17996

Господарське право. Тексти лекцій

Конспект

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

ГОСПОДАРСЬКЕ ПРАВО тексти лекцій для семестрової дисципліни для студентів денного та заочного відділення за напрямами €œЕкономіка підприємства€ €œМіжнародна економіка€ €œОблік і аудит€ €œФінанси і кредит€ €œМаркетинг€ €œ

Украинкский

2013-07-06

666 KB

65 чел.

PAGE  101

ГОСПОДАРСЬКЕ ПРАВО

(тексти лекцій для семестрової дисципліни)

для студентів денного та заочного відділення

за напрямами   “Економіка підприємства”, “Міжнародна економіка” “Облік і аудит”, “Фінанси і кредит”, “Маркетинг” , “Менеджмент”

Господарське право. Тексти лекцій (для студентів денного та заочного відділення) / Укладачі: О.В. Шаповалова, О.А. Воловик, Є.А.Таликін, Г.М. Гриценко, О.В. Куцурубова-Шевченко. – Луганськ: вид-во СНУ ім. В.Даля, 2011. – 108 с.

 Навчальне видання на основі норм чинного законодавства висвітлює основні правові інститути загальної частини господарського права (поняття господарського права, господарські правовідносини, суб’єкти господарського права, майнова основа господарювання тощо)  і розраховане на студентів денної та заочної форми навчання економічних та управлінських напрямів підготовки фахівців з вищою освітою та на широке коло читачів, які цікавляться питаннями господарського законодавства.

Укладачі: ______________________ д.ю.н., проф.  О.В. Шаповалова

      ______________________  к.ю.н., доц. О.А.  Воловик

      ______________________  к.ю.н. Г.М. Гриценко

      ______________________  к.ю.н. Є.А.Таликін

      ______________________  ст.викл.  О.В. Куцурубова-Шевченко

Відповідальний за випуск: ________ст.викл. О.В. Куцурубова-Шевченко

Рецензент: _____________________ д.ю.н., проф. Б.Г. Розовський

ЗМІСТ

ВСТУП …………………………………………………………..

Лекція 1. Господарське право в системі права України

  1.  Господарське право як самостійна галузь права: історія     та   сучасність …………………………………………….......
  2.  Предмет, методи і принципи господарського права ……….
  3.  Поняття та види суб’єктів господарського права …………..
  4.  Система господарського законодавства та права …………..

Питання для самоконтролю ..………………………………….

Лекція 2. Правові засади здійснення господарської діяльності

  1.  Поняття та ознаки  господарської діяльності ……………….
  2.  Види господарської діяльності…………………………….
  3.  Засоби державного регулювання господарської діяльності
  4.  Роль державно-приватного партнерства у регулюванні господарської діяльності……………………………………..

Питання для самоконтролю …………………………………….

Лекція 3. Основи правового  статусу суб'єктів господарювання

1. Загальна характеристика суб’єктів господарювання: ……...

а) правовий статус унітарних підприємств; …………………...

б) правовий статус корпоративних підприємств; ……………..

в) правове становище громадянина – підприємця; ……………

г) правовий статус інших суб’єктів господарювання …………

2. Порядок утворення суб’єктів господарювання ………….….

3. Порядок припинення суб’єктів господарювання. .………….

Питання для самоконтролю …………………………………….

Лекція 4. Правові засади майнових відносин

у сфері господарювання

1.Майно у сфері господарювання: поняття та види ……………

2.Правові режими майна  суб’єктів господарювання ………….

3.Використання природних ресурсів у сфері господарювання ..

4.Використання прав інтелектуальної власності у сфері       господарювання  .………………………………………………...

5.Поняття та загальні засади здійснення корпоративних прав ..

6.Правовий режим цінних паперів у господарській діяльності..

Питання для самоконтролю …………………………………….

Лекція 5. Договірне право у сфері господарювання

  1.  Поняття та класифікація господарських договорів ………...
  2.  Умови господарського договору. Порядок укладання,

    зміни і розірвання господарських договорів ……………….

  1.  Виконання господарських договорів. Способи забезпечення …..……………………………………………………………….
  2.  Відповідальність за порушення договірних зобов’язань …..

Питання для самоконтролю  …………………………………….

Лекція 6. Господарсько-правова відповідальність

1. Поняття господарсько-правової відповідальності …………..

2. Підстави  господарсько-правової  відповідальності ………...

3. Порядок реалізації господарсько-правової відповідальності..

4. Господарсько-правові санкції ………………………………..

Питання для самоконтролю …………………………………….

Лекція 7. Правові засади захисту економічної конкуренції

1. Законодавство про захист економічної конкуренції. Поняття та   ознаки економічної конкуренції .………………………..

  1.  Правове становище Антимонопольного комітету України ..
  2.  Види порушень законодавства про захист економічної  конкуренції……………………………………………………
  3.  Відповідальність за порушення законодавства про захист економічної конкуренції……………………………………...

Питання для самоконтролю ..…………………………………

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ  ДЖЕРЕЛ  ………………………………….

5

6

8

11

12

14

15

17

19

20

22

23

25

29

32

33

37

41

44

45

50

54

57

60

61

63

64

67

70

72

73

74

77

79

81

86

88

89

92

98

101

101


ВСТУП

Формування єдиного суспільного господарського порядку в економічній системі України неможливо без надійного правового забезпечення господарських відносин, що можливо при створенні стабільного та ефективного господарського законодавства. Це законодавство налічує більше половини всіх нормативно-правових актів у національному законодавстві.

Прийняття та дія ГК України дає підстави констатувати, що господарське право сформовано як самостійна, кодифікована галузь права.  Складний характер господарської діяльності, яка здійснюється як в режимі комерційної (підприємницької) діяльності, так і в режимі некомерційного господарювання в усіх галузях народного господарства, зумовлює  необхідність створення відповідної системи правового регулювання сфери господарювання.

Усе це зумовлює необхідність і важливість вивчення правових основ здійснення господарської діяльності суб’єктами господарювання не лише майбутніми фахівцями – правознавцями але й фахівцями в сфері економіки, фінансів, менеджменту тощо.

Курс господарського права передбачає вивчення студентами загальних понять та категорій з подальшим переходом до основних інститутів загальної частини господарського права, спираючись на знання, які одержані під час вивчення дисципліни «Правознавство».   


Лекція  № 1

Господарське право в системі права України

ПЛАН

  1.  Господарське право як самостійна галузь права: історія та   сучасність.
  2.  Предмет, методи і принципи господарського права.

         3.  Поняття та види суб’єктів господарського права.

4.  Система господарського законодавства та права.

Література:

1. Господарський кодекс України // Офіційний вісник України. – 2003. - № 11. – Ст. 462 (із змін. та допов.).

2. Васильев А.С. Хозяйственное право Украины: учебник / А.С. Васильев, О.П. Подцерковный. – [4-е изд., с изм. и доп.].-Х.: ООО «Одиссей», 2011.- 488 с.

3. Вінник О.М. Господарське право: навчальний посібник [для студ. вищ. навч.закл.] / [О.М.Вінник].- [2-ге вид.,змін. та доп.].- К.:Правова єдність, 2009.-766 с.

4 Щербина В.С. Господарське право: підручник / В.С.Щербина. – [4-тє вид., перероб. і доп.].- К.: Юрінком Інтер, 2009. – 640 с.

5.Предпринимательское право: учебное пособие / Под ред. А.В. Старцева, 2007. – Х.: Одиссей, 2007. – 248 с.

6. Гайворонський В.М. Господарське право України: підручник [для студ. юр. спец ВЗО] / В.М. Гайворонський, В.П. Жушман та ін. – Х.: Право, 2005.-384 с.

7.Мамутов В.К. Хозяйственное право: учебник / В.К. Мамутов, Г.Л. Знаменский, К.С. Хахулин. – К.: Юрінком  Інтер, 2002. – 912 с.

  1.  Господарське право як самостійна галузь права:

історія та сучасність

Своєрідність господарських відносин, що становлять предмет правового регулювання, та методів їх регулювання створюють господарське право як самостійну та особливу галузь права.

Господарське право як галузь права та законодавства виникла пізніше багатьох інших правових галузей, а тому їй довелося буквально виборювати своє місце в усталеній забагато століть правовій сфері1 .

Становлення господарського права як окремої галузі права було зумовлено зростанням ролі держави у сфері економіки спочатку в Німеччині на при кінці XIX - початку XX ст., а згодом - в Радянському Союзі. В результаті націоналізації, що здійснювалася на теренах колишньої Російської імперії після Жовтневих подій 1917 р., було посилено прагнення держави контролювати економіку країни в цілому з метою забезпечення реалізації насамперед суспільних та державних інтересів, та їх солідаризації з індивідуальними та колективними інтересами трудящих.

Вітчизняна наука господарського права має декілька етапів становлення:

Перший етап – кінець XIX — 20-і роки XX сторіччя – поява господарсько-правових досліджень про господарське право як сукупності нормативних актів, що регулюють сферу господарювання (К.Д.Ушинський, В.А.Удинцев та ін.).

Другий етап – період раннього розвитку господарського права – 20-і — кінець 30-х років XX сторіччя – характеризується кількома точками зору щодо предмета господарського права. Одні науковці вважали, що господарське право має своїм регулюванням охоплювати в цілому народне господарство (Л.Я. Гинцбург, Е.Б. Пашуканіс), інші – лише сферу соціалістичного виробництва (П.И. Стучка). Саме перша концепція господарського права була покладена в основу ГК України, який визначає основні засади господарювання щодо всіх суб'єктів господарювання, хоча і передбачає окремі особливості управління державним та комунальним секторами економіки та визначає специфічні риси суб'єктів господарювання, які функціонують на базі державного та комунального майна. Період 30-х років характеризується пануванням теорії господарського права.

Третій етап – період «фундаменталізації» господарського права 60-80-і роки  XX сторіччя – характеризується відродженням господарсько-правової науки та завершенням становлення єдиної концепції господарського права (В.В. Лаптєв, В.К. Мамутов, Г.Л. Знаменський та ін.).

– Четвертий етап розвитку господарсько-правової науки – з кінця 80-х років XX століття до наших днів – характеризується забезпеченням економіко-правових реформ. Значний розвиток наука господарського права отримала у суверенній Україні. Серйозним поштовхом і стимулом розвитку стала розробка самостійного ГК України. Після тривалих складнощів (трьох читань, подолання президентського «вето») ГК України був прийнятий 16 січня 2003 р., а набув чинності з 01.01.2004 р.

Потреби законодавчого забезпечення економічної політики, розвиток товарно-грошових та інших господарських відносин, прагнення держави до забезпечення поєднання державного регулювання і ринкової саморегуляції економіки зумовили необхідність посилення уваги не тільки до розвитку господарсько-правових досліджень, но і до викладання для студентів напряму «Право» циклу господарсько-правових дисциплін, а для студентів неюридичних спеціальностей дисципліни «Господарське право».

Сучасна навчальна дисципліна «Господарське право» ґрунтується на надбаннях господарсько-правової науки (щодо історії становлення, правових засобів функціонування господарського права, тенденцій його розвитку та вдосконалення тощо), передбачає аналіз та вивчення основних засад правового регулювання господарських відносин та практики застосування актів господарського законодавства.

Господарське право (як галузь права) - це система правових норм, що регулюють відносини з приводу безпосереднього здійснення господарської діяльності та/або керівництва нею (такою діяльністю) із застосуванням різних методів правового регулювання2.

2. Предмет, методи і принципи господарського права

Господарське право за змістом суспільних відносин, що регулюються його нормами, визначається як система правових норм, що регулюють відносини з приводу безпосереднього здійснення та управління господарською діяльністю із застосуванням різних методів правового регулювання.

Сфера господарювання є надзвичайно складною з огляду на різноманітність відносин, що виникають між її суб'єктами та іншими учасниками господарського життя. Предметом господарського права вважаються господарські правовідносини.

Господарські правовідносини - це врегульовані нормами права суспільні відносини, які виникають у сфері господарювання щодо безпосереднього здійснення господарської діяльності та/або організації/керівництва такою діяльністю, характеризуються особливим суб'єктним складом, а також поєднанням організаційних та майнових елементів.

У Господарському кодексі України (далі ГК України) знаходимо більш лаконічне визначення господарських відносин, оскільки йдеться про предмет правового регулювання цього кодексу. Згідно із ч. 1 ст. 1 ГК України господарськими визнаються відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Різноманітність господарських відносин зумовлює необхідність їх класифікації (поділу на види за різними критеріями).  

Розрізняють доктринальну та легальну класифікації, що здійснюються за різними ознаками. Так, відповідно до ч. 4 ст. 3 ГК України господарські відносини можуть бути господарсько-виробничими, організаційно-господарськими та внутрішньогосподарськими.

Поділ господарських відносин на господарсько-виробничі та організаційно-господарські здійснюються за критерієм характеру правовідносин. При цьому господарсько-виробничі відносини ч. 5 ст. 3 ГК України визначаються як майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами господарювання в процесі безпосереднього здійснення господарської діяльності (виробництво та реалізація товарів, робіт, послуг), а організаційно-господарськими є відносини, що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю (ч. 6 ст. 3 ГК України), в т. ч. щодо державної реєстрації суб'єктів господарювання, ліцензування їхньої діяльності, контролю за дотриманням такими суб'єктами правил у сфері господарювання та ін.

Виділення в окрему категорію внутрішньогосподарських відносин (ч. 7 ст. 3 ГК України) здійснюється за критерієм сфери їх виникнення та дії  всередині господарської організації (це відносини, що складаються між  структурними підрозділами суб’єкта господарювання, та відносини  суб’єкта господарювання з його структурними підрозділами).

За взаємним становищем сторін розрізняють такі види господарських відносин:

–   горизонтальні (учасники правовідносин рівноправні);

– вертикальні (одним із учасників правовідносин виступає орган господарського керівництва, в т. ч. власник майна іншого учасника).

За галузями економіки і сферами управління, в яких вони виникають, виділяють господарські відносини в промисловості, в агропромисловому комплексі, в галузі транспорту, в капітальному будівництві, у сфері приватизації державного та комунального майна, у сфері економічної конкуренції та антимонопольного регулювання тощо.

Подвійність природи господарських правовідносин (поєднання в них організаційних та майнових елементів) породжує численні методи правового регулювання, що є особливістю господарського права як галузі права.

Методи правового регулювання господарських відносин – це застосовувані законодавцем способи правового оформлення господарських відносин відповідно до їхніх властивостей і цілей правового регулювання, що відображають взаємне становище сторін, порядок прийняття ними юридично значущих рішень, характер юридичної відповідальності у випадку порушення і способи юридичного захисту прав та законних інтересів сторін.

Деякі автори (насамперед, член-кореспондент Академії правових наук України Г.Л. Знаменський) вважають, що господарські відносини регулюються за допомогою одного комплексного методу. Це – метод рівного підпорядкування усіх учасників господарських відносин суспільному господарському порядку, що забезпечує оптимальне поєднання приватних та публічних інтересів та створює партнерські та добропорядні відносини у сфері господарювання.  Інші вчені-господарники розрізняють три основних методи правового регулювання господарських відносин. До них належать:

Метод владних приписів, що передбачає право прийняття юридично значущих рішень органом господарського керівництва (власником майна) щодо підпорядкованого йому суб'єкта (рішення власника про створення підприємства чи його реорганізацію, ліквідацію; видача ліцензії; розміщення державного замовлення на підприємствах, що функціонують на базі державного майна, і підприємствах-монополістах). Застосування цього методу законодавцем відбувається у формі імперативних норм (щодо мінімального розміру статутного фонду/капіталу окремих видів господарських товариств, комерційних банків, корпоративних інвестиційних фондів та ін.). джерел формування їх майна, обов'язковості певних фондів чи резервів (або навпаки – забороні їх створювати, як це передбачено ст. 12 Закону «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)». Метод владних приписів передбачає насамперед врахування публічних інтересів (якщо застосовується державою чи територіальною громадою в особі уповноважених органів) власника майна щодо створеного ним підприємства (у формі статуту, що визначає межі використання підприємством майна власника та обов'язки щодо власника).

Метод автономних рішень дозволяє суб'єктам господарювання приймати самостійно (але в межах своєї компетенції) юридично значущі рішення, і обов'язок усіх інших суб'єктів не перешкоджати прийняттю та виконанню цих рішень (наприклад, ухвалення загальними зборами акціонерного товариства рішення про напрями використання прибутку товариства за минулий фінансово-господарський рік).

Метод рекомендацій передбачає видання компетентними органами адресованих суб'єктам господарювання пропозицій (рекомендацій) щодо певної (бажаної для суспільства, ефективної) поведінки (порядку дій) у сфері господарювання. Це – примірні господарські договори, примірні установчі та внутрішні правові документи господарських організацій, у т. ч. відкритих акціонерних товариств.

Деякі називають ще один метод – це метод координації забезпечує прийняття юридично значущих рішень за згодою сторін, кожна із яких не вправі нав'язувати свої умови іншій стороні; рішення приймається на основі компромісу (укладення господарського договору).

Будь-яка господарська діяльність здійснюється на певних засадах, що враховують, з одного боку, ринкову орієнтацію вітчизняної економіки і відповідно передбачають значну свободу для суб'єктів такої діяльності (насамперед, підприємців), а з іншого – соціальне спрямування господарської сфери, що зумовлює встановлення певних обмежень для суб'єктів господарювання з метою врахування публічних інтересів (суспільства, держави, територіальної громади/громад, типових приватних інтересів громадян та організацій) в дотриманні встановленого державою суспільного господарського порядку, що передбачає дотримання суб'єктами господарювання різноманітних вимог щодо: якості продукції, робіт, послуг, їх безпечності для життя і здоров'я споживачів; екологічної безпеки виробництва; добросовісної поведінки у сфері економічної конкуренції; цивілізованого використання найманої праці (тобто з дотриманням вимог трудового законодавства) та ін.

Це знайшло відбиття в ГК України, ст. 6 якого закріплює загальні принципи господарювання. До них відносяться:

– забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб'єктів господарювання;

– свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом;

– вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України;

– обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави;

– захист національного товаровиробника;

– заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.

3. Поняття та види суб'єктів господарського права

Поняття суб'єкта господарського права обґрунтоване теорією господарського права, яка виходить з того, що суб'єктами господарського права є учасники господарських відносин3.

Згідно з ст. 2 ГК України учасниками відносин у сфері господарювання є:

а) суб'єкти господарювання,

б) споживачі,

в) органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією,

г) громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Таким чином, усіх вищезазначених суб'єктів можна розглядати як суб'єктів господарського права.

Найбільшу і найважливішу для господарської діяльності групу суб'єктів господарського права складають суб'єкти господарювання.

Ч. 1 ст. 55 ГК України визнає суб'єктами господарювання учасників господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючі господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. Наведене визначення дає підстави виділити наступні ознаки суб'єкта господарювання:

– по-перше, цей суб'єкт є учасником господарських відносин;

– по-друге, він безпосередньо здійснює господарську діяльність;

– по-третє, він наділений господарською компетенцією (сукупністю господарських прав і обов'язків), яку реалізує при здійсненні господарської діяльності, набуваючи при цьому нових прав і обов'язків. Цю ознаку суб'єкта господарського права в літературі ще називають господарською правосуб'єктністю. Суб'єкт господарського права має засновану на законі можливість набувати від свого імені майнові та особисті немайнові права, вступати в зобов'язання, виступати у судових органах. Правосуб'єктність суб'єкта господарювання доктринальне визначається як господарська компетенція, тобто сукупність встановлених законодавством і набутих у господарських правовідносинах прав і обов'язків;

– по-четверте, він має відокремлене від інших суб'єктів (в тому числі і від власника) майно;

– по-п'яте, він несе відповідальність за своїми зобов'язаннями у межах закріпленого за ним майна.

Суб'єктами господарювання згідно з ч. 2 ст. 55 ГК України є:

  1.   господарські організації – юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України (далі ЦК України), державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до ГК України, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;
  2.   громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

В теорії господарського права обґрунтована точка зору, що до суб'єктів господарювання відносяться також філії, представництва та інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності. Це положення було закріплене в ч. 2 ст. 55 ГК України, проте Законом України від 4 лютого 2005 р. структурні одиниці без належних для того підстав і наукового обґрунтування були виключені з числа суб'єктів господарювання.

Суб'єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання та права оперативного управління відповідно до визначення цієї компетенції у ГК України та інших законах.

Суб'єкти господарювання, які створені як господарські організації,  діють на основі права власності, права господарського відання чи оперативного управління, мають статус юридичної особи, що визначається цивільним та господарським законодавством. Вони мають право відкривати свої філії, представництва, інші відокремлені підрозділи без створення юридичної особи.

4.Система господарського законодавства та права

Важливим питанням цієї теми є питання, присвячене господарському законодавству. Нормативне регулювання господарських відносин ґрунтується на встановлених Конституцією України основних засадах правопорядку у сфері господарювання, про що згадується в Преамбулі ГК України, а в ст. 5 цього кодексу цьому питанню приділяється спеціальна увага. Зокрема, ст. 5 закріплює положення, відповідно до якого правопорядок у сфері господарювання формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання і державного регулювання макроекономічних процесів.

Суб'єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері господарювання здійснюють свою діяльність у межах встановленого правового господарського порядку, який ґрунтується на згаданих положеннях Конституції України та визначається господарським законодавством.

Господарське законодавство можна розглядати в кількох аспектах.

У широкому розумінні господарське законодавство є системою нормативних актів, які регулюють відносини в сфері господарювання. Таке законодавство включає в себе нормативні акти цивільного, адміністративного, фінансового, трудового, екологічного та власне господарського законодавства.

У вузькому розумінні господарське законодавство — це система нормативних актів, що регулюють відносини з організації та здійснення лише виробничо-господарської діяльності.

Господарське законодавство становить нормативну основу господарського правопорядку - правил організації, безпосереднього здійснення та управління господарською діяльністю.

Господарське законодавство — це сукупність нормативно-правових актів та правових норм, які регулюють відносини щодо безпосереднього здійснення господарської діяльності та керівництва (в т. ч. організації) такою діяльністю.

Господарське законодавство складається з великого масиву взаємопов'язаних нормативно-правових актів різної юридичної сили, що регулюють господарські відносини. У своїй сукупності ці нормативно-правові акти і складають систему господарського законодавства.

Система господарського законодавства – це розміщення норм, які складають господарське законодавство у відповідному порядку, враховуючи зміст, якості та внутрішні зв’язки між різноманітними актами.

Система господарського законодавства має горизонтальну та вертикальну будову.

Юридична сила нормативних актів господарського законодавства визначає вертикальну будову господарського законодавства. Господарське законодавство в цьому разі функціонує як вертикальна ієрархічна система нормативних актів, зумовлена структурою органів законодавчої та виконавчої влади, які мають законодавчі та нормотворчі повноваження в сфері регулювання господарської діяльності.

У вертикальній системі нормативних актів господарського законодавства за юридичною силою виділяють такі групи (блоки):

  1.  Господарське законодавство ґрунтується на положеннях Конституції України про власність, підприємництво тощо.
  2.  ГК України.
  3.  Господарські закони.
  4.  Законодавчі акти з господарських питань.
  5.  Підзаконні нормативні акти.
  6.  Локальні нормативні акти.

Горизонтальна система господарського законодавства визначається змістом норм господарського права, які встановлюють акти господарського законодавства.

Горизонтальна система господарського законодавства складається з низки інститутів які входять до системи господарського права.

Загальний курс господарського права має певну систему, яка складається з двох частин - загальної і спеціальної. До загальної частини слід віднести загальні положення про господарське право (поняття господарського права, господарські правовідносини, господарське законодавство, суб’єкти господарських правовідносин, майнова основа господарювання, господарські зобов’язання, відповідальність у господарсько-правових відносинах). До особливої частини – особливості правового регулювання окремих видів господарських відносин (правове регулювання господарсько-торговельної діяльності, правове регулювання біржової торгівлі, правове регулювання комерційного посередництва, правове регулювання діяльності транспорту, правове регулювання капітального будівництва, правове регулювання інвестиційної та інноваційної діяльності, правове регулювання банківської діяльності, правове регулювання страхової діяльності, правове регулювання цін та ціноутворення, правове регулювання аудиторської діяльності, правове регулювання комерційної концесії, правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності, спеціальні режими господарювання).

Питання для самоконтролю:

  1.  Поняття господарського права.
  2.  Господарські правовідносини: поняття та види.
  3.  Характеристика складових господарських правовідносин.
  4.  Які методи господарського права Ви знаєте?
  5.  Принципи господарювання.
  6.  Яких  Ви знаєте учасників відносин у сфері господарювання?
  7.  Поняття суб’єкта господарювання.
  8.  Види суб’єктів господарювання.
  9.  Поняття, ознаки та особливості господарського законодавства.
  10.  Що таке система господарського законодавства? У чому полягає специфіка будови   господарського законодавства?
  11.  Яке місце посідає ГК України системі господарського законодавства? Яке його співвідношення з ЦК України та спеціальними законами?
  12.  Система господарського законодавства.
  13.  Проблеми вдосконалення господарського законодавства.
  14.  У чому полягає відмінність між господарським правом і господарським законодавством?
  15.  Назвіть способи вдосконалення законодавства.

Лекція № 2

Правові засади здійснення господарської діяльності

ПЛАН

  1.  Поняття та ознаки  господарської діяльності.
  2.  Види господарської діяльності.
  3.  Засоби державного регулювання господарської діяльності.
  4.  Роль державно-приватного партнерства у регулюванні господарської діяльності.

Література:

1. Господарський кодекс України // Офіційний вісник України. – 2003. - № 11. – Ст.462 (із змін. та допов.).

2. Вінник О.М. Господарське право: навчальний посібник [для студ. Вищ. Навч.закл.] / [О.М.Вінник].- [2-ге вид.,змін. та доп.].- К.:Правова єдність,2009.-766 с.

3. Васильев А.С. Хозяйственное право Украины: учебник / А.С. Васильев, О.П. Подцерковный. – [4-е изд., с изм. и доп.].-Х.: ООО «Одиссей», 2011.- 488 с.

4. Мамутов В.К. Хозяйственное право: учебник / В.К. Мамутов, Г.Л. Знаменский, К.С. Хахулин. – К.: Юрінком  Інтер, 2002. – 912 с.

5. Щербина В.С. Господарське право: підручник / В.С.Щербина. – [4-тє вид., перероб. і доп].- К.: Юрінком Інтер, 2009. – 640 с.

6. Гайворонський В.М. Господарське право України: підручник [для студ. юр. спец ВЗО] / В.М. Гайворонський, В.П. Жушман та ін. – Х.: Право, 2005.-384 с.

7. Про державно-приватне партнерство: Закон України // Офіційний вісник України.- № 58.- Ст. 1988.

8. Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності: Закон України // Відомості Верховної Ради України. – № 9. – 2004. – Ст.79.

9. Знаменський Г.Л. Державно-приватне партнерство: український варіант / Г.Л. Знаменский // Юридичний вісник України. – 2009. - № 39 (743).-С.17.  


