18219

Загальна характеристика та основи методики розвитку рухових здібностей

Лекция

Физкультура и спорт

Змістовий модуль 3 Тема 6. Загальна характеристика та основи методики розвитку рухових здібностей. Поняття про рухові здібності та основні форми їх прояву. 1.1. Визначення поняття рухові здібності€ потенціальні€ та актуальні€ рухові здібності конди

Украинкский

2013-07-07

262 KB

46 чел.

Змістовий модуль 3

Тема 6. Загальна характеристика та основи методики розвитку рухових здібностей.

  1.  Поняття про рухові здібності та основні форми їх прояву.

1.1. Визначення поняття „рухові здібності”, „потенціальні” та „актуальні” рухові здібності, „кондиційні” та „координаційні” рухові здібності.

  1.  Основні закономірності розвитку рухових здібностей.

2.1. Рухова діяльність – основний фактор розвитку рухових здібностей.

2.2. Залежність розвитку рухових здібностей від режиму рухової діяльності.

2.3. Етапність розвитку рухових здібностей.

2.4. Нерівномірність та гетерохроність розвитку рухових здібностей („сенситивні” та „критичні” періоди розвитку рухових здібностей, природний та цілеспрямований розвиток рухових здібностей школярів).

2.5. Зворотність у показниках розвитку рухових здібностей.

2.6. Перенос рухових здібностей (позитивний та негативний перенос, взаємний та однобічний перенос, однорідний та різнорідний перенос, прямий та непрямий перенос).

  1.  Характеристика та основи методики розвитку сили, швидкості, координаційних здібностей, витривалості, гнучкості.

3.1. Основи методики розвитку сили.

3.1.1 Загальна характеристика сили як рухової здібності людини (режими силової роботи, абсолютна та відносна сила, швидкісно-силові здібності, швидка сила, вибухова сила, градієнт сили).

3.1.2. Фактори що зумовлюють прояв силових здібностей людини (структура м’язів, м’язова маса, внутрішньом’язова координація, міжм’язова координація, реактивність м’язів, потужність енергоджерела).

3.1.3. Засоби вдосконалення силових здібностей школярів (види вправ з обтяженнями, із власною вагою тіла, вправи у подоланні опору, вправи на тренажерах, ізометричні вправи).

3.1.4. Методи розвитку силових здібностей (метод максимальних зусиль, метод повторних зусиль, метод ізометричних зусиль, метод ізокінетичних зусиль, метод динамічних зусиль, „ударний” метод).

3.1.5. Вікова динаміка природного розвитку сили („сенситивні” періоди).

3.1.6. Контроль за розвитком силових здібностей школярів.

3.2. Основи методики розвитку швидкості (прудкості).

3.2.1. Загальна характеристика швидкісних здібностей як рухової здібності людини (швидкість рухових реакцій, проста та складна рухова реакція, швидкість поодиноких рухів, швидкість частоти рухів, швидкий початок рухів).

3.2.2. Фактори що зумовлюють прояв швидкісних здібностей (рухливість нервових процесів, потужність і ємність креатин фосфатного джерела енергії і буферних систем організму, рівень розвитку швидкої та вибухової сили, рівень розвитку гнучкості, інтенсивність вольових зусиль).

3.2.3. Засоби вдосконалення швидкості (рухливі і спортивні ігри, циклічні та ациклічні вправи, вправи швидкісно-силового та швидкісного характеру, вправи на розтягування).

3.2.4. Методи розвитку швидкісних здібностей (методика вдосконалення швидкості рухових реакцій, методика вдосконалення швидкості циклічних рухів, методика вдосконалення швидкості ациклічних рухових дій, „швидкісний бар’єр” та методика його усунення).

3.2.5. Вікова динаміка розвитку швидкості.

3.2.6. Контроль розвитку швидкісних здібностей школярів.

3.3. Основи методики розвитку витривалості.

3.3.1. Загальна характеристика витривалості (локальна, регіональна, тотальна витривалість, загальна та спеціальна витривалість, швидкісна витривалість, силова витривалість (статична та динамічна), координаційна витривалість).

3.3.2. Фактори що зумовлюють витривалість людини (структура м’язів, внутрішньом’язова координація, міжм’язова координація, продуктивність роботи систем енергозабезпечення (потужність, ємність, рухливість, економічність рухових дій)).

3.3.3. Засоби виховання витривалості (циклічні вправи: ходьба, біг, плавання, лижі, спортивні та рухливі ігри, аеробіка, танці, дихальні вправи).

3.3.4. Методи розвитку витривалості (методика вдосконалення загальної витривалості, методика розвитку швидкісної витривалості, методика розвитку силової витривалості, методика розвитку координаційної витривалості).

3.3.5. Вікова динаміка розвитку витривалості.

3.3.6. Контроль розвитку витривалості школярів.

3.4. Основи методики розвитку координаційних (спритності) здібностей.

3.4.1. Загальна характеристика координаційних здібностей (поняття „координація рухів”, „координованість”, „координаційні здібності, здатність до рівноваги, здатність відчувати та засвоювати ритм, здатність довільно розслабляти м’язи, здатність узгоджувати рухи в рухові дії, здатність до оцінки і регулювання динамічних і просторово-часових параметрів рухів).

3.4.2. Фактори що визначають розвиток координаційних здібностей (рухова пам’ять, внутрішньо – і міжм’язова координація, адаптаційні можливості різних аналізаторів).

3.4.3. Засоби розвитку координаційних здібностей.

3.4.4. Методи розвитку координаційних здібностей (здатність до оцінки і регулювання динамічних і просторово-часових параметрів рухів, здатність до збереження рівноваги, здатність відчувати ритм, здатність до довільного розслаблення м’язів, здатність до узгодження рухів).

3.4.5. Вікова динаміка розвитку координаційних здібностей.

3.4.6. Контроль розвитку координаційних здібностей школярів.

3.5. Основи методики розвитку гнучкості.

3.5.1. Загальна характеристика гнучкості (активна та пасивна гнучкість, загальна та спеціальна гнучкість, резерв гнучкості).

3.5.2. Фактори від яких залежить прояв гнучкості (будова суглобів, сила м’язів, міжм’язова координація, температура тіла, стан психіки та емоцій).

3.5.3. Засоби вдосконалення гнучкості (силові вправи, динамічні, статичні, комбіновані вправи на розтягування, вправи на розслаблення, активні вправи, повільні вправи, пасивні вправи).

3.5.4. Методи розвитку гнучкості (характеристика етапів розвитку гнучкості, метод інтервальної (повторної) вправи, метод комбінованої вправи).

3.5.5. Вікова динаміка розвитку гнучкості.

3.5.6. Контроль розвитку гнучкості школярів.

Як уже відомо із попередніх розділів, фізичне виховання складається із фізкультурної освіти і фізичної підготовки. Фізична підготовка це організований процес рухової діяльності людини з метою оптимізації розвитку її рухових здібностей.

В науковій літературі Ви можете зустріти такі терміни, як „фізичні якості”, „рухові здібності”, „фізичні здібності”, „рухові якості”, „фізичні можливості” і т.д., більшість науковців під цими визначеннями розуміють одне і те ж саме: швидкість, силу, витривалість, гнучкість, спритність або цю рухову здібність називають координаційні здібності. Терміни „фізична якість”, „фізична здібність”, „рухова здібність” віддзеркалює рухові можливості людини в основі яких лежать її природні задатки. Не вдаючись в деталі теоретичних дискусій з приводу того чи іншого терміну, ми будемо використовувати термін „рухові здібності”, і вважати їх рівнозначними. Отже, рухові здібності – це розвинуті у процесі фізичного виховання і цілеспрямованої підготовки рухові задатки людини, які визначають її можливості успішно виконувати певну рухову діяльність. Також правомірним є таке визначення поняття: рухові здібності – це сукупність морфофункціональних та психофізіологічних властивостей людини, які забезпечують їй успіх у певному виді діяльності. Наприклад, для подолання великого зовнішнього опору потрібна відповідна м’язова сила; для подолання короткої відстані за якомога менший час потрібна швидкість або її ще називають прудкість; для тривалого й ефективного виконання фізичної роботи потрібна витривалість; для виконання рухів із великою амплітудою необхідна гнучкість; а для раціональної перебудови рухової діяльності відповідно до змін умов необхідна спритність або координаційні здібності.

Для подальшого розгляду рухових здібностей є потреба з’ясувати ще два терміни: „розвиток рухових здібностей” та „виховання рухових здібностей”. Різні автори відстоюють той чи інший варіант, маючи на увазі одні і ті ж процеси. Певно, ми не відійдемо далеко від істини, якщо під терміном „розвиток рухових здібностей” будемо мати на увазі зміни в показниках рухової здібності, що викликані запрограмованим природою шляхом. Термін „виховання рухових здібностей” свідчить про зміни, причиною яких є спеціальне втручання, цілеспрямована робота з прогнозом результатів. Тобто виховання є процесом управління розвитком тієї чи іншої рухової здібності, її вдосконалення.

В залежності від можливості прояву рухових здібностей в часі їх поділяють на актуальні і потенціальні. Під актуальними руховими здібностями розуміють здібності, які можуть бути проявлені в теперішній час і в теперішніх умовах. Під потенціальними руховими здібностями розуміють здібності, які є в наявності у людини і знаходяться в латентному (прихованому) стані і можуть бути „проявлені” або розвинуті спеціально організованою тренувальною діяльністю.

Також, в залежності від того, які фізіологічні механізми обумовлюють прояв рухових здібностей їх поділяють на дві групи, а саме на координаційні здібності та кондиційні здібності. До координаційних рухових здібностей відносять спритність, або координаційні рухові здібності, а до кондиційних відносять силу, швидкість, витривалість та гнучкість.

Спрямованому розвитку (вихованню) рухових здібностей притаманні певні закономірності. Давайте більш детально розглянемо кожну із них.

 У формуванні здібностей велике значення мають вродженні та природні фактори, але за рівних умов вирішальне значення у розвитку рухових здібностей належить руховій активності, яка спрямована на удосконалення психофізіологічної природи людини. Саме тому морфологічні та функціональні показники різних органів і систем, фізична підготовленість в цілому вища у людей, які займаються фізичними вправами. Значення рухової активності, вправи, як необхідного фактору функціонального та морфологічного удосконалення організму, вперше було зазначено Жаном Ламарком. Формулюючи свій перший закон „закон вправи” він писав: „Частое и неослабевающее употребление какого-нибудь органа укрепляет мало-помалу этот орган, развивает его, увеличивает и сообщает ему силу, соразмерную с длительностью самого употребления, тогда как постоянное неупотребление органа неприметно ослабляет его, приводит в упадок, последовательно сокращает его способности и, наконец, вызывает его исчезновение”. Отже зважаючи на вище наведене можна сформулювати першу закономірність розвитку (виховання) рухових здібностей: провідним фактором розвитку рухових здібностей є рухова діяльність, спрямована на удосконалення психофізіологічної природи людини.

Рухові здібності розвиваються в процесі рухової діяльності, яка вимагає не тільки їх прояву, але й визначеного режиму її виконання. Під режимом розуміють певний порядок послідовної зміни роботи, яка пов’язана із виконанням будь-яких фізичних вправ та інтервалів відпочинку між ними в рамках одного заняття або в системі занять. Основа закономірності залежності розвитку рухових здібностей від режиму рухової діяльності полягає у наявності фазових коливань працездатності людини. В процесі виконання певної фізичної вправи рівень працездатності поступово знижується у зв’язку із поступовими витратами, і як наслідок зменшення енергетичних і функціональних ресурсів організму. Під час відпочинку (після закінчення виконання вправи) відбувається відновлення працездатності. Організм людини при цьому перебуває у певній послідовності у ряді станів: фазі зниженої працездатності; фазі повного відновлення працездатності; фазі над відновлення або підвищеної працездатності. Кожна із зазначених фаз має визначену тривалість, яка залежить також від характеру, інтенсивності, тривалості роботи, яка була виконана. В залежності від того, у якій фазі відпочинку повторюється кожна із наступних вправ, можна виділити три основних режими рухової активності, які здійснюють різний вплив на розвиток рухових здібностей: розвитку витривалості сприяє такий режим рухової активності, коли кожна наступна вправа на занятті повторюється через короткі інтервали відпочинку (у фазі недовідновлення працездатності), тобто відбувається систематичне зниження усіх показників працездатності; розвитку швидкості, силових та координаційних здібностей сприяє такий режим рухової активності, коли кожна наступна вправа виконується через такі інтервали відпочинку, які забезпечують повне відновлення працездатності (фаза повного відновлення працездатності); збільшення показників сили та швидкості і зменшення показників витривалості відбувається за такого режиму рухової активності, коли кожна наступна вправа виконується через більш тривалі інтервали відпочинку (фаза підвищеної працездатності). Отже, усе вище зазначене і обумовлює другу закономірність розвитку рухових здібностей, а саме: залежність розвитку рухових здібностей від режиму рухової активності.

