23239

Ільєнков, Евальд Васильович

Доклад

Логика и философия

І ось учорашній оптиміст стає похмурим нитиком – песимістом якого вже ніщо не радує і ніщо не веселить не дивлячись на його паспортну молодість здоровий шлунок і міцні зуби. Якщо ми недвозначно беремо висвітлену таким чином наукову присутність у своє володіння то маємо сказати: Те на що спрямоване наше світовідношення є саме суще – і більше ніщо. Те чим керується вся наша установка є саме суще – і крім нього ніщо. Те з чим працює дослідження що втручається у світ є саме суще – і ніщо понад того.

Украинкский

2013-08-04

146.5 KB

1 чел.

Ільєнков, Евальд Васильович

(1924 - 1979)

Філософ, спеціаліст по теорії діалектики, історії філософії, методології наук про людину.

Е.В. Ільєнков сформулював проблему побудови теоретичної системи та її генезиса основі деякої “клітини”, що і є ядром теорії. Його розробка ядра теорії співзвучна з лакатовським методом науково-дослідницьких програм, а розвинута Ільєнковим критика філософського емпіризма є дотичним до того, що пізніше почало обговорюватися як проблема теоретичного навантаження емпіричного факту.

Одна із основних проблем над якою працював філософ-зняття картезіанської дихотомії суб’єктивного і об’єктивного, свідомості як дечого чисто “внутрішнього” і зовнішньої реальності. У зв’язку з цим Е.В.Ільєнков сформулював концепцію ідеального, яке тлумачилось як здатність людини будувати свою діяльність у гармонії з формою іншого тіла, а також з перспективою еволюції тілесності в ході розвитку культури. Остання і є первинною формою буття ідеального, яке існує не в голові людини, не у її свідомості, а в історичних формах діяльності, в культурі.

ФІЛОСОФІЯ І МОЛОДІСТЬ.

На перший погляд вони досить далекі одна від одної – молодість і філософія.

Філософія інколи уявляється молоддю в образі посипаного сивиною мудреця, який, усамітнившись, самостійно, не поспішаючи веде розмисли щодо таємниць світобудови, про “трансцендентну єдність апперцепції” і тому подібні сюжети, що вимагають відмови від світської метушні, від її радощів і жалю.

...Сонячний ранок весняного дня набагато більше прихиляє молодь до веселої насолоди майорінням чудових фарб і звуків, надлишком сил міцних мускулів, радісним відчуттям новизни і неповторності навколишнього світу, до тремтячого очікування майбутнього, яке обіцяє бути ще більш розкішним, барвистим і радісним...

Що з того, що коли-небудь прийде вечір життя, настане присмерк осені? Тоді й настане час глибоких філософських розділів.

...До філософії молодість йде й приходить різними шляхами. Котрогось похмурий і нерозумний викладач відштовхне від справжньої, наукової філософії – і тим підштовхне в обійми вселенської філософії, але порожньої і дуже поганої, навіть шкідливої для здоров’я. І таке буває. Іншому вчасно – під настрій, випадково – потрапляє в руки дійсно варта уваги філософська книжка, і це може призвести до справжнього благодатного і цілительного перевороту в його свідомості, змінивши його старий, дитячий спосіб суджень про речі на новий, більш досконалий. Із філософією хочеш чи не хочеш, молодий чоловіче, а зіштовхнутися все рівно прийдеться. Нікуди від неї не дінешся. Особливо у наш час. Питання тільки про те, чи буде ця філософія справжньою, розумною, або її поганий ерзац, зовнішньо на неї схожий, але гидкий своєю начинкою.

Філософія контролює у собі певний спосіб мислення, певну логіку мислення і розкриває її для людини яка мислить. Тому із філософією не зіштовхується тільки той, хто взагалі не мислить, взагалі не думає про те, що він робить сам, а що його сусід, що роблять всі його оточуючі – і далекі і близькі люди. І якщо, ти засвоюєш той чи інший спосіб мислення, той чи інший спосіб міркувань про речі – знай, що ти (можливо навіть несподівано для себе) засвоюєш цілковито визначену філософію. Або хорошу, або погану. А тому краще знати, що саме ти ковтаєш, щоб потім сильне не пожаліти. Адже бліда поганка буває дуже схожа на шампіньйон. Із філософією така ж сама справа...

Молодості властивий безхмарний оптимізм. І це дуже добре. Але все-таки краще, якщо цей оптимізм не бездумний. Адже бездумний оптимізм – в житті опора не тривка. Найчастіше його вистачає ненадовго – до першої серйозної життєвої невдачі, до першої біди, хоча й невеликої. І ось учорашній оптиміст стає похмурим нитиком – песимістом, якого вже ніщо не радує і ніщо не веселить, не дивлячись на його паспортну молодість, здоровий шлунок і міцні зуби... Фігура – трагікомічна. Такий собі замолоду розчарований у житті – “пізнавший глибини життя” – доморощений Шопенгауер... Розлетівся назустріч всім вітрам і радощам, не дивлячись під ноги, і спотикнувся за перший, що трапився булижник. Очікував законних задоволень, наївно вважаючи, що планета наша для його щастя вже повністю облаштована, – і отримав синець чи гулю на лобі, ще добре, що не переламав ноги. І зростає на цій гулі, як на фундаменті, цілісний світогляд, де все намальовано вже не сірим по сірому, а суцільним чорним по ще чорнішому. І синець, буває, зійде, а “світогляд”, “нажитий ціною страждань”, залишається і плодоносить...

Злий жарт може зіграти з людиною оптимізм, коли він бездумний. І стає тоді молодість легкою здобиччю для філософії... Таких філософій виготовлено дуже багато, різноманітних – на будь-який смак... І краще все-таки не чекати, доки яка-небудь із таких філософій, вибравши момент, по-хижацьки вчепиться своїми кігтями у твою засмучену невдачами голову, прикидаючись для початку доброю розрадою. Більш розумно попіклуватися про те, щоб вчасно... по-серйозному подружитися зі справжньою, хорошою філософією.

...Мова ж, звичайно, йде не про те, щоб терміново засаджувати молодість за філософією, перетворивши її в обов’язковий предмет для вивчення, не про те, щоб вмовити молодь занедбати всі інші справи і потонути в її безодні. Зовсім ні. Окрім всього іншого, філософія давно встановила таку істину: реальне життя з його радощами і горем, все-таки більш важливе будь-якої філософської теорії.

Однак філософія, і при цьому найбільш серйозна і глибока, цілковито може знайти собі місце в ряду природних радощів реального життя і стати такою ж нездоланною потребою для розуму, якою є спорт, фізична культура для молодого, повного сил тіла. Духовною потребою, яка у молодості ще часто знаходить собі хибний шлях, несправжній спосіб задоволення. Це – та сама потреба чимось зайняти розум, яка нерідко витрачається даремно у вільний від інших занять час...

Потреба задіяти розум, потреба думати, мислити, розуміти те, що бачиш... Навряд чи прийдеться доводити, що розум не розкіш, а гігієна. Гігієна духовного здоров’я, яка так само необхідна для життя, як і фізичне здоров’я.

Якщо не мати духовного здоров’я, то у наші дні легко захлинутися і втопитися у тому стрімкому потоці інформації, яка щоденно і щогодини навалюється на людину з усіх сторін. Тим більше, що цей потік несе із собою не тільки зовсім доброякісну їжу. Так що турбота про духовне здоров’я має і прямий соціальний, життєво важливий для кожної людини смисл.

Кожен, звичайно, і без всякої філософії розуміє, що розумним бути набагато краще, ніж дурнем. Але далеко не кожна, навіть дуже освічена людина розуміє, що розум, вміння мислити, здатність вміло думати – не вроджені властивості, не дар природи, а таке вміння, яке кожна людина може і повинна виховати у самій собі, і що дарма воно не дається.

...Розумна людина – це людина, яка вміє думати, мислити, самостійно судити про речі, про людей, про події, про факти. Саме судити – точки зору найвищих норм і критеріїв людської духовної культури. Проявляти силу “судження”, як називав колись цю здатність Іммануїл Кант.

