18263

Виховання як педагогічне явище

Лекция

Педагогика и дидактика

Заняття №1: Виховання як педагогічне явище. Мета заняття: формувати у студентів риси необхідні військовому керівнику для професійної діяльності; сприяти розвитку почуття свідомої військової

Украинкский

2013-07-07

96.22 KB

7 чел.

Заняття №1:

«Виховання як педагогічне явище».

Мета заняття: 

  1.  формувати у студентів  риси,  необхідні військовому керівнику для професійної діяльності;
  2.  сприяти  розвитку   почуття   свідомої  військової дисципліни, відповідальності і цілеспрямованості;
  3.  формувати світогляд студентів, спираючись на загальнолюдські цінності.
  4.  формувати світогляд студентів, спираючись на національні історичні та військово-патріотичні традиції, загальнолюдські цінності;

  

    

РОЗПОДІЛ ЧАСУ

з/п

Навчальні питання

Час

(хв.)

1

2

ВСТУПНА ЧАСТИНА

ОСНОВНА ЧАСТИНА

Зміст поняття “виховання” як суспільно-історичного явища.

Військове виховання як наукова дисципліна і навчальний предмет.

ЗАКЛЮЧНА ЧАСТИНА

10

70

35

35

10

ІНФОРМАЦІЙНО-МЕТОДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ:

1. Литвиновський Є.Ю., Попович О.І., Савінцев В.І., Стасюк В.В. Морально-психологічне забезпечення підготовки та ведення бойових дій: Навчально-методичний посібник, видання ІІ, доповнене, у двох частинах: частина І. – К.: ВГІ НАОУ, 2002. – 207 с.

2. Стратієнко О.Ф., Ротань М.П. Морально-психологічне забезпечення бойової підготовки та служби військ: навчально-методичний посібник. – К.: КВГІ, 1998.

3. Войсковой вестник. Сборник учебно-методических материалов. Приложение к военно-публицис-тическому и литературно-художественному журналу “На боевом посту”. – М., 2005.

4. «Военная психология и педагогика», под редакцией П.А. Корчемного, 1998 р.

5. www.soldiering.ru

6. www.lisv_lp.gov.ua сайт кафедри МПЗ діяльності військ

7. http://psychology.net.ru

8. http://www.elective.ru/predmets/voenpsy.htm

9. http://www.milpsy.effcon.ru/literatura.html

10. http://armyrus.ru

МАТЕРІАЛЬНО-ТЕХНІЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Мультимедійний проектор, ноутбук.

ВСТУПНА ЧАСТИНА:

  1.  прийняти рапорт командира групи та привітатися з курсантами;
  2.  перевірити наявність особового складу по журналу обліку навчальних занять;
  3.  перевірити  форму одягу курсантів, порядок на робочих місцях і в аудиторії;
  4.  при необхідності зробити зауваження для усунення недоліків;
  5.  нагадати  основну проблематику минулої теми, заняття та зробити логічний перехід до проблеми, яка буде розглядатися на даному занятті;
  6.  довести  під запис номер і тему заняття, його навчальні питання;
  7.  зосередити увагу курсантів на навчальній меті заняття – тобто на тих знаннях, навичках і вміннях та їх рівні, які вони повинні здобути в результаті заняття;
  8.  визначити актуальність теми заняття – тобто для чого знання (навички, вміння) будуть необхідні у подальшому вивченні матеріалів дисципліни, практичному виконанні завдань, подальшій офіцерській службі тощо;
  9.  представити наочно та стисло охарактеризувати основні та додаткові джерела інформації (літературу) для вивчення на самостійній підготовці та місця їх отримання, надати під запис назву джерела, його вихідні дані та сторінки (статті статутів, настанов, джерела інформації можуть також представлятися в ході розгляду навчальних питань або в заключній частині заняття – при визначенні завдань для самостійної роботи);
  10.  визначити   порядок роботи на занятті та отримання оцінки за нього;
  11.  довести  заходи безпеки (при необхідності).

ОСНОВНА ЧАСТИНА:

1.1. Зміст поняття “виховання” як суспільно-історичного явища

Зміст поняття “виховання” не можна зрозуміти без розкриття генези поняття “педагогіка”. Назва педагогіки як науки походить від грецьких слів “пайди” – діти і “аго” – веду, тобто “дітоводіння”. У дослівному перекладі paidagogos означає “проводир дітей”. У стародавній Греції педагогом називали раба, який брав за руку дитину свого господаря і супроводжував її до школи. Поступово слово педагогіка стало вживатися більш загально: для визначення мистецтва вести дитину протягом життя, тобто виховувати, навчати, давати освіту. З часом накопичення знань про виховання і навчання спричинило виникнення окремої науки про виховання. Так педагогіка стало наукою про виховання і навчання дітей.

Із середини ХХ століття людство зрозуміло, що кваліфікованого педагогічного керівництва потребують не лише діти, а й дорослі. У зв’язку з цим у деяких країнах замість терміна “педагогіка” вживають терміни “андрогогіка” (від гр. andros – мужчина і ago – вести) й “антропогогіка” (від гр. antropos – людина і ago). Педагогіка розширила свої межі й охопила виховання людини у цілому. Тому буде вірним твердження, що сучасна педагогіка – це наука про виховання людини. Поняття “виховання” у даному випадку розуміємо у широкому соціальному смислі слова, включаючи до його змісту навчання, виховання, розвиток, формування і самовдосконалення особистості вихованця.

Сутність педагогіки як науки розкривається через її базові категорії.

Категорії педагогіки. Основу педагогічної теорії складають базові категорії – найширші, провідні поняття педагогіки. Такими категоріями у педагогіці є виховання, навчання, освіта, педагогічний процес. Педагогіка також широко оперує такими загальнонауковими поняттями, як розвиток і формування. Ці та інші категорії у наступних главах будуть аналізуватися досить глибоко і всебічно. В даній главі ми проаналізуємо зміст поняття “виховання”.

Виховання є загальною і вічною категорією, воно є підґрунтям соціального відтворення поколінь, природної потреби підготовити нащадків до майбутнього життя .

Разом із розвитком і ускладненням виробництва, накопиченням знань про оточуючий світ формувалася і розвивалася педагогіка як окрема наукова дисципліна. Згодом вона стала найважливішою передумовою їх розвитку. Тому виникла потреба в педагогічних знаннях, які базувались би не на емпіричних, суб’єктивних уявленнях людей, а на знаннях об’єктивних і наукових.

Перші серйозні спроби узагальнення досвіду виховання, виділення теоретичних основ виховання були розпочаті в Китаї, Індії, Єгипті, Греції. Ці узагальнення входили до складу філософії, тому що в ній на той час акумулювалися всі знання про природу, суспільство і людину.

Колискою європейських систем виховання стала давньогрецька філософія. У працях видатних грецьких мислителів Демокрита (бл. 460-бл. 370 рр. до н.е.), Сократа (470-399 рр. до н.е.), Платона (427-347 рр. до н.е.), Аристотеля (384 -322 рр. до н.е.) було немало глибоких думок з питань виховання людини, формування її особистості. Наприклад, на основі своєї атомістичної теорії Демокрит висунув матеріалістичну концепцію розвитку особистості. Багато його висловлювань стали афоризмами, які й сьогодні наповненні глибоким смислом: “Ніхто не досягне ні мистецтва, ні мудрості, якщо не буде вчитися”, “Природа і виховання подібні. А саме: виховання перебудовує людину і, перетворюючи, створює природу”, “Учіння виробляє прекрасні речі лише на основі праці”, “Більшість багатознайок не має розуму”.

Розвиток педагогічної думки отримав своє продовження в працях філософів і ораторів наступних поколінь. Перший “штатний” педагог Марк Квінтіліан (бл. 35-бл. 96 рр.) був автором 12-томної книги “Дванадцять книг риторичних настанов” – практично, першої педагогічної книги. Поряд із творами Цицерона її вивчали у всіх риторичних школах.

У середні віки педагогічна теорія втратила прогресивну спрямованість античних часів. Вона мала релігійне забарвлення і була пронизана церковною догматикою.

В епоху Відродження (ХІV-ХVІ ст.), коли відбувався розклад феодалізму і почався розвиток буржуазного суспільства, з’явилася ціла низка яскравих мислителів, педагогів-гуманістів, гаслом яких був античний вислів: “Я – людина, і ні від чого людського не вільна”. Серед них італієць Вітторіно де Фельтре (1378-1446), голландець Еразм Роттердамський (1466-1536), французи Франсуа Рабле (бл. 1494-1553) і Мішель Монтень (1533-1592).

До початку ХVІІ століття педагогіка продовжувала залишатися частиною філософії. Її відокремлення від філософії й оформлення в наукову систему пов’язане з іменем Яна Амоса Коменського (1592-1670) – великого чеського педагога-гуманіста, засновника нової прогресивної педагогічної системи. У 1632 році він написав видатний твір “Велика дидактика”, який започаткував науку про процес навчання, а в 1633 році – перше у світі спеціальне керівництво по вихованню дітей дошкільного віку “Материнська школа”. Всі його педагогічні твори пронизують думки про те, що людина є “найдосконалішим, прекрасним творінням“, “чудесним мікрокосмосом”; школа – “майстернею гуманності”, а правильне виховання завжди має бути природовідповідним. Таким чином, в основі його педагогічної системи лежить принцип природовідповідності виховання: ми вирішили скрізь іти за природою, і як та проявляє свої сили одна за одною, так і ми повинні йти за послідовним порядком розвитку розумових здібностей, – підкреслював Я.А.Коменський.

В історію педагогіки увійшло також ім’я Джона Локка (1632-1704) – англійського філософа і педагога, який зосереджував свою увагу на теорії виховання джентльмена – людини, впевненої в собі, що поєднує широку освіченість з діловими якостями, вишуканість манер із моральними переконаннями.

Непримириму боротьбу з догматизмом, схоластикою і вербалізмом у педагогіці вели французькі матеріалісти і просвітителі ХVІІІ ст. такі як Жан-Жак Руссо (1712-1778) – автор ідеї природної досконалості дітей, теорії “вільного виховання”. Швейцарський педагог Йоганн Генріх Песталоцці (1746-1827) запропонував учителям прогресивну теорію морального виховання учнів, розвинув ідеї гуманного виховання, доброзичливого ставлення до дітей, прищеплення їм співчуття і жалісності як основи морального розвитку, намагався поєднати навчання і виховання дітей з організацією їхньої праці.

Суттєвий внесок у педагогіку зробили німецькі педагоги. Наприклад, Йоганн Фрідріх Гербарт (1776-1841) – автор теоретичних узагальнень у галузі психології навчання і дидактики, увів поняття виховуючого навчання, обґрунтував 4-етапну модель уроку і систему розвиваючих вправ. Послідовник Песталоцці Фрідріх Адольф Вільгельм Дістервег (1790-1866) був противником станових і національних обмежень у царині освіти, виховання релігійного фанатизму,

В Україні так саме відбувалося зародження педагогіки в надрах філософії. З часів Київської Русі до нашого часу дійшли настановні твори з виховання: збірник законів “Руська правда” Ярослава Мудрого і “Правда” Ярославичів (його синів), “Повчання” Володимира Мономаха, “Житіє Євдокії Полоцької” та “Повчання дітям” ченця Ксенофонта, низка уривків із часописів і листів, де подаються описи народних традицій сімейного виховання, ставлення батьків до своїх нащадків тощо.