  1.  Поняття та ознаки господарської діяльності

Ключовим поняттям господарського права є поняття господарської діяльності, яке можна знайти в різних нормативно-правових актах, зокрема: у Законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність», у Законі України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» і т. ін. Проте в ч. 1 ст. 3 ГК України, з врахуванням положень зазначених та інших законів, закріплюється уніфіковане поняття господарської діяльності під якою розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Закріплені в цьому понятті в ГК України ознаки господарської діяльності характеризують її набагато повніше ніж ознаки, вживані в інших актах чинного законодавства.

У цьому визначенні можна виділити кілька ознак господарської діяльності:

–  сфера здійснення – суспільне виробництво (господарська сфера,  а не для особистого споживання );

– зміст – виробництво та реалізація продукції, виконання робіт, надання послуг відбувається не для власних потреб виробника, а для задоволення потреб інших осіб - споживачів в широкому розумінні (громадян як кінцевих споживачів, суб'єктів господарювання та різноманітних організацій, що використовують зазначені блага для задоволення своїх господарських чи інших потреб);

– передача зазначених благ іншим особам на платній основі, тобто їх функціонування у формі товару;

–  професійні засади господарської діяльності;

– спеціальний суб'єкт, який повинен зазвичай мати статус суб'єкта господарювання;

– поєднання приватних інтересів виробника (в одержанні прибутку чи інших вигод/переваг від господарської діяльності) та публічних інтересів (суспільства в особі широкого кола споживачів -в отриманні певних благ; держави – в отриманні прибутків та інших обов'язкових платежів від суб'єктів господарювання; територіальної громади – (1) в забезпеченні зайнятості членів громади шляхом їх залучення на засадах індивідуального підприємництва чи трудового найму суб'єктами господарювання до господарської діяльності, (2) у задоволенні потреб громади в певних продукції, роботах, послугах, (3) в участі суб'єктів господарювання у вирішенні завдань територіальної громади в благоустрої, (4) у сплаті місцевих податків та зборів тощо).

З врахуванням зазначених ознак в науці господарського права закріплено таке доктринальне визначення господарської діяльності: Господарська діяльність - це така суспільно корисна діяльність суб'єктів господарювання щодо виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг з метою їх реалізації за плату (як товару), що ґрунтується на поєднанні приватних і публічних інтересів і здійснюється професійно.

Господарська діяльність (господарювання) здійснюється на загальних принципах, передбачених ст. 6 ГК України, які нами вже були розглянуті в попередній лекції.

  1.  Види господарської діяльності

Господарська діяльність надзвичайно різноманітна, що спричиняє потребу її класифікації з метою забезпечення оптимального правового регулювання господарської діяльності як такої та певних її видів, враховуючи специфіку останніх.

Господарську діяльність можна класифікувати за різними ознаками.

За критерієм мети здійснення господарська діяльність може бути комерційною (підприємницькою) та некомерційною (ч. 2 ст. З ГК України): комерційна діяльність (підприємництво) має місце, якщо її суб'єкт (підприємець) діє з метою отримання прибутку; некомерційна господарська діяльність здійснюється для досягнення певних економічних та соціальних результатів, проте мета отримання прибутку при цьому відсутня.

За предметом господарської діяльності розрізняють виробничу, торговельну, банківську, страхову, інноваційну, концесійну діяльність, спільне інвестування та ін. Залежно від ринку (внутрішній чи зовнішній), національної приналежності суб'єктів господарювання (вітчизняні товаровиробники/резиденти чи іноземні інвестори та нерезиденти) розрізняють господарську діяльність за участю вітчизняних товаровиробників (резидентів) та зовнішньоекономічну діяльність (за участю резидентів та нерезидентів), у т. ч. іноземне інвестування (за участю іноземного інвестора). Специфіка здійснення певних видів господарської діяльності враховується в процесі її правового регулювання (розділ VI ГК України «Особливості правового регулювання в окремих сферах господарювання»; розділ VII ГК України «Зовнішньоекономічна діяльність», розділ VIII ГК України «Спеціальні режими господарювання»; спеціальні закони: «Про банки і банківську діяльність», «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про страхування», «Про режим іноземного інвестування», «Про концесії», «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди» та ін.).

Особлива увага в ГК України приділяється класифікації господарської діяльності (на підприємництво та некомерційну господарську діяльність) (глави 4 і 5).

Узагальнене поняття підприємницької діяльності дається в ст. 42 ГК України: «Підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку».

Тобто, підприємництво здійснюється на власний ризик та під власну відповідальність підприємця, який навіть може бути визнаний банкрутом у разі негативних фінансових результатів господарської діяльності - стійкої та значної неплатоспроможності. Для підприємницької діяльності властива ініціативність, що забезпечує пошук нових напрямів такої діяльності, запровадження новітніх технологій, виробництво принципово нових товарів або товарів з принципово новими властивостями. Для цього суб'єкт підприємницької діяльності повинен мати значний рівень самостійності.

Отже, характерними рисами підприємницької діяльності, що відрізняє її від некомерційної, є:

– наявність мети отримання прибутку від здійснення такої діяльності;

– ініціативність, що забезпечує пошук і запровадження новітніх технологій, нових господарських зв'язків, оптимізацію власної діяльності;

– ризиковий характер такої діяльності, оскільки сам підприємець несе основні ризики у разі негараздів у своїй діяльності, невдалого вибору контрагентів тощо;

–власна відповідальність підприємця у разі невиконання/неналежного виконання зобов'язань перед кредиторами, державою, територіальною громадою та іншими особами усім майном, що належить йому на праві власності чи праві господарського відання, а також можливість визнання підприємця банкрутом у разі його стійкої та значної неплатоспроможності;

– усі вищезазначені риси зумовлюють ще одну - самостійність здійснення підприємницької діяльності, що дозволяє її суб'єктові вжити максимально можливі заходи для успішності такої діяльності та оперативно реагувати на кон'юнктуру ринку, на поведінку контрагентів, на відгуки споживачів тощо.

Основні засади,  (принципи), на яких базується підприємництво, законодавчо закріплені в ст. 44 ГК України.

Важливим чинником активізації підприємництва в умовах побудови ринкової економіки є державна підтримка підприємництва, що передбачено ст. 48 ГК України.

Некомерційна господарська діяльність здійснюється суб'єктами господарювання державного або комунального секторів економіки у галузях (видах діяльності), в яких відповідно до статті 12 цього ГК України забороняється підприємництво, на основі рішення відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування. Некомерційна господарська діяльність може здійснюватися також іншими суб'єктами господарювання, насамперед, у тих випадках, коли здійснення певного виду господарської діяльності у формі підприємництва забороняється законом (наприклад, біржова діяльність).

Однією з ознак некомерційної діяльності, відповідно до ч. 1 ст. 52 ГК України, є самостійність її здійснення. Проте така діяльність – у зв'язку з відсутністю у її суб'єкта мети отримання прибутку – не може здійснюватися без відповідного фінансування, яке зазвичай надається власником майна (уповноваженим органом) та засновником суб'єкта такої діяльності. Некомерційна господарська діяльність притаманна казенним підприємствам (ч. 3 ст. 76, статті 77, 78 ГК України) та некомерційним комунальним підприємствам (ч. 3 ст. 78 ГК України). Фінансування їх діяльності у разі збитковості здійснюється за рахунок відповідного бюджету. Отже, здійснення некомерційної господарської діяльності зумовлює залежність її суб'єкта від засновника і власника майна, який забезпечує відповідне фінансування, а також застосування щодо майна суб'єкта некомерційної господарської діяльності спеціального правового титулу - права оперативного управління (ч. 3 ст. 78, ст. 137 ГК України, що передбачає: (1) цільове використання майна, можливість розпорядження (за цільовим призначенням, у визначених власником майна межах) грошовими коштами, виробленими товарами (відвантаження контрагентам відповідно до державних контрактів та інших господарських договорів), сировиною, напівфабрикатами, комплектуючими (застосування у виробничому процесі); (2) контроль з боку власника за цільовим використанням майна та дотриманням встановлених меж використання. Здійснення суб'єктом права власності некомерційної господарської діяльності (як основної) зумовлює визначення джерел отримання коштів для покриття збитків від такої діяльності (для товарних і фондових бірж, наприклад, такими джерелами є періодичні внески членів біржі і надання учасникам біржових торгів не заборонених законом платних послуг, пов'язаних з основною діяльністю біржі).

  1.  Засоби державного регулювання господарської діяльності

Державне регулювання економіки опосередковують організаційно-господарські правовідносини між державними органами і суб’єктами господарювання4.

Державне регулювання економіки відіграє велику роль у всіх країнах.  Для реалізації державою основних завдань щодо державного регулювання економіки найдоцільнішим є використання на практиці різноманітних засобів та механізмів регулювання господарської діяльності. Головними елементами механізму державного регулювання економіки є суб’єкти, об’єкти, методи і засоби.

Основні засоби державного регулювання закріплені у ГК України. Також,  в Україні прийнятий спеціальний Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» та ще декілька законів, спрямованих на правове забезпечення державного регулювання економіки.

Ч.2 ст. 12 ГК України визначає такі основні засоби державного регулювання господарської діяльності: державне замовлення; ліцензування, патентування та квотування; сертифікацію та стандартизацію; застосування нормативів та лімітів; регулювання цін і тарифів; надання податкових, інвестиційних та інших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій).

Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих видів засобів державного регулювання господарської діяльності визначаються ст.13-16 ГК України, іншими законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку, які розробляються у відповідності із Законом України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України». Серед законодавчих актів, які визначають основні засоби, що застосовуються державою до господарських правовідносин, слід виділити наступні: «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб», «Про здійснення державних закупівель», «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», Податковий кодекс, «Про зовнішньоекономічну діяльність» і т. ін.

Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» визначає основні принципи такої політики, в т. ч. збалансоване врахування інтересів різних категорій учасників господарських відносин – суб'єктів господарювання, громадян, держави (ст. 4), зміст державної регуляторної політики та напрями її забезпечення (статті 5-14), повноваження органів державної влади (в т. ч. спеціально уповноважених) та місцевого самоврядування щодо здійснення державної регуляторної політики у сфері господарювання (статті 15-40).

Застосовуючи ці засоби, держава організовує господарську діяльність у макроекономічному масштабі, виконує господарсько-організаторську функцію і забезпечує соціальну орієнтацію економіки.

4. Роль державно-приватного партнерства у регулюванні

господарської діяльності

При розв’язанні проблеми залучення інвестицій в економіку зарубіжних країн (США,  Великобританії, Німеччини, Італії, Канади, Франції  та інших) широко використовується механізм державно-приватного партнерства.

Нетривалий досвід нашої країни стосовно співпраці держави з приватними  партнерами  пов’язують із відбудовою стадіону у м.Донецьку під проект Євро-2012, а також виконання програм надророзробки та надровидобутку, концесії мереж водопостачання та водовідведення у м.Луганську та інш.

Регуляторний вплив держави на досягнення ефективності здійснення господарської діяльності відбувається при впровадженні Закону України «Про державно-приватне партнерство». Саме цим Законом задекларовано розвиток ідеї державно-приватного партнерства (в межах України). Цей Закон  закріплює  організаційно-правові  засади  взаємодії  державних партнерів з приватними партнерами  на договірній основі. 

У ч.1 ст. 1 цього Закону державно-приватне  партнерство визначено як співробітництво  між державою Україна,  Автономною  Республікою  Крим,  територіальними громадами  в  особі відповідних органів державної влади та органів місцевого самоврядування  (державними  партнерами)  та  юридичними особами,  крім державних та комунальних підприємств, або фізичними особами – підприємцями (приватними партнерами), що здійснюється на основі  договору.

На стороні приватного партнера у договорі,  що укладається  в рамках державно-приватного партнерства,  можуть виступати декілька осіб,  які  можуть  бути  приватними партнерами.   Такі  особи  несуть  солідарну  відповідальність  за  зобов'язаннями,  передбаченими договором,  що укладається в рамках державно-приватного партнерства.
       Принципова правова основа для самого широкого партнерства, в тому числі державно-приватного, в Україні створена у ГК України. Зокрема, ГК України встановлює  фундаментальні юридичні підвалини рівноправного партнерства бізнесу і влади тому що в ньому закладалась модель господарських відносин (як "горизонтальних", так і "вертикальних"),  яка підштовхувала б до рівного підпорядкування всіх суб'єктів цих відносин суспільному господарському порядку. Це означало, що у відносинах бізнесу (підприємництва) та органів влади головним стає не підкорення одне одному (що випливало із "класичної" адміністративної моделі), а підкорення обох рівною мірою пануючому у суспільстві порядку (ладу), який складається головним чином із вимог Конституції та інших законів. У такому разі бізнес має не тільки обов'язки з виконання владних приписів, а й права. І, навпаки, органи влади, щодо бізнесу, мають не тільки права, а й обов'язки.

До ознак державно-приватного партнерства належать:     забезпечення вищих       техніко-економічних       показників ефективності  діяльності,  ніж  у разі здійснення такої діяльності державним партнером без залучення приватного партнера; довготривалість відносин (від 5 до 50 років); передача приватному  партнеру  частини  ризиків   у   процесі здійснення державно-приватного партнерства;  внесення приватним партнером інвестицій в об'єкти партнерства  із джерел, не заборонених законодавством.

До   основних   принципів  здійснення  державно-приватного
партнерства належать:
 

– рівність перед законом державних та приватних партнерів;

– заборона будь-якої дискримінації прав державних чи  приватних  партнерів;

– узгодження інтересів державних та приватних партнерів з метою  отримання взаємної вигоди;

– незмінність протягом усього строку дії договору, укладеного в  рамках  державно-приватного партнерства,  цільового призначення та форми  власності  об'єктів,  що  перебувають   у  державній   або комунальній  власності  чи  належать  АРК, переданих приватному партнеру;

– визнання державними   та   приватними   партнерами   прав   і  обов'язків,  передбачених  законодавством  України  та  визначених умовами  договору,   укладеного   у   рамках   державно-приватного партнерства;

– справедливий розподіл  між  державним та приватним партнерами ризиків,  пов'язаних з виконанням договорів,  укладених  у  рамках державно-приватного партнерства;

– визначення приватного  партнера  на конкурсних засадах,  крім  випадків, встановлених законом.

Державно-приватне  партнерство  застосовується   в   таких сферах:     пошук, розвідка родовищ корисних копалин та їх видобування;     виробництво, транспортування і постачання тепла та розподіл і  постачання природного газу; будівництво та/або експлуатація автострад,  доріг, залізниць,  злітно-посадкових  смуг на аеродромах,  мостів,  шляхових естакад, тунелів  і  метрополітенів,  морських  і  річкових  портів  та  їх інфраструктури; машинобудування; збір, очищення та розподілення води; охорона здоров'я; туризм, відпочинок, рекреація, культура та спорт; забезпечення функціонування   зрошувальних   і   осушувальних систем; оброблення відходів;  виробництво, розподілення та постачання електричної енергії; управління нерухомістю. Державно-приватне партнерство може застосовуватися і в інших  сферах   діяльності,  крім  видів  господарської  діяльності,  які дозволяється здійснювати  виключно  державним підприємствам,   установам   та   організаціям.  

Здійснення  державно-приватного  партнерства   у зазначених   сферах  передбачає  виконання однієї або кількох таких функцій: проектування; фінансування; будівництво; відновлення (реконструкція, модернізація);  експлуатація; пошук; обслуговування, а також інших функцій,  пов'язаних  з  виконанням  договорів, укладених у рамках державно-приватного партнерства.

У   рамках   здійснення  (форми)  державно-приватного  партнерства  можуть укладатися договори про:

– концесію;

– спільну діяльність;

– розподіл продукції;

– інші договори.

Питання для самоконтролю:

1. .Як класифікується господарська діяльність? Які застосовуються при цьому критерії класифікації?

2.   Які основні відмінності підприємництва від некомерційної господарської діяльності?

3.   Назвіть поняття та ознаки підприємницької діяльності.

4.   Назвіть принципи підприємницької  діяльності Ви знаєте.

5.   У чому полягає роль держави у сфері економіки?

6.   За допомогою яких засобів забезпечується вплив держави на економічну сферу?

7.   Надайте визначення державно-приватного партнерства.

8.   Назвіть суб’єкти державно-приватного партнерства.

9.  Хто може бути в якості приватного партнера.

10. В яких сферах здійснюється державно-приватне партнерство?

Лекція  № 3

Основи правового  статусу суб'єктів господарювання

ПЛАН

1. Загальна характеристика суб’єктів господарювання:

а) правовий статус унітарних підприємств;

б) правовий статус корпоративних підприємств;

в) правове становище громадянина – підприємця;

г) правовий статус інших суб’єктів господарювання.

2. Порядок утворення суб’єктів господарювання.

3. Порядок припинення суб’єктів господарювання.

Література:

1. Господарський кодекс України // Офіційний вісник України. – 2003. - № 11. – Ст. 462 (із змін. та допов.).

2. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України.-2003.- №№40,41,42,43,44. - Ст.356 (із змін. та доп.).

3. Про акціонерні товариства: Закон України  // Відомості Верховної Ради.- 2008.- №№ 50-51.- Ст.384.

4. Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» //  Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 31. – ст. 263.

5.Вінник О.М. Господарське право: навчальний посібник [для студ. вищ. Навч.закл.] / [О.М.Вінник].- [2-ге вид.,змін. та доп.].– К.:Правова єдність,2009.-766 с.

6. Гайворонський В.М. Господарське право України: підручник [для студ. юр. спец ВЗО] / В.М.Гайворонський, В.П.Жушман та ін. – Х.: Право, 2005.-384 с.

7. Мамутов В.К. Хозяйственное право: учебник / В.К. Мамутов, Г.Л. Знаменский, К.С. Хахулин. – К.: Юрінком  Інтер, 2002. – 912 с.

8. Щербина В.С. Господарське право: підручник / В.С.Щербина. – [4-тє вид., перероб. і доп].- К.: Юрінком Інтер, 2009. – 640 с.

9. Васильев А.С. Хозяйственное право Украины: учебник / А.С. Васильев, О.П. Подцерковный. – [4-е изд., с изм. и доп.].-Х.: ООО «Одиссей», 2011.- 488 с.

10. Старцев А.В. Предпринимательское право: учебное пособие / А.В. Старцев, 2007. – Х.: Одиссей, 2007. – 248 с.

1. Загальна характеристика суб’єктів господарювання

Як було з’ясовано в попередніх лекціях, згідно з ст. 2 ГК України учасниками відносин у сфері господарювання є:

а) суб'єкти господарювання;

б)  споживачі;

в) органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією;

г) громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Найбільшу і найважливішу для господарської діяльності групу суб'єктів складають суб'єкти господарювання.

Згідно ч. 1 ст. 55 ГК України суб'єктами господарювання визнаються  учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Згідно ч. 2 ст. 55 ГК України суб'єктами господарювання є:

1) господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до ЦК України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до ГК України, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

Домінуюче місце серед суб’єктів господарювання належить господарським організаціям, а серед них підприємствам. Це зумовлено особливими економічними і соціальними функціями підприємства в економічній системі, а саме функціями товаровиробника, який задовольняє суспільні потреби у продукції, роботах, послугах. Тому законодавчий інститут підприємства або господарюючого суб'єкта є центральною частиною системи господарського права України, його правовою основою.

Поняття «підприємство» є узагальнюючим, або збірним. Воно, по-перше, визначає підприємства як суб'єкти господарського права стосовно всіх форм і видів власності в Україні (організаційні форми і види підприємств). По-друге, це поняття є загальногалузевим, тобто взагалі визначає промислові (фабрики, заводи, шахти), будівельні, транспортні, сільськогосподарські, торговельні та інші підприємства5.

Підприємство як соціально-економічний і правовий інститут має певну сукупність економічних, організаційних і юридичних ознак, за якими кваліфікується як господарюючий суб'єкт і суб'єкт права. За допомогою цих ознак, систематизованих ч. 1 ст. 62 ГК України, уніфіковано визначається правове становище підприємств усіх форм власності і галузей народного господарства.

Згідно з ч. 1 ст. 62 ГК України підприємство - це самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому ГК України та іншими законами.

Законодавство України про підприємства оперує такими поняттями, як види, організаційні форми і категорії підприємств. Кожне з них вживається для класифікації підприємств за певними ознаками.

Вид передбачає класифікацію підприємств залежно від форм власності, визначених Конституцією України та ГК України, і від способів розмежування в підприємствах окремих форм власності і управління майном. Залежно від форм власності ч. 1 ст. 63 ГК України виділяє такі види підприємств:

 – приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

 – підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);

– комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

– державне (в тому числі казенне) підприємство, що діє на основі державної власності;

підприємство, засновані на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).

У разі якщо в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить не менш як десять відсотків, воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить сто відсотків, вважається іноземним підприємством.

Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду ч. 3 ст. 63 ГК України поділяє підприємства на унітарні і корпоративні.

а) правовий статус унітарних підприємств

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника (ч. 4 ст. 63 ГК України).

Одним із видів унітарних підприємств є державне унітарне підприємство.

Державні унітарні підприємства діють як державні комерційні підприємства або казенні підприємства (ч.8 ст.73 ГК України).

Розглянемо їх правовий статус детальніше, і почнемо з державного комерційного підприємства.

Як встановлено ч. 1 ст. 74 ГК України, державне комерційне підприємство є суб'єктом підприємницької діяльності. Цей суб'єкт діє на основі статуту і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому на праві господарського відання майном згідно з ГК України та іншими законами, прийнятими відповідно до нього.

Майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним, як за суб'єктом права, на праві господарського відання. Саме ж державне підприємство як майновий комплекс є об'єктом права державної власності, і може бути об'єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів (ч. 4 ст. 190 ЦК України).

Ч. З ст. 74 ГК України вперше встановила, що в унітарному підприємстві утворюється статутний фонд. До прийняття цієї норми статутний фонд утворювався лише в деяких видах господарських товариств. Статутний фонд державного комерційного підприємства утворюється уповноваженим органом, до сфери управління якого воно входить, до реєстрації цього підприємства як суб'єкта господарювання. Мінімальний розмір статутного фонду державного комерційного підприємства встановлюється законом (на сьогодні цей розмір не встановлено).

Держава та орган, до сфери управління якого входить державне комерційне підприємство, не несуть відповідальності за його зобов'язаннями, крім випадків, передбачених ГК України та іншими законами.

Збитки, завдані державному комерційному підприємству внаслідок виконання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, які було визнано судом неконституційними або недійсними, підлягають відшкодуванню зазначеними органами добровільно або за рішенням суду.

Державне унітарне комерційне підприємство може бути перетворено у випадках та порядку, передбачених законом, у корпоратизоване підприємство (державне акціонерне товариство). Особливості діяльності корпоратизованих підприємств визначаються ГК України та іншими законами.

Особливості господарської діяльності державних комерційних підприємств визначені ст. 75 ГК України.

Особливим видом підприємства, заснованого на державній власності, є казенне підприємство.

Згідно з ч. 1 ст. 76 ГК України казенні підприємства створюються у галузях народного господарства, в яких:

законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам;

основним (понад п'ятдесят відсотків) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає держава;

за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів;

переважаючим (понад п'ятдесят відсотків) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним;

приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом.

На відміну від державних комерційних підприємств, які утворюються органами державної влади, підпорядкованими Кабінету Міністрів, казенні підприємства створюються за рішенням Кабінету Міністрів. У рішенні про створення казенного підприємства визначаються обсяг і характер основної діяльності підприємства, а також орган, до сфери управління якого входить підприємство, що створюється. Реорганізація і ліквідація казенного підприємства проводяться відповідно до вимог ГК України за рішенням органу, до компетенції якого належить створення даного підприємства.

Майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві оперативного управління в обсязі, зазначеному в статуті підприємства.

Казенне підприємство є юридичною особою, має відповідні рахунки в установах державного банку, печатку із своїм найменуванням.

Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, затверджує статут підприємства, призначає його керівника, дає дозвіл на здійснення казенним підприємством господарської діяльності, визначає види продукції (робіт, послуг), на виробництво та реалізацію якої поширюється зазначений дозвіл.

Важливе значення для правового регулювання діяльності казенних підприємств мають постанови КМУ від 30 червня 1998 р. № 987 «Про перетворення державних підприємств у казенні», якою визначено перелік державних підприємств, що мають бути перетворені в казенні; від 16 червня 1998 p. № 914 «Про типовий статут казенного підприємства», якою затверджено Типовий статут казенного підприємства, та від 22 липня 1998 р. № 1129 «Про деякі питання управління казенними підприємствами», якою, зокрема, затверджено Положення про складання плану розвитку казенного підприємства та Положення про складання фінансового плану казенного підприємства.

Особливості господарської діяльності казенних підприємств встановлені ст. 77 ГК України.

Правовому статусу комунального унітарного підприємства присвячено ст. 78 ГК України, згідно з якою комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління.

Відповідно до п. 30 ст. 26 Закону України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні» питання про створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної громади вирішується виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради.

Орган, до сфери управління якого входить комунальне унітарне підприємство, є представником власника - відповідної територіальної громади і виконує його функції у межах, визначених ГК України та іншими законодавчими актами.

Майно комунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство).

Статутний фонд комунального унітарного підприємства утворюється органом, до сфери управління якого воно входить, до реєстрації його як суб'єкта господарювання. Мінімальний розмір статутного фонду комунального унітарного підприємства встановлюється відповідною місцевою радою.

Найменування комунального унітарного підприємства повинно містити слова «комунальне підприємство» та вказівку на орган місцевого самоврядування, до сфери управління якого входить дане підприємство.

Комунальне унітарне підприємство не несе відповідальності за зобов'язаннями власника та органу місцевого самоврядування, до сфери управління якого воно входить.

Комунальне унітарне підприємство очолює керівник підприємства, що призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органові.

Збитки, завдані комунальному унітарному підприємству внаслідок виконання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, підлягають відшкодуванню зазначеними органами добровільно або за рішенням суду.

Особливості господарської діяльності комунальних унітарних підприємств визначаються відповідно до вимог, встановлених ГК України щодо діяльності державних комерційних або казенних підприємств, а також інших вимог, передбачених законом.

Правове становище підприємств об'єднань громадян, релігійних організацій визначається ст. 112 ГК України, згідно з якою підприємством об'єднання громадян, релігійної організації є унітарне підприємство, засноване на власності об'єднання громадян (громадської організації, політичної партії) або власності релігійної організації для здійснення господарської діяльності з метою виконання їх статутних завдань.

Право власності об'єднань громадян реалізують їх вищі статутні органи управління в порядку, передбаченому законом та статутними документами. Право власності релігійних організацій реалізується їх органами управління відповідно до закону.

Засновником підприємства об'єднання громадян є відповідне об'єднання громадян, що має статус юридичної особи, а також об'єднання (спілка) громадських організацій у разі, якщо його статутом передбачено право заснування підприємств. Політичним партіям та юридичним особам, що ними створюються, забороняється засновувати підприємства, за винятком засобів масової інформації, підприємств, що здійснюють продаж суспільно-політичної літератури, інших пропагандистсько-агітаційних матеріалів, виробів з власною символікою, проведення виставок, лекцій, фестивалів та інших суспільно-політичних заходів.

Релігійні організації мають право засновувати видавничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, необхідні для забезпечення діяльності цих організацій.