Цьому начебто суперечить загальновідомий факт: ми часто зустрічаємо досить розумних людей, які не отримали не тільки вищої, але й середньої освіти. Також не рідкістю у всі часи, зокрема і наш час, був і ще залишається “вчений дурень”. Персонаж, кожному знайомий. Очевидним є й те, що “багато знати” – не зовсім одне і те ж, що “вміти мислити”. Багатознайство розуму не навчає”, - попереджав ще на зорі філософії Геракліт темний із древньогрецького міста Ефеса. І був, звичайно, абсолютно правим.

Правда, він сказав ще й інше: “Багато знати повинні мудрі мужі” і що без справжніх знань немає і не може бути мудрості.

“Розум” (“мудрість”) – це не знання саме по собі, не сукупність повідомлень, що закладаються освітою у пам’ять, не інформація і не сукупність правил поєднання слів зі словами, термінів із термінами. Це – вміння правильно розпоряджатися словами, вміння співвідносити ці знання з фактами і подіями реального життя, об’єктивної реальності, і головне – самостійно ці знання добувати, поповнювати – так споконвічно визначає “розум” будь-яка дійсно розумна філософія. І обов’язково веде до утворення розуму, мислення. У перегонах з простого заучування відомостей найбільш розумна людин не може змагатися із глупою і недосконалою електронно-обчислювальною машиною. Однак саме у цьому – її перевага над нею – перевага наявності розуму.

...Отже, що таке розум, мислення, інтелект? Що потрібно розуміти під цими словами? Звідки вони беруться?

...Будемо виходити із того, що розум – це факт. Проте такого твердження ніхто, очевидно, не заперечуватиме. В житті ми без труднощів розрізняємо розумну людину від дурня і робимо це на основі простого життєвого досвіду, на основі достатньо очевидних фактів Від таких фактів і будемо відштовхуватися. Ми рідко тут помиляємось, але якщо й помиляємося, то як правило, ненадовго. Навіть дурень дурня бачить здалеку. Навіть у такому випадку, якщо він сам себе таким не вважає.

Однак розуміти факт – нехай самий очевидний – справа більш ніж складна, і тут ми одразу ж вступаємо на ґрунт філософії, на ґрунт науки про розум, про мислення.

Послухаємо, що говорить з цього приводу один філософ, який спробував дати собі чесний і тверезий звіт про те, що сам – як і всі люди – розумів і розуміє під цим зазвичай беззвітно вживаним словом – “розм”. Відповісти на питання, що таке розум, найлегше, мабуть, порівнявши факт беззаперечної наявності розуму із таким же беззаперечним фактом його відсутності. Так цей філософ і зробив. І отримав загально, нехай і попередньо приблизне, але зате повністю беззаперечне визначення.

Розумна людина – на відміну від глупого – навіть при невеликому запасі знань, що були набуті у школі, вміє застосовувати цей запас для вирішення питань, які постають у житті перед кожним із них щохвилини і повсякчасно. Нехай навіть ці питання нескладні. І навпаки, глупа людина навіть при величезному запасі знань, що зберігаються у його пам’яті, раз у раз осоромлюється у самих нескладних життєвих ситуаціях, коли вимагається самостійне, раніше (тобто апріорі) не передбачуване, не продиктоване рішення.

Досить загально, але достатньо беззаперечно. Є заперечення? Якщо ні – підемо далі за цим філософом.

Отже, розум – вміння співвідносити деякі загальні, засвоєні в процесі освіти, нехай самої елементарної, нехай найвищої, “істини” із обставинами, що фактично утворюються у житті, а тому є кожен раз неповторними і кожен раз не передбачуваними.

Висловлюючись високим філософським стилем, вміння “опосередкувати загальне з одиничним, з індивідуальним, особливим”. Вміння визначати, чи підходить даний неповторний випадок під задане тобі культурою “правило” чи не підходить? Чи відноситься до даного випадку все те, що відомо тобі із твого власного досвіду, із школи, із науки, зі слів інших людей, чи не відноситься? Або, можливо, ти зіштовхнувся тут із таким випадком, де виявляється недостатнім все те, що ти знаєш, де не можна повторювати вже відоме, а змушений сам ламати голову, намагатись сам зрозуміти?

Така, ситуація, яка дозволяє достатньо строго констатувати наявність чи відсутність власного розуму. Або просто розуму, адже розум буває тільки власним – чужим розумом вік не проживеш, обов’язково рано чи пізно потрапиш в умови такого “експерименту”, який і виявить – є в тебе розум чи його немає.

Звідси витікає наступний висновок: розум можна визначати як здатність здійснювати судження про одиничний факт з вершини засвоєної тобою загальної культури. Саме собою зрозуміло: чим вища культура (запас засвоєних тобою знань, загальних істин), тим краще, тим більше простору для виявлення розуму. Але коли немає здатності (вміння) самостійно співвідносити цей запас з індивідуально неповторною ситуацією – розуму немає взагалі. Є його відсутність – глупота. Навіть при величезному запасі знань.

Розум тому і резонно визначити як здатність мати судження. І цю здатність неможливо вкласти у голову в готовому вигляді – у вигляді строгого правила, у вигляді алгоритму, бо це було б “правило застосування всіх можливих правил”, і при цьому “до всіх можливих одиничних випадків”.

А таке не пощастило сформулювати ще нікому, і є всі підстави вважати, що й ніколи не пощастить, бо ця витівка нездійсненна згідно її природи. За це, до речі, ручається і сучасна математична логіка, яка довела, що у самій такій витівці схована немаюча розв’язку суперечність. Таке ж, як в понятті “нормальної множини всіх нормальних множин”, або в “каталозі всіх каталогів”. Чи повинен каталог каталогів включати у свій реєстр і сам себе? Якщо ні – він не може претендувати на повний перелік всіх, – одного в ньому не вистачатиме. Якщо так – то ще гірше: він змушений буде включати сам себе (тобто один із багатьох) в самого себе як частину всіх каталогів, і саме заради того, щоб цю частину подати як вичерпний перелік всіх частин...

Те ж саме й тут. Правило застосування всіх можливих правил до всіх можливих випадків їх застосування зобов’язане мати на увазі і само себе. А чи можна його застосувати до самого себе?

Елементарна логіка, що формулює саме такі – жорсткі – правила мислення, категорично відкидає саму можливість подібного правила, інакше виявляються “невірними” всі її інші правила, у відповідності з якими вона зобов’язує всіх (і себе у тому числі) мислити. Адже у самому понятті “відношення до самого себе” ховається парадокс, протиріччя, антиномія. Не може бути такого безглуздого “відношення” – відношення може бути до іншого.

Іммануїл Кант (це він – автор наведених розмислів) і робить висновок: здатність до судження, як вміння застосовувати правила, неможливо задати у вигляді чергового правила і навіть у вигляді їх системи, скільки завгодно широкої. Висновок абсолютно досконалий з точки зору сучасної математичної логіки.

А розумна людина, наділена здатністю до судження – на кожному кроці робить саме це – їй вдається “правильно” (тобто відповідно до якогось таємного правила) застосовувати будь-яке окреме “правило”.

Факт (з точки зору строгої логіки) абсолютно неможливий. Проте – факт, відсутність якого є глупота.

“Недолік здатності до судження є, власне, те, що називається глупотою; проти такого недоліку немає ліків”. Золоті слова.

Будь-який, навіть “тупий і обмежений розум, – продовжує Кант, – ... зможе, однак, за допомогою навчання досягнути навіть вченості...

Значить, розум – хоча б тупий і обмежений, потрібно мати, по Канту, до, поза і незалежно від всякого навчання, від всякої освіти, і цей недолік не може бути відшкодований ніякою школою, так як школа може тільки донести до обмеженого россудку, добуті чужим розумінням, правила і вдовбати їх у нього, але здатність правильного користування ними повинна належати самому вихованцю, і у випадку нестачі цього природного дару ніякі правила, які були б приписані йому з цією метою, не застрахують його від їх помилкового застосування”.

