20822

Відповідальність за розголошення лікарської таємниці

Дипломная

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Проаналізувати лікарську таємницю як елемент системи професійної таємниці; здійснити загальну характеристику інституту лікарської таємниці як об’єкта правового регулювання; визначити суб’єктів збереження лікарської таємниці та здійснити їх класифікацію; визначити в яких випадках відповідно до законодавства України може бути розголошена лікарська таємниця...

Украинкский

2014-11-30

210.5 KB

29 чел.

ЗМІСТ

Вступ...........................................................................................................................4

Розділ 1. Правова природа лікарської таємниці в Україні

1.1.Лікарська таємниця як елемент системи професійної таємниці…….………….9

1.2.Загальна характеристика інституту лікарської таємниці як об’єкта правового регулювання………………………………………………………………………….….20

1.3.Нормативно-правове регулювання інституту збереження лікарської таємниці в Україні…………………………………………………………………………….….…..34

Розділ 2. Механізм адміністративно-правового забезпечення лікарської таємниці в Україні

2.1.Суб’єкти збереження лікарської таємниці…………………………………….….45

2.2.Правомірність розголошення лікарської таємниці………………………..….….51

2.3.Обмеження лікарської таємниці………………………………..…………….…….66

Розділ 3. Відповідальність за розголошення лікарської таємниці…..……………………………………………….………………..………..….73

Розділ 4. Способи вдосконалення адміністративно-правового забезпечення лікарської таємниці в Україні……………………………….…………………...…..82

Висновки.....................................................................................................................92

Список використаної літератури...............................................................................95

Вступ

 Актуальність теми. В умовах демократизації українського суспільства особливої гостроти набуває питання забезпечення та захисту прав, свобод та законних інтересів громадян. Однією зі сфер суспільного життя, де ця проблема потребує як найшвидшого вирішення є медична діяльність.

Здоров'я - це необхідна умова для активної і нормальної життєдіяльності людини. У нашій державі відзначається значне зростання захворюваності населення, а також виникнення нових, більш небезпечних хвороб. Сучасна людина, що живе в несприятливій екологічній обстановці, постійно відчуває стресові навантаження, що призводить до фізичної та розумової втоми, старіння організму, і як наслідок до різних захворювань. Тож не дивно, що з кожним роком все більше людей звертають за медичного допомогою та консультацією до фахівців в галузі медицини - лікарів. За медичною допомогою, будь це консультація, діагностика, огляд у лікаря чи інші види медичних маніпуляцій, протягом життя звертається практично кожна людина, і переважна більшість цих осіб не є зацікавленими в розголошені факту звернення ними за медичною допомогою, інформації щодо діагнозу та подальшого лікування. Ці дані становлять собою лікарську таємницю і охороняються чинним законодавством України, адже охорона та збереження лікарської таємниці не тільки етичний, але і правовий обов’язок суб’єктів збереження лікарської таємниці. Захист конституційних прав та свобод громадян вимагають подальшого посилення правового забезпечення лікарської таємниці. В сучасних умовах організації лікувальної та профілактичної допомоги, а також необхідність контактів з великою кількістю медичних працівників робить проблематичним питання збереження лікарської таємниці в Україні.

Особливої уваги потребують шляхи, якими конфіденційна медична інформація про пацієнта може бути розголошення. Варто звернути увагу, що з розвитком суспільства та загальної комп’ютеризації досить частим стало розголошення лікарської таємниці через мережу Інтернет, в тому числі і через різноманітні соціальні мережі. Також у зв’язку з тим, що заклади охорони здоров’я намагаються перейти від паперових баз даних до електронних, і ведуть картки-справи пацієнтів в електронному варіанті, то постає питання як бути з збереженням лікарської таємниці в такому випадку, як забезпечити безпеку даних і хто несе відповідальність у випадку порушення системи безпеки бази даних і доступу сторонніх до цієї інформації?

Теоретичну основу дослідження становлять наукові висновки, що містяться у працях таких відомих вчених,як С.В. Агієвець, М.В.Айвазова, Ю.Н.Аргунова, А.М.Балло, Д.В.Берг, О.Е.Бобров, Л.І.Дембо, А.Ф. Зелінський, А.П. Закалюк, А.М.Кисельов, Н.М.Когут, Н.С.Малеїн, А.І.Марущак, Г.В.Миронова, І.Я. Сенюта, С.Г. Стеценко, Н.С.Таганцев, Г.Т.Терешкевич, М.І. Хавронюк, И.В.Шатковська, Н.В.Ельштейн, С.С. Яценко та ін.

 Мета і завдання дослідження. Метою даного дослідження та роботи є визначення поняття «лікарська таємниця»,визначення кола осіб,які віднесені чинним законодавством до суб’єктів збереження лікарської таємниці в Україні,а також аналіз рівня правового регулювання лікарської таємниці в Україні. Для досягнення мети поставлено такі завдання:

- проаналізувати лікарську таємницю як елемент системи професійної таємниці;

- здійснити загальну характеристику інституту лікарської таємниці як об’єкта правового регулювання;

- визначити суб’єктів збереження лікарської таємниці та здійснити їх класифікацію;

- визначити в яких випадках відповідно до законодавства України може бути розголошена лікарська таємниця;

- визначити, яка відповідальність відповідно до чинного законодавства України покладається на суб’єктів збереження лікарської таємниці у випадку незаконного розголошення цієї інформації;

- охарактеризувати обмеження лікарської таємниці;

- запропонувати шляхи удосконалення адміністративно-правового забезпечення лікарської таємниці в Україні.

 Об’єкт дослідження - суспільні відносини, що пов’язані з інститутом професійних таємниць, в тому числі і лікарської таємниці як елемента системи професійних таємниць.

 Предмет дослідження-лікарська таємниця та правове забезпечення лікарської таємниці в Україні.

 Методи дослідження. Методологічною основою даного дослідження є сукупність загальнонаукових і спеціальних методів пізнання. Для загальної характеристики інституту лікарської таємниці як об’єкта правового регулювання було використано діалектичний метод.

Задля визначення відмінного та спільного між лікарською таємницею та іншими видами професійних таємниць було використано формально-юридичний метод. Проблематика правомірного розголошення лікарської таємниці, а також обмеження лікарської таємниці досліджувалися за допомогою методу правового моделювання.

В роботі було використано такі методи емпіричного дослідження, як спостереження, порівняння, узагальнення, аналізу, прогнозування тощо.

 Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в даній роботі:

- доведено необхідність обмеження лікарської таємниці в окремих випадках та необхідність нормативно-правового регулювання даного питання;

- запропоновано внести зміни до чинного законодавства України, а саме виключити п.3 статті 285 Цивільного Кодексу України, адже даний пункт порушує права особи на інформацію щодо стану свого здоров’я, фактично закріплюючи принцип «неправда заради добра»;

- запропоновано внести зміни до чинного законодавства України, а саме в Основи законодавства України про охорону здоров'я, шляхом внесення  дефініції поняття «лікарська таємниця» в статтю 40 відповідного закону;

- зазначено порядок збереження лікарської таємниці у разі використання новітніх технічних засобів та мережі Інтернет.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що викладені положення, висновки та пропозиції можна використовувати:

а) у правотворчості - для підготовки нормативно-правових актів спрямованих на удосконалення законодавчого забезпечення інституту лікарської таємниці;

б) у правозастосуванні - для вдосконалення застосування норм чинного законодавчого забезпечення інституту лікарської таємниці в Україні.

 Структура і обсяг роботи.

 Дипломна робота складається з вступу, 4 розділів, висновків; містить 96 сторінок тексту. Список використаних джерел включає 80 найменувань літератури.

Розділ 1

Правова природа лікарської таємниці в Україні

1.1.Лікарська таємниця як елемент системи професійної таємниці

На сьогоднішній день особливої актуальності набувають наукові дослідження, котрі пов’язані із забезпеченням і захистом прав, свобод та законних інтересів фізичних осіб. Це пов’язано з низкою причин, серед яких можна виокремити наступні:

- демократичні орієнтири України, що проявляються у необхідності сприяти забезпеченню прав людини;

- взаємини в системі «людина-держава» мають відбуватися на рівних,паритетних засадах;

- наука повинна слугувати практиці,конкретним проявом чого є покращення рівня життя людей,а також удосконалення механізмів реалізації прав,свобод,законних інтересів особи [1, с.18-20].

Правова наука охоплює своїм пізнавальним і дослідницьким впливом велику кількість суспільних відносин,які виникають в безлічі сфер суспільного життя. Практика провідних світових держав показує,що там,де суспільні відносини якісно врегульовані нормами права,де в суспільстві є розуміння права та повага до права,тобто суспільство характеризується високим рівнем правової культури,життя громадян є комфортнішим,а сама держава має більший авторитет на світовій арені(наприклад,США,Велика Британія,Німеччина,Франція).

Однією з галузей суспільного життя,яка останнім часом дедалі активніше регулюється за допомогою юридичних механізмів,є медична діяльність і сфера охорони здоров’я вцілому. Ми повинні констатувати,що за останні роки позначилася стійка тенденція до посилення інтересу з боку правової науки та практики до охорони здоров’я.

Це проявляється в наступному:

1. У вітчизняному законодавстві з’явилися нові закони,а також підзаконні акти, присвячені найактуальнішим проблемам медицини.

2. Набирає обертів медичне право як галузь правової науки, як навчальна дисципліна та як галузь права.

3. Збільшення кількості наукових досліджень у цій сфері.

Керуючись тією обставиною, що медицина суспільного життя існує задля забезпечення реалізації права особи на отримання медичної допомоги, можна констатувати факт прямого віднесення правових наукових досліджень у галузі медичного права як таких, що спрямовані на забезпечення та захист прав, свобод та законних інтересів фізичних осіб у сфері медичної діяльності.

Серед питань, що розглядаються в рамках правового регулювання медичної діяльності та складають таке собі медичного права можна вказати такі:

- надання медичної допомоги(діагностичної, невідкладної, швидкої, реабілітаційної, спеціалізованої, первинної);

- надання медичної допомоги людині для забезпечення її репродуктивної функції;

- питання медичного втручання;

- питання трансплантації органів і тканин людини;

- права пацієнтів і способи їх реалізації та захисту;

- правова кваліфікація дефектів надання медичної допомоги;

- обов’язкове та добровільне медичне страхування;

- лікарська таємниця[]

Детальніше хочу зупинитися на останньому пункті. Питання лікарської таємниці відповідає критеріям медико-правової актуальності, оскільки має місце зацікавленість щодо розв’язання невирішених проблем у цій сфері як серед юристів, так і всередині медичної спільноти.

Можна виокремити велику кількість обставин, що свідчать про значущість вирішення проблем лікарської таємниці саме у ракурсі правової науки. Серед них:

1. Наявність поряд з лікарською інших професійних таємниць.

2. Проблематика визначення об’єкта лікарської таємниці.

3. Понятійно-категоріальна неузгодженість, сутність якої зводиться до наявності історично обумовленого терміна «лікарська таємниця» та фактичної необхідності зберігати її не тільки лікарів та іншого медичного персоналу, а й низки немедичних працівників.

4. Встановлення випадків правомірного розголошення лікарської таємниці та перелік осіб(посад), стосовно яких повинен мати місце принцип обмеження лікарської таємниці.

Ці обставини свідчать про необхідність і своєчасність здійснення наукових пошуків, спрямованих на теоретичну та галузеву юридичну розвідку складових інституту лікарської таємниці, а також вдосконалення адміністративно-правового забезпечення лікарської таємниці в Україні.

У рамках теоретичної правової характеристики інституту лікарської таємниці значна роль відводиться пошукові способів визначення ролі, місця та сутності цього виду таємниці з-поміж інших варіантів професійних таємниць.

Задля повної характеристики лікарської таємниці як об’єкта правових відносин необхідно вирізнити властивості конфіденційної інформації, а також місця лікарської таємниці серед інших професійних таємниць. Ці два аспекти дозволять проаналізувати правову сутність поняття «лікарська таємниця».

На думку А.Кисельова, всім таємницям властиві наступні риси:по-перше, таємниця не довіряється на якийсь визначений час, а по-друге, повинна бути збережена назавжди[64,c.247].Однак, я вважаю, що дане твердження не є істинним, адже існує маса прикладів, що ставлять під сумнів це твердження, прикладів того, коли певна таємниця має місце певний проміжок часу, після чого її правовий статус змінюється. Для прикладу хочу навести таємницю заповіту. Коли зміст останнього може стати відомим лише у визначений термін часу.

Конфіденційна інформація має наступні ознаки:

- визначений перелік осіб, котрі можуть володіти, а також використовувати певну інформацію;

- конфіденційна інформація має особливий порядок зберігання та охорони;

- конфіденційна інформація має тісний зв’язок з правом особи на приватність.

- існує юридична відповідальність за несанкціоноване (протиправне) розголошення такої інформації.[]

Важливим є аналіз юридичних властивостей інформації, зокрема тієї інформації, що є об’єктом професійної таємниці. Для правового аналізу важливим видається встановити, наскільки та чи інша інформація є юридично актуальною, наскільки вона потребує забезпечення та захисту, наскільки її охорона є нормативно встановленою.

Так, В.Цимбалюк, розглядаючи юридичні властивості інформації як предмета правовідносин, відносить до них такі:

- інформація, передана від одного суб’єкта до іншого, одночасно належить двом учасникам інформаційних відносин. Це-основна відмінність інформації від речі. Юридична властивість інформації, отже-її невідчужуваність від творця, власника й споживача. Така властивість вимагає розроблення й застосування до інформації за її обігу особливих правових процедур, відмінних від процедур відчужування речі;

- із випущенням в обіг інформація документується й відображається на матеріальному носії. Існують дві групи матеріальних носіїв: жорсткі-до яких інформація прив’язана жорстко(папір, лазерні диски, що не стираються та інші); віртуальні-до яких інформацію не можна прив’язати жорстко(оперативна пам’ять персонального комп’ютера). Юридична властивість, що випливає з цієї особливості, полягає у двоєдності інформації та матеріального носія, на якому ця інформація закріплюється;

- інформація надається у певних організаційних формах-окремі дані (відомість), документ, база даних (документів), бібліотека, фонд, архів та інші. Звідси юридична властивість - можливість відносити до інформаційних як окремі вихідні документи, так і організаційні структури, що містять інформацію. Це - інформаційні системи, банки даних, інформаційні мережі, бібліотеки, архіви й т.ін..

У контексті лікарської таємниці юридичні властивості та спосіб передання інформації мають надзвичайно важливе значення, оскільки ми маємо багато прикладів того, що з розвитком науково-технічного прогресу інформація, що є об’єктом лікарської таємниці, може передаватися через технічні інформаційні системи[183].

Окремої уваги в даному питанні заслуговують соціальні мережі (типу: Вконтакті, Однокласники, Facebook та аналогічні). Адже за допомогою соціальних мереж люди спілкуються, діляться контентом, а це може спричинити як навмисне, так і ненавмисне розголошення інформації, що становить собою лікарську таємницю.

Важливим видається питання про класифікацію таємниць у їхньому юридичному розумінні. Поки що немає чіткої та єдиної класифікації видів конфіденційної інформації. Різні дослідники пропонують різні класифікації.

Так, А.І.Алексенцев пропонує розподіл інформації за видами таємниці[5, c.65].  А.А.Фатьянов класифікує ту інформацію,що підлягає захисту, за трьома ознаками:

- за приналежністю;

- за ступенем конфіденційності;

- за змістом.[178,c.27].

Досить змістовний варіант класифікації професійної таємниці пропонує В.Н.Лопатін. Він виділяє наступні види професійної таємниці:

- лікарська таємниця;

- таємниця зв’язку;

- нотаріальна таємниця;

- адвокатська таємниця;

- таємниця страхування;

- таємниця сповіді;

- таємниця усиновлення.[82,c.36].

Варіант класифікації професійної таємниці запропонований В.Н.Лопатіним враховує переважну більшість професій, де змістом самої роботи є певна інформація, котра захищена від широкого розповсюдження законом. Мова йде про такий варіант, коли інформація стала відома особі в ході виконання нею службових обов’язків. Наприклад, у випадку лікарської таємниці - пацієнт звернувся до лікаря. Після здачі ним імуноферментного аналізу було встановлено, що пацієнт хворий на ВІЛ. У цьому випадку інформація про діагноз (ВІЛ) є конфіденційною інформацією, тобто лікар немає права самовільно розголошувати дану інформацію, а також становить собою лікарську таємницю, адже лікар безпосередньо дізнався про ВІЛ-позитивний статус громадянина саме через виконання своїх службових обов’язків (професійна таємниця).

Отже,лікарська таємниця, а також інформація, що є її безпосереднім об’єктом, можуть слугувати одним із складників професійної інформації.

За всієї багатогранності можливих варіантів професійної таємниці,в основі всіх їх видів міститься феномен інформації.

Візьмемо для порівняння адвокатську та лікарську таємниці.
Адвокатська таємниця сприяє захисту прав та законних інтересів людини, котра потребує адвокатської допомоги, а також сприяє реальній незалежності адвокатів у процесі виконання ними своїх функцій. Відповідно до чинного законодавства, а саме ст.22 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», адвокатською таємницею є будь-яка інформація, що стала відома адвокату, помічнику адвоката, стажисту адвоката, особі, яка перебуває у трудових відносинах з адвокатом, про клієнта, а також питання, з яких клієнт (особа, якій відмовлено в укладенні договору про надання правової допомоги з передбачених цим Законом підстав) звертався до адвоката, адвокатського бюро, адвокатського об’єднання, зміст порад, консультацій, роз’яснень адвоката, складені ним документи, інформація, що зберігається на електронних носіях, та інші документи і відомості, одержані адвокатом під час здійснення адвокатської діяльності [21,
c.34]

Аналізуючи дану статтю стає зрозуміло, що предметом адвокатської таємниці є ті питання, з якими громадянин чи юридична особа звернулися до адвоката, зміст самої консультації, а також інші відомості, одержані адвокатом від його клієнта, його представників при здійсненні адвокатської діяльності.

Однак, постає наступне питання. Чи входить сам факт звернення особи за юридичною допомогою до адвоката в предмет адвокатської таємниці? Чи є ця інформація конфіденційною?

Зрозумілим є те, що адвокат немає права розголошувати зміст самої консультацій, а також питань з якими до нього звернувся клієнт (адже вони складають предмет адвокатської таємниці). Але чи має він право розголошувати відомості, що безпосередньо не стосуються змісту і суті юридичної допомоги - сам факт звернення клієнта до нього? У чинному законодавстві не врегульовано, чи сам факт звернення становить собою предмет адвокатської таємниці.

І тут є суттєва відмінність адвокатської та лікарської таємниць, оскільки у випадку лікарської таємниці, сам факт звернення по медичну допомогу - це складова лікарської таємниці, що відповідно відображено у чинному законодавстві. Адже це приватне життя особи, і тільки вона має право визначати, кому саме та за яких обставин можна відкрити ці відомості та в якому обсязі.

Однак між адвокатською та лікарською таємницею є і спільні риси:

- адвокатська та лікарська таємниці сприяють забезпеченню прав людини;

- спеціальний суб’єкт (адвокат/лікар), котрий отримує якусь інформацію в ході виконання службових обов’язків;

- ця інформація має конфіденційний характер.

- інформація не може бути розголошена без згоди на це клієнта.

Отже, бачимо, що між професійними таємницями є спільні риси.

Це дає можливість здійснення певних узагальнень, які свідчать, що лікарська таємниця є складовою системи професійної таємниці. Виходячи з цього вона повинна розглядатися у загальному правовому полі професійної таємниці, в основі якого перебувають нормативно-правове регулювання конфіденційної інформації, яка стала відомою тій чи іншій особі під час виконання нею своїх професійних (службових) обов’язків.

Водночас необхідно вказати на певні відмінності, що характеризують лікарську таємницю в системі професійних таємниць.

Можна виокремити наступні:

1. Більш тісний зв’язок лікарської таємниці з іншими (тобто не правовими) регуляторами, такими як: мораль, етика, біоетика.

2. Особливе коло субєктів збереження лікарської таємниці

Адже інформація стосовно, наприклад, факту перебування пацієнта на стаціонарному лікуванні у медичному закладі є потенційно відомою багатьом особам, котрі працюють у медичній установі.

Це не тільки лікуючий лікар, а також і інші особи, що працюють у медичній сфері (медичні сестри, санітари, працівники кабінетів функціональної діагностики), а також особи, які не працюють у лікарні (керівники та спеціалісти органів управління охороною здоров’я, представники страхових компаній за надання медичної допомого в умовах добровільного медичного страхування).

3. Лікарська таємниця має тісний зв’язок із повсякденним життям пересічного громадянина.

4. Наявність в інституті лікарської таємниці такого феномена як «неправда заради добра», коли хворому дозволяється надавати неправдиву інформацію стосовно його стану здоров’я та прогнозу лікування. Так, подібного феномена нема в інституті банківської, адвокатської чи нотаріальної таємниці.

5. Ширший перелік нормативно визначений випадків, коли розголошення лікарської таємниці є правомірним.