Підприємство об'єднання громадян, релігійної організації діє на основі статуту і є юридичною особою, здійснюючи свою діяльність на праві оперативного управління або господарського відання відповідно до вимог ГК України.

Обмеження щодо створення та діяльності окремих видів підприємств об'єднання громадян, релігійної організації встановлюються законами.

Приватне підприємство. Згідно з ст. 113 ГК України приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання – юридичної особи. Унітарним вважається приватне підприємство, що діє на основі приватної власності одного громадянина або суб’єкта господарювання – юридичної особи.

Порядок організації та діяльності приватних підприємств визначається ГК України та іншими законами.

б) правовий статус корпоративних підприємств

Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб (ч. 5 ст. 63 ГК України).

Найбільш популярною формою корпоративного підприємства є господарські товариства. Основним законодавчим актом, що регулює діяльність господарських товариств в Україні є Закон України «Про господарські товариства». Відповідні норми щодо діяльності господарських товариств передбачені також в Цивільному (статті 113-162), та Господарському (статті 79-92) кодексах України  та Законі  України «Про акціонерні товариства».

Узагальнене визначення поняття господарського товариства встановлене ГК України. Згідно з ч. 1 ст. 79 цього кодексу  господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку.

Види господарських товариств узагальнено названо в ст. 80 ГК України (слід зазначити, що в назві ст. 113 ЦК України вжито термін «види», а в ч. 2 цієї ж статті йдеться про «форми» господарських товариств - такі ж, як і види за ст. 80 ГК України).

Згідно з ч. 1 ст. 80 ГК  України і ч. 2 ст. 1 Закону «Про господарські товариства» до господарських товариств належать:

– акціонерні товариства (АТ);

– товариства з обмеженою відповідальністю (ТОВ);

– товариства з додатковою відповідальністю (ТДВ);

– повні товариства (ПТ);

– командитні товариства (КТ).

Доктринальне господарські товариства поділяються на :

– персональні товариства або об’єднання осіб – в яких домінують особисті елементи ( до них відносяться ПТ та КТ);

– об’єднання капіталів – в яких домінуючим є майнові елементи ( до них відносяться АТ, ТОВ, ТДВ).

Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний фонд (слід відзначити, що в ЦК терміну «статутний фонд» господарського товариства відповідає термін «статутний капітал»), поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій (ч. 2 ст. 80 ГК України).

Акціонерне товариство згідно Закону України «Про акціонерні товариства» – це  господарське товариство, статутний капітал якого поділено  на  визначену  кількість  акцій  однакової номінальної  вартості,  корпоративні  права за якими посвідчуються акціями.

Акціонерне товариство може бути створене шляхом заснування
або  злиття,  поділу,  виділу  чи  перетворення   підприємницького
(підприємницьких) товариства, державного (державних), комунального
(комунальних) та інших підприємств у акціонерне товариство.
         Згідно ст.5 акціонерні товариства  за  типом  поділяються  на публічні акціонерні товариства та приватні акціонерні товариства.

Кількісний склад акціонерів приватного акціонерного товариства не може перевищувати 100 акціонерів.

Публічне акціонерне товариство може  здійснювати публічне
та приватне розміщення акцій.

Приватне акціонерне   товариство   може   здійснювати  тільки
приватне розміщення акцій.  У разі  прийняття  загальними  зборами
приватного   акціонерного   товариства   рішення   про  здійснення
публічного  розміщення  акцій  до  статуту  товариства   вносяться
відповідні  зміни,  у  тому  числі  про  зміну типу товариства – з
приватного на публічне.

Зміна типу  товариства  з  приватного  на  публічне   або   з публічного на приватне не є його перетворенням.

У АТ створюється статутний фонд, розмір якого повинен становить не менше 1250 мінімальних заробітних плат,  виходячи зі ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення товариства.

Одним з найпоширеніших видів господарських товариств у сфері господарювання України є товариства з обмеженою відповідальністю.

Відповідно до ч. 3 ст. 80 ГК України товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов'язаннями  тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили  свої вклади, несуть ризик збитків, пов'язаний з діяльністю  товариства, у межах своїх вкладів.

У ТОВ створюється статутний фонд, розмір якого повинен становить не менше 1 мінімальної заробітної плати,  виходячи зі ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення товариства.

Правовий статус, аналогічний статусу товариства з обмеженою відповідальністю, має товариство з додатковою відповідальністю.

Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників (ч. 4 ст. 80 ГК України).

Граничний розмір відповідальності учасників передбачається в установчих документах. До товариства з додатковою відповідальністю застосовуються положення ЦК України про товариства з обмеженою відповідальністю, якщо інше не встановлено статутом товариства і законом.

Повним товариством згідно з ч. 5 ст. 80 ГК України визнається таке товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.

Повне товариство створюється і діє на підставі засновницького договору (статуту цей вид товариства не має). Засновницький договір повного товариства, крім відомостей, загальних для всіх видів товариств, повинні визначати розмір частки кожного з учасників, форму їх участі у справах товариства, розмір, склад і порядок внесення ними вкладів.

Такі вимоги випливають з особливого характеру товариства, зокрема, з ведення його справ, яке здійснюється в порядку, встановленому ст. 122 ЦК України, а саме: кожний учасник повного товариства має право діяти від імені товариства, якщо засновницьким договором не визначено, що всі учасники ведуть справи спільно або що ведення справ доручено окремим учасникам.

Як уже зазначалося, учасники повного товариства несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном, на яке може бути звернене стягнення. Механізм такої відповідальності конкретизовано у ст. 124 ЦК України. Важливим є те, що учасник товариства відповідає за борги останнього незалежно від того чи виникли вони після або до його вступу до товариства.

Командитним товариством є господарське товариство, в якому один або декілька учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов'язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути звернено стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми вкладами (вкладники).

Якщо у командитному товаристві беруть участь два або більше повних учасників, вони несуть солідарну відповідальність щодо боргів товариства.

Згідно з ч. 1 ст. 134 ЦК України командитне товариство створюється і діє на підставі засновницького договору. Засновницький договір підписується усіма повними учасниками.

в) Правове становище громадянина – підприємця

Правовому становищу громадянина як суб'єкта господарювання присвячена ст. 128 ГК України, що називається «Громадянин у сфері господарювання».

Згідно з ч. 1 цієї статті громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до ст. 58 ГК України.

Громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов'язаннями усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення (ч.2 ст. 128 ГК України).

Громадянин-підприємець здійснює свою діяльність на засадах свободи підприємництва та відповідно до принципів, передбачених у ст. 44 ГК України.

Здійснюючи підприємницьку діяльність, громадянин-підприємець зобов'язаний:

– у передбачених законом випадках і порядку одержати ліцензію на здійснення певних видів господарської діяльності;

– повідомляти органи державної реєстрації про зміну його адреси, зазначеної в реєстраційних документах, предмета діяльності, інших суттєвих умов своєї підприємницької діяльності, що підлягають відображенню у реєстраційних документах;

– додержуватися прав і законних інтересів споживачів, забезпечувати належну якість товарів (робіт, послуг), що ним виготовляються, додержуватися правил обов'язкової сертифікації продукції, встановлених законодавством;

– не допускати недобросовісної конкуренції, інших порушень антимонопольно-конкурентного законодавства;

– вести облік результатів своєї підприємницької діяльності відповідно до вимог законодавства;

– своєчасно надавати податковим органам декларації про доходи, інші необхідні відомості для нарахування податків та інших обов'язкових платежів; сплачувати податки та інші обов'язкові платежі в порядку і в розмірах, встановлених законом.

Громадянин-підприємець зобов'язаний також додержуватися вимог, передбачених ст. 46 (щодо забезпечення соціальних гарантій найманих працівників) і 49 (не завдавати шкоди довкіллю, не порушувати права і інтереси громадян тощо) ГК України, а також іншими законодавчими актами, і несе майнову та іншу встановлену законом відповідальність за завдані ним шкоду і збитки.

Громадянин-підприємець може бути визнаний судом банкрутом відповідно до положень ГК України та Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

г) правовий статус інших суб’єктів господарювання

Кооператив — особлива організаційна форма суб'єкта підприємства, яка передбачає обов'язкову трудову участь у його діяльності. З точки зору ринкової економіки, кооператив є соціальною та народною формою господарювання, оскільки передбачає об'єднання не тільки капіталів, але й праці засновників, у подальшому — учасників.

Правове регулювання кооперації в Україні здійснюється Законом України "Про кооперацію" від 10 липня 2003 р. Відповідно до ст. 2 цього Закону кооператив — юридична особа, утворена фізичними та (або) юридичними особами, які добровільно об'єдналися на основі членства для ведення спільної господарської та іншої діяльності з метою задоволення своїх економічних, соціальних та інших потреб на засадах самоврядування.

Виділяють три основні види кооперативів:

 – виробничі кооперативи;

 – обслуговуючі кооперативи;

– споживчі кооперативи.

Виробничі кооперативи – кооперативи, що утворюються шляхом об'єднання фізичних осіб для спільної виробничої або іншої господарської діяльності на засадах їхньої обов'язкової трудової участі з метою одержання прибутку.

Обслуговуючі кооперативи – кооперативи, які утворюються шляхом об'єднання фізичних та (або) юридичних осіб для надання послуг переважно членам кооперативу, а також іншим особам з метою провадження їхньої господарської діяльності.

Споживчі кооперативи – кооперативи, які утворюються шляхом об'єднання фізичних та (або) юридичних осіб для організації торговельного обслуговування, заготівель сільськогосподарської продукції, сировини, виробництва продукції та надання інших послуг з метою задоволення споживчих потреб його членів. Підвидом споживчих кооперативів є споживчі товариства, які створюються відповідно до Закону України "Про споживчу кооперацію" від 10 квітня 1992 р. Споживчі товариства можуть об'єднуватися в добровільні союзи, які здійснюють делеговані їм повноваження, зокрема підготовку та підвищення кваліфікації кадрів, проведення наукових досліджень, конструкторських робіт і втілення їх результатів, вирішення спорів між учасниками союзів.

Особлива роль в господарській практиці України відводиться саме виробничому кооперативу. Організаційно-правова форма виробничого кооперативу досить поширена, особливо в будівництві, сільському господарстві та в деяких інших сферах народного господарства.

Правове становище виробничих кооперативів в Україні регулюється ГК України та Законом України "Про кооперацію" від 10 липня 2003 р., а щодо сільськогосподарських кооперативів – Законом України. "Про сільськогосподарську кооперацію" від 17 липня 1997 р.

Поняття виробничого кооперативу визначається ст. 95 ГК України, а саме: виробничим кооперативом є добровільне об'єднання громадян на засадах членства з метою спільної виробничої або іншої господарської діяльності, що базується на їхній особистій трудовій участі та об'єднанні майнових пайових внесків, участі в управлінні підприємством та розподілі доходу між членами кооперативу відповідно до їхньої участі у його діяльності

Для того, щоб успішно працювати в умовах ринкової конкуренції, підприємства прагнуть об'єднуватись.

Такі групи (об'єднання) підприємств визначаються в теорії господарського права як господарські об'єднання, які слід відрізняти від господарських товариств, що є підприємствами, а не їх об'єднаннями. Наведене визначення з юридичної точки зору означає, що господарське об'єднання - це один з видів суб'єктів господарювання.

Згідно з ч. 1 ст. 118 ГК України об'єднанням підприємств є господарська організація, утворена у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань. Об'єднання підприємств є юридичною особою.

ГК України вперше провів поділ об'єднань підприємств на види та організаційно-правові форми, хоч в практиці господарювання такі об'єднання існували і до прийняття ГК України .

Залежно від порядку заснування об'єднання підприємств можуть утворюватися як:

 – господарські об'єднання,

 – державні господарські об'єднання,

– комунальні господарські об'єднання (ч. 1 ст. 119 ГК України).

Ч. 1 ст. 120 ГК України встановлює такі організаційно-правові форми об'єднань підприємств: асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, інші форми об'єднання інтересів підприємств, передбачені законом (союзи, спілки, асоціації підприємців тощо).

Асоціація – це договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності підприємств, що об'єдналися, шляхом централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації виробництва, організації спільних виробництв на основі об'єднання учасниками фінансових та матеріальних ресурсів для задоволення переважно господарських потреб учасників асоціації. 

Корпорація – це договірне об'єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що об'єдналися, з делегуванням ними окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органам управління корпорації.

Консорціум – це тимчасове статутне об'єднання підприємств для досягнення його учасниками певної спільної господарської мети (реалізації цільових програм, науково-технічних, будівельних проектів тощо). Консорціум використовує кошти, якими його наділяють учасники, централізовані ресурси, виділені на фінансування відповідної програми, а також кошти, що надходять з інших джерел, в порядку, визначеному його статутом. У разі досягнення мети його створення консорціум припиняє свою діяльність.

Концерн – це статутне об'єднання підприємств, а також інших організацій, на основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників об'єднання, з централізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Учасники концерну наділяють його частиною своїх повноважень, у тому числі правом представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями. Учасники концерну не можуть бути одночасно учасниками іншого концерну.

В Україні також діють холдингові компанії. Відповідно до ч. 1 ст. 126 ГК України  асоційовані підприємства (господарські організації) – це група суб'єктів господарювання – юридичних осіб, пов'язаних між собою відносинами економічної та/або організаційної залежності у формі участі в статутному фонді та/або управлінні. Залежність між асоційованими підприємствами може бути простою і вирішальною.

Проста залежність між асоційованими підприємствами виникає у разі якщо одне з них має можливість блокувати прийняття рішень іншим (залежним) підприємством, які повинні прийматися відповідно до закону та/або установчих документів цього підприємства кваліфікованою більшістю голосів.

Вирішальна залежність між асоційованими підприємствами виникає у разі якщо між підприємствами встановлюються відносини контролю-підпорядкування за рахунок переважної участі контролюючого підприємства в статутному фонді та/або загальних зборах чи інших органах управління іншого (дочірнього) підприємства, зокрема володіння контрольним пакетом акцій. Відносини вирішальної залежності можуть встановлюватися за умови отримання згоди відповідних органів Антимонопольного комітету України.

Про наявність простої та вирішальної залежності має бути зазначено у відомостях державної реєстрації залежного (дочірнього) підприємства та опубліковано відповідно до закону.

Суб'єкт господарювання, що володіє контрольним пакетом акцій дочірнього підприємства (підприємств), визнається холдинговою компанією. Між холдинговою компанією та її дочірніми підприємствами встановлюються відносини контролю-підпорядкування відповідно до вимог ст. 126 ГК України та інших законів.

Як ми вже вказували в теорії господарського права обґрунтована точка зору, що до суб'єктів господарювання відносяться також філії, представництва та інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності.

Відокремлений підрозділ (філія, представництво, структурна одиниця) господарських організацій (ВП) — це суб'єкт господарювання без прав юридичної особи, що створюється за рішенням організації, до структури якої входить, і діє в межах повноважень, закріплених у положенні, затвердженому організацією-засновником.

Особливістю правового становища є:

– спеціальне регулювання: ст. 64 ГК України; ст. 95 ЦК України; закони: «Про господарські товариства» (ст. 9), «Про банки і банківську діяльність» (статті 23-25) та ін.;

– наявність у ВП статусу суб'єкта господарювання без прав юридичної особи і залежного від організації, до структури якої входить і за рішенням якої створюється; разом з тим господарська організація, що створює ВП, повинна мати права юридичної особи;

– майнова відокремленість ВП від господарської організації, до структури якої він входить, для філій це ще і територіальна відокремленість;

– діє на підставі положення, що затверджується організацією, складовою якої є і за рішенням якої створюється ВП;

– правовий титул майна - право господарського використання, зміст якого визначається в положенні про ВП; відтак, господарська організація, що створює ВП, визначає його повноваження і контролює його діяльність;

– здійснення господарської діяльності ВП від імені господарської організації, до структури якої він входить;

– відповідальність за зобов'язаннями ВП несе зазвичай господарська організація, до структури якої входить ВП;

– ліквідація ВП здійснюється за рішенням господарської організації, до структури якої він входить.

2. Порядок  утворення суб’єктів господарювання

Початковим етапом процесу створення суб’єкта господарювання є прийняття відповідного рішення. Порядок його прийняття залежить від виду суб'єкта господарювання, що створюється, і порядку створення (добровільний або примусовий). Відповідно ч.1 ст.56 ГК України  суб'єкт господарювання може утворюватися за рішенням:

–  власника (власників) (загальний порядок);

– уповноваженого власником (власниками) органу (загальний порядок);

– інших органів, організацій і громадян – у прямо передбачених законом випадках (спеціальний порядок).

Для набуття статусу підприємця громадянину достатньо зареєструватися в установленому законодавством порядку. При утворенні господарської організації - юридичної особи власник або, якщо це передбачено законодавством, уповноважений власником чи власниками орган стають її засновниками. Засновниками господарської організації є особи (власники), які приймають рішення про створення господарської організації та підписують установчі документи. Якщо інше не передбачено законодавством, засновником підприємства, організації може бути будь-яка особа, що має право власності на майно незалежно від форми власності. Кількісний склад засновників може бути різним. Організація може утворюватись одним власником (один засновник) або разом з іншими (два і більше засновників). Однак в окремих випадках законодавством можуть установлюватися певні вимоги щодо кількісного і якісного складу засновників.

За способом утворення суб’єкти господарювання можуть утворюватися шляхом:

– заснування нового суб’єкта господарювання;

– реорганізації  (злиття, виділення, розділ, перетворення і приєднання) діючого суб’єкта господарювання;

 примусового поділу (виділення) діючого суб’єкта господарювання за розпорядженням АМК.

Порядок набуття статусу суб'єкта господарювання встановлюється нормами ГК України, Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» та інших законів і визначається видом створюваного суб'єкта господарювання (комерційна чи некомерційна організація), способом утворення (засновництво чи реорганізація), його організаційно-правовою формою (кооператив,  акціонерне товариство тощо).

Усі суб'єкти господарювання незалежно від їх організаційно-правової форми та правового режиму майна підлягають обов'язковій державній реєстрації як юридичні особи або фізичні особи-підприємці в порядку встановленому законом.

Державна реєстрація суб'єктів господарювання – це засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

Згідно Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців»мпи державна реєстрація суб'єктів господарювання проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи - підприємця.

Для проведення державної реєстрації юридичної особи засновник (засновники) або уповноважена ними особа повинні особисто подати державному реєстратору (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи:

1) заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації юридичної особи. Реєстраційна картка – це документ встановленого зразка, який підтверджує волевиявлення особи щодо внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру;

2) копію рішення засновників або уповноваженого ними органу про створення юридичної особи у випадках, передбачених законом;

3) два примірники установчих документів.

ГК України визначає зміст засновницького договору, у якому засновники зобов'язуються утворити суб'єкт господарювання, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю суб'єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності суб'єкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону (ч. 3 ст. 57 ГК України).

Статут суб'єкта господарювання повинен містити відомості про:

– його найменування,

– мету і предмет діяльності,

– розмір і порядок утворення статутного та інших фондів,

– порядок розподілу прибутків і збитків,

– про органи управління і контролю, їх компетенцію,

– про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання,

– інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта господарювання, передбачені законодавством. Статут може містити й інші відомості, що не суперечать законодавству;

4) документ, що засвідчує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації юридичної особи (ч. 1 ст. 24 Закону). Відповідно до ст. 10 Закону реєстраційний збір за проведення державної реєстрації справляється у такому розмірі:

десять неоподатковуваних мінімумів доходів громадян – за проведення державної реєстрації юридичної особи;

два неоподатковуваних мінімумів доходів громадян – за проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця.

За проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи, державної реєстрації зміни імені або місця проживання фізичної особи – підприємця справляється реєстраційний збір у розмірі тридцяти відсотків реєстраційного збору, встановленого за проведення державної реєстрації.

У випадках, що передбачені законом, крім документів, які передбачені ч. 1 ст. 24 Закону, додатково подаються і інші документи, наприклад, копія рішення органів Антимонопольного комітету України про надання дозволу на узгоджені дії або на концентрацію суб'єктів господарювання, документ, що підтверджує формування статутного фонду,  копія Державного акта на право приватної власності засновника на землю  тощо.

Державному реєстратору забороняється вимагати додаткові документи для проведення державної реєстрації юридичної особи, якщо вони не передбачені законодавством.

Якщо документи для проведення державної реєстрації подаються засновником або уповноваженою ним особою особисто, державному реєстратору додатково пред'являються паспорт та документ, що засвідчує його (її) повноваження.

Строк державної реєстрації юридичної особи не повинен перевищувати три робочих дні з дати надходження документів для проведення державної реєстрації юридичної особи.

Для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем (далі – заявник), повинна подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцем проживання такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця;

копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів;

документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації фізичної особи -підприємця.

Державному реєстратору забороняється вимагати додаткові документи для проведення державної реєстрації фізичної особи –підприємця, якщо вони не передбачені законом.

Якщо документи для проведення державної реєстрації подаються заявником особисто, державному реєстратору додатково пред'являється паспорт.

Документи, які подаються для проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця, приймаються за описом, копія якого в день надходження документів видається (надсилається рекомендованим листом) заявнику з відміткою про дату надходження документів.

Дата надходження документів на проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця вноситься до журналу обліку реєстраційних дій.

Строк державної реєстрації фізичної особи - підприємця не повинен перевищувати два робочих дні з дати надходження документів для проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця.

Державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації зобов'язаний передати відповідним органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування повідомлення про проведення державної реєстрації нового суб'єкта господарювання із зазначенням номера та дати внесення відповідного запису до Єдиного державного.

Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення органів державної влади, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців з Єдиного державного реєстру.

Порушення встановленого законом порядку створення суб'єкта господарювання або недостовірність чи невідповідність вимогам законодавства документів, що подаються для його реєстрації, є підставою для відмови в державній реєстрації суб'єкта господарювання.

Переліки підстав для відмови у проведенні державної реєстрації суб'єктів господарювання - юридичних та фізичних осіб встановлено відповідно ст. 27 та 44 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців». Відмова у реєстрації суб'єкта господарювання з інших підстав не допускається.

Відмову в державній реєстрації суб'єкта господарювання може бути оскаржено в судовому порядку.

Діяльність незареєстрованого суб'єкта господарювання, який підлягає державній реєстрації, забороняється. Доходи, одержані таким суб'єктом, стягуються до Державного бюджету України у встановленому законом порядку.

Ст. 29 Закону визначає порядок державної реєстрації змін до установчих документів, що проводиться у таких випадках:

у разі зменшення статутного фонду (статутного або складеного капіталу) суб'єкта господарювання - юридичної особи,

у разі зміни складу засновників (учасників) суб'єкта господарювання - юридичної особи,

- у разі зміни найменування юридичної особи - суб'єкта господарювання.

Законодавством України можуть бути встановлені спеціальні правила державної реєстрації окремих організаційних форм господарювання. Наприклад, такі спеціальні правила встановлені сьогодні для банків і деяких інших фінансових установ, товарних і фондових бірж, промислово-фінансових груп.

3. Порядок припинення суб’єктів господарювання

Припинення суб'єкта господарювання - одне з юридичних понять господарського права. Це специфічна правова робота. До змісту поняття «припинення» входять юридичні підстави («умови»), акти та процесуально-правові дії щодо припинення суб'єкта господарювання як суб'єкта права. Ці підстави, акти та дії передбачені господарським законодавством. Загальні підстави і форми припинення діяльності6 суб'єктів господарювання усіх видів визначені ГК України (ст. 59). ГК України (ст. 60) встановлює також загальний процесуальний (процедурний) порядок ліквідації суб'єкта господарювання. У разі банкрутства суб'єкта підприємництва відносини припинення регулюються Законом України від 14 травня 1992 р.(в редакції від 30 червня 1999 р.) «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Суб'єкт господарювання припиняється за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів), за рішенням інших осіб-засновників суб'єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених ГК України та іншими законами, - за рішенням суду.

Припинення за юридичними підставами може бути двох видів: добровільним і примусовим.

Юридичними підставами добровільного припинення суб'єкта господарювання є ініціатива власника цього суб'єкта чи уповноважених ним органів або передбачені законом чи установчими документами обставини (наприклад, у зв'язку із закінченням строку, на який він створювався, чи у разі досягнення мети, заради якої його було створено). Мотиви ініціативи суб'єкта господарювання закон не визначає. Це можуть бути: зміна профілю діяльності конкуренція, затоварення тощо.

Види юридичних підстав примусового припинення суб’єкта господарювання визначені в законодавстві у вигляді примірного переліку (наприклад, ч. 2 ст. 38 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців»).

Примусово суб'єкт господарювання припиняється відповідно до судового рішення, постановленого на підставі:

– визнання недійсним запису про проведення державної реєстрації через порушення закону, допущені при створенні суб'єкта господарювання - юридичної особи які не можна усунути;

– провадження суб'єктом господарювання діяльності що суперечить установчим документам, або такої, що заборонена законом;

– невідповідності мінімального розміру статутного фонду суб'єкта господарювання - юридичної особи вимогам закону;

– неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону;

– наявності в Єдиному державному реєстрі запису про відсутність суб'єкта господарювання – юридичної особи за вказаним її місцезнаходженням.

Крім того, згідно з ч. 1 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» суб'єкт господарювання припиняється на підставі рішення господарського суду про визнання його банкрутом. Порядок такого припинення визначає Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Ч. 1 ст. 59 ГК України передбачає дві правові форми припинення суб’єкта господарювання: реорганізацію і ліквідацію

Реорганізація передбачає виникнення на основі діючого суб'єкта господарювання одного або більше нових суб'єктів господарювання. У разі реорганізації суб'єкта господарювання усі його права та обов'язки переходять до правонаступника (правонаступників). Загалом законодавство визначає чотири правових способи реорганізації суб'єкта господарювання: злиття, приєднання, поділ та перетворення (ч. 1 ст. 59 ГК України). З юридичної точки зору ці способи розрізняються залежно від того, до якого суб'єкта права переходять всі майнові права та обов'язки підприємства, що реорганізуються.

Злиття двох і більше суб'єктів господарювання в один означає перехід прав і обов'язків кожного з них до суб'єкта господарювання, що виник внаслідок правового акта злиття. У цьому випадку виникає новий суб'єкт господарювання, а суб'єкти господарювання, що злилися, припиняються.

Приєднання одного суб'єкта господарювання до іншого означає, що до останнього переходять права і обов'язки приєднаного суб'єкта господарювання. Новий суб'єкт господарювання внаслідок такої реорганізації не виникає, проте суб'єкт господарювання, який приєднався, припиняється.

Поділ суб'єкта господарювання є створенням на базі одного існуючого суб'єкта господарювання двох і більше суб'єктів господарювання як суб'єктів права. За таких умов відбувається поділ усього майна суб'єкта господарювання. Такий спосіб реорганізації передбачає затвердження власником (уповноваженим органом) роздільного акта (балансу). Згідно з цим актом частини майна та відповідні права і обов'язки реорганізованого суб'єкта господарювання переходять до суб'єктів господарювання, створених внаслідок поділу.

