21090

Розвиток літератури у XIX - на початку XX ст

Доклад

История и СИД

Цей бурлескнотравестійний твір є однією з найбільш талановитих переробок поеми римського поета Вергілія в якій автор подав панорамну картину українського народного життя. Обидва письменники були визначними організаторами театрального життя першої половини XIX ст. Поетизація Гоголем українського життя і національного характеру романтичне зображення минулого українського народу сприяли широкому зацікавленню історією та етнографією України збуджували патріотичні почуття і стверджували гуманістичні цінності в українській культурі. Величні...

Украинкский

2013-08-02

27.79 KB

1 чел.

30. Розвиток літератури у XIX - на початку XX ст.

Престиж української мови, віру в ії можливості утверджувала нова українська література, яка виникла ще до появи граматики Павловського під впливом ідей романтизму.

«Батьком» нової української літератури часто називають Івана Котляревського (1769-1838). І це невипадково. Поема Котляревського «Енеїда» (1798) була першою поемою, написаною живою українською мовою, в якій поєдналися жанрові та художньо-поетичні традиції старої української літератури з новою, підкреслено демократичною національною ідеологією.

Цей бурлескно-травестійний твір є однією з найбільш талановитих переробок поеми римського поета Вергілія, в якій автор подав панорамну картину українського народного життя. Бурлескно-травестійні образи троянців і античних богів, описи їхніх взаємовідносин, багатство етнографічного матеріалу, гумористичний підхід до теми, насиченість гострою суспільно-моральною сатирою зробили поему Котляревського надзвичайно популярною.

Гумористично-сатирична форма літературної творчості І. Котляревського мала багато послідовників. Найбільш яскравими серед них були Петро Гулак-Артемовський та Євген Гребінка, які часто користувались у своїй творчості формою байки, але писали також ліричні поезії, історичні поеми, повісті тощо як українською, так і російською мовами. Жанр байки розвивали також А. Боровиковський та М. Білецький-Носенко.

Виходець зі слобідської козацької старшини Григорій Квітка-Основ’яненко (1778-1843) відомий як основоположник української художньої прози. Можна виділити дві основні стильові течії в прозі Г. Квітки. Перша - це потяг до сентименталізму: у творах «Маруся», «Сердешна Оксана», «Щира любов», «Козир-дівка» переважають життєві почуття та переживання, християнсько-релігійний світогляд. Друга - це перші кроки до етнографічного реалізму крізь романтичну канву. В повістях «Салдацький патрет», «Конотопська відьма», «Мертвецький Великдень» Квітка виступає колоритним гумористом, звертаючись до бурлескних традицій, народної вигадки та іронії. 

З творчістю І. Котляревського та Г. Квітки-Осиов’яненка пов’язане становлення нової української драми. Обидва письменники були визначними організаторами театрального життя першої половини XIX ст., режисерами й акторами полтавського та харківського театрів. П’єси І. Котляревського «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник», комедії Г. Квітки «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» до цього часу зберегли популярність в театральному репертуарі.

20-ті - 40-ві роки позначаються досить енергійним розвитком етнографії, мовознавства та журналістики, який пов’язаний з діяльністю Харківського університету. Так, при Харківському університеті з’являються такі журнали, як «Харьковскій Демокріт», «Украинский вестник», «Украинский журнал», альманахи «Сніп», «Молодик», зміст яких становив собою зібрання місцевих новин, мандрівних нотаток, етнографічних матеріалів і окремих літературних творів.