У цих словах справедливо, мабуть, все, за виключенням, можливо, однієї деталі – підкреслених нами двох слів з приводу того, що це – “природний дар”. Але Кант і сам сумнівався в їх справедливості... Природа подарувала їй (людині) тільки природні передумови виникнення розуму, але ніяк ще не сам розум. Вона подарувала їй мозок, але не подарувала здатність використати цей мозок у якості органу мислення, органа специфічно людської психіки – інтелекту, уяви, свідомості волі, самосвідомості. І людина зобов’язана їх наявністю виключно собі, своїй власній праці, своїй власній діяльності, своїй історії.

Ці дивовижні, не властиві ніякій тварині, психічні функції не тільки “тренуються” у суспільстві (як вважав Кант), і розвиваються впритул до найвищих рівнів такого розвитку – до фази особистості, до фази таланту.

А чи досягає той чи інший індивідуум того чи другого рівня розвитку цих здібностей – це вже залежить дійсно від мільярдів взаємно перехрещених і координуючих один одного чинників і “враховуючих” впливів. Але – і у цьому радикальна відмінність марксистської концепції від концепції Гельвеція – ці “випадковості”, завдяки співпаданню яких один індивід виростає розумним, а інший – тугодумом, тільки на перший погляд являють собою картину чистого хаосу. Якщо придивитись до сукупності руху цих “випадкових обставин” уважніше, то такий рух виявляє деякі тенденції, деякі спільні течії, які примушують ці “випадковості” досить нерівномірно об’єднуватися у межах відомих соціальних зон. В одних зонах соціального організму утворюються більш сприятливі для розвитку людини “співпадання випадкових обставин”, а в інші зони “стікаються” значно менш сприятливі обставини.

При цьому не потрібно думати, що найбільш сприятливі для розвитку розуму умови концентруються там же, де і матеріальні блага... Що стосується умов отримання освіти, то у забезпечених сім’ях і верствах суспільства, вони, зрозуміло, більш сприятливі. Не так просто складаються справи з умовами виникнення розуму і таланту. Вони, як правило утворюються у тих верствах суспільства, які більш сильно і більш гостро відчувають тиск історично дозрілих потреб розвитку, тиск суперечностей цього розвитку, який і примушує їх думати, вести розмисли, “ламати голову” більш напружено, ніж людей багатих і “благополучних”.

“Випадковість народження” одразу ж – із перших днів життя – визначає, впливу яких саме “випадкових” обставин буде головним чином піддаватися народжений для духовного життя індивід, які саме “випадковості” будуть співпадати у зоні його виховання, які саме в ній будуть домінуючими, стануть визначальними.

Сила необхідності, що примушує “випадковості виховання” співпадати досить нерівномірно і у одних верствах суспільства концентрує випадковості більш сприятливі, а в інших – менш сприятливі для розвитку і розквіту розуму, – це могутня соціальна сила суспільного поділу праці.

Загальна сукупна необхідність і тут, як і всюди, діє і виявляє свою верховну владу саме через рух “випадковостей”, які на перший погляд здаються цілком хаотичними, позбавленими якої б небудь загальної закономірності. Однак поступово через цей хаотичний рух “випадкових обставин” явно вимальовуються контури класової структури суспільства з його своєрідним поділом праці між людьми і з відповідним розподілом здібностей між ними. Здатності розподіляються у підсумку саме так і у таких пропорціях, яких вимагає система розподілу суспільної праці, що склалася історично.

Саме тому кожна система розподілу суспільної праці завжди і створює, і формує відповідну своїм потребам систему виховання, систему освіти, яка й виробляє у загальному і цілому саме таких людей, які потрібні саме цьому суспільству, і саме у таких пропорціях, які встановлюються у процесі сукупного виробництва.

Зрозуміло, що більш-менш узгоджене функціонування виробництва речей... і виробництва людей (тобто сфери виховання і освіти) завжди досягається не відразу й не автоматично. Ці сфери виробництва лише поступово “притираються” одна до другої, і між їх жорнами перемелюються багато життів і доль окремих індивідів.

Але коли, рано чи пізно, система суспільного виробництва потрапляє у кризове становище, що загрожує крахом даного суспільного ладу – визріває революційна ситуація, – то це обов’язково проявляється також і у гострому розладі між системою виховання і життям. Узгодженість між ними порушується, виховання і життя починають “суперечити” одне другому, зіштовхуватися у найгостріших конфліктах, – і завжди найбільш болісно відчуває це молодь...

Саме таку кризову епоху переживає нині світ... Скільки пишуть на Заході про кризу школи, про кризу всієї системи виховання і освіти! Яких тільки рецептів порятунку не пропонують! Впритул до закликів взагалі розвалити школу, впритул до анархістського гасла: “Рятуйся, хто може!” – зверненого до дезорієнтованої такою ситуацією молоді.

А жорна життя і виховання продовжують крутитися зі скрипом, скреготом і гуркотом, ламаючи молоді життя, калічачи долі, владно примушуючи молодь думати, вести розмисли і шукати вихід із трагічної ситуації.

...Розум, інтелект, взагалі формуються тільки в процесі індивідуального засвоєння культури мислення, яка створена працею всіх попередніх людських поколінь. Розум, власне кажучи, і є не що інакше як така культура, мислення, що, історично розвиваючись, перетворюється завдяки освіті в особисте надбання, у приватну власність індивіда. Нічого іншого у складі “розуму” немає.

Тому першою умовою виховання розуму є відкритий – для кожного – доступ до всіх скарбниць духовної культури. Для всіх і кожного, а не тільки для обраних щасливців, як це було при рабовласницькому ладі, і при станово-феодальних порядках, і при капіталізмі.

...Та й цим багатством потрібно дійсно оволодіти, тобто навчитися користуватись ним так, щоб воно росло, а не тануло, не іржавіло у підвалинах пам’яті, на полицях бібліотек, в залах музеїв, у той час як формальний власник відтанцьовує (витанцьовує) твіст чи п’є портвейн...

А таке трапляється, на жаль, нерідко.

Чому?

На це питання ми постараємося відповісти пізніше... А поки що тільки зауважимо, що у наших умовах... справа частіше всього гальмується відсутністю особистої потреби розширення духовного багажу – нашим невмінням таку потребу прищепити кожній молодій людині і зробити її первинною, домінуючою, як говорять психологи, потребою особистості, її основним життєвим інтересом.

Якщо таке завдання ми зможемо виконати – розумними стануть всі.

Правда, декому така перспектива здається утопічною. Всіх і кожного розумним не зробиш, як не старайся. Однак, мовляв, одні від природи наділені здібністю (і потребою) оволодіння тим багатством, яке нагромадило людство, а інші – також від природи – приречені на існування у якості “бездарних репродуктивів”.

Э.В.Ильенков  Философия и молодость // Философия и культура. – М.: Политиздат, 1991. С. 18 – 30.


Гайдеггер, Мартин

(1889 - 1976)

Німецький філософ, творчість якого мала вирішальний вплив на формування сучасної феноменології філософської герменевтики, екзистенціалізму, антропології, філософії мови, постструктуралізму та психоаналізу.

У творчості Гайдеггера можна умовно вирізнити два періоди: ”ранній” та “пізній”. “Ранній” Гайдеггер ще перебуває в межах традиційної філософії, яка тлумачиться ним як універсальна феноменологічна онтологія, що має за мету лематизацію розмаїття видів буття сущого, спосіб осягнення їх єдності у понятті Буття(як такого) у межах єдиного трансцендентального горизонту(Часу).

Філософські наміри “пізнього” Гайдеггера трансформувалися в проект “подолання метафізики”. Історія метафізики постає як історія “забуття Буття”, прогресія мислиневої зосередженості на сущому, в процесі чого універсум сущого повністю перетворюється у потенційну предметність людської маніпуляції. Справжнє мислення, на думку “пізнього Гайдеггера, має осмислювати саме Буття, яке визначає різні види сущого, а не лише один із них. У “пізнього” Гайдеггера Буття перетворюється Буття на Подію, яка у стримуючому від виявлення себе посиланні визначає той спосіб буття сущого, який відкривається людині.

