17923

ПРИРОДНИЙ ТА ТРУДОРЕСУРСНИЙ ПОТЕНЦІАЛ УКРАЇНИ

Лекция

Экономическая теория и математическое моделирование

Лекція 7 ТЕМА: ПРИРОДНИЙ ТА ТРУДОРЕСУРСНИЙ ПОТЕНЦІАЛ УКРАЇНИ Розділ 1. ПРИРОДНО–РЕСУРСНИЙ ПОТЕНЦІАЛ УКРАЇНИ План викладення і засвоєння матеріалу 1. Структура природно – ресурсного потенціалу. Місце України в світових природних ресурсів і міра забезпе

Украинкский

2013-07-06

350 KB

49 чел.

Лекція 7

ТЕМА: ПРИРОДНИЙ  ТА ТРУДОРЕСУРСНИЙ  ПОТЕНЦІАЛ  УКРАЇНИ

Розділ 1. ПРИРОДНО–РЕСУРСНИЙ  ПОТЕНЦІАЛ УКРАЇНИ

План викладення і засвоєння матеріалу

1. Структура природно – ресурсного потенціалу. Місце України в світових природних ресурсів і міра забезпеченості ними власних потреб

2. Кількісна і якісна оцінка ПРП

3. Інтегральний ПРП

4. Характеристики елементів ПРП

4.1. Мінеральні  ресурси

4.2. Земельні ресурси

4.3. Водні ресурси

4.4. Лісові ресурси

4.5. Рекреаційні ресурси

5. Раціональне природокористування і ресурсозберігання. Головні напрями використання ПРП

РЕКОМЕНДОВАНА  ЛІТЕРАТУРА

1.Водний Кодекс України, 6 червня 1995 року// Голос України. - 1995. - 20 липня, №133.

2.Земельний Кодекс України, 25 жовтня 2001 року//Голос України. - 2001. - 20 листопада, №217-218.

3.Лісовий Кодекс України, 8лютого2006року//Голос України. - 2006. - 31 березня, №59.

4.Закон України «Про оцінку земель» від11.12 2003р.№ 1378-IV.

5.Постанова кабінету міністрів «Про експертну грошову оцінку земельних ділянок» від 11.10.2002р.№531.

6.Геология полезных ископаемых.- Днепропетровск,1999.-187 с.

7.Голиков А. П. Размещение производительных сил и регионалистика.- Харьков: Олант, 2002.-с.77-92.

8.Голиков А.П. и др. Вступ до економічноії і соціальної географії- К.: Либ1дь, 1996.-С. 51-88; 131-159.

9.Дорогунцов С. I., Пiтюренко Ю. I., Олійник С.Я.  та iн. Розмiщення продуктивних сил України та регіональна економіка. - К.: КНЕУ, 2005. – С.105-160.

10.Заблоцький Б.Ф.Регіональна економіка. - Львів:«Новий світ-2000»,2007.-С.430-451.

11.Зінь Є.А.  Регіональна економіка.-К.: ”ВД „Професіонал”, 2007. - С. 61-136.

12.Ефремов Н. Сталий чи гармонійний розвиток – чому віддати перемогу // Економіка України . - 2008. - №2.- С. 85.

13.Клиновий Д. В., Пепа Т.В. Розмiщення продуктивних сил i регiональна eкономікa України / За ред. Л.Г.Чернюк: Навч. посіб. К.:ЦНЛ,2006.-С.50-71,318-550.

14.Коротун І.М, Коротун Л.К., Коротун С.І. Природні ресурси України. - Рівне: УДАВГ, 2000. - 192с.  

15.Куценко В. Чорнобіильска зона: соціально- економічні проблеми та шляхи їх вирішення // Економіка України . - 2008. - №8.- С.30.

16.Лишиленко В.І. Розміщення продуктивних сил і регіональна  економіка. - К.: ЦНЛ. - 2006. - С.37-60. 

17.Манів З. О. Луцький І.М., Манів С.З. Регіональна економіка. - Львів: «Магнолія -2006», 2007. - С.181-237.

18.Міщенко B.C. Економічні пріоритети розвитку й освоєння мінерально-сировинної бази України. - К.: Наук. думка, 2007. - 360 с.

19.Олійник Я.Б. Регіональна економіка. - К.: КНТ, Видавець Фурса С.Я., 2007. – С.64-78.   

20.Основы экологии и природопользования: Учебное пособие / В.Л. Дикань, А.Г. Дейнека, Л.А. Позднякова, И.Д. Михайлов, А.А. Каграманян - Харьков: ООО «Олант», 2005. – 384 с.

21.Природно-ресурсна сфера України: проблеми сталого розвитку та трансформації / За заг. ред. Б.М. Данилишина. - К.: ЗАТ «Нічлава», 2006. - 706с.

22.Регіональна економіка та природокористування/за ред. А.П.Голікова: Навч. посіб.-К.: Центр  учбової літератури.-2009.-С.40-42,262-279,298-311.

23.Руденко В.О. Природно-ресурсный потенциал Украины. - Львов: Свит, 1994.- 237с.

24.Стеченко Д.М. Розміщення продуктивних сил і регіоналістика.-К.: Вікар,2006.- С.100-130.

25.Хвесик М.А. Еколого-економічне регулюваняя природокористування в системі глобальних стратегій розвитку //Регіональна економіка.-2008.-№1.- С.64-77.

26.Хвесик М.А. Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка.-К.:Кондор,2005.-С.40-109.

27. Чернюк Л.Г.Розміщення продуктивних сил України. - К.: ЦУЛ. 2002. –С. 38-57, 241-253, 310-337.

Інтернет-ресурси

http://www.ecology.donbass.com

http://www.ecodem.com.ua

http://www.ecolabel.org.ua

1. Структура природно – ресурсного потенціалу. Місце України в світових природних ресурсів і міра забезпеченості ними власних потреб

Відомо, що забезпеченість країни природними ресурсами  -_ це важливий  економічний і політичний чинник розвитку суспільного виробництва, а їх структура, запаси, якість, міра вивченості і напрям господарського освоєння мають безпосередній вплив на економічний потенціал території. Вивчення природних ресурсів, виявлення економічної  ефективності їх територіальної концентрації і раціонального використання в народному господарстві є одній з головних проблем територіальної організації продуктивних сил. З цією проблемою пов'язаний ряд завдань регіонального характеру, а саме:

дослідження структури, складу, запасів, економічної  ефективності використання природних ресурсів на території держави, його економічних районів як природної основи формування регіональних господарських комплексів;

вивчення територіальних  форм  зосередження  природних ресурсів і можливостей їх господарського освоєння з метою комплексного розвитку господарства, ефективного  використання  мінерального, сільськогосподарського і інших видів сировини;

економічна оцінка природних ресурсів в розрізі регіонів, адміністративних областей і прогнозування тенденцій їх використання в різних галузях відповідно до досягнень науково – технічного прогресу.

Україна відноситься до  регіонів світу і Європи, ресурси яких добре освоєні і широко використовуються в господарській діяльності. Потенціал розвіданих мінеральний – сировинних запасів України – 7 трильйонів американських доларів. Відкрито і оцінено  близько 500 родовищ.

Україна достатньою мірою забезпечена  кам'яним вугіллям, залізними і марганцевими рудами, самородною сіркою, калійною і кам'яною сіллю, титаном, графітом, ртуттю, будівельними матеріалами.

Важливу роль грають земельні, агрокліматичні і рекреаційні ресурси. В той же час  Україна  відчуває дефіцит нафти і газу, руд кольорових металів, лісових ресурсів. Забезпеченість водою  недостатня і нерівномірна. Якщо в середньому на одного жителя  СНД  доводиться 18 тисяч куб. метрів в рік, то в Україні 0,95 куб. метрів поверхневого стоку.  

Найбільш посушливі Південь і Південній Схід  України. Традиційно природні ресурси вивчалися по окремих видах, розглядалися їх об'єми, особливості розміщення на території  регіону, країни. Далі стали проводитися дослідження територіальних поєднань ресурсів. Виникла потреба у загальній оцінці природних ресурсів, виявленні їхньої ролі в соціально - економічному розвитку країн і районів. Почало широко використовуватися поняття природно-ресурсний потенціал (ПРП) території. Воно відображує всю сукупність природних ресурсів певного регіону, країни і є важливим для оцінки природних можливостей території, раціонального її використання, визначення пріоритетних напрямів природокористування.

ПРП - це сукупність природних ресурсів території, які можуть бути використані в народному господарстві з врахуванням тенденцій науково-технічного прогресу.

Структуризація ПРП проводиться по наступним ознакам:

За походженням і природним властивостям ПРП поділяють на такі групи ресурсів:

1.1. Мінеральні ( паливно-енергетичні, рудні корисні копалини, нерудна сировина, будівельні матеріали );

1.2. Водні (поверхневий стік, підземні води);

1.3. Земельні (з врахуванням сільськогосподарського призначення і характеру рослинності);

1.4. Лісові (річний приріст деревини);

1.5. Фауністичні (мисливські, рибні, медоносні ресурси);

1.6. Природно – рекреаційні (території, придатні для створення санаторно-курортного, туристичного типів).

2. Залежно від призначення для використання людиною виділяють:

2.1. Енергетичні;

2.2. Сировинні і допоміжні промислові;

2.3. Їстівні (харчові, кормові, питні);

2.4. Оздоровчі;

2.5. Культурно – естетичні;

2.6. Кліматичні;

За принципом вичерпаності (екологічна класифікація):

3.1. Вичерпані;

3.2. Поновлювані (надолужуванні – рослинні, грунтові, водні);

3.3. Непоновлювані – мінеральні;

3.4. Невичерпні – енергія сонця, текучої води, вітри, кліматичні;

Економічна класифікація.

У основі  лежить розділення на засоби виробництва і предмети вжитку. Виділяють:

4.1. Ресурси  виробничої  і  невиробничої сфери. Ресурси невиробничої сфери прямого призначення – питна вода, риба, плодові чагарники і непрямого призначення – зелені насадження, водоймища, ресурси для лікування);

4.2. Галузевого і міжгалузевого призначення;

4.3. Одно - і  багаторазового використання;

За обхватом території:

5.1. Глобальні (міждержавні);

5.2. Національні (загальнодержавні);

5.3. Регіональні;

5.4. Місцеві (локальні).

2. Кількісна і якісна оцінка ПРП

Оцінка природних ресурсів одна з важливих проблем в регіоналістиці, оскільки кількість і якість природних ресурсів визначають природно-ресурсний потенціал території, який має великий вплив на господарський розвиток регіонів, їх спеціалізацію і місце в територіальному розподілі праці.

Оцінка природних ресурсів включає 3 аспекти.

1. Кількісна оцінка.

В даному випадку вимірюється об'єм ресурсів, сила дії тих або інших природних чинників. Такий вимір зазвичай проводиться у фізичних одиницях. Наприклад, запаси нафти вимірюються в мільйонах тонн, запаси деревини – в метрах кубічних і т. п. Величина запасів зростає  при  збільшенні розвіданості ресурсів і зменшується у міру їх використання.

2. Технологічна оцінка.

В даному випадку враховується стан вивченості  ресурсів, включаючи їх придатність для різних цілей, міра їх доступності. Часто технологічна оцінка  має  словесне  вираження: «придатно без обмеження», «обмежено придатно», «непридатно». Інколи технологічна оцінка виражається в балах, категоріях. Наприклад, ліси 1-го – 5-го бонітету. (Бонітет – показник продуктивності).

Запаси корисних копалин при технологічній оцінці діляться на дві групи:

1) балансові;

2) забалансові.

На основі технологічної оцінки складаються кадастри - систематизоване зведення відомостей, що складається періодично або шляхом безперервних спостережень над відповідним об'єктом. У Україні ведуться кадастри: лісовий, земельний, водний, родовищ корисних копалини та ін.

3. Економічна оцінка.

В даному випадку враховується визначення в  грошових  одиницях  максимального народногосподарського ефекту від використання певного ресурсу. Вартісні оцінки в умовах ринкової економіки використовують величини поточних світових і внутрішніх цін, що склалися на даний момент, на ресурси. Складність вартісних оцінок полягає в тому, що деякі види природних ресурсів оцінити дуже важко. Наприклад, складно оцінити атмосферне тепло, воду. Проблема  поточних  світових  і внутрішніх цін також є вельми непростою.

Визначилися дві  групи економічних оцінок природних чинників:

1)відносно оцінки ресурсів – характеризують економічні результати використання природних ресурсів;

2)відносно оцінки довкілля – враховують економічні наслідки дії на    природне довкілля. Найчастіше  беруться показники економічних  витрат від забруднення, порушень природного середовища.

Поняття «Економічна оцінка природних ресурсів» широко  дискутується в спеціальній літературі.

Академік А.Мінц пропонує при економічній оцінці природних ресурсів  враховувати вплив територіальних відмінностей  і  природних особливостей цих ресурсів на продуктивність суспільної праці.

Нерівномірність їх просторового розміщення вимагає обліку різниці в об'ємах ресурсів оцінюваних об'єктів. Критерій оцінки – порівняльна економічна ефективність використання певного  джерела ресурсу або їх територіального поєднання. Відмінності в ефективності виражаються в диференційованих різних сумарних витратах живої і матеріалізованої праці. Враховуючи це, показниками ефективності мають бути:

собівартість, що характеризує поточні витрати;

капітальні вкладення, що виражають величину одноразових витрат.

