20806

Курс «Екологія»

Конспект

Экология и защита окружающей среды

Він передбачає: засвоєння основних закономірностей взаємодії людини суспільства і природи; ознайомлення з особливостями впливу антропогенних факторів на природне середовище; вивчення проблем пов’язаних зі станом охороною та раціональним використанням природних ресурсів; управління процесом природокористування. Концепції безплатності та невичерпності природних ресурсів затратнорезультатна концепція; її безпідставність. Диференційна рента як основний критерій економічної оцінки природних ресурсів. Проблема раціонального використання...

Украинкский

2013-08-01

107.5 KB

31 чел.

ВСТУП

Курс «Екологія» призначений для студентів 1-го і 2-го курсів підготовки бакалаврів усіх факультетів і всіх форм навчання в Київському національному економічному університеті. Він передбачає: засвоєння основних закономірностей взаємодії людини, суспільства і природи; ознайомлення з особливостями впливу антропогенних факторів на природне середовище; вивчення проблем, пов’язаних зі станом, охороною та раціональним використанням природних ресурсів; управління процесом природокористування.

Метою курсу є набуття студентами знань із різноманітних проблем у сфері природокористування та охорони навколишнього середовища, зокрема формування у студентів навичок аналізу і визначення економічної ефективності впровадження природоохоронних заходів та оцінки економічних збитків, що їх завдає народному господарству забруднення окремих компонентів природи.

Значна увага має бути приділена регіональним особливостям впливу науково-технічного прогресу на природне середовище, засвоєнню специфіки економічного обрунтування природоохоронних заходів з різних галузей народного господарства.

Методологія вивчення дисципліни повинна виходити з принципу єдності комплексу еколого-економічних знань, який охоплює розвиток у студентів екологічної свідомості, впровадження екологічного мислення для вирішення наукових і практичних завдань народного господарства. Студенти мають навчитися узгоджувати основні розділи курсу з традиційними розділами політичної економії, розміщенням продуктивних сил, статистикою, ціноутворенням та іншими дисциплінами.

Вивчення дисципліни «Екологія» є необхідною умовою фундаментальної підготовки економіста.


1. ТИПОВА ПРОГРАМА

НОРМАТИВНОЇ НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ «ЕКОЛОГІЯ»

Тема 1. Предмет, метод і завдання екології

Екологія як комплексна наука про навколишнє середовище та роль і становище живих організмів, насамперед людини як виду в екосфері планети. Предмет вивчення екології на час формування її як науки і наприкінці ХХ ст. Комплекс екологічних наук сьогодні. Методи дослідження: традиційні та нові, зокрема статистичні, балансові і т. д. Статистичний, балансовий, порівняльний, аерокосмічні, картографічні, еколого-економічного моделювання та ін.

Тема 2. Наукові основи раціонального
природокористування. Екосистеми та їхня структура

Екосистеми як визначальне поняття в екології. Потоки енергії як речовини в екосистемах. Види екосистем. Специфіка впливу антропогенних факторів на екосистеми. Геосфера як найбільша екосистема планети. Вчення В. І. Вернадського про біосферу, ноосферу. Самовідновлювальні властивості біосфери та їхня обмеженість. Роль живої речовини в біосфері. Специфічні особливості ролі людини в біосфері.

Поняття про природокористування. Етапи природокористування в Україні. Критерії ефективності природокористування. Концепції безплатності та невичерпності природних ресурсів, затратно-результатна концепція; її безпідставність. Диференційна рента як основний критерій економічної оцінки природних ресурсів. Специфіка нинішнього етапу природокористування в Україні. Принципи раціонального природокористування.

Тема 3. Розвиток продуктивних сил
та антропогенний вплив на довкілля

Зростання масштабів виробництва та його вплив на навколишнє середовище. Промисловий комплекс і проблеми раціонального природокористування. Галузі промисловості, які визначають за наявних технологій високий рівень забруднення. Екологічні проблеми теплової, атомної та гідроенергетики, чорної та кольорової металургії, видобувної, хімічної, нафто- і лісохімічної промисловості та промисловості будівельних матеріалів.

Особливості впливу агропромислового комплексу на навколишнє середовище. Екологічна оцінка окремих  ланок АПК. Екологічні проблеми розвитку тваринницьких комплексів.

Транспортна система як споживач палива, джерело шуму та забруднення навколишнього середовища. Проблема раціонального використання земельних ресурсів під транспортні споруди.

Системи розселення як фактор антропогенного впливу на навколишнє середовище. Урбанізація. Розвиток міст і проблеми використання відходів.

Тема 4. Еколого-економічні проблеми.

Використання природних ресурсів

Земельні ресурси України. Структура земельного фонду та його зміни. Основні види впливу людини на земельні ресурси. Екологічні проблеми надмірної розорюваності території, гідромеліорації земель та хімізації сільського господарства.

Водні ресурси України. Запаси прісної води, їх розподіл територією України та економічна оцінка. Обсяги та структура споживання води в Україні. Проблеми раціонального використання водних ресурсів, проблеми малих річок в Україні та способи їх вирішення. Атмосфера та її структура. Джерела забруднення атмосфери двоокисом і оксидом вуглецю, двооксидами сірки та азоту.

Біологічні ресурси України та проблеми раціонального їх використання. Рекреаційні ресурси та їх використання, специфіка їх господарського освоєння.

Економічна оцінка природних ресурсів. Теоретичні основи економічної оцінки природних ресурсів. Зв’язок економічної оцінки природних ресурсів з їх обмеженістю, неоднаковим впливом ресурсів різної якості на місцеположення, на продуктивну силу праці, ефективність суспільного виробництва.

Тема 5. Господарський механізм управління
процесом природокористування та правове
регулювання охорони навколишнього середовища

Нинішній етап розвитку цивілізації та необхідність удосконалення управління процесом природокористування та охороною навколишнього середовища. Пріоритетність природоохоронних інтересів. Форми власності та особливості організації управління процесом природокористування. Подолання відомчого підходу і залишкового принципу у виділенні матеріальних і фінансових ресурсів, створення ефективного економічного механізму природокористування і природоохоронної діяльності.

Управління природокористуванням як система моніторингу планування, планового й госпрозрахункового механізму.

Організаційна структура управління природоохоронною сферою. Міністерство охорони навколишнього природного середовища України, його завдання і функції. Природоохоронні органи на місцях. Відповідальність і завдання інших органів влади у сфері раціонального природокористування та охорони навколишнього середовища.

Роль громадськості й засобів масової інформації у природоохоронній діяльності. Громадські організації охорони природи.

Правове регулювання природокористування і природоохоронної діяльності. Об’єкти правової охорони природи (навколишнє середовище в цілому, природні ресурси, окремі природні об’єкти, природні комплекси).

Законодавство України та інші нормативні акти з питань природокористування та охорони навколишнього середовища. Відповідальність за порушення природоохоронного законодавства.

Тема 6. Екологічний моніторинг.
Система екологічної інформації

Контроль та управління якістю атмосферного повітря, води, рунтів. Екологічний моніторинг і його види. Роль екологічної паспортизації підприємств у визначенні їхнього впливу на навколишнє середовище і в контролі за дотриманням природоохоронних норм і правил у процесі господарської діяльності. Зміст і структура екологічного паспорта підприємств.

Основи екологічного нормування. Нормування охорони атмосферного повітря. Регламентація якості навколишнього середовища через гранично допустимі концентрації (ГДК), гранично допустимі викиди (ГДВ), тимчасово погоджені викиди (ТПВ) та орієнтовно безпечні рівні впливу (ОБРВ) забруднювальних речовин у різних середовищах. Нормування споживання і відведення галузей народного господарства. Ліміти споживання і відведення води. Контроль за виконанням норм. Нормування паливно-енергетичних ресурсів.

Система екологічної інформації. Статистика стану, охорони і раціонального використання надр, земельних, водних та інших ресурсів.

Тема 7. Економічні методи управління,
регулювання раціонального природокористування
та охорони навколишнього середовища

Економічні методи як необхідна складова процесу раціоналізації природокористування, види методів і критерії їхньої ефективності. Економічна оцінка природних ресурсів як основа для визначення плати за ресурси. Форми платежу за ресурси: відшкодування затрат на відтворення природних ресурсів; рентні платежі за експлуатацію кращих природних джерел; штрафні платежі за понаднормове використання природних ресурсів. Нормативи платежів за природні ресурси.

Збитки від забруднення навколишнього середовища та врахування їх під час нарахування платежів за викиди забруднювальних речовин. Види збитків. Методи визначення економічних збитків. Економічні збитки від забруднення атмосфери, водних об’єктів, рунтів і методи їх визначення. Платежі за викиди забруднювальних речовин. Податки за забруднення компонентів навколишнього середовища. Штрафи за перевищення допустимих викидів та аварійні викиди. Плата за розміщення відходів.

Інвестиційна політика в царині охорони навколишнього середовища і раціонального природокористування. Фонд охорони природи: джерела накопичення та напрями використання.

Тема 8. Економічна та соціальна ефективність

Здійснення природоохоронних заходів

Природоохоронні заходи та принципи їх економічного обрунтування. Показники економічної ефективності природозахисних витрат. Чистий економічний ефект природоохоронних заходів. Визначення загальної економічної ефективності затрат на охорону навколишнього середовища. Економічна ефективність природозахисних затрат на попередження втрат чистої продукції внаслідок захворюваності, від скорочення виплат із фонду соціального страхування, від скорочення затрат на лікування тощо.

Соціальна та економічна ефективність безвідходних і маловідходних технологій.

