розвитку західноєвропейської інтеграції виникають у процесі взаємодії факторів регіональної та глобальної інтернаціоналізації. З одного боку, розширення ринку ЄС є ключовим інтеграційним фактором як на макро-, так і на мікроекономічному, корпоративному рівні. З іншого боку, більшість західноєвропейських корпорацій технологічно та фінансове пов'язані з американськими і японськими ТНК, які поряд зі своїми національними інтересами реалізують також інтереси атлантичної та тихоокеанської інтеграції.

ЄС - найуспішніша регіональна організація. Прогрес ЄС на шляху до економічної інтеграції трансформує його у центр залучення для всіх інших країн і угруповань, які бажають укласти довгострокові відносини різного рівня - від отримання привілеїв у торгівлі до вступу.

Що стосується відносин з країнами Середземномор'я, то ці відносини ЄС розглядає як "особливі". Вони включають угоди із співробітництва, можливі угоди про повноправне членство, а також угоди про вільну торгівлю. Що ж до Росії та України, то ці угоди містять лише положення про проведення переговорів про створення двосторонньої зони вільної торгівлі. Отже, ЄС на сьогодні є ядром загальноєвропейської економічної інтеграції. Саме від інтеграційної політики ЄС насамперед залежить організаційне оформлення європейських інтеграційних процесів. При цьому можна виділити Європейське інтеграційне поле, на якому чітко простежуються реальні контури Європейського континентального ринку (рис.8.6).

Розглянута в історичному контексті й динаміці, з урахуванням сукупності та зовнішніх суперечностей, західноєвропейська інтеграція є об'єктивно обумовленим закономірностями інтернаціоналізації поступальним процесом, що розвивається в часі та просторі, поширюючись на всі важливі сфери життєдіяльності, і має надійну інтеграційну перспективу.

1 травня 2004 р. ознаменувало новий, безпрецедентний етап розширення ЄС. Число його членів за рахунок держав Центральної та Східної Європи, а також Прибалтики, збільшилося з 15 до 25 (нові члени - Чехія, Польща, Угорщина, Мальта, Кіпр, Словаччина, Словенія, Естонія, Латвія, Литва). Враховуючи супутні геополітичні чинники, серйозні спостерігачі порівнюють таку подію за значимістю зі створенням самого Спільного Ринку. Їх прийом зумовлено чотирма критеріями, про які вже йшла мова. З усіх перерахованих держав таким критеріям поки жодна повністю не відповідає. Деякі чиновники Європейської Комісії та уряду – члени ЄС, вважали, що майбутнє розширення Євросоюзу дуже схоже на попередні розширення (1973, 1981, 1986, 1995 рр.) і не вимагає спеціальних домовленостей. Накопичений за останні роки досвід розвитку європейських країн показав недалекоглядність цих уявлень.

Той факт, що нові члени – країни з перехідною економікою, автоматично збільшує число спірних питань, які були детально визначені умовами попереднього прийому на нарадах Європейської Ради в Копенгагені (1993), Ессені (1994) та Люксембурзі (1997). Нові члени набагато бідніші, ніж нинішні. Отже, нове розширення повинно розглядатися як “інтеграція для розвитку”. Нові угоди по прийняттю до ЄС повинні включати угоди щодо таких питань, як інтеграційні фонди, соціальна політика та політика з питань охорони навколишнього середовища. Повинні бути обумовлені і періоди переходу, які допоможуть новим членам швидко скоротити розрив між їх рівнем розвитку і рівнем розвитку нинішніх членів.

Просуваючись на Схід, ЄС помітно нарощує свій ресурсний потенціал (територію – на 34%, населення – на 29%), перетворюється на найбільший у світі ринок з 500 млн. споживачів, зберігає просторову динаміку інтеграції. Політично складається гегемонія Євросоюзу на основній частині території Європи, що надає йому вже зовсім іншої міжнародної ваги, статусу та позицій. Разом з тим реалії та наслідки розширення ЄС виглядають досить неоднозначно та суперечливо.

По-перше, рівень економічного розвитку цих країн дуже нерівномірний, що знаходить відображення у показнику ВВП на душу населення. Тільки по чотирьох з 10 нових країн-членів він більший 50% (рис.8.7).

Нагадаємо принагідно про те, що свого часу подібний показник по Ірландії складав 58,5%, Греції – 64,5%, Португалії – 51,2%. Економічні наслідки від розширення авторами розцінюються по-різному. Очікується, що зростання доходів громадян нових країн-членів виражатиметься цифрою 18% за 3 наступні роки, тоді як для нинішніх членів ЄС – лише 0,2%. Звичайно, результати такої екстраполяції старих тенденцій розвитку на абсолютно нову ситуацію розширення дають вкрай ненадійні результати, але можна з великою долею імовірності передбачати, що стимулюючого впливу на економічне зростання країн ЄС не буде, як це, зрештою, і було під час попередніх хвиль розширення. Зауваження, що ці країни, не ставши членами ЄС, вже досягли в торгівлі рівня країн-членів (61% в імпорті, що припадав на ЄС-15, та 70% в експорті), виглядає надто слабким на фоні зростання від’ємного торговельного сальдо цих країн, що досягло останніми роками 89 млрд.євро [4]. Зростаючий потік інвестицій з ЄС, звичайно, стимулював структурну перебудову в цих країнах, але у восьми з 10 країн (крім Мальти та Кіпру) торгівельний дефіцит перевищував потік капіталів з ЄС.

ДДд      Джерела: Bulletin Quotidien Europe. Selected Statistics. #1267 (2003), #1299 (2002); European Economy, #73 (2002)

Рис.8.7. ВВП за паритетом купівельної спроможності на душу населення нових країн – членів ЄС та кандидатів на членство, % до ЄС-15 (2002 р.).

Нових торгових потоків (trade creating effect) створено уже не буде, можна очікувати лише пожвавлення торгівлі сільськогосподарською продукцією та споживчими товарами через різницю в цінах в ЄС-15 та нових країнах-членах. Це змусить нових членів ЄС шукати торгівельних партнерів серед “нових сусідів”, переважно, в Україні, що, одночасно із зменшенням митного навантаження внаслідок спільної торгівельної політики ЄС сприятиме посиленню інтеграційних зв’язків України та Європейського Союзу.

Нарешті, до ЄС вступають країни, які не завершили до кінця процеси формування ефективного ринкового господарства, правової держави та громадянського суспільства. Це дозволяє зробити висновок про те, що наслідки такого вступу не були добре прорахованими, сам вступ продиктований скоріше політичними чинниками, ніж міркуваннями зростання економічної ефективності господарювання. Подальше ж посилення співпраці ЄС-15 з новими країнами-членами в напрямку вирішення завдань завершення формування Економічного та Валютного Союзу буде вступати в протиріччя як з економічними реаліями цих країн, так і з інтересами стійкого “анти-євро” блоку Швеція – Велика Британія – Данія. Загалом розвиток інтеграції в Європі буде, на наш погляд, виглядати як різношвидкісний процес, наслідками якого стануть приєднання Угорщини, Мальти, Словенії, Чехії та, можливо, Великої Британії та Данії, до ЕВС приблизно в період до 2010-2012 рр.; приєднання до ЕВС інших країн десятки - в період до 2015-2017 рр.; протягом періоду до 2025 р. - вступ до ЕВС Болгарії і Румунії, завершення Туреччиною перехідного періоду та вступ до ЄС Хорватії, Сербії і Монтенегро, Македонії, Боснії та Герцеговини й, можливо, Албанії. Ціна конвергенції, політика якої стане, і це очевидно, основною на найближчі 25-30 років, буде вимірюватися сотнями мільярдів євро. Вочевидь, такий сценарій передбачатиме лідирування нових країн-членів в ЄС за темпами економічного розвитку і одночасне погіршення положення старих країн-членів в світовій ієрархії.

Що ж треба здійснити, щоб гарантувати те, що розширення ЄС буде сприяти економічному розвитку країн з перехідною економікою, які вступають до ЄС, а не гальмувати розвиток?

  •  Прийняття до ЄС не повинно перетворитись в односторонній диктат, який зобов’язані прийняти країни, що вступають. Це – процес партнерства, в якому повинні враховуватись інтереси та прагнення країн, що вступають.
  •  Новий процес прийняття вимагає інституційних змін набагато більш масштабних, аніж було необхідно раніше. Потрібен відносно тривалий перехідний період, щоб здійснити ці зміни та забезпечити конкурентоспроможність країн-претендентів.
  •  Існуючі члени ЄС повинні допомагати претендентам в процесі вступу до Союзу. Вони не повинні створювати зайвих перешкод для процедури, яка буде значним внеском в єдність і благополуччя Європи.

Нове розширення ЄС виглядає вже не як злиття, а швидше як поглинання Євросоюзом чергової партії держав, що приєднуються. Не випадково ряд спостерігачів спеціально застерігають його лідерів від імперських амбіцій, входження в роль метрополії Європи. Щоб не виглядати як колонізатор, вважають вони, - Євросоюз не повинен створювати враження, що приєднання означає просте копіювання в даних країнах правопорядку, політик і структур Співтовариства і що від самобутності, яка склалася в іншій Європі, не залишиться нічого, що заслуговує на збереження.

Європейська асоціація вільної торгівлі

Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ) була утворена Австрією, Великобританією, Данією, Норвегією, Португалією, Швейцарією, Швецією 1960 p. на Стокгольмській конференції. 1970 р. до ЄАВТ вступила Ісландія, а 1986-го - Фінляндія, яка з 1961 p. була її асоційованим членом. У зв'язку з вступом до ЄС з ЄАВТ вийшли Великобританія і Данія (1973 p.), а також Португалія (1986 p.).

Як типова зона вільної торгівлі, ЄАВТ у нинішньому її складі (Австрія, Ісландія, Норвегія, Фінляндія, Швеція, Швейцарія) вирішує такі основні завдання:

  •  забезпечувати вільну торгівлю промисловими товарами. З 1967 p. було знято мита і кількісні обмеження у взаємній торгівлі (щодо Фінляндії - з 1968 p., а щодо Ісландії - з 1980-го). У торгівлі з іншими країнами діють національні тарифи членів ЄАВТ. Після скасування мит і кількісних обмежень пріоритетним для ЄАВТ стає вирішення проблеми усунення нетарифних бар'єрів за рахунок взаємного визначення технічних випробувань і контролю (з 1984 p.), припинення дублювання технічних випробувань і сертифікації товарів (з 1988 p.);
  •  спільно вирішувати економічні, науково-технічні проблеми, розвивати зони активності і забезпечувати повну зайнятість;
  •  створювати умови для якомога повнішого використання ресурсів, сприяти підвищенню продуктивності праці;
  •  посилювати координацію торговельно-політичних курсів спільно з ЄС та в рамках ГАТТ/СОТ і ОЄСР. На відміну від Європейського союзу Європейська асоціація вільної торгівлі являє собою регіональне інтеграційне угруповання зі збереженням суверенітету країн-учасниць без органів наднаціонального регулювання. Угодами в межах ЄАВТ передбачається мінімальна координація цілей та принципів господарської політики країн-учасниць шляхом консультування з ключових економічних, фінансових і соціальних питань та контролю параметрів вільної торгівлі. Важливою особливістю ЄАВТ є те, що режим вільної торгівлі не поширюється на сільськогосподарські товари, з огляду на відмінності в структурі сільськогосподарського виробництва й торгівлі країн-учасниць, розміщення багатьох джерел та ринків збуту за межами ЄАВТ. Регулювання торгівлі сільськогосподарськими товарами здійснюється через тарифні пільги, зафіксовані відповідними двосторонніми угодами, які автоматично поширюються і на всіх інших членів асоціації.

Слід ще раз зазначити, що з 1972-1973 pp. країни ЄАВТ і ЄС функціонують практично в режимі вільної торгівлі, а з 1992 p. поглиблюються їх торговельно-економічні зв'язки у рамках європейського простору. З 1995 p. Австрія, Фінляндія та Швеція стають членами Європейського союзу, а Норвегія, Швейцарія,    Ісландія - його асоційованими членами. На сьогодні ЄАВТ фактично переживає період розпаду у зв'язку з бажанням країн-членів ЄАВТ приєднатися до Європейського Союзу.

Інтеграційні процеси Східної Європи

Чорноморське економічне співробітництво (ЧЕС)

Розвиток співробітництва між країнами Чорноморського регіону став можливим завдяки епохальним змінам у політико-економічній структурі Європейського континенту, відновленню або зміцненню державності багатьох країн регіону, поширенню демократичних засад.

Початок нової ери у житті Чорноморського регіону розпочався 25 червня 1992 року, коли глави держав одинадцяти країн-учасниць (Азербайджану, Албанії, Вірменії, Болгарії, Грузії, Греції, Молдавії, Румунії, Росії, Туреччини та України) прийняли "Босфорську Заяву" та підписали в Стамбулі (Туреччина) "Стамбульську Декларацію" про Чорноморське економічне співробітництво (The Black Sea Economic Cooperation).

ЧЕС засноване на принципах, викладених у Гельсінському заключному акті, Паризькій хартії для нової Європи та на таких суспільних цінностях, як права та свободи людини , процвітання держав завдяки забезпеченню економічних свобод, соціальної рівності та безпеки для всіх країн-учасниць ЧЕС. Принципи, закріплені в Декларації про ЧЕС, були знов проголошені у заяві, прийнятій на зустрічі на найвищому рівні країн-учасниць ЧЕС, яка відбулася 30 червня 1995 року в Бухаресті, та у Декларації, прийнятій на зустрічі глав держав (або урядів) країн-учасниць ЧЕС 25 жовтня 1996 року в Москві. Усі цілі та принципи, задекларовані у цих трьох документах, повністю відповідають положенням Статуту ООН.

Декларація визначила пріоритетні напрямки та основні механізми взаємодії в межах ЧЕС, такі як:

  •  спрощення візового режиму;
  •  приведення до загального знаменника митних правил та інструкцій;
  •  уніфікація податкового режиму;
  •  заохочення розвитку співробітництва в різних галузях діяльності країн-учасниць ЧЕС, які представляють обопільний інтерес.

Географія ЧЕС вже вийшла за межи Чорноморського регіону. Ряду країн, які не відносяться до Чорноморського регіону такі, як Австрія, Єгипет, Ізраїль, Італія, Польща, Словацька Республіка та Туніс, вже надані права участі в якості спостерігачів в ЧЕС.

Відповідно до положень основного документу ЧЕС — Стамбульської декларації 1992 року — його учасником може стати будь-яка держава, яка поділяє цілі та принципи співробітництва, що закріплені в даній декларації. Статус спостерігача — самостійний, і розглядається в якості проміжного, передуючого отриманню статусу повноправного учасника. Питання прийняття до ЧЕС та надання статусу спостерігача вирішується консенсусом.

Основне завдання чорноморської інтеграції полягає у створенні режиму вільного руху товарів, послуг і капіталів з метою розширення виробничої кооперації та спільного підприємництва. Для цього, в першу чергу, передбачається модернізація і створення інфраструктурних об'єктів (транспортних та інформаційних комунікацій), створення мережі банків і центрів ділового співробітництва, міжнародних інноваційних фондів. Актуальним завданням є створення міжнародного екологічного центру, включаючи наукові дослідження, екологічну освіту та обмін інформацією. Економічній інтеграції також сприятиме організація підготовки кадрів для ринкової економіки (міжнародні бізнес-школи, коледжі, діловий туризм). Очікується також, що нове, більш життєздатне економічне середовище регіону полегшить пошук шляхів політичного розв'язання конфліктів. Модель ЧЕС наголошує на поліпшенні стосунків між діловими колами країн-учасниць, сприянні прямим контактам між підприємствами, компаніями та фірмами не лише держав-учасниць ЧЕС, а й країн за межами угруповання.

Цілями ЧЕС є :

  1.  сприяння й заохочення індивідуальної та колективної ініціативи як важливого фактора досягнення задач, передбачених Декларацією 1992 року;
  2.  внесок у розвиток конкурентноспроможної ринкової економіки в регіоні Чорного моря;
  3.  збільшення потенціалу та інноваційної здатності підприємств та створення, таким чином, нового виробничого потенціалу для двосторонніх та багатосторонніх ділових контактів.

Специфічність ЧЕС полягає в наступному :

  •  по-перше, ЧЕС як потенційно місткий внутрішній ринок зі значним науково-технічним потенціалом має перспективу стати і ключовим місцем торгівлі між Європою, Близьким Сходом та Азією;
  •  по-друге, це перше велике інтеграційне угрупування країн постконфронтаційного етапу розвитку світової економіки, яке може поєднати держави, що до останнього часу розвивалися, маючи різні політичні та економічні установки;
  •  по-третє, до ЧЕС увійшли новоутворені незалежні країни — колишні республіки СРСР, які вперше роблять спробу зінтегруватися на певній організаційній основі без явного домінування Росії, на відміну, наприклад, від економічного союзу на основі СНД. Крім того, участь у ЧЕС і Росії, і інших колишніх республік СРСР надає характерного колориту взаємовідносинам між країнами-учасницями.

