19881

Порушення кримінальної справи

Лекция

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

ТЕМА 8: Порушення кримінальної справи План 1. Поняття значення і завдання стадії порушення кримінальної справи. 2. Приводи і підстави для порушення кримінальної справи. 3. Процесуальний порядок порушення кримінальної справи. 4. Оскарження рішень слідчого і прокурор

Украинкский

2013-07-18

123.5 KB

1 чел.

ТЕМА 8: Порушення кримінальної справи

План

1. Поняття, значення і завдання стадії порушення кримінальної справи.

2. Приводи і підстави для порушення кримінальної справи.

3. Процесуальний порядок порушення кримінальної справи.

4. Оскарження рішень слідчого і прокурора про порушення кримінальної справи щодо певної особи.

1. Поняття, значення і завдання стадії порушення кримінальної справи

Важливою передумовою забезпечення законності в діяльності зазначених органів є чітка правова регламентація порядку провадження по кримінальним справам, правильне розуміння, додержання і застосування норм кримінально-процесуального права.

Серед цих норм важливе місце займають ті, що регламентують процесуальну діяльність на різних стадіях кримінального процесу. Особливого значення набуває додержання всіх процесуальних норм, що забезпечують законність та обґрунтованість порушення кримінальної справи. Помилка в цій стадії небезпечна, бо її допущення потягне за собою інші порушення закону.

Кримінальний процес як передбачена кримінально-процесуальним законом діяльність поділяється на відповідні частини стадії. Кожна стадія має свої особливі завдання, суб'єкти процесуальної діяльності, кримінально-процесуальну форму, правовідносини, початкові та кінцеві процесуальні рішення.

Початковою частиною кримінально-процесуальної діяльності є стадія порушення кримінальної справи. Жодна особа не може бути визнана винною у вчиненні злочину, притягнута до кримінальної відповідальності без порушення кримінальної справи. Більш того, в справах публічного обвинувачення, крім справ протокольної форми досудової підготовки матеріалів, обов'язковим є досудове слідство, що не може розпочинатись без порушення кримінальної справи.

Провадження ж розслідування, попереднього розгляду справи суддею і розгляд справи в судовому засіданні без порушення кримінальної справи вважається істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону, що, в свою чергу, тягне за собою скасування вироку і направлення справи на нове розслідування. Такою є судова практика у кримінальних справах. Своєчасне й обґрунтоване порушення кримінальної справи є необхідною передумовою спрямування зусиль органів розслідування на швидке та повне розкриття злочинів, викриття та покарання винних, виконання інших завдань кримінального судочинства.

Стаття 4 КПК передбачає, що суд, прокурор, слідчий і орган дізнання зобов'язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання.

Як кримінально-процесуальний інститут, порушення кримінальної справи — це сукупність юридичних норм, якими регламентуються суспільні відносини, що виникають у зв'язку з прийняттям, розглядом та вирішенням питання  по відкриттю кримінального провадження.

Майже про всі злочини, коли про них стає відомо органам дізнання, слідчому, прокурору, і суду справи порушуються незалежно від волі потерпілого. Це справи публічного обвинувачення. Але є ще справи, що порушуються лише за наявності скарги потерпілого, де висловлюються прохання порушити кримінальну справу. Це справи приватного та приватно-публічного обвинувачення (ст. 27 КПК України).

Як правило, після порушення кримінальної справи до направлення її в суд проводиться досудове слідство. Тільки справи приватного обвинувачення після порушення розглядаються суддею, минаючи стадію досудового слідства.

Порушення кримінальної справи має не тільки юридичне, а й громадське значення. Рішення про її порушення приймає орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя, суд. Тому залежно від роботи цих органів значною мірою й у населення формується уявлення про боротьбу зі злочинністю, про відношення держави до порушників громадського порядку.

Однією з найістотніших вимог, що пред'являються до вирішення питання про порушення кримінальної справи, є своєчасність прийняття рішення по заяві чи повідомлення про злочин. Додержання цієї вимоги в кожному конкретному випадку наближує момент вчинення злочину до моменту розслідування, розгляду справи в суді та покарання винного.

За змістом кримінально-процесуального закону час, що відокремлює порушення кримінальної справи від вчинення злочину, повинен бути скорочений до мінімуму. Це пояснюється двома чинниками об'єктивного та суб'єктивного характеру. Об'єктивно це обумовлено тим, що з перебігом часу обстановка на місці події, сліди злочину, що мають значення для розкриття злочину, під дією погодних умов, часу, в силу діянь людей, не зацікавлених в укритті злочину, зникають або знищуються, через що розслідування втрачає важливі докази. Крім того, в пам'яті свідків стираються обставини, пов'язані з подією злочину, а також самі джерела доказів через різні причини не можуть бути використані (смерть свідка, виїзд тощо).

Норми цього інституту визначають форму та зміст діяльності певних службових осіб з реагування та первинні дані про суспільно небезпечне діяння, встановлюють, хто, за яких умов і в якому порядку може почати кримінальну справу. Регламентуються приводи та підстави до порушення справи в кримінальному процесі.