Нова література зробила «заявку» на самобутність, але в несприятливих соціально-політичних умовах вона бачилась лише як провінційна галузь «загальноросійської» літератури. Велика кількість українських авторів писала свої твори російською мовою, розвиваючи в них національну українську тематику і продовжуючи збагачувати російську мову, літературу й культуру. Поруч з Є. Гребінкою та Г. Квіткою популярними в Росії письменниками-белетристами з притаманною українській культурі цієї доби сентиментально-романтичною поетикою з елементами фантастики і народного гумору були В. Наріжний і О. Сомов, але першість серед українських письменників у російській літературі безумовно належить Миколі Гоголю (1809-1852). Два цикли його повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1831-1832) та «Миргород» (1835) зробили цілу епоху в розвитку російської літератури і водночас справили значний вплив на українське культурно-національне відродження. Поетизація Гоголем українського життя і національного характеру, романтичне зображення минулого українського народу сприяли широкому зацікавленню історією та етнографією України, збуджували патріотичні почуття і стверджували гуманістичні цінності в українській культурі.

Поява у 1840 р. «Кобзаря» Тараса Шевченка (1814-1861) відкрила перед українською культурою нові ідейні та художні горизонти, які зумовили її самобутній розвиток у майбутньому. Геніальний поет, неповторний за творчою манерою художник, активний громадський діяч, який спілкувався з кращими представниками російської, польської та інших культур, людина широких духовних обріїв, Т. Шевченко перебував на висотах передової думки свого часу. Починав Т. Шевченко свій літературний шлях як романтик. Захоплюючись поезією Жуковського та Міцкевича, Шевченко прагнув писати в тому ж дусі, але його творчий почерк виявився неповторним і глибоко самобутнім. Народнопісенний розмір більшості поезій у поєднанні з яскравим художнім вираженням найглибших архетипів колективної свідомості українського народу зробили Шевченка головним творцем нового національного міфу. Зовнішня простота стилю поета приховує в собі глибини всеохопного культурологічного світогляду, вираженого в експресивній і символічній формі. Головними опорними символами поетичної творчості Шевченка, на думку багатьох дослідників, виступають «слово» (національна культура), «слава» (культурно-національна спадщина) і «правда» (загальнолюдська мета-ідеал).

У ранніх баладах поета «Тополя», «Причинна», «Утоплена», «Русалка» сплітається світ реальний з казково-фантастичним, побутові образи - з образами уявними. Не менш романтичними є й історичні поеми Шевченка. Величні постаті гетьманів, буйне козацьке життя, сміливі воєнні походи, які знаходять художнє втілення в поемах, яскраво говорять не стільки про гаряче захоплення поета минувшиною, яка визнається безповоротно минулою, скільки про застиглість сучасного поету життя України та віру в можливість принципово змінити цю ситуацію («До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Гамалія», «Тарасова ніч», «Гайдамаки» та багато ін.). Шевченка вважають також основоположником критичного реалізму в українській літературі. Його побутові поеми («Катерина», «Наймичка», «Сон»), суспільно-політичні («Єретик», «Сліпій», «Кавказ», «Посланіє...») безжально таврували кривдників народу. Шевченко не має собі рівних серед поетів усього світу в поетичному викритті та осуді кріпацтва та самодержавства, національного гноблення й імперського загарбництва. Поезія Шевченка будила національно-патріотичні настрої української молоді, доти русифікованої або спольщеної. У цілому творчість Т. Шевченка - настільки велике явище в історії української культури, що можна говорити про її визначальний вплив на формування національної свідомості й духовності українців XIX - першої половини XX ст.

50—60-ті роки XIX ст. стали підготовчим етапом до періоду «великого реалізму». Після смерті Т. Шевченка провід у літературній праці перейняв Пантелеймон Куліш (1819-1897). Він не тільки був поетом, перекладачем, критиком і літературознавцем, істориком і мовознавцем, а й створив перший класичний український роман «Чорна Рада». Поруч з П. Кулішем відзначилися силою свого таланту прозаїки: Марко Вовчок (Марія Вілінська-Маркевич), Ганна Барвінок (Олександра Куліш), Олекса Стороженко, байкар Леонід Глібов, буковинський поет і прозаїк Юрій Федькович.

