18212

Методи фізичного виховання

Лекция

Физкультура и спорт

Змістовий модуль 1 Тема 4. Методи фізичного виховання. Вихідні поняття метод€ методичний прийом€ методика€ методичний підхід€ методичний напрямок€. Методи навчання рухових дій. Методи вдосконалення та закріплення рухових дій. Методи вдоск...

Украинкский

2013-07-07

154.5 KB

63 чел.

Змістовий модуль 1

Тема 4. Методи фізичного виховання.

  1.  Вихідні поняття „метод”, „методичний прийом”, „методика”, „методичний підхід”, „методичний напрямок”.
  2.  Методи навчання рухових дій.
  3.  Методи вдосконалення та закріплення рухових дій.
  4.  Методи вдосконалення рухових здібностей.
  5.  Методи наочності та демонстрації.
  6.  Засоби навчання.

Реалізація принципів ТФВ здійснюється шляхом застосування у практиці  фізичного виховання різноманітних методів та методичних прийомів. Що ж таке метод, методичний прийом та методика? Який взаємозв’язок та підпорядкованість між цими поняттями? Під методикою в ТФВ розуміють спеціально упорядковану сукупність методів, методичних прийомів, засобів та форм навчання. У процесі фізичного виховання формуються методики навчання конкретних рухових дій (стрибок в довжину з розбігу або з місця); методики навчання певних видів рухових дій (методика навчання гімнастичних вправ або легкоатлетичних); методики фізичного виховання осіб певного віку; методики розвитку рухових здібностей в залежності від віку, стану здоров’я, професійної належності та ін.

Методи – це способи взаємної діяльності учня та вчителя спрямований на вирішення навчально-виховних завдань. У процесі фізичного виховання використовують дві групи методів – специфічні методи фізичного виховання та загально педагогічні методи.

Методичні прийоми – це шляхи реалізації методів у конкретних випадках і умовах процесу фізичного виховання. Діапазон застосування методу залежить від запасу методичних прийомів. А зараз ми більш детально розглянемо кожну групу методів та умови їх застосування в процесі фізичного виховання. 

Методичний підхід – це сукупність способів впливу вчителя на учня, вибір яких залежить від обраної наукової концепції, логіки організації процесу навчання та виховання. Наприклад, під час навчання рухових дій можна використовувати традиційні або нетрадиційні підходи (алгоритмічний, адаптивно-програмовий із допомогою ЕВМ); під час розучування рухових дій та розвитку рухових здібностей можливі два підходи вирішення цього завдання, а саме: аналітичний (вибірковий) та цілісний (інтегральний).

Методичний напрямок – це методика, яка використовує однорідні та однотипні методи, методичні прийоми, засоби та форми, що дозволяє вирішити поставлене завдання за рахунок одного домінуючого фактору. Наприклад, під час створення максимальних силових зусиль в процесі розвитку силових здібностей виділяють такі методичні напрямки: 1) подолання неграничних  обтяжень (опору) із граничним числом повторень; 2) використання таких обтяжень, подолання опору яких вимагає максимальних зусиль, а кількість повторень є мінімальним; 3) подолання опору із максимальною швидкістю і т.д.

Яким же чином співвідносяться поняття „метод”, „методичний прийом”, „методика”, „методичний напрямок”, „методичний підхід”? Давайте розглянемо це питання із допомогою рисунку, на прикладі удосконалення швидкості простої реакції.

Загальні вимоги до підбору і використання методів:

  •  Підібрані методи повинні забезпечити найвищий оздоровчий і виховний ефект фізичного виховання.
  •  Обраний метод повинен відповідати завданням заняття.
  •  Має забезпечити найкоротший шлях до засвоєння запланованих знань, умінь і навичок та удосконалення рухових здібностей.
  •  Повинен відповідати індивідуальним особливостям учнів.
  •  При підборі методів необхідно враховувати специфіку навчального матеріалу, його складність.
  •  Вибір методу залежить від етапу навчання.
  •  Обрані методи повинні відповідати індивідуальним властивостям і можливостям вчителя.
  •  Вибір методу обумовлений умовами проведення занять, матеріальним забезпеченням.
  •  Методи повинні зробити процес навчання привабливим.
  •  Методи повинні забезпечити розвиток особистості учня.

Сучасні уявлення про класифікацію методів полягають у тому, що в її основі лежить спрямованість методів на вирішення специфічних педагогічних завдань, які пов’язані із формуванням окремих сторін фізичної культури особистості. Використовуючи дану класифікацію, із загального набору методів можна вибрати ті, які б найбільш повно сприяли вирішенню конкретного завдання: освітнього, оздоровчого, виховного. Тому, виділяють три групи методів, а саме: методи спрямовані на оволодіння знаннями, навчання рухових дій, розвиток рухових здібностей. Давайте більш детально їх розглянемо.

Специфічні методи фізичного виховання.