Стадія порушення кримінальної справи є обов'язковим етапом кримінально-процесуальної діяльності. Невиконання завдань цієї стадії перешкоджає подальшому розвитку процесу. Процесуальні дії та відносини, що складають цю стадію процесу, протікають у специфічних для даного етапу судочинства умовах, відповідно до положення суб'єктів процесуальної діяльності щодо закріплених в нормах КПК їх прав та обов'язків, відокремлюють даний етап провадження від інших. У кінці стадії порушення кримінальної справи приймається акт (виноситься постанова про порушення кримінальної справи), в якому уповноважені на те посадові особи викладають своє рішення і вказують подальший хід справи.

Порушення кримінальної справи має перш за все значення юридичного факту, що тягне за собою для органу дізнання, досудового слідства і прокурора обов'язок розслідувати дану справу, розкрити злочин (якщо він дійсно був) і виявити винних.

Порушити кримінальну справу означає почати кримінальне судочинство щодо злочину, який готується або вже вчинений. Порушення кримінальної справи є правовою підставою для проведення слідчих дій і застосування передбачених законом заходів процесуального примусу. Ці дії та заходи закон пов'язує з конкретною кримінальною справою. У стадії порушення кримінальної справи не тільки вживаються заходи до встановлення винного у вчиненні злочину, а й запобігається в зв'язку із застосуванням заходів процесуального примусу можливість продовження ним злочинної діяльності.

Кримінальна справа порушується в зв'язку із вчиненням злочину. Розрізняють порушення кримінальної справи щодо особи і за фактом вчиненого злочину. Практика свідчить, що більшість кримінальних справ порушується за фактом вчиненого злочину, коли відомо лише про факт злочину (крадіжка з квартири, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень тощо).

Своєчасність порушення кримінальної справи обумовлює іншу важливу вимогу, що висувається до кожного рішення при порушенні кримінальної справи правильність такого рішення. Помилка, допущена при порушенні кримінальної справи, може призвести до необґрунтованого арешту, притягнення до кримінальної відповідальності невинної особи або до залишення особи, що вчинила злочин, без покарання.

Необґрунтоване порушення кримінальної справи призводить до істотного обмеження прав та законних інтересів громадян, непотрібного виклику на допити як свідків багатьох осіб, втрат робочого часу працівників міліції, відволікання їх від розкриття і розслідування дійсно вчинених злочинів. Це дозволяє зробити висновок про те, що необґрунтоване порушення кримінальної справи завдає шкоду боротьбі зі злочинністю і повинно розглядатись як порушення законності.

Помилки, що їх допускають при порушенні кримінальної справи, найчастіше пов'язані з неправильною оцінкою наявності умов, які за законом необхідні для прийняття рішення про порушення кримінальної справи.

Стадія порушення кримінальної справи, як і кожна стадія кримінального процесу, має свої особливі завдання, що випливають із загальних завдань кримінального судочинства. Безпосередніми завданнями цієї стадії є: швидке встановлення наявності або відсутності достатніх даних, що вказують на ознаки злочину, а також обставин, що виключають провадження по кримінальній справі. Орган дізнання, слідчий, прокурор та суд або суддя, встановивши в події, яка стала їм відомою, ознаки злочину, приймають рішення почати провадження по даній справі. у разі відсутності достатніх даних, що вказують на ознаки злочину, приймається рішення про відмову в порушенні кримінальної справи.

Своєрідність вказаних завдань визначає і специфічність умов, в яких проходить порушення кримінальної справи, і положення суб'єктів. Ця специфіка полягає в тому, що вся робота проводиться на початковому етапі збирання фактичних даних, які в подальшому повинні бути визнані достатніми для прийняття рішення по справі. В ході діяльності при порушенні кримінальної справи, відповідні органи часто не шукають будь-яких додаткових даних, обмежуючись перевіркою повідомлень чи заяв за відомостями, за фактичними даними, що існують у первинному матеріалі. Відомо, що при вирішенні питання про порушення кримінальної справи немає таких учасників (суб'єктів) кримінального процесу як свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених тощо. Тут є заявник про злочин, посадова особа, яка приймає та вирішує питання про це повідомлення, і представник нагляду прокурор. Процесуальний статус цих осіб, їх дії і правовідносини тут інші, ніж в інших стадіях процесу. Якщо, наприклад, особа, що повідомила про злочинний факт, при порушенні кримінальної справи є заявником про злочин, то в стадії досудового слідства вона виступає як свідок або потерпілий. Відповідно до цього змінюються її процесуальні права та обов'язки.

Характеризуючи стадію порушення кримінальної справи, слід визначити, які органи та посадові особи вирішують питання про порушення кримінальної справи, і межі їхньої компетенції.

Обов'язок порушення кримінальної справи покладається лише на такі органи держави, як орган дізнання, слідчий, прокурор, суд і суддя, причому перелік цих органів є вичерпним.

2. Приводи і підстави для порушення кримінальної справи.

У процесуальній літературі є низка визначень поняття приводів для порушення кримінальної справи. Більшість процесуалістів під приводом для порушення кримінальної справи розуміють або первинні відомості про злочинний факт, або їх джерела.

Тому слід вважати, що приводом до порушення справи є джерела, з яких орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя чи суд одержують дані про злочини.

Кожна кримінальна справа може бути порушена лише за наявності приводу і достатньої підстави за відсутності обставин, що виключають провадження у справі (ст. 6 КПК).

Приводами до порушення кримінальної справи (ст. 94 КПК України) є:

1) заяви і повідомлення підприємств, установ, організацій, посадових осіб, представників влади, громадськості або окремих громадян;

2) повідомлення представників влади, громадськості або окремих громадян, що затримали підозрювану особу на місці здійснення злочину або з речовими доказами;

3) явка з повинною;

4) повідомлення, опубліковані в пресі;

5) безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, прокурором або судом ознак злочину.

