17921

ЕКОНОМІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ І ТЕРИТОРІАЛЬНА ОРГАНІЗАЦІЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

Лекция

Экономическая теория и математическое моделирование

Лекція 4 ТЕМА: ЕКОНОМІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ І ТЕРИТОРІАЛЬНА ОРГАНІЗАЦІЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ План викладу і засвоєння матеріалу 1. Територіальний поділ праці. 2. Економічне районування як метод регулювання територіальної організації господарства. 3. Фактори принципи...

Украинкский

2013-07-06

148 KB

32 чел.

Лекція 4

ТЕМА: ЕКОНОМІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ І ТЕРИТОРІАЛЬНА ОРГАНІЗАЦІЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

План викладу і засвоєння матеріалу

1. Територіальний поділ праці.

2. Економічне районування як метод регулювання територіальної організації господарства.

3. Фактори, принципи і критерії  економічного районування.

4. Районний господарський комплекс.

5. Типи економічних районів.

6. Історія економічного районування.

7. Сучасне економічне районування.

РЕКОМЕНДОВАНА  ЛІТЕРАТУРА

1.Алаев Э. Б. Соціально - экономическая география. Понятийно - терминологический словарь. - М.: Мысль, 1983.

2. Голиков А.П. Размещение производительных сил и регионалистика. - Харьков: Олант, 2002.-С.236-255.

3.Дорогунцов С. I., Пiтюренко Ю. I., Олійник С.Я.  та iн. Розмiщення продуктивних сил України та регіональна економіка. - К.: КНЕУ, 2005. – С.86-105.

4.Заблоцький Б.Ф.Регіональна економіка.-Львів:«Новий світ-2000»,2007.-С.39-65.

5.Зінь Є.А.  Регіональна економіка. - К.: ”ВД „Професіонал”, 2007. - С.10-18.

6.Іщук С.1. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка. - К.: Видавець Паливода А.В.- 2006.- С.170-196.

7.Іщук С.І. Розміщення продуктивних сил и територіальна організація виробництва. – К.: Вид. Паливода А.В., 2002.- С.148-200.         

8.Манів З. О. Луцький І.М., Манів С.З. Регіональна економіка.-Львів: «Магнолія -2006», 2007.- С.60-95. 

9.Мезенцева Н.І., Мезенцев К.В. Суспільно –географічне районування України.-К.: Видав.-поліграф. центр «Київ. ун-т», 2000.-228 с.

10.Миронова Т.Л., Процай О.П., Колодій С.Ю. Управління розвитком регіону: Навч. посіб. - К.: Центр навч. літ-ри, 2006. - С.21-38.

11.Олійник Я.Б. Регіональна економіка. - К.: КНТ, Видавець Фурса С.Я., 2007.-С.171-183.     

12.Регіональна економіка та природокористування/за ред. А.П.Голікова: Навч. посіб.-К.: Центр  учбової літератури.-2009.-С.95-113.

13.Розміщення продуктивних сил України / За ред. Є.П. Качана. - К.: Вища шк., 2005.-С.10-18.

14.Сонько С. П. Ринок і регіоналістика.- К.: Ельга, Ніка - Центр, 2002.- С. 91-117.

15.Сонько С.П. Сучасна модифікація теорії економічного районування// Регіональна економіка. - 2005.-№3.-С.7-19.

16.Топчієв О.Г.Теоретичні основи регіональної економіки. - К.: вид-во УАДУ, 1997.- С.52-62 с.

1. Територіальний поділ праці

Територіальний поділ праці (ТПП) – це процес виробничої спеціалізації території, який зумовлений посиленням міжрегіональної кооперації, обміном спеціалізованою продукцією та послугами.

ТПП передбачає наявність просторового розриву між окремими стадіями виробництва, між виробництвом та споживанням. В основі ТПП лежить відмінність в природних умовах і наявності ресурсів. У результаті чого виготовлення того самого продукту на одній території вимагає менших витрат чим на іншій.

Виділяються наступні різновиди ТПП:

а) генеральний – між країнами та окремими районами;

б) внутрішньорайонний – між промисловими вузлами і містами;

в) біля економічного центру (міста і т.д.);

г) постадійний, коли стадії виробничого процесу територіально роз’єднані;

д) фазовий – один і той же вид продукції надходить з різних місць;

е) епізодичний – непостійний обмін товарами між країнами та регіонами.

Територіальний поділ праці є однією з форм суспільного поділу праці, яка нерозривно пов’язана з галузевою її формою. Поділ праці диференціює процес виробництва, визначає спеціалізацію, галузеву структуру.

У міжнародному ТПП виділяють:

- загальне (у сфері виробництва (видобувна, обробна промисловість, с/г));

- часткове (на рівні галузей);

- одиничне (спеціалізоване на виготовленні окремих виробів, вузлів, агрегатів).

Сучасному поділу праці властива спеціалізація розвинених країн на експорті промислових товарів, а країн, що розвиваються, - на експорті сировини. Останнім часом у міжнародному ТПП явно проявляються такі тенденції, як поглиблення спеціалізації, посилення міжнародної кооперації, поглиблення інтеграційних процесів, посилення впливу міжнародних корпорацій, перенесення деяких галузей з розвинених країн у країни, що розвиваються.

2. Економічне районування як метод регулювання територіальної організації господарства

Економічне районування як метод наукового дослідження та регулювання територіальної організації господарства являє собою поділ території країни на окремі таксони -  райони, що відповідають ознакам специфіки і цілісності. Воно проводиться, виходячи з об'єктивних закономірностей територіального поділу праці, формування територіальних соціально-економічних комплексів різних масштабів і структури, необхідності збереження екологічної рівноваги та гармонійного розвитку економіки і культури району. Економічне районування сприяє економії матеріальних цінностей у сфері обігу, створює умови для скорочення апарату управління, прискорює розв'язання соціально-економічних завдань,

Економічне районування має науково-пізнавальне та практичне значення. Науково-пізнавальне значення полягає в аналізі умов, факторів, закономірностей районоутворення, оптимізації географічного поділу праці, встановленні внутрішніх і зовнішніх зв'язків районів. Практичне значення районування полягає у тому, що воно є основою формування і реалізації державної регіональної політики, а також використовується в практиці територіального управління, при розробці рекомендацій для органів державної влади і місцевого самоврядування стосовно удосконалення адміністративно-територіального поділу, підвищення ефективності спеціалізації, забезпечення прогнозування, програмування та планування розвитку окремих регіонів.

