21095

Національне відродження 20-х рр. XX ст

Доклад

История и СИД

громадянська війна в Україні закінчилася. Відомо що в період громадянської війни етнічні українці у більшовицькій партії в Україні складали тільки близько 1 . Тому політика коренізації здійснювалась у двох напрямах: українізації та створення необхідних політичних соціальних і економічних умов для культурного розвитку національних меншин. У цей час в Україні працював видатний педагог і письменник Антон Семенович Макаренко 18881939.

Украинкский

2013-08-02

24.41 KB

2 чел.

35. Національне відродження 20-х рр. XX ст.

У 1921 р. громадянська війна в Україні закінчилася. Українські землі опинилися у складі різних держав. Основна їх частина входила до складу Української СРР (площа 452 тис. км , населення 25,5 млн чол.). Західна Україна (Східна Галичина, Західна Волинь, частина Полісся) відійшли до Польщі. Тут проживало 5,6 млн. українців. Північна Буковина була захоплена Румунією, Закарпаття - Чехословаччиною.

З 1923 р. на радянській частині України почала проводитись політика «коренізаціі», яка була спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності, врахування національних факторів при формуванні державного апарату, організацію мережі шкіл, закладів культури, видання газет, журналів та книг мовами корінних національностей. Відомо, що в період громадянської війни етнічні українці у більшовицькій партії в Україні складали тільки близько 1 %. Коренізація була викликана прагненням більшовиків заручитися підтримкою місцевого (корінного) населення з тим, щоб зміцнити свою соціальну базу; спробою спрямувати національне Відродження в соціалістичне русло. Нова національна політика мала на меті продемонструвати переваги соціалізму українцям у Польщі та інших країнах, показати приклад вирішення національного питання колоніальним народам.

У середині 20-х років 80 % населення республіки складали українці, а 20 % - представники інших національностей. Тому політика коренізації здійснювалась у двох напрямах: українізації та створення необхідних політичних, соціальних і економічних умов для культурного розвитку національних меншин.

20-ті роки часто характеризують як чергове національне відродження. Це справді яскравий феномен в історії українського народу. Його коріння – в нетривалому, але важливому періоді відновлення української державності 1917-1920 рр. Ця доба дала такий сильний імпульс національного розвитку, що його не змогли зупинити ані братовбивча громадянська війна, ані масова еміграція української інтелігенції, ані тиск тоталітарної держави. Це національне відродження охопило різні сфери життя, в тому числі освіту, науку, літературу, мистецтво.

Важливим напрямом культурного будівництва була ліквідація неписьменності населення. У 1921 р. було прийнято постанову Раднаркому УСРР, в якій підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати й писати, зобов’язане навчатися грамоті російською або рідною мовою за бажанням. У 1923 р. було створено товариство «Геть неписьменність!». Протягом 20-х років кількість неписьменних скоротилася з 76 % до 46 % дорослого населення. Держава надавала певні пільги тим, хто навчався. Зокрема, робітники звільнялися на 2 години від праці зі збереженням заробітної плати, селянам надавалась 20 % знижка для обов’язкового страхування майна. Підручники для гуртків лікнепу випускалися мовами багатьох національностей. Було організовано понад 120 культармійських «університетів» для надання методичної допомоги активістам лікнепу.

У 1924 р. було поставлене завдання розпочати підготовку до запровадження чотирирічного обов’язкового початкового навчання дітей. У містах це завдання було виконане за кілька років. Проте на 1927 р. поза школою ще залишилося 35 % дітей шкільного віку. В цей же час серед учителів лише 22,9 % мали вищу або середню спеціальну освіту. Тому проблема вчителів розв’язувалася шляхом істотного збільшення кількості педагогічних інститутів і технікумів, скорочення термінів навчання в них, зростання системи курсового навчання. При вступі до вищих навчальних закладів враховувалось соціальне походження. Для вихідців з робітників не вимагалося ані свідоцтва про закінчення середньої школи, ані вступних іспитів. Для «покращення» соціального стану студентів при вузах створювались робітничі факультети. Перші відкрилися у 1921 р. при Київському політехнічному та Харківському технологічному інститутах. Робітфаківці забезпечувалися гуртожитками, їм виплачувалися державні стипендії.