Специфічні методи фізичного виховання або практичні методи вправляння з певною мірою умовності поділяються на три групи: методи навчання рухових дій, методи вдосконалення рухових дій та функціональних можливостей організму і методи тренування (розвитку рухових здібностей). В деякій літературі усі ці групи методів об’єднані в одну групу методів суворо регламентованої вправи. Методами суворо регламентованої вправи діяльність учнів організується та регулюється із можливо повною регламентацією, яка полягає у наступному:

  •  У суворому дотриманні запропонованої програми рухів (склад рухів, порядок їх повторення, зміни та зв’язок між ними);
  •  У якомога точному дозуванні та управлінні динамікою навантажень в процесі виконання фізичних вправ, нормуванні інтервалів відпочинку у відповідності до запропонованих тренувальних навантажень;
  •  У створенні та використанні зовнішніх умов, які полегшують процес керування діями учнів (організація діяльності учнів на заняттях, використання додаткового обладнання та тренажерів та ін.).

Сенс такої регламентації полягає у забезпеченні оптимальних умов для засвоєння нових рухових умінь і навичок та гарантує чітке спрямування впливу тренувальних навантажень на розвиток рухових здібностей. Схематично взаємозв’язок і класифікація практичних методів фізичного виховання показано на рисунку.

  

Методи навчання рухових дій.

В ТМФВ розрізняють два підходи до навчання вправ: загалом або по частинах з наступним об’єднанням частин у цілісну рухову дію. Звідси походять два методи навчання: метод навчання вправ загалом і метод навчання вправ по частинах.

Метод навчання вправ загалом застосовується на всіх етапах і передбачає їх багаторазове повторення у тому вигляді, в якому вони є предметом навчання (кінцевою метою). Позитивною рисою даного методу є те, що цілісне навчання сприяє утворенню міцних умовно-рефлекторних зв’язків одночасно на всі рухи рухової дії. Недоліком – те, що учень одночасно повинен вирішувати багато рухових завдань, зосереджувати увагу на всіх деталях техніки.

Метод навчання вправ по частинах полягає в тому, що складну рухову дію спочатку розділяють на частини, вивчають окремі рухи, а потім об’єднують їх. Це на початковому етапі полегшує оволодіння цілісною руховою дією. Позитивною рисою даного методу є те, що таке навчання дозволяє послідовно концентрувати увагу учнів на окремих рухах. Негативною рисою є те, що при розучуванні частин формуються окремі рефлекторні зв’язки на певні рухи.

Розучування вправи загалом і по частинах – це крайні варіанти в навчанні. Оскільки кожен з названих методів має свої позитивні і негативні сторони, то найвищої ефективності в навчанні можна досягнути при вмілому їх поєднанні, правильному чергуванні в навчально-тренувальних заняттях.

При розучуванні вправи загалом і при використанні методу вивчення по частинах у практиці як допоміжний метод використовують підвідні вправи. Підвідні вправи за своєю структурою повинні відповідати руховій дії загалом, або її окремим рухам. Вони сприяють нагромадженню таких простіших умовно-рефлекторних зв’язків, які пізніше, в силу певної однорідності і спільності з основною вправою, можуть допомогти в засвоєнні цілісного рухового акту.

Підвідні вправи повинні мати закінчену форму і бути доступні учням. Багатство і різноманітність підвідних вправ збагачує руховий досвід, робить заняття цікавішими, а процес навчання – ефективнішим. Проте використання підвідних вправ – це на самоціль, і тому має бути суворо індивідуалізоване. Кожному учневі, залежно від успішності засвоєння рухової дії, що вивчається, потрібні свої підвідні вправи, що сприяють прискоренню досягнення поставленого завдання у навчанні.

Методи вдосконалення та закріплення рухових дій.

До методів удосконалення і закріплення рухових дій та вдосконалення функціональних можливостей організму належать ігровий і змагальний методи вправляння.

Найхарактернішими рисами ігрового методу є наступні:

  •  Широкі можливості відтворювати стосунки між людьми у вигляді взаємодопомоги і гострого суперництва;
  •  Яскраво виражена емоційність, що вимагає старанно регламентувати і регулювати стосунки між гравцями;
  •  Швидка зміна ситуації, яка вимагає постійного внесення коректив у дії гравців з метою оперативного вирішення проблем, що виникають;
  •  Можливість надання гравцям широкої самостійності вибору засобів діяльності і способів поведінки, прояву ініціативи і творчості у діях;
  •  Навантаження, яке одержують учасники, залежить від активності гравців і характеру виконання ними ігрових функцій, що унеможливлює її сувору регламентацію з боку педагога;
  •  Комплексне використання рухових навичок, прояву фізичних вольових і моральних якостей для досягнення успіху, що визначає комплексну дію гри на організм учнів.

