23781

Предмет культурології. Підходи до визначення культури

Лекция

Культурология и искусствоведение

Предмет культурології — обєктивні закономірності світових і національного культурного процесів, памятники і явища матеріальної й духовної культури, фактори й передумови, що управляють виникненням, формуванням і розвитком культурних інтересів і потреб людей

Украинкский

2014-10-04

154.5 KB

17 чел.

Тема 9. Предмет культурології. Основні підходи до визначення культури

ПЛАН

  1.  Предмет культурології.
  2.  Культура народів Стародавнього Сходу.
  3.  Культура Стародавньої Греції та Стародавнього Риму.

4. Основні підходи до визначення культури.

ВСТУП

«Продукти природи – це те, що вільно проростає з землі. Продукти ж культури виробляє поле, яке людина зорала і засіяла. Отже природа є сукупністю всього того, що виникло саме по собі, саме народилось і залишено для власного зростання. Протилежністю природі в цьому розумінні є культура, як така, що безпосередньо створена людиною, яка діє у відповідності до визначених нею цілей».

Г.Ріккерт   

1. Предмет культурології

Предмет культурології — об'єктивні закономірності світових і національного культурного процесів, пам'ятники і явища матеріальної й духовної культури, фактори й передумови, що управляють виникненням, формуванням і розвитком культурних інтересів і потреб людей, їхньою участю в збільшенні, збереженні й передачі культурних цінностей.

Об'єктом культурології є культурні аспекти різних областей громадського життя, виявлення особливостей і досягнень основних культурно-історичних типів, аналіз тенденцій і процесів у сучасному соціокультурному середовищі.

У розвиток культурологічних теорій вносять свій внесок різні наукові напрямки: антропологія, соціологія, психологія, філософія й історія. Культурологія акцентує змістовну сторону спільної діяльності й життя людей. Від природознавства культурологію відрізняє увага до штучних об'єктів і процесів.

У становленні культурології як області наукового знання прийнято виділяти наступні періоди: етнографічний (1800—1860), еволюціоністський (1860—1895), історичний (1895—1925). У ці періоди відбувалося накопичення знань, формування уявлень про предмет, виділення вихідних основ і ключових категорій. Дослідження цього часу носили в основному академічний характер. Але починаючи з другої половини XX в. ситуація міняється. Стає очевидною прагматична цінність знань про джерела загального й особливого, стійкого й мінливого в культурі. Ці знання починають затребуватися й застосовуватися у всіляких сферах - у практиці масової комунікації, дипломатії, військовій справі й т.д.

Центральне місце в культурології посідає поняття культура. У своєму сучасному значенні воно ввійшло у вжиток європейської соціальної думки із другої половини XVIII в., хоча уявлення про культуру виникло значно раніше.

Слово «культура» походить від латинського, що означали оброблення ґрунту, її культивування, тобто зміна в природному об'єкті під впливом людини на відміну від тих змін, які викликані природними причинами. Уже в цьому первісному змісті поняття мова виразила важливу особливість — єдність культури, людину і його діяльність, хоча в поняття «культура» вкладали й вкладають всілякий зміст. Так, елліни бачили у вихованості свою головну відмінність від «диких», «некультурних варварів». У Середні віки слово «культура» асоціювалася з особистими якостями, з ознаками особистого вдосконалювання. В епоху Відродження під особистою досконалістю починають розуміти відповідність гуманістичному ідеалу. А з точки зору просвітителів XVIII в. культура означала «розумність». Джамбаттиста Віко (1668—1744), Йоганн Готфрид Гердер (1744—1803), Шарль Луї Монтеск'є (1689—1755), Жан Жак Руссо (1712—1778) вважали, що культура проявляється в розумності громадських порядків і політичних установ, а виміряється досягненнями в галузі науки й мистецтва. Ціль культури й вище призначення розуму збігаються: зробити людей щасливими. Це вже була концепція культури, що одержала назву эвдемонічної. (Евдемонізм - етичний напрямок, що вважає щастя, блаженство (греч. eudaimonia) вищою метою людського життя.)

З другої половини XIX в. поняття «культура» усе більше здобуває статус наукової категорії. Вона перестає означати тільки високий рівень розвитку суспільства. Це поняття всі частіше стало перетинатися з такими категоріями, як «цивілізація» й «суспільно-економічна формація». Поняття «суспільно-економічна формація» увів до наукового обігу Карл Маркс (1818—1883). Воно становить фундамент матеріалістичного розуміння історії.

Довгий час поняття «культура» й «цивілізація» були тотожні. Першим провів між ними границю німецький філософ Іммануїл Кант (1724—1804), а на початку XX в. інший німецький філософ Освальд Шпенглер (1880—1936) і зовсім протиставив їх.

В XX в. у наукових поданнях про культуру остаточно зникає наліт романтизму, що надавав їй значення унікальності, творчого пориву, високої духовності, звільнення від тягаря повсякденності Французький філософ Жан Поль Сартр (1905—1980) відзначав, що культура нікого й нічого не рятує й не виправдує. Але вона справа рук людини, у ній він шукає своє відбиття, у ній впізнає себе, тільки в цьому критичному дзеркалі він може побачити своє обличчя.

Оригінально розшифровував поняття «культура» Н. К. Рерих (1874— 1947). Він розбивав його на дві частини: «культ» - шанування, «ур» - світло, тобто шанування світла. Отже, девіз Н.К. Рериха «Світ через культуру» у свою чергу повинен розшифровуватися як «Світ через шанування світла», тобто через твердження світоносного початку в душах людей.

Отже, що ж варто розуміти під культурою? Єдиної відповіді немає й не тільки через багатозначність самого поняття культури, але й через те, що слово «культура» поєднує різні точки зору. Зараз, по оцінках ряду дослідників, існує біля тисячі визначень культури.

У сучасній культурології найпоширеніші технологічна, діяльнісна й ціннісна концепції культури. З погляду технологічного підходу культура являє собою певний рівень виробництва й відтворення громадського життя. Діяльнісна концепція розглядає культуру як спосіб і результат життєдіяльності людини, що відбивається у всьому суспільстві. Ціннісна (аксіологічна) концепція культури підкреслює роль і значення ідеальної моделі життя — належного в житті суспільства, і культура в ній розглядається як втілення, реалізація належного в суще, реальне.

Поняття «культура», - відзначається у Філософському словнику, - означає історично певний рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражена в типах і формах організації життя й діяльності людей, а також у створюваних ними матеріальних і духовних цінностях.

Тому світ культури, будь-який його предмет або явище — не наслідок дії природних сил, а результат зусиль самих людей, спрямованих на вдосконалення, перетворення того, що дано самою природою. Як писав російський поет Микола Заболоцкий (1903—1958),

Два мира есть у человека: Один, который нас творил, Другой, который мы от века Творим по мере наших сил.

Таким чином, зрозуміти сутність культури можна лише через призму діяльності людини, народів, що населяють планету. Культура не існує поза людиною.

Розкриваючи, реалізуючи сутнісний зміст буття людини, культура одночасно формує й розвиває саму цю сутність. Людина не народжується соціальним, а лише в процесі діяльності стає таким. Освіта й виховання - це не що інше, як оволодіння культурою, процес передачі її від одного покоління до іншого. Отже, культура означає прилучення людини до соціуму, суспільства.

Будь яка людина насамперед оволодіває культурою, що була створена до нього, тим самим він засвоює соціальний досвід попередників. Але одночасно в культурний шар він вносить і свій внесок, тим самим збагачуючи його.

