2428

Економіка і організація виробництва

Конспект

Экономическая теория и математическое моделирование

Методологія вивчення дисципліни Економіка і організація виробництва. Основні фонди підприємств авіаційної промисловості і їх використання. Оборотні кошти і матеріально-технічне забезпечення підприємств в умовах ринкової економіки. Собівартість продукції підприємств. Основи ціноутворення. Комерційний розрахунок і фінанси підприємств. Виробничі процеси і принципи їх раціональної організації. Сутність і функції процесу управління виробництвом.

Украинкский

2013-01-06

165.38 KB

76 чел.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Національний авіаційний університет

Е.Д.Дмитренко, Л.О.Городецька, В.А.Паламарчук

Економіка і організація виробництва

Курс лекцій

Київ 2009


УДК 658 (042.4)

ББК У9 (4 Укр) 290 я 7

Д 533

Авторський колектив: к.е.н. Е.Д.Дмитренко, - вступ, теми 1.1, 1.2, 1.3, 1.7; к.е.н. Л.О.Городецька – теми 1.4, 1.5, 1.6, 1.8; к.е.н. В.А.Паламарчук – теми 2.1 – 2.8.

Рецензенти:

Захаров О.І., Заступник директора Навчально-наукового інституту Менеджменту безпеки університету економіки та права «КРОК», к.е.н., доцент;

Михайлюк М.І., д.е.н., доцент Державного університету Інформаційно- комунікаційних технологій, к.е.н., доцент;

Загорулько В.М., професор кафедри маркетингу та ресурсозабезпечення Національного авіаційного університету, д.е.н., професор.

Затверджено на засіданні Методично-редакційноюі ради Національного авіаційного університету (протокол №___від „___”________ 2009р.)

Е.Д Дмитренко, Л.О. Городецька, В.А.Паламарчук

Д 533    Економіка і організація виробництва: Курс лекцій.  – К.: НАУ, 2009. –   с.

Курс лекцій відповідає учбовій програмі дисципліни «Економіка і організація виробництва», містить  плани занять і лекційний матеріал за темами дисципліни, а також список літератури. Призначений для студентів технічних спеціальностей. Може бути корисний викладачам, аспірантам, ученим і фахівцям.

УДК 658 (042.4)

ББК У9 (4 Укр) 290 я 7

© Е.Д.Дмитренко, Л.О.Городецька, В.А.Паламарчук 2009

ВСТУП

Конспект лекцій з дисципліни «Економіка і організація виробництва» присвячений актуальним проблемам функціонування в умовах ринку сучасного підприємства, що є одним з основних суб'єктів ринкових відносин.

Інтеграція національної освітньої системи із загальноєвропейською, впровадження у вищих учбових закладах III – IV рівнів акредитації кредитово-модульної системи організації учбового процесу розширять можливості вивчення студентами програмних питань дисципліни.

Конспект лекцій, складений за модульним принципом, включає два учбові модулі:

Модуль 1 «Економіка виробництва».

Модуль 2 «Організація виробництва».

В результаті засвоєння учбового матеріалу по модулю 1 студент повинен:

Знати:

  1.  види ресурсів підприємства, методи їх обліку і оцінки;
  2.  склад виробничих фондів підприємства і показники ефективності, їх користування;
  3.  основні принципи організації оплати праці персоналу підприємств;
  4.  методи калькулювання собівартості продукції;
  5.  показники економічної ефективності капітальних вкладень;
  6.  методику розрахунку основних показників господарської діяльності підприємств;
  7.  основи проектного аналізу.

Уміти:

  1.  проводити кількісну і якісну оцінку чинників, що впливають на рівень ефективності використання всіх видів ресурсів;
  2.  розробляти заходи щодо підвищення ефективності використання всіх видів ресурсів підприємства.

В результаті засвоєння матеріалу по модулю 2 студент винен:

Знати:

  1.   принципи організації виробничого процесу;
  2.  типи організаційних структур управління підприємством;
  3.  основні методи планування і прогнозування розвитку підприємств.

Уміти:

  1.   будувати оптимальну організаційну структуру управління підприємством;
  2.   складати бізнес-плани підприємств.

Модуль 1. ЕКОНОМІКА ВИРОБНИЦТВА

  1.  ПРЕДМЕТ, МЕТОД І ЗАВДАННЯ ДИСЦИПЛІНИ “ЕКОНОМІКА І ОРГАНІЗАЦІЯ ВИРОБНИЦТВА»

План

1.1.1. Предмет визначення дисципліни

1.1.2. Методологія вивчення дисципліни «Економіка і організація виробництва»

1.1.1. Предмет вивчення дисципліни

Дисципліна «Економіка і організація виробництва» є базовою дисципліною в системі підготовки студентів технічних спеціальностей вищих учбових закладів. Мета вивчення дисципліни – освоєння студентами основ економіки і організації виробництва на рівні підприємства в умовах ринкової економіки.

Підприємство є організаційно обґрунтованим і економічно самостійним суб'єктом господарювання, створеним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних і особистих потреб шляхом здійснення виробничої, наукової, торгової, іншій господарській діяльності.

