18220

Теорія і методика фізичного виховання, як наукова та навчальна дисципліна. Система фізичного виховання

Лекция

Физкультура и спорт

Змістовий модуль 1 Тема 1. Теорія і методика фізичного виховання як наукова та навчальна дисципліна. Система фізичного виховання. Під терміном теорія€ в науці і зокрема в ТМФВ розуміють систему основних ідей форму наукового знання що дає цілісне уявлення про законо...

Украинкский

2013-07-07

122 KB

183 чел.

Змістовий модуль 1

Тема 1. Теорія і методика фізичного виховання, як наукова та навчальна дисципліна. Система фізичного виховання.

Під терміном „теорія” в науці і зокрема в ТМФВ розуміють систему основних ідей, форму наукового знання, що дає цілісне уявлення про закономірності і суттєві зв’язки дійсності. На відміну від теоретичних знань, які є сукупністю з певної теми, теорією є лише ті знання, які пояснюють галузь з певних, чітко визначених позицій.

В історичному аспекті першою з’явилась практика фізичного виховання. Вона стала найпотужнішим джерелом виникнення наукових знань про процес фізичного виховання. На сучасному етапі розвитку ТМФВ, практика залишається її рушієм, вона значною мірою обумовлює і визначає форми, зміст та методи фізичного виховання. Тому практику фізичного виховання вважають першим і одним з основних джерел виникнення і розвитку теорії фізичного виховання.

Другим джерелом ТМФВ є практика суспільного життя. Звідси ми отримуємо інформацію про завдання, ефективність методів, засобів і форм фізичного виховання на кожному відтинку розвитку суспільства, його потреби.

Третім джерелом розвитку ТМФВ є прогресивні ідеї філософів, педагогів, психологів, лікарів про зміст і шляхи виховання гармонійно розвиненої особистості, про зміст і шляхи виховання в людині потреби дотримуватись здорового способу життя.

Четвертим джерелом є результати досліджень у суміжних галузях знань. Жодна наука не може повноцінно розвиватись, обмежившись лише власними результатами досліджень.

ТМФВ є складовою частиною педагогічних наук. Вона вивчає фізичне виховання як феномен соціального життя, його мету і завдання на різних етапах розвитку суспільства, методи та форми організації спортивної практики.

Місце науки в системі знань визначається її предметом. Предметом ТМФВ є загальні закономірності функціонування і розвитку фізичного виховання.

Предмет вивчення теорії у практиці наукових досліджень представлений у вигляді об’єкта і суб’єкта.

Під об’єктом дослідження розуміють певний педагогічний фактор, що вивчається (метод навчання, шляхи активізації учнів, організація їх діяльності, ефективність фізичних вправ і т.д.).

Під суб’єктом розуміють людину, в якої вивчають реакцію на зміни, що вносяться до навчального процесу (застосування вправ, використання певних методів навчання чи організації діяльності учнів та ін.). Об’єкт і суб’єкт вивчення існують завжди разом.

Крім теорії, процес фізичного виховання вивчають інші науки, які можна поділити на дві групи: формальні та реальні.   До формальних відносять: логіку та математику. До реальних відносять: природничі та суспільні. Природничі це – біологія, анатомія, фізіологія, валеологія та ін. Суспільні це – історія ФК., соціологія спорту, психологія фізичного виховання та ін. Проте тільки ТМФВ займається вивченням фізичного виховання як цілісного процесу. Решта дисциплін висвітлює певні аспекти цього процесу. Таким чином ТМФВ є синтезуюча наука, основними завданнями якої є:

  •  Інтеграційно-цілісно осмислювати всю сукупність компонентів, найсуттєвіших властивостей і зв’язків, що утворюють і об’єднують різні сторони фізичної культури;
  •  Виявляти її фундаментальні природні і соціальні основи та відношення до інших явищ;
  •  Формувати в інтересах практики загальні закономірності доцільно спрямованого використання і дальшого розвитку фізичної культури в суспільстві.

Теорія, як наука розробляє лише ті закономірності, які є однаковими для всієї багатогранної практики фізичного виховання і поширюється на всі основні напрямки та вікові ланки системи фізичного виховання.