Перетворення суб'єкта господарювання як спосіб реорганізації означає перетворення однієї форми власності в іншу (наприклад, державної або комунальної в колективну або приватну) і, відповідно, зміну організаційно-правової форми суб'єкта господарювання. Такий спосіб реорганізації масово застосовувався в процесах корпоратизації і приватизації майна державних підприємств. При перетворенні до суб'єкта господарювання, який щойно виник, переходять права і обов'язки колишнього суб'єкта господарювання.

У випадку ліквідації суб'єкт господарювання припиняється як суб'єкт права без правонаступництва. Згідно з ч. 6 ст. 59 ГК України суб'єкт господарювання ліквідується: за ініціативою осіб, зазначених у частині першій ст. 59 ГК України; у зв'язку із закінченням строку, на який він створювався, чи у разі досягнення мети, заради якої його було створено;

у разі визнання його в установленому порядку банкрутом, крім випадків, передбачених законом;

у разі скасування його державної реєстрації у випадках, передбачених законом7.

Слід зазначити, що ЦК України встановлює обов'язок учасників юридичної особи або органу, що прийняв рішення про припинення юридичної особи негайно письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію (ч. 1 ст. 105 ЦК України ). Такий же обов'язок встановлено і ч. 1 ст. 34 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців».

Державний реєстратор в порядку, встановленому законодавством, повинен (як правило, не пізніше наступного робочого дня з дати надходження відповідних документів про реорганізацію або ліквідацію юридичної особи) заповнити реєстраційну картку про державну реєстрацію припинення суб'єкта господарювання - юридичної особи, внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації припинення юридичної особи та передати органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування повідомлення про внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації припинення для зняття юридичної особи з обліку.

Дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації припинення суб'єкта господарювання – юридичної особи є датою його припинення.

Ч. 8 ст. 59 ГК України містить норму, згідно з якою оголошення про реорганізацію чи ліквідацію господарської організації або припинення діяльності індивідуального підприємця підлягає опублікуванню реєструючим органом у спеціальному додатку до газети «Урядовий кур'єр» та/або офіційному друкованому виданні органу державної влади або органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням суб'єкта господарювання протягом десяти днів з дня припинення суб'єкта господарювання.

Загальний порядок ліквідації суб'єкта господарювання (ліквідаційний процес) встановлено ст. 111 ЦК України та ст. 60 ГК України, відповідно до якої ліквідація суб'єкта господарювання здійснюється ліквідаційною комісією, яка утворюється власником (власниками) майна суб'єкта господарювання чи його (їх) представниками (органами), або іншим органом, визначеним законом, якщо інший порядок її утворення не передбачений ГК України. Ліквідацію суб'єкта господарювання може бути також покладено на орган управління суб'єкта, що ліквідується. Ч. 2 ст. 105 ЦК України передбачає, що комісія з припинення юридичної особи (ліквідаційна комісія, ліквідатор тощо) призначаються за погодженням з органом, який здійснює державну реєстрацію.

Питання для самоконтролю:

  1.  Дайте визначення поняття „суб'єкт господарювання”.
  2.  Хто належить до суб'єктів господарювання.
  3.  Дайте визначення поняття підприємство.
  4.  Назвіть види підприємств залежно від форм власності.
  5.  Що таке унітарне підприємство.
  6.  Що таке корпоративне підприємство.
  7.  Дайте визначення поняття господарське товариство.
  8.  Назвіть види господарських товариств.
  9.  У чому полягають особливості акціонерного товариства.

10. У чому особливості правового становища кооперативів.

11. Дайте визначення поняття об'єднання підприємств.

12. Дайте поняття статутних об'єднань.

13. Дайте поняття договірних об'єднань.

14. Як може здійснювати підприємницьку діяльність громадянин.

15. Якими способами можуть утворюватися суб'єкти господарювання?

16. Які дії включає порядок державної реєстрації суб'єктів господарювання?

17. Які документи подаються для державної реєстрації суб'єкта господарювання-юридичної особи?

18. Які відомості щодо суб'єкта господарювання-юридичної особи містяться в Єдиному державному реєстрі?

19..Які відомості щодо фізичної особи-підприємця містяться в Єдиному державному реєстрі?

20..Які відомості щодо відокремленого підрозділу юридичної особи містяться в Єдиному державному реєстрі?

21. В яких випадках проводиться державна реєстрація змін до установчих документів?

22. Назвіть підстави примусового припинення суб'єкта господарювання.

23. Назвіть підстави ліквідації суб'єкта господарювання.

Лекція  № 4

Правові засади майнових відносин у сфері господарювання

ПЛАН

1.Майно у сфері господарювання: поняття та види.

2.Правові режими майна  суб’єктів господарювання.

3.Використання природних ресурсів у сфері господарювання.

4.Використання прав інтелектуальної власності у сфері       господарювання.

5.Поняття та загальні засади здійснення корпоративних прав.

6.Правовий режим цінних паперів у господарській діяльності

Література:

1. Господарський кодекс України // Офіційний вісник України. – 2003. - № 11. – Ст. 462 (із змін. та допов.).

2.Вінник О.М. Господарське право: навчальний посібник [для студ. Вищ. Навч.закл.] / [О.М.Вінник].- [2-ге вид.,змін. та доп.].- К.:Правова єдність,2009.-766 с.

3.Мамутов В.К. Хозяйственное право: учебник / В.К. Мамутов, Г.Л. Знаменский, К.С. Хахулин. – К.: Юрінком  Інтер, 2002. – 912 с.

4.Щербина В.С. Господарське право: підручник / В.С.Щербина. – [4-тє вид., перероб. і доп].- К.: Юрінком Інтер, 2009. – 640 с.

5.Подцерковний О.П. Господарське право: пдручник/ О.П. Подцерковний, О.О.Квасницька, А.В.Смітюх та ін. – Х.: Одіссей, 2010. – 640с.

6. Старцев А.В. Предпринимательское право: учеб. пособ. / А.В. Старцев, 2007. – Х.: Одиссей, 2007. – 248 с.

7. Цивільний кодекс України: науково-практичний коментар за заг. ред. Є.О. Харитонова, О.І. Харитонової, Н.Ю. Голубєвої, К.: Правова єдність., 2007. – 1140 с.

8. Податковий Кодекс України // Відомості Верховної Ради України .- 2011.- № 13, / № 13-14, № 15-16, № 17 .- Ст. 112.

1. Майно у сфері господарювання: поняття та види

Поняття та види майна

Господарська діяльність здійснюється з використанням не лише організаційних та управлінських зусиль суб'єктів такої діяльності, а й з використанням майна. Майно у сфері господарювання є матеріальною базою яка дозволяє отримати прибуток або досягти визначену мету у господарській діяльності.     

Відповідно до ч. 1 ст. 139 ГК України, майном у сфері господарювання визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються та використовуються у діяльності суб'єктів господарських відносин та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів.

Положення цієї статті розрізняють майно в:

1) речовій формі (рухоме і нерухоме майно);

2) нематеріальні активи (безтілесне майно).

Поняття «речі» у господарському праві не закріплюється, а відображається у ст. 179 ЦК України, де річчю визнається предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.

Майно в речовій формі залежно від природних властивостей традиційно поділяється на рухоме і нерухоме (ст. 181 ЦК України).

Згідно ст. 181 ЦК Украйни рухоме майно — має здатність вільно переміщаються в просторі, може бути як індивідуально визначеними, так і родовими. Рухомим майном визнаються речі, які не віднесенні ЦК  Украйни та іншими законами до нерухомості.

Права на рухомі речі (за загальним правилом) не підлягають державній реєстрації. Законом може бути передбачено необхідність такої реєстрації для окремих видів рухомого майна (реєстрація автотранспорту).

До нерухомих речей належить земля (земельні ділянки) та розташовані на ній об'єкти, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Нерухомі речі зазвичай є незамінними (індивідуалізованими) і мають спеціальний правовий режим, що полягає в реєстрації прав на таке майно. Правовий режим нерухомих речей може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти та інше майно.

Різновидом нерухомого майна, що має спеціальний правовий режим, є природні ресурси (гл. 15, статті 148-153 ГК України) – земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, які відповідно до Конституції (статті 13, 14) є об'єктами права власності Українського народу. Правовий режим використання зазначених об'єктів регулюється: Земельним кодексом, Кодексом «Про надра», Лісовим кодексом, Водним кодексом, а також законами: від 25.06.1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища», від 03.03.1993 р. «Про тваринний світ», від 09.04.1999 р. «Про рослинний світ»), від 16.06.1992 р. «Про природно-заповідний фонд України», від 16.10.1992 р. «Про охорону атмосферного повітря» та ін.

Питання правового режиму нерухомості є також предметом регулювання ЦК України, яким, зокрема: передбачається державна реєстрація прав на нерухомі речі (ст. 182); підприємство - різновид нерухомого майна, що використовується для здійснення підприємницької діяльності - визначається як єдиний майновий комплекс, до складу якого входить власне нерухомість (земельні ділянки, будинки, споруди), рухомі речі (устаткування, інвентар, сировина, продукція), безтілесне майно (права вимоги, борги, право на торговельну марку або інше позначення та інші права (ст. 191); визначає іпотеку як заставу нерухомого майна та закріплює положення про регулювання відносин, пов'язаних з іпотекою, спеціальним законом (ст. 575) - Законом України від 5 червня 2003 р. «Про іпотеку».

До безтілесного майна належать нематеріальні активи, корпоративні права, цінні папери.

Відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 8 «Нематеріальні активи», затвердженого наказом Мінфіну України від 18 жовтня 1999 р. № 242 нематеріальні активи є немонетарний  актив,  який  не  має  матеріальної  форми  та може бути ідентифікований.

Відповідно до ст.14.1.120. ПК України  нематеріальні   активи   -   право власності на результати інтелектуальної діяльності,  у тому  числі  промислової власності,  а також інші аналогічні права,  визнані об'єктом права власності (інтелектуальної власності),  право користування  майном та    майновими   правами   платника   податку   в   установленому
законодавством  порядку,  у  тому  числі  набуті  в  установленому
законодавством  порядку  права  користування природними ресурсами,
майном та майновими правами.

До нематеріальних активів  відносяться:

об'єкти інтелектуальної (в т. ч. промислової) власності (винаходи та корисні моделі; промислові зразки; сорти рослин та породи тварин; торговельні марки (знаки для товарів і послуг); комерційне (фірмове) найменування; географічне зазначення; комерційна таємниця; комп'ютерні програми);

науково-технічна інформація;

права користування землею, водою, надрами, іншими ресурсами навколишнього природного середовища тощо.

Правовий режим об'єктів інтелектуальної власності регулюється гл. 16ГК України (статті 154-162), ЦК України (глави 35-46) з врахуванням їх видів.

Вартість нематеріальних активів визначається сумою витрат на їх придбання і доведення відповідних об'єктів до стану, придатного для використання. Погашення вартості нематеріальних активів відбувається шляхом щомісячних амортизаційних відрахувань від собівартості продукції, виходячи з первісної їх вартості і строків корисного використання. Цей строк визначається самим підприємством, але не може бути більшим ніж 10 років або строку діяльності підприємства, якщо останнє було створене на визначений строк. Якщо вартість нематеріальних активів не зменшується в процесі їх використання (товарний знак тощо), амортизація не нараховується.

1.2. Джерела формування та склад майна господарської  організації/підприємства

Майнова база суб'єктів господарських правовідносин формується за рахунок різних джерел, серед яких (відповідно до ст. 140 ГК України):

грошові та матеріальні внески засновників;

доходи від реалізації продукції (робіт, послуг);

доходи від цінних паперів;

капітальні вкладення і дотації з бюджетів;

надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об'єктів (комплексів), що належать їм, придбання майна інших суб'єктів;

кредити банків та інших кредиторів;

безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій і громадян;

інші джерела, не заборонені законом.

Майнова база суб'єктів господарювання - неоднорідна. Залежно від економічної форми, якої набуває майно у процесі здійснення господарської діяльності, розрізняють: основні фонди, оборотні засоби, кошти, товари (ст. 139 ГК України).

Основні фонди - це матеріально-речові цінності, що використовуються у виробничій діяльності протягом періоду, який перевищує 365 календарних днів від дати введення в експлуатацію, вартість яких поступово зменшується у зв'язку з фізичним або моральним зносом. До основних фондів належать: будинки, споруди, машини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничий, інвентар і приладдя, господарський інвентар та інше майно тривалого використання, що віднесено законодавством до основних фондів. Основні фонди використовуються поступово, перенесення їх вартості на витрати виробництва відбувається за допомогою амортизаційних відрахувань, які здійснюються протягом нормативного строку експлуатації основних фондів. За цим критерієм основні фонди поділяються на 3 групи: І - будівлі, споруди, їх структурні компоненти та передавальні пристрої (строк експлуатації -20 років; норма амортизації - 5% балансової вартості на календарний рік); II - автомобільний транспорт та вузли (запасні частини до них), меблі, побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, включаючи електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичного оброблення інформації, інформаційні системи, телефони, мікрофони та рації, інше конторське (офісне) обладнання, устаткування, приладдя до них (строк експлуатації - 4 роки, норма амортизації - 25%); НІ - будь-які інші основні фонди, не включені до груп 1 і 2, норма амортизації - 15% балансової вартості на рік). Дозволяється за рішенням підприємства прискорена амортизація основних фондів III групи за диференційованими по роках експлуатації нормами амортизації, що їх встановлено Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» (ст.8). Виняток становлять підприємства, ціни (тарифи) на продукцію (роботи, послуги) яких регулюються державою.

Оборотні засоби - це матеріально-речові цінності, які зазвичай споживаються протягом одного виробничого циклу і відразу ж переносять свою вартість на готову продукцію. Це, насамперед, сировина, паливо, матеріали, малоцінні предмети та предмети, що швидко зношуються, інше майно виробничого і невиробничого призначення, що віднесено законодавством до оборотних засобів.

Коштами у складі майна суб'єктів господарювання є гроші у національній та іноземній валюті, призначені для здійснення товарних відносин цих суб'єктів з іншими суб'єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства.

Товарами у складі майна суб'єктів господарювання визнаються: вироблена продукція (товарні запаси), виконані роботи та послуги.

У майні суб'єктів господарювання вирізняють спеціальні фонди та резерви - грошові кошти підприємства, що не беруть безпосередньої участі у виробничому процесі, а використовуються за спеціальним призначенням (цілями), передбаченим законодавством або статутом підприємства. Спеціальні фонди та резерви поділяються на обов'язкові (тобто передбачені як такі законодавством) та необов'язкові, що створюються на розсуд самого підприємства або власника його майна.

Запровадження з 1 січня 2000 р. в Україні міжнародних стандартів бухгалтерського обліку та фінансової звітності зумовило використання нових понять — оборотні та необоротні активи, що значною мірою охоплюють зміст вищезазначених (основні та обігові кошти, нематеріальні активи, спеціальні фонди та резерви).

1.3. Облік майна та звітність щодо його використання при здійсненні господарської діяльності

Майновий стан суб'єкта господарювання визначається сукупністю належних йому майнових прав та майнових зобов'язань, що відображається у бухгалтерському обліку його господарської діяльності відповідно до вимог закону.

Суб'єкти господарювання відповідно до закону (ст. 145 ҐК, Закон «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні») зобов'язані на основі даних бухгалтерського обліку складати фінансову звітність за формами, передбаченими законодавством, проводити інвентаризацію належного їм майна для забезпечення достовірності даних бухгалтерського обліку та звітності, надавати фінансову звітність відповідно до вимог закону та їх установчих документів.

Так, Закон України від 16.07.1999 р. «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»

бухгалтерський облік - процес виявлення, вимірювання, реєстрації, накопичення, узагальнення, зберігання та передачі інформації про діяльність підприємства зовнішнім та внутрішнім користувачам для прийняття рішень;      фінансова звітність — бухгалтерська звітність, що містить інформацію про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів підприємства за звітний період;

Згідно з Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 2 «Баланс» (загальні положення) у балансі відображаються активи, зобов'язання та власний капітал підприємства, при цьому активи визначаються як ресурси, контрольовані підприємством в результаті минулих подій, використання яких, як очікується, приведе до надходження економічних вигод у майбутньому; власний капітал — частина в активах підприємства, що залишається після вирахування його зобов'язань; зобов'язання - заборгованість підприємства, що виникла внаслідок минулих подій і погашення якої, як очікується, призведе до зменшення ресурсів підприємства, що втілюють в собі економічні вигоди). Активи підприємства згідно з цим Положенням поділяються на оборотні та необоротні (оборотні активи -це грошові кошти та їх еквіваленти, що не обмежені у використанні, а також інші активи, призначені для реалізації та споживання протягом операційного циклу чи протягом дванадцяти місяців від дати балансу, а необоротні активи — всі активи, що не є оборотними).

  1.  Правові режими майна  суб’єктів господарювання

Майно за суб'єктами господарювання може закріплюватися на одному з основних правових титулів майна (праві власності, праві господарського відання, праві оперативного управління, праві господарського використання та додаткових правових титулах (праві довірчої власності, праві користування).

Право власності - основне речове право у сфері господарювання

Відносини власності - це суспільні відносини, що виникають у зв'язку і з приводу привласнення матеріальних благ. Сутність відносин власності в сфері економіки полягає в належності наявних засобів виробництва і продуктів праці, що отримуються від їх експлуатації, певним суб'єктам.

Власність, в економічному розумінні це економічне панування суб'єкта над об'єктом, що належить йому, використання суб'єктом цих об'єктів своєю владою і у власних інтересах.

Поняття права власності виникає в результаті правового врегулювання економічних відносин власності. Розрізняють право власності в об'єктивному розумінні та право власності в суб'єктивному розумінні.

Право власності в об 'єктивному розумінні - це сукупність правових норм, що регулюють економічні відносини власності.

Право власності в суб 'єктивному розумінні - це визначена і забезпечена об'єктивним правом сукупність повноважень власника, що забезпечує можливість використовувати належне йому майно своєю владою і у власних інтересах.

Право власності передбачає можливість вільного, але в межах закону, використання власником свого майна у власних інтересах. Правомочності власника щодо його майна, яке використовується у сфері господарювання, складні: крім відомої з часів римського права тріади (володіння, користування та розпорядження), до їх складу входять засновницькі (щодо заснування інших суб'єктів господарювання та наділення їх відповідним майном), регулятивні (щодо визначення меж використання майна, яке передається власником іншим суб'єктам господарювання на похідних від права власності правових титулах), оперативно-управлінські (щодо управління створеним власником суб'єктом господарювання), контрольні (щодо контролю за використанням майном, яке на певному, зазвичай похідному від права власності, правовому титулі закріплюється за іншим суб'єктом господарювання) та охоронні (щодо охорони прав власника від посягань інших осіб на його майно та захисту прав та законних інтересів власника у разі їх порушення іншими особами) повноваження. Засновницькі, регулятивні, оперативно-управлінські, контрольні, охоронні повноваження забезпечують власникові реалізацію однієї з основних функцій - функцію управління своєю власністю.

У ст. 135 ГК України визначаються організаційно-установчі повноваження власника, а саме, його право:

– одноосібно або спільно з іншими власниками на основі належного йому (їм) майна засновувати господарські організації або здійснювати господарську діяльність в інших організаційно-правових формах господарювання, не заборонених законом, на свій розсуд визначаючи мету і предмет господарської діяльності, структуру утвореного ним суб'єкта господарювання, склад і компетенцію його органів управління, порядок використання майна, інші питання управління діяльністю суб'єкта господарювання, а також приймати рішення про припинення господарської діяльності заснованих ним суб'єктів господарювання відповідно до законодавства;

– особисто або через уповноважені ним органи з метою здійснення підприємницької діяльності засновувати господарські організації, закріплюючи за ними належне йому майно на праві власності, праві господарського відання, а для здійснення некомерційної господарської діяльності - на праві оперативного управління, визначати мету та предмет діяльності таких організацій, склад і компетенцію їх органів управління, порядок прийняття ними рішень, склад і порядок використання майна, визначати інші умови господарювання у затверджених власником (уповноваженим ним органом) установчих документах господарської організації, а також здійснювати безпосередньо або через уповноважені ним органи у межах, встановлених законом, інші управлінські повноваження щодо заснованої організації та припиняти її діяльність відповідно до ГК України та інших законів;

– здійснювати організаційно-установчі повноваження на основі належних йому корпоративних прав відповідно до ГК України та інших законів;

– приймати рішення про об'єднання створених власником унітарних підприємств-невласників в господарські об'єднання, передбачені ГК України та іншими законами (найчастіше це повноваження реалізується щодо державних та комунальних підприємств шляхом створення за їх участі відповідно державних чи комунальних господарських об'єднань).

Організаційно-установчі повноваження власник може реалізовувати особисто чи за допомогою уповноваженого ним органу (уповноваженої особи). Цей правовий інститут {уповноваженого органу чи уповноваженої власником особи) застосовується у тих випадках, якщо: (а) власник володіє значним за обсягом масивом майна, щодо якого неспроможний забезпечити всі організаційно-управлінські повноваження; (б) власник не володіє необхідними професійними знаннями та навичками щодо здійснення таких повноважень; (в) склад майна власника різноманітний за своїм складом і призначенням, що вимагає специфіки управління майном різного призначення.

Реалізація зазначених повноважень власника здійснюється у різних правових формах залежно від форм права власності (питання щодо яких розглядатиметься в наступній темі).

Похідні від права власності правові титули майна суб'єктів господарювання.

Специфіка сучасних засобів виробництва обумовлює той факт, що їх використання (експлуатація) здійснюється, як правило, не самим власником, а іншими суб'єктами, яким власники передають ці засоби на певній правовій основі (титулі). Правові титули майна, що зберігають за власником значну частину повноважень щодо майна, яке закріплюється ним за іншим суб'єктом без передачі останньому усієї сукупності прав, притаманних традиційному власникові, називаються похідними від традиційного права власності. Такими титулами є: а) право довірчої власності, б) право повного господарського відання, в) право оперативного управління, г) право оперативного використання, д) право користування (в т. ч. оренди). Всі вони є похідними від права власності і залежними від власника (первісного власника). В межах закону, що визначає зміст кожного з цих інститутів, власник, залежно від мети передачі майна, тією чи іншою мірою «підрегульовує» свої відносини з відповідним суб'єктом.

Право довірчої власності було започатковано 19.06.2003 р. (шляхом внесення відповідних змін до нового ЦК України) у зв'язку з прийняттям двох законів: «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» (19.06.2003 р.) і «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» (19.06.2003 р.). Відповідно до ч. 2 ст. 316 ЦК України право довірчої власності визнається особливим видом права власності, яке виникає на підставі закону, договору управління майном. Проте, відповідно до вищезазначених законів, таке право виникає лише на підставі відповідного договору (договору управління майном), що укладається власником відповідного майна - установником; управителем (довірчим власником) як стороною за договором може бути належним чином створена організація - фінансова установа (ст. 1 Закону «Про іпотечне кредитування...», ст. 1 Закону «Про фінансово-кредитні механізми...»); управитель як довірчий власник розпоряджається довірчим майном лише у визначених законом та договором межах (ст. 26 Закону «Про іпотечне кредитування...», ст. 8 Закону «Про фінансово-кредитні механізми...»), а за власними зобов'язаннями (не пов'язаними з управлінням довірчим майном) відповідає майном, що належить йому на загальному праві власності. Відтак, право довірчої власності у сфері господарювання є похідним (його встановлення залежить від первісного власника майна - установника), обмеженим (межі використання довірчої власності встановлюються законом та договором) та додатковим правовим титулом майна (встановлюються зазвичай на договірних засадах зі створеною відповідно до закону господарською організацією, що має власне майно).

Право господарського відання (ст. 136 ГК України), порівняно з правом власності, є більш обмеженим і передбачає можливість володіння, користування і розпорядження закріпленим на цьому правовому титулі майном на розсуд суб'єкта цього права (підприємства), але в межах закону і затвердженого власником майна статуту підприємства. Суб'єкт права господарського відання за своїми зобов'язаннями відповідає усім майном, що закріплене за ним на цьому правовому режимі, і може бути суб'єктом банкрутства. На такому правовому титулі майно закріплюється за: державними (ч. З ст. 73, ст. 74 ГК України) та комунальними (ч. З ст. 78 ГК України) унітарними підприємствами, що діють з метою отримання прибутку; унітарними комерційними підприємствами, що створюються господарськими товариствами, кооперативами, громадськими та релігійними організаціями, громадянами.

Право оперативного управління (ст. 137 ГК України) також є похідним від права власності, але ще більш обмеженим, ніж право господарського відання. Суб'єкт права оперативного управління може володіти, користуватися і розпоряджатися закріпленим за ним майном лише за його цільовим призначенням, самостійно розпоряджаючись закріпленими за ним коштами (державні установи) та іншим майном, крім основних фондів (казенне підприємство). Суб'єкт права оперативного управління відповідає за своїми зобов'язаннями лише майном, яким має право розпоряджатися. Якщо такого майна не вистачає для покриття його боргів, то субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями суб'єкта права оперативного управління несе власник майна (щодо казенних підприємств - держава). Цей правовий титул використовується щодо казенних підприємств (ч. З ст. 73, ч. З ст. 76 ГК України), унітарних некомерційних підприємств (ч. З ст. 78 ГК України), а також щодо унітарних некомерційних підприємств, які створюються господарськими товариствами, кооперативами, громадськими та релігійними організаціями, громадянами. 

Право оперативного використання майна - правовий титул майна відокремленого підрозділу господарської організації, який було започатковано в ГК України (ч. 5 ст. 55, ч. 3 ст. 132, ст. 138), проте згодом ці норми в ГК були скасовані. Проте майно за відокремленим підрозділом все одне закріплюється господарською організацією на цьому правовому титулі. Обсяг майнових правомочностей відокремленого підрозділу у межах права оперативного використання майна визначається господарською організацією, до складу якої він входить, що закріплюється відповідно в Положенні про підрозділ.

3.Використання природних ресурсів у сфері господарювання

Конституція України, а саме: ст.ст.13,14 передбачають, що Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси,  які знаходяться  в  межах  території  України, природні ресурси її континентального шельфу,  виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського  народу. Кожний  громадянин  має  право    користуватися    природними  об'єктами права власності народу відповідно до закону. Земля  є  основним  національним  багатством,  що перебуває під особливою охороною держави.

З огляду господарського права, зазначені природні ресурси – це різновид нерухомого майна, що має свій правовий режим, який закріплений насамперед у гл.15 ГК України, а також регулюється: Земельним кодексом, Кодексом «Про надра», Лісовим кодексом, Водним кодексом, та законами: від 25.06.1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища», від 03.03.1993 р. «Про тваринний світ», від 09.04.1999 р. «Про рослинний світ»), від 16.06.1992 р. «Про природно-заповідний фонд України», від 16.10.1992 р. «Про охорону атмосферного повітря» та ін.