Що таке метафізика?

Що таке метафізика? Питання схиляє до очікчікувань, що йтиметься про метафізику. Ми вчинемо інакше. Розберемо окреме метафізичне питання. Тим самим ми зуміємо, якщо вдасться, перенестися безпосередньо в метафізику. Лише так ми дамо їй реальну можливість представити саму себе.

Нашу розмову почнемо з розгортання певного метафізичного питання, перейдемо потім до спроби розробити це питання і закінчимо відповіддю на нього.

Розгортання метафізичного питання. Філософія – з точки зору здорового людського глузду – є, за Гегелем, „перевернутим світом”. Своєрідність нашого підходу вимагає відповідно попередньої характеристики. Її ми отримуємо з двоїстої властивості всякого метафізичного запитування.

По-перше, будь-яке метафізичне питання завжди охоплює метафізичну проблематику загалом. Воно завжди й іде від цього самого цілого. По-друге, будь-яке метафізичне питання може бути задане лише так, що той, хто питає, – у якості того, хто питає, – теж залучається до нього, тобто теж потрапляє під питання. Це слугуватиме нам вказівкою: наше метафізичне питання має торкатися цілого і виходити з сутнісного розташування нашої присутності, що запитує. Ми переймаємося питанням тут і тепер, для нас. А наша присутність – у співтоваристві дослідників, викладачів і тих, хто навчаються, – визначається наукою. Яка сутнісна подія відбувається в підвалинах нашого людського буття через те, що наука стала нашою пристрастю?

Наукові галузі розташовані далеко одна від одної. Спосіб розробки ними своїх предметів докорінно різний. Це розмаїття дисциплін, що розпалося, сьогодні ще якось скріплюється лише технічною організацією університетів і факультетів і зберігає певне значення тільки внаслідок практичного цілепокладання галузей. Укоріненість наук у їхніх сутнісній основі, навпаки, відмерла.

І все таки: в усіх науках ми, згідно з їх найсправжнішою інтенцією, входимо у відношення з сущим самим по собі. Якраз якщо дивитися з точки зору наук, ні одна галузь не має переваги над іншою, ні природа над історією, ні навпаки. Ні один спосіб розробки предмета не має переваг перед рештою. Математичне пізнання не строгіше, ніж історико-філологічне. У нього є хіба що характер „точності”, який не співпадає зі строгістю. Вимагати від історіографії точності значило б виступати супроти ідеї специфічної строгості гуманітарних наук. Світовідношення, що пронизує всі науки як такі, змушує їх шукати саме по собі суще, щоб згідно з його єством, змістом і способом існування зробити його предметом фронтального дослідження та обґрунтованого визначення. В науках – відповідно до їх ідеї – відбувається підхід впритул до суттєвої сторони всіх речей.

Це особливе відношення до світу, спрямоване на суще як таке, і собі підтримується і спрямовується певною вільно вибраною установкою людської екзистенції. Адже в якомусь відношенні до сущого перебувають і донаукова та позанаукова діяльність або бездіяльність людини. У науки на противагу повсякденній практиці є та характерна особливість, що вона притаманним лише їй чином підкреслено й діловито надає перше й останнє слово виключно самому предмету. Серед такої діловитості наукового дослідження, уявлення, обґрунтування має місце своєрідно обмежене підпорядкування науки самому по собі сущому, спрямоване на те, щоб розкриття останнього йшло лише від нього ж самого. Ця строга підлеглість дослідження і наукової теорії сущому переростає, далі, в підґрунтя для можливості свого роду провідної, хай обмеженої, ролі науки всередині всієї людської екзистенції. Особливе світовідношення науки і спрямовуюча її установка людини можуть бути цілком зрозумілими, звісно, лише якщо ми побачимо та вловимо, що має місце при такому світовідношенні і такій установці. Людина – суще серед іншого сущого – „займається наукою”. При такому „занятті” відбувається не менш як вторгнення відомого сущого, що йменується людиною, у сукупність сущого, – правда, так, що при цьому вторгненні і завдяки йому суще розкривається саме в тому, щó і як воно є. Вторгнення науки, розкриваючи суще, допомагає йому – по-своєму – стати передусім самим собою.

Ці три – світовідношення, установка, вторгнення – у своїй вихідній єдності вносять запальну простоту й гостроту присутності в наукову екзистенцію. Якщо ми недвозначно беремо висвітлену таким чином наукову присутність у своє володіння, то маємо сказати:

Те, на що спрямоване наше світовідношення, є саме суще – і більше ніщо.

Те, чим керується вся наша установка, є саме суще – і крім нього ніщо.

Те, з чим працює дослідження, що втручається у світ, є саме суще – і ніщо понад того.

Але дивна справа: саме коли людина науки закріплює за собою свою найістиннішу суть, вона явно чи неявно заговорює і про щось інше. Дослідженню підлягає тільки суще і більше – ніщо: одне суще і крім нього – ніщо; єдине суще – і понад те – ніщо.

Як полягає справа з цим Ніщо? Чи випадковість, що ми ненароком враз про нього заговорили? Чи справді це просто манера мови – і більше ніщо?

Та нащо нам клопотатися про це Ніщо? Адже саме наука відкидає Ніщо і залишає його як таке, що не має ніякого значення. Або все-таки, коли ми таким чином залишаємо Ніщо, чи не полишаємо ми його тим самим у спокої? Хоча про полишення в якому спокої можна говорити, коли ми полишаємо Ніщо? А що, якщо, в тім, уся ця мовна метушня відбувається вже в порожнечі словесної гри. Чи не доведеться науці на противагу їй тепер ще раз з усією серйозністю та тверезістю заявити, що для неї йдеться виключно про суще. Ніщо – чим ще воно може бути для науки, крім маячні і нісенітниці? Якщо наука тут у своєму праві, то ясно одне: про Ніщо наука знати нічого не хоче. Зрештою це й буде строго науковою концепцією Ніщо. Ми знаємо його, коли не хочемо про нього, про Ніщо, нічого знати.

Наука нічого не хоче знати про Ніщо. З тією ж очевидністю, однак, залишається вірним: коли вона намагається висловити свою власну суть, вона звертається за допомогою до Ніщо. Вона потребує того, що сама ж відкидає. Що за двоїстість прочиняється тут?

При осмисленні нашої сьогоднішньої екзистенції як такої, що визначається через науку, ми потрапили у саму гущину суперечності. Суперечність сама по собі розгортається у питання. Питання тільки й очікує, щоб його явно висловили: як справа з Ніщо?

Розробка питання. Розробка питання про Ніщо має поставити нас у положення, на засадах якого або виявиться можливим на нього відповісти, або виявиться неможливість відповіді. Ми залишилися з Ніщо в руках. Наука із зарозумілою байдужістю щодо нього залишає його нам як те, що „не існує”.

Спробуємо все ж задати питання про Ніщо. Що таке Ніщо? Вже перший підступ до цього питання виявляє щось незвичне. Задаючи таке питання, ми попередньо уявляємо Ніщо як дещо, яке тим чи іншим чином „є” – ніби щось суще. Але сáме від сущого Ніщо абсолютно відмінне. Наше питання про Ніщо – що і як воно, Ніщо, є – викривляє предмет питання до його протилежності. Питання саме себе позбавляє власного предмета.

Відповідно і жодна відповідь на таке питання теж цілком неможлива. Справді, вона неминуче набуватиме форму: Ніщо „є” тим-то й тим-то. І питання, і відповідь щодо Ніщо однаково безглузді.

Так що не вимагається, буцім, навіть ніякої відсічі з боку науки. Часто цитоване як основне правило будь-якого взагалі мислення положення про уникання суперечності, загальнообов’язкова „логіка” докорінно підсікають наше питання. Мисленню, котре за своєю суттю завжди є мисленням про щось, дійсно довелося б, перейнявшись осмисленням Ніщо, діяти врозріз із власною своєю суттю.