Тема 9. Планування раціонального
природокористування та охорони навколишнього
природного середовища

Передпланові прогнозні розроблення. Довгострокові державні програми охорони навколишнього середовища та раціонального використання природних ресурсів. Принципи і методи планування. Збалансованість використання природних ресурсів. Територіальні схеми раціонального використання природних ресурсів та охорони навколишнього середовища. Основні етапи розроблення комплексних схем. Планування охорони водних ресурсів і показники планування. Охорона повітряного басейну. Планування охорони та раціонального використання лісових ресурсів. Розроблення плану з організації заповідників, природних парків, ботанічних садів. Планування відтворення рибних запасів. Охорона надр і раціональне використання мінеральних ресурсів. Визначення потреб у природоохоронному устаткуванні та приладах контролю.

Тема 10. Науково-технічний прогрес
та економіка природокористування

Науково-технічний прогрес та його вплив на використання природних ресурсів і стан навколишнього середовища. Можливість науково-технічного прогресу у справі економії ресурсів і захисту середовища проживання людини.

Методи охорони навколишнього середовища від шкідливих викидів. Еколого-економічні проблеми впровадження очисних споруд на підприємствах.

Безвідходні технології як основний напрямок охорони навколишнього середовища від техногенного впливу. Основні напрями безвідходних виробництв: комплексне використання сировини, створення замкнених газо- та водооборотних систем, розроблення і впровадження принципово нових технологій та вдосконалення існуючих процесів і виробництв. Еколого-економічні проблеми використання біотехнологій.

Ресурсозбереження — один із основних напрямів інтенсифікації виробництва. Проблеми зниження ресурсо-, водо-, матеріаломісткості та енергоємності виробництва. Енергозберігальні технології — важливий напрям науково-технічного прогресу. Нові види енергії.

Тема 11. Екологічна експертиза
та проблеми її організації

Аналіз управління розвитком продуктивних сил України і можливість погодження економічних та екологічних інтересів суспільства. Концепція екологічної експертизи. Мета, завдання, засоби та організація екологічної експертизи. Екологічна експертиза проектів підприємств, проектів зміни природного середовища на регіональному рівні, екологічна експертиза технологій. Екологічна експертиза зовнішньої діяльності державних, кооперативних та інших підприємств, об’єднань і організацій. Досвід організації екологічної експертизи в інших країнах.

Тема 12. Регіональні екологічні
проблеми України

Екологічні проблеми України, пов’язані з функціонуванням металургійного, хімічного, паливно-енергетичного та агропромислового комплексів. Екологічні зони аварії на Чорнобильській АЕС, промислового Придніпров’я, Донбасу, Криму, Північного Причорномор’я, Полісся і Карпат. Проблеми охорони та раціонального використання земельних і лісових ресурсів України. Проблема поліпшення водозабезпечення населення півдня України.

Тема 13. Міжнародний досвід і міжнародне
співробітництво у сфері охорони
навколишнього природного середовища.

Екологічне виховання населення

Організаційна структура управління раціональним природокористуванням та охоронного довкілля у США, Японії, Канаді.

Екологічне регулювання в інших країнах: основні принципи й підходи. Законодавство про охорону навколишнього середовища. Структура державного управління природоохоронними програмами.

Економічні важелі управління природокористуванням. Державне фінансування охорони навколишнього середовища. Проблеми використання та відтворення відновлюваних природних ресурсів. Роль ресурсозбереження у вирішенні проблем природокористування США, Канади, Японії та інших країн.

Міжнародне співробітництво в царині охорони навколишнього середовища. Зусилля, що спрямовуються в різних країнах на поліпшення екологічної ситуації. Міжнародні природоохоронні організації та асоціації. Екологічне виховання населення.

2. НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДИСЦИПЛІНИ

Тема 1. Предмет, метод і завдання екології

1.1. Методичні вказівки

Під час вивчення цієї теми необхідно виходити з того, що екологія як наука виникла і сформувалася в системі біологічних наук. Німецький вчений Ернст Геккель 1866 р. визначив параметри цієї сфери знань і дав їй назву (вчення про середовище).

«Під екологією ми розуміємо суму знань, — писав Е. Геккель, — які належать до економіки природи: вивчення всієї сукупності взаємовідносин тварини з навколишнім середовищем як органічним, так і неорганічним і, насамперед, –– її дружніх і ворожих стосунків з тими тваринами і рослинами, з якими вона прямо чи опосередковано вступає  в контакт. Одним словом, взаємовідносин, що їх Дарвін називає умовами, які породжують боротьбу за існування»1.

Відтоді екологія розвивалась як наука про місце проживання живих організмів, переважно популяції тварин.

Як самостійна наука екологія сформувалася на початку ХХ ст. і впродовж довгого часу була частиною біології. Проте високі темпи зростання населення на земній кулі, бурхливий розвиток промисловості, транспорту, будівництва супроводжувалися дедалі більшими обсягами споживання природних ресурсів. Техногенний характер цивілізації західного типу з її потужним потенціалом засобів знищення всього живого на Землі, розвиток науково-технічного прогресу на підставі виключно матеріалістичної науки обумовив великі зміни в навколишньому середовищі під впливом діяльності людини (антропогенної діяльності).

У багатьох країнах світу — Північної Америки, Західної Європи, Японії — загострилась екологічна ситуація, виникли регіони екологічної кризи, де якість середовища споживання не відповідала нормальним умовам функціонування живих організмів. У другій половині ХХ ст. виникла необхідність дослідження середовища проживання людини. А це, своєю чергою, обумовило «екологізацію» багатьох галузей сучасної науки. Питаннями охорони середовища проживання людини, раціонального природокористування нині активно переймаються такі науки, як географія, економіка, геологія, хімія, фізика, математика та ін. Справдилося передбачення В. І. Вернадського про те, що наші знання розвиватимуться не з наук, а з проблем.

Нині екологія значно розширила предмет свого вивчення. Навіть більше, за малий відтинок часу, переважно з 60 — 70-х років ХХ ст., відбувся процес диверсифікації науки. За М. Ф. Реймерсом2 (див. рис. 1) екологія — це: 1) частина біології (біоекологія), яка вивчає відносини (стосунки) організмів (особин, популяцій, біоценозів) між собою та навколишнім середовищем, тобто має той предмет вивчення, що його окреслив іще Е. Геккель; 2) дисципліна, яка вивчає загальні закони функціонування екосистем різного ієрархічного рівня. Під ієрархією розуміють розташування елементів, регіонів, систем ступінчастим рядом. На кожному щаблі (або рівні) внаслідок взаємодії з навколишнім середовищем (енергією та речовиною) виникають характерні функціональні системи; 3) комплексна наука, яка досліджує середовище проживання живих істот, у тому числі й людини; 4) сфера знань, яка розглядає деяку сукупність предметів і явищ під кутом зору суб’єкта чи об’єкта (здебільшого живого і за участю живого); 5) дослідження становища людини як виду і суспільства в екосфері планети, її зв’язки з екосистемами і розмір впливу на них.

Н. Ф. Реймерс вирізняє загальну «велику» екологію (інакше — екологія глобальна, мегаекологія, панекологія) — такий науковий напрям, який досліджує сукупність природних і соціальних явищ і предметів, але в площині інтересів людини.

Сюди насамперед входить учення про біосферу землі. Щодо розмірів об’єкта дослідження екологію поділяють на:

 автоекологію, яка вивчає взаємодію окремого живого організму та його середовища;

 популяційну екологію, чи демекологію, — предметом її вивчення є взаємодія популяції та її середовища;

 синекологію, яка досліджує взаємодію біотичних (живих) сукупностей із середовищем.

В останні роки як самостійна галузь науки сформувалася географічна, або ландшафтна, екологія. Через вплив людини на природу до географії увійшло й набуло поширення поняття «антропогенний ландшафт» — самостійні природні системи, структура яких відрізняється від природних завдяки діяльності людини. Це, приміром, кар’єри, що залишилися після відкритого добування корисних копалин; окультурений ландшафт — орна земля, культурні пасовища, сади, насаджений ліс, парк тощо; культурний ландшафт, де людська діяльність настільки змінила співвідношення предметів і явищ природи, що ландшафт набув нових, якісно інших особливостей, порівняно з попереднім, природним своїм станом. Прикладом може бути сучасний ландшафт населеного району.

Соціальна екологія розглядає взаємовідносини в системі «суспільство — природа», вона вивчає взаємодії та взаємозв’язки людського суспільства з природним середовищем, розробляє наукові основи раціонального природокористування, які передбачають охорону природи та оптимізацію середовища проживання людини.

Екологія людини досліджує загальні взаємовідносини біосфери (її підрозділів) і людини чи групи людей, вона криє в собі вчення про етноси.

Екологія у своїх дослідженнях використовує широкий арсенал методів — як традиційних, так і нових. Серед них — статистичний метод, який дозволяє отримання, обробку та аналіз первинних статистичних матеріалів; балансовий метод, який дає можливість зіставляти наявність природних ресурсів з їхнім використанням; порівняльний метод — він передбачає вивчення об’єктів через порівняння з іншими.

В екології найчастіше порівнюють забруднені та екологічно чисті ділянки. Широко використовують  порівняно прості методи математичної статистики, а саме: обробку варіаційних рядів з визначенням математичного очікування, дисперсії, середнього квадратичного відхилення, отримання інтенсивних та екстенсивних показників для порівняння тощо.

В останні десятиріччя у вивченні екологічних проблем біосфери великого значення надають аерокосмічним методам дослідження. Нині в багатьох країнах створені й функціонують глобальні експериментальні системи вивчення природних ресурсів, до складу яких входять водний, наземний і ракетно-космічний комплекс збору інформації та наземний комплекс її приймання, обробки, збереження, поширення й використання.

Специфіка використання космічних знімань і отримання з них нової інформації обумовлені їх оглядовістю, можливістю вивчення поверхні Землі на різних рівнях генералізації (узагальнення).