Заяви або повідомлення підприємств, установ, організацій, посадових осіб, представників влади, громадськості або окремих громадян найпоширеніший на практиці привід для порушення кримінальної справи. Повідомляти про злочин компетентним органам, тобто органам дізнання, слідчому, прокурору, судді та суду, що мають право порушувати кримінальну справу, це право кожного громадянина, незалежно від того, кому заподіяно шкоду злочином.

Керівники підприємств, установ, організацій, посадові особи, представники влади і громадськості також повинні повідомляти про злочини, що стали їм відомі під час їхньої діяльності. Зокрема, працівники державної контрольно-ревізійної служби зобов'язані у разі виявлення зловживань і порушень чинного законодавства передавати правоохоронним органам матеріали ревізій.

Закон не виділяє скаргу потерпілого як самостійний привід для порушення кримінальної справи. Вона є різновидом заяви окремих громадян. Проте в разі вчинення злочинів, у справах, що порушуються не інакше як за скаргою потерпілого (ст. 27 КПК), необхідна наявність саме такої скарги, в якій міститься прохання про притягнення особи до кримінальної відповідальності.

Згідно з частинами 1 і 2 ст. 95 КПК повідомлення представників влади, громадськості або окремих громадян, які затримали підозрювану особу на місці вчинення злочину або з поличним, можуть бути усними або письмовими. Усні заяви заносяться до протоколу, який підписують заявник та посадова особа, що прийняла заяву. При цьому заявник попереджається про відповідальність за неправдивий донос, про що зазначається в протоколі.

Письмову заяву повинна підписати особа, яка її подає. До порушення справи слід пересвідчитися в особі заявника, попередити його про відповідальність за неправдивий донос і взяти у нього відповідну підписку.

Заяви громадян про злочини надходять в органи внутрішніх справ, прокуратури та суди різними способами і в різних формах. Обов'язкові реквізити законом не встановлюються, і тому вони можуть бути у вигляді заяв, скарг тощо. Сам факт повідомлення органам, що ведуть боротьбу зі злочинністю, про злочинні дії свідчить про усвідомлення заявниками наслідків такого звернення.

Заяви та повідомлення від громадян повинні надходити своєчасно. На своєчасність надходження сигналів істотно впливає організація роботи органів внутрішніх справ, прокуратури та судів з прийому громадян. Потрібно також враховувати і роль психологічних чинників, що змушують громадян швидко звертатись в слідчі органи. Гнів, образа та інші почуття, що виникають зі сприйняттям злочинних дій, сприяють формуванню у громадян негативних наслідків щодо осіб, які вчиняють злочини.

Виникає питання, чи можуть бути приводом для порушення кримінальної справи анонімні заяви та заяви, зроблені по телефону. Анонімні заяви не можуть бути приводом для порушення справи, оскільки ч. 2 ст. 95 КПК вимагає, щоб письмова заява була підписана особою, якою вона подається, причому до порушення справи слід пересвідчитися в особі заявника, попередити його про відповідальність за завідомо неправдивий донос і взяти у нього відповідну підписку. Якщо в анонімній заяві є конкретні дані, що вказують на ознаки злочину, то орган, який її одержав, повинен перевірити їх за правилами, передбаченими частинами 4 і б ст. 97 КПК, в якій сказано, що заява або повідомлення про злочини до порушення кримінальної справи можуть бути перевірені шляхом проведення оперативно-розшукової діяльності. Проведення визначених у законодавчих актах України окремих оперативно-розшукових заходів проводиться з дозволу суду за погодженим з прокурором поданням керівника відповідного оперативного підрозділу або його заступника. Про надання такого дозволу виноситься постанова судді, на неї може бути принесена апеляція з додержанням порядку та у випадках, передбачених статтями 177, 178 і 190 КПК.

Не може бути приводом для порушення справи повідомлення про злочин, зроблене по телефону, навіть якщо той, хто його зробив, назвав себе, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 95 КПК усні заяви й повідомлення заносяться до протоколу, який підписується заявником та посадовою особою, яка їх прийняла, при цьому заявник попереджається про відповідальність за завідомо неправдивий донос, про що зазначається в протоколі. Проте телефонні повідомлення мають бути перевірені, і якщо вони підтверджуються, то приводом для порушення справи буде безпосереднє виявлення ознак злочину органом дізнання, слідчим, прокурором.

Згідно з наказом МВС України від 26 листопада 1991 р. № 500 анонімні заяви не реєструються, не перевіряються, а направляються у відповідні служби для можливого їх використання. Але на практиці ми бачимо зовсім іншу картину. Наприклад, телефонний дзвінок з повідомленням про те, що в певному будинку закладено вибухівку. Органи внутрішніх справ обов'язково перевіряють такі повідомлення, оскільки одним з основних завдань цього правоохоронного органу є охорона життя, прав та законних інтересів громадян.

У статті 95 КПК щодо змісту протоколу усної заяви вказується, що в ньому повинен бути зміст заяви, відмітка про попередження за завідомо неправдивий донос, він повинен бути підписаний заявником та службовою особою, що прийняла заяву.