Оскільки, таким чином, нам взагалі відмовлено у можливості зробити Ніщо предметом думки, то з усім нашим запитуванням про Ніщо ми вже підійшли до кінця – за умови, що в цьому питанні „логіка” підноситься як остання інстанція, що розсудок є засобом, а мислення – способом вловити Ніщо в його витоках і прийняти рішення про можливі шляхи його розкриття.

Як, невже можна замахнутися на панування „логіки”? Невже розсудок – не повноправний пан у нашому питанні про Ніщо? Адже все ж лише за його допомогою ми взагалі отримуємо можливість дати дефініцію Ніщо і поставити його як проблему, хай навіть таку, що підриває себе. Справді, Ніщо є запереченням усієї сукупності сущого, воно абсолютно не-суще. Тим самим ми певним чином підводимо Ніщо під наведене вище визначення негативного й, отже, напевне, такого, що заперечується. Заперечення ж, зі свого боку, відповідно з пануючим і здавна недоторканим ученням „логіки” є специфічною дією розсудку. Як же ми збираємося тоді у питанні про Ніщо або хоча б у питанні про його підзапитаність полишити розсудок у спокої? – Чи такий вже надійній, однак, вихідний засновок цих міркувань? Хіба Ні, негативність і тим самим заперечення є тим вищим визначенням, під яке підпадає серед іншого і Ніщо як особливий рід того, що заперечується? Невже Ніщо існує лише тому, що є Ні, тобто заперечення? Чи якраз навпаки? Заперечення і Ні є лише тому, що є Ніщо? Це не лише не вирішено, але навіть і не продумано до постановки чіткого питання. Будемо стверджувати: Ніщо попередніше, ніж Ні і заперечення.

Якщо ця теза обґрунтована, то можливість заперечення як дія розсудку і разом з нею сам розсудок залежать певним чином від Ніщо. Як він тоді може бути щодо Ніщо вирішальною інстанцією? Чи не походить позірна абсурдність питання та відповіді щодо Ніщо зрештою просто від сліпого свавілля розсудку, що розперезався.

Утім, якщо вже ми не даємо формальної неможливості питання про Ніщо збити себе з пуття і наперекір їй все ж ставимо це питання, то маємо, напевне, задовольнити тому, що так чи інакше залишається основною вимогою для можливості постановки будь-якого питання. Якщо вже ми понад усе маємо поставити питання про Ніщо – про нього самого, – то тоді потрібно, щоб воно спочатку просто існувало. Потрібно, щоб ми мали шанс з ним зіштовхнутися.

Де нам шукати Ніщо? Як нам знайти Ніщо? Чи не зобов’язані ми взагалі, щоб знайти щось, наперед уже знати, що воно існує? Справді, людина насамперед і головним чином здатна шукати лише тоді, коли з самого початку припускає існування того, що шукає. У цьому випадку, однак, тим, що шукають, є Ніщо. Невже бувають пошуки без цього наперед відомого існування, пошуки, яким відповідає одне чисте відшукування?

Що б тут не було, Ніщо нам відоме, хоча б просто тому, що ми щочас побіжно і бездумно говоримо про нього. Це буденне, зблякле всією сірістю самих по собі зрозумілих речей Ніщо, що так непримітно миготить у нашому багатослів’ї, ми не могли б навіть нашвидкоруч вкласти у „визначення”: Ніщо є повним запереченням усієї сукупності сущого. Чи не дасть нам ця характеристика Ніщо в гіршому випадку хоч натяк на той напрям, у якому ми лише й можемо наштовхнутися на Ніщо?

Утім, адже навіть якщо ми поки залишимо осторонь проблематичність відношення між запереченням і Ніщо, яким мислимим чином ми – кінечні істоти – можемо зробити сукупність сущого доступною одночасно як у її всезагальності самій по собі, так і для нас? Ми, мабуть, у змозі помислити суще цілком в „ідеї” його сукупності, подумки піддати цей продукт уяви запереченню і знову „помислити” як таке, що заперечується. На цьому шляху ми, звісно, отримаємо формальне поняття уявного Ніщо, однак ніколи не отримаємо саме Ніщо. З іншого боку, адже Ніщо – ніщо, і між уявним і „справжнім” Ніщо може і не виявитися ніякої відмінності, тим паче що Ніщо в собі теж пропонує повну відсутність усяких відмінностей. Та й саме „справжнє” Ніщо – хіба воно не знову те ж закамуфльоване, але від того не менш абсурдне поняття існуючого Ніщо? Хай тепер це буде востаннє, коли протести розсудку заважають нашим пошукам, правомірність яких може бути доведена лише фундаментальним досвідом Ніщо.

Як вірним є те, що ми ніколи не схоплюємо все суще у його безумовній сукупності, так безсумнівним є й те, що ми все ж часно-густо бачимо себе як таких, що стоять посеред сукупності сущого, що так чи інакше прочинилася. Охоплення сукупності сущого, власне, за самою своєю природою відрізняється від відчуття себе посеред сущого загалом. Перше в принципі неможливе. Друге постійно здійснюється у нашому бутті. Звичайно, справа виглядає так, ніби в наших повсякденних турботах ми прив’язані саме тільки до того чи іншого конкретного сущого, буцім загублені в тому чи іншому колі сущого. Якою б розколотою, однак, не здавалася б повсякденність, вона все ж, хай лише у вигляді тіні, ще містить у собі суще як єдність „цілого”. Навіть тоді, і саме тоді, коли ми ще не переймаємося безпосередньо речами та самими собою, нас захоплює це „загалом”, наприклад, при справжній нудьзі. До неї ще далеко, коли нам просто видається нудною ця книжка чи той спектакль, та професія чи це неробство. Вона вривається, коли „бере туск”. Глибокий сум, що бродить у безоднях нашого буття, ніби глухий туман, зміщує всі речі, людей і тебе самого разом з ними в одну масу якоїсь дивної байдужості. Цим сумом прочиняється суще в цілому.

Іншу можливість такого прочинення таїть радість від близькості людської присутності, а не просто особистості – коханої людини.

Подібний настрій, коли „все” стає якимось особливим, дає нам – у світлі цього настрою – відчути себе посеред сущого загалом. Наш настрій не лише прочиняє нам, щоразу по-своєму, суще в цілому, але таке прочинення – у принциповій відмінності від того, що просто трапляється з нами, – є водночас і фундаментальною подією нашого буття.

Те, що ми називаємо такими „відчуттями”, не є ні миттєвим акомпанементом нашої мисленнєвої і вольової діяльності, ні просто спонукою до такої, ні переживанням, що випадково напливає з тих  які доводиться якось долати.

Утім, саме коли настрої ставлять нас таким чином перед сущим загалом, вони закривають від нас Ніщо, яке шукається. Ми тим більше не будемо тут висловлювати думку, ніби акт заперечення сукупного сущого, як воно прочиняється нам у настроях, поставить нас перед Ніщо. Поставити нас перед ним по справжньому міг би також лише настрій, який за самою суттю здійсненого у ньому розкриття виявляє Ніщо.

Чи буває у нашому бутті така налаштованість, яка здатна наблизити його до самого Ніщо?

Це може відбуватися і дійсно відбувається – хоча досить рідко, лише миттєво, – у фундаментальному настрої жаху. Під „жахом” ми розуміємо тут не ту надто часту здатність жахатися, яка, власне, споріднена з надлишком полохливості. Жах докорінно відрізняється від остраху. Ми боїмося завжди того чи іншого конкретного сущого, яке нам загрожує у тому чи іншому визначеному відношенні. Страх перед чимось також завжди стосується якихось певних речей. Оскільки побоюванню та страху притаманна ця окресленість причини і предмета, боязкий і полохливий міцно пов’язані речами, серед яких перебувають. У намаганні врятуватися від чогось – від ось цього – вони губляться і щодо решти, тобто загалом „втрачають голову”.

За жаху для такого сум’яття вже немає місця. Найчастіше, якраз навпаки, жаху притаманний якийсь заціпенілий спокій. Хоча жах – це завжди жах перед чимось, але не перед цією ось конкретною річчю. Жах перед чимось – завжди жах від чогось, але не від цієї ось певної загрози. І невизначеність того, перед чим і від чого бере нас жах, є не просто недолік визначеності, а принципова неможливість визначити, що там не було б. Вона дає про себе знати у наведеній нижче загальновідомій формулі.