Залежно від практичної значущості розробляють:

1) поелементну оцінку окремих джерел природних ресурсів;

2) оцінку територіальних поєднань різних природних ресурсів;

3) оцінку природних умов життя або виробництва.

Академік С.Г.Струмілін і його послідовники пов'язують оцінку природних ресурсів з витратами на їхнє освоєння і відтворення. Ряд учених (Л.Канторовіч, В.Немчинов, М.Федоренко) стверджує, що показниками оцінки природних ресурсів є диференціальна рента, диференційовані сукупні доходи, валова  продукція або ефект від експлуатації ресурсів.

В даний час для економічної оцінки природних ресурсів застосовують два методичні підходи: витратний і рентний.

При витратному підході, використовуваному значно частіше, вартісна оцінка природних ресурсів грунтується на обліку суспільних витрат на їх господарське освоєння і експлуатацію – пошук, розвідку, підготовку до експлуатації корисних копалини, меліорацію, рекультивацію  та ін. В практиці господарських розрахунків ці оцінки застосовуються для таких ресурсів:

мінеральна сировина і паливо – витрати на розвідку і освоєння;

грунтові і лісові ресурси – витрати на відновлення;

атмосферне повітря і вода – витрати на очищення від забруднення і ін.

При рентному підході природні ресурси можуть оцінюватися двома способами:

по ефекту (прибутку), який дає використання даного ресурсу в народному господарстві;

за додатковими витратами на компенсацію втрат прибутку в разі виключення даного ресурсу з природокористування.

Наприклад, для сільськогосподарського підприємства економічна оцінка відпрацьованої землі визначається витратами на можливу рекультивацію, меліорацію, внесення добрив і проведення інших робіт, направлених на підвищення родючості. В разі виключення  цих  земель  з сільськогосподарського звороту, їх оцінка може  спиратися  на  рентний підхід, або вартість продукції, яку недотримують в разі втрати землі. При компенсаційному підході - це витрати на відшкодування продукції шляхом освоєння нових земель (як правило гіршої якості) або підвищення родючості вже експлуатованих. Виведення земель з господарського звороту може бути виправданим лише тоді, коли економічний результат від нового (альтернативного) використання площ перевищить ефект (додаткові витрати на компенсацію витрат) від їх колишньої експлуатації.

При формуванні економічних оцінок природних  ресурсів  враховуються наступні особливості:

для сільськогосподарських земель – розмір річної ренти з даної ділянки землі;

для родовищ корисних копалини - максимально можлива вартість виробленої річної продукції (включаючи всі здобуті компоненти), визначена в замикаючих витратах при розрахунку приведених витрат при експлуатації родовищ;

для лісових ресурсів – вартісною вихід ділової  деревини з даної ділянки лісу;

для водних ресурсів – економічний ефект від використання одиниці водних ресурсів або додаткові витрати на водозабезпечення при оптимальному його рівні;

для рекреаційних ресурсів - господарський ефект від використання ресурсів для відпочинку і лікування і витрати на досягнення вказаного ефекту.

Економічна оцінка природних ресурсів  включає облік безлічі чинників (економічних,  спеціальних,  технічних, еколого-географічних), які  визначають  просторові  відмінності  і  значущість природних ресурсів для економіки.  Так, при економічній оцінці мінеральних ресурсів, використовуються параметри: розміри  запасів  і  концентрація їх на одиницю площі; якість корисної копалини, його склад і властивості; умови експлуатації; потужність пластів і умови їх залягання; річний об'єм видобутку; транспортні умови і рівень освоєності території; витрати виробництва на одиницю продукції.

Названі оцінки не дають можливість визначити зміни  економічній цінності природних ресурсів унаслідок їх використання у виробничому процесі. Це вимагає розробки третього підходу, що полягає в оцінці економічних результатів від зміни якості ресурсів.

Під економічними витратами, що визначають дію на довкілля, мають на увазі виражені у вартісній формі фактичні і можливі збитки, які несе народне господарство із-за забруднення середовища, або додаткові витрати на компенсацію цих збитків.

Слід розрізняти витрати на уникнення забруднення і витрати на компенсацію збитків. Перші застосовуються на самому початку для зменшення шкідливих викидів (будівництво очисних споруд і ін.).

За змістом економічні витрати від забруднення довкілля являють собою екологічну складову суспільно необхідних витрат, або це витрати суспільства, заподіяні негативним  впливом  на різні елементи середовища процесів виробництва і вжитку продукції.

Це, в першу чергу, витрати, пов'язані з впливом забруднення на здоров'ї людей (недоотримання національного доходу, додаткові витрати на лікування і профілактику хвороб), витрати з соціальних фондів, додаткові витрати на компенсацію інтенсивного використання ОПФ, ЖКХ і обумовлені цим різні виплати, недовироблення продукції сільського господарства.

Еколого-економічна оцінка розраховується таким чином:

CI = ПДКI п ≤ 1,               (1)

де CI - фактична концентрація і-х речовин;

ГДКI - гранично-допустима концентрація і-х речовини.

Якщо це співвідношення неможливо витримати, то розрахунок виробляють по формулі:

V=ПДВ ≤ 1,                      (2)

де V- об'єм викидів забруднюючих речовин;

ГДВ - гранично допустимий викид цих  речовин.

У зв'язку з розробкою нових нормативів і стандартів ГДК и ГДВ можна замінити іншими показниками:

ЗI ≤ Зб,                               (3)

де ЗI - приведені витрати в і-м варіанті будівництва;

Зб - приведені витрати на базовому підприємстві.

З  декількох варіантів вибирають оптимальний.

Також розраховують екологічну оптимальність, критерієм якої є мінімальний вплив об'єкту на довкілля:

П = Pм+КЗ →min,           (4)

де Pм - ресурсомісткість об'єкту.

Pм =∑О R:A,                   (5)

де O - обсяг спожитого ресурсу;

R - економічна оцінка ресурсу;

A -  річний обсяг виробництва продукції;

КЗ - коефіцієнт забруднюючого впливу об'єкту будівництв.

КЗ =∑ (R′V′):A,               (6)

де R′- економічна оцінка одиниці умовних викидів;

V′- умовний обсяг викидів в повітря або воду;

А - річний обсяг виробництва продукції.

В результаті вибирають мінімальний за показниками результат, потім оцінюють економічну ефективність природоохоронних заходів.

Е= [(Cб–С) +( Кб–К) Ен]A+(У–Уб) А,          (7)

де Cб, С - поточні витрати базового і проектованого підприємства на одиницю продукції;

Кб, К - питомі капітальні вкладення;

А - річний обсяг виробництва;

У, Уб - річне попередження витрат одиниць продукції;

Ен  – нормативний коефіцієнт ефективності.

3. Інтегральний ПРП

Для структурного аналізу ПРП України застосований метод компонентно - територіального балансу (КТБ). При цьому використано два види показників. Перший показує долю певного регіону в його загальнодержавному потенціалі, а другий – долю ресурсу в інтегральному потенціалі регіону. Кожен стовпчик балансу показниками іншого вигляду розкриває компонентну структуру ПРП регіону або країни в цілому (підсумковий стовпчик). Строчки за допомогою першого вигляду показника фіксують територіальні структури окремих ресурсів як компонентів ПРП. Територіальну структуру інтегрального ПРП відображує підсумкова строчка балансу (табл. 1).

Головним ресурсом України по долі в ПРП є земельні ресурси ( 44,4%). Переважаюча їх роль характерна для більшості регіонів. Лише у Донбасі і Промисловому Придніпров'ї головним компонентом в ПРП є мінеральні ресурси, а в Українських Карпатах –водні. Особливо велика роль земельних ресурсів в  Поділлі (76%),  Причорномор'ї (69,1%), Київському Придніпров'ї (61,3%) і  Лівобережному  Придніпров'ї (61,9%).

Таблиця 1. Компонентна структура природно-ресурсного потенціалу в економічних регіонах і областях України.

Регіоні

області

Сумарній

Потенціал (від сумарного в Україні)

Потенціал ресурсів

мінеральних

водних

земельних

лісових

фауністичних

природних

рекреаційних

Східній

49,4

50,9

8,4

32,7

1,4

0,4

6,2

Західній

35,1

6,6

17,1

55,0

9,3

0,5

5,1

Південній

15,5

5,1

18,7

57,4

1,3

0,6

16,9

Всього по Україні

100

13,1

44,4

4,2

0,5

9,5

Якщо доля ресурсу в ПРП не нижче середнього значення (в даному випадку 16,7%), то його вважають основним. До основних ресурсів України відносяться мінеральні ресурси (28,3%). Земельні ресурси є основними в Українських Карпатах (26,1%) і в Промисловому Придніпров'ї (28.8%). Серед основних ресурсів регіонів знаходяться і водні ресурси (Крим, Причорномор'я, Західне Полісся). Тут їх роль, особливо в Криму (19,3%), трохи завищена, що обумовлене недосконалістю вихідної оцінки ПРП, а також обліком природних рекреаційних ресурсів (Крим, Українські Карпати).

Сумарна доля головного і основних ресурсів регіону відображує масштаб ресурсної  концентрації. Найбільше його значення спостерігається в Криму (87,9%), а найменше в Київському Придніпров'ї (61,3%). В Україні він складає 72,7%, що наближається до середнього значення (74,7%).

Проте  аналіз  рівня  ресурсної  концентрації  дає  іншу  картину. В середньому  на один головний і основний ресурс найбільша частина доводиться на Поділлі (76%). Декілька відстає Донбас (73,2%). Досить значні рівні ресурсної концентрації  в  Київському Придніпров'ї (61,3%) і Лівобережному Придніпров'ї (61,9%). У  цих чотирьох регіонах немає основних ресурсів, тому рівень концентрації  повністю визначається долею головного компонента ПРП. Середнє значення рівня ресурсної концентрації в регіонах складає 44,5%. У Україні рівень ресурсної концентрації складає 36,3%. Найменший  рівень  в Українських Карпатах (25,2%), а в останніх регіонах він не перевищує середнього значення.

На основі розрахунків, проведених  В.П.Руденко, області України згруповані по рівню загальної  забезпеченості  потенціалом  природних ресурсів (у балах).

Якщо середній бал в Україні прийняти за 100, тоді:

До областей з найвищим ПРП входять: Луганська, Дніпропетровська, Автономна Республіка Крим, Чернігівська, Кіровоградська, Херсонська, Донецька, Миколаївська (більше 110 балів);

Друга група областей має показник 100 – 110 балів: Полтавська, Закарпатська, Черкаська;

До третьої групи відносяться області:: Запорізька, Сумська, Житомирська, Вінницька, Тернопільська (90 – 100 балів);

Четверта група: Хмельницька, Волинська, Івано-Франківська області (80 – 90 балів);

П'ята група: Київська, Харківська, Львівська, Одеська, Рівненська, Чернівецька (до 80 балів).

Таким чином, четверта і п'ята групи областей недостатньо забезпечені ПРП.

Якщо розглянути компонентну структуру ПРП областей України, то до областей з явним переважанням мінеральних ресурсів в їх загальному ПРП можна віднести Луганську, Донецьку, Дніпропетровську (доля потенціалу мінеральних ресурсів біля або більше 70%  у загальному природному потенціалі). До областей найбільш забезпеченим земельними ресурсами відносяться: Вінницька, Тернопільська, Хмельницька, Одеська, Кіровоградська, Полтавська, Черкаська, Миколаївська, Херсонська, Сумська (від 65 до 80%  у загальному природному потенціалі). Це області лісостепової і степової зон.

Близько 50% в природному потенціалі складають земельні ресурси в таких областях, як Київська, Житомирська, Волинська, Рівненська, Чернігівська, Харківська, Запорізька, Чернівецька і в Луганської області. У 18 областях України ресурсну забезпеченість визначають, перш за все, земельні ресурси.

Характерно, що регіони Українських Карпат (Львівська, Закарпатська, Івано-Фрнківська, Чернівецька області) відрізняються на загальному фоні поєднанням трьох видів природних ресурсів: водних, лісових, природно - рекреаційних (від 45 до 75% по сумі 3 компонентів ресурсного потенціалу).

4. Характеристики елементів ПРП

4.1. Мінеральні  ресурси

Мінеральні ресурси – це викопні багатства (паливні, рудні і нерудні), а також природні розчини солей озер, морів і підземних вод. Головна їх особливість – нерівномірне поширення в земній корі. При цьому кожен вид  ресурсу має свої закономірності освіти і розміщення. В Україні є значні і всілякі мінеральні ресурси.

Мінеральні ресурси – важливий чинник формування народногосподарських, особливо, промислових територіальних  комплексів. Використання мінеральних ресурсів впливає на розвиток продуктивних сил, територіальну структуру і громадську організацію виробництва, на зміну довкілля, умови життя людей, їх розселення і на інші важливі суспільні явища.

По характеру використання мінеральні ресурси діляться на 3 групи:

Паливно-енергетичні (нафта, природний газ, вугілля,  торф,  горючі сланці, уран);

Металорудні (руди чорних, кольорових, рідких і благородних металів);

Нерудні:

а) нерудна сировина для чорної металургії;

б) гірничо-хімічна сировина;

в) агрономічна сировина;

г) будматеріали;

д) коштовні і вироби камені.

Поклади корисних копалини мають різну міру  вивченої  і різну міру точності оцінки. Залежно від міри розвіданої, запаси в Україні підрозділяються на чотири категорії: А, В, С1, С2.

А – це запаси, вивчені і розвідані з найбільшою детальністю;

В і С1 – запаси, розвідані з відносно меншою детальністю;

С2 – запаси, оцінені заздалегідь.