Оволодіння культурою може здійснюватися у формі міжособистісних відносин (спілкування в дошкільних установах, школі, вузі, підприємстві, подорожі, родині) і самоосвіти. Величезна роль засобів масової інформації - радіо, телебачення, друкованих видань.

Процес соціалізації можна представити як безперервне оволодіння культурою й разом з тим як індивідуалізацію особистості. Це пов'язане з тим, що культурні цінності накладаються на конкретну індивідуальність людини: його характер, психічний склад, темперамент, його менталітет.

Структура феномена культура.

Базисні елементи культури існують у двох видах - матеріальному й духовному. Сукупність матеріальних елементів становить матеріальну культуру, а нематеріальних - духовну. Але їхнє розділення часто буває умовним, оскільки в реальному житті вони тісно взаємозалежні й взаємопов’язані.

У матеріальну культуру входять: культура праці й матеріального виробництва, культура побуту, культура топоса, тобто місця проживання (житла, будинку, села, міста), культура відносини до власного тіла, фізична культура.

Сукупність нематеріальних елементів утворює духовну сторону культурної статики: норми, правила, зразки й норми поведінки, закони, духовні цінності, церемонії, ритуали, символи, міфи, знання, ідеї, звичаї, традиції, мову. Будь який об'єкт нематеріальної культури має потребу у матеріальному посередникові. Для знань, наприклад, таким посередником є книги.

Духовна культура є багатошаровим утворенням і містить у собі пізнавальну (інтелектуальну), моральну, художню, правову, педагогічну, релігійну й іншу культури.

У світовому масштабі культурну спадщину виражають так звані культурні універсалії — норми, цінності, правила, традиції, властивості, які властиві всім культурам незалежно від географічного місця, історичного часу й соціального устрою суспільства.

Культура - це досить складна, багаторівнева система. Прийнято підрозділяти культуру за її носіями. Залежно від цього виділяють світову й національні культури.

Світова культура — це синтез кращих досягнень всіх національних культур різних народів, що населяють нашу планету.

Національна культура, у свою чергу, виступає синтезом культур різних класів, соціальних верств і груп відповідного суспільства.

Своєрідність національної культури, її неповторність й оригінальність проявляються як у духовній (мова, література, музика, живопис, релігія), так і в матеріальній (особливості економічного устрою, ведення господарства, традиції праці й виробництва) сферах життя й діяльності.

Сукупність цінностей, вірувань, традицій і звичаїв, якими керується більшість членів суспільства, називається домінуючою культурою. Однак, оскільки суспільство розпадається на безліч груп (національних, демографічних, соціальних, професійних і т.д.), поступово в кожної з них формується власна культура, тобто система цінностей і правил поведінки. Такі малі культурні світи називаються субкультурами. Говорять про молодіжну субкультуру, субкультуру людей похилого віку, субкультурі національних меншостей, професійній субкультурі, міський, сільської й т.п.

Від домінуюча субкультура відрізняється мовою, поглядами на життя, манерами поводження. Такі розходження можуть бути виражені дуже сильно, проте субкультура не протистоїть домінуючій культурі.

Субкультура, що не просто відрізняється від домінуючої культури, але протистоїть їй, перебуває в конфлікті з домінуючими цінностями, носить назву контркультури.

Субкультура злочинного світу протистоїть людській культурі, а молодіжний рух «хіппі», що одержав поширення в 60—70 рр. ХХ ст. у країнах Західної Європи й США, заперечував пануючі американські цінності: соціальні цінності, моральні норми й моральні ідеали споживчого суспільства, наживу, політичну лояльність, сексуальну стриманість, конформізм і раціоналізм. (Конформизм (от пізньолат. conformis подібний) присстосовуваність, пассивное принятие существующих порядков, господствующих мнений, отсутствие собственных позиций.)

Форми культури. Залежно від того, хто створює культуру і який її рівень, розрізняють три форми - елітарну, народну й масову культуру.

Елітарна, або висока, культура створюється привілейованою частиною суспільства або по її замовленню професійними творцями. Вона включає образотворче мистецтво, класичну музику й класичну літературу. Як правило, елітарна культура випереджає рівень сприйняття її середньоосвіченою людиною. Девіз елітарної культури «Мистецтво заради мистецтва».

На відміну від елітарної народна культура створюється анонімними творцями, що не мають професійної підготовки. Народну культуру називають також аматорською, або колективною. Вона включає міфи, легенди, сказання, епос, казки, пісні, танці. За своїм виконанням елементи народної культури можуть бути індивідуальними (переказ легенди), груповими (виконання пісні, танцю), масовими (карнавальні ходи) Ще одна назва народної культури — фольклор. Він завжди локалізований, тому що пов'язаний із традиціями даної місцевості, і демократичний, оскільки в його створенні беруть участь усі бажаючі.

Масова, або загальнодоступна, культура не виражає витончених смаків аристократії або духовних пошуків народу. Найбільший розмах її починається із середини XX ст., коли засоби масової інформації проникли у більшість країн. Механізм поширення масової культури прямо пов'язаний з ринком. Її продукція призначена для споживання масами. Це мистецтво для кожного, і воно зобов'язане враховувати його смаки й запити. Кожний, хто платить, може замовити свою «музику». Масова культура може бути інтернаціональною й національною. Як правило, вона має меншу художню цінність, ніж елітарна або народна. Але на відміну від елітарної масова культура має більшу аудиторію, а в порівнянні з народною − вона завжди авторська. Вона покликана задовольняти негайні запити людей, реагує на будь-яку нову подію й прагне її відобразити. Тому зразки масової культури швидко втрачають свою актуальність, виходять з моди. З творами народної й елітарної культури такого не відбувається.

Незважаючи на згадану демократичність масова культура таїть у собі реальну загрозу низведення людини-творця до рівня запрограмованого манекена, людини-гвинтика. Серійний характер її продукції має ряд специфічних ознак:

примітивізація відносин між людьми;

розважальність, кумедність, сентиментальність;

натуралістичне смакування насильства й сексу;

культ успіху, сильна особистість, бажання володіти речами;

культ посередності, умовність примітивної символіки.

Типовими героями масової культури стали суперагент Джеймс Бонд і різноманітні секс-бомби, секс-символи й т.д.

Масова культура — це теж культура, точніше частина її. І достоїнство її творів — не в тому, що вони усім зрозумілі, а в тому, що вони базуються на архетипах.( Архетип (від греч. arche — початок и typos — образ) — в аналітичній психології К.Юнга несвідома форма сприйняття фундаментальних структур буденного життя: любові, насилля, щастя, праці і т.д.)

 До таких архетипів відноситься несвідомий інтерес всіх людей до еротики й насильства. І цей інтерес − основа успіхів масової культури, її творів.

Катастрофічним наслідком масової культури є приведення творчої діяльності людини до елементарного акту безмовного споживання.

Функції культури. Культура являє собою багатофункціональну систему. Головна функція феномена культури — людино-творча, або гуманістична. Всі інші так чи інакше пов'язані з нею й навіть випливають із її.

Функцію трансляції (передачі) соціального досвіду нерідко називають функцією історичної спадкоємності, або інформаційною. Культуру по праву вважають соціальною пам'яттю людства. Вона опредмечена в знакових системах: усних переказах, пам'ятниках літератури й мистецтва, «мовах» науки, філософії, релігії й ін. Однак це не просто «склад» запасів соціального досвіду, а засіб жорсткого відбору й активної передачі кращих її зразків. Звідси всяке порушення даної функції чревате для суспільства серйозними, часом катастрофічними наслідками. Розрив культурної спадкоємності приводить до аномиії, прирікає нові покоління на втрату соціальної пам'яті (феномен манкуртизму). (Манкуртизм — соціально-психологічне поняття, що характеризується розкладанням системи цінностей, створених й накопичених досвідом предніх поколінь, й зневажливим ставленням до них сучасних людей, які втратили історичну  свідомість (пам’ять).