Аерокосмічні методи дозволяють оцінити в динаміці всі процеси, що відбуваються  в локальному, регіональному чи глобальному масштабах. Так, скажімо, саме космічне знімання 1975 р. зареєструвало пилосольові бурі, які несли отруйні для рослин хлориди з території, що зовсім недавно була морським дном. У 1986 р. космічне знімання, проведене  японським супутником, зафіксувало поширення теренами

Рис.1

Європи чорнобильських радіонуклідів починаючи від другого дня аварії.

Нині в процесі дослідження виконуються синхронні вимірювання на семи рівнях:

1. Знімання з висоти 600 — 1000 км у масштабі 1 : 2 000 000 — 1 : 12 000 000 з метою оглядово-регіонального аналізу (використовуються збільшені знімки);

2. Знімання з висоти 250 –– 300 км з космічного корабля типу «Союз», «Мир», «Салют» у масштабі 1 : 200 000 — 1 : 2 000 000 з метою регіональних комплексних робіт.

3. Космовізуальні спостереження з космічних кораблів із метою регіональних досліджень.

4. Знімання з висоти 10 –– 20 км у масштабі 1 : 50 000 — 1 : 200 000 з літака чи повітряної кулі з метою детальних комплексних робіт.

5. Знімання з висоти 2 –– 5 км у масштабі 1 : 200 — 1 : 25 000 з літака (дирижабля, дельтаплана) чи з гелікоптера з метою детальних комплексних робіт.

6. Аеровізуальні спостереження з літака чи з гелікоптера з метою оперативного детального аналізу.

7. Наземні (підземні) та водні (донні, підльодові) спостереження і вимірювання в контрольних точках, вибраних за матеріалами аеровізуальних спостережень для детальних досліджень.

Значну роль у дослідженні навколишнього середовища відіграє картографічний метод дослідження, який дозволяє застосувати географічну карту для опису, аналізу і пізнання явищ.

Учені-картографи створили цілісні картографічні моделі, що характеризують окремі елементи навколишнього середовища та їх використання в процесі господарської діяльності, а також указують на заходи зі збереження та покращання продуктивності природних і антропогенних ландшафтів. Це, насамперед, дані про природні процеси і явища, які створюють передумови для можливого погіршення якості середовища (райони активної сейсмічності, сильно еродовані, засолені чи заболочені рунти тощо), про розміщення та основні властивості об’єктів господарської діяльності, які забруднюють рунти, воду чи повітря; дані про контроль за станом окремих компонентів середовища тощо.

Географічні карти не обмежуються фіксацією розміщення явищ і виявленням закономірностей цього розміщення. Отримання нових знань і характеристик, висвітлення процесів розвитку, встановлення взаємозв’язків і прогнозів явищ — ось ті можливості, що  відкривають картографічному методові найширші перспективи.

Гострота екологічних проблем у розвитку біосфери в цілому і в окремих регіонах досягла меж, що вимагають системного підходу до них, усебічного та комплексного вивчення навколишнього середовища з використанням усього комплексу як традиційних, так і нових методів. Системний підхід дав змогу розв’язати низку завдань, які стоять перед екологією як комплексною наукою, зокрема розкрити цілісність екосистем різного ієрархічного рівня, прослідкувати і передбачити зміни у властивостях основних компонентів екосистем під впливом антропогенної діяльності, а також вирішити проблеми збереження самої людини як виду.

Учені, які вивчають закономірності взаємодії людей з навколишнім середовищем, підкреслюють той факт, що з розвитком цивілізації на Землі зростає значення наукових напрямів, пов’язаних із космізацією знання. Біосфера — це ланцюг у складному процесі життя Всесвіту, а тому екологія в майбутньому може набути характеру науки про еволюцію життя на Землі, про можливості поліпшення якостей середовища проживання людини на Землі, про прискорення її еволюції.

Завданнями екології для економістів є ознайомлення зі специфікою впливу окремих галузей народного господарства на навколишнє середовище засвоєння господарського механізму управління процесом природокористування та охорони довкілля; вивчення специфіки економічних методів управління процесом природокористування.

1.2. План семінарського заняття

1. Виникнення екології як самостійної науки. Хто був її засновником, яке коло проблем вивчалося екологією на початку ХХ ст.?

2. Що вплинуло на розвиток науки? Як змінювався предмет її вивчення?

3. Як формулюється предмет вивчення екології на нинішньому етапі?

4. Які підрозділи має комплекс екологічних наук сьогодні?

5. Якими методами користуються вчені у своїх дослідженнях?

1.3. Термінологічний словник

Екологія глобальнарозділ екології, який вивчає екологічні проблеми Землі в цілому.

Екологія динамічна — розділ екології, який досліджує основні сучасні закономірності взаємовідношення організмів та їхніх популяцій з природним середовищем.

Екологія містобудівництвавивчення процесів формування середовища проживання людини у зв’язку з розвитком міст і систем розселення, а також у зв’язку з можливими межами і наслідками змін, спричинених цими процесами.

Внутрішнє середовище приміщень у це поняття не входить. Його вивчає особлива галузь науки — екістика.

Екологія прикладна — розроблення норм використання природних ресурсів і середовища проживання, допустимих навантажень на них, форм управління екосистемами різного ієрархічного рівня. У ширшому тлумаченні вивчення механізмів руйнування біосфери людиною, способів попередження цих процесів і розроблення принципів раціонального використання природних ресурсів.

Екологія промислова (інженерна) — дисципліна, що вивчає вплив промисловості (іноді всіх галузей народного господарства) — від окремих підприємств до техносфери — на природу і, навпаки, вплив умов природного середовища на функціонування підприємств та їхніх комплексів.

Див.: Реймерс Н. Ф. Природопользование: Словарь-справочник.

1.4. Навчальні завдання

1. З’ясуйте предмет вивчення екології як науки, прослідкуйте його динаміку.

2. Ознайомтесь із комплексом екологічних наук на нинішньому етапі розвитку науки (рис. 1).

3. Користуючись текстом посібника, проаналізуйте специфіку методів дослідження екології.

1.5. Завдання для перевірки знань

1. Коли виникла екологія? Хто був її засновником?

2. Чому необхідно обрунтувати нову сферу знань?

3. Що вивчала екологія спочатку?

4. Які зміни сталися на Землі у ХХ ст.? Як це вплинуло на предмет вивчення екології?

5. Чому екологія вважається міждисциплінарною наукою?

6. Який комплекс методів використовує нині екологія?

7. У чому полягає сутність аерокосмічних методів дослідження? Які можливості й переваги мають аерокосмічні методи дослідження?

8. Яку роль відіграють картографічні методи дослідження екологічних проблем?

Література

1 — с. 3 — 12; 2 — с. 82 — 102, 293 — 326; 25 — с. 3 — 25; 29 — с. 592 — 597; 33 — с. 3 — 19; 37 — с. 3 — 24.

Тема 2. Наукові основи раціонального
природокористування. Екосистеми
та їхня структура

2.1. Методичні вказівки

Ця тема — одна з основних у цьому курсі, а тому її вивченню необхідно приділити особливу увагу. Дуже важливим є засвоєння основних понять і термінів, таких як «екосистеми», «навколишнє середовище», «біосфера», «ноосфера», «природокористування», «диференційна рента», «кадастри природних ресурсів» тощо.

2.1.1. Екосистема та її структура

Поняття екосистеми є визначальним в екології. Екосистему утворюють сукупність живих організмів і неживе середовище. Поняття в науці сформувалося поступово. У 1877 р. обмежену одиницю, розміри якої достатньо малі для досконального вивчення, К. Мебіус назвав біоценозом. У 1887 р. Стефан Форбс, описуючи озеро, визначив характерні риси такої системи: по-перше, вона складається з усіх організмів, які проживають у цьому районі, а також із навколишнього фізичного і хімічного середовища; по-друге, всі компоненти екосистеми взаємодіють між собою і впливають один на одного. Учені дійшли висновку, що всяка одиниця (біосистема), яка містить усі організми, що функціонують разом на даній ділянці, і яка взаємодіє з фізичним середовищем у такий спосіб, що потік енергії створює чітко визначені біотичні структури і кругообіг речовин між живою і неживою частинами, і є екологічною системою, або екосистемою. Для зручності вчені розглядають екосистему як ізольовану одиницю (рілля, озеро, пасовище, струмок тощо), проте фактично різні компоненти постійно переміщуються з однієї екосистеми в іншу. Наприклад, в екосистему озера змиваються рунт і листя.

Крім природних екосистем, існують також штучні екосистеми, як-от: космічна станція, акваріум, вазон із кімнатною рослиною тощо.

У тих випадках, коли йдеться про природні біосистеми, які охоплюють певну територію, замість поняття «екосистема» в європейській, зокрема в російській та українській літературах, часто використовується термін «біогеоценоз», що його запропонував В. Н. Сукачов.

Необхідність створення цілеспрямованого потоку енергії, з одного боку, і кругообігу речовин — з іншого, накладає певні обмеження на підбір тих видів, які можуть утворювати екосистему. В основі будь-якої, навіть найпростішої, екосистеми лежить ланцюг живлення (трофічний ланцюг). Основні типи ланцюгів живлення — пасовищний і детритний. Пасовищний ланцюг живлення — це ряд живих організмів, у якому кожний вид живиться попередниками в ланцюзі та, своєю чергою, служить їжею для видів, які посідають вищий рівень. Початок пасовищного ланцюга — автотрофні (ті, що живляться самі) організми, які спроможні синтезувати складні органічні сполуки з неорганічних, використовуючи найчастіше енергію сонячного світла, — це зелені рослини і фотосинтезуючі бактерії.

Автотрофні організми утворюють верхній ярус, або «зелений пояс». Він є дуже важливою частиною сукупності, оскільки всі організми екосистеми так чи інакше залежать від постачання органічними речовинами, що їх синтезують рослини, і тому належать до гетеротрофів.