Органи та інститути ЧЕС.

Міжурядова частина угоди передбачає створення органу прийняття кінцевих рішень — зустрічі міністрів закордонних справ, які проводяться один раз на півроку, і його допоміжних органів, тобто офіційних засідань та робочих груп експертів. Такі зустрічі проводяться в порядку ротації головуючого в ЧЕС з метою аналізу співробітництва та встановлення нових задач. В період свого керівництва головуючий міністр закордонних справ відповідної країни здійснює загальну координацію діяльності ЧЕС. У квітні 1995 року на зустрічі міністрів закордонних справ, що відбулась в Афінах, 28 була запроваджена система «трійки». Для опрацювання поточних питань збираються наради головних посадових осіб.

Для успішного вирішення завдань, що стоять перед ЧЕС, необхідним є більш ефективний організаційний механізм, що забезпечить в комплексі роботу всіх його органів. Сьогодні в ЧЕС сформовані та функціонують більше 11 робочих груп, в тому числі з торгівлі та промислового співробітництва, банківської справи та фінансів, статистики, транспорту, зв'язку, енергетики, науки та техніки, екології, сільського господарства, туризму та інших питань.

Таблиця 8.3.  

Координація країн ЧЕС діяльності робочих груп

Робочі групи

Країни

1. Банківська справа і фінанси

Греція*, Туреччина, Україна

2. Зв'язок

Молдова*, Грузія, Туреччина

3. Залізничний транспорт

РФ*, Албанія, Греція

4. Енергетика

Вірменія*, Молдова

5. Боротьба із злочинністю

Грузія*, РФ

6. Захист навколишнього середовища

Болгарія*, Україна

7. Охорона здоров'я

Грузія*

8. Наука і технологія

Румунія*

9. Туризм

Туреччина*, Болгарія*, Болгарія, Румунія

10. Торгівля та економічне співробітництво

Україна*, Вірменія

11. Транспорт

РФ*, Грузія, Румунія

* - Країна координує роботу робочої групи на протязі 2-х років. Всіма видами співпраці , які "замикаються " на вказаних робочих групах здійснює керівництво Постійний міжнародний секретаріат, що постійно функціонує, штаб-квартира якого знаходиться у столиці Турецької Республіки - Стамбулі.1 

Організаційне  забезпечення  ЧЕС  покладено  на  Міжнародний секретаріат, що знаходиться в Стамбулі.

В рамках ЧЕС засновано Координаційний центр з обміну статистичними даними та економічною інформацією (на базі Турецького інституту статистики). В місті Варна при участі Комісії ЄС створено Регіональний енергетичний центр. Досягнута домовленість про розповсюдження діяльності Волконського центру підтримки малого та середнього підприємництва (Бухарест) на регіон ЧЕС. Країнами-учасницями також схвалена пропозиція Греції про створення міжнародного центру чорноморських досліджень при фінансовому сприянні ЄС. Болгарія активно підтримує створення в Софії трансрегіонального центру з розвитку транспортної інфраструктури в чорноморському регіоні, оскільки даний регіон має систему найважливіших транспортних артерій. Співробітництво в даній сфері, без сумніву, буде мати стратегічне значення.

На 4-х зборах Міністрів закордонних справ 30 червня 1994 року всі країни-учасниці ЧЕС підписали Угоду про заснування Чорноморського Банку Торгівлі та Розвитку (ЧБТР) в Салоніках (Греція). Угода про заснування банку підписана та ратифікована всіма 11 країнами-учасницями ЧЕС. 24 січня 1997 року ця угода вступила в силу.

Функції ЧБТР:

  •  сприяти розвитку міжрегіональної торгівлі, включаючи виробництво між країнами-членами;
  •  фінансувати промислові проекти і виробництва у країнах-членах;
  •  співпрацювати з міжнародними закладами і національними фінансовими агентствами в країнах-членах;
  •  надавати допомогу для розвитку і реформування економіки однієї з країн-членів;
  •  інвестувати проекти в економічній і соціальній сфері країн-членів, надаючи гарантії.

Членами ЧБТР можуть бути країни-учасниці ЧЕС, а також інші банки та фінансові організації.

Фонди, з якими працює ЧБТР, поділяються на звичайні та спеціальні. Звичайні включають: капітал банку, який створюється за рахунок платежу частки згідно Договору країнами-учасницями про внесення частки у вигляді суми повернених кредитів або гарантій. Спеціальні фонди створюються однією або кількома країнами. Механізм - залучення фінансових ресурсів з інших фінансових джерел, які не обговорені у Договорі ЧБТР.

Початковий капітал ЧБТР був поділений на 1 млн. акцій — 1 мільярд спеціальних прав запозичення (СПЗ) або приблизно 1,5 мільярдів доларів США (за існуючим курсом 1 СПЗ = 1,5 доларів США). Квоти країн-учасниць наступні :

  •  Росія, Греція, Туреччина (по 16,5 %) - 165000 акцій;
  •  Україна, Болгарія, Румунія (по 13,5 %) - 135000 акцій;
  •  Азербайджан, Албанія, Вірменія, Грузія, Молдова ( по 2 %) - 20000 акцій.2

У червні 1993 року з метою налагодження міжпарламентської взаємодії, надання правової підтримки в реалізації планів, затверджених декларацією зустрічі по ЧЕС, та зміцнення політичної стабільності в регіоні була заснована Парламентська Асамблея Чорноморського економічного співробітництва (ПАЧЕС), членами якої вже є всі країни, що входять до ЧЕС. (Крім цього, Асамблея покликана сприяти встановленню більш близьких, дружніх стосунків в інших сферах між національними парламентами країн ЧЕС та їх народами, які ґрунтуються на базових принципах демократії).

ПАЧЕС складається з 70 членів, які призначаються національними парламентами на строк не менше 1 року. Квоти країн-учасниць визначені з урахуванням чисельності населення і складають не менше 4 парламентаріїв. Найбільшу квоту має Росія — 12 депутатів, по 9 депутатів мають Україна та Туреччина, 7 — Румунія, 6 — Греція, по 5 — Грузія, Азербайджан, Болгарія, по 4 - Албанія, Вірменія, Молдова. Генеральні сесії ПАЧЕС проводяться два рази на рік по черзі в столицях країн-учасниць. У відповідності з принципом ротації переходить і право головування.

Ділова Рада ЧЕС, заснована у червні 1992 року, — орган координації підприємницьких ініціатив, генерування ідей та проектів співробітництва в регіоні. Вона має статус спостерігача в ЧЕС. Рекомендації та пропозиції Ділової Ради з розвитку співробітництва напрацьовуються на засіданнях представників ділових кіл від країн-учасниць та доповідаються на зустрічах міністрів закордонних справ. Вона підтримує регулярні зв'язки з такими національними асоціаціями комерційної діяльності, як торговельні палати, а також надає допомогу ЧЕС з питань визначення проектів для приватних та державних інвестицій. Багато в чому позицію Ділової Ради визначає його секретаріат, який знаходиться в Стамбулі.

ЧЕС пропонує певні переваги у супроводі проектів. А саме: підтримку з боку організаційних структур ЧЕС, в тому числі - ЧБТР; сприяння, надане Секретаріатами ЧЕС, ПАЧЕС та Ділової Ради. І найголовніше, це те, що зацікавлені ділові кола третіх країн мають можливість працювати в рамках міжнародної організації регіонального економічного характеру, що постійно перебуває під наглядом, і чия лінія розвитку визначається з боку глав держав та урядів 11 країн.

З ініціативою створення в Афінах Міжнародного центру чорноморських досліджень як незалежної некомерційної міжнародної установи виступила Греція, яка отримала підтримку, в тому числі й фінансову, з боку ЄС. Цей проект схвалений всіма країнами ЧЕС. Головною метою центру, відповідно до схваленого країнами-учасницями мандату, є концептуальне вивчення і розробка пропозицій по інтенсифікації багатосторонніх економічних зв'язків в регіоні Чорного моря. Інший блок питань, що входить до сфери діяльності центру, - сприяння впровадженню науково-технічних досягнень в конкретних сферах господарської діяльності у відповідності з пріоритетами ЧЕС.

Основні завдання і напрямки причорноморського співробітництва:

  •  створення режиму вільного руху товарів, послуг, капіталів, стимулювало б економічні контакти, розширило б межи виробничої кооперації і спільних інвестицій в сфери взаємних інтересів;
  •  формування інфраструктури бізнесу через створення та розвиток спільних фінансових та інформаційних мереж;
  •  спільне будівництво об'єктів транспортної інфраструктури, перехід на сучасні транспортно-перевантажувальні і складські технології, розвиток транспортно-експедиторського співробітництва;
  •  комплексне використання і охорона ресурсів Чорного моря;
  •  співробітництво в розвитку паливно-сировинної бази регіону, у справі раціонального енергоспоживання, в тому числі спільне фінансування енергетичних об'єктів, будівництво газо- і нафтопроводів, модернізація нафтопереробних підприємств, будівництво терміналів на березі Чорного моря для прийому нафти і газу, введення в дію нових і реконструкція діючих вугільних підприємств з запровадженням нового покоління гірничих машин, розвитку робіт з використання нетрадиційних джерел енергії;
  •  реалізація спільних проектів щодо технологічного переобладнання металургійних виробництв країн-учасниць;
  •  співробітництво в агропромисловому комплексі ЧЗЕС, в тому числі шляхом виробництва техніки для фермерських господарств, переробки шкірсировини; вирощування і переробка деяких сортів зернових;
  •  розвиток харчової і переробної промисловості;
  •  участь у конверсії оборонної промисловості через переведення її на масове виробництво високоякісних конкурентоспроможних товарів на базі розукрупнення, демонополізації і приватизації підприємств;
  •  розвиток сучасної системи телекомунікацій, зокрема реалізація проекту будівництва оптико-волоконної лінії зв'язку між Туреччиною, Болгарією, Румунією та Україною;
  •  кооперація в розвитку уніфікованої митної системи та вироблення ефективного механізму взаємних розрахунків з можливою орієнтацією на створення в майбутньому Чорноморського платіжного союзу;
  •  співробітництво в розвитку процесів приватизації підприємств, стимулювання малого і середнього бізнесу тощо.

Підкреслюючи важливість використання багатого потенціалу та сприятливих перспектив розвитку Чорноморського регіону для поліпшення зв'язків країн-учасниць ЧЕС з прилеглими та сусідніми регіонами, глави держав (урядів) на зустрічі в Москві висловили свій намір щодо розвитку подальшого співробітництва у сферах, які представляють обопільний інтерес з такими міжнародними угрупованнями, як Європейський Союз, Організація безпеки та співробітництва в Європі, Європейська економічна комісія ООН, Рада Європи, Ліга арабських держав, Організація економічного співробітництва та інші, й такими регіональними ініціативами, як Рада держав Балтійського моря, Центральноєвропейська ініціатива. Особливу увагу було приділено питанню розвитку ефективного співробітництва між країнами Чорноморського та Середземного морів та необхідності створення механізму взаємодії країн-учасниць ЧЕС.

Так країни-учасниці ЧЕС, підтверджуючи свої обов'язки за Московською Декларацією Голів Держав та Урядів країн-учасниць ЧЕС, від 25.10.1996р., Декларацією-наміром створення вільної зони ЧЕС, що була опублікована у Стамбулі 7.02.1997р. і за Декларацією Ялтинського самміту, від 5.06.1998р., з поступового створення зони вільної торгівлі ЧЕС як довгострокової мети і як частини європейської архітектури, прийняли системний підхід із завершення цього процесу з метою створення необхідних умов і, відповідно, визначили приоритетні цілі, які входять до Плану дій.

Основні положення Плану дій із створення зон вільної торгівлі ЧЕС:

  1.  Створити юридичні і економічні рамки з метою забезпечення процесу, що відповідає двостороннім угодам із вільної торгівлі між країнами-учасницями ЧЕС, відповідним чином коментуючи обов'язки ЄС і СОТ, інших міжнародних угод.
  2.  Провести порівняльний аналіз існуючих контрактних двосторонніх і багатосторонніх (комерційних) відносин країн-членів ЧЕС з іншими країнами і між собою, ЄС і СОТ.
  3.  Проаналізувати зовнішньоторговельне законодавство країн-членів, що стосується виробництва товарів з метою визначення існуючих тарифних та нетарифних перепон і надати рекомендації з успішного їх визначення.
  4.  Зберегти як початковий пункт традиційний рух товарів в області сільського господарства для того, щоб зовсім його не знищити; проаналізувати існуючі можливості і майбутні перспективи з торгівлі з іншими сільськогосподарськими товарами між країнами-членами з метою майбутнього розширення торгівлі шляхом прогресивного преференційного відношення на взаємовигідній основі в рамках зони вільної торгівлі.
  5.  Почати і закінчити процес вступу до СОТ та відповідні організації; допомогти тим, хто знаходиться в процесі вступу, поділитися досвідом та інформацією, які в кінцевому підсумку приведуть національні законодавчі системи до відповідності з угодами ГАТТ 1994р., з торгівлі товарами та послугами.
  6.  Поступова гармонізація митного, зовнішньоторговельного законодавства в області конкуренції країн-учасниць, також здійснити необхідні кроки з метою розробки правил походження в рамках зони вільної торгівлі.
  7.  Покращити процедуру сертифікації з метою посилення взаємного визнання сертифікатів відповідності і, як довгострокова мета, гармонізації стандартів.
  8.  Створити тісне співробітництво між закладами статистики країн-членів і сприяти активному та довгостроковому співробітництву з Центром з Обміну Статистичних Баз Даних і Економічної Інформації ЧЕС, включаючи розвиток статистики на гармонічній основі.
  9.  Покращити систему прикордонних перевезень і сприяти руху товарів і послуг через кордони, включаючи сприяння транзитним перевезенням.
  10.  Продовжувати розвиток прикордонної торгівлі, де можливо, як додаткового заходу з розширення торговельних відносин в рамках ЧЕС.  
  11.  Взятися до складання двосторонніх угод між країнами-учасницями ЧЕС з заохочення та захисту іноземних інвестицій та уникнення подвійного оподаткування, заходів з розвитку механізмів, що сприяють обміну технологіями.
  12.  Реформувати і модернізувати економічну і соціальну структури, віддаючи пріоритет прийняттю програм технічної підтримки середніх і малих підприємств з метою повного використання можливостей, що виникають на території вільної торгівлі і створити відповідні інституційні і регулюючі рамки для розвитку ринкової економіки.

ЧЕС необхідно розглядати як додаткове торговельне угруповання, яке підготує країни-учасниці до інтеграції до ЄС. Отже, проект створення зони вільної торгівлі є дуже важливим не тільки через отримання економічного прибутку, який передбачається отримати країнами-учасницями шляхом розширення міжрегіональної торгівлі, збільшення притоку іноземних інвестицій, росту ефективності економіки, але й тому, що цей крок підготує і зробить ЧЕС частиною розширеної економічної території Європи. Особливо необхідною для країн-учасниць є структурна реорганізація економік, викликана конкуренцією на регіональному рівні, яка підвищить їх здатність швидко адаптуватися у майбутньому до європейської конкуренції і торговельної лібералізації.

Загальна оцінка перетворення Чорноморської ініціативи у повномасштабну регіональну економічну організацію(в результаті підписання 4-5 червня 1998 року Статуту організації ЧЕС), як необхідного кроку, дає підстави вважати, що у нове тисячоліття регіон увійде у новій якості важливої політичної та економічної складової світових процесів глобалізації, повністю реалізує багаті можливості вигідного географічного положення та економічного потенціалу.

Співдружність незалежних держав (СНД)

Співдружність Незалежних Держав було створено в якості регіонального співтовариства держав у відповідності з підписаною в Мінську угодою про створення СНД, Алма-Атинською декларацією та протоколом до Мінської угоди.

Цілі:

  •  обов'язкове виконання взятих на себе у рамках СНД міжнародних обов'язків;
  •  невтручання у внутрішні справи;
  •  дотримання територіальної цілісності та недоторканість границь СНД;
  •  обов'язкове дотримання міжнародних норм у галузі прав людини та основних принципів щодо прав національних меншин;
  •  об'єктивне представлення суспільно-політичного життя у засобах масової інформації держав-членів, недопущення розповсюдження повідомлень, які можуть спричинити міжнаціональні конфлікти;
  •  заборона діяльності політичних партій та угруповань, що основані на ідеях фашизму, расизму, міжнародних конфліктах тощо.

Члени:

Азербайджан, Вірменія, Республіка Бєларусь, Грузія, Казахстан, Киргизія, Молдова, Російська Федерація, Республіка Таджикистан, Туркменистан, Україна, Узбекистан.

Для успішної організації та плідної співпраці передбачалось створити таку структуру:

  1.  Рада глав держав;
  2.  Рада глав урядів;
  3.  Міждержавний економічний комітет;
  4.  Рада міністрів іноземних справ;
  5.  Рада міністрів оборони;
  6.  Верховне командування об'єднаних збройних сил СНД;
  7.  Рада керуючих прикордонними військами;
  8.  Міждержавний банк;
  9.  Виконавчий секретаріат.