Пізнавальна (гносеологічна) функція пов'язана зі здатністю культури концентрувати соціальний досвід безлічі поколінь людей. Тим самим вона імманентно набуває здатність накопичувати найбагатші знання про світ, створюючи тим самим сприятливі можливості для його пізнання й освоєння.

Можна стверджувати, що суспільство інтелектуальне настільки, наскільки ним використовуються найбагатші знання, що містяться у культурному генофонді людства. Всі типи суспільства істотно розрізняються насамперед за цією ознакою.

Регулятивна (нормативна) функція культури пов'язана насамперед з визначенням (регулюванням) різних сторін, видів суспільної й особистої діяльності людей. У сфері праці, побуту, міжособистісних відносин культура так чи інакше впливає на поведінку людей і регулює їхні вчинки, дії й навіть вибір тих або інших матеріальних і духовних цінностей. Регулятивна функція культури опирається на такі нормативні системи, як мораль і право.

Семіотична, або знакова, функція, являючи собою певну знакову систему культури, передбачає знання, володіння нею. Без вивчення відповідних знакових систем неможливо опанувати досягненнями культури. Так, мова (усна або писемна) є засобом спілкування людей. Літературна мова представляє собою найважливіший засіб оволодіння національною культурою. Специфічні мови потрібні для пізнання миру музики, живопису, театру. Власні знакові системи мають і природничі науки (фізика, математика, біологія, хімія).

Ціннісна, або аксиологічна, функція відображає найважливіший якісний стан культури. Культура як система цінностей формує в людині цілком певні ціннісні потреби й орієнтації. За їхнім рівнем і якістю люди найчастіше судять про ступінь культурності тієї або іншої людини. Моральний й інтелектуальний зміст, як правило, виступає критерієм відповідної оцінки.

Таким чином, категорія «культура» позначає зміст спільного життя й діяльності людей, що представляє собою біологічно ненаслідуване створене людьми штучне середовище існування й самореалізації, джерело регулювання соціальної взаємодії й поведінки.

2. Культура народів Стародавнього Сходу

Наприкінці IV тис. до н. е. в оточенні могутнього масиву первісності виникають культури шумеро-аккадського Дворіччя (Месопотамії) та Давнього Єгипту. Давньосхідна людина відразу вагомо заявила про свою присутність на Землі містами з десятками тисяч населення, грандіозними палацами і храмами, шляхами, іригаційними спорудами, розвиненою писемністю. Суспільства Стародавнього Сходу розвивалися вкрай повільно, зберігаючи протягом значного часу залишки родового ладу з патріархальними підвалинами. Давньосхідні держави трималися централізованістю влади, яка замикалася на фігурі сакралізованого правителя, реалізувалася через розвинений чиновницький апарат, спиралася на залежність формально вільних землеробів.

У давньосхідних міфах про походження світу акт творення поставав як впорядкування раніше неструктурованого хаосу (наприклад, в аккадській космогонічній поемі "Енума еліпі" — це розчленування праматері Тіамат, яке здійснює бог Мар-дук). Планування міст, архітектурні моделі, орнаментальні композиції, навіть силуети одягу тяжіли до правильних геометричних форм як символів організованого космосу.

Космічність архітектури давньоєгипетської піраміди виявлялася в архетипі прапагорба, "світової гори", як просторової осі. Космогонічні міфи Єгипту описували акт творення як породження священного пагорба Бенбен з первісного водного хаосу Нуну. Оскільки у створеному богами світі царював порядок, правильна геометрична форма пірамід фараонів Хуфу (Хеопса), Хафра (Хефрена) і Менкаура (Мікеріна) з некрополя в Гізі якнайкраще відповідала зазначеній світобудівничій моделі. Сувора простота грандіозних кам'яних споруд приголомшувала людину, пригнічувала її відчуттям власної мізерності й нікчемності перед лицем стверджуваного ними абсолюту деспотичної влади (піраміда — споруда передовсім ідеологічна, особливо якщо враховувати співвідношення її об'ємів взагалі і малої камери зокрема для розміщення саркофага з мумією фараона). Трикутник, утворюваний у площині сприйняття як жорстка і незмінна геометрична фігура, упредметнював ідеї вічності, виклику швидкоплинності часу, протистояння скінченності й хиткості земного буття.

Єгипетські храми (комплекси Карнака, Луксора, храмів Рамзеса II в Абу-Сімбелі) приголомшували своєю монументальністю, як і піраміди, однак їхня композиція розгортається за часом: від алеї сфінксів, осяяної пекучим сонцем, через грандіозні пілони — сакральну браму в небо, через двір, оточений колонадою, з його змаганням світла й тіні, до колонного залу, що уособлює священні хащі під стелею — небо з зірками, і далі — до святилища, де згасає день, і темрява поглинає все.

Передньоазійські храми-зикурати також позначені монументальністю. Враження від знаменитого дев'яностометрово-го зикурату Етеменанки збереглося в біблійній притчі про Вавилонську башту, що мала торкнутися небес. Терасна композиція зикурату уособлювала «світову гору », реалізовувала протиставлення неба й землі, сакрального верху і профанного низу. Три грандіозні тераси зикурату царя Ур-Намму в Урі пофарбовано в різні кольори: нижня — в чорний (бітум), що символізував підземний світ, середня — в червоний (випалена цегла) — земля, верхня — в біло-блакитний (вапно) — небо. Тераси прорізали велетенські сходи — пандуси, які втілювали мотив єднання світів, а в контексті ритуальної процесії — мотив сходження на небо як очищення шляху людини.

Передньоазійські зикурати орієнтувалися на поцейбічні аспекти космогонічної моделі, ні функціонально, ні семантично не звертаючись до теми вічного буття. Навіть сирцева цегла, яку використовували для будівництва за браком каменю, спричиняла короткочасність існування споруд, що ненадовго переживали своїх творців. Саме тут далися взнаки відмінності світоглядних універсалій Давнього Єгипту та Межиріччя.

Еколого-географічне середовище Месопотамії має значну відкритість територій, нерегулярність і непередбачуваність спустошливих розливів Тигру і Євфрату, розмаїття ландшафтів, несталість клімату. Певною мірою це позначилося на відчутті плинності та хиткості всього існуючого. Так виник мотив боріння в міфології, дуалістичне вчення зороастризму, теми марності буття, яке зрівнює в смерті й багатого, й бідного, загубленості малої людини в суперечностях світу, підкорення її випадковостям Божого промислу (наприклад, відома давньовавилонська поема "Про безневинного страждальця"). Стає зрозумілим жах, що охопив епічного героя Гільгамеша від загибелі свого друга Енкіду: смерть сприймалась як абсолютне зло, всі цінності — по цей бік життя. Тому й приречений на поразку пошук Гільгамешем квітки вічного життя, отже безсмертя недосяжне для людини.