Для вирішення завдань фізичного виховання на основі теорії будується методика навчально-виховної роботи з фізичного виховання. Її методи, прийоми і засоби є суто специфічними, що зумовлено особливостями предмета її викладання, в основі якого лежить рухова діяльність і що відрізняє її від методик інших шкільних предметів. Більше того, залежно від віку та статі тих хто займається, характеру та напрямку вирішуваних завдань у методиці фізичного виховання можна виділити методику навчання, методику виховання певних фізичних здібностей особи, методику фізичного виховання дітей дошкільного віку, молодшого, середнього та старшого шкільного віку, методику фізичного виховання чоловіків та жінок. Таким чином, методика фізичного виховання є спеціально галуззю педагогіки, упорядкованою сукупністю методів, методичних прийомів, засобів і форм фізичного виховання.

Базуючись на загальних закономірностях, які розробляє теорія, методики відкривають окремі закономірності, створюючи базу для теоретичних узагальнень, а реалізуючи загальні закономірності у вигляді систем педагогічних рекомендацій, трансформують загальні теоретичні положення в опис конкретних дій учителя й учнів у процесі фізичного виховання.

Обидва предмети (теорія і методика) не можуть існувати один без одного і розвиватись окремо, бо теорія без методики втрачає сенс, не знаходячи реалізації у практичній діяльності, а методика без теорії втрачає свою наукову базу.

Нагромаджені в результаті досліджень дані формуються в певну систему і утворюють навчальну дисципліну, яка і є предметом викладання. Таким чином, ТМФВ є не лише науковою, а і навчальною дисципліною. Як навчальна дисципліна, ТМФВ є основним загальнотеоретичним профілюючим предметом професійної освіти фахівців з фізичного виховання і спорту. Цей предмет має першочергове значення у формуванні майбутнього фахівця. Як навчальна дисципліна, ТМФВ визначає:

  •  Суть мети і завдань, які повинні бути вирішені у процесі фізичного виховання;
  •  Принципові підходи до досягнення мети і вирішення завдань;
  •  Ефективні засоби вирішення завдань;
  •  Методи спільної роботи вчителя й учнів у процесі фізичного виховання;
  •  Оптимальні форми побудови процесу фізичного виховання;
  •  Закономірності управління процесом навчання і виховання фізичних здібностей.

При цьому всі теми курсу тісно взаємопов’язані і утворюють єдину логічно побудовану систему. Спроба вивчити будь-який розділ курсу ізольовано, без засвоєння інших, приречена на невдачу, так само, як і спроба засвоїти предмет в цілому без відповідної бази, що закладається при вивченні інших дисциплін, які досліджують процес фізичного виховання.

ТМФВ як наука і навчальна дисципліна оперує певними поняттями, які узагальнено віддзеркалюють суть явищ, що вивчаються нею, а саме: „фізична культура”, „фізичне виховання”, „фізичний розвиток”, „спорт”. Такі поняття, як „фізичні вправи”, „фізичні здібності”, „навички”, „принципи”, „методи” та ін., будуть характеризуватися і визначатися при вивченні відповідних тем.

Фізична культура це сукупність досягнень суспільства у створенні і раціональному використанні спеціальних засобів, методів і умов цілеспрямованого фізичного і духовного удосконалення людини.

Характеризуючи фізичну культуру слід розглядати щонайменше у трьох аспектах:

  •  Діяльнісний аспект, включає доцільну рухову активність у вигляді різних форм фізичних вправ, спрямованих на формування необхідних в житті рухових умінь і навичок; розвиток життєво важливих фізичних здібностей; оптимізацію здоров’я і працездатності;
  •  Предметно-ціннісний аспект представлений матеріальними (матеріально-технічними засобами) і духовними (наукові знання, методи) цінностями, створеними суспільством для забезпечення ефективності фізкультурної діяльності;
  •  Результативний аспект характеризується сукупністю корисних результатів використання фізичної культури, які виражаються у володінні людиною її цінностями, надбані нею високого рівня фізичної дієздатності.

Фізичну культуру особистості можна визначити як сукупність властивостей людини, які набуваються в процесі фізичного виховання і виражаються в її активній діяльності, спрямованій на всебічне удосконалення своєї фізичної природи та ведення здорового способу життя.