У контексті теоретико-правового аналізу лікарської таємниці варто зупинитися на аналізі понятійно-категоріального апарату цього явища. Тут варто згадати вислів Рене Декарта стосовно того, що необхідно давати визначення словам, і цим половину людства буде позбавлено від помилок. Саме тому важливим є питання здійснення нових досліджень, спрямованих на пошук оптимального визначення, адекватного тлумачення і способів удосконалення адміністративно-правового забезпечення лікарської таємниці. А передувати їм мають наукові пошуки, спрямовані на вияснення сутності, ознак і значення термінів, важливих з позицій самого явища лікарської таємниці.

Ще одним фактором, на який необхідно звернути увагу в аналізі понятійно-категоріального апарату інституту лікарської таємниці, є потенційно можливі зловживання посадових та інших осіб, долучених до інформації, що становить лікарську таємницю.

Важливим є визначення самого поняття «лікарська таємниця», оскільки від його якісного тлумачення багато в чому залежить правильне розуміння та однакове застосування на практиці.

Тому, перше питання на яке доцільно відповісти - це назва таємниці. Як правильно називати даний феномен: лікарська таємниця чи медична таємниця? Термін «лікарська таємниця» не зовсім точно відображає обов’язок збереження інформації про хворого і певним чином звужує саме коло суб’єктів збереження таємниці. Так, при вживанні саме такого формулювання як «лікарська таємниці» у більшості людей формується одразу і суб’єкт збереження таємниці – лікар (виходячи з назви таємниці). Але це уявлення не є істинним, оскільки мова йде про всю сферу медицини, про необхідність не тільки лікарям зберігати в таємниці отриманні відомості. Тим паче, що розвиток науково-технічного прогресу, комплексність медичної допомоги приводять до того, що така конфіденційна за своєю суттю інформація досить часто стає доступною не тільки лікарям та медичним працівникам, а й представникам інших професійних співтовариств. Тому,на мою думку,доцільніше вживати термін «медична таємниця».

Ряд вчених притримуються думки, що доцільніше використовувати термін «лікарська таємниця». Як вказують українські дослідники В.Головченко та Л.Грузова, термін «лікарська таємниця» має глибоке історичне коріння і є зрозумілішим для медперсоналу.[33, c.7].

Г.Б.Романовський вважає, що основними факторами, які свідчать про правомірність використання поняття «лікарська таємниця», є:

- історичні передумови, відповідно до яких протягом століть застосовувався термін «лікарська таємниця»;

- відображення саме лікарської таємниці в нормативно-правових документах, що регламентують медичну діяльність в державі, зокрема в Основах законодавства України про охорону здоров’я;

- термінопозначення «лікарська» цього виду таємниці свідчить не про кваліфікацію та освіту медичного працівника, а про вид діяльності -«лікування»[37]

Особисто я не зовсім погоджуюсь з доводом, що наводить Г.Б.Романовский ототожнюючи «лікарську таємницю» з лікуванням. Адже,обов’язок зберігати лікарську таємниця покладено не тільки на лікаря або медичного працівника, в сучасних реаліях ця інформація може стати доступною і представникам інших професійних співтовариств. Тому, вважаю, що доречніше було б використовувати термін «медична таємниця».

Щодо розуміння самої сутності лікарської таємниці, В.П.Новосьолов та Л.В.Канунникова вважають, що під лікарською таємницею розуміють відомості, що не підлягають розголошенню про хворобу, інтимну та сімейну сторону життя пацієнта отримані від нього самого чи виявлені у процесі його обстеження чи лікування, тобто при виконанні медичним працівником своїх професійних обов’язків. Причому не повинні бути розголошеними не лише дані про саме захворювання, а й відомості про функціональні особливості організму пацієнта, фізичні вади, шкідливі звички, особливості психіки,його майновий статок, коло знайомств та інтересів. Позитивом зробленого визначення є комплексність стосовно переліку інформації, що є об’єктом лікарської таємниці, а недоліком можна вважати те, що автори вказали лише медичного працівника як суб’єкта збереження лікарської таємниці, не вказавши при цьому інших [99 ,c.113].

Білоруська дослідниця С.В.Агієвець вказує, що під конфіденційністю у взаєминах лікаря і пацієнта необхідно розуміти виражену чи ту, що мається на увазі, угоду про те, що лікар без згоди пацієнта не буде розголошувати інформацію, отриману в ході обслуговування пацієнта, серед осіб, котрі не мають прямого стосунку до його лікування.

В.І.Акопов та Є.Н.Маслов указують, що «під лікарською таємницею необхідно розуміти всі відомості, отримані від хворого чи виявлені за медичного обстеження або лікування, які не підлягають розголошенню без згоди хворого. Це - факт звернення до медичного закладу, інформація про функціональні та фізичні вади організму, спадкові захворювання, шкідливі звички, діагноз, ускладнення, прогноз, сімейне та інтимне життя, факт усиновлення та удочеріння, стан здоров’я родичів»[4, c.102-103]. Дані автори у даному визначенні намагаються перелічити максимально можливу кількість випадків, які можуть підпадати під поняття «лікарська таємниця». Такий підхід не завжди є оптимальним, оскільки не завжди видається можливим спрогнозувати потенційно можливі факти розголошення медичної інформації тими чи іншими суб’єктами збереження лікарської таємниці.

Варто виокремити певні загальні факти, у рамках яких необхідно здійснювати пошук оптимального правового визначення лікарської таємниці.

До них можна віднести:

- доцільність від описового(кількісного) підходу стосовно лікарської таємниці;

- недоцільність у рамках визначення поняття перелічення та конкретизації всіх суб’єктів збереження лікарської таємниці;

- необхідність вироблення такого терміна, котрий в подальшому міг би застосовуватися в рамках юридичної науки, теорії та практики.

Керуючись указаними зауваженнями, під лікарською таємницею необхідно розуміти правовий режим існування інформації, отриманої медичним працівником стосовно пацієнта у діагностиці, лікуванні чи реабілітації, обов’язок зберігати яку покладається також на інших осіб, котрим зазначена інформація стала відомою під час виконання ними своїх професійних обов’язків.

Дане визначення дозволить оперувати саме юридичним інструментарієм у пошуку засобів удосконалення адміністративно-правових засобів забезпечення та захисту інформації, яка є об’єктом лікарської таємниці.

Отже, варто зазначити, що лікарська таємниця, безсумнівно, є складовим елементом системи професійної таємниці. Правове поле таких таємниць є схожим, але не ідентичним. Характерно, що особливості ці торкаються як суто правової матерії, так і особливостей, пов’язаних із ознаками самої медичної діяльності.

Вказане обумовлює необхідність здійснення правового та адміністративно-правового досліджень, спрямованих на таку соціально важливу категорію, якою є інститут лікарської таємниці.

 1.2.Загальна характеристика інституту лікарської таємниці як об’єкта правового регулювання

Правовий аналіз лікарської таємниці як складової конфіденційної інформації буде неповним без юридичного дослідження, спрямованого на показ загальної характеристики професійної таємниці з позицій об’єкта правового регулювання. Іншими словами, перш ніж регулювати, треба визначити, що саме.

Для якісного дослідження феномена лікарської таємниці як об’єкта правового регулювання доцільно зупинитися на розгляді таких аспектів:

- загальна правова характеристика лікарської таємниці як об’єкту правового регулювання;

- історико-правові особливості ставлення суспільства та законодавця до регулювання лікарської таємниці в нашій державі;

- міжнародний досвід регулювання конфіденційної медичної інформації та можливість його впровадження в українську правову та медичну практику.

Аналізуючи об’єкт лікарської таємниці необхідно зупинитися на теоретико-правовому розумінні сутності поняття «об’єкт правового регулювання». Об’єкт - це компонент об’єктивної реальності, який існує поза свідомістю та незалежно від даності. Об’єктивну реальність тут представлено у вигляді чистої потенціальності, як буття в собі [55, c.35].

Лікарська таємниця як об’єкт правового регулювання - це складний феномен, який за своєю сутністю показує, що саме за допомоги права, притаманних йому засобів і способів необхідно регулювати. Вся інформація, яка отримана у процесі надання медичної допомоги має бути об’єктом лікарської таємниці.

Адже розголошення такої інформації може завдати шкоди пацієнтові, а саме його соціальним, економічний та іншим інтересам.

Якщо говорити про таку інформацію, то умовно її можна поділити на такі 2 групи:

- медична інформація;

- інформація немедичного характеру (тобто інформація, яка стосується особистого та сімейного життя особи).

І.Л.Петрухін вважав, що до складу лікарської таємниці входять такі відомості:

- відомості про факт звернення особи по медичну допомогу;

- відомості про хворобу (діагноз, прогноз, перебіг);

- відомості про використанні методи лікування та їхню ефективність;

- відомості про особу, котра звернулася по медичну допомогу;

- відомості про сім’ю хворого

Є.Є.Калашникова, аналізуючи медичну інформація, стверджує, що зміст конфіденційної медичної персональної інформації складають такі відомості:

- інформація про факт звернення по медичну допомогу;

- інформація про стан здоров’я особи;

- інформація про діагноз захворювання;

- інформація про будь-які медичні дії та маніпуляції, що мали місце стосовно особи (трансплантація органів, штучне запліднення, проведений аборт, хірургічне втручання тощо);

- інформація про особу донора та реципієнта;

- інші відомості, отримані під час обстеження і лікування [57, c.24].

Обєктом таємниці можуть виступати відомості про стан здоров’я людини, хвороби, її майнове становище, рід занять і захоплень тощо.

Розрізняють таємниці лише особисті (ці таємниці нікому не довірені) і таємниці професійні (особисті таємниці, довірені представникам різних професій - лікарям, священикам, адвокатам).

Особисті таємниці довірені лікарям, медичним працівникам і становлять лікарську таємницю. Право пацієнта на збереження в таємниці інформації про факт звернення по медичну допомогу, про стан здоров’я, діагноз, а також інші відомості отриманні під час його обстеження та лікування, закріплено в Конституції України та низці нормативно-правових актів.

Об’єкт лікарської таємниці - це відомості, що стали відомі медичному працівникові стосовно пацієнта під час діагностики, лікування, реабілітаційного періоду, конфіденційних характер яких визначено законом, обов’язок зберігати які покладається також на інших осіб, котрим зазначена інформація стала відомою під час виконання ними своїх професійних обов’язків.

Відомості,що становлять об’єкт лікарської таємниці умовно можна класифікувати на 2 групи:

а) інформація, яка стосується пацієнта:

 1) інформація про факт звернення по медичну допомогу;

 2) інформація про діагноз;

 3)інформація про призначене лікування;

 4)інформація про результати лабораторно-інструментальних та інших методів дослідження;

 5)інформація про прогноз захворювання;

 6)інформація про ефективність призначеного лікування;

 7)інформація про стан здоров’я особи;

 8)інформація про будь-які медичні дії та маніпуляції,що мали місце стосовно особи;

 9)інформація про особисте сімейне та інтимне життя.

б) інформація, що стосується осіб, які знаходяться із пацієнтом у родинних (сімейних) або інших (дружніх, інтимних) зв’язках, і яка стала відома у результаті спілкування з пацієнтом:

 1) інформація стосовно стану здоров’я родичів;

 2) інформація стосовно спадкових хвороб;

 3) інформація стосовно їхнього особистого і сімейного життя;

 4)інформація стосовно особливості стосунків з пацієнтом.

Можна навести такий перелік, але він не є вичерпним, адже наше суспільство є динамічним і суспільні відносини не є сталими. Ми не можемо передбачити всі варіанти і навести вичерпний перелік. Тому для ефективного захисту прав, свобод і законних інтересів громадян нагальною є потреба оптимально визначити об’єкт лікарської таємниці і саму лікарську таємницю як об’єкт правового регулювання.

Серед іншого, детальніше необхідно зупинитися на такій малодослідженій складовій як результати лабораторно-інструментальних та інших методів дослідження об’єкта лікарської таємниці. На сьогодні практично жоден метод лікування не може обійтись без застосування клінічних досліджень та інших технічних за своєю суттю методів. Значного поширення останніми десятиліттями набуло застосування комп’ютерної техніки та інших технічних пристроїв, що дозволяють якісно діагностувати захворювання і призначити необхідне лікування. Одним із таких засобів є телемедицина. На цьому феномені я хочу зупинитися детальніше.

Телемедицина - це такий напрям медицини, що використовує електронні інформаційні і телекомунікаційні технології для надання медичної допомоги або послуг у сфері охорони здоров’я.

Ціллю телемедицини є надання будь-якій людині, незалежно від її місцезнаходження та ступеню віддаленості від закладу охорони здоров’я, медичної допомоги в необхідному обсязі та в актуальний термін.

Предмет телемедицини – обмін за допомогою телекомунікацій і комп'ютерних технологій всіма видами медичної інформації між віддаленими пунктами.

Серед функцій телемедицини можна виокремити наступні:

  1.  організаційно-адміністративні;
  2.  клінічні;
  3.  превентивні;
  4.  наукові;
  5.  навчальні.

Сучасна телемедицина включає до себе різноманітні процедури, які спрямовані на вирішення різних клініко-організаційних завдань.

Серед основних видів телемедичних послуг можна виокремити наступні:

  1.  телемедичне консультування;
  2.  телеприсутність;
  3.  дистанційне навчання;
  4.  телескринінг;
  5.  біотелеметрія (телемоніторинг).

Найпоширенішою в даний час процедурою є телемедичне консультування. Телемедичне консультування забезпечує наближення кваліфікованої допомоги, швидку підтримку клінічних рішень та покращує якість та доступність медіко-санітарної допомоги.

Телеприсутність (з телеманіпулюванням) та індивідуальна телемедицина також є важливими складовими телемедицини. Ці системи забезпечують постійне медичне спостереження та контроль за пацієнтами на амбулаторному етапі, повноцінну участь експерта в процесі надання медичної допомоги (особливо невідкладної) у віддаленому медичному закладі.

Зрозумілим являється той факт, що при такому онлайн-консультуванні використовуються спеціальні технічні засоби.

Так, наприклад, у разі онлайн-консультації необхідний комп’ютер, що оснащений web- камерою, спеціальна програма, котра забезпечить  відео-конференцію (Skypе або аналогічна програма), колонки та мікрофон (задля можливості спілкування), можливим є також використання соціальних мереж з функцією підтримки відео-конференції. Звичайно ж виникає питання конфіденційності інформації в цьому випадку.

Захист інтересів пацієнта в питанні розголошення персональної інформації є важливою правовою проблемою у використанні комп’ютерів у медицині.

Разом з перевагами, які мають місце у разі використання інформаційних технологій, виникають і певні етико-правові проблеми.

Комп’ютеризація медичної інформації поставила такі проблеми захисту пацієнтів як:

  1.  приватність індивідуальної інформації;
  2.  якість та доступність інформації;
  3.  захист персональних даних;
  4.  відповідальність за розголошення інформації.

Важливо пам’ятати, що данні про здоров’я особи складають лікарську таємницю та належать до конфіденційної інформації. Її недостатній захист може привести до розголошування лікарської таємниці.

Комп’ютерні бази даних персонально ідентифікованої інформації без застосування сертифікованих засобів захисту можуть бути доступніші та легше копіюються, ніж паперові історії хвороби.

Зараз же всі сучасні клініки мають історії хвороб своїх пацієнтів не тільки в паперовому, але і в електронному варіантах (в формі комп’ютерних баз). Тобто існує імовірність того, що в разі взлому системи безпеки, ці данні можуть потрапити до будь-кого і відповідно бути розголошеними.

Додаткові проблеми захисту конфіденційності виникають із використанням електронної пошти і засобів телемедицини. Інформація отримана одним із вказаних способів, може бути використана в корисливих цілях. У випадках користування електронною поштою між лікарем та пацієнтом повинні бути дотриманні такі вимоги:

- отримання інформованої згоди хворого на використання такого засобу зв’язку як електронна пошта;

- лікар надсилає необхідну інформацію саме на ту електронну адресу, котру надав йому пацієнт;

- лікар інформує пацієнта про всіх осіб,що мають доступ до його файлів;

- недопустимість ознайомлення з інформацією третіх осіб, стосовно яких пацієнт не дав своєї згоди.

Якість персональної медичної інформації тісно пов’язана з її захистом. Гарантія конфіденційності підвищує рівень довіри у відносинах між пацієнтом та лікарем. Впровадження комп’ютерних технологій в охорону здоровя вимагає продуманого підходу до захисту особистої інформації пацієнта. Невирішеність даного питання, а також питання відповідальності у разі розголошення конфіденційної інформації робить пацієнтів мало захищеними. Саме тому як для юристів, так і для медиків, а також для фахівців із технічного захисту інформації актуальним є питання забезпечення належного захисту медичної інформації, яка передається через комунікативні технічні засоби.

Надавши загальну правову характеристику лікарської таємниці як об’єкту правового регулювання, я хочу зупинитися на історико-правових особливостях ставлення суспільства та законодавця до регулювання лікарської таємниці.

Слід вказати наступне:

- протягом історії становлення нормативно-правового забезпечення лікарської таємниці мали місце абсолютно протилежні підходи від абсолютизації цього інституту до повної заборони лікарської таємниці;

- значний вплив ідеологічної складової на становлення лікарської таємниці;

- демократичні тенденції, які складаються в нашій державі після розпаду СРСР, сприяють створенню такої правової системи, де інтереси окремо взятого громадянина, його конфіденційна медична інформація, захист лікарської таємниці є важливішими ніж інтереси держави.

Вперше поняття лікарської таємниці чітко сформувалося у клятві Гіппократа. Низка країн визнала клятву Гіппократа складовою свого чинного законодавства, інші сприймають цей документ як морально-етичний. Зупиняючись на проміжному аспекті - біотичному, можна сказати, що його вплив на формування українського чинного законодавства є беззаперечним.

Існує думка, що всі лікарі складають клятву Гіппократа й зобов'язані її дотримуватись, насправді, це не відповідає дійсності. Українські лікарі складають Клятву лікаря України, а до 1992 року складали Присягу лікаря Радянського Союзу. Наказ про Клятву лікаря N 349 підписав Президент України Кравчук Л. М. 15 червня 1992 року.

Говорячи про період середньовіччя, а саме про середньовічну Європу, слід зазначити, що особливою пошаною користувалися «Канони медицини» арабського медика та мислителя Авіценни [101, c.112].

Канон лікарської науки - це твір енциклопедичного характеру, в якому приписи античних медиків осмислені й перероблені у відповідності з досягненнями арабської медицини. Містилися в ньому і рядки про необхідність збереження в таємниці того, про що лікар дізнався від хворого.

Довгий час зберігання лікарської таємниці було лише етичним правилом для лікаря, а не юридичним обов’язком. Відповідно, не існувало і правової відповідальності за її розголошення. Протягом X IX ст. у Російській імперії, в складі якої була і Україна, державного закону за порушення лікарської таємниці не було. Ставлення до цієї проблеми було виражене лише у тексті урочистої обіцянки-клятви, яку проголошували випускники медичних факультетів університетів.

Кінець X IX ст. характеризувався суттєвим впливом позитивних досягнень буржуазних революцій на правову свідомість та правову культуру громадян Європи і Російської імперії. Проявом цього стало і реформування поліційного права в адміністративне право. Методи прямого примусу, що були притаманні поліцейському праву, були модифіковані на підставах верховенства права та ідей правової держави. У тогочасному суспільстві почали виникати і відстоюватися ідеї про те, що управління державою повинно базуватися на вимогах закону, з обов’язковим урахуванням прав і свобод громадян. Суспільство прийшло до того, що державне управління не може здійснюватися на власний розсуд чиновників.

Характерною особливістю адміністративного права стали відносини між людиною та державою. Адміністративне право відстоювало ідеї верховенства права, рівності всіх перед законом, діяльності владних органів та чиновників лише в межах, установлених законом, тоді як за панування поліцейського права держава домінувала над людиною майже у всіх випадках виникнення суспільних відносин. Принциповою відмінністю між адміністративним та поліцейським правом стала можливість контролю за діями державних органів та чиновників зі сторони громадськості за допомогою звернень до судових установ. Ці адміністративно-правові особливості значною мірою вплинули і на охорону здоров’я громадян, оскільки сприяли актуалізації в суспільстві проблематики збереження лікарської таємниці.

Історії проблематики лікарської таємниці з погляду вимог правосуддя і лікарської етики торкнулася 1894 р. І.В.Бертенсон у доповіді на V з’їзді Російської Пироговської спілки лікарів. Відзначивши, що всі західноєвропейські законодавства, за винятком російського, накладають на лікарів юридичну відповідальність за розголошення лікарської таємниці та дають право відмовитися лікареві від свідчень у суді, вона закликала виконувати цю благородну професійну обіцянку, що має не тільки особистий, а й суспільний інтерес.

Суттєві дискусії стосовно лікарської таємниці велися і в науковому середовищі. У Росії питання про збереження лікарської дискутувалися в юридичній та в медичній літературі. Законодавство дореволюційної Росії, на відміну від держав Західної Європи, не знало спеціальної норми, яка встановлювала би відповідальність за розголошення професійної медичної таємниці.