Ігрова діяльність повинна відповідати таким вимогам:

  •  Форма ігрової діяльності, її зміст визначається метою. В ній головними є дії, проїдені за програмою навчання;
  •  Дії, що здійснює учень у грі, повинні відповідати його вмінням управляти собою та його силі і спритності;
  •  Ігри повинні поступово і послідовно ускладнюватись та урізноманітнюватись.

Розумно організована гра є дійовим методом формування важливих рис особистості. Підвищене емоційне тло виконання навчальних завдань ігровим методом сприяє адаптації учнів до тренувальних впливів. Захоплює сюжетом, учні  можуть без перевтоми виконати набагато складніші завдання, ніж іншими методами. Водночас надмірне збудження під час гри може спричинити травми, функціональні перенапруження в осіб, що мають вади в діяльності серцево-судинної системи, фізично слабо розвинених дітей.

Змагальному методу притаманно багато ознак змагань, але він має більш широке застосування в практиці фізичного виховання. Предметом змагання при використанні змагального методу можуть бути будь-які фізичні вправи.

Найбільш характерними ознаками змагального методу є наступні:

  •  Зіставлення сил учнів з метою виявлення переможця. Перемозі підпорядкована вся діяльність відповідно до встановлених правил;
  •  Змагальний метод дає можливість повністю розкрити функціональні та психічні можливості учнів і вивести їх на новий рівень підготовленості;
  •  Стимулювання творчої активності, самостійності, ініціативності тощо;
  •  Обмежені можливості регулювання навантаження учнів.

Лише у процесі ігор та змагань учень може вийти на рівень граничних функціональних проявів і виконати таку роботу, яка під час тренувальних занять виявляється непосильною. Дослідження (В.М. Платонов, М.І. Булатова) показують те, що у звичайних умовах тренування коливання сили при повторних вимірюваннях, як правило, не перевищують 3-4%. Якщо ж повторні вимірювання виконуються в умовах змагань, або при відповідній мотивації, то приріст у показниках тестової силової вправи може становити 10-15%, а в окремих випадках в більше 20%. Змагальний метод це школа загартування волі і характеру, виховання бійцівських якостей, мобілізація готовності, стійкості, вміння ефективно перемагати та гідно програвати, мужньо переносити невдачі.

Для забезпечення таких ефектів змагання і ігри можна проводити в ускладнених або полегшених умовах. Ускладнення: несприятливі погодні умови; спортивні ігри на менших полях і майданчиках, при більшій кількості гравців, суперників; проведення серій сутичок з невеликими паузами для відпочинку против кількох суперників; „незручні” суперники; обтяження приладів (метання). Полегшення: скорочення дистанції і зменшення тривалості роботи; спрощення програми у складно координаційних видах спорту (гімнастика); використання легших приладів, нижче ставити планку у стрибках в гору, менша маса м’ячів і т.д.; гандикап (біг з гори вниз, додаткове прискорення за рахунок зовнішніх сил).

Фактично на кожному уроці будь-яке навчальне завдання, будь-яка вправа може стати предметом зіставлення колективних та індивідуальних рухових можливостей на якість виконання (вийшло – не вийшло; краще – гірше; за умовною шкалою оцінок); на результат (час, відстань, вагу, точність, рахунок, бали і т.д.).

При правильному використанні ігрового і змагального методів розкриваються широкі можливості для виховання в учнів почуття гідності, колективізму, бережливого ставлення до товаришів і т.д. Проте, якщо педагог у процесі керування іграми і змагання допускається помилки, недооцінюючи негативних проявів у поведінці учнів, то їх вихованню буде нанесено непоправної шкоди.

 

Методи вдосконалення рухових здібностей.

Добре відомо те, що одна і та ж фізична вправа при відповідних режимах її виконання може бути використана для вирішення різних завдань, а одне і те ж завдання може бути вирішене різними вправами. Наприклад, біг з високою швидкістю сприяє вдосконаленню прудкості, а повільний – витривалості. Таким чином, для раціонального управління процесом розвитку фізичної підготовки необхідно чітко визначити, що треба робити (засіб) і як виконувати тренувальне завдання (метод).

Методи вдосконалення рухових здібностей побудовані на закономірностях чергування рухової активності і відпочинку, напруження і розслаблення, співвідношення між обсягом виконаної роботи та її інтенсивністю.

Характерною ознакою цієї групи методів є чітка регламентація їх структури і змісту. Регламентація за структурою полягає у наявності або відсутності інтервалів для відпочинку у процесі застосування цього методу при вирішенні конкретного педагогічного завдання. Такий характер структури виконання завдання дає підстави класифікувати методи тренування на три групи: метод безперервної вправи, методи інтервальної (повторної) вправи, метод комбінованої вправи. У кожному з наведених методів роботу можна виконувати з рівномірним навантаженням та змінювати його, поступово збільшуючи, зменшуючи або варіюючи. Величина навантаження також суттєво залежить від тривалості і характеру відпочинку. Названі параметри визначають зміст виконаної роботи. Отже за змістом методи тренування поділяються на методи: рівномірної (стандартизованої), прогресуючої, регресуючої та варіативної вправи.