Промислові запаси визначаються як сума запасів по категоріях А+ В + С1 без втрат.

Окрім запасів цих категорій, які підраховуються зазвичай по окремих родовищах, виділяються прогнозні запаси (тобто передбачувані, невивчені) для оцінки потенційних можливостей нових рудних зон або районів, басейнів і перспективних територій. Сумарні запаси корисних копалини району, басейну, республіки або країни в цілому (тобто всі запаси, вивчені або розвідані, а також прогнозні)  об'єднуються в загальногеологічні запаси.

По своєму господарському призначенню запаси корисних копалини поділяються на дві групи:

а) балансові (кондиційні) – це ті запаси, використання яких економічно доцільно в даний час і які задовольняють промисловим вимогам, як за якістю сировини, так і за гірничотехнічними умовами експлуатації;

б) забалансові (некондиційні) – це ті запаси, використання яких, в даний час, економічно недоцільно унаслідок малої потужності покладів, низького вмісту коштовного компонента, особливої складності умов експлуатації, необхідності вживання дуже складних процесів переробки, але які надалі можуть бути об'єктом промислового освоєння.

Вивчення мінеральних ресурсів країни, економічного району проводяться в галузевому, функціональному і територіальному аспектах.

Галузевий аспект дослідження мінерально-сировинних ресурсів полягає у вивченні корисних копалини з точки зору можливості розвитку гірничопромислових галузей і визначення їх ролі в структурі промисловості району.

Функціональний аспект – економіко-географічна типізація по особливостях впливу на комплексоутворення і функцію районного промислового комплексу.

Мінерально-сировинні ресурси району по участі в територіальному розподілі праці діляться на чотири групи:

1. Ресурси міждержавного значення з високими якісними показниками і значними запасами;

2. Ресурси загальнодержавного значення; 

3. Ресурси регіонального значення;

4. Ресурси місцевого значення, що не впливають на розвиток міжрайонного розподілу праці із-за невеликих запасів, складних умов розробки або поширення запасів по всій території країни.

За рівнем комплексоутворюючого впливу корисні копалини розподіляють на 3 класи:

клас «А», на основі яких формуються складні комплекси. Наприклад, Донбас - на базі вугілля, Придніпров'я – на базі залізних і марганцевих руд;

клас «Б», на основі яких формуються невеликі комплекси (вузли і центри);

клас «В», що не мають комплексоутворюючого значення.

Визначення ролі мінеральних ресурсів у формуванні внутрішньорайонних функціональних систем (районних циклів  виробництва і галузевих інтеграцій) – важливе завдання функціонального аспекту дослідження.

Цикли виробництв – складне функціональні утворення, що формуються на базі мінеральних ресурсів. Їх значення посилюється тим, що саме формування циклів забезпечує найбільш комплексне використання наявних ресурсів і гарантує пропорційність в розвитку переробних ланок.

Цикли можна розділити на одностержневі і багатостержневі. Для одностержневих циклів характерний один вертикальний ланцюг виробництв, що здійснюють основний технологічний процес. Структура багатостержневого циклу значно складніша.

Територіальний аспект економіко-географічного дослідження мінеральних ресурсів передбачає вивчення характеру розміщення корисних копалини на території району і форми зосередження родовищ, інакше кажучи, аналізується територіальна структура мінеральних ресурсів району.

Враховуючи найбільш істотні особливості територіального зосередження родовищ (масштаби, морфологію і ін.), можна виділити такі основні їх форми: кущ, макрокущ, район, макрорайон, зона.

Кущ – поєднання два або декількох родовищ на порівняно невеликій території (приблизно 1000 кв.км ). Кущу властивий високий рівень територіальної концентрації запасів корисних копалини.

Завдяки цьому їх можна експлуатувати, використовуючи загальні підземні дороги, будівельну базу, джерела водопостачання і ін. Кущі можуть входити в  значніші форми зосередження родовищ або бути самостійним елементом територіальної структури мінеральних  ресурсів. Це основа формування  виробничо-територіальних комплексів.

Макрокущ об'єднує до 20 родовищ на площі до 2500кв.км. Принцип освоєння – спільність експлуатації. Макрокущ об'єднує кущі і окремі родовища. Він може бути самостійним елементом або входити в район або зону.

Район – розміщення значної кількості родовищ на площі 2000 – 3000 кв.км. Він  складається з окремих родовищ, кущів, макрокущів. Залежно від концентрації родовищ, райони бувають 3 видів:

1) простій, що складається з родовищ, розміщених рівномірно;

2) кущовий, в якому запаси розосереджені у вигляді кущів;

3) змішаний, такий, що складається з кущів і окремих родовищ.

Макрорайон  –  в основному представлений  геологічними басейнами  з компактно розміщеними родовищами на площі більше 3000 кв.км.

Зона - найбільш крупна і складна форма територіального зосередження родовищ корисних копалини, що займає площу одного або декількох економічних районів. Для неї характерні велика територія і складність внутрішньої структури. У зону можуть входити райони, мікрорайони, кущі, макрокущі і окремі родовища.

На території України виділяється 4 зони скупчення родовищ:

1. Криворізько-Запорізька (залізна і марганцева руди);

2. Донбаська (вугілля, куховарська сіль, ртуть, будівельні матеріали);

3. Прикарпатсько-Львовска (газ, нафта, вугілля, куховарська і калійна солі, сірка);

4. Левобережно-Прилуксько-Ізюмська (нафта і газ).

Оцінка мінерального потенціалу базується на показниках умовної річної продуктивності відповідних покладів, помножений  на розрахункові терміни їх експлуатації.

Ресурсозабезпеченістьспіввідношення між величиною запасів і масштабами їх використання. Забезпеченість мінеральними ресурсами виражається кількістю років, на які вистачить розвіданих запасів при сучасному використанні. Забезпеченість лісовими, водними, земельними ресурсами визначається їх запасами з розрахунку на душу населення.

У таблиці 2 приведено порівняння ресурсозабезпеченісті України і окремих Європейських країн.

Таблиця 2. Запаси основних корисних копалини на душу населення України і деяких  Європейських країн.

Країна

Умовне

паливо в

нафтовому  

еквіваленті 1000 газу =1 т. нафти

Залізняк, т.

Марганцеві

руди, т.

Кам'яне вугілля, т.

Буре

Вугілля,

т.

Україна

26,17

528,2

41,50

851,80

60,20

Великобританія

28,20

33,9

-

95,00

Франція

1,30

39,0

-

25,50

1,31

Німеччина

3,80

5,3

-

33,30

916,70

Італія

4,30

0,7

0,01

0,17

0,35

4.2. Земельні ресурси

Земельні ресурси – головний ресурс України (44,4% в структурі ПРП), основа розвитку сільського господарства. Це одночасно продукт природи, відновлюваний природний ресурс. Земельні ресурси незамінні іншими видами ресурсів і поєднують функції предмету і засобів праці. Забезпеченість України сільськогосподарськими угіддями складає 0,8 га на  одного жителя, у тому числі ріллею 0,65 га. Площа орних земель складає близько 33 990 тис. га, пасовищ – 6 758 тис. га (на 1. 01. 2008).

Структура грунтового покриву:

  1.   Різновиди чорноземів орних земель – 55%;
  2.   Опідзолені і деградовані чорноземи – 10%;
  3.   Каштанові грунти – 9%;
  4.   Підзолисті грунти – 7%;
  5.   Сірі лісові грунти – 6,7%;
  6.   Солонцюваті грунти – 2,5%;
  7.   Лугові грунти – 2%;

Слід зазначити, що на Україну доводитися 27% чорноземів світу. В Україні частка сільськогосподарських угідь в загальній структурі земель складає 70%, орних земель - понад 55%, що є одним з найбільш високих показників в Європі і світі. Забезпеченість  ріллею також досить висока і складає від 0,15га на одного жителя в Закарпатті, до 1,3 – 1,5 га в Миколаївській, Херсонській і Кіровоградській областях, а в середньому по Україні – 0,78 га (для  порівняння: у  Великобританії – 0,12 га, в Германії – 0,20 га, в середньому по Європі – 0,26 га, в світі – 0,29 га).

Розораність земель в Лісостеповій і Степовій зонах значно перевищує оптимальні показники, досягаючи 70% і більш. Це викликає розвиток сильних ерозійних  процесів, причому  в степових  областях землі піддаються як водній, так і вітровій ерозії. Доля еродованих земель постійно зростає і досягла вже 37% ріллі, що складає понад 12 млн. га. З кожного гектара землі щорік  змивається  від 5 до 25%  грунту, в основному верхнього, найбільш  родючого  шару, що  наводить до зменшення  врожайності  на  30 –70% і  до зниження якості сільськогосподарської продукції. На найбільш еродованих землях вартість проведення протиерозійних заходів настільки велика, що їх доцільно перевести в категорію несільскогосподарських, перш за все лісових земель.

У зв'язку з економічними  реформами, які проводяться в Україні, зміниться склад землекористувачів. До 1990 р. дуже високою була доля державного сектора: радгоспів і колгоспів, промислових, транспортних і інших несільскогосподарських підприємств і установ. І лише мало чим більше 4% земель використовувалися як присадибні. З 1991 р. почався процес передачі землі в користування, а з прийняттям відповідного законодавства і  у власність фермерським господарствам. Процес приватизації землі    продовжуватиметься, і  в державній власності повинні залишитися лише ті угіддя, які  необхідні для  виконання загальнодержавних функцій (землі під підприємствами державної промисловості, найважливішими дорогами, водними і природоохоронними  об'єктами). Інші  перейдуть в приватну, комунальну, кооперативну і інші форми власності.

Для того, щоб нові власники раціонально  використовували землю, необхідно створити новий детальний земельний  кадастр, тобто зібрати достовірні відомості про розміри і якість грунтів, їх родючість, господарське використання і оцінити їх вартість. Основні розділи земельного кадастру – це дані про бонітіровку грунтів і їх економічна оцінка. Бонітіровка (від лат. Bonitas-доброякісний) грунтів здійснюється на основі вивчення природної родючості і виражається в бальній оцінці (максимально 100 балів).

Потенціал земельних ресурсів оцінюється як кількість продукції, вирощений на одиницю площі сільськогосподарських угідь, помножений на загальну площу.

4.3. Водні ресурси

Водні ресурси України складаються з місцевого стоку і транзиту. Загальний об'єм річного стоку дорівнює 210 км3, у тому числі 130 км3  формуються  за межами України. В середньому водозабезпеченість одного жителя країни водою місцевого стоку складає 1000 м3, що в 18 разів менше, ніж в Росії. Найвища водозабезпеченість жителів в західних і північних областях. Ресурси підземних вод складають 5,6 км3.

Основна маса річкового стоку доводиться на Дніпро - 53,5 км3, Дністро - 8,7 км3. Сіверський Донець – 5 км3,   і Південний Буг – 3,4 км3.

Всього на території України понад 73 тис. річок. Найбагатоводніший – Дунай. Його стік за рік складає 123 км3. В той же час екологічні проблеми Дунаю дуже гострі, а його воду для зрошування можна використовувати лише після очищення.

Близько 11 км3 води акумулюють 3000 озер, у тому числі 2,5 км3прісної, 80 водосховищ і 20000 ставів мають запас води 24 км3. Найкрупніші озера і лимани знаходяться в Поліссі, в басейні Дунаю,  на  узбережжі Чорного і Азовського морів, в Криму.

Штучні водоймища створені на Дніпрі, Південному Бузі, Сіверському Дінці. Вони займають територію близько 7000 км3, а це означає, що рівно стільки орних земель було вилучено в Україні з сільськогосподарського звороту.

Запаси підземних вод в Україні складають майже 20 км3, і зосереджені в основному на півночі і заході. Глибина їх залягання вагається від 100м на півночі до 600м на півдні країни. Серед підземних вод особливо важливу роль грають мінеральні, які зосереджені в 84 родовищах, з них 35 експлуатується.

У Карпатах, Закарпатської області і на півострові  Крим, в Кримських горах на глибині понад 500 м є термальні води, які ще недостатньо вивчені.

Вжиток води в Україні щорік зростає. Найбільшим споживачем води є промисловість, на другому місці – сільське господарство – 15 км3, на третьому – комунальне – 4 км3.

Берегова лінія України складає близько 2000 км. Чорне море (майже 420000) має велике господарське значення. У нім водиться 180 видів риб, більшість з яких промислові. Є коштовні водорості. Окрім транспортного, море має велике значення як зона відпочинку і лікування людей.

Азовське море (близько 40000 км3) характеризується багатим видовим складом живих організмів (350 видів риб). Його мілководість сприяє хорошому прогріванню води, дає можливість використовувати побережжя для відпочинку і лікування людей.

При оцінці потенціалу водних ресурсів виходять  із загального  економічного ефекту, отриманого від використання її в головних галузях (наприклад, в зрошуваному землеробстві).

4.4. Лісові ресурси

Площа лісів  України складає 8,6 млн. га, з них 6,9 млн. га займають ліси державного фонду. Лісовкрита площа в середньому складає 14%, у тому числі в західній і північній частинах – 30-40%, в Карпатах – понад 40, в Поліссі – 25,7, в Криму – 10, Степу – 4% . 75%  лісових площ займає високопродуктивний деревостій. Річний приріст деревини складає понад 30 млн. км3. На хвойні ліси доводиться 54% запасів деревини, у тому числі на сосну – 35%, вона  в основному  поширена в  Поліссі. Близько  40%  запасів  деревини – твердолистяні породи: дуб – 22%, бук – 13%, граб – 2%. Серед листяних порід переважають береза, осина, вільха, липа, тополя. Важлива роль лісів в заготівці ягід, грибів, плодів, лікарських трав.