Місією підприємства є головна його мета, що полягає у виробництві продукції (робіт, послуг) для забезпечення потреб ринку і отримання максимального прибутку.

У основі дисципліни «Економіка і організація виробництва» як науки, лежить фундаментальна суперечність між зростаючими  потребами людей і тими економічними ресурсами, які їм необхідні для задоволення їхніх потреб.

Економіка і організація виробництва як конкретна область економічної науки і учбова дисципліна базується на пізнанні і свідомому використанні загальних економічних законів і закономірностей розвитку суспільного виробництва.

Виявлення специфіки і конкретних форм прояву цих законів і закономірностей в господарській діяльності підприємства складає предмет вивчення дисципліни.

Предмет дисципліни включає вивчення теорії і практики господарювання на рівні підприємства; конкретні форми і методи господарювання; принципи формування і використання виробничого потенціалу; взаємодія всіх видів ресурсів; організація і ефективність господарської діяльності підприємства.

У дисципліні на рівні підприємства розглядаються методи і способи раціонального з'єднання і ефективного використання всіх елементів виробничого процесу. При цьому економічні і організаційні питання вивчаються в їх тісному зв'язку з технікою і технологією виробництва.

1.1.2. Методологія вивчення дисципліни «Економіка і організація виробництва»

Зміст конспекту лекцій в логічній послідовності відображає структуру дисципліни. Важливе значення має методологія вивчення дисципліни. У основу її покладені наукові методи, пов'язані з теорією і практикою управління діяльністю підприємства. Основою методології є матеріалістична діалектика. Реалізація діалектичного підходу припускає розгляд кожного економічного явища і процесу в динамічному аспекті, з урахуванням усіх чинників, що впливають на його розвиток.

Окрім цього, дисципліна, що вивчається, використовує інші, характерні для неї, методичні прийоми. Серед них – методи: аналізу і синтезу; індукції і дедукції; порівняльного аналізу; балансовий метод; індексний метод; метод графічних зображень та інші.

Завданнями вивчення дисципліни «Економіка і  організація виробництва» є: оволодіння необхідними знаннями по ресурсному забезпеченню діяльності підприємства і найбільш ефективному використанню ресурсів всіх видів; отримання знань з питань організаційного забезпечення етапів, принципів і методів формування структур управління виробництвом; обґрунтування стратегії і тактики управління підприємством в ринкових умовах.

  1.  
    ОСНОВНІ ФОНДИ ПІДПРИЄМСТВ АВІАЦІЙНОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ І ЇХ ВИКОРИСТАННЯ

План

1.2.1. Економічна сутність, склад і структура основних фондів.

1.2.2. Облік і оцінка основних фондів.

1.2.3. Знос основних фондів.

1.2.4. Амортизація основних фондів.

1.2.5. Показники ефективності використання основних фондів.

1.2.6. Шляхи підвищення ефективності основних виробничих фондів.

1.2.1. Економічна сутність, склад і структура основних фондів

Всяким виробничим процесом є взаємодія засобів праці, предметів праці і робочої сили. Засоби праці і предмети праці складають засоби виробництва, тобто матеріально-речові елементи виробничого процесу. Соціально-економічною формою, в якій засоби виробництва виступають на підприємствах, є виробничі фонди. В результаті конкретної діяльності працівника виробничі фонди беруть участь в створенні споживчої вартості і у вартості створюваного продукту.

Економічна визначеність виробничих фондів витікає з кругообігу засобів підприємства. В процесі свого руху одна частина коштів підприємства постійно знаходиться у сфері виробництва, інша – у сфері звернення. Засоби виробництва, які функціонують у сфері виробництва, утворюють виробничі фонди. При цьому засоби праці підприємств створюють основні фонди, а предмети праці – оборотні фонди. Особливістю основних фондів, які складають велику частину необоротних матеріальних активів підприємства, є своєрідність перенесення ними вартості на готовий продукт, що обумовлене характером функціонування засобів праці у виробничому процесі.

Основними виробничими фондами підприємства називаються засоби виробництва, які неодноразово беруть участь у виробничих циклах, мають термін служби більш одного календарного року, зберігають свою речову форму на протязі всього періоду їх функціонування і поступово втрачають свою вартість, яка частинами, пропорційно зносу основних фондів, переноситься на продукцію, що виготовляється.

Сума коштів, яка необхідна для створення підприємства і забезпечення подальшого його функціонування, визначає величину авансованого капіталу в конкретне підприємство. Цей капітал необхідний для придбання засобів виробництва і оплати праці робочих. При цьому капітал, який вкладається в придбання засобів праці (тобто основних фондів), приймає форму основного капіталу, а капітал, використаний на оплату предметів праці і оплату праці працівників, – форму оборотного капіталу.

Щодо відношення до виробничого процесу, основні фонди підприємств розділяють на дві групи: виробничі основні фонди, які безпосередньо беруть участь в процесі виробництва продукції, і невиробничі, які не мають прямого відношення до виробництва продукції і виконують допоміжні функції (об'єкти громадського харчування, лікувальні установи, житловий фонд підприємств, бази відпочинку і ін.).