Недостатня регламентація змісту протоколу призводить до того, що на практиці складаються різні за структурою, формою і змістом протоколи усних заяв. У загальних рисах протокол повинен відповідати таким вимогам. Протокол усної заяви складається з трьох частин: вступної, описової та заключної. У вступній частині вказуються: час і місце складання, посада і прізвище особи, яка склала протокол, дані про особу, що зробила заяву, час надходження заяви, норма КПК, що регламентує порядок оформлення усної заяви, відмітка про попередження про відповідальність за завідомо неправдивий донос, яка засвідчується підписом заявника. В описовій частині повинен бути висвітлений зміст заяви. В протоколі не записують запитання, що задаються, і відповіді на них, оскільки в ньому фіксується лише зміст заяви. В заключній частині протоколу вказується, що заявник ознайомився з протоколом і зміст заяви записаний правильно. Протокол підписується заявником і службовою особою, яка прийняла заяву.

Якщо заявник глухий, німий чи не володіє мовою, на якій ведеться судочинство, для отримання допомоги запрошується перекладач або особа, що розуміє знаки глухого чи німого. В протоколі слід вказати про участь цих осіб у процесуальній дії.

Повідомлення підприємств, установ, організацій і посадових осіб повинні бути викладені в письмовій формі1 та підписані особами, які мають право діяти від їх імені, і засвідчені штампом чи печаткою або написані на фірмовому бланку.

Практика свідчить, що найчастіше підприємства, установи, організації і посадові особи повідомляють про злочини, пов'язані з їх діяльністю, або про злочини, вчинені особами, які там працюють. Але за законом право повідомляти про злочини мають всі громадяни.

Повідомлення представників влади, громадськості або окремих громадян, які затримали підозрювану особу на місці вчинення злочину або з поличним, є різновидом повідомлень, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 94 КПК. Тим самим законодавець закріпив право не тільки представників влади, а й громадських формувань, які допомагають органам внутрішніх справ охороняти громадський порядок, окремих громадян затримати підозрюваного на місці вчинення злочину або з предметами злочину, які подальше матимуть значення як речові докази. Таке затримання здійснюється з метою доставления підозрюваного, зокрема, до міліції. Співробітник міліції складає рапорт, інші громадяни можуть зробити усну заяву про затримання, до заноситься до протоколу, оформленого особою, яка прийняла заяву. Ці акти є також приводом для порушення кримінальної справи.

Передбачені законом вимоги щодо заяв і повідомлень про злочини спрямовані на створення гарантій для прийняття правильного рішення про порушення кримінальної справи та необхідних умов для оперативного реагування компетентних органів на факти злочинних діянь.

Явка з повинною це особисте добровільне письмове чи усне повідомлення заявником особі, яка провадить дізнання (дізнавачу), слідчому, прокурору, судді або суду, що злочин вчинений чи підготовлений ним, до порушення проти нього кримінальної справи. Якщо кримінальну справу вже порушено за наявністю ознак злочину, таке повідомлення заявником має бути зроблене до винесення постанови про притягнення його як обвинуваченого (ч. 1 ст. 96 КПК).

Явка з повинною давно відомий, і, на перший погляд, простий і очевидний факт. Однак спеціалісти знають, як непросто одержувати на практиці факти визнання провини, зізнання у вчиненні злочину.

Чинне законодавство має значні можливості для підвищення ефективності норм про явку з повинною. Зокрема, доцільно уточнити і розширити межі звичного переліку правових і фактичних ситуацій, за яких явка з повинною повинна або могла б пом'якшити кримінальну відповідальність, кримінальне покарання, повністю або частково від них звільнити.

Часто саме явка з повинною і стає законною основою для пом'якшення кримінальної відповідальності або звільнення від неї, і не тільки для людей, що з'явились з повинною. Також слід враховувати і відповідні матеріали з практики, що свідчать про те, що факти самогубств часто пов'язані не стільки зі страхом викриття і відповідальності за вчинене, скільки з соромом та безвихідністю, юридичною та психологічною.

У практиці виявлено багато варіантів явки з повинною. Все залежить від змісту і кількості охоплених нею фактів і осіб, від стадії кримінального процесу, навіть від наявності або відсутності чіткої юридичної або фактичної фіксації такого роду ситуації. Навіть за відсутності простих ситуацій зустрічаються такі варіанти явки з повинною:

1) коли раніше офіційно не було відомо, що вчинено злочин і хто його вчинив;

2) було відомо про вчинення злочину, але не відомо, хто його вчинив;

3) не було відомо місцезнаходження осіб, що вчинили злочин;

4) не було відомо, що в дійсності здійснено інший злочин;

5) не було відомо, що в дійсності злочин вчинено іншою особою;

6) явка з повинною за так званим приватним обвинуваченням або якщо немає скарг потерпілого;

7) явка з повинною, заради якої було вчинено злочин;

8) явка з повинною в одному злочині з метою впливу на оцінку інших вчинених злочинів;

9) повинна в менш небезпечному, щоб приховати більш небезпечний злочин або завадити його розкриттю;

10) групова повинна двох або більше осіб;

11) «незавершена явка з повинною», оскільки особа, яка вчинила злочин, затримана міліцією на шляху до прокурора;

12) давання хабара з метою впливу на розслідування, судовий розгляд, умови відбуття покарання і явка з повинною при цьому;

13) хибна повинна завідомо або помилково.

