23154

Я хочу правді бути вічним другом і ворогом одвічним злу... творчість Василя Симоненка

Доклад

Литература и библиотековедение

Це очі Василя Симоненка поета якому судилося прожити усього 28 років але залишитися в пам'яті народній назавжди. Тому мабуть кожне наступне покоління буде вважати Василя Симоненка своїм однолітком і гортаючи сторінки знаходити в поезіях відгуки власних емоцій і почуттів. Найбільша любов поета це рідна земля Україна саме цій темі присвячена більшість творів Симоненка: Україно ти моя молитва ти моя розпука вікова.

Украинкский

2013-08-04

27.5 KB

0 чел.

«Я хочу правді бути вічним другом і ворогом одвічним злу»

(творчість Василя Симоненка)

Суворі юнацькі очі уважно дивляться на нас з обкладинки книги. Очі людини, погляд якої, попри всі життєві негаразди, залишився вольовим, пронизливим і відвертим. Юнак, що вмів по-справжньому любити і страждати, що не тільки своїми творами, а й своїм життям довів вірність добру і правді, ніби заглядає мені в душу. Це очі Василя Симоненка поета, якому судилося прожити усього 28 років, але залишитися в пам'яті народній назавжди.

«Ненавиджу смерть», писав він у своєму щоденнику. Чому ж саме його життя мало обірватися так раптово? Митець, що став черговою жертвою комуністичного режиму, назавжди залишився двадцяти-восьмирічним. Тому, мабуть, кожне наступне покоління буде вважати Василя Симоненка своїм однолітком і, гортаючи сторінки, знаходити в поезіях відгуки власних емоцій і почуттів.

У своїх творах Симоненко звертався до вічних тем: дружба, кохання, патріотизм, правда і кривда. Поезії його такі прості. Прості, як усе геніальне. На мою думку, творче кредо поет сформулював у сонеті «Я»:

Не знаю, ким дияволом чи богом

Дано мені покликання сумне:

Любити все прекрасне і земне

І говорити правду всім бульдогам.

Здається, він любив так щиро, ніжно і самозречено, як не вмів ніхто, але і ненавидів так само сильно свавілля, підлість і лицемірство. Найбільша любов поета — це рідна земля, Україна, саме цій темі присвячена більшість творів Симоненка: «Україно, ти моя молитва, ти моя розпука вікова...» — освідчується поет к творі «Задивляюсь у твої зіниці...» Щиро захоплюється Батьківщиною:

Україно! Ти для мене диво! І нехай пливе за роком рік, Буду, мамо горда і вродлива, З тебе дивуватися повік...

Інтимна лірика Симоненка не менш емоційна. Кохання не лише щастя, це іноді і страждання. Ставлення ліричного героя до жінки сповнене світлом, одухотвореністю. Здається, і сам поет кохав, як і жив, «сильно, безоглядно до краю»:

Ти і я це вічне, як і небо.

Доки мерехтітимуть світи,

Буду Я приходити до Тебе,

І до інших йтимуть горді Ти.

Хіба можуть не хвилювати читача почуття зраненого від нерозділеного кохання серця, що стікає болем:

Але ми з тобою... Ми не вічні,

Ми з тобою просто ти і я...

І тому для мене так трагічно

Те, що ти чиясь, а не моя.

(«Ну скажи, хіба не фантастично...?»)

Кохання це єднання. Єднання ідеалу й розуму, душі й тіла, щастя й обов'язку. Постійна невтомна праця, котра полягає в тому, щоб розкрити невідомі грані характеру коханої людини, й, відкриваючи їх, не переставати дивуватися, як багато залишилося невідомого. «Математика» кохання В. Симоненка є простою:

Одному лиш мені відомо:

Ікс плюс ігрек це будеш ти.

Симоненко належав до когорти «шістдесятників» митців, що не боялися говорити правду, не корилися владі. їх називали зрадниками й відступниками, не друкували їхні твори, знищували морально й фізично. Але справжнє мистецтво не можна вбити, не можна посадити за грати слово правди. Воно все одно відроджується й повертається до людей. Таким було мистецтво слова Василя Симоненка, що стало духовним здобутком світової культури.