Основні виробничі фонди, у свою чергу, можна класифікувати по різних ознаках. Найбільш поширена їх класифікація – по характеру функцій, які вони виконують, – передбачає такі групи (види): будівлі; споруди; передавальні пристрої; машини і устаткування; транспортні засоби; інструменти; виробничий і господарський інвентар; земельні ділянки; робоча і продуктивна худоба; багаторічні насадження; інші основні засоби.

Відсоткове співвідношення окремих видів основних фондів в загальній їх вартості називається структурою фондів. На структуру основних фондів впливають такі чинники: складність і технологічні особливості підприємства; науково-технічний прогрес і технічний рівень машин і устаткування; відтворювальна структура капітальних вкладень; рівень організації виробництва і ін.

1.2.2. Облік і оцінка основних фондів

Основні фонди плануються і враховуються відповідно до їх класифікації в натуральному і вартісному (грошовому) виразі. Підприємства визначають в натуральних показниках кількість засобів праці, які їм необхідні для забезпечення нормальної господарської діяльності, що дозволяє здійснювати їх планування і аналіз використання, визначати виробничу потужність підприємства і оцінювати ступінь її використання.

Планування і облік основних фондів в натуральних показниках здійснюються на основі матеріалів інвентаризації основних фондів, паспортів підприємства, технічних паспортів окремих об'єктів основних фондів у і карток їх пооб’єктного обліку.

Облік основних фондів в грошовому виразі необхідний для визначення їх вартості, динаміки і структури, для нарахування амортизації і характеристики процесу відтворення основних фондів, для розрахунку і аналізу показників їх ефективності.

Оцінка основних фондів – це грошовий вираз їх вартості. У зв'язку з тим, що основні засоби функціонують у виробництві тривалий час, існує декілька видів їх оцінки: первинна вартість основних фондів; первинна вартість основних фондів з урахуванням зносу (залишкова вартість); відновна вартість основних фондів; відновна вартість основних фондів з урахуванням зносу.

Первинна вартість основних фондів – це сума витрат на виготовлення або придбання засобів праці, їх транспортування, монтаж і інші витрати, пов'язані з введенням їх в експлуатацію. За цією вартістю основні фонди враховуються на балансі підприємства впродовж всього терміну їх служби. Недоліками цього методу оцінки вартості основних фондів є вираз її в змішаних цінах (цінах різних років), а також те, що цей метод не відображає ступінь зносу основних фондів.

Первинна вартість основних фондів з урахуванням зносу (залишкова) є різницею між їх первинною вартістю і сумою зносу за період експлуатації. Залишкова вартість показує в змішаних цінах ту частину вартості основних фондів, яка на даний час зберігалася в них і яка буде перенесена на вироблену продукцію в майбутніх періодах.

Відновна вартість основних фондів – це вартість їх відтворення або придбання в умовах і по цінах даного року. Необхідність розрахунку відновної вартості основних фондів пов'язана з тим, що в умовах тривалого використання засобів праці і високих темпів інфляції первинна вартість основних фондів перестає відповідати її реальній оцінці. Відновна вартість основних фондів може бути отримана в результаті їх переоцінки. Недоліком цього методу оцінки вартості основних фондів є те, що вона не відображає величину їх зносу.

Відновна вартість основних фондів з урахуванням їх зносу відображає величину вартості засобів праці, яка ще не перенесена на вироблену продукцію, але яка обчислена в цінах року їх переоцінки. Економічне значення цього методу полягає в тому, що він дозволяє визначити фактичну вартість діючих основних фондів і темпи їх зростання, порівнювати об'єм основних фондів окремих підприємств і галузей, дає уявлення про галузеву структуру основних фондів і їх розміщення на території країни.

1.2.3. Знос  основних фондів

В процесі виробничого використання основні виробничі фонди підприємств здійснюють кругообіг, який складається з послідовного протікання таких стадій: виробниче використання (матеріальний знос) – грошовий резерв (амортизація) – втілення раніше перенесеної вартості основних фондів в нових засобах праці.

На стадії виробничого використання засоби праці піддаються фізичному зносу, який наступає в результаті механічного зношування окремих частин машин і конструктивних елементів будівель і споруд. Внаслідок цього відбувається втрата засобами праці їх споживчої вартості, що відповідає поняттю їх фізичного зносу. Чинниками фізичного зносу основних фондів виступають: час їх роботи і інтенсивність навантаження, якість і технічний стан, своєчасність їх технічного обслуговування і ремонту, кваліфікація працівників.

Крім фізичного, основні фонди піддаються моральному зношуванню. Моральний знос основних фондів може виступати в двох формах. Перша форма морального зносу полягає в тому, що засоби праці, що діють, втрачають частину своєї вартості, оскільки нові засоби праці такої ж конструкції є найбільш дешевшими і переносять відповідно меншу вартість на готовий продукт. В цьому випадку зменшення вартості основних фондів не пов'язане із зміною їх споживчій вартості, тому такі засоби праці продовжують функціонувати у виробництві і не замінюються іншими.

