21113

Література і літописання XIV – першої половини XVII ст.

Доклад

История и СИД

Література і літописання XIV – першої половини XVII ст. з’являються також нові розширені версії перекладних повістей про Олександра Македонського Олександрія оповідання про Трою Бовукоролевича у XVI ст. До найзначніших літописів тієї доби слід віднести Короткий Київський літопис XIV XVI ст. Виробництво власного паперу в Україні почалося в Галичині тільки в першій половині XVI ст.

Украинкский

2013-08-02

25.69 KB

21 чел.

15. Література і літописання XIV – першої половини XVII ст.

До найпоширеніших у рукописних списках зразків тогочасної світської літератури можна віднести збірник «Ізмарагд», у різних списках якого вміщено від 100 до 150 «слів» здебільшого на морально-побутові теми: про доброчинність і гріхи, про повагу до вчителів. В XV ст. з’являються також нові розширені версії перекладних повістей про Олександра Македонського («Олександрія»), оповідання про Трою, Бову-королевича, у XVI ст. - оповідання про Трістана та Ізольду, про «сімох мудреців». Усі вони мали коріння в західнослов’янській, південнослов’янській та італійській літературі.

Активно поширювалися у списках також церковно-літературні твори: житія святих, послання, «слова». Видатною літературною пам’яткою доби був Києво-Печерський патерик, зміст якого з часом поступово доповнювався усе новими й новими розповідями про різноманітні «чудеса» з життя ченців у Києво-Печерській лаврі, але є цікаві відомості про тогочасне суспільне життя і побут. Найбільше поширення не тільки в цей період, але й у подальшому мали збірки житій святих, так звані Четьї-Мінеї (з XV ст.), укладені за річним колом православного богослужіння для зручності читачів, які щоденно перечитували житія саме тих святих, пам’ять яких відзначалася в той день за церковним календарем.

Продовженням і розвитком давньоруської культури було літописання. До найзначніших літописів тієї доби слід віднести Короткий Київський літопис XIV—XVI ст. і так звані литовські або західноруські літописи. У Короткому Київському літописі, що висвітлює період з 862 р. по 1515 р., використано давньоруські літописи, містяться цікаві відомості з тогочасної історії, зокрема, про боротьбу проти татар, діяльність князя К. Острозького. У Густинському літописі виклад подій доведено до 1597 р., описано виникнення козацтва, введення Брестської унії. Острозький літопис охоплює події від 1500 р. до 1636 р., але є не самостійним твором, а компіляцією з популярної в той час хроніки Мартина Бєльського.

Розвитку рукописного поширення книг сприяло виникнення в Європі паперового виробництва. Вже у XIV ст. на українських землях з’являється перший папір, що завозився з німецьких князівств. Хоча перший європейський папір був досить дорогим, він усе ж був значно дешевший, ніж пергамент. Виробництво власного паперу в Україні почалося в Галичині тільки в першій половині XVI ст. Пергаментом продовжували користуватися тільки в найурочистіших випадках, зокрема для Пересопницького Євангелія, мова про яке далі. Головними осередками переписування книг залишалися монастирі.

Істотний вплив на початок українського книгодрукування справило виникнення наприкінці XV ст. східнослов’янського кириличного друкарства у Кракові та Чорногорії. Так, у 1483-1491 рр. у друкарні Швайпольта Фіоля в Кракові кириличним шрифтом були надруковані церковні книги «Часословець», «Псалтир», «Постова Тріодь» і «Квітна Тріодь». Деякі науковці відзначають певні, хоч і незначні українські впливи у церковно-слов’янській мові цих видань. Про походження самого Фіоля достеменних відомостей немає. Гіпотетично припускають, що ім’я Швайпольт - спотворене «Святополк». На жаль, друкарня Фіоля проіснувала недовго, оскільки майже одразу виникли тертя з католицькою церковною ієрархією. Але книги з друкарні Ш. Фіоля поширювались і в Україні. На початку XVI ст. (1517-1518) друкування книг кириличним шрифтом відновив білоруський вчений Франциск Скорина (у Празі та Вільно).