В динаміці розвитку рухових здібностей під час багатократного, тривалого виконання фізичних вправ із одним і тим самим навантаженням можна виділити три відносно самостійних етапи розвитку рухових здібностей: етап підвищеного рівня розвитку рухових здібностей, етап досягнення максимальних показників розвитку рухових здібностей, етап зниження показників розвитку рухових здібностей. На першому етапі в результаті застосування фізичних навантажень в організмі відбуваються пристосувальні зміни, які характеризуються поступовим розширенням його функціональних можливостей та збільшенням рівня розвитку рухових здібностей. На другому етапі в результаті розвитку пристосувальних змін, стандартне фізичне навантаження викликає менші функціональні зрушення в організмі (стійка адаптація), з одного боку, а з іншого, можливості органів і систем, які лежать в основі прояву відповідних здібностей значно збільшилися, також підвищується економічність і взаємо узгодженість їх діяльності, що створює умови для високого рівня прояву рухових здібностей. На третьому етапі фізичне навантаження перестає викликати пристосувальні зрушення в організмі, у зв’язку із значно зрослими його функціональними можливостями, що не забезпечує подальшого зростання рівня розвитку рухових здібностей. Це обумовлює необхідність змін у характері і змісті фізичних навантажень (заміни старих вправ на нові, збільшити інтенсивність роботи, її тривалість або змінити умови виконання вправ), створивши тим самим нові підвищені вимоги до прояву рухових здібностей. Іншими словами, слід перевести розвиток рухових здібностей на перший етап. Отже, усе вище зазначене обумовлює зміст третьої закономірності розвитку рухових здібностей: етапності розвитку рухових здібностей.

Однією із найважливіших закономірностей розвитку рухових здібностей є нерівномірність і гетерохроність (різночасність) розвитку рухових здібностей. Нерівномірність розвитку означає те, що ступінь приросту показників рухових здібностей на одних етапах може бути більш великим ніж на інших. Це є справедливим як і для невеликих періодів часу (наприклад, для декількох тижнів, місяців занять), так і для усього процесу розвитку (наприклад, для декількох років безперервних занять фізичними вправами). Як правило, найбільший приріст у показниках рухових здібностей спостерігається у початковий період занять фізичними вправами. Із підвищенням рівня розвитку будь-якої рухової здібності темпи приростів її показників зменшуються. Оскільки розвиток рухових здібностей пов’язаний із зменшенням темпів приростів їх показників, на кожному наступному етапі розвитку для досягнення необхідних змін і зрушень необхідно все більше часу.

Особливості природного розвитку рухових здібностей полягають у гетерохронності, тобто існуванні вікових періодів, коли створюються найбільш сприятливі умови для вдосконалення тієї чи іншої рухової здібності. Спеціальні дослідження виявили те, що у певні вікові періоди життя людини існують сприятливі можливості для впливу на розвиток рухових здібностей тому, що темпи приростів деяких із них будуть більш високими, ніж в інші вікові періоди. Такі періоди називають сенситивними (чутливими). Зміст „сенситивних” або „чутливих” вікових періодів розвитку рухових здібностей полягає в тому, що цілеспрямовані педагогічні дії на певну рухову здібність, яка знаходиться в таких періодах, забезпечують найбільші темпи приросту результатів. Також, встановлено те, що найбільший ефект фізичного виховання в розвитку окремих рухових здібностей досягається в період їх бурного природного розвитку. Ефективність педагогічних впливів в інші вікові періоди на певну рухову здібність може бути нейтральною або навіть негативною. Тому для удосконалення конкретних рухових здібностей дуже важливо не упустити найбільш сприятливі вікові періоди, оскільки пізніше це зробити бути набагато важче, а деколи, і практично не можливо. Часові межі таких періодів у хлопчиків і дівчат неоднакові. Зазвичай дівчата випереджають хлопців на 1-2 роки. Також, слід зазначити те, що певна рухова здібність може характеризуватись наявністю декількох сенситивних періодів в онтогенезі індивіда, і кожен із них в свою чергу характеризується різними темпами приростів показників. Більш детально сенситивні періоди ми розглянемо під час проходження методик розвитку рухових здібностей.

Також у науковій літературі Ви можете зустріти поняття гетеротропність, що означає різні темпи розвитку рухових здібностей у різних частинах тіла (наприклад, частота рухів руками або силова витривалість верхніх кінцівок може суттєво відрізнятись від частоти рухів ногами або силової витривалості нижніх кінцівок у часі, тобто часовими межами сенситивних періодів для певної рухової здібності але із урахуванням працюючих частин тіла).

Закономірність зворотності у показниках розвитку рухових здібностей полягає в тому, що функціональні і структурні зміни в організмі людини, які досягнуті в результаті систематичних занять фізичними вправами, можуть носити зворотний розвиток за умови наявності перерви в тренувальних заняттях, що призводить до зниження показників розвитку рухових здібностей. Для цього достатньо відносно невеликої перерви у заняттях, в результаті якої відбувається зниження функціональних можливостей організму, відбувається регрес структурних ознак, що і призводить до зниження показників розвитку рухових здібностей. В першу чергу відбувається зниження показників швидкісних здібностей, пізніше – силових, і в останню чергу – витривалості.

Наявні рухові здібності розвиваються у тісній взаємодії одна із одною. Таке явище, коли спрямована зміна в рівні розвитку однієї здібності тягне за собою зміну у рівні розвитку іншої, отримало назву „переносу рухових здібностей”. Поняття переносу рухових здібностей полягає в тому, що зміна рівня розвитку однієї рухової здібності, під час цілеспрямованих педагогічних дій, тягне за собою зміну рівня розвитку іншої рухової здібності. Перенос розвитку рухових здібностей може бути: позитивним (розвиток однієї рухової здібності позитивно впливає на прояв іншої) або негативним (розвиток однієї рухової здібності негативно впливає на прояв іншої); однорідним (підвищення рівня розвитку однієї і тієї ж рухової здібності за рахунок використання різних фізичних вправ) або різнорідним (тренування спрямоване на розвиток однієї рухової здібності, призводить до зміни рівня розвитку інших рухових здібностей); взаємним (розвиток силових здібностей сприяє розвитку швидкісних здібностей і навпаки, розвиток швидкісних здібностей сприяє розвитку силових здібностей) або одностороннім (під час розвитку швидкості рухів покращується і час простої рухової реакції, і навпаки, вправи спрямовані на покращення часу простої рухової реакції не впливають на розвиток швидкості рухів). Величина і характер впливу одних рухових здібностей на інші багато в чому залежать від: 1) спрямованості і раціонального чергування педагогічних впливів під час їх розвитку (наприклад, заняття, яке складається із вправ, спрямованих на розвиток швидкісних і силових здібностей, витривалості, розвиває кожну із них краще, ніж тренування, яке було б спрямоване на розвиток кожної із них окремо, навіть із навантаженням вдвічі більшим); 2) від рівня фізичної підготовленості (наприклад, при низькому рівні фізичної підготовленості розвиток однієї здібності зазвичай призводе до підвищення рівня розвитку інших, але в подальшому паралельний приріст у показниках розвитку рухових здібностей припиняється). Перенос рухових здібностей має суттєве педагогічне значення. Завдяки цьому явищу можна, займаючись відносно невеликою кількістю вправ, створити певні передумови для успішного оволодіння любим видом рухової діяльності.

Також, важливою закономірністю розвитку рухових здібностей є закономірність єдності і взаємозв’язку рухових умінь і навичок із руховими здібностями. Знаходячи свій прояв у руховій діяльності, рухові здібності невіддільні від рухових умінь і навичок. Від того наскільки людина володіє тою чи іншою руховою дією, залежить успішна реалізація відповідних рухових здібностей.

Продовжуючи, слід зазначити те, що ми вже розглянули у попередніх заняттях принципи фізичного виховання, дотримання яких є необхідним для успішного розвитку рухових здібностей. Давайте пригадаємо їх: Принцип безперервності процесу фізичного виховання та систематичності у ньому зміни навантаження та відпочинку. Визначення понять „навантаження”, „відпочинок”. „Внутрішня” і „зовнішня” сторони навантаження. Визначення понять „обсяг” та „інтенсивність” навантаження. Показники обсягу та інтенсивності фізичних навантажень. Співвідношення обсягу та інтенсивності навантаження. Різновиди відпочинку та їх значення. Інтервали відпочинку в процесі виконання фізичних вправ (ординарний інтервал, напружений інтервал, мінімакс інтервал). Інтервали відпочинку між заняттями (ординарний інтервал, жорсткий інтервал, суперкомпенсаторний інтервал). Принцип прогресування фізичних навантажень та адаптивне збалансування динаміки фізичних навантажень. Визначення поняття „адаптація”. Необхідність збільшення фізичних навантажень в процесі фізичного виховання школярів. Види збільшення величини навантажень (сходинкоподібний тип, лінійноподібний тип, хвилеподібний тип). Принцип циклічності  побудови системи занять фізичними вправами. Визначення поняття „циклічність”, значення і використання принципу циклічності у фізичному вихованні школярів. Види циклів (мікроцикли, мезоцикли, макроцикли) їх зміст та структура. Принцип вікової адекватності педагогічних впливів. Значення принципу вікової адекватності у практичній діяльності вчителя початкових класів на уроках фізичної культури. Особливості природного розвитку рухових здібностей.

Також, у спеціальній літературі Ви можете зустріти ще деякі специфічні принципи фізичного виховання, які певні автори відносять суто до процесу виховання рухових здібностей. Давайте більш детально їх розглянемо. Принцип регулярності педагогічних впливів, передбачає необхідність постійних занять фізичними вправами для розвитку і виховання рухових здібностей людини, оскільки останні розвиваються і удосконалюються тільки в процесі діяльності, яка пов’язана із проявом рухових здібностей. В основі цього принципу лежать закономірності, які характеризують вплив повторної дії рухів та діяльності на організм людини, чергування роботи і відпочинку на фоні різних фаз відновлення працездатності та процесу зворотності у розвитку рухових здібностей у випадку невиправдано тривалих перерв у заняттях. В результаті багатократного виконання рухових дій в окремому занятті, та повторюваності самих занять, в організмі людини відбуваються функціональні зрушення, які характеризують відповідний ефект заняття. Зміни, які відбулися в організмі після виконання кожної вправи або до моменту завершення заняття, називають терміновим ефектом. Даний ефект не зникає відразу, а зберігається в організмі певний час. Усі зміни у стані організму, які відбуваються після завершення попереднього заняття до початку наступного заняття, називають відставленими, або трансформованими, і відповідно ефект називають відставленим або трансформованим. Якщо між заняттями присутня дуже тривала перерва, то даний ефект може зникнути взагалі, що у свою чергу призведе до відсутності у розвитку рухових здібностей. Тому для прогресивної зміни показників розвитку рухових здібностей або для збереження їх на відповідному рівні недопустима наявність тривалих перерв, які призводять до втрати позитивного ефекту занять. Іншими словами, педагог зобов’язаний так будувати педагогічний процес, щоб певні „сліди” від кожного попереднього заняття немов би нашаровувались на ефект наступного заняття (додавались до нього). Завдяки такому нашаруванню виникає кумулятивний ефект, який викликає глибокі адаптаційні перебудови в організмі, що дозволяє перевести органи і структури організму на якісно новий функціональний рівень.

Принцип раціонального поєднання і розподілу у часі педагогічних впливів різного характеру, полягає в урахуванні закономірностей „переносу” розвитку рухових здібностей і закономірностей, які лежать в основі чергування роботи та відпочинку. В процесі розвитку і виховання рухових здібностей можуть використовуватися навантаження переважно вибіркового та комплексного характерів, різної величини – великі, значні, середні, малі. Вибіркові навантаження передбачають переважний розвиток окремих здібностей, наприклад, швидкісних або силових, а комплексні навантаження – забезпечують послідовний або паралельний розвиток і удосконалення різних здібностей, наприклад швидкісних здібностей та витривалості при роботі анаеробного характеру. Як доводять останні дослідження, оптимальною послідовністю навантажень в комплексних заняттях по розвитку рухових здібностей будуть такі спрямованості: силові здібності → швидкісні здібності → витривалість або швидкісні здібності → силові здібності → витривалість.

Принцип випереджаючих впливів  розвитку рухових здібностей полягає в тому, що педагогічні впливи, які використовуються (засоби, методи, форми) мають відповідати ступеню розвитку рухових здібностей у певного індивіда. Але слід зазначити те, що така відповідність має бути не абсолютною. Для того щоби постійно розвивати рухові здібності, зовнішні впливи мають випереджати або бути дещо більшими рівня розвитку певної рухової здібності. Якщо такої випереджальної дії не буде, то у розвитку рухових здібностей відбувається застій „плато”. „Плато” у вихованні рухових здібностей, як правило є результатом шаблонної методики, порушенням принципу випереджальної відповідності.