Друга форма морального зносу є наслідком створення нових, економічніших і в той же час досконаліших машин, тому засоби праці, які піддалися моральному зносу другої форми, вимагають їх заміни новою технікою до закінчення встановленого терміну служби.

1.2.4. Амортизація основних фондів

Основні фонди поступово втрачають свою вартість і переносять на виготовлену продукцію частину цієї вартості, яка відповідає їх зносу. Погашення вартості основних фондів відповідно їх зносу шляхом перенесення цієї вартості на готовий продукт носить назву амортизації. Вона призначена для відновлення основних фондів на новій технічній основі. Проте, оскільки засоби праці не вимагають свого відновлення після кожного виробничого циклу, амортизаційні відрахування можуть бути використані як джерело розширеного відтворення основних фондів.

Для обліку зносу основних фондів, накопичення необхідних амортизаційних відрахувань, для розрахунку собівартості виготовленої продукції існують норми амортизації.

Норма амортизації – це встановлений розмір амортизаційних відрахувань від вартості основних фондів. Норма амортизації виражає вартість основних фондів, яка повинна бути перенесена на виготовлену продукцію протягом року.

Визначається норма амортизації (На) у відсотках на рік:

(1.1.)

де Сп - первинна вартість об'єкту основних фондів, грн; Сл ліквідаційна вартість об'єкту, грн; Та амортизаційний термін служби об'єкту основних фондів, років.

З 2000 року в Україні відповідно до Національних стандартів бухгалтерського обліку використовуються наступні методи нарахування амортизації:

1. Прямолінійний метод, згідно якому річна сума амортизації визначається діленням вартості, що амортизується, на очікуваний період часу використання об'єкту основних засобів.

2. Метод зменшення залишкової вартості, згідно якому річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об'єкту на початок звітного року або первинної вартості на дату початку нарахування амортизації і річної норми амортизації.

3. Метод прискореного зменшення залишкової вартості, згідно якому річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об'єкту на початок звітного року або первинної вартості на дату початку нарахування амортизації і річної норми амортизації, яка обчислюється, виходячи з терміну корисного використання об'єкту, і подвоюється.

4. Кумулятивний метод – це метод, згідно якому річна сума амортизації визначається як добуток вартості, що амортизується, і кумулятивного коефіцієнта . Цей коефіцієнт визначається діленням кількості років, що залишаються до кінця очікуваного терміну використання об'єкту основних засобів, на суму числа  років його корисного використання.

5. Виробничий метод, згідно якому місячна сума амортизації визначається як добуток фактичного за місяць обсягу продукції (робіт, послуг) і виробничої ставки амортизації. Виробничу ставку амортизації визначають діленням вартості об'єкту, що амортизується, на загальний обсяг продукції, який підприємство очікує виробити з використанням даного об'єкту основних засобів.

Окрім названих методів, підприємство може також використовувати для нарахування амортизації основних засобів інші методи, які передбачені  податковим законодавством.

Джерелами формування основних виробничих фондів є: виручка від реалізації продукції, зокрема – прибуток; інші доходи; амортизаційні відрахування; бюджетні асигнування; засоби вищестоящих організацій, а також кредити банків.

1.2.5. Показники ефективності використання основних фондів

Показники ефективності використання основних фондів діляться на дві групи: загальні і приватні.

Загальні показники характеризують ефективність використання всієї сукупності основних фондів підприємства. До них відносять фондовіддачу, фондомісткість і рентабельність  основних виробничих фондів.

Фондовіддача (Ф) – показник випуску продукції (В) на 1 гривну середньорічної  вартості основних  витратних  фондів (С):

   (1.2.)

Фондомісткість (Ф') – показує частинку вартості основних виробничих фондів, що доводиться на кожну гривну вартості виготовленої  продукції:

.    (1.3.)

Рентабельність основних виробничих фондів (Р) – визначає величину прибули (П), яка доводиться на 1 гривню середньорічної вартості  основних виробничих фондів (С):

%.   (1.4.)

Приватні показники ефективності використання основних виробничих фондів відображають рівень використання окремих видів  основних фондів.

Приватні показники діляться на три групи: показники екстенсивного, інтенсивного і інтегрального використання основних фондів.

Показники екстенсивного використання основних фондів відображають рівень їх використання за часом. До них відносяться коефіцієнт екстенсивного використання (Кекст)  і коефіцієнт змінності роботи машині  устаткування (Ксм.)

Коефіцієнт екстенсивного використання устаткування (Кекст) визначають як відношення фактичної кількості годин роботи устаткування (Тф) до кількості годин його роботи відповідно до норм (Тн):

.   (1.5.)

Коефіцієнт змінності роботи устаткування (Ксм) визначається діленням загальної кількості відпрацьованих устаткуванням станко - змін (Дст.-см) на кількість одиниць устаткування (n):

  (1.6.)