Показниками стану розвитку фізичної культури є:

  •  Рівень здоров’я, фізичного розвитку та підготовленості різних верств населення;
  •  Ступінь використання фізичної культури в різних сферах діяльності;
  •  Рівень розвитку системи фізичного виховання;
  •  Рівень розвитку самодіяльного масового спорту;
  •  Рівень забезпечення кваліфікованими фахівцями;
  •  Рівень впровадження у фізичну культуру досягнень науково-технічного прогресу;
  •  Відображення явищ фізичної культури у творах мистецтва і літератури;
  •  Матеріальна база;
  •  Рівень спортивних досягнень.

Поняття „фізичний розвиток” використовують у різних тлумаченнях:

  1.  Як процес зміни форм і функцій (морфо-функціональних властивостей) організму людини протягом її індивідуального життя.
  2.  Як сукупність ознак, що характеризують зовнішні показники „фізичного стану” організму на тому, чи іншому етапі його фізичного розвитку (ріст, вага, окружність тіла, спірометрія, динамометрія і т.д.).

Друге визначення є суто спеціальне (антропометричне) і його слід відрізняти від сформульованого вище загального тлумачення.

Фізичний розвиток характеризується змінами показників, які можна умовно поділити на три групи:

  •  Показники будови тіла, які свідчать про морфологічні зміни  тіла людини;
  •  Показники розвитку фізичних здібностей, що характеризують зміни рухових функцій;
  •  Показники здоров’я, що віддзеркалюють морфологічні і функціональні зміни систем організму людини.

Фізичний розвиток – це природний процес, головною передумовою якого є природні життєві сили (задатки, здібності), що передаються за спадковістю. Цей природний процес підпорядкований об’єктивним законам природи і успішно управляти ним можна, лише знаючи ці закони і керуючись ними. До них належать:

  •  Закон взаємодії спадкових тенденцій розвитку та таких, які обумовлені умовами життя;
  •  Закон взаємообумовленості функціональних і структурних змін;
  •  Закон єдності кількісних і якісних змін;
  •  Закон поступовості і зворотних змін періодів розвитку та ін.

Залежно від умов і факторі, що впливають на фізичний розвиток, він може бути всебічним і гармонійним, або обмеженим і дисгармонійним.

Протягом життя в розвитку людини чітко виділяються три етапи: етап бурливого розвитку, або становлення організму і триває у жінок до 18-20 років, а у чоловіків до 23-25 років і включає: внутрішньоутробний період – до 9 місяців; грудний – до одного року; дитячі періоди – до 11 років дівчата та до 12 років хлопці; юнацький період – до 20-21 років. Другий етап це етап відносної стабілізації, який триває до 40-50 років. На зміну йому, в міру старіння організму, приходить вікова інволюція (зворотній розвиток), коли певні морфо-функціональні властивості поступово регресують.

Фізичне виховання – це педагогічний процес, спрямований на фізичне і духовне вдосконалення людини, оволодіння нею систематизованими знаннями, фізичними вправами та способами їх самостійного використання протягом усього життя.

Процес фізичного виховання характеризується такими особливостями:

  •  Це добре продуманий, спроектований, завчасно підготовлений процес, який передбачає активну діяльність вчителя, засоби, методи і форми навчання, адекватні поставленим завданням;
  •  Це процес свідомої й активної участі учнів у вирішенні поставлених завдань шляхом виконання фізичних вправ, формування навичок, удосконалення фізичних здібностей, придбання знань;
  •  Фізичне виховання пов’язане з подоланням труднощів, що вимагають і сприяють розвитку моральних і вольових якостей.

Фізична освіта це - засвоєння людиною в процесі спеціального навчання системи раціональних способів керування своїми рухами, необхідного в житті фонду рухових умінь, навичок і пов’язаних з ними знань.

Фізична підготовка це - вид фізкультурної освіти, а також процес формування рухових навичок та розвитку рухових здібностей, які необхідні в майбутній професійній та повсякденній діяльності.

Фізична підготовленість це - результат процесу розвитку рухових здібностей та формування рухових навичок.

Термін „спорт” у широкому розумінні охоплює власно-змагальну діяльність, спеціальну підготовку до неї, а також специфічні між людські відносини та поведінкові норми, які утворюються на основі цієї діяльності. Спорт є ефективним засобом фізичного виховання. Його цінність визначається стимулюючим впливом на поширення фізичної культури серед різних верств населення, і в цьому плані спорт має міжнародне значення. Спорт має самостійне загальнокультурне, педагогічне, естетичне та інші значення.