Принцип домірності у розвитку рухових здібностей полягає у тому, що необхідно дотримуватись оптимального співвідношення (пропорційності) у розвитку рухових здібностей людини на кожному етапі її вікового розвитку. Досягнути необхідної домірності у розвитку окремих рухових здібностей можна за рахунок раціонального розподілу різних засобів підготовки в процесі занять.

Принцип сполученої дії засновується на органічному поєднанні процесів розвитку рухових здібностей і формуванні рухових навичок. Згідно цього принципу тренувальні впливи мають відповідати не тільки розвитку необхідних рухових здібностей, але й умінню використовувати їх у руховій структурі конкретної вправи. Це досягається шляхом підбору спеціальних вправ, спрямованих на розвиток сили, витривалості, і других здібностей із одночасним удосконаленням окремих елементів рухової навички або навички в цілому.

Провідну роль у розвитку рухових здібностей відіграє адаптація організму, яка проявляється в його пристосувальній реакції на неодноразово застосований подразник. Процес адаптації дозволяє досягнути не тільки вищого рівня розвитку рухових здібностей, але й розширює фізичні і психічні можливості переносити навантаження. Попередні навантаження долаються легше, ніж раніше і викликають меншу втому. Їх тренувальний вплив спочатку зменшується. Знижується і подальший розвиток рухових здібностей, а потім і зовсім припиняється. Чим одноманітніше тренувальне навантаження, чим воно монотонніше, чим частіше застосовується, тим швидше організм звикає до нього і тим меншою буде ефективність розвитку рухових здібностей, тому навіть найефективніша тренувальна програма не повинна застосовуватись понад півтора місяці.

Закономірний процес адаптації ставить вимоги щодо систематичного підвищення навантаження та обновлення засобів і методів удосконалення рухових здібностей, яке полягає у: зростанні обсягу вправ і інтенсивності їх виконання; застосуванні нових вправ; зміні співвідношення інтенсивності й обсягу роботи і відпочинку. У підлітковому і юнацькому віці адаптаційні зміни протікають швидше, ніж у дорослих людей.

Вчитель повинен враховувати те, що адаптація організму проходить завжди в напрямку, обумовленому структурою навантаження. Так, тренувальні впливи великого обсягу і малої або середньої інтенсивності сприяють розвитку, насамперед, загальної витривалості. Навантаження відносно малого обсягу, але субмаксимальної і максимальної інтенсивності сприяють розвитку переважно силових і швидкісних здібностей. В осіб із низьким рівнем фізичної підготовленості кожне навантаження комплексно впливає на адаптаційні процеси.

Поняття „методика” щодо вдосконалення рухових здібностей означає раціональне застосування відповідних фізичних вправ і адекватних методів їх виконання з метою ефективного вирішення конкретного педагогічного завдання в окремому занятті та системі занять.

Принципова схема побудови алгоритму методики розвитку рухових здібностей повинна включати такі операції:

  1.  Постановка педагогічного завдання, яка полягає в аналізі стану фізичної підготовленості конкретних учнів та визначенні на цій основі рухової здібності, яку слід розвивати і до якого рівня.
  2.  Добір найефективніших для вирішення поставленого завдання фізичних вправ.
  3.  Визначення місця впав в окремому занятті і системі суміжних занять відповідно до закономірностей переносу рухових здібностей.
  4.  Визначення тривалості впливу на розвиток рухових здібностей та необхідної кількості тренувальних занять.
  5.  Визначення загальної величини тренувальних навантажень та їх динаміки відповідно до закономірностей адаптації до тренувальних впливів.

А зараз давайте більш детально розглянемо методики розвитку рухових здібностей.

Основи методики розвитку сили. Без прояву м’язової сили людина не може виконати жодної рухової дії. Від рівня розвитку сили певною мірою залежить прояв інших рухових здібностей.

При виконанні рухових дій м’язи людини виконують чотири основні види роботи:

  •  Утримуючу, яка виконується за рахунок напруження м’язів без зміни їх довжини (ізометричний режим (статична сила)). Вона застосовується для підтримання статичних поз тіла, утримання предметів (штанга) тощо;
  •  Долаюча, яка виконується за рахунок зменшення довжини м’язів. Вона застосовується найчастіше при виконанні рухових дій;
  •  Поступлива, яка виконується за рахунок збільшення довжини м’язів. Завдяки поступливій роботі м’язів відбувається амортизація в момент приземлення у стрибках, бігу тощо. Слід зауважити те, що в цьому режимі м’язи можуть проявити на 50-100% більшу силу, ніж у долаючому та утримуючому режимах;
  •  Комбінована, яка складається з почергової зміни названих вище режимів.

Сила, як рухова здібність – це здатність людини долати опір або протидіяти йому за рахунок м’язових напружень. Опором можуть виступати сили земного тяжіння; реакція опори при взаємодії з нею; опір навколишнього середовища; маса власного тіла; маса спортивного знаряддя; сили інерції власного тіла або його частин та інших тіл; опір партнера тощо.

В процесі фізичного виховання розрізняють:

  •  Абсолютну силу як здатність людини долати якнайбільший опір або протидіяти йому у довільному м’язовому напруженні. Тобто йдеться про максимальний прояв силових можливостей. Абсолютна сила має вирішальне значення при необхідності дослати великий опір;
  •  Відносну силу, як кількість абсолютної сили людини, що припадає на кілограм маси її тіла. Вона має вирішальне значення у тих рухових діях, що пов’язані з переміщенням власного тіла у просторі. Так, наприклад, утримання упору руки в сторони на гімнастичних кільцях можливе лише тоді, якщо сила утримуючих м’язів буде рівною масі тіла гімнаста;
  •  Швидку силу, як здатність людини якнайшвидше долати помірний опір. Швидка сила пов’язана із здатністю людини якнайшвидше долати зовнішній опір в діапазоні від 15-20% до 70% від її максимальної сили у конкретній руховій дії. Вона є домінуючою у забезпеченні ефективної рухової діяльності у спринтерських дистанціях та подібних рухових діях;
  •  Вибухову силу, як здатність людини проявити свої максимальні силові можливості у найкоротший час. Вона має вирішальне значення у стрибках, метаннях та інших одноактних і ациклічних вправах (боксі, боротьбі і т.д.);

Також у літературі поряд із термінами вибухова сила, швидка сила Ви можете зустріти термін швидкісно-силові здібності. Швидкісно-силові здібності це дії, у яких поряд із великою силою необхідна і велика швидкість руху (чим більший зовнішній опір, тим більше дія буде носити силовий характер, і навпаки, чим менше зовнішнє обтяження, тим більше дія буде носити швидкісний характер). Прояв швидкісно-силових здібностей залежить від двох компоненті: швидкості і сили. Ці два компоненти знаходяться між собою у зворотній залежності: чим більша швидкість, тим меншим є прояв сили, і навпаки. В залежності від величини внеску кожного із зазначених компонентів, розвиток швидкісно-силових здібностей буде відбуватись в одному із трьох напрямків. Для І зони характерна висока швидкість руху з малим додатковим обтяженням 20-40% від максимального. Робота в цій зоні сприяє зростанню швидкісного компоненту. У ІІ зоні велике додаткове обтяження, 70-90% від максимального, супроводжується низькою швидкістю переміщення окремих частин тіла, що призводить до збільшення силового компоненту. Якщо ж робота буде виконуватися із додатковим зовнішнім обтяженням в діапазоні 40-70% , то це буде сприяти комплексному вдосконаленню швидкісно-силових здібностей.

Сила, яку здатна проявити людина у руховій діяльності, залежить від зовнішніх (величина опору, довжина важелів, погодно-кліматичні умови, добова та річна періодика) та внутрішніх факторів. До внутрішніх факторів належать:

  •  Структура м’язів. За структурою і метаболічними якостями розрізняють два основні типи м’язових волокон: червоні і білі. Червоні здатні до тривалої, повільної роботи. Сила і швидкість скорочення білих значно вищі, ніж в червоних. Процентне співвідношення різних типів м’язових волокон у кожної людини генетично обумовлене і не змінюється у процесі силового тренування. Проте внаслідок тривалої силової підготовки збільшується відношення площі білих до площі червоних волокон, що свідчить про робочу гіпертрофію білих м’язових волокон. При малому напруженні в роботу включаються переважно повільні волокна. Швидкі мають більш високий поріг збудження і включаються при значних напруженнях.
  •  М’язова маса. Збільшення м’язової маси супроводжується зростанням абсолютної сили. Проте, позитивна залежність „маса тіла – абсолютна сила” тим більша, чим краще тренована людина. У мало тренованих людей вона може зовсім не проявлятись. Поряд із тим, зі збільшенням м’язової маси відносна сила, як правило, зменшується. У зв’язку із цим розвиток силових здібностей тільки за рахунок збільшення м’язової маси буде мало перспективним щодо тих рухових дій, де провідне місце займає відносна сила.
  •  Внутрішньом’язова координація. Як відомо, кожний руховий нерв складається із окремих мотонейронів. Кожний окремий мотонейрон з його розгалуженням і м’язовими волокнами, які він іннервує, називають руховою одиницею (РО). РО різних м’язів суттєво відрізняються за структурою, силовими можливостями та особливостями активізації. Процес м’язового скорочення характеризується певним порядком активізації РО. Коли долається незначний опір, активізуються повільні РО. Якщо опір зростає, до роботи залучається все більша кількість швидких РО. Таким чином внутрішньом’язова координація полягає у синхронізації збудження рухових одиниць з метою залучення якомога більшої їх кількості до подолання опору. Кількість РО, що залучаються до роботи при довільному напруженні м’язів, залежить від рівня тренованості. У нетренованих людей при максимальних силових напруженнях залучається до роботи біля 30-50% РО, а у тренованих – до 80-90%. Найвищого рівня синхронізації збудження можна досягти у подоланні субмаксимального і максимального опору.
  •  Міжм’язова координація. Її суть полягає в синхронізації збудження оптимальної для певної рухової дії кількості м’язів синергістів; гальмуванні активності м’язів-антагоністів; раціональній послідовності залучення до роботи м’язів; забезпеченні фіксації у суглобах, у яких не повинно бути рухів, доборі оптимальної амплітуди робочої фази і тої її частини, де доцільно акцентувати зусилля.
  •  Реактивність м’язів. Її суть полягає у здатності м’язів накопичувати енергію розтягування з наступним її використанням як силового додатку, що підвищує потужність їх скорочення. Чим активніше розтягуються м’язи у фазі амортизації і чим швидше вони переключаються з поступливої до долаючої роботи, тим вища потужність їх скорочення. Реактивність м’язів найбільше впливає на прояв вибухової та швидкої сили і добре розвивається при виконанні вправ з обтяженнями, які дозволяють повторно їх долати в одному підході від 4 до 10 разів із високою швидкістю.
  •  Потужність енергоджерела. Короткочасна напружена силова і швидкісно-силова робота забезпечується фосфатними енергоджерелами, а триваліша виконується за рахунок анаеробного та аеробного розщеплення глікогену. Якісне силове тренування сприяє накопиченню у м’язах запасів енергоречовин. Так, нетренований м’яз вміщує до 0,5% креатинфосфату від його загальної маси, а добре тренований м’яз – 1,5% від загальної маси  конкретного м’яза. Інтенсивна силова робота сприяє також збільшенню запасів глікогену в м’язах на 80-100%.

При розвитку сили використовують фізичні вправи виконання яких вимагає від учнів більшої величини зусиль, ніж у звичайних умовах. Ці вправи називають силовими:

  •  Вправи з обтяженнями масою власного тіла – підтягування, віджимання, присідання, стрибки і т.д.;
  •  Вправи з обтяженням масою предметів – штанга, гирі, гантелі, набивні м’ячі і т.д.;
  •  Вправи з обтяженням опором зовнішнього середовища – біг в гору, по піску, снігу, у воді і т.д.;
  •  Вправи у подоланні опору еластичних предметів – резинові джгути, еспандери і т.д.;
  •  Вправи у подоланні опору партнера – робота в парах, боротьба на руках, перетягування і т.д.;
  •  Вправи у самоопорі – одночасне напруження м’язів синергістів та антагоністів певного суглоба. Можуть виконуватись в режимі статичного напруження або у напруженому повільному русі по всій його амплітуді, коли одна група м’язів працює у долаючому, а протилежна – у поступливому режимах.
  •  Вправи з комбінованими обтяженнями.
  •  Вправи на тренажерах.
  •  Ізометричні вправи – ці вправи, особливо з субмаксимальним і максимальним напруженням недоцільно застосовувати на заняттях з дітьми, підлітками, літніми людьми, особами, які мають порушення у роботі серцево-судинної системи, оскільки вимагають тривалої затримки дихання і натужування.

Методика розвитку максимальної сили передбачає використання декількох напрямків, кожен із яких спрямований на вдосконалення певного фактору, від якого вона залежить. Розглянемо кожен із них.