З моменту підписання Договору про створення СНД опрацьовувались питання по організації співробітництва, перш за все по зовнішній, економічній та фінансовій політиці.

1993 p. країни-члени підписали угоду про створення Економічного союзу, яким передбачалось вільний рух товарів, послуг, капіталів та робочої сили, реалізація скоординованої політики (грошова та кредитна системи, ціни та податки, бюджетні питання, митна та валютна сфери), підтримка вільного підприємництва, сприяння сумісного виробництва та координація господарського законодавства.

Головними цілями Економічного союзу визначено:

  •  формування умов стабільного розвитку економік країн-учасниць; поетапне створення загального (спільного) економічного простору на основі ринкових відносин;
  •  забезпечення рівних можливостей для всіх господарських суб'єктів;
  •  реалізація спільних економічних проектів; вирішення актуальних соціально-економічних завдань. Домовленості країн у межах Економічного союзу СНД зорієнтовані на поетапне забезпечення вільного руху товарів, послуг, капіталів, робочої сили. Зокрема, перспективним планом інтеграційного розвитку СНД передбачається створення зони вільної торгівлі; митного та платіжного союзів. З 1994 p. діє Міждержавний економічний комітет (МЕК), до президії якого ввійшли віце-прем'єри країн-учасниць. Робочим органом МЕК є Колегія з уповноваженими представниками від кожної країни. Найбільша інтеграційна динаміка притаманна взаємовідносинам Росії, Білорусі і Казахстану (договір 1994 - 1995 pp. про вільну торгівлю і митний союз) з підключенням Туркменистану та Узбекистану.

Слід зазначити, що інтеграційні процеси в межах СНД розвиваються в умовах погіршення економічного стану країн-учасниць. Важливим є розуміння того, що в межах СНД відбувається не просто реінтеграція колишнього Радянського Союзу на новій, переважно економічній (а не політичній) основі, а й становлення нових незалежних держав у трансформованому геоекономічному просторі. За масштабами і глибиною ця проблема потребує окремих досліджень, які започатковані економістами і політологами із країн СНД. Необхідно також зауважити, що геоекономічне положення країн СНД формує їх різноспрямовану інтеграційну мотивацію: участь з 1992 p. Азербайджану, Киргизстану, Туркменистану, Узбекистану, Казахстану (спостерігач) в Організації економічного співробітництва (ОЕС), членами якої є Іран, Пакистан, Туреччина; двостороння інтеграція Молдова - Румунія; тяжіння окремих регіонів України до Польщі та Угорщини, а Росії - до Японії і Китаю. Можливим є виникнення інтеграційних об'єднань на галузевій основі, наприклад об'єднання Росії, Казахстану, Туркменистану та Узбекистану в організацію виробників та експортерів нафти і газу. Проте, якщо брати за основу ту чи іншу модель розвитку СНД, то на масштаби і глибину інтеграції вирішальний вплив сприятиме відповідна політика Росії. Саме Росія може стати і ареною розвитку дезінтеграційних процесів.

Розпад СРСР та розрив єдиного економічного простору сприяли поглибленню й без того тяжкої економічної кризи, яку переживали країни СНД. За оцінками, від налагодження та підтримання взаємних інтеграційних зв'язків в Росії залежить 30-35% обсягу національного виробництва промислової продукції. Україна у випадку розриву таких зв'язків втрачає 80-85% обсягу промислового виробництва. Економічні перетворення, що проводяться в нових незалежних державах, породили необхідність відпрацювання нового ринкового механізму підтримання виробничо-господарських зв'язків, трансформації їх в міждержавні. Торговельно-економічні відносини в цих умовах необхідно координувати з тими соціально-економічними реформами, до яких приступили країни СНД. Разом з тим, незважаючи на безальтернативність інтеграції, чекати на позитивні зміни, пов'язані з формуванням Економічного Союзу країн СНД, в недалекому майбутньому не доводиться. Це пояснюється тим, що на даний момент пов'язати воєдино в багатьом суперечливі інтереси на багатосторонній основі досить складно, зокрема через різноспрямованість політичних дій окремих держав СНД. Поки що потреба у відновленні та розвитку інтеграційних зв'язків визначається для більшості країн СНД, перш за все, їх залежністю від поставок паливно-енергетичних ресурсів, лісоматеріалів, мінеральної сировини, хімічних продуктів, а також коопераційними зв'язками в сфері машинобудівної, радіоелектронної, оборонної промисловості. У той же час, тяжкий стан наукових та виробничих потенціалів колишніх суб'єктів СРСР зумовлює негативність кожного з них до ролі технологічного донора, і як наслідок, відсутність головної передумови до інтеграції. Країнам-учасницям важливо вже в недалекому майбутньому розробити свої зовнішньоекономічні концепції, розставити пріоритети в сфері міжнародного співробітництва, визначити механізми поєднання інтеграційного процесу в СНД з широким використанням міжнародного поділу праці з іншими регіонами світу. Спільні зовнішньоекономічні дії та скоординована позиція необхідні й у відносинах країн СНД з міжнародними економічними та фінансовими організаціями. Формування нової регіональної системи взаємних зв'язків зараз можливе лише на основі нового економічного механізму взаємодії, що відповідає новому, суверенному статусу країн Співдружності. Такий механізм знаходиться поки що на стадії становлення, і пояснюється це відсутністю якісних уявлень про реальний потенціал міждержавних зв'язків в СНД.

Успішне проведення економічних перетворень в країнах СНД неможливе без розробки та здійснення скоординованої реформи законодавства. Якщо учасники СНД бажають пожвавити торгівлю, стимулювати капіталовкладення, їх законодавство має стати не тільки привабливим для бізнесу, але й уніфікованим. Зараз окремі частини законодавства країн-учасниць не відповідають одне одному, а закони та реальність розділені безоднею. Проблема посилюється неузгодженістю різних зарубіжних рекомендацій. Ці тенденції можуть призвести до несумісності законодавчих систем країн СНД. Забезпечення правової бази інтеграційних заходів потребує суттєвого збільшення ролі Міжпарламентської Асамблеї як органа, покликаного розробляти модельні законодавчі акти та досягати зближення діючого законодавства держав, що підписали Угоду про Економічний Союз.

Процеси інтеграції в Північній Америці

Сучасна картина світового інтеграційного процесу збагачується новими явищами, котрі спричинені змінами в системі світогосподарських зв'язків і виникненням відповідних передумов для формування інтеграційних угруповань у різних регіонах світу.

Північноамериканська економічна інтеграція зумовлена глобальними змінами в системі світових господарських зв'язків, що набули характеру стійкої планетарної тенденції. Вона є продуктом прогресуючого процесу інтернаціоналізації господарського життя, взаємопроникнення і взаємопереплетення національних економік, значна частина яких перетворилася в потужні продуктивні сили, що переросли можливості внутрішнього сукупного попиту й активно шукають нових ринків (товарів, послуг, капіталів, новітніх технологій) за межами власних державних кордонів.

Північноамериканська економічна інтеграція є також результатом входження світового господарства в якісно новий етап розвитку, на якому зовнішньоекономічні зв'язки втрачають свою допоміжну відносно політики роль і перетворюються на самостійний, навіть вирішальний фактор існування (точніше – виживання) світового співтовариства.

У такому просторі роль Північної Америки визначається тепер уже не силою впливу США на світогосподарські зв'язки, а силою спільних потенційних можливостей трьох по-своєму великих національних економік Північноамериканського континенту, об'єднаних в одну.

Так у Західній півкулі інтеграційні тенденції знайшли своє продовження в Латиноамериканському регіоні у спільному ринку групи країн Південного Конусу – МЕРКОСУР, а на Північноамериканському континенті в зоні вільної торгівлі – НАФТА, що заявила про себе як тристороннє економічне інтеграційне об'єднання континентальних масштабів, що включає Мексику, США і Канаду.

Найбільше розвиненим інтеграційним угрупованням у Північноамериканському регіоні є НАФТА – Північноамериканська асоціація вільної торгівлі, утворена в січні 1994 р. США, Канадою, Мексикою (назва НАФТА складається з перших букв слів North American Free Trade Association).

Якщо говорити про витоки формування НАФТА, то вони обумовлені вже зазначеними планетарними тенденціями, конкретизованими в посиленні економічної взаємозалежності й поглибленні взаємопроникнення трьох північноамериканських держав. Саме на цих засадах на Північноамериканському континенті виникає прообраз майбутнього єдиного господарського комплексу, в якому національні економіки (Мексики, Канади і США) інтегруються і починають функціонувати як складові єдиної господарської системи в зародковому її вигляді.

Модель розвитку інтеграційних процесів у Північноамериканському регіоні інша в порівнянні з західноєвропейською інтеграцією. У Західній Європі інтеграційні процеси починалися з Римського договору 1957 р., тобто ініціатива, імпульси інтеграції йшли зверху вниз – від урядів, національних державних органів, а потім міждержавних органів країн-членів ЄЕС. У Північній Америці імпульси до створення господарського комплексу йшли знизу вверх, від прагнення до співробітництва на мікрорівні, між американськими та канадськими компаніями. З початку XX сторіччя поступово розмивалися межі між США і Канадою шляхом щодо вільного прямування товарів, капіталу, робочої сили. Якісна зміна економічних відносин між США і Канадою відбулася в 1988 р., коли на міждержавному рівні була укладена американо-канадська угода про вільну торгівлю. Воно передбачало взаємні зобов'язання двох країн ліквідувати обмеження в торгівлі товарами і послугами (на транспорті, у телекомунікаціях, комп'ютерних, фінансових системах, у сфері туризму), скасувати обмеження на іноземну власність у кредитно-фінансовій системі Канади і для канадських банків у США та ряд інших положень.

Про тісний зв'язок економіки Канади з економікою США свідчить хоча б той факт, що північноамериканські монополії контролюють майже половину гірничодобувної та понад 40% обробної промисловості в канадській економіці. У свою чергу США значною мірою залежать від імпорту з Канади сировинних ресурсів, не говорячи вже про те, що Канада традиційно є великим торговельним партнером США.

Одночасно в 80-і роки, початку 90-х років йшов процес взаємопроникнення економік США і Мексики. Звичайно ж, Канада не могла залишитися осторонь мексикансько-американського зближення: вона приєднується до переговорного процесу, який завершився у вересні 1992р. підписанням тристоронньої угоди про створення Північноамериканської зони вільної торгівлі – НАФТА.

Кожна із трьох країн-учасниць має свої економічні інтереси в НАФТА і, звісно, кожна з них плекає надію за допомогою вільної торгівлі реалізувати ці інтереси.

Інтеграційні процеси в НАФТА, за задумом його організаторів, будуть іти по типу інтеграції в ЄЕС: створення загальних ринків товарів, капіталів, робочої сили, технологій США, Канади і Мексики, в остаточному підсумку - зрощування процесів відтворення держав-членів, формування єдиного господарського організму трьох країн. По чисельності населення, обсягу ВВП і ряду базових економічних показників Північноамериканське інтеграційне угруповання порівняне з Європейським союзом. НАФТА володіє потужним (особливо завдяки США) економічним потенціалом, наприклад, щорічний обсяг виробництва товарів і послуг США, Канади, Мексики дорівнює 3 трлн. дол., а їхня частка у світовій торгівлі складає майже 20%.

Згідно з цією угодою, з січня 1994р. розпочато формування найбільшого у світі ринку. Створення його передбачено завершити у 2009р. Тобто до 2010 року у даному інтеграційному угрупованні повинні бути ліквідовані всі торгові, а також інвестиційні бар'єри між державами-членами, скасовані всі мита між трьома країнами.

Інтеграційні процеси в НАФТА в порівнянні з ЄС відрізняють: домінуюче положення в північноамериканському економічному регіоні США, слабка взаємозалежність економік Канади і Мексики і пов'язана з цими процесами асиметричність економічної взаємодії США, Канади, Мексики. Специфічність НАФТА визначається низкою характеристик, котрі певною мірою відрізняють її як від західноєвропейської, так і від інших моделей міжнародної економічної інтеграції.

По-перше, Північноамериканська зона вільної торгівлі має континентальні масштаби. У світовому господарстві – це перше інтеграційне угруповання з такою характеристикою

По-друге, країни, існує чималий розрив у рівнях економічного розвитку країн-членів, що ускладнює створення єдиного господарського комплексу. Наприклад, обсяг ВВП у 1996 р. склав (у млрд. дол.) у США - 6785, у Канаді - 607, у Мексиці - 608. Але якщо по ВВП на душу населення, продуктивності праці і ряду інших основних економічних показників Канада наблизилася до рівня США, то Мексика значно відстає і від США, і від Канади.

По-третє, яскраво вираженим центром Північноамериканської зони вільної торгівлі залишаються США – світовий лідер з величезним науково-технічним, технологічним потенціалом та конкурентоспроможною економікою.

По-четверте, угода має широкомасштабний характер: вона охоплює виробничу сферу, міжнародну торгівлю, фінансові відносини між країнами-інтегрантами, інвестиційну діяльність, розширює вільний рух капіталів, необмежений вивіз прибутків і доходів, поглиблює лібералізацію взаємної торгівлі, регулює порядок міграції робочої сили тощо.

По-п'яте, країни-члени НАФТА є водночас і атлантичним, і тихоокеанськими, вони майже рівновіддалені від двох інших потужних світових економічних регіонів – Західної Європи та Азіатсько-Тихоокеанського регіону, що дає можливість рівномірно розвивати економічні зв'язки з ними і суттєво впливати на розвиток цих зв'язків.

У НАФТА слабко розвинуті мережі органів міжнаціонального регулювання і цілком відсутні органи наднаціонального регулювання інтеграційних процесів, що є в Європейському співтоваристві. Планується, що повноцінний загальний ринок у межах Північноамериканського інтеграції буде утворений до 2010 р.

Разом з тим учасники НАФТА проголосили своєю головною метою створення не спільного ринку західноєвропейського зразка, а зони вільної торгівлі, яка дала б можливість кожній країні-інтегранту без перешкод і обмежень розвивати економічні відносини з іншими державами та регіонами.

Мова йде не про погодження торгово-економічної політики кожного із членів НАФТА з певними наднаціональними структурами, як то практикується в ЄС.

В перспективі НАФТА буде інтегруватися з торгово-економічним блоком «Меркосур» (створеним у 1991 р. у складі Аргентини, Бразилії, Уругваю, Парагваю і що почали функціонувати в 1994 р.). Згодом до них приєднаються інші держави регіону. До 2020 р. передбачається домогтися справжнього «інтеграційного прориву» ще на одному з найважливіших  для США напрямку - в Азіатсько-тихоокеанському регіоні (АТР).

Економічна інтеграція

в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні

В Азійсько-Тихоокеанському регіоні інтеграційні процеси вже протягом кількох років визначають головні напрями і зміст його розвитку. Інтеграційні процеси в АТР, гігантському за своєю економічною потужністю, проходять на території з населенням більш 3,5 млрд. чол. На АТР припадає 56% світового валового продукту, 45% світового експорту і 45% світового імпорту.

Специфіка інтеграційних процесів в АТР полягає в наступному:

• в інтеграцію включені як розвинені, так і держави, що розвиваються, що мають різний рівень економічного розвитку;

• процеси інтеграції відбуваються в основному на мікроекономічному рівні, між фірмами, корпораціями країн регіону;

• інтеграція протікає на регіональному рівні й великою мірою на рівні окремих субрегіонів;

• ступінь організаційної готовності інтеграційних процесів поки невелика;

• відсутнє чітке інституціональне оформлення даного інтеграційного угруповання.

Азіатсько-Тихоокеанський регіон включає ряд субрегіональних об'єднань: Асоціацію країн Південно-Східної Азії (АСЕАН), Організацію Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС), Австралійсько-Новозеландську зону вільної торгівлі, Південно-Тихоокеанський форум (ПТФ), Тихоокеанська економічна рада (ТЕР).

Існують спільні консультативні організації, що допомагають інституціональному становленню інтеграційних процесів в АТР і в його субрегіонах, наприклад КТЕС - Конференція по тихоокеанському економічному співробітництву, КТТР - Конференція по тихоокеанській торгівлі та розвитку й ін.

На сучасному етапі розвитку світової економіки, основне місце в інтеграційних процесах в Азіатсько-Тихоокеанський регіоні займає міжконтинентальний інтеграційний конгломерат під назвою “Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво” (АТЕС). Цей “елітарний клуб 18-ти”, становлення котрого як суб'єкта міжнародних економічних відносин ще не завершилося, стрімко набирає сили не лише в регіоні, а й у світовому масштабі. Постійно відкритий для нових членів, він формується як динамічний і впливовий економічний союз, у якому зароджуються по суті не відомі донині механізми співпраці й узгодження інтересів таких гігантів, як США, Японія, Китай, а з недавнього часу і Російська Федерація, що зрештою домоглася членства в цьому клубі.

Загалом, у процесах азіатсько-тихоокеанського співробітництва головну роль грає Японія. Хоча останнім часом усе більше значення одержують чотири «азіатських тигри», США, Китай.