У стані жаху, кажемо ми, „людині робиться моторошно”. Що „робить себе” моторошним і якій „людині”? Ми не можемо сказати, перед чим людині моторошно. Робиться моторошно взагалі. Усі речі і ми самі потопаємо в якійсь байдужості. Потопаємо, однак, не у сенсі простого зникнення, а речі повертаються до нас цим своїм осіданням як таким. Просідання сущого загалом насідає на нас за жаху, пригнічує нас. Не залишається нічого для опори. Залишається і зашморгує нас – серед вислизання сущого – тільки це „ніщо”.

Жахом прочиняється Ніщо.

У стані жаху „земля йде з-під ніг”. Точніше: жах забирає у нас землю з-під ніг, тому що змушує вислизати суще загалом. Звідси і ми самі – ось ці існуючі люди – із загальним провалом сущого теж вислизаємо самі від себе. Тому моторошно робиться в принципі не „тобі” і „мені”, а „людині”. Тільки наша чиста присутність в ураженні цього провалу, коли йому вже немає на що опертися, все ще тут.

Жах перебиває в нас здатність мовлення. Оскільки суще загалом вислизає і насувається пряме Ніщо, перед його лицем змовкає всяка балаканина з її „є”. Те, що ми, охоплені „страхіттям”, часто намагаємося порушити порожню тишу жаху будь-якими словами, лише підкреслює насування Ніщо. Що жахом прочиняється Ніщо, людина сама підтверджує одразу, як тільки жах відступить. З ясністю розуміння, що тримається на свіжості згадок, ми змушені визнати: там, перед чим і з приводу чого нас охопив жах, не було, „власне”, нічого. Так воно й є: самė Ніщо – як таке – постало перед нами.

У фундаментальному настрої жаху ми досягли тієї події у нашому бутті, завдяки якій відкривається Ніщо і виходячи з якої має поставати питання про нього.

Як полягає справа з Ніщо?

Відповідь на питання. Єдино важливу для нашої найближчої мети відповідь можна вважати вже здобутою, як тільки ми потурбуємося про те, щоб питання про Ніщо дійсно продовжувало стояти перед нами. Що від нас вимагається, так це простежити за перетворенням людини у свою чисту присутність, яке відбувається з нами у настрої жаху, і схопити Ніщо, що відкривається тут, таким, яким воно дає про себе знати. Цьому сприяє вимога категорично відхиляти ті характеристики Ніщо, які склалися не з огляду його самого.

Ніщо дає про себе знати в настрої жаху – але не як суще. Таким же чином не виступає воно і як предмет аналізу. Жах зовсім не спосіб осягнення Ніщо. Однак саме завдяки йому і в ньому Ніщо прочиняється. Хоча знову ж не так, ніби воно постає в чистому вигляді „поряд” із сукупністю сущого, що моторошно просідає. Слід сказати навпаки: Ніщо виступає за жаху водночас із сукупністю сущого. Що означає це „водночас із”?

За жаху суще загалом стає хитким. У якому сенсі стає? Адже суще все ж не знищується жахом так, що залишає після себе Ніщо. Та й як йому знищуватися, коли жах супроводжується саме нашою абсолютною неміччю щодо сущого загалом. Швидше, Ніщо прочиняється, власне, разом із сущим і в сущому як у такому, що вислизає у своїй повноті.

За жаху зовсім не відбувається знищення всього сущого самого по собі; проте нам точно так само немає жодної потреби виробляти спочатку заперечення сущого загалом, щоб вперше отримати Ніщо. Не кажучи вже про те, що жаху як такому чужа експліцитна побудова негативних висловлювань, з подібним запереченням, буцім таким, що має синтезувати Ніщо, ми в будь-якому разі запізнилися б. Ми вже до цього зустрілися з Ніщо. Воно, ми сказали, виступає „одночасно” з вислизанням сущого загалом.

За жаху відбувається сахання від чогось, але це сахання – не втеча, а заціпенілий спокій. Сахання випливає з Ніщо. Ніщо не затягує в себе, згідно з своїм єством відсилає від себе. Відсилання від себе як таке є разом з тим – за рахунок того, що воно змушує суще вислизати, – відсилання до сущого загалом, що потопає. Це відштовхування-відсилання до вислизаю чого сущого загалом, що звідусіль тіснить нас за жаху, становить єство Ніщо: нищення. Воно не є ні знищенням сущого, ні підсумком якогось заперечення. Нищення жодним чином не дозволяє і списати себе на рахунок знищення і заперечення. Ніщо саме нищить.

Нищення не випадкова подія, а те відштовхуюче відсилання до вислизаю чого сущого загалом, яке прочиняє це суще у його повній, до того прихованій дивності, як щось зовсім Інше – на противагу Ніщо.

У світлій ночі жахаючого Ніщо, вперше відбувається найпростіше розкриття сущого як такого: розкривається, що воно є суще, а не Ніщо. Це „а не Ніщо”, що виглядає у фразі необов’язковим додатком, – зовсім не пояснення заднім числом, а вихідна умова можливості довільного розкриття сущого загалом. Єство Ніщо, що нищить вихідним чином, і полягає в цьому: воно вперше ставить наше буття перед сущим як таким.

Лише на основі вихідної явленості Ніщо людська присутність здатна підійти до сущого і вникнути в нього. Оскільки ж наша присутність за самою своєю суттю полягає у відношенні до сущого, яким воно й не є і яким воно саме є, у якості такої присутності воно завжди від-бувається з Ніщо, що раніше вже прочинилося.

Людська присутність означає: висунутість у Ніщо.

Висунута в Ніщо, наша присутність у будь-який момент завжди наперед уже виступає за межі сущого загалом. Цей вихід за межі сущого ми називаємо трансценденцією. Не була б наша присутність в основі свого єства такою, що трансцендує, тобто, як ми можемо тепер уже сказати, якби воно не було попередньо завжди уже висунутим у Ніщо, воно не могло б постати щодо сущого, а отже , і щодо самого себе.

Без вихідної відкритості Ніщо немає ніякої самості і ніякої свободи.

Тим самим відповідь на питання про Ніщо отримана. Ніщо – не предмет, ні взагалі щось суще. Воно не зустрічається ні саме по собі, ні осторонь від сущого на кшталт додатку до нього. Ніщо є умовою можливості розкриття сущого як такого для людського буття. Ніщо не складає, власне, навіть антоніму щодо сущого, а вихідним чином належить до самих його засад. У бутті сущого здійснює своє нищення Ніщо.

Тепер, нарешті, надамо слово надто вже довго стримуваному сумніву. Якщо наша присутність здатна входити у взаємини з сущим, тобто екзистувати, лише завдяки висунутості в Ніщо і якщо Ніщо первиною відкривається лише у настрої жаху, чи не доведеться нам постійно втрачати ґрунт під ногами в цьому жаху, щоб мати можливість взагалі екзистувати? Але ж чи не самі ми визнали, що чистий жах буває рідко? Що головне, ми все ж так чи інакше екзистуємо і входимо у взаємини із сущим, яким ми не є і яким є самі, – без усякого такого жаху. Чи не є він примхливою вигадкою, а приписане йому Ніщо – пресмикування?

Але що означає, що початковий жах буває лише в рідкісних миттєвостях? Лише одне: на поверхні і часто-густо Ніщо за своєю вихідною суттю від нас затулене. Чим же? Тим, що ми в певному сенсі даємо собі цілком потонути в сущому. Чим більше ми у своїх стратегемах повертаємося до сущого, тим менше даємо йому вислизнути як такому; тим більше відвертаємося від Ніщо. Тому і тим певніше ми виганяємо себе на буденну зовнішню поверхню нашого буття.

Утім, це наше постійне, хоча й двозначне відвертання від Ніщо до певних меж відповідає його власному сенсу. Воно, Ніщо, у своєму нищенні сáме й відсилає нас до сущого. Ніщо нищить безугавно без того, щоб ми знали про цю подію тим знанням, яким повсякденно керуємося.