Показником інтенсивного використання машин і устаткування є коефіцієнт інтенсивного використання (Кінтенс), який визначається як відношення фактичної продуктивності устаткування (Пф) до нормативної його продуктивності (Пн):

  (1.7.)

Показник інтегрального використання устаткування (Кінтегр) визначається як твір коефіцієнта екстенсивного і коефіцієнта інтенсивного використання устаткування і комплексно характеризує його експлуатацію за часом і по потужності:

.   (1.8.)

1.2.6. Шляхи підвищення ефективності основних виробничих фондів

Підвищення ефективності основних виробничих фондів може бути забезпечене підвищенням їх технічної  досконалості, а також поліпшенням їх використання.

До шляхів підвищення технічної досконалості основних виробничих фондів відносяться: їх оновлення на новій технічній основі, реконструкція виробництва на базі нової техніки, використання прогресивних технологічних процесів, модернізація устаткування.

Поліпшення екстенсивного використання основних фондів досягається зменшенням планових і усуненням позапланових простоїв устаткування, поліпшенням його оснащення, підвищенням рівня спеціалізації виробництва, своєчасним забезпеченням робочих місць матеріалами і електроенергією, устаткуванням і пристроями, підйомно-транспортними засобами.

Для підвищення рівня інтенсивного використання основних фондів велике значення мають своєчасна заміна фізично зношеного і морально застарілого устаткування, модернізація устаткування, що діє, впровадження нових технологій і інтенсифікація виробничих процесів.

1.3. ОБОРОТНІ КОШТИ І МАТЕРІАЛЬНО-ТЕХНІЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПІДПРИЄМСТВ В УМОВАХ  РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ 

План

1.3.1.Сутність, склад і структура оборотних коштів.

1.3.2. Джерела формування оборотних коштів.

1.3.3. Нормування оборотних коштів.

1.3.4. Оборотність оборотних коштів, її показники.

1.3.5. Шляхи прискорення оборотності оборотних коштів.

1.3.1.Сутність, склад і структура оборотних коштів

Оборотні кошти, разом з основними фондами, є важливим ресурсом в забезпеченні функціонування підприємства. Оборотні кошти необхідні підприємству для здійснення господарської діяльності, забезпечення безперервності виробництва, постійного відновлення засобів виробництва.

Оборотні кошти є сукупністю оборотних виробничих фондів і фондів обертання.

Оборотні виробничі фонди є частиною виробничих фондів підприємства, які повністю споживаються за час одного виробничого циклу, змінюють при цьому свою речову форму і в повному обсягу  переносять свою вартість на вартість продукції, що виготовляється.   

Оборотні виробничі фонди складаються з трьох груп: виробничі запаси, незавершене виробництво і витрати майбутніх періодів.

Виробничі запаси – це предмети праці, які необхідні для забезпечення процесу виробництва, але ще не включені в цей процес і знаходяться на підприємстві у вигляді запасів. Це – найбільша по питомій вазі частина оборотних виробничих фондів, до складу якої входять: сировина і основні матеріали; допоміжні матеріали; купувальні напівфабрикати і комплектуючі вироби; паливо; тара і упаковка; запасні частини для ремонту; малоцінні і швидкозношувальні предмети (інструменти і інвентар).

Незавершене виробництво включає вартість продукції, виготовлення якої ще не завершене.

Витрати майбутніх періодів – це витрати підприємств, які вироблені в даному періоді, але будуть віднесені на собівартість продукції в майбутніх періодах (витрати на підготовку і освоєння нових видів продукції).

Оборотні виробничі фонди враховуються як в натуральних показниках ( тонни, літри, метри, одиниці і ін.), так і в грошовому виразі.

Фонди підприємств, які обслуговують в ході кругообігу стадії звернення, називаються фондами звернення. До фондів звернення відносяться: готова продукція на складах підприємства, що підлягає реалізації; продукція, відвантажена споживачам; грошові кошти на розрахунковому рахунку; грошові кошти в касі підприємства; грошові кошти в розрахунках з персоналом організації.

Фонди звернення, як і оборотні кошти в цілому, враховуються тільки в грошових показниках.

Співвідношення окремих груп (видів) оборотних коштів виражене у відсотках, характеризує структуру оборотних коштів. Структура оборотних коштів залежить від галузі, до якої відноситься підприємство. На неї впливають наступні чинники: склад і структура витрат на виробництво продукції; тривалість технологічного циклу; рівень спеціалізації і кооперації підприємства; технічний рівень виробництва; матеріаломісткість продукції; особливості  матеріально – технічного забезпечення та інші.

1.3.2.Джерела формування оборотних коштів

Формування оборотних коштів підприємств здійснюється за рахунок власних і позикових засобів. Підприємству необхідні власні засоби для задоволення поточних потреб: на утворення мінімальних перехідних запасів сировини, матеріалів, купувальних виробів і напівфабрикатів, палива, тари, запчастин; на витрати для утворення незавершеного виробництва; на витрати майбутніх періодів та інших потреб.