Найбільше активно інтеграційні процеси протікають в Асоціації країн Південно-Східної Азії (АСЕАН), створеної в 1967 р., до якої спочатку належали Малайзія, Філіппіни, Таїланд, Індонезія та Сінгапур, а потім поступово приєдналися Бруней (1984р.), В'єтнам (1995р.), Лаос та М'янма (1997р.). Існують плани приєднання Камбоджі.
Тривалий час роль Асоціації в регіоні була більше політичною, ніж економічною. Тому, проіснувавши понад 25 років, вона ще не створила зону вільної торгівлі і тільки планує реалізувати це завдання до 2003р. У 1992 р. між державами - членами АСЕАН була досягнута домовленість про організацію зони вільної торгівлі до 2008 р. на основі поступового зниження тарифів. Країни АСЕАН широко співробітничають як між собою, так і з третіми країнами, особливо з Японією, США, Південної Кореєю, Тайванем, останнім часом із Китаєм.

В цілому країни АСЕАН зіткнулися з проблемами економічного регіоналізму, оскільки держави, що проводять прискорену економічну модернізацію, як показує світовий досвід, не поспішають відмовлятися від політики протекціонізму.

Інше значне, за своїми масштабами, інтеграційне угруповання регіону - АТЕС, заснована в 1989 р. Її членами (до 1997 р.) були 18 держав: Австралія, Бруней, Гонконг, Канада, Китай, Кирибати, Малайзія, Маршаллові Острови, Мексика, Нова Зеландія, Папуа - Нова Гвінея, Республіка Корея, Сінгапур, США, Таїланд, Тайвань, Філіппін, Чилі. У 1997 р. до АТЕС приєдналася Росія, і організація стала включати 19 держав.

Основна мета АТЕС - шляхом об'єднання країн у даному угрупованні стимулювати взаємне співробітництво в різноманітних сферах: у першу чергу, на ринку товарів і капіталів, а також у сфері транспорту, енергетики й ін. Кінцева мета об'єднання - утворення зони вільної торгівлі в 2020 р., а всі необхідні умови для цього повинні бути забезпечені промислово розвиненими  країнами об'єднання до 2010 р. За оцінками експертів. Східна Азія (а ядром розвитку інтеграційних процесів у ній є АСЕАН і АТЕС) до 2000 р. може перевершити за розмірами ВВП Західну Європу, а до 2020 р. - Північну Америку.

Інтеграційні процеси розвиваються на різноманітних континентах, у різноманітних регіонах земної протоки: в Африці, на Близькому Сході, у Латинській Америці. У 80-і роки  країни, що розвиваються, заснували більш 40 торгово-економічних об'єднань, але більшість із них знаходилися на етапі передінтеграції або перших етапах інтеграції. Деякі до цього часу розпалися, наприклад в Африці - ЕКОВАС, у Латинській Америці - АЛАДИ, ЕКЛАК.


Інтеграція України у сучасну світогосподарську систему

Безпосередня й активна участь України в сучасних інтеграційних процесах об'єктивно зумовлена перевагами міжнародного поділу праці, а також потребою подолати штучну відокремленість нашої держави від світового господарства, до якої призвели односторонній її розвиток у межах високо спеціалізованих СРСР і РЕВ, деформовані зовнішньоекономічна політика та механізми зовнішньоекономічної діяльності, нерозвинені товарно-грошові відносини і національні ринки товарів, послуг, праці та капіталу.

Для ефективної й організаційно оформленої інтеграції України в сучасні світогосподарські зв'язки необхідні певні політико-правові, економічні, соціально-культурні та інфраструктурні передумови.

Основні політико-правові передумови інтеграції:

  •  політичне визначення України;
  •  забезпечення територіальної цілісності та створення адекватної системи національної безпеки;
  •  безумовне виконання міжнародних зобов'язань, особливо в сфері прав людини; запровадження прийнятної форми громадянства;
  •  перегляд існуючої практики політичних зв'язків із державами колишнього СРСР;
  •  пряма участь у регіональних і глобальних політичних процесах;
  •  формування відповідного законодавства і вироблення ефективних механізмів та інструментарію його виконання.

Економічні передумови інтеграції формуються завдяки таким чинникам:

  •  економічному та інституційному забезпеченню суверенітету;
  •  оцінці економічного потенціалу і напрямів структурної перебудови;
  •  розробленню та реалізації обґрунтованої програми переходу до ринкових відносин з пріоритетом роздержавлення й приватизації, соціального захисту населення;
  •  оцінці експортного потенціалу, виробленню експортно-імпортної стратегії та адекватного механізму регулювання зовнішньоекономічної діяльності;
  •  запровадженню національної грошової одиниці з включенням її в систему міжнародних розрахунків;
  •  розв'язанню проблеми зовнішньої заборгованості та розподілу активів колишнього СРСР шляхом відповідних переговорних процесів.

До основних соціально-культурних передумов інтеграції належать:

  •  відродження і виховання почуття власної гідності, створення умов соціально-культурної життєздатності народів України;
  •  формування сучасної, орієнтованої на світові пріоритети системи народної освіти;
  •  розвиток контактів з українцями, які проживають за межами України.

Формування інфраструктурних передумов насамперед пов'язане з:

  •  розвитком транспортних комунікацій (морських, наземних, повітряних), необхідних для нормальної життєдіяльності суверенної держави (національні авіакомпанії, флот, транспортні корпорації);
  •  розвиток сучасних інформаційно-комунікаційних систем з включенням їх до міжнародних систем.

Формуючи інтеграційну стратегію і тактику, слід враховувати особливості України як потенційної учасниці міжнародних економічних угруповань:

  •  відсутність досвіду державності, необхідність здобуття справжнього суверенітету;
  •  нерозробленість політико-правових регуляторів та інструментів;
  •  нерозвиненість ринкових відносин;
  •  інерція погіршення економічного стану;
  •  запас соціальної витримки населення, який виснажується.

Значний вплив на інтеграційну мотивацію та політику України справляють такі чинники:

  •  збіг періодів дезінтеграційних та інтеграційних процесів;
  •  розміщення в регіоні, що характеризується інтеграцією високого рівня;
  •  конкурентоспроможність щодо аналогічних інтересів країн Східної Європи;
  •  негативний досвід інтеграції в рамках СРСР і РЕВ.

Інтеграція України у світове господарство можлива різними, але водночас взаємопов'язаними шляхами:

  •  через активну та ліберальну зовнішньоекономічну політику; за рахунок формування середовища, сприятливого для іноземного підприємництва й інвестування та транснаціоналізації високомонополізованих підприємств;
  •  через укладання двосторонніх міждержавних економічних угод та участь у багатосторонніх міжурядових переговорах; за рахунок інтенсифікації
  •  східноєвропейських інтеграційних процесів та формування передумов інтеграції в західноєвропейські інтеграційні структури.

На процеси включення України до сучасної системи світогосподарських зв'язків впливають конкретні внутрішньо- і зовнішньоекономічні фактори, що формуються в системі передумов, особливостей і шляхів інтеграції.

Серед внутрішньоекономічних факторів принциповим є перехід України до розвиненої ринкової економіки, для чого потрібні розроблення і реалізація відповідної довгострокової програми. Така програма має, по-перше, враховувати сучасний соціально-економічний стан та особливості України; по-друге, бути адаптованою до еволюціонізуючого зовнішнього ринкового середовища; по-третє, спиратися на досвід переходу до ринкових відносин інших постсоціалістичних країн.

Важливе значення має такий довгостроковий фактор, як структурна перебудова національної економіки, орієнтована на сучасні техніко-технологічні, економічні, екологічні і соціальні стандарти. Деформована структура національної економіки не відповідає критеріям суверенного розвитку України як з точки зору оптимальних пропозицій самозабезпечення та зовнішньоекономічної спеціалізації, так і з науково-технологічних, соціальних і особливо екологічних позицій. Існує ціла низка негативних проблем пов’язаних із структурою економіки України:

  •  велика питома вага фізично та морально застарілої техніки в складі основних виробничих фондів (понад 60%);
  •  диспропорції в системі самозабезпечення ключових галузей життєдіяльності країни (майже повна зовнішня паливно-енергетична залежність; задоволення потреби в електротехнічних і кабельних виробах, продукції текстильної, целюлозно-паперової та медичної промисловості лише наполовину; відсутність виробництва каучуків, ряду продуктів органічного синтезу, устаткування для легкої промисловості, переробних галузей агропромислового комплексу тощо;
  •  незбалансованість галузевої структури промисловості з точки зору її соціальної орієнтації (потенціал промисловості на 90% формують важкі галузі; питома вага виробництва предметів споживання становить близько 30%, тоді як у розвинених країнах вона досягає 50-60%).

Включення України до будь-яких інтеграційних угруповань у такому стані, без чіткого бачення перспектив структурної реорганізації, може призвести не лише до консервації, а й до посилення негативних тенденцій у всіх галузях національної економіки. І навпаки, участь України в інтеграційних процесах за умов цілеспрямованої внутрішньої структурної політики дасть змогу ефективніше й швидше виправити деформовану економіку, виходячи з таких пріоритетів структурної переорієнтації:

  •  науково-технічне та технологічне оновлення виробництва із забезпеченням його конкурентоспроможності шляхом глибокої модернізації. Зменшення ресурсомісткої за рахунок ефективного використання власних паливно-сировинних ресурсів;
  •  підвищення рівня внутрішньої збалансованості національної економіки для зменшення зовнішньої залежності в розвитку її ключових галузей за рахунок формування  системи  власної міжгалузевої кооперації та забезпечення повних виробничих циклів;
  •  формування умов для соціальне орієнтованого розвитку національної економіки за рахунок, з одного боку, цілеспрямованої трансформації її структури, з другого - завдяки забезпеченню балансу споживчого ринку з доходами населення, підвищенню мотивації до праці, фінансовій макростабілізації.

Отже, необхідною передумовою проведення ефективної інтеграційної політики України є синхронізація відповідних процесів із масштабами і темпами розвитку національної економіки під впливом внутрішньоекономічних факторів.

Дія зовнішньоекономічних факторів інтеграції обумовлена, з одного боку, станом розвитку форм зовнішньоекономічної діяльності, а з другого –  умовами розвитку середовища.

Зовнішньоторговельна діяльність України в останні роки зберегла негативні довгострокові структурні тенденції в експорті/імпорті товарів і послуг, а саме:

  •  переважно сировинна спрямованість експорту, превалювання матеріаломісткого обладнання в експорті продукції машинобудування;
  •  нераціональність товарної структури імпорту;
  •  деформована географічна структура експорту та імпорту, аж до монопольної залежності від окремих країн;
  •  вкрай нерівномірне розміщення експортного потенціалу України.

На зовнішню торгівлю впливали й такі несприятливі фактори:

  •  неконкурентоспроможність більшості підприємств, товарів у якісно нових умовах зовнішньої торгівлі;
  •  велика зовнішня заборгованість, в тому числі пов'язана з експортно-імпортною діяльністю останніх років;
  •  відсутність власної національної валюти і неможливість ефективного валютного контролю;
  •  недієва система митного контролю;
  •  неврегульованість торговельно-економічних відносин з країнами «ближнього зарубіжжя», і насамперед з Росією;
  •  нерозвиненість інфраструктури зовнішньоекономічної діяльності, у тому числі інформаційної;
  •  кадрова незабезпеченість на всіх рівнях здійснення і регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

Відсутність стратегічних орієнтирів, втрата державного контролю за зовнішньоекономічною діяльністю призвели до хаотичного вивозу українських товарів; створення криміногенної обстановки навколо експорту та імпорту найефективніших груп товарів (нафта і нафтопродукти, чорні метали, продовольчі товари тощо); втрати країною валютних коштів; невиправданої конкуренції між українськими учасниками ЗЕД; демпінгової торгівлі.

Серед зовнішньоекономічних факторів інтеграції на окрему увагу заслуговують також ті, що впливають на умови міжнародної міграції робочої сили, становлення повноцінних валютних відносин.

Формуючи власну інтеграційну політику, Україна має визначитися з відповідними середньо- та довгостроковими пріоритетами, виходячи із сучасних умов ефективного функціонування національної економіки (рис. 8.8 та рис. 8.9).

Рис. 8.8. Поле регіональних інтересів України

Середньострокові інтеграційні пріоритети перебувають у полі двох різноспрямованих векторів. З одного боку, обережне ставлення до участі в інтеграційних угрупованнях країн з високим рівнем наднаціонального регулювання, зумовлене особливостями України як самостійного суб'єкта інтеграції. З другого, неможливість тривалого «позаінтеграційного» розвитку в регіоні, де масштаби і динаміку економічної інтеграції визначають не лише внутрішні, а й потужні зовнішні (глобальні) фактори.

Україна та ЄС

Проблема економічної інтеграції для України є однією з першочергових, а враховуючи, що Україна - одна з найбільших європейських держав, то для неї особливо важливою є інтеграція саме з країнами Європи і, в першу чергу, з країнами-членами Європейського Союзу.

Слід зазначити, що найбільш вірогідним варіантом реалізації проекту входження України до ЄС є проходження нею інтеграційних процесів разом з країнами-членами Центральноєвропейської зони вільної торгівлі (CEFTA).

Європейський Союз першим оцінив глобальність завдання політичної та економічної перебудови, яке постало перед Україною. Він так само став першим відігравати активну роль у підтримці цього процесу.

Країни-члени ЄС чітко та урочисто висловили в своїй Спільній Пропозиції у листопаді 1994 року намір підтримувати незалежність, територіальну цілісність і суверенітет України. Крім того, ЄС і далі висловив підтримку Україні в своєму Плані Дій для України, який було затверджено в грудні 1996 року. Документ визначає дві додаткові задачі: перша - продемонструвати Україні міцний політичний сигнал підтримки з боку ЄС, беручи до уваги бажання України забезпечити тіснішу інтеграцію в європейські структури; друга - досліджувати засоби для поліпшення розвитку існуючої допомоги та зв'язків між ЄС, його країнами-членами та Україною.

ЄС запропонував реальну підтримку Україні шляхом передачі ноу-хау в рамках своєї програми TACIS, створюючи основу для цієї діяльності, він розпочав переговори для створення рамок, Угоди про партнерство та співробітництво, націлених на посилення діалогу та забезпечення рівноправного партнерства фактично у всіх сферах потенційного співробітництва. Сьогодні ЄС не тільки надає Україні найбільшу фінансову, економічну та технічну допомогу; він також виступає найбільшим торговельним партнером за межами СНД і найбільшим інвестором в Україні, при цьому обсяг і торгівлі, і інвестицій продовжує постійно зростати.

В цілому Європа готова до співробітництва: Україна становить стратегічний інтерес для ЄС. Хоча робиться застереження, що реалізація ролі України в Європі можлива в разі розв'язання її економічних і внутрішньополітичних проблем. З метою переведення відносин України з ЄС на постійну і правову основу 14 червня 1994 року в Люксембурзі після тривалих і дуже складних переговорів була підписана Угода про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС (УПС). Уже 10 листопада того ж року Верховна Рада України ратифікувала її без будь-яких застережень і проблем, що мало підтвердити світовій спільноті європейський вибір України, і наступні чотири роки на всіх політичних форумах Україна-ЄС йшлося тільки про затримки в ратифікації з боку ЄС. Врешті-решт, наприкінці 1997 року ЄС завершив ратифікаційну процедуру і 1 березня  1998 року УПС набула чинності.

Мета УПС - сприяти політичному, торгівельному, економічному та культурному співробітництву між Україною та Європейським Союзом. Вона є втіленням спільного наміру ЄС та України забезпечити партнерство та взаєморозуміння заради взаємної вигоди.

Політичні стосунки України з ЄС за 1995-1996 роки набули регулярного і планомірного характеру. 1 червня 1995 року Президент України Л.Д.Кучма на запрошення Голови Європейської Комісії Ж. Сантера здійснив офіційний візит до Брюсселю. За підсумками цього візиту було прийнято Спільну Заяву, що стало прецедентом для Європейської Комісії. Тоді ж було підписано Тимчасову угоду про торгівлю та питання, пов'язані з торгівлею між Україною та ЄС (введена в дію з 1 лютого 1996р., у квітні 1996р. на IV засіданні Міжвідомчого комітету України у справах ЄС було затверджено план імплементації цієї угоди). Візит Президента дав поштовх для активних політико-економічних контактів з ЄС на різних рівнях.

Партнерство та співробітництво між Україною та ЄС передбачає подальшу широкомасштабну співпрацю, спрямовану на досягнення цілей УПС в усіх галузях права та економіки. Проте питання, що стосуються недискримінаційного режиму в торговельно-економічних відносинах, мають першочергове значення, і в тій частині, де законодавство суперечить положенням УПС, мають бути вжиті термінові заходи щодо приведення його у відповідність з Угодою. Треба сказати, що відповідно до статті 51 УПС Україна зобов'язалась привести у відповідність із законодавством ЄС своє митне законодавство, законодавство про компанії, про банківську справу, бухгалтерський облік компаній і податки, інтелектуальну власність, охорону праці, фінансові послуги, охорону навколишнього середовища, закони стосовно ядерної енергії тощо.