Характерною особливістю методів безперервної вправи є тривале виконання одного тренувального завдання без відпочинку. Обсяг тренувальних навантажень – великий. Засобами можуть бути: циклічні та ациклічні вправи.

Метод безперервної рівномірної вправи характеризується незмінністю величини тренувального впливу від початку до кінця вправи. Використовується переважно для розвитку витривалості. Тренувальний вплив полягає у підвищенні продуктивності роботи серцево-судинної і дихальної систем, покращенні міжм’язевої координації тощо.

Метод безперервної прогресуючої вправи характеризується поступовим збільшенням швидкості, величини зусиль, темпу або амплітуди рухів. Метод широко застосовується для розвитку спеціальної витривалості. Його тренувальний ефект полягає у розвитку потужності аеробного та аеробно-анаеробного енергозабезпечення, підвищенні стійкості до негативних змін у внутрішньому середовищі організму. Метод сприяє підвищенню економічності техніки рухів на тлі прогресуючої втоми, розвитку волі.

Метод безперервної регресуючої вправи характеризується найвищою інтенсивністю роботи на початку і поступовим зниженням до кінця вправи. Метод ефективний при розвитку загальної та спеціальної витривалості до роботи в зонах великої та субмаксимальної потужності.

Метод безперервної варіативної вправи характеризується багаторазовою зміною швидкості пересування або величин зусиль, темпу чи амплітуди рухів. Метод використовують для розвитку загальної і спеціальної витривалості в зонах помірної, великої та субмаксимальної потужності.

Характерною особливістю методу інтервальної вправи є наявність робочих фаз та інтервалів відпочинку між ними в процесі виконання певного тренувального завдання.

Метод інтервальної (повторної) рівномірної (стандартизованої) вправи характеризується незмінністю усіх його компонентів від початку до кінця виконання тренувального завдання. Може застосовуватися для розвитку усіх рухових здібностей.

Метод інтервальної прогресуючої вправи характеризується прогресивним збільшенням сили тренувального впливу від початку до кінця виконання тренувального завдання. Його можна досягти за рахунок зростання інтенсивності або тривалості робочих фаз при стандартизованих інтервалах відпочинку, або за рахунок скорочення інтервалів відпочинку.

Метод інтервальної регресуючої вправи характеризується високою інтенсивністю тренувального впливу на початку і поступовим його зниженням до кінця виконання тренувального завдання.

Метод інтервальної варіативної вправи характеризується хвилеподібною зміною величин тренувального впливу у процесі виконання тренувального завдання. При цьому варіативність може досягатись як ритмічною зміною тривалості або інтенсивності робочих фаз, так і зміною тривалості інтервалів відпочинку. Метод варіативної вправи порівняно з іншими більш емоційний. Його використовують для розвитку практично усіх рухових здібностей.

Характерною ознакою методів комбінованої вправи є поєднання в одному тренувальному завданні безперервної та інтервальної роботи та різних режимів навантаження. Поєднання в одному тренувальному занятті особливостей різних методів дозволяє забезпечити повнішу відповідність його структури і змісту педагогічному завданню і раціональніше керувати розвитком усіх рухових здібностей. Можливості поєднання в одному тренувальному занятті окремих методів практично безмежні. Наводимо окремі приклади: Метод безперервно-інтервальної стандартизованої вправи. Біг 800м + відпочинок 3 хв. в бігу підтюпцем + 3 по 300м, відпочинок пробіжками – 1 хв. в бігу підтюпцем. Швидкість бігу в робочих фазах – середньо загальна на дистанції 1500метрів.

Специфічною організаційно-методичною формою методу комбінованої вправи є метод колового тренування. Характерною рисою методу колового тренування є почергове дозоване виконання комплексу із 6-10 вправ (станцій), тренувальний вплив яких спрямований на розвиток конкретної рухової здібності чи певних функціональних можливостей організму. Тренувальне завдання складається із 2-4 – разового повторення певного комплексу за точно визначений час. При цьому в залежності від завдання 2-4 рази виконується одна і та ж вправа, а потім у тому ж режимі друга, третя і т.д. Засобами при коловому тренуванні можуть бути прості за технікою і добре засвоєні фізичні вправи. Один і той же комплекс застосовується протягом 4-6 тижнів. Упродовж цього часу необхідно дотримуватись принципу прогресуючого навантаження. Рівень тренувальних навантажень визначається індивідуально для кожного учня. Це робиться на підставі результатів випробування за так званим повторним максимумом у кожному варіанті комплексу.