Університети реорганізували в інститути народної освіти. Навчання було платним, але діти бідних робітників і селян звільнялися від оплати. У 1925 р. діяло близько 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів і 30 робітфаків. Багато зробили для розвитку освіти наркоми (міністри) освіти О. Шумський і М. Скрипник.

У цей час в Україні працював видатний педагог і письменник Антон Семенович Макаренко (1888-1939). 15 років (1920-1935) він творчо керував дитячими навчально-виховними закладами, в тому числі колонією ім. О.М. Горького та комуною ім. Ф.Е. Дзержинського в Харкові.

У 1920 р. він організував у с. Триби під Полтавою колонію для неповнолітніх правопорушників. Цей заклад був побудований за принципом поєднання навчання з виробничою працею вихованців. У 1926 р. горьківська колонія в складі 130 вихованців і педагогічного персоналу переїздить на територію колишнього Куряжського монастиря, який розташований на відстані  8 км від Харкова. Головним питанням педагогіки А.С. Макаренко вважав мету виховання, під якою він розуміє «програму людської особистості», потрібну людині як членові певного суспільства, бо мета виховної роботи здійснюється педагогікою перш за все на замовлення суспільства. Програму виховання людської особистості А.С. Макаренко поділяв на: а) формування загальнолюдських якостей, необхідних людині; б) виявлення і розвиток індивідуальних здібностей, нахилів і талантів; в) набуття в праці поєднання навчання з виробничою працею загальноосвітніх знань, умінь та навичок і певної професійної підготовки. А.С. Макаренко теоретично обґрунтував і перевірив на практиці вчення про організацію та виховання особистості в колективі і через колектив, засноване на ідеях демократизму, гуманізму і оптимізму.

Наукові дослідження в 20-ті роки зосереджувалися в основному в Українській академії наук, яку в 1921 р. перейменували у Всеукраїнську академію наук (ВУАН). Тут було три відділи: історико-філософський, фізико-математичний і соціально-економічний. Найефективніше працювала перша секція, очолювана М. Грушевським, який 1924 р. повернувся з-за кордону і був обраний академіком. У фізико-математичному відділі ВУАН працювала найбільша кількість академічних кафедр - 30. На світовому рівні проводилися дослідження з математичної фізики (М. Крилов), експериментальної зоології (І. Шмальгаузен). Вивчення економічної географії України започаткував Костянтин Воблий, було відкрито перший у світі Демографічний інститут під керівництвом М. Птухи. Плідно працювали у ці роки історик права Микола Василенко, сходознавець Агатангел Кримський та інші науковці.

Водночас у науці намітилися певні вульгаризаційні тенденції, що розвивалися під впливом політизації науки та певної ідеологічної ейфорії «комуністичного будівництва», яка охопила широкі верстви українського суспільства в цей період. Методологією науки поступово стають «діалектичний матеріалізм» з властивим йому «класовим підходом» до всіх сфер життя, включаючи й життя наукове. У 20-ті роки це була лише свого роду «мода», спрямована на певну «популяризацію» наукових досягнень, з якою доводилося рахуватись і серйозним дослідникам.

Зовсім інша ситуація склалася після кінця громадянської війни у Західній Україні. Значна частина західноукраїнських земель після громадянської війни увійшла до складу Польщі. Українці на території цієї держави зазнали дискримінації й у сфери мови та освіти. У 1923 р. міністерство освіти Польщі заборонило вживати слова «українці» і «український», замість них запроваджувалися терміни «русин» і «руський». У 1924 р. вживання української мови було заборонене в усіх державних установах та органах самоврядування. Більшість українських шкіл було перетворено в двомовні («утраквістичні») з перевагою польської мови. Полонізувалися й вищі навчальні заклади. Українці змушені були заснувати у Львові таємний Український університет (1921-1925). Він налічував 3 факультети, 15 кафедр, 54 професори, 1500 студентів. Викладання велося конспіративно в приміщеннях різних українських установ, а часом і в помешканнях професорів. Ряд закордонних університетів визнали Український університет у Львові рівноправним із західноєвропейськими і зарахували студентам роки навчання в ньому. Водночас існувала таємна українська політехніка. Проте внаслідок поліційних переслідувань таємні університет і політехніка вимушені були припинити свою діяльність. Головним осередком української культури залишалося наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ) у Львові. В ньому працювало понад 200 науковців. Вони підтримували тісний зв'язок  з ВУАН.