Методика розвитку максимальної сили шляхом збільшення м’язової маси полягає у такій організації тренувального процесу, яка сприяє інтенсивному розщепленню білків у м’язах, продукти розпаду яких стимулюють їх синтез у період відновлення з наступною компенсацією міозину і відповідним зростанням м’язової маси. Даний метод ще називають методом повторних зусиль. Цей шлях розвитку максимальної сили є найдоцільнішим у фізичному вихованні дітей і підлітків, оскільки сприяє не тільки вдосконаленню їх сили, але й загальному зміцненню функціональних можливостей вегетативних систем. Які ж особливості даної методики: величина додаткового обтяження – 40-60% від максимального індивідуального результату або повинна бути такою щоби учень міг долати його протягом 25-30 секунд до втоми; кількість повторень вправи – 8-12 разів; кількість підходів – 3-6 на одну групу м’язів; к-ть вправ – 8-10 (в одному занятті проробляються не більше однієї третини скелетних м’язів); к-ть занять на тиждень – від 2 до 4 (в залежності від підготовленості учнів); інтервали відпочинку – до відновлення ЧСС до 100-120 уд/хв.; тип відпочинку – активний; метод виконання вправи – повторний або інтервальний і комбінований. Велике значення для розвитку м’язової маси має темп виконання вправ. Найвищого тренувального ефекту можна досягти при виконанні долаючої фази рухової дії за 1,0-1,5 секунди, а поступливої – за 2,0-3,0 секунди при такому темпі на одноразове виконання вправи витрачається від 3,0 до 4,5 секунд.

Методика розвитку максимальної  сили шляхом удосконалення внутрішньом’язової координації або у деяких літературних джерелах цей шлях називають методом максимальних зусиль. Він застосовується переважно у роботі із спортсменами. Величина опору в долаючому і змішаному режимах роботи м’язів повинна бути – 85-95% від максимального, а в поступливому режимі – від 90-100% до 120-140%; к-ть повторень – 2-4; к-ть підходів – від 2-3 до 4-5; к-ть вправ – 6-8; к-ть занять на тиждень – 2-3; інтервали відпочинку – 2-6 хвилин; тип відпочинку – активний; темп виконання вправи – 1,5-2,5 секунди на кожне повторення; у занятті вправи з максимальними обтяженнями слід виконувати на початку основної частини (у стані оптимальної працездатності).

Методика розвитку максимальної сили шляхом використання ізометричних вправ та вправ із самоопором або в деяких літературних джерелах цей шлях називають методом ізометричних напружень. Ізометричні вправи та самоопір з метою розвитку максимальної сили виконуються із напруженнями 70-100% від максимального (на початковому етапі 70-80%); тривалість одноразового напруження – 4-10 сек.; техніка дихання – неповний вдих перед початком напруження, затримання дихання, повільний видих у заключній частині вправи; к-ть повторень в підході – 4-6 напружень; к-ть підходів 1-3; к-ть вправ – 4-6 (загальний обсяг ізометричних напружень на одному заняття може складати до 15 хв.); к-ть занять на тиждень – 3-4; інтервали відпочинку – 1-2 хв.; тип відпочинку – пасивний із максимальним розслабленням м’язів.

Більшого ефекту у розвитку максимальної сили можна досягти, якщо у тренувальному процесі будуть поєднані вправи ізометричного та динамічного характеру. На початкових етапах силової підготовки учнів доцільно застосовувати вправи спрямовані на переважний розвиток м’язової маси та вдосконалення міжм’язевої координації. Лише добре зміцнивши опорно-руховий апарат і вегетативні системи можна поступово включати у програму силової підготовки вправи з біля граничним і граничним обтяженням.

Зважаючи на те, що в літературі більш часто Ви можете зустріти термін швидкісно-силові здібності, то ми розглянемо основи методики розвитку швидкісно-силових здібностей в залежності від того який компонент будемо удосконалювати.

Розвиток швидкісного компоненту швидкісно-силових здібностей –величина додаткового обтяження – 20-50% від максимальної сили; швидкість і частота рухів – 90-100% у тій же вправі; кількість підходів – 2-3; к-ть повторень – в ациклічних вправах 6-8, циклічних 1; тривалість виконання вправи – 10-15 сек.; к-ть вправ – 4-6; к-ть занять на тиждень – 2-3; інтервали відпочинку – до відновлення ЧСС 90-110 уд/хв.; тип відпочинку – активний; метод виконання вправи – методи інтервальної та комбінованої вправи.

Розвиток силового компоненту швидкісно-силових здібностей – величина додаткового обтяження – 70-90% від максимальної сили; швидкість і частота рухів – 70-90% у тій же вправі; кількість підходів – 4-10; к-ть повторень – в ациклічних вправах від 10 до 20 разів в циклічних 2-4; тривалість виконання вправи – 10-22 сек.; к-ть вправ – 4-6; к-ть занять на тиждень – 2-3; інтервали відпочинку – до відновлення ЧСС 90-110 уд/хв.; тип відпочинку – активний; метод виконання вправи – методи інтервальної та комбінованої вправи.

Пропорційний розвиток швидкісного і силового компонентів швидкісно-силових здібностей – величина обтяження –  50-80 % від максимального в даній вправі; к-ть підходів – 3-6; к-ть повторень – 4-10; тривалість виконання – 5-10 сек.; к-ть вправ 4-6; к-ть занять на тиждень – 2-3; інтервали відпочинку – до відновлення ЧСС 90-110 уд/хв.; тип відпочинку – активний; метод виконання вправи – інтервальний і комбінований.

Поряд із тими методиками розвитку максимальної сили та швидкісно-силових здібностей, значної уваги заслуговують методики розвитку так званої вибухової сили, а саме: методика застосування стрибкових вправ та методика застосування ізометричних вправ і вправ у самоопорі.

Методика застосування стрибкових вправ в окремих літературних джерелах одержала назву „ударний метод”. Основи методики полягають у наступному: засіб – стрибки в глибину із підвищення і з подальшим вистрибування вперед або вгору, вибухові віджимання в упорі лежачи, вправи на тренажерах і т.д.; висота зістрибування складає – 30-100 см. (в залежності від маси тіла та рівня підготовленості); к-ть повторень – 6-10 (в залежності від рівня тренованості); к-ть серій – 2-4 в одному занятті; к-ть занять на тиждень – 2-3; інтервали відпочинку – до відновлення ЧСС 100-120 уд/хв.; тип відпочинку – активний; метод виконання вправи – інтервальний і комбінований.

Методика застосування ізометричних вправ і вправ в самоопорі полягає у наступному: величина зусилля – 80-90%; тривалість напруження – 2-3 сек., із установкою на максимально швидке досягнення ізометричного напруження; к-ть повторень – 5-6; к-ть підходів – 2-4 на одну групу м’язів; к-ть вправ – 2-4; к-ть занять на тиждень – 2-3; інтервали відпочинку – 1-2 хв.; тип відпочинку – активний; метод виконання вправи – комбінований і інтервальний.

Отже підводячи підсумки розглянутим методикам розвитку силових здібностей слід зазначити, що найбільш широко вживаними у практиці шкільного фізичного виховання є наступні: метод повторних зусиль або метод розвитку максимальної сили шляхом збільшення м’язової маси; метод максимальних зусиль або метод розвитку максимальної сили шляхом удосконалення міжм’язевої координації; метод використання ізометричних вправ та вправ у самоопорі, ударний метод або методика застосування стрибкових вправ для вдосконалення вибухової сили.

Розвиток силових здібностей людини, як і інших здібностей, носить гетерохронний характер. Сенситивні періоди розвитку силових здібностей у хлопчиків і дівчаток не збігаються, що слід враховувати в практиці шкільного фізичного виховання. Сенситивними періодами розвитку силових здібностей в школярів є – власне силові: хлопчики – 13-14 років та 15-16 років; дівчата – 10-12 та 16-17 років; швидкісно-силові: хлопчики – 10-11 та 14-16 років; дівчата – 9-10 та 12-14 років.

Рекомендованими тестами для контролю за рівнем розвитку силових та швидкісно-силових здібностей будуть – кистьова динамометрія, стрибок в довжину з місця, підйом тулуба з положення лежачи в сід, підтягування на перекладині, згинання та розгинання рук в упорі лежачи, метання набивного м’яча із положення сидячі ноги нарізно із-за голови, станова динамометрія.

Для молодших школярів найхарактернішими вправами розвитку сили будуть вправи із основної гімнастики, елементи акробатики, вправи з набивними м’ячами. Основою методичного підходу до силової підготовки молодших школярів є комплексне виховання рухових здібностей. Така рекомендація ґрунтується на положенні, що в цьому віці в найбільшій мірі виражено позитивний вплив розвитку однієї здібності на розвиток інших здібностей.

Основи методики розвитку швидкості (прудкості). Численними дослідженнями встановлено те, що швидкість (прудкість) є комплексною руховою здібністю, яка проявляється через: швидкість рухових реакцій, швидкість виконання необтяжених поодиноких рухів, частоту (темп) необтяжених рухів, швидкий початок рухів, що у спортивній практиці називають різкістю. У фізичному вихованні та спорті важливішим є виховання здатності до прояву швидкості в цілісній руховій діяльності, оскільки, наприклад, наявність швидкої реакції ще не гарантує швидкого подолання дистанції. Також, вимоги до швидкості в різних рухових діях не однозначні. Наприклад, у спортивних іграх (теніс, баскетбол) вирішальне значення має стартова швидкість, а в стрибках у довжину – швидкість бігу по дистанції. Давайте коротко охарактеризуємо кожен із компонентів швидкості.

Руховою реакцією прийнято називати здатність людини відповідати окремими рухами або руховими діями на різноманітні подразники. Рухова реакція включає: сприйняття подразника певними рецепторами; передачу одержаної інформації від рецепторів до ЦНС; аналіз отриманого сигналу в ЦНС і формування сигналу-відповіді; передачу сигналу-відповіді до необхідних м’язів; збудження м’язових волокон і відповідь на подразник певним рухом чи руховою дією. Таким чином, рухова реакція визначається часом від початку сприйняття подразника до початку відповіді на нього (так званий латентний час). Розрізняють просту рухову та складу рухову реакції. Проста рухова реакція це здатність якомога швидше відповісти заздалегідь відомою руховою дією на заздалегідь відомий подразник. Наприклад, старт у бігу, плаванні тощо. Латентний час простої реакції у нетренованих осіб становить від 0,2-0,5 сек., а в добре тренованих коливається в межа 0,1-0,2 секунди. Він обумовлений генотипом людини і мало піддається тренуванню, але люди, які швидше реагують в одних ситуаціях виявляються швидшими і в інших. Складна рухова реакція це час реагування одним із декількох рухів в залежності від конкретної ситуації. Складна рухова реакція складається із реакції на об’єкт, що рухається (РРО) та реакції вибору адекватної рухової дії на певні подразники (РВ). Реакція на об’єкт, що рухається це здатність людини якнайшвидше і точніше реагувати на нестандартні переміщення певного об’єкта (об’єктів) в умовах дефіциту часу та простору. В основі реагування на об’єкт, що рухається, лежить уміння постійно утримувати його в полі зору, оцінювати просторові і часові параметри переміщення об’єкта та швидко підбирати адекватні відповіді. Реакція вибору це здатність людини якнайшвидше і точніше добирати адекватні відповіді на різноманітні подразники в умовах дефіциту часу та простору. Складність реакції вибору обумовлена великою різноманітністю можливих змін обставин. Велику роль у скороченні часу на реагування відіграє фактор передбачення ситуації на основі оцінки просторово-часових характеристик рухів у фазі підготовчих дій. У процесі побутової і професійної діяльності сучасна людина постійно стикається із необхідністю швидка і адекватно реагувати на подразники, що очікуються або раптово виникають. Це накладає на вчителя обов’язок піклуватися про розвиток рухової реакції учнів, готуючи їх до майбутнього дорослого життя.

Швидкість поодиноких рухів це прості необтяжені рухи які виконуються із максимальним проявом швидкості (одиночний удар у боксі, укол у фехтуванні, метання, стрибки). У складніших за координацією рухах швидкість їх виконання залежить від удосконалення міжм’язевої координації. Чим складніша за координацією та зовнішнім опором рухова дія, тим більше час її виконання, який обумовлений координаційними та силовими можливостями людини.

Швидкість частоти рухів це максимальна кількість рухів, яку може зробити людина за одиницю часу (спринт, серія ударів у боксі). Кожна така рухова дія є упорядкованим чергуванням напруження і розслаблення м’язів-синергістів з одночасним розслабленням та напруженням антагоністів. При цьому слід пам’ятати, що процеси розслаблення протікають значно повільніше, ніж напруження. При невисокому темпі це чергування протікає чітко і безпомилково. При збільшенні темпу настає такий момент, коли збудження м’язів-синергістів та антагоністів частково співпадає, що призводить до виникнення швидкісної напруженості, яка не дозволяє збільшувати і навіть підтримувати частоту рухів.