Для єгиптянина смерть — не тотальний кінець, бо вона продовжує життя: душа зберігається, тіло захищається муміфікацією, гробниця стає домом. Чи не територіальна замкненість Єгипту з регулярними розливами Нилу, домінуванням у ландшафті прямих ліній, сталістю клімату відобразилася в характерному уявленні про світ як субстанцію усталену, непорушну, тривку. В давньоєгипетській міфології не було ні Едему, ні Золотого віку, ні Армагеддону. Розвинений заупокійний культ з його хвалою смерті в "Текстах пірамід" закарбував бажання смертного отримати безсмертя. Образотворчий канон своєрідного розпластування фігури людини на площині (голова і ноги зображувались у профіль, тіло й око — у фас: дерев'яний рельєф із зображенням зодчого Хесіра) або зображення об'ємної фігури, що стоїть або сидить (з підкресленим зв'язком з первинним монолітом блоку без моделювання м'язів і з поглядом у безкінечність: статуї писця Каї, вельможі Ка-апера) геніально зупинив мить буття людини в субстанціональному, сутнісному стані. Використання чистих насичених кольорів асоціювалося з усталеністю, як і фризова побудова зображень, що відтворювала ситуацію ритуальної ходи, спрямованої у вічність. Вироблення канону з підкресленою статичністю композиції, обрядовістю поз, різномасштабністю фігур, без буттєвої рухливості відповідало також сакральному завданню підтримання світопорядку та ієрархічності. Порушення канону в амарнський період (перша пол. XIV ст. до н.є.)

новаторської за характером культури часу правління Аменхотепа IV (Ехнатона), яка звернулася до плинного земного буття з його радощами та трагедіями (рельєф "Оплакування померлої царівни" з гробниці в Ахетатоні, портретна голова Ехнатона (майстерня Тутмеса), портрет Нефертіті з фарбованого вапняку), лише підтверджує його семантичний зміст.

Людина в давньосхідних культурах

Типова для Давнього Сходу форма іригаційного землеробства, що потребувала значної концентрації праці, зумовила колективний характер культури. Тому давньосхідна людина завжди сприймала себе не окремим "я", а органом цілісного соціального організму, частиною соціуму, залученою з його допомогою в колообіг космічного буття. Літературні герої ставали своєрідними універсальними символами соціального становища людини: цар, багатий, бідняк, праведник, страждалець. Називання персонажів Старого Заповіту як чоловік, подружжя виражало зв'язки людини з домом, спільнотою, родом, станом тією ж мірою, як і давньосхідне ім'я людини, що містило також ім'я її батька й назву її родової групи.

Принципова особливість держави на Сході — це командно-адміністративна структура, яка регулює виробничі стосунки і виконує розподільчі функції. Така форма суспільних відносин принижує приватне існування. Соціальний статус й економічне становище людини достатньо жорстко залежать від місця індивіда в системі суспільного розподілу. Зосередження в руках держави всієї повноти економічної і політичної влади унеможливлювало протистояння цій тотальності окремої особистості. Можна погодитись із дослідником Ю. Павленком, що давньосхідна людина могла самореалізовуватися лише через наперед задані соціокультурні форми шляхом прилучення до влади та просування по її щаблях. Цей так званий феномен "влади-власності" забезпечував виключну усталеність, стабільність сформованої протягом тисячоліть системи відносин.

Етичний кодекс передбачав наслідування загальноприйнятих норм і установок: жити сім'єю, надавати допомогу, шанувати старших і вищих, бути як усі тощо (вавилонська "Розмова господаря з рабом", єгипетське "Повчання Птахотепа"). Система цінностей зводилася до проповідування смиренної молитви божеству, виправдовування страждання як загального порядку речей, визнання людини іграшкою в руках сліпого провидіння (пізньокаситська поема "Невинний страждалець", "Вавилонська теодицея"). Навіть неслухняність людини перед Богом сприймалася лише як передумова слухняності, її перевірка, закріплення, такою, як в історії праведного Йова, бого-боязливість і послух якого було піддано випробуванню втратою власності, загибеллю дітей, страшними хворобами (біблійна Книга Йова). Шлях слухняності ставав шляхом набуття захисту.

Особа, яка визнає свою нікчемність як людини, є рабом. Рабство давньосхідної людини знаходило відображення в позі моління шумерських статуй з благоговійно складеними руками, широко розплющеними очима, що намагаються вловити бажання божества, великими вухами, які напружено дослухуються до його слів. Означенням рабства ставали простягнуті руки, крок у невідому далечінь і вдивляння в безкінечність єгипетських статуй. Давньосхідна людина не володіла власним буттям і отримувала його з рук інших. Самозверненість замінювалася зверненістю до іншого, власне буття ставало буттям для іншого.

Обмежена самоцінність особистості закріплювалася сакра-лізацією фігури правителя. Влада на Давньому Сході утверджувалася природним шляхом найчастіше для управління спорудженням та обслуговуванням іригаційних систем. Від особистих рис правителя, його чеснот і вад, заслуг і злочинів залежав врожай, успіх політичних і військових справ. Історія зберегла численні джерела, пов'язані з діяльністю царів, чиї особистості накладали відбиток на ту чи іншу добу: військова пісня Хаммурапі, сказання про Саргона, аннали царів Аш-шурнасірапала, Сінаххеріба, Ашшурбанапала. Система літо числення велася за роками правління. Людина посідала своє місце у світі відносно правителя (єгипетська "Розповідь Сіну-хета").

Легітимізація влади за східною моделлю здійснювалась як процес її сакралізації, обожнювання особистості правителя. Цар сприймався як основа цивілізації, як сила, що впорядковує світ, як втілення цього впорядкованого світу, якому протистоїть позбавлений керівної длані хаос; сакральність фігури правителя реалізовувалася в його функції відновлювача порушеної космічної рівноваги, посередника між Богом і людьми. Якщо світовий порядок руйнувався, це сприймалось як гнів богів і загрожувало загибеллю. Тому порушений порядок відновлювали за будь-яку ціну. Сила і могуть правителя слугували запорукою закону і непорушності світоустрою. Фігура правителя стояла в сакральному центрі світобудови, від нього до периферії розташовувалися фігури цариці, вельмож, наближених, відповідно чому й зменшувався масштаб зображених. Посох у руках правителя вказував на належність йому світового дерева.

Зображення царя відповідали канону підкреслено значної фізичної могутності тіла, незворушності виразу обличчя, фронтального величного передстояння (шумерська статуя правителя Гудеа з Лагосу, єгипетські статуї Рамзеса II). З уславленням фізичної могутності правителя пов'язана гіперболізація теми "Цар на війні" (аккадська стела царя Нарам-Сіна, присвячена його перемозі над гірським плем'ям луллубеїв, рельєфи палацу Саргона III в Дур-Шаррукені). У сценах полювання на тварин непохитна воля володаря підкреслена жорстокістю страждань наймогутніших звірів (композиції "Великого левиного полювання"). Мотив бенкету сприймався як символ безкінечності достатку правителя, перемоги життя над смертю (так званий штандарт з Уру).

Ярусна композиція штандарту з Уру дає можливість уявити давньосхідну концепцію часу. Сюжет розгортається в зворотному напрямку, тобто минуле розміщується попереду, оскільки воно вже відоме і вже пішло вперед, а майбутнє — як сховане від очей, як таке, що має бути і яке ще призначено побачити, — за спиною. Тобто навіч орієнтація в часі на минуле.

Час характеризувався також предметно-подієвим наповненням (згадаймо біблійного Екклезіаста "...час розкидати каміння і час каміння громадити; час обіймати і час ухилятися від обіймів; час шукати і час розгубити; час збирати і час розкидати..."). У візуальному мистецтві це виявлялось у відтворенні кількох різних за часом подій на єдиній площині (плита Ур-Нанше з Лагашу з мотивами апофеозу правителя).