У процесі культурно-освітнього зростання української нації суттєву роль відіграли братські школи ХVІ-ХVІІ ст. в Луцьку, Львові, згодом у Києві. Видатний український педагог Іван Огієнко визначав ХVІІ ст. в історії української педагогіки як “Золотий вік нашого письменства, нашої культури”. “Київ став центром української культури, її Афінами, став нашим Парижем, розумною головою”, – писав він 8, с. 32. У той час Україна досягла суцільної грамотності населення. Чужинці, які побували тут, висловлювали своє захоплення освіченістю українців. Наприклад, Павло Алепський, подорожуючи по Україні в 1654 і 1656 роках, у своїх дорожніх нотатках писав, що українці “люди вчені”, кохаються у науках і законах, “гарні” знавці риторики, логіки і всякої філософії. …розглядають всякі поважні питання, що потребують досліду”. Він також відмічав: “…Починаючи цим містом, себто по всій Козацькій землі, ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малими винятками, навіть здебільшого їх жінки та діти, вміють читати та знають порядок богослужби і церковний спів. Крім того, священики вчать сиріт і не дають, щоб вони тинялися по вулицях” 13, с. 27.

Центром розвитку освіти того часу стала Києво-Могилянська академія, яка була заснована 1632 року на Подолі. У ХVІІІ ст. вона була одним із визначних навчально-наукових осередків східного слов’янства. Цей період, на думку істориків, є вершиною розквіту академії. На жаль, на початку ХІХ ст. вона поступово почала втрачати свою провідну роль у зв’язку з реформою освіти і в 1819 році її було реорганізовано у Київську духовну академію, яка проіснувала до 1918 року.

У 1992 році знову було відроджено університет “Києво-Могилянська академія”, який увібрав у себе найкращі традиції минулого і сучасні досягнення світової цивілізації.

Вершиною української народної педагогіки стала козацька педагогіка, яка втілювала в собі “національну психологію, характер, правосвідомість, мораль та інші компоненти національної свідомості, духовності народу” 5. Козацька педагогіка більш ґрунтовно буде розглядатись в другій главі посібника “Історія та традиції військового виховання в Україні”. Однак у даній главі необхідно зупинитися на таких питаннях, як основні завдання козацької педагогіки, зміст кодексів лицарської честі, які яскраво ілюструють зміст виховання тих часів.

Основними завданнями козацької педагогіки були:

виховання фізично загартованих, з міцним здоров'ям, мужніх воїнів-захисників рідного народу від чужоземного поневолення;

виховання у підростаючого покоління українського характеру і світогляду, національних і загальнолюдських цінностей;

формування високих лицарських якостей, пошани до людей похилого віку, прагнення до милосердя та допомоги іншим;

виховання громадян, які б на світовому рівні розвивали культуру, економіку та інші сфери життєдіяльності народу, власної самостійної держави.

Козацька педагогіка мала три ступені.

Перший – сімейне виховання, яке утверджувало високий статус батька та матері. Специфічною була роль батька, що полягало в цілеспрямованому загартуванню своїх дітей, формуванні у них лицарської честі, гідності, підготовці до подолання життєвих труднощів, до захисту рідної землі, власної волі.

Другий родинно-шкільне виховання й навчання. У козацьких школах найвищий ступінь мали родинні, духовні та материнські цінності, які переростали в загальнонаціональні та включали в себе релігійно-моральні вартості.

Потім молодь, яка прагнула знань, продовжувала учіння в колегіумах і академіях, європейських університетах, тобто отримувала вищу освіту, що становило третій ступінь.

Після закінчення вищих навчальних закладів юнаки одержували систематичне фізичне, психофізичне, моральне, естетичне, трудове загартування, національно-патріотичну підготовку, спортивно-військовий вишкіл у сотнях, полках, у Запорізькій Січі.

Доброю підмогою патріотичному вихованню молоді служили українські народні думи й історичні пісні, кобзарі, козацькі літописи (“Літопис Самовидця”, літописи Г.Граб’янки і С.Величка, Густинський літопис), а також історико-меморіальні праці (“Синопсис”).

Дух українського національного відродження й козацько-гетьманської держави підштовхнув розвиток педагогічної думки в Україні ХVІ-ХVІІІ століть в таких видатних постатях, як Іван Вишенський, Йов Борецький, Єпіфаній Славинецький, Феофан Прокопович, Григорій Сковорода та багато інших.

Характерною рисою української педагогіки цього часу є її розвиток на своїй власній, національній основі із урахуванням кращих досягнень західної педагогічної думки.

Григорій Сковорода (1722-1794) – виразник ідей гуманізму і просвітництва, видатний діяч минулого, який збагатив вітчизняну педагогіку і шкільництво, духовну культуру України. Він вважав освіту засобом моральної перебудови світу, створення справедливого суспільства. Його ідеалом була “істинна”, справжня людина, що знаходить своє покликання і щастя у “спорідненій праці”. Він перший в історії української педагогічної думки висунув ідею природного виховання. На його думку, формування людини має бути спорідненим із її природою, у байці “Собака та Кобила” висловив думку про те, що природа має вплив на людину, яка не може мати успіху в житті, адже “без природи – як на манівцях: чим далі йдеш, тим більше заплутаєшся”. Ідея спорідненості виховання з природою людини пронизує майже всі твори вченого – байки, притчі, філософські трактати, афоризми тощо.

Г.С.Сковорода започаткував у вітчизняній педагогіці ідею народності виховання, основою якої є служіння простому трудовому народові. Його слова “Світ ловив мене та не піймав”, – служать рідкісним прикладом безмежної відданості простому українському народу.

Таким чином, “…подвиг Г.С.Сковороди полягає в тому, що він пропустив через свій розум і серце, як через призму, величезні здобутки національної народно-педагогічної скарбниці, сприйняв, осмислив, оцінив і відобразив її у тому вигляді в своїх літературних і педагогічних творах, в якому її могли розуміти більшість високо культурних, малописемних і зовсім неосвічених верств тодішньої української нації” 5, с. 124. Його ідеї знайшли свій подальший розвиток у творах Т.Г.Шевченка, І.Я.Франка, К.Д.Ушинського, Б.Д.Грінченка, А.С.Макаренка, В.О.Сухомлинського та інших видатних педагогів.

Розвиток педагогічної думки в Україні тісно пов’язаний з прогресивними течіями в російському та українському соціальному житті, що зумовлено історичними обставинами. Певний вплив на розвиток педагогічної думки в Україні в ХІХ ст. мали російські мислителі та філософи В.Г.Бєлінський (1811-1848), О.І.Герцен (1812-1870), М.Г.Чернишевський (1828-1889), М.О.Добролюбов (1836-1861). Всім відомі прогресивні педагогічні ідеї Л.М.Толстого (1828-1910).

Світову славу мав видатний вітчизняний педагог К.Д.Ушинський (1824-1871), який зробив великий внесок у розвиток наукової педагогіки, автор стрункої та оригінальної педагогічної системи, що охоплювала основні проблеми виховання і навчання. Провідною ідеєю цієї системи була народність, яку він розумів як своєрідність кожного народу, обумовлену його історичним розвитком, соціальними умовами життя, географічними особливостями. Найголовнішими рисами народності педагог вважав любов до Батьківщини, рідну мову, віру в могутні сили народу. Основною метою виховання повинна бути підготовка всебічно розвиненої людини, а наріжним каменем теорії виховання – вчення про трудове виховання, що стверджує: в трудовій діяльності розвивається і формується людина. керівна роль у вихованні належить педагогу. Все базується на його особистості. Вчитель повинен любити свою професію, бути високоосвіченою людиною, володіти педагогічною майстерністю і педагогічним тактом.

К.Д.Ушинський створив цілісну дидактичну систему: навчання повинно здійснюватися з урахуванням вікових і психічних особливостей розвитку дитини, організовуватися на основі принципів посильності та послідовності, наступності й систематичності, наочності та емоційності; методи викладання повинні сприяти розвитку й активізації пізнавальної діяльності учнів, їхнього мислення і мовлення в процесі навчання; визначив основні шляхи й засоби розвиваючого навчання, був поборником класно-урочної системи навчання.

К.Д.Ушинський вимагав повної перебудови системи освіти на основі новітніх наукових досягнень: педагогічна практика без теорії – те саме, що і знахарство в медицині, – підкреслював він. Ґрунтовні праці педагога “Педагогічна антропологія”, “Про камеральну освіту”, “Три елементи школи” та інші, а також навчальні книги для дітей початкових класів витримали багато перевидань.

У другій половині ХІХ – на початку ХХ століття в україні на питаннях освіти і виховання зосереджували свої зусилля майже всі діячі культури та мистецтва, літератури й науки. Т.Г.Шевченко (1814-1861) обстоював право свого поневоленого народу на рідну школу, підготував і видав “Букварь южнорусский” (1861). Він покладав велику надію на народну школу як засіб поліпшення життя народу, його пробудження й усвідомлення свого рабського стану. Народна школа, на його думку, повинні бути доступною для всіх дітей, задовольняти потреби свого народу. У ній діти мають отримувати міцні й глибокі знання, всебічно розвиватися. Народність поет розумів як засіб патріотичного виховання молоді, прищеплення їй святого почуття любові до рідного краю, до українського народу. Велику роль у народній школі він надавав особистості вчителя, який має бути доброю, високоморальною людиною, носієм духовності свого народу. Т.Г.Шевченко розвінчував політику царизму, який дбав не про освіту, а затемнення народу.

Боротьбу Т.Г.Шевченка за національну систему освіти і виховання в Україні підтримали видатні вітчизняні просвітителі М.І.Костомаров, П.О.Куліш, М.П.Драгоманов, Б.Д.Грінченко та інші, творчість яких є основою української педагогіки.

І.Я.Франко (1856-1916) – титанічна постать велета українського педагогічного духу. В його спадщині понад сто наукових і публіцистичних праць і художніх творів, що присвячені темам виховання дітей і молоді. Він аналізує такі проблеми: стан освіти на українських землях рубежу ХІХ-ХХ століть; проблеми національної освіти й виховання, покликання Українобудівництва; відродження й розвиток української педагогічної культури; визначення мети, змісту і методів навчання та виховання; історія освіти, народної педагогіки. Світогляд і педагогічні погляди І.Франка складалися крізь призму сприймання рідного народу, мудрості народної педагогіки та європейської глибокодумності, вітчизняних світочів розуму К.Старовецького, Г.Сковороди, Т.Шевченка, П.Куліша, М.Драгоманова. Він цікавився роботами відомих українських педагогів Х.Алчевської, Б.Грінченка, О.Духновича, був також обізнаний із зарубіжною педагогічною літературою.

Мету національного виховання української молоді І.Франко вбачав у всебічній підготовці молодого покоління до досягнення найвищого ідеалу нації – досягнення власної державності, до творчої участі в розбудові рідної духовної та матеріальної культури, а через неї – до участі у всесвітній культурі. Національне виховання, на його думку, це – творення і безупинне удосконалення нації. Основними рисами українця як вихованої людини мають бути: свідомий патріотизм, висока моральність, вихованість, господарність, освіченість, професіоналізм, фізична й естетична досконалість, витривалість, заповзятість, ініціативність тощо.

Зміст і методи навчання і виховання він визначав як квінтесенцію роботи школи, яка є “важкою і святою річчю”.