Велике значення у правовій регламентації медичної діяльності в Росії у другій половині X IX - початку X X ст. має поява Лікарського статуту-першого систематизованого документа, що визначив правове забезпечення охорони здоров’я в Росії. Існували три редакції Лікарського статуту(1857,1892,1905 роки). У ст. 173 Лікарського статуту встановлювався обов’язок зберігати лікарську таємницю. Цікаво те, що обов’язок зберігати лікарську таємницю було покладено не на всіх лікарів, а тільки на повивальних бабок.

Суттєве значення для всіх сфер суспільного життя мала Жовтнева революція 1917. Після Жовтневого перевороту в країні були прихильники скасування лікарської таємниці, які вважали її пережитком буржуазної медицини. Перший нарком охорони здоров’я М.О.Семашко на початку 20-х років писав про чіткий курс на знищення лікарської таємниці.

Наступний етап - поява та затвердження Основ законодавства СРСР і союзних республік про охорону здоров’я громадян у 1969 р.

У ст.16 «Обов’язок зберігати лікарську таємницю» було визначено, що «лікарі та інші медичні, а також фармацевтичні працівники не мають права розголошувати відомості, що стали їм відомими через виконання професійних обов’язків, про хвороби, медичні обстеження(огляди), інтимне і сімейне життя громадян. Керівники установ охорони здоров’я зобов’язані повідомляти відомості про хворобу громадян органам охорони здоров’я у випадках, коли цього вимагають інтереси охорони здоров’я населення, а слідчим і судовим органам - на їх вимогу».

Підсумовуючи історико-правові особливості розвитку інститут лікарської таємниці у нашій державі, слід указати, що вона перебувала в загальному контексті розвитку правової бази того часу.

Говорячи про міжнародний досвід регулювання конфіденційної інформації, в тому числі і лікарської таємниці, та можливості впровадження його в українську медичну та правову практику, необхідно врахувати різні обставини:

- різні правові системи, які є в тій чи іншій країні;

 відмінності в соціальному та культурному розвитку;

- рівень правової свідомості, ставлення до прав і законних інтересів особи;

- історичні та правові традиції країни.

Аналіз зарубіжного досвіду в питанні визначення та регулювання лікарської таємниці проводитиметься на прикладі Російської Федерації та Сполучених Штатів Америки.

Вибір даних країн базується на:

- юридичній збалансованості, оскільки представлені країни як з романо-германською (Російська Федерація), так і з англо-саксонською(Сполучені Штати Америки) правовими системами;

- соціально-політична збалансованість, оскільки представлені країни які нам близькі як за історичними, соціальними та політичними чинниками (Російська Федерація), так і ті, до рівня життя та правового забезпечення наша держава намагається рухатись (США);

- доцільність - тобто реальна можливість використання досвіду цих країн із метою вдосконалення українського законодавства.

Російська Федерація є близькою за історичними, економічними та нормативно-правовими показниками до нашої держави. Варто зазначити, що багато в чому нормативно-правова база медичної діяльності Росії, як і України, базувалася на радянському законодавстві.

Відповідно до чинного російського законодавства, лікарську таємницю складає інформація про:

- факт звернення особи по медичну допомогу;

- відомості про стан здоров’я особи;

- відомості про поставлений діагноз;

- інші відомості отриманні під час обстеження і лікування.

Отже, в Російській Федерації до лікарської таємниці належить не тільки інформація про захворювання виявлене в особи та призначене лікування, а навіть сам факт того, що вона зверталася по медичну допомогу. Крім того, в Російській Федерації, лікарською таємницею є, крім відомостей медичного характеру, також і інші відомості про пацієнта, отримані в ході його обстеження і лікування, зокрема дані, що стали відомі про особисте і сімейне життя особи. У цьому аспекті суттєвих відмінностей від українського законодавства немає.

За загальним правилом надання відомостей, інформації, що становить лікарську таємницю, без згоди громадянина або його законного представника не допускається. Однак, існує ряд випадків, коли дана інформація може бути розголошена без згоди особи. Таке розголошення можливе у випадку:

- з метою обстеження і лікування громадянина, нездатного через свій стан висловити свою волю (тобто який перебуває в несвідомому, небезпечному для його життя і здоров’я стані та в ситуації, коли його представник недоступний);

- за загрози розповсюдження інфекційних захворювань, масових отруєнь і ушкоджень;

- за запитом органів дізнання і слідства, прокурора і суду у зв’язку з проведенням розслідування або судовим розглядом (коли пацієнт є учасником цивільного або кримінального процесу. Важливим є те, що на стадії до порушення кримінальної справи така інформація затребуваною бути не може);

- у разі надання допомоги неповнолітньому у віці до 15 років для інформування його батьків або законних представників;

- за наявності підстав, що дозволяють вважати, що шкоду здоров’ю громадянина спричинено у результаті протиправних дій.

Ю.М.Аргунова, коментуючи положення чинного російського законодавства про лікарську таємницю, зазначає: «Попри те, ще цей перелік є вичерпним, на практиці медична документація без згоди пацієнта запрошується і в інших цілях    [7, c.56].

Так, медичні карти вилучаються у цілях проведення експертизи якості медичної допомоги, у здійсненні фінансових розрахунків за надану медичну допомогу в системі обов’язкового медичного страхування. Знайомитися з історіями хвороби, не запитуючи на це дозволу пацієнтів, уважають для себе прокурори, що наглядові функції з виявлення порушення законів в органах та установах охорони здоров’я. Повідомляти медичні відомості про громадян по запитах військкоматів наказано медичним установам Положенням про військово-лікарську експертизу, затвердженим Урядом РФ від 25 лютого 2003 р.№123, що не є, як відомо, законодавчим актом. Принцип доцільності в усіх цих випадках бере гору над принципом законності.

Аналізуючи сучасний стан нормативно-правового забезпечення лікарської таємниці в Російській Федерації доцільно буде затвердити списки позаштатних лікарів-експертів і працівників фондів, які мають право на доступ до відомостей, що складають лікарську таємницю згідно з законодавством Російської Федерації, а також впровадити особливий порядок проходження в територіальному фонді обов’язкового медичного страхування листів, що надійшли з медичних установ, а також звернень громадян з відомостями, що становлять лікарську таємницю.

Український законодавець може запозичити такі позитивні надбання, як:

- урахування необхідності збереження лікарської таємниці в умовах запровадження обов’язкового медичного страхування;

- неприпустимість підзаконного розширення переліку суб’єктів, яким може бути надана медична інформація без згоди на це пацієнта.

Сполучені Штати Америки для багатьох інших країн є взірцем демократичних засад організації діяльності держави,взірцем у захисті прав та свобод людини і громадянина.

Щодо правового регулювання медичної діяльності в США, слід вказати, що на території держави діє правова база загальнодержавного значення, проте значними повноваженнями наділені компетентні органи на рівні окремих штатів.

На думку Дж. В. Берг, яка досліджувала проблематику лікарської інформації в США, захист конфіденційності у штатах істотно різниться. Декілька штатів мають всебічне законодавство про конфіденційність, деякі контролюють розкриття інформації про здоров’я, розробляючи детальні правила, що стосуються всього:від інформації про конкретне захворювання до приписів про автопсію. Деякі штати утримуються від установлення правил, що потребують загальної конфіденційності,і просто на законодавчому рівні закріплюють окремі винятки виходячи з розуміння, що захист інформації про здоров’я загальним правом є достатнім.

В США, як відомо, судова практика є потужним джерелом права.

Судова практика свідчить, що відносини пацієнтів і медичних працівників певних спеціальностей є конфіденційними. Несанкціоноване розповсюдження лікарем інформації про приватну сферу життя пацієнта, яку той довірив йому, сподіваючись на її збереження в таємниці, може бути визнано вчиненням такого делікту, як порушення конфіденційності. Відповідальність в даному випадку буде достатньо серйозною.

Цікавим є той факт, що американські лікарі зазвичай притримуються принципу «правда в очі». Цей принцип полягає в тому, що пацієнту надається повна інформація про його стан здоров’я та перспективи. В Україні доволі часто застосовується протилежний принцип - «неправда заради добра», коли пацієнту (зазвичай важкохворому або невиліковно хворому) не повідомляють всю інформацію про стан його здоров’я або повідомляють неправдиву інформацію, яка вселяла б в нього надію на видужання. Важливо підкреслити, що прихильники дотримання принципу "неправда заради добра", як правило, лікарі, у той час як серед супротивників цієї концепції переважають юристи.

Український законодавець може взяти на озброєння такі позитивні надбання як:

- феномен «правди в очі». Необхідно повно і правдиво інформувати важкохворого або невиліковно хворого пацієнта про стан його здоров’я.

- Доцільність формування судової практики з судових рішень, присвячених розголошенню інформації, що є об’єктом лікарської таємниці.

Я вважаю, що рівень захищеності прав та інтересів пацієнтів значно зріс, якби Україною були запозичені деякі підходи з іноземного досвіду. Особливу увагу хочу звернути на принцип «правда в очі», який в нашій державі дуже часто підміняється принципом «неправда заради добра». На мою думку, особа має право на повну та правдиву інформацію про стан свого здоров’я. В іншому ж випадку порушуються його права. Надання пацієнту інформації про стан його здоров’я можна пов’язати з можливістю вчинення ним певних дій. Так, наприклад, невиліковно хворий пацієнт матиме можливість розпорядитеся своїм майном, скласти заповіт, оформити шлюбні відносини. У випадку коли він не матиме інформації про стан свого здоров’я він буде позбавлений і свободи вчинення певних дій, що він, можливо, хотів би вчинити, якби був проінформований.

До того ж не можна ігнорувати ту обставину, що перед будь-яким медичним втручанням пацієнт повинен дати інформовану добровільну згоду. У випадку якщо мова йде про надання неправдивих відомостей про стан здоров’я, то рішення пацієнта буде прийматися в умовах порушення його права на одержання інформації, і в цьому разі ми маємо справу вже із двома порушеннями правових норм - згодою на медичне втручання й необхідність адекватного інформування пацієнта.

Пацієнт має отримати повну і правдиву інформацію про стан свого здоров’я, що буде свідченням:

- поваги до його прав і законних інтересів;

- надання йому свободи вибору;

- надання можливості вибрати той або інший варіант лікування, дати свою згоду;

- надання можливості розпорядитися своїм майном, зробити певні дії.

Я вважаю необхідним вилучити з Цивільного кодексу України п.3.ст.285, оскільки він суперечить принципу «правда в очі».

 1.3.Нормативно-правове регулювання інституту збереження лікарської таємниці в Україні

Необхідно виокремити чотири рівні нормативно-правового забезпечення лікарської таємниці в Україні:

а) міжнародні нормативно-правові акти;

б) Конституція України;

в) закони України;

г) підзаконні нормативно-правові акти.

Говорячи про міжнародні нормативно-правові акти, слід зазначити, що Україна, стала на шлях демократичних перетворень, здійснивши низку позитивних кроків, зокрема і через визнання пріоритету міжнародних нормативно-правових актів над положеннями національного законодавства. Проявом цього можна вважати появу Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з захисту прав людини» від 23 лютого 2006 р., де рішення Європейського Суду з прав людини визнано джерелом права в Україні: «Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права». Це свідчить про намагання в нашій державі забезпечити для громадян високі європейські стандарти життя, забезпечити гідний захист прав та свобод.

Серед міжнародних документів, які становлять нормативно-правову базу інституту лікарської таємниці, можна назвати:

- Загальна декларація прав людини;

- Міжнародний пакт про громадянські та політичні права;

- Міжнародний кодекс медичної етики;

- Декларація про політику у сфері забезпечення прав пацієнта у Європі;

- Лісабонська декларація про права пацієнта;

- Конвенція про захист прав і гідності людини щодо застосування біології і медицини;

- Принципи захисту психічних хворих і покращення психіатричної допомоги.

Загальна декларація прав людини була прийнята 10 грудня 1948 року. У статті 12 зазначено, що «ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканість його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь та репутацію. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань» [46].

Не випадковою є дата прийняття Загальної декларації прав людини. Декларація була прямим наслідком досвіду Другої світової війни і вперше сформулювала ті права, які повинна мати кожна людина. Одразу після Другої світової війни дипломати, політики, населення в цілому хотіли попередити таку війну у майбутньому, що означало попередити причини і наслідки. Одним із засобів такого попередження стала необхідність прийняття документа, котрий в свої основі містив би повагу до людину, її прав, свобод, а також законних інтересів. Зазначена стаття безпосередньо стосується лікарської таємниці, а також медичної конфіденційної інформації, оскільки торкається особистого життя людини.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права був прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року і набрав чинності 23 березня 1976 року. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права — основоположний міжнародно-правовий документ у галузі міжнародного захисту громадянських (особистих) і політичних прав та свобод людини. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права вказує на те, що ніхто не повинен зазнавати свавільного чи незаконного втручання і його особисте і сімейне життя. Міжнародний пакт про громадянські й політичні права був ратифікований Українською РСР у 1973 році. У статті 17 вказується, що ніхто не повинен зазнавати свавільного чи незаконного втручання в його особисте і сімейне життя, свавільних чи незаконних посягань на недоторканність його життя або таємницю його кореспонденції чи незаконних посягань на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання чи таких посягань.

Міжнародний кодекс медичної етики, був прийнятий Всесвітньою медичною асамблеєю в 1949 р., і має стосунок до лікарської таємниці через те, що в його тексті зазначено, що лікар має поважати права пацієнта, колег, іншого медичного персоналу, зберігати конфіденційність стосовно пацієнта, навіть після його смерті.

Декларація про політику у сфері забезпечення прав пацієнта у Європі була прийнята в березні 1994 року в Амстердамі. Дана декларація звертає увагу на питання засобів, спрямованих на забезпечення декларованих прав пацієнтів. Значне місце в Декларації відведено забезпеченню права пацієнта на збереження в таємниці відомостей, що торкаються його здоров’я, особистого життя. Адже ці відомості є конфіденційними. Декларація містить розділ «Конфіденційність і приватність», в якому містяться наступні положення:

- вся інформація про стан здоров’я пацієнта, діагноз, прогноз і лікування його захворювання, а також будь-яка інша інформація особистого характеру повинна зберігатися в секреті, навіть після смерті пацієнта;

- конфіденційну інформацію можна розкрити тільки тоді, коли на це є ясно виражена згода пацієнта або цього вимагає закон;

- пацієнти мають право доступу до історії хвороби, а так само до всіх матеріалів, що мають стосунок до діагнозу та лікування. Пацієнт має право отримати копії цих матеріалів [110, c.327].

Конвенція про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини, яку більш поширено називають Конвенцією про права людини та біомедицину, була прийнята в 1997 р., та стала свідченням розвитку нового напряму на межі права та медицини-біоетики. В тексті Конвенції зазначено: «Кожна особа має право на повагу до її особистого життя стосовно інформації про її здоров’я. Кожна особа має право на ознайомлення із будь-якою зібраною про її здоров’я інформацією».

Другий рівень нормативно-правового забезпечення інституту лікарської таємниці становить конституція України.

Конституція України була прийнята 28 червня 1996 року на 5-й сесії Верховної Ради України. У статті 32 зазначено, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Кожен громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Закріплення в Конституції статті, присвяченої недопустимості втручання в особисте життя, котра має безпосередній стосунок до лікарської таємниці, суттєво піднімає значущість медичної інформації та необхідності забезпечення її конфіденційності.

Те, що відомості, що становлять лікарську таємницю перебувають під конституційно-правовим захистом свідчить про:

- про високу значимість для всього суспільства збереження у таємниці інформації, що стосується взаємин з медичною сферою кожної людини;

- про необхідність і обґрунтованість вивчення проблем лікарської таємниці.

Третій рівень нормативно-правового забезпечення лікарської таємниці в Україні становлять закони України.

Основи законодавства України про охорону здоров’я - системоутворюючий документ у галузі медичного законодавства. Сама назва є свідченням більше обємної його характеристики, порівняно із звичайними законами.

В статті 40 цього правового акта «лікарська таємниця» зазначено, що медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків. У випадках використання інформації, що становить лікарську таємницю, в навчальному процесі, науково-дослідній роботі, зокрема у випадках її публікації у спеціальній літературі, повинна бути забезпечена анонімність пацієнта. Ця стаття в цілому відображає сутність конфіденційної медичної інформації, а також характеризується наступними рисами:

- відсутність фіксації на медичних працівниках як виняткових суб’єктах збереження лікарської таємниці;

- виокремлення професійних і службових обов’язків осіб, які отримали медичну інформацію, що підвищує гарантії пацієнтів на збереження лікарської таємниці;

- спроба виокремити перелік об’єктів лікарської таємниці (медичне обстеження, хвороба, огляд та результати огляду, інтимна і сімейна сторони життя громадянина).

Водночас існують і недоліки у формулюванні цієї статті. До них належать наступні:

- описовий характер даної статті;

- відсутність як у базових положеннях Основ законодавства, так і у самій статті визначення поняття «лікарська таємниця»;

- термін «медичні працівники та інші особи» не можна вважати юридично коректним, оскільки він має невизначений характер.

І.Я.Сенюта не вважає оптимальним зміст статті 40 Основ законодавства України про охорону здоров’я. Він вказує, що наведений у цій статті перелік відомостей, що становлять лікарську таємницю неповний. З норми не випливає, як бути з інформацією, одержаною у процесі лікування чи профілактики, оскільки йдеться лише про медичне обстеження, огляд і їх результати [149, c.195].

У квітні 2007 року Верховною Радою України було прийнято зміни, відповідно до яких з’явилася ст.39-1 Основ законодавства про охорону здоров’я -«Право на таємницю про стан здоров’я», зміст якої полягає в наступному: «Пацієнт має право на таємницю про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при його медичному обстеженні. Забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування пацієнта».

Доречно було б вдосконалити Основи законодавства України про охорону здоров’я шляхом введенням в ст.3 визначення лікарської таємниці.

З-поміж інших законів, положення яких присвячені забезпеченню інституту лікарської таємниці, слід вказати:

а) Закон України «Про інформацію»;

б) Цивільний кодекс України;

в) Сімейний кодекс України;

г) Кримінальний кодекс України.

Закон України «Про інформацію» важливий в контексті розгляду інституту лікарської таємниці. Цей закон встановлює загальні правові основи одержання, використання, поширення, зберігання інформації, а також закріплює право особи на інформацію у всіх сферах суспільного і державного життя України. Також визначає систему інформації, її джерела, визначає статус учасників інформаційних відносин, регулює доступ до інформації, забезпечує її охорону.

В ст. 11 Закону України «Про інформацію» зазначено, що «інформація про фізичну особу (персональні дані) - відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути ідентифікована. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та захисту прав людини. До конфіденційної інформації про особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров’я, а також адреса, дата і місце народження. Джерелами документованої інформації про особу є видані на її ім’я документи, підписані нею документи, а також відомості про особу, забрані державними органами влади та органами місцевого самоврядування [202].

Аналізуючи положення цього закону, можна зробити наступні узагальнення:

- інформації, що є об’єктом лікарської таємниці, регулюється Законом України «Про інформацію»;

- історія хвороби, амбулаторна карта, медична довідка та інші медичні документи належать до джерел документованої інформації про особу;

- кожна особа має право на ознайомлення з медичною інформацією, зібраною про неї;

- забороняється збирання медичних відомостей про особу без її попередньої згоди.

Цивільне законодавство є важливим чинником розвитку та врегулювання майнових і особистих прав особи. Стаття 286 Цивільного кодексу України засвідчує, що фізична особа має право на таємницю про стан свого здоров’я, факт звернення по медичну допомогу, діагноз, а також відомості, одержані в результаті її медичного обстеження. Забороняється вимагати і подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз і методи лікування фізичної особи. Фізична особа зобов’язана утримуватися від поширення інформації, зазначеної в частині першій цієї статті, яка стала відома у зв’язку з виконанням службових обов’язків або інших джерел [169].

Кримінальний кодекс України у розділі II «Злочини проти життя та здоров’я особи» містить дві статті, що безпосередньо стосуються нормативно-правового регулювання лікарської таємниці. Це статті 132 та 145 Кримінального кодексу України. Перша з них має назву «Розголошення відомостей про проведення медичного огляду та виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби» і засвідчує, що розголошення службовою особою лікувального закладу, допоміжним працівником, який самочинно здобув інформацію, або медичним працівником відомостей про проведення медичного огляду особи на виявлення зараження вірусом імунодефіцити людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, або захворювання на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та його результатів, що стали їм відомі у зв’язку з виконанням професійних чи службових обов’язків є злочином і карається відповідним чином. Стаття 145 Кримінального кодексу України - «Незаконне розголошення лікарської таємниці» передбачає кримінальну відповідальність за умисне розголошення лікарської таємниці особою, якій вона стала відома у зв’язку з виконанням професійних чи службових обов’язків, якщо таке діяння спричинило тяжкі наслідки [202, c.180].

Факт криміналізації незаконного розголошення лікарської таємниці є позитивним аспектом. Адже юридична практика наводить безліч прикладів того, що порушення конфіденційності такого роду інформації, розголошення лікарської таємниці завдає шкоди правам та інтересам пацієнта.

Важливим є питання відповідальності медичних працівників за розголошення інформації, що становить собою лікарську таємницю.