Наділ підприємств власними оборотними коштами дозволяє їм ширше маневрувати ними, підвищує їх господарську самостійність і ініціативу в питаннях ефективнішого використання вказаних засобів.

Джерела утворення власних оборотних коштів підприємства:

- внутрішні (прибуток, виручка від реалізація товаро – матеріальних цінностей і ін.);

- засоби вищестоящих організацій;

- бюджетні асигнування;

- стійкі пасиви.

Якщо підприємство випробовує недолік у власних оборотних коштах, додаткова потреба в цих засобах покривається позиковими засобами, які надаються підприємствам у вигляді банківських кредитів.

Наявність у підприємств, разом з власними, позикових оборотних коштів дозволяє поєднувати господарську самостійність їх у використанні власних засобів із строгим контролем банку за витрачанням позикових засобів, сприяючи тим самим підвищенню ефективності оборотних коштів в цілому.

1.3.3. Нормування оборотних коштів

Оборотні кошти діляться на нормовані і ненормовані. До нормованих відносяться всі елементи оборотних виробничих фондів і готова продукція на складах підприємства, що входить до складу фондів звернення. Решта всіх елементів оборотних коштів відноситься до ненормованих.

Нормування оборотних коштів  є важливим чинником підвищення ефективності використання матеріальних ресурсів.

Нормування оборотних коштів – це процес встановлення  економічно обгрунтованої величини оборотних коштів, необхідної для нормального функціонування підприємства.

Найважливішим завданням нормування оборотних коштів є розробка норм витрат матеріальних ресурсів і нормативів оборотних коштів.

Норма витрат матеріальних ресурсів – це гранично допустима величина витрачання певного виду сировини, матеріалів, палива, енергії для виробництва одиниці продукції.

За часом дії норми витрат матеріальних ресурсів діляться на поточні, річні і перспективні. По масштабах застосування розрізняють норми індивідуальні і групові. Залежно від ступеня деталізації об'єкту нормування норми  витрат матеріальних ресурсів можуть розраховуватися на одиницю продукції, на вузол, на деталь, на операцію.

Серед методів нормування витрат матеріальних ресурсів найбільш прогресивним є розрахунково – аналітичний метод, заснований на детальному опрацьовуванні технічної документації, ретельному аналізі особливостей конструкції виробу, обліку конкретних умов виробництва, використанні новітніх досягнень науки і техніки.

Досвідчено – статистичний метод припускає розробку норм витрат матеріальних ресурсів на основі звітних даних про фактичне використання цих ресурсів в попередніх звітних періодах.

Норматив оборотних коштів – це мінімальний запас власних оборотних коштів підприємства, постійно необхідний йому для забезпечення нормальної роботи.

В процесі нормування оборотних коштів розраховуються два види нормативів: приватний і сукупний.

Приватний норматив – це грошові кошти, що виділяються для створення мінімального запасу з окремого елементу (виду) матеріальних ресурсів:

   (1.9.)

де Hi – норматив оборотних коштів з і – го виду матеріальних ресурсів, грн.; P – середньодобова планова витрата певного виду матеріальних ресурсів (у натуральних показниках); C – ціна одиниці матеріальних ресурсів грн/од.; nз  - норма запасу матеріальних ресурсів, доби.

Норма запасу матеріальних ресурсів (nз) – це мінімально необхідна кількість днів, на яку слід створити запас матеріальних ресурсів, що забезпечують безперебійну роботу підприємства.

Норма запасу матеріальних ресурсів певного виду (nз) включає поточний запас (nпот.), транспортний запас (nтр), підготовчий запас (nпідг), технологічний запас (nтехн ) і страховий запас (n страх), обчислені в днях:

nз = nпот  +  nтр + nпідг + nтехн  + n страх   (1.10)

Поточний запас (nпот) – це період часу між двома черговими постачаннями  матеріальних ресурсів на підприємство.

Транспортний запас (nтр) – це час знаходження матеріальних ресурсів в дорозі від постачальника до споживача.

Підготовчий запас (nпіодг) – включає час, необхідний для приймання, лабораторного аналізу, підготовки матеріалів до виробничого споживання.

Технологічний запас (nтехн) необхідно враховувати у випадках, якщо матеріальні ресурси, що поступають на підприємства, до безпосереднього використання їх у виробництві повинні заздалегідь пройти певну підготовку.

Страховий запас (nстрах) – створюється на випадок виникнення непередбачених збоїв в постачаннях матеріальних ресурсів на підприємство. Його величина приймається, як правило, в розмірі до 50% поточного запасу. Сукупний норматив оборотних коштів (Нсов) – це загальна планова величина оборотних коштів, яка необхідна підприємству для організації безперебійної роботи:

  (1.11.)

де m – кількість окремих видів матеріально-технічних ресурсів, вживаних підприємством.

1.3.4. Оборотність оборотних коштів, її показники

Умовою безперервності виробництва на будь-якому підприємстві є постійне відновлення засобів виробництва, що відбувається у вигляді кругообігу оборотних виробничих фондів і фондів звернення.