І.Франко вніс великий вклад у висвітленні української народної педагогіки, досягнень педагогічної культури Київської Русі, українського Відродження ХVІ-ХVІІ ст., історії вітчизняного шкільництва в Західній Україні рубежу ХVІІІ-ХІХ століть тощо. Він також перший в історії української педагогіки порушив питання про лінгво-педагогічну суть і значення дитячої мови 17, с. 123-126.

С.Ф.Русова (1856-1940) свою невтомну педагогічну, наукову і громадську діяльність спрямувала на розробку концепції національної освіти й виховання. Українська національна школа, на її думку, має на меті українськими засобами1.1. Зміст поняття “виховання” як суспільно-історичного явища

Зміст поняття “виховання” не можна зрозуміти без розкриття генези поняття “педагогіка”. Назва педагогіки як науки походить від грецьких слів “пайди” – діти і “аго” – веду, тобто “дітоводіння”. У дослівному перекладі paidagogos означає “проводир дітей”. У стародавній Греції педагогом називали раба, який брав за руку дитину свого господаря і супроводжував її до школи. Поступово слово педагогіка стало вживатися більш загально: для визначення мистецтва вести дитину протягом життя, тобто виховувати, навчати, давати освіту. З часом накопичення знань про виховання і навчання спричинило виникнення окремої науки про виховання. Так педагогіка стало наукою про виховання і навчання дітей.

Із середини ХХ століття людство зрозуміло, що кваліфікованого педагогічного керівництва потребують не лише діти, а й дорослі. У зв’язку з цим у деяких країнах замість терміна “педагогіка” вживають терміни “андрогогіка” (від гр. andros – мужчина і ago – вести) й “антропогогіка” (від гр. antropos – людина і ago). Педагогіка розширила свої межі й охопила виховання людини у цілому. Тому буде вірним твердження, що сучасна педагогіка – це наука про виховання людини. Поняття “виховання” у даному випадку розуміємо у широкому соціальному смислі слова, включаючи до його змісту навчання, виховання, розвиток, формування і самовдосконалення особистості вихованця.

Сутність педагогіки як науки розкривається через її базові категорії.

Категорії педагогіки. Основу педагогічної теорії складають базові категорії – найширші, провідні поняття педагогіки. Такими категоріями у педагогіці є виховання, навчання, освіта, педагогічний процес. Педагогіка також широко оперує такими загальнонауковими поняттями, як розвиток і формування. Ці та інші категорії у наступних главах будуть аналізуватися досить глибоко і всебічно. В даній главі ми проаналізуємо зміст поняття “виховання”.

Виховання є загальною і вічною категорією, воно є підґрунтям соціального відтворення поколінь, природної потреби підготовити нащадків до майбутнього життя .

Разом із розвитком і ускладненням виробництва, накопиченням знань про оточуючий світ формувалася і розвивалася педагогіка як окрема наукова дисципліна. Згодом вона стала найважливішою передумовою їх розвитку. Тому виникла потреба в педагогічних знаннях, які базувались би не на емпіричних, суб’єктивних уявленнях людей, а на знаннях об’єктивних і наукових.

Перші серйозні спроби узагальнення досвіду виховання, виділення теоретичних основ виховання були розпочаті в Китаї, Індії, Єгипті, Греції. Ці узагальнення входили до складу філософії, тому що в ній на той час акумулювалися всі знання про природу, суспільство і людину.

Колискою європейських систем виховання стала давньогрецька філософія. У працях видатних грецьких мислителів Демокрита (бл. 460-бл. 370 рр. до н.е.), Сократа (470-399 рр. до н.е.), Платона (427-347 рр. до н.е.), Аристотеля (384 -322 рр. до н.е.) було немало глибоких думок з питань виховання людини, формування її особистості. Наприклад, на основі своєї атомістичної теорії Демокрит висунув матеріалістичну концепцію розвитку особистості. Багато його висловлювань стали афоризмами, які й сьогодні наповненні глибоким смислом: “Ніхто не досягне ні мистецтва, ні мудрості, якщо не буде вчитися”, “Природа і виховання подібні. А саме: виховання перебудовує людину і, перетворюючи, створює природу”, “Учіння виробляє прекрасні речі лише на основі праці”, “Більшість багатознайок не має розуму”.

Розвиток педагогічної думки отримав своє продовження в працях філософів і ораторів наступних поколінь. Перший “штатний” педагог Марк Квінтіліан (бл. 35-бл. 96 рр.) був автором 12-томної книги “Дванадцять книг риторичних настанов” – практично, першої педагогічної книги. Поряд із творами Цицерона її вивчали у всіх риторичних школах.

У середні віки педагогічна теорія втратила прогресивну спрямованість античних часів. Вона мала релігійне забарвлення і була пронизана церковною догматикою.

В епоху Відродження (ХІV-ХVІ ст.), коли відбувався розклад феодалізму і почався розвиток буржуазного суспільства, з’явилася ціла низка яскравих мислителів, педагогів-гуманістів, гаслом яких був античний вислів: “Я – людина, і ні від чого людського не вільна”. Серед них італієць Вітторіно де Фельтре (1378-1446), голландець Еразм Роттердамський (1466-1536), французи Франсуа Рабле (бл. 1494-1553) і Мішель Монтень (1533-1592).

До початку ХVІІ століття педагогіка продовжувала залишатися частиною філософії. Її відокремлення від філософії й оформлення в наукову систему пов’язане з іменем Яна Амоса Коменського (1592-1670) – великого чеського педагога-гуманіста, засновника нової прогресивної педагогічної системи. У 1632 році він написав видатний твір “Велика дидактика”, який започаткував науку про процес навчання, а в 1633 році – перше у світі спеціальне керівництво по вихованню дітей дошкільного віку “Материнська школа”. Всі його педагогічні твори пронизують думки про те, що людина є “найдосконалішим, прекрасним творінням“, “чудесним мікрокосмосом”; школа – “майстернею гуманності”, а правильне виховання завжди має бути природовідповідним. Таким чином, в основі його педагогічної системи лежить принцип природовідповідності виховання: ми вирішили скрізь іти за природою, і як та проявляє свої сили одна за одною, так і ми повинні йти за послідовним порядком розвитку розумових здібностей, – підкреслював Я.А.Коменський.

В історію педагогіки увійшло також ім’я Джона Локка (1632-1704) – англійського філософа і педагога, який зосереджував свою увагу на теорії виховання джентльмена – людини, впевненої в собі, що поєднує широку освіченість з діловими якостями, вишуканість манер із моральними переконаннями.

Непримириму боротьбу з догматизмом, схоластикою і вербалізмом у педагогіці вели французькі матеріалісти і просвітителі ХVІІІ ст. такі як Жан-Жак Руссо (1712-1778) – автор ідеї природної досконалості дітей, теорії “вільного виховання”. Швейцарський педагог Йоганн Генріх Песталоцці (1746-1827) запропонував учителям прогресивну теорію морального виховання учнів, розвинув ідеї гуманного виховання, доброзичливого ставлення до дітей, прищеплення їм співчуття і жалісності як основи морального розвитку, намагався поєднати навчання і виховання дітей з організацією їхньої праці.

Суттєвий внесок у педагогіку зробили німецькі педагоги. Наприклад, Йоганн Фрідріх Гербарт (1776-1841) – автор теоретичних узагальнень у галузі психології навчання і дидактики, увів поняття виховуючого навчання, обґрунтував 4-етапну модель уроку і систему розвиваючих вправ. Послідовник Песталоцці Фрідріх Адольф Вільгельм Дістервег (1790-1866) був противником станових і національних обмежень у царині освіти, виховання релігійного фанатизму,

В Україні так саме відбувалося зародження педагогіки в надрах філософії. З часів Київської Русі до нашого часу дійшли настановні твори з виховання: збірник законів “Руська правда” Ярослава Мудрого і “Правда” Ярославичів (його синів), “Повчання” Володимира Мономаха, “Житіє Євдокії Полоцької” та “Повчання дітям” ченця Ксенофонта, низка уривків із часописів і листів, де подаються описи народних традицій сімейного виховання, ставлення батьків до своїх нащадків тощо.

У процесі культурно-освітнього зростання української нації суттєву роль відіграли братські школи ХVІ-ХVІІ ст. в Луцьку, Львові, згодом у Києві. Видатний український педагог Іван Огієнко визначав ХVІІ ст. в історії української педагогіки як “Золотий вік нашого письменства, нашої культури”. “Київ став центром української культури, її Афінами, став нашим Парижем, розумною головою”, – писав він 8, с. 32. У той час Україна досягла суцільної грамотності населення. Чужинці, які побували тут, висловлювали своє захоплення освіченістю українців. Наприклад, Павло Алепський, подорожуючи по Україні в 1654 і 1656 роках, у своїх дорожніх нотатках писав, що українці “люди вчені”, кохаються у науках і законах, “гарні” знавці риторики, логіки і всякої філософії. …розглядають всякі поважні питання, що потребують досліду”. Він також відмічав: “…Починаючи цим містом, себто по всій Козацькій землі, ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малими винятками, навіть здебільшого їх жінки та діти, вміють читати та знають порядок богослужби і церковний спів. Крім того, священики вчать сиріт і не дають, щоб вони тинялися по вулицях” 13, с. 27.

Центром розвитку освіти того часу стала Києво-Могилянська академія, яка була заснована 1632 року на Подолі. У ХVІІІ ст. вона була одним із визначних навчально-наукових осередків східного слов’янства. Цей період, на думку істориків, є вершиною розквіту академії. На жаль, на початку ХІХ ст. вона поступово почала втрачати свою провідну роль у зв’язку з реформою освіти і в 1819 році її було реорганізовано у Київську духовну академію, яка проіснувала до 1918 року.

У 1992 році знову було відроджено університет “Києво-Могилянська академія”, який увібрав у себе найкращі традиції минулого і сучасні досягнення світової цивілізації.

Вершиною української народної педагогіки стала козацька педагогіка, яка втілювала в собі “національну психологію, характер, правосвідомість, мораль та інші компоненти національної свідомості, духовності народу” 5. Козацька педагогіка більш ґрунтовно буде розглядатись в другій главі посібника “Історія та традиції військового виховання в Україні”. Однак у даній главі необхідно зупинитися на таких питаннях, як основні завдання козацької педагогіки, зміст кодексів лицарської честі, які яскраво ілюструють зміст виховання тих часів.

Основними завданнями козацької педагогіки були:

виховання фізично загартованих, з міцним здоров'ям, мужніх воїнів-захисників рідного народу від чужоземного поневолення;

виховання у підростаючого покоління українського характеру і світогляду, національних і загальнолюдських цінностей;

формування високих лицарських якостей, пошани до людей похилого віку, прагнення до милосердя та допомоги іншим;

виховання громадян, які б на світовому рівні розвивали культуру, економіку та інші сфери життєдіяльності народу, власної самостійної держави.

Козацька педагогіка мала три ступені.

Перший – сімейне виховання, яке утверджувало високий статус батька та матері. Специфічною була роль батька, що полягало в цілеспрямованому загартуванню своїх дітей, формуванні у них лицарської честі, гідності, підготовці до подолання життєвих труднощів, до захисту рідної землі, власної волі.