Потенціал лісових ресурсів розраховують за вартістю 1 деревини, помноженого на середньорічний приріст.

4.5. Рекреаційні ресурси

Майже у всіх областях України є рекреаційні ресурси, серед яких переважають санаторно-курортні. Усесвітньо відомий своїми санаторно-курортними умовами  південь України (Одеська, Херсонська, Миколаївська, Донецька області і  Автономна Республіка Крим). Унікальний по своїм можливостям Південний берег Криму. Окрім кліматичних ресурсів, район багатий ресурсами лікувальних грязей.

Другим районом рекреаційних ресурсів є  район  Карпат, який має умови для організації як літнього, так і зимового відпочинку.

У Сваляві, Синяві і Усть-Чорні є мінеральні води. Особливо багата мінеральними водами Львівська область (Трускавець, Моршин, Сходніца, Великий Любен). Лікувальні грязі є в Івано-Франківській і Тернопільській областях. На кордоні Тернопільської і Хмельницької областей відкриті великі запаси мінеральних вод.

У рекреаційних  цілях використовується ландшафт Західного Полісся, особливо Шацькі озера.

У Хмельницькій, Вінницькій, Київській, Черкаській,  Кіровоградській  областях є запаси радонових вод, а в Полтавській (Миргород) – хлоріднонатрієевих. Відомий своїми лікувальними можливостями Слов'янськ і Святогорськ (Донецька область).

5. Раціональне природокористування і ресурсозберігання. Головні напрями використання ПРП

У другій половині  20 століття дія суспільства на природу різко зросла, прискорилося перетворення природних ландшафтів на антропогенні, із зростанням вжитку ресурсів збільшилася кількість відходів господарської діяльності. Так виникли дві взаємозв'язані проблеми:

1. Раціональне використання природних ресурсів;

2. Охорона довкілля.

Природокористування це сукупність всіх форм експлуатації природно-ресурсного потенціалу і способи його збереження. Компонентами природокористування є:

  1.   Ресурсозберігання;
    1.   Перетворення природного середовища;
    2.   Відтворення природних ресурсів;
    3.   Охорона середовища мешкання.

Природокористування ділять на раціональне і нераціональне. Під раціональним природокористуванням розуміють систему діяльності, направлену на економну експлуатацію природних умов і ресурсів, і найбільш ефективний режим їх відтворення з врахуванням інтересів господарства і збереження здоров'я людей, або високоефективне господарювання, що не наводить до різких змін природноресурсного потенціалу, до яких соціально, екологічно, економічно не готове людство.

Принципами раціонального природокористування є: оптимальність, взаємозалежність природи і суспільства, екологізація виробництва, збереження просторової цілісності природних систем та ін.

Особливе значення раціональне природокористування і ресурсозберігання мають для України з її ресурсоємною економікою.

Великих масштабів досягло в Україні забруднення довкілля.

Під забрудненням довкілля розуміють небажану зміну її властивостей в результаті антропогенного вступу різних речовин і з'єднань. Несприятлива екологічна  ситуація – результат розвитку природоемких галузей, переважання ресурсо- і енергоємних технологій у виробництві, сировинній орієнтації експорту, відсталих методів природокористування, незавершеної природоохоронної політики.

Помірне забруднені території складають майже 150 тис. км2, тобто приблизно 24% площі  України. Умовно чисті і помірно забруднені ареали складають разом ледве менше третини території країни. Останні дві третини – це території забруднені, дуже забруднені, надзвичайно забруднені і екологічного лиха.

Дуже забруднені (117 тис. км2) і надзвичайно забруднені (61 тис.  км2) території разом узяті займають також майже третина площі республіки (29,5%). Виділяються чотири  великі ареали цього забруднення:

Полісся, Середнє Придніпров'я, Донбас і Південь (окрім південного заходу Одещини і Запорізько-Донецького Приазов'я), а також декілька середніх: північна Буковина (без гірської частини), південно-східне  Поділля, південна  Київщина і Черкащина, центральна Полтава. До малих ареалів цієї міри забруднення відносяться багато центрів гірничодобувної промисловості по всій Україні.

Нарешті, до території екологічного лиха і екологічної катастрофи, яка складає 7,4 тис. км2 (більш за один відсоток площі України), належать окрім тридцятикілометрової зони Чорнобильської АЕС, також причорноморські  райони  інтенсивного зрошування. У останніх забрудненість вод перевищує нормативну в 5 – 45, а грунтів в 10 і більше разів. Це райони півдня Херсонської області і найпівнічніша смуга Криму.

Істотно впливає на  погіршення екологічної обстановки України воєнно-промисловий комплекс.

Останніми роками екологічна ситуація в Україні продовжує погіршуватися, не дивлячись на скорочення навантаження на природу у зв'язку з економічною кризою виробництва.

Основний збиток, який наносився господарству України в результаті погіршення довкілля, включає:

а) руйнування «людського капіталу» країни (погіршення здоров'я населення, зниження тривалості життя, збільшення смертності). По існуючих оцінках, 20 – 50 % продуктів харчування містять отрутохімікати, нітрати, важкі метали в концентраціях, небезпечних для здоров'я;

б) виснаження ресурсної бази. Значна частина поверхневих вод втратили питне значення, близько 30 % підземних вод, придатних до експлуатації, небезпечно забруднені. Під відвалами і  відходами  зайняті  великі площі земель, особливо в Донбасі і Придніпров'ї, де розробляється більше 500 родовищ, накопичено близько 6 млрд. тонн відходів у вигляді териконів, відвалів;

в) екологічна деградація зв'язана і із загрозою для міжнародного положення України, особливо у зв'язку з Чорнобильською катастрофою, масштабність якої сумніву не підлягає.

Таким чином, національну мету стійкого розвитку України неможливо розглядати від загальносвітової мети. Вона   може бути сформульована так: досягти такого розвитку суспільства, при якому сумарна дія на довкілля залишається в межах загальної господарської ємкості біосфери і в той же час задовольняються потреби як нинішнього, так і майбутнього покоління нації. Глобальний перехід до стійкого розвитку, що декларує конференцією ООН  з довкілля (Ріо-де-Жанейро, 1992г.), – об'єктивна реальність людства.

Необхідність зміни техногенного розвитку на «стійке» очевидна. Без «екологізації» оздоровлення економіки і подальше економічне зростання неможливі.

Існують три обмеження техногенного розвитку:

а) екологічне, яке обумовлене вичерпанням і погіршенням природних ресурсів, забрудненням довкілля;

б) економічне, пов'язане із зростаючою диспропорцією між тим, що вкладається у використання і видобуток природних ресурсів засобами і отримуваними результатами. З кожним роком експлуатація природних ресурсів вимагає все більше питомих витрат на одиницю продукції;

в) соціальне, пов'язане із захворюваністю населення, міграційними проблемами, що викликаються деградацією довкілля.

Основні шляхи вирішення проблем екологізації економічного розвитку та формування стійкого типа економічного розвитку:

- структурна перебудова економіки, зміна сировинній орієнтації експорту;

- розробка і вживання природозберігаючих або безвідходних технологій, замкнутих циклів виробництва, глибоко продумане, найбільш раціональне розміщення «брудних» виробництв;

прямі природоохоронні заходи: будівництво різного роду очисних споруд, фільтрів, створення територій, що охороняються, рекультивація.

Принциповим для вирішення проблем формування стійкого типа розвитку є питання про механізми реалізації екологічної політики. Існують два можливі механізми екологічного регулювання:

- пряме регулювання  за допомогою адміністративно-законодавчих важелів (нормативно-правові, адміністративно-контрольні заходи, судові переслідування, адміністративні санкції аж до закриття підприємств);

- економічне регулювання за допомогою економічних важелів (податки, платежі за користування ресурсами, платежі за забруднення довкілля, субсидії, позики, заставні вкладення і страхування на випадок непередбачених екологічних ситуацій і ін.)

Для України перехід до стійкого розвитку ускладнюється труднощами перехідного періоду - зламом адміністративно-командної системи, важким положенням в економіці, соціальними проблемами.

Проте, в 90-і роки в країні була створена нормативно-правова база вирішення природоохоронних проблем і система державного управління охороною довкілля. Перехід до ринкової економіки передбачає масштабне вживання економічних важелів охорони природи. У Україні з початку 90-х років застосовуються платежі за забруднення довкілля, платежі за природні ресурси, екологічне страхування, створюються спеціалізовані екологічні банки, став формуватися ринок екологічних робіт і послуг. Це дає підставу для оптимістичної оцінки перспектив  встановлення збалансованих стосунків між ринком і раціональним природокористуванням, а, отже, і перспектив вирішення проблем екологізації економіки і переходу до стійкого розвитку.

Питання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте взаємодію природи і суспільства. На які аспекти взаємодії людини і природи націлені сучасні дослідження ?

2. У чому єство економічною і поза економічною оцінкою природних ресурсів ?

3.Кількісна і якісна оцінка мінеральних ресурсів. Які види запасів ви знаєте ?

4. Що таке територіальне поєднання природних ресурсів (ТСПР)? Значення ТСПР для розвитку промисловості.

5. Які особливості розміщення найважливіших природних ресурсів в Україні?

6. Дайте визначення охорони природи і назвіть її принципи.

7. Що таке природокористування і  які його основні напрями і види?

8. Назвіть структурні елементи природокористування і визначите їх функції.

9. У чому полягає моніторинг довкілля і які його рівні?

Завдання до самостійної роботи

1.Обґрунтуйте вибір підходу до оцінки природних ресурсів, які належать до дефіцитних, і встановлення розмірів плати за їхнє використання.

Розділ 2. НАСЕЛЕННЯ ТА ТРУДОВІ РЕСУРСИ

План викладення і засвоєння матеріалу

1.Роль населення в розвитку продуктивних сил та його оцінка

2.Демографічний потенціал

3.Розселенський потенціал

4.Трудоресурсний потенціал

5.Ринок  праці

6.Міграція населення

7.Демографічна політика

РЕКОМЕНДОВАНА  ЛІТЕРАТУРА

1.Конституція України. - Ст.42-46.

2.Закон України «Про зайнятість населення». Із змінами  і доповненнями, внесеними Законами України від 3 квітня 2003 р. // Відомості Верховної Ради  України. -2003.-1V.-№662.

3.Постанова  Верховної Ради України від 24.12. 1999р.№1539 –ХIV «Про концепцію  сталого розвитку населених пунктів».

4.Ахромкін  Е. М. Аналіз проблем розвитку і використання людських ресурсів  у Луганській області // Регіональна економіка. - 2008.- № 2.-С.97-105.

5.Гаркавенко Н. Напрями вдосконалення політики зайнятості населення у ринкових умовах //Україна: аспекти праці. - 2008.-№6.

6.Голиков А.П. Размещение производительных сил и регионалистика.- Харьков: Олант, 2002.-С.56-77.

7.Дорогунцов С. I., Пiтюренко Ю. I., Олійник С.Я.  та iн. Розмiщення продуктивних сил України та регіональна економіка. - К.: КНЕУ, 2005.- С.160-207.

8.Дорошенко Л.С. Демография.- К.:КНЕУ,2005.- 112 с.

9.Доценко А.І., Зініч В.Т., Великохатько О.Т., Танцюра В.Л., Кравцова Т.Г. Регіональне розселення в Україні: стан і прогноз / За ред. Б.М. Данилишина - К: РВПС України НАНУ,  Вид.  «Фенікс», 2007. - 376 с.

10.Гукалова И.В., Лисовский С.А., Маруняк Е.А., Руденко Л.Г., Рященко С.В. Качество жизни населения: российский и украинский контекст // Укр. географ. журн. - 2007. - № 4. - С. 27-38.

11.Демография: Учебное пособие/Под ред. проф. В.Г. Глушковой. – М.:КНОРУС, 2004. – 304 с.

12.Заблоцький Б.Ф. Регіональна економіка. - Львів: «Новий світ - 2000», 2007. - С.210-221.

13.Зінь Є.А.  Регіональна економіка. -К.:”ВД „Професіонал”, 2007.-С. 31-61.

14.Лишиленко В.І. Розміщення продуктивних сил і регіональна  економіка.-К.:ЦНЛ.-2006.-С.60-78.

15.Манів З. О. Луцький І.М., Манів С.З. Регіональна економіка. - Львів: «Магнолія -2006»,2007.-С.238-265.

16.Олійник Я.Б. Регіональна економіка. - К.: КНТ, Видавець Фурса С.Я., 2007. –С.78-90.     

17.Прибиткова И.М. Демографическое развитие Украины в1990годах//Социололгия: теорія, практика, методы.-2000.-№3.-с.79-85.

18.Прибиткова И. Хроники миграционных событий в Украине до и после распада СССР// Социология: теория, методы, маркетинг.- 2009.- №1.-С.41-77.

19.Про  кількість та склад населення  України за підсумками всеукраїнського перепису населення 2001 року//Урядовий кур”ер від 28 грудня 2002року, № 244.

20.Регіональна економіка та природокористування/за ред. А.П.Голікова: Навч. посіб.-К.: Центр  учбової літератури.-2009.-С.127-138.

21.Розселення в Україні: проблеми і перспективи / За заг. ред. Б.М. Данилишина. - К.: РВПС України НАН  України, 2006. - 269 с.

22.Статистичний щорічник України.-К.: Консультант,2009.