Прийнято виділяти інтегральне районування, яке охоплює господарство в цілому, а саме галузі виробничої та невиробничої сфер у їх єдності, та галузеве районування.

Галузеве економічне районування розмежовує території, виходячи з якоїсь однієї ознаки, тобто районується одна галузь або декілька взаємопов'язаних галузей. Галузевий район – це територія з підвищеною концентрацією виробництва продукції або послуг відповідної галузі, що характеризується специфічними місцевими умовами і структурою, проблемами і перспективами розвитку, його територіальною організацією і положенням в системі міжгалузевого господарського комплексу. При їх виділенні використовують один або декілька ознак, що характеризують територіальне розташування галузі або виробництва.Наприклад, в Україні виділяють машинобудівні райони – Київський, Харківський, Одеський, Львівський; металургійні – Придніпровський, Донецький, Приазовський; бурякоцукровий – лісостеп.

Прийнято виділяти наступні групи галузевого районування.

1. Районування природних ресурсів і умов для розвитку економіки.

2. Районування демографічних умов економічного розвитку (поділ території країни на райони за рівнем природного приросту населення на основі врахування коефіцієнтів народжуваності і смертності).

3. Районування галузей виробничої сфери — промисловості, сільського господарства, будівництва (загально галузеві види), а також окремих вузькоспеціалізованих галузей (металургії, машинобудування, хімії, легкої промисловості).

4. Районування галузей невиробничої сфери, яке передбачає виявлення територіальних комплексів галузей охорони здоров'я, освіти, культури тощо.

Свого часу детально розроблене промислове районування А.Хрущовим, С.Іщуком, сільськогосподарське - І.Мукомелем, О.Челінцевим, М.Пістуном, транспортне - І. Нікольським. Серед нових видів галузевого районування можна назвати районування галузей невиробничої сфери: освіти, науки, туристичної діяльності та ін.

Окремим видом районування є міжгалузеве районування, при проведенні якого враховується розміщення галузей, що входять до складу окремих міжгалузевих комплексів: агропромислового, транспортного, паливно-енергетичного, лісопромислового та ін. Міжгалузевий район – це єдність декількох галузей на різних рівнях територіальної організації. Їх відмінності від інтегральних в меншій кількості галузей і недостатньо тісними зв'язками між ними.

Для міжгалузевих комплексів характерно: 1) багатогалузевий склад; 2) взаємопов'язаність галузей комплексу зв'язками з постачання сировини, підготовки кадрів, науково-технічного забезпечення; 3) територіальність; 4) цільова спрямованість всього комплексу на вирішення певних суспільних потреб.

У сучасній літературі економічний район розглядається не в тому самому значенні, що у 60-х роках XX ст. (П.М.Алампієв, 1959 р.), коли у визначенні зазначалась виробнича спеціалізація району та наявність тісних внутрішніх економічних зв'язків. За визначенням Е.Б. Алаєва, економічний район – територіально цілісна частина народного господарства країни, що відрізняється:спеціалізацією; комплексністю (взаємозв'язаною елементів економічної і територіальної структур); керованістю (організаційне вічко територіального управління народним господарством).

Швидкий розвиток сфери послуг (інформаційна сфера, рекреація, наука та ін.) та зміна пріоритетів у регіональному розвитку з економічних на соціальні і екологічні наповнили широковживаний в економічній науці термін суспільним змістом. З огляду на це, вдалим є визначення району у сучасному звучанні О. Шаблія: «соціально-економічний район — географічно цілісна, просторово відмежована частина країни, в якій елементи господарського та соціального життя утворюють органічну єдність».

Отже, економічний район - територіально цілісна частина національної економіки, що має спеціалізацію, визначену її місцем у територіальному поділі праці, міцні внутрішні зв'язки, що об'єднують господарство, суспільство і природу в єдиний територіальний соціально-економічний комплекс. Основними ознаками району є такі:

1.Прив'язаність території до головного ядра. Інтегральний район є гетерогенним і має просторові відмінності у темпах розвитку. Ядро (яким виступає найбільше у районі місто) розвивається більш динамічно, у ньому більшою мірою виражені ознаки району;  це ділянка району, що концентрує максимальну інформацію про нього. В Україні такими містами — осередками суспільного життя — є Київ, Харків, Донецьк, Одеса, Дніпропетровськ, Львів, які організують навколишні населені пункти та інші обласні центри, є центрами міжрегіональних систем розселення,  потужними промисловими, культурними, науковими, транспортними центрами. Відсутність у районі такого потужного ядра ставить під питання правильність проведення районування.

2.Комплексний розвиток району. Основою, цементуючим стрижнем району є комплекс відповідного рівня. К.Б.Мезенцев визначає територіальний соціально-економічний комплекс як взаємообумовлене поєднання підприємств і організацій (закладів, установ) на компактній території, що дає певний соціально-економічний ефект на основі спільного використання ресурсів території та високої інтенсивності взаємних зв'язків. Територіальний соціально-економічний комплекс — результат територіального поділу праці — з одного боку, і територіальної інтеграції праці — з іншого. Перше виражається через виконання певних господарських функцій загальнодержавного рівня — територіальну спеціалізацію, друге — через територіальну цілісність, комплексність господарства.

3.Спеціалізація у загальноукраїнському поділі праці. Район спеціалізується на виробництві тих товарів і послуг, щодо яких у районі склались найкращі умови. Галузі спеціалізації, як правило, створюють основну частину валової доданої вартості району, є найбільш прибутковими, мають найвищий рівень рентабельності порівняно з іншими. Саме у спеціалізації проявляється зовнішня функція району.

4. Можливість здійснювати в межах району територіальне регулювання і координацію соціальних, економічних і демографічних процесів. Головним засобом цього регулювання стає складання і реалізація обґрунтованих програм та концепцій науково-технічного, соціального, економічного розвитку районів.