Ті організми, що живляться рослинами, належать до другого трофічного рівня; хижаки, які живляться травоїдними, — до третього. Добре відомі такі ланцюги живлення, як «трава — заєць — вовк», «рослини — комахи — птахи» тощо. Людина в цій класифікації, яка споживає і рослинну, і тваринну їжу, посідає проміжне становище між другим і третім трофічними рівнями.

У детритних ланцюгах організми споживають мертву органічну речовину, поступово розкладаючи її на чимраз простіші сполуки — аж до неорганічних. Присутність детритних ланцюгів живлення необхідна кожній системі, оскільки саме вони замикають кругообіг елементів, який без участі живих організмів відбувався б украй повільно. Вчені відносять рунти, де розкладаються речовини, коріння тощо, до нижнього коричневого ярусу.

Під біологічним кутом зору до складу екосистеми входять такі компоненти: неорганічні речовини, органічні сполуки, продуценти, макроконсументи, мікроконсументи та субстрактне середовище. Неорганічні речовини включаються в кругообіг. Живим організмам необхідні у порівняно великій кількості шість елементів: вуглець, кисень, азот, фосфор і сірка.

Органічні сполуки (білки, вуглеводи, ліпіди, гумус та ін.) об’єднують біотичну (живу) та абіотичну частини екосистеми. Це дуже важливі компоненти останньої. У процесі фотосинтезу зелені рослини використовують енергію сонячного світла для перетворення двох простих сполук із низьким умістом енергії (вуглекислий газ і вода) у складніші органічні сполуки, де частина сонячної енергії перебуває в запасі у формі хімічної енергії. У процесі фотосинтезу як побічний продукт утворюється кисень. Для здійснення фотосинтезу і створення складних органічних речовин зеленим рослинам необхідні не тільки сонячне світло, вода, вуглекислий газ, а й незначна кількість деяких мінеральних елементів, що розчинені у воді, оточують водні рослини або знаходяться у волозі рунту навколо коренів наземних рослин.

Органічні речовини, що утворюються в процесі фотосинтезу, можуть потім служити джерелом енергії для самої рослини або для якого-небудь організму, котрий живиться цією рослиною і в такий спосіб привласнює речовини, що містяться в рослині, використовуючи їх для задоволення власних потреб.

Органічні речовини — це не тільки джерело енергії, а й матеріал, що його використовує організм для побудови своїх тканин. Речовина та енергія в процесі фотосинтезу утворюють єдине ціле; продукти фотосинтезу можуть переходити від зелених рослин до інших організмів, що складають екосистему. Врешті-решт, продукти фотосинтезу розщеплюються в процесі дихання, а вивільнена при цьому енергія використовується для отримання поживних рослин та енергії, підтримання цілісності організму та його функцій, на ріст, рух, розвиток, розмноження тощо. Хімічні компоненти їжі — вуглекислий газ, вода і неорганічні речовини — можуть знову використовуватися зеленими рослинами, так що речовина в цій екосистемі може здійснювати безконечний кругообіг, і крок за кроком перетворюється в некорисну теплову енергію. Тому екосистемі потрібне постійне поновлення енергії ззовні.

Продуцентами в екосистемі називають зелені рослини, оскільки вони самі утворюють для себе їжу. На перший погляд здається, що зелені рослини незалежні від інших організмів; одначе вчені стверджують, що якби на Землі існували тільки зелені рослини, то, кінець кінцем, усі мінеральні речовини виявилися б зв’язаними в цих рослинах (у багатьох випадках — в їхніх мертвих рештках) і ріст рослин припинився б. Цього не відбувається тому, що інші організми — редуценти (або мікроконсументи) використовують поживні речовини, що містяться у мертвих рослинах, і як джерело енергії, і як їжу, розкладаючи при цьому органічні сполуки на простіші неорганічні. У такому вигляді їх здатні поглинати й використовувати живі рослини. До редуцентів належать бактерії, гриби, а також тварини, які живляться мертвими організмами, — деякі комахи, черва тощо.

Енергія та елементи живлення, що містяться в організмах живих продуцентів, споживаються в більшості природних екосистем не тільки редуцентами, а й макроконсументами, або фаготрофами. Макроконсументи — це гетеротрофічні організми, переважно тварини, які живляться іншими організмами або частинками органічної речовини. Серед них є травоїдні (тварини, що живляться рослинною їжею), всеїдні (тварини, що споживають як рослинну, так і тваринну їжу), м’ясоїдні, а також паразити.

Біосфера. Поняття про геосферу і довкілля

Поверхня нашої планети являє собою оболонку, до складу якої входять багато шарів, і називається геосферою, або географічною оболонкою.

До основних сфер геосфери належать: літосфера (земна кора), гідросфера (водна оболонка) та атмосфера.

Межі геосфери встановлюються за термодинамічною ознакою: верхня межа — тропопауза, де спостерігається межа теплового впливу земної поверхні на атмосферні процеси; нижня межа визначається за рівнем річних нульових амплітуд температури в земній корі.

В особливу сферу виокремлено біосферу. Саме в цьому просторі розвивається розумне життя — людина, людське суспільство. Соціосфера, що об’єднує людей з компонентами навколишнього середовища, є складовою ландшафтної сфери.

Отже, геосфера, біосфера і соціосфера в сукупності становлять ландшафтну оболонку Землі, тобто оболонку, до складу якої входять особливі територіальні поєднання — (живої природи) та антропогенних (створених людиною) елементів, що розвиваються в тісній взаємодії.

Та частина географічної оболонки, яка освоєна людиною, втягнена в суспільне виробництво і становить матеріальну основу існування людського суспільства, називається географічним середовищем. Іншими словами, під географічним середовищем розуміють історично обумовлений комплекс природних, технічних і суспільних об’єктів у взаємодії, з якими людина реалізує свої життєві потреби.

«Географічна оболонка» — поняття, що не стосується до людини. Вона існувала задовго до появи людини. «Географічне середовище» — поняття, співвідносне з людиною, немислиме без існування людського суспільства. Синонімами цього поняття є «навколишнє середовище», «довкілля».

Коли мова йде про навколишнє середовище в межах земної поверхні, то мається на увазі географічне середовище. Але навколишнє середовище, довкілля, може бути й за межами земної поверхні — в космосі, а в майбутньому — і на поверхні інших планет. Отож, поняття «географічне середовище» містить два аспекти: з одного боку, соціально-виробниче середовище (машини, виробниче обладнання, споруди тощо). У цьому середовищі діють головні економічні та соціальні закони. З іншого боку, людину оточують об’єкти природного походження — гори, річки, поля, ліси. Таке оточення логічно називати природним середовищем. Звісно, соціально-виробниче і природне середовище тісно пов’язані між собою, і негативні явища в першому з них здатні виявити несприятливий вплив на друге і навпаки, створюючи цим якісно нове утворення, органічно поєднуючи елементи природного середовища з продуктами людської діяльності.

Компенсаційні можливості біосфери в цілому та її складових обмежені. Будь-яка людська діяльність — це антропогенне навантаження на біосферу. З появою машин воно почало набирати великої сили. Тому процес розвитку виробничої та соціальної сфер неминуче супроводжується збільшенням антропогенного навантаження на природні компоненти біосфери. Природна рівновага у будь-якому регіоні Землі зберігається завдяки саморегуляції та самовідновленню біосфери. Якщо ж відходи виробництва і споживання знищуються не так швидко, як надходять, виникає забруднення довкілля. Сучасні антропогенні процеси набувають надзвичайно великих масштабів і до того ж прискорюються високими темпами.

Масштаби впливу людини на природні компоненти біосфери стали воістину гігантськими. Так, надходження у вди суходолу та океану, в атмосферу і рунти різних хімічних сполук (а їх приблизно 100 тис.), що утворилися внаслідок виробничої діяльності людини, в десятки разів перевищують природне надходження речовин за вивітрювання гірських порід і вулканізму. Щорічно з надр Землі видобувається понад 100 млрд т корисних копалин, виплавляються сотні мільйонів тонн різних металів, які не зустрічаються у природі в чистому вигляді (мідь, залізо, алюміній та ін.), виробляються десятки мільйонів тонн невідомих у природі синтетичних матеріалів, з якими біосфера зможе «впоратися» тільки за досить тривалий час. Справжнім лихом обернулося для людства внесення мінеральних добрив, а надто отрутохімікатів.

Людство використовує для іригації, промислового виробництва, побутового обслуговування близько 15 % річкового стоку і скидає у водойми щороку понад 500 млрд м3 промислових і комунальних стоків. Їх нейтралізація вимагає багатократного розведення природною чистою водою.

У ХХ ст. відбувалося інтенсивне забруднення атмосфери двооксидом вуглецю, окислами сірки, азоту та іншими речовинами. Нині техногенне надходження сірки у 7 разів перевищує обсяг природного.

Посилення техногенного впливу на компоненти біосфери не лише спричинило низку екологічних проблем, а й поставило під загрозу якість середовища проживання людини і всього живого. В окремих регіонах із розвитком продуктивних сил настає момент, коли вичерпується природно-ресурсний потенціал, а самовідновлення природного середовища і антропогенне навантаження на його компоненти перебувають у стадії рівноваги, але темпи останнього набагато вищі. Так виникає регіон критичної екологічної ситуації. У випадках, коли природно-ресурсний потенціал регіону вичерпано, а антропогенне навантаження на компоненти геосередовища значно перевищує темпи його самовідновлення, зміни природних властивостей значних територій, особливо в економічно розвинених регіонах, породжують конфліктну ситуацію між можливостями використання середовища для потреб виробництва та його придатністю для людського життя. Відтак формується зона екологічної катастрофи. І в першому, і в другому випадках має місце нехтування екологічних чинників під час розміщення продуктивних сил. Назріла необхідність у розробленні принципів розміщення продуктивних сил з урахуванням екологічних чинників.