Особливістю літературного процесу цього часу було розмаїття літературних напрямів та ідеологічна боротьба між ними. Спочатку домінували «Пролеткульт» - літературно-художня та просвітницька організація, для якої характерним було негативне ставлення до культури минулого, намагання створити свою «чисто пролетарську», особливу літературу. Письменники і поети розподілялися за тематикою і основною спрямованістю своїх творів. Згодом «пролетарські» письменники об’єдналися у спілку «Гарт» (1923-1925), куди входили Василь Еллан-Блакитний, Микола Хвильовий, Володимир Сосюра. Селянські письменники згуртувалися в спілку «Плуг», куди входили Андрій Головко, Петро Панч. Радянська влада найбільш приязно ставилася до цих письменницьких об’єднань.

Крім них існували також групи закоханих у світову й національну культурну спадщину неокласиків (Микола Зеров, Максим Рильський, Юрій Клен, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович), неосимволістів (Павло Тичина, Дмитро Загул, Євген Плужник, Василь Мисик, Дмитро Фальківський, Юрій Меженко та ін.), радикальні за ідейним спрямуванням групи панфутуристів (Михайль Семенко, Гео Шкурупій, ранні Микола Бажан, Юрій Яновський, Олекса Слісаренко, Микола Ірчан та ін.), конструктивістів (Валер’ян Поліщук) тощо.

Рання творчість П. Тичини (1891-1967) відзначалася елітарною чутливістю, драматичним пафосом розбудови національної культури, формальною витонченістю і експресивністю. Молодого Тичину називають головним представником українського політичного «необароко».

У 1925 р. після розпаду «Гарту» виникла так звана «Вільна академія пролетарської літератури» (ВАПЛІТЕ). До неї увійшли найвизначніші письменники: Тичина, Бажан, Сосюра, Смолич, Яновський. Ідейним лідером ВАПЛІТЕ був Микола Хвильовий, першим президентом - Микола Яловий.

Літератори шукали своє місце у суспільному житті, створювали різножанрові твори, збагачували українську літературу новим змістом і новими формами. Цікаві експериментальні прозові твори написали Г. Михайличенко («Блакитний роман», 1918-1919), М. Хвильовий (збірки «Сині етюди», 1923, «Осінь»,1924), Г. Косинка, Ю. Яновський, М. Йогансен, В. Підмогильний, В. Поліщук, Г. Шкурупій, В. Домонтович. Експресіоністична образність, глобальність поставлених проблем, ускладненість художньої мови, динамізм дії притаманні прозі В. Винниченка («Сонячна машина»), А. Головка («Діти Землі і Сонця», «Червоний роман», «Можу»), М. Хвильового («Вальдшнепи»), п’єси М. Куліша тощо. Провісником літератури абсурду в Україні вважається «Сфінкс» (1928) О. Влизька. Широку популярність здобув гуморист Остап Вишня.

Одним з найпопулярніших поетів був Володимир Сосюра (1897/98-1965). Поезія Сосюри виразно національна за своїм характером – він далі розвиває традиції Тараса Шевченка й Лесі Українки, української народної творчості. Він приніс у наше письменство запах і кольори рідного краю, саме тієї місцевості, яка ще дуже мало була відтворена й оспівана, - Донеччини, Слобожанщини, з усіма особливостями її історії, етнографії, фольклору. Сосюра звертається і до історичних тем: роман у віршах «Тарас Трясило», поеми «Мазепа», «Махно» та ін. Багато віршів присвячено Україні: «Вітчизна», «Україна», «Дзвін шабель» та ін. Але найсильніше талант Сосюри виявився в інтимній ліриці: «Так ніхто не кохав», «Коли потяг у даль загуркоче», «Марія», «Люблю».

У галузі музичного мистецтва розвивалися такі жанри, як обробка композиторами народних і революційних пісень, радянська масова пісня. У цьому напрямі плідно працювали композитори Г. Верьовка, П. Козицький, Л. Ревуцький. Одним із кращих хорових колективів країни стала капела «Думка» (створена у 1920 р.). На Західній Україні одним із найталановитіших композиторів, музикознавців та популяризаторів українського музичного мистецтва був М. Колесса. Значний внесок у розвиток національного хорового мистецтва 20-х років зробили Я. Калішевський, Б. Левитський, П. Козицький, Н. Городовенко, Г. Верьовка, Ф. Соболь. У Харкові діяла й успішно гастролювала по Україні перша капела бандуристів, створена визначним культурним діячем, музикознавцем і письменником Г. Ходкевичем.