Стратегічною метою України неодноразово проголошено входження до ЄС. Переломним кроком до більш чіткого виокреслення цієї мети і перших кроків до її втілення можна вважати Саміт Україна-ЄС, що відбувся в Києві  5 вересня 1997р. Він був покликаний підбити певний підсумок переговорного двостороннього процесу і започаткувати якісно новий етап у взаємних поступках, протягом якого має бути створено всі передумови для оформлення обгрунтованого подання України щодо вступу до ЄС. У цьому контексті Саміт показав усьому світові, що стратегічною метою України є набуття дійсного членства в ЄС.

УПС відкриває Україні легший доступ до ринку Європи завдяки режиму найбільшого сприяння і принципу недискримінації. Це зобов'язує сторони не встановлювати на імпорт та експорт продукції вище мито, ніж те, що визначено в інших країнах. Товари, виготовлені на території однієї із сторін, не підлягають внутрішньому оподаткуванню чи іншим зборам, які перевищують ставки зборів та податків, визначених для продукції національного виробництва. Не встановлюються квоти на експорт та імпорт товарів, за винятком особливих режимів торгівлі в галузях ядерної енергетики, а також для вугілля, металу та текстилю.

У процесі інтегрування України з ЄС особливого значення набуває проблема залучення іноземних інвестицій, вирішенню якої сприяє поліпшення інвестиційного клімату в країні, зумовлене дією макроекономічних факторів.

Табл..8.4.

Прямi iноземнi iнвестицiї в Україну з країн ЄС

(млн.дол.США)

Обсяги прямих інвестицій на

01.01.2003

01.07.2003

01.01.2004

01.07.2004

Всього по країнах ЄС

2915,5

3116,6

3764,5

4215,4

Австрiя

214,3

243,3

252,4

303,6

Бельгiя

24,6

25,9

27,9

27,8

Грецiя

19,2

18,8

14,7

14,5

Данiя

35,5

49,4

61,0

74,0

Естонія

15,0

16,4

16,5

18,7

Iрландiя

77,9

76,2

77,3

55,9

Iспанiя

32,6

33,8

36,0

35,6

Iталiя

86,5

87,5

94,9

96,4

Кiпр

672,5

631,1

886,1

1077,0

Латвiя

60,9

68,1

71,7

27,6

Литва

14,1

20,7

32,0

32,8

Мальта

2,1

7,7

7,7

8,1

Люксембург

15,3

20,7

40,9

41,8

Нiдерланди

396,3

410,7

459,2

508,7

Нiмеччина

307,8

359,7

441,4

535,6

Польща

98,0

132,5

152,5

169,1

Португалiя

0,2

0,3

2,1

2,2

Словаччина

48,6

48,8

46,0

43,5

Словенiя

3,0

3,7

3,5

3,7

Сполучене Королiвство

532,7

564,7

698,7

741,3

Угорщина

79,8

104,2

127,6

148,6

Фiнляндiя

8,7

8,8

6,4

6,4

Францiя

40,1

49,2

59,2

79,3

Чеська Республiка

39,4

40,7

42,6

46,6

Швецiя

90,4

93,7

106,2

116,6

Фактором розвитку процесу інтегрування України з ЄС є зовнішньоекономічна політика держави, весь комплекс проблем щодо створення договірного простору та забезпечення національної безпеки, розвитку усіх форм зовнішньоекономічного співробітництва, орієнтації на глобальні зміни та тенденції - це може призвести до позитивних змін у становищі України в Європейському просторі.

За останні роки Україна поступово формувала і уточнювала свою стратегію вступу в перспективі у Європейський Союз. Однак на підготовчому етапі та довгому шляху у напрямі інтеграції до ЄС попереду чекає велика робота з структурної перебудови економіки, реформування власності, здійснення макроекономічної стабілізації, форсуванню економічного росту. Необхідно досягти тих високих макроекономічних стандартів, які склались в економіці країн Західної Європи.

Будь-яка країна, що претендує на членство у ЄС, а потім стає членом Європейського Валютного Союзу, зобов'язана мати досить високі економічні та фінансові показники, які відповідають макроекономічним стандартам країн-членів ЄС (так звані "критерії конвергенції").

Якщо говорити про Україну, то вона на сьогодні за багатьма макроекономічними показниками стоїть набагато нижче того, що вимагається за "критеріями конвергенції".

В Україні в 2002 році показник ВВП на душу населення, згідно підрахунків за офіційним курсом гривні, коливався на рівні 16% від рівня ЄС-15. Без ліквідації такого значного перепаду в рівнях ВВП не можна сподіватись на реальну зацікавленість Європейського Союзу в прийнятті України.

Таким чином, перспектива інтеграції у ЄС України залежить значною мірою від вирішення ряду економічних проблем. Тільки в результаті успішного здійснення ринкових реформ і досягнення високого рівня розвитку економіки Україна може претендувати на членство у Європейському Союзі.

Розвиток відносин з Європейським Союзом у довгостроковій перспективі має залишатися одним із пріоритетів зовнішньоекономічної політики України. Основні зусилля мають спрямовуватися на:

  •  інтеграцію господарства України у загальноєвропейський економічний простір шляхом розширення доступу українських товарів на європейські ринки, ліквідацію технічних бар'єрів у торгівлі та поглиблення виробничої кооперації;
  •  підтримку вітчизняних товаровиробників і вдосконалення міжнародно-правового механізму захисту їх інтересів;
  •  гармонізацію економічного законодавства у відповідності до стандартів ЄС і ГАТТ/СОТ та створення економічних і правових передумов для створення зони вільної торгівлі Україна-ЄС.

Чорноморське економічне співробітництво - один з пріоритетів інтеграції України

Ще у 1987 році, з початком певної децентралізації зовнішньоекономічної сфери колишнього СРСР, Україною, а також окремими її регіонами і містами було одержано право на безпосередню участь в міжнародному економічному співробітництві.

Встановлення прямих зв'язків між Україною і сусідніми державами, включення українських підприємств у розробку крупних регіональних проектів, формування в різних областях і містах організаційних і комерційних структур стали першим кроком у напрямі до великомасштабного регіонального співробітництва.

Стосовно України причорноморське співробітництво слід розглядати у вузькому та широкому розумінні. У вузькому мова має йти про співробітництво територій, які безпосередньо виходять до Чорного моря і в господарському відношенні тісно з ними пов'язані. Цей рівень регіонального співробітництва сягає корінням у колишню прибережну і прикордонну торгівлю. В широкому ж розумінні йдеться про включення у чорноморське співробітництво всього економічного простору України. Базисом для цього рівня регіонального співробітництва є урізноманітнення напрямів і зростання гнучкості підприємницької діяльності по всій Україні. Звичайно, на цьому рівні ще мають бути розроблені і введені дію відповідні закони, що визначатимуть економічні механізми заохочення регіонального співробітництва.

Україна робить свій внесок у розширення і поглиблення співробітництва рамках ЧЕС. Зокрема, вона запропонувала створити єдиний інвестиційний простір, спільний ринок інвестиційних проектів і гармонізувати законодавства країн ЧЕС, щоб ліквідувати перепони на шляху вигідного міжнародного співробітництва. Щоб посилити довіру між країнами і створити більш сприятливий клімат у регіоні, Україна внесла пропозицію зменшити в ньому військову присутність. (До того ж, ЧЕС як регіональна європейська структура має стати значним фактором безпеки в регіоні).

ЧЕС для України – це, передусім, механізм взаємодії урядових та підприємницьких структур, який має забезпечити розвиток економічного співробітництва країн-учасниць в рамках курсу на повноцінне входження до загальноєвропейського економічного простору.

Участь України в Чорноморському економічному співробітництві доцільно орієнтувати на досягнення таких цілей:

  •  диференційований розвиток двосторонніх економічних відносин з окремими країнами-членами ЧЕС. Крім країн СНД, членів цього угрупування, особливе значення матимуть стосунки з Туреччиною як своєрідним плацдармом для проникнення на ринки Близького Сходу і транзитною територією для альтернативного надходження нафтопродуктів в Україну, джерелом відносно дешевих і якісних товарів народного споживання та сировини для легкої промисловості України. Економічні відносини з Грецією мають пріоритетне значення для виходу України на ринки ЄС, розвитку співробітництва в басейні Середземного моря;
  •  селективну участь у розробці та реалізації спільних проектів ЧЕС, насамперед, у таких сферах, як екологія, наука і технології, транспортна та інформаційно-комунікаційна інфраструктури, туризм, охорона здоров'я, інвестиційна діяльність, розвиток малого і середнього бізнесу.

Стан зовнішньоекономічних та політичних взаємин України та ЧЕС свідчить про наявність певних труднощів і негативних моментів, котрі гальмують подальший розвиток цих відносин. Серед них:

  1.  криза економіки України, її перехідний стан, повільні темпи економічних реформ, а також загострення внутрішньоекономічної кризи політичної напруженості в інших країнах-членах ЧЕС;
  2.  досить слабкий вплив економічного потенціалу ЧЕС на подолання кризових явищ у національних економіках країн-учасниць цієї організації;
  3.  неузгодженість дій сторін в реалізації укладених угод, їх певна декларативність, недієвість;
  4.  ще недостатнє залучення іноземного бізнесу в Україну, як і іноземних інвестицій взагалі;
  5.  недостатня ефективність співробітництва в рамках ЧЕС, пов'язана з наявністю територіальних претензій ряду кран до інших, і відсутність на сьогодні можливостей політичного їх врегулювання;
  6.  певне політичне протистояння та деяке загострення стосунків між окремими країнами (Протистояння Росії та Туреччини і намагання першої зашкодити становленню українсько-турецьких стратегічних відносин, протиріччя між Туреччиною і Грецією, Азербайджаном і Вірменією та інші).

4 лютого 1999 р. в Торговельно-промисловій палаті України відбулася зустріч представників ділових кіл України з питань активізації міжнародного співробітництва у Чорноморському регіоні під головуванням Віце-президента Торгово-промислової палати України, члена Ради директорів Ділової Ради ЧЕС В.Яновського та заступника Генерального секретаря Ділової Ради О.Скоропада. Було прийняте рішення про створення в Києві регіонального відділення Ділової Ради ЧЕС.

Дев’ять років існування ЧЕС дають підстави, незважаючи на деякі скептичні голоси, в тому числі в Україні, зробити однозначний висновок про перспективи в плані дієздатності цієї порівняно молодої регіональної організації і про зацікавленість України у співробітництві в її рамках. Привабливість і корисність співробітництва з ЧЕС засвідчує і наявність цілої низки країн-спостерігачів, і намагання інших країн стати повноправними членами.

Співробітництво України з країнами-учасницями СНД

Україна розглядає СНД як механізм багатосторонніх консультацій і переговорів, який доповнює процес формування двосторонніх взаємин між державами-учасницями Співдружності, оскільки за таких умов СНД має перспективи на існування і відповідно слугуватиме забезпеченню національних інтересів усіх країн-учасниць. Водночас, Україна виступає проти надання Співдружності статусу суб'єкта міжнародного права.

Загалом же можна констатувати, що 6-літній досвід існування СНД засвідчив: двостороння співпраця країн-учасниць у різних галузях розвивається набагато ефективніше, ніж багатостороння. З огляду на це, країна намагається активізувати свою роль в СНД, налагоджуючи двостороннє співробітництво на взаємовигідній основі. Це стосується, перш за все, українсько-російських взаємин, які є стратегічно важливим і пріоритетним напрямком зовнішньої політики України.

Важливе завдання для України – не послабити співробітництва з іншими країнами, що з'явилися на пострадянському просторі. До таких країн на європейському континенті, зокрема, належить Молдова. З огляду на наявність чисельної української громади в цій державі, Україна постійно прагне до розширення й поглиблення двосторонніх зв'язків із своєю сусідкою. Свідченням цього стала активна участь України у вирішенні дністровської проблеми та укладення низки нових угод, які стали значним кроком у напрямку економічного зближення України з Молдовою. Це, зокрема, стосується Декларації про основні принципи двостороннього Митного союзу та інші не менш важливі домовленості.

Пріоритетне місце у зовнішній політиці України належить Бєларусі. Цей акт, зокрема, відбивається на зовнішньоторговельному обсязі між двома країнами, який минулого року становив майже 1,4 млрд. дол. США. Україна в цілому посідає друге місце в зовнішньоторговельному обороті Білорусі. Ефективною формою зв'язків з нею стала співпраця прикордонних областей двох країн. Україна, крім того, підтримує зважений політичний діалог з Білоруссю, в т.ч. і на вищому рівні. В результаті цього підписано українсько-білоруський Договір про державний кордон.

Особливу увагу Україна приділяє Закавказзю. У взаєминах з Азербайджаном, Грузією та Вірменією наша держава виходить із пріоритету економічної взаємовигідності. Так, з першими двома державами пророблені укладені багатообіцяючі тристоронні угоди про створення транспортного коридору Закавказзя-Європа. Ряд важливих політичних і економічних домовленостей підписано з Вірменією (зокрема. Договір про дружбу і співробітництво, Угода про запобігання подвійному оподаткуванню тощо). У Баку, слідом за Тбілісі і Єреваном, розпочало роботу Посольство України. завдяки цьому наша держава посилила зв'язки з регіоном, який у кінцевому результаті має особливе економічне значення для України - саме звідси надходить значна частина енергоносіїв, а невдовзі тут будуть реалізовані важливі транспортні проекти, зокрема, українсько-грузинсько-азербайджанська Угода про створення Євроазіатського транспортного коридору. інтенсивніше почали розвиватися відносини з країнами Центральноазіатського регіону. Зокрема, з Республікою Казахстан досягнуто важливих домовленостей щодо кооперації в галузі машинобудування, енергетичного комплексу та енергоємних виробництв. При підтримці Казахстану Україну прийнято в якості спостерігача до наради із взаємодії та заходів довір'я в Азії (10 червня 1996 p.).

Характер поглибленого, власне стратегічного, партнерства мають взаємини України з Узбекистаном, з яким було підписано низку двосторонніх угод про запобігання виникненню подвійного громадянства, співробітництво в галузі митної справи, співробітництво в галузі фармацевтичної промисловості тощо. При цьому особливо важливо те, що досягнуто домовленості щодо поставок в Україну із Узбекистану 10 млрд. куб. м. природного газу. З урахуванням розробки існуючих перспективних газових і нафтових родовищ на території Узбекистану, ця країна може стати важливим партнером України в справі вирішення проблем енергозабезпечення. Останнє, як відомо, поки що значною мірою залежить від Туркменистану, з яким Україна намагається зберегти найкращі взаємини. Політичною базою для цього є те, що Туркменистан і Україна прагнуть затвердитися як нейтральні позаблокові держави. Плідними складаються зв'язки з Киргизькою Республікою, з якою наша держава уклала новий основний політичний Договір та низку двосторонніх угод економічного і правового характеру. Вище згадані моменти багато в чому визначають перспективи співробітництва України з країнами-учасницями СНД на взаємовигідній двосторонній основі.

На мікроекономічному рівні цьому мають сприяти процеси транснаціоналізації з урахуванням рівня ефективної спеціалізації та кооперації в науково-технічних і виробничих сферах різних галузей економіки. Передбачалося, зокрема, створити майже 40 українсько-російських промислово-фінансових груп (ПФГ).

Є реальні передумови формування таких транснаціональних виробничо-технологічних комплексів:

  •  «Трансхром» (видобуток хромітових руд та виробництво метану і пропану);
  •  «Трансметалпрокат» (виробництво металопрокату і газових труб великого діаметру із захисним покриттям: Маріупольський металургійний завод, комбінат «Азовсталь», Харцизький і Ново-московський трубні заводи, металургійні заводи Новолипецька і Магнітогорська, PAT «Газпром», Челябінський трубопрокатний завод);
  •  «Трансстирол» (виробництво стирольних пластиків);
  •  «Трансмет» (виробництво металургійної продукції);
  •  «Чорметпрокат» (виробництво чорних металів і прокату);
  •  «Трансметкорд» (виробництво металокорду);
  •  «Фосфорхім» (виробництво фосфорних добрив);
  •  «Трансмаш» (транспортне машинобудування);
  •  «Трансцукор» (технології вирощування цукрових буряків і виробництва цукру);
  •  «Транснафтотруба» (виробництво труб нафтового асортименту: Нижньодніпровський, Новомосковський, Нікопольський трубопрокатний завод - Україна; металургійні і трубопрокатні підприємства Першоуральська, Волзька, Челябінська, Об'єднання «Мінпаливенерго» - Росія).

Слід відзначити, що у світовій практиці важко знайти переконливі докази тільки значної активізації інвестування і різкого економічного зростання за рахунок створення  спеціального законодавства, яке б регулювало формування великих фінансово-промислових альянсів. Однак очевидною є тенденція до об'єднання банківського капіталу і можливостей промислових підприємств з пріоритетом банків у процесі еволюціонізуючих ринкових відносин і структур. Потрібно зважити на той факт, що, використовуючи потенціал фінансової олігархії для подолання інвестиційної кризи у промисловості, держава так чи інакше повинна створювати умови для реалізації ініціатив великого бізнесу. З точки зору ефективної діяльності на міжнародних ринках товарів, послуг, технологій, транснаціональний підхід практично не має альтернативи.