2.1.3. Вчення В. І. Вернадського про біосферу та ноосферу

Сучасне вчення про біосферу створив і розвинув В. І. Вернадський (1863 — 1945). Його творчому генієві були притаманні не тільки глобальність мислення, а й вихід за рамки експериментальної науки. Президент Української академії наук, академік Петербурзької АН, а потім АН СРСР, член численних іноземних академій, непересічний природознавець-мислитель залишив нам цілісне бачення світу і завдань людини як на Землі, так і у Всесвіті.

Народився він у Петербурзі. Мати була українкою, та й корені роду Вернадських сягають Запорізької Січі. На все життя вчений зберіг любов до української мови, культури, історії та науки.

В. І. Вернадський отримав блискучу освіту. Він навчався в Петербурзькому університеті у 80-х роках минулого століття, коли там викладали великі вчені В. В. Докучаєв, Д. І. Менделєєв, О. І. Воєйков, О. М. Бекетов, М. П. Вагнер та ін., володів європейськими мовами, в юні роки відвідав Берлін, Мюнхен, Лондон, Париж, міста Італії. Його методологія вирізнялася вражаючою широтою підходу до проблем людства. Він закликав і інших учених не лише порівнювати науковий світогляд різних епох, а й вивчати структуру науки вкупі з іншими формами суспільної свідомості — філософії, релігії, мистецтва, навіть з матеріальною практикою і соціальними умовами життя населення тієї епохи. Мислитель написав блискучі статті про творчість Ломоносова, Канта, а в наукових працях цитував найвидатніших учених світу. Науковий метод розглядався ним як важливий, але не єдиний метод пізнання реальності.

В. І. Вернадський створив цілий комплекс наук про Землю — від генетичної мінералогії до біохімії, радіології, вчення про біосферу.

Він принципово відкинув старий біологічний підхід — дослідження окремо того чи іншого живого організму, а висунув на перше місце поняття життя як організованої сукупності живої речовини. Вчений підкреслював, що речовина планети (а також і в Космосі) утворюється в кругообігу «мертве — живе — мертве», що «біогенні породи» (тобто створені живою речовиною) становлять значну частину її (біосфери) маси, «... йдуть далеко за межі біосфери ... вони перетворюються, втрачаючи всякі сліди життя, в гранітну оболонку». «Геохімія доводить неминучість живої речовини для цього кругообігу всіх елементів і тим ставить на науковий рунт питання про космічність живої речовини», — писав він у монографії «Жива речовина», стверджуючи, що життя — така ж вічна складова буття, як матерія та енергія.

В. І. Вернадський відніс до біосфери ширші шари земних оболонок, де не тільки мешкають живі організми, а й знаходяться речовини, створені в минулому живою матерією (торф, кам’яне вугілля, осадові породи тощо). Він розглядав біосферу не просто як просторову категорію, а як складну єдину систему — оболонку, в якій живі істоти перебувають у складній взаємодії як із неживою природою (повітрям, водою, сонячною енергією), так і між собою і цим визначають хімічний стан зовнішньої кори нашої планети.

Мислитель визначив межі біосфери, вказавши, що до неї входять уся гідросфера Землі, верхня частина літосфери до глибини 2 — 3 км, де ще є живі бактерії, і нижня частина атмосфери. Він розглядав біосферу як зону перетворення цієї космічної енергії трансформаторами, що в ній знаходяться.

Багато уваги у своїх працях В. І. Вернадський приділяв зеленій речовині рослин, тобто хлорофілу, оскільки лише він здатний кристалізувати променисту енергію Сонця та з її допомогою створювати первинні органічні сполуки з вуглекислого газу, повітря і водних розчинів. Розглядаючи обсяг і енергетичні коефіцієнти різних груп рослинності, вчений дійшов висновку, що головними трансформаторами сонячної енергії в хімічну енергію біосфери є одноклітинні зелені водорості океану, що дуже швидко розмножуються. Значну роль у цьому процесі відіграють також ліси тропічного поясу. Ось чому інтенсивне вирубування тропічних лісів у Південній Америці, Африці та Індонезії, забруднення океану, що пригнічує ріст водоростей, є вкрай несприятливими факторами, що порушують екологічну рівновагу біосфери наприкінці ХХ ст. В. І. Вернадський узагальнив і поширив проблему простору – часу на простір і час живої матерії: «... повертаючись до живої речовини, ми базуватимемося на тому, що в ньому — в його прояві взагалі — час і простір невіддільні»1. Мислитель підходив до дослідження простору — часу як до явища, котре має будову, тобто структуру, підкреслюючи, що це явище не тільки структурно, а й фізично володіє різними станами. Він наполягав на значних відмінностях, які існують між часом, що вимірюється всередині живих організмів, і часом «косної» (неживої) матерії. Позаяк існує різниця симетрії простору в просторі – часі живої та «косної» речовини, необхідно розрізняти і відокремлювати час життя від планетного часу.

Упродовж десятків років учений досліджував роль людини в перебудові поверхні Землі. Вивчаючи мінералогію, він зацікавився масштабами технічної діяльності людства в царині видобування з надр Землі різних мінералів і руд, їх переробки, отримання людиною нових, невідомих у природі в самородному вигляді, металів і хімічних сполук. Він дійшов висновку, що масштаби людської діяльності зростають і їх можна порівняти з масштабами природних геологічних явищ. Уже в ранніх працях В. І. Вернадський писав, що технічна діяльність людства являє собою процес, накладений на природні процеси, тому він чужий їм і протиприродний. У пізніших працях мислитель стверджував, що еволюційна поява людини і розвиток наукової думки — це також природний процес, як усе в навколишньому світі. А звідси — його висновок про те, що наукова думка людства має розвиватися відповідно до законів природи, а не протиставляючи себе їм.

У праці «Автотрофність людства», вперше опублікованій 1925 р. у Парижі, учений вперше написав про те, що в біосфері існує велика геологічна, можливо навіть космічна, сила. Вона не є проявом енергії чи формою, проте вплив її на перебіг земних енергетичних явищ — «глибокий і сильний, і повинен мати відбиток, хоч і менш сильний, але, безперечно, і поза земною корою, в бутті самої планети». Ця сила — «розум людини, спрямована та організована воля як істоти суспільної»4. В. І. Вернадський не тільки підкреслював міць впливу людського суспільства на середовище, а й наголошував: «Воно одне змінює в новий спосіб і з наростаючою швидкістю структуру самих основ біосфери. Воно стає дедалі незалежнішим від інших форм життя та еволюціонує до нового життєвого прояву»5.

Мислитель наполягав на нерозривності зв’язку людини з живою речовиною планети, з сукупністю організмів, які водночас існують з ним чи існували до нього, і, насамперед, — походженням. «Хоч як далеко занурювалися б ми в минуле, — писав він, — можемо бути певними, що стрінемо в ньому живі покоління, поза сумнівом генетично зв’язані одне з одним». Навіть більше, вчений орієнтовно підрахував кількість поколінь (понад 200), які заступали одне одного від часу народження у людському суспільстві великих конструкцій релігії, філософії та науки. «Кілька сот поколінь відділяють нас від епохи, коли з’явилися перші зародки людського мистецтва, музики, міфів та магії, з яких виросли релігії, наука, філософія ... Але походження людини криється у ще віддаленіших країнах часу ... Хоч як далеко заходила б наша думка або наші наукові дослідження в геологічне минуле землі, ми констатуємо те саме явище існування в земній корі єдиного цілісного життя»6. Слід віддати належне правдивості вченого — він зізнався в тому, що походження людини на Землі було найглибшою космічною таємницею для  еллінів і такою самою таємницею залишилося для нас. Водночас він поділяв принцип флорентійського натураліста Ф. Реді (1626 — 1698), який твердив, що будь-який живий організм походить від іншого живого організму. А тому Вернадський не погоджувався з твердженням, начебто живий організм зародився в земній корі завдяки самочинним змінам «косної» матерії. Він наполягав на тому, що з позицій науки ми не можемо розглядати життя інакше, як явище, що існує неперервно від найдавніших геологічних епох, і жива речовина впродовж усього часу еволюції була різко відділена від «косної» матерії. «... очевидно, — писав В. І. Вернадський, — життя не є просте виключно земне явище, але, наскільки принцип Реді відповідає реальності, має розглядатися як космічне явище історії нашої планети. І також очевидно, що моноліт життя в цілому не є простим зібранням окремих неподільних, випадково зібраних, але є складною організованістю, частини якої мають функції, які взаємодоповнюють одна одну і допомагають одна одній»7.

Природознавець підкреслював нерозривність зв’язку людини з життям усіх живих істот ще й з причини харчування. Людина змушена на нинішньому етапі своєї еволюції підтримувати своє фізичне існування через засвоєння інших організмів або продукції їхнього життя. Людина змушена нищити інші істоти, вона гине, якщо не знаходить у земній корі інших земних істот, якими могла б харчуватися. Залежність людини від живого цілого завдяки її харчуванню визначає все її існування. «Зміна режиму — в разі, якби це сталося, — мала б великі наслідки... Проблеми харчування і виробництва слід переглянути. Внаслідок цього обов’язково настане переворот у самих соціальних принципах, що керують суспільною думкою». Що мав на увазі Вернадський, коли писав про зміну режиму харчування людини, яка є гетеротрофною? «Це, насамперед, — розвиток науки, яка прагне знайти нові форми енергії у світі та створити великі хімічні синтези органічної речовини»8. Щоправда, Вернадський тут же підкреслює, що засобів, якими користується наука, дуже мало, але з властивим йому оптимізмом сподівається на нові методи дослідження, оскільки «... немає сили на землі, котра могла б стримати людський розум у його прагненні, коли він осягнув, як у даному випадку, значення істин, що розкриваються перед ним... Користуючись безпосередньо енергією Сонця, людина оволодіває джерелом енергії зелених рослин, тією її формою, якою вона зараз користується опосередковано через останні для своєї їжі та для палива» 9.