Швидкий початок руху (різкість) – прояв вибухової сили, який обумовлює зростання швидкості початку рухів (має значення для ефективності швидкісно-силових вправ).

Отже, розглянувши швидкість (прудкість) як комплексну рухову здібність, можна дати узагальнене визначення: швидкість, як рухова здібність людини це її здатність до максимально швидкого виконання рухових дій або рухової діяльності в цілому.

Основними факторами, що зумовлюють прояв швидкості (прудкості), є:

  •  Рухливість нервових процесів. Збудливість рухових центрів лімітує переважно швидкість реагувань та поодиноких рухів, лабільність нервових процесів – частоту рухів. При цьому слід пам’ятати, що надто висока частота рухів може викликати небажану швидкісну напруженість, тому швидкісні вправи необхідно виконувати з варіативною частотою рухів;
  •  Потужність і ємність креатин фосфатного джерела енергії і буферних систем організму. Найпоширенішим і найпотужнішим енергетичним ресурсом швидкої роботи є процес ресинтезу АТФ (аденазинтрифосфорної кислоти) за рахунок КРФ (креатинфосфату), але ємність цього джерела енергії невисока. Вже на 6-8 сек. інтенсивної роботи швидкість її утворення знижується, а 30-тій сек. – падає майже вдвічі. Високо інтенсивна швидкісна робота викликає кисневу недостатність (до 95% кисневого боргу) і призводить до значного накопичення молочної кислоти у м’язах та крові, тому для досягнення високих результатів у вправах швидкісного характеру важливе значення має здатність організму до погашення кисневого боргу та потужність буферних систем організму. Вправи з граничною та біля граничною інтенсивністю, що тривають від 2-3 до 6-7 секунд, розвивають рухливість та потужність креатин фосфатного джерела енергії і буферних систем, а менш інтенсивна робота (від 8-10 до 20-30 секунд) розширює ємність цього джерела енергії та можливості буферних систем організму;
  •  Рівень розвитку швидкої та вибухової сили (швидкісно-силових здібностей). У процесі виконання швидких рухових дій приходиться долати значний опір, тому швидкість у цілісній руховій діяльності залежить від рівня швидкої і вибухової сили. Наприклад, швидкість бігу залежить від частоти і довжини кроків, а останні, від сили і швидкості відштовхування та амплітуди рухів ніг;
  •  Рівень розвитку гнучкості. Еластичність опорно-рухового апарату є необхідною умовою виконання вправ з великою амплітудою і меншої витрати енергії. Тому вправи на розтягування та розслаблення м’язів повинні бути складовою частиною тренування, спрямованого на вдосконалення швидкості;
  •  Інтенсивність вольових зусиль. З метою підвищення емоційного тла тренувань та мобілізації вольових зусиль доцільно широко використовувати ігровий та змагальний методи.

Для комплексного розвитку рухових реакцій у поєднанні з іншими проявами швидкості найефективнішими є рухливі і спортивні ігри за спрощеними правилами та на менших, відносно стандартних, майданчиках. Хороший ефект дає виконання циклічних вправ з миттєвою зміною темпу, напрямку, виду руху, тощо за командою.

Для розвитку швидкості виконання ациклічних поодиноких рухових дій застосовують саме ті вправи та подібні до них за координацією. При цьому виконувати їх треба з варіативною швидкістю та в варіативних умовах, а полегшення й ускладнення не повинні призводити до порушення структури вправи.

Для розвитку швидкості циклічних вправ використовують рухливі і спортивні ігри, біг, плавання, імітації рухів руками, ногами циклічних рухових дій з максимальною частотою у різних вихідних положеннях, виконання циклічних рухових дій з прискоренням, з ходу, по рельєфній хвилеподібній поверхні, вправи з миттєвою зміною темпу, довжини кроку, напрямку пересування, швидкісні вправи в полегшених і ускладнених умовах, швидкісно-силові вправи (стрибки, вистрибування і т.д.), вправи на розтягування з метою збільшення амплітуди рухів.

Загальними методичними вимогами до розвитку швидкісних здібностей будуть – техніка фізичних вправ має бути такою, щоб дозволяла виконання із граничною швидкістю і була добре засвоєна учнями; тривалість виконання вправи не має перевищувати 30 сек., виключення зниження швидкості під час виконання вправи; вправи мають бути різноманітними і адекватними конкретному прояву швидкості.

Методика розвитку швидкості рухових реакцій полягає у тому, що кількість повторень у серії – від 4-6 до 15-20 реагувань; кількість серій – 3-6; інтервал відпочинку – 2-3 хв.; тип відпочинку – активний; метод виконання вправи – інтервальний (повторно-серійний); реагувати варто із різних вихідних положень; після виконання вправи учень повинен одержати інформацію про час реагування, що дасть йому можливість порівнювати відчуття більш і менш вдалих спроб; вправи з розвитку швидкості реакції варто виконувати після розминки, що приведе організм учнів в стан оптимальної оперативної працездатності.

Розвиток швидкості складних рухових реакцій забезпечується шляхом навчання варіативних рухових навичок, а засобами їх удосконалення є вправи у повторних реагуваннях з поступовим ускладненням умов виконання. На початковому етапі вдосконалення РОР основну увагу зосереджують на вмінні тримати об’єкт, що рухається, в полі зору, оскільки із загального часу реагування понад 80% припадає на зорове сприйняття та передачу імпульсів до ЦНС, і лише біля 20% - на формування зворотного сигналу. На другому етапі акцент переноситься на вдосконалення просторових та часових відчуттів щодо вірогідних переміщень об’єкта (збільшують швидкість переміщення об’єкта, зменшують відстань до нього, зменшують величину об’єкта, реагують на об’єкти, що з’являються несподівано). На третьому етапі комплексно вдосконалюють сприйняття, оцінку параметрів переміщень об’єкта та реакцію на нього (виконують вправи з партнерами в умовах зміни швидкості та відстані переміщення об’єкта, виконують групові вправи із великою швидкістю, у високому темпі і в умовах обмеженого простору, виконують групові вправи з кількома м’ячам).

Методика вдосконалення швидкості циклічних рухів полягає у тому, що інтенсивність виконання вправи – 90-100%; тривалість виконання вправи – 6-10 сек.; к-ть повторень у серії – 3-6; к-ть серій – 3-4; інтервал відпочинку – до відновлення ЧСС до 100-120 уд/хв.; тип відпочинку – пасивний; к-ть занять на тиждень – 1-2; метод виконання вправи – інтервальний (повторно-серійний) та комбінований, ігровий та змагальний.

Методика вдосконалення швидкості ациклічних рухових дій полягає у тому, що інтенсивність 70-100% від максимально можливої швидкості, зусилля акцентують в долаючій фазі; к-ть повторень – 5-10; к-ть серій – 3-4; тривалість виконання вправи – 10-15 сек.; інтервал відпочинку – до відновлення ЧСС до 100-120 уд/хв.; тип відпочинку – пасивний; метод виконання вправи – ігровий та змагальний, інтервальної варіативної вправи. Добрі наслідки дає виконання вправ з варіативною інтенсивністю та із застосуванням полегшених або ускладнених умов виконання. При цьому ускладнення або полегшення умов повинно бути в межах від 5-7 до 15-20% від величини опору в звичайних умовах, бо це не порушує біомеханічної структури вправи. Додаткові орієнтири, ігровий і змагальний методи допоможуть мобілізувати вольові зусилля учнів.

Методика удосконалення швидкості циклічних і ациклічних рухових дій внутрішньо суперечлива. З одного боку, для отримання тренувального ефекту необхідно неодноразово повторювати рухові дії з біля граничною та граничною швидкістю, з іншого – це призводить до стабілізації часових, просторово-часових, силових та інших характеристик рухів. Внаслідок, формується динамічний стереотип, який згодом стає рутинним. Спроби шляхом збільшення обсягу тренувальних навантажень домогтись зростання швидкості не приносять успіху, а призводять до ще міцнішої стабілізації параметрів техніки рухової дії, і як наслідок, швидкості її виконання. Таке явище отримало назву „швидкісний бар’єр”. Для уникнення швидкісного бар’єру в заняттях необхідно дотримуватись таких методичних правил: якомога пізніше спеціалізувати учнів в конкретному виді швидкісних вправ, застосовувати різні фізичні вправи, удосконалювати швидкість за рахунок різнобічної фізичної підготовки, не варто спішити застосовувати вправи із максимальною швидкістю, інтенсивність має становити 70-90%. Для усунення швидкісного бар’єру застосовують два методичних прийоми: „руйнування” та „згасання”. Суть „руйнування” полягає у штучному створенні умов, за яких людина змушена виконувати вправу з більшою швидкістю, ніж у звичайних умовах. Суть „згасання” полягає у тривалому виключенні з програми тренування швидкісної вправи, що повинно викликати „забування” параметрів її динамічного стереотипу.

Сенситивними періодами розвитку швидкісних здібностей в школярів є – частота рухів: хлопчики – 7-8 років та 12-13 років; дівчата – 7-9 та 10-11 років; швидкість окремого руху: хлопчики – 10-11 та 14-16 років; дівчата – 9-10; швидкість рухової реакції: хлопчики – 11-12 та 15-16 років; дівчата – 10-11 років.

Рекомендованими тестами для контролю за рівнем розвитку швидкісних здібностей будуть: біг на 20 метрів з ходу, біг на 30 метрів із високого старту, 5-ти секундний біг на місці.

Засоби для швидкісної підготовки школярів повинні підбиратись залежно від завдань. У молодшому шкільному віці найдоцільнішими будуть ігри та естафети, метання легких приладів. В молодших класах слід уникати вузькоспеціалізованих вправ, надавати перевагу цілісним руховим діям. У шкільному уроці фізичної культури швидкісні вправи необхідно проводити до настання втоми, протягом підготовчої та на початку основної частини уроку. У молодших класах швидкісні вправи необхідно включати в усі уроки незалежно від змісту. Це пояснюється наявністю сенситивного періоду в цьому віці. Великим резервом у вихованні швидкісних здібностей молодших школярів може бути їх самодіяльна ігрова діяльність (дворовий футбол та хокей, стрибки і метання, народні ігри та розваги). Вчитель має навчати дітей таких ігор, прищеплювати любов і вміння самостійно займатись фізичними вправами.

Основи методики вдосконалення витривалості. Різні люди мають різну здатність виконувати роботу і зазнають труднощів при тривалій роботі. Одні виконують роботу тривалий час не знижуючи інтенсивності, інші – швидко знижують інтенсивність і припиняють роботу. Окремі особи мають дивовижну працездатність. Так, Дік Тот за 24 години пробіг 261 км., а Яніс Курас у 1987 році подолав 1005 км за 5 діб, 14 годин і 47 хвилин. Хто ж витриваліший? Той, хто за рівних умов може ефективніше виконувати фізичну роботу (Яніс Курас), чи той, хто за визначений час виконає більшу роботу (Дік Тот)? І в першому, і в другому випадку якість роботи чітко обумовлюється, але її критерії дещо інші. Витривалість є немов би зворотною стороною втоми. Більш витривалим є той, хто за інших умов менше втомлюється, або втома в ньому наступає пізніше. Отже, фізична витривалість як рухова здібність людини – це її здатність долати втому у процесі рухової діяльності.

Фізична витривалість має велике значення для життєдіяльності людини, бо дозволяє: тривалий час підтримувати високий рівень інтенсивності рухової діяльності; виконувати значний обсяг роботи; швидко відновлювати сили після навантажень.

Залежно від об’єму м’язів, які беруть участь у роботі, розрізняють три види фізичної втоми, а отже, витривалості: 1) локальну, якщо до роботи залучено менше третини загального об’єму м’язової маси; 2) регіональну, коли в роботі бере участь від третини до двох третин м’язової маси; 3) тотальну, якщо одночасно працює більше двох третин скелетних м’язів. Між названими видами втоми немає прямої залежності. У повсякденній діяльності ми стикаємось частіше із тотальною втомою, тому надалі будемо розглядати переважно питання вдосконалення витривалості стосовно роботи, що вимагає функціонування більшої частини опорно-рухового апарату.

Залежно від специфіки роботи розрізняють загальну та спеціальну витривалість.

Загальна витривалість як рухова здібність людини це її здатність тривалий час виконувати м’язову роботу помірної інтенсивності за участю переважної більшості скелетних м’язів. Загальна витривалість базується на удосконаленні роботи вегетативних систем організму, і це створює умови для її широкого переносу з одного виду рухової діяльності на інші. При цьому встановлено, що перенос загальної витривалості з циклічних вправ на ациклічні більш виражений, ніж навпаки. Загальна витривалість є також необхідною передумовою високого рівня розвитку інших видів витривалості.