Залежно від суспільної небезпеки правопорушення та його наслідків мова може йти про кримінальну або цивільно-правову відповідальність. Я вважаю, що криміналізація такого виду діяння як розголошення лікарської таємниці, сприяє покращенню діяльності медичних установ, а також підвищує відповідальність лікаря.

Також питання лікарської таємниці частково регулюються Сімейним кодексом України. Сімейний кодекс України був прийняти 2002 року. Він визначає засади шлюбу, особисті немайнові і майнові права подружжя, обов’язки батьків і дітей, усиновлювачів і усиновлених, інших членів сім’ї та родичів, підстави виникнення прав і обов’язків. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добровільності та розумності. Сімейне законодавство та інститут лікарської таємниці є пов’язаними, оскільки мова йде про наявність суттєвої важливості стану здоров’я осіб, котрі вступають до шлюбу, бо це пов’язано з гармонійним сімейним життям, забезпеченням оптимальної життєдіяльності, продовженням роду.

У ст. 30 Сімейного кодексу України визначено взаємну обізнаність наречених про стан здоров’я. В даній нормі закріплено обов’язок наречених повідомити один одного про стан свого здоров’я. У цій нормі закріплено обов’язок наречених повідомити один одного про стан свого здоров’я, вказано на гарантії з боку держави щодо створення умов для обстеження наречених, а також передбачено, що результати такого обстеження є таємницею і повідомляються лише нареченим. Медичне обстеження осіб, що подали заяву про реєстрацію шлюбу проводиться тільки за їхнім бажанням. Сама процедура медичного огляду врегульована на рівні підзаконного нормативно-правового акту-постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку здійснення добровільного медичного обстеження наречених» від 16 листопада 2002 року. Цей порядок визначає механізм організації добровільного медичного обстеження наречених, з метою визначення стану їхнього здоров’я для профілактики захворювань, небезпечних для подружжя та їхніх майбутніх дітей.

Стосовно нормативно-правового регулювання інституту лікарської таємниці необхідно зупинитися на Рішенні Конституційного Суду України від 30 жовтня 1997 р. у справі щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України «Про інформацію» та статті 12 Закону України «Про прокуратуру» (справа Устименка).

Підставою для розгляду справи стала наявність неоднозначного застосування зазначених норм Закону України «Про інформацію» та Закону України «Про прокуратуру» судами загальної юрисдикції, що призвело до порушення конституційних прав і свобод громадянина України.

З документів, що їх надіслав до Конституційного Суду К.Г.Устименко, випливає, що 1988-1990 роках за клопотанням адміністрації Дніпровського залізничного технікуму він перебував на консультативному психіатричному обліку Дніпропетровського міського психоневрологічного диспансеру. Заявник, якому про цей факт стало відомо у липні 1990 р., вважає, що це обмежувало можливості його працевлаштування та завдало йому моральних і матеріальних збитків. З метою їх відшкодування він звернувся у цивільно-процесуальному порядку до головного лікаря диспансеру з вимогою надання інформації з питань:

- ким, коли та на яких підставах його було поставлено на облік;

- кому видавалися довідки про його перебування на такому обліку;

- ким, коли та на яких підставах його було знято з обліку;

- чи законними є дії психіатра;

- хто несе відповідальність за заподіяні йому матеріальні збитки.

Ситуація в яку потрапив К.Г.Устименко безпосередньо пов’язана з лікарською таємницею. Важливим питанням у цій справі було питання стосовно можливості самої людини знати сутність медичної інформації, яка торкається власне її особи. Тобто, виокремлюються дві сторони медичної конфіденційної інформації:

- інформація про пацієнта (тобто формально лікарська таємниця);

- інформація про пацієнта.

Конституційний Суд встановив, що правила використання відомостей, що стосуються лікарської таємниці-інформації про пацієнта, на відміну від медичної інформації - інформації для пацієнта, встановлюються ст.40 Основ законодавства України про охорону здоров’я та ч.3 ст.46 Закону України «Про інформацію».

Конституційний Суд встановив, що аналіз правозастосовної практики, матеріалів конституційного звернення дає підстави констатувати наявність у нормативно-правовій базі в частині інформаційних правовідносин нечітко визначених, колізійних положень і прогалин, а це негативно впливає на забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Результатом звернення К.Г.Устименка стало таке рішення. Суд вирішив ч.4.ст.23 Закону України «Про інформацію» треба розуміти так, що забороняється не лише збирання, а й зберігання, використання та поширенні конфіденційної інформації про особу без попередньої згоди, крім випадків визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав і свобод людини. До конфіденційної інформації належать такі відомості про особу: освіта, сімейний та майновий стан, стан здоров’я, дата та місце народження та інші персональні дані.

Згода на збирання, зберігання, використання і поширення відомостей щодо недієздатної особи надається членом сімї або законним представником. У період збирання інформації про нього кожний дієздатний, члени сім’ї або законні представники недієздатного мають право знати, які відомості та з якою метою збираються, а також з якою метою вони використовуються. У період зберігання і поширення персональних даних ці особи мають право доступу до такого роду інформації, заперечувати її достовірність, правильність, правдивість, повноту.

Отже,підсумовуючи,необхідно зазначити, що вся нормативно-правова база, що регулює інститут лікарської таємниці може бути представлена як система та поділена на наступні рівні:

- міжнародні нормативно правові акти;

- Конституція України;

- закони України;

- підзаконні нормативно-парвові акти.

Розділ 2.

Механізм адміністративно-правового забезпечення лікарської таємниці в Україні

2.1.Суб’єкти збереження лікарської таємниці

Говорячи про інститут лікарської таємниці необхідно зазначити, що саме адміністративному праву належить провідна роль у правовому забезпеченні конфіденційної інформації від розголошення.

Конституційне право визначає в Основному Законі держави-Конституції, загальне положення про те, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, окрім випадків передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки економічного добробуту та прав людини. Це загальне положення деталізується в законах та підзаконних нормативно-правових актах. Виходячи з того, що проблематика забезпечення лікарської таємниці має багатоаспектний комплексний характер, а також виходячи з того, що адміністративному праву належить провідна роль в упорядкуванні суспільних відносин підзаконними нормативно-правовими актами, доцільно вважати, що саме механізм адміністративно-правового забезпечення та регулювання лікарської таємниці є основоположним у справі її юридичного регламентування.

Проблематика адміністративно-правового дослідження субєктів збереження лікарської таємниці пов’язана з низкою важливих обставин, серед яких можна назвати наступні:

- чітке розуміння того, хто саме відноситься до суб’єктів збереження лікарської таємниці;

- наведення класифікації суб’єктів забезпечення лікарської таємниці в Україні;

- необхідність визначення чим саме відрізняється правовий статус та обов’язки щодо збереження лікарської таємниці тими особами, що безпосередньо отримали інформацію від пацієнта в процесі його огляду та лікування, від тих осіб, що в силу своїх професійних обов’язків мають доступ до такої інформації, що становить собою лікарську таємницю;

- необхідність встановлення в чому саме полягають особливості юридичної відповідальності тих чи інших суб’єктів збереження лікарської таємниці.

Необхідно зазначити, що хоча конфіденційна інформація про пацієнта, котра була отримана в ході звернення ним до лікаря, і носить назву «лікарська таємниця», суб’єктом збереження лікарської таємниці виступає не тільки лікар. Суб’єктами збереження лікарської таємниці є не тільки лікарі, тобто особи з вищою медичною освітою, які мають право здійснювати лікарську діяльність. До суб’єктів збереження лікарської таємниці можна віднести і інший медичний персонал (середній та молодший медичний персонал). Щодо лікарів як суб’єктів збереження лікарської таємниці варто зазначити, що обов’язок збереження конфіденційної інформації покладено не тільки на лікуючого лікаря, котрий безпосередньо проводить огляд хворого, назначає йому лікування, слідкує за перебігом хвороби, але може бути покладений і на іншого лікаря (наприклад, на лікуючого лікаря іншого хворого, що під час огляду перебуває в кімнаті). Тобто суб’єктами збереження лікарської таємниці є всі медичні працівники, які беруть особисту участь у лікуванні хворого (лікарі, медичні сестри, санітари, няньки), так і ті особи, що особисто не беруть участі в лікуванні пацієнта, однак в силу своїх професійних повноважень отримали інформацію про пацієнта (наприклад, медична сестра-працівник приймального відділу лікарні) [82, c. 36].

Також хочу зазначити, що особи, які потенційно можуть отримати доступ до інформації, що становить лікарську таємницю можуть і не бути медичним персоналом, тобто суб’єктами збереження лікарської таємниці можуть бути як медичні, так і не медичні працівники. Варто пам’ятати, що в самому медичному закладі, лікувальній установі функціонує достатньо допоміжних служб (їдальні для хворих та для лікарів, обслуговуючий персонал лікарні, працівники охоронної служби лікарні). На перелічені категорії особі теж розповсюджується обов’язок по збереженню лікарської таємниці. Також обов’язок збереження у таємниці відомостей про хворого покладено на осіб, які не працюють в лікувальній установі, але мають доступ по інформації, що становить собою лікарську таємницю. Це можуть бути працівники страхових компаній, керівники органів охорони здоров’я, медичні статисти.

Варто зазначати, що останнім часом зросла кількість осіб, у перелік службових обов’язків яких входить обробка інформації, що становить лікарську таємницю. На цих осіб теж покладається обов’язок збереження інформації.

Важливим питання є визначення переліку осіб, котрі можуть вважатися суб’єктами збереження лікарської таємниці. Це важливо з багатьох позицій серед яких можна виокремити такі:

- усвідомлення цими особами сутності інституту лікарської таємниці та необхідності її збереження у таємниці;

- розроблення питань юридичної відповідальності для суб’єктів збереження лікарської таємниці;

- розроблення питань юридичної відповідальності для суб’єктів збереження лікарської таємниці;

- можливість розроблення класифікації суб’єктів збереження лікарської таємниці в Україні;

- удосконалення чинної нормативно-правової бази з питань забезпечення лікарської таємниці.

До основних суб’єктів збереження лікарської таємниці можна віднести:

- особи з вищою медичною або фармацевтичною освітою (провізори, лікарі);

- особи із середньою медичною або фармацевтичною освітою (фельдшери, медичні сестри, фармацевти);

- молодший медичний персонал;

- особи, що навчаються (студенти вищих і середніх медичних закладів освіти) та проходять практику в закладах охорони здоров’я;

- немедичний персонал лікувальної установи (працівники господарських, кадрових, юридичних, фінансових служб);

- працівники страхових організацій;

- посадові особи органів управління здоров’я;

- працівники правоохоронних та судових органів, яким інформація, що становить лікарську таємницю, стала відомою у зв’язку з виконанням професійних обов’язків.

Внесення в даний перелік суб’єктів збереження лікарської таємниці студентів, що навчаються в вищих навчальних і середніх медичних закладах освіти не є помилкою. Адже вони в ході свого навчання проходять практику в закладах охорони здоров’я. І хоча юридично студенти не несуть відповідальності за лікування хворих, проти вони можуть мати доступ до медичної інформації, що становить собою лікарську таємницю. Так, в ході проходження практики студенти мають доступ до картотек з історіями хвороб та інших медичних документів. Окрім цього вони безпосередньо контактують з хворими (наприклад, будучи присутніми на огляді пацієнта або асистуючи лікареві). В ході цього студентами може бути отримана інформація, котра становить собою лікарську таємницю. Отже, ця категорія осіб також є суб’єктами збереження лікарської таємниці.

О.П. Махник провів соціологічне опитування методом анкетування студентів 6-го курсу лікувального факультету Тюменської державної медичної академії віком від 21 до 30 років: 60% опитаних складали дівчата, 40% - юнаки. Метою опитування було виявлення рівня обізнаності респондентів щодо права пацієнта на лікарську таємницю. Опитування проводилося серед студентів, які прослухали лекції з правових питань. Переважна кількість респондентів (95,55%) уважають, що в чинному законодавстві закріплено право пацієнта на лікарську таємницю, 4,44% - не знаю відповіді на це запитання.

На підставі проведеного ним дослідження автор дійшов до певних висновків,а саме:

- респонденти упевнені,що право пацієнта на лікарську таємницю закріплено в чинному законодавстві, і знають, у якому нормативно-правовому акті регламентовано це право;

- законодавча база у царині захисту права пацієнта на лікарську таємницю є недосконалою;

- пацієнта необхідно частково інформувати про його право на лікарську таємницю;

- медичних працівників необхідно притягувати до різних видів відповідальності за неправомірне розголошення лікарської таємниці;

- необхідним є створення етичних комітетів,що регламентують медичну діяльність [91, c. 603].

Я вважаю, що дане дослідження показує необхідність викладання студентам-медика медичного права. Адже переважна кількість респондентів (95,55%) знали про існування в законодавстві норм, що стосуються лікарської таємниці та мали уявлення про цей інститут.

Особисто я не погоджуюсь з думкою О.П.Махника в тій частині, де йдеться, що пацієнта необхідно частково інформувати про його право на лікарську таємницю. На мою думку, інформування про право на медичну таємницю має абсолютний характер. Пацієнт повинен знати про своє право на збереження у таємниці тих відомостей щодо нього, які становлять лікарську таємницю. Він повинен бути впевнений, що ці відомості, які стали відомі про нього іншим особам у зв’язку з виконанням службових обов’язків не будуть розголошені без його згоди. Звичайно, мають місце законодавчо визначені винятки з принципу лікарської таємниці, але з цього не випливає, що пацієнта необхідно частково інформувати про його право на лікарську таємницю.

Щодо питання доступу до медичної інформації студентів, то воно не є однозначним. Залучення студентів-медиків сприяє їхньому навчанню та закріпленню на практиці необхідних навичок та вмінь, однак може суперечити інтересам пацієнта. Оскільки участь студента-медика не є безпосереднім інтересом пацієнта, то згоду на допуск до медичної інформації та лікувально-діагностичних дій повинен давати сам пацієнт.

Підсумовуючи вищесказане доцільно буде навести таке визначення субєкту збереження лікарської таємниці.

Під суб’єктом збереження лікарської таємниці необхідно розуміти медичного працівника, який отримав інформацію стосовно пацієнта під час огляду, діагностики, лікування чи реабілітації, а також іншу особу, яка хоча і не здійснює лікарську діяльність, але в силу своїх професійних обов’язків дізналася зазначену інформацію.

Вважаю це визначення доцільним, адже з нього можна зробити висновок, що:

- суб’єктом збереження лікарської таємниці є не лише медичний працівник;

- для медичних працівників застосовано термін «отримав інформацію», що має стосунок до добровільного передання інформації від пацієнта до медичного працівника у процесі огляду, лікування або реабілітації;

- для інших осіб застосовується термін «дізналася інформацію» в силу своїх професійних обов’язків. В цьому випадку йдеться, що пацієнт особисто не передавав таку інформацію, і може навіть не знати, що комусь стала відома інформація про нього. Тобто тут не йдеться про добровільність передання пацієнтом такої інформації.

Щодо класифікації суб’єктів збереження лікарської таємниці доцільно було б виокремити наступні групи:

- медичні працівники, які виконують тільки лікувальні функції (до цієї категорії можна віднести лікарів, медичних сестер);

- медичні працівники, які поєднують лікувальні функції з адміністративними (чергові лікарі, старша медична сестра, головні лікарі та ін..).

- медичні працівники, які виконують виключно адміністративні функції;

- представники допоміжних служб в обслуговування лікувальної установи (працівники кадрового апарату, юридичної та фінансової служб);

- студенти медичних навчальних закладів;

- працівники правоохоронних органів;

- працівники контрольних і наглядових органів;

- працівники системи обов’язкового та добровільного медичного страхування.

Такий варіант класифікації здатен суттєво сприяти адміністративно-правовому забезпеченню інституту лікарської таємниці, так як враховує практично всю різноманітність можливих способів розголошення лікарської таємниці.

Суспільні відносини не носять сталий характер, а завжди перебувають у динаміці, тому в подальшому, з розвитком нових суспільних відносин, можлива поява нових суб’єктів збереження лікарської таємниці. Тому в цьому випадку хоча б частково, але має втілюватись у життя принцип «випереджальної» регламентації, за якого варто прогнозувати розвиток суспільних відносин у сфері медичної діяльності і, як наслідок, пропонувати для законодавця доповнення суб’єктів збереження лікарської таємниці.

У цьому контексті доцільно внести до переліку суб’єктів збереження лікарської таємниці працівників системи обов’язкового та добровільного медичного страхування. На сьогодні добровільне медичне страхування існує в Україні. Даною послугою користуються громадяни, а отже доцільно регламентувати діяльність установ, що надають такі послуги. У контексті завдання забезпечення лікарської таємниці, зрозуміло, що носіями такої інформації стають працівники страхової компанії, яка надала поліс добровільного медичного страхування.

Підсумовуючи, варто зазначити, що проблематика суб’єктів збереження лікарської таємниці є важливою складовою адміністративно-правового забезпечення всього інституту лікарської таємниці в Україні. Визначення того, хто саме є суб’єктом збереження лікарської таємниці сприяє реалізації основного завдання збереження лікарської таємниці-забезпечення прав і законних інтересі пацієнтів.

 2.2.Правомірність розголошення лікарської таємниці

 Основне призначення інституту лікарської таємниці-попередження випадків можливого нанесення шкоди пацієнтові,його родичам, третім особам у результаті розголошення конфіденційної медичної інформації (відомостей про стан здоров’я людини, його обстеження та лікування). Тобто мова йде про пріоритет інтересів особистості над інтересами суспільства. Але чи завжди можна орієнтуватися на лікарську таємницю як на абсолютне питання? Чи можливе розголошення відомостей, що становлять лікарську таємницю без згоди пацієнта або всупереч його волі?

Варто пам’ятати, що людина є істотою соціальною і не існує сама по собі. Людина постійно вступає в комунікативні зв’язки з суспільством. Звичайно, сама людина, її права і обов’язки належно забезпечуються та захищаються в правовій державі, однак слід вказати, що це не є абсолютною категорією. Інколи мають місце випадки, коли постає питання про співвідношення колективного (суспільного) і індивідуального (приватного) інтересу.

Частими є випадки, коли пріоритетним є індивідуальне, але бувають випадки, коли переважають колективні (суспільні) інтереси.

Не є у цьому розумінні винятком і сфера медичної діяльності.

Серед обставин, що актуалізують проблематику співвідношення приватного і загально соціального у сфері адміністративно-правового забезпечення, можна назвати наступні:

- військово-медична практика, котра нерідко ставить питання не тільки правового, але і морально-етичного характеру (наприклад, у випадку поранення солдатів на полі бою, кому з них треба надати медичну допомогу в першу чергу: тяжкопораненим із мінімальними шансами на виживання чи легкопоранених бійців);

- техногенні аварії, коли кількість постраждалих і потребуючих медичної допомоги значно перевищує можливості надання такої допомоги;

- масові захворювання людей епідемічного характеру, коли постає питання першочерговості надання такої допомоги;

фінансування витрат на медичну допомогу, де нерідким є питання першочерговості та пріоритетності фінансування медичних заходів (тобто, які заходи є першочерговими в фінансуванні, та, що є недорогими, але при цьому малоефективними, чи такі, що є дороговартісними, але ефективними).

Тож нерідкими є прийняття управлінських і правових рішень на користь соціальних інтересів.

Основний документ у системі медичного законодавства - Основи законодавства України про охорону здоров’я містять дві статті, присвячені проблематиці лікарської таємниці. Це статті 40 та 78. У статті 40 «Лікарська таємниця» сказано: «Медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків [106].

При використанні інформації, що становить лікарську таємницю в навчальному процесі, науково-дослідницькій роботі, в тому числі у випадках її публікації у спеціальній літературі, повинна бути забезпечена анонімність пацієнта».

На жаль, дана стаття не містить критерії правомірності розголошення лікарської таємниці. Відсильна норма «…крім передбачених законодавчими актами випадків» свідчить про наявність в інших законах положень, які відображають критерій правомірності розголошення лікарської таємниці і перелік таких випадків. Щодо другої частини цієї статті, то аналізуючи її зміст, можна зробити висновок, що мова йде про три важливі питання, що є дотичними до потенційного розголошення лікарської таємниці:

- навчальний процес;

- публікації у спеціальній науковій літературі;

- науково-дослідницьку роботу.

Звичайно, що прогрес у медицині не можливий без проведення певних досліджень, а також оприлюднення результатів. Лише таким чином можна отримати нові науково обґрунтовані результати, які зможуть покращити лікування хворих і, як наслідок - реалізацію їхніх прав, свобод і законних інтересів.

Стаття 78 Основ законодавства України про охорону здоров’я зазначає, що медичні і фармацевтичні працівники зобов’язані дотримуватися вимог професійної етики і деонтології, зберігати лікарську таємницю. З одного боку дана норма носить позитивний характер, адже в ній сказано про те, що лікар немає права розголошувати лікарську таємницю, а з іншого - без конкретизації стосовно механізму забезпечення, вилучень з цього принципу, такий обов’язок лікаря носить скоріше декларативний характер.