У 1944 р. В. І. Вернадський написав знамениту статтю «Декілька слів про ноосферу». Термін «ноосфера» було запропоновано Е. Леруа 1927 р. Розглянувши закономірності еволюції життя, Е. Леруа дійшов висновку, що в людині біологічна еволюція себе вичерпала. Подальша еволюція живого на нашій планеті, за його твердженням, здійснюватиметься тільки духовними засобами: індукція, суспільство, мова, розум і т. д. І це буде ноосфера, яка заступить біосферу. Під ноосферою Е. Леруа розумів закономірний етап розвитку органічного світу, коли домінуюча роль в еволюції належатиме духовній творчості людини та продуктові її праці. І в цьому його погляди відрізнялись від уявлень Тейяра де Шардена, який розглядав ноосферу як такий собі мислячий пласт, що поступово розгортається зі світу тварин і рослин і приходить на останньому етапі психогенезу до усвідомлення тотожності всього сущого з точкою «Омега» — божеством10.

За В. І. Вернадським, поняття «ноосфера — останній з багатьох етапів еволюції біосфери в геологічний історії — етап наших днів. Перебіг цього процесу тільки починає нам прояснюватися з вивчення її геологічного минулого у деяких своїх аспектах... Ноосфера — нове геологічне явище на нашій планеті. У ній людина вперше стає величезною геологічною силою. Вона може й повинна перебудувати своєю працею і думкою царину свого життя, перебудувати докорінно порівняно з тим, що було раніше»11.

Могутньою геологічною силою людину вперше назвав А. П. Павлов (1854 — 1929), який казав про антропогенну еру в розвитку Землі. В. І. Вернадський підкреслював, що людство фізично являє собою надзвичайно малу масу речовини планети, але міць його пов’язана не з його матерією, а з роботою його свідомості, з його розумом і спрямованою цим розумом працею. Ноосферу Вернадський розумів як природне тіло, компонентами якого будуть літосфера, гідросфера, атмосфера та органічний світ, перетворений розумною діяльністю людини.

Вчений був переконаний у закономірному характері виникнення ноосфери: «Вибух наукової думки у ХХ ст. підготовлений усім минулим біосфери і має глибокі корені в її будові. Він не може зупинитися і піти назад. Він може хіба що сповільнитись у своєму темпі... Біосфера неминуче перейде так чи інакше, рано чи пізно, в ноосферу»12

Водночас В. І. Вернадський добре розумів, що людство знаходиться лише на підступах до ноосфери. Він неодноразово зазначав, що посилений вплив людини на біосферу призводить до зниження багатьох видів, до зміни кількісних співвідношень між іншими видами. Природні екосистеми замінюються культурними, а в тих, що залишилися, перебудовуються біотичні зв’язки, спрощується структура трофічних ланцюгів. Але фактори органічної еволюції не перестають діяти, а проявляються на кожній території, де існує людина. При цьому процеси боротьби за існування і природного відбору набирають специфічних рис у культурних екосистемах. Та особливо великі зміни відбуваються в масштабі всієї планети, що характерно для нинішнього етапу розвитку біосфери наприкінці ХХ ст. «Людина вперше реально зрозуміла, що вона житель планети і може — повинна — мислити й діяти у новому аспекті, не тільки в аспекті окремої особистості, сім’ї, родини, держави чи їх спілок, а й у планетарному аспекті. Вона, як усе живе, може мислити й діяти у планетарному аспекті тільки в царині життя — в біосфері, в певній земній оболонці, з якою вона нерозривно закономірно зв’язана і вийти з якої не може. Її існування є її функція. Вона несе її повсюди. І вона її неминуче, закономірно, неперервно змінює»13.

В. І. Вернадський вірив у те, що життя на Землі зникнути не може, а людство як могутня геологічна сила спроможеться перебудувати біосферу в інтересах людства як єдиного цілого.

2.1.4. Критерії ефективності та основні етапи господарювання
в царині природокористування в Україні

Термін «природокористування» є одним із найпоширених у сучасній літературі. Але виповнений він різним змістом. Найчастіше його вживають тоді, коли мова йде про використання природних ресурсів у процесі суспільного виробництва з метою задоволення матеріальних і культурних потреб суспільства. Іноді під ними розуміють сукупність впливу людства на географічну оболонку Землі. Але в усіх випадках під природокористуванням розуміють сукупність усіх форм експлуатації природно-ресурсного потенціалу і заходів з його збереження, вирізняючи в цьому процесі три аспекти: а) видобуток і переробку природних ресурсів, їх відновлення чи відтворення; б) використання та охорону природних умов середовища проживання; в) збереження, відтворення (відновлення) екологічної рівноваги природних систем, що служить основою збереження природно-ресурсного потенціалу розвитку суспільства.

Механізм господарювання в царині природокористування являє собою систему заходів з управління, планування та економічного стимулювання, спрямованого на раціональне природокористування.

Об’єктивним критерієм винесення рішень з приводу альтернативних стратегій використання навколишнього середовища служить економічна оцінка природних ресурсів.

Під системою економічних оцінок природних ресурсів розуміють систему централізовано встановлених нормативів максимально допустимих затрат на збереження даного природного блага і нормативів мінімально допустимої ефективності експлуатації природних ресурсів14.

Економічна оцінка природних ресурсів являє собою грошовий вираз довгострокового ефекту від їх експлуатації. Вартісна оцінка природних ресурсів необхідна для економічного обрунтування вкладень у відтворення, охорону і раціоналізацію використання природних багатств і вибору найвигідніших із народногосподарських позицій засобів їх утилізації. Необхідність визначення економічної оцінки природних ресурсів було визначено не відразу. У стратегії природокористування можна виокремити три етапи:

Перший етап — початок 20-х — середина 50-х років. В економічній науці домінувала концепція безкоштовності природних ресурсів. Уважалося, що оскільки природні ресурси не є об’єктами купівлі – продажу, то методологічно неправильно оцінювати їх у вартісному вигляді, а впровадження оцінки природних ресурсів у господарську практику гальмуватиме розроблення корисних копалин, розширення сільськогосподарського виробництва. Спробу ввести рентні відносини було перервано колгоспами, а земельні кадастри оголошено буржуазною категорією, неприйнятною для «соціалістичної практики». Природні ресурси, особливо в довоєнні роки, здавалися невичерпними. Тому розроблялися найзручніші родовища з високим вмістом корисної речовини в руді, в сільськогосподарському виробництві переважали екстенсивні методи господарювання, цілинні землі уявлялися великим резервом для екстенсивного розвитку сільського господарства, а лісові ресурси Східного Сибіру і Далекого Сходу Росії — безмежними для лісозаготівлі. Затрати, необхідні для освоєння нових земель і втягнення їх у господарський обіг, були невеликими.

Другий етап у стратегії природокористування розпочався на зламі 60 — 70-х років і тривав до початку 80-х. Резерви сільськогосподарських угідь, придатні для експлуатації, було вичерпано. Істотно погіршились умови видобутку ресурсів на родовищах, розроблення яких дозволяло отримувати дешеву сировину, зокрема почала рости собівартість видобутку донецького вугілля. Із 25 млн га розораних цілинних земель 12 млн га виявились ерозійними, суховії зривали на значних площах розораний глибокими плугами гумус. У лісовому господарстві знизився обсяг заготівлі деревини, та й собівартість її також зросла. Все це свідчило про помилкові уявлення про природні ресурси, про їх безкоштовність, невичерпність, про те, що вони — тільки подарунок природи людині.

В економічній науці виникла затратна концепція природокористування, сутність якої полягає в тому, що природні ресурси повинні мати економічну оцінку, оскільки вона є предметом праці. Але критерієм вартісної оцінки природних ресурсів уважалися затрати на освоєння й підтримання об’єктів природокористування у стані, придатному для експлуатації. Хибність концепції полягала в тому, що в експлуатацію вводилися передусім ті ресурси, на освоєння яких витрачалося менше матеріальних і фінансових ресурсів, праці. Крім того, згідно з цією концепцією виходило, що ділянка чорнозему, яка має найвищу родючість і характеризується високою врожайністю, до того ж із низькими затратами праці на її освоєння, має меншу цінність для суспільства, ніж ділянка дерново-підзолистих чи підзолистих рунтів, на освоєння якої витрачається більша кількість праці та матеріальних ресурсів.

Оскільки критерій економічної оцінки — «затрати» мав багато істотних вад, в економічній літературі з’явилася «результатна» концепція вартісної оцінки природних ресурсів. Критерієм оцінки природних ресурсів стали результати у вартісній формі, що їх отримували внаслідок освоєння природного ресурсу. Наприклад, для економічної оцінки земельних ресурсів за основу брався грошовий вираз продукції, яку отримали з певної ділянки. Але ж результат у сільськогосподарському виробництві залежить не тільки від затрат і розташування ділянки відносно ринку збуту тощо. Отже, жодна з запропонованих оцінок природних ресурсів — чи то оцінка, що базується на затратах з освоєння і підтримання об’єкта в експлуатаційному стані, чи побудована на вимірах результатів його функціонування, — не може повною мірою відображати ту цінність, яку має для суспільства той чи інший об’єкт природокористування. Тільки діалектична єдність (а не просто сума) затратного і результативного аспектів оцінки природних ресурсів дозволить об’єктивно їх оцінити.

На цьому етапі природокористування було розроблено кадастри природних ресурсів.

Проте наслідком затратно-результатного підходу до природокористування стала економічна оцінка природних ресурсів, яку звели до якісних характеристик; в основу її було покладено різні системи бальності, бонітети і подібні умовні шкали оцінок.

Ігнорування вартісної оцінки ресурсів та безкоштовність природних ресурсів обумовили їх безгосподарське використання, некомплексну переробку сировини, недостатній рівень використання вторинних ресурсів. Так, під час спорудження ГЕС проектувальники враховували лише вартість незібраного урожаю за один рік: звідси — неправильне уявлення про буцімто найдешевшу електроенергію, яку виробляють ГЕС.