      

3.Фактори, принципи і критерії  економічного районування

Утворення економічних районів є об'єктивним процесом, передумовою якого виступає географічний поділ праці, що проявляється через спеціалізацію певної території (групи країн, однієї країни чи її районів та місцевостей) на виробництві певних видів продукції і послуг на основі розвиненого обміну. Середовище, в якому формується і розвивається район, розуміється як умови районоутворення. Природні умови впливають формування районів опосередковано, а історичні та соціально-економічні — мають вирішальний вплив.

Фактори районоутворення — це рушійні сили, які суттєво впливають на процеси розвитку і функціонування району, його структуру і геопросторові межі.

Процес районоутворення районообразования є складним, оскільки охоплює взаємодію різних за змістом чинників районоутворення, роль і взаємодія змінюються залежно від конкретних умов.

Головні з них:

  •  Рівень розвитку територіального розподілу праці;
  •  Характер внутрішніх і зовнішніх зв'язків;
  •  Рівень розвитку матеріально-технічної оснащеності праці (основні виробничі фонди, транспортна мережа);
  •  Будівельна база, регіональна технічна політика;
  •  Наявність необхідних природних умов  і ресурсів як матеріальної основи господарської діяльності або рівень освоеності території;
  •  Наявність трудових ресурсів з певними трудовими навиками, кваліфікацією праці, національними і етнічними особливостями;
  •  Функціональні типи поселень;
  •  Рівень урбанізації території;
  •  Рівень розвитку соціальної інфраструктури, її територіальна локалізація.
  •  Національні кордони.

Традиційні ці фактори прийнято об'єднувати у такі групи:

- фактори, що відображають розширення природних основ районоутворення; в результаті їх дії відбувається вдосконалення регіонального природокористування;

- фактори, що відображають рівень розвитку і характер розміщення продуктивних сил; вони обумовлюють локалізацію окремих об'єктів на території, яка залежить від розвитку комбінування і концентрації виробництва, зрушень у розміщенні і підвищення рівня кваліфікації трудових ресурсів тощо;

- фактори, що безпосередньо відображають територіальну організацію суспільної праці (розвиток територіального поділу і кооперації праці);

- фактори, що фіксують управління виробництвом і суспільством у цілому (проведення державної регіональної політики, розвиток місцевого самоврядування).

Крім цих факторів, що були виділені А.М.Колотіевським, на формування районів впливають сучасні процеси у суспільному розвитку: глобалізація, регіоналізація, міждержавна інтеграція та ін. Глобалізація світової економіки посилила вплив зовнішніх чинників на регіональний розвиток. Так, під впливом глобалізаційних процесів перебуває щонайменше 40% виробництва промислової продукції, 60% світового валового продукту, 70-80% міжнародної торгівлі та світових фінансів. Під впливом, у тому числі цих процесів, район наразі розглядається не тільки як територіальна підсистема національної економіки, а й як самостійний суб'єкт власності та економічної діяльності, ринок збуту та певний соціум. Сьогодні регіони є активними суб'єктами процесу регіоналізації та глобалізації.

Під час районування необхідно дотримуватися певних принципів, які випливають із закономірностей районоутворення і водночас є основою методів членування території.

Принципи районування - вихідні положення, правила, якими користуються вчені у процесі обґрунтування мережі районів певної країни.

Найважливішим і найістотнішим є принцип об'єктивної територіальної цілісності. Відповідно до нього економічний район є не статичною однорідною територією, а соціально-економічною єдністю, цілісністю, яка забезпечується сформованістю на території господарського комплексу відповідного рівня, в якому розвиваються галузі спеціалізації, базові, допоміжні, супутні, обслуговуючі. Важливі принципи районування, такі як економічний, єдності спеціалізації і комплексності, можна розглядати як часткові щодо принципу територіальної цілісності.

Важливим принципом інтегрального районування є принцип тяжіння, сутність якого полягає у необхідності включення в межі району як ядра, так і навколишньої території, яка знаходиться під його районоформуючим впливом. Це вимагає вивчення всієї сукупності зв'язків: виробничо-природних, соціально-виробничих, виробничих, соціальних, управлінських та ін. Ядра районів є чітко вираженими, в той час як периферійні частини такої чіткості не мають.

Принцип перспективності, або конструктивності, визначає часову властивість мереж районування. Відповідно до нього районування має вирішувати проблеми, які можуть виникнути у районі. Районування може реконструювати минуле, передавати стан регіоналізації соціально-економічної диференціації на певну дату близького минулого і прогнозувати майбутні тенденції.

Економічний принцип передбачає наявність у складі економічного району східних по рівню розвитку територій.

Адміністративний принцип – принцип відповідності соціально-економічного районування адміністративно - територіальному пристрою України. Урахування адміністративного принципу районування створює умови для управління територією у майбутньому, а також спрощує процес розробки і реалізації програмних і прогнозних документів. Водночас не завжди доцільно враховувати адміністративні межі при проведенні районування. Сучасний адміністративний поділ не є досконалим, що проявляється у тому, що частини окремих областей тяжіють до центрів поза їх межами. Наприклад, східна частина Кіровоградської області тяжіє до Кривого Рогу більшою мірою, ніж до обласного центру. Подібні вади сучасного адміністративно-територіального поділу покликана усунути адміністративна реформа за допомогою в тому числі районування.

Крім вищезгаданих принципів, часто при проведенні районування виходять з принципів:

1) урахування історико-географічних особливостей українських земель, національного і етнічного складу населення;

2) збереження єдності локальних систем розселення;

3) посилення територіальної спеціалізації виробництва та можливостей для комплексного економічного і соціального розвитку території;

4) урахування економіко-географічного положення території та його впливу на розміщення підприємств, установ і організацій. Важливо, щоб виділені райони були одномасштабними, тобто величини їх економічних потенціалів були між собою близькими (за такими показниками, як обсяг валового внутрішнього продукту, вартість основних фондів, чисельність населення та ін.). Це сприятиме вдосконаленню територіального управління.

Критерії районування визначаються, виходячи з принципів, що є необхідними для вибору варіантів районування. К.Мезенцев виділяє найголовніші критерії:

• підвищення рівня сформованості території через розв'язання вузлових проблем району;

• збільшення раціональності використання ресурсного потенціалу;

• зростання ефективності економічного розвитку;

• підвищення ефективності соціального розвитку;

• поліпшення екологічної ситуації.