Другий родинно-шкільне виховання й навчання. У козацьких школах найвищий ступінь мали родинні, духовні та материнські цінності, які переростали в загальнонаціональні та включали в себе релігійно-моральні вартості.

Потім молодь, яка прагнула знань, продовжувала учіння в колегіумах і академіях, європейських університетах, тобто отримувала вищу освіту, що становило третій ступінь.

Після закінчення вищих навчальних закладів юнаки одержували систематичне фізичне, психофізичне, моральне, естетичне, трудове загартування, національно-патріотичну підготовку, спортивно-військовий вишкіл у сотнях, полках, у Запорізькій Січі.

Доброю підмогою патріотичному вихованню молоді служили українські народні думи й історичні пісні, кобзарі, козацькі літописи (“Літопис Самовидця”, літописи Г.Граб’янки і С.Величка, Густинський літопис), а також історико-меморіальні праці (“Синопсис”).

Дух українського національного відродження й козацько-гетьманської держави підштовхнув розвиток педагогічної думки в Україні ХVІ-ХVІІІ століть в таких видатних постатях, як Іван Вишенський, Йов Борецький, Єпіфаній Славинецький, Феофан Прокопович, Григорій Сковорода та багато інших.

Характерною рисою української педагогіки цього часу є її розвиток на своїй власній, національній основі із урахуванням кращих досягнень західної педагогічної думки.

Григорій Сковорода (1722-1794) – виразник ідей гуманізму і просвітництва, видатний діяч минулого, який збагатив вітчизняну педагогіку і шкільництво, духовну культуру України. Він вважав освіту засобом моральної перебудови світу, створення справедливого суспільства. Його ідеалом була “істинна”, справжня людина, що знаходить своє покликання і щастя у “спорідненій праці”. Він перший в історії української педагогічної думки висунув ідею природного виховання. На його думку, формування людини має бути спорідненим із її природою, у байці “Собака та Кобила” висловив думку про те, що природа має вплив на людину, яка не може мати успіху в житті, адже “без природи – як на манівцях: чим далі йдеш, тим більше заплутаєшся”. Ідея спорідненості виховання з природою людини пронизує майже всі твори вченого – байки, притчі, філософські трактати, афоризми тощо.

Г.С.Сковорода започаткував у вітчизняній педагогіці ідею народності виховання, основою якої є служіння простому трудовому народові. Його слова “Світ ловив мене та не піймав”, – служать рідкісним прикладом безмежної відданості простому українському народу.

Таким чином, “…подвиг Г.С.Сковороди полягає в тому, що він пропустив через свій розум і серце, як через призму, величезні здобутки національної народно-педагогічної скарбниці, сприйняв, осмислив, оцінив і відобразив її у тому вигляді в своїх літературних і педагогічних творах, в якому її могли розуміти більшість високо культурних, малописемних і зовсім неосвічених верств тодішньої української нації” 5, с. 124. Його ідеї знайшли свій подальший розвиток у творах Т.Г.Шевченка, І.Я.Франка, К.Д.Ушинського, Б.Д.Грінченка, А.С.Макаренка, В.О.Сухомлинського та інших видатних педагогів.

Розвиток педагогічної думки в Україні тісно пов’язаний з прогресивними течіями в російському та українському соціальному житті, що зумовлено історичними обставинами. Певний вплив на розвиток педагогічної думки в Україні в ХІХ ст. мали російські мислителі та філософи В.Г.Бєлінський (1811-1848), О.І.Герцен (1812-1870), М.Г.Чернишевський (1828-1889), М.О.Добролюбов (1836-1861). Всім відомі прогресивні педагогічні ідеї Л.М.Толстого (1828-1910).

Світову славу мав видатний вітчизняний педагог К.Д.Ушинський (1824-1871), який зробив великий внесок у розвиток наукової педагогіки, автор стрункої та оригінальної педагогічної системи, що охоплювала основні проблеми виховання і навчання. Провідною ідеєю цієї системи була народність, яку він розумів як своєрідність кожного народу, обумовлену його історичним розвитком, соціальними умовами життя, географічними особливостями. Найголовнішими рисами народності педагог вважав любов до Батьківщини, рідну мову, віру в могутні сили народу. Основною метою виховання повинна бути підготовка всебічно розвиненої людини, а наріжним каменем теорії виховання – вчення про трудове виховання, що стверджує: в трудовій діяльності розвивається і формується людина. керівна роль у вихованні належить педагогу. Все базується на його особистості. Вчитель повинен любити свою професію, бути високоосвіченою людиною, володіти педагогічною майстерністю і педагогічним тактом.

К.Д.Ушинський створив цілісну дидактичну систему: навчання повинно здійснюватися з урахуванням вікових і психічних особливостей розвитку дитини, організовуватися на основі принципів посильності та послідовності, наступності й систематичності, наочності та емоційності; методи викладання повинні сприяти розвитку й активізації пізнавальної діяльності учнів, їхнього мислення і мовлення в процесі навчання; визначив основні шляхи й засоби розвиваючого навчання, був поборником класно-урочної системи навчання.

К.Д.Ушинський вимагав повної перебудови системи освіти на основі новітніх наукових досягнень: педагогічна практика без теорії – те саме, що і знахарство в медицині, – підкреслював він. Ґрунтовні праці педагога “Педагогічна антропологія”, “Про камеральну освіту”, “Три елементи школи” та інші, а також навчальні книги для дітей початкових класів витримали багато перевидань.

У другій половині ХІХ – на початку ХХ століття в україні на питаннях освіти і виховання зосереджували свої зусилля майже всі діячі культури та мистецтва, літератури й науки. Т.Г.Шевченко (1814-1861) обстоював право свого поневоленого народу на рідну школу, підготував і видав “Букварь южнорусский” (1861). Він покладав велику надію на народну школу як засіб поліпшення життя народу, його пробудження й усвідомлення свого рабського стану. Народна школа, на його думку, повинні бути доступною для всіх дітей, задовольняти потреби свого народу. У ній діти мають отримувати міцні й глибокі знання, всебічно розвиватися. Народність поет розумів як засіб патріотичного виховання молоді, прищеплення їй святого почуття любові до рідного краю, до українського народу. Велику роль у народній школі він надавав особистості вчителя, який має бути доброю, високоморальною людиною, носієм духовності свого народу. Т.Г.Шевченко розвінчував політику царизму, який дбав не про освіту, а затемнення народу.

Боротьбу Т.Г.Шевченка за національну систему освіти і виховання в Україні підтримали видатні вітчизняні просвітителі М.І.Костомаров, П.О.Куліш, М.П.Драгоманов, Б.Д.Грінченко та інші, творчість яких є основою української педагогіки.

І.Я.Франко (1856-1916) – титанічна постать велета українського педагогічного духу. В його спадщині понад сто наукових і публіцистичних праць і художніх творів, що присвячені темам виховання дітей і молоді. Він аналізує такі проблеми: стан освіти на українських землях рубежу ХІХ-ХХ століть; проблеми національної освіти й виховання, покликання Українобудівництва; відродження й розвиток української педагогічної культури; визначення мети, змісту і методів навчання та виховання; історія освіти, народної педагогіки. Світогляд і педагогічні погляди І.Франка складалися крізь призму сприймання рідного народу, мудрості народної педагогіки та європейської глибокодумності, вітчизняних світочів розуму К.Старовецького, Г.Сковороди, Т.Шевченка, П.Куліша, М.Драгоманова. Він цікавився роботами відомих українських педагогів Х.Алчевської, Б.Грінченка, О.Духновича, був також обізнаний із зарубіжною педагогічною літературою.

Мету національного виховання української молоді І.Франко вбачав у всебічній підготовці молодого покоління до досягнення найвищого ідеалу нації – досягнення власної державності, до творчої участі в розбудові рідної духовної та матеріальної культури, а через неї – до участі у всесвітній культурі. Національне виховання, на його думку, це – творення і безупинне удосконалення нації. Основними рисами українця як вихованої людини мають бути: свідомий патріотизм, висока моральність, вихованість, господарність, освіченість, професіоналізм, фізична й естетична досконалість, витривалість, заповзятість, ініціативність тощо.

Зміст і методи навчання і виховання він визначав як квінтесенцію роботи школи, яка є “важкою і святою річчю”.

І.Франко вніс великий вклад у висвітленні української народної педагогіки, досягнень педагогічної культури Київської Русі, українського Відродження ХVІ-ХVІІ ст., історії вітчизняного шкільництва в Західній Україні рубежу ХVІІІ-ХІХ століть тощо. Він також перший в історії української педагогіки порушив питання про лінгво-педагогічну суть і значення дитячої мови 17, с. 123-126.

С.Ф.Русова (1856-1940) свою невтомну педагогічну, наукову і громадську діяльність спрямувала на розробку концепції національної освіти й виховання. Українська національна школа, на її думку, має на меті українськими засобам виховувати розумну працьовиту людину, не відірвану від свого народу, а навпаки – пов’язану з ним повагою до всього свого, знаннями рідного довкілля. Свої педагогічні погляди вона виклала у фундаментальних працях з педагогіки: “Дошкільне виховання”, “Теорія і практика дошкільного виховання”, “Дидактика”, “Сучасні течії в новій педагогіці”, “Роль жінки в дошкільному вихованні”, “Моральні завдання сучасної школи”, “Єдина діяльна (трудова) школа”, “Нова школа” та інші. На жаль, ряд педагогічних творів С.Ф.Русової ще не опубліковано. Наприклад, це такі праці: “Соціальне виховання, його значення в громадському житті”, “Практичні поради до виховання дітей”, “Національна школа у різних народів”, “Середньовічні університети”.

Отже, з цього простого переліку її фундаментальних робіт видно основні напрями педагогічних пошуків і великий вклад Софії Русової в українську педагогічну думку. Її праці свідчать, що в системі національної освіти й виховання надзвичайну увагу приділено дошкільному вихованню, яке, на думку авторки, є мостом, що перекидається між школою й родиною. Саме у цей період закладаються цільність особистості, її життєві прагнення та нахили. С.Ф.Русова також глибоко розробляла методику навчання і виховання дітей: досліджувала проблеми розвитку рідної мови і мовного навчання, науки чисел, морально-соціального виховання, підготовки педагогічних кадрів тощо.

С.Ф.Русова не визнає альтернатив національному вихованню, вважаючи, що тільки воно забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти – коли творчі сили не будуть покалічені, а навпаки – дадуть нові оригінальні, самобутні скарби для всесвітнього поступу. Національне виховання через повагу і любов до свого народу зародить у дітях повагу і любов до інших народів і тим приводить нас не до вузького відокремлення, а до широкого єднання й світового порозуміння між народами й націями.

С.Ф.Русова розглядала навчально-виховній процес у школі в єдності, вважаючи, наприклад, що виховувати моральні якості окремо неможливо. На її думку, моральним вихованням має бути пройняте все навчання, все життя. Провідним методом виховання вона вважала гідний для наслідування приклад дорослих і всіх тих, з ким спілкується дитина.

Головне завдання педагога, на її думку, – розвиток самостійності дитини. На її думку, треба не вчити дитину, не давати їй готові знання, хоч би і, початкові, а більш усього пробудити в дитині її духовні сили, розворушити цікавість, виховати її почуття, – щоб очі дитини вміли бачити, вуха дослухатися до всього, рученята вміли заходжуватися й коло олівців, і коло ножиць, і коло глини, і коло паперу.