Поряд з тим в добу європейського Відродження багато українців, переважно з земель, які тоді належали Короні Польській, не тільки виїздили на навчання до європейських гуманістичних центрів, а й друкували свої твори латинською та старопольською мовами в різних центрах культурного життя та брали найактивнішу участь у тогочасних культурних процесах. У 1483 р. у Римі побачила світ перша (з відомих досі) друкована книга, автором якої був українець - Юрій Дрогобич-Котермак. Здобувши початкову освіту в Дрогобичі, середню - у Львові, Юрій Котермак ступені бакалавра і магістра отримав у Краківському університеті. У Болонському університеті він став першим українцем - доктором мистецтв і доктором медицини, викладав медицину і астрономію, в 1481-1482 рр. був ректором Болонського університету - на той час центру передових гуманістичних течій, передусім у природознавстві та філософії. Видана вченим книга була розлогим астрологічним прогнозом на 1483 рік. Вперше в історії друкованої книги в цій праці згадуються Львів, Дрогобич, Вільно, Москва, Кафа (Феодосія). Наприкінці 80-х років XV ст. Ю. Дрогобич повертається до Краківського університету, де читає лекції з медицини й астрономії. Серед його слухачів був майбутній славетний астроном М. Коперник. У Кракові Ю. Дрогобич допомагав Ш. Фіолю в підготовці до друку перших слов’янських видань кириличним шрифтом. Помер у лютому 1494 р. Рукописи астрономічних і медичних праць Ю. Дрогобича-Котермака зберігаються тепер у Парижі, Мюнхені, Мілані.

Відомим латиномовним українським поетом-гуманістом був Павло Русин з Кросна (бл. 1470-1517), вчитель і вихователь видатних слов’янських латино-мовних поетів Яна Вислицького, Яна Дантишека, хорватсько-угорського поета Яна Паннонія. Одним із найвидатніших східнослов’янських латиномовних поетів, які зробили вагомий внесок у розвиток всієї європейської новола-тинської поезії, був Георгій Тичинський-Рутенець, який друкував свої поеми протягом 1534-1548 рр. у Кракові, а потім працював королівським дипломатом у різних містах Італії. Відомими культурно-освітніми діячами і поетами були також Григорій Чуй-Русин та Іван Туробінський-Рутенець.

Варто окремо згадати також Себастьяна Кленовича (1550-1602), який освідчився у палкій любові до батьківщини у кращій зі своїх поем - «Роксо- ланії» (1584). Україна-Роксоланія ввижалася йому кращим місцем у світі для заснування тут нового літературно-мистецького Парнасу. С. Кленович був представником пізньоренесансного маньєризму і непримиренним противником єзуїтів. За твір «Перший виступ проти єзуїтів» він зазнав гонінь і був доведений до голодної смерті.

Особливо колоритною і рельєфною фігурою всієї латино-польськомовної літератури середини XVI ст. був талановитий прозаїк-публіцист, перший від часів Київської Русі український письменник-полеміст Станіслав Оріхов- ський-Роксолан (1513-1566), якого сучасники з повагою називали «руським Демосфеном». Після Краківського та Віденського університетів він навчається у Віттенберзькому  університеті, а після продовжував навчання у Болонському та Падуанському університетах. Після повернення на батьківщину написав трактати «Зразковий підданий» і «Напучення королеві польському Сигізмунду II Августу», опублікував низку пристрасних антитурецьких промов із закликом до короля і шляхти одностайно стати разом з усім «хрещеним людом» проти турецької загрози. Важливу групу творів складають антипапські виступи С. Оріховського «Хрещення русинів», «Про целібат», «Відступництво Риму», які стали прелюдією до розвитку українського полемічного письменства.

Великий вплив на розвиток всієї, в тому числі й православної, культури України в цей період справили реформаційні процеси, що з Європи поширилися на Польську й Литовську держави. Значна частина магнатів і шляхтичів стають протестантами - лютеранами і ще частіше кальвіністами. Одним із результатів протестантського впливу на культуру стали спроби наблизити літературну мову до народної з тим, щоб зробити її доступною для всього населення.

Найвидатнішою пам’яткою української літератури такого роду є вже згадуване Пересопницьке Євангеліє - багато оздоблений і чудово ілюстрований рукописний переклад з болгарської мови на тогочасну українську. Переклад здійснено у 1556-1561 рр., у місті Пересопниці на Волині (зараз село Рівненського району Рівненської області) - звідси назва Євангелія. Перекладачами були попович з міста Сянока Михайло Васильович та архімандрит Пересоп-ницького монастиря Григорій за дорученням княгині Алозії Заславської «для ліпшого виразумління люду християнського посполитого». Мова Пересоп- ницького Євангелія наближена до народної і є цікавою характерною пам’яткою, в якій відбилися процеси формування української мови.