Під застосування методу колового тренування необхідно керуватись такими положеннями:

  •  ПМ визначають у змаганнях через проміжки часу, достатній для зростання рівня розвитку рухових здібностей;
  •  Метод має багато чисельні варіанти в підборі засобів залежно від завдань, і це дозволяє використовувати його для дітей різного віку і підготовленості;
  •  Перед коловим тренуванням проводьте загальну, а при потребі й індивідуальну розминку;
  •  На станціях розмістіть навчальні картки, рисунки, схеми;
  •  Розміщайте на станціях не більше 3-4 учнів;
  •  Рекомендуйте учнями здійснювати самоконтроль;
  •  Станції розміщують і відповідно добирають вправи таким чином, щоб учень послідовно виконував різні за характером і переважною спрямованістю вправи, які б в комплексі забезпечували різнобічний вплив на організм учнів;
  •  Індивідуальний підхід здійснюється шляхом зміни величини опору на тренажерах, величини обтяжень, кількості повторень, темпу роботи тощо.

Також у ТМФВ вирізняють методи вибірково-направленої вправи, які характеризуються вибірковим впливом на окремі рухові здібності, м’язові групи, удосконаленні певних рухових дій та ін.

У спортивній практиці також широко використовується група методів                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                  суміжної дії, які характеризуються одночасною спрямованістю тренувальних впливів на удосконалення структури рухів і розвитку рухових здібностей.

Методичні прийоми вправляння.

До найважливіших методичних прийомів вправляння відносять: вправляння безпосередньою фізичною допомогою; вправляння в „обидва боки”; вправляння за допомогою імітації рухів.

Вправляння з безпосередньою фізичною допомогою полягає в тому, що вчитель своєю силою допомагає учневі відтворити необхідну рухову дію. Це дає можливість виконати недоступну вправу, створити уявлення про положення і рухи окремих частин тіла, про місце і час найбільших зусиль, вловити мускульні відчуття, що виникають при виконанні конкретної рухової дії, вселити учням впевненість у собі, боротися із відчуттям страху, попередити виникнення помилок і виправити їх.

Суть вправляння в „обидва боки” полягає в тому, що учень виконує рухову дію і в правий (зручний бік) і в лівий (незручний) бік. Таке вправляння дає можливість вирішувати такі завдання: прискорити процес засвоєння спортивної техніки і досягти вдосконалення рухів у „свій бік”, завдяки індукції процесів збудження і гальмування в ЦНС; збільшити діапазон рухових можливостей; вловити мускульні відчуття тому, що під час виконання вправи в „чужий” бік виникають гостріші відчуття, які потім можна перенести на „свій бік”; уникнути або виправити дефекти будови тіла, що виникають при заняттях однобічними фізичними вправами (веслування на каное, стрільба, фехтування і т.д.).

Вправляння в імітації рухів полягає в наслідуванні спортивної техніки відносно до структури і умов дій. Це виконання ривка гімнастичної палиці замість штанги, метання без приладу, плавання на суші, бій з тінню та ін. Імітація рухів дає можливість: створювати та закріплювати уявлення про спортивну техніку; розвивати групи м’язів, на які припадає найбільше навантаження; досягати автоматизації окремих підсистем спортивної техніки; відновлювати в пам’яті послідовність рухів.

В спортивній практиці широкого застосування набули методи ідеомоторної та психорегулюючої вправи. Основу цієї групи методів становить спеціально спрямоване використання внутрішньої мови, образного мислення, м’язово-рухових та інших чуттєвих уявлень, які сформовані у тісному взаємозв’язку з метою само впливу на власний фізичний та психічний стан.

Ідеомоторна вправа це багатократне відтворення рухової дії в думках з особливою концентрацією уваги на вирішальних фазах або головних ланках техніки. Ефект, що досягається при цьому, ґрунтується на єдності фізичного і психічного в людині. Уява рухів викликає ті ж фізіологічні процеси, які характерні для їх реального виконання, але з меншою інтенсивністю. Цей методичний прийом дає можливість: швидше і досконаліше оволодіти технікою рухів; впливати на розвиток рухових здібностей, що проявляються в конкретній вправі; виправляти помилки в рухах; скорочувати час на практичне виконання рухів і, як наслідок, зменшувати навантаження на організм у навчально-тренувальних заняттях; розвивати здатність до зосередження уваги на виконання конкретної рухової дії; навчитися регулювати емоційний стан, оволодіти здатністю розслабляти м’язи; безпосередньо перед виконанням вправи відтворювати в пам’яті її образ і, тим самим, створити передумови для досягнення вищих результатів у вирішенні рухового завдання; зберегти досягнутий рівень засвоєння техніки рухової дії.