Спорт це – органічна частина фізичної культури та особлива сфера виявлення та уніфікованого порівняння досягнень людей у певних видах фізичних вправ, технічної, інтелектуальної  та іншої підготовки шляхом змагальної діяльності, також ви можете зустріти таке визначення поняття „спорт” – це, частина фізичної культури, ігрова, змагальна діяльність та підготовка до неї, які засновані на використанні фізичних вправ і спрямовані на досягнення найвищих результатів.

Фізична рекреація це - частина фізичної культури, де фізичні вправи використовуються для активного відпочинку, отримання задоволення від цього процесу, переключення з одного виду діяльності на інший.

Фізична реабілітація це - процес використання фізичних вправ з метою відновлення або компенсації частково і тимчасово втрачених рухових можливостей, лікування травм та їх наслідків.

„СИСТЕМА ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ”

Головною рушійною силою розвитку суспільства є певні потреби. Їх виникнення обумовлене впливом на особу відповідних умов суспільного розвитку. Потреби визначають поведінку суспільства і окремої особи, їх ставлення до умов життя. Для задоволення потреби у формуванні всебічно розвиненої особистості суспільство формує систему фізичного виховання. Система фізичного виховання – це історично обумовлений тип соціальної практики фізичного виховання, який включає телеологічні, науково-методичні, програмово-нормативні та організаційні основи, що забезпечують фізичне виховання громадян. Система фізичного виховання тісно пов’язана з системами освіти, охорони здоров’я, оборони, матеріального виробництва, культури, науки і розвивається під впливом змін, що відбуваються в них. Система фізичного виховання входить до суспільного виробництва і впливає на нього опосередковано через суб’єкта виробничих відносин – людину.

Українська національна система фізичного виховання має глибокі історичні корені. Найповнішого розвитку в історичному аспекті вона досягла в Запорізькій Січі, де особлива увага приділялася фізичному вихованню дітей і підлітків у церковних січових школах.

Зміст системи фізичного виховання розкривають її телеологічні, науково-методичні, програмово-нормативні та організаційні основи.

Теологічні основи. Телеологія – це наука, за якою розвиток є здійсненням наперед визначеної мети, а все в розвитку природи й суспільства доцільне. Визначаючи мету, роль і місце фізичного виховання в загальній системі виховання, керуються визнаними загальнолюдськими цінностями. Тому погляди на фізичне виховання необхідно базувати на принципах природовідповідності, гуманізму і демократизму цього процесу, його змісту, мети, засобів та методів.

Принцип природовідповідності передбачає врахування у процесі фізичного виховання закономірностей циклічності побутових, трудових і святкових явищ і процесів, характерних для життєдіяльності певної етнічної спільноти людей у конкретному природному середовищі. Принцип природовідповідності забезпечує досягнення гармонійного співвідношення між природою та людиною.

Демократизація процесу фізичного виховання вигідно відрізняється тим, що проблеми учнів вирішуються з їх активною участю. Демократичний стиль управління вимагає прояву певної терпеливості вчителя, врахування ним критичних суджень учнів. Демократизація допомагає в подоланні одноманітності організаційних форм фізичного виховання, забезпеченні всім його учасникам можливості брати участь у формуванні змісту, підборі засобів, виборі форм занять.

Ідеї гуманізму передбачають:

  •  Велику увагу до дитини, як до людини що розвивається. Це передбачає врахування вікових і психологічних особливостей, заперечення тілесних покарань;
  •  Турбота про здоров’я і належний фізичний розвиток людини;
  •  Посилення розумового розвитку, врахування інтересів дитини в навчанні;
  •  Підкреслення ролі морального виховання, без якого не дасть користі будь-яке знання;
  •  Піднесення ролі вчителя в суспільстві.

Гуманістичні цінності освіти передбачають зміну авторитарно-дисциплінарної моделі навчання на особистісно-зорієнтовану. Особистісно-орієнтована система шкільної освіти вимагає побудови навчально-виховного процесу на діагностичній основі, тобто спочатку – діагностика, а потім – засоби впливу. Гуманізація процесу фізичного виховання проявляється у зміні форм спілкування, відмові від насильницьких методів у стосунках з учнями; створенні умов для усвідомленої участі в навчальному процесі його учасників; повній відповідності завдань, засобів і методів можливостям тих, хто займається, їх досвіду, рівню досягнень та інтересів; створенні умов кожному учаснику педагогічного процесу для повного розвитку своїх фізичних і духовних здібностей; перенаціленні учнів з результатів навчання на способи їх досягнення.