Розголошенням лікарської таємниці можна вважати навмисне чи необережне оприлюднення медичним працівником, або іншою особою, яка в силу своїх службових обов’язків мала доступ до такої інформації, відомостей, що становлять лікарську таємницю, без дозволу пацієнта, в результаті чого вони стали надбанням сторонніх осіб або хоча б однієї особи.

У контексті проблематики правомірного розголошення лікарської таємниці необхідно зупинитися на наступних питаннях:

- аналіз найбільш типових можливих випадків несанкціонованого розголошення лікарської таємниці;

- пропозиції загальних підстав на яких може базуватися пошук способів визначення правомірності розголошення лікарської таємниці;

- пошук оптимального визначення та адміністративно-правової класифікації розголошення лікарської таємниці.

Отже, я хочу перейти до аналізу найбільш типових можливих випадків розголошення лікарської таємниці. Вважаю доцільним звернути увагу на такі випадки з метою мінімізувати подібні ситуації.

Перше на що хочу звернути увагу, це - професійні розмови у присутності сторонніх осіб - у колі друзів, за столом, у коридорах лікарень, у громадському транспорті. Ми нерідко можемо стати свідками таких розмов, в ході яких розголошується інформація, що становить собою лікарську таємницю. Подібне обговорення є недопустимим, адже існує ймовірність, що хтось може почути конфіденційну інформацію про пацієнта. Також нерідкими є факти розголошення конфіденційної медичної інформації по дзвінку. Особи, які цікавляться станом здоров’я особи, або самим фактом перебування його на лікуванні в даній медичній установі. Частіше всього це члени сімї, родичі, друзі, котрі цікавляться станом пацієнта та його лікуванням тому що переймаються його долею або хочуть запропонувати допомогу. Однак, можливі і інші випадки.

Серед них можна назвати такі:

- отримання інформації злочинцями, яким необхідна інформація про факт перебування особи на лікуванні. Так, наприклад, знаючи, що особа проживає одна, а наразі знаходиться в медичному закладі злочинцям доволі легко бути пограбувати квартиру;

- особи, які не є учасниками розмови можуть отримати конфіденційну інформацію про факт перебування особи на лікуванні;

- у сучасних умовах реальним є налагодження системи несанкціонованого прослуховування певних осіб.

У виданні, присвяченому проблематиці біомедичної етики, О.М.Орлов наводить приклад, відповідно до якого з онкологічного диспансеру виписалася хвора С., прооперована з приводу раку яєчника в запущеній стадії. Лікар перед випискою запропонував пацієнтці оптимістичну версію діагнозу, яка не відповідала тяжкості хвороби. Вийшовши з лікарні С. зателефонувала цьому лікареві. Представившись родичкою хворої, вибачившись, що не змогла прийти на виписку, попросила сказати всю правду про хворобу «сестри». Лікар повідомив справжній діагноз. Душевна криза хворої була такою глибокою, що вона не знайшла в собі сили побачитися з дітьми і чоловіком. У відчаї вона кинулася під машину, і лікаря, звинуватили за кримінальною статтею «доведення до самогубства».

Також серед найбільш типових можливих випадків розголошення лікарської таємниці є випадки коли результати клінічних досліджень (аналізів) пацієнта надають стороннім особам або не зберігають належним чином. Частою практикою в українських державних поліклініках є залишання результатів аналізів біля приміщення лабораторії, більш того, задля цих цілей на стінах вішаються невеличкі коробочки. Це робиться з комфорту самих пацієнтів, адже результати аналізу в поліклініці можуть потрапити до пацієнта двома шляхами:

- результати аналізу направляються терапевту, котрий дав направлення хворому на аналіз. Такий підхід є доволі зручним в плані того, що по-перше, жодна стороння особа не може отримати доступ до результатів аналізів пацієнта, по-друге, пацієнт отримуючи результати аналізів від терапевта має змогу одразу обговорити з ним свої перспективи лікування, а також результати аналізу. Але в сучасних реаліях подібна ситуація з передачею результатів аналізу терапевту є рідкістю. Адже це створює незручності як для самого лікаря-терапевта (додаткове навантаження у вигляді збереження результатів аналізу для пацієнта), так і для самого пацієнта. Ні для кого не є секретом те, що терапевти в поліклініках працюють позмінно. Це і створює незручності для пацієнта при отриманні результатів свого аналізу. Адже прийшовши в другій половині дня пацієнта може виявити, що його терапевт працює в першій половині дня, і навпаки.

- Також результати аналізу можуть потрапити до пацієнта шляхом отримання їх безпосередньо у кабінеті-лабораторії. Однак, даний шлях є незручним для лікарів. Адже пацієнтів буває доволі багато і лікареві важко весь час відриватися від роботи і шукати серед результатів аналізів результат саме тієї особи, що прийшла за ним.

Тому в поліклініках вирішили це питання шляхом установлення спеціальних невеликих ящиків, куди поміщуються результати аналізів всіх пацієнтів, і кожна особа приходячи в поліклініку за своїми результатами звертається не до свого терапевта і не до лікаря, працівника лабораторії, а самостійно шукає свій результат серед результатів інших пацієнтів. Результати аналізів відображаються на невеличких папірцях, де розписано розшифрування аналізу, а також прізвище та ім’я пацієнта. Я вважаю, що подібна практика є незаконною і тому неприпустимою.

Адже у такому випадку пацієнт, котрий шукає результати свого аналізу може ознайомитися з результатами аналізів інших пацієнтів. А володіючи елементарними медичними знаннями може робити висновок і про стан здоров’я будь-якого пацієнта. Окрім того, якщо будь-яка особа забажає забрати не тільки результат свого аналізу, але і результати іншого пацієнта, то в цьому вона не зустріне жодних перепон. Адже за результатами ніхто із лікарів не спостерігає, вони знаходяться в коридорі і при бажанні не важко забрати собі хоч всі. Я вважаю, що в цьому випадку йде мова про неналежне зберігання інформації, що становить лікарську таємницю. На мою думку, результати аналізу мають видаватися хворому в руки лікарем, працівником лабораторії.

Також типовим випадком розголошення лікарської таємниці є ситуації в якій лікар після проведеного хірургічного втручання повідомляє родичам пацієнта постопераційний діагноз, розповідає про обсяг хірургічного втручання й хід операції. Переважна більшість лікарів не замислюються над тим, що розголошення цієї інформації без згоди пацієнта є прямим порушенням його прав щодо конфіденційності інформації про стан його здоров’я.

Як відомо, чимало людей виявляють іноді зайву зацікавленість персональною інформацією, яку пацієнт розкриває лікареві. Ця інформація традиційно, юридично і етично характеризується конфіденційністю. Лікарі зобов’язані утримуватися від розголошення (оприлюднення) інформації, отриманої від пацієнтів, і проявляти достатні запобіжні засоби, аби гарантувати, що така інформація не буде доступна для тих, хто не має до неї професійного стосунку.

Відсутність єдиних норм регулювання доступу до конфіденційної інформації є проблемою як медичних установ, так і для тих, хто формує політики охорони здоров’я. Юридичні норми захисту конфіденційності, які позначені чинним законодавством.

Вважаю доцільним розглянути два випадки, які торкаються правомірності розголошення лікарської таємниці.

У першому випадку до медичної установи звертається чоловік. Він проходить обстеження і пізніше йому ставлять діагноз - рак. Він відмовляється від хіміотерапії та гормальної терапії. Пацієнт вимагає у лікаря, щоб той не повідомляв про діагноз його дружині.

Наступного дня дружина пацієнта телефонує у лікарню, щоб запитати про стан здоров’я свого чоловіка. У другому випадку до медичної установи звертається чоловік, котрий хоче пройти медичне обстеження. У нього діагностують пресимптоматичну хворобу Хантінгтона. Це – аутосомно-домінантна генетична хвороба.

При цій хворобі шанс передачі гена і хвороби потомству становить 50%. Пацієнт повідомляє свого лікаря, що не хоче, аби його дружина, з якою він нещодавно одружився знала про захворювання.

Отже як можуть бути вирішенні дані ситуації в єдності етичного та юридичного підходу на основі принципів прав людини?

У першому випадку лікар не має права повідомляти дружині діагноз чоловіка. Повідомити дружину - це право самого чоловіка.

Лікар може намагатися переконати чоловіка розповісти дружині про свій діагноз, однак не має права розголошувати цю інформацію у випадку, коли чоловік все ж таки вирішить тримати це в таємниці.

У другому випадку у лікаря є більше підстав для повідомлення діагнозу дружині пацієнта. Але, передусім, лікар повинен докласти зусиль, щоб переконати чоловіка розповісти дружині про свій діагноз. Ризик шкоди майбутнім дітям високий, і тому лікар має право розповісти дружині пацієнта про його діагноз.

Зазначені питання вирішуються насамперед виходячи з принципів біотеки, а не права. Біоетика є тим містком, що з’єднує між собою медицину і права особи. Актуальність етико-правових проблем сучасної медичної діяльності загострюють такі обставини:

- менталітет народу (традиційний правовий нігілізм, пріоритет волі, а не свободи);

- недосконалість нормативно-правової бази охорони здоров’я і медицини;

- етико-правова безграмотність медичних працівників;

- етико-правова безграмотність пацієнтів.

Даючи визначення неправомірному розголошенню лікарської таємниці, говорять про умисно чи необережно здійснене без необхідності та без явної згоди пацієнта чи інших зацікавлених осіб розповсюдження медичним працівником чи іншою особою, відомостей про хворобу, інтимне та сімейне життя хворого, які можуть дискредитувати його в очах оточення, спричинити моральні страждання, погіршити стан здоров’я чи спричинити тяжкі наслідки. Варто звернути увагу, що не лише медичний працівник вважається потенційно можливим субєктом розголошення лікарської таємниці.

Важлива ситуація на яку варто звернути увагу -це розроблення адміністративно-правових механізмів, за яких розголошення медичної інформації у робочих цілях не буде правопорушенням і мінімізуватиме подальше зовнішнє вільне розповсюдження інформації про пацієнта.

Серед таких підстав можна назвати наступні:

- розголошення лікарської таємниці з метою професійних консультацій;

- розголошення лікарської таємниці з метою проведення наукових досліджень;

- розголошення лікарської таємниці з метою експертизи якості медичної допомоги та навчального процесу;

- розголошення лікарської таємниці у випадку, коли у лікаря немає іншої можливості попередити спричинення шкоди самому пацієнту або його оточенню;

- розголошення лікарської таємниці за рішенням суду.

Цікавим у даному питані є досвід Великої Британії. Генеральна медична рада Великої Британії у 1991 р. переглянула і підготувала доповнення до керівних документів із професійної поведінки, в яких зазначено: «Лікарі зобов’язані не розкривати жодної інформації про особу, яку вони отримали у процесі своєї професійної діяльності прямо чи побічно від пацієнта. Смерть пацієнта не позбавляє лікаря обов’язків зберігати конфіденційність». Ця ж рада визначила список винятків із загального правила. Серед них наступні:

- згода хворого на розголошення інформації;

- обов’язок розкриття на суді;

- інформація про особливо небезпечні інфекції;

- інформація про побічні дії ліків, аборти, пологи, смерть, нещасні випадки на роботі;

- розголошення відомостей родичам на користь пацієнта;

- розголошення в суспільних інтересах;

- надання інформації іншим медичним працівникам задля лікування хворого;

- для наукових цілей і процесу навчання;

- органам охорони здоров’я.

З позицій запозичення передового іноземного досвіду виникають стосовно трьох пунктів:

- розголошення відомостей родичам на користь пацієнта;

- розголошення в суспільних інтересах;

 органам охорони здоров’я.

У першому випадку слід вказати, що не завжди пацієнти підтримують гарні позитивні стосунки з родичами. Також не зовсім зрозуміло, що означає термін «на користь пацієнта». Хто визначає таку користь і на якій підставі? Поняття «на користь пацієнта» є доволі суб’єктивним. Вважаю, що пацієнт сам може визначити, що для нього є кращим, а у випадку коли у нього недостатньо знань стосовно медицини для прийняття остаточно рішення про згоду на медичне втручання, він має право звернутися до лікаря, навіть делегувати йому право стосовно обрання варіанта лікування. Має право, але не зобов’язаний.

 Розголошення в суспільних інтересах теж не може бути абсолютною обставиною, на яку необхідно звернути особливу увагу. Абсолютизація прав, свобод і законних інтересів особи порівняно з інтересами суспільства та держави теж не завжди є оптимальною. Але і інший ухил-повний пріоритет інтересів суспільства над інтересами окремо взятого індивіда теж не може сприйматися як ідеал. Має бути або певна конкретизація в юридичному документі, або делегування такого права на вирішення певної спірної ситуації певному органу.

Цікавим є досвід Російської Федерації. У контексті правомірності розголошення лікарської таємниці це обумовлено великою кількістю причин, основними з яких можуть уважатися:

- спільна історія, яка проявляється, зокрема, у спільній історії медицини;

- схоже домінування державою над людиною, що мало місце і у сфері медичної діяльності;

- єдине медичне законодавство у більшій частині XX століття.

Частина 4 ст.61 Основ законодавства РФ про охорону здоров’я громадян передбачає можливість надання відомостей, що становлять лікарську таємницю, без згоди громадяна або його законного представника у таких випадках:

- для обстеження і лікування громадянина, нездатного через свій стан виразити свою волю;

- за загрози розповсюдження інфекційних захворювань, масових отруєнь і ушкоджень;

- за запитом органів дізнання, прокурора і суду у зв’язку з проведенням розслідування або судовим розглядом;

- у разі надання допомоги неповнолітньому віком до 15 років для інформування його батьків або законних представників;

- за наявності підстав, що дозволяють уважати, що шкоду здоров’ю громадянина спричинено у результаті протиправних дій.

Варто підтримати правильність позиції стосовно можливості розголошення лікарської таємниці у випадках загрози розповсюдження інфекційних захворювань, масових отруєнь і ушкоджень, а також за запитом органів дізнання, прокурора і суду у зв’язку з проведенням розслідування або судовим розглядом. Обставина, на яку варто звернути увагу - це необхідність, у плані запозичення українськими законодавцями, чіткого визначення формальних підстав (на підставі офіційного запиту, підписаного визначеною посадовою особою, з обов’язковим зазначенням причин необхідності отримання такої інформації).

Вирішуючи питання щодо винятків із загального принципу загального принципу збереження лікарської таємниці, варто почати з визначення. Під правомірним розголошенням медичної інформації необхідно розуміти право суб’єкта збереження лікарської таємниці розголошувати конфіденційну медичну інформацію без узгодження з особою, якої вказана інформація торкається. Ці винятки мають міститися лише в законах та їх сутність має базуватися на переважанні загальносуспільних інтересів над приватними і на можливому використанні інституту крайньої необхідності.

Переходячи до українського законодавства стосовно винятків із обов’язкового дотримання лікарської таємниці, варто сказати, що, на жаль, чинне законодавство не містить систематизованого переліку випадків, коли розголошення лікарської таємниці не є порушенням норм права.

І.Я.Сенюта  проаналізувавши чинне  законодавства України зазначає, що можна визначити випадки, за яких медична таємниця може бути розголошена без згоди особи чи її законних представників, а саме:

- в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ч.2 ст.32 Конституції України);

- в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей,для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (ч.3.ст.34 Конституції України);

- при медичному обстеженні осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, з метою інформування лише майбутнього подружжя про стан здоров’я кожного з них, із забороною надання відомостей щодо їх сімейного та особистого життя ( ст..30 Сімейного кодексу України);

- в особливих випадках, коли повна інформація може завдати шкоди здоров’ю пацієнта чи коли пацієнт перебуває у непритомному стані, інформують членів сім’ї або законного представника пацієнта, враховуючи особисті інтереси хворого (ч.3 ст.39 Основ законодавства України про охорону здоров’я) [149, c. 196].

Всі випадки,що стосуються правомірного розголошення лікарської таємниці можна класифікувати так:

 - випадки,що передбачені медичним законодавством;

- випадки передбачені цивільним і сімейним законодавством;

- випадки передбачені законодавством про захист населення;

- випадки передбачені законодавством про правоохоронну діяльність.

До першої групи винятків правомірного розголошення лікарської таємниці слід віднести:

- випадки, що стосуються організації та надання психіатричної допомоги;

- випадки, що стосуються забезпечення санітарно-епідемічного добробуту населення за загрози поширення масових інфекційних захворювань, отруєнь та уражень;

- випадки, що торкаються обстеження та лікування особи, не здатної внаслідок свого стану виявити свою волю.

До другої групи випадків правомірного розголошення лікарської таємниці можна віднести:

- випадки, що торкаються надання медичної допомоги неповнолітньому віком до 15 років та особі, що визнана законом недієздатною;

- випадки, що торкаються медичного обстеження осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, з метою інформування лише майбутнього подружжя про стан здоров’я кожного з них, із забороною надання відомостей щодо їхнього сімейного та особистого життя.

До третьої групи належать:

- випадки щодо проведення медичного огляду хворих на небезпечні для оточення інфекційні хвороби, або осіб, які були в контакті з такими хворими, а також осіб, які ухилялися від обов’язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій з метою захисту населення;

- випадки щодо організаційно-медичних заходів у разі вивільнення хворого на активну форму туберкульозу з установи кримінально-виконавчої системи, з метою інформування про це орган охорони здоров’я за обраним звільненим місцем проживання;

- випадки щодо виявлення ВІЛ-інфекції у неповнолітніх віком до 18 років, а також у осіб, визнаних у встановленому законом порядку недієздатними, з метою повідомлення батьків або інших законних представників зазначених осіб.

До четвертої групи випадків правомірного розголошення лікарської таємниці можна віднести:

- випадки щодо наявності підстав вважати, що шкоду здоров’ю громадянина спричинено внаслідок протиправних дій;

- щодо запиту органів дізнання і слідства, прокурора і суду у зв’язку з проведенням розслідування чи судовим розглядом.

Аналіз законодавства України дає змогу визначити випадки, коли медична таємниця може бути розголошена без згоди особи чи її законних представників.

Серед таких випадків можна назвати:

- у разі розголошення конфіденційної медичної інформації в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ч.2 ст.32 Конституції України) [71].

- в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадянського порядку, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (ч.3 ст.34 Конституції України) [71].

- при медичному обстеженні наречених, які зобов’язані повідомити один одного про стан свого здоров’я (ст.30 Сімейного кодексу України);

- у випадку надання медичної допомоги неповнолітньому та особі, що визнана недієздатною у встановленому законом порядку, з метою інформування її батьків (усиновлювачів) чи інших законних представників (ч.2 ст.39,ч.1 ст.43 Основ законодавства України про охорону здоров’я);

- при організації надання особі, що страждає на тяжкий психічний розлад, психіатричної допомоги ( ч.4 ст.6 Закону України «Про психіатричну допомогу»);

- при провадженні дізнання, досудового слідства чи судового розгляду у зв’язку з письмовим запитом особи, що проводить дізнання, слідчого, прокурора та суду ( ч.4 ст. 6 Закону України «Про психіатричну допомогу», ч.2 ст.8 Закону України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення», ч.5 ст.14 Закону України «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживання ними»);

- при загрозі розповсюдження інфекційних захворювань, ухиленні від обов’язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій встановленого переліку, з метою усунення підприємствами, установами й організаціями, за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, або осіб, які були в контакті з такими хворими, а також осіб, які ухиляються від обов’язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади у галузі охорони здоров’я (ч.2 ст.26 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення»);

- у випадку надзвичайних подій і ситуацій, що становлять загрозу здоров’ю населення, санітарному та епідемічному благополуччю, з метою інформування органів, установ і закладів державної санітарно-епідеміологічної служби ( ч.2 ст. 26 Закону України «Про захист від інфекційних хвороб», п.6 ч.1 ст.7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення»);

- у разі звільнення хворого на активну форму туберкульозу з установи кримінально-виконавчої системи з метою інформування про це орган охорони здоров’я за обраним звільненим місцем проживання ( ч.2 ст.17 Закону України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз»);

- у разі виявлення ВІЛ-інфекції у неповнолітніх віком до 18 років, а також осіб, визнаних у встановленому законом порядку недієздатними, з метою повідомлення про це батьків або інших законних представників зазначених осіб (ч.2 ст.8 Закону України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення»);

- при зверненні потерпілого від нещасного випадку без направлення підприємства повідомляється підприємство, де працює потерпілий, робочий орган виконавчої дирекції Фонду за місцезнаходженням підприємства, де працює потерпілий, або за місцем настання нещасного випадку з особою, яка забезпечує себе роботою самостійно, а в разі виявлення гострого професійного захворювання (отруєння) також установа (заклад) державної санітарно-епідеміологічної служби, які обслуговують підприємство, де працює потерпілий, або така установа за місцем настання нещасного випадку з особою, яка забезпечує себе роботою самостійно (п.9 Постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві»);

- у разі звернення або доставлення потерпілих внаслідок нещасних випадків як із смертельним наслідком, пов’язаним із заподіянням тілесних ушкоджень іншою особою, так і нещасних випадків, що сталися внаслідок контакту із зброєю, боєприпасами та вибуховими матеріалами або під час дорожньо-транспортної пригоди, з метою повідомлення органів внутрішніх справ, а у випадках летальних наслідків-органів прокуратури (п.6 «Порядок розслідування та обліку нещасних випадків невиробничого характеру», затверджений Постановою Кабінету Міністрів України.