Що може нав’язливіше говорити про постійну і повсюдну, хоча й затулену відкритість Ніщо для нашої присутності, ніж заперечення? Вона, однак, зовсім не додає до даності своє Ні від себе як засіб відштовхування і протиставлення, на кшталт якоїсь ізолюючої прокладки. Та і як може заперечення видобути своє Ні із самого себе, коли воно лише і здатне заперечувати, коли йому вже наперед-дано щось, що підлягає запереченню? А як інакше побачити у заперечуваному і тому, що підлягає запереченню, щось приречене на „Ні”, якщо не в силу того, що будь-яка думка як така наперед вже має Ні на увазі? Ні, зі свого боку, здатне відкритися лише тоді, коли його джерело, тобто нищення, у якості якого перебуває Ніщо, й, отже, самė Ніщо виходить із своєї потаємності. Не Ні виникає через заперечення, а заперечення коріниться в Ні, що випливає із нищення Ніщо. Заперечення є лише різновидом поведінки, що нищить, тобто такої, яка наперед вже опирається на нищення Ніщо.

Тим самим названа вище теза нами в основному доведена: Ніщо – джерело заперечення, не навпаки. Якщо таким чином могутність розсудку надламується в галузі питань про Ніщо та про буття, то вирішується і доля панування „логіки” всередині філософії. Сама ідея „логіки” розпливається у вирі первиннішого запитування.

Наскільки б часто і розмаїто заперечення – висловлене чи ні – не пронизувало собою будь-яке мислення, воно ні в жодному разі не слугує єдиним повноправним свідченням тієї відкритості Ніщо, яка сутнісно належить нашому буттю. Заперечення за суттю не можна визнавати ні єдиним, ні навіть головним родом поведінки, що нищить, в якій наше буття сколихується нищенням Ніщо. Бездонніше, ніж проста доречність обдуманого заперечення, – жорсткість дії всупереч і розрізаюча гострота презирства. Відповідальніше – мука неспроможності і нещадність заборони. Гнітючіше –гіркота втрати.

Ці можливості поведінки, що нищить, – сили, серед яких наше буття несе, хоча й не долає, свою занедбаність, – зовсім не різновиди простого заперечення. Це не заважає їм, звісно, виявлятися в Ні та в запереченні. Тут заперечення з особливою ясністю видає свою порожнечу і розмах. Суцільна просякнутість нашого буття поведінкою, що нищить, – свідчення постійної і, зрозуміло, затіненої розгорнутості Ніщо, що розкривається у своїй первинності лише жахом. Але саме завдяки цій постійно схованій присутності вихідний жах у нашому бутті переважно пригнічено. Жах – з нами. Він тільки спить. Його наскрізне дихання віє в нашому бутті – найменше у схильному „жахатися”; непомітно – у діловитому з його „так-так”, „ні-ні”; найраніше у потаємному; найвпевненіше у тому, що зазнало потрясіння, та дерзновенному людському бутті. А останнє здійснюється лише через те, на що себе витрачає, щоб зберегти таким чином свою останню велич.

Жах, що супроводжує дерзновення, не потребує ніякого протиставлення себе ні радості, ні затишному самозадоволенню мирних занять. Він полягає – по цей бік подібних протиставлень – у таємній спілці з окриленістю й упокорою творчої туги.

Первинний жах може прокинутися у нашому бутті у будь-який момент. Для цього зовсім не потрібно, щоб його розбудила якась екстравагантна подія. Глибині його дії відповідає нікчемність можливих приводів для нього. Він постійно готовий увірватися до нас, і все ж вривається, вириваючи ґрунт з-під наших ніг, лише дуже рідко.

Висунутість нашого буття в ніщо на ґрунті потаємного жаху робить людину заступником Ніщо. Ми настільки конечні, що саме ніяк не можемо власним рішенням і власною волею поставити себе перед лицем Ніщо. У такі безодні нашого буття в’їдається ця обмеженість кінцем, що у справжній і безумовній конечності нашій свободі відмовлено.

Висунутість нашого буття у Ніщо на ґрунті потаємного жаху є переступання за суще в цілому: трансенденція.

Наше запитування про Ніщо покликане продемонструвати нам метафізику саму по собі. Назва „метафізика” йде від грецького μετά τά φυσικά. Цей дивовижний титул був пізніше витлумачений як позначення такого дослідження, котре виходить μετά – trans – „за” суще як таке.

Метафізика – це запитування понад суще, за його межі, так, що ми отримуємо після цього суще для розуміння як таке і загалом.

У питанні про Ніщо такий вихід за суще загалом має місце. Тим самим наше питання виявляється „метафізичним”. Подібним питанням ми дали на самому початку двоїсту характеристику: кожне метафізичне питання охоплює, по-перше, усе ціле метафізики. У кожне метафізичне питання, крім того, щоразу включається також і запитуюче людське буття.

У якому сенсі питання про Ніщо пронизує і скріплює собою сукупне ціле метафізики?

Про Ніщо метафізика здавна висловлюється в одній відомій – звісно, багатозначній – тезі: ex nihilo nihil fit, з Ніщо нічого не виникає. Хоча при розгляді цієї тези Ніщо саме по собі ніколи, власне, проблемою не стає, проте у світлі того чи іншого погляду на Ніщо тут знаходить собі виявлення, відповідне принципове і визначальне розуміння сущого. Антична метафізика бере Ніщо у сенсі не-сущого, тобто неоформленого матеріалу, який не може сам собі надати образу оформленого сущого, що постає, відповідно, том чи іншим „видом” (ейдосом). Суще тут – образ, що формує сам себе, який у якості такого постає в осяжній певності (подобі). Джерело, правомірність і межі цього розуміння буття так само мало піддаються з’ясуванню, як і саме Ніщо. Християнська догматика на противагу цьому заперечує істинність положення ex nihilo nihil fit, водночас наділяючи Ніщо новим значенням в сенсі повної відсутності позабожественного сущого: ex nihilo fit – ens creatum. Ніщо стає тепер антонімом до дійсно сущого, до summum ens, до Бога як ens increatum. І знову ця інтерпретація Ніщо відсилає до осноположного розуміння сущого. Метафізичне розуміння сущого розташовується тут, однак, у тій же площині, що і питання про Ніщо. Питання про буття і про Ніщо як такі однаково упускаються. При цьому нікого не бентежить навіть те утруднення, що якщо Бог творить з нічого, то саме він має знаходитися у визначеному відношенні до Ніщо. Разом з тим якщо Бог є Бог, то знати Ніщо він не може – остільки, оскільки „абсолют” виключає з себе будь-яку „нікчемність”.

Ця начорно накидана історична ретроспектива демонструє Ніщо як антонім власне сущого, тобто як його заперечення. Коли ж Ніщо стає якимось чином проблемою, то відбувається зовсім не просто лише уточнення цього контрастного співвідношення, але вперше тільки і виникає власне метафізична постановка питання про буття сущого. Ніщо вже не залишається невизначеною протилежністю сущого, а прочиняє свою належність до буття сущого.

„Чисте буття і чисте ніщо суть тому одне й те ж”. Ця теза Гегеля цілком правомірна. Буття та Ніщо взаємоналежать одне одному, однак не тому, що вони – з точки зору гегелівського розуміння мислення – збігаються за своєю невизначеністю і безпосередністю, а тому, що самė буття за своїм єством конечне і виявляється лише в трансценденції висунутого в Ніщо людського буття.

Якщо питання про буття як таке, зі свого боку, – всеохоплююче питання метафізики, то і питання про Ніщо виявляється таким, що охоплює всю сукупність метафізики. Питання про Ніщо пронизує собою все ціле метафізики, однак, ще й тому, що мимоволі ставить нас перед проблемою походження заперечення, тобто, власне, перед рішенням питання про правомірність панування „логіки” в метафізиці.

Стара теза ex nihilo nihil fit набуває у такому разі ще одного сенсу, що потрапляє у саму суть проблеми буття, й оповіщає: ex nihilo omne ens qua ens fit. У Ніщо людської присутності суще загалом вперше тільки і приходить до самого себе згідно зі своєю найвласнішою можливістю, тобто кінцевим чином.