Слід зауважити, що для України доцільно було б дедалі повніше входити до міждержавних координуючих структур Економічного союзу при збереженні статусу асоційованого члена. Найбільш актуальним є створення режиму вільного руху товарів, а також формування ефективної міждержавної розрахункової системи (на основі платіжної або клірингової угоди). Без ; налагодження такого типу інтеграційних зв'язків Україна може втратити «свої» зовнішні ринки в країнах СНД. Вона не буде готова до активних дій на інших ринках (низька конкурентоспроможність українських товарів, насиченість міжнародних ринків, їх закритий характер тощо). Виникає реальна загроза для України втратити ключові елементи свого експортного потенціалу внаслідок розриву не лише неефективних, а й ефективних науково-технічних та виробничих зв'язків.

В цілому інтеграційна політика стосовно країн СНД та Балтії має орієнтуватися на створення спільних ринків товарів, послуг, капіталів і робочої сили. Важливо підкреслити, що існують різні варіанти «інтеграційної поведінки» України у межах СНД, де формуються як нові взаємовідносини на двосторонній основі, так і секторальні (галузеві), субрегіональні й інституціональні (наднаціональні) інтеграційні структури.

Взаємовідносини України з єврорегіонами «Карпати» та «Буг»

Інтеграційна політика щодо східноєвропейських країн має орієнтуватися на відновлення ефективних традиційних зв'язків у сфері міжнародної спеціалізації та кооперування. Зокрема, ефективними формами інтеграції з цими країнами стають субрегіональні угруповання - єврорегіони «Карпати» і «Буг». Значний вплив на розвиток такої інтеграції можуть справляти спеціальні (вільні) економічні зони різних типів, які доцільно створити, у відповідних регіонах України.

До Карпатського Єврорегіону (КЄ) можна віднести території, розташовані на прикордонні України, Польщі, Угорської Республіки, Румунії та Словаччини. конкретніше - сюди входять Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська та Чернівецька області України, Кросненське, Перемишлянське воєводства Польщі, комітети Саболч-Сатмар Берег, Хайду Бігар та Абауй Земплін Угорщини, 6 районів Словаччини, Сатумарський та Сучавський повіти, що в Румунії.

Асоціація «Карпатський Єврорегіон» була створена у лютому 1993 р. в м.Дебрецен (Угорщина) представниками органів місцевого самоврядування і місцевих адміністрацій Польщі, Угорщини і України. До КЄ також увійшли Словаччина (асоційований член) та Румунія (участь у роботі КЄ фактично беруть два повіти Румунії всупереч позиції центральної влади). Від України; установчі Документи підписали Закарпатська, Львівська, Чернівецька та Івано-Франківська області.

Карпатський Єврорегіон - відкрите міжнародне об'єднання адміністративних одиниць і може збільшуватися за рахунок інших територіальних суб'єктів у регіоні Карпатського хребта.

Виникнення Карпатського Єврорегіону сприяло пожвавленню тут міжнародного співробітництва в галузі економіки. Це, насамперед, створення функціонування на субрегіональному рівні спільних виробничих підприємств, виробничих та інтелектуальних економічних об'єднань, спільна діяльність торговельних установ та комерційних об'єктів. Це - міжнародне співробітництво органів освіти та культурно-освітніх організацій, а також органів державного управління та місцевого самоврядування. Україна як незалежна держава уклала зі своїми сусідами-державами Карпатського ареалу державні угоди про дружбу та співробітництво на перспективу.

Економічні служби органів державного та місцевого самоврядування дають змогу значно поліпшити співробітництво щодо розв'язання спільних економічних проблем. Однак вони проявляють незрозумілу пасивність, наприклад в організації спільного виробництва традиційних для регіонів товарів широкого вжитку. Не набуло належного розвитку створення спільних 65 підприємств. Не використовуються можливості різних сторін у виробництві та переробці продукції сільського господарства.

На жаль, традиційно існуючі переходи через кордони не можуть забезпечити сучасний рівень інтенсивного співробітництва на субрегіональному рівні. Тому з ініціативи органів місцевого самоврядування Львівської, Чернівецької, Івано-Франківської та Закарпатської областей України розпочинається відкриття та обладнання нових транскордонних переходів до сусідніх країн. Зокрема, відкрито новий новий перехід у районі села Малого Березного, що дасть можливість значно розвантажити транспортні переїзди до Словаччини і далі на захід.

"Єврорегіон Буг."

В серпні 1994 року під час зустрічі прем'єр-міністрів України і Республіки Польща був прийнятий меморандум про транскордонне співробітництво, в якому, зокрема, зазначалось, що «в рамках міжрегіонального співробітництва прем'єр-міністри будуть сприяти створенню «Єврорегіону Буг». У вересні 1995 р. у м.Луцьк було підписано Угоду про створення асоціації транскордонного співробітнитцва «Єврорегіон Буг».

Створення асоціації «Єврорегіон Буг» відповідає цілям і принципам ОБСЄ, зокрема положенням, що містяться в Гельсінкському документі 1992 p., а також Конвенції Ради Європи про основні принципи транскордонного співробітництва між територіальними громадами або органами влади, стороною якої є Україна з липня 1993 року. Відповідно до цієї Конвенції транскордонне співробітництво здійснюється в межах компетенції територіальних органів влади, визначеної внутрішнім законодавством.

Розвиток двостороннього транскордонного співробітництва між Україною і Польщею позитивно впливає на поліпшення економічної і політичної ситуації у відповідних регіонах України. Основною метою транскордонного співробітництва є залучення прикордонних областей України (Волинська обл.) та Хелмського, Люблінського, Замостського, Тарнобжезького і Бялопідляського воєводств Республіки Польща до взаємовигідної співпраці, розширення економічних зв'язків, сприяння налагодженню безпосередніх контактів як між адміністративними органами, так і між підприємствами регіонів двох країн.

Протягом 1994 року було завершено формування міжурядової українсько-польської Координаційної Ради з питань міжрегіонального співробітництва на рівні міністрів зовнішніх економічних зв'язків, перше засідання якої відбулось наприкінці того ж року. У 1995 р: проводилась робота в напрямку узгодження програми цієї асоціації, були визначені її основні розділи та елементи, були розроблені окремі спільні підпрограми.

На початковому етапі створення асоціації «Єврорегіон Буг» передбачалось, що в її діяльності братимуть участь три країни - Україна, Польща та Білорусь. Проте, у 1995-96 pp. фактично у співпраці в рамках асоціації брали участь лише Україна та Польща, і тільки останнім часом, після реформи власного законодавства, білоруська сторона (Брестська обл.) підключилась до транскордонного співробітництва держав регіону. З боку органів місцевої влади України та Білорусі простежується зацікавленість у поглибленні цієї співпраці (за офіційними статистичними даними в прикордонних регіонах Республіки Білорусь проживає понад 300.000 українців, що складає 3% від загальної чисельності населення РБ; в Україні проживає понад 440.000 білорусів, що складає відповідно 0,9%).

Домінуючим фактором у розвитку взаємовигідних відносин в рамках асоціації «Єврорегіон Буг» є торговельно-економічна діяльність, її результати свідчать про стійку тенденцію до нарощування обсягів експортно-імпортних операцій між сторонами. Так, у першому півріччі 1997 р. товарообіг Волинської області з польськими воєводствами склав 10,1 млн.дол.США, а з Брестською областю - 7,7 млн.дол.США, що відповідно становить 10,8% і 8,2% до загального зовнішньоторговельного обороту Волинської області.

Розвитку двосторонніх відносин сприяє активна діяльність українсько-польської Міжурядової комісії з питань торгівлі та економічного співробітництва, яку очолюють Прем'єр-міністри двох країн, Українсько-польської комісії з питань співробітництва у галузі охорони навколишнього природного середовища та інші.

Традиційними товарами українського експорту були і залишаються чорні метали та вироби з них, залізна руда, продукція хімічної і деревообробної промисловості, автомобілі, харчові продукти.

Імпорт України з Польщі переважно складається з кам'яного вугілля, устаткування для харчової та електротехнічної промисловості, медикаментів, продукції легкої промисловості і товарів широкого вжитку.

У січні 1997 року було підписано Меморандум про заходи щодо лібералізації торгівлі між Україною і Республікою Польща, а у березні 1998 р. - Пам'ятна записка на виконання домовленостей, закріплених у цьому Меморандумі.

Разом з тим, нинішній стан торговельно-економічного співробітництва між Україною і Польщею не відповідає потенційним можливостям двох країн. Тривають переговори щодо участі польської сторони у спорудженні в Україні підприємства по виробництву хімічних каталізаторів.

Для інтенсивного розвитку господарського комплексу асоціації «Єврорегіон Буг» передбачається реалізувати ряд спільних проектів, серед яких, у тому числі, будівництво нового мосту через р. Західний Буг в зоні пункту пропуску «Яготинин-Дорогуськ» та модернізація цього пункту пропуску (здійснюватиметься українською і польською сторонами). Актуальним залишається і завдання розбудови прикордонного переходу «Устилуг-Зосін».

Основні галузі коопераційного співробітництва:

У сфері транспорту:

  •  розширення пропускної спроможності автомобільних переходів Гребенне-Рава-Руська, Ягодин-Дорогуськ та будівництво другого мосту на цьому переході;
  •  будівництво міждержавних переходів Краківець, Новоукраїнка, Смільниця;
  •  будівництво транс’європейської магістралі Лісабон-Київ;
  •  розробка загальної концепції розвитку швидкісних магістральних доріг в узгодженні з подальшим розвитком транс’європейських магістралей;
  •  розробка концепції транспортного коридору Балтійське море - Чорне море (Гданськ-Одеса).

В галузі машинобудування, ВПК і конверсії:

Протягом останніх років міністерствами, відомствами та організаціями системи ВПК здійснено кроки до налагодження тісного співробітництва з відповідною галуззю Польщі. Підписана 16 червня 1996р. у Варшаві Угода між Мінмашпромом України і Міністерством промисловості Польщі «Про співробітництво в галузі машинобудування» надала імпульсу в розвитку співробітництва у цій галузі. Проте необхідно наповнити її конкретним змістом щодо кооперації виробництва товарів народного споживання на конверсійних підприємствах ВПК України.

З підприємствами ВПК обговорюються питання щодо можливості співробітництва по виробництву:

  •  двигунів для локомотивів;
  •  гальмової апаратури;
  •  кінескопів для телевізорів;
  •  літаків та їх ремонту.

Певна перспектива у розвитку військово-технічного співробітництва з Республікою Польща зберігається у наступних сферах:

  •  надання Україною послуг з ремонту та обслуговування військової техніки радянського виробництва, яка перебуває на озброєнні збройних сил РП. Зокрема це стосується бойових кораблів і літаків;
  •  науково-дослідна робота по створенню нових зразків військової техніки та зброї;
  •  кооперації виробництва вертольотів, танків та іншої військової техніки і обладнання.

На підприємствах ВПК, де здійснюється конверсія, є сприятливі умови для кооперації виробництва побутової техніки, машин та обладнання для переробки сільськогосподарської продукції.

В галузі промисловості:

Здійснення зустрічних поставок української залізної руди в обмін на польське коксівне вугілля та доопрацювання питань співробітництва у спільному виході на ринки третіх країн.

Під час офіційного візиту Президента Польщі в Україну А.Кваснєвського 20.05.97р. було підписано Протокол намірів про співробітництво українських та польських підприємств у галузі металургії між Мінпромом України, ДУ «Укрметал» та польською фірмою СА «ІМПЕКСМЕТАЛ».

В галузі сільського господарства:

Співробітництво в агропромисловому комплексі доцільно розвивати у наступних сферах:

  •  створення СП по вирощуванню сільськогосподарської продукції (цукрового буряка, соняшника тощо) з використанням польських технологій;
  •  організація в Україні спільного виробництва машин і обладнання для механізації технологічних процесів в овочівництві, тваринництві тощо;
  •  здійснення підготовки кадрів, створення і забезпечення функціонування нових організацій державного інтервенціонізму в агропромисловому комплексі, діючих в ринкових умовах (регулювання аграрного ринку, приватизація державних сільськогосподарських підприємств, модернізація і реструктуризація сільського господарства, кредитування).

В галузі фармацевтичної промисловості.

Важливим для обох країн є співробітництво в галузі фармацевтичної промисловості.

Інвестиції, зокрема, могли б бути залучені для реалізації наступних конкретних проектів:

  •  виробництва вітамінів і мультивітамінів на основі концентрованих соків, фруктів, овочів з додатком вітамінів, мікроелементів, сорбентів в об'єднанні «Вітаміни» у м. Умань Черкаської області (80 млн.дол.США);
  •  виробництво на підприємствах бактеріальних препаратів, вакцин (70 млн.дол.США);
  •  виробництво серцево-судинних, знеболюючих засобів (17 млн.дол.США);
  •  виробництво нефузійних розчинів в AT «Галичфарм» у м.Львові (3 млн.дол.США).

У науково-технічній сфері:

Науково-технічне співробітництво між Україною та РП здійснюється в рамках Угоди між Урядом України та Урядом РП про співробітництво в сфері науки і технологій, укладеної в січні 1993 року.

В межах українсько-польської співпраці створено українсько-польську Комісію з питань співробітництва у сфері науки і технологій.

В Україні здійснюється збір пропозицій від українських наукових організацій щодо виконання науково-дослідних проектів за спільними пріоритетними напрямами науково-технічного розвитку.

У галузі забезпечення енергоносіями:

З точки зору політики економічної безпеки для України є важливим питання диверсифікації джерел отримання сировини, стратегічної для її економіки.

Є перспективи у здійсненні відповідних заходів щодо співробітництва з організаціями Польщі у таких напрямах:

  •  кооперація нафтопереробних підприємств по виробництву мастил та присадок до них;
  •  поставки паливно-мастильних матеріалів з польських НПЗ в західні райони України;
  •  обмін передовим досвідом в галузі нафтопереробки та торгівлі нафтопродуктами та створення СП.

Активізація співробітництва у цій галузі могла б внести значний вклад як у процес виходу України з енергетичної кризи, так і вирішення питання диверсифікації джерел енергозабезпечення.

Міжнародні організації, в т.ч. фінансові, з зацікавленістю спостерігають за першими кроками новоствореного об'єднання і готові надати допомогу в реалізації його проектів, особливо їх зацікавила програма «Чистий Буг», проект концепції та структури якої надіслано для розгляду в Європейську Комісію.

Як велика європейська держава Україна зацікавлена в участі у здійсненні взаємовигідних загальноєвропейських проектів. З цією метою необхідно налагоджувати нові нетрадиційні форми співробітництва. Однією з них є розбудова відносин «особливого партнерства» між Україною, Польщею та Німеччиною. Створення подібного «Трикутника» мало б стабілізуючий вплив на ситуацію на континенті. Розвиток особливого партнерства між трьома країнами відбувався б, очевидно, ще більш активно, якби Україна була визнана четвертим членом так званого «Веймарського трикутника» (Польща-Німеччина-Франція).

Участь і позиція України в Центральноєвропейській Ініціативі

Реалізуючи курс на входження до європейських структур і підключення до загальноєвропейського співробітництва, у 1992 році Україна розпочала роботу по розвитку зв'язків з ЦЄІ. Представники України підключились до співпраці в ряді робочих груп (з питань транспорту, інформації, статистики, міграції). Разом з іншими зацікавленими країнами, які не являються членами ЦЄІ (Білоруссю, Болгарією та Румунією), Україна взяла участь у зустрічі з міністрами закордонних справ держав ЦЄІ (листопад 1992 року, Грац, Австрія), а також в засіданні Контактного комітету, до якого входили національні координатори держав ЦЄІ (липень 1993 року).

15 червня 1993 року діючому Голові ЦЄЇ, міністру закордонних справ Угорщини Г.Єсенськи було передано офіційного листа МЗС, в якому від імені Уряду було заявлено про бажання України стати членом ЦЄІ.

6-7 жовтня 1995 року у Варшаві відбулося засідання глав урядів країн ЦЄІ. У засіданні взяли участь делегації десяти держав ЦЄЇ та п'яти асоційованих країн (наприкінці 1994 року до асоційованих країн було приєднано Албанію). Глава делегації України поінформував присутніх про позитивні зрушення в процесі інтеграції України до європейських регіональних структур, зокрема до Ради Європи, навів приклади динамізації торговельно-економічного співробітництва України з країнами-членами ЦЄІ. Результатом цілеспрямованих зусиль делегації України стало рішення глав урядів держав-членів ЦЄЇ уповноважити міністрів закордонних справ Ініціативи прийняти позитивне рішення щодо вступу до ЦЄІ України та інших асоційованих держав (Албанії, Болгарії, Білорусі, Румунії) на своїй черговій зустрічі у травні-червні 1996 року в Австрії.