Велика різноманітність фактичних і юридичних обставин явки з повинною на практиці далеко не завжди вкладається в загальноприйняті уявлення про неї, а також у межі традиційних визначень юридичних словників та інших спеціальних джерел.

За змістом явка з повинною інститут кримінального права, а за формою реалізації головним чином кримінально-процесуального.

За загальними правилами, явка з повинною є обставиною, що пом'якшує відповідальність. Але у випадках, прямо вказаних у законі (ч. 2 ст. 111, ч. З ст. 369, ч. З ст. 263 КК), вона є обставиною, що виключає кримінальну відповідальність і, отже, порушення кримінальної справи.

На практиці часто буває, що про вчинений злочин особа повідомляє не особисто, а по телефону, в листі або через інших громадян. Юридично головне в явці з повинною це добровільне (письмове чи усне) повідомлення правоохоронних органів про вчинений злочин.

Нечітке визначення явки з повинною в законі призводило до того, що на практиці не завжди вдавалось відмежувати явку з повинною від добровільної відмови. Іноді вважали, що явка з повинною є специфічною формою добровільної відмови особи від вчиненого злочину. Дійсно, тут є певна схожість в оцінюванні мотивів і добровільності. Однак розбіжностей значно більше: в формі дій при явці з повинною і бездіяльності — під час добровільної відмови; при завершеності або незавершеності злочину, в оцінюванні наслідків злочину, звільненні від кримінальної відповідальності або покарання, їх пом'якшенні, в тому числі й щодо співучасників. На відміну від явки з повинною, де заявник добровільно повідомляє органи дізнання, слідчому, прокурору, судді (суду) про вчинений або підготовлений ним злочин, добровільна відмова є остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця.

Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину (ст. 17 КК України).

Враховуючи велике значення явки з повинною в доказуванні на різних етапах кримінально-процесуальної діяльності, правоохоронні органи багато років у своїй роботі фіксували явку з повинною у вигляді заяви чи окремого процесуального документа протоколу (протоколу усної заяви). Тому, нарешті, законодавець врахував потреби практики з цього питання і Законом України від 7 березня 2002 р. № 3082-ПІ року зобов'язує орган дізнання, слідчого, прокурора, суддю або суд усну заяву явки з повинною заносити до протоколу, в якому зазначаються відомості про особу заявника і викладено зміст заяви від першої особи. Протокол в таких випадках підписують заявник і посадова особа, яка склала протокол.

Якщо усна заява про явку з повинною зроблена в судовому засіданні, то відомості про особу заявника і зміст його заяви заноситься до протоколу судового засідання і підписується заявником. Головуючий протягом трьох днів надсилає витяг з протоколу судового засідання відповідному прокурору.

Письмова заява про явку з повинною має бути підписана заявником і особою, яка провадить дізнання, органом дізнання, слідчим або прокурором, які прийняли заяву із зазначенням на заяві дати її прийняття (частини 2—4 ст. 96 КПК).

Повідомлення, опубліковані в пресі це статті, замітки, фейлетони, інші публікації в періодичній пресі, що містять відомості про злочини, які готуються або вже вчинені. Наявність у кримінально-процесуальному законі такого приводу зобов'язує органи дізнання, слідчих, прокурорів та судів слідкувати за повідомленнями в пресі.

Під пресою розуміють друковані періодичні видання, які виходять під постійною назвою з періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року на підставі свідоцтва про державну реєстрацію, а також додатки до них у вигляді видань газетного та журнального типу1. Не є приводом для порушення кримінальної справи замітки, опубліковані в стінних газетах підприємств, установ та організацій. Якщо ж повідомлення стінних газет стають відомі органам, компетентним вирішити питання про порушення кримінальної справи, приводом до цього буде безпосереднє виявлення органом дізнання слідчим, прокурором або судом ознак злочину.

За повідомленнями, опублікованими в пресі, кримінальні справи, як правило, порушують прокурори з метою недопущення паралельних проваджень.

Безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, прокурором чи судом ознак злочину означає, що ці органи та самі особи, незалежно від чиїхось заяв і повідомлень (тобто приводів, зазначених у пунктах 1—4 ч. 1 Ст. 94 КПК), виявляють ознаки злочину.

Безпосереднє виявлення ознак злочину може мати місце в процесі здійснення службових повноважень особою, що проводить дізнання, слідчим, прокурором і судом (суддею) відповідно до покладених на них функцій.

Особа, що провадить дізнання, слідчий виявляють ознаки підготовлюваних або вчинених злочинів у ході процесуальної діяльності при провадженні розслідування по кримінальним справам, які вже порушені. Ознаки злочину можуть бути виявлені і в ході здійснення оперативно-розшукових заходів. Якщо при перевірці первинних даних про злочин, отриманих у результаті оперативно-розшуковий дій, орган дізнання пересвідчиться в їх правильності, то є привід для порушення кримінальної справи безпосереднє виявлення ознак злочину. У всіх інших випадках, якщо органу дізнання за результатами застосування оперативно-розшукових заходів не надається можливість самому встановити ознаки злочину, ці результати не мають кримінально-процесуальних наслідків. Слідчий може виявити ознаки злочину безпосередньо в ході розслідування справи.

3. Процесуальний порядок порушення кримінальної справи

Відповідно до ч. 2 ст. 94 КПК «справа може бути порушена тільки в тих випадках, коли є достатні підстави, що вказують на наявність ознак злочину».