Оптимальною юридичною формою реалізації повноваження користування землею Українським народом слід вважати право загального землекористування, яке, зокрема, гарантується усім громадянам України відповідно до приписів частини 2 статті 38 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» для задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо). Земля - загальновизнана складова природних багатств України, і тому як об'єкт права власності Українського народу підлягає використанню відповідно до вимог Закону «Про охорону навколишнього природного середовища», що випливає із змісту його другої статті. Зазначений Закон право розпорядження природними ресурсами від імені Українського народу делегував виключно Верховній Раді України (ч. 4 ст. 4). Проте, відповідно до статті 73 Конституції України, виключно Всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України, а отже, юридично фіксується організаційно-правова форма реалізації повноваження розпорядження основним національним багатством власне безпосередньо Українським народом. Верховна Рада України має право утворювати і ліквідувати райони, встановлювати і змінювати межі районів і міст, відносити населені пункти до категорії міст, йменовувати і перейменовувати населені пункти і райони, а також затверджувати перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, визначати правові засади вилучення об'єктів права приватної власності.

В Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» закріплюються дві основні форми використання природних ресурсів:

а) на титулі права власності, де  право власності на природні ресурси це система юридичних норм та інших правових засобів, які регулюють правовідносини щодо землі, надр, вод, лісів, рослинного і тваринного світу, об’єктів природно-заповідного фонду та забезпечують реалізацію повноважень власників щодо володіння, користування і розпорядження цими ресурсами.

Ст. 150 ГК України визначає, що суб’єктам господарювання може передаватися у власність земля із закритими водоймами, ділянками лісів, загальнопоширеними корисними копалинами, що знаходяться в ній, у тому числі громадянам для ведення фермерського господарства, а також сільськогосподарським підприємствам — для господарської діяльності. Порядок надання землі у власність визначається виключно законом з урахуванням необхідності визначення гарантій ефективного використання землі суб’єктами господарювання, запобігання її безгосподарному використанню та псуванню. Особливості права власності на землю визначені Земельним кодексом України, в якому визначаються засади набуття права власності на землю громадянами, іноземними громадянами, особами без громадянства, національними та іноземними юридичними особами. Земельний кодекс визначає права і обов’язки власників земельних ділянок та інші важливі питання землекористування. Крім того, ст. 151 ГК України передбачається, що суб’єктам господарювання для здійснення господарської діяльності надаються в користування на підставі спеціальних дозволів (рішень) уповноважених державою органів земля та інші природні ресурси (в тому числі за плату або на інших умовах).

б) на титулі права постійного і тимчасового природокористування, де право природокористування це система юридичних норм і засобів, спрямованих на врегулювання відносин щодо ефективного використання, відновлення і охорони природних ресурсів, забезпечення багатогранних матеріальних, економічних і соціальних інтересів та законних прав суб’єктів природокористування.

На праві природокористування в Україні використовуються надра, води, ліси, об’єкти тваринного, рослинного світів, природно-заповідного фонду, атмосферного повітря, землі. Деякі природні ресурси можуть передаватися тільки у користування, і законодавство не передбачає можливості їх передачі у власність. Так, відповідно до ст. 4 Кодексу України про надра, надра є виключною власністю народу України і надаються тільки у користування. Процедури надання природних ресурсів у користування врегульовані щодо кожного окремого ресурсу в актах ресурсного законодавства (законах і кодексах). Надання природного ресурсу в користування передбачає вчинення низки послідовних дій: подання клопотання, його погодження, підготовка проекту виділення (надання) ресурсу, погодження та експертиза, прийняття рішення про передачу ресурсу, визначення меж ресурсу, що надається в натурі (на місцевості), видача правовстановлюючого документа (укладання договору), реєстрація державних актів.

Суб’єкти господарювання стосовно використання природних ресурсів наділяються відповідними правами та обов’язками.

Суб’єкт господарювання має право:

- використовувати для господарських потреб в установленому законодавством порядку корисні копалини місцевого значення, водні об’єкти, лісові ресурси, що знаходяться на наданій йому земельній ділянці;

- одержувати доходи від результатів господарської діяльності, пов’язаної з використанням природних ресурсів;

- одержувати пільгові короткострокові та довгострокові кредити для реалізації заходів щодо ефективного використання, відтворення та охорони природних ресурсів, а також користуватися податковими пільгами при здійсненні зазначених заходів;

- вимагати компенсації шкоди, завданої належним йому природним ресурсам іншими суб’єктами, а також усунення перешкод у здійсненні господарської діяльності, пов’язаної з використанням природних ресурсів.

      Обов’язки суб’єктів господарювання:

- використовувати природні ресурси відповідно до цільового призначення, визначеного при їх наданні (придбанні) для використання у господарській діяльності;

- ефективно і економно використовувати природні ресурси на основі застосування новітніх технологій у виробничій діяльності;

- здійснювати заходи щодо своєчасного відтворення і запобігання псуванню, забрудненню, засміченню та виснаженню природних ресурсів, не допускати зниження їх якості у процесі господарювання;

- своєчасно вносити відповідну плату за використання природних ресурсів;

- здійснювати господарську діяльність без порушення прав інших власників та користувачів природних ресурсів;

- відшкодовувати збитки, завдані ним власникам або первинним користувачам природних ресурсів.

Спеціальними законами можуть бути передбачені й інші права та обов’язки суб’єктів господарювання щодо використання природних ресурсів в господарській діяльності.

4. Використання прав інтелектуальної власності у сфері господарювання

Право інтелектуальної власності – це право на результати інтелектуальної, творчої діяльності.

Право інтелектуальної власності має дві форми:

1.Майнові права – право володіти, користуватись та розпоряджатись об’єктом інтелектуальної власності.

2.Немайнові права – право на ім’я, авторство та ін.

У сфері господарювання широко застосовуються об'єкти права промислової власності або так звані «промислові права». Право промислової власності - це суб'єктивні права на різноманітні результати інтелектуальної творчості (технічні та нетехнічні), яким надається спеціальна правова охорона з огляду на їх важливе значення для господарської діяльності (виробничої та торговельної). До об'єктів права промислової власності належать: винаходи та корисні моделі; промислові зразки; сорти рослин та породи тварин; торговельні марки (знаки для товарів і послуг); комерційне (фірмове) найменування; географічне зазначення; комерційна таємниця; комп'ютерні програми; компіляція даних (бази даних); виконання; наукові відкриття; компонування (топографія) інтегральних мікросхем; фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення; інші об'єкти, передбачені законом.

Спеціальне правове регулювання здійснюється за допомогою системи нормативно-правових актів:

ГК України, який містить главу 16 «Використання у господарській діяльності прав інтелектуальної власності» (статті 154-162);

ЦК України, в якому ціла книга (кн. 4 «Право інтелектуальної власності» з 12 глав); присвячена регулюванню відносин, пов'язаних з використанням об'єктів права промислової власності.

Законів:

загального - від 23.12.1993 р. «Про авторське право і суміжні права» (в редакції Закону від 11.07.2001 p.);

спеціальних - (щодо певних об'єктів права промислової власності):

«Про інвестиційну діяльність», який регулює відносини, пов'язані із використанням інвестиційного проекту будівництва, в т. ч проведення обов'язкової державної комплексної експертизи цих проектів як необхідної умови їх реалізації; «Про основи державної політики у сфері науки і наукової діяльності»; «Про охорону прав на сорти рослин»; «Про науково-технічну інформацію»; «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»; «Про племінне тваринництво»; «Про охорону прав на промислові зразки»; «Про насіння» тощо.

 ГК України передбачає невичерпний перелік об'єктів прав інтелектуальної власності у сфері господарювання. Деякі норми ЦК України також визначають об’єкти права інтелектуальної власності (наприклад: ст. 420 ЦК України – до об’єкту відносить літературні досягнення.)

Для віднесення певного об'єкта права інтелектуальної власності до сфери господарювання необхідно, щоб встановлені законом правомочності щодо нього могли бути реалізовані у господарській діяльності (наприклад, наукове відкриття не є об'єктом прав інтелектуальної власності у сфері господарювання, оскільки встановлена ст. 458 ЦК України правомочність його автора лише щодо надання науковому відкриттю свого імені або спеціальної назви не може бути застосована у господарській діяльності).

З іншого боку, всі об'єкти права інтелектуальної власності, на які законом встановлені майнові права, є об'єктами прав інтелектуальної власності у сфері господарювання. ГК України не містить безпосереднього визначення понять, перелічених у даній статті об'єктів прав інтелектуальної власності. Поняття деяких з них визначені у ЦК України, наприклад торговельної марки – у ст. 492 та комерційної таємниці – у ст. 505. Загалом же такі поняття визначені у законах України, спеціальним призначенням яких є регулювання відносин, пов'язаних з певними об'єктами права інтелектуальної власності, а також у відповідних міжнародних договорах.

Зокрема, згідно із ст. 1 Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» винахід — це результат інтелектуальної діяльності у будь-якій сфері технології. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про охорону прав на промислові зразки» промисловий зразок – це результат творчої діяльності у галузі художнього конструювання.

Правовий режим по регулюванню права інтелектуальної власності відображається в ст. 41,42 та 54 Конституції України, ГК України та інших нормативно-правових актах.

Так ГК України визначає:  основні способи захисту прав і законних інтересів суб'єктів господарювання, у тому числі тих, що мають права інтелектуальної власності (ст. 20); майнові права інтелектуальної власності,  що можуть бути вкладами учасників та засновників господарського товариства (ст. 86); об'єкти прав інтелектуальної власності у сфері господарювання та правомочності щодо використання низки таких об'єктів (статті 15—162); створення об'єктів інтелектуальної власності — однією з підстав виникнення господарських зобов'язань (ст. 174); права інтелектуальної власності, що можуть використовуватися у процедурі врегулювання заборгованості неплатоспроможного боржника (ст. 213);

майнові права інтелектуальної власності, що можуть бути інвестиціями у сфері господарювання (ст. 326); проведення наукових досліджень і розробок, спрямованих на створення об'єктів інтелектуальної власності, — одним з напрямів інноваційної діяльності (ст. 327); гарантії держави охорону та захист прав інтелектуальної власності, захист від недобросовісної конкуренції у сфері інноваційної діяльності (ст. 329); відносини з використання прав інтелектуальної власності згідно з договором комерційної концесії ( статті 366—376).

ЦК України має цілу  книгу (кн. 4 «Право інтелектуальної власності» з 12 глав), яка присвячена регулюванню відносин, пов'язаних з використанням об'єктів права промислової власності.

Кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та на звернення за захистом свого права до суду.

         На підставі статей 16 і 432 ЦК України способами захисту прав інтелектуальної власності судом можуть бути, зокрема:

– визнання права;

– визнання правочину недійсним;

– припинення дії, яка порушує право;

– відновлення становища, яке існувало до порушення;

– примусове виконання обов'язку в натурі;

– зміна правовідносин;

– припинення правовідносин;

– відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

– відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

– визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органів влади, їх посадових і службових осіб.

           Статтею 432 ЦК України цей перелік доповнено новими способами, притаманними у першу чергу захисту прав інтелектуальної власності. Зокрема, суд у випадках та в порядку, встановлених законом, може постановити рішення про:

– застосування негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів;

– зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності;

– вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборот з порушенням права інтелектуальної власності;

– вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, які використовувалися переважно для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності;

– застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання об'єкта права інтелектуальної власності. Розмір стягнення визначається відповідно до закону з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне значення;

– опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого порушення.

          Ці нові для нашої держави повноваження суду створюють сприятливі умови для практичної реалізації встановленого Конституцією України права кожного захищати свої права від порушень та протиправних посягань.

5. Поняття та загальні засади здійснення корпоративних прав

У ГК України ціла глава (гл. 18) присвячена корпоративним правам. Відповідно до ст. 167 ГК України, корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та установчими документами.

Корпоративні права виникають у особи, яка в обмін на майнову участь у господарській організації, отримує право на частку у її статутному фонді (майні). Комплекс корпоративних прав складний і включає такі їх види:

основні корпоративні права (притаманні учасникові будь-якої господарської організації) визначаються ГК України та загальними законами «Про господарські товариства», «Про цінні папери та фондовий ринок»;

спеціальні, наявність яких пов'язується з участю в суб'єкті господарювання певної організаційно-правової форми або в господарській організації з певним видом виключної діяльності та закріплюється спеціальними законами;

локальні - передбачаються установчими документами конкретної господарської організації з врахуванням специфіки корпоративних відносин, що складаються між нею та її засновниками і учасниками.

Основні корпоративні права включають правомочності на участь суб'єкта цих прав в управління господарською організацією, отриманні певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі її ліквідації відповідно до закону. Прикладом спеціальних корпоративних прав може бути право учасника повного товариства на участь у безпосередньому веденні справ товариства (ст. 68 Закону «Про господарські товариства») або сукупність прав засновників/акціонерів фондового ринку, пов'язаних з їх Додатковим статусом - членів біржі (статті 33, 34, 36 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок»).

Локальними корпоративними правами зазвичай є дистрибуції (переваги), що надаються учасникам господарської організації відповідно до її установчих та внутрішніх документів (право на отримання продукції/робіт/послуг даної організації за пільговими цінами; право на користування соціальною інфраструктурою господарської організації та ін.).

За загальним правилом, володіння корпоративними правами не вважається підприємництвом. Однак про своєрідний виняток з цього правила свідчить вимога (ч. 7 ст. 80  України) щодо обов'язкової наявності в учасників повного товариства та повних учасників командитного товариства, які в межах («під дахом») товариства спільно здійснюють підприємницьку діяльність, статусу зареєстрованого суб'єкта підприємництва.

ГК України закріплює можливість встановлення на рівні закону обмежень для певних категорій осіб щодо володіння корпоративними правами та/або їх здійснення (наприклад, учасники повного товариства та повні учасники командитного не можуть конкурувати з товариством) - ст. 70 Закону «Про господарські товариства».

Корпоративними правами, за загальним правилом, можуть володіти будь-які особи, що мають відповідний обсяг право- і дієздатності, в т. ч. суб'єкта господарювання, громадяни, юридичні особи, держава, територіальні громади. Порядок здійснення корпоративних прав визначається на рівні закону (відповідними положеннями ГК та  ЦК України, Законів України «Про господарські товариства», «Про цінні папери та фондовий ринок» та низки спеціальних законів, що закріплюють:

1) особливості правового становища господарських товариств з виключним предметом діяльності (банківська, страхова, спільне інвестування, професійна діяльність на ринку цінних паперів тощо) або зі статусом холдингової компанії чи її корпоративного підприємства;

2) особливості реалізації корпоративних прав держави – Законом «Про управління об'єктами державної власності» від 21 вересня 2006 р.

Це відповідає вимогам Конституції (ст. 92) щодо регулювання відносин власності та основних засад підприємництва у формі нормативно-правового акта вищої юридичної сили.

6. Правовий режим цінних паперів у господарській діяльності

Цінним папером є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає відносини між суб'єктом господарювання, який його випустив (видав), і власником та передбачає виконання зобов'язань згідно з умовами його випуску, а також можливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам.

Правовий режим цінних паперів визначається такими нормативно-правовими актами:

Кодексами:

ГК України, який містить окрему главу – гл. 17 «Цінні папери у господарській діяльності», в якій визначаються: поняття та види цінних паперів (ст. 163), умови і порядок випуску цінних паперів суб'єктами господарювання (ст. 164), основні засади придбання цінних паперів суб'єктами господарювання (ст. 165), державне регулювання ринку цінних паперів - ст. 166;

ЦК України, в якому також є окрема глава – гл. 14 «Цінні папери»: в ст. 194 закріплено поняття цінного папера, ст. 195 визначає групи та види цінних паперів, в ст. 196 встановлюються вимоги до цінних паперів, ст. 197 містить положення про порядок передання прав за цінними паперами, а ст. 198 – про виконання зобов'язань за цінними паперами.

Законами:

«Про цінні папери та фондовий ринок»: визначає поняття та види цінних паперів, порядок їх випуску та основні засади державного регулювання на ринку цінних паперів;

«Про акціонерні товариства»: регулює низку питань, пов'язаних з випуском акцій при створенні акціонерного товариства, зміні його статутного фонду та ін.;

Акція – цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує дольову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у виді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства. Акції можуть випускатися в документарній (паперовій) або бездокументарній (з фіксацією відомостей про власника та належні йому акції на електронних носіях, що здійснює зберігач) формі.

Облігація  цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових коштів і підтверджує зобов'язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу в передбачений в ньому строк з виплатою фіксованого процента (якщо інше не передбачено умовами випуску). Облігації усіх видів розповсюджуються серед підприємств і громадян на добровільних засадах.

Залежно від емітента розрізняють:

а)облігації внутрішніх і місцевих позик (випускаються за рішенням, відповідно- Кабінету Міністрів України і місцевих рад);

б)облігації підприємств (випускаються підприємствами усіх передбачених законом форм власності, об'єднаннями підприємств, акціонерними та іншими товариствами і не дають їх власникам права на участь в управлінні);

в)облігації зовнішніх державних позик України - цінні папери, що розміщуються на міжнародних та іноземних фондових ринках і підтверджують зобов'язання України відшкодувати пред'явникам цих облігацій їх номінальну вартість з виплатою доходу відповідно до умов випуску облігацій.

Казначейські зобов'язання України - вид цінних паперів на пред'явника, що розміщуються виключно на добровільних засадах серед населення, засвідчують внесення їх власниками грошових коштів до бюджету і дають право на одержання фінансового доходу. Казначейські зобов'язання залежно від строків поділяються на: а) довгострокові - від 5 до 10 років; б) середньострокові - від одного до 5 років; в) короткострокові - до одного року.

Ощадний сертифікат – письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і процентів по ньому. Ощадні сертифікати видаються строкові (під певний договірний процент на визначений строк) або до запитання, іменні та на пред'явника. Іменні сертифікати обігу не підлягають, а їх продаж (відчуження) іншим особам є недійсним.

Вексель – цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власникові векселя/векселедержателеві. Векселі можуть випускатися таких видів: 1) простий вексель: містить реквізити: а) найменування -«вексель»; б)просту і нічим не обумовлену обіцянку сплатити визначену суму; в)зазначення строку платежу; г) зазначення місця, в якому повинен здійснитись платіж; д) найменування того, кому або за наказом кого платіж повинен бути здійснений; є) дату і місце складання векселя; є) підпис того, хто видає документ (векселедавця); 2) переказний вексель: повинен містити вищезазначені реквізити «а», «в є», а також: просту і нічим не обумовлену пропозицію сплатити певну суму; найменування платника.

Питання для самоконтролю:

1. Поняття майна у сфері господарювання?

2. Класифікація майна, що використовується у сфері господарювання?

3. За рахунок яких джерел формується майно суб'єкта господарювання?

4. Сутність матеріальних та нематеріальних активів?

5. Чим відрізняються суб'єкти права господарського відання і суб'єкти права оперативного  управління?

6.Сутність права власності у сфері господарювання?

7.Види користування природними ресурсами ?  

8.Права та обов’язки  суб'єктів господарювання  по використанню природних ресурсів?

9. Розкрийте зміст поняття «корпоративні права»?

10. Чим відрізняється правовий режим цінних паперів у сфері господарювання?

11. За якими критеріями можна класифікувати цінні папери?

12.Як провадиться державне регулювання ринку цінних паперів?

13. Чим відрізняються акції від облігації підприємств?


Лекція №
5

Договірне  право у сфері господарювання

ПЛАН

1.  Поняття та класифікація господарських договорів.

2. Умови господарського договору. Порядок укладання, зміни і розірвання господарських договорів.

  1.  Виконання господарських договорів. Способи забезпечення.
  2.  Відповідальність за порушення договірних зобов’язань.

Література

1.Господарський кодекс України // Офіційний вісник України. – 2003. - № 11. – Ст.462 (із змін. та допов.).

2.Цивільний кодекс України  // Офіційний вісник України. – 2003. - № 11. – Ст. 461 (із змін. та допов.).

3.Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань: Закон України від  22.11.1996 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1997 р. - № 5. - Ст. 28.

4.Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України: Лист Вищого господарського суду України № 01-8/211 від 07.04.2008 р. // Вісник господарського судочинства. - 2008. -  № 3. – С. 45.

5.Беляневич О.А. Господарське договірне право України / О.А.Беляневич.  – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 592 с.

6.Старцев А.В. Предпринимательское право: учеб. Пособ. /  А.В. Старцева, 2007. – Х.: Одиссей, 2007. – 248 с.

7. Вінник О.М. Господарське право: навчальний посібник [для студ. вищ. навч.закл.] / [О.М.Вінник].- [2-ге вид.,змін. та доп.].- К.:Правова єдність, 2009.-766 с.

1.Поняття та класифікація  господарських договорів

Діюче законодавство не містить чіткого визначення господарського договору. Стаття 173 ГК України надає загальне визначення господарського зобов’язання – ним визнається зобов’язання, яке виникає між суб’єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання на підставах, передбачених ГК України, в силу якого один суб’єкт (зобов’язана сторона, у тому числі боржник) зобов’язана здійснити певні дії господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб’єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити кошти, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб’єкт (уповноважена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її зобов’язань. Також у ст. 179 ГК України міститься визначення господарсько-договірних зобов’язань  як  майново-господарських зобов’язань, які виникають між суб’єктами господарювання або між суб’єктом господарювання і не господарюючими суб’єктами – юридичними особами на підставі господарських договорів.  

Господарський договір оформлює відносини (зобов’язання), які виникають між суб’єктами господарювання або між суб’єктами господарювання і не господарюючими суб’єктами – юридичними особами, а також органами державної влади, органами місцевого самоврядування, наділеними господарською компетенцією. Таким чином, характерною рисою господарського договору є те, що він укладається між суб’єктами господарської (у т.ч. підприємницької) діяльності або між одним або декілька такими особами і не господарюючою юридичною особою, у тому числі органами влади. Зобов’язання майнового характеру, які виникають між суб’єктами господарювання та не господарюючими суб’єктами – громадянами, не є господарськими та регулюються іншими актами законодавства.

Однак вищезазначеним не обмежуються ознаки господарських договорів. Крім суб’єктного складу такого договору важливе значення має його предмет. Ним є майново-господарські зобов’язання сторін, необхідність оформлення яких визначають існування господарського договору.

Майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов’язання, які виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов’язана сторона повинна здійснити певну господарську дію (поставити товари, надати послуги тощо) на користь іншої сторони або утриматися від певної дії, а уповноважена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язків. Саме господарським зобов’язання становиться, якщо воно виникає з приводу або у зв’язку із здійсненням суб’єктом господарської (зокрема, підприємницької) діяльності.

Таким чином, господарським є договір, укладений між суб’єктами  господарської (у т.ч. підприємницької) діяльності або між одним чи декілька такими особами та не господарюючою юридичною особою з приводу або у зв’язку із здійсненням ними господарської (зокрема, підприємницької) діяльності.

Враховуючи те, що господарський договір є різновидом цивільно-правової угоди, тобто за своєю юридичною природою є узгодженою дією двох або більше сторін, спрямованою на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків, на нього розповсюджуються загальні положення ЦК України щодо угод (зобов’язань) у випадку, якщо вони не суперечать положенням господарського законодавства України. Підтвердженням цього є ч. 7 ст. 179 ГК України, згідно якої господарські договору укладаються за правилами, встановленими ЦК України, з урахуванням особливостей, передбачених ГК України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Теорія зобов'язального права класифікує господарські договори за кількома критеріями. За суб'єктним складом розрізняють дво- і багатосторонні договори. Прикладом першого є поставка продукції (сторони - поставщик і покупець; ст. 265 ГК України). Прикладом другого договору є перевезення вантажів: у ньому беруть участь перевізник, вантажовідправник і вантажоодержувач - особа, уповноважена одержати вантаж (ст. 307 ГК України ).

Залежно від юридичної підстави укладення договору розрізняють два різновиди господарських договорів:

– господарські договори, які укладаються на підставі державних замовлень і зміст яких має відповідати цим замовленням. Ці господарські договори визначені і регулюються як державні контракти. Це договори поставки продукції, виконання робіт, надання послуг тим споживачам, потреби яких фінансуються за рахунок держави і замовниками у яких виступають центральні державні органи (міністерства, відомства). Держконтракти поєднують у собі юридичні властивості держзамовлень (актів централізованого планування) і власне господарських договорів. Особливою їхньою ознакою є те, що держава гарантує оплату продукції, робіт, послуг за державними контрактами, а також те, що держава може надавати економічні пільги виконавцям цих договорів. Виконавці державного контракту забезпечують себе матеріально-технічними ресурсами самостійно шляхом укладання прямих договорів з підприємствами-поставщиками, державними постачальницько-збутовими та іншими посередницькими організаціями. Виняток становлять окремі види ресурсів, виробництво і споживання яких контролює і централізовано розподіляє державна (див. Закон України "Про поставки продукції для державних потреб" від 22 грудня 1995 р.);

– господарські договори, які укладаються на поставку продукції, виконання робіт, надання послуг на підставі господарських намірів сторін, юридичне виражених істотними умовами договорів (регульовані договори).

Залежно від способу виникнення розрізняють формальні, реальні і консенсуальні господарські договори (пояснити студентам – примітка викл.).

За способом оферти і визначення змісту розрізняють:

– договори приєднання. Це господарські договори, у яких одна сторона наперед визначає істотні умови майбутнього договору. Іншій стороні залишається або прийняти їх, або не вступати в договір (перевезення вантажів, страхування тощо, торгівля ПММ на АЗС);

– договори, зміст яких сторони визначають при їх укладанні. За змістом істотних умов розрізняють прості і складні господарські договори. Прості договори мають у своєму тексті майнові елементи лише одного виду договору: поставки, міни, перевезення і т. ін. У складних господарських договорах поєднуються майнові елементи двох і більше договорів. Наприклад, у договорі підряду на капітальне будівництво - поставка, підряд, майновий найом.

За регулятивними функціями розрізняють:

– попередні й основні господарські договори. Попередній договір визначає умови, на яких сторони зобов'язуються у певний строк укласти господарський договір ("договір про договір"). Такий договір є необхідним щодо тих господарських відносин, у яких для укладання основного договору треба здійснити ряд дій, без яких його неможливо укласти (підряд на капітальне будівництво складного об'єкта);

– генеральні і поточні господарські договори. Перший укладається на весь період діяльності, яка регулюється. Генеральний договір визначає істотні умови співробітництва сторін протягом усього періоду здійснення відповідної діяльності. Поточні (разові) договори укладають на підставі генерального договору як такі, що розраховані на певні (короткі) проміжки часу. Поточні договори, як правило, не включають умов, не передбачених генеральним договором, інакше це був би новий (окремий) договір.

Нормативна класифікація господарських договорів здійснюється за предметною ознакою, тобто залежно від видів майнових відносин, які є  предметом відповідних договорів. За предметною ознакою закон розрізняє господарські договори:

– на передачу майна у власність (повне господарське відання, оперативне управління): купівлі-продажу, поставки, контрактації, енергопостачання, міни (бартеру), безоплатної передачі майна;

– на передачу майна у строкове оплатне користування: оренди, лізингу, концесії, управління майном;

–  на виконання робіт (підряду) та надання послуг (перевезення вантажів та інші транспортні господарські договори, агентський (доручення), комісії (консигнації), страхування, схову та ін.);

–  договори про спільну діяльність (поєднують елементи договорів з різними предметами).

Самостійна робота студентів: ознайомлення із положеннями законодавства (ГК та ЦК  України) щодо регулювання окремих видів господарських договорів.