При використанні методу необхідно керуватись такими положеннями:

  •  Метод застосовується перед реальним виконанням вправи, в перервах між спробами, безпосередньо після закінчення вправи та між заняттями;
  •  Більший ефект досягається тоді, коли вправляння в уяві супроводжується проговорюванням;
  •  Під час вправляння вчитель не повинен втручатися в дії учнів;
  •  Тривалість 2-3 хвилини, протягом дня 2-3 рази, в кожному занятті 8-10 уявних повторень простих вправ і 1-2 рази  - складних;
  •  Необхідно відтворювати техніку в уяві, якомога чіткіше і детальніше;
  •  Необхідно прагнути уявляти не лише образ руху, але і ті відчуття, які виникають під час його вірного виконання;
  •  Деталі техніки, які важко засвоюються, повинні ставати предметом уяви найчастіше;
  •  Ознакою ефекту в результатах вправляння є збіг його тривалості з часом, необхідним для реального виконання дії;
  •  Не варто вправлятись в уяві після важких фізичних і психічних навантажень.

Психорегулююча вправа це емоційне само налаштовування на майбутню дію з метою створення необхідного емоційного фону, а також для повної мобілізації фізичних та духовних сил. Для цього використовують такі методичні прийоми як: самонавіювання, самопроговорення можливих варіантів розвитку подій, само наказ та ін.

Загально педагогічні методи у фізичному вихованні.

Метод вербального впливу або метод використання слова у процесі фізичного виховання дає вчителю можливість:

  •  Встановити необхідні взаємостосунки з учнями;
  •  Сформувати правильне уявлення учнів про техніку вправи, яку належить вивчити;
  •  Організувати діяльність учнів і керувати ними;
  •  Передавати необхідні знання і ставити завдання;
  •  Активізувати творче ставлення учнів до навчально-виховного процесу;
  •  Стимулювати розвиток інтелекту;
  •  Вирішувати виховні завдання, регулювати поведінку та емоційний стан учнів;
  •  Оцінювати якість навчальної діяльності учнів.

У процесі фізичного виховання використовуються загально педагогічні прийоми методу слова, а саме:

  •  Розповідь – лаконічна оповідна форма викладення інформації, що застосовується при ознайомленні учнів з вправою.
  •  Опис – використовується для ознайомлення з технікою вправ та тактичними діями при створенні уяви про вправу або тактичні прийоми.
  •  Пояснення – служить прийомом передачі інформації про техніку виконання вправи, розкриває її сутність та причинно-наслідкові зв’язки у структурі рухової дії.
  •  Інструкції та вказівки – даються для оперативної передачі інформації про допущені помилки та шляхи їх усунення.
  •  Бесіда – служить формою вільного обміну думками з метою формування позитивного ставлення до навчання, поглиблення і розширення знань і т.д.
  •  Розбір – це особлива форма бесіди, яка проводиться після виконання певних завдань окремих занять. Розбір по можливості повинен бути двостороннім.
  •  Словесні оцінки відіграють роль мовного схвалення або осуду діяльності учнів, і є прийомом корекції їх дій.
  •  Звіти і взаємо пояснення використовуються для з’ясування думки учнів про якість виконаної вправи товаришем, розуміння техніки та ін.
  •  Команда служить сигналом для спільних дій і використовується для швидкого виконання дій, одночасного їх закінчення, або зміни характеру діяльності.
  •  Підрахунок допомагає визначити необхідний темп і ритм дій.

Емоційність у спілкуванні та експресивність викладу думок є важливим засобом формування мотивації навчання та формування образу рухових дій. Розрізняють два шляхи підвищення емоційності та експресивності спілкування. Перший шлях ґрунтується на умінні підбирати і вживати слова, словосполучення, синтаксичні конструкції, котрі найточніше передають учням сенс тих чи інших процесів, що розгортаються на заняттях. Другий шлях передбачає використання інтонацій, міміки, жестів, таких немовних засобів експресивності, як паузи, відокремлене вимовляння слів, що підкреслюють думку і формулюють проблемну ситуацію. У спілкуванні велике значення має гумор і дотепність, які допомагають активізувати увагу і створюють позитивне емоційне тло навчального заняття, а отже, підвищують його ефективність.

Метод демонстрації найширше використовують на першому етапі навчання і тоді, коли в техніку виконання вправ вносять новий елемент, змінюють раніше вивчені деталі, виправляють помилки. Розрізняють дві основні форми показу – демонстрацію поз і рухів (безпосередній показ або пряма наочність) і використання ілюстративних матеріалів (опосередкована наочність) до неї належать відеозйомки, діаграми, малюнки, схеми, плакати та ін.