З вичерпністю окремих видів ресурсів у стратегії природокористування в Україні виник третій етап. Він почався у 80-х роках і триває дотепер. В економічній науці обрунтовується необхідність економічної оцінки природних ресурсів, але критерієм такої оцінки стає рента. Будучи, з одного боку, результатною характеристикою (перевищення результатів експлуатації будь-якого об’єкта над затратами), рента також виражає затрати, але на відміну від фактичних, затрати, виражені в ренті, є затратами суспільно необхідними, що виникають за умови вибуття ресурсу, котрий підлягає оцінці.

Диференційна рента визначається різницею в затратах за використання гіршої з утягнених в обіг і конкретної ділянки або певних обсягів природних ресурсів.

Приміром, земельна рента І виникає як надлишок суспільної ціни виробництва над індивідуальною ціною виробництва сільськогосподарської продукції на кращих і середніх за родючістю та вигідно розташованих стосовно ринку земельних ділянок порівняно з гіршими. Оскільки ринкові ціни на ту саму продукцію однакові, а суспільству продукція сільського господарства потрібна як з кращих, так і з гірших ділянок землі, регулятором ринкових цін на неї стає вартість сільськогосподарської продукції, яка виробляється на гірших ділянках. Внаслідок цього сільськогосподарська продукція з кращих і середніх ділянок чи вигідно розташованих щодо ринку збуту дає додатковий прибуток — ренту.

Диференційна рента ІІ виникає як результат різної ефективності додаткових капіталовкладень у сільське господарство, тобто вона обумовлена інтенсифікацією сільськогосподарського виробництва.

Отже, рента відображає диференціацію об’єктивних умов використання природних ресурсів. Вона становить прибуток, обумовлений не зусиллями працівників, а виключно якістю ресурсів, їх вичерпністю чи обмеженістю та близькістю до ринку збуту. Тому вона використовується для створення рівних умов для функціонування підприємств і служить об’єктивним критерієм економічної оцінки природних ресурсів.

Цей етап природокористування відзначається намаганням створити господарський механізм управління процесом природокористування з адміністративними, правовими, екологічними методами. На початку 80-х років почали впроваджуватися платежі за природні ресурси, за забруднення навколишнього середовища, і хоча вони мали здебільшого символічний характер, усе ж таки порівняно з попередніми етапами це був крок уперед до раціонального природокористування.

2.1.5. Принципи раціонального природокористування

Виникнення зон екологічного лиха, регіонів кризових екологічних ситуацій свідчить про те, що не завжди природокористування мало раціональний характер. Раціональне природокористування має забезпечити повноцінне існування і розвиток сучасного суспільства, але при цьому зберегти високу якість середовища проживання людини. Це досягається завдяки економічній експлуатації природних ресурсів і умов та найефективнішому режимові їх відтворення з урахуванням перспективних інтересів розвитку господарства і збереження здоров’я людей.

Через обмеженість самовідновлювальних і компенсаційних функцій біосфери процеси людської діяльності мають відбуватися в суворих рамках згідно з законами розвитку суспільства і природи та законами взаємодії між ними. Ці закони належить сформулювати так, щоби процес природокористування перебував під суворим контролем і регулювався державою. Дотримання принципів раціонального природокористування дозволить розробити заходи з охорони довкілля, відновити порушені взаємозв’язки в екосистемах, запобігти загостренню екологічних ситуацій.

У загальному вигляді принципи раціонального природокористування можуть бути сформульовані так.

1. Принцип «нульового рівня» споживання природних ресурсів. Цей принцип використовується в багатьох економічно розвинених країнах для регулювання споживання первинних природних ресурсів у державному масштабі. Називається він так через те, що за нульовий рівень береться обсяг первинних природних ресурсів, використаних підприємством за попередній рік, а на наступний — перевищення цього рівня споживання обмежується в державному масштабі чітко визначеним коефіцієнтом (це може бути для певних видів ресурсів і 2, і 7 %). Дотримання коефіцієнта обов’язкове, оскільки з порушника стягується штраф, який може перевищити прибутки підприємства.

2. Принцип відповідності антропогенного навантаження природно-ресурсному потенціалові регіону. Дотримання цього принципу дозволить уникнути порушень природної рівноваги завдяки чітко визначеному збалансованому циклові використання і відновлення. Таке порушення законів функціонування природних систем відбувається у двох випадках:

а) за перевищення рівня антропогенного навантаження. Це виражається в надмірній концентрації виробництва. Протягом багатьох років у практиці територіального планування виходили з того, що собівартість виробництва продукції знижується за збільшення концентрації виробництва. При цьому не лише ігнорувались обмежені відновлювальні властивості природно-ресурсного потенціалу регіону; часто-густо споживання окремих видів ресурсів виробництвом перевищувало їх наявність. Так виникли регіони гострої екологічної кризи в Донбасі, Придніпров’ї — в Україні, а в Росії — на Уралі, в Поволжі й Кузбасі тощо.

Особливо багато еколого-економічних проблем спричинила концентрація виробництва у великих містах. «Економічність» розраховувалася без обчислення затрат на створення об’єктів необхідної інфраструктури. Часто не брали до уваги те, що вартість інфраструктури у великому місті значно перевищує її створення у малому й середньому. Крім того, не враховувалися затрати на заходи з охорони довкілля від забруднення відходами виробництва. Така практика планування призвела до того, що в усіх великих містах і промислових центрах спостерігається сильне забруднення довкілля відходами виробництва. Через надмірну концентрацію промисловості впровадження природоохоронних заходів перетворюється у велику проблему;

б) за невідповідності спеціалізації виробництва специфіці природно-ресурсного потенціалу. Така невідповідність спостерігається у рекреаційних регіонах України — Криму, Карпатах, де найоптимальніше використання рекреаційних ресурсів сприяло б формуванню рекреаційного комплексу і виробництва, яке його обслуговувало б, проте розвиток галузей важкої промисловості та інших екологічно небезпечних галузей призвів до погіршення якості повітря, питної води і навіть деяких мінеральних джерел.

Принцип збереження просторової цілісності природних систем у процесі їх господарського використання. Цей принцип випливає з найважливіших закономірностей взаємопов’язаності змін компонентів природи під впливом антропогенної діяльності. Вплив людини на окремі компоненти природи та окремі види ресурсів не обмежується змінами лише в них. Зміни одного з компонентів природної системи призводять до змін в інших, а іноді — до змін якостей екосистеми в цілому. Прикладом може служити осушення боліт в областях Українського Полісся, після чого змінилися якості багатьох екосистем — рілля виявилася підтопленою, висохли малі річки тощо.

Принцип збереження природно обумовленого кругообігу речовин у  процесі антропогенної діяльності.

Природний ресурс, що видобувається людиною з природних систем, пройшовши, врешті-решт, цикл «ресурс — виробництво — споживання», знову повертається у вигляді відходів в екосистеми. Якщо це повернення наближається до природного кругообігу, воно не завдає значної шкоди природі, природна речовина поступово асимілюється.

Сутність принципу зводиться не тільки до того, щоб технологічні процеси конкретних виробництв обмежувались циклічністю, а й щоб циклічні процеси являли послідовний ряд стадій виробництва, пов’язаних між собою чи комплексністю переробки сировини, чи постадійним її використанням.

Порушення цього принципу призвело до утворення великої кількості відходів, які не включаються в природний кругообіг речовин і змінюють властивості багатьох екосистем у регіоні. Академік Б. М. Ласкорін запропонував спеціальний термін «техногенні родовища», підкреслюючи, що у відвалах і «хвостах» збагачувальних фабрик, у стічних водах є значна кількість важливих елементів, запаси яких можна зіставляти з природними родовищами.

Принцип погодження виробничого і природного ритмів.

Динаміка біосфери в часі має ритмічний характер. Принцип ритму — один із тих принципів, що властивий усьому Всесвітові.

Подібне погодження дотримується в сільськогосподарському виробництві, де ритмічно функціонують сировинні й переробні ланки АПК. Цим принципом часто нехтували під час спорудження ГЕС на рівнинних ріках, не беручи до уваги, що періодичність падіння рівня води позначається на роботі не лише ГЕС, а й підприємств, які споживають енергію.

Принцип погодження виробничого і природного ритмів випливає з того, що будь-яка екосистема і кожний її компонент підпорядковується своєму часовому ритмові. Щоб екосистема зберігала рівновагу, необхідно, аби загальна швидкість її внутрішніх процесів керувалася найповільнішою її ланкою, оскільки будь-який антропогенний вплив, що змушує котрусь частину циклу працювати швидше, ніж працює вся екосистема, призведе до порушення стабільності екосистеми.

Циклічна ритмічність природних процесів веде до їх повторюваності, що дозволяє враховувати багато процесів у перспективному плануванні, погоджуючи належним чином у часі діяльність господарських підрозділів.

6. Природні процеси, що перебігають у часі, визначаються факторами як короткочасними, так і тривалої дії. Звідси випливає необхідність їх урахування і в поточній, і перспективній виробничій діяльності. Тому необхідним є дотримання такого принципу природокористування, як пріоритетність екологічної оптимальності на довгострокову перспективу під час визначення економічної ефективності поточного природокористування, а надто з огляду на те, що у сфері природокористування всі екологічні негативні наслідки господарської діяльності безповоротні. Особливо чітко безповоротність життєвих процесів простежується на живих організмах, у яких В. І. Вернадський визначав асиметрію на відміну від симетрії неживої матерії. Втрата того чи іншого генотипу невідновлювальна, еволюційний процес відбувається за своїми законами, згідно з якими кожний живий організм є кільцем в еволюційному ланцюзі.