2.Умови  господарського договору. Порядок укладання, зміни і розірвання господарських договорів

Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбаченому законом порядку та формі досягнуто згоду відносно всіх його суттєвих умов. Суттєвими є умови, які визнаються такими за законом або є необхідними для договорів такого виду, а також умови, відносно яких на вимогу однієї із сторін потрібно досягнути згоди.  Суттєвими умовами, характерними для господарських договорів незалежно від їх видів, є: предмет договору, ціна договору та строк дії договору.

Умови щодо предмету в господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги щодо їх якості. Вимоги відносно якості визначаються у відповідності з обов’язковими для сторін нормативними документами – державними стандартами України, кодексами, звичайною практикою, класифікаторами, технічними умовами, міжнародними, регіональними та національними стандартами інших країн, а у випадку їх відсутності – у договірному порядку із дотриманням умов, які забезпечують захист інтересів кінцевих споживачів товарів та послуг.

Ціна в господарському договорі визначається у порядку, встановленому гл. 21 ГК України. Так, суб’єкти господарювання можуть використовувати у господарській діяльності вільні ціни, державні фіксовані ціни та регульовані ціни – граничні рівні цін або граничні відхилення від державних фіксованих цін. За угодою сторін у господарському договорі можуть передбачатися доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені терміни у порівнянні із нормативними.

Терміном дії господарського договору є час, протягом якого існують господарські зобов’язання сторін, які виникли на підставі цього договору. На зобов’язання, які виникли у сторін до укладання ним господарського договору, не розповсюджуються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше. Закінчення терміну дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, які мали місце під час дії договору.

Відповідно до ст. 181 ГК України  господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документу, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Припускається укладання господарських договорів у спрощений спосіб, зокрема, шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами і т.ін., а також шляхом підтвердження прийняття замовлення на виконання, якщо законом не встановлені спеціальні вимоги до форми та порядку укладання договору даного виду.

Крім підписання договору юридичною особою, законодавством або установчими документами останньої може бути передбачено наступне ухвалення такої угоди засновниками (учасниками) – наприклад, затвердження загальними зборами акціонерів договорів (угод), укладених на суму, яка перевищує зазначену у статуті товариства.

Процедура укладання господарського договору регламентована ч. 2-8 ст. 181 ГК України. Так, проект господарського договору може бути запропонований кожною із сторін. У випадку, якщо проект договору викладений як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках.

Сторона, яка отримала проект договору, у випадку згоди з його умовами оформлює договір (підписує уповноважена особа, скріплює печаткою) та повертає один примірник договору іншій стороні або надсилає відповідь листом, факсограмою тощо у 20-денний термін після одержання договору.

За наявності заперечень щодо умов договору підприємство чи організація, які одержали проект договору, складають протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та в 20-денний строк надсилає іншій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором. Підприємство, організація, які одержали протокол розбіжностей, зобов'язані протягом 20 днів розглянути його, вжити заходів до врегулювання розбіжностей з другою стороною, включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, в той же термін, за погодженням з іншою стороною, передати до суду.

Якщо підприємство чи організація, які одержали протокол розбіжностей щодо умов договору, заснованого на державному замовленні, не передадуть розбіжностей, що залишились неврегульованими, на вирішення суду в зазначений строк, то пропозиції другої сторони вважаються прийнятими. В інших випадках договір вважається неукладеним.

У випадку, якщо сторони не досягли згоди по всім суттєвим умовам господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся).

Зміна умов господарювання може обумовити необхідність внесення змін до відповідного договору або його розірвання. За загальним правилом ст.. 188 ГК України зміна або розірвання господарського договору в односторонньому порядку не припускається, якщо інше не передбачено законом або договором.

Сторона, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозицію про це іншій стороні. Сторона договору, яка отримала пропозицію про зміну або розірвання договору, у 20-денний термін після отримання пропозиції повідомляє іншу сторону про результати її розгляду.

У випадку, якщо сторони не досягли згоди відносно зміни (розірвання) договору або у випадку неотримання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового перебігу, зацікавлена сторона має право передати спір на вирішення до суду. Якщо судовим рішенням договір змінений або розірваний, він вважається таким з дня вступу до законної сили цього рішення, якщо інший термін вступу в силу не встановлений за рішенням  суду.

Законодавством передбачені випадки розірвання господарського договору або відмови від його виконання. Наприклад, у ч. 5 ст. 268 ГК України передбачено, що у випадку поставки товарів більш низької якості, ніж цього потребує стандарт, технічні умови або зразок (еталон), покупець має право відмовитися від прийняття та оплати товарів, а якщо товари вже оплачені покупцем, –вимагати повернення сплаченої суми. Разом з тим згідно ч. 2 ст. 320 ГК України у випадку, якщо підрядник не береться своєчасно за виконання договору або виконує роботу настільки повільно, що закінчення її у визначений термін становиться явно неможливим, замовник має право вимагати розірвання договору і відшкодування збитків.

3. Виконання господарських договорів. Способи забезпечення

Суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договором, а за відсутності конкретних вимог відносно виконання зобов’язання – згідно загальноприйнятих у подібних умовах вимог.

Поперед усього, боржник повинен реально виконати зобов’язання. Ч. 3 ст. 193 ГК України встановлює положення про те, що застосування господарських санкцій до суб’єкта, який порушив зобов’язання, не звільняє його від обов’язку виконати зобов’язання в натурі, окрім випадків, коли інше не передбачено законом або договором, або уповноважена сторона (кредитор) відмовилася від прийняття виконання зобов’язання.

Боржник повинен виконати своє зобов’язання, а кредитор – прийняти його виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, а також не випливає із суті зобов’язання чи звичаїв ділового обороту. Стаття 194 ГК України дозволяє покласти виконання господарського зобов’язання у цілому чи частково на третю особу, яка не є стороною у зобов’язанні. Уповноважена сторона (кредитор) зобов’язана прийняти виконання, запропоноване третьою особою – безпосереднім виконавцем, якщо за законом, господарським договором або враховуючи характер зобов’язання не слідкує необхідність сторони виконати його особисто.

Боржник повинен виконати зобов’язання у повному обсязі. Кредитор має право не приймати від боржника виконання його зобов’язання частками, якщо інше не передбачено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов’язання або звичаїв ділового обороту.

Стаття 530 ЦК передбачає необхідність виконання господарського зобов’язання у встановлений термін. Умова відносно строку є суттєвою для господарського договору у відповідності до ч. 3 ст. 180 ГК України. Боржник має право виконати своє зобов’язання достроково, якщо інше не встановлено договором, актами законодавства або не випливає із суті зобов’язання чи звичаїв ділового обороту.

Господарське зобов’язання підлягає виконанню за місцем, визначеним законом, господарським договором, або місцем, яке визначено змістом зобов’язання. У випадку, якщо воно не визначено, зобов’язання повинно бути виконано:

  •  за зобов’язаннями, змістом яких є передача прав на будівлю або земельну ділянку, інше нерухоме майно – за місцезнаходженням будівлі або земельної ділянки, іншої нерухомості;
    •   за грошовими зобов’язаннями -  за місцем розташування уповноваженої сторони на момент виникнення зобов’язання, або за новим місцем її розташування за умови, що уповноважена сторона своєчасно повідомила про нього зобов’язану сторону;
    •  за іншими зобов’язаннями – за місцезнаходженням постійно діючого органу управління (місцем проживання) зобов’язаної сторони, якщо інше не передбачено законом.

Особливі правила передбачені законодавством відносно виконання грошових зобов’язань. Так, відповідно до ст. 198 ГК України платежі за грошовими зобов’язаннями, які виникають в господарських відносинах, здійснюються у безготівковій формі або у готівковій формі через банківські установи, якщо інше не передбачено законом.

Ч. 7 ст. 193 ГК України не допускає односторонньої відмови від виконання зобов’язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмови від виконання або відстрочення виконання на той підставі, що зобов’язання іншої сторони за іншим договором не були виконані належним чином. Додатково у ст. 236 ГК України одним із видів оперативно-господарських  санкцій ГК України називає односторонню відмову від виконання свого зобов’язання уповноваженою стороною із звільненням її від відповідальності за це – у випадку порушення зобов’язання іншою стороною. Подібне положення міститься у ст. 525 ЦК України. У цій статті підставою односторонньої відмови від зобов’язання та односторонньої зміни його умов додатково називаються випадки, передбачені договором.

До способів забезпечення виконання зобов’язань у господарських договорах відносяться:

Неустойка (штраф, пеня) - це грошова сума або інше майно, яке боржник повинен передати кредитору у випадку порушення цим боржником зобов’язання.

Порука -за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого зобов’язання. Іншими словами, поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником, причому як частково, так і повному обсязі.

Гарантія – за гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого зобов’язання. Відповідно, гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником.

Завдаток - це грошова сума або рухоме майно, яке видається кредитору боржником у рахунок належних від нього за договором платежів, на підтвердження зобов’язання та забезпечення його виконання.

Застава - в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у випадку невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, отримати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не передбачено законом (право застави).  

Притримання - відповідно до ст. 594 ЦК України кредитор, який правомірно володіє річчю, яка підлягає передачі боржникові або особі, зазначеній боржником, у випадку невиконання ним у строк зобов’язання стосовно оплати цієї речі або відшкодування кредитору пов’язаних з нею витрат та інших збитків має права притримати її у себе до виконання боржником зобов’язання. Так, згідно ст.163  Кодексу торгівельного мореплавства України під час прийому вантажу одержувач зобов’язаний  відшкодувати витрати, понесені перевізником вантажу, внести плату за простой судна в порту розвантаження, а також оплатити фрахт та плату за простой в порту завантаження, якщо це передбачено в коносаменті або іншому документі, на підставі якого перевозився вантаж, а у випадку загальної аварії – внести аварійний внесок або надати належне забезпечення. Перевізник може не видавати (іншими словами – притримати) вантаж до сплати зазначених сум або надання забезпечення.

Стаття 856 ЦК України передбачає, що якщо замовник не сплатив встановлену ціну роботи або іншу суму, належну підряднику у зв’язку з виконанням договору підряду, підрядник має право притримати результат роботи, а також обладнання, залишок невикористаного матеріалу та інше майно замовника, яке в нього є. При цьому до кредитора, який притримує у себе річ боржника, не переходить право власності на неї – боржник, річ якого кредитор притримує, має право розпорядитися нею, повідомивши набувачу про при тримання речі та праві кредитора.  

4. Відповідальність за порушення договірних зобов’язань

Відповідно до ст. 216 ГК України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах та в порядку, передбачених законодавством і договором. Господарськими санкціями, в свою чергу, визнаються засоби впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього наступають несприятливі економічні та/або правові наслідки. В сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій:

– відшкодування збитків:

– штрафні санкції;

– оперативно-господарські санкції.

Під збитками розуміються витрати, понесені уповноваженою стороною, втрата або пошкодження майна, а також не отримані доходи, які уповноважена сторона отримала би у випадку належного виконання зобов’язання або дотримання правил здійснення господарської діяльності іншою стороною.

Штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді неустойки, яку учасник господарських відносин зобов’язаний уплатити у випадку порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання.

Оперативно-господарськими санкціями є заходи оперативного впливу на правопорушника з метою припинення або попередження повтору порушення зобов’язань, які використовуються самими сторонами зобов’язання в односторонньому порядку.  Зокрема, ними можуть бути наступні:

         – одностороння відмова від виконання зобов’язання уповноваженою стороною із звільненням її від відповідальності за це – у випадку порушення зобов’язання іншою стороною;

– відмова від оплати за зобов’язанням, яке виконано неналежним чином або достроково без згоди на це іншої сторони;

– відстрочка відвантаження продукції або виконання робіт внаслідок прострочення виставлення акредитиву платником тощо;

– відмова в односторонньому порядку на майбутнє додаткових гарантій належного виконання зобов’язання стороною, що його порушила: зміна порядку оплати продукції (робіт, послуг), перевод платника на попередню форму оплати продукції (робіт, послуг) або на оплату після перевірки їх якості тощо;

– відмова від встановлення на майбутнє господарських відносин із стороною, що порушує зобов’язання.   

Спори, що виникають із виконання господарських договорів, розглядаються господарськими судами.

Питання для самоконтролю:

1. Між ким та з приводу чого укладається господарський договір?

2. Які умови господарського договору є суттєвими?

3. Чим відрізняється попередній договір від основного? Яке юридичне значення має попередній договір?4. Наведіть приклади договорів за предметною ознакою.

5. Які договори є консенсуальними? Реальними?

6. У чому полягає особливість укладання договору про приєднання?

7. Розкрийте алгоритм укладання господарського договору за угодою сторін.

8. В якій формі може укладатися господарський договір?

9. Чи можливо змінити умови господарського договору в односторонньому порядку?

10. Який порядок розірвання господарського договору?

11. Чим розірвання договору відрізняється від припинення?

12. Що таке належне виконання договору? Назвіть критерії.

13. У чому полягає забезпечувальна сила завдатку? Чим завдаток відрізняється від авансу?

14. Що спільного між гарантією та порукою? Що їх відрізняє?

15. У чому полягає забезпечувальна сила застави? Чи пов'язаний кредитор (заставодержатель) предметом застави при невиконанні зобов’язання боржником?

16. Чим пеня відрізняється від штрафу?

17. У чому полягає забезпечувальна сила притримання?

18. Яку відповідальність несе боржник за неналежне виконання господарського зобов’язання?

9. На підставі чого визначаються види та розмір відповідальності за неналежне виконання договірних зобов’язань?

20. В якому порядку можуть вирішуватися спори, що виникають з приводу виконання господарських договорів?

21. Чи може суд застосувати оперативно-господарські санкції до сторони, винної у неналежному виконанні договірного зобов’язання?

Лекція №  6

Господарсько-правова відповідальність

ПЛАН

1. Поняття господарсько-правової відповідальності.

2. Підстави  господарсько-правової  відповідальності.

3. Порядок реалізації господарсько-правової відповідальності.

4. Господарсько-правові санкції.

Література:

1.Конституція України від 28.06.96 // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30. – С. 141.

2. Господарський кодекс України // Офіційний вісник України. – 2003. – № 11. – Ст. 462 (із змін. та допов.).

3. Цивільний кодекс України  // Офіційний вісник України. – 2003. - № 11. – Ст. 461 (із змін. та допов.).

4. Вінник О.М. Господарське право: навчальний посібник [для студ. вищ. навч.закл.] / [О.М.Вінник].- [2-ге вид.,змін. та доп.].- К.:Правова єдність, 2009.-766 с.

5.Коростей В.И. Хозяйственное право Украины: теория и практика. Общая часть: курс лекций / В. И. Коростей. – Донецк : Юго-Восток, 2011. – 284 с.  

6.Мамутов В.К. Хозяйственное право: избранные труды / В. К. Мамутов. – Екатеринбург: Бизнес, менеджмент и право, 2008. – 302 с.

7. Васильев А.С. Хозяйственное право Украины: учебник / А.С. Васильев, О.П. Подцерковный. – [4-е изд., с изм. и доп.].– Х.: ООО «Одиссей», 2011.- 488 с.

8.Мамутов В.К. Хозяйственное право: учебник / В.К. Мамутов, Г.Л. Знаменский, К.С. Хахулин и др. –  К.: Юринком Интер, 2002. –  897с.

9.Щербина В.С. Господарське право: підручник / В.С.Щербина. – [4-тє вид., перероб. і доп].- К.: Юрінком Інтер, 2009. –  640 с.

1. Поняття  господарсько-правової відповідальності

Категорія відповідальності виступає не тільки індикатором дієвості норм права, а й вказує на самостійність галузі права.

До прийняття ГК України поняття господарсько-правової відповідальності залишалося більше ніж дискусійним, навіть в науці господарського права воно було визнано лише в середині 80-х років XX століття.

Так, в одному з перших підручників з господарського права обережно вживався термін – “відповідальність за результати господарської діяльності”.

Нарешті, в підручнику 1985 р. в під редакцією професора І.Г. Побірченко з'явилося поняття господарсько-правової відповідальності, розроблене професором В.К. Мамутовим.

Сучасні підручники з господарського права одностайні у визнанні самостійності господарсько-правової відповідальності по відношенню до інших видів відповідальності.

Господарсько-правова відповідальність – це майново-організаційні за змістом і юридичні за формою заходи впливу на економічні інтереси учасників господарських правовідносин у разі вчинення ними господарського правопорушення.

Господарсько-правовій відповідальності притаманні як загальні (родові, характерні для будь-якої юридичної відповідальності), так і специфічні (видові)  риси.

До родових ознак слід віднести:

юридична підстава – закон (проте не в усіх випадках);

фактична підстава застосування господарсько-правової відповідальності за правопорушення;

зміст негативні наслідки, що зазнає порушник (застосовуються до порушника);

можливість застосування державного примусу для покладення на порушника господарсько-правової відповідальності. Разом з тим зазначені риси юридичної відповідальності в господарських правовідносинах проявляються специфічно.

Так, юридичною підставою господарсько-правової відповідальності може бути не лише закон (нормативно-правовий акт уповноважених органів держави і а й укладений з дотриманням вимог закону договір (ч. 1 ст. 216 ГК України) в тому числі засновницький – як установчий документ.

Характерними (видовими) ознаками господарсько-правової відповідальності є:

– сфера застосування господарські правовідносини (господарсько-майнові та/або господарсько-організаційні);

юридична підстава акти господарського законодавства та господарські договори;

фактичні підстави господарське правопорушення, склад якого залежить від виду (форми) господарсько-правової відповідальності;

суб'єктами господарсько-правової відповідальності є учасники господарських правовідносин (суб'єкти господарювання, суб'єкти господарсько-організаційних повноважень, засновники та учасники господарських організацій, власники майна суб'єктів господарювання; контрагенти суб'єктів господарювання за господарськими договорами);

спрямованість господарсько-правової відповідальності переважно на майнову базу порушника і лише в окремих випадках на особу порушника (примусова реорганізація та примусова ліквідація);

змістом господарсько-правової відповідальності є заходи впливу (санкції)       майнової (відшкодування збитків, штрафні санкції, конфіскація) та (або) організаційної (призупинення дії або анулювання ліцензій, скасування відомостей державної реєстрації, примусова реорганізація та ін.) спрямованості, що відбиваються на економічних інтересах порушника;

порядок застосування залежно від виду та форми господарсько-правової відповідальності: а) судовий або претензійно-позовний (ст. 222 ГК України); б)безпосередньо кредитором в оперативному порядку (ст. 235 ГК України); в)спеціальний - уповноваженими органами ст. 238 ГК України).

Господарсько-правова відповідальність базується на визначених ГК України (ч. 3 ст. 216) принципах, згідно з якими:

потерпіла сторона має право на відшкодування збитків, незалежно від того, чи є застереження про це в договорі; передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність продукції застосовується також незалежно від того, чи є застереження про це в договорі;

сплата штрафних санкцій за порушення зобов'язання, а також відшкодування збитків не звільняють правопорушника без згоди другої сторони від виконання прийнятих зобов'язань у натурі;

у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції.

Господарсько-правова відповідальність як важлива складова господарського правопорядку виконує важливі функції.

Функції господарсько-правової відповідальності - це напрями її дії, той господарський результат, що настає в результаті застосування господарсько-правової відповідальності.

Господарсько-правовій відповідальності притаманні як загальні для будь-якої юридичної відповідальності, так і спеціальні функції, що є характерними лише або переважно для господарсько-правової відповідальності. До категорії перших належать попереджувально-стимулююча, штрафна {функція покарання за правопорушення), до категорії других  компенсаційно-відновлювальна, інформаційна, сигналізаційна.

Попереджувально-стимулююча функція господарсько-правової відповідальності (як і будь-якої юридичної) проявляється в тому, що не лише застосування господарсько-правової відповідальності, а й сама загроза її застосування примушує учасників господарських правовідносин (насамперед суб'єктів господарювання) діяти правомірно, аби уникнути негативних наслідків в результаті застосування такої відповідальності. Ця функція однаковою мірою притаманна для всіх видів і форм господарсько-правової відповідальності.

Штрафна функція (функція покарання за вчинене правопорушення) незначною мірою характерна для господарсько-правової відповідальності, хоча в певних випадках (сплата штрафної неустойки, яка передбачає і сплату суми неустойки, і повне відшкодування збитків; в окремих випадках це можуть бути господарсько-адміністративні штрафи за заборонені законом дії у сфері економічної конкуренції, якщо вони створили лише загрозу обмеження конкуренції на ринку, не завдавши шкоди її учасникам).

Компенсаційно-відновлювальна функція як провідна (на наш погляд) в системі функцій полягає у відновленні порушеного правопорядку й усуненні наслідків неправомірної поведінки суб'єкта (учасника) господарських відносин. Завдяки застосуванню господарсько-правової відповідальності неправомірна діяльність припиняється, деформовані господарські зв'язки нормалізуються, спричинена шкода компенсується, порушені права відновлюються, обов'язки виконуються, нездійснені платежі спрямовуються за призначенням, неправомірно отримані доходи вилучаються тощо. Ця функція притаманна всім видам і формам господарсько-правової відповідальності, але найбільше - відшкодуванню збитків, штрафним санкціям (сплаті неустойки).

Сигналізаційна функція проявляється в тому, що застосування до суб'єкта господарювання господарсько-правової відповідальності є сигналом для нього про необхідність поліпшення своєї роботи з метою уникнення в майбутньому втрат від застосування такої відповідальності, а для контрагентів такого господарюючого суб'єкта сигналом про необхідність зважити доцільність продовження з ним договірного зв'язку або розірвання існуючого.

Роль інформаційної функції полягає в інформуванні учасників господарського життя про негаразди в діяльності їх партнерів (якщо до останніх застосовуються господарсько-правові санкції контролюючими органами, контрагентами тощо), а відтак у доцільності корегування своїх відносин з ними. Застосування таких санкцій до самих учасників господарського життя надають їм відповідну інформацію про можливі негаразди у власній діяльності (і, відповідно, необхідності її поліпшення) або порушення їхніх прав і законних інтересів (якщо санкції застосовуються неправомірно) і необхідності вжиття відповідних заходів.

2. Підстави  господарсько-правової  відповідальності

Господарсько-правова відповідальність настає лише за наявності відповідних підстав. Розрізняють юридичні та фактичні підстави господарсько-правової відповідальності.

Юридичні підстави той правовий документ, що характеризує певну поведінку суб'єкта господарювання як протиправну і передбачає за неї форму і розмір відповідальності: такими підставами в господарському праві є закон і договір.

Фактичні підстави  це ті життєві ситуації, що характеризуються законом або договором як неправомірні. Такі ситуації іменуються складом господарського правопорушення.

Правопорушення як фактична підстава юридичної відповідальності в господарському праві також  має свої особливості. Відомо, що в класичному складі правопорушення (об'єкт, суб'єкт, об'єктивна сторона, суб'єктивна сторона) третій елемент (об'єктивна сторона правопорушення) складається з протиправної поведінки, негативних її наслідків та причинного зв'язку між ними, а четвертий елемент (суб'єктивна сторона правопорушення) ставлення порушника до своєї протиправної поведінки та її наслідків (вина, мотиви, цілі). Проте в господарському праві згадані складові об'єктивної та суб'єктивної сторін правопорушення мають бути присутні при застосуванні, як правило, такої форми відповідальності, як відшкодування збитків. В інших випадках досить наявності лише протиправної поведінки, а у разі застосування штрафних санкцій ще й вини.

При відшкодуванні збитків необхідна наявність вини порушника та всіх елементів об'єктивної сторони правопорушення, яка включає:

протиправну поведінку тобто таку поведінку господарюючого суб'єкта, що суперечить вимогам закону або договору;

наявність збитків втрати або пошкодження майна, зайвих (додаткових) витрат суб'єкта господарювання і недотриманого прибутку (якщо закон не забороняє його стягувати): при цьому необхідно довести не лише наявність збитків, а й іж розмір;

причинний зв'язок між протиправною поведінкою і завданими збитками: при цьому враховується лише необхідний (а не випадковий) причинний зв'язок.

Про наявність вини у суб'єкта (учасника) господарських відносин (у разі порушення встановлених правил у сфері господарювання) свідчать 2 елементи: а)наявність у нього реальної можливості діяти правомірно і попередити настання негативних наслідків (збитків) і б) неприйняття ним усіх необхідних заходів щодо недопущення протиправної поведінки і попередження настання збитків.

Таким чином, повний склад господарського правопорушення застосовується як виняток. У більшості випадків для застосування господарсько-правової відповідальності досить встановити усічений склад господарського правопорушення.

Відповідно до ГК України (ч. 2 ст. 218) закріплюється принцип презумпції вини: учасник господарських відносин повинен нести відповідальність за порушення встановлених законом або договором зобов'язань, якщо не доведе, що (1) ним вжито всіх необхідних заходів для недопущення господарського правопорушення або (2) належне виконання договірних зобов'язань виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили (незвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності).

Сама протиправна поведінка як основний елемент складу господарського правопорушення може виражатися у конкретному факті (недостача поставленої продукції) або в такому, що визнається законом негативним, загальному результаті господарської діяльності порушення ліцензійних умов, перевищення лімітів природокористування, наприклад.

Слід розрізняти презумпцію вини правопорушника та відсутність обліку вини при застосуванні господарсько-правових санкцій.

Презумпція вини господарського правопорушника характерна для більшості договірних господарських зобов'язань. У той же час особа вправі довести відсутність своєї вини у вчиненні протиправного діяння і звільнитися від відповідальності.

У разі відсутності обліку вини господарського правопорушника останній не може звільнитися від відповідальності, довівши відсутність своєї провини. Зокрема, вина правопорушника за загальним правилом не враховується при застосуванні адміністративно-господарських санкцій, при яких сам факт порушення правил здійснення господарської діяльності тягне за собою застосування заходів відповідальності.

При застосуванні господарських санкцій у вигляді стягнення збитків або штрафних санкцій відсутність обліку вини допускається як виняток, зазначений у законі або договорі.

При застосуванні оперативно-господарських санкцій вина взагалі не підлягає обліку згідно з ч. 3 ст. 235 ГК України. Підставою застосування таких санкцій є один лише факт правопорушення (ч. 1 ст. 237 ГК України).

3. Порядок реалізації господарсько-правової відповідальності

Порядок реалізації господарсько-правової відповідальності сукупність заходів та обставин, які необхідно здійснити і з'ясувати для застосування до правопорушника господарських санкцій.

Зокрема, при реалізації заходів відповідальності, крім з'ясування підстав і складу господарського правопорушення, суд повинен враховувати терміни реалізації господарсько-правової відповідальності, межі господарсько-правової відповідальності, можливість зменшення розміру відповідальності, можливість звільнення від відповідальності, дотримання правопорушником досудового порядку реалізації господарсько-правової відповідальності.

Терміни реалізації господарсько-правової відповідальності (термін давності).

Для застосування господарських санкцій у горизонтальних господарських відносинах у вигляді відшкодування збитків і штрафних санкцій ГК Україна відсилає до застосування загальних і скорочених строків позовної давності, передбачених ст.ст. 257, 258 ЦК України.

Загальний строк позовної давності становить 3 роки.