Підстави це фактичні дані, що стали відомі органу Дізнання, слідчому, прокурору, судді (суду) і вказують на наявність ознак злочину.

Отже, підстава для порушення кримінальної справи містить два необхідних елементи:

наявність ознак злочину в події, що стало відомо органу дізнання, слідчому, прокурору або суду;

наявність достатніх даних, на основі яких встановлюються ознаки злочину.

Кримінальна справа порушується за наявності приводів і підстав для порушення кримінальної справи (ст. 98 КПК) і за відсутності обставин, що виключають її порушення (ст. 6 КПК України).

Коли йдеться про прийняття якого-небудь процесуального рішення, мають на увазі такі умови, що належать до компетенції органу дізнання, досудового слідства, прокурора, судді (суду):

який орган має право ухвалити рішення про виконання цієї дії і реалізувати його;

в які терміни повинно бути прийнято рішення і реалізовано;

які конкретні дії повинні передувати прийняттю рішення і в якій процесуальній формі здійснюватися;

як документально повинно бути оформлено прийняте рішення;

які можуть бути наслідки прийнятого рішення, хто і в якому порядку може його оскаржити або відмінити прийняте рішення;

які правовідносини виникають у зв'язку з прийнятим рішенням, які при цьому права отримують учасники процесу;

які наслідки настають у разі визнання рішення незаконним.

Як свідчить практика, слідчі органів внутрішніх справ порушують більше кримінальних справ, ніж слідчі прокуратури, податкової міліції та органів безпеки.

Право порушити кримінальну справу має також прокурор. Це право прокурора обмежене лише по справам, що порушуються тільки за скаргою потерпілого. Але і в тих випадках, якщо така справа має особливе громадське значення, а також у виняткових випадках, коли потерпілий у такій справі чи в справі про злочин, зазначений у ч. 2 ст. 27 КПК, через свій безпорадний стан, залежність від обвинуваченого чи з інших причин не може захистити свої законні інтереси, прокурор порушує справу і за відсутості скарги потерпілого. Справа, порушена прокурором, направляється для провадження дізнання чи досудового слідства, а після закінчення розслідування розглядається судом в загальному порядку. Така справа в разі примирення потерпілого з обвинуваченим, підсудним закриттю не підлягає (ч. З ст. 27 КПК).

Прокурор також безпосередньо виявляє ознаки злочину в процесі здійснення загального нагляду за додержанням законів: в ході дізнання і досудового слідства, розгляду справ в суді при виконанні кримінального покарання.

Суд може вирішувати питання про нові обвинувачення, якщо дані судового слідства вказують, що підсудний вчинив ще й інший злочин, за яким обвинувачення не було йому пред'явлено, за клопотанням прокурора, потерпілого, чи його представника, не зупиняючи розгляду справи, виносить ухвалу, а суддя постанову, якими про вчинення цього злочину повідомляється прокурор.

У тих випадках, якщо нове обвинувачення тісно пов'язане з початковим та окремий розгляд їх неможливий, справа повертається для додаткового розслідування, після чого направляється до суду в загальному порядку (ст. 276 КПК).

Кожне злочинне діяння характеризується певними елементами складу злочину: об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт і суб'єктивна сторона злочину. Але при вирішенні питання про порушення кримінальної справи не потрібно встановлювати всі елементи складу злочину. Така вимога була б надмірною. Не випадково закон говорить про ознаки злочину, а не про склад злочину, отже, встановлювати всі елементи складу злочину в сукупності в цій стадії процесу не потрібно.

Ознаки злочину в конкретному діянні виявляються шляхом зіставлення його ознак з ознаками, вказаними в кримінально-правовій нормі, що передбачає відповідальність за такі діяння. При проведенні такого зіставлення необхідно звертати увагу на ознаки, що характеризують елементи складу злочину.

При аналізі ознак, що стосуються об'єкту злочину, повинно бути встановлено, що шкоду заподіяно тим суспільним відносинам, які охороняються кримінальним законом. Більше того, слід визначити безпосередній об'єкт посягання (життя, здоров'я громадян, майно громадян тощо).

Важливе значення при виявленні ознак злочину в конкретних ситуаціях має аналіз ознак, що характеризують об'єктивну сторону злочину. Ці ознаки, перш за все, повинні вказувати на те, що дія або бездіяльність, а також наслідки є в причинному зв'язку з діяннями кримінально-правовими. При аналізі об'єктивної сторони складу злочину потрібно виявляти ознаки, що дозволяють відмежувати діяння кримінальні від діянь адміністративного чи цивільно-правового характеру. Помилки в таких випадках, як правило, пояснюються не складністю конкретних ситуацій, а недостатньою увагою і поверховим відношенням до аналізу злочину, за ознаками якого порушується кримінальна справа.

Що стосується причинного зв'язку між діянням та наслідками, то він не завжди очевидний при порушенні кримінальної справи. Часто виникає необхідність провести слідчі дії і тільки після того встановити, чи дійсно був причинний зв'язок. Тому відмова в порушенні справи через відсутність причинного зв'язку є порівняно рідким явищем на практиці. Частіше висновку про відсутність причинного зв'язку орган дізнання, слідчий, прокурор або суд доходять в процесі розслідування або судового розгляду.