Романтизм у цей час поступово занепадає. Під впливом філософських ідей гегельянства і позитивізму, а також внаслідок загального посилення соціальної проблематики в житті тогочасного суспільства, спостерігаючи злиденне життя міста й села, письменники звернулися до нового літературного напряму - реалізму. На початку 60-х років з'являється перший український соціальний роман «Люборацькі» А. Свидницького, опублікований І. Франком лише в середині 80-х років.

70—80-ті роки - початок епохи «великого» реалізму. Все ще зберігаючи певні елементи романтизму, зокрема зосередженість на житті селян, український реалізм сягнув за межі етнографічності, розпочавши дослідження соціальних і психологічних проблем. У літературі виступають прозаїки європейського рівня: І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний (Рудченко), Б. Грінченко, І. Франко в оточенні цілого грона таких оригінальних талантів, як О. Кониський, В. Барвінський, С. Ковалів, Т. Борзуляк, Н. Кобринська та ін. На зміну ліро-епічному стилю з його фольклорними засобами типізації та побутовізмом приходить застосування новітніх принципів творчості.

Одним з перших видатних письменників-реалістів був Іван Нечуй-Левицький (1838-1918), котрий створив новаторські форми прози, дав широку панораму соціального буття, розгорнуті характеристики персонажів, чудові багатобарвні пейзажі всієї української землі. В ранній період творчості письменник описував зміни в українському селі після скасування кріпацтва. В центрі уваги митця - волелюбна вдача народу, його непримиренність з неправдою і злом, здатність постояти за себе («Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім’я»). Нечуй-Левицький ставив також проблеми денаціоналізації інтелігенції («Причепа») і виродження духівництва («Старосвітські батюшки та матушки»). У романі «Хмари» і повісті «Над Чорним морем» письменник звертається до розкриття проблем життя тогочасної української інтелігенції, ставлячи проблему формування «нової людини». Реалізм тут органічно поєднувався з тонкою поетичністю й ліризмом, публіцистичністю й філософським узагальненням. Синтез новаторських шукань автора - повість «Неоднаковими стежками».

Ще проникливіший опис життя українського селянства подав у своїх творах Панас Мирний (1849-1920). На відміну від Нечуя-Левицького він не обмежився аналізом соціальної нерівності, а глибоко досліджував те, який психологічний вплив справляє на людину соціальна несправедливість. П. Мирного захоплює світ людської душі, її почувань та переживань. Тонкий, вдумливий аналіз психології своїх героїв - Чіпки («Хіба ревуть воли, як ясла повні?»), Івана Ливадного («П’яниця»), Телепня («Лихі люди»), Христі («Повія») - надає творам Мирного великої художньої вартості.

Література 80-90-х років стала трибуною активного громадського життя, виголошення ідей національної й соціальної перебудови суспільства, нових естетичних принципів. Відходять у минуле постулати про «етнографічний реалізм», утверджуються засади «тенденційної» літератури. З’являються нові теми, нові образи, нові жанри (філософська поема, нарис, мелодрама, соціально-побутові, психологічні, філософські повісті та романи, історичні драми тощо).

Видатною особистістю цього періоду був Іван Франко (1856-1916). Політика й поезія, публіцистика й новелістика, літературна критика й повість, драма й комедія, література перекладів й редагування часописів, філософія й історія, етнографія й соціологія - все це стало полем його багатогранної діяльності.

Чи не найвиразніше роль І. Франка проявлена в літературній творчості. Поєднуючи непомильне, майже фотографічне сприйняття дійсності з оптимістичною вірою ідеаліста в кращі людські риси, Франко творив у широкому діапазоні тем і жанрів. Поряд із традиційними тоді описами селянських злиднів («Борислав сміється», «Boa Constrictor») він відтворює тяжке життя робітників нафтових промислів («Нефтянник», «На роботі»). Поряд з психологічно тонкими й сповненими тепла оповіданнями про дітей («До світла», «Під оборогом») ретельно змальовані картини тюремного життя («На дні», «Панталаха»), яскраво оброблено історичні сюжети («Захар Беркут», «Великий шум»). У своїй поетичній творчості Франко зміг сягнути вершин філософської думки («Смерть Каїна», «Мойсей») й ніжної любовної лірики (збірка «Зів’яле листя»).