Критерії відображають динаміку соціальних, економічних процесів і явищ, що безпосередньо пов'язані з утворенням районів. Набір критеріїв, за якими проводиться районування, не є сталим. Раніше пріоритет надавався економічним критеріям, а зараз — соціальним і екологічним.

За допомогою обраних дослідником показників районування можна досягти максимального врахування факторів районоутворення. Група показників може уточнювати окремий критерій. Більше інформації несуть показники районування, що є розрахунковими індексами спеціалізації, концентрації, комплексності та пропорційності людської діяльності порівняно з первинною статистичною інформацією (обсягами валової доданої вартості району, промислової і сільськогосподарської продукції та ін.)- Система показників ґрунтовно була розроблена групою дослідників під керівництвом В.А.  Поповкіна. Всього при проведенні районування використовувалося понад 50 показників, що були ранжирувані відповідно до їх ролі у районоутворенні. Основними вимогами до показників визначено їх змістовність і мінімізацію впливу цінового фактора на їх розмір.

Дослідниками виділяється дедуктивний та індуктивний підходи до районування. Дедуктивний підхід (іншими словами — «згори») передбачає поділ території на макрорайони, які в свою чергу поділяються на мезо- і мікрорайони. Його застосування дозволяє виявити основні ядра районоутворення та загальні обриси районів без деталізації меж. Індуктивний підхід передбачає детальний аналіз статистичної інформації, аналіз економічних і соціальних зв'язків та делімітацію кордонів спочатку на найнижчому рівні і лише в кінці — проведення макрорайонування.

4. Районний господарський комплекс

Поява і розвиток економічних районів тісно пов'язана з розвитком і розміщенням продуктивних сил. Економічні райони не можуть існувати без території, без конкретної географічної основи. Спільність території – обов'язкова ознака економічного району.

Функціональні компоненти економічного району – це галузі або види господарської діяльності (виробничої або соціальної).

По функціональній ролі виділяються:

  1.   Головні галузі (галузі спеціалізації, що профілюють галузі), які визначають місце економічного району в системі географічного розподілу праці, формують функціональний профіль району, визначають контур району і його кордонів.
  2.   Базові галузі, поставляють сировину і паливо головним галузям і іншим видам діяльності. Розміщення базових підприємств уточнює кордони районів. Окремі з них можуть набирати значення головних.
  3.   Супутні галузі формують побічні витки головних виробництв на основі раціонального і повного використання сировини або відходів при їх переробці. Супутні галузі підсилюють комплексність господарства району (наприклад, металургійна промисловість з виробництвом хімічної продукції).
  4.   Додаткові галузі, також виробляють спеціалізовану продукцію або послуги, але технологічно не зв’язані з головними або супутніми галузями (наприклад, виробництво ртуті в Донбасі).
  5.   Місцеві (підсобні) галузізадовольняють своєю продукцією або послугами потреби свого району і існують незалежно від його спеціалізації в масштабі всієї країни, активно впливаючи на підвищення рівня життя населення.
  6.   Обслуговуючі галузі поставляють іншим видам (основним) електроенергію, паливо, воду, будматеріали і забезпечують потреби в ремонті, транспортних засобах, послугах культури, науки, охороні здоров'я. Обслуговуючі галузі представлені переважно об'єктами виробничої і соціальної інфраструктури. Всі вони підсилюють комплексність господарства району.

Ці групи галузей, взаємодіючи між собою, утворюють районний господарський комплекс. Зовнішній аспект їх взаємодії виявляється в спеціалізації районів, яка об'єднається  в основному по циклах: виробничим, енерговиробничим, ресурсним. Галузей спеціалізації, як правило, декілька. Вони виробляють або дешевшу або унікальну продукцію, або для розвитку якоїсь галузі є в районі сприятливіші умови.

Для кількісного визначення рівня спеціалізації економічних районів використовуються такі показники, як коефіцієнт локалізації, коефіцієнт душового виробництва, коефіцієнт міжрайонної товарності.

 Коефіцієнт локалізації даного виробництва на території району (КЛ) - це відношення питомої ваги даної галузі в структурі виробництва району до питомої ваги в тій же галузі в країні. Розрахунки виробляються по валовій товарній продукції, основним промисловим фондам і чисельності промислово-виробничого персоналу:

         (1)

де ОР – галузь району;

ПР – все промислове виробництво району;

ОС – галузь країни;   

ПС – все промислове виробництво країни.

Іноді цей же коефіцієнт, але який вираховується іншим способом, називається коефіцієнтом спеціалізації (КС), який   визначається  як  співвідношення частки  будь якого регіону в загальному обсязі виробництва і-тої галузі до частки того ж регіону  в загальному обсязі виробництва країни.

Відповідно КЛ і КС невірно сприймати як різні коефіцієнти. Вони мають однаковий зміст, але розраховуються різними способами.

Коефіцієнт душового виробництваД) обчислюється як відношення питомої ваги галузі господарства району у відповідній структурі галузі країни до питомої ваги населення району в населенні країни:

          (2)

де ОР – галузь району;   

НР – населення району;

ОС – галузь країни;  

НС – населення країни.

Коефіцієнт міжрайонної товарності (КМТ) розраховується як відношення вивозу з району даної продукції до її районного виробництва:

         (3)

Для визначення галузей ринкової спеціалізації використовується індексний метод, запропонований В.В. Кистановим:

        (4)

де СУ – показник спеціалізації району на відповідній галузі;

УО – питома вага району в країні по даній галузі промисловості;

УР – питома вага району в країні по всій галузі промисловості.

Якщо розрахункові показники більше або дорівнюють одиниці, то, отже, дана галузь виступають як галузь ринкової спеціалізації. Розрахунки показують, що галузі з найбільшою питомою вагою в структурі промислового виробництва країни мають і найбільші показники по коефіцієнтах спеціалізації, локалізації і душового виробництва.