Науково-методичну основу системи фізичного виховання утворюють суспільні (історія й організація фізичної культури, соціологія спорту та ін.), природничі (прикладно-спеціалізовані розділи анатомії, фізіології, біохімії, біофізики, гігієни, медицини та ін.) науки, які безпосередньо обслуговують практику фізичного виховання. Вони сформувалися і розвиваються разом з практикою фізичного виховання завдяки діяльності спеціалізованих наукових закладів і лабораторій, кафедр фізичного виховання ВНЗ, аспірантур, докторантур, що готують науково-педагогічні кадри.

На сучасному етапі перед вітчизняною наукою стоїть складне завдання: всебічно дослідити закономірності розвитку фізичної культури і спорту в період побудови Української незалежної держави і на цій основі розробити науковий проект подальшого вдосконалення української національної системи фізичного виховання.

Вагомих успіхів у розвитку фізичної культури можна досягти лише за умови його надійного правового, програмового та нормативного забезпечення, що виражається у конкретних документах і матеріалах, розроблених державними органами управління у сфері фізичної культури і спорту. До них належать: „Закон України про фізичну культуру і спорт”, який був прийнятий у грудні 1993 року,  Державна програма розвитку фізичної культури – „Фізична культура – здоров’я нації” яка була прийнята 1 вересня 1998 року, Державні вимоги до фізичного виховання, навчальні програми для всіх ланок системи (базові, регіональні навчальні програми та робочі програми), національна спортивна класифікація (встановлює розрядні нормативи, що визначені у кількісних показниках міри часу, відстані ваги та розрядні вимоги, які визначаються такими поняттями: посісти певне місце на змаганнях відповідного масштабу, перемогти певну кількість спортсменів або команд та ін.), Державні тести і нормативи оцінки фізичної підготовленості населення України.

  Організаційні основи передбачають функціонування відповідних організацій, установ та товариств, що керують розвитком фізичної культури і спорту в Україні. Центральним органом державної виконавчої влади у сфері фізичної культури і спорту є Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму. Він забезпечує реалізацію державної політики в галузі фізичної культури і спорту і несе відповідальність за її виконання. Рада Міністрів автономної Республіки Крим, місцеві органи державної виконавчої влади, органи місцевого та регіонального самоврядування створюють у своєму складі відповідні органи з питань фізичної культури і спорту. Одночасно галузеві міністерства здійснюють контроль і керівництво фізичним вихованням у закладах своєї галузі.

З іншого боку держава сприяє розвитку суспільної активності і залучає громадські організації до управління в галузі фізичної культури і спорту. Через свої органи вона делегує громадським організаціям фізкультурно-спортивної спрямованості окремі повноваження щодо розвитку видів спорту, зберігаючи за собою контрольні функції за реалізацією таких повноважень (спортивні клуби, спілки і товариства, національні спортивні федерації, Національний Олімпійський комітет України).

Умови функціонування системи фізичного виховання.

  •  Першою головною умовою є бажання громадян реалізувати свої права на фізичний і духовний розвиток;
  •  Належна матеріально-технічна база та фінансове забезпечення галузі;
  •  Забезпечення галузі висококваліфікованими фахівцями-професіоналами.

Метою системи фізичного виховання є задоволення певних потреб суспільства та окремих його громадян, пов’язаних з біологічним і духовним розвитком, здоров’ям та високопродуктивною працею і захистом від несприятливих природних та соціальних факторів.

Мету навчання треба розуміти як ідеальну модель бажаного результату і при цьому за значенням і тривалістю розрізняють:

  •  Мету-ідеал – бажаний кінцевий результат, якого можна лише прагнути, постійно наближаючись до нього;
  •  Стратегічну мету, що охоплює великі системи, глобальні проблеми, визначає основні принципи діяльності, зумовлює довгостроковий бажаний результат;
  •  Тактичну мету, спрямовану на отримання бажаного результату в близькому майбутньому за рахунок певного способу дії, лінії поведінки;
  •  Оперативну мету, що визначається на короткий проміжок часу для отримання бажаного результату негайно.