Входження живої української мови до такого «високого» жанру словесності, як Євангеліє, було винятковим явищем реформаційних змін у світогляді. Ренесансні теорії літератури в Європі пропонували обмеження вжитку народної мови «низькими» жанрами - сатирою, епіграмами тощо. Єдиною прозовою пам’яткою «низького» жанру сатири, що дійшла до нас із другої половини XVI ст., є «Промова каштеляна Мелешка», в якій критично змальовується дозвілля і побут панства.

Найранішим зразком віршованого «олітературення» живої української мови у XVI ст. є «Пасквіль 1575 року» («Хто йдеш мимо - стань годину») луцького шляхтича Івана Жоравницького, який служив у Луцькій міській канцелярії. Пасквіль звернено проти дружини рідного брата І. Жоравницького, яка мала у суспільстві сумнівну репутацію.

У 1569 р. відбулася Люблінська унія, яка проголосила появу Речі Посполитої. Внаслідок цієї унії українські землі опинилися в одній державі, чим було забезпечено можливість подальшого культурно-національного піднесення українського народу. Але майже водночас із створенням нової держави озброєна контрре- формаційною ідеологією римська курія звертає на це політичне утворення підвищену увагу і надсилає до неї громаду єзуїтів, добившись стрімкого посилення своїх позицій.

Тим часом у ренесансну польську літературу українські письменники продовжували вносити специфічний русинсько-козацький православний колорит, що відбився в багатьох поетичних і прозових творах XVI — початку XVII ст. переважно героїко-батальної тематики з неодмінним мотивом титанічної лицарської боротьби з турками й татарськими кочівниками.

Особливо показовим у цьому відношенні твором є поема анонімного українського автора «Еріпікіоп, себто вірш жалобний...» (1584), написана тогочасною польською мовою з приводу смерті відомого українського магната, родича Дмитра-Байди, Михайла Вишневецького (1529-1584). Українське авторство поеми засвідчується похвалою щодо збереження князем православної віри. Попри сумний привід для написання, твір всуціль присвячено емоційному опису сповненого героїчних епізодів неспокійного прикордонного життя Київського каштеляна і Черкаського, Канівського, Любецького старости. Багато місця відведено безпосередньо описові баталій з татарами, турками і лівонцями, змальованих досить барвисто і водночас правдоподібно із залученням багатьох деталей, так що не виключена участь автора в описаних ним подіях.

Поряд з творами батальної тематики, яку розвивали українсько-польські поети і письменники Йосип Верещинський (палкий ініціатор приєднання запорожців до мальтійських рицарів), Адам Чагровський, Симон Пекалід, Мартин Пашковський тощо, слід також згадати про внесок у жанровий розвиток українсько-польської літератури Ренесансу «поета-лауреата» Шимона Шимоновича (1558-1628), сина заможного львівського кравця. Шимонович писав латинською мовою оди, панегірики, гімни, епіграми, фрашки, а також драми у стилі Евріпіда і Сенеки. Але найбільшу славу йому як поету доби Відродження приніс великий цикл ідилій, об’єднаних у збірку «Селянки», написаних польською мовою, в яких поет подав замальовки з життя українського простолюду. Шимоновичем було створено своєрідний «польсько-галицький стиль», щедро пересипаний українськими словами і народнопоетичними висловами, які відтак стали надбанням польської культури. Ш. Шимонович був також фактичним організатором відкриття відомої своєю толерантністю Замойської академії (1595) на етнічному пограниччі українських і польських земель, в якій навчалася велика кількість майбутніх діячів власне української культури.

Але яскрава доба позаетнічної і вузькоелітарної за своєю сутністю ренесансної культури в Україні, підпорядкована невблаганному плину історії, вже відходила у минуле разом зі своїми здобутками і нездійсненними ідеалами абстрактно-універсального гуманізму. Наближалася доба бароко, замішана на примхливому поєднанні гуманістичних ідей з ідеями Контрреформації та ідеологією національних революційних рухів.