31 травня - 1 червня 1996 р. у Відні відбулося чергове засідання міністрів закордонних справ держав-членів ЦЄІ, в якому взяла участь і делегація України. В ході цього засідання відбувся урочистий вступ України до складу ЦЄІ. В цілому, Центральноєвропейська Ініціатива в 1996 році значно розширила свої географічні кордони, що, безумовно, сприяло підвищенню її політичного та економічного авторитету в Європі.

На пропозицію МЗС Розпорядженням Президента України було створено і затверджено склад Міжвідомчої комісії з питань співробітництва України в рамках ЦЄІ. Координацію її роботи проводить МЗС України, Головою Комісії за посадою є заступник міністра закордонних справ України.

Протягом 1997 p. Україна, як повноправний член Ініціативи, продовжувала брати участь у погодженні та здійсненні програм та проектів ЦЄІ в усіх її робочих групах, що позитивно сприяло більш швидкій і ефективній реалізації національних інтересів України в багатосторонньому співробітництві держав регіону. Враховуючи особливу зацікавленість в розвитку транспортної інфраструктури, Україна також має намір підключитися до співпраці в рамках Мариборської угоди (Італія-Словенія-Угорщина), одним з основних завдань якої є реалізація проекту побудови транспортного коридору №5 Трієст – Любляна – Будапешт – Київ.

Міжвідомча комісія з питань співробітництва України в рамках ЦЄІ виступає за необхідність більш повного використання тих можливостей розвитку взаємовигідної економічної співпраці з державами Центральноєвропейського регіону, які надає членство України в ЦЄІ. Членами Комісії відзначається, що у співпраці ряду міністерств і відомств з цим об'єднанням досягнуто певного прогресу. В той же час, представниками міністерств та відомств було внесено на розгляд Комісії цілий ряд пропозицій щодо нових напрямків співпраці в рамках ЦЄІ. Згідно з рішенням Комісії, Комплексний план було оновлено та затверджено відповідним розпорядженням Кабінету Міністрів України (травень 1997 р.).

Україна також просуває в рамках ЦЄІ ініціативу щодо надання цьому об'єднанню статусу спостерігача при Генеральній асамблеї ООН. Метою цієї ініціативи є підвищення ролі ЦЄІ як ефективного механізму європейського співробітництва та об'єднання існуючих в рамках ООН та ЦЄІ можливостей з метою розв'язання актуальних проблем Центральноєвропейського регіону.

Отже, можна сказати, що Україна розглядає Центральноєвропейську Ініціативу (ЦЄІ) як важливий механізм інтеграції в європейський економічний і політичний простір, а також зміцнення стабільності в регіоні та добросусідських відносин між державами-членами об'єднання.

Вільні економічні зони

Важливим фактором стимулювання іноземного інвестування національної економіки є створення вільних економічних зон та запровадження спеціального режиму інвестиційної діяльності. Відомо, що на сьогодні світовий економічний простір нараховує понад тисячу вільних зон різних типів, в яких виробляється і через які проходить більше 15% світового товарообігу. В таких зонах встановлюється спеціальний митний податковий та інші режими економічної діяльності. Вільні економічні зони можуть бути опорною базою для становлення іноземних інвесторів.

У зарубіжній практиці “вільні економічні зони” є, як правило, невеликими територіальними анклавами з особливо сприятливим для діяльності іноземного капіталу, слабко пов’язаними з національним ринком і орієнтованими переважно на розвиток експорту.

Американські економісти М. Фразьє та Р. Рей розрізняють три основні стадії в еволюції вільних економічних зон: складські та транзитні зони; промислові вільні (експортно-виробничі) зони; комплексні зони вільного підприємництва (вільні порти, спеціальні економічні зони та зони обробки інформації). Такі зони з самого початку відрізнялись своєрідною комерційною “екстериторіальністю”: безмитним ввозом та вивозом (окрім товарів, призначених для споживання у тій самій країні), полегшеним користуванням різноманітними зручностями – для складування, пакування тощо.

Сучасна різноманітність вільних економічних зон виражається у багатстві термінів, якими ці зони позначаються. Вживана термінологія досить різноманітна: останнім часом використовується понад 20 термінів для позначення того, що відоме як експортні зони. Так, в літературі можна зустріти такі синоніми: митна зона, вільна митна зона, вільна митна експортно-орієнтована зона, експортна вільна зона, зовнішньоторговельна зона, вільна економічна зона, вільна виробнича зона, вільна торгова зона, промислова експортно-орієнтована зона, інвестиційна зона, зона спільних підприємств, макіладора, пільгова експортна зона, спеціальна економічна зона, безмитна торгова зона тощо. Це зумовлено тим, що будь-яка організаційна технологічна чи соціальна новація потребує появи нової номінації, а також тим, що кожна новація у міру свого розвитку та поширення набуває нових рис і невизначених відтінків.

Класичні моделі ВЕЗ, що використовуються за рубежем, задовольняють потреби цих країн лише частково. Вони концептуально потребують коригування та підпорядкування діяльності ВЕЗ рішенню не стільки зовнішньоекономічних, скільки загальногосподарських завдань цих країн.

Зберігаючи у доцільних межах експортну орієнтацію, ВЕЗ для країн із перехідною економікою водночас покликані:

  •  працювати на внутрішній ринок країни, сприяючи насиченню його передовою технологією та високоякісними товарами;
  •  служити для країни центром освоєння та поширення зарубіжного управлінського досвіду, полігоном для перевірки нових форм господарювання;
  •  функціонуючи в економіці країни не анклавно, а як її невід’ємна складова, передбачати сприятливий режим не тільки для іноземних інвесторів, але й для національних підприємств.

Вільні економічні зони можуть розташовуватися не тільки в прикордонних, але й глибинних районах країни, досягаючи значних територіальних розмірів.

Зони стають господарськими, а не політичними утвореннями. Їх конфігурація та межі визначаються економічною доцільністю, а територія залишається частиною суверенної території держави. У зоні діє національне законодавство, вилучення та корективи до нього можуть стосуватися тільки господарських та соціальних питань і фіксуються у постанові про створення зони.

Світова практика та місцеві потреби є факторами, які визначають відмінності підходів до створення зон із врахуванням місцевих особливостей і пріоритетів. З огляду на економічні завдання та специфічні риси, зони можуть мати як комплексний (багатогалузевий), так і спеціалізований характер. Спеціалізовані зони можуть створюватись як митні зони (складування й обробки вантажів зовнішньої торгівлі), технополіси (для розробки та впровадження нових технологій), транзитні зони тощо.

Світова практика вже переконливо довела вигідність для країн, що інтегруються в світовий економічний простір, створення ВЕЗ. Надзвичайно актуальним є створення спеціальних економічних зон і для України, оскільки високі податки і значний ризик створюють перепони розвитку зовнішньої торгівлі та залученню іноземних інвестицій.

Основними передумовами для створення вільних економічних зон є:

  •  близькість зон до державного кордону;
  •  сприятливе транспортно-географічне розміщення;
  •  наявність природних і трудових ресурсів;
  •  вигідне геополітичне розміщення.

В Україні такими характеристиками наділені регіони, що межують із Росією, Молдовою, Румунією, Курортні міста Республіки Крим, Чорноморське узбережжя з такими містами, як Одеса, Миколаїв, Азовське узбережжя.

Закарпатська область, наприклад, здійснює зовнішньоекономічну діяльність з 72 країнами світу, Вінницька область - з 73, Волинська область - з 50, Миколаївська область - з 90 країнами світу.

Зовнішньоекономічна політика України на регіональному рівні спрямовується на ефективне використання вигідного розміщення прикордонних територій як додаткового ресурсу економічного розвитку.

На вирішення завдання створення сприятливих умов для розвитку економіки окремих регіонів, отже, в кінцевому рахунку і економіки  усієї країни, спрямована цільова “Програма створення в Україні спеціальних  (вільних) економічних зон на 1999-2001 рік”.

В таких зонах створюється режим спеціальної митної зони. Відповідно до цього режиму у зовнішньоторговельних вільних зонах встановлюється наступний порядок ввезення (вивезення) товарів:

а) у разі ввезення товарів та інших предметів (крім підакцизних товарів) з-за меж митної території України на територію вільної економічної зони для використання в межах зони ввізне мито та податок на додану вартість не справляються;

б) у разі вивезення товарів, що попередньо були ввезені з-за меж митної торгівлі України на територію вільної економічної зони, на митну територію України з цієї зони оподаткування здійснюється відповідно до законодавства України, як при імпорті товарів в Україну;

в) у разі вивезення товарів та інших предметів, вироблених, або достатньо перероблених у вільній економічній зоні, з території цієї зони за межі території України вивізне мито і акцизний збір з цих товарів не справляється, а податок на додану вартість справляється за нульовою ставкою;

г) у разі вивезення товарів та інших предметів, попередньо ввезених з-за митної території України на територію вільної економічної зони, за межі митної території України з цієї зони вивізне мито, податок на додану вартість і акцизний збір не справляються;

д) у разі вивезення  товарів та інших предметів (крім підакцизних товарів) з митної території на територію вільної економічної зони вивізне мито не справляється, а податок на додану вартість справляється за нульовою ставкою;

е) у разі вивезення товарів та інших предметів на територію вільної економічної зони з метою транзиту через територію цієї зони митні збори справляються відповідно до законодавства України;

є) в інших випадках оподаткування здійснюється відповідно до законодавства України.

Таким в цілому буде діяти режим зовнішньої торгівлі у вільних економічних зонах.

Такі зони будуть створюватися в рамках митних територій країн-членів СНД, які і в наступний період залишаються важливими торговельними партнерами України. Товарообіг з цими країнами планується різко збільшити насамперед за рахунок збільшення продукції машинобудування, хімічної промисловості, металургійної продукції, товарів агропромислового комплексу тощо.

Першою ВЕЗ в Україні стала експериментальна зона “Сиваш” в Автономній республіці Крим, яка функціонує з 1986 р.

Верховною Радою України були прийняті Закони України “Про спеціальні економічні зони та спеціальний економічний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області”, “Про спеціальну економічну зону “Яворів”, “Про спеціальну економічну зону туристсько-рекреаційного типу “Курортополіс Трускавець” та “Про спеціальний режим інвестиційної діяльності у Закарпатській області”.

Відповідними Указами Президента України створені спеціальні економічні зони “Закарпаття” в Закарпатській області та “Славутич” в Київській області, запроваджено спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку в Луганській області.

На виконання відповідного Указу та доручень Президента України, а також Кабінету Міністрів України підготовлені проекти пакетів документів щодо створення спеціальної економічної зони “Рені” та спеціальної економічної зони “Антарктика” в Іллічівському  морському порту та вільної економічної зони “Порто-франко” Одеського морського торгового порту та запровадження спеціального режиму інвестиційної діяльності в місті Кременчуці. (Указ Президента України від 29.12.98  № 1397 “Про заходи щодо створення спеціальної економічної зони “Рені”).

На виконання Указів Президента України від 16.06.98р. №640 “Про заходи щодо підтримки соціально-економічного розвитку  міста Севастополя” та від 20.10.98р. №1155 “Про заходи щодо створення спеціальної економічної зони в м. Миколаєві” розробляються проекти відповідних нормативно правових актів щодо створення спеціальної економічної зони і запровадження спеціального режиму інвестиційної діяльності у місті Севастополі та створення спеціальної економічної зони на базі суднобудівних підприємств міста Миколаєва, а відповідно до Указу Президента України від 23.08.98р. №928 “Про додаткові заходи щодо стабілізації соціально-економічного становища в Автономній республіці Крим” – проекти документів щодо запровадження спеціального режиму інвестиційної діяльності на території Великої Ялти та створення спеціальних економічних зон Феодосії та Керчі.

Триває також робота по опрацюванню документів щодо створення спеціальних (вільних) економічних зон “Інтерпорт – Ковель” (Волинська область), “Аджалик” (Одеська область), “Яремча” (Івано-Франківська область).

На сьогодні найуспішнішими ВЕЗ в Україні є “Донецьк” та “Азов”, що були створені відповідно до Закону України “Про спеціальні економічні зони та спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області” (грудень 1998 р.). Особливе значення тут надається розвитку високотехнологічних галузей – приладобудівництва, виробництва технічно складних товарів народного споживання, медичної техніки, засобів зв’язку тощо. Із введенням нових умов інвестування різко зросла інвестиційна привабливість Донецької області. Середньорічний обсяг іноземних інвестицій в економіку області в 4 рази перевищив показники всіх минулих років. До реалізації в спеціальному режимі було схвалено 116 інвестиційних проектів, загальною вартістю 4,3 млрд. грн. Вони передбачають створення 12 тис. нових та збереження 24,5 тис. існуючих робочих місць. На частку базових галузей промисловості припадає 56 проектів загальною вартістю 2,6 млрд. грн. В металургії – 13, вугільній промисловості – 11, хімічній – 20, машинобудівній – 9, будіндустрії – 3 проекти. В легкій та харчовій промисловості прийнято 33 проекти (на 1028 млн. грн.), сільському господарстві – 10 (на 122 млн. грн.), у сфері транспорту та зв’язку – 12 (на 343 млн. грн.), в комунальному господарстві – 4 (на 158 млн. грн.), охороні здоров’я – 1 проект (на 6,6 млн. грн.). в стадії реалізації знаходиться 81 проект. Для їх здійснення вже надійшло 1,75 млрд. грн. інвестицій. Це становить 63% від вартості проектів. Частка зарубіжних інвестицій перевищує 50%. Надають їх, в основному, великі іноземні інвестори з 22 країн світу.

Важливо відмітити, що приблизно четверта частина продукції, що випускається в даному регіоні, іде на експорт. Реалізація інвестиційних проектів дозволяє таким підприємствам-експортерам, як ВАТ “Норд”, ВАТ “Концерн “Стірол”, ЗАТ “НКМЗ”, Концерн “АВК” та ін., закріпити свої позиції на ринках багатьох країн, а також успішно конкурувати з виробами японських та західноєвропейських підприємств. За рахунок виробництва продукції за інвестиційними проектами держава у вигляді податків та інших обов’язкових платежів у загальному підсумку отримала 253,5 млн. грн.

Глосарій

Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво (АТЕС) – міжурядовий форум, створений у 1989 р. і об’єднує 21 державу Азіатсько-Тихоокеанського регіону. В рамках робочих органів форуму продукуються регіональні правила ведення торгівлі, інвестиційної та фінансової діяльності, проводяться зустрічі галузевих міністрів і експертів.

Асоціація країн Південно-Східної Азії (АСЕАН) – субрегіональна торгівельно-економічне угруповання, що було створене у 1967 р. і об’єднує на сьогодні дев’ять країн Південно-Східної Азії. Цілі створення – сприяння соціальному та економічному розвиткові країн-членів, співробітництво в промисловості та сільському господарстві, проведення науково-дослідних робіт.

Асоціація регіонального співробітництва Південної Азії (СААРК) – угруповання, що об’єднує всі країни субрегіону: Індію, Пакистан, Бангладеш, Непал, Шрі-Ланку, Бутан, Мальдиви.

Вертикальна інтеграція передбачає об'єднання фірм, які функціонують у різних виробничих циклах.

Горизонтальна інтеграція виникає при злитті фірм, які виробляють подібні або однорідні товари з метою їх подальшої реалізації через спільну систему розподілу і отримання при цьому додаткового прибутку, і супроводжується виробництвом за кордоном товарів, аналогічних тим, що виробляються в країні базування.

Економічним союз – форма міжнародної економічної інтеграції, яка передбачає вільний рух факторів і результатів виробництва доповнюється гармонізацією внутрішньої та зовнішньої економічної політики. В країнах-учасницях функціонує, як правило, єдина грошова одиниця.

Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ) – типова зона вільної торгівлі, створена Австрією, Великобританією, Данією, Норвегією, Португалією, Швейцарією, Швецією 1960 p. на Стокгольмській конференції. 1970 р. до ЄАВТ вступила Ісландія, а 1986-го - Фінляндія, яка з 1961 p. була її асоційованим членом. У зв'язку з вступом до ЄС з ЄАВТ вийшли Великобританія і Данія (1973 p.), а також Португалія (1986 p.). Нинішній її склад: Австрія, Ісландія, Норвегія, Фінляндія, Швеція, Швейцарія.

Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС) було створено ФРН, Францією, Італією, Бельгією, Нідерландами, Люксембургом 1951 p. (Паризька угода) і почало функціонувати з 1952 p.

Європейський економічний простір – зона вільного руху товарів, послуг, капіталів і робочої сили, що включає в себе країни ЄС і ЄАВТ (функціонує з 1994 р.).

Європейський союз (ЄС) – найбільш розвинене інтеграційне угруповання у світі; за своєю суттю є економічним, валютним і політичним союзом 15 держав-членів.

Європейські угоди – угоди між ЄС та рядом колишніх соціалістичних країн Європи, що передбачають тісну асоціацію між Європейським Союзом та цими країнами з перспективою вступу останніх до ЄС.