Послідовне проходження оборотними коштами стадій кругообігу називається оборотністю оборотних коштів.

Оборотні кошти підприємств в рамках відтворювального циклу проходять послідовно три стадії кругообігу:

стадія 1 – процес забезпечення підприємства матеріально – технічними  ресурсами (засобами виробництва);

стадія 2 – споживання засобів виробництва в процесі створення готової продукції (процес виробництва);

стадія 3 – реалізація виготовленої продукції (робіт, послуг).

Кругообіг оборотних виробничих фондів і фондів звернення може здійснюватися тільки за наявності певної авансованої вартості в грошовій формі, яку і називають фондами обертання.

Економічне значення оборотності оборотних коштів полягає в тому, що від неї залежить величина грошових коштів, необхідних підприємству для здійснення процесу виробництва і реалізації продукції.

Показниками оборотності оборотних коштів є:

1. коефіцієнт оборотності – До;

2. коефіцієнт завантаження – Кз;

3. час одного обороту – В.

Показники оборотності оборотних коштів використовуються при оцінці економічної ефективності використання цих засобів.

Коефіцієнт оборотності оборотних коштів (Ко) показує кількість оборотів, що здійснюється оборотними коштами за рік, і визначається за формулою:

   (1.12)

де Qp – об'єм реалізованої продукції за певний період часу (рік, квартал, місяць), грн.; - середній залишок оборотних коштів за той же період часу, грн.

Коефіцієнт завантаження оборотних коштів (Кз) є показником, зворотним коефіцієнту оборотності:

.   (1.13.)

Коефіцієнт завантаження показує величину оборотних коштів, що доводиться на одиницю реалізованої продукції.

Час одного обороту в днях (Во) характеризує швидкість одного обороту і розраховується діленням кількості днів в розрахунковому періоді (для місяця – 30 днів, для кварталу – 90 днів, для року – 360 днів) на коефіцієнт оборотності за той же період:

 ;      (1.14.)

Для характеристики ефективності використання оборотних коштів підприємством може бути розрахований показник рентабельності оборотних коштів Рос:

  (1.15.)

де П – прибуток підприємства за наслідками його роботи, грн.

1.3.5. Шляхи прискорення оборотності оборотних коштів.

Прискорення оборотності оборотних коштів зменшує потреба підприємства в них, що дозволяє вивільнити певну суму коштів з обороту.

Розрізняють абсолютне і відносне вивільнення оборотних коштів.

Абсолютне вивільнення оборотних коштів має місце, якщо фактичні залишки оборотних коштів підприємства опинилися менше нормативу або залишків оборотних коштів за попередній (базовий) період при збереженні або збільшенні об'єму реалізації за цей період.

Відносне вивільнення оборотних коштів відбувається за рахунок зростання об'єму виробництва на підприємстві при фіксованій сумі оборотних коштів.

Резерви підвищення ефективності використання підприємством оборотних коштів можна знайти на всіх етапах їх формування і функціонування, починаючи з визначення потреби в оборотних коштах і закінчуючи контролем за їх цільовим використанням.

Ефективне використання оборотних коштів є найважливішим завданням підприємства, яке реалізується за рахунок прискорення оборотності оборотних коштів на всіх стадіях кругообігу.

На стадії створення виробничих запасів – це раціональне використання матеріальних ресурсів ліквідація наднормативних запасів, вдосконалення нормування; вдосконалення матеріально-технічного постачання, оптимальний вибір постачальників, налагодження роботи транспорту і ін.

На стадії виробництва – це скорочення тривалості технологічного циклу, впровадження прогресивної техніки і технології, вдосконалення форм організації виробництва, розвиток стандартизації і уніфікації, вдосконалення системи економічного стимулювання.

На стадії звернення – це раціональна організація збуту продукції, прискорення розрахунків за готову продукцію, застосування прогресивних норм розрахунків, дотримання договірної і платіжної дисципліни, прискорення документообігу і ін.

1.4. ПРОДУКТИВНІСТЬ ПРАЦІ

План

1.4.1.Сутність продуктивності праці та її показники.

1.4.2.Методи вимірювання продуктивності праці.

1.4.3.Фактори і резерви підвищення продуктивності праці.

1.4.1. Сутність продуктивності праці та її показники

Продуктивність праці – це ефективність (плідність) трудових витрат, здатність конкретної праці створювати певну кількість споживчих вартостей в одиницю робочого часу.

Економічна сутність продуктивності праці розкривається через її складові елементи: екстенсивність, інтенсивність праці і продуктивна сила праці. Ефективність праці показує міру її продуктивного використання і її тривалість протягом робочого дня при незмінності інших характеристик.

Інтенсивність праці – це ступінь напруженості праці, витрачання людської енергії (фізичних і духовних сил працівника) за одиницю робочого часу. Кожному способу виробництва властива своя особлива,  суспільно-необхідна або нормальна інтенсивність праці. Нормальна інтенсивність праці – це такий ступінь напруженості праці, яка забезпечує продуктивне використання всього робочого часу і не викликає негативних наслідків в життєдіяльності людського організму.