Попередження негативних наслідків у віддаленій від нас у часі перспективі є особливо складним завданням. Ф. Енгельс попереджав: «... не будемо ... надто спокушатися нашими перемогами над природою. За кожну таку перемогу вона нам мститься. Кожна з цих перемог має, щоправда, у першу чергу ті наслідки, на які ми розраховували, але в другу і третю чергу зовсім інші, непередбачені наслідки, які дуже часто знищують значення перших...»15.

Дотримання принципів раціонального природокористування доцільне в усіх регіонах незалежно від ієрархічного рівня. Збереження спільної екологічної рівноваги можливе за умови збереження рівноваги природних систем окремих регіонів і навпаки. Крім того, проблема раціонального природокористування не може бути вирішена тільки в регіональних і навіть загальнодержавних межах. Це глобальна проблема, вона властива всій планеті.

2.2. План семінарського заняття

1. Екосистеми та їхня структура. Потоки речовини та енергії в екосистемах.

2. Поняття про геосферу та навколишнє середовище. Компенсаційні властивості біосфери.

3. Вчення В. І. Вернадського про біосферу та ноосферу.

4. Основні етапи природокористування та охорони навколишнього середовища в Україні.

5. Критерії ефективності природокористування. Концепції безкоштовності та невичерпності природних ресурсів, затратно-результатна концепція; їх безпідставність.

6. Диференційна рента як основний критерій економічної оцінки природних ресурсів.

Еколого-економічні принципи раціонального природокористування.

2.3. Термінологічний словник

Автотрофи — організми, які синтезують із неорганічних сполук органічні речовини з використанням енергії Сонця або енергії, що вивільнюється під час хімічних реакцій. До них належать вищі рослини, водорості, деякі бактерії. В ланцюжках живлення А. служать продуцентами.

Автотрофність людства — теоретично важливе засвоєння людством енергії безпосередньо від Сонця, без використання чи навіть за відсутності інших організмів. В. І. Вернадський передбачав можливість перетворення людини як істоти соціально-гетеротрофної в істоту автотрофну.

Біом — велика регіональна чи субконтинентальна система, що характеризується яким-небудь основним типом рослинності або іншою характерною особливістю ландшафту, скажімо, Б. листяних лісів помірного поясу.

Бонітет — порівняльна характеристика за обмеженим числом певних ознак. Наприклад, Б. рунтів виражав властивості рунтів і рівень урожайності культур як сумарний показник родючості; Б. лісу характеризується розміром приросту деревини в порівняльному віці тощо.

Екосистеми — будь-яка сукупність живих істот і середовище їх проживання, об’єднані в єдине функціональне ціле, що виникає на основі взаємозалежності та причинно-наслідкових зв’язків, які існують між окремими екологічними компонентами. Вирізняють мікро- (стовбур гнилого дерева), мезо- (ліс, ставок) і макроекосистеми (океан, континент). Глобальна Е. — біосфера.

Кадастри природних ресурсів — систематизовані зведення даних, що відображають якісний і кількісний опис природних ресурсів з їх економічною оцінкою. К. п. р. містять їхню фізико-географічну характеристику, класифікацію, дані про динаміку, ступінь вивчення та еколого-соціально-економічну оцінку з додатком картографічних і статистичних матеріалів. Іноді до них включають рекомендації з використання об’єктів або явищ, пропозиції заходів щодо їх охорони, вказівки на необхідність досліджень та інші дані.

Наприклад, кадастр земельних ресурсів являє собою сукупність достовірних і необхідних даних про природне, господарське і правове положення земель. Державний земельний кадастр України містить дані реєстрації землекористувачів, обліку кількості та якості земель, бонітування рунтів та економічної оцінки земель. Дані цього кадастру служать цілям організації ефективного використання земель та їх охорони, планування народного господарства, розміщення і спеціалізації сільськогосподарського виробництва та ін.

Ланцюг трофічний, ланцюг живлення, ланцюг харчовий — ряд видів або їх груп, кожна попередня ланка в якому служить їжею для наступного. У межах Л. т. розрізняють травоїдність, паразитизм, хижацтво.

Ніша екологічна — місце виду в природі; поняття охоплює не тільки положення виду у просторі, а й функціональну роль його положення відносно абіотичних умов існування (температури, вологості тощо). Якщо місцеположення — це немовби «адреса» організму, то Н. е. — його «фах». Н. е. може бути зайнята або не зайнята видом, оскільки це — функціональне місце виду в екосистемі включно з його роллю в цьому утворенні.

2.4. Навчальні завдання

1. Прослідкуйте за рухом потоків речовини та енергії в екосистемах. Наведіть приклади різноманітних трофічних ланцюгів в екосистемах.

2. Дайте визначення поняттям «довкілля» і «природне середовище».

3. У чому полягає різниця між цими поняттями? Знайдіть спільні та відмінні риси в поняттях «геосфера»; «біосфера»; «ноосфера».

4. Підготуйте реферати на тему:

Основні положення вчення В. І. Вернадського про біосферу, ноосферу.

Автотрофність людства у працях В. І. Вернадського.

Поняття про багатоструктурність простору і часу у вченні В. І. Вернадського про біосферу.

Антропогенна діяльність як найпотужніша геологічна сила (за В. І. Вернадським).

Роль живої речовини в перетворенні зовнішніх рис землі.

В. І. Вернадський про невичерпність енергії на планеті.

5. Простежте за специфікою кожного етапу природокористування в Україні. Випишіть основні критерії економічної ефективності, що висувалися на кожному етапі.

6. Обрунтуйте хибність критеріїв «витрати» і «результати» праці для економічної оцінки природних ресурсів.

7. Підготуйте приклади, які свідчили б про порушення окремих принципів природокористування на планеті.

2.5. Завдання для перевірки знань

1. Що таке екосистеми? Яка структура екосистем?

2. У чому полягає різниця між географічною оболонкою землі та біосферою? Що таке довкілля і природне середовище?

3. Основні положення вчення В. І. Вернадського про біосферу. Що таке ноосфера?

4. Які етапи природокористування характерні для господарювання в Україні? Дайте характеристику кожному етапові.

5. Які є критерії економічної оцінки природних ресурсів? Які з них вирізняються найбільшою ефективністю і чому?

6. Що таке раціональне природокористування? Які принципи раціонального природокористування ви знаєте?

7. У чому полягає сутність нульового рівня споживання природних ресурсів?

8. Розкрийте специфічні особливості принципу відповідності антропогенного навантаження природно-ресурсному потенціалові регіону, зважаючи на цілісність екосистеми.

Література

2 — с. 25 — 71; 4 — с. 112 — 119; 6 — с. 462 — 556; 9 — с. 5 — 38; 34 — с. 3 — 45; 31 — с. 3 — 34.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

9841. Февраль 1917 года и альтернативы развития России. Большевицкие этапы революции 33.95 KB
  Февраль 1917 года и альтернативы развития России. Большевицкие этапы революции. Революцию организационно, технически не готовила ни одна партия или организация. Но она пришла во всем своем величии. Быстрая победа была неожиданной, ошеломляющей даже ...
9842. Сословная система российского общества 15-17 века 27.82 KB
  Сословная система российского общества 15-17 века. Процесс завершения образования Российского государства хронологически совпадает с образованием западноевропейских стран и приходится на время правления Ивана III (1462-1505) и Василия III (1505-1533...
9843. СССР в годы Великой отечественной войны этапы войны, решающие битвы, экономика и общество. Итоги и цены победы 43.78 KB
  СССР в годы Великой отечественной войны этапы войны, решающие битвы, экономика и общество. Итоги и цены победы. 22 июня 1941 г. Германия напала на Советский Союз без объявления войны, вместе с ней в войну вступили ее союзники: Италия, Румыния, Болга...
9844. Правление Ивана грозного: от централизации к феодальной диктатуре 37.3 KB
  Правление Ивана грозного: от централизации к феодальной диктатуре. Борьба за достижение основных стратегических целей в области внутренней и внешней политики, определившихся на рубеже XV-XVI веков, продолжалась в XVI столетии. Это столетие неразрывн...
9845. СССР в 1945-1953 гг. трудности послевоенного переустройства, ужесточение политического режима 26.22 KB
  СССР в 1945-1953 гг. трудности послевоенного переустройства, ужесточение политического режима. Война принесла огромные человеческие и материальные потери. В 1939-1945 гг. мир потерял от 55 до 75 млн. человек, т.е. в 5-7 раз больше, чем в Первую миро...
9846. Смутное время: кризис государства и общества в России в начале 17 века 33.63 KB
  Смутное время: кризис государства и общества в России в начале 17 века. XVII век является одной из наиболее сложных эпох Русской истории. Начало века - это Смутное время, которое до основания потрясло Российское государство и чуть было не привело ег...
9847. Реформы 1953-1964 гг.: первые попытки либерализации советской системы 37.18 KB
  Реформы 1953-1964 гг.: первые попытки либерализации советской системы. В сентябре 1953 г. Н.С. Хрущев был избран Первым секретарем ЦК КПСС. По какому пути могла пойти страна при новом лидере? Ответ на данный вопрос надо искать в соотношении сил в вы...
9848. Россия в новое время: складывание абсолютизма во второй половине 17 века 26.98 KB
  Россия в новое время: складывание абсолютизма во второй половине 17 века В XVII веке, начиная с Михаила Федоровича Романова (1613-1645), самодержавие активно лавировало между группировками господствующего класса, укрепляя трон и централизацию управл...
9849. ИНФОРМАЦИОННЫЕ АСПЕКТЫ УПРАВЛЕНИЯ ИНФРАСТРУКТУРОЙ И ТРУДОВЫМИ РЕСУРСАМИ РЕГИОНОВ УКРАИНЫ 137.5 KB
  Топливно-энергетический комплекс содержит группы отраслей промышленного производства, которые специализируются на добыче, обогащении, переработке и потреблении твердого минерального, жидкого и газового топлива, производстве, передаче и использовании электроэнергии, тепла.