Витривалість стосовно конкретного виду рухової діяльності (в тому числі виробничої) називають спеціальною. Серед спеціальних видів витривалості найважливішими є швидкісна, силова та координаційна.

Швидкісна витривалість людини це її здатність якомога довше виконувати м’язову роботу з біля граничною та граничною інтенсивністю. Вона має важливе значення для забезпечення ефективності циклічних рухових дій, спортивних ігор.

Силова витривалість людини – це її здатність якомога продуктивніше тривалий час долати зовнішній опір. Мається на увазі різноманітний характер функціонування м’язів (утримання пози, повторне виконання вибухових зусиль, циклічна робота певної інтенсивності). Прикладом надзвичайно високого рівня силової витривалості може бути досягнення 12-річного Р. Рагушенка, який у 1993 році на чемпіонаті України за 1 годину підняв 1007 разів 16-кілограмову гирю. Розрізняють статичну і динамічну силову витривалість. Статична – пов’язана із необхідністю тривалий час напружувати м’язи або утримувати пози (ковзанярський спорт, гімнастика, боротьба, парусний спорт). Динамічна силова витривалість характерна для циклічних вправ (біг, веслування), спортивних ігор, поєдинків.

Координаційна витривалість це здатність людини тривалий час виконувати складнокоординаційні вправи без порушення ритму їх виконання, рівноваги та взаємоузгодженості. Вона проявляється у спортивних видах гімнастики, фігурному катанні і т.д.

Немає радикального способу підвищити витривалість організму, ніж систематичне стомлення. Якщо позбавити організм втоми, витривалість поступово згасає. Стомлюючи організм, ми стимулюємо відновлювальні процеси, внаслідок чого підвищується наша витривалість.

Важливим для вчителя є знання факторів, що зумовлюють витривалість, оскільки їх врахування, розвиток і вдосконалення лежать в основі методик виховання витривалості. Такими факторами є:

  •  Структура м’язів. Люди, у яких переважають червоні м’язові волокна, мають генетичні задатки до тривалої роботи. Проте змінити структуру м’язів ми не в змозі, і тому цей фактор можна лише враховувати;
  •  Внутрішньом’язова координація проявляється у почерговому залученні до роботи рухових одиниць м’язів при тривалому виконанні вправ із неграничною інтенсивністю. Вона добре розвивається при виконанні вправ та тлі помірної втоми. При жорстких режимах навантаження та відпочинку до роботи залучається щораз більша кількість рухових одиниць м’язів, що несуть навантаження у відповідній вправі;
  •  Міжм’язова координація допомагає у залученні до роботи лише тих м’язів, що несуть основне навантаження при виконанні певної вправи. Це сприяє економії енергії, а отже, забезпечує можливість виконувати більшу за обсягом і інтенсивністю роботу. Хороша міжм’язова координація зовні проявляється у плавності, злитості рухів, відсутності скутості. Міжм’язова координація удосконалюється при виконанні тренувальних завдань лише на тлі помірної втоми;
  •  Продуктивність роботи систем енергозабезпечення. В досягненні високих показників витривалості важливе значення має фактор енергозабезпечення м’язової діяльності, яке досягається ефективним функціонуванням системи постачання кисню до організму (аеробне джерело). Показниками ефективності роботи цієї системи є її потужність, ємність, рухливість та економічність. Потужність – визначається рівнем максимального споживання кисню, мл/кг/хв. Ємність – визначається об’ємом запасів субстратів окислювальних реакцій, що можуть бути використані при тривалому виконанні напруженої роботи. Рухливість – характеризується швидкістю розгортання процесів окислення на початку інтенсивної і довготривалої роботи та при значних змінах інтенсивності виконання тривалої безперервної роботи (фартлек). Чим швидше розгортаються аеробні процеси до оптимального рівня, тим економніше проходить енергозабезпечення і продуктивнішою є робота. У нетренованих осіб розгортання функціональних можливостей аеробної системи триває 3-5 хвилин, а у добре тренованих – починається в кінці першої хвилини. Економічність рухових дій – комплексний показник, що включає функціональну економічність, зумовлену ступенем узгодженості в роботі вегетативних систем та здатністю тривалий час працювати у стійкому стані; технічну економічність, яка обумовлена раціональною структурою рухів і їх автоматизацією; фізичну економічність, яка обумовлена запасом сили, швидкості, гнучкості та координації рухів;
  •  Психічні якості – характеризуються силою мотивів та стійкістю установки на результат діяльності.

Фізичні вправи як основний засіб розвитку витривалості повинні відповідати таким вимогам: вправи мають бути простими і доступними для всіх учнів; при їх виконанні повинні активно функціонувати більшість скелетних м’язів; мають викликати активність функціональних систем, що лімітують прояв витривалості; вправи мають бути різноманітними і адекватними конкретному прояву витривалості і щоб їх можна було виконувати тривалий час.

Перерахованим вимогам найбільше відповідають циклічні вправи (біг, ходьба, плавання, їзда на велосипеді і т.д.), але монотонність та низький рівень емоційності роблять їх мало ефективними для дітей і підлітків. Для них досить ефективним засобом розвитку витривалості є спортивні і рухливі ігри, аеробіка, спортивні танці. Допоміжним засобом комплексного розвитку витривалості є спеціальні дихальні вправи. Для розвитку силової витривалості використовують ациклічні вправи із додатковим обтяженням, циклічні вправи, які виконуються в ускладнених умовах (біг угору, плавання проти течії і т.д.). Підвищенню ефективності вправ з розвитку витривалості сприяє цілеспрямоване використання факторів зовнішнього середовища (температура повітря, атмосферний тиск, відносна вологість і т.д.).

Методика удосконалення загальної витривалості полягає у: 1) величина навантаження – 60-75% від максимальної швидкості; тривалість виконання вправи – від 3 до 7-10 хв.; к-ть повторень вправи – один раз без відпочинку або 2-3 рази з відпочинком; к-ть занять на тиждень – 3-7 (в залежності від рівня тренованості); інтервали відпочинку – в першому варіанті відсутні, а у другому до 6 хв., відновлення ЧСС до 110-120 уд/хв.; тип відпочинку – активний; метод виконання вправи – метод безперервної стандартизованої вправи, ігровий метод; 2) величина навантаження – до 60-65% від максимальної швидкості; тривалість виконання вправи – 10-30 хв.; к-ть повторень вправи – 1; інтервали відпочинку – відсутні; тип відпочинку після виконання вправи – пасивний; к-ть занять на тиждень – 2-3; метод виконання вправи – метод безперервної стандартизованої або варіативної вправи; 3) величина навантаження до 50-55% від максимальної швидкості; тривалість виконання вправи – від 30 хв. і більше; кількість повторень – 1; інтенсивність виконання вправи – ЧСС до 140 уд/хв.; інтервали відпочинку – відсутні; тип відпочинку після виконання вправи – пасивний; к-ть занять на тиждень – 2-3; метод виконання вправи – метод безперервної рівномірної вправи.

У роботі із дітьми та підлітками перевагу необхідно надавати ігровому методу. При використанні ігрового методу навантаження регулюють шляхом зміни тривалості ігрових завдань та перерв відпочинку, зменшенням або збільшенням розмірів ігрового майданчика, кількістю гравців, зміною ігрового амплуа та інше. Сумарна тривалість ігрових завдань складає від 20-30 до 60 хвилин при ЧСС від 110-120 до 160-170 уд/хв.

Розвитку загальної витривалості доцільно присвячувати окремі заняття, але якщо її вдосконалення здійснюється на уроці у поєднанні з іншими педагогічними завданнями, то це варто робити після їх вирішення.

Методика розвитку швидкісної витривалості полягає у: 1) інтенсивність виконання вправи – 80-100 % від максимальної; тривалість виконання вправи – 10-25 сек.; к-ть повторень вправи – 3-6 в одній серії; к-ть серій – 2-5; інтервали відпочинку – 1,5- 2 хв. між повтореннями і 3-5 хв. між серіями, відновлення ЧСС до 110-120 уд/хв.; тип відпочинку – активний; к-ть занять на тиждень – 1-2; метод виконання вправи – комбінований та змагальний. Розвитку швидкісної витривалості присвячують окреме заняття. Проте можливе вдосконалення швидкісної витривалості при таких поєднаннях: навчання техніки + розвиток швидкісної витривалості; швидкісно-силова підготовка + швидкісна витривалість; удосконалення координаційних здібностей або гнучкості + розвиток швидкісної витривалості; розвиток швидкісної витривалості + розвиток силової витривалості. Недоцільно в одному занятті розвивати загальну і швидкісну витривалість.

Методика розвитку швидкісно-силової витривалості полягає у: інтенсивність виконання – 70-90% від максимально можливої; тривалість виконання вправи – 30 сек.-2 хв.; к-ть повторень вправи – 4-6; к-ть серій – 4-5; к-ть занять на тиждень – 2-4; інтервал відпочинку – до 1 хв. між повтореннями, між серіями 3-6 хв., відновлення ЧСС до 110-120 уд/хв.; тип відпочинку – активний; метод виконання вправи – безперервно рівномірної вправи, колового тренування, безперервно варіативної вправи.

Методика розвитку силової витривалості полягає у: 1) оптимальна величина напруження – 50-70% без затримки дихання; тривалість напружень – від 10-12 до 20-30 сек.; к-ть підходів – на одну групу м’язів 4-10; інтервал відпочинку – між підходами 30-60 сек., між серіями до відновлення ЧСС до 100-120 уд/хв.; тип відпочинку – активний; к-ть занять на тиждень – 2-3; метод виконання вправи – метод ізометричних вправ; 2) інтенсивність виконання вправи – додаткове обтяження 20-50% від максимальної ваги; тривалість виконання вправи – від 30с. і більше; к-ть повторень вправи – від 10 до максимуму у максимально можливому темпі; к-ть підходів – 3-6; к-ть занять на тиждень 2-3; інтервал відпочинку – до 2 хв. відновлення ЧСС до 120-130 уд/хв.; тип відпочинку – активний; метод виконання вправи – інтервальної рівномірної вправи, комбінований, метод колового тренування; 3) інтенсивність виконання вправи – додаткове обтяження 40-60% від максимальної ваги; тривалість виконання вправи – від 30с. до 2 хв.; к-ть повторень вправи – 20-25; к-ть підходів – 2-3; к-ть занять на тиждень 2-3; інтервал відпочинку – до 1 хв. відновлення ЧСС до 130-140 уд/хв.; тип відпочинку – активний; метод виконання вправи – інтервальної рівномірної вправи, комбінований, метод колового тренування.

Методика розвитку координаційної витривалості відповідає умовам розвитку швидкісної витривалості.

Сенситивними періодами розвитку витривалості в школярів є: загальна витривалість: хлопчики – 8-12 років та 14-15 років; дівчата – 10-13 та 15-17 років; швидкісна витривалість: хлопчики – 13-14 та 15-16 років; дівчата – 10-11 років.

Загальну витривалість можна контролювати й оцінювати за допомогою таких тестів: тривалість в бігу з швидкістю 50-60% від максимальної; пробігання певної дистанції за найменший час; пробігання якомога більшої відстані за визначений час (біг на максимальну відстань за 6 хвилин, біг на 300, 500, 1000 м).

Швидкісну витривалість контролюють шляхом визначення максимальної швидкості подолання змагальної дистанції (біг 100 м).

Силову витривалість в ациклічних вправах визначають двома шляхами: за допомогою тесту на максимально можливість кількість подолання значного (50-70% від максимального) зовнішнього опору в одному підході; тестом на максимально можливу кількість повторень вправи у подоланні незначного зовнішнього опору за дозований час (20-60 сек.) (підтягування на перекладині, згинання розгинання рук в упорі лежачи).

Основи методики удосконалення координаційних здібностей (спритності). Успішне вирішення рухових завдань залежить від уміння узгоджувати окремі рухи рухової дії, які виконуються одночасно або послідовно. Зрозуміло і те, що успішне виконання вправ залежить від точності рухів. При цьому треба враховувати, що вони можуть виконуватись за чітко обумовленою схемою (наприклад, у гімнастиці, фігурному катанні) або нестандартно залежно від реальної ситуації, що складається у процесі діяльності (наприклад, у єдиноборствах, іграх).

У якості відправної точки для визначення поняття „координаційні здібності” може слугувати термін „координація” (у перекладі із латини – узгодженість, поєднання, приведення до ладу). Також, окремої уваги заслуговує визначення і зміст поняття „координація рухів”. В теперішній час існує велика кількість визначень поняття „координація рухів”, але усі вони підкреслюють певні окремі аспекти цього складного явища (фізіологічний, біомеханічний, нейрофізіологічний, кібернетичний). Ще у 1946 році у книзі „Фізіологія людини” видатний вчений в галузі біомеханіки людини, фізіології активності і теорії управління рухами Н.А. Бернштейн писав: „Координація рухів є не що інше, як подолання надлишкових ступенів свободи наших органів рухів, тобто перетворення їх в керовані системи”. Як відомо, за підрахунками відомого математика О. Фішера (1906), з урахуванням можливих переміщень між тулубом, головою та кінцівками в людському тілі закладено не менш ніж 107 ступенів свободи (можливих основних напрямків рухів). Наприклад, тільки руки і ноги мають по 30 ступенів свободи. Тому основне завдання яке має вирішити людина під час координації рухів, - виключити надлишкові ступені свободи.