Отже, концепція національної системи освіти та виховання С.Ф.Русової має надзвичайну актуальність для розбудови національної системи освіти та виховання в сучасних умовах. Заповітом і наказом звучить її звернення до сьогоднішнього покоління: “…Народ, що не має своєї школи, пасе задніх, йому замкнено двері до пишного розвитку своїх культурних сил, він засуджений на пригноблене становище, на постійне вживання чужого хліба; живе він не по своїй живій думці, а чужим розумом. Такому народові, який не має своєї школи й не дбає про неї, призначені економічні злидні й культурна смерть. Ось через що сучасним гаслом усякого свідомого українця мусить бути завдання: рідна школа на Вкраїні” 5, с. 256.

Г.Г.Ващенко (1878-1967) – один із засновників української освітньо-виховної системи. Він посідає в українській педагогіці особливе місце як автор досліджень, які у такому обсязі і з таких позицій не розроблялися. Це – “Виховний ідеал”, “Система навчання”, “Виховання любові до Батьківщини”, “Загальні методи навчання”, “Організаційні форми навчання”, “Виховна роль мистецтва”, “Засади естетичного виховання”, “Тіловиховання як виховання волі й характеру” тощо.

На думку зарубіжних дослідників його життя і творчості, він є творцем повного курсу української національної педагогіки, яка відповідає духові рідного народу. Головним елементом його української національної системи є ідеалістичне світосприйняття, християнська мораль, організація педагогічних досліджень і розбудова педагогічних станцій і лабораторій, видання педагогічних творів, шкільних підручників, літератури для молоді різного віку на найвищому мистецькому і технічному рівнях 4, с. 3-4.

Г.Г.Ващенко до системи національного виховання вводив родинне виховання як її органічну  підсистему здебільшого з позиції етнопедагогіки та етнопсихології.

Структура системи освіти у вільній Україні, за Г.Г. Ващенком, має включати:

  1.  Переддошкільне і дошкільне виховання: материнський догляд або ясла (до 3-х років), дитячий садок (від 3-х до 6-и років).
  2.  Початкова школа (від 6-и до 14-и років).
  3.  Середня школа: класична гімназія, реальна школа, середні технічні школи, учительська семінарія, середня агрономічна школа, середня медична школа (від 14-и до 18-и років).
  4.  Висока школа: університет, високі технічні школи, педагогічний інститут, академія мистецтв, консерваторія, військова академія (від 18-и до 23-х років).
  5.  Позашкільна освіта.
  6.  Науково-дослідні установи: академія наук, академія педагогічних наук 4, с. 4.

Г.Г.Ващенко багато уваги приділяв проблемі виховного ідеалу як мети виховання. В основу виховного ідеалу він поклав загальнолюдські та національні цінності, моральні закони творення добра і боротьби зі злом, за побудову справедливого ладу, основаного на любові та красі. Моральні цінності він виводив із християнської віри й релігії. Така спільність, на його думку, веде людину до досягне подвійної високої мети: служіння Богові та своїй нації.

У підручнику “Виховний ідеалГ.Г.Ващенко аналізував різноманітні виховні ідеали, зокрема, дав характеристику більшовицького ідеалу, ідеалу націонал-соціалістичного виховання та протиставляв їм український національний ідеал. Виховний ідеал українця у нього грунтується на двох принципах: виховання людини на засадах християнської моралі і на здобутках духовності українського народу. Підручник він завершив такими словами: “Плекаючи свої кращі традиції, борючись за свою самостійну державу, українська молодь разом з тим мусить не тільки плекати загальнолюдські ідеали, а й активно боротись за них. …Віримо, що ця боротьба закінчиться перемогою Правди і Добра” 2, с. 190.

На думку А.Погребного, головна заслуга Г.Г.Ващенка полягає “...у створенні національної педагогіки, яка відповідає ментальності, історичній місії, потребам державного будівництва українського народу” 11, с. 13.

У Радянському Союзі педагогіка розвивалася шляхом розробки ідей виховання людини нового суспільства. З цих позицій педагогічну теорію розробляли Н.к.крупська (1869-1939), п.п.блонський (1884-1941), с.т.шацький (1878-1934), а.с.макаренко (1888-1939), в.о.сухомлинський (1918-1970). Першими авторами навчальних посібників з педагогіки були п.п.блонський (“Педология”, 1925) і А.П.Пінкевич (“Основы советской педагогики”, 1929, Педагогика, 1929).

Славу радянській педагогіці принесли праці а.с.макаренка і в.о.сухомлинського. А.с.макаренко створив наукову методику виховної роботи з дитячим колективом, поєднання навчання з продуктивною працею, запропонував методику трудового виховання дітей у сім’ї, самовиховання і самоосвіти, професійної майстерності вчителя, здійснення загального навчання та керівництва школою. Багато його порад, влучних спостережень зберігають своє значення і при осмисленні сучасних шляхів розвитку педагогічної думки та реформуванні вітчизняної школи. Свої педагогічні думки він виклав у творах “Марш 30-го року” (1932), “Педагогічна поема” (1932-1935), “Книга для батьків” (1937), “Прапори на баштах” (1938).

В.О.Сухомлинський (1918-1970) – директор Павлиської середньої школи Кіровоградської області у 1947-1970 рр. – досліджував проблеми теорії та методики виховання дітей у школі й родині, всебічного розвитку особистості учня, педагогічної майстерності, практично втілював у шкільну практику гуманістичні ідеї навчання і виховання. Він є автором близько 40 публіцистичних книг та 300 статей у пресі, які й нині не втратили свою актуальність (наприклад, “Сто порад учителю”, “Як виховати справжню людину”, “Народження громадянина”, “Серце віддаю дітям”, “Батьківська педагогіка”). Більшість його робіт присвячена ідеї гуманізму, людяності та доброчинності. Виховання гуманізму, на його думку, здійснюється через творення людям добра.

Найсуттєвішім, найглибшим і найміцнішим наріжним каменем педагогічної системи Сухомлинського є виховання у кожного вихованця поваги до самого себе. Він вважав, що, доки є самоповага, існує й школа. Коли зникає повага до самого себе – немає школи, немає ні особистості, ні колективу, одухотворених благородними цілями, а є випадкове збіговисько.

У 50-70-і роки ХХ ст. в Україні видано фундаментальні підручники, навчальні посібники та наукові праці. Це – “Педагогіка” професора Одеського педінституту С.Ф.Збандуто, “Хрестоматія вітчизняної педагогіки” за редакцією професора Київського педінституту С.А.Литвинова, “Курс методики викладання української літератури” та “Українська література в середній школіТ.Ф.Бугайко і Ф.Ф.Бугайка, “Основи теорії літературиП.К.Волинського тощо.

У розвиток вітчизняної педагогічної науки значний внесок зробили праці педагогів, психологів і методистів А.Алексюка, А.Бондаря, Г.Костюка, І.Єременка, С.Гончаренка, І.Зязюна, В.Мадзігона, О.Мазуркевича, В.Онищука О.Савченко, В.Смаля, М.Ярмаченка та ін.

Отже, основними стадіями розвитку педагогіки є:

народна педагогіка – це галузь педагогічних знань і досвіду народу, що проявляється у домінуючих поглядах на мету, завдання, засоби, методи і результати виховання та навчання. Вперше цей термін увів О.В.Духнович у 1858 р. у підручнику “Народна педагогія в пользу училищ и учителей сельских”. Вона є невичерпним джерелом педагогіки. Нещодавно в педагогічній науці зявився термін “етнопедагогіка”, автором якого є Г.Н.Волков. Якщо поняття “народна педагогіка” включає в себе емпіричні педагогічні знання без належності до конкретної етнічної спільності, то поняття “етнопедагогіка” пов’язане з конкретною етнічною належністю педагогічних традицій. В історії вітчизняної педагогіки є козацька педагогіка – частина народної педагогіки – теорія і практика виховання і навчання підростаючого покоління у Запорізькій Січі, спрямована на формування синівської вірності рідній землі, незалежній Україні;

духовна педагогіка – це галузь педагогічних знань і досвіду виховання і навчання особистості засобами релігії;

світська педагогіка – це:

  1.  наука, яка має свої закономірності;
  2.  практика, яка вказує практичне застосування теоретичних положень;
  3.  мистецтво, яке вимагає творчого натхнення вчителя.

Основними джерелами педагогіки є:

педагогічна спадщина минулого;

передовий педагогічний досвід;

народна педагогіка;

педагогічні дослідження.

Педагогічна спадщина минулого представлена працями педагогів-класиків, монографіями і статтями видатних вчених, педагогів-новаторів. Наприклад, безцінними для педагогічної теорії та практики, формування національної системи освіти й виховання є праці Я.А.Коменського (1592-1670), К.Д.Ушинського, А.С.Макаренка, В.О.Сухомлинського тощо. Серед джерел педагогічної теорії слід виділити роботи видатних учених 50-70-х років ХХ ст. А.М.Арсеньєва, М.І.Болдирєва, В.Ю.Гмурмана, Л.І.Новикової, Л.В.Занкова, Ф.Ф.Корольова і багатьох інших. Праці цих та ряду інших авторів будуть досліджуватися у наступних главах.

Ні одна наука, у тому числі й педагогіка, не може саморозвиватися, самовдосконалюватися без всебічних і глибоких досліджень, які допомагають відкривати й уточнювати закони та закономірності педагогіки, знаходити нові аспекти у педагогічній практиці.

Розглянемо генезу формування поняття “виховання”, яке в історії мало різні прояви і тлумачення. У романській мові для визначення виховної діяльності використовували слово латинського походження education, у французькій – pedagogie – education,  в італійській – pedagogia – educazione, у німецькій – padagogik – erziehung, у польській – edukacia. В англійській мові термін education означає виховання водночас як діяльність і як наука про виховання, хоча в англійському словнику є дуже рідко використаний термін – pedagogics.

В українській мові виховання є похідним від слова chovatiховати, вирощувати. В українській народній педагогіці воно спочатку вживалось у значенні “оберігати” (виховувати) дитя від небезпеки, а згодом почало означати “вирощувати дітей, навчати правилам доброї поведінки”. Згодом це слово почали тісно пов’язувати з поняттям “навчати” і часто використовували як рівнозначні. Ототожнення процесів навчання і виховання призвело з часом до дублювання понять “освіченість” і “вихованість”. Часто вихованою людиною вважають людину освічену, що по суті не вірно. Це досить влучно підкреслювали видатні вчені, педагоги, громадські діячі: “Освічена людина – це та, яка володіє системою знань про навколишній світ, сучасне виробництво, культуру і мистецтво, узагальненими інтелектуальними і практичними уміннями, навичками творчого розв’язання практичних і теоретичних проблем, системою знань про етичні норми людського співжиття” [9, с. 93], а знаменитий учений-хірург, діяч народної освіти в Україні, педагог М.І.Пирогов вважав, що виховання дитини “може відбуватися попри всілякі умисні теорії і незалежно від того, чи звернено на це увагу…” [10, с. 580].  

Французький письменник Антуан де Сент-Екзюпері вважав, що виховання має пріоритет над освітою, тому що виховання створює людину. Російський мислитель, автор ряду педагогічних праць В.Г.Бєлінський підкреслював, що виховання – велика справа: ним вирішується доля людини. Російський письменник Л.М.Толстой, який глибоко цікавився теоретичними і практичними проблемами навчання та виховання підростаючого покоління, вважав, що виховання є впливом однієї людини на іншу з метою змусити вихованця засвоїти відомі моральні звички.