Професійна музика 20-х років позначена інтенсивними новаторськими пошуками. Протягом 1923-1928 рр. діяло республіканське Музичне товариство ім. М. Леонтовича, навколо якого гуртувалися композитори-новатори, які орієнтувалися на поєднання національних традицій і досягнень європейської музичної культури. Традиції українського музичного авангарду започаткував Б. Лятошинський (1894-1968). Він репрезентував напрям модернізму в українській музиці, створив оперу «Золотий обруч» (1930). Новаторські тенденції виявилися у творчості композиторів В. Косенка, М. Вериківського (автора першого українського балету «Пан Каньовський» 1930).

У Галичині новітні напрями культивували неоромантики В. Барвінський, Д. Січинський і Б. Кудрик, імпресіоніст Р. Сімович.

Плідно розвивалось театральне мистецтво. Етапним у розвитку українського театру став 1918 р., коли у Києві утворилися три театри: Державний драматичний (у березні 1919 р. перейменований у Перший Український театр Радянської республіки ім. Т. Шевченка), Державний народний (з 1922 р. - Український драматичний театр ім. М. Заньковецької) та «Молодий театр» (з 1922 р. – модерний український театр «Березіль»). На кінець 1925 р. у республіці налічувалося вже 45, а в 1940 р. – 140 постійних державних і понад 40 робітничо-колгоспних театрів. Основу репертуару театру становила класична драматургія. Але з’явились й нові драматичні твори: «Фея гіркого мигдалю» І. Кочерги, «До третіх півнів» Я. Мамонтова, «97» М. Куліша.

Особливо великою популярністю користувалися драматичний театр ім. І. Франка на чолі з Г. Юрою, театр «Березіль» на чолі з Лесем Курбасом. У республіці зросла ціла плеяда майстрів сцени: А. Бучма, Н. Ужвій, Ю. Шумський, П. Нятко.

Великих успіхів було досягнуто в кіномистецтві. З 1922 р. почалося виробництво художніх фільмів, більшість яких було присвячено подіям громадянської війни. Найбільш вдалим серед історичних фільмів був «Тарас Трясило» режисера П. Чардиніна (1927).

Переломний етап у розвитку українського радянського кіномистецтва пов'язаний з творчістю О. Довженка, який в 1926 р. працював кінорежисером на Одеській кіностудії. В історії українського та світового кіномистецтва почесне місце посідають його фільми «Звенигора», «Арсенал», «Земля». В 1958 р. на всесвітній виставці в Брюсселі його фільм «Земля» включено до почесного списку дванадцяти кращих фільмів світу всіх часів і народів. Першим звуковим фільмом в Україні була документальна стрічка «Симфонія Донбасу» Д. Вертова (1930), а серед художніх – «Фронт» О. Соловйова (1931). Талановитим українським режисером став і видатний скульптор І. Кавалерідзе, що спробував себе у кіно наприкінці 20-х років.

В образотворчому мистецтві майстер батального жанру М. Самокиш створив ряд масштабних картин на історичну тематику: «В’їзд Б. Хмельницького до Києва», «Бій Івана Богуна з польським магнатом Чарнецьким» та ін. М. Самокишеві належить також багато майстерно виконаних графічних ілюстрацій у літературі тієї доби. Одними з кращих пейзажних творів були «Дніпро і кручі» М. Бурачка, «Місячна ніч» Г. Світлицького. В портретному жанрі продовжував плідно працювати видатний художник Михайло Жук, який після революції залишився в Україні й намагався передати у портретах загальну атмосферу доби.

На середину 20-х років дедалі помітніше місце в політичному й культурному житті республіки почало відігравати радіо. Перша радіостанція в Україні почала діяти в Харкові в 1924 р. У 1927 р. стали до ладу радіоцентри в Києві, Дніпропетровську, Одесі, швидко радіофікувалися села. Уже в 1928 р. в них налічувалося 40,5 тис. радіотрансляційних точок. Радіотрансляційні вежі стали одним із символів новітніх часів.