До основних труднощів під управління руховим апаратом зазвичай відносять: 1) Необхідність розподілу уваги між рухами у багатьох суглобах та ланках тіла і необхідність злагоджено узгоджувати їх між собою; 2) Подолання великої кількості ступенів свободи, які притаманні людському тілу; 3) Пружна піддатливість м’язів (Н.А. Бернштейн, 1991).

Як зазначає Д.Д. Донской (1971) у фізіологічному плані оперування терміном „надлишкові ступені свободи” у визначенні поняття координації рухів достатньо, але в педагогічному – цього явно не вистачає, оскільки наукове поняття, в даному випадку, позбавлене важливої для практики сторони координації – успішності вирішення рухового завдання. Тому вчений пропонує виокремлювати три види координації під час виконання рухової дії – нервову, м’язову та рухову. „Нервова координація” – узгодженість нервових процесів, які управляють рухами через м’язові напруження. Це узгоджене поєднання нервових процесів, які призводять у певних умовах до вирішення рухового завдання.

„М’язова координація” – це узгодження напруження м’язів, які передають команди управління на ланки тіла, як від нервової системи, так і від інших факторів. М’язова координація не є тотожною нервовій, хоча і керується нею.

 „Рухова координація” – узгоджене поєднання рухів ланок тіла у просторі і часі, одночасне і послідовне, поєднання, яке відповідає руховому завданню, оточуючому середовищу і стану людини. Рухова координація не є тотожною м’язовій координації, хоча і визначається нею.

Отже, підводячи підсумки, „координацію рухів” або „рухову координацію” можна розглядати, як результат узгодженої функціональної діяльності різних органів і систем організму у тісному взаємозв’язку між собою (як єдине ціле, системний рівень) або як результат узгодженого функціонування однієї або декількох систем організму (місцевий, локальний, узгоджений рівні).

Координація рухів, як якісна характеристика рухової діяльності може бути в одних випадках більш, а в других менш досконалою. В даному зв’язку слід говорити про координованість людини, як про одну із характеристик її рухово-координаційних можливостей. Координованість – це результат узгодженого поєднання рухів у відповідності до поставленого завдання, стану організму та умов діяльності. Відомо, що окремі індивіди у дошкільному і шкільному віці в координаційних тестах мають результати, які набагато перевищують середні дані дітей відповідного віку або навіть тих, хто їх старше. Це свідчить про виключні здібності дітей в координаційній області. У зв’язку із вище зазначеним, координаційні здібності (спритність) це здатність людини швидко оволодівати складно координаційними руховими діями, точно виконувати їх відповідно до вимог техніки і перебудовувати свою діяльність залежно від ситуації, що склалась.

В деякій літературі Ви можете зустріти поряд із терміном „координаційні здібності” термін „спритність” на російській мові „ловкость”. Деякі автори ототожнюють ці два поняття, але вони не є ідентичними. Спритність виступає як інтегральний прояв координаційних здібностей. Різниця між ними в тому, що координаційні здібності проявляються у всіх видах рухової діяльності, яка пов’язана із управлінням узгодженістю, злитністю, розмірністю рухів, підтриманням певної пози, а спритність – у тих видах рухової діяльності, де є не тільки регуляція рухів, але й елементи несподіваності, раптовості, які вимагають винахідливості, швидкості, перебудови рухів. Виходячи з цього спритність слід розглядати, як здатність людини вміло, успішно вирішувати любе рухове завдання, вірно, швидко, раціонально знаходити вихід із любого важкого рухового положення, що склалося під час рухової діяльності. Спритність – це складна та комплексна психофізична якість людини. Гарно розвинута спритність – є найвищою форму управління рухами. Не випадково Н.А. Бернштейн підкреслював, що рухова спритність – цариця управління рухами. „...... Ходьба по підлозі не вимагає спритності, а ходьба по канату потребує її тому, що рухово вийти із положення, яке створюється канатом, безпосередньо складніше, ніж із того, яке створюється на рівній підлозі” (Н.А. Бернштейн, 1991. С. 32).

Серед факторів, що обумовлюють координаційні здібності, необхідно відзначити:

  •  Здатність людини свідомо сприймати, контролювати рухові завдання, формувати план і спосіб виконання рухів;
  •  Рухову пам’ять. Будь-який новий рух чи рухова дія завжди виконується на основі вже існуючих попередніх рухів. Набутий руховий досвід завжди виступає координаційною основою, на якій будується засвоєння нових рухових дій. Чим більший запас рухових комбінацій має учень, чим більшим обсягом рухових навичок він володіє, тим вищий у нього рівень розвитку координаційних здібностей і тим легше йому засвоювати нові рухові дії. В цьому контексті слід зазначити, що координаційні здібності тісно пов’язані із швидкістю, силою, гнучкістю і навіть витривалістю;
  •  Ефективну внутрішньо - і міжм’язову координацію, яка дозволяє успішно управляти силовими, часовими, просторовими параметрами рухів;
  •  Адаптаційні можливості різних аналізаторів відповідно до специфічних особливостей конкретного виду рухової діяльності. Під впливом тренування функції багатьох аналізаторів поліпшуються. Наприклад, заняття спортивними іграми сприяють удосконаленню функцій зорового апарату.

Викладене свідчить, що головною складовою спритності є координаційні здібності людини, вдосконаленню яких слід приділяти основну увагу, розвиваючи спритність.

Спираючись на результати спеціальних досліджень В.М. Платонов і М.М. Булатова виділяють такі відносно самостійні види координаційних здібностей:

  •  Здатність зберігати стійку рівновагу - здатність людини зберігати стійку позу у статичних та динамічних умовах, за наявності опори або без неї;
  •  Здатність відчувати і засвоювати ритм – здатність точно відтворювати і спрямовано управляти швидкісно-силовими і просторово-часовими параметрами рухів;
  •  Здатність до оцінки і регулювання динамічних і просторово-часових параметрів рухів – здатність до точного сприйняття тривалості виконання будь-якого компоненту рухової діяльності, здатність до сприйняття, оцінки та регулювання просторових параметрів рухів, здатність до управління м’язовими зусиллями;
  •  Здатність узгоджувати рухи в рухові дії – здатність до перебудови рухових дій у конкретних умовах;
  •  Здатність до довільного розслаблення м’язів – здатність людини до довільного розслаблення м’язів, яка виражається в умінні не напружувати м’язові групи, які не приймають участі в роботі, а також у її вмінні швидко розслабляти ті м’язові групи, які приймали участь у роботі.

У цілісній руховій діяльності ці здібності проявляється у взаємодії. При цьому у певних ситуаціях окремі здібності відіграють провідну роль, інші – допоміжну.

Основними засобами розвитку здатності до оцінки і регулювання динамічних і просторово-часових параметрів рухів будуть вправи з акцентом на точність їх виконання за параметрами часу, зусиль, темпу, простору, вправи, що вимагають підвищеного м’язового відчуття за рахунок виключення або обмеження зорового чи слухового аналізаторів, вправи на вдосконалення м’язово-рухових відчуттів і сприйняттів м’яча, бар’єра, приладу, варіювання різними характеристиками навантаження (характер вправ, інтенсивність роботи, її тривалість, чергування режимів навантаження і відпочинку).

Основними засобами розвитку здатності до збереження рівноваги  будуть вправи на рівновагу на одній нозі з різноманітними положеннями і рухами руками, ногами, тулубом, стійка на руках і голові з різноманітними положеннями і рухами ногами, різні повороти, нахили і обертання голови, стоячи на одній і двох ногах, різноманітні рухи стоячи на обмеженій не рухомій і рухомій опорі, різка зміна напрямку або характеру рухової дії за сигналом, виконання різноманітних рухових дій із заплющеними очима, варіювання зовнішніх умов виконання вправ на рівновагу (зміна приладів, місце проведення, умови проведення), застосування обтяжень вправ на рівновагу, виконання вправ на рівновагу у стані втоми. Особливого значення рівновага має при виконанні гімнастичних та ігрових вправ, у єдиноборствах. Кожному відхиленню тіла від оптимального положення повинно відповідати відновлюючи зусилля учня шляхом балансування. При цьому якість виконання буде тим вища, чим меншою буде амплітуда балансування.

Основними засобами розвитку здатності відчувати ритм будуть вправи на місці, які включають виконання рухів руками, ногами, головою і тулубом із підрахунком, під музичний супровід, у поєднанні із читанням віршів, вправи у русі – ходьба із оплесками в долоні, ходьба і біг у постійному темпі, із зміною темпу і напрямку руху під музичний супровід і під команди вчителя, танцювальні вправи, вільні танці під сучасну музику. Удосконалюючи відчуття ритму в учнів необхідно: звертати їх увагу не лише на раціональне переміщення різних частин тіла, але й на послідовність і величину зусиль, на чергування напруження і розслаблення м’язів; орієнтуватись на початку на прості вправи, а складні розкладати на частини; вибірково удосконалювати окремі елементи ритму (напрямок, швидкість, точність і величину прикладень зусиль); використовувати різноманітні світлові і звукові сигнали, що виконують роль ритмолідерів; активізувати психічні процеси учнів шляхом застосування ідеомоторного тренування, а при цьому необхідно орієнтувати учнів на точне відтворення подумки основних характеристик рухових дій.

Основними засобами розвитку здатності до довільного розслаблення м’язів  будуть вправи із переходом від напруження до розслаблення м’язів, вправи із напруженням одних м’язів та із одночасним розслабленням інших, вправи загально розвиваючого характеру, у яких головна увага приділяється чіткому розслабленню м’язів у фазах відпочинку в кожному циклі руху, вправи циклічного характеру, які виконують за інерцією після досягнення граничної швидкості, вправи ациклічного характеру, які вимагають великих зусиль, і після виконання яких максимально і швидко розслаблюють м’язи (удари в боксі, кидок набивного м’яча), вправи у процесі виконання яких активно розслаблюються м’язи, що не беруть участі у роботі (розслаблення рук при бігу). Ефективність зазначених вправ значно підвищиться, якщо при їх виконанні керуватись певними методичними прийомами, серед яких виділяють: формування в учнів установки на необхідності розслабитись; виконання вправ із різною інтенсивністю і тривалістю, виконання вправ при різних функціональних станах учнів; постійний контроль розслабленості; забезпечення належного емоційного стану учнів; використання самостійної роботи учнів із власним зоровим контролем; широке використання ідеомоторного тренування. Здатність до довільного розслаблення м’язів є дуже важливою під час виконання різних рухових дій, тому що підвищена напруженість м’язів негативно позначується на виконанні вправ. Вона знижує координованість рухів, зменшує їх амплітуду, обмежує прояв швидкості, гнучкості, витривалості і сили, викликає нераціональні витрати енергії, чим знижує економічність роботи.

Основними засобами розвитку здатності до узгодженості рухів будуть загально підготовчі, допоміжні, спеціально підготовчі та основні вправи, навчання учнів нових фізичних вправ на основі удосконалення інших рухових здібностей, поєднувати удосконалення цієї здатності з розвитком інших координаційних здібностей, оскільки вони тісно взаємопов’язані між собою, удосконалювати здатність до узгодження рухів за умови відсутності втоми, коли учні можуть контролювати і регулювати свою рухову діяльність.

Загальними основами методики удосконалення координаційних здібностей будуть – 1) виконання вправ із різних незвичайних вихідних положень і закінчення такими ж кінцевими положеннями, виконання вправи в обидва боки, зміна темпу, швидкості і амплітуди рухів, варіювання просторових меж виконання вправи, виконання щойно засвоєних вправ у поєднанні з раніше вивченими; 2) складність рухових дій коливається в межах від 40 до 70% від максимального рівня; інтенсивність роботи – невисока; тривалість виконання – від 10 до 120 сек., або до появи втоми; к-ть повторень – 6-12, а при нетривалій роботі (до 5 сек.) – 2-3; інтервали відпочинку – 1-2 хв.; вид відпочинку – активний; методи виконання вправи – інтервальний (стандартно-повторний), ігровий, змагальний, суміжної (сполученої) дії.

Координаційні здібності будучи комплексною руховою здібністю  мають характерні особливості у сенситивних періодах її розвитку. Спритність розвивається як у дошкільному, молодшому шкільному віці так і у підлітковому. Якщо згаяти цей час, то учні можуть втратити здатність до удосконалення цієї якості. У ці періоди легко формуються рухові вміння і навички, прогресує сама здатність набувати щораз нові і нові вміння та перебудовувати їх.