Попри утиски царизму, на початку XX ст. бурхливо розвивалась українська література. Зі зростанням числа письменних людей та особливо випускників університетів збільшувалась кількість авторів і коло читачів. До того ж галицька преса давала східноукраїнським письменникам можливість обминати рогатки царської цензури. Межа століть - це період не тільки активного політичного, національного руху, а й боротьби художньо-естетичних напрямів. Поруч з реалізмом з появою нової генерації авторів утверджується модернізм. Прихильники модерністських течій виступали проти звернення до реалістичних побутових описів, проти захоплення деталізацією, темою праці й проголосили аполітичне «чисте» мистецтво. Культура модернізму спирається на психологізм, зосередженість на внутрішньому світі людини й суб’єктивних враженнях героя. При цьому зовнішні події мають найменше значення і є лише загальноокресленим тлом. Реальний персонаж перетворюється на символ.

Найяскравіше цей підхід відбився у творчості неоромантиків Михайла Коцюбинського та Лесі Українки. У своїх творах ці митці створюють особливий художній світ, що поєднує реальне й міфічне, свідоме й підсвідоме, високий ідеал і похмуру дійсність. М. Коцюбинський (1864-1913) є найяскравішим представником українського імпресіонізму. Письменник прагне до створення ефекту єдності словесних, музичних і кольорових асоціацій (новели «Лялечка», «Цвіт яблуні», «Intermezzo» та ін.). До кращих зразків світової літератури належать його новели «Сон», «На острові», новаторська повість-балада «Тіні забутих предків». У кількох творах М. Коцюбинський яскраво розкрив тему страху як екзистенціального почуття ще до її відображення у європейській літературі. Його творчості властиві елементи методу, що дістав назву потоку свідомості.

У поезії захоплення модернізмом позначилося на творчості Миколи Вороного, Григорія Чупринки, Олександра Олеся, групи західноукраїнських поетів «молодомузівців» (П. Карманський, Б. Лепкий, В. Пачовський, С. Твердохліб, М. Яцків та ін.). Навколо львівського літературно-мистецького видання «Митуса» об’єдналися поети неосимволістського напряму. В 1909-1914 pp. група інших письменників-модерністів друкувалася у київському журналі «Українська хата».

Новаторською формою зображення життя українського селянства характеризуються твори письменників А. Тесленка (1882-1911) та імпресіоніста С. Васильченка (1878-1932). На Західній Україні на цю тематику писали модерністи Василь Стефаник (1871-1936), Лесь Мартович (1871—1916), Марко Черемшина (1874-1927). На Буковині найвидатнішою письменницею цього напряму була Ольга Кобилянська (1863-1942) - соціально-психологічна повість «Земля» (1902).

О.  Кобилянська зробила значний внесок у розвиток нової соціально-психологічної школи в українській літературі кінця XIX - початку XX ст. Непересічний талант письменниці засвідчили вже перші твори малої прози («Природа», «Некультурна», «До світла»), позначені художнім новаторством, глибиною соціально-психологічних характеристик персонажів. Однією з перших в українській літературі письменниця звернулася до проблеми емансипації жінки, створила цілісні образи жінок-інтелігенток (повісті «Ніоба», «Царівна», «Через кладку», «За ситуаціями»).