А у якому сенсі питання про Ніщо, будучи метафізичним, вбирає в себе наше запитуюче буття? Ми характеризуємо наш тутешній і теперішній досвід буття як сутнісно визначений наукою. Якщо наше буття, що визначається нею, пов’язане з питанням про Ніщо, то це питання має робити його проблематичним.

Наше наукове буття набуває своєї простоти і загостреності завдяки тому, що підкресленим чином вступає у відношення до самого по собі сущого і лише до нього. Науці хотілось би Ніщо відкинути із жестом зверхності. Тепер, однак, у питанні про Ніщо виявляється, що це наше наукове буття можливе лише у тому випадку, якщо воно попередньо уже висунуте в Ніщо. Воно розуміє себе таким, яким воно є, тільки тоді, коли не ухиляється від Ніщо. Горезвісні тверезість і всесилля науки перетворюються в глузування, якщо вона не приймає Ніщо всерйоз. Лише завдяки відкритості Ніщо наука здатна зробити суще як таке предметом дослідження. Тільки тоді наука ек-зистує, відштовхуючись від метафізики, вона здатна знову і знову відстоювати свою сутнісне завдання, котре не в збиранні й упорядкуванні знань, а в розімкненні, яке щоразу заново досягається, всього простору істини природи й історії.

Тільки тому, що в основі людського буття прочиняється Ніщо, дивність сущого, що відчужує, здатна захопити нас повною мірою. Тільки коли нас пригнічує дивність сущого, що відчужує, воно пробуджує в нас і викликає здивування щодо себе. Лише на основі здивування – тобто відкритості Ніщо – виникає питання „чому?”. Тільки завдяки можливості цього „чому?” як такого ми здатні запитувати цілеспрямованим чином про засади та обґрунтовувати. Тільки завдяки нашій здатності запитати і обґрунтовувати для нашої екзистенції стає доступною доля дослідника.

Питання про Ніщо нас самих – тих, хто питає, – ставить під питання. Воно – метафізичне.

Людське буття може входити у відношення до сущого лише тому, що висунуте в Ніщо. Вихід за межі сущого здійснюється у самій основі нашого буття. Але такий вихід і є метафізика у власному сенсі слова. Тим самим припускається: метафізика належить до „природи людини”. Вона не є ні розділ шкільної філософії, ні галузь примхливих інтуїцій. Метафізика є основною подією в людському бутті. Вона і самим людським буттям. Через те, що істина метафізики міститься в цій бездонній основі, своїм найближчим сусідом вона відзначається ризиком найглибшого заблудження, який постійно її підстерігає. Тому до серйозності метафізики науці зі всією її строгістю ще дуже далеко. Філософію ніколи не можна міряти на масштаб ідеї науки.

Якщо ми дійсно задалися розгорнутими у нас питанням про Ніщо, то метафізика не просто продефілювала перед нами у своїх зовнішніх рисах. Разом з тим ми і не „занурилися” в неї ніби вперше. Ми й не можемо в неї зануритися, тому що – оскільки екзистуємо – завжди вже знаходимося в ній. Φύσει γάρ, ώ φίλε, ένεστι τίς φιλοσοφία τή τού άνόρός διανοία (Платон, „Федр” 279 а). Оскільки людина екзистує, тим чи іншим чином здійснюється і її філософування. Філософія – те, що ми так називаємо, – є приведенням у рух метафізики, у якій філософія приходить до себе самої і до своїх нагальних завдань. А філософія приходить в рух лише завдяки своєрідному стрибку, в якому наша власна екзистенція присвячується сутнісним можливостям людського буття загалом. Для цього стрибка вирішальним є: по-перше, надання простору для сутнього в цілому; потім – вільне відпускання себе в Ніщо, тобто позбавлення від божків, які у кожного є і в яких кожний має звичку ховатися, нарешті – допущення розмаху цієї безопірності, щоб у своїх злетах вона постійно поверталася до основного питання метафізики, самим Ніщо вимушеному: чому взагалі є суще, а не, навпаки, Ніщо?

Перекладено за: Хайдеггер Мартин. Время и бытие: статьи и выступления. – М.: Республика, 1993. – С.16-27.

Хайдегер Мартін. Что такое метафізика? // Время и бытие: статьи и выступления. – М.: Республика, 1993. – С. 16 – 27.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

39829. Приемы использования операции копирование 1.75 MB
  Кроме этого имеется специальная операция РедакторКопияУказанием По кривой По окружности По сетке По концентрической сетке. Радиус окружности 3 мм: выберите на панели Геометрия инструмент Окружность; на Панели свойств выбранной команды установите необходимый стиль линии Основная отключите отрисовку осей симметрии кнопка переключателя Оси; привяжитесь к началу координат точка 0; 0 комбинацией клавиш Ctrl 0 и нажмите Enter возможно дважды Следите за информацией в строке сообщений и состоянием индикатора слева от поля...
39830. Ломаные линии и сплайновые кривые. Кривая Безье, NURBS-кривая 1.95 MB
  Изучение приемов работы с ломаными линиями и сплайновыми кривыми: кривая Безье, NURBS-кривая. Редактирование сплайновых кривых. Способы создания скульптурных поверхностей.
39831. Твердотельное моделирование 1.8 MB
  11 Плоскости и прямоугольная система координат в пространстве Работа № 10 Твердотельное моделирование. Переименовать плоскости проекций: выделить в окне Дерево модели плоскость проекций XY рис.2 а; нажать клавишу F2 или повторно щелкнуть на названии выделенной плоскости; ввести новое название – Фронтальная плоскость XY; нажать Enter. В этой версии системы КОМПАС ось OZ направлена перпендикулярно плоскости экрана.
39832. Знакомство с операциями твердотельного моделирования: кинематическая операция 1.38 MB
  Введение В работах № 2 и № 3 вы фактически уже познакомились с перемещением эскизасечения по заданным траекториям хотя слово траектория и не применялось. При применении операции Выдавливание перемещение эскиза производится вдоль отрезка прямой перпендикулярной плоскости построения эскиза. Результатом этой операции были модели таких твердых тел как тонкая пластина эскиз Отрезок цилиндр или труба эскиз Окружность гнутые тонкие пластины эскиз Ломаная линия или Кривая Безье. При применении операции Вращение перемещение...
39833. Знакомство с операциями твердотельного моделирования: операция по сечениям 1.66 MB
  Они носят название Плоскость смещенная т. Смещенная плоскость параллельна Горизонтальной плоскости. Выберите в окне Дерево модели плоскость ZX Горизонтальная плоскость. Для создания второго сечения с эскизом Окружность нам понадобится смещенная плоскость относительно плоскости ZX.
39834. Приемы работы с инструментом Точка 410.15 KB
  Фрагмент – документ в системе КОМПАС-ГРАФИК LT. Чертеж хранится в цифровом виде в отдельном файле специального двоичного формата. Расширение имени файла. Фрагмент не содержит объектов оформления: нет рамки, основной надписи, знака неуказанной шероховатости и технических требований.
39835. Приемы работы с инструментом Отрезок 700.5 KB
  Кнопка выбора инструмента Отрезок – находится на панели Геометрия. Расширенная панель команд Отрезок имеет вид представленный на рис. Расширенная панель команд инструмента Отрезок.
39836. Чертеж плоской детали 1.9 MB
  В этой работе мы выполним чертеж плоской детали – прокладки рис. Заполнение основной надписи штампа Основная надпись чертежа предназначена для записи наименования детали материала для ее изготовления масштаба чертежа фамилий исполнителя и проверяющего а так же других технических характеристик. Выполните обводку контура детали основной линией в указанном ниже порядке.
39837. Выполнение чертежа в системе прямоугольной проекции 657.5 KB
  Заполнение основной надписи чертежа и создание вида 1. Установите Масштаб вида равным 2:1. Введите координаты точки привязки вида т. начало системы координат вида – 70; 200 которое выберем в качестве центра сквозного отверстия опоры на виде спереди.