23.Терець В. Тенденції депопуляції в Україні, ії регіональні особливості та соціально- економічні наслідки//Україна: аспекти праці.- 2009.-№ 3 .-С.45-49.

24.Федоренко В. Г.  Ринок праці в Україні  та економічні  тенденції  в умовах світової кризи//Економіка та держава.-2009.-№1.-С.4-5.

25.Хвесик М.А. Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка.-К.:Кондор,2005.-344с

Інтернет-ресурси

www.rice.ru

www.ukrcenter.com.ua

www.kontrakty.com.ua

www.economy.stats.ua

www.world.stats.com

www.europa.km.ru

1.Роль населення в розвитку продуктивних сил та його оцінка

Головною умовою формування регіональної економічної системи, як і будь-якого рівня організації виробництва загалом, є наявність живої праці, під якою мають на увазі сукупність фізичних, духовних, моральних, етичних, естетичних здібностей людини, що їх використовує вона під час виробництва життєво необхідних речей і послуг. Джерелом формування живої праці є природний і механічний процеси відтворення населення.

Населення – природно-історична сукупність людей, яка формується і безперервно відтворюється у процесі виробництва і відтворення самого життя.

 Відтворення населення – це процес постійного відновлення поколінь людей внаслідок взаємодії народжуваності і смертності, еміграції та імміграції, результат єдності трьох видів руху населення – природного, просторового (міграція) і соціального (соціальна мобільність). 

Населення є джерелом формування головної продуктивної сили - живої праці, носія виробничих відносин.

У суспільному відтворенні регіону населення одночасно є продуктивною та споживчою силою, яка значною мірою визначає співвідношення фонду споживання й фонду нагромадження. Чисельність і динаміка населення, його головних вікових груп впливають на абсолютну величину й структуру фондів споживання и нагромадження регіону. Його характеризують національні, соціальні та економічні особливості. Національні особливості відображають риси мислення, свідомості, культури, побуту, ставлення до праці, природи, торгівлі, міжнародних відносин тощо. Соціальні особливості відображають груповий або суспільний спосіб життя людини, її природне відтворення, економічні – здатність до праці, творчості, виробництва.

Населення впливає на економіку через свою економічно активну частину загальну чисельність зайнятого в суспільному виробництві населення його віково-статеву структуру, рівень освіти, професійний склад і територіальну організацію.

Чисельність і динаміка трудових ресурсів справляють певний вплив на характер розвитку виробництва та економіки загалом Скорочення приросту трудових ресурсів обмежує можливості екстенсивного розвитку виробництва і збільшує залежність економічного зростання від підвищення продуктивності праці.

Характеристика природного приросту визначається співвідношенням рівня народжуваності та смертності в регіоні, які залежать від сукупності економічних, національно - історичних, політичних та інших факторів.

Демографічна ситуація в регіоні визначається значною мірою міграціями населення Важливим індикатором внутрішньо регіональних переміщень населення є сальдо міграції між містом і селом.

Головними характеристиками демографічного потенціалу регіону є:

1) співвідношення показників природного руху населення що розглядаються послідовно за певний проміжок часу,

2) статево віковий склад населення,

3) співвідношення показників механічного руху населення Основні показники руху населення – народжуваність та смертність, механічний притік та відтік відображаються такими сумарними показниками:

природний  приріст  –  визначають  як  різницю  між кількістю народжених та тих, хто помер у певний період часу,

сальдо міграції – визначають як різницю між кількістю тих, хто прибув до регіону, та тих, хто вибув з нього в певний період часу,

загальне збільшення населення – сума народжених у регіоні та тих, хто прибув до нього за певний період часу;

загальне зменшення населення – сума кількості померлих у регіоні та тих, хто вибув з нього за певний період часу;

загальна динаміки населення – сума показників загального збільшення та зменшення, або природного приросту, та сальдо міграції населення регіону.

Поряд з абсолютними показниками застосовують відносні показники руху населення у вигляді так званих демографічних коефіцієнтів: коефіцієнти народжуваності, смертності, природного приросту і т.д. Демографічні коефіцієнти показують кількість народжених, померлих, природного приросту і т.д. у розрахунку на одну тисячу жителів і обчислюються у проміле (%).

2. Демографічний потенціал

В Україні в ХХ ст. зростання кількості перемежовувалося кризами, пов'язаними із Першою світовою війною, голодомором 1932–1933рр. вируванням подій Другої світової війни на теренах нашої країни. 3 розвитком системної кризи, пов'язаної з трансформацією українського суспільства, з 90-х років починається скорочення населення України, що на початок XXI ст. набуло характеру демографічної кризи. Це виражається у постійному зменшенні кількості народжених з середини 80-х років.

Загальна  чисельність населення склала на 1.06.2010 45,58 млн. чол.

У 2009 р. в Україні народилося 427,3 тис, дітей. При. середньому показнику народжуваності 9,0%, по Україні коефіцієнт народжуваності в сільській місцевості становив 9,8%, а в міських поселеннях 8,9%. Померло у 2009 р. 761,3 тис. осіб. Коефіцієнт смертності становив – 16,0%, серед міського населення – 13,6%, у сільській місцевості – 19,6%. Отже, кількість жителів України у 2004 р, скоротилася на 384 тис, осіб. Особливо високими темпами відбувалась депопуляція населення за рахунок сільських жителів.                

Найвищою кількістю народжених у 2009 р. вирізнялась в Україні Рівненська, Закарпатська, Волинська, Івано-Франківська, Чернівецька та Львівська області. Показник коефіцієнту народжуваності переважив у них середній показник по Україні в 1,3-1,1 рази: становив від 12,5 до 10,1%. Найнижчою кількістю народжених виділялись Сумська, Луганська, Полтавська, Чернігівська, Донецька та Черкаська області. Показник коефіцієнту смертності був нижчим за середній по країні в них у 1,3-1,2 рази: становив від 7,2 до 7,7%. Найнижчим коефіцієнт смертності в Україні був в м. Києві, Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській та Чернівецькій областях: становив від 10,7 до 13,1%, що перевищує середній по країні показник в 1,5-1,2 рази.

Таким чином для України в 2009 році характерним було природне скорочення населення. Лише в Закарпатській області кількість народжених була рівною кількості померлих. Значно нижчим за середній по країні показник природного скорочення населення – 7% – був властивим для м. Києва (0,9%), Рівненської (1,1%), Івано-Франківської (2,2%), Чернівецької (2,5%), Волинської (2,6%) та Львівської (3%) областей. Найбільш: значним було зменшення кількості населення внаслідок його природного скорочення в Чернігівській (коефіцієнт природного скорочення населення становив 13,2%), Сумській (11,5%), Полтавській (10,9%), Луганській (10,6%), Черкаській (10,4%), Донецькій (9,9%) та Кіровоградській (9,7%) областях.

При характеристиці статево-вікової структури насамперед звертають увагу на наявність диспропорцій у кількості населення в різних вікових та статевих групах населення регіону.

З 1970 р. до 2004 р. намітилася тенденція до стабільного співвідношення чисельності чоловіків і жінок з незначним переважанням чоловіків. Ця тенденція зберігається у співвідношенні: жінки – 53,5 %, чоловіки – 46,5 %. В Україні на 100 народжених дівчат припадає 107 хлопчиків. Перевищення частоти смертності у хлопчиків-немовлят та у віці до 5 років – природний фактор. Та це перевищення зберігається в усіх вікових групах. В Україні перевищення чисельності жінок над чоловіками починається вже у віці 32 роки. Тоді як у розвинутих країнах перевищення кількості жінок над чоловіками спостерігається у віці 50-55 років, тобто за межами репродуктивного періоду.

Вікову структуру населення розглядають за ознаками належності до працездатного віку:

- молодше за працездатне: 0 16 років;

- працездатне: чоловіки 17 59, жінки 17 54 роки;

- старше за працездатне: чоловіки 60 і більше, жінки –~ 55 і більше років.

Співвідношення цих вікових груп таке: молодше за працездатне -  21 %, працездатне – 56 %, старше за працездатне – 23 %; відповідно у структурі вікових груп міського населення – 20 %, 60 %, 20 %; сільського – 22 %, 49%, 29 %.

Аналіз вікової структури населення України за останні десятиріччя засвідчує зменшення абсолютної та відносної чисельності дітей віком до 16 років. Також зменшується абсолютна і відносна чисельність населення працездатного віку. Зростає лише абсолютна і відносна чисельність населення, яке є старшим від працездатного віку

Існують значні територіальні відмінності у співвідношенні жінок і чоловіків. Особливо ця різниця відчутна в областях, які характеризувалися великим відтоком населення, передусім сільського. Найгірше співвідношення кількості чоловіків і жінок склалось у північно-східних і центральних областях країни – у Чернігівській області на 1000 жінок сільського населення припадає 769 чоловіків, коли у Закарпатській області 942 чоловіки.

Дуже контрастними є  проблеми статево-вікової структури населення країни в регіональному вимірі: у віковій структурі сільського населення частка осіб, молодших за працездатних, коливається від 15,6% (Чернігівська область) до 24,6% (Закарпатська і Рівненська області), серед працездатного населення – від 43,1% (Чернігівська область) до 58,4% (АР Крим), серед осіб, старших за працездатний вік, – від 18,7% (Закарпатська область) до 41,8% (Чернігівська область); середній вік населення коливається від 32,4 років у чоловіків міських поселень Рівненської області до 50,2 років у жінок сільської місцевості Чернігівської області.             

3. Розселенський потенціал

Оцінку розселення у регіоні треба провадити за загальноприйнятою методологією. Ця методологія прийнятна для оцінки регіонів різного рівня організації: мікроекономічного, мезоекономічного, макроекономічного і мегаекономічного районів.

Міське населення. На початок 2009 р. у містах України проживало майже 68% населення. Його чисельність почала стрімко зростати в 1960-ті роки, а особливо швидко в останні двадцять років XX ст. – на 3,5 млн. осіб, або на 11,4 %. Значно переважає чисельність міського населення у АР Крим, Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Луганській, Одеській, Харківській областях. Незначне переважання – у Волинській, Житомирській, Кіровоградській, Київській, Львівській, Миколаївській, Полтавській, Сумській, Херсонській, Хмельницькій, Черкаській, Чернігівській областях.

Сільське населення. На початку XX ст. в Україні переважало сільське населення – понад 80 %. На початок XXI ст., відносна чисельність сільського населення значно зменшилася і становить до 32 %, або понад 16 млн. осіб. Переважає сільське населення у Вінницькій. Закарпатській, Івано-Франківській, Ровенській, Тернопільській, Чернівецькій областях.

Динаміка чисельності сільського населення має певні територіальні відмінності. Наприкінці XX ст. чисельність сільського населення зросла в АР Крим, Закарпатській і Херсонській областях, у решті областей вона помітно знизилася, зокрема у Вінницькій, Чернігівській, Хмельницькій, Житомирській та Херсонській.

Системи розселення. В Україні налічується 490 територіально-адміністративних районів і 121 район у містах, тобто це є потенційні мікроекономічні райони. Відповідно в кожному територіальному районі є свій адміністративний центр і певна кількість селищ міського типу та сільських населених пунктів.

Так само в Україні сформовані 25 моноадміністративних мезоекономічних районів – 24 територіально-адміністративні області й одна АР Крим зі своїми адміністративними центрами. Внаслідок розвитку торгівлі транспорту, промисловості, науки тощо в окремих обласних центрах, зокрема в Києві, Львові, Харкові, Дніпропетровську, Донецьку й Одесі, розвинулися макрополіси (великі агломерації) з чисельністю населення 800 тис. осіб і понад 2 млн. осіб. Вони поширили свій вплив на сусідні області і сприяли формуванню в Україні шістьох полі адміністративних мезоекономічних районів. Об'єктивна інформація розселенського потенціалу регіону особливо необхідна при здійсненні регіональної соціальної політики, а також при районних плануваннях І реалізації різних інвестиційних програм.

Найбільш елементарним показником розселення є густота населення. Однак при глибшому аналізі з'ясовується, що цей показник має численні «модифікації»: густота населення на обжитій території; густота сільського населення; густота міського населення.

При порівнянні регіонів, з точки зору їх «дольової участі» у формуванні територіальної структури населення, використовується Індекс регіональної концентрації, який визначається за формулою:

КРК = 0,5(Si - Рi)×100%,              (1)

де Si і Рi  – доля площі і населення і-го регіону в загальній площі.

Відповідно до багаторівневої організації суспільства розрізняють системи розселення різних територіальних рівнів – від національного до локального:

1) національний (загальнодержавний) рівень – єдина система розселення країни;

2) регіональний рівень – регіональна система розселення;

3) обласний рівень – субрегіональна (обласна) система розселення;

4) локальний рівень – міжрайонна, районна, місцева (внутрішньорайонна), первинна локальна система розселення.

Система регіонального розселення – це сукупність поселень, які об'єднані цілісністю наявних економічних і соціальних зв'язків. Формуються ці системи під впливом різних чинників, головними з яких є розміщення продуктивних сил, економіко-географічне положення, поєднання природних умов і ресурсів, демографічна ситуація, рівень розвитку інфраструктури та ін. Залежно від ступеня спільності, набору та інтенсивності існуючих зв'язків і чинників формуються різні типи систем розселення. В особливостях розселення вияеляються просторові закономірності життя суспільства.