Оскільки спритність є комплексною руховою здібністю, то дуже важко знайти єдиний критерій її контролю та оцінки, але найбільш широко вживаними тестами для контролю за рівнем розвитку координаційних здібностей будуть: човниковий біг 3×10м., човниковий біг 4×9м., три перекиди вперед, ведення баскетбольного м’яча, метання тенісного м’яча на максимальну відстань ведучою і не ведучою руками, метання на влучність. Також для оцінки спритності здійснюється за допомогою виконання дозованого комплексу різноманітних вправ, складених у певній послідовності – своєрідної смуги перешкод, подолання якої вимагає від учнів прояву швидкості, відчуття ритму, вміння орієнтуватись у складних ситуаціях, здатності керувати динамічними і кінематичними характеристиками рухів, підтримувати рівновагу. За часом виконання такого завдання дається оцінка спритності учнів.

Основи методики вдосконалення гнучкості. Структура опорно-рухового апарату людини дозволяє їй виконувати рухові дії з великою амплітудою. Проте, часто через недостатню еластичність м’язів, зв’язок і сухожиль вона не може повністю реалізувати ці можливості. Водночас, якщо у людини належним чином не розвинена рухливість в суглобах, то вона не зможе оволодіти технікою багатьох рухових дій. Рухливість у суглобах позначають терміном гнучкість.

Гнучкість як рухова здібність людини – це її здатність виконувати рухи в суглобах з великою амплітудою. Розрізняють активну і пасивну гнучкість. Під активною гнучкістю розуміють здатність людини виконувати рухи з великою амплітудою за рахунок власних м’язових зусиль. Вона залежить не лише від ступеню рухомості в суглобах, але і від сили м’язів, що беруть участь у переміщенні відповідної ланки тіла.

Під пасивною гнучкістю розуміють здатність людини виконувати рухи з великою амплітудою за допомогою зовнішніх впливів. Амплітуда пасивних переміщень майже завжди значно більша за амплітуду активних рухів. Різницю між ними називають резервом гнучкості. Чим більший резерв, тим легше піддається розвитку активна гнучкість. За допомогою раціонально організованих занять можна швидко домогтись результатів у розвитку гнучкості. За даними наукових досліджень за 3-4 місяці щоденних занять можна досягти 80-95% рухливості у суглобах від їх анатомічного потенціалу.

Розвивати гнучкість до граничних величин немає потреби, бо надмірна розтягнутість м’язів, зв’язок і сухожиль може призвести навіть до пошкоджень суглобів, тому гнучкість слід розвивати лише до такого рівня, який забезпечує виконання необхідних рухових дій без особливих не це зусиль. Для цього величина гнучкості повинна бути лише дещо більшою за ту максимальну амплітуду, з якою економно виконують рухову дію.

Виконання вправ на гнучкість сприяє зміцненню суглобів, підвищенню міцності та еластичності м’язів, зв’язок і сухожиль, удосконаленню координації, ефективному оволодінню технікою фізичних вправ, уникненню травм.

Недостатній розвиток гнучкості обмежує можливості вдосконалення інших рухових здібностей, призводить до зниження сили і швидкості, зростання втоми. Між рівнем розвитку гнучкості у різних суглобах залежності не існує. Для життєдіяльності людини найнеобхідніша рухливість у суглобах хребта, плечових та кульшових суглобах.

Рухливість у суглобах залежить від низки факторів. Найголовнішими серед них є:

  •  Будова суглобів. Їх форма, довжина суглобів поверхонь, наявність кісткових виступів та їх розмірів. Найбільша анатомічна рухливість властива кулястим суглобам як за амплітудою, так і за напрямами рухів. На величині рухливості суглобів позначаються індивідуальні особливості будови суглобів, зокрема виступи на кістках та їх розміри. Під впливом цілеспрямованих занять фізичними вправами не можна змінити форми суглобів, але можна досягнути позитивних морфологічних змін довжини суглобових поверхонь, що позначається на рухливості суглобів, особливо у дітей та підлітків;
  •  Сила м’язів, що здійснюють рухи у конкретному суглобі, та їх еластичність, а також еластичність зв’язок і сухожиль. Під час розтягування м’язи можуть збільшувати свою довжину на 30-40 і навіть 50% відносно стану спокою;
  •  Міжм’язова координація та здатність розслабляти м’язи. В учнів, які погано координують рухи і не вміють розслаблятись, гнучкість нижча і повільніше розвивається;
  •  Температура тіла та інтенсивність кровообігу. Здатність м’язів, зв’язок і сухожиль до розтягування покращується із підвищенням їх температури та збільшенням кровообігу;
  •  Стан психіки та емоцій. Найсприятливішим є врівноважений стан. Надмірне збудження та пригніченість негативно позначаються на прояві гнучкості, а отже, і на її розвитку.

До засобів розвитку гнучкості відносять: 1) силові вправи (позитивно впливають на розвиток активної гнучкості), вправи на розслаблення (свідоме розслаблення м’язів на 12-15% покращує рухливість у суглобах); 2) вправи на розтягування, які поділяються в свою чергу на активні, пасивні та комбіновані. Активні вправи (виконуються повільно, пружно, махом), повільні вправи (виконуються плавно з намаганням досягти більшої амплітуди в наступному підході), пружні рухи (не передбачають повернення ланок тіла у вихідне положення, а лише робиться не значний зворотній рух, що дозволяє досягти більшої амплітуди), махові рухи (розпочинаються за рахунок напруження м’язів та продовжуються за інерцією і можуть виконуватись маятникоподібне з поступово зростаючою амплітудою); 3) пасивні вправи (дають можливість значно швидше досягти більшої амплітуди в суглобах, ніж активні, за рахунок додаткових зовнішніх впливів, але після припинення їх виконання рухливість суглобів втрачається швидше, ніж та, що досягнута за допомогою активних вправ), комбіновані вправи (застосовуються на завершальному етапі розвитку гнучкості та на етапі її збереження і дозволяють розширити адаптаційні можливості організму, завдяки різноманітності тренувальних впливів та підвищення емоційного тла занять).

Методика розвитку гнучкості полягає у наявності двох етапів: 1) етап збільшення амплітуди рухів до оптимальної величини; 2) етап збереження рухливості у суглобах на досягнутому рівні.

Перед початком роботи з удосконалення гнучкості визначають рівень розвитку активної і пасивної рухомості у суглобах. Чим більша між ними різниця, тим більше активна гнучкість буде залежати від сили м’язів. І чим менша ця різниця, тим більше активна гнучкість буде залежати від розтягнутості м’язів, зв’язок, сухожиль та довільного розслаблення м’язів. Виходячи з цього, вчитель обирає засоби.

В руховій діяльності людина проявляє переважно активну гнучкість, але функціональною передумовою її розвитку є пасивна гнучкість, тому вдосконалення гнучкості завжди починають з пасивної, яка розвивається у 1,5-2 рази швидше, ніж активна.

На початку кожного заняття з розвитку гнучкості треба добре розім’яти як організм загалом, так і м’язи, які будуть піддаватись розтягуванню, і вжити заходів, щоб протягом усього заняття підтримувати організм у розігрітому стані. Вправи виконувати серіями у певній послідовності: для верхніх кінцівок, тулуба, нижніх кінцівок, амплітуду збільшувати поступово, в заняття включати вправи у динамічному та статичному режимах у такій послідовності: спочатку вправи для пасивної гнучкості, потім – активної, наприкінці – статичні вправи, їх співвідношення в одному заняття має становити: 40-40-20%.

Методика етапу збільшення амплітуди рухів до оптимальної величини полягає у тому, що тривалість вправи складає від 15-20 сек. до 2-3 хв.; оптимальна тривалість статичних вправ – 6-12 сек.; к-ть повторень – 10-45; к-ть підходів – необмежена; інтенсивність роботи – визначається величиною амплітудою рухів, яка повинна зростати, у пасивних вправах з обтяженнями величина обтяження повинна складати 30% від максимальної сили м’язів, що розтягуються; темп виконання – повільний; тривалість відпочинку – 1-1,5 хв.; тип відпочинку – активний; к-ть занять на тиждень – щоденно; метод виконання вправ – інтервальний (повторний) або комбінований.    

 Методика етапу збереження рухливості у суглобах на досягнутому рівні полягає у тому, що тривалість вправи від 15-20 сек. до 2-3 хв.; оптимальна тривалість статичних вправ – 6-12 сек.; к-ть повторень – 10-20; к-ть підходів – 3-5; інтенсивність роботи – визначається величиною амплітудою рухів, яка повинна зростати, у пасивних вправах з обтяженнями величина обтяження повинна складати 30% від максимальної сили м’язів, що розтягуються; темп виконання – повільний; тривалість відпочинку – 1-1,5 хв.; тип відпочинку – активний; к-ть занять на тиждень – 3-4; метод виконання вправ – інтервальний (повторний) або комбінований.

Дослідження показали, що для розвитку гнучкості в різних суглобах треба затратити різну кількість повторень вправи у занятті.

Дозування вправ з розвитку рухливості у різних суглобах в одному занятті.

Суглоби

Етапи

Розвитку гнучкості

Збереження гнучкості

Хребта

90-100

40-50

Кульшові

60-70

30-40

Плечові

50-60

30-40

Променево-зап’ясткові

30-35

20-25

Колінні

20-25

10-15

Гомілково-стопні

20-25

10-15

Сенситивними періодами розвитку гнучкості в школярів є: хлопчики – 8-9 років та 12-13 років; дівчата – 7-10 та 11-13 і 14-15 років. Враховуючи сенситивні періоди розвитку гнучкості її доцільно розвивати від 7-8 до 14-15 років.

Величина прояву гнучкості обумовлена такими особливостями: в дівчат вона більша на 20-30% порівняно з хлопцями, зранку показники менші, ввечері більші, з віком показники гнучкості погіршуються, втома призводить до погіршення активної і покращення пасивної гнучкості, після розминки гнучкість покращується, у холодному приміщенні гнучкість менша. Для розвитку гнучкості дорослим людям треба давати у 1,5-2 рази більшу кількість повторень вправи. Жінкам можна давати на 10-15% менше навантаження, ніж чоловікам, для досягнення того ж ефекту.

Рекомендованими тестами для контролю за рівнем розвитку гнучкості будуть: нахил вперед стоячи, нахил вперед сидячи, викрут мірної лінійки за спину, „міст”.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

35379. Настройка компютерної системи засобами BIOS SETUP 35 KB
  Виберіть пункт меню STANDART CMOS SETUP і встановіть поточний системний час і дату на 23:59 і 31.12.2008. Яким чином можна виконати аналогічну операцію в ОС Windows? На панелі задач мається часова панель,де і можна змінити час, і дату!
35380. Керування процесом завантаження ОС 1.82 MB
  Мета: Навчитися створювати завантажувальну дискету різними способами; навчитися використовувати її у разі аварійної ситуації в роботі ПК. Використовуючи можливості Windows створіть системну дискету для аварійного завантаження ПК у разі неполадок в її роботі. Які файли при цьому копіюються на дискету Створіть завантажувальну системну дискету командою formt з командного рядка MS – DOS. Які файли при цьому копіюються на дискету Створіть завантажувальну системну дискету командою sys з командного рядка MS – DOS.
35381. Тема: Робота з вікнами. 1.69 MB
  Практична робота №3 Тема: Робота з вікнами. Мета: ознайомитися із структурою стандартного вікна ОС Windows прийомами роботи з одним і декількома вікнами. представити схематичний малюнок вікна і описати призначення основних його елементів; 3. скрутити і відновити вікно а потім закрити його; пояснити в чому полягає різниця між згортанням і закриттям вікна; Разница между сварачеванием и закрытием окна состоит в том что когда сварачеваеш окно оно остается на панели задач а при закрытие окно закриваеться совсем.
35382. Державне та регіональне управління 3.79 MB
  Державне управління наука, що існує тільки у поєднанні теоретичного і практичного аспектів та вивчає різні види управлінської діяльності - від удосконалення праці державних служіювців до розробки концептуальних напрямків розвитку державних інституцій.
35384. Пространственные зубчатые передачи 677 KB
  Во многих машинах осуществление требуемых движений механизмов связано с необходимостью передавать вращение с одного вала на другой при условии, что оси этих валов либо пересекаются, либо скрещиваются.
35385. Зміст державної політики у сфері охорони здоровя 93 KB
  Система органів управління охороною здоровя населення. Державна політика у галузі охорони здоровя. Шляхи вдосконалення державного управління у сфері охорони здоровя
35386. Тема: Робота з оболонкою Norton Commnder. 116 KB
  Ознайомитися з прийомами роботи у файлових менеджерах на прикладі оболонки Norton Commander.
35387. Тема: Створення файлу конфігурації системи config. 36 KB
  Ознайомитися з основними командами конфігурації системи MS - DOS і на підставі одержаних теоретичних відомостях написати прості файли конфігурації системи.