Внутрішній аспект функції району виражається в рівні його комплексно - пропорційного розвитку, тобто цілісного і збалансованого розвитку всіх видів діяльності, органічно пов'язаних з потребами держави. Комплексність - це такий стан взаємозв’язків  між елементами  господарства району, коли при ефективному виконанні головної  зовнішньої народногосподарської функції – спеціалізації району - немає внутрішньорайонних просторових диспропорцій.

На основі взаємодії галузей усередині комплексу встановлюють рівень освоєності території і типи господарської діяльності. Наприклад, індустріальний, аграрно-індустріальний район або країна; район піонерного освоєння, старопромисловий район.

5. Типи економічних районів

Інтегральне районування країни базується на територіальних соціально-економічних комплексах різних ієрархічних рівнів та різного ступеня сформованості. Відповідно до цього можна виділити кілька ієрархічних рівнів районування: макро-, мезо-, мікро- та топорайонування.

Макрорайонування передбачає поділ території на основні економічні райони. Залежно від розмірів країни можна виділяти макрорайони першого і другого порядку, як, наприклад, і було реалізовано в СРСР, коли виділялось три макрорайони першого порядку та 18 — другого порядку. Окремі дослідники зазначають, що макрорайонування може проводитись у країнах з територією не менше 300-500 км2. На макрорівні визначається місце району у загальнодержавному поділі праці та, відповідно, галузі спеціалізації господарства.

Кожен з них виконує певні господарські функції і є ланкою господарства країни. Макрорайони служать основою для складання довгострокових прогнозів розвитку і розміщення продуктивних сил, програм соціально-економічного розвитку районів, формування загальнодержавних баз промислового чи сільськогосподарського виробництва, які не можуть бути сформовані в межах тільки однієї адміністративної області. Таке районування допомагає раціонально організувати управління продуктивними силами на певній території, що характеризується відповідною спеціалізацією, комплексністю і пропорційністю розвитку усіх галузей.

Мезорайонування охоплює господарські комплекси адміністративних областей, Автономної Республіки Крим, а також великі агломерації. Об'єктивною основою цього районування виступає територіальний поділ праці як у масштабах країни, так і в масштабах основних економічних районів. Саме на рівні мезорайонів, тобто комплексів областей, крупних міст і міської агломерації, промислових вузлів з тісними економічними зв'язками між ядром району і його периферією, в Україні здійснюється управління регіональним розвитком, оскільки на обласному рівні сформовано систему регіональних органів управління та місцевого самоврядування. На цьому рівні розробляються прогнози, програми та плани соціально-економічного розвитку регіонів. Одночасно тут створюються можливості для маневрування робочою силою, транспортними засобами і матеріальними ресурсами завдяки організуючій ролі місцевих порад народних депутатів.

Мікрорайонування передбачає поділ мезорайонів на мікрорайони, що являють собою локальні соціально-економічні комплекси, які представлені групою низових адміністративних районів, окремим адміністративним районом чи певним міським комплексом. Особливості проведення мікрорайонування полягають у:

-  великому значенні при оперативному управлінні територією, тобто вирішенні поточних територіальних проблем;

- визначення меж районів передовсім виробничими зв'язками підприємств місцевого значення, а також соціальними зв'язками;

- частій зміні меж мікрорайонів, що може бути обумовлено як змінами у економічній сфері (розвитку промисловості, транспорту, сільського господарства), так і у соціальній (демографічній ситуації, розселенні населення та ін.).

Мікрорайони – основа для встановлення кордонів економічних районів вищого таксономічного рангу. У більшості – це вузли, у меншій мірі промислові і агропромислові центри з невеликою чисельністю населення.

Його економічний фундамент – місцеві господарські зв'язки, що виникають між сільськогосподарською і переробляючою промисловістю, підприємствами обслуговування. Також формуються господарські контакти місцевих економічних центрів з прилеглою територією. У локальних районах тісно переплітаються галузеві і територіальні аспекти розвитку суспільства, в т.ч. раціональне використання всіх ресурсів території, основних виробничих фондів і інфраструктури.

6. Історія економічного районування

Перші спроби районування території України припадають на період входження її до складу Російської імперії. Відомі схеми районування розроблені О.Радищевим, К.Германом, К.Арсеньєвим, М.Огарьовим, П.Семеновим-Тянь-Шанським, Д.Менделєєвим.

У XX ст. районологічна думка розвивалась паралельно: один напрям у рамках радянської школи на державній організаційній основі, а інший — вченими, що працювали за межами України (С.Рудницький, В.Садовський, А.Синявський, К.Дубняк та ін.).

Перша спроба виокремлення економічних районів на загальнодержавному рівні була проведена у 1921 р. комісією Держплану Росії під керівництвом І.Г.Олександрова. Відповідно до цієї схеми територія України була поділена на два великі райони: Південний гірничопромисловий з центром у м. Харків та Південно-Західний з центром у м. Києві, що мав сільськогосподарський-напрям розвитку. Спроба вважається невдалою, оскільки уряд України на прийняв цього поділу, внаслідок чого пізніше Держплан СРСР виокремив Україну як єдиний економічний район.  У довоєнний період для внутрішньо республіканського планування територію України поділили на частини на основі об'єднання у великі групи адміністративних округів. Але у зв'язку з нестабільністю адміністративно-територіального поділу на той час таке районування було дуже короткочасним.

Схема районування, близька до сучасної, була розроблена після того, як були утворені області України, а також завершилось об'єднання території України з її західними землями і Кримом, розпочалось науково обґрунтоване розроблення мережі економічних районів. Початок було зроблено в 1952 р. вченими під керівництвом академіка К.Г. Воблого. В основу виділених районів було покладено об'єднання адміністративних областей, які визначалися спільністю економіко-географічного положення, особливостями формування господарства у минулому і сучасною його спеціалізацією. Вони виокремили п'ять економічних районів (груп областей): Центральний (Київська, Чернігівська, Житомирська, Вінницька, Кам'янець-Подільська); Південно-Східний (Сталінська, Ворошиловградська, Дніпропетровська, Запорізька); Північно-Східний (Харківська, Полтавська, Сумська); Південно-Західний (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська, Ізмаїльська); Західний (Львівська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська, Рівненська, Волинська, Чернівецька, Закарпатська).