Регіональні системи розселення відіграють важливе значення у формуванні загальнодержавної системи. Економічною основою формування регіональних систем розселення виступають господарські комплекси єкономічнрїх районів. Водночас регіональні системи поселень являють собою каркас просторової організації регіональних суспільних комплексів, виступаючи однією з основних функціонально-структурних підсистем. За допомогою різноманітних зв'язків населених пунктів вона вступає у взаємодію з іншими підсистемами регіонального суспільного комплексу (виробничою, соціальною, інфраструктурною та ін.).

Система показників, які використовуються при діагностиці систем розселення, відображає їх кількісні параметри, якість, тип систем розселення.

Якщо кількісні показники (площа, чисельність населення, співвідношення між чисельністю населення різних пунктів, а також між міським і сільським населенням тощо) дають уявлення про відмінності, що легко перевіряються, то про якість систем розселення можна судити виходячи зі ступеня сприятливості для організації об'єктів соціальної інфраструктури.

Формування єдиної системи розселення в Україні як взаємопов'язаної мережі всіх поселень передбачає створення насамперед систем суспільних макрорайонів з визначенням місця їх у системі вищого рангу. Ці системи розселення істотно відрізняються одна від одної за територіальною структурою І впливом обласних центрів на динаміку розвитку відповідних систем. Велике місто – ядро макрорайону завжди відчутно впливає на формування транспортної мережі, яка в сучасних умовах стає вирішальним чинником розвитку всієї внутрішньорайонної системи розселення. Це виявляється в концентрації сільського розселення приміських зон та уздовж транспортних шляхів; у регулюванні розвитку середніх і малих міст з урахуванням економіко-географічного положення.

Отже, просторові розміри регіональних систем розселення залежать від розміщення по території країни головних осередків суспільного життя – міст-мільйонерів і крупних міст.

Центрами п'яти регіональних систем розселення України виступають найбільші міста – міста-мільйонери: Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ і Одеса. У зоні їх інтенсивного впливу та притягання розташовані території власних та сусідніх однієї-трьох областей.

Проблематичним є виділення регіональних систем розселення у західній і центральній частині України. Явно вираженим міжобласним центром – ядром регіональної системи розселення виступає місто Львів, який у 3,2-3,7 разу має більшу кількість населення, ніж обласні центри – сусіди першого порядку Рівне, Івано-Франківськ, Тернопіль, Луцьк у 6,2 разу перевищує людність Ужгорода. Місто Львів виступає центром Західної регіональної системи розселення у складі семи областей: Львівської, Волинської, Рівненської, Тернопільської, Івано-Франківської, Закарпатської і Чернівецької. У цій системі, на відміну від інших регіональних систем, виділяються дві зони за інтенсивністю зв'язків субрегіональних систем розселення з регіональним центром. До першої зони належать Львівська, більші частини Івано-Франківської і Тернопільської, південні частини Волинської та Рівненської обласних систем з їх центрами. До другої зони – північні та центральні частини Волинської та Рівненської, південно-східна частина Тернопільської та південно-західна частина Івано-Франківської, Чернівецька і Закарпатська обласні системи розселення.

Дві області Центрального економічного району (Черкаська і Кіровоградська) не утворюють єдиної регіональної системи розселення, а роз'єднані між Центральною і Придніпровською регіональними системами.

Формування Волинської та Подільської регіональних систем розселення можна розглядати на перспективу за умови визнання на загальнодержавному рівні Північно-Західного та Подільського соціально-економічних районів з наданням пріоритетів економічного розвитку визначених центрів (ядер) до рівня крупних міст.

4.Трудоресурсний потенціал

Важливим для розвитку економіки регіону є також трудоресурсний потенціал. Він відображає наявність трудових ресурсів у регіоні та їх розподіл у розрізі галузей. Трудові ресурси складає наявне працездатне населення – потенціал живої праці, який мають регіони на певний момент часу, їх відтворення і раціональне використання є одним з найважливіших напрямів регіональної економічної політики.

Трудоресурсний потенціал виражає відносини між членами суспільства, спрямовані на відтворення ресурсів праці.  Він характеризується чисельністю трудових ресурсів, їх статево-віковою структурою, рівнем освіти і професійно-кваліфікованої підготовки, технічним оснащенням праці, фондом робочого часу, станом здоров'я, дисципліни та іншими соціально-економічними чинниками.

Економічно активне населення, згідно з концепцією робочої сили, – це населення обох статей віком 15-70 років, яке протягом певного періоду забезпечує пропозицію робочої сили для виробництва товарів та послуг.

Якісними характеристиками трудових ресурсів є: освіта, професійна і кваліфікаційна структури, частки міського і сільського населення, його статево-вікові структури, культурний рівень, етнічна структура, здоров'я, міграційна мобільність.

Одним з основних Інструментів регулювання використання трудового потенціалу є баланс трудових ресурсів. Його складають за даними статистичного обліку, демографічними розрахунками, даними відділів з використання трудових ресурсів в обласних адміністраціях, міських бюро з працевлаштування та інформації населення, а також підприємств і закладів, що розміщені на території регіону.

Чисельність усіх зайнятих у народному господарстві у 2009 р. становила 22,2 млн. чол. Основна частка працездатного населення зайнята у промисловості та будівництві (32,5%). Далі йдуть сільське і лісове господарство (11,7%), транспорт та зв'язок (7,7%).

На рівень трудоресурсного потенціалу значний вплив має статево-вікова структура населення. Так, затрати чоловічої праці на роботах, що потребують значної фізичної сили, будуть більш ефективними порівняно з такими самими за кількістю і часом затратами жіночої праці.

Сучасне виробництво зумовлює об'єктивну необхідність постійного підвищення якості робочої сили. Високий освітній рівень, широка загальна культура, глибока професійна підготовка І спеціальні знання, творче ставлення до праці та свідома дисципліна перетворюються на обов'язкову умову високопродуктивної праці все більш широких верств працюючих. Зростає питома вага робітників з вищою і середньою освітою – 90% зайнятих.

Багато професій у невиробничій сфері, переважно в охороні здоров'я, освіті, потребує більш високого рівня освіти і тривалої фахової підготовки. Більшість робітників та службовців, зайнятих у народному господарстві, – жінки. Найбільше їх у галузях сфери обслуговування – 70–80%.

Найвищий рівень забезпеченості трудовими ресурсами мають західні області, які характеризуються значною щільністю сільського населення. У південних та східних областях цей рівень дещо нижчий. Значними є відмінності у використанні трудових ресурсів у селах і містах. В усіх найбільших та великих містах склалася висока частка зайнятості у промисловості (машинобудування, легка, харчова), на транспорті, у соціальній сфері. В областях переважно аграрно-промислової спеціалізації вищою є питома вага працюючих у сільському господарстві. У високоіндустріальних областях значно переважає кількість зайнятих у промисловості. У приморських та карпатських областях збільшується частка зайнятих у сфері обслуговування населення, зокрема у рекреації.

При регулюванні використання трудових ресурсів слід враховувати галузеву потребу в робочій силі і територіальний аспект її формування. Потреба в трудових ресурсах за їх прогнозованою чисельністю на цій території визначає зайнятість трудових ресурсів і потребу в них. Звертають увагу на зайнятість працездатного населення протягом року, особливо в областях, районах і містах, де є сезонні виробництва.

Збалансованість кількості робочих місць і чисельності трудових ресурсів у науковому обґрунтуванні розвитку регіону є досить важливою. Так, якщо прогнозована кількість робочих місць виявиться недостатньою, то це може призвести до порушення принципу обов'язковості праці та зниження її продуктивності, а якщо надмірною, то до недовикористання виробничих потужностей і зниження коефіцієнта змінності, до зростання плинності кадрів і фонду заробітної плати, порушень трудової дисципліни тощо.

Реальна вартість робочої сили та її динаміка складаються під впливом комплексу чинників, взаємодія яких між собою формує дві протилежні тенденції. Перша – це зростання вартості робочої сили внаслідок підвищення інтенсивності праці, об'єктивного розширення потреб працівників у споживчих товарах і послугах, рівня освіти і кваліфікації. У зв'язку з цим збільшуються суспільно необхідні витрати на підвищення професійно-освітнього рівня робочої сили і приведення його у відповідність з вимогами оновленої матеріально-технічної бази виробництва. Друга – це зниження вартості робочої сили під впливом зростання продуктивності праці. Враховуючи напрями дії чинників, які визначають динаміку робочої сили, можна дійти висновку, що в економіці України сформувалися тенденції прямо протилежні світовим.

Обґрунтування прогнозних демографічних показників повинно здійснюватися у відповідності з динамікою виробництва товарів та послуг, розвитком мережі підприємств, установ і організацій усіх форм власності та підпорядкування, з основними пропорціями у галузях матеріального виробництва й невиробничих галузях 3 цією метою при складанні програм соціально-економічного і культурного розвитку регіонів здійснюється розрахунок чисельності зайнятого населення. Він має форму балансової таблиці, в якій демографічні показники представлені такими розділами:

• населення;

• трудові ресурси;

• розподіл трудових ресурсів;

• розподіл зайнятих за сферами і галузями економіки. Чисельність населення визначається на основі статистичної інформації та демографічних прогнозів, при складанні яких враховуються чинники, що впливають на народжуваність, смертність та тривалість життя жінок і чоловіків.

Трудові ресурси регіонів охоплюють працездатне населення у працездатному віці, працюючих пенсіонерів та підлітків і визначаються за формулою:

ТР = Нп – (Пн + Ін) + (Пп + Мп),                  (2)

де ТР – кількість трудових ресурсів у прогнозному періоді;

Нп – чисельність населення у працездатному віці;

Пн – непрацюючі пенсіонери у працездатному віці;

Ін – непрацюючі інваліди І та II груп інвалідності у працездатному віці;

Пп – працюючі пенсіонери пенсійного віку;

Ми – працюючі підлітки віком до 16 років.

Чисельність працездатного населення (Чи) розраховується як різниця між чисельністю населення у працездатному віці і кількістю інвалідів ї та II груп працездатного віку та осіб, що одержують пенсії на пільгових умовах, тобто:

Чп = Нп – (Пн + Ін).                         (3)

Прогнозні розрахунки чисельності різних категорій працюючих і непрацюючих, що входять до складу трудових ресурсів, здійснюються методами екстраполяції та аналітично-експертної оцінки. Важливе значення при їх застосуванні відіграє зокрема аналіз ситуації у зайнятості осіб першого пенсійного п'ятиріччя (жінок віком 55-59 років і чоловіків 60-64 років) та врахування факторів, що зумовлюють її зміни: розмір пенсії та вартість життя, можливість працювати неповний робочий день чи тиждень, динаміка соціально-економічних процесів і ситуації на регіональному ринку праці тощо.

Розподіл трудових ресурсів передбачає визначення кількості зайнятих у народному господарстві (в тому числі робітників, службовців на підприємствах, в установах, організаціях та громадських об'єднаннях, на малих підприємствах, підприємствах споживчої кооперації, в селянських фермерських господарствах, в особистому підсобному господарстві), в інших сферах економічної діяльності; безробітних; учнів у працездатному віці, які навчаються з відривом від виробництва; незайнятого працездатного населення у працездатному віці. Для цього використовуються показники статистичної звітності, галузеві прогнози та прогнози розвитку підприємництва, мережі установ і організацій, а також розрахунки кількості зайнятих в особистому підсобному господарстві. Останні здійснюються за методикою, визначеною Держкомстатистики на підставі обсягів продукції, виробленої в підсобному господарстві, та затрат часу на її виготовлення. При цьому враховується все населення, яке виробляє продукцію, тобто як працююче в суспільному виробництві, так і непрацююче.

До зайнятих в інших сферах економічної діяльності відносяться служителі релігійних культів, особи вільних професій (письменники, художники, композитори тощо) та інші самозайняті особи, які самостійно забезпечують себе роботою і не перебувають у штаті будь-якого підприємства, їх чисельність визначається за даними податкової адміністрації про кількість та оподаткування фізичних осіб.

Кількість осіб у працездатному віці, які навчаються з відривом від виробництва, встановлюється відповідно до планів підготовки спеціалістів у вищих навчальних закладах та професійно-технічних училищах з урахуванням чисельності учнів старших класів загальноосвітніх шкіл.

Чисельність безробітних встановлюється за даними про населення, яке звернулося до служби зайнятості. У зв'язку з цим слід підкреслити наявність суттєвих відмінностей у визначенні безробітних за міжнародною та вітчизняною методикою, які не дають можливості зіставляти ситуацію на ринку праці України та інших держав.

У статистиці Міжнародної організації праці (МОП) безробітні громадяни – це особи віком від 17 до 70 років, як зареєстровані, так і незареєстровані в державній службі зайнятості, які одночасно задовольняють три умови:

• не мали роботи (прибуткового заняття);

•  шукали роботу або намагалися організувати власну справу на обстежуваному тижні;

• готові стати до роботи протягом наступних двох тижнів. До категорії безробітних також відносяться особи, які:

• стають до роботи протягом двох наступних тижнів;

• знайшли роботу і чекають відповіді;

• зареєстровані в службі зайнятості як шукачі роботи;

• навчаються за направленням служби зайнятості.

Рівень безробіття за обстеженням визначається як відношення кількості безробітних до економічно активного населення (робочої сили у відповідній віковій групі, статі, географічних ознаках).

В Україні, згідно із Законом «Про зайнятість населення», безробітними визнаються працездатні громадяни працездатного віку, які через відсутність роботи не мають заробітку або інших передбачених законодавством доходів і зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні розпочати відповідну роботу.