Зона вільної торгівлі – форма міжнародної економічної інтеграції, згідно якої відміняються торгівельні обмеження між країнами-учасницями інтеграційного об’єднання і передусім знижуються або усуваються митні податі.

Зона преференційної торгівлі – зона з пільговим торговельним режимом, коли дві або декілька країн зменшують взаємні тарифи з імпорту товарів, зберігаючи рівень тарифів в торгівлі з іншими країнами.

Інтеграційне об’єднання – господарське угруповання, створене для регулювання інтеграційних процесів між країнами-учасницями.

Інтеграція “різних швидкостей” – практика інтеграційного співробітництва в рамках СНД й інших об’єднань, при якій укладаються угоди між окремими їх членами, що передбачають прискорення та поглиблення інтеграційних процесів у певних сферах.

Інтернаціоналізація економіки – посилення участі країни у світовому господарстві.

Карибська спільнота і Карибський спільний ринок (КАРІКОМ) – організація основних країн Карибського басейну. Створена у 1973 р. з метою створення на її базі спільного ринку.

Митний союз – це угода двох або декількох держав, що передбачає усунення внутрішніх тарифів та встановлення спільного зовнішнього тарифу. Такі угоди діяли у Бенілюксі (з 1948 р.), В Європейському союзі (з 1968 p.).

Міжнародна економічна інтеграція – якісно новий етап розвитку і форма прояву інтернаціоналізації господарського життя, що передбачає зближення і взаємопристосування, переплетення всіх структур національних господарств.

Організація економічного співробітництва (ОЕС) – інтеграційне угруповання, створене у 1985 р. у складі: Пакистан, Туреччина та Іран. У 1992 р. до нього приєднались Азербайджан, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменія, Узбекистан.

Південноамериканський спільний ринок (МЕРКОСУР) – інтеграційне угруповання у складі: Аргентина, Бразилія, Парагвай, Уругвай.

Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА) – інтеграційне угруповання, що об’єднує США, Канаду та Мексику.

Політичний союз – найвища форма міжнародної економічної інтеграції, в якій поряд з економічною забезпечується й політична інтеграція.

Співдружність Незалежних Держав (СНД) було створено в якості регіонального співтовариства держав у відповідності з підписаною в Мінську угодою про створення СНД, Алма-Атинською декларацією та протоколом до Мінської угоди. Члени СНД: Азербайджан, Вірменія, Республіка Бєларусь, Грузія, Казахстан, Киргизія, Молдова, Російська Федерація, Республіка Таджикистан, Туркменистан, Україна (асоційоване членство), Узбекистан.

Спільний ринок – форма міжнародної економічної інтеграції, в рамках якої забезпечується вільний рух не тільки товарів, а й послуг, капіталів та громадян (робочої сили).

Центральноєвропейська зона вільної торгівлі (ЦЕФТА) – Угода про вільну торгівлю країн Центральної Європи. 21 грудня 1992 p. країни Вишеградської групи підписали Угоду про вільну торгівлю, яка стала чинною через три місяці після її укладення - 1 березня 1993 p. Учасниці Угоди: Чеська Республіка, Угорщина, Польща, Словаччина - домовились усунути перешкоди взаємної торгівлі: передбачалось поступово зняти усі тарифні і нетарифні заборони торгівлі товарами.

Центральноєвропейська ініціатива – створена у 1989 р. групою держав Центральної і Східної Європи (Італія, Австрія, Угорщина, Югославія) з метою налагодження багатостороннього співробітництва у політичній та соціально-економічній сферах і сприяння на цін основі зміцненню стабільності і безпеки в регіоні. Зараз до ЦЄІ входять 16 держав (Австрія, Албанія, Білорусь, Болгарія, Боснія і Герцеговина, Італія, колишня Югославська Республіка, Македонія, Молдова, Польща, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Україна, Хорватія, Чехія).

Чорноморське економічне співробітництво (ЧЕС) – інтеграційне угруповання, створене 25 червня 1992 року, коли глави держав одинадцяти країн-учасниць (Азербайджану, Албанії, Вірменії, Болгарії, Грузії, Греції, Молдавії, Румунії, Росії, Туреччини та України) прийняли "Босфорську Заяву" та підписали в Стамбулі (Туреччина) "Стамбульську Декларацію" про Чорноморське економічне співробітництво (The Black Sea Economic Cooperation).

Питання для самоконтролю

  1.  Чому міжнародна економічна інтеграція відбувається не між всіма країнами світу одночасно, а переважно на кордонах регіонів?
  2.  Назвіть шляхи формування економічних інтеграційних угруповань.
  3.  Які об’єктивні передумови є найважливішими для розвитку міжнародних інтеграційних процесів?
  4.  Які суперечності розвитку західноєвропейської інтеграції виникають у процесі взаємодії факторів регіональної та глобальної інтернаціоналізації?
  5.  Які з нижченазваних міжнародних економічних організацій можна віднести до інтеграційних об’єднань: ОПЕК, МЕРКОСУР, ОЕСР, ЄС?
  6.  Особливості економічної інтеграції у Чорноморському економічному співробітництві.
  7.  Спробуйте виявити протиріччя у мотивації країн-учасниць НАФТА та оцінити їх вплив на процеси північноамериканської економічної інтеграції.
  8.  Причини дезінтеграції східноєвропейських країн. Недієздатність РЕВ і його інтеграційних механізмів.
  9.  Виходячи з сучасних умов та логіки розвитку політичних і соціально-економічних процесів, окресліть контури можливих варіантів загальноєвропейської економічної інтеграції.
  10.  Виходячи з історичного досвіду України та існуючих політичних та соціально-економічних реалій, спробуйте визначити умови, за яких вона може увійти до складу інтеграційних угрупувань держав з реальним або потенціальним наднаціональним регулюванням.
  11.  Яким чином особливості України впливають на шляхи і пріоритети її інтеграції у світогосподарську систему.

План семінарського заняття

  1.  Міжнародна економічна інтеграція як об’єктивний процес і вищий рівень розвитку МЕВ.
  2.  Основні форми міжнародної економічної інтеграції та їх порівняльна характеристика за ключовими критеріями.
  3.  Охарактеризувати логіку розвиту ЄС у хронологічному контексті.
  4.  Особливості процесів економічної інтеграції в Північній Америці.
  5.  Порівняльна характеристика процесів економічної інтеграції країн Латинської Америки та Азії.
  6.  Сучасні проблеми інтеграції східноєвропейських країн.
  7.  Участь України в інтеграційних угрупованнях.

Література

Основна

  1.  Авдокушин Е.Ф. Международные экономические отношения. Учеб. пособие. - М.: ИВЦ "Маркетинг", 1998.
  2.  Балакін Р.Л. Проблеми інтеграції економіки України у світове господарство / За ред. П.І. Гайдуцького, Є.А. Будовського. - К.: УСГА, 1992.
  3.  Білорус О.Г., Лук’яненко Д.Г. та ін. Глобальні трансформації і стратегії розвитку: Монографія. – К.: ВІПОЛ, 1998.
  4.  Глобалізація і безпека розвитку: Монографія / О.Г. Білорус, Д.Г. Лук’яненко та ін. – К.: КНЕУ, 2001.
  5.  Киреев А. Международная экономика. Учеб. пособие. - М., 1997. - с. 361-986.
  6.  Лук’яненко Д.Г. Інтеграція України у сучасні системи світогосподарських зв’язків. У кн.: Основи ринкової економіки: Навч. посібник / За ред. В.М. Петюха. - К.: Урожай, 1993.
  7.  Мировая экономика: Учебник /Под ред. Проф. А.С. Булатова. - М.: Юристъ, 2001.
  8.  Поручник А.М. Интеграция Украины в мировое хозяйство. - К.: КГЭУ, 1994.
  9.  Світова економіка: Підручник /А.С. Філіпенко, О.І. Рогач, О.І. Шнирко та ін.- К.: Либідь, 2000.
  10.  Школа І.М., Козменко В.М. Міжнародні економічні відносини. Навч. посібник. - Чернівці, 1996. - с. 187-197.

Додаткова

  1.  Акопов Е.С., Воронкова О.Н., Гаврилко Н.Н. Мировая економика и международные экономические отношения. Серия «Учебники, учебные пособия» Ростов-на-Дону: «Феникс», 2000.
  2.  Білорус О.Г., Лук’яненко Д.Г. та ін. Глобальні трансформації і стратегії розвитку: Монографія. – К.: ВІПОЛ, 1998.
  3.  Глобалізація і безпека розвитку: Монографія / О.Г. Білорус, Д.Г. Лукяненко та ін. – К.: КНЕУ, 2001.
  4.  Дэниелс Джон Д., Радеба Ли Х. Международный бизнес: Внешняя среда и деловые операции: Пер. с англ. - М.: Дело Лтд, 1994. - с. 329-332.
  5.  Кауфман Р. Латинская Америка: новые вызовы / МЭ и МО, 1998. - № 4. - с. 71-82.
  6.  Климко Г.Н., Павлюк В.И., Красильчук В.Я., Дідківський М.І. Проблеми інтеграції України в міжнародний розподіл праці.-К.: Книгодавчий центр "Посредник Лтд", 1994.
  7.  Лук’яненко Д.Г. Міжнародна економічна інтеграція. - К.: КДЕУ, 1996.
  8.  Международные экономические отношения. / Под ред. Р.И. Хасбулатова - М.: Новости, 1994. - т. 1.
  9.  Международные экономические отношения. Учебник. / Под общ. ред. В.Е. Рыбалкина. - М., 1998. - с. 165-188.
  10.  Парканский А.Б. США в мировых интеграционных процесах. - М.: Наука, 1991.
  11.  Соколенко С.И. Глобальные рынки ХХІ столетия: Перспективы Украины.- К.: Логос, 1998.

1 Turkish Trade. Compendium. Year: 5, Issue: 10, January 99, Ankara Turkey, p.9.

2 А. Кононенко. " Экономические приоритеты ЧЭС". Зовнішня торгівля. 1999. № 1-2.


EMBED Word.Picture.8  

EMBED Word.Picture.8  

EMBED Word.Picture.8  

Європейська Рада

Скликається двічі на рік у складі глав держав і урядів

Європейське політичне співробітництво

Нарада міністрів закордонних справ

Комісія ЄС (КЄС)

Виконавчий орган складається з голови і 20 членів комісії, які призначаються урядами країн-членів ЄС за встановленою квотою.

Термін повноважень - 4 роки

Рада ЄС (Рада міністрів ЄС)

Сесії проводяться у разі необхідності на рівні міністрів, які відповідають за ту чи іншу форму діяльності

Європейський Парламент

Складається з 700 депутатів, які обираються прямим загальним голосуванням громадян країн-членів ЄС за встановленою квотою

Економічна і соціальна рада

Консультативний орган. Складається з 183 чол., які призначаються на 4 роки урядами країн-членів ЄС за встановленою квотою

Суд ЄС

Складається з 13 суддів і 6 генеральних адвокатів, які призначаються урядами країн-членів ЄС на 6 років

Контрольна палата

Контролює правильність фінансових операцій, законність використання коштів ЄС, складається з 12 чоловік, які призначаються на 4 роки главами держав і урядів

Європейський Союз (1993 р.)

Європейське Співтовариство

Договори про створення:

  1.  ЄОВС –  1952 р.
  2.  ЄЕС –  1957 р.
  3.  Євроатом – 1957 р.

Єдина зовнішня політика у галузі безпеки

Співробітництво у сфері правосуддя і внутрішньої політики

Європейський континентальний ринок

Балтійський ринок

ЄАВТ

ЄАВТ

ЦЕФТА

Рис. 8.6. Регіональні сегменти загальноєвропейської економічної інтеграції

ЄС

ЧЕС

снд

Україна

ЦЄЗВТ

ЄАВТ

Балтійсь-кий ринок

ЄС

ЄС

ЧЕС

СНД

Інтеграція

Особливості інтеграції

Рис. 8.9. Формування інтеграційних пріоритетів національної економіки

Передумови інтеграції

Шляхи інтеграції

“Зверху-донизу”

“Знизу-доверху”

Регіональні

Виробничо-галузеві

Інтеграційні пріоритети

Національна економіка України

Регіоналізм

Транснаціоналізація

 Економічний союз

 Спільний ринок

Митний союз

Зона вільної торгівлі

Вертикальна

 Горизонтальна

Макрорівень:

міжнародні інтеграційні угруповання

Мікрорівень:

внутрішньофірмові ринки

  1.  

 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

22021. Принцип метода ЭПР 488.5 KB
  Кроме свободнорадикальных состояний методом ЭПРисследуют триплетные состояния возникающие в ходе фотобиологических процессов. Пионерами применения ЭПР в биологических исследованиях в СССР были Л. Характеристики спектров ЭПР Амплитуда сигнала Сигнал ЭПР представляет собой первую производную от линии.
22022. Сила, работа и энергия 219 KB
  Экспериментальная работа с биологическими объектами ставит своей задачей по сути дела моделирование процессов протекающих в живом организме. Сила работа и энергия Из физики мы знаем что сила это причина изменения скорости тела. По определению работа A равна произведению силы F действующей на некоторое тело на перемещение s этого тела в направлении действия силы. И сила и перемещение векторы; работа же скалярная величина равная призведению этих векторов: 1 Будучи скаляром работа рассматривается в термодинамике а...
22023. Реакции окисления-восстановления 126.5 KB
  Атомы цинка могут переходить из металлической решетки в водный раствор в виде ионов цинка Zn2; при этом освободившиеся электроны уходят по электрической цепи т. происходит процесс: Zn Zn2 2e Отрыв электрона от цинка называется процессом его окисления присоединение электронов к ионам цинка называют их восстановлением. Интуитивно мы понимаем что увеличение потенциала будет способствовать восстановлению ионов цинка до металлического цинка тогда как его уменьшение наоборот окислению цинка до ионов см. Для этого рассчитаем количество...
22024. Свечение, сопровождающее биохимические реакции 131.5 KB
  В последнее время все больший интерес привлекает собственное сверхслабое свечение клеток и тканей животных и человека которое обусловлено реакциями свободных радикалов: радикалов липидов и кислорода а также окиси азота соединениями играющими огромную роль в жизни организма а при определенных условиях и развитии ряда патологических состояний. свечение сопровождающее химические реакции называется хемилюминесценцией ХЛ. Процессы жизнедеятельности как теперь стало известно практически всегда сопровождаются очень слабым...
22025. Собственное свечение клеток и тканей животных 78.5 KB
  Строение Фазовые переходы липидов в мембранах Диффузия как результат случайных блужданий частиц Диффузия ионов при наличии электрического поля Кинетика реакций цепного окисления липидов Cвечение сопровождающее биохимические реакции Активированная хемилюминесценция и биолюминесценция как инструмент в медикобиологических исследованиях Метод электронного парамагнитного резонанса Кинетика химических реакций Кальциевый насос животной клетки Реакции окисления восстановления .
22026. Метод ДСК 195 KB
  Температуры плавления некоторых синтетических фосфолипидов Жирные кислоты Название остатка жирной кислоты Сокращённое название фосффолипида Температура плавления Tc oC 14:0 Миристоил ДМЛ 23 16:0 Пальмитоил ДПЛ 41 18:0 Стеароил ДСЛ 58 18:1 Олеил ДОЛ 21цисформа Полное название фосфолипидов: ДМЛ 12димиристоилфосфатидилхолин еще одно возможное сокращение ДМФХ€ и так далее. На первом этапе нас будут интерессовать три из них: Температура фазового перехода плавления Tc. T полуширина фазового перехода Tc температура...
22027. Активированная хемилюминесценция и биолюминесценция 114 KB
  Так например комплекс редкоземельного иона европия Eu3 c антибиотиком хлортетрациклином усиливает ХЛ при окислении липидов почти в 1000 раз. Хемилюминесцентный иммунный анализ По идеологии хемилюминесцентный иммунный анализ не отличается от радиоиммунного с той только разницей что вместо радиоактивномеченных субстратов или антител используются субстраты и антитела меченные соединением которое вступает в реакции сопровождающиеся хемилюминесценцией в присутствии перекиси водорода и катализатора обычно это фермент пероксидаза....
22028. Биологические мембраны Строение, свойства, функции 403 KB
  Клеточная или цитоплазматическая мембрана окружает каждую клетку. Ядро окружено двумя ядерными мембранами: наружной и внутренней. Все внутриклеточные структуры: митохондрии эндоплазматический ретикулум аппарат Гольджи лизосомы пероксисомы фагосомы синаптосомы и т представляют собой замкнутые мембранные везикулы пузырьки.
22029. Мембранные потенциалы 232.5 KB
  Более подробно межфазные и поверхностные потенциалы будут рассмотрены позже а сейчас мы рассмотрим как повлияет на перенос ионов наличие на мембране трансмембранного потенциала. Однако липидная часть мембраны состоит всегото из двух слоёв молекул фосфолипидов причём размеры подвижных звеньев цепей жирных кислот в этих молекулах соизмеримы с размерами ионов которые передвигаются внутри мембраны. Это заставляет при рассмотрении переноса ионов в мембране отказаться от полностью макроскопического подхода к явлениям и рассматривать процессы на...