У зв'язку з переходом управління економікою за територіальним принципом у 1957 році було розроблено схему економічного районування території України, що передбачала виділення 11 економічних адміністративних районів. У 1962 р. економічні адміністративні райони були збільшені, а їх кількість зменшена до 7: 1) Донецький (Донецька і Луганська області); 2) Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області); 3) Харківський (Харківська, Полтавська, Сумська області); 4) Київський (Київська, Житомирська, Чернігівська, Черкаська області); 5) Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Чернівецька області); 6) Львівський (Львівська, Волинська, Рівненська, Івано-Франківська, Закарпатська області); 7) Чорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська і Кримська області). Ці райони до 1990 р. залишалися визнаними підрайонами укрупнених економічних районів: Донецько-Придніпровського, Південного, Південно-Західного.

Виокремлення великих економічних районів допомагало Держплану СРСР зосереджувати свою увагу на визначенні найважливіших великорайонних загальнодержавних завдань у процесі розроблення планів перспективного розвитку і розміщення продуктивних сил як у старих районах, так і особливо в районах нового інтенсивного господарського освоєння на сході країни (утворення великих баз паливної, металургійної, хімічної промисловості, а також баз виробництва сільськогосподарської продукції: зернових і технічних культур, овочівництва, виноградарства, садівництва, ефіроолійних культур, спеціалізованого тваринництва та ін.).

7. Сучасне економічне районування

Після розпаду СРСР в умовах переходу України до ринкової економіки і самостійного економічного розвитку мережа укрупнених економічних районів втратила своє призначення. Вона не могла забезпечити більш диференційованого підходу до розвитку і розміщення продуктивних сил з урахуванням особливостей і відмінностей природних, історичних, економічних умов регіонів, існуючих на території України. Таким чином, виникла невідкладна проблема розроблення і затвердження мережі економічних районів, яка б відповідала потребам подальшого розвитку економіки України.

Співробітники Національного інституту стратегічних досліджень під керівництвом професора В.А. Поповкіна виділили 5 внутрішньо-республіканських макрорайонів: 1)Центрально-Український; 2) Донбас і Придніпров'я; 3) Слобідська Україна; 4) Причорноморський; 5) Західноукраїнський. Дещо пізніше (1994 р.)

В.А. Поповкін розробляє таку схему економічного районування України: 1) Донбас — Донецька, Луганська області; 2) Катеринославське Придніпров'я — Дніпропетровська, Запорізька області; 3) Слобідська Україна — Полтавська, Сумська, Харківська області; 4) Київське Полісся — Житомирська, Київська, Чернігівська області; 5) Одесько-Таврійський (Північне Причорномор'я) — Миколаївська, Одеська, Херсонська області; 6) Українські Карпати — Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Чернівецька області; 7) Поділля — Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області; 8) Середнє Придніпров'я — Кіровоградська, Черкаська області; 9) Волинське Полісся — Волинська, Рівненська області; 10) Крим — Автономна Республіка Крим.

Професор Ф-Д. Заставний (1992-1994 рр.) поділяє територію України на три великих економічних райони — Східний, Західний, Південний, у межах яких виділені райони другого рівня — внутрішньо республіканські економічні райони. У складі Східного — Північно-Східний, Донецький, Придніпровський; у межах Західного — Центрально-Поліський,  Західно-Волинський, Карпатський, Подільський, Центрально-Український; Південному великому економічному районові відповідає Причорноморський внутрішньо республіканський економічний район.

Професор О.І. Шаблій розробив таку схему соціально-економічного районування України (1994 р.): 1) Центральний район у складі Київської, Житомирської, Чернігівської, Черкаської та Вінницької областей; 2) Західний — Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька, Тернопільська, Хмельницька, Рівненська, Волинська області; 3) Північно-Східний — Харківська, Сумська, Полтавська області; 4) Східний — Донецька та Луганська області; 5) Центрально-Східний — Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області; 6) Південний — Одеська, Миколаївська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим.

Соціально-економічні райони виділені О.І. Шаблієм за п'ятьма головними ознаками. По-перше, такі райони мають свої соціально-економічні ядра та відповідні «регіональні столиці». По-друге, у кожному районі формується своя регіональна територіальна соціально-економічна система, що поєднує населення, природу, господарство, соціальну, економічну та екологічну сфери життєдіяльності регіону. Третьою ознакою є спеціалізація регіону в загальнодержавному поділі праці. Кожен регіон виступає інтегративною ланкою народногосподарського комплексу України і виконує певні загальнодержавні функції у сферах виробництва та послуг.

Соціально-економічний район повинен мати принаймні потенційну можливість регіонального регулювання та координації соціально-демографічних, економічних, етносоціальних процесів, що відбуваються у його межах, управління господарським комплексом регіону. Це четверта ознака районування. П'яту ознаку автор називає «гіпотетичною»: у перспективі, за умови зміцнення нашої унітарної держави, може ставитись питання і федеративного статусу районів.

Професор М.Д.Пістун (1995 р.) поділяє Україну на дев'ять суспільно-географічних районів: 1) Столичний (Київський) у складі Київської, Житомирської та Чернігівської областей; 2) Центральний — Черкаська та Кіровоградська області; 3) Північно-Східний — Харківська, Полтавська, Сумська області; 4) Донецький — Донецька та Луганська області; 5) Придніпровський —- Дніпропетровська та Запорізька області; 6) Причорноморський — Автономна республіка Крим (АРК), Одеська, Миколаївська та Херсонська області; 7) Подільський — Вінницька, Тернопільська та Хмельницька області; 8) Прикарпатський — Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська та Чернівецька області; 9) Північно-Східний — Волинська та Рівненська області. Райони виділені в результаті синтезу даних наукової та навчальної літератури з соціально-економічного районування

Схема районування М.Д.Пістуна найбільшою мірою враховує соціально-економічні внутрірайонні зв'язки. Райони є порівняними за площею, виділені відповідно до принципів територіальної цілісності, історичності, перспективності та адміністративного. Це є підставою для використання саме цієї схеми при характеристиці економіки регіонів України.