3. Культура Стародавньої Греції та Стародавнього Риму

Досягнення античної цивілізації (І тис. до н. є. V ст. н. є.) становлять підґрунтя розвитку європейської культури. Антична культура — це тип європейської раціональної культури, її шлях — це шлях від міфу до логосу, від міфологічної моделі світу до його натурфілософського осмислення. Звільнена від суспільно-родових відносин антична свідомість позбувалася міфології як перенесення їх на оточення, замінюючи її суто розумовими структурами (рабовласництво спричиняє поділ розумової і фізичної праці), тобто натурфілософським способом мислення. Буття виявлялося в пропорції та зв'язку речей, які знаходили математичне вираження. В одухотвореному, доцільному, замкненому Всесвіті володарювали логос і розум. За мінливим багатобарв'ям земного буття вбачався непорушний порядок абсолютів, універсалій, викристалізованих у свідомості як ідей.

Так, музику розуміли як знання про рух, який створює звучання. Оскільки в ній вбачали ті самі закономірності, що в зміні пір року або рухах небесних тіл, то її метою було пізнання основ світобудови. Вивчення розмірностей неможливе без числа як суті всіх речей, тому музика апелювала до арифметики, геометрії, астрономії, виявляючи тим самим тяжіння до раціонального пізнання світу.

Антична культура — космологічна. Космос виступав її абсолютом. Це Всесвіт, порядок, ціле, що протистоїть хаосові впорядкованістю і красою. Космос — це чуттєво сприйнятий реальний небосхил з небесними тілами, які правильно рухаються над нерухомою землею (Платон). За О.Лосевим, рабовласництво з сутністю раба як фізичної речі в кінцевому узагальненні породжувало уявлення про світ як про матеріальний; тобто пластичність античного світогляду є перенесенням земних відносин раба і рабовласника на всю природу. Відповідно, в античній культурі домінували пластичні мистецтва. Наукові знання були насамперед дослідженням просторових відносин між тілами ("Початки" Евкліда).

У такій культурі бути означало знайти естетично завершену форму. Це відобразилось у вченні Арістотеля про ентелехію, сутність якої в тому, що будь-яке поняття є водночас і розумовим уявленням, і об'єктивною реальністю. Предмети і явища знаходять справжнє буття, коли набувають форми.

Космологізм античної культури передбачав розуміння людини як частини космосу. Людина безпорадна, її життєвий шлях, доля наперед визначені богами. Боги персоналізували коло року, фатуму, циклічного руху людських вчинків. Так, герої античної міфології і літератури завжди звертаються до богів з проханням визначити не тільки життєвий шлях, а й найменший вчинок. У неможливості вийти за межі доленосного кола, у вічному поверненні до першооснов виникав образ вічності, циклічного часу, часу-кола.

Культура Давньої Греції

Географічні особливості Балканського півострова (нерівна місцевість світу гір і долин, численні невеликі острови, що губляться в морських просторах), масштаби оточення, його простота й завершеність сприяли розумінню співрозмірності людини і природи, характерної для культури Давньої Греції (VIII — І ст. до н. е.). Це виявилось у формуванні особливого типу державного устрою полісу, міста держави, громадської спільноти з республіканською формою правління. Полісна система виховала в греків особливе світосприймання. Найвищою цінністю була сама спільнота, яка забезпечувала добробут кожного громадянина. Для елліна поліс був тим єдиним місцем, де він відчував себе повновладною людиною, що була під покровительством богів. Руйнування громадянської спільноти сприймалось як руйнування впорядкованої законом світобудови. Не було нічого страшнішого для елліна за вигнання з рідного міста, позбавлення громадянських прав.

Демократична традиція виявляла себе в такому принципі культури, як змагальність. Грецький агон (боротьба, змагання) уособлював характерну рису вільного грека, який реалізував свою свободу в Олімпійських, Піфійських, Немейських іграх. Агон утверджував ідею перемоги в змаганні як найвищої цінності, що уславлює переможця й забезпечує його повагу та пошану. З агону починається діалектика як уміння вести бесіду, спростовуючи міркування противника, відстоюючи власні докази. Агон став складовою театрального дійства (трагедій і комедій), побудованого на діалозі хору й акторів, яке принесло невмирущу славу грецьким драматургам Есхі-лу, Софоклу, Евріпіду, Арістофану. Змагальність визначила принципи побудови системи освіти, що орієнтувалася на виховання повноцінного громадянина, особистості, лідера.

Моделлю давньогрецького космосу слугував храм (Парфенон на Афінському Акрополі, храм Гери в Пестумі, храм Зевса в Олімпії), простий за своєю композицією, ясний і гармонійний. Акцентування екстер'єру храму його оздобленням та функціональним використанням уособлювало тілесність світобудови. Пропорції і масштаби співвіднесеності з людиною включали її в гармонійний світоустрій. Золотаво-білий мармур ніс у собі тепло людського тіла. Прорізані жолобками канелюрами колони були подібними до людини, одягненої у хітон, що спадав складками. Неоднакова товщина колон неначе напружувала їх, немов людські руки, що несуть вагу. Використання дорійського ордеру надавало храмові чоловічої мужності, снаги та сили, іонійського — жіночної витонченості й легкості. Не буде перебільшенням зазначити, що колонада немовби являла собою товариство вільних громадян, які є оплотом гармонійної світобудови.

Культура Стародавнього Риму (VIII cm. до н.е. V ст. н.е.) пов'язана з особливостями останнього етапу розвитку античного рабовласницького суспільства. Якщо греки відчували єдність своїх особистих інтересів та інтересів суспільних, то римська держава з жорсткою системою управління протистояла окремій людині. Розлад між особистістю і державою осмислювався філософією стоїків: у підкоренні особистих інтересів державним, пристрастей розуму — вихід із суперечностей життя (Сенека). Якщо греки сповідували культ краси вільної особистості, то римляни — культ влади і сили. У культурі надійно утвердилась ідея універсалізму і державності: могутність Риму, його всесвітнє володарювання й нездоланність (велика місія Риму декларована в "Енеїді" Вергілія).

Тверезість світосприймання, практичний склад мислення також зумовив специфіку римської культури. Скрупульозність римського права враховувала всі можливі життєві ситуації. Історичні твори тяжіли до точності фактів ("Всесвітня історія" Полібія, "Історія Риму" Тіта Лівія). У літературі досягла розквіту саме прозаїчна традиція. Державні ідеї імперії найбільш повно втілювались у спорудженні будівель суто практичного призначення, які задовольняли потреби в грандіозній торгівлі, суворій військовій дисципліні, масових видовищах. Це мости (Гардський міст у Німі), дороги (Аппієва дорога), акведуки (акведук Аппія Клавдія, акведук Марція), форуми (форум Траяна в Римі), терми (терми Каракал ли). їхня краса вбачалась у конкретній практичній функції, втіленій у логіці структури, розумній доцільності, суворій могутності, лаконізмі деталей.

Відображенням могутності римської держави, її військових перемог стали тріумфальні арки (Костянтина, Септимія Севера), тріумфальні колони, на яких рух великих людських мас, що на рельєфі, підкорений длані імператора (колона Траяна). Соціальний космос римської культури знайшов відображення в домінуванні в архітектурі купола й арки як образів завершеності, об'єднаності, вічності, соціального універ-суму (на противагу грецькій колоні як образу антропоморфного космосу), а також у домінуванні овала як символу світового яйця. Римський храм (Пантеон), амфітеатр (Колізей) відокремлювали людину від навколишнього середовища, замикали її в собі, оточували монолітною стіною з одноманітним ритмом арок. Образами універсалізму сповнена і римська література (поема Лукреція Кара "Про природу речей"). Відображенням соціального космосу стала також видовищна культура Риму: гладіаторські бої, цькування диких звірів, циркові ігрища, які відрізнялися масовістю, розмахом і задовольняли гедоністичні потреби плебсу.