 2.3.Обмеження лікарської таємниці

Необхідність забезпечення прав, свобод і законних інтересів громадян обумовлює важливість комплексного вивчення інститут лікарської таємниці. Це стосується як максимально можливого її захисту, так і пошуку в необхідних випадків способів правомірного розголошення конфіденційної інформації, що лежить в основі лікарської таємниці. У контексті адміністративно-правового забезпечення лікарської таємниці, доцільно звернутися до проблематики обмеження лікарської таємниці. Інститут обмеження лікарської таємниці є дотичним до інституту обмеження прав людини.

Говорячи про обмеження прав людини, нам необхідно усвідомлювати, що мова йде як про правомірні обмеження, так і про протиправні. Правомірні обмеження лікарської таємниці прямо передбачені чинним законодавством або виходять з загальних принципів правового регулювання [37,76].

Як зазначає А. Кубко, Цивільний кодекс України передбачив низку гарантій особистих немайнових прав фізичної особи, а також розширив обсяг уже відомих цивільному законодавству прав і свобод (передусім відносно майнових, зобов’язальних, виняткових прав) і ввів додаткові юридичні засоби їх забезпечення. Водночас за умови розширення законодавчого визначення прав особи, надання таким правам на нормативному рівні ефективних механізмів реалізації і захисту великої актуальності набуло питання обмеження цивільних прав [76]. Ця проблема має не тільки доктринальну, але і практичну підставу. Можна з упевненістю констатувати, що більшість спірних моментів, які виникають на всіх стадіях цивільно-правових відносин, незалежно від кола учасників, характеру таких правовідносин або інституційної приналежності, так або інакше пов’язані з визначенням допустимих меж здійснення цивільних прав як у загальному плані щодо відповідної моделі відносин, так і в кожному конкретному випадку з урахуванням фактичних обставин. Варто погодитися з зазначеним автором, оскільки мова йде не тільки про наукову, а й про практичну цінність досліджень,пов’язаних із обмеженням прав людини на збереження в таємниці медичної інформації, що її торкається.

Деякі автори вживають термін «межі лікарської таємниці», розглядаючи при цьому і питання правомірного розголошення лікарської таємниці, і питання її обмеження. Водночас, доцільніше розглядати вказані терміни роздільно, оскільки у першому випадку (правомірне розголошення лікарської таємниці) мова йде про право суб’єкта збереження лікарської таємниці розголошувати конфіденційну медичну інформацію без узгодження з особою, котрої вказана інформація торкається. Тобто в основі-наявність певної заборони розголошувати конфіденційну медичну інформацію (оскільки сама інформація є об’єктом лікарської таємниці) у поєднанні з певними законодавчо визначеними випадками можливого відхилення від необхідності її збереження. У другому випадку ми маємо справу з об’єктивною недоцільністю (зазвичай суспільного характеру) внесення певної інформації особистого чи медичного характеру до інституту лікарської таємниці. Тобто ця інформація не може і не повинна бути обєктом лікарської таємниці.

Під обмеженням лікарської таємниці необхідно розуміти правовий режим існування медичної інформації стосовно особи, за якого інформація не є об’єктом лікарської таємниці, тож, відповідно, її оприлюднення завжди має правомірний характер.

А.І.Марущак вказує на характерні особливості обмеження лікарської таємниці таким чином : «Не буде визнаватися незаконним збирання, зберігання, використання або поширення конфіденційної інформації про особу, яке здійснюється в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. До них, зокрема, належать збирання, зберігання, використання або поширення інформації про особу: в процесі розслідування кримінальної справи; у ході оперативно-розшукової інформації чи розвідувальної діяльності; для перевірки фактичних даних про організовану злочинність, у разі введення воєнного чи надзвичайного стану. Певні відомості про особу без її згоди збираються під час притягнення її до адміністративної чи цивільно-правової відповідальності; у зв’язку із здійсненням військового обліку військовозобов’язаних; обліку осіб, які є збудниками інфекційних та інших небезпечних для населення захворювань; осіб, звільнених з місць позбавлення волі; паспортного обліку та обліку, що здійснюється в межах дозвільної системи тощо» [63].

З метою більш ґрунтовного та всебічного адміністративно-правового дослідження обмеження лікарської таємниці, необхідно зупинитися на аналізі наступних правових аспектів:

- практика діяльності військових формувань та обмеження лікарської таємниці;

- сімейне законодавство та доцільність обмеження в ньому лікарської таємниці.

Першоосновою правового змісту у вирішенні питання про обмеження лікарської таємниці є норми Конституції України. Так, ч.2 ст.32 та ч.3.ст.34 Конституції України передбачають, що лікарська таємниця може бути розголошена без згоди особи чи її законних представників в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, а також з метою запобігання правопорушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя [71].

Військові формування (при широкому тлумаченні до них відносяться і представники СБУ, МВС, Міністерства оборони тощо) призначені для виконання специфічних, але необхідних для держави і суспільства завдань. Військовослужбовці мають низку особливостей праці, зокрема, їхня робота пов’язана з високим рівнем напруги (постійний контакт із вогнепальною зброєю, контакти з особами, які скоїли злочини, охорона особливо важливих стратегічних об’єктів, серед яких можна назвати наступні: військові заводи, атомні станції, зали судових засідань та інші).

Наявність цих зазначених особливостей щодо проходження військової служби висуває підвищені вимоги до особи військовослужбовця, що в поєднанні зі зниженими можливостями особистісної адаптації, які зумовлені дією факторів психічної травматизації, створює передумови для розвитку стану психічної дезадаптації. Незважаючи на високий рівень аутоагресивних і суїцидальних дій серед військо службовців України, ця проблема залишається поза увагою дослідників.

Саме тому, враховуючи можливість виникнення проблемних загальносуспільних ситуацій (а варто пам’ятати, що військовослужбовці - це люди зі зброєю, котру вони потенційно можуть застосувати у будь-який час), стосовно таких категорій громадян повинне мати місце обмеження лікарської таємниці. Про особливості порушення стану здоров’я такої людини суспільно повинно знати раніше, аніж будуть мати негативні прояви його діяльності, пов’язані зі станом здоров’я.

 Саме тому рівень соціального забезпечення таких категорій громадян потенційно вищий, ніж у середньостатистичного працівника.

Можна виокремити наступні фактори того, що стосовно військовослужбовців доцільно законодавчо визначити обмеження права на збереження в таємниці лікарської інформації. Серед таких факторів можна назвати:

- особливості діяльності таких категорій працівників, котрі пов’язані з експлуатацією ними джерел підвищеної небезпеки;

- особливості діяльності таких категорій працівників, пов’язані з завданнями, що перед ними стоять.

Отримуючи більш високий рівень соціального забезпечення, маючи певні пільги і переваги, особи, що працюють в системі Міністерства оборони, СБУ, МВС повинні розуміти, що їхній правовий статус матиме і певні обмеження. Так, це стосується і лікарської таємниці. У цьому випадку мова йде не про формальну сторону (інформація про стан здоров’я є власністю самої особи, котра і має право вирішувати підлягає така інформація розголошенню чи ні), а про пріоритетність загальносуспільних інтересів над приватними у цьому випадку. Суспільство повинне мати інформацію про стан здоров’я такої категорії осіб, тому що саме суспільство делегує цим особам повноваження, реалізація яких можлива лише у випадках належного стану здоров’я.

Для прикладу візьмемо військових лікарів та інший молодший медичний персонал. Авіаційні лікарі та інший молодший медичний персонал систематично здійснюють контроль і перевірку стану здоров’я льотного складу. Частина цілей цього контролю у лікаря і льотчика збігаються (у частині профілактики захворювання), але для безпеки польотів важливе значення має виявлення у льотчиків хвороб, що перешкоджають якісному та безпечному проведенню польотів. Ось тут і відбувається конфлікт інтересів льотчика (котрий намагається приховати хворобу) і лікаря (котрий, зобов’язаний повідомити про існуючу проблему). Адже для безпеки польотів важливе значення має виявлення у льотчиків хвороб, що перешкоджають йому виконувати свою роботу. А оскільки таке виявлення хвороб веде до усунення від роботи, то особи льотного складу іноді прагнуть приховати хвороби як від медиків, так і від свого керівництва. Однак, льотчикам варто пам’ятати, що проблематика лікарської таємниці для неї має обмежений характер. І мова про збереження лікарської таємниці в даному випадку не йде. Лікар зобов’язаний повідомити, що льотчик не може виконувати свої службові обов’язки у зв’язку з станом здоров’я. Адже у випадку неготовності до польоту (підвищений тиск, перевтома, гостре захворювання, погіршення зору), така особа у випадку допуску її до польоту потенційно завдасть більше шкоди, аніж розголошення лікарської таємниці щодо льотчика.

Щодо сімейного законодавства та доцільності обмеження в ньому лікарської таємниці, слід вказати, що загальні засади регулювання правового регулювання питань, пов’язаних зі шлюбом, свідчать про те, що завданнями сімейного законодавства є визначення засад шлюбу, особистих немайнових і майнових прав та обов’язків подружжя, підстав виникнення, змісту особистих немайнових і майнових прав та обов’язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім’ї та родичів.

Регулювання сімейних відносин здійснюється з метою:

- зміцненню сім’ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб;

- утвердження почуття обов’язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім’ї;

- забезпеченні кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку.

Стаття 30 Сімейного кодексу України передбачає наступне:

- наречені зобов’язані повідомити один одного про стан свого здоров’я;

- держава забезпечує створення умов для медичного обстеження наречених;

- порядок здійснення медичного обстеження наречених встановлює Кабінет Міністрів України;

- результати медичного обстеження є таємницею і повідомляються лише нареченим;

- приховування відомостей про стан здоров’я одним із наречених, наслідком чого може стати (стало) порушення фізичного або психічного здоров’я іншого нареченого чи їхніх нащадків, може бути підставою для визнання шлюбу недійсним [156].

Важливими та потребуючими аналізу видаються декілька положень указаної статті.

По-перше, це обов’язок наречених повідомити один одного про стан свого здоров’я. Тобто, особа, що вступає до шлюбу має спеціальний правовий статус, що торкається обов’язку розголосити лікарську таємницю. Тобто, дану ситуацію можна вважати обмеженням лікарської таємниці.

По-друге, приховування відомостей про стан здоров’я одним із наречених може бути підставою для визнання шлюбу недійсним. Іншими словами, це додатково посилює властивості обмеження лікарської таємниці.

На рівні підзаконного нормативно-правового акту Кабінет Міністрів України у 2002 році видав постанову «Про затвердження Порядку здійснення добровільного медичного обстеження наречених», сутність якої зводиться до регулювання питань проведення медичного обстеження осіб, котрі вступають у шлюб. Основними позиціями, що мають стосунок до обмеження лікарської таємниці в сімейному законодавстві, є наступні:

- медичне обстеження наречених проводиться тільки за їх бажанням;

- медичне обстеження осіб за направленням державних органів реєстрації актів цивільного стану здійснюється в акредитованих лікувально-профілактичних закладах;

- відомості про результати медичного обстеження повідомляються лише особам, які пройшли обстеження, і заносяться до медичних карток [126].

Основним елементом важливості обмеження лікарської таємниці для осіб,які вступають у шлюб,є піклування про майбутні покоління і запобігання передання та появи генетичних хвороб,а також безпека самого майбутнього подружжя.

Розділ 3.

Відповідальність за розголошення лікарської таємниці

 Розголошення відомостей, що складають медичну таємницю, є невиконанням юридичного обов'язку медичної установи і являє собою протиправну дію, якою порушуються права людини на охорону таємниці особистого життя. У разі незаконного розголошення лікарської таємниці суб’єктом збереження, на нього чекаю юридична відповідальність.

Юридична відповідальність — це застосування в особливому процесуальному порядку до особи, яка вчинила правопорушення, засобів державного примусу, передбачених санкцією правової норми.

 Метою юридичної відповідальності є:

- охорона існуючого правопорядку;

- захист прав, свобод та законних інтересів осіб від незаконного посягання;

- виховний вплив на правопорушника, тобто на його свідомість з метою недопущення повторного вчинення правопорушення;

- профілактика правопорушень, тобто вплив на інших осіб для запобігання правопорушень з їхнього боку.

Мета юридичної відповідальності конкретизується у її функціях.

Серед функцій юридичної відповідальності можна виокремити наступні:

- каральна (штрафна, репресивна), яка полягає у негативній реакції держави на вчинене правопорушення та покаранні винної особи, спричиненні їй особистих, майнових або організаційних обтяжень, що виражаються у настанні негативних наслідків для правопорушника;

- компенсаційна, яка полягає в забезпеченні порушеного інтересу і поновленні порушених протиправною поведінкою суспільних відносин, стягненні заподіяного збитку з правопорушника, компенсації матеріальної та моральної шкоди;

- превентивна, яка полягає у підвищенні рівня правової свідомості та правової культури громадян, вихованні у них поваги до права та потреби правомірної поведінки, перевихованні правопорушників та формуванні мотивів, що спонукають їх дотримуватися законів, поважати права і інтереси інших осіб.

Також, необхідно зазначити умови за яких юридична відповідальність на наступатиме. Серед них можна виділити наступні:

- неосудність особи;

- відсутність у діянні складу правопорушення;

- збіг строків давності притягнення до відповідальності;

- наявність умов, що виключають суспільну небезпечність (шкідливість) діяння. Серед таких умов: необхідна оборона, крайня необхідність, фізичний чи психологічний примус, виконання наказу чи розпорядження).

Розрізняють такі види юридичної відповідальності:

- кримінальна відповідальність;

- адміністративна відповідальність;

- цивільна відповідальність;

- матеріальна відповідальність;

- фінансова відповідальність;

- конституційна відповідальність;

- міжнародно-правова відповідальність.

За незаконне розголошення лікарської можливі такі види юридичної відповідальності:

- дисциплінарна;

- кримінальна;

- цивільна.

 У разі розголошення відомостей, що становлять лікарську таємницю та для притягнення винних до відповідальності, особі, щодо якої сталося таке розголошення необхідно вчинити наступні дії:

- подати скаргу керівнику установи, співробітник якого розголосив відомості, що становлять лікарську таємницю, з вимогою застосування до такого співробітника заходів дисциплінарного стягнення;

- в порядку цивільного судочинства пред'явити позов про відшкодування моральної шкоди до установи, співробітник якої розголосив відомості, що становлять лікарську таємницю;

- подати у відділення міліції чи прокурору заяву з вимогою порушити кримінальну справу за фактом розголошення відомостей, що становлять лікарську таємницю.

Дисциплінарна відповідальність застосовується за порушення трудової, навчальної, службової, військової дисципліни.

 Під дисциплінарною відповідальністю відповідно до діючого законодавства України варто розуміти винне порушення трудової дисципліни й службових обов'язків. Такі порушення можуть бути виражені як у діях, так і в бездіяльності, допускатися як свідомо, так і по необережності.

 Підставою дисциплінарної відповідальності є дисциплінарна провина, сутність якого складається в невиконанні або неналежному виконанні працівником покладених на нього трудових або службових обов'язків

Дисциплінарна відповідальність характеризується наступними ознаками:

- її підставою є дисциплінарна провина;

- за таку провину передбачене накладення дисциплінарного стягнення;

- стягнення накладає уповноваженим на те органом (посадовою особою) у порядку підпорядкованості.

 Основні заходи цього виду відповідальності — догана і звільнення.

Окрему увагу хочу приділити кримінальній відповідальності.
Відповідно до чинного законодавства України кримінальну відповідальність несе особа у разі вчинення протиправного винного діяння, що передбачено Кримінальним кодексом України і є відповідно злочином.

Діючим законодавством, а саме статтями 132 та 145 Кримінального кодексу України встановлена відповідальність суб’єктів збереження лікарської таємниці за розголошення цієї інформації.

У ст. 145 КК України передбачена кримінальна відповідальність за незаконне розголошення лікарської таємниці, причому, незважаючи на те, що термін «лікарська таємниця» склався історично, представляється необхідним внести термінологічне уточнення в диспозицію статті (назвавши таємницю «медичною»), оскільки суб'єктом даного злочину може бути не тільки лікар, а й інший медпрацівник, якому відомості, що складають медичну таємницю, стали відомі в зв'язку з виконанням професійних або службових обов'язків. Спеціальний випадок розголошення медичної таємниці передбачений також у ст. 132 КК України «Розголошення інформації про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини або іншою невиліковною інфекційною хворобою».

Тобто Кримінальним кодексом встановлено 2 випадки за яких при розголошені лікарської таємниці можна притягнути винного до відповідальності.

Випадок перший передбачений статтею 132 Кримінального кодексу України «Розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби».

Дана стаття передбачає, що «розголошення службовою особою лікувального закладу, допоміжним працівником, який самочинно здобув інформацію, або медичним працівником відомостей про проведення медичного огляду особи на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, або захворювання на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та його результатів, що стали їм відомі у зв'язку з виконанням службових або професійних обов'язків, карається штрафом від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот сорока годин, або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого». Об'єктом цього злочину є встановлений порядок надання інформації про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, права і свободи громадян.

 Об'єктивна сторона злочину полягає у розголошенні відомостей про:

- проведення медичного огляду особи на виявлення зараження ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини або захворювання на синдром набутого імунодефіциту (СНІД);

- його результати.

Відомості про результати медичного огляду, наявність чи відсутність ВІЛ-інфекції в особи, яка пройшла медичний огляд, є конфіденційними та становлять лікарську таємницю. Передача таких відомостей дозволяється тільки особі, якої вони стосуються, а у випадках, передбачених законом, також законним представникам цієї особи, закладам охорони здоров'я, органам прокуратури, слідства, дізнання та суду.

 Розголошення відомостей означає, що особа, яка зобов'язана зберігати відповідну інформацію в таємниці, незаконно ознайомлює з нею сторонніх осіб або своєю поведінкою створює умови, які надають стороннім особам можливість ознайомитись з відповідними відомостями.

 Способи розголошення відомостей можуть бути різними і на кваліфікацію вчиненого за ст. 132 не впливають, це можуть бути:

- повідомлення у розмовах, наукових статтях, виступах, лекціях;

- повідомлення у засобах масової інформації;

- надання сторонній особі документів, що містять відповідні відомості;

- недбале зберігання чи втрата таких документів.

Суб’єктом злочину може бути:

- службова особа медичного закладу;

- допоміжний працівник медичного закладу;

- медичний працівник.

Якщо відомості про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби розголошені особою, яка не зазначена в диспозиції ст. 132 (скажімо, суддею, працівником прокуратури тощо), вона за наявності підстав може бути притягнута до відповідальності за ст. 145 Кримінального кодексу України «Незаконне розголошення лікарської таємниці».

Стаття 145 Кримінального кодексу України передбачає такий злочин як «Незаконне розголошення лікарської таємниці».

Стаття 145 визначає, що: «умисне розголошення лікарської таємниці особою, якій вона стала відома у зв'язку з виконанням професійних чи службових обов'язків, якщо таке діяння спричинило тяжкі наслідки, карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот сорока годин, або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправними роботами на строк до двох років».

Об’єктом цього злочину є збереження лікарської таємниці.

 Предметом - сама лікарська таємниця.

Субєктом вчинення цього злочину можуть бути:

 - лікарі;

- інші медичні працівники;

- особи, які не є медичними працівниками, але яким інформація, що становить лікарську таємницю стала відома у зв’язку з виконанням ними своїх службових обов’язків.

За розголошення лікарської таємниці може наступити і цивільна відповідальність. Варто зазначити, що притягнення особи до цивільної відповідальності не виключає можливості притягнення цієї ж особи до кримінальної відповідальності.

 Цивільна відповідальність - одна з форм юридичної відповідальності, суть якої полягає у примусовому впливі на порушника цивільних прав і обов'язків шляхом застосування щодо нього санкцій, які тягнуть за собою додаткові невигідні майнові наслідки.

 Підставами для цивільно-правової відповідальності є:

 - наявність протиправної поведінки (може виражатися як в дії, так і в бездіяльності особи);

- шкідливого результату такої поведінки (шкоди);

- причинного зв’язку між протиправною поведінкою і заподіяною шкодою;

- вини особи, яка заподіяла шкоду.

 Протиправність - це наявність певного відхилення від правил (норм) надання медичної допомоги, порушення суб'єктивного права пацієнта. Протиправність може виражатись як у дії, так і в бездіяльності.

 Шкода - це матеріальні збитки, які виражаються у зменшенні майна потерпілого пацієнта і (або) зменшенні його нематеріального блага (життя, здоров'я).

 Різновидами шкоди є:

- майнова шкода (реальні втрати, неотримані доходи, витрати на харчування, лікування, догляд тощо);

- моральна шкода (фізичні та моральні страждання).

 Майнова шкода визначається в результаті підрахунків втраченого заробітку, витрат на лікування, додаткове харчування, придбання ліків, догляд і таке ін.

 Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Моральна шкода полягає:

- у фізичному болю і стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

- у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

- у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;

- у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної чи юридичної особи;

- в моральних переживаннях у зв'язку з втратою родичів;

- розкриттям лікарської таємниці;

- поширенням неправдивих свідчень, які порочать честь, гідність або репутацію громадянина.

 Стаття 23 Цивільного кодексу України («Відшкодування моральної шкоди») гарантує особі право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

 Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення.

 Важливими є умови компенсації моральної шкоди у сфері медичної діяльності.

 Серед таких умов можна виокремити:

- реальна наявність порушення або посягання на особисті немайнові права пацієнта;

- наявність вини у діях медичного працівника;

- пацієнт повинен представити докази наявності фізичних і (або) моральних страждань.

 Варто зазначити, що моральна шкода компенсується незалежно від матеріальної шкоди.

 Причинний зв'язок між протиправністю діяння та настанням шкідливих наслідків як третя умова настання цивільно-правової відповідальності у сфері медичної діяльності полягає у встановленні реального зв'язку між діями лікаря і настанням негативних наслідків.

 Четверта умова - вина заподіювана шкоди.

 Лікувальна установа визнається винною, якщо встановлено вину її працівників у заподіянні шкоди здоров'ю пацієнта.

 Вина може бути виражена у формі умислу або необережності.

 Про умисел мова йде у випадках, коли медичний працівник усвідомлював протиправність дій, які здійснював, і бажав настання пов'язаного з цими діями результату.

 Необережна форма вини полягає у тому, що медичний працівник:

- передбачив настання шкідливих наслідків, але самовпевнено сподівався на їх відвернення;

- не передбачав настання шкідливих наслідків, хоча за необхідної уважності та завбачливості повинен був і міг передбачити ці наслідки.

 Згідно з цивільним законодавством діє принцип презумпції вини заподіювана шкоди при наданні медичної допомоги, тому відсутність вини доводиться особою, яка вчинила правопорушення.

 Особа (фізична чи юридична) звільняється від відповідальності по відшкодуванню шкоди, якщо доведе, що остання заподіяна не з її вини.

 Серед характерних способів захисту права на медичну таємницю можна назвати:

- позови про відшкодування майнової шкоди;

- компенсації немайнової (моральної) шкоди;

- про усунення перешкод у передачі інформації уповноваженим особам.

Особа, якій незаконним розголошенням лікарської таємниці була спричинена шкода має право подати позов про відшкодування моральної та матеріальної шкоди.

Що стосується судової практики, то на жаль, українські правники не можуть пишатися значною судовою практикою у сфері захисту лікарської таємниці, однак це не означає, що за порушення лікарської таємниці та незаконне розголошення конфіденційної медичної інформації неможливо отримати відшкодування.






Розділ 4.

Способи вдосконалення адміністративно-правового забезпечення лікарської таємниці в Україні

 Варто сказати про необхідність пошуку способів покращення адміністративно-правового забезпечення лікарського таємниці. Обставинами, які актуалізують вирішення вказаного питання та свідчать про складність і низьку ефективність типових підходів, є такі:

- необхідність пошуку оптимального балансу між приватним і публічним у правовому регулюванні інституту лікарської таємниці;

- доцільність урахування необхідності розповсюдження правових норм, які регулюють суспільні відносини у царині збереження лікарської таємниці, не тільки медичних працівників;

- обґрунтованість урахування необхідності розповсюдження правових норм, які регулюють суспільні відносини у царині збереження лікарської таємниці, не тільки медичних працівників;

- важливість урахування сучасного передового європейського досвіду та українських правових та медичних традицій;

- дещо відмінні погляди юристів і медичних працівників стосовно сутності і напрямків правого забезпечення лікарської таємниці;

- пріоритетність прав, свобод і законних інтересів людини, яка є (була) пацієнтом.

Доцільним буде зупинитися на наступних аспектах:

- сучасні наукові медичні дослідження та збереження при цьому лікарської таємниці;

- лікарняний лист, як юридичний документ, що потенційно може розкривати конфіденційну медичну інформацію про особу;

- результати медичних аналізів, як медичний документ, що потенційно може розкривати конфіденційну медичну інформацію про особу.

Сучасний прогрес медицини неможливий без здійснення наукових досліджень. Це стосується як суто медичних напрямків, так і фармацевтики-галузі досліджень, що опікується проблемами пошуку нових лікарських засобів.

У житті громадян нерідко існують достатньо серйозні підстави для збереження в таємниці відомостей про стан здоров’я і про факти їх звернення по медичну допомогу. Чинне українське законодавство, а саме Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльність» визначає, що розвиток науки і техніки є визначальним фактором прогресу суспільства, підвищення добробуту його членів, їх духовного та інтелектуального зростання. Цим зумовлена необхідність пріоритетної державної підтримки розвитку науки як джерела економічного зростання і невід’ємної частини національної культури та освіти, створення умови для реалізації інтелектуального потенціалу громадян у сфері наукової та науково-технічної діяльності, цілеспрямованої політики в забезпеченні виконання досягнень вітчизняної та світової науки і техніки для задоволення соціальних, економічних, культурних та інших інтересів. Тобто даний закон вказує, що досягнення вітчизняної та світової науки повинні використовуватися для задоволення соціальних, економічних, культурних та інших потреб людини та суспільства.

Стаття 45 Основ законодавства України про охорону здоров’я свідчить, що застосування медико-біологічних експериментів на людях допускається із суспільно корисною метою за умови їх наукової обгрунотованості, переваги можливого успіху над ризиком спричинення тяжких наслідків для здоров’я або життя, гласності застосування експерименту, повної інформованої та вільної згоди повнолітньої дієздатної фізичної особи, яка підлягає експерименту, а також за умови збереження в необхідних випадках лікарської таємниці. Забороняється проведення науково-дослідницького експерименту на хворих, ув’язнених або військовополонених, а також терапевтичного експерименту на людях, захворювання яких не має безпосереднього зв’язку з метою досліду. Порядок проведення медико-біологічних експериментів регулюється законодавчими актами України.

Аналіз даної статті дає змогу зробити наступні узагальнення:

- суспільна користь експерименту;

- його наукова обґрунтованість;

- перевага успіху над негативними наслідками;

- гласність застосування експерименту;

- інформована добровільна згода об’єкту експерименту;

- збереження у необхідних випадках лікарської таємниці.

Виникає низка проблемних питань. По-перше, що означає гласність застосування експерименту? Реалізація на практиці даного принципу передбачає реальну можливість громадян знати про те, яким чином у державі готуються та приймаються управлінські рішення. Проявами принципу гласності є:

- відкритість і прозорість державних органів (посадових осіб) при здійсненні їхніх повноважень;

- кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуду, а також право на їх поширення;

- суттєва роль засобів масової інформації в оприлюдненні державних управлінських рішень.

Однак тут іде мова не про гласність в широкому розумінні. Гласність має бути стосовно самого експерименту, а не взагалі, та, безумовно, не стосовно його учасників.

До змісту інформованої згоди необхідно внести положення щодо по-перше, обов’язкової письмової форми, по-друге, можливості розголошення лікарської таємниці лише за умови згоди учасника експерименту.

Шодо збереження в необхідних випадках лікарської таємниці при проведенні медико-біологічних експериментів та досліджень, то вони мають бути чітко сформовані. Винятком із принципу збереження лікарської таємниці за проведення медичного експерименту можуть бути:

- погіршення стану здоров’я учасника експерименту з метою повідомлення родичів;

- інформування працівників органів дізнання і слідства, прокурора і суду щодо запиту у зв’язку з проведенням розслідування чи судовим розглядом.

Розкриття інформації для наукових цілей є більш спірним. У ряді випадків із зібраних даних може бути зібрана інформація про конкретного пацієнта. Якщо пацієнт дає свою згоду на участь в науковому експерименті, це може означати, що він згоден на використання інформації про нього, зібраної в процесі експерименту.

Слід указати, що на сьогоднішній день проблематика забезпечення збереження конфіденційної медичної інформації стосовно участі людини в медичному експерименті чи інших наукових медичних дослідженнях набуває підвищеної гостроти.

Лікарняний лист як юридичний документ, що потенційно розкриває факт захворювання особи. Ми повинні говорити, що лікарняний лист виконує багато юридично значущих функцій, зокрема:

- юридично посвідчує факт наявності хвороби людини;

- надає можливість легальної відсутності на робочому місці;

- спричиняє необхідність для роботодавця сплачувати певну заробітну плату на час дії лікарняного листа.

Порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність, визначаючи наказом Міністерства охорони здоров’я України «Про затвердження Інструкції про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян» від 13 листопада 2001 р. №455.

Право видачі листків непрацездатності мають:

- лікуючі лікарі державних і комунальних закладів охорони здоров’я;

- лікуючі лікарі туберкульозних санаторіїв;

- фельдшери у місцевостях, де відсутній лікар, а також на плаваючих суднах.

З адміністративно-правовим забезпеченням збереження лікарської таємниці за видачі листків тимчасової непрацездатності пов’язаний сам зміст лікарського листа. Інструкція про порядок заповнення листка непрацездатності свідчить, що у графі «Діагноз первинний» лікар указує первинний діагноз у перший день видачі листка непрацездатності. У графі «діагноз остаточний» лікар указує остаточний діагноз, а в графі «шифр МКХ-10» - шифр діагнозу відповідно до Міжнародної статистичної класифікації хвороб і споріднених проблем охорони здоров’я десятого перегляду, прийнятою 43-ю Всесвітньою асамблеєю охорони здоров’я 1 січня 1993 р. Діагноз первинний, діагноз остаточний та шифр МКХ-10 зазначають лише за письмовою згодою хворого. В іншому випадку первинний та остаточний діагнози і шифр МКХ-10 не вказуються.

Якщо за письмовим погодженням із завідувачем відділення з деонтологічних міркувань лікар у листі непрацездатності змінює формулювання діагнозу та шифру МКХ-10 фактичного захворювання, то він зобов’язаний зробити в медичній картці стаціонарного чи амбулаторного хворого запис, який обґрунтовує зміну діагнозу та шифру МКХ-10.

Слід указати, що в нашій країні тривалий час уважалося, що розміщення у листку тимчасової непрацездатності не діагнозу захворювання, а лише коду Міжнародної класифікації хвороб є проявом правомірної поведінки медичних працівників стосовно пацієнта і поважного ставлення до збереження в таємниці конфіденційної медичної інформації. Проте з часом, коли рівень інформатизації суспільства виріс, коли стали доступними комп’ютерна мережа Інтернет і можливість у цьому зв’язку отримувати великі масиві інформації, навіть вузькопрофесійної, стало зрозумілим, що таких заборон замало. За мінімального рівня зацікавленості стало можливим дізнатися, яке ж захворювання криється за шифрами МКХ-10. За такого підходу листок тимчасової непрацездатності став джерелом «відносно легального» оприлюднення конфіденційної інформації. Тут позитивну роль у питанні збереження інституту лікарської таємниці відіграла судова система.

Що стосується судової практики, то на жаль, українські правники не можуть пишатися значною судовою практикою у сфері захисту лікарської таємниці. Однак не можна залишити без уваги рішення Печерського райсуду м. Києва про незаконність наказу Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної політики України, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України «Про затвердження зразка, технічного опису листка непрацездатності та Інструкції про порядок заповнення листка непрацездатності».

У 2006 р. громадянка України Світлана Побережець звернулася з адміністративним позовом до Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної політики України, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України про визнання незаконним і невідповідним правовим актам вищої юридичної сили цього нормативно-правового акту. Позивачкою було поставлене питання про визнання судом незаконним і невідповідним правовим актам вищої юридичної сили згаданий нормативно-правовий акт (із наступним визнанням цього нормативно-правового акту частково нечинним) у частині розміщення в листку непрацездатності інформації про первинний і заключний діагноз особи й код захворювання відповідно до Міжнародної класифікації хвороб і причин смерті (МКХ-10). Свій адміністративний позов Побережець обґрунтовувала тим, що згідно з нормативно-правовим актом, який оскаржується, установи охорони здоров’я зобов’язані вказувати в листку непрацездатності інформацію про стан здоров’я (діагноз) особи, яка отримала листок непрацездатності, після чого цей листок непрацездатності подається за місцем роботи особи і таким чином інформація про стан здоров’я особи стає доступною широкому колу осіб за місцем її роботи. Така ситуація, на думку позивачки, порушує її права й законні інтереси, зокрема, порушується конституційна заборона на збирання, зберігання, використання й поширення конфіденційної інформації про особу, встановлена ст. 32 Конституції України. Позивачка також посилалася в обґрунтуванні свого позову на приписи деяких законів України, зокрема ЦК України, Основ законодавства України про охорону здоров’я, ЗУ «Про інформацію» тощо. Таким чином, позивачка стверджувала, що запис діагнозів у листку непрацездатності призводить до фактичного розголошення конфіденційної інформації про особу.

Печерський районний суд, розглянувши матеріали справи й заслухавши доводи сторін, позов Світлани Побережець задовольнив, пославшись на ст.ст. 3, 19, 21, 22, 32, 55, 64, 68 Конституції України; ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод; ст.ст. 4, 6, 7, 8, 14, 40, 41 Основ законодавства України про охорону здоров’я; ст.ст. 285, 286 ЦК України; ст. 23 ЗУ «Про інформацію». Таким чином, видаючи листок непрацездатності, лікарі не вказують у ньому ані діагноз, на підставі якого виданий листок, ані шифр міжнародної класифікації хвороб.

Потребують свого втілення в життя такі адміністративно-правові заходи, що нададуть можливість підвищити захист прав і свобод особи за видачі та подальшого обігу листка тимчасової непрацездатності. Мова йде про:

- унормування на рівні наказу Міністерства охорони здоров’я України заборони приватним лікувально-профілактичним закладам видавати листки тимчасової непрацездатності;

- дотримання вимог стосовно нерозголошення справжнього діагнозу (причини тимчасової непрацездатності) в медичній установі, де видавався лікарняний лист.

Я вважаю, що особливої уваги потребує питання щодо результатів медичних аналізів особи, які знаходять своє відображення у формі медичного документу, що потенційно може розкривати конфіденційну медичну інформацію про особу.

Справа в тому, що в лікарняних листах-результатах аналізів міститься інформація, котра становить собою лікарську таємницю. У випадку заволодіння чужим листком-результатом аналізу та доступу до комп’ютера та мережі Інтернет, можна навіть не володіючи медичними знаннями розшифрувати результати, що зазначені у самому листку-результаті аналізі.

Заволодіти чужим результатом в реаліях нашого життя не важко, а все через те, що державні заклади охорони здоров’я часто ідуть на наступне порушення: результати аналізу віддаються не кожному окремому пацієнтові, що приходить, щоб забрати свій, а виставляються біля самої лабораторії в спеціальну скриньку. Кожен пацієнт, що приходить, щукає в цій скриньці свій результат, але по ходу цього заняття, він має доступ і до всіх інших результатів. Так, у випадку, якщо пацієнт захоче ознайомитися з результатами аналізів інших пацієнтів, то перепон він не зустріне. Ці скриньки ніким не охороняються в лікарні, і при бажанні можна забрати хоч весь вміст скриньки.

Також доволі просто ідентифікувати кому належать результати аналізів, адже зверху на листках вказані прізвища та імена пацієнтів.

Я вважаю, що така ситуація є неприпустимою, адже мова йде про порушення прав пацієнта, а саме, на порушення права на збереження у таємниці інформації про стан здоров’я.

Так, наприклад, якщо заволодіти чужим результатом аналізу на кров, то можна дізнатися доволі багато конфіденційної медичної інформації.

Вважаю, що таку ситуацію можна подолати декількома шляхами. Серед них можу назвати наступні:

- видача результату аналізу пацієнту в руки від лікаря-працівника лабораторії;

- передача результату аналізу пацієнта його лікуючому терапевту, і в подальшому передача цього листка самому пацієнту;

- шифрування прізвища та ім’я пацієнта на листку-результаті аналізу та їх подальше розміщення у скриньках біля приміщень лабораторій.

Хочу зупинитися на кожному способі більш детально, розібрати переваги та недоліки кожного з них, та зазначити наскільки реально їх застосовувати.

У разі видачі результату аналізу пацієнту від лікаря-праціника лабораторії, імовірність того, що інформація, що становить собою лікарську таємницю потрапить в інші руки або буде незаконно розголошеною є мінімальною. Це і є значною перевагою даного способу, однак необхідно зважати на недоліки.

Варто зазначити, що такий варіант значно збільшить загрузку на кожного окремого лікаря-працівника лабораторії та створить труднощі в роботі самої лабораторії.

Цю проблему можна вирішити шляхом створення нового робочого місця для особи, в посадові обов’язки якої буде входити видача результатів аналізу населенню в руки. Однак це спосіб потребує додаткових коштів від лікарня, які в нашій державі фінансуються на неналежному рівні.

Також варто розглянути варіант передачі результату аналізу пацієнту його терапевтом. Цей варіант також має свої переваги. Серед них можна зазначити наступні:

- результат аналізу пацієнта не потрапляє до сторонніх осіб, що не є медиками і не приймають участі у його лікуванні;

- пацієнт може одразу отримавши результат аналізу від терапевта проконсультуватися з ним, щодо перспектив подальшого лікування та необхідності звернення до інших вузькопрофільних працівників-медиків.

Звичайно можна заперечити, що у випадку отримання результату аналізу терапевтом і подальшої передачі його пацієнтові, інформації, що становить собою лікарську таємницю стає відомою ще одній особі-лікарю-терапевту.

Однак, особисто я не вважаю, що дана ситуація є порушенням лікарської таємниці.

Адже пацієнт звертаючись до лікаря-терапевта розповідає йому про симптоми та негативні реакції, які відбуваються з його організмом. Терапевт вислуховує пацієнта, і на основі його розповіді, медичних знань та свого досвіду робить припущення з приводу того, яка медична проблема наявна у пацієнта. Після цього задля підтвердження або спростування своєї думки, він направляє пацієнта на аналіз. Тобто, це лікар уже ознайомлений з інформацією про стан здоровя свого пацієнта.

 Однак у цього способу також є недоліки.

Серед них я можу зазначити наступні:

- велике навантаження на лікарів-терапевтів (які в місті часто обслуговують декілька будинків);

- графік роботи самих лікарів-терапевтів (лікарі-терапевти найчастіше працюють в дві або три зміни, тобто протягом дня змінюється 2 чи 3 лікарі).

Пацієнт може підійти за результатами аналізів в другій половині дня і виявити, що його терапевт працює в першій половині дня, і наразі його в медичній установі нема.

Наступним способом передачі результатів аналізу пацієнту може бути розміщення їх у скриньках біля приміщень лабораторій, однак з шифрування прізвища та ім’я пацієнта на листку-результаті аналізу.

Цей спосіб теж має свої переваги. Серед них можна назвати наступні:

- фактично такий спосіб передачі результату аналізу зараз і використовується в державних поліклініках (тільки без шифрування прізвища та імені пацієнта);

- створені необхідні умови, а саме: у більшості поліклінік встановлені спеціальні скриньки для розміщення результатів аналізу;

- спосіб є доволі дешевим, не потребує залучення вузькопрофільних спеціалістів.

Однак варто вказати і на недоліки. Так, у разі помилки лікаря-працівника лабораторії в присвоєні пацієнту певного номеру(шифру), або у разі неправильного перенесення номеру (шифру) на сам листок-результат аналізу, особа отримає не свій результат аналізу. А отже, існує потенційна ймовірність того, що отримавши результат аналізу, що не відображає дійсний стан здоров’я, особа не отримає необхідного їй лікування.

Суспільні відносини не знаходяться в сталому стані, а весь час перебувають в динаміці, і законодавство має враховувати всі зміни, що відбуваються.

Необхідно вирішення питання стосовно способів удосконалення адміністративно-правового забезпечення лікарської таємниці в Україні.

Обставинами, які актуалізують вирішення даного питання є наступні:

- необхідність пошуку оптимального балансу між приватним і публічним у правовому регулюванні інституту лікарської таємниці в Україні;

- доцільність урахування необхідності розповсюдження правових норм, які регулюють суспільні відносини щодо збереження лікарської таємниці, не тільки на медичних працівників, а й на інших осіб, яким інформація, що становить собою лікарську таємницю стала відомою внаслідок виконання службових обов’язків;

- пріоритетність прав, свобод та законних інтересів людини;

- дещо відмінні медичних працівників і юристів стосовно самої сутності лікарської таємниці, а також напрямків її правового забезпечення.

Україні необхідно ураховувати сучасний європейський та світовий досвід стосовно забезпечення лікарської таємниці та впроваджувати його по можливості у правову систему.

Висновки

 

Україна – демократична, правова та соціальна держава, де людина, її права та законні інтереси проголошуються найвищою цінністю.

В сучасних умовах особливої гостроти набуває питання щодо забезпечення та захисту прав та законних інтересів громадян.

Однією з найважливіших проблем на сьогодні, як і у минулому, залишається лікарська таємниця, що є одним з основних понять медичної етики, деонтології й медичного права. Коли йдеться про взаємодію медицини й права, практично завжди одним із ключових питань є лікарська таємниця.