Згідно одному з підходів у Верховну Раду було представлено така схема і економічного  мезорайонування(1998 р):

  1.  Донецький (Донецька, Луганська області);
  2.  Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька області);
  3.  Східний (Полтавська, Сумська, Харківська області);
  4.  Центральний (Київська, Кіровоградська, Черкаська області);
  5.  Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області);
  6.  Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);
  7.  Карпатський (Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Чернівецька області);
  8.  Причорноморський (Миколаївська, Одеська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим)

У регіоналістиці можна говорити про існування двох видів класифікацій, на яких засновано два види районування. Перший - спеціальний (галузевий) вид класифікацій, другий - інтегральний. Спеціальний відбиває який-небудь один аспект досліджуваних об'єктів. На ньому засновані галузеві види районування - геоморфологічне, ґрунтове, геоботанічне, зоогеографічне, етнографічне, історико-географічне, промислове, сільськогосподарське, природно-ресурсне, рекреаційне та інші, оскільки кожному з аспектів досліджуваних об'єктів відповідають свої класифікація та районування. Різноманіття аспектів досліджуваних об'єктів породжує різноманіття галузевих класифікацій і районувань.

Інтегральний вид класифікації заснований на багатоаспектному підході, тобто використанні всієї доступної інформації про об'єкт, що характеризує його як цілісність. Такий підхід дозволяє врахувати зв'язки між елементами системи, на які не звертається увага при спеціальному районуванні, але вони є важливими для цілісного розгляду об'єкта.

Розглянуті варіанти економічного районування України показують, що спочатку використовувалася невелика кількість характеристик об'єктів або один синтетичний показник, потім перейшли до інтегрального районування з використанням основних економічних і деяких природних характеристик. В останніх роботах з районування України стали використовуватися соціально-демографічні та історико-економічні характеристики. Таким чином, первісно спеціальне економічне районування як би «переросло» себе й стало інтегральним.

Відбулася також зміна інструментарію районування. Перші схеми районування України були отримані практично інтуїтивно, експертним методом на основі якісних характеристик. Згодом для районування усе ширше стали залучати кількісні показники у вигляді статистичних даних.

Останні роботи з економічного районування України вже не обходяться без математичного обґрунтування пропонованих схем.

Як результат учені дійшли висновку, що кількісні методи класифікації, на яких повинне ґрунтуватися районування, та інтуїтивний аналіз отриманих результатів взаємно доповнюються й лише їх взаємодія може дати найкращий результат.

Зокрема, виконана під керівництвом проф. А.П. Голікова за методикою, викладеною в роботі «Регіони України: пошук стратегії оптимального розвитку», багатовимірна класифікація областей дозволила (з урахуванням уже наявних розробок з економічного районування України) запропонувати науково обґрунтований варіант мережі економічних районів на основі інтегрального підходу.

Як вихідні об'єкти класифікування були прийняті основні адміністративно - територіальні одиниці України регіонального рівня управління - адміністративні області та Республіка Крим.

Розгляд різних варіантів економічного районування України показав, що в останніх схемах автори прагнуть урахувати багато ознак, що характеризують вихідні регіони в окремих аспектах (економічному, природно-ресурсному, демографічному, історико-етнічному та ін.). Однак припустимою є побудова комплексної класифікації, для якої використовується вся доступна інформація, що характеризує по можливості всі сторони досліджуваних об'єктів.

Така класифікація регіонів може слугувати підставою для комплексного районування: у процесі класифікування регіони характеризуються як щось цілісне з комплексами ознак. При цьому нерідко виявляються важливі зв'язки між ознаками, що не привертають уваги дослідників при роздільному класифікуванні.

Виходячи з цього, в якості ознак об'єктів класифікування використовувалася вся доступна інформація у вигляді статистичних даних по Республіці Крим і 24 областям України. Вихідні дані зазнали попередньої обробки, що полягала в перетворенні абсолютних показників на відносні, які можна порівняти між собою. Як результат отримано 75 ознак, що поєднуються за сутністю в наступні групи:

1)показники,  що  характеризують  природні  умови та ресурси (співвідношення опадів і випаровування, щільності потенціалів основних видів природних ресурсів - мінеральних, водних, земельних, лісових, фауністичних і рекреаційних, відносні обсяги заготівель дикорослих лікарських трав);

  1.  показники, що надають соціально-демографічну характеристику населення (щільність населення,  частка городян, робітників та службовців, українців, природній приріст, демографічне навантаження, співвідношення статей, частота  розлучень та ін.);
  2.  показники, що характеризують виробничу сферу - промисловість, транспорт і сільське господарство (душові показники валового   виробництва  промислової  продукції,   виробництва продовольчих і непродовольчих товарів народного споживання, коефіцієнти спеціалізації основних галузей промисловості, щільність залізничних колій та автодоріг, душовий показник валового виробництва сільськогосподарської продукції, частка сільськогосподарських угідь у земельній площі, валовий збір і державні закупівлі основних видів продукції рослинництва й тваринництва на душу населення);
  3.  показники, що характеризують сферу обслуговування (платні та побутові послуги на душу населення, душовий показник роз дрібного товарообігу, середня забезпеченість житлом, забезпеченість дошкільними закладами, школами, технікумами, вузами,клубними установами, бібліотеками, театрами, музеями, санаторіями та будинками відпочинку, лікарями всіх спеціальностей, лікарняними ліжками та ін.);
  4.  показники, що характеризують стан довкілля та його охорону(кількість викидів шкідливих речовин в атмосферу та стічних  вод, осередків забруднення підземних вод, уловлена частка шкідливих речовин, що відходять від стаціонарних джерел, питома вага нормативно очищених стоків, оборотної та послідовно  використовуваної води, рівень озеленення забудови в містах і селищах міського типу, частка заповідних територій у загальні площі).

З цих даних складена матриця «регіон-ознака», яка надалі була основою класифікування регіонів України методом кластерного аналізу. Підсумок цієї роботи наочно представлений у вигляді дендрограми, що показує подібність між об'єктами класифікування та їх групами по мірі об'єднання.