Людина в античній культурі

Еллінська традиція являє нам феномен вільного громадянина, який є самостійним приватним власником і разом з такими самими економічно незалежними власниками утворює громадянське суспільство, підпорядковуючи собі державні інститути. За Ю.Павленком, давній грек уявляв соціальні відносини як горизонтальні, тобто взаємини в принципі рівноцінних людей, а не як вертикальні, що йдуть з висоти влади до підлеглих їй людей.

Процес великої колонізації грецькими спільнотами Малої Азії та Балканського півострова формував еллінське суспільство як політичний союз рівноправних воїнів; грецькі поліси вели постійні жорстокі війни. Це піднесло на рівень ідеалу людину дії. Історія людини розглядалась як історія подвигів, діянь (міф про Геракла). Полісна людина була воїном і громадським діячем. Кожен громадянин не лише мав право, а й повинен був брати участь у вирішенні державних справ. За законами Солона, під час міжусобиць кожен мав обрати одну з ворогуючих сторін, інакше його позбавляли громадянських прав. Еллін віддавав свої сили й життя державі не від усвідомлення обов'язку, а тому, що розумів себе діяльною персоною історії, яка реально впливала на оточення. Позбавлене сумнівів почуття єдності особистого й спільного — ось основа полісного існування. Приватне життя індивіда розчинялось у громадському, як сімейне переміщувалось у відкрите очам коленого внутрішнє подвір'я — атріум.

Героїзм став тим, що надавало сенсу людському буттю. Еллін жив у світі тотального всевладдя долі. Однак для нього було важливим подолати її. Герой знищує в собі рабське, тоді як раб приймає це і зживається з цим. Герой і раб утворюють полюси античного світу, в якому героїчне стало вищим змістом буття, що вимагало від людини набувати божественного за допомогою власних людських ресурсів. Смерть у бою вважалася гідним закінченням життя, особливо порівняно зі спокійною смертю в ліжку: смерть — доля спільна для всіх, геройство — тільки для обраних. Героїзм вимагав активності, дієвості, конкретних вчинків. Антична трагедія моделювала ситуацію зіткнення героя і долі. В цій ситуації герой утверджував свій героїзм, а доля — своє всевладдя. Тема воїнів, героїв стала головною в давньогрецькій літературі ("Іліада" та "Одіссея" Гомера, "Прикутий Прометей" і "Орестея" Есхіла).

Важливим образом античної культури став образ стрункого, оголеного юнака, атлета ("Дорифор" Поліклета, "Дискобол" Мірона). В ньому передано сутнісні риси довершеної людини, її універсальні якості, втілено космічний устрій і гармонію індивідуального існування по той бік недосконалості. Обличчя імперсональне, внутрішній світ позбавлений конкретних психологічних рис: у цьому прочитувалася і підпорядкованість долі, фатуму, і полісне світовідчуття, яке знищувало розуміння особистісного, не дозволяло протиставляти його цілому. Скульптура гранично тілесна. Відображення духовної динаміки можливе лише настільки, наскільки її може бути передано пластикою тіла. Душа являє себе через тіло. Як тілесна сила Еросу розуміється кохання (Сапфо). Душевні страждання героїв передають за допомогою їхніх рухів і дій (страждання. Ахіллеса в Гомера).

Давньогрецька культура з перевагою тілесного над духовним, дії — над почуттям дає уявлення про так звану героїчну етику, яка визнає право героя на вчинок поза його моральною оцінкою. Велич і трагізм дії є сутнісним конфліктом і драми Софокла "Едіп-цар".

У пізньокласичній та елліністичній культурі втрачається громадянський пафос, але відкривається емоційність людини, дія поступається місцем роздумам і почуттям, з'являється інтерес до людського обличчя ("Пізнай себе" Сократа, книга Теофраста "Характеристики", трагедії Евріпіда, комедії Арістофана, скульптура "Менада" Скопаса, "Гермес з Діонісом" Праксителя, "Лаокоон", Пергамський олтар, портретні роботи Лісіппа). Героїчна концепція краси класичної еллінської традиції зазнає краху.

Для римської людини покликанням було займатися справами побудови людського суспільства, яке здійснювалося передовсім у побудові держави. Римська держава століттями була метою і сенсом існування громадян. Свій героїзм громадянин зробив засобом служіння державі. Героїзм набув рис громадянськості. Жорстокий і владний Коріолан (його історія стала основою шекспірівської трагедії), несправедливо вигнаний римським народом, у своїй героїчно виправданій помсті відступає перед проханнями матері врятувати рідне місто. Він не в змозі переступити через римську ідею і ладний загинути, оскільки права особистості для нього менш вартісні, ніж державні. Римська ідея сильніша навіть за злочин вбивства, тому Горацій стає героєм, коли вбиває свою сестру, яка оплакувала свого нареченого Куріація, ворога Риму.

У Римі, де держава в усьому нехтувала правами особистості, почалося відчуження, відокремлення індивіда. Формула Сенеки "Відвоюй себе для самого себе" була наслідком втрати єдності громадянина і спільноти, маніфестом пошуку нових орієнтирів. Поет Горацій своїм "Створив я пам'ятник..." утвердив самість людини. Виник жанр автобіографії ("Про своє життя"). Набуло цінності приватне життя людини з її прихильністю до свого дому, професії. Філософія осмислила можливість різних поведінкових моделей: стоїцизм, епікуреїзм. Тема зрадливої долі, несталості й мінливості життя людини стала провідною в римській літературній традиції ("Золотий віслюк" Апулея, "Метаморфози" Овідія).

Сформувалася портретна традиція. Зародження портрета пов'язане з давнім заупокійним культом предків, який передбачав зняття маски з померлого. Римський портрет наслідував гостру, часом жорстоку подібність обличчя. Стиль римського портрета еволюціонував відповідно до зміни моралі й ідеалів. Ідеалом республіканського устрою була мудра і вольова люди-на-громадянин, перейнята духом республіканських форумів ("Римлянин", "Брут", статуї тогатусів, тобто одягнених у тогу). У портретах імператорського Риму утверджено героя, сповненого надзвичайної енергії, егоцентризму, владолюбства, що породжені жорстокою боротьбою за владу (портрети Каракалли, Нерона). Тривога і споглядальність з'явились у портретах кризової доби (портрет Марка Аврелія, "Сиріянка"), які відкривали обрії нової системи культурних цінностей.

  1.  Основні підходи до визначення культури

Людина - це перш за все суб’єкт суспільно-історичної дії, що стверджує своє буття як людське. Своїм практичним ставленням до світу людина стверджує форми свого людського буття в ньому, створює свій особливий світ, відмінний від світу природи, опредметнює його, створює культуру. Культура в цьому вимірі постає як реальне узагальнення й олюднення природи людською діяльністю, людина - як носій діяльності, як суб’єкт культури. Таким чином, визначення культури полягає в розумінні її як усього того, що створене людиною, на відміну всього того, що створене природою.

Соціальне, як таке, що презентує особливу, людську форму матерії, і культура, як все надприродне, створене людиною, на відміну від «природи» за обсягом означають одну і ту ж сферу явищ. Культура, зазначають у цьому зв’язку В. Шинкарук і О. Яценко, звичайно ж є соціальним явищем, а соціальне за своєю специфікою, на відміну від природного буття, є культурою.

Культура не лише відрізняється від природи, але й органічно зв’язана з нею, так або інакше включає її в себе. Основою їх взаємодії є ні що інше, як людська діяльність, праця. Людина здійснює свою діяльність адекватно закономірностям самого предмета, в силу чого предмет спонтанно розкриває свої внутрішні зв’язки, властивості, залежності. В цьому суть цілеспрямованого освоєння природи, її соціалізації, олюднення. Саме тому культура і постає як реалізація в природі людських цілей за законами самої природи. Вона - сфера освоєння, олюднення природи людською працею в інтересах розвитку самої людини.