Скорочена позовна давність в один рік, застосовується  у господарських відносинах, встановлюється для вимог:

1) про стягнення неустойки (штрафу, пені);

2) про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової інформації;

3) про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності;

4) у зв'язку з недоліками проданого товару;

5) у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти.

Для адміністративно-господарських санкцій ст. 250 ГК України передбачає особливі строки застосування. Адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до суб'єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніше ніж через один рік з дня порушення цим суб'єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.

Так, Законом України «Про захист економічної конкуренції» від 11.01.2001 встановлено п'ятирічний термін давності застосування адміністративно-господарських санкцій за порушення законодавства про захист економічної конкуренції, а за дії, що перешкоджають Антимонопольному комітету у виконанні його функцій, трирічний термін.

ГК України передбачає межі господарсько-правової відповідальності та порядок зменшення розміру та звільнення від відповідальності. Зокрема, у ст. 219 ГК України встановлено, що за невиконання або неналежне виконання господарських зобов'язань чи порушення правил здійснення господарської діяльності правопорушник відповідає належним йому на праві власності або закріпленим за ним на праві господарського відання або оперативного управління майном, якщо інше не передбачено ГК України та іншими законами.

Зменшення розміру відповідальності (звільнення від відповідальності) правопорушника можливе у разі порушення будь-якого зобов'язання, але при наявності певних, зазначених у законі обставин.

Згідно з ч. 3 ст. 219 ГК України якщо правопорушенню сприяли неправомірні дії (бездіяльність) іншої сторони зобов'язання, суд має право зменшити розмір відповідальності або звільнити відповідача від відповідальності.

Слід враховувати, що застосування господарських санкцій не звільняє правопорушника від виконання зобов'язання в натурі, крім випадків, коли інше передбачено законом або договором, або друга сторона відмовилася від прийняття виконання (ч. 3 ст. 193 ГК України).

ХК Україні передбачає вимоги до досудового порядку реалізації господарсько-правової відповідальності (ст. 222 ГК України). На відміну від існуючого раніше порядку, що діяв досудовий порядок врегулювання спору право, а не обов'язок потерпілої сторони. Навпаки, для правопорушника це обов'язок. Тобто пред'явлена ​​претензія повинна бути розглянута одержувачем у місячний термін з дня отримання. В іншому випадку при подачі позову в суд потерпіла сторона вправі вимагати перекладання на іншу сторону судових витрат, незалежно від результатів розгляду спору.

4. Господарсько-правові санкції

Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та (або) правові наслідки.

У ГК України законодавець закріпив лише 4 форми господарсько-правової відповідальності, назвавши їх видами господарсько-правових санкцій: відшкодування збитків, штрафні санкції, оперативно-господарські санкції, адміністративно-господарські санкції.

Відшкодування збитків це відновлення майнового стану учасника господарських правовідносин за рахунок іншого суб'єкта правопорушника.

Ця форма відповідальності передбачається як ГК України (статті 224-229), так і ЦК України (статті 623-624, глава 82), численними законами, які регулюють договірні («Про концесії», «Про фінансовий лізинг» та ін.) і позадоговірні відносини («Про захист від недобросовісної конкуренції»).

Достоїнства і недоліки цієї форми господарсько-правової відповідальності:

достоїнства: є універсальною (застосовується і в горизонтальних, і у вертикальних відносинах, договірних та позадоговірних); передбачається законом, а, отже, не потребує спеціальної згадки про неї в договорі;

недоліки: складна для застосування форма господарсько-правової відповідальності: а) важко довести факт наявності збитків, їх обсяг (збитки можуть виникнути через значний проміжок часу; до того ж існуючі методики визначення складу і розміру збитків є недосконалими); б)необхідно довести наявність усіх елементів об'єктивної сторони складу правопорушення (протиправну поведінку особи, що заподіяла збитки; наявність збитків, їх склад і розмір; причинний зв'язок між протиправною поведінкою і заподіяними збитками), а також вину порушника (питання доведення вини порушника постає у тих випадках, коли він намагається довести відповідно до ч. 2 ст. 218 ГК  України наявність підстав, що виключають його відповідальність).

Склад збитків визначається статтями 224-225 ГК України. Це: 1) вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; 2) додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; 3) неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною; 4) матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

ГК України встановлює особливості відшкодування збитків у разі порушення грошових зобов'язань (ст. 229), передбачаючи, що: 1) учасник господарських відносин у разі порушення ним грошового зобов'язання не звільняється від відповідальності через неможливість виконання і зобов'язаний відшкодувати збитки, завдані невиконанням зобов'язання, а також сплатити штрафні санкції відповідно до встановлених законом вимог; 2) обчислення розміру збитків здійснюється у валюті. І якій провадилися або повинні бути проведені розрахунки між сторонами, якщо інше не встановлено законом; 3) у разі висунення вимог щодо відшкодування збитків в іноземній валюті кредитором повинен бути зазначений грошовий еквівалент суми збитків у гривнях за офіційним курсом Національного банку України на день висунення вимог.

Відшкодування збитків застосовується в претензійно-позовному порядку.

Штрафні санкції (неустойка)

Назва наступної форми відповідальності не уніфікована, оскільки законодавець по-різному її визначає:

неустойка в широкому розумінні - традиційне визначення, що застосовувалося старим ЦК УРСР (статті 179-180, 204) і передбачається новим ЦК України (статті 549-552, 624);

штрафні санкції  (поняття, що використовується в господарсько-правовій літературі, в ГК України (статті 230-234) і включає неустойку у вузькому розумінні, неустойку-штраф, неустойку-пеню.

Аналіз згаданих положень ГК і ЦК дозволяє зробити висновок про змістовну ідентичність понять неустойки за ЦК і штрафних санкцій за ГК.

Штрафні санкції (неустойка) - це визначена законом або договором грошова сума, яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним господарських зобов'язань, що ґрунтуються зазвичай на договірних засадах.

Позитиви і негативи штрафних санкцій (неустойки):

позитиви: швидкість (скорочений строк позовної давності - 6 місяців) та зручність застосування (застосовується незалежно від наявності збитків);

негативи: обмежена сфера застосування - лише договірні відносини.

Види неустойки (штрафних санкцій):

за юридичними підставами: законна (передбачається в законі), договірна (передбачається в договорі), законно-договірна (передбачається в законі, її розмір коригується договором у межах, не заборонених законом);

за співвідношенням стягнення неустойки та відшкодування збитків: залікова (стягується неустойка, а збитки в частині, не покритій неустойкою); альтернативна (на вибір кредитора стягується неустойка або відшкодовуються збитки); виключна (стягується лише неустойка, збитки не підлягають відшкодуванню); штрафна (стягується неустойка і повністю відшкодовуються збитки). ЦК України передбачається штрафна неустойка, якщо інше не передбачено законом і договором (ч. 2 ст. 552). Разом з тим ГК України закріплює традиційне (таке, що передбачалося ще в ЦК УРСР і широко застосовується в зарубіжному законодавстві) положення, відповідно до якого загальним правилом є застосування залікової неустойки, якщо інше не передбачено законом або договором (ст. 232).

Форми неустойки (штрафних санкцій):

в процентному відношенні до суми порушеного зобов'язання незалежного від строку прострочення (наприклад, 20% вартості поставленої продукції, що не відповідає вимогам щодо її якості);

в процентному відношенні до суми порушеного зобов'язання залежно від строку прострочення (наприклад, 0,1% несплаченої суми за кожний день прострочення);

в твердій сумі (застосовується рідко в зв'язку з інфляційними процесами в економіці);

в кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Штрафні санкції неустойка також стягуються в претензійно-позовному порядку. ГК України (ст. 233) передбачає можливість зменшення розміру штрафних санкцій судом у разі, якщо: 1) належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно зі збитками кредитора (при цьому має враховуватися ступінь виконання зобов'язання боржником, майновий стан сторін, їхні майнові та інші інтереси, що заслуговують на увагу); 2) якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин.

Від штрафних санкцій (неустойки) слід відрізняти господарсько-адміністративний штраф, що: а) застосовується лише у вертикальний відносинах (неустойка в горизонтальних); б) сплачується державі (неустойка стороні в договорі, щодо якої не були виконані зобов'язання контрагентом); 3) стягується в адміністративному порядку, тобто за рішенням уповноважених органів (неустойка в претензійно-позовному порядку).

Сплутування штрафних санкцій з господарсько-адміністративним штрафом зумовлене нечіткістю положень ч. 1 ст. 230 ГК України, що передбачає застосування таких санкцій не лише за порушення господарських зобов'язань (останні можуть виникати з різних підстав, включаючи й господарський договір), а також за порушення правил здійснення господарської діяльності (подібні правила, як відомо, зазвичай встановлюються різними суб'єктами організаційно-господарських повноважень у межах їх компетенції щодо підпорядкованих їм суб'єктів).

Оперативно-господарські санкції - це передбачені законодавством заходи оперативного впливу кредитора на боржника, спрямовані на попередження або зменшення втрат кредитора від повторень порушень з боку боржника.

Характерні риси цих санкцій:

застосовуються лише в господарсько-договірних відносинах;

застосовуються на розсуд кредитора в односторонньому порядку;

передбачаються законом або договором;

мета застосування захист інтересів кредитора;

виражаються переважно у заходах організаційного характеру;

юридичні підстави застосування договір;

фактичні підстави невиконання (неналежне виконання договірних зобов'язань).

Відкритий перелік оперативно-господарських санкцій, що сторони можуть застосовувати з відповідною фіксацією в договорі, передбачений ч. 1 ст. 236 ГК України:

одностороння відмова від виконання свого зобов'язання управленою стороною, із звільненням її від відповідальності за це у разі порушення зобов'язання другою стороною;

відмова від оплати за зобов'язанням, яке виконано неналежним чином або достроково виконано боржником без згоди другої сторони;

відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт внаслідок прострочення виставлення акредитива платником, припинення видачі банківських позичок тощо;

відмова управненої сторони зобов'язання від прийняття подальшого виконання зобов'язання, порушеного другою стороною, або повернення в односторонньому порядку виконаного кредитором за зобов'язанням (списання з рахунку боржника в безакцептному порядку коштів, сплачених за неякісну продукцію, тощо);

встановлення в односторонньому порядку на майбутнє додаткових гарантій належного виконання зобов'язань стороною, яка порушила зобов'язання: зміна порядку оплати продукції (робіт, послуг), переведення платника на попередню оплату продукції (робіт, послуг) або на оплату після перевірки їх якості тощо;

відмова від встановлення на майбутнє господарських відносин із стороною, яка порушує зобов'язання.

Адміністративно-господарські санкції - це заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків, що застосовуються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування у передбачених законом випадках.

Характерні риси цих санкцій:

застосовуються у вертикальних відносинах;

юридичні підстави застосування - закон (у тому числі глава 27 ГК України), фактичні неправомірна поведінка;

відкритий перелік таких санкцій передбачений ст. 239 ГК України;

порядок застосування зазвичай адміністративний (за рішенням компетентних органів), у ряді випадків - судовий;

у разі застосування санкцій законом (в тому числі ст. 249 ГК України) передбачаються гарантії прав суб'єкта господарювання, зокрема: а) право на оскарження до суду рішення будь-якого органу державної влади або органу місцевого самоврядування щодо застосування до нього адміністративно-господарських санкцій; б) право на відшкодування в передбаченому законом порядку збитків, завданих у зв'язку з неправомірним застосуванням адміністративно-господарських санкцій;

спеціальні строки застосування таких санкцій: відповідно до ст. 250 ГК України адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніше ніж через один рік з дня порушення, якщо інше не передбачено спеціальними законами (зокрема, ст. 42 Закону «Про захист економічної конкуренції» передбачений 5-річний строк для застосування санкцій, передбачених цим Законом, крім заходів відповідальності за протидію антимонопольним органам, які можуть бути застосовані протягом 3-х років).

Залежно від характеру спрямування адміністративно-господарські санкції можуть бути господарсько-організаційними та адміністративно-майновими.

Господарсько-організаційні санкції - це передбачені законом заходи організаційного впливу (обмеження) на суб'єкта господарювання, що застосовуються компетентними державними органами або за їх ініціативою судом у передбачених законом випадках.

До них відносяться:

обмеження або призупинення діяльності господарюючого суб'єкта до усунення виявлених в його діяльності недоліків (у разі недотримання вимог екологічного законодавства, санітарно-епідеміологічних правил, у передбачених ст. 246 ГК України випадках тощо);

призупинення дії ліцензії (патенту);

скасування ліцензій (ст. 21 Закону від 01.06.2000 р. «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»);

скасування державної реєстрації (ст. 248 ГК України);

примусова реорганізація (в зв'язку з допущенням суб'єктом підприємницької діяльності монополістом на ринку певного товару монополістичного правопорушенням);

застосування антидемпінгових заходів (ст. 244 ГК України);

припинення експортно-імпортних операцій (ст. 245 ГК України);

зупинення операцій за рахунками суб'єктів господарювання (ст. 243 ГК України);

застосування індивідуального режиму ліцензування;

примусова ліквідація (у разі скасування державної реєстрації; скасування ліцензій, якщо вся діяльність господарської організації ліцензується; визнання суб'єкта підприємницької діяльності банкрутом, якщо після погашення його боргів у нього не залишилося майна, необхідного для продовження своєї попередньої діяльності).

Механізм застосування господарсько-організаційних санкцій залежить від їх різновиду: а) адміністративний порядок (за рішенням компетентних органів) передбачений щодо більшості санкцій, у тому числі таких, як: тимчасове призупинення діяльності суб'єкта господарювання до усунення виявлених порушень; призупинення дії та скасування ліцензій; застосування антидемпінгових заходів; припинення експортно-імпортних операцій; застосування індивідуального режиму ліцензування; примусова реорганізація; б) судовий порядок передбачається щодо скасування відомостей державної реєстрації та примусової ліквідації.

Адміністративно-майновими санкціями є передбачені законом заходи майнового впливу на порушника, що застосовуються компетентними державними органами (щодо конфіскації - судом) у передбачених законом випадках. До таких санкцій належать: господарсько-адміністративний штраф; господарська конфіскація; безоплатне вилучення майна з метою його знищення; стягнення зборів (обов'язкових платежів) та ін.

Господарсько-адміністративний штраф - це грошова сума, що сплачується до державного бюджету суб'єктом господарювання - правопорушником у передбачених законом випадках.

Форми господарсько-адміністративного штрафу:

в процентному або кратному відношенні до суми порушення;

в певній кількості неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Застосовується: а) лише у вертикальних відносинах; б) за постановою компетентних органів (антимонопольних за порушення антимонопольного та конкурентного законодавства, санітарно-епідеміологічної служби за порушення санітарно-епідеміологічних вимог, державних органів контролю за цінами за порушення державної дисципліни цін тощо); в) без дотримання претензійного порядку; г) за наявності лише протиправної поведінки (фактична підстава); д)юридична підстава закон.

Питання для самоконтролю:

1.В чому полягає специфіка господарсько-правової відповідальності як різновиду юридичної відповідальності?

2.Чи має особливість склад правопорушення для застосування господарсько-правової відповідальності?

3.Назвіть функції господарсько-правової відповідальності, виділивши загальні (характерні для будь-якого виду юридичної відповідальності) та спеціальні (притаманні лише або переважно господарсько-правовій відповідальності).

4.Чим відрізняються юридичні підстави застосування господарсько-правової відповідальності від фактичних підставі

5.Протягом яких строків застосовується господарсько-правова відповідальність?

6.Чи є межі застосування господарсько-правової відповідальності?

     7.Які ви знаєте класифікації господарсько-правової відповідальності (господарсько-правових санкцій)?

     8.Порівняйте поняття «штрафні санкції» і «неустойка».

     9.В чому переваги і недоліки відшкодування збитків як форми господарсько-правової відповідальності?

10.В яких випадках і в якому порядку застосовуються штрафні  та санкції?

11.За яких умов і в якому порядку застосовуються оперативно-господарські санкції?

Лекція № 7

Правові засади захисту економічної конкуренції

ПЛАН

  1.  Законодавство про захист економічної конкуренції. Поняття та ознаки економічної конкуренції.
  2.  Правове становище Антимонопольного комітету України.
  3.  Види порушень законодавства про захист економічної конкуренції.
  4.  Відповідальність за порушення законодавства про захист економічної конкуренції.

Література:

1. Мельник С.Б. Антимонопольно-конкурентне законодавство: навч.-метод. посіб. / С.Б. Мельник. – О.: Фенікс, 2007 – 188 с.

2. Васильев А.С. Хозяйственное право Украины: учебник / А.С. Васильев, О.П. Подцерковный. – [4-е изд., с изм. и доп.].-Х.: ООО «Одиссей», 2011.- 488 с.

3. Вінник О.М. Господарське право: навчальний посібник [для студ. Вищ. Навч.закл.] / [О.М.Вінник].- [2-ге вид., змін. та доп.].- К.:Правова єдність,2009.-766 с.

4. Щербина В.С. Господарське право: підручник. – [3-тє вид., перероб. і доп].- К.: Юрінком Інтер, 2006. – 656 с.

5.Саніахметова Н. Підстава і види юридичної відповідальності за зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку / Н. Саніахметова  // Підприємництво, господарство і право. - 2003. - № 3. - С. 27-30.

6. Про антимонопольний комітет: Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 50. – ст. 472.

7. Про захист від недобросовісної конкуренції: Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 36. – ст. 164.

8. Про захист економічної конкуренції: Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 12. – ст. 64.

9. О. Бакалінська. Деякі аспекти формування конкурентного законодавства і права України.// Підприємництво, господарство і право. – 2005. - № 1 – С. 66.

10. Науково-практичний коментар Господарського кодексу України / Кол. авт.: Г. Л. Знаменський, В. В. Хахулін, В. С. Щербина та ін.; За заг. ред. В. К. Мамутова. — К.: Юрінком Інтер, 2004.

1. Законодавство про захист економічної конкуренції.

Поняття економічної конкуренції

Функціонування ринкових відносин, в основі яких лежить багатоукладна економіка, передбачає створення рівних можливостей для суб'єктів господарської діяльності, а також їх конкуренцію, під якою розуміється змагальність суб'єктів господарювання, коли їхні самостійні дії обмежують можливості кожного з них впливати на загальні умови реалізації товарів на ринку і стимулюють виробництво тих товарів, яких потребує споживач.

З конкуренції, що існує в умовах розвинених товарно-грошових відносин, виростає класична монополія. На відміну від неї "соціалістичний" монополізм народився в умовах досить специфічних форм економіко-організаційного розвитку нашої держави у складі СРСР. Він є наслідком свідомої економічної політики соціалістичної держави (як носія політичної влади і власника основних засобів виробництва) щодо планового ведення народного господарства на основі застосування переважно адміністративно-командних методів керівництва економікою, що призвело, зрештою, до перетворення її на єдиний народногосподарський комплекс. Монополізм у нашій державі є також породженням політики концентрації і спеціалізації виробництва та інших сфер життєдіяльності. Саме тому, визначивши в Законі України "Про економічну самостійність України" від 3 серпня 1990 р. зміст, мету та основні принципи економічної самостійності України як суверенної держави, механізм господарювання, регулювання економіки і соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової системи України, Верховна Рада в постанові про реалізацію зазначеного закону включила до переліку законодавчих актів, які б забезпечували дію Закону України "Про економічну самостійність України", антимонопольне законодавство. За час, що минув, зроблено вагомі кроки на шляху формування антимонопольного законодавства. Так, 18 лютого 1992 р. було прийнято Закон України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності", який визначав правові основи обмеження і попередження монополізму, недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності та здійснення державного контролю за додержанням норм антимонопольного законодавства. З набранням чинності Законом України "Про захист економічної конкуренції" від 11 січня 2001 р. Закон "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності" втратив чинність. Верховна Рада України 26 листопада 1993 р. прийняла Закон України "Про Антимонопольний комітет України", який визначив правове становище Комітету, його органів та посадових осіб. Правові засади захисту господарюючих суб'єктів і споживачів від недобросовісної конкуренції визначає Закон України "Про захист від недобросовісної конкуренції" від 7 червня 1996 р.

Порядок розгляду Антимонопольним комітетом України і його територіальними відділеннями справ про порушення антимонопольного законодавства визначався Правилами розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства України, затвердженими розпорядженням Антимонопольного комітету України від 19 квітня 1994 р. (в редакції розпорядження від 29 червня 1998 p.), а нині регулюється нормами розділів VII та XI Закону України "Про захист економічної конкуренції".

Таким чином, на сьогодні законодавство про захист економічної конкуренції, яке ґрунтується на нормах, установлених Конституцією України і складається з законів України "Про захист економічної конкуренції", "Про Антимонопольний комітет України", "Про захист від недобросовісної конкуренції", інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до цих законів, можна вважати сформованим.

Одним з основних нормативно-правових актів законодавства про захист економічної конкуренції є Закон України "Про захист економічної конкуренції", який регулює відносини органів державної влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю із суб'єктами господарювання; суб'єктів господарювання з іншими суб'єктами господарювання, із споживачами, іншими юридичними та фізичними особами у зв'язку з економічною конкуренцією.

Під економічною конкуренцією (конкуренцією) відповідно до Закону розуміється змагання між суб'єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб'єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб'єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб'єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку.

2. Правове становище Антимонопольного комітету України

Контроль за дотримання антимонопольного законодавства та законодавства про захист економічної конкуренції здійснюється Антмонопольним комітетом України.

Державна політика у сфері розвитку економічної конкуренції та обмеження монополізму в господарській діяльності, здійснення заходів щодо демонополізації економіки, фінансової, матеріально-технічної, інформаційної, консультативної та іншої підтримки суб'єктів господарювання, які сприяють розвиткові конкуренції, здійснюються органами державної влади, органами місцевого самоврядування та органами адміністративно-господарського управління та контролю. Для забезпечення державного контролю за додержанням законодавства про захист економічної конкуренції, захисту інтересів суб'єктів господарювання та споживачів від його порушень утворено спеціальний державний орган - Антимонопольний комітет України. Основними завданнями Антимонопольного комітету України є:

– здійснення державного контролю за додержанням законодавства про захист економічної конкуренції;

– захист законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів шляхом застосування заходів щодо запобігання і припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції, накладання стягнень за порушення цього законодавства у межах своїх повноважень;

– сприяння розвиткові добросовісної конкуренції у всіх сферах економіки.

Правове становище Антимонопольного комітету України визначено Законом України "Про Антимонопольний комітет України", а його діяльність щодо контролю за концентрацією суб'єктів господарювання, розгляду заяв та справ про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію суб'єктів господарювання, розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та про недобросовісну конкуренцію регламентують закони України "Про захист економічної конкуренції" та "Про захист від недобросовісної конкуренції".

Антимонопольний комітет та утворені ним територіальні відділення (в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі) становлять систему органів Антимонопольного комітету України, яку очолює Голова Комітету.

Антимонопольний комітет відповідно до покладених на нього завдань:

– контролює додержання антимонопольного законодавства при створенні, реорганізації, ліквідації господарюючих суб'єктів; при перетворенні органів управління на об'єднання підприємців, придбанні часток (акцій, паїв), активів господарських товариств та підприємств; при здійсненні господарської діяльності підприємцям" та при реалізації повноважень центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, місцевого та регіонального самоврядування щодо підприємців;

– розглядає справи про порушення антимонопольного законодавства та приймає рішення за результатами розгляду в межах своїх повноважень;

– звертається до суду чи арбітражного суду з позовами (заявами) у зв'язку з порушеннями антимонопольного законодавства, в тому числі:

а) про визнання недійсними актів центральних та місцевих органів державної виконавчої влади, органів місцевого й регіонального самоврядування та припинення ними дій, що обмежують конкуренцію, в разі невиконання ними у встановлені строки розпорядження Антимонопольного комітету про скасування неправомірних актів, припинення правопорушень тощо;

б) про відшкодування збитків, заподіяних порушенням антимонопольного законодавства;

в) про вилучення прибутку, незаконно одержаного суб'єктами підприємницької діяльності в результаті порушення антимонопольного законодавства;

г) з інших підстав, передбачених чинним законодавством, а також надсилають до суду протоколи про адміністративні порушення для накладання штрафів на посадових осіб відповідно до чинного законодавства;

– дає рекомендації державним органам щодо провадження заходів, спрямованих на розвиток підприємництва і конкуренції;

– бере участь у розробці та вносить у встановленому порядку проекти актів законодавства, що регулюють питання розвитку конкуренції, антимонопольної політики та демонополізації економіки;

– бере участь в укладенні міждержавних угод, розробці й реалізації міжнародних проектів та програм, а також здійснює співробітництво з державними органами і неурядовими організаціями іноземних держав та міжнародними організаціями з питань, що належать до компетенції Антимонопольного комітету;

– узагальнює практику застосування антимонопольного законодавства, розробляє пропозиції щодо його вдосконалення;

– розробляє і організовує провадження заходів, спрямованих на запобігання порушенням антимонопольного законодавства;

– систематично інформує населення України про свою діяльність;

– здійснює інші дії з метою контролю за додержанням антимонопольного законодавства.

Антимонопольний комітет України утворюється у складі Голови та десяти державних уповноважених.

Державні уповноважені є незалежними у здійсненні покладених на них повноважень щодо контролю за додержанням антимонопольного законодавства та під час розгляду справ про його порушення. Для виконання покладених на них функцій державні уповноважені наділені широкими правами, серед яких, наприклад, право безперешкодно входити на підприємства та в організації, мати доступ до документів та інших матеріалів, необхідних для проведення перевірки; право вимагати усні або письмові пояснення посадових осіб та громадян; право розглядати справи про порушення антимонопольного законодавства та ін.

Вимоги державних уповноважених та голів територіальних відділень Антимонопольного комітету України в межах їхніх повноважень є обов'язковими для виконання у визначені ними строки, якщо інше не передбачено чинним законодавством. Невиконання зазначених вимог тягне за собою передбачену законом відповідальність.

Територіальне відділення Антимонопольного комітету України є органом Антимонопольного комітету України, утвореним для реалізації завдань, покладених на Комітет Законом України "Про Антимонопольний комітет України", іншими актами законодавства про Антимонопольний комітет України.

Положення про територіальне відділення Антимонопольного комітету України затверджене розпорядженням Антимонопольного комітету України 23 лютого 2001 р.

Відділення утворюється Комітетом в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі, інших адміністративно-територіальних одиницях йому підпорядковане і підзвітне.

Відділення є юридичною особою, має самостійний баланс, реєстраційні рахунки в Державному казначействі України, печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням.

Основні завдання відділення є:

– здійснення державного контролю за додержанням антимонопольного законодавства;

– запобігання, виявлення і припинення порушень антимонопольного законодавства;

– контроль за економічною концентрацією;

– сприяння розвиткові добросовісної конкуренції.

Свої завдання відділення здійснює у відповідному регіоні, а у випадках, передбачених законодавством, та за дорученням Голови Комітету - за межами регіону.

3. Види порушень законодавства про захист економічної конкуренції

Закон України "Про захист економічної конкуренції" визначає групи порушень законодавства про захист економічної конкуренції, однією з яких є антиконкурентні узгоджені дії суб'єктів господарювання.