При використанні безпосереднього показу вправ можна рекомендувати:

  •  Показувати тільки тоді, коли учень не може за поясненням уявити рухову дію і правильної її виконати;
  •  З самого початку учень повинен створити уявлення не тільки про послідовність рухів, але і про їх інтенсивність, ритм, амплітуду;
  •  Використовувати повільний показ, який дає можливість краще сприйняти структуру вправи;
  •  При показі варто акцентувати увагу на певних місцях техніки виконання вправи;
  •  Показувати вправу слід не більше двох – трьох разів;
  •  Доцільно максимально скоротити паузу між демонстрацією і виконанням;
  •  Показувати можна цілу вправу або її частини. Такий показ має бути ідеальним;
  •  Демонструючи вправи, необхідно спиратись на відомі дітям образи тварин, птахів і т.д.;
  •  Кожна вправа має найбільш вигідні зони огляду;

До використання ілюстративних матеріалів висувають такі вимоги:

  •  Корисно використовувати демонстрацію „сповільненою” і звичайною швидкістю;
  •  Вчителю необхідно завчасно вивчити матеріали демонстрації, визначити сторони і деталі, на які треба звернути увагу учнів;
  •  До аналізу і пояснення слід залучати учнів;
  •  Матеріали слід давати додому учням для того, щоби вони його самостійно аналізували і колективно обговорювали.

Кращі результати в оволодінні технікою рухових дій досягаються при умові правильного поєднання словесних і наочних методів навчання. При навчанні елементарних дій доцільно поєднувати їх короткий опис учителем з одночасним виконанням учнями, аналіз техніки вправ краще проводити під час перегляду кінограм, кінострічок, показ без пояснення суті рухів може бути ефективним лише при вивченні підсистем техніки складних вправ, при навчанні складних за координацією рухових дій доцільніше перед показом пояснити ті деталі техніки, на які учень повинен звернути особливу увагу.

Крім названих методів вирішення педагогічних завдань використовують різноманітні засоби навчання. До них насамперед належать технічні.

Технічні засоби навчання термінової інформації – це прилади і конструкції, які безпосередньо під час виконання вправ сигналізують про їх якість (правильне або неправильне виконання). Існують слухові, зорові, тактильні варіанти таких пристроїв.

Високий ефект у навчанні вправ дають тренажери, які скеровують рухи учнів у потрібному напрямку і надають їм необхідну траєкторію.

Ряд дослідників і практиків стверджують, що ефективним засобом вирішення педагогічних завдань є музика. Її основне призначення – поліпшити емоційний стан учнів під час занять і змагань, створити уявлення про темп і ритм рухів, сприяти прискоренню відновлювальних процесів. За характером впливу на організм учнів музику умовно поділяють на мобілізуючу, структурно-сюжетну, фонову, заспокійливу.

Мобілізуюча – знімає гальмування після одноманітної і напруженої розумової діяльності, підвищує емоційний і м’язовий тонус, готує організм до фізичної діяльності.

Структурно-сюжетна – є своєрідною програмою, яка підказує ритм і характер фізичних вправ.

Фоновим називають такий музичний супровід, який не пов’язаний зі структурою вправ за своїм ритмом і звучанням, але сприяє м’язовій діяльності, організовуючи і дисциплінуючи учнів, підвищуючи їх працездатність.

Заспокійлива музика сприяє швидкому відновленню, переключенню на виконання вправ іншого характеру й інтенсивності.

Музичний супровід сприяє успішному навчанню дітей аналізувати і контролювати особисті дії, вносить різноманітність у заняття, підвищуючи інтерес до занять фізичними вправами.

 

 

 


ЗАГАЛЬНЕ ПЕДАГОГІЧНЕ ЗАВДАННЯ: УДОСКОНАЛЮВАТИ ШВИДКІСТЬ ПРОСТОЇ РУХОВОЇ РЕАКЦІЇ

МЕТОДИЧНІ ПІДХОДИ

ТИМУЛЯЦІЯ РУХОВОЇ АКТИВНОСТІ В УМОВАХ ПІДВИЩЕНОЇ ЕМОЦІЙНОСТІ

Методичні напрямки

МЕТОДИ

ВИБІРНИЙ ВПЛИВ НА МОТОРНІ АБО СЕНСОРНІ КОМПОНЕНТИ РЕАКЦІЇ В ПОЛЕГШЕНИХ УМОВАХ ВИКОНАННЯ

ІНТЕГРАЛЬНИЙ

АНАЛІТИЧНИЙ

МЕТОДИЧНІ ПРИЙОМИ

Терміно-вої

інфор-

мації

Після фінішу повідомлення часу реакції

Ігровий

Естафети, ігри, у яких необхідно реагувати на сигнали що раптово з’являються

Змагальний

Показати кращий результат

Сенсомотор-ний

Виконання завдань на точність сприйняття часу

Повторний

Багатократне виконання стартів із тяговими приладами

ПРАКТИЧНІ МЕТОДИ

НАВЧАННЯ РУХОВИХ ДІЙ

УДОСКОНАЛЕННЯ ТА ЗАКРІПЛЕННЯ РУХОВИХ ДІЙ

ТРЕНУВАННЯ

Загалом (в цілому)

По частинах

Підвідних вправ

Ігровий

Змагальний

Безперервний

Інтервальний (повторний)