У 20-ті роки відбувався активний пошук відповідної добі форми архітектури. Як правило, вибір архітекторів зупинявся на нових течіях, таких як конструктивізм. У тогочасній столиці України Харкові будинків у цьому стилі було вибудувано досить багато, що відбивало тогочасні уявлення про майбутню урбанізацію та технізацію комуністичного життя, оспівуваного в багатьох творах образотворчого мистецтва й літератури, а також постійно пропагованого у пресі та радіо. Разом з тим ставлення партійних лідерів до конструктивізму та інших авангардних течій в архітектурі не було однозначним. Характерно, що для отримання дозволу на будівництво приміщень Держпрому (аналог сучасного Кабінету Міністрів), архітекторам довелося зробити велику натяжку з поясненням форми майбутньої споруди. Аби розпочати будівництво, автори проекту переконали керівництво республіки в тому, що форма майбутньої будівлі повторює форму перших нот пролетарського гімну, тобто «Інтернаціоналу», що взагалі-то дійсності не відповідає.

Розвивалася далі й монументальна скульптура, чимало творів якої присвячувалося образові великого українського поета Т.Г. Шевченка. До 200-річчя дня народження Г. Сковороди (1922 р.) було встановлено монумент у Лохвиці за проектом І. Кавалерідзе. Сам Кавалерідзе у цей час тяжів до експресіонізму та кубізму, однак його найграндіозніший проект у стилістиці кубізму – велетенський (70-метровий) пам’ятник міфологізованому в той час революціонеру Артему (Сергеєву) в Донбасі – реалізувати не вдалося, як казав сам скульптор, через особисту заборону Сталіну.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

4804. Технические средства автоматизации и управления 1.77 MB
  Классификация, типовое обеспечение и интеграция современных автоматизированных систем управления Классификация автоматизированных систем управления АСУ ТП – автоматизированная система управления технологическим процессом, представляюща...
4805. Управление инновационной деятельностью предприятия 79.5 KB
  Управление инновационной деятельностью предприятия Тема включает два раздела: Содержание инновационного менеджмента. Организационные формы инновационного менеджмента. Содержание инновационного менеджмента Вопросы: Содержание инновационной де...
4806. Теории мотивации в современном управлении 65.22 KB
  Теории мотивации в современном управлении Введение Человека побуждает к активным действиям необходимость удовлетворения различных потребностей. Демокрит рассматривал потребность как основную движущую силу, которая сделала ум человека изощренным, поз...
4807. Проблемы и перспективы правового обеспечения страхования жизни в Украине 73 KB
  Данный реферат посвящен теме правовое обеспечение страхования в Украине. Данная тема является актуальной, поскольку правовое обеспечение страхования Украины необходимо знать каждому гражданину, так это непосредственно касается каждого. Прав...
4808. Токарный станок. Обработка наружных конических поверхностей заготовок 51.5 KB
  Токарный станок Токарный станок предназначен для обработки преимущественно тел вращения путём снятия с них стружки при точении. Так сказать — это один из древнейших станков, на основе которого создавались станки сверлильной, расточной и др. гру...
4809. Проектирование технологических котлетоформовочных машин 258 KB
  Котлетоформовочная машина: Диаметр бункера D=0,265 м Max=0,130 м, Min=0,035 м (расстояние от оси вращения до рабочих точек лопасти) Частота вращения формовочного стола n1=0,2 с-1 Частота вращения лопасти n=0,60 с-1 Диаметр фо...
4810. Боевые искусства древней Греции 93.5 KB
  Введение Единоборство в широком смысле (т.е. в том, который выходит за рамки понятий честной схватке один на один) является неким способом, позволяющим уцелеть в бою, достигнуть поставленных целей – по обороне или нападению. Боевое искусство ...
4811. Биосфера. Воздействие человека на биосферу 82.5 KB
  С возникновением человеческой цивилизации появился новый фактор, влияющий на судьбу живой природы и окружающей среды. Он достиг огромной силы в текущем столетии и особенно в последнее время. С появлением и развитием человечества процесс ...
4812. Определение минимально необходимой совокупности контролируемых параметров 370.21 KB
  Задание: определение минимально необходимой совокупности контролируемых параметров. Функционально-логическая модель объекта контроля представлена на бланке задания. Функционально-логическая модель объекта контроля. Таблицу функций не...