Контрреформаційна діяльність єзуїтів, які швидко заручилися державною підтримкою, була спрямована не тільки проти протестантів, а й православних, звинувачуваних ними в усіх смертних гріхах від безграмотності до державної зради і викликала в українських колах як ніколи активний національно-культурний рух за відстоювання своєї честі й своїх прав. З початком контррефор- маційних процесів усе більше освічених українців починали розуміти, що подальший культурний розвиток України можливий лише за умови збереження і примноження культурних надбань вітчизняної православної культури, а покатоличення загрожує тотальною денаціоналізацією. Перед представниками значно поріділої національної еліти постало надзвичайно складне завдання - утвердити своє право залишатися окремим народом і в той самий час «не випасти» із загальноєвропейського культурно-цивілізаційного контексту. Як і в інших країнах Європи, відбувається переорієнтація митців зі світської сфери, до якої належали більшість видатних діячів української культури до кінця XVI ст., до церковно-релігійної. Розбудова православ’я в Україні хвилює й надихає багатьох талановитих українців, які часто змінюють шляхетські шати на ряси. При цьому українська культура кінця XVI - першої половини XVII ст. мала цілком своєрідне й виразне спрямування. Як і в Європі, українська культура періоду «православної Контрреформації» намагалася пов’язати європейський гуманізм із середньовічними традиціями, але з огляду на національні особливості шукала для цього свої, притаманні саме їй шляхи. Багато в чому період бароко в Україні пов’язаний із подальшим поширенням гуманістичної ідеології.

Для цього використовувалися всі доступні форми оновлення традиції, які часто «підказувалися» опонентами. Під впливом західних зразків в українській літературі другої половини XVI ст. з’являються і набувають значного розвитку нові поетичні жанри геральдичної, або гербової поезії та епіграми, початково пов’язані з культурою книгодрукування.

У кожному українському друкованому виданні незалежно від того, церковний чи світський характер воно мало, вміщувалися вірші «на герб», яких могло бути й декілька в одній книзі. Розмір одного такого вірша також був різним - від десяти до понад сотні рядків. Геральдичні вірші вміщувалися у книзі безпосередньо за графічними зображеннями гербів заможних українських шляхетських родів, представники яких мали відношення до видання книги, або гербів громадських організацій чи об’єднань (братства, Військо Запорозьке низове або міські ремісничі цехи, що також мали свої герби).

Епіграма також входить в українську літературу спочатку як один з елементів оформлення друкованих видань, хоча присутність епіграми у книзі не була обов’язковою. Але в барокову добу досить скоро епіграма стає самос-тійним поетичним жанром. З’являються цілі збірки епіграм. Першою такою збіркою в Україні стала «Діоптра, альбо Зерцало...» архімандрита Дубненського монастиря (на Рівненщині) Віталія, яка вийшла друком 1612 р. і пережила низку видань у XVII і XVIII ст.

Доба бароко не відмовилася від ренесансних ідеалів людини-титана, лю- дини-генія і людини-борця, але надала гуманістичним ідеалам попередньої доби нового звучання. В літературі українського бароко завдання створення концептуальних ідеальних образів представників національної еліти - оборонців культурної традиції та носіїв лицарських чеснот - виконували жанри панегіричної та погребальної поезії. Спробою панегіричного оспівування непересічних якостей князя К. Острозького були вже вірші Г. Смотрицького (1580), але вершиною розвитку панегіричного жанру в українській літературі раннього бароко був твір Олександра Митури «Візерунок цнот...» (1618), присвячений засновнику Київського культурно-освітнього осередка Є. Плете- нецькому. Особливою бароковою урочистістю й насиченістю змістових нюансів відзначаються панегірики П. Могилі, авторами яких були друкарі Києво-Печерської лаври та викладач колегіуму С. Почаський. Вірші «на погреб» або ляменти також мали уславлювати в майбутніх поколіннях героїчні й подвижницькі постаті діячів національно-культурного руху, стверджувати ідею вдячного успадкування і примноження створених і переданих ними цінностей всупереч невблаганному плину часу. Найвідомішим із творів жанру є твір К. Саковича «Вірші на погреб...» гетьмана П. Сагайдачного (1622), але він далеко не єдиний твір такого роду.

Новим явищем для української літератури з кінця XVI ст. стають також запозичені поетичні жанри декламації та діалогу, які передували появі театральної драми. Це жанри лише до певної міри літературні, оскільки передбачали передусім усне виконання, хоча найвизначніші твори виходили друком. Декламації (від лат. declamatio - вправа у красномовстві) призначалися для урочистого відзначення церковних, шкільних або інших свят, а також виголошувалися з нагоди різних важливих подій того часу. Серед декламацій, які дійшли до нашого часу, найдавнішою є братська «Просфонима» (Львів, 1591), виголошена на честь приїзду київського митрополита. Якщо в декламаціях виголошувані на сцені змінювали один одного по черзі, то в діалогах вже два чи більше персонажів ведуть між собою розмови, в яких відбувається розвиток сюжетної лінії. Яскравими зразками діалогів є твори Андрія Скульського (1630) та Іоаникія Волковича (1631).