Встановлення ознак, що характеризують суб'єкт злочину, має істотне значення для правильного вирішення питання про порушення кримінальної справи. Необхідно встановити, що діяння, яке є предметом розгляду, вчинене людиною, а не в результаті дій, наприклад, стихійних сил природи. Якщо є підстави вважати, що діяння було вчинено людиною, хоч її особа невідома, справа підлягає порушенню за фактом вчиненого злочину.

Ознаки, що характеризують суб'єктивну сторону злочину, в момент порушення справи важко з'ясувати, навіть за умови, що є вказівка на особу, яка вчинила злочин. Питання суб'єктивної сторони злочину уточнюють після порушення кримінальної справи, при провадженні досудового слідства.

Одне із серйозних питань, що виникають при порушенні кримінальної справи це правильна кваліфікація злочину, хоч у момент порушення справи вона не завжди є остаточною. Тому при порушенні кримінальної справи необхідно намагатися більш точно кваліфікувати діяння.

Достатніми є такі фактичні дані, що свідчать про наявність певних кримінально караних дій чи бездіяльності. При цьому не обов'язково, щоб вони відображали діяння повно і всебічно або викривали конкретну особу у вчиненні злочину. Встановлення цих обставин є завданням наступної стадії кримінального процесу досудового слідства.

Кримінально-процесуальний закон встановлює єдиний порядок порушення кримінальної справи (виняток становлять злочини, зазначені в ст. 27 КПК). Порядок порушення справи полягає в певній послідовності процесуальних дій з отримання, розгляду і перевірки первинних відомостей про злочини і прийняття рішення щодо порушення кримінальної справи.

Рішення про порушення кримінальної справи, що приймається за наявності законних приводів і достатніх підстав, згідно зі ст. 98 КПК повинно бути викладено у формі відповідного процесуального акту. Про порушення кримінальної справи орган дізнання, слідчий, прокурор і суддя виносять постанову, а суд ухвалу. Постанова (ухвала) про порушення кримінальної справи є важливим процесуальним документом. Суворе додержання вимог, що пред'являються до нього, одна з гарантій законності й обґрунтованості порушення кримінальних справ.

При порушенні кримінальної справи орган дізнання, слідчий, прокурор або суддя зобов'язані винести постанову, а суд — ухвалу, вказавши приводи і підстави для порушення справи, статтю кримінального закону, за ознаками якої порушується справа, а також подальше її спрямування.

Рішення повинно бути прийнято в термін до трьох днів, а у виняткових випадках (якщо потрібна додаткова перевірка матеріалів) до десяти діб.

Постанова органу дізнання, слідчого, прокурора і судді складається з трьох частин: вступної (ввідної), описово-мотивувальної і резолютивної (постановчої).

У вступній частині постанови вказуються дата винесення постанови, місце (місто, селище), посада, звання особи, що виносить постанову, її прізвище, які матеріали розглядалися при винесенні постанови.

В описово-мотивувальній частини постанови вказується джерело відомостей про злочин, що послужили приводом до порушення справи, а також куди і коли ці відомості надійшли. Потім викладаються фактичні дані, з вказівкою на наявність ознак конкретного злочину, тобто підстава для порушення справи, час, місце й інші обставини здійснення злочину.

Після вказівки в описовій частині постанови на кваліфікацію злочину за відповідною статтею кримінального кодексу повинне йти посилання на статті кримінально-процесуального закону, якими керується орган дізнання, слідчий, прокурор або суд, ухвалюючи рішення порушити кримінальну справу.

Згідно зі ст. 113 КПК України, якщо справа порушена слідчим і прийнята ним до свого провадження, то складається єдина постанова про порушення справи і прийняття її до свого провадження. У цьому разі в описово-мотивувальній частині постанови вказується, що слідчий керувався також положеннями цих норм.

У резолютивній частині постанови міститься рішення про порушення кримінальної справи. Ця частина постанови випливає з описової частини, є її логічним продовженням. У резолютивній частині обов'язково вказується стаття КК, за ознаками якої кваліфікується діяння, що підлягає розслідуванню, куди направляється справа або ким приймається до свого провадження.

Постанова слідчого, прокурора, судді, як і ухвала суду про порушення кримінальної справи, набуває законної сили з моменту її винесення і підписання.

Постанова особи, яка провадить дізнання, про порушен-справи підлягає затвердженню начальником органу дізнання і набуває юридичної сили з даного моменту.

Копія постанови про порушення справи направляється органом дізнання і слідчим в добовий термін прокурору. Прокурор здійснює нагляд за своєчасністю розгляду заяв і повідомлень про злочини, законністю й обґрунтованістю прийнятих рішень про порушення або про відмову в порушенні справи.

4. Оскарження рішень слідчого і прокурора про порушення кримінальної справи щодо певної особи

Дії органу дізнання, слідчого і прокурора про порушення кримінальної справи щодо певної особи можуть бути оскаржені до суду.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України від ЗО січня 2003 р. З-рп/2003 (справа № 1-12/2003) у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ч. 6 ст. 234 і ч. З ст. 236 КПК України, які унеможливлюють розгляд судом на стадії досудового слідства скарг на постанови слідчого та прокурора про порушення кримінальної справи щодо певної особи, Конституційний Суд України виходить з такого.