Глибинний зміст філософського розуміння культури в тому й полягає, що це поняття фіксує людське ставлення до природи, рівень загальнолюдської значимості речі, її здатності ніби випромінювати з себе людський сенс, прислуговувати людині як її власне відображення. «Культура є втілення людського ставлення до природи, втілення людяності - універсальності цього ставлення. І міра цієї людяності, виявлена по відношенню до природи, є мірою культури, її іманентний критерій, міра відповідальності культури своєму власному поняттю людяності ставлення до природи і відповідно до будь-якого визначення самої людини»[5,с.109].

Культура є процесом і результатом реалізації в природі людських цілей за законами природи, сферою освоєння природи і її олюднення.

Матеріальні та духовні надбання людей є не чим іншим, як предметним втіленням їх здібностей, сутнісних сил і відносин. Ці надбання - зовнішня форма існування культури. Дійсним же змістом її існування є розвиток людини як суспільної істоти, тобто вдосконалення її творчих сил, потреб, здібностей, форм спілкування тощо. Таким чином, культура постає і як сфера становлення, розвитку, соціалізації людини.

Найбільш поширеними у філософсько-культурологічній літературі радянського періоду були два підходи:

  •  структуралізація культури М. Каганом як трирівневого утворення - матеріального, духовного і художньої культури, що гармонійно поєднує в собі як матеріальні, так і духовні компоненти. На думку вченого, матеріальна культура має дві сторони - предметно-продуктивну і техніко-технологічну. До матеріальної культури М. Каган відносить також культуру відтворення людського роду, фізичну культуру, культуру соціально-політичну, медичну справу, спорт тощо. Духовну культуру філософ розглядає як чотиричленну систему, що створюється в результаті наступних видів людської діяльності - проективної, пізнавальної, ціннісно-орієнтованої і духовного спілкування людей. Художня культура, вважає вчений, включає в себе художнє виробництво, споживання, художню критику, мистецтвознавство, безпосереднє мистецтво тощо[6,с.188-220];
  •  структурний аналіз культури М. Йовчука і Л. Когана виходячи з структури людської діяльності, вчені розрізняють в культурі три основні підрозділи: матеріальну культуру, політичну культуру і духовну культуру. Розподіл культури на ці складові, підкреслюють дослідники, багато в чому має умовний характер. Нині надто важко провести розмежування між матеріальною і духовною культурою, а політична культура органічно синтезує в собі матеріальну і духовну складові. Виділяючи означені елементи, не можна забувати, що культура - єдина цілісна система, всі складові якої тісно взаємопов’язані одна з одною, вважають М. Йовчук і Л. Коган.

Більш евристичним є структурування культури не за «компонентним» принципом, а за їх належністю до тієї чи іншої сфери життєдіяльності людини і суспільства. Приймаючи за основу усталений в літературі поділ суспільства на чотири основні сфери - матеріального виробництва, суспільно-політичних відносин, духовного життя і побуту, можна умовно виділити такі основні види культури:

  •  виробнича (економічна) культура спілкування (культура праці, матеріального виробництва);
  •  політична культура;
  •  духовна культура (художньо-естетична культура і мистецтво, моральна і релігійна культура, інтелектуальна і інформаційна культура);
  •  культура спілкування та побуту (культура споживання, життєоблаштування, відпочинку, дозвілля тощо).

Поширеним є підхід до структурування культури за її суб’єктом, у якості якого постають такі спільності, як робітники чи селяни, інтелігенція, середні прошарки суспільства, народ, нація, молодь тощо. У цьому випадку розглядаються «робітницька культура», «народна культура», «національна культура», «молодіжна культура» тощо. Матеріальне й духовне, моральне й естетичне, виробниче й інформаційне в ній постають як своєрідні аспекти, взаємодія між якими створює той унікальний сплав, який має сталу якісну визначеність і спрямованість[7,с.183].

Культура виражає міру прогресу суспільства. Культура - це якість суспільства, втілення досягнень його розвитку. Автором цієї концепції є Б. Якуба[1]. Дещо інакше розглядає культуру Н. Смелзер[2]. У нього це, перш за все, сукупність цінностей, уявлень про світ і правил поведінки, спільних для членів суспільства - людей, пов’язаних певним способом життя.

Інша точка зору полягає в тому, що культура є домінантною суспільства. Цю думку обстоює П. Сорокін[3]. На думку дослідника, соціальна природа особлива, тож необхідний інструментарій її вивчення як у статистичному, так і в дидактичному аспектах (культурну динаміку П. Сорокін бачить в циклічній зміні соціокультурних типів). П. Сорокін не погоджується з твердженням, що суспільство є системою найвищого рівня. На його думку, найвищий рівень систем утворюють соціокультурні, сфера впливу яких поширюється на суспільства; останні при цьому трактуються як сукупність людей, що перебувають у процесі спілкування і взаємодіють в одному соціокультурному просторі. В той же час існують системи нижчого рівня: мова, етика, релігія, мистецтво, наука. Іншими словами, культура виступає як гігантська суперсистема, домінанта суспільства (змінюється форма культури - змінюється і тип суспільства). Отже, роль культури тут не просто важлива, вона - вирішальна.

Заслуговує на увагу у дослідженні проблеми взаємовідносин культури і суспільства новітня парадигма, як синергетична. Дана парадигма на основі ідей теорії самоорганізації. Остання як наука, а точніше - міждисциплінарна галузь, займається вивченням процесів, які проходять лише у великих системах. Як зазначають С. Курдюмов та Г. Малинецький[4], тут акцент робиться на принципах побудови організації, її утворенні, розвитку і самоудосконаленні. Що ж стосується соціального феномена культури, то він розглядається «синергетиками» як складна відкрита динамічна система. При цьому всі процеси, які в ній відбуваються, не є сталими, раз і на завжди встановленими. Ця система здатна самоорганізовуватись або, як свого часу зазначав Дж. Дьюї, відтворювати себе шляхом здійснення певних змін у структурі своїх членів. Tобто соціокультурні процеси тут розглядаються як результат взаємодії відкритих систем (якими є, зокрема, культура і суспільство), а сам процес самоорганізації тлумачиться як становлення нового соціокультурного цілого.

Варто сказати декілька слів і про концепції, автори яких хоча прямо і не відносять себе до прихильників синергетичної парадигми, але в своїх працях - прямо чи опосередковано - користуються положеннями теорії самоорганізації. Витоки цих концепцій можна шукати ще у працях Г. Спенсера в якого еволюційно-історичний та структурно-функціональний підходи органічно поєднуються з системним.

Однак аналіз закономірностей взаємовідносин культури і суспільства не буде повний, якщо не з’ясувати специфіки їх переломлення через етнонаціональні відносини. Тільки шляхом аналізу національно-етнічної структури суспільства та вивчення соціокультурних характеристик національно-етнічних утворень ми зможемо визначитись, який зміст вкладатимемо надалі в поняття «народна культура», і які особливості соціального характеру властиві даному різновиду культури.

У філософському контексті культура постає не як часткова сфера суспільного життя, а як суспільство в цілому, з точки зору розвитку людини як суб’єкта діяльності, розкриття властивостей і обдаровань людини. Культура уособлює загальну творчу діяльність у предметах для людини. Вона є втіленням створених людьми матеріальних і духовних цінностей. Культура постає як опредметнена сутність людини. Міра розвитку культури визначається мірою розвитку людини.