У вітчизняній педагогіці поняття “виховання” стало відокремлюватися від поняття “навчання” у другій половині ХVІІІ ст. У прямому смислі воно використовувалось у “Статуті народних училищ в Російській імперії” (1786). У 1806 році це поняття було включено у словник Російської Академії.

Ці два поняття в сучасній педагогічній науці самостійні, тому що розкривають різні сфери педагогічної діяльності. “…методика виховної роботи має свою логіку, порівняно незалежну від логіки роботи освітньої. І те, і друге – методика виховання і методика освіти, – на мою думку, становлять два розділи, більш чи менш самостійні розділи педагогічної науки. Зрозуміло, ці розділи повинні бути органічно пов’язані. Зрозуміло, всяка робота в класі є завжди роботою виховною, але зводити виховну роботу до освітньої я вважаю неможливим”, – писав А.С.Макаренко [6, с. 143-144].

Навчання – це процес опанування підростаючими поколіннями знаннями, навичками та вміннями, набуття професійно важливих якостей. Навчанням називається двостороння діяльність суб’єктів викладання і об’єктів учіння щодо передавання і сприймання знань, навичок і вмінь, набуття певної кваліфікації останніми. Результатом завершеного навчання є отримання певної освіти (середньої, вищої тощо). Відповідно, освіта буває загальною, професійно-технічною, середньою, вищою, військово-професійною. Проблеми навчання досліджує та обґрунтовує дидактика, яка вивчає навчальний процес у різних освітніх системах, у тому числі й у військовій.

Навчання, безумовно, – один із найважливіших компонентів вихованості людини, що є фактором формування особистості. Але воно відіграє не визначальну роль у формуванні особистості. Часто освічена, з багатим запасом знань людина є досить невихованою і явно відштовхує від себе оточуючих. Про те писав російський невропатолог, психіатр і психолог В.М.Бєхтерєв: “Якщо освіта спрямована на примноження людських знань і, отже, на збільшення ерудиції, то виховання розвиває розум людини, привчаючи її до синтезу й аналізу, воно слугує облагородженню душевних почуттів і створенню та зміцненню її волі. Звідси зрозуміло, що якою б освіченою не була людина, та коли розум її не відзначається певною гнучкістю, якщо почуття її залишилися на рівні глибокого егоїзму, якщо вона, зрештою, не має і волі, то вся її освіченість з погляду загальної користі буде лише баластом, і не більше. Якщо, з другого боку, людина з освітою протягом свого розвитку отримує невідповідне спрямування почуттів і волі, то її освіченість може стати лише засобом задоволення особистих пристрастей і в цьому розумінні слугуватиме лише формуванню шкідливого члена нашого суспільства” [1, с. 5-8].

Проблеми педагогіки досить широкі та багатогранні. Це свідчить про те, що до її вивчення слід ставитися надзвичайно відповідально, слід формувати свої бачення основних проблем. Ця багатогранність має прояв у структурі педагогічної науки.

Отже, виховання є процесом підготовки людини до сучасної та майбутньої життєдіяльності. Ю.К.Бабанский вважав, що педагогічна категорія “виховання” вживається у педагогічній науці в чотирьох значеннях:

у широкому соціальному – це виховний вплив на людину всього суспільства і всієї дійсності, яка містить у собі не лише позитивну спрямованість, а й конфлікти і протиріччя; тут особистість набуває не тільки позитивного соціального досвіду, але і негативного;

у широкому педагогічному – це виховна діяльність різних освітньо-виховних установ, які у своїй діяльності керуються педагогічними теоріями;

у вузькому педагогічному – це цілеспрямована виховна діяльність педагога з метою досягнення певних виховних цілей;

у гранично вузькому – це розв’язання конкретної індивідуальної проблеми виховання або перевиховання педагогом [8, с. 7-8].

На нашу думку,  Ю.К. Бабанський обмежував усі чотири значення педагогіки тільки  впливом на людину. Виходячи з того, що виховання  це цілеспрямований і організований процес формування і розвитку особистості, можна суттєво розширити зміст цього поняття, навіть в тій же структурі, яку запропонували автори підручника “Педагогика” за редакцією Ю.К.Бабанського, тобто в широкому і вузькому смислі слова, а також у широкому і вузькому педагогічному значенні.

Ми пропонуємо такий зміст поняття “виховання”. У широкому соціальному смислі виховання – це передача соціального досвіду, що накопичено людством, від старших поколінь молодшим.

У вузькому соціальному смислі під вихованням розуміємо спрямований вплив на людину суспільних інститутів з метою передачі їй певних знань, прищеплення навичок і вмінь гідної поведінки, формування наукових переконань, суспільних цінностей, моральних і політичних орієнтирів, життєвих настанов і перспектив.

У широкому педагогічному смислі виховання – це цілеспрямований, організований і планомірний вплив вихователів, певного організованого соціального середовища (наприклад, навчально-виховних установ) на вихованця з метою формування його особистості. Поняття “виховання” у такому випадку охоплює весь навчально-виховний процес.

У вузькому педагогічному смислі виховання – це процес і результат виховної роботи, яка спрямована на розв’язання конкретних виховних завдань.

Виховання як педагогічна категорія включає у власний зміст три суттєві ознаки:

цілеспрямованість, яка передбачає наявність певного взірця, соціально-культурного ідеалу;

відповідність процесу виховання певним соціально-культурним цінностям;

наявність певної системи організованих виховних впливів.

Таким чином, виховання – це процес планомірного і цілеспрямованого впливу на свідомість, підсвідомість,  емоційно-почуттєву, вольову і мотиваційну сферу людини з метою підготовки її до життєдіяльності.

Закономірності виховання людини зумовлені закономірностями розвитку і формування її як соціальної істоти; законами діяльності людей (у вигляді принципів і правил виховної діяльності); специфічними законами процесу виховання, що проявляються в його структурі, співвідношенні компонентів, зовнішніх і внутрішніх факторів.

педагогіка як наука містить базові наукові знання про закони й закономірності виховання, що відображають об’єктивні та суттєві основи його здійснення. Ці знання мають загальний характер для всіх країн і народів. Наприклад, закономірні зв’язки педагогічного процесу з суспільними вимогами і умовами; зв’язки між вихованням і розвитком особистості; взаємозв’язок між цілями, засобами, умовами і результатами педагогічного процесу та ін. Такі закономірності не можуть належати окремій країні, народові. У цьому розумінні педагогіка є наукою загальнолюдською. Проте виховання здійснюється в конкретній країні відповідно до цілі, завдань і методів виховання, які відображають її історичні, етнічні та регіональні особливості. У цьому випадку воно набуває національного характеру й отримує назву “національне виховання”.

Терміном “педагогіка” позначають дві сфери людської діяльності, спрямовані на виховання людини: педагогічну науку і педагогічну практику. Об’єктом педагогічної практики є реальна взаємодія учасників педагогічного процесу, а предметом – закономірності цієї взаємодії, прийоми, способи методи та засоби взаємодії, зумовлені його цілями, завданнями і  змістом.

Закономірності педагогічної науки і практики теж взаємопов’язані, взаємозумовлені, але водночас принципово різні: перші пов’язані з вивченням педагогічних процесів, другі – з їх технологією. Одні та другі дійсно слугують удосконаленню свого предмета тільки тоді, коли виступають у взаємодоповненні, тобто в єдності ідеї та її реалізації. Педагогічна теорія пізнає закони і закономірності виховання людей, обґрунтовує його теоретико-методологічні основи, озброює педагогів професійними знаннями про цілі, завдання, зміст, технологію, особливості виховання, навчання, розвитку людей різних вікових груп, уміння прогнозувати, проектувати і здійснювати педагогічний процес.

Педагогічна практика, спираючися на педагогічну теорію, наповнює її конкретним змістом. З цієї точки зору практичну виховну діяльність розглядають як мистецтво.

На необхідність співвідношення теоретичних знань і педагогічного мистецтва у вихованні вказував ще п.п.блонський. він зазначав, що для практичної виховної діяльності однаково потрібні уміння, талант і теоретичні знання. Уміння виробляються особистим досвідом, талант удосконалюється в процесі виховної практики, теоретичні знання формуються в результаті глибокого осягання суті розвитку і виховання людини та передаються у вигляді ідей. Лише ідею, а не техніку і талант, може повідомляти одна особа другій, і тому лише у вигляді теоретичної науки може існувати педагогіка, – підкреслював він.

досвід мільйонів педагогів свідчить, що у вирішенні проблем виховання вони спиралися на наукові розробки і раціонально обґрунтовані технології. Таким же шляхом треба йти при розробці такого розділу педагогіки, як військове виховання.

Специфіка бойової діяльності та особливості військового виховання передбачають необхідність таких його ознак, як системність, цілісність, комплексність, планомірність, націленість на конкретний практичний результат, неперервність, тривалість і організованість.

Поняттю “військове виховання можна дати таке визначення: це процес цілеспрямованого, систематичного, організованого і планомірного впливу на свідомість, підсвідомість, пізнавальну, емоційно-вольову та мотиваційну сфери особистості військовослужбовця з метою формування у нього наукового світогляду, високих моральних, громадських і військово-професійних якостей для забезпечення всебічного і гармонійного розвитку його особистості та ефективного виконання ним службових обов’язків в умовах мирного і воєнного часу.

Із цього визначення витікають предмети виховного впливу: свідомість і підсвідомість особистості військовослужбовця, її мотиваційна, емоційно-почуттєва і вольова сфери, навички та звички гідної поведінки в умовах повсякденної та бойової діяльності й самовдосконалення. 

Свідомість – це властива людині функція головного мозку, яка полягає у суб’єктивному відображенні об’єктивних властивостей предметів і явищ навколишнього світу, процесів, що відбуваються у ньому, власних дій, у попередньому їх накресленні у думках і передбаченні наслідків, у регулюванні його відносин з оточуючими та соціальною дійсністю.

А підсвідоме – це різноманітні психічні процеси, які відбуваються під порогом свідомості, тобто це такі феномени психіки, які в даний момент перебувають поза увагою свідомості, але органічно з нею пов’язані, впливають на її перебіг і зі відповідною зміною умов порівняно легко переходять в її сферу. Ці дві сфери психіки мають бути, водночас, предметом виховного впливу. Вплив на свідомість формує переконання воїна, його світогляд, а підсвідоме зміцнює їх ефект, сприяє її співпереживанню, яке відбувається за допомогою уподібнення, ототожнення себе з іншими людьми та явищами шляхом безпосередньої емоційної емпатії, ідентифікації, емоційного зараження, об’єднання різних явищ в один ряд через співпричетність, а не через з’ясування логічних протиріч і різниць явищ, які сприймаються. У зв’язку з цим виховні впливи на військовослужбовців на відміну від освіти, яка спрямована до свідомості, в першу чергу, мають бути спрямовані до підсвідомості особистості військовослужбовця. Тому вихованість військовослужбовця означає не тільки знання норм і правил вихованої поведінки, а його духовну неспроможність порушити ці правила внаслідок наявності внутрішніх регуляторів поведінки. Ці регулятори поведінки мають буди переведені у підсвідомість військовослужбовця, щоб він діяв згідно з правилами людської моралі, не розмірковуючи, не роздумуючи про зміст і характер дій. Для цього слід формувати навички та звички відповідної поведінки.