Згідно з кримінально-процесуальним законодавством України:

справа може бути порушена тільки в тих випадках, якщо є достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину (ч. 2 ст. 94 КПК);

за наявності приводів і підстав, зазначених у ст. 94 КПК, прокурор, слідчий або орган дізнання зобов'язані винести постанову про порушення кримінальної справи, вказавши приводи і підстави до порушення справи, статтю кримінального закону, за ознаками якої порушується справа, а також дальше її спрямування (ч. 1 ст. 98 КПК);

якщо на момент порушення кримінальної справи встановлено особу, яка вчинила злочин, кримінальну справу повинно бути порушено щодо цієї особи (ч. 2 ст. 98 КПК);

досудове слідство провадиться лише після порушення кримінальної справи і в порядку, встановленому КПК (ч. 1 ст. 113);

Відповідно до КПК України постанови слідчого і прокурора про порушення кримінальної справи щодо певної особи можуть бути оскаржені до суду (ч. 5 ст. 234 і ч. 2 ст. 236). Однак скарги на ці постанови розглядаються судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при її розгляді по суті (ч. 6 ст. 234, ч. З ст. 236 КПК).

Постанова про порушення кримінальної справи щодо певної особи, винесена з недодержанням вимог КПК України, зокрема передбачених статтями 94—98, може породити наслідки, які виходять за межі кримінально-процесуальних відносин, і завдати такої шкоди конституційним правам і свободам внаслідок несвоєчасного судового контролю, що поновити їх буде неможливо.

Унеможливлення розгляду судом скарги на постанову про порушення кримінальної справи щодо певної особи на стадії досудового слідства, відкладення її перевірки судом на стадію попереднього розгляду кримінальної справи або на стадію розгляду її по суті, відстрочка судового контролю обмежують конституційне право людини на судовий захист, який є гарантією всіх прав і свобод людини і громадянина.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (ст. 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (ст. 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (ст. 13).

Право на судовий захист є одним з конституційних прав. А тому положення ч. 6 ст. 234, ч. З ст. 236 КПК України, які унеможливлюють розгляд судом на стадії досудового слідства скарг на постанови слідчого та прокурора про порушення кримінальної справи щодо певної особи, обмежуючи право людини на судовий захист, закріплене Конституції України, порушують вимоги статей 3, 21, ч. 2. ст. 22, ч. 1 с 64 Конституції України, тобто є неконституційними.

Скарги до суду на постанови слідчого і прокурора про опушення кримінальної справи щодо певної особи повинні розглядатися судом за чинним законодавством у порядку кримінального судочинства. При цьому суд, розглядаючи такі скарги на стадії досудового слідства, перевіряє наявність приводів і підстав для винесення зазначених постанов і не повинен розглядати та вирішувати заздалегідь ті питання, які повинен вирішувати суд при розгляді кримінальної справи по суті, оскільки це буде порушенням конституційних засад правосуддя.

У силу наведеного положення ч. 6 ст. 234 і ч. З ст. 236 КПК, згідно з якими скарги на дії слідчого і прокурора про порушення кримінальної справи щодо особи розглядались судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті, визнані неконституційними і втратили свою чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України вказаного рішення.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

68379. Английская эмпирическая школа философии 81 KB
  Возникают две прямопротиволожные теории познания: теория познания эмпиризма ориентированная на экспериментальные исследования природы и теория познания рационализма ориентированный на механо-математическое познание мира понимание. Но он также был озабочен методом научного познания...
68380. Классическая немецкая философия. Философия диалектического материализма 73 KB
  Под влиянием скептическим взгялдом Юма Кант меняет представление о возможностях рационального познания метафизического познания философского познания умозрительное спекулятивное основанное на разуме познание мире. Как возможно научно познание как оно совершается Можно ли объяснить сенсуализм и рационализм...
68381. Особенности русской философии и Западноевропейская философия XX века (ее основные направления) 77.5 KB
  В чем заключается особенность русской философии. Если ее сравнивать с ЗЕ философией, она имеет ряд особенностей: во-первых, русская философия никогда не основывалась на рацио, она не представляет собой системы рационального познания, что мы встречаем, например, в деятельности Декарта, Канта или Гегеля.
68383. Основные этапы развития акушерства 813.17 KB
  Нарушается гормональное взаимоотношение в организме женщины психоэмоциональные переживания местные изменения в органе в шейке матки. Материнская смертность: Смерть от акушерский осложнений разрыв матки травматический шок кровотечение Смерть от экстрагенитальных заболеваний острая сердечная недостаточность...
68384. Специфика, проблемы и генезис философии 552.24 KB
  Философию нельзя определить общепринятым образом как другие науки, потому что она осмысливает то, что не является предметом опыта. У философии нет определенного предмета, заранее известного метода; они всякий раз формируются в рамках конкретного философского направления.
68385. Управление персоналом 284 KB
  Выполняя функцию администратора менеджер использует свои полномочия для обеспечения движения системы в соответствии с заданными нормативными актами и с учетом экономической ситуации, не допуская при этом многоначалия, диффузии распорядительства и неисполнительности.
68386. История экологии 29 KB
  Геккель назвал термином экология новый раздел биологии изучающий совокупность всех взаимосвязей между живыми и неживыми компонентами природной среды который по мере накопления новых знаний превратился в самостоятельную науку. Среди различных материальных домов где живёт человек экология имеет дело...
68387. Предмет экологии, ее структура, задачи экологии 90 KB
  Из всех живых организмов человек наиболее старается изменить природу, используя и приспосабливая её для своих нужд. Сегодня, благодаря развитию науки и техники, человек способен вторгаться во все микро- и макромиры, во все процессы, протекающие в биосфере.