Культура є вираженням досягнутого людиною (людством) рівня історичного прогресу. І навпаки, як писав Й. Гете, міра культурного світу є тріумфом виключно людського, все має значення лише остільки, оскільки воно гуманне.

Інтеграл культури - людина і людяність. Культура це культ людського буття, творення людини із «наявного матеріалу». Створюючи людину, вона творить і саму себе. Культура завжди є самотворчістю. Культура не є сталим буттям, це процес становлення буття людини як людини, злету його до людяних (гуманістичних) форм існування.

Основні функції культури пізнавальна, комунікативна, регулятивна, прогностична, ціннісно-орієнтаційна. Всі вони органічно взаємопов’язані. Культура цілісне утворення. Цілісність виявляється як в єдності елементів, що складають її структуру, так і функціонально. Функціональна єдність культури зумовлена її життє- і людинотворчою сутністю.

До розуміння людинотворчої сутності культури філософи підійшли не одразу. Є всі підстави стверджувати, що першим серед перших з цього питання був Цицерон. Розглядаючи ораторське мистецтво як найбільш повний вияв культури, видатний римський філософ і державний діяч вбачав у ньому засіб звеличення, самоствердження особистості. Ораторське мистецтво підносить людину. Культура розвиває особистість, і в цьому, на думку Цицерона, полягає її головна функція.

Подібні ж, але більш широкі, погляди на цю проблему мали Вергілій, філософи Відродження, Т. Гоббс, Й. Гердер, Вольтер, Ж.Ж. Руссо, французькі матеріалісти XVIII ст. Людинотворчу сутність культури підкреслювали І. Кант та Г. Гегель. В їх працях ідея взаємоєднання людини та культури дістала, мабуть, найбільш фундаментальне обґрунтування. Цю ж традицію продовжував і К. Маркс, праці якого є яскравим свідченням глибокого розуміння внутрішньої гуманістичної сутності культури, її спрямованості на особистість, єдності культури і особистості, праці та виховання, культуротворення та культуроспоживання.

Розуміння культури як засобу самореалізації та самотворення особистості в різноманітних сферах суспільного життя дає можливість диференційовано підійти і до історичних форм культури, охарактеризувати їх як певні типи, визначити місце і роль у загальнолюдській історії.

Замість того, щоб одержати насолоду від створеного власними руками та розумом, від спілкування з культурою, людина вимушена витримувати її тиск. ї це тому, що культура стає чужою, іншою, відчуженою. В такій системі загальна ситуація позначається категорією «відчуження». Людинотворча сутність культури набуває відчужених форм. Культура втрачає гуманістичний характер і фактично перетворюється на антикультуру, бо замість того, щоб піклуватися про людей, вона підноситься над ними як чужа їм сила.

Радянська культура може бути означена як суперечливе явище. Вона включає різнорідні й одночасно взаємопов’язані пласти, що взаємодіють доповнюючи й заперечуючи одне одного у процесі функціонування (насамперед, у плані забезпечення відтворення гуманістичної людяності), визначають статус даного типу культури, його місце в історії розвитку людської цивілізації. Крім того, варто пам’ятати, що поняття «радянська культура» не є синонімом поняття «соціалістична культура». Взагалі поняття «соціалістична культура», «капіталістична культура» є значною мірою умовними, оскільки за ними немає соціальних суб’єктів.

Висновки

Отже, культурологія як наука ґрунтується раціональному пізнання та інтуїтивному проникненні в інтегральне знання різних культур, яке уможливлює формування цілісного уявлення людини про культурний континиум і місце в ньому людини, відтворення універсального образу світу в його динамічному розвитку.

Культурологічний метод передбачає осмислення культурної динаміки людства як поліфонії ціннісно значущих смислів буття людської спільноти на відміну від історії української та зарубіжної культури як історії унікальних творінь культурного генія.

Науковий предмет культурології визначає необхідність наявності у змісті культурології не тільки гуманітарних форм людської діяльності таких як мистецтво, філософія, релігія, а також природничих знань, технологій, предметного середовища, соціально-економічних інститутів суспільства, що розглядаються із загальнокультурного погляду.  

Література

  1.  Маркова А.Н. и др. Культурология. История мировой культуры. М., 2007.
  2.  Багдасарьян Н.Г. и др. Культурология. М., 2004.
  3.  Шевнюк О.Л. Культурологія. Київ, 2007.
  4.  Левчук Л.Т. та ін. Історія світової культури. Київ, 2000.   
  5.  Горбатов А. Основные школы и концепции культурологии: Учеб. пособие. - Кемерово, 2000.
  6.  Гуревич П. Культорология. Учебник для вузов.-М.: 2003.
  7.  Кармин А.С. Культурология. - СПб: изд-во "Лань", 2001.
  8.  Культурология. История мировой культури: Учебник для вузов/ Под ред. проф. А.Марковой.-М.: ЮНИТИ, 2003
  9.  Культурологія.-Курс лекцій (під ред. А.Баканурського та ін.).-К.:ВД "Професіонал". 2004.
  10.  Культурологія:  теорія та історія культури.  Навч.  посіб.  /За ред. І.Тюрменко, О.Горбула. - Київ: Центр навчальної літератури, 2004.
  11.  Культурология: Учебное пособие для студентов высших учебных заведений.-Ростов н/Д: «Феникс», 2002.
  12.  Боннар А. Греческая цивилизация. В 3-х т. - М.: Искусство, 1992.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

62328. Народные промыслы. Хохлома. Работа с папье-маше 21.77 KB
  Цель: Формировать знания детей о характерных особенностях хохломской росписи. Задачи: Воспитывать эстетический вкус любовь к народному искусству усидчивость внимание аккуратность при работе с красками...
62329. Построение чертежа фартука 1.38 MB
  Чертеж - это графическое изображение какого-либо предмета на бумаге в натуральную величину в уменьшенном или увеличенном виде. Масштаб указывает, во сколько раз настоящие размеры предмета меньше. Масштаб записывают в виде отношения двух чисел...
62330. ХУДОЖНЬО-ПЕДАГОПЧНІ ТЕХНОЛОГІЇ НА УРОКАХ МИСТЕЦТВА 121.25 KB
  Савченко дає таке визначення поняттю технологічний підхід: система дій учителя й учнів спрямованих на досягнення чітко визначеної мети шляхом послідовного та неухильного виконання певних навчальних дій в умовах оперативного зворотного звязку.
62331. Религия Древнего мира и культурное наследие древних цивилизаций 19.14 KB
  В Шумере разрабатывали способы определения судьбы человека по его знаку зодиака в Египте предсказывали будущее с помощью гаданий. Религиями были разработаны представления о загробной судьбе человека.
62333. Ф.М. Достоевский «Преступление и наказание». Раскольников – страдалец за человечество или неудавшийся Наполеон? 34.59 KB
  В заседании суда участвуют следующие лица роли распределяются заранее по желанию учащихся и в соответствии с возможностями исполнения: Судья преподаватель Обвинитель с помощниками 23 студента Адвокат с помощниками 23 студента Родион Раскольников студент Алена Ивановна студентка...
62334. Класс Паукообразные. Особенности строения и жизнедеятельности паукообразных. Многообразаие и значение паукообразных в природе и жизни человека 36.24 KB
  Особенности строения и жизнедеятельности паукообразных. Многообразаие и значение паукообразных в природе и жизни человека. познакомить с многообразием представителей класса паукообразных познакомиться с представителями местной фауны.
62335. Политическое поведение 17.55 KB
  В политологии под термином политическое поведение понимают: Действия отдельных субъектов политики и массовые политические действия Активность организованных субъектов власти и стихийные действия толпы Акции в поддержку действующей политической системы и действия...