Комбінований


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

24355. Три аспекта бытия науки: как познавательная деятельность, как социальный институт, как особая сфера культуры 83 KB
  Такая переформулировка имеет логическое оправдание: вопервых значение науки как элемента культуры в современных условиях выросло настолько что требует специального рассмотрения см вопрос 7 вовторых научные знания являются наиважнейшей компонентой культуры и одновременно присутствуют в двух других составляющих науки поэтому без обсуждения вопроса о сущности и роли научных знаний в жизни общества не обойтись. Знакомство с деятельной стороной науки позволяет понять не только что происходило и почему происходило но и как происходило то...
24356. Позитивисткая традиция в философии науки. О.Конт как основоположник позитивизма 41.5 KB
  Это значит что: философское знание должно быть абсолютно точным и достоверным; для его достижения философия должна использовать научный метод при познании и опираться на достижения других наук; основной путь для получения научного знания в философии эмпирическое наблюдение; философия должна исследовать лишь факты а не их причины внутреннюю сущность окружающего мира и другие далекие от науки проблемы; философия должна освободиться от ценностного подхода и от оценочного характера при исследовании; философия не должна стремиться...
24357. Неопозитивизм (логический позитивизм – Карнап, Шлик, Рейхенбах и др.). Принципы верификации, физикализма и конвенционализма 56 KB
  22 Предмет философии науки в неопозитивизме Р.Рассел Наиболее последовательную системную роль философия науки впервые приобрела в работах неопозитивистов Р. Неопозитивисты стремились создать философию науки как строгую науку которая позволила бы найти в конгломерате человеческих убеждений мнений те безусловно истинные элементы которые могли бы служить надежным базисом познания и деятельности. Философия науки по их мнению должна базироваться на строгих методологических установках основу которых составляет методология современного...
24358. Постпозитивизм. Характеристика взглядов К.Поппера (принцип фальсификации); И.Лакатоса (роль научной программы); Т.Кун (парадигма и революции в науке); Г.Фейерабенд (принцип пролиферации); М.Полани (2 типа знаний, личное знание) 130 KB
  Понимание предмета философии науки в критическом рационализме К. С точки зрения критического рационализма предметом философии науки является изучение не высказываний а наука как целостная динамичная развивающая система. А это значит что философия не только оказывает стимулирующее негативное или позитивное воздействие на науку но философские положения органически входят в тело науки.Поппер исходил из предпосылки что законы науки не выражаются аналитическими суждениями и в то же время не сводимы к наблюдениям.
24359. Проблема интернализма и экстернализма в понимании механизмов научной деятельности 54.5 KB
  60 Движущие силы развития научного познания: интернализм и экстернализм а Интернализм Что является движущими силами развития научного знания При ответе на этот вопрос исследователь сталкивается с двойственным характером существования и движения научного знания. Они развиваются по внутренней логике: вытекают одна из другой обосновывают друг друга и образуют единую систему знания. С другой стороны исследователь не может не учитывать того обстоятельства что производит эти знания конкретный субъект ученый научное сообщество и что их...
24360. Предмет философии науки: общие закономерности научного познания в его историческом развитии и изменяющемся социокультурном контексте 54.5 KB
  Функции науки культурная технологическая наука как фактор соц регуляции проективно – конструктивная экологическая Научное познание – процесс получения объективного истинного знания направленного на отражение закономерности действительности. 9 Предмет и структура философии науки Специфика предмета науки определяется в ходе исследовательской деятельности. Поэтому представление о предмете философии науки в истории развития этой отрасли знания существенно меняется.
24361. Наука и культура. Традиционалистический и техногенный тип цивилизации. Ценность научной рациональности 53.5 KB
  Тема соотношения науки и культуры обширна здесь много деталей но общий механизм их взаимодействия таков: наука выявляя законы изменения природных и социальных процессов становится необходимым условием их управления воздействует на потребности общества помогает человечеству в выборе жизненных стратегий поиске путей культурного развития. Надежность влияния культуры на науку подчеркивает хотя бы тот факт что не всякая культура способна продуцировать науку: многие культуры в истории человечества в частности культура майя обходились без...
24362. Соотношение науки и философии 100.5 KB
  Первые пять вопросов получили впоследствии в философии название онтологических или метафизических первый смысл этого понятия проблем. Шестой вопрос гносеологические вопросы философии: философия вырабатывает положения являющиеся базисными для познающего мир о глобальности и абсолютности материи о постоянном развитии мира в целом и отдельных его частей о сотканности мира из противоречий о маятникообразности всех процессов относительно положения равновесия о несводимости закона целого к законам его частей и др. И если на какомто...
24363. Единство и различие науки и искусства 60 KB
  Он же положил начало тенденции рассматривать поэзию в качестве главной составляющей искусства. Белинский утверждал что наука живая современная наука сделалась пестуном искусства и без нее немощно вдохновение бессилен талант. Новый виток обсуждения взаимоотношений науки и искусства связан с огромными достижениями науки и искусства XX столетия.