Навичка – це психічне новоутворення, завдяки якому людина спроможна виконувати певну дію автоматично, з належною точністю і швидкістю, без зайвих витрат фізичної та нервової енергії.

Звичка – схильність людини до відносно усталених способів дій. Всі ці дії за допомогою позитивних емоцій і почуттів можна підсилити, емоційно забарвити мотиви вихованої поведінки.

Емоції – це психічне відображення у формі безпосереднього переживання життєвого змісту явищ i ситуацій, зумовленого відношенням їх об'єктивних властивостей до потреб суб'єкта виховання.

Почуття – одна з основних форм переживання воїном свого ставлення до явищ дійсності. Вони більш стійкі й постійні порівняно з емоціями, що виникають у відповідь на конкретну ситуацію, тобто ситуативні. Структура почуття складається не лише з емоцій, але і з більш узагальненого ставлення військовослужбовця, пов’язаного з розумінням, знанням. Тісний зв’язок почуттів з емоціями проявляється передусім у тому, що кожне почуття переживається i розкривається через конкретні емоції. У свою чергу, позитивні емоції та почуття виступають “трансформатором” структури потреб військовослужбовця та будують її ієрархію. Згідно О.М.Леонтьєва, усвідомлені потреби створюють відповідний мотив. У зв’язку з цим треба намагатися зрозуміти потреби військовослужбовця, їх структуру, виявити серед них домінуючі, недостатньо задоволені, з’ясувати їх причини та прищепити йому оптимальні способи їх задоволення і трансформувати у соціально позитивну поведінку.

Мотиви складають спонукальну силу дій і вчинків військовослужбовця. Сукупність однорідних мотивів складають мотивацію відповідної поведінки. Всі виховні зусилля командирів і начальників мають бути спрямовані на формування і розвиток у військовослужбовців стійкої системи мотивації, учіння і самовдосконалення, складовою якої є самовиховання.

Основним смислом і ведучою ідеєю всієї виховної роботи в умовах Збройних сил України має бути формування і постійний розвиток у військовослужбовців мотивації до творчого самовдосконалення позитивних рис своєї особистості і нівелювання негативних. Самовиховання – це свідома діяльність, спрямована на найповнішу реалізацію військовослужбовцем себе як особистості, в основі якої лежить мотивація самовиховання. Більшість військовослужбовців знаходиться на такому рівні духовного розвитку, що спроможні самостійно усвідомлювати смисл власної життєдіяльності, у тому числі й військової.

Тому слід їм допомагати зрозуміти цілі та завдання щодо всебічного і гармонійного особистого розвитку, показати роль військової служби, навчити аналізувати власні дії, виявляти у собі як позитивні, так і негативні риси характеру, ознайомитися з методикою роботи щодо постійного самовиховання. “Самовиховання – систематична й свідома діяльність людини, спрямована на вироблення в собі бажаних фізичних, розумових, моральних, естетичних якостей, позитивних рис волі й характеру, усунення негативних звичок” [3, с. 295]. Виховання і самовиховання знаходяться у тісному взаємозв’язку, друге є закономірним наслідком першого. Ознакою ефективності виховної роботи з військовослужбовцями є поява у них бажання самовиховання і досягнення у цьому позитивних результатів. Для цього у військовослужбовців слід формувати змістовні потреби військової, громадської і навчальної діяльності, добиватися їх свідомої участи у бойовій і гуманітарній підготовці, розв’язанні завдань військового підрозділу, наданні допомоги товаришам по службі. Наявність чітко усвідомлених цілей військової служби, знаходження в ній особистісного смислу, наявність певного рівня свідомості, критичного мислення, здатність і готовність до самовизначення, саморозкриття, адекватної самооцінки, критичний аналіз власних дій і потенційних можливостей, самоконтроль і самозвіт військовослужбовця становлять важливі передумови самовиховання. Отже, самовиховання перебуває у тісному взаємозв’язку з вихованням, удосконалює позитивні результати останнього, поглиблює процес формування особистості воїна. Основними методами самовиховання є: самоаналіз, самооцінка, самопереконання, самонавіювання, самопримус, самообов’язок тощо.

Суттєвим предметом виховного впливу є воля військовослужбовця, за допомогою якої можна значно підсилити ефект виховних впливів, мобілізувати психіку на вдосконалення позитивних і усунення негативних якостей і властивостей, на постійне самовдосконалення. Воля – це здатність воїна, що проявляється в самодетермінації й саморегуляції своєї діяльності та різних психічних процесів.

Воля має безпосередній вплив на перевиховання особистості військовослужбовця. Перевиховання це цілеспрямована робота вихователя з усунення недоліків у важковиховуваного або педагогічно занедбаного воїна. Перевиховання – це усунення в діях, вчинках, способах життєдіяльності військовослужбовця мотивів і мотивації негідної поведінки, негативних звичок, хибних схильностей, вад характеру і поступове заміна їх на позитивні. Безперечно, ці виховні зусилля вимагають високої педагогічної майстерності, кваліфікованих цілеспрямованих виховних дій військового педагога.

Важковиховуваними військовослужбовцями є такі призовники, які не піддавалися звичайному впливу педагогів та батьків, критично ставляться до виховних зусиль командирів і начальників, намагаються здійснити свої дії на основі власної моралі, хибних цінностей, норм і правил поведінки. Ці воїни ще не скоїли правопорушення, але вони потенційно, тобто морально і психологічно готові, до нього.

Педагогічно занедбані призовники – переважно ті, за якими не було належного догляду у сім’ї та з якими погано впоралися різні навчально-виховні системи. Вони мають суттєві проблеми у бойовій та гуманітарній підготовці, відстають в учінні, але не через розумову відсталість, а внаслідок різноманітних причин – відсутності чіткої методики навчально-пізнавальної діяльності, яка не формувалась в роки учінні у школі та інших освітніх закладах, неслухняності, зарозумілості, окремих недоліків характеру тощо. Такі призовники у більшості випадків знаходилися на обліку в комісіях у справах неповнолітніх при районних і міських Радах народних депутатів, інспекціях у справах неповнолітніх при районних відділах і обласних управліннях МВС, спеціальних дитячих приймальниках.

Виховна практика у ряді випадків, на жаль, свідчить про те, що військові педагоги мають справу також із воїнами-правопорушниками, тобто з такими, які не дотримуються вимог загальновійськових статутів Збройних сил України, схильні до грубих дисциплінарних вчинків, нестатутних взаємин. Ця категорія вихованців вимагає особливої уваги до себе, цілеспрямованого реагування на їх протиправні дії та своєчасного проведення з ними дійової профілактичної роботи.

Викладене вище свідчить про те, що предметом виховного впливу має бути вся особистість військовослужбовця, всі її складові: біологічні, психічні та соціальні. На цьому базуються основні напрямки виховання військовослужбовців: військово-професійний, національний (державно-патріотичний), розумовий, моральний, екологічний, естетичний, фізичний та ін.

Таким чином, провідними та найширшими категоріями теорії військового виховання є виховання, самовиховання, перевиховання. У кожній главі цього навчального посібника будуть висвітлені ці та низка інших базових категорій, понять і термінів, теорії військового виховання, що розкривають сутність цієї військово-педагогічної науки.

1.2. Військове виховання як наукова дисципліна і  навчальний предмет

Військова педагогіка є галуззю педагогічної науки, яка вивчає сутність, закони, закономірності, цілі, принципи, зміст, методи та форми навчання і виховання військовослужбовців, а також підготовки військових підрозділів і частин до ведення бойових дій. Вона досліджує найбільш стійки, суттєві зв’язки, відношення між навчанням, вихованням, розвитком, психологічною підготовкою та самовдосконаленням воїнів, військових підрозділів і частин. Військова педагогіка складається з таких галузей: історія військової педагогіки, основи військової педагогіки (її філософські основи, загальна характеристика військових навчально-виховних систем); теорія військового навчання (військова дидактика, що вивчає та обґрунтовує військово-дидактичний процес); педагогіка вищої військової школи (обґрунтовує навчально-виховний процес у вищих військових навчальних закладах); методологія і методика військово-педагогічного дослідження (досліджує методологію і методику вивчення військово-педагогічних явищ); теорія військового виховання тощо.

Теорія військового виховання – це сукупність однорідних і внутрішньо узгоджених наукових педагогічних тверджень, знання яких дозволяє формувати та розвивати особистість воїна, впливати на військовий колектив згідно з визначеними цілями загального і військового виховання. Вона покликана озброїти вихователів професійними знаннями, педагогічними навичками та вміннями і практичним досвідом організації виховної роботи у Збройних силах України. Існують також часткові теорії виховання. Наприклад, теорія військово-професійного виховання, теорія національного виховання, теорія морального виховання, теорія екологічного виховання, теорія фізичного виховання, теорія виховання в колективі та через колектив й інші, які складають підвалину для обґрунтування загальної теорії виховання військовослужбовців.

Кожний з цих напрямків виховання має свої, властиві тільки йому цілі, ідеали, задачі, принципи, зміст, методи і форми виховних впливів, які сприяють реалізації загальної мети виховання військовослужбовців. В умовах війська мова йде про підготовку військовослужбовця до ефективної діяльності в сучасній війні та свідомої його участі в житті Української держави. Основною функцією часткових теорій військового виховання має бути, з однієї сторони – узагальнення знань, що стосуються певної сфери виховної дійсності, а з другої – у забезпеченні загальної теорії військового виховання положеннями, які підлягають систематизації, узагальненню та цілеспрямованому використанню іншими вихователями. Про успіх чи ефективність виховної роботи у військовому підрозділі, в першу чергу, свідчить досягнення загальних цілей військового виховання, відповідність досягнутих результатів загальноприйнятим і військовим ідеалам, їх вплив на загальний стан справ у підрозділі, на підвищення ефективності бойової та гуманітарної підготовки, рівня бойової та мобілізаційної готовності, якісного несення різних видів служб, а не тільки в окремих його напрямках, наприклад, фізичного чи іншого.

Своєчасне та об’єктивне з’ясування, узагальнення й обґрунтування основних проблем загальної та часткових теорій військового виховання надає можливість об’єктивно діагностувати стан виховної роботи у військовому підрозділі та частині, передбачити результати виховних впливів, своєчасно вносити певні необхідні корективи в цей складній соціально-педагогічний процес.

На необхідність створення часткової методики виховання влучно вказував А.С.Макаренко: “Передусім цікавим є питання про самий характер науки про виховання. У нас серед педагогічних мислителів нашого часу й окремих організаторів нашої педагогічної роботи є переконання, що ніякої особливої, окремої методики виховної роботи не потрібно, що методика викладання, методика навчального предмета повинна містити в собі всю виховну думку. Я з цим не згоден. Я вважаю, що виховна галузь – галузь чистого виховання – є в деяких випадках окрема галузь, відмінна від методики викладання” [6, с. 141].

Загальна і часткові теорії військового виховання взаємопов’язані та взаємообумовлені. Перша обґрунтовує наукові підвалини організації військового виховання, а друга – теоретико-методичні основи в окремих напрямках військового виховання. Наприклад, у такому діалектичному зв’язку знаходяться загальна теорія військового виховання і національне виховання військовослужбовців.