Узгодженими діями відповідно до ст. 5 Закону є укладення суб'єктами господарювання угод у будь-якій формі, прийняття об'єднаннями рішень у будь-якій формі, а також будь-яка інша погоджена конкурентна поведінка (діяльність, бездіяльність) суб'єктів господарювання.

Узгодженими діями є також створення суб'єкта господарювання, метою чи наслідком створення якого є координація конкурентної поведінки між суб'єктами господарювання, що створили зазначений суб'єкт господарювання, або між ними та новоствореним суб'єктом господарювання.

Особи, які чинять або мають намір чинити узгоджені дії, є учасниками узгоджених дій.

Ст. 6 Закону визначає антиконкурентні узгоджені дії як узгоджені дії, які призвели чи можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції.

Антиконкурентними узгодженими діями, зокрема, визнаються узгоджені дії, які стосуються:

1) встановлення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів;

2) обмеження виробництва, ринків товарів, техніко-технологічного розвитку, інвестицій або встановлення контролю над ними;

3) розподілу ринків чи джерел постачання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи придбання, за колом продавців, покупців або споживачів чи за іншими ознаками;

4) спотворення результатів торгів, аукціонів, конкурсів, тендерів;

5) усунення з ринку або обмеження доступу на ринок (вихід з ринку) інших суб'єктів господарювання, покупців, продавців;

6) застосування різних умов до рівнозначних угод з іншими суб'єктами господарювання, що ставить останніх у невигідне становище в конкуренції;

7) укладення угод за умови прийняття іншими суб'єктами господарювання додаткових зобов'язань, які за своїм змістом або згідно з торговими та іншими чесними звичаями в підприємницькій діяльності не стосуються предмета цих угод;

8) істотного обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин.

Вчинення антиконкурентних узгоджених дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно з законом.

Разом з тим зазначені вище узгоджені дії можуть бути дозволені відповідними органами Антимонопольного комітету України, якщо їх учасники доведуть, що ці дії сприяють:

– вдосконаленню виробництва, придбанню або реалізації товару;

техніко-технологічному, економічному розвитку;

– розвитку малих або середніх підприємців;

оптимізації експорту чи імпорту товарів;

– розробці та застосуванню уніфікованих технічних умов або стандартів на товари;

раціоналізації виробництва.

Проте, зазначені узгоджені дії не можуть бути дозволені органами Антимонопольного комітету України, якщо конкуренція істотно обмежується на всьому ринку чи в значній його частині.

Вчинення узгоджених дій забороняється до отримання у встановленому порядку дозволу органів Антимонопольного комітету.

Особа, яка вчинила антиконкурентні узгоджені дії, але раніше за інших учасників цих дій добровільно повідомила про це Антимонопольний комітет України чи його територіальне відділення та надала інформацію, що має істотне значення для прийняття рішення у справі, звільняється від відповідальності за вчинення антиконкурентних узгоджених дій, передбаченої ст. 52 Закону.

Разом з тим така особа не може бути звільнена від відповідальності, якщо вона:

– не вжила ефективних заходів щодо припинення нею антиконкурентних узгоджених дій після повідомлення про них Антимонопольному комітету України;

була ініціатором чи забезпечувала керівництво антиконкурентними узгодженими діями; не надала всіх доказів або інформації стосовно вчинення нею порушення, про які їй було відомо та які вона могла безперешкодно отримати.

Відповідно до ст. 12 Закону України "Про захист економічної конкуренції" суб'єкт господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо:

на цьому ринку у нього немає жодного конкурента;

– не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступу інших суб'єктів господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар'єрів для доступу на ринок інших суб'єктів господарювання, наявності пільг чи інших обставин.

Монопольним (домінуючим) вважається становище суб'єкта господарювання, частка якого на ринку товару перевищує 35 %, якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції.

Монопольним (домінуючим) також може бути визнано становище суб'єкта господарювання, якщо його частка на ринку товару становить 35 або менше %, але він не зазнає значної конкуренції, зокрема внаслідок порівняно невеликого розміру часток ринку, які належать конкурентам.

Вважається, що кожен із двох чи більше суб'єктів господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо стосовно певного виду товару між ними немає конкуренції або є незначна конкуренція і щодо них, разом узятих, виконується одна з умов, передбачених ч. 1 ст. 12 Закону, тобто на цьому ринку у них немає жодного конкурента або вони не зазнають значної конкуренції.

Монопольним (домінуючим) вважається також становище кожного з кількох суб'єктів господарювання, якщо стосовно них виконуються такі умови:

сукупна частка не більше ніж трьох суб'єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки на ринку, перевищує 50 %;

– сукупна частка не більше ніж п'яти суб'єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки на ринку, перевищує 70 % і при цьому вони не доведуть, що стосовно них не виконуються умови ч. 4 ст. 12 Закону.

Саме по собі монопольне становище того або іншого суб'єкта господарювання не визнається порушенням законодавства про захист економічної конкуренції. Таким порушенням Закон України "Про захист економічної конкуренції" визнає зловживання монопольним становищем на ринку. Відповідно до ст. 13 зазначеного Закону зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку є дії чи бездіяльність суб'єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, зокрема обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання або ущемлення інтересів інших суб'єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку.

Зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку, зокрема, визнається:

1) встановлення таких цін чи інших умов придбання або реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку;

2) застосування різних цін чи різних інших умов до рівнозначних угод з суб'єктами господарювання, продавцями чи покупцями без об'єктивно виправданих на те причин;

3) обумовлення укладання угод прийняттям суб'єктом господарювання додаткових зобов'язань, які за своєю природою або згідно з торговими та іншими чесними звичаями у підприємницькій діяльності не стосуються предмета договору;

4) обмеження виробництва, ринків або технічного розвитку, що завдало чи може завдати шкоди іншим суб'єктам господарювання, покупцям, продавцям;

5) часткова або повна відмова від придбання або реалізації товару за відсутності альтернативних джерел реалізації чи придбання;

6) істотне обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин;

7) створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) чи усунення з ринку продавців, покупців, інших суб'єктів господарювання.

Зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом.

Зловживання монопольним становищем на ринку становлять другу групу порушень антимонопольного законодавства. До третьої групи порушень входять антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю. Такими діями ст. 15 Закону України "Про захист економічної конкуренції" визнає прийняття будь-яких актів (рішень, наказів, розпоряджень, постанов тощо), надання письмових чи усних вказівок, укладення угод або будь-які інші дії чи бездіяльність органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю (колегіального органу чи посадової особи), які призвели або можуть призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції.

Антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, зокрема, визнаються:

– заборона або перешкоджання створенню нових підприємств чи здійснення підприємництва в інших організаційних формах у будь-якій сфері діяльності, а також встановлення обмежень на здійснення окремих видів діяльності, на виробництво, придбання чи реалізацію певних видів товарів;

пряме або опосередковане примушення суб'єктів господарювання до вступу в асоціації, концерни, міжгалузеві, регіональні чи інші форми об'єднань або здійснення концентрації суб'єктів господарювання в інших формах;

– пряме або опосередковане примушення суб'єктів господарювання до пріоритетного укладення договорів, першочергової поставки товарів певному колу споживачів чи першочергового їх придбання у певних продавців;

будь-яка дія, спрямована на централізований розподіл товарів, а також розподіл ринків між суб'єктами господарювання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи закупівель або за колом споживачів чи продавців;

– встановлення заборони на реалізацію певних товарів з одного регіону країни в іншому або надання дозволу на реалізацію товарів з одного регіону в іншому в певному обсязі чи за виконання певних умов;

надання окремим суб'єктам господарювання або групам суб'єктів господарювання пільг чи інших переваг, які ставлять їх у привілейоване становище стосовно конкурентів, що призводить або може призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції;

– дія, внаслідок якої окремим суб'єктам господарювання або групам суб'єктів господарювання створюються несприятливі чи дискримінаційні умови діяльності порівняно з конкурентами;

дія, якою встановлюються не передбачені законами України заборони та обмеження самостійності підприємств, у тому числі щодо придбання чи реалізації товарів, ціноутворення, формування програм діяльності та розвитку, розпорядження прибутком.

Вчинення антиконкурентних дій органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом.

Органам влади та органам місцевого самоврядування забороняється делегувати окремі владні повноваження об'єднанням, підприємствам та іншим суб'єктам господарювання, якщо це призводить або може призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції.

Ст. 17 Закону України "Про захист економічної конкуренції" забороняються дії чи бездіяльність органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю (колегіального органу чи посадової особи), що полягають у схиленні суб'єктів господарювання, органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю до порушень законодавства про захист економічної конкуренції, створенні умов для вчинення таких порушень чи їх легітимації.

Четверту групу порушень законодавства про захист економічної конкуренції становить обмежувальна та дискримінаційна діяльність суб'єктів господарювання, об'єднань, яка полягає у тому, що суб'єктам господарювання, об'єднанням забороняється схиляти інших суб'єктів господарювання до вчинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції чи сприяти вчиненню таких порушень, а також примушувати інших суб'єктів господарювання до:

антиконкурентних узгоджених дій, визначених ст. 6 Закону;

– узгоджених дій, визначених ст. 7, 8, 9 та 10 Закону;

участі у концентрації суб'єктів господарювання, визначеної ст. 22 Закону.

Суб'єктам господарювання, які отримали дозвіл відповідних органів Антимонопольного комітету України на узгоджені дії, забороняється встановлювати щодо господарської діяльності суб'єктів господарювання обмеження, які, як правило, не застосовуються до інших суб'єктів господарювання, або застосовувати без об'єктивно виправданих причин різний підхід до різних суб'єктів господарювання.

Ст. 19 Закону встановлено й інші заборони неправомірного використання суб'єктами господарювання ринкового становища.

Суб'єктам господарювання, що мають значно більший ринковий вплив порівняно з малими або середніми підприємцями, які є їх конкурентами, забороняється створювати перешкоди у господарській діяльності малим або середнім підприємцям (дискримінація конкурентів суб'єктами господарювання), зокрема вчиняти дії, заборонені згідно з ч. 1, 3 ст. 19 Закону.

Ст. 21 Закону України "Про захист економічної конкуренції" не допускається обмежувальна діяльність об'єднань (об'єднань юридичних та (або) фізичних осіб, у тому числі об'єднань підприємств, а також громадських організацій) шляхом відмови суб'єктові господарювання у прийнятті до такого об'єднання, яка ставить його у невигідне становище в конкуренції, якщо така відмова є необґрунтованою і невиправданою.

Значної шкоди розвиткові конкуренції в економіці України завдає недобросовісна конкуренція - будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності (ч. 1 ст. 1 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції").

Закон України "Про захист від недобросовісної конкуренції" визнає недобросовісною конкуренцією, зокрема, такі дії:

неправомірне використання чужих позначень, рекламних матеріалів, упаковки;

– неправомірне використання товару іншого виробника;

копіювання зовнішнього вигляду виробу;

– порівняльну рекламу;

дискредитацію господарюючого суб'єкта (підприємця);

– купівлю-продаж товарів, виконання робіт, надання послуг із примусовим асортиментом;

схилення до бойкоту господарюючого суб'єкта (підприємця);

– схилення постачальника до дискримінації покупця (замовника);

схилення господарюючого суб'єкта (підприємця) до розірвання договору з конкурентом;

– підкуп працівника постачальника;

підкуп працівника покупця (замовника);

– досягнення неправомірних переваг у конкуренції;

неправомірне збирання комерційної таємниці;

– розголошення комерційної таємниці;

схилення до розголошення комерційної таємниці;

     – неправомірне використання комерційної таємниці (ст. 4-19 Закону).

4. Відповідальність за порушення законодавства про захист економічної конкуренції

За порушення законодавства про захист економічної конкуренції до суб'єктів господарювання застосовуються такі види санкцій.

1. Штрафи відповідно до ст. 52 Закону України "Про захист економічної конкуренції" накладають органи Антимонопольного комітету на об'єднання, суб'єктів господарювання за такі порушення:

а) антиконкурентні узгоджені дії; зловживання монопольним (домінуючим) становищем; невиконання рішення, попереднього рішення органів Антимонопольного комітету або їх виконання не в повному обсязі - у розмірі до 10 % доходу (виручки) суб'єкта господарювання від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, за який накладається штраф. У разі наявності незаконно одержаного прибутку, який перевищує десять % зазначеного доходу (виручки), штраф накладається у розмірі, що не перевищує потрійного розміру незаконно одержаного прибутку. Якщо доходу (виручки) немає або відповідач на вимогу органів Антимонопольного комітету України, голови його територіального відділення не надав розмір доходу (виручки), штраф накладається у розмірі до двадцяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

б) здійснення учасниками узгоджених дій - суб'єктами господарювання дій, заборонених згідно з ч. 5 ст. 10 Закону; обмежувальну та дискримінаційну діяльність, заборонену згідно із ч. 2 ст. 18, ст. 19 і 20 Закону; недодержання умов, передбачених п. 2 ч. З ст. 22 Закону; порушення положень погоджених з органами Антимонопольного комітету України установчих документів суб'єкта господарювання, створеного в результаті концентрації, якщо це призводить до обмеження конкуренції; концентрація без отримання відповідного дозволу органів Антимонопольного комітету України у разі, якщо наявність такого дозволу необхідна; невиконання учасниками узгоджених дій, концентрації вимог і зобов'язань, якими було обумовлено рішення про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію - у розмірі до 5 % доходу (виручки) суб'єкта господарювання від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, за який накладається штраф, а якщо доходу (виручки) немає або відповідач на вимогу органів Антимонопольного комітету України, голови його територіального відділення не надав розмір доходу (виручки), штраф накладається у розмірі до десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

в) обмежувальну діяльність, заборонену згідно із ч. 1 ст. 18 Закону; неподання інформації Антимонопольному комітету України, його територіальному відділенню у строки, встановлені органами Антимонопольного комітету України, головою його територіального відділення чи нормативно-правовими актами; подання інформації у неповному обсязі Антимонопольному комітету України, його територіальному відділенню у строки, встановлені органами Антимонопольного комітету України, головою його територіального відділення чи нормативно-правовими актами; подання недостовірної інформації Антимонопольному комітету України, його територіальному відділенню; створення перешкод працівникам Антимонопольного комітету України, його територіального відділення у проведенні перевірок, огляду, вилученні чи накладенні арешту на майно, документи, предмети чи інші носії інформації; обмеження в господарській діяльності суб'єкта господарювання у відповідь на те, що він звернувся до Антимонопольного комітету України, його територіального відділення із заявою про порушення законодавства про захист економічної конкуренції - у розмірі до одного відсотка доходу (виручки) суб'єкта господарювання від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, за який накладається штраф, а якщо доходу (виручки) немає або відповідач на вимогу органів Антимонопольного комітету України, голови його територіального відділення не надав розмір доходу (виручки), штраф накладається у розмірі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Рішення про накладення штрафів у розмірах понад одну тисячу неоподатковуваних мінімумів доходів громадян приймають виключно Антимонопольний комітет України, адміністративна колегія Антимонопольного комітету України на їх засіданнях.

Відповідно до Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції" вчинення господарюючими суб'єктами - юридичними особами та їх об'єднаннями дій, визначених цим законом як недобросовісна конкуренція, тягне за собою накладання на них Антимонопольним комітетом України, його територіальними відділеннями штрафів у розмірі до 3 % виручки від реалізації товарів, виконання робіт, надання послуг господарюючого суб'єкта за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф. У разі якщо обчислити виручку господарюючого суб'єкта неможливо або виручки немає, зазначені штрафи накладаються у розмірі до п'яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Вчинення дій, визначених цим Законом як недобросовісна конкуренція, юридичними особами, їх об'єднаннями та об'єднаннями громадян, що не є господарюючими суб'єктами, тягне за собою накладання на них Антимонопольним комітетом України, його територіальними відділеннями штрафів у розмірі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

2. Примусовий поділ, як вид господарсько-організаційних санкцій за порушення законодавства про захист економічної конкуренції, застосовується Антимонопольним комітетом у випадках, коли суб'єкт господарювання, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, зловживає ним.

Примусовий поділ не застосовується у таких випадках:

за неможливості організаційного або територіального відокремлення підприємств, структурних підрозділів чи структурних одиниць;

за наявності тісного технологічного зв'язку підприємств, структурних підрозділів чи структурних одиниць (якщо обсяг продукції, яка вживається суб'єктом господарювання, перевищує тридцять % валового обсягу продукції підприємства, структурного підрозділу чи структурної одиниці).

Рішення органів Антимонопольного комітету України про примусовий поділ суб'єкта господарювання підлягає виконанню у встановлений строк, який не може бути меншим шести місяців.

3. Відшкодування шкоди. Особи, яким заподіяно шкоду внаслідок порушення законодавства про захист економічної конкуренції, можуть звернутися до суду, арбітражного суду із заявою про її відшкодування.

Шкода, заподіяна порушеннями законодавства про захист економічної конкуренції, передбаченими пунктами 1, 2, 5, 10, 12, 18 і 19 ст. 50 Закону України "Про захист економічної конкуренції", відшкодовується особою, яка вчинила порушення, у подвійному розмірі завданої шкоди.

Збитки, заподіяні внаслідок вчинення дій, визначених Законом України "Про захист від недобросовісної конкуренції" як недобросовісна конкуренція, підлягають відшкодуванню за позовами заінтересованих осіб у порядку, визначеному цивільним законодавством України.

4. Вилучення товарів. У разі встановлення факту неправомірного використання чужих позначень, рекламних матеріалів, упаковки або факту копіювання виробів заінтересовані особи можуть звернутися до Антимонопольного комітету України, його територіальних відділень із заявою про вилучення товарів з неправомірно використаним позначенням або копій виробів іншого суб'єкта господарювання як у виробника, так і у продавця. Порядок використання вилучених товарів визначає Кабінет Міністрів України.

Вилучення товарів із неправомірно використаним позначенням та копій виробів іншого суб'єкта господарювання застосовується у разі, коли можливість змішування з діяльністю іншого суб'єкта господарювання не може бути усунена іншим шляхом.

Слід мати на увазі, що суб'єкта господарювання не можна притягнути до відповідальності за порушення законодавства про захист економічної конкуренції, якщо минув строк давності притягнення до відповідальності.

Строк давності притягнення до відповідальності за порушення законодавства про захист економічної конкуренції становить п'ять років з дня вчинення порушення, а в разі триваючого порушення - з дня закінчення вчинення порушення.

Строк давності притягнення до відповідальності за порушення законодавства про захист економічної конкуренції, передбачений пунктами 13-16 ст. 50 Закону України "Про захист економічної конкуренції", становить три роки з дня вчинення порушення, а в разі триваючого порушення - з дня закінчення вчинення порушення.

Перебіг строку давності зупиняється на час розгляду органами Антимонопольного комітету України справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції.

Питання для самоконтролю:

1.Розкрийте сутність поняття «економічна конкуренція».

2.Перелічіть дії, що порушують економічну конкуренцію.

3.Назвіть ознаки монопольного становища.

4.Які дії є зловживанням монопольним становищем?

5.Назвіть узгоджені дії, що є антиконкурентними.

6.Дії яких органів влади та місцевого самоврядування визнають  антиконкурентними?

7.Назвіть ознаки дискримінаційної діяльності.

8.Назвіть наслідки, які тягне за собою концентрація без належного дозволу.

9.Назвіть строк, упродовж якого видається дозвіл на концентрацію.

10.Назвіть органи, які уповноважені видавати дозволи на концентрацію.

11.Розтлумачте сутність поняття «недобросовісна конкуренція».

12.Хто очолює АМК України?

13.Охарактеризуйте повноваження голови АМК України. Наведіть перелік прав АМК України.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ  ДЖЕРЕЛ

1. Васильев А.С. Хозяйственное право Украины: учебник / А.С. Васильев, О.П. Подцерковный. – [4-е изд., с изм. и доп.].-Х.: ООО «Одиссей», 2011.- 488 с.

2. Вінник О.М. Господарське право: навчальний посібник [для студ. вищ. навч.закл.] / [О.М.Вінник].- [2-ге вид.,змін. та доп.].- К.:Правова єдність, 2009.-766 с.

3. Щербина В.С. Господарське право: підручник / В.С.Щербина. – [4-тє вид., перероб. і доп].- К.: Юрінком Інтер, 2009. – 640 с.

4.Коростей В.И. Хозяйственное право Украины: теория и практика. Общая часть: курс лекций / В. И. Коростей. – Донецк : Юго-Восток, 2011. – 284 с.  

5.Науково-практичний коментар Господарського кодексу України: 2-е вид., перероб. І допов. / За заг.ред. Г.Л.Знаменського, В.С.Щербини; Кол.авт.: О.А.Беляневич, О.М.Вінник, В.С.Щербина та ін.. – К.: Хрінком Інтер, 2008.-720 с.

6.Хозяйственный кодекс Украины: Научно-практический комментарий / Под общ.ред. А.Г.Бобковой.- Харьков: Издатель ФЛ-П Вапнярчук Н.Н., 2008.- 1296 с.

7.Науково-практичний коментар Господарського кодексу України. Кол.авторів: Знаменський Г.Л., Хахулін В.В., Щербіна В.С. За заг.ред. Мамутова В.К. К.: Юринком-Інтер.-2004. – 688 с.

8.Хозяйственное право: Учебник / В.К. Мамутов, Г.Л. Знаменский, К.С. Хахулин и др.; Под ред. Мамутова В.К. – К.: Юринком Унтер, 2002. –912 с. – Библиогр.: с.897-899.

9. Беляневич О.А. Господарське договірне право України / О.А.Беляневич.  – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 592 с.

10.Господарське право України: Підручник для студ. юр. спец ВЗО / В.М.Гайворонський, В.П.Жушман та ін. – Х.: Право, 2005.-384 с.

11. Предпринимательское право: учебное пособие / Под ред. А.В. Старцева, 2007. – Х.: Одиссей, 2007. – 248 с.

12. Булгакова І.В. Господарське право України: Навч.посіб.-К.: Прецедент,-2006.-346 с.

13.Господарський кодекс України від 16.01.2003р. № 436 //Відомості Верховної Ради України.-2003.-№18,№19-20,№21-22.-Ст.144.

14.Цивільний кодекс України // Офіційний Вісник України, 2003.- №11, -ст.462.

15.Податковий кодекс України від 02.12.2010 № 2755-4 // Голос України від 04.12.2010  - №229, /№229-230/.

16. Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб підприємців: Закон України // Відомості Верховної Ради України, 2003.-№31-32. – Ст.263.

17.Про державно-приватне партнерство: Закон України // Офіційний вісник України .- № 58.- Ст. 1988.

18. Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності: Закон України // Відомості Верховної Ради України. – № 9. – 2004. – Ст.79.

19. Про господарські товариства: Закон України // Відомості Верховної ради України -1991. - N 49. - Ст.682.

20. Про акціонерні товариства: Закон України // Відомості Верховної Ради. України - 2008.- №№ 50-51.- Ст.384.

21. Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом : Закон України // Відомості Верховної Ради України – 1992. - N 31. - Ст.440.

22. Про захист економічної конкуренції: Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 12. – Ст. 64.

1 Знаменський Г.Л. Наукоємність сучасного господарського п брава / Г.Л. Знаменський // Право України.-2010.-№8.-С.19.

2 Вінник О.М. Господарське право: навчальний посібник [для студ. вищ. навч.закл.] / [О.М.Вінник].- [2-ге вид.,змін. та доп.].- К.:Правова єдність, 2009.- С. 47.

3 Щербина В.С. Господарське право: підручник / В.С.Щнрбина. – [4-тє вид., перероб. і доп].- К.: Юрінком Інтер, 2009. – С.94.

4 Вихров О.П. Організаційно-господарські правовідносини / О.П. Вихров. – К., 2008.-С.7

5Щербина В.С. Господарське право: підручник / В.С.Щнрбина. – [4-тє вид., перероб. і доп].- К.: Юрінком Інтер, 2009. – С.140


6 На нашу думку, більш правильним є термін «припинення суб'єкта господарювання», оскільки суб'єкт господарювання, що припинив свою господарську діяльність (наприклад, якщо його виключний вид діяльності здійснюється на підставі ліцензії, строк якої закінчився), залишається суб'єктом права. Водночас, припинення суб'єкта господарювання як суб'єкта права означає і припинення його господарської діяльності.

7 Ця норма ГК України не узгоджується з положенням ч. 1 ст. 36 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців», згідно з якою ліквідація передує державній реєстрації припинення юридичної особи.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

7483. Поняття про основні галузі господарства і технології, які в них застосовуються. Правила внутрішнього розпорядку і правила безпечної роботи в шкільних майстернях 24.45 KB
  Мета: ознайомити учнів із програмою й обєктами праці, основними галузями виробництва, із прикладами технологій, які в них застосовуються; повторити правила внутрішнього розпорядку і безпечної роботи в шкільних майстернях, навчити характе-ризувати основні галузі виробництва і види технологій
7484. Мифы народов мира, мифологическая энциклопедия в двух томах. Анализ 59.54 KB
  Мифы народов мира, мифологическая энциклопедия в двух томах, под ред. С.А. Токарева, М.: Советская энциклопедия, 1980 том I, стр. 321-335 Сущность греческой мифологии становится понятной только при учете особенностей первобытнообщинного строя...
7485. Древнегреческая мифология и религия 20.89 KB
  Древнегреческая мифология и религия - религия и мифология древних греков (эллинов).  По мнению авторитетного исследователя античной мифологии А.Ф. Лосева, сущность греческой мифологии определяется особенностями первобытнообщинного строя греков,...
7486. Христианская мифология 79.5 KB
  Христианская мифология, комплекс представлений, образов, наглядных символов, связанных с религиозной доктриной христианства и развивающихся во взаимодействии этой доктрины с фольклорными традициями народов. Соотношение между христианской доктриной и...
7487. Психология. Понятие о психологии 235.5 KB
  Психология. Тема 1.1. Понятие о психологии. Научное определение психологии, и ее аспекты, этапы становления. Общая психология в современном представлении. Отрасли психологии. 1 Психология - это наука о психике человека и...
7488. Педагогическая психология. Предмет, задачи, методы педагогической психологии 60 KB
  Педагогическая психология. Тема 2.1. Предмет, задачи, методы педагогической психологии. Современная педагогическая психология и предмет ее изучения. Проблемы и задачи современной педагогической психологии. Методы педагогической пси...
7489. Педагогика. Предмет и основные категории педагогики 88.5 KB
  Педагогика. Тема 3.1. Предмет педагогики. Предмет и основные категории педагогики. История и классовый характер воспитания. Связь педагогики с другими науками. 1. Предмет и основные категории педагогики. К числу основных понятий пе...
7490. Приёмы игры на гитаре 26.44 KB
  План школьного открытого урока Приёмы игры на гитаре Добрый день, уважаемые преподаватели. Тема моего открытого урока: Приёмы игры на гитаре Сегодня открытый урок я проведу с учеником 4-го класса Иваном Мотузом...
7491. Возникновение и развитие философии марксизма 34 KB
  Возникновение и развитие философии марксизма Основателем этой философии были Карл Маркс (1818 - 1883) и Фридрих Энгельс (1820 - 1895). К. Маркс учился на юридическом факультете, его выпускная диссертация была на тему Различия натуралистического...