Одним із найпопулярніших українських письменників початку XX ст. був Володимир Винниченко (1880-1951). Перед Винниченком, сином наймита-чабана, ще в ранньому дитинстві розкрилась потворність суспільної несправедливості. Вже у своїх ранніх творах, осмислюючи революційні процеси, митець наголошує на значенні спрямованості їх учасників, на гармонійне розв’язання національних проблем. Про це, зокрема, йдеться в оповіданні «Роботи!». Суттєве місце в поетиці творів В. Винниченка належить сатиричним засобам виразності. Прикметно, що часто вістря своєї сатири автор спрямовує на потворні явища в українському патріотичному русі, очевидно, з тієї причини, що надмірні вболівання за «чистоту» в цій царині письменник сприймав особливо гостро. Ця авторська позиція має суттєвий стосунок до сповідуваної Винниченком теорії чесності з собою. Тут варто згадати оповідання «Уміркований та щирий» (1907), одному з персонажів якого ультрапатріотові Недоторканому належить сакраментальна фраза «Геть, чортова кацапня, з наших українських тюрмів!». Як і більшість українських діячів культури цього періоду, В. Винниченко дотримувався соціалістичних ідеалів, вважав себе комуністом, а в «українському питанні» лишався прибічником федеративного договору з імперським центром. До певної міри новаторським було його висвітлення таких незвичних тоді для української літератури героїв, як революціонери, що потрапляють у психологічно складні ситуації (п’єси «Дисгармонія», «Закон», повість «Зіна»). Однак найулюбленішою для Винниченка є постать егоїстациніка (з найбільшою силою зображена у романі «Записки кирпатого Мефістофеля»), який, щоб до кінця лишатися чесним перед собою, ладен на будь-який злочин за умови, що його вчинки відповідають особистим переконанням.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

2263. Описание и принцип работы электрической принципиальной схемы станка 2Н125 30 KB
  Электрооборудование станка включает в себя трёхфазный короткозамкнутый асинхронный электродвигатель вращения и рабочей подачи шпинделя, электронасос охлаждения, электроаппаратуру управления.
2264. Типичные причины и виды конфликтов 47.93 KB
  В данной работе излагаются ключевые проблемы конфликтов в организации. Раскрываются основные понятия конфликтов, их сущность. Рассматривается основные виды конфликтов в организации, точки зрения организационных уровней, по сфере возникновения и развития, по отношению к отдельному субъекту
2265. Изгибающий момент 47.34 KB
  Определяем опорные реакции, используя вторую форму условий равновесия. Для определения поперечной силы Q и изгибающего момента M воспользуемся методом сечений.
2266. Франкфуртская школа (критическая социология) 64 KB
  Франкфуртская школа складывается в самостоятельное направление в 30-40-е гг. XX столетия на базе Института социальных исследований во Франкфурте-на-Майне (Германия).
2267. Права и обязанности детей и родителей 65.5 KB
  Сущность и анализ основных прав и обязанностей детей. Основные права и обязанности детей. Практика Европейского суда по защите прав детей. Сущность и анализ основных прав и обязанностей родителей. Основные права и обязанности родителей. Практика Европейского суда по правовым вопросам родителей.
2268. Синхронизация процессов. Обмен данными между процессами 56 KB
  Цель работы: получить представление о сигналах в операционной системе UNIX и способах их перехвата и обработки, а также о синхронизации процессов при помощи сигналов и обмене данными между процессами с использованием разделяемой памяти.
2269. Социализация личности 32.5 KB
  Социализация — двусторонний процесс включающий в себя, с одной стороны, усвоение индивидом социального опыта, с другой стороны, процесс активного воспроизводства системы социальных связей за счёт его активной деятельности.
2270. Вимоги у сфері роботи з клієнтами 45 KB
  Бізнес вимоги – вони містять високо рівневі цілі організації, її як правило фінансує хто замовив проект. Бізнес вимоги як правило записуються в документі який називається границями проекту.
2271. Политология как наука и учебная дисциплина. Политическая власть 19.77 KB
  Предмет и структура политологического знания. Сущность и природа политической власти. Формы политической власти и её функции. Политическая система общества.