Основними методологічними проблемами теорії військового виховання є такі проблеми. Військове виховання – це цілеспрямована діяльність. У зв’язку з цим виникає потреба з’ясування залежностей між свідомими, цілеспрямованими, організованими виховними явищами у Збройних силах України.

Теорія військового виховання, як кожна теоретична наука, має систематизувати, глибоко аналізувати і класифікувати різні виховні явища у Збройних силах України, обґрунтовувати загальні закони й закономірності, які існують між цими явищами. Вона має інтересуватися не тільки тим, яким воїн є, а яким він стане, які зміни відбувалися і відбуваються в його особистості під виховними впливами та в якому ступені ці зміни наближають до реалізації ідеалу військового виховання. Такі самі взаємини слід вивчати у військовому колективі як важливому об’єкті виховних впливів.

У зв’язку з цим виникає обґрунтована потреба дослідження процесу виховання військовослужбовців як системного соціально-педагогічного явища та всіх його складових елементів. Цей процес як система включає такі елементи: цільово-мотиваційний, змістовний, процесуальний, оціночно-результативний компоненти, умови протікання виховного процесу, вихователів і вихованців.

Вихователями є командири, начальники, військові колективи, характер діяльності яких характеризується усвідомленістю, систематичністю, планомірністю, послідовністю і комплексністю. Вихованцями є всі військовослужбовці, військові колективи, службовці Збройних сил України, члени сімей військовослужбовців, які являються не пасивними істотами. Вони активно реагують на виховні дії, які спрямовані до них, усвідомлюють їх та вносять відповідні зміни у свої переконання, життєві настанови, характер дій тощо. Ця свідома взаємодія вихователя і вихованця є найважливішою характеристикою процесу виховання.

Пізнання структури процесу виховання військовослужбовців та з’ясування змін, які відбуваються у цьому процесі в особистості вихованця і соціально-психологічних якостях військового колективу, складають основний предмет досліджень теорії військового виховання.

Для досягнення позитивних результатів у вихованні військовослужбовців необхідно володіти певними науковими засадами та методами виховного впливу на них, тобто виникає гостра потреба поєднання теорії військового виховання з практикою. У цьому проявляється одна з основних закономірностей – єдність теорії та практики, коли визначені теоретичні зв’язки і залежності впливають на правила практичних дій. Тому спочатку слід чітко з’ясувати, які зміни мають відбуватися в особистості військовослужбовця, соціально-психологічних характеристиках військового колективу в результаті військового виховання та визначити основні види виховних впливів. Безумовно, процес військового виховання спрямований на формування і розвиток особистості воїна, на згуртування військового колективу, формування його виховних функцій. Свідомо використовуються терміни “формування”, “розвиток”, тому що цим увага акцентується на творчому, а не механічному чи терапевтичному характері виховної діяльності в Збройних силах України.

Військове виховання відбувається на основі чітко визначених соціально-моральних і військових цінностей, які знайшли свій відбиток у військових статутах і воїнському етикеті та визначають загальний напрямок добору змісту і методів виховання. Ці цінності визначають ідеал військового виховання, основні якості особистості воїна та військового колективу, які слід формувати.

Ідеал військового виховання – це воїн-громадянин України, збагачений загальнолюдськими та національними цінностями, який керується у своїй діяльності вимогами воїнського етикету, спроможний майстерно діяти в умовах сучасної війни, це справжній патріот, який дбає про честь і гідність військовослужбовця Збройних сил України. Впровадження у виховну практику цього ідеалу передбачає одночасний розвиток інструментальних і мотиваційних якостей особистості воїна.

До інструментальних якостей належить все, що відноситься до ефективної діяльності воїна: розумовий розвиток, освіта, навички та вміння, досвід. Ці якості особистості характеризують інтелектуально-фізичну сферу воїна. Перелічені якості  вкрай необхідні для ефективної діяльності, за допомогою них воїн реалізує власні потреби, завдання військового навчання і виховання. Воїн, який не має мінімуму певних військово-професійних знань, навичок і вмінь, неспроможний адаптуватися до військової служби та жорстких умов сучасної війни.

До мотиваційних якостей особистості воїна належать потреби, прагнення, переконання, мотиви і мотивації, цілі та ідеали його життєдіяльності. Ці якості стосуються як мотиваційної, так і емоційно-вольової сфери особистості воїна.

Таким чином, військове виховання має торкатись усіх сфер особистості воїна: інтелектуальної, емоційно-почуттєвої, вольової, мотиваційної, фізичної, психофізіологічної тощо.

У процесі формування особистості воїна, конкретно – певної сукупності його особистісних якостей, маємо справу з різними видами виховних впливів. Вони можуть бути спрямовані як на окремих воїнів, так і на військові колективи, але також можуть бути застосовані в певних виховних системах,  мають динамічний і змінний характер, хоча можуть бути як випадковими, так і цілеспрямованими. Деякі з них існують незалежно від волі вихователів і вихованців, інші є результатом свідомих дій. Водночас, як перші, так й другі можуть безпосередньо або посередньо впливати на інструментальну та мотиваційну сферу особистості воїна. Всю сукупність виховних впливів на основі характеру їх дій на вихованців можна класифікувати на постійні, опосередковані та змінні.

До постійних виховних впливів належать такі дії, які мають вплив на формування особистості воїна, але якими вихователь не може оперувати вільно: не спроможний їх ні змінити, ні реконструювати протягом якогось часу. Наприклад, це вік воїнів, освіта, соціальне походження, сім’я тощо.

До змінних виховних впливів належать такі дії, які створюються, регулюються, вдосконалюються вихователями. Наприклад, створення військових колективів, опрацювання програм гуманітарної підготовки і планів виховних заходів, обґрунтування методики застосування заходів заохочення та примусу, змісту конкретних виховних заходів тощо.

У процесі виховання ці впливи спричиняють певні зміни в особистості воїна, які можна визначати як виховний факт. Виховним фактом можна визнати тільки такі педагогічні явища, що спричиняють суттєві зміни в настановах і поведінці воїна та військового колективу й являються наслідком свідомої взаємодії вихователя і вихованця. Ця співпраця має дати поштовх внутрішнім психофізіологічним механізмам самовдосконалення. Такі зміни можуть мати місце не тільки в об’єкті виховання, але й у цілих виховних системах.

Наступною важливою методологічною проблемою теорії військового виховання є оцінка і вимір результатів як виховної роботи в певних виховних системах, її складових елементів,  змін у вихованцях внаслідок виховних впливів. На зміст цієї роботи мають вплив такі процеси. По-перше, для оцінки виховної роботи слід чітко установити її предмет. Це, безумовно, різні елементи системи виховання військовослужбовців і конкретні виховні заходи у Збройних силах України. Їх слід оцінити з точки зору відповідності досягнутих результатів, визначеним ідеалам і цілям виховання, ефективності їх впливу на життєдіяльність військового колективу. Звичайно, предметом такої оцінки також є конкретні якості та зміни в особистості воїна і військовому колективі, ефективність і результативність їх бойової діяльності.

Будь-яка оцінка здійснюється на основі певних критеріїв. У вихованій роботі – це конкретні зміни в настановах і поведінці військовослужбовців, у характері бойової та гуманітарної підготовки окремих військовослужбовців і військових підрозділів, дійсний стан справ у підрозділах. Основним критерієм такої оцінки є відповідність отриманих результатів ідеалу (ідеальному стану, нормі). Таке порівняння можливе у такому випадку, коли відомі вихідні данні та отримані результати. Об’єктивне порівняння можна отримати під час виміру цих змін, визначення їх причин, з’ясування джерел як досягнень, так і недоліків. Така оцінка має об’єктивний характер і, відповідно, має позитивний вплив на ефективність діяльності всіх елементів виховної системи.

Отже, теорія військового виховання виконує дві основні функції: теоретико-пізнавальну і нормативно-практичну. Перша функція наголошує, що теорія військового виховання є галуззю військово-педагогічної науки, яка покликана досліджувати теоретичні проблеми організації та проведення виховної роботи у Збройних силах України, висвітлювати основні закони та закономірності виховання українських військовослужбовців, обґрунтувати цілі, ідеали, зміст військового виховання, озброїти вихователів стрункою системою теоретичних знань щодо сучасної технології виховання військовослужбовців у конкретних навчально-виховних системах в умовах збройних сил, надати всьому цьому процесу державно-патріотичний і військово-професійний характер.

Нормативно-практична функція спрямована на озброєння вихователів конкретними теоретичними  та практичними знаннями, навичками і вміннями, методиками щодо організації та проведення як загальних виховних заходів у масштабі цілих навчально-виховних систем, так і конкретних. Тому що, не маючи теоретичних знань про процес виховання військовослужбовців, не володіючи практичними методами і формами проведення цього процесу, жоден вихователь, навіть будучи від природи обдарованим високими якостями справжнього майстра, не зможе успішно розв’язувати виховні проблеми. На це звертав увагу К.Д.Ушинський: “Мистецтво виховання спирається на науку. Як мистецтво складне й обширне, воно спирається на безліч обширних і складних наук; як мистецтво, воно, крім знань, вимагає здібностей й нахилу, і як мистецтво, воно прагне до ідеалу, якого вічно намагається досягти і цілком ніколи недосяжний: до ідеалу довершеної людини” [15, с. 34].

Опанування вихователями цими якостями відбувається у вищих військових навчальних закладах під час вивчення основ суспільно-гуманітарних дисциплін, військової психології та педагогіки, організації виховної роботи у Збройних силах України та методики її проведення.

Підсумовуючи, можна сказати, що історичний шлях становлення педагогіки як науки свідчить про те, що її виникнення і розвиток визначались об’єктивними соціально-економічними потребами суспільства в підготовці підростаючих поколінь до життя. Ні суспільство, ні виховання “взагалі” не існувало. На певному етапі історичного розвитку існувало конкретне суспільство і виховання, спрямованість і рівень якого відображали досягнутий рівень розвитку суспільства.

          

Розробив________________________________________________________

(посада, в/звання, науковий ступінь, вчене звання, підпис, ініціали та прізвище)

"____"______________20_____ року.

Розглянуто і ухвалено на засіданні кафедри МПЗ діяльності військ

Протокол     від "28" серпня 2011 року №6



 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

61420. Уроки литературы в 5 классе 503.43 KB
  Содержание курса литературы учитывает читательские интересы и возрастные особенности пятиклассников: активное восприятие ими прочитанного текста с преобладанием наивно-реалистического подхода и недостаточной подготовленностью к истолкованию прочитанного.
61424. Обучение работе с формулами, функциями и диаграммами в Excel 194.27 KB
  Диаграммы в Excel С помощью Microsoft 2003 можно создавать сложные диаграммы для данных рабочего листа. Диаграммы являются наглядным средством представления данных рабочего листа.
61426. Видео-руководство пользователя. Экспорт и Импорт данных 1.82 MB
  Цель данного видеоруководства предоставить подробное видео по настройке и использованию экспорта и импорта в системе UMI. Доступные форматы для экспорта и импорта данных: Данные в формате umiDump 2.
61428. Земля как планета. Физико-географическая картина зарубежной Европы 40.14 KB
  Возникновение цивилизаций Плейстоцен 2588 млн Вымирание многих крупных млекопитающих. Появление современного человека Неогеновый Плиоцен 533 млн Миоцен 230 млн Палеогеновый Олигоцен 339 01 млн Появление первых человекообразных обезьян.