Продуктивна сила праці – це потенційна можливість, ефективної праці за конкретних організаційно-технічних умов.

Розрізняють поняття індивідуальної (живої праці) і суспільної (живої і уречевленої) праці.

Продуктивність індивідуальної праці характеризує витрати тільки живої праці на виробництво одиниці продукції і визначається на рівні галузей народного господарства, підприємств, його служб та підрозділів.

Продуктивність суспільної праці характеризує витрати як живої, так і уречевленої праці на виробництво одиниці продукції і визначається на рівні народного господарства країни.

Рівень продуктивності праці визначається виробітком і трудомісткістю.

Виробіток — це кількість виготовленої продукції за одиницю часу або кількість продукції, яка припадає на одного середньооблікового працівника або робітника за рік, квартал, місяць. Він вимірюється відношенням кількості виготовленої продукції до величини робочого часу, витраченого на її виробництво.

Трудомісткість – витрати робочого часу на виробництво одиниці продукції одним або групою працівників певної професії і кваліфікації. Це обернена величина виробітку.

1.4.2. Методи вимірювання продуктивності праці

Методи вимірювання продуктивності праці залежать від специфіки діяльності підприємств, способів визначення обсягів виробленої продукції. Розрізняють такі методи: натуральний; умовно-натуральний; трудовий; вартісний (грошовий).

Сутність натурального методу полягає в тому, що обсяг виробленої продукції і продуктивність праці розраховуються в натуральних одиницях.

Сутність умовно-натурального методу вимірювання полягає в тому, що за допомогою перевідних коефіцієнтів різні види продукції приводять до єдиного вимірника.

Трудовий метод вимірювання продуктивності праці застосовується в тих випадках, коли обсяг виробленої продукції обчислюється на основі її трудомісткості.

Вартісний (грошовий), метод ґрунтується на використанні вартісних показників обсягу продукції (валова, товарна продукція, валовий оборот, нормативна вартість обробки, чиста, нормативно-чиста і умовно-чиста продукція, валовий дохід).

Величина чистої продукції (ЧП) розраховується як різниця між обсягом валової продукції (ВП) і матеріальними витратам (Вмат) і визначається:

 або

,    (1.)

де Рз.п – витрати на оплату праці персоналу; Рс.в – відрахування на соціальне страхування; ПР – прибуток підприємства.

У галузях з високим рівнем технічної оснащеності для розрахунку продуктивності праці застосовується показник умовно-чистої продукції (УЧП), який містить окрім заробітної плати з нарахуваннями, прибуток, а також суму амортизаційних відрахувань(Ам):

,  ` (1.20)

Частіше для розрахунку продуктивності праці на підприємствах застосовується показник нормативно-чистої продукції (НЧП). При застосуванні цього методу на кожен вид продукції разом з оптовою ціною встановлюється норматив чистої продукції. Обсяг НЧП по підприємству визначається як добуток обсягу випуску кожного виду продукції в натуральному вимірнику на норматив і складання отриманих результатів.

Рівень продуктивності праці на підприємстві можна характеризувати показниками трудомісткості продукції. Трудомісткість відображає суму затрат праці промислово-виробничого персоналу (живої праці) на виробництво одиниці продукції і вимірюється в людино-годинах (нормо-годинах). Розрізняють такі види трудомісткості: технологічну, обслуговування виробництва, виробничу і управлінську.

1.4.3. Фактори і резерви підвищення продуктивності праці

Фактори — це умови, що об'єктивно діють, рушійна сила, яка впливає на зміну рівня і динаміки продуктивності праці.

Фактори зростання продуктивності праці можливо згрупувати в три групи: матеріально-технічні (всі напрями прогресивних змін в техніці і технології виробництва); організаційно-економічні (прогресивні зміни в організації праці, виробництва і управлінні); соціально-економічні (поліпшення якості робочої сили і характеристик соціально - економічного складу трудових колективів; вдосконалення методів мотивації і психологічного впливу тощо).

Резерви підвищення продуктивності праці — це невикористані можливості економії витрат праці (як живої так і упредметненої), які виникають унаслідок дії тих або інших факторів (вдосконалення техніки, технології, організації виробництва і праці тощо). Рівень продуктивності праці залежить від ступеня використання резервів.

Всі резерви зростання продуктивності праці класифікуються залежно від виду ресурсів, які використовуються (резерви кращого використання засобів виробництва, використання робочої сили), часу їх  використання (поточні і перспективні), сфери виникнення (загальнодержавні, міжгалузеві, галузеві і внутрішньовиробничі).

Внутрішньовиробничі резерви підрозділяються на: резерви зниження трудомісткості продукції; поліпшення використання робочого часу; поліпшення структури і використання кадрів.

Шляхи реалізації резервів зростання продуктивності праці: впровадження досягнень науково – технічного прогресу; вдосконалення організації виробництва і праці; підвищення якості професійно-кваліфікаційного рівня робочої сили; вдосконалення систем мотивації і стимулювання