Право на збереження лікарської таємниці змістовно пов’язують з правом на охорону здоров’я, правом на приватність (недоторканість приватного життя), правом на захист персональних даних.

Дана дипломна робота присвячена розгляду та дослідженню лікарської таємниці, її правовому регулюванні в Україні, а також шляхам вдосконалення даного інституту.

У першій частині роботи, а саме у розділі 1 «Правова природа лікарської таємниці в Україні», визначається місце лікарської таємниці в системі інших професійних таємниць, надається загальна характеристика інституту лікарської таємниці як об’єкта правового регулювання, надається характеристика нормативно-правових актів, що регулюють збереження лікарської таємниці. Також у даному розділі проаналізовані найбільш типові випадки розголошення лікарської таємниці та шляхи подолання такого розголошення. Розглянутий такий феномен як телемедицина та захист лікарської таємниці при використанні комп’ютера та мережі Інтернет.

В контексті права пацієнта на інформацію про стан свого здоров’я розглянуто 2 принципи: «правда в очі» та «неправда заради добра» та їх співвідношення з чинними нормативно-правовими актами, а саме з Цивільним кодексом України.

У другій частині роботи, а саме у розділі 2 «Механізм адміністративно-правового забезпечення лікарської таємниці в Україні», висвітлює питання, хто саме є суб’єктом збереження лікарської таємниці відповідно до чинного законодавства України. Варто звернути увагу, що не зважаючи на те, що конфіденційна інформація про пацієнта носить назву «лікарська таємниця», суб’єктами збереження даної інформації виступають не тільки лікарі чи інший медичний персонал. В даному розділі наводиться класифікація суб’єктів лікарської таємниці.

У розділі 2 зазначаються випадки, коли можливе розголошення лікарської таємниці в випадках, що передбачені медичним, цивільним законодавством, випадки передбачені законодавством про захист населення, випадки передбачені законодавством про правоохоронну діяльність. У цьому ж розділі розглядається питання обмеження лікарської таємниці.

У розділі 3 «Відповідальність за розголошення лікарської таємниці» зазначається, які види відповідальності можуть покладатися на особу, суб’єкта збереження лікарської таємниці, у випадку незаконного розголошення лікарської таємниці, наведені умови такої відповідальності, а також її види.

У розділі 4 «Способи вдосконалення адміністративно-правового забезпечення лікарської таємниці в Україні» зазначені способи, якими можна вдосконалити інститут збереження лікарської таємниці в Україні, а також шляхи подолання окремих випадків розголошення лікарської таємниці в Україні, зокрема, питання щодо лікарняного листа-як документа, що потенційно може містити в собі конфіденційну інформацію щодо пацієнта, а також питання щодо неналежного зберігання листків-результатів розшифрування аналізу пацієнта.

Отже, загалом, з даної роботи можна зробити наступні висновки. Лікарська таємниця - є важливим інститутом медичного права, оскільки мова йде про приватну, інтимну сторону життя особи. Лікарська таємниця має відповідним чином захищатися на законодавчому рівні. Лікарська таємниця повинна бути максимально повно унормована як на законодавчому рівні, так і на рівні підзаконних документів. І хоча в Україні існують нормативно-правові акти, що регулюють інститут лікарської таємниці, а саме Конституція України, Цивільний кодекс України, Сімейний кодекс України, Кримінальний кодекс України, Закон України «Про інформацію», Основи законодавства України про охорону здоров’я, однак законодавство щодо збереження лікарської таємниці потребує вдосконалення.

Так, існують неточності щодо самого поняття «лікарська таємниця». Використання в дефініції поняття «лікарська» при низькому рівні правової свідомості в українському суспільстві призводить до того, що неправильно розуміється, хто є суб’єктом збереження лікарської таємниці. Відповідно до чинного законодавства це не тільки лікарі. На законодавчому рівні дана дефініція - «лікарська таємниця» не встановлена. Доречно було б вдосконалити Основи законодавства України про охорону здоров’я шляхом введенням в ст.3 визначення лікарської таємниці. Також, аналізуючи чинне законодавство стає зрозумілим, що необхідно вилучити з Цивільного кодексу України п.3.ст.285, оскільки він суперечить принципу «правда в очі» та обмежує права пацієнта на інформацію, а також позбавляє пацієнта свободи вибору.




список використаних джерел

1. Аверянов В. Становлення нової доктрини українського адміністративного права / В. Авер’янов // Вісник Вищого адміністративного суду України.-2007. - №3. – С. 17-22.

2. Агиевец С.В. Медицинское право : Учеб. пособие / С. В. Агиевец // Гродно : ГрГУ, 2003.- 167 с.

3. Айвазова М.В. Добровольное медицинское страхование. Издательская группа «Юрист», 2003 .-С. 336.

4. Акопов В.И. Право в медицине / В.И. Акопов, Е.Н. Маслов.-М. : Книга-сервис, 2002.-352 с.

5. Алексенцев А.И. О классификации конфиденциальной информации по видам тайны / А.И. Алексенцев // Безопасность информационных технологий.-1999.-№3.

6. Альбицкий В.Ю. Биомедицинская этика : вчера, сегодня, завтра //Актуальные проблемы правового регулирования медицинской деятельности: Материалы 1-й Всероссийской научно-практической конференции.-М.: Издательская группа «Юрист»,2003.
7.Аргунова Ю.Н. Соблюдение нормы о врачебной тайне: миф или реальность? / Ю.Н. Аргунова //
 Актуальные проблемы правового регулирования медицинской деятельности: Материалы 2-й Всероссийской научно-практической конференции.-М.: Издательская группа «Юрист»,2004.

8.Аргунова Ю.Н. Права граждан с психическими расстройствами / Ю.Н.Аргунова.-М.: ФОЛИУМ, 2003.

9.Арлеевский И.П. К вопросу о патернализме в медицине // Казанский мед. Журнал.-2001.-№2.-с.155.
10.Ащев А.В.Оформление информированного согласия пациента на медицинское вмешательство при лечении травм в ортопедической клинике / А.В.Ащеев, Н.Л. Ащеева // Медицинское право и этика.- 2000.-№1.
11. Балло А.М. Права пациентов и ответственность медицинских работников за причененный вред // А.М. Балло, А.А. Балло.-СПб.: «БиС»,2001.
12. Берг Дж.В. «Говорить или не говорить» : этика и закон о конфиденциальности медицинской информации / Дж.В.Берг // Современное медицинское право в России и за рубежом: Сб.науч.тр.
 / М.: ИНИОН, 2003.

14. Бобров О.Е.Медицина(нравы,судьбы,бесправие) / О.Е.Бобров.-Донецк : Регина, 2004.
15. Бондаренко С.В. Размещение медицинской информации в сети Интернет / С.В.Бондаренко // Медицина,этика,религия,право : Материалы конференции.- М.: Международный университет, 2000.
16.Варфоломеева Т.В. Науково-практичний коментар до Закону Укра
їни «Про адвокатуру». Законодавство України про адвокатуру й адвокатську діяльність : Зб.нормативних актів; Коментар / Т.В.Варфоломеєва, С.В.Гончаренко // Академія адвокатури України.-К.: Юрінком Інтер,2003.
17. Головченко В. Лікарська таємниця як медико-правова проблема / В.Головченко, Л.Грузова // Юридичний вісник України.-2001.
18.Калашникова Е.Е. Профессиональная медицинская информация: статус,уголовно-правовая защита / Е.Е.Калашникова // Труд
ы Кировского филиала Моск. гос. юр. Академии.- №5. – Киров, 2001.
19.Кисилев А.М. Правовое регулирование медицинской тайны в России / Кисилев А.М. // Вестник Волжского университета им. В. Н. Татищева. Серия «Юриспруденция». Вып.17. – Тольятти: ВуиТ,2001.
20.Кифоренко С.И. Компьютерные технологии в контексте нравственных ориентиров биоэтики / С.И. Кифоренко, Н.В. Лавренюк // Б
іоетика в системі охорони здоров’я і медичної освіти: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції 26-27 березня 2009 р. Львів : ЛНМУ імені Данила Галицького, 2009.
21.Конституція України. Офіційний текст. – К.: Парлементське видавництво, 2007.
22.Кримінальний кодекс України //
 Відомості Верховної Ради України.-2002р.
23.Кр
ылова Н.Е. Уголовное право и биоэтика : проблемы, дискуссии, поиск решений / Н.Е.Крылова. –М.: ИНФРА-М, 2006.

24.Кубко А. Универсальные основания ограничения гражданских прав: спорные аспекты. / А.Кубко // Юридическая практика. – 2008.

25.Кэмпбелл А. Медицинская этика : Пер.с англ.: Учеб. пос. / А. Кэмпбелл, Г. Джонс. – М.: ГЭОТАР-МЕД, 2004.

26.Ларин В.В. К вопросу о противоправности злоупотребления правом / В.В.Ларин // Право и политика. – 2007.
27. Леонтьев О.В. Медицинская помощь : права пациента / О.В.Леонтьев.-СПб.: ИК «Невский проспект»,2002.
28. Лисицын Ю.П.Медицинская этика,даэнтология и биоэтика / Ю.П.Лисицын // Проблемы социальной гигиены и истории медицины. – 1998.
30. Лопатин В.Н. Информационная безопасность России : Человек. Общество. Государство / В. Н. Лопатин / Санкт- Петербургский университет МВД России.- СПб.: Фонд «Университет», 2000.- 428 с.

31. Лопатин В.Н. Правовая охрана и защита права на тайну / В.Н.Лопатин // Юрид. Мир. – 1999. - № 7.

32. Лопухин Ю.М. Биоэтика. Избранные статьи / Ю.М. Лопухин. – М.: ГЭОТАР-МЕД, 2003.

33. Малеин Н. С. О врачебной тайне / Н.С. Малеин // Сов. Государство и право. – 1981. - № 8.

34. Малис Ю. Врачебная тайна : О врачебной деонтологии / Ю. Малис // СПб.: тип. П.П. Сойкина, 1993.
35.Марущак А.
І. Лікарська таємниця і конфіденційна медична інформація: питання правового регулювання / А.І.Марущак // Управління закладами охорони здоров’я.-2007.
36.Марценюк О.Г. Права ф
ізичних та юридичних осіб на медичну конфіденційну інформацію / О.Г. Марценюк / Медичне право України: правовий статус пацієнтів в Україні та його законодавче забезпечення.-Л.: Вид-во ЛОБФ «Медицина і право», 2008.
37.Марценюк О.Г Права фізичних і юридичних осіб на медичну конфіденційну інформацію / О.Г. Марценюк // Медичне право України : правовий статус пацієнтів в Україні та його законодавче забезпечення (генезис. Розвиток, проблеми і перспективи вдосконалення) : Матеріали 2 Всеукраїнської науково-практичної конференції.- Львів: Вид-во ЛОБФ «Медицина і право», 2007.

38.Махник О.П. Правовая информированость студентов выпускного курса медицинского вуза о врачебной тайне / О.П. Махник // М.: НАМП,2007

39.Мачуський В.В.Правові основи страхування: Навч. посіб. / В.В. Мачуський –К.: КНЕУ, 2003.
40.Миронова Г. Етичні засади приватно-правового регулювання відносин у біомедичній сфері : сучасні юридичні стандарти / Г. Миронова // Право України.-2007.
41.Нестеренко О.В. Проблеми конституційно-правового регулювання права на інформацію в Україні / О.В.Нестеренко // Проблеми законності.-2005

42.Новоселов В.П. Правовое регулирование профессиональной деятельности работников здравоохранения / В.П. Новоселов// Новосибирск: Изд-во НГОНБ,2000.
43.О телемедицине и информированной политике в области охрані здоров’я граждан Российской Федерации: Материалі парламентських слушаний. 20 мая 2002 г.- М.: Фирма «Слово», 2002.
44.Об основах медицинской деонтологии (сб. статей)
 / Под общ ред..К.Т.Таджиева, В.И. Приписнова // Душанбе : Ирфон, 1981.
45.Орлов А.Н. Клиническая био
этика: Учебное пособие / А.Н.Орлов/.-М.: Медицина,2003.
46.Законодавство про охорону здоров’я.-К.,2008.
47.Островська И.В. Медицинская этика. Сборник документов/ И.В. Островская.-М.:АНМИ,2001.
48.Пазенок А.С. Соц
іальні права та свободи людини і громадянина в Україні. /А.С.Пазенок//-К.: Сфера, 2006.
49.Пашковська Т. Концепція розвитку медичного права і законодавства в Україні/ Т.Пашковська// Юридичний вісник України.-2008.
50.Петров А.В.
Этико-правовой смысл принцыпа конфиденциальности в медицине /А.В.Петров, С.А. Севрюк//.-М.: Издательская группа «Юрист»,2004.
51.Петрухин И.Л. Личная жизнь: пределы вмешательства / И. Л.Петрухин .- М.: Юрид.лит.,1989.
52.Петрухин И.Л. Личные тайны / И.Л.Петрухин. – М.: Институт государства и права РАН, 1998.
53. Петрушев В.А. О стадиях толкования права / В.А. Петрушев // Право и государство: теория и практика.-2008.
54.Пищита А.Н. Согласие на медицинское вмешательство. Практика реализации.
 / А.Н.Пищита//.-М. Издательская група «Юрист», 2004.
55.Поляков Г.А. Нравственная основа современного отечественного лечебного дела/ Г.А. Поляков.-Краснодар,2006.
56.Права людини у новому тисячол
ітті/ Пер.з англ.-К.: Сфера,2006.
57.Преданная медицина. Причасность врачей к нарушениям прав человека: Отчет Рабочей групп
ы.-К.,1997.
58.Про запоб
ігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту(СНІД) та соціальний захист населеня: Закон України від 12 грудня 1991р № 1972 // Відомості Верховної ради України.- 1992. -№11.
59.Про  затвердження Загальнодержавної програми профілактики  ВІЛ-інфекції,лікування,догляду та підтримки ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД на 2009-2013 роки: Закон України від 19 лютого 2009 р.№ 1026// Офіціний вісник України.-2009.
60.Про затвердження зразка технічного опису листка непрацездатності та Інструкції про порядок заповнення листка непрацездатності: Наказ Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної політики України, Фрнду соціального страхування з тимчасової втрати непрацездатності, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України від 3 листопада 2004 р.
// Офіційний вісник України.- 2004.- №47.

61.Про затвердження Інструкції про порядок видачі документів,що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян : Наказ Міністерства охорони здоров’я України від 13 листопада 2001 р. № 455 // Офіцфйний вісник України.-2001.-№49.
62.Про затвердження Порядку здійснення добровільного медичного обстеження наречених: Постанова Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2002 р. № 1740.
63.Про затвердження Порядку проведення клінічних випробувань лікарських засобів та експертизи матеріалів клінічних випробувань і Типового положення про комісії з питань етики: Наказ Міністерства охорони здоров’я України від 23 вересня 2009 р. № 690 // Офіційний вісник України. -2009. - №87.
64.Про психіатричну допомогу: Закон України від 22 лютого 2000 р.
 // Офіційний вісник України. – 2000.-№1.
65.Рішення Конституційного Суду Україниу справі щодо офіційного тлумачення статей 3,23,31,47,48 Закону України «Про інформацію» та статті 12 Закону України «Про прокуратуру» (справа К.Г.Устименка) від 30 жовтня 1997 р. (Справа № 18
/ 203-97) // Офіційний вісник України.-1997.
66.Романовський Г.Б. Право на неприкосновенность частной жизни / Г.Б. Романовський. – М.:МЗ-Пресс,2001.
67.Селіванов А.О. Конституція. Громадяни. Суд. Професійні та суспільні погляди / А.О.Селіванов.-К.: УАІД «Рада»,2009.- 560 с.

68.Сімейний кодекс України//Відомості Верховної Ради України.-2002.-№21.
69.Сенюта І.Я. Медичне право : право людини на охорону  здоров’я:  Монографія / І.Я.Сенюта.-Львів: Астролябія,2007.-224 с.
70.Стеценко С.Г.Медичне право України: Підручник /За заг. Ред.. С.Г. Стеценка.-К.:Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність»,2008.
71.Таганцев Н.С. К вопросу о врачебной тайне / Н.С.Таганцев // М.: «Искра» 1983г.
72.Устав врачебн
ый // Свод законов Российской империи. Том 13. СПб..-1905.
7
3.Фатьянов А.А. Концептуальные основы обеспечения безопасности на современном этапе // А.А.Фатьянов// Безопасность информационных технологий.- 1999.-№10.

74.Федосеева Н.Н. Демократия в информационном обществе/ Н.Н. Федосеева // Журнал российского права.-2007.

75.Цивільний кодекс України //Відомості Верховної Ради України.-2003р.
76.Шатковська І.В. Дотримання лікарської таємниці як реалізація права на приватність / І.В.Шатковська// Право на приватність: тенденції і перспективи.-Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ,2008.
77.Шатковська І.В.Лікарська таємниця  як елемент системи професійної таємниці : теоретико-правовий аспект / І.В. Шатковська// Юрисприуденція : теорія і практика.-2009.
78.Ярчук О.С. Законодавство про інформацію. Коментарі / О.С.Ярчук.-К.,2008.-224с.




 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

53891. Культура и традиции 62.5 KB
  И такой вариант возможен и у вас начнётся как переплетение с цветочками посредине. Допустим мы взяли черно злато белые цвета императорского штандарта. Что вам нужно Я взял три нитки можно цветов и поболее собрал их вместе. Можно подвести просто по одному цвету.
53892. Наземний, підземний, повітряний, водний – нас транспорт домчить будь-куди вже сьогодні 72.5 KB
  Тема: Наземний підземний повітряний водний - нас транспорт домчить будькуди вже сьогодні Автор: Ярмоленко Людмила Анатоліївна вчительлогопед ДНЗ №8 Золотий півник м. Вчительлогопед. Диференціація голосних та приголосних звуків Вчительлогопед. Вчительлогопед.
53893. Створення розвивально-ігрового середовища для розвитку творчого життя дошкільника 38 KB
  Продовжувати вчити виконувати роль кожного працівника кондитерського цеху знаходити методи спілкування між працівниками фабрики: кондитер завідувач кондитерським цехом директор секретар; будувати правильні міжрольові діалоги; закріпити засвоєні знання дітей із культури ділового спілкування; продовжувати вчити застосовувати свої знання на практиці в нестандартних умовах; закріпити вміння творчо працювати групами і допомагати один одному співпереживати. Розширювати уявлення дітей про роботу малих підприємств; закріпити вміння виконувати...
53894. Формування культури учнів засобами навчальних предметів 75 KB
  Як зазначено у Концепції загальної середньої освіти:Слайд №3 Освіта ХХІ століття – це освіта для людини її стрижень – розвиваюча культуротворча домінанта виховання відповідальної особистості яка здатна до самоосвіти та саморозвитку вміє критично мислити опрацьовувати різноманітну інформацію прагне змінити на краще своє життя і життя своєї країни.Слайд №4 ХХІ століття – це час переходу до високотехнологічного інформаційного суспільства у якому якість людського потенціалу рівень освіченості й культури всього населення...
53895. Позакласний захід «Фестиваль грецької культури» 2.09 MB
  Україна - толерантна, багатонаціональна держава. Більше 50 націй і національностей проживають в ній. За 20-літнє незалежне існування, великі і малі народи України, отримали можливість всебічного розвитку своєї культури, традицій, мови. Один з таких народів греки.
53896. Проект «Культура спілкування» 65.5 KB
  Очікувані результати: учні навчаться здобувати інформацію з різних джерел аналізувати і систематизувати її; отримають досвід публічного виступу під час захисту проекту; здобудуть життєві навички культурного спілкування. Форми роботи: робота з літературою за темою проекту; анкетування; інтерв’ю; підготовка пам’яток; бесіди; інсценівки; години спілкування; дискусії. Опрацювати літературу з питань культури спілкування та визначити основні правила спілкування скласти пам’ятки: Основні правила спілкування Якщо...
53897. Культура України у І половині ХVІІ століття 44.5 KB
  Робота в групах. І група. Чому вертеп користувався популярністю серед населення ІІ група. Чому бандуристи кобзарі лірники користувалися надзвичайною повагою ІІІ група.
53898. КОМБІНАЦІЯ КУЛІ З ІНШИМИ ТІЛАМИ 377.5 KB
  При розвязуванні задач на комбінацію кулі з многокутниками і тілами обертання потрібно встановити залежність між радіусом кулі і лінійними елементами тіл що входять в комбінацію. Успішне розвязання таких задач потребує чіткої уяви про положення центра кулі в даній комбінації. Додатковий малюнок в якому радіус кулі і повязані з ним елементи іншого тіла даються в натуральну величину в розрізі відповідають тій же меті.
53899. Курение или здоровье? Выбирайте сами! 73 KB
  Просмотр слайдов презентации с комментариями. Вступительное слово учителя: Слайд 1: Сегодня наш классный час посвящен серьезной проблеме. Слайд 2 Здоровье это действительно бесценный дар. Просмотр слайдов презентации с комментариями учителя: Слайд 3 Курение – самая серьезная из предотвратимых причин нарушения здоровья.