Рівень зареєстрованого безробіття (РБ) визначається відношенням чисельності зареєстрованих безробітних до працездатного населення у працездатному віці (Чпв):

РБ = Бн / Чпв ,             (4)

де Бн – чисельність зареєстрованих безробітних.

Незайняте працездатне населення у працездатному віці є балансуючою статтею розрахунків. Його кількість встановлюється за формулою:

Чн = ТР – (Зн + Зі + Ув + Бн),                (5)

де Чн – чисельність незайнятого працездатного населення у працездатному віці;

Зн – зайняті у народному господарстві;

Зі – зайняті в інших сферах економічної діяльності;

Ув – учні у працездатному віці, які навчаються з відривом від виробництва.

Незайняте працездатне населення у працездатному віці є резервом екстенсивного використання трудового потенціалу регіонів, мобілізація якого потребує здійснення відповідних управлінських заходів: вивчення ситуації на регіональному ринку праці, створення нових робочих місць, виконання програми суспільних робіт тощо.

5. Ринок  праці

На регіональних ринках праці з динамічною рівновагою між попитом на працю та її пропозицією важливо підтримувати потребу в робочій силі з боку господарських суб'єктів за умови перепрофілювання виробництва, освоєння конкурентоспроможної продукції.

Ринок праці – це суспільно-економічна форма руху трудових ресурсів. Він характеризує форми і методи задоволення і регулювання інтересів безпосередніх виробників і працедавців, пов'язаних з організацією, використанням і оплатою найманої праці.

Ринок праці дозволяє ефективно використовувати трудовий потенціал країни при достатньому рівні оплати робочої сили. Він створює конкуренцію за робочі місця, можливості галузевої і територіальної мобільності, сприяє зростанню кваліфікації кадрів, зниженню виробничої текучості. Проте ринок праці не є ідеальним механізмом. Його недосконалість виявляється в наявності постійного безробіття. Це не лише недовикористання трудового потенціалу, але і джерело соціальної напруженості. Безробіття стимулює конкуренцію серед персоналу, прагнення до підвищення кваліфікації.

Міжнародна організація праці (МОП) визнає людину безробітним, якщо він бажає працювати, здатний і готовий працювати, потребує роботи, активно шукає роботу.

Існують різні форми незанятості.

  1.  Фрикційне безробіття, коли людина звільнившись з однієї роботи, шукає іншу.
  2.  Структурне безробіття, коли у зв'язку із зміною технології, появи нових галузей міняється потреба народного господарства в трудових ресурсах, фахівцях окремих професій.
  3.  Регіональне безробіття, коли в окремих регіонах з'являється надлишок робочої сили.
  4.  Циклічне безробіття обумовлене спадом, або фазою економічного циклу, який характеризується дефіцитом сукупного попиту на товари і послуги, недоліком сукупних витрат. Сума рівнів фрикційного і структурного безробіття визначає природний рівень безробіття. Це не фіксована величина і складає зазвичай 4-6%.

Крім того, розрізняють приховане і зареєстроване безробіття.

Сформувалися різні моделі ринків праці, які відображують його організацію, структуру і функціонування.

1. Японська модель. Система трудових стосунків базується на довічному наймі, що гарантує зайнятість до пенсійного віку (55-60 років). Ця система передбачає працюючому підвищення розмірів доходів (заробітна плата, премій) залежно від віку, а фірмі – можливість підтримувати професіонально-кваліфікаційний склад кадрів стабільним. Дана модель сприяє зростанню творчості, забезпечує високу якість роботи. Працівники не підлягають звільненню,  проблеми вирішуються скороченням людино-годин роботи, відкриттями нових робочих місць, переміщенням персоналу.

2. Модель США. Для США характерна децентралізація ринку робочої сили. У кожному штаті є свої закони про зайнятість. При спаді виробництва практикуються звільнення. Також практикується щорічне укладення колективних договорів з адміністрацією, в яких рівень заробітної плати і її підвищення пов'язані з рівнем і зростанням продуктивності праці. Але системою договорів охоплено лише 25 % працівників, останні зайняті на основі контрактів, ув'язнених на певний час. Заробітна плата в цьому випадку залежить від складності роботи. Фірма піклується про підвищення кваліфікації лише відносно специфічних робіт.

3. Шведська модель. У Швеції досягнута повна зайнятість. Засоби вкладаються не в допомогу по безробіттю, а в перепідготовку фахівців, що сприяє підвищенню конкурентоспроможності працівника на ринку праці. Політика зайнятості має превентивний характер, тобто попереджає появу безробіття. Це досягається за рахунок:

1.Обмеженої фіскальної політики, сприяючої зростанню прибутку і заробітної плати, зниженню інфляції;

2.Проведення політики солідарності в заробітній платі – рівна плата за рівну працю, незалежно від фінансового стану підприємства;

3.Активної політики на ринку праці – компенсація низької заробітної плати, створення нових робочих місць;

4.Державної підтримки зайнятості в секторах з низькими економічними показниками.

4.Модель гнучкого ринку праці. Передбачає територіальну і галузеву рухливість працівників, дистанційну гнучкість (оптимальний розподіл працівників по виробництвах, підприємствах, філіях); гнучку зайнятість (еластичність, маневреність організаційних форм найму і трудової діяльності); функціональну гнучкість (взаємозамінюваність працівників, що мають різні професійні навики); гнучкі системи оплати праці. Але гнучкою системою в США і країнах ЄС охоплено 1/3 працюючих.

5.Адміністративно-командну модель характеризує відсутність механізму стимулювання ефективного використання робочої сили (зрівнялівка), централізоване призначення заробітної плати по всій країні, недолік робочої сили, у тому числі фахівців для управління капіталом. Виділялися три класи – робітники, селяни, інтелігенція. Більшою мірою стимулювався розвиток промислового сектора економіки, і стримувався прогрес сфери послуг.

Найбільш загальні напрями, перспективні методи та функції економічного регулювання попиту і пропозиції робочої сили можуть бути конкретизовані стосовно умов відтворення робочої сили регіонів України. На основі спільних рис домінантних тенденцій і найбільш суттєвих відмінностей регіональних ринків праці провадять їх структуризацію. Вона спирається на оцінки демоекономічного та соціально-економічного режимів регіонального відтворення робочої сили, а також на інформацію про інтенсивність територіального руху робочої сили, співвідношення чисельності зареєстрованих безробітних і кількості вільних робочих місць та вакантних посад. Відповідно до цього виділяють п'ять типів регіональних ринків праці в Україні.

Перший тип має чітко окреслені ознаки браку трудових ресурсів як у промисловому, так і в аграрному секторах економіки і тим самим формує екстремальні умови відтворення робочої сили. Його утворюють поліські, подільські та карпатські області з низьким рівнем індустріального розвитку: Волинська, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька та Чернігівська.

Другий тип регіональних ринків наближається до першого, проте ознаки депресивності та застійності не досить чітко відстежуються. Для нього характерні дещо нижчі темпи падіння обсягів промислового виробництва та більш суттєві зміни в його структурі. До цього типу віднесено ринки праці Вінницької, Київської, Кіровоградської, Львівської, Сумської, Полтавської, Черкаської та Чернівецької областей.

Третій тип ринку праці формують індустріальні області – Дніпропетровська, Донецька та Луганська – з досить високо-мобільною робочою силою та глибоким кризовим станом усієї сфери прикладання праці через її високу залежність від економічного стану галузей видобувної і важкої промисловості.

Четвертий тип регіональних ринків праці охоплює Запорізьку, Харківську області та м. Київ. Характерними для нього є висока мобільність робочої сили, достатні пропозиції щодо працевлаштування населення, місткість ринку праці.

П'ятий тип регіональних ринків праці утворюють причорноморські області – Одеська, Херсонська, Миколаївська та Автономна Республіка Крим з високою орієнтацією працездатного населення на різні форми самостійної зайнятості у сфері як офіційної, так і неофіційної економіки.

Темпи розвитку економіки зумовлюються насамперед станом відтворення та використання трудового потенціалу регіонів. В Україні останнім часом спостерігаються негативні демографічні тенденції: смертність перевищує народжуваність, скорочується тривалість життя жінок і щонайбільше чоловіків, погіршується співвідношення між ними в окремих статево-вікових групах, збільшується кількість пенсіонерів у загальній чисельності населення, зменшується кількість трудових ресурсів (особливо в індустріально розвинутих регіонах), зростає безробіття.

У забезпеченні пропорційного розвитку регіонального господарства та ефективному використанні трудового потенціалу важливе значення має розподіл зайнятих за сферами і галузями економіки. Сучасний стан суспільного розвитку характеризується відносним зменшенням кількості працюючих у галузях матеріального виробництва та відповідним її зростанням у невиробничих галузях під впливом науково-технічного прогресу. При здійсненні розподілу зайнятих за сферами економіки необхідно забезпечити підвищення загального рівня зайнятості населення, виходячи із завдань розвитку кожної окремої галузі економіки. Отже, основою для прийняття рішень на стадії розподілу зайнятих мають бути завдання з виробництва товарів та послуг, розвитку освіти, охорони здоров'я, житлово-комунального господарства й інших галузей. Проте вони мають доповнюватися заходами, які забезпечили б найповніше задоволення суспільних потреб, підвищення загального рівня зайнятості населення та зростання його добробуту. Це потребує системного, комплексного підходу до галузевих завдань з боку регіональних органів управління та узгодження галузевих і місцевих інтересів при формуванні та виконанні програм соціально-економічного й культурного розвитку областей і районів та програм зайнятості населення.

Рішення задачі забезпечення ефективної зайнятості повинне стати найважливішою частиною соціально-економічної політики України. Основні напрями поліпшення використання трудових ресурсів:

1.Поліпшення економічної ситуації в країні за рахунок структурної перебудови, оздоровлення кредитно-фінансової системи;

2.Зростання продуктивності праці (у СРСР продуктивність праці складала в промисловості 47,5 рівня продуктивності праці США, в сільському господарстві – 10,4 %);

3.Перерозподіл трудових ресурсів з виробничої сфери в невиробничу (у Японії 53 % трудових ресурсів зайнято в невиробничій сфері); перерозподіл по галузях і регіонах;

4.Створення додаткових робочих місць у сфері малого бізнесу, будівництво нових невеликих підприємств, майстерень; залучення на сезонні роботи;

5.Включення України в структуру міжнародного ринку праці на основі двосторонніх і багатобічних угод, дозвіл легальній трудовій міграції, ратифікація Конвенції МАРНОТРАТНИК відносно мігрантів;

6.Підготовка і перепідготовка кадрів;

7.Розширення служби зайнятості, повна її комп'ютеризація.

6. Міграція населення

Під впливом соціально-економічних факторів чисельність трудового населення змінюється. Велика роль і вплив на ці процеси завдає міграція населення, яка викликається потребою працевлаштування.

Міграція — це об'єктивний процес, який характеризується зміною постійного місця проживання окремих людей. На стан міграції впливають різноманітні фактори: стан економічного середовища, природні умови, наявність економічних зв'язків даного регіону з іншими, розвиток міжнародних зв'язків, сімейні зв'язки та інші. Міграція приводить до перерозподілу трудових ресурсів між територіями та галузями народного господарства. У всіх випадках міжтериторіальна рухливість не може бути позитивною, якщо її розміри не відповідають потребам розвитку народного господарства.

Вивчаючи стан міграції протягом певного періоду, вивчають основні тенденції, закономірності та вплив на зміну кількості населення. Міграційні процеси залежать від конкретних політичних та економічних процесів, що відбуваються в країні.

Узагальнення вітчизняного досвіду дозволяє виділити такі найбільш характерні періоди історії та відповідні ознаки міграції:

- період індустріалізації, що вплинув на розміри і напрями міграції, коли значна частина населення із сіл переселилася у міста, з одних регіонів в інші. В результаті введення в дію нових потужностей у різних галузях народного господарства виникла погреба у трудових ресурсах. Ці процеси супроводжувалися працевлаштуванням людей на новому місці роботи, вирішувалась житлова проблема в результаті розширення будівництва житлового фонду, здійснювалось навчання трудового населення новим професіям, підвищувалась кваліфікація працівників різних галузей економіки;

- період перебудови економічних відносин, ринкова трансформація суспільства, впровадження різних форм власності, коли змінюється характер та інтенсивність внітрішньорегіональної та міжрегіональної міграції. В цей період міграція із сіл в міста зменшується, а в деяких випадках набирає зворотного напрямку. Залишається міграція населення працездатного віку в м. Київ незважаючи на існуючі обмеження у працевлаштуванні та труднощі у забезпечені житлом;

- період міждержавних міграційних процесів, коли значна кількість населення спрямовується в інші країни для тимчасового чи постійного проживання.

В залежності від характеру переміщення населення розрізняють міжрегіональну та міждержавну міграцію. Міжрегіональна міграція відображає переміщення населення із однієї області (району) в іншу, переміщення в системі «місто-село». Одним із напрямків такого виду міграції — це сезонна міграція на літній період для виконання сільськогосподарських робіт.

Міждержавна міграція характеризує переміщення населення з України в інші держави і навпаки.

Враховуючи, що міграційні процеси складаються з потоків вибуття та потоків прибуття населення за певний період, доцільно визначати сальдо міграції, тобто різницю між кількістю людей, що прибули на певну територію, та кількістю тих, що виїхали. Крім цього, доцільно використовувати такий показник, як коефіцієнт міграції (відповідно міжрегіональної - кмр та міждержавної - кмд), який визначається як кількість прибувшого населення (або кількість осіб, що виїхало) на 1000 чоловік населення. Відповідно до цього коефіцієнт із знаком

«плюс» характеризує приріст населення, із знаком «мінус» — зменшення кількості населення.