На основі угруповань областей, утворених на третьому-четвертому рівнях класифікації, можна запропонувати наступне економічне районування України:

- Північний (Поліський) район (Волинська, Рівненська, Житомирська, Київська, Чернігівська обл.);

- Південно-Західний (Подільський) район (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська обл.);

- Центральний район (Кіровоградська, Черкаська, Полтавська, Сумська обл.);

- Західний (Карпатський) район (Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька, Львівська обл.);

- Східний (Донецько-Придніпровський) район (Донецька, Луганська, Дніпропетровська, Запорізька, Харківська обл.);

- Південний (Причорноморський) район (Одеська, Миколаївська, Херсонська обл. і Республіка Крим).

При цьому слід зазначити, що кластерний аналіз, який покладено в основу районування, дозволив виділити за принципом однорідності провідних ознак і взаємозв'язків низку районів, які вкладаються в загальну схему, запропоновану іншими авторами, зокрема Поліський (Волинська, Рівненська, Житомирська обл.); Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська обл.); Карпатський (Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька, Львівська обл.); Причорноморський (Миколаївська, Херсонська, Одеська обл., Республіка Крим). У той же час він показав, що Харківська область більше тяжіє до промислово розвинених областей Донбасу й Придніпров'я, ніж до традиційно з нею пов'язуваних Полтавської та Сумської.

Наявність мережі науково обґрунтованих економічних районів з регіональними механізмами управління їхньою економікою відкриває можливості для підвищення ролі та значення регіональної політики в Україні, більш повного врахування інтересів окремих територій країни.

Контрольні питання

1. Назвіть найбільш відомих учених України в області районування.

2. Охарактеризуйте основні етапи розвитку вчення про економічне районування.

3.Що  є  територіальним розподілом праці  і яким впливом  надає воно на формування економічних районів?

4. Визначите сутність економічного району і доведіть об'єктивний характер його формування.

5.Назвіть  основні районоутворюючі фактори і поясніть їх вплив на процес районоутворення.

6.Розкрійте сутність принципів сучасного економічного районування.

7.Яка форма  територіальної організації народного господарства  виконує функцію ядра  економічного району?

8.Визначите типи економічних районів  і вкажіть принципові відмінності між ними.

9.Назвіть типи територіальних структур у економічних макрорегіонах.

10.У чому полягають особливості сучасного економічного районування України? Визначите сучасну мережу мезорайонів України.

11.Яке наукове і практичне значення має економічне районування?

12.Які завдання і проблеми економічного районування на сучасному етапі?

Завдання до самостійної роботи

1.Обґрунтуйте поділ території України на вісім економічних районів.

2.Проведіть дослідження територіальної організації підприємств сфери обслуговування населення й інфраструктури.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

39168. Фактори, чинники та критерії конкурентоспроможності товару 109.5 KB
  Найчастіше під конкурентоспроможністю товару мають на увазі: властивість сукупність властивостей товару та його сервісу яка характеризується ступенем реального або потенційного задоволення ним конкретної потреби порівняно з аналогічними товарами представленими на цьому ринку; характеристику товару що відображає його відмінність від товаруконкурента за ступенем відповідності конкретній суспільній потребі та за витратами на її задоволення; спроможність товару відповідати вимогам даного ринку у період що аналізується; здатність...
39169. Конституционное право зарубежных стран 4.56 MB
  В учебнике освещаются основные понятия и институты зарубежного конституционного права раскрываются его предмет система источники. Предмет источники и система конституционного права зарубежных стран. Предмет конституционного права зарубежных стран. Источники конституционного права зарубежных стран.
39170. Базова апаратна конфігурація 68.75 KB
  Персональний компютер - універсальна технічна система. Його конфігурацію (склад устаткування) можна гнучко змінювати в міру необхідності. Тим не менш, існує поняття базової конфігурації, яку вважають типовою. У такому комплекті комп'ютер зазвичай поставляється. Поняття базової конфігурації може змінюватися. В даний час в базовій конфігурації розглядають чотири пристрої
39171. Основные положения по нормоконтролю и предварительной защите дипломных работ 729 KB
  Общие требования кафедры к содержанию и структуре дипломной работы 10 4.Общие требования кафедры к оформлению дипломной работы 11 5.Образцы оформления и требования к оформлению отдельных фрагментов дипломной работы: 13 титульный лист образец 1 14 реферат...
39172. ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН 3.29 MB
  Тимченко ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів КИЇВ2005 вищих навчальних закладів УДК342187075. Б 86 Державне право зарубіжних країн: Навчальний посібник. 504 с ISBN 9663640545 Навчальний посібник являє собою комплекс навчальнометодичних матеріалів до курсу Державне конституційне право зарубіжних країн який є обов'язковим для викладання у вищих юридичних закладах IIIIV рівня акредитації. 2005 Центр навчальної літератури 2005...
39173. Аудит финансовых результатов предприятий торговли ООО «Рассвет» 513.5 KB
  Прибыль – конечный финансовый результат слагается из финансового результата от реализации продукции работ услуг основных средств и иного имущества предприятия и доходов от прочих операций уменьшенных на сумму расходов по этим операциям. Они более полно чем прибыль отражают окончательные результаты хозяйствования потому что их величина показывает соотношение эффекта с наличными или использованными ресурсами. В результатах деятельности предприятия заинтересованы учредители предприятия которые получают дивиденды инвесторы...
39174. ПРАКТИЧЕСКИЙ АСПЕКТ ВЗАИМОДЕЙСТВИЯ СЕМЬИ И ШКОЛЫ 408 KB
  Это прежде всего падение жизненного уровня большинства семей решение проблем экономического а порой и физического выживания усилило социальную тенденцию самоустранения многих родителей от решения вопросов воспитания и личностного развития ребенка. Процесс взаимодействия семьи и школы направлен на активное включение родителей в учебновоспитательный процесс во внеурочную досуговую деятельность сотрудничество с детьми и педагогами. Это семьи где ребёнок живет в постоянных ссорах родителей где родители употребляют спиртные напитки и...
39175. Мектептерде музыка пәні арқылы халықтың тәрбие берудің мән-мағынасы 463.5 KB
  3 Музыка мен әдебиеттің байланысы 2 Тәжірибелік жұмыстағы әдістер 2.1 Музыкалық тәрбие берудің маңызы мен міндеттері 2.1 Музыкалық білім мен тәрбие берудің қалыптасуы мен дамуы 3.2 Музыка мектебінде білім мен тәрбие беру 3.