Основними завданнями фізичного виховання є такі три групи – це освітні, оздоровчі і виховні.

Освітні завдання, що вирішуються у процесі фізичного виховання, полягає у тому щоб:

  •  Зробити надбанням кожного базові науково-практичні знання, нагромаджені у сфері фізичної культури;
  •  Забезпечити раціональне формування індивідуального фонду рухових умінь і навичок, необхідних у житті, та довести їх до необхідного рівня досконалості;
  •  Навчити кожного застосовувати набуті знання і навички у повсякденному житті з метою самовдосконалення.

Вирішення освітніх завдань не самоціль. Їх реалізація спрямована на одержання максимального ефекту від занять фізичними вправами в напрямку їх впливу на фізичну і духовну сферу людини, її здоров’я та творче довголіття. В цьому контексті освітні завдання виступають як обслуговуючі щодо оздоровчих та виховних.

Група оздоровчих завдань спрямована на:

  •  Забезпечення оптимального розвитку властивих людині фізичних якостей і на їх основі вдосконалення фізичного розвитку;
  •  Зміцнення і збереження здоров’я;
  •  Удосконалення будови тіла;
  •  Забезпечення творчого довголіття.

Виховні завдання повинні забезпечити соціальне формування особи, виховання членів суспільства, відданих його ідеалам, які відстоюють його інтереси. Вирішення виховних завдань передбачає:

  •  Розвиток інтелекту й утвердження життєвого оптимізму;
  •  Патріотичне та моральне загартування молоді, виховання волі;
  •  Виховання любові до праці;
  •  Розширення сфери естетичного впливу навколишнього середовища на особу.

У процесі фізичного виховання названі вище групи завдань підлягають конкретизації через послідовно деталізацію їх змісту, враховуючи такі аспекти як: напрямки системи фізичного виховання (базовий, професійно-прикладний, спортивний); особливості контингенту тих, хто займається (вікові, індивідуальні, статеві тощо); час реалізації. Деталізуючи їх за напрямками слід зауважити, що типовими для загальної фізичної підготовки (базовий напрямок) є завдання, що передбачають широку загальну фізкультурну освіту і досягнення базового рівня всебічного розвитку життєво важливих фізичних здібностей.

У рамках професійно-прикладної фізичної підготовки і спортивного тренування предметом постійної уваги є завдання з вибіркового поглибленого вдосконалення рухових умінь, навичок і здібностей, необхідних для досягнення достатньо високих результатів у тій чи іншій діяльності, обраної як предмет професійно-трудової або спортивної спеціалізації, що одночасно не виключає дальшої реалізації завдань із забезпечення загальної фізичної підготовки.

Індивідуальна конкретизація завдань передбачає їх детальне співставлення з індивідуальними особливостями і можливостями учнів, від яких залежить реалізація висунутих завдань. Суть полягає в тому, щоби поставити в кожному індивідуальному випадку конкретне, доступне завдання, складність вирішення якого відповідало б реальним можливостям індивідууму на конкретному етапі його розвитку і разом з тим, симулювало б цей розвиток.

Конкретизувати завдання в часовому аспекті  - значить, спів ставити їх з часом, об’єктивно необхідним і сприятливим для їх вирішення, розраховувати масштаби цього часу і доцільну послідовність вирішення окремих завдань. Конкретизація завдань у часовому аспекті поглиблює індивідуальну конкретизацію, тому що враховує природні закономірності вікового розвитку організму (сенситивні періоди розвитку рухових здібностей).


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

49282. Расчет монолитного железобетонного перекрытия многоэтажного производственного здания 541.55 KB
  Расчётные пролёты плиты. Изгибающие моменты на 1м ширины плиты. Расчёт плиты на прочность по нормальным сечениям. Расчёт арматуры на 1 м ширины плиты 5 2.
49287. Привод к кормораздаточному цепному транспортёру 1.53 MB
  Данный курсовой проект заключается в проектировании привода к транспортеру. И состоит из: подбора двигателя, который способен приводить в движение весь механизм; подбора муфты; разработки редуктора (определение частоты вращения валов, крутящего момента на валах, мощности на валах, расчёт необходимых передаточных чисел, проектирование зубчатых и гибких передач, и проверка их на прочность, а так же расчёт корпуса редуктора).