Книжною українською мовою пишуться також численні батальні, історичні, морально-дидактичні та філософські вірші. Віршування було переважно силабічним, тобто рівноскладовим з попарним римуванням рядків і цезурою (інтонаційною паузою) всередині кожного рядка. Однак зустрічалися також вірші з різноскладовими рядками без поділу на строфи, які за поетичним розміром дуже нагадували собою народні українські думи. А. Зизаній-Тустановський у своїй граматиці 1596 р. подав і першу українську теорію силабічного віршування.

На межі літературної художньої творчості та теоретичної філософської думки першої половини XVII ст. виникають натурфілософський і онтологіч- но-гносеологічний трактат Кирила Транквіліона-Ставровецького «Зерцало богословії» (перше видання 1618), перший вітчизняний підручник з філософії «Арістотелеві проблеми» (Київ, 1620) і «Трактат про душу» (Київ, 1624) К. Са- ковича, а також морально-етичний трактат опального київського митрополита Ісайї Копинського (пом. 1640) «Алфавіт духовний...», який активно поши-рювався у рукописних списках і був надрукований лише 1710 р., після чого витримав десятки видань.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

58848. СОЦИАЛЬНАЯ СФЕРА МУНИЦИПАЛЬНОГО СЕКТОРА 2.04 MB
  Функционирование всего государственного механизма экономики служит достижению социальных целей. Деятельность муниципального сектора заключается в реализации общегосударственной социальной политики через муниципальные образования. Все слои общества являются в большей или меньшей степени социальными или экономическими клиентами муниципальных образований
58849. Інтелектуальна гра «У колі сімї» 64.5 KB
  Мета. Поглибити знання учнів з різних предметів; розвивати память, логічне мислення, уміння швидко знаходити правильну відповідь; виховувати інтерес до оволодіння знаннями, повагу, почуття товариськості.
58850. Мероприятия направленные на формирование и подготовку кадрового резерва филиала ОАО «Иркутскэнерго» ТЭЦ-6 717 KB
  Исследовать содержание и процедуры процесса формирования кадрового резерва, изучить принципы и технологию работы с ним; Выполнить анализ структуры персонала предприятия; Разработать рекомендации по формированию и подготовки кадрового резерва.
58851. Локальная вычислительная сеть производственного кооператива «Протон» 6.2 MB
  Система должна выдерживать все нагрузки, предоставлять быстрый доступ к информации. Время восстановления системы не должно составлять более одного часа. Каждый день должны создаваться резервные копии информации на сервере. На сервере должен присутствовать ИБП для защиты от скачков электроэнергии, и системы пожаротушения.
58853. Година спілкування на тему: Щастя. Як його досягти? 83.5 KB
  Мета: допомогти учням зрозуміти складну філософську категорію щастя дати можливість упевнитися їм що досягнення щастя залежить від їхніх особистих зусиль виховати людяність працьовитість. Вихователь: Нашу годину спілкування я хотіла б почати віршем Щастя...
58854. Ділення многочленів за схемою Горнера 160.5 KB
  Мета уроку: Освітня: Формування вмінь ділити многочлен на двучлен користуючись схемою Горнера; навчити розв’язувати рівняння вищих степенів за допомогою схеми Горнера. Розвиваюча: розвивати алгоритмічне мислення учнів використовуючи синтаксис і правила застосування операторів...
58855. Двійкове кодуваня. Двійкова система числення 92.5 KB
  Оволодіння мовою інформатики та умінням її використовувати для аналізу інформації; формування навичок роботи з додатковою літературою формування у свідомості учнів основних напрямків у розвитку інформатики.
58856. Основні класи неорганічних речовин 52.5 KB
  Мета: закріпити знання про склад оксидів, основ, кислот, солей, фізичні властивості солей, галузі їх застосування; продовжити формувати вміння писати рівняння реакції, розв’язувати задачі; розвивати пам’ять, логічне мислення, уміння нестандартно мислити...