Процес скорочення кількості населення  набувається на території всіх регіонів України за винятком Криму та м. Києва в результаті міжрегіональної міграції, а також скорочення чисельності населення (за винятком Криму) в результаті міждержавної міграції.

Від'ємна міжрегіональна міграція набула значних розмірів в Степовому регіоні (кмр = - 0,92), в т. ч. значний виїзд людей відмічено із Кіровоградської (кмр= - 3,3), Херсонської (кмр = - 2,1) та Дніпропетровської (кмр = - 0,9) областей.

Міждержавна міграція являє собою двосторонній процес, охоплює як експорт власної робочої сили, так й імпорт зарубіжної.

Протягом останніх років активно розвивалися міждержавні міграційні процеси експортного змісту і, таким чином, Україна увійшла як учасник до міжнародного ринку праці, який характерний наявністю таких тенденцій, як демократизація трудових відносин, вимоги до відтворення робочої сили, підвищення рівня умов життя і праці людей, розвиток та вдосконалення особистостей на основі загальнолюдських цінностей.

Масштаби міждержавних міграційних процесів зростають, збільшується кількість людей, які залучаються до працевлаштування за межами України. Особливо значного обсягу набуває виїзд людей із областей Донбаського регіону (кмд) = - 1,47), в т. ч. із Донецької області (кмд = - 1,8). Також значна кількість людей виїжджає із інших регіонів України. Слід з цього приводу відмітити Поліський регіон (кмд = - 0,65), особливо Волинську та Рівненську область, де кмд = - 1, а також Степовий регіон (кмд = - 0,65), особливо Дніпропетровську (кмд = - 1) та Херсонську (кмд = - 1) області.

Наведені дані не можуть в повній мірі характеризувати масштаби трудової міждержавної міграції. До статистичної звітності не увійшли дані трудових мігрантів, які працюють за кордоном нелегально, виїжджають за кордон за приватними запрошеннями, а також ті, що виїжджають на сезонні роботи або здійснюють ділові поїздки за кордон. Особливо значна кількість людей, що виїжджають за кордон на тимчасові роботи з Карпатського регіону (Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської і Чернівецької областей).

Міждержавна міграція — зовсім нове для України явище, має характерні особливості, породжені внутрішніми та зовнішніми причинами. Характерною ознакою цього явища є трудова міграція, що являє собою форму розвитку ринку праці, формується економічними інтересами людей. Дозволяє знайти нові можливості для реалізації творчого потенціалу кожної людини, для використання юридичної свободи змінювати місце проживання.

До причин, що визвали масову міждержавну міграцію громадян України належать такі:

- наявність економічної нестабільності в країні та невизначеність шляхів стабілізації економічних та соціальних процесів;

- поява та зростання безробіття;

- відсутність перспектив ефективного використання надбаних професійних знань та навичок, практичного досвіду;

- різниця в оплаті праці та умовах життя в Україні та країнах Європи та Америки;

- відсутність правового захисту інтелектуальної власності, гуманітарні мотиви тощо.

Ринкові трансформації привели до зменшення чисельності працюючих у наукомістких галузях економіки, в галузях машинобудівельного комплексу, легкої та переробної промисловості. Одночасно здійснюється професійна декваліфікація кадрів в результаті того, що більшість працівників змушена змінювати професію, перейти в сферу торговельно-посередницької діяльності, в сферу обслуговування. Частина звільнених з роботи працівників змушені шукати можливостей для працевлаштування за кордоном.

Тенденція у сфері міждержавної міграції ускладнюється тим, що серед бажаючих виїхати за кордон значна кількість (до 30%) молоді віком до 30 років, а також найбільш освічені, ділові люди. «Відплив умів», втрата цінних людських ресурсів — надзвичайно негативне явище у сфері міждержавної міграції. Держава не може стримати виїзд висококваліфікованих наукових кадрів за кордон. Потрібна нова загальнодержавна політика, яка б створила умови для таких людей для праці та творчості.

Виїзд населення активного репродуктивного віку за кордон також негативно впливає на шлюбність і народжуваність, що позначається на відтворенні населення країни, на формування її трудового потенціалу.

Позитивною стороною міграції є те, що існує імпорт робочої сили, в Україну приїжджають іноземні фахівці, бізнесмени, комерсанти, конструктори, технологи, програмісти, які сприяють впровадженню у виробництво нових технологій, створенню спільних підприємств, відкриттю філіалів іноземних підприємств та фірм. Позитивні приклади залучення іноземних фахівців спостерігаються на території Степового регіону, особливо у Миколаївській, Запорізькій та Херсонській областях, де з їх допомогою створена значна кількість сільськогосподарських підприємств по виробництву нових видів продукції.

Загально оцінюючи нинішню міграційну ситуацію необхідно відмітити, що вона не відповідає національним інтересам України.

Для покращення загального міграційного стану необхідна розробка та реалізація нової стратегії міграційної політики перш за все у сфері зовнішньої та внутрішньої трудової міграції. Посилити державне регулювання міграції, зокрема трудової міграції населення, з метою сприяння вільному переміщенню робочої сили шляхом захищеності зовнішніх трудових мігрантів, інформування населення про вільні робочі місця та умови їх працевлаштування в інших країнах, надання професійної та мовної підготовки потенційним зовнішнім трудовим мігрантам з одночасним посиленням боротьби з нелегальною імміграцією.

7. Демографічна політика

Залежно від демографічної ситуації в країні проводиться певна демографічна політика – комплекс соціально-економічних заходів, за допомогою яких держава впливає на демографічні процеси в потрібному напрямі. Цілі демографічної політики можуть бути діаметрально протилежними. У країнах, що розвиваються, вони направлені на зниження народжуваності.

У всіх розвинених країнах проводиться політика, направлена на збільшення природного приросту населення. Для цього існують два напрямки: заохочення народжуваності за допомогою встановлення різних пільг сім'ям, які мають дітей, і зниження смертності за рахунок поліпшення соціального забезпечення і медичного обслуговування.

Демографічна ситуація в Україні, яка останніми роками дійшла до стану гострої демографічної кризи, продовжує ускладнюватися і набувати катастрофічного характеру. Свідоцтвами тому служать зменшення загальної чисельності населення, а також посилення еміграційних і депопуляційних процесів, що відбуваються за рахунок, як істотного підвищення смертності, так і різкого зниження народжуваності. Це, у свою чергу, обумовлюється стрімким спадом життєвого рівня і зубожінням переважної більшості людей. Нинішня демографічна ситуація пояснюється і іншими чинниками.

Сьогодні депопуляційні  процеси, що почалися ще в 1979 р. з сільського населення, охопили вже понад  90 %  сільських адміністративних районів. З 1992 року депопуляційні  процеси поширилися також серед міських жителів.

Не можуть не викликати тривогу зростання смертності, особливо в крупних промислових районах і Чорнобильській зоні. Поліські частини Київської і Чернігівської областей стали регіоном демографічної катастрофи, оскільки тут відсутні умови для відтворення населення. Переважання сімей з 1-2 осіб передпенсійного віку і радіоактивне забруднення погіршують показників демографічного відтворення.

Подолання демографічної кризи є проблемним завданням і потребує комплексного підходу до її вирішення на рівні держави. Для значного покращення демографічної ситуації необхідна державна Концепція демографічного розвитку. Демографічна політика в Україні має бути направлена на підвищення природного приросту, перш за все на підвищення народжуваності. Конкретний зміст заходів демографічної політики, її цілі, тенденції та перспективи базуються на аналізі динаміки демографічної ситуації в країні або  регіоні.

Основними напрямками демографічної політики є створення умов для поєднання батьківства з активною професійною діяльністю, зниження захворюваності та смертності, збільшення тривалості життя, покращання якісних характеристик населення, регулювання міграційних процесів, урбанізації та розселення населення, державна допомога сім'ям з дітьми, соціальна підтримка інвалідів, людей похилого віку, непрацевлаштованих та ін. Ці напрямки демографічної політики мають бути узгоджені з такими сферами соціальної політики, як зайнятість, регулювання доходів, освіта, охорона здоров'я, професійна підготовка, соціальне забезпечення.

Необхідно забезпечити належне фінансування заходів, спрямованих на реалізацію гарантованих Конституцією України прав на працю та можливість заробляти собі на життя, соціальний захист, достатній життєвий рівень, охорону здоров'я, медичну допомогу, безпечне довкілля, освіту.

Демографічна політика в Україні має бути направлена на підвищення природного приросту, перш за все на підвищення народжуваності. З метою підтримки молодих сімей з дітьми запровадити:

• пільгове оподаткування та довгострокове кредитування сімей з дітьми залежно від кількості дітей;

• збільшення видатків на пільгове кредитування будівництва житла;

• одноразову допомогу сім'ї при народженні дитини, яка має бути адекватною всім витратам;

• розвиток системи дошкільного виховання дітей;

• економічне стимулювання активності сім'ї шляхом зменшення оподаткування сукупного доходу сім'ї залежно від кількості дітей тощо.

 Принциповою особливістю демографічної політики є те, що її заходи діють не безпосередньо на перебіг демографічних процесів, а опосередковано, шляхом прийняття рішень у сфері шлюбу, сім'ї, народження дітей, вибору професії, сфери зайнятості, місця проживання та ін. Заходи демографічної політики впливають як на формування демографічних потреб, що обумовлюють динаміку демографічної поведінки, так і на створення умов для їх реалізації. Особлива складність демографічної політики як частини соціального управління полягає в необхідності враховувати й узгоджувати інтереси рівнів: індивідуальних, сімейних, групових та суспільних; локальних, регіональних, загальнодержавних; економічних, соціально-політичних, екологічних, етнокультурних; найближчих, середньострокових та довгострокових. Ефективність демографічної політики залежить від комплексності здійснення її заходів, зорієнтованості їх на перспективу та послідовності.

Контрольні питання

1. Які показники використовують для демографічної характеристики регіону?

2. Яка  особливість  розміщення  населення  на  територіях регіонів?

3. Виконайте оцінку стану густоти населення на територіях регіонів та областей України?

4. Яка кількість населення проживає в містах та селах на територіях окремих регіонів?  Визначте межі та ядра регіональних систем розселення населення України.

5. Розкрийте сутність процесів природного відродження населення.

6. Розкрийте причини скорочення природного приросту населення та  вкажіть на регіональні відмінності основних показників відтворення населення.

7. Які напрями покращення демографічної ситуації на території регіонів та областей?

8. Які напрями покращення демографічної ситуації в сільських місцевостях?

9. Дайте визначення поняття «трудові ресурси".

10. Які показники використовують для оцінки стану трудових ресурсів?

11. Які фактори впливають на формування кількісного складу трудових ресурсів?

12. Назвіть показники, які використовуються для оцінки стану незайнятості населення.

13. Який стан безробітного населення на території окремих регіонів?

14. В чому причина безробіття як соціальної проблеми? Розкрийте сутність напрямів державного впливу на зростання рівня зайнятості населення.

15.Дайте характеристику типам регіональних ринків праці України.

16. Що таке міграція населення?

17. Дайте оцінку стану міграційних процесів в регіонах України?

18. Які причини виникнення міжрегіональної та міждержавної міграції?

19. В чому полягають позитивні та негативні сторони міграції?

Завдання до самостійної роботи

1.Проведіть дослідження територіальних особливостей розселення населення в України.

2.Проведіть дослідження демографічного становища в Луганській області.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

46733. Экономическое обоснование ремонтопригодности функционального генератора 281 KB
  Функциональные генераторы относятся к измерительным приборам, вырабатывающим сигналы различных форм, т. е. различные «функции»: синусоидальную, треугольную, прямоугольную, пилообразную, ступенчатую, экспоненциальную, трапецеидальную и другие.
46734. The United States of America 28 KB
  The United States of America is a federal union of 50 states plus one independent district – the District of Columbia. Forty-nine states are situated on the continent but the 50th state is the state of Hawaii – a group of islands situated in the mid Pacific Ocean
46738. Разностные схемы: явная и неявная схемы 28.1 KB
  Решение разностной схемы называется приближенным решением дифференциальной задачи. Характеристика неявной разностной схемы Рассмотрим одномерное дифференциальное уравнение параболического типа с начальным и граничными условиями: 4.7 записана на n 1ом шаге по времени для удобства последующего изложения метода и алгоритма решения неявной разностной схемы 4. В разделе Порядок аппроксимации разностной схемы было отмечено что разностная схема 4.
46739. Современное состояние, особенности и перспективы экономики России 30.25 KB
  В итоге из неизвестности результатов поведения фирмы которому она может решить следовать может возникнуть ограниченность информации. Однако она не может оценить стратегию которую выберет конкурент изза ограниченности информации. Вообще это равновесие в условиях ограниченности информации может определяться как неоптимальное неэффективное или как провал рынка. Особый тип ограниченности информации ее асимметрия т.
46740. Тюменская область в экономике России 29.64 KB
  Одна из последних тенденций в сфере производства состоит в стремлении к выпуску разнообразных товаров на базе использования однотипных комплектующих. Часто такие структуры напоминают картель поскольку объединяются предприятия заключающие соглашения о цене объеме производимого товара разделе рынка сбыта стремящиеся монополизировать рынок отдельных товаров. К ним прежде всего относятся: поддержание цен при перепродаже товаров или поддержание розничных цен resle price mintennce RPM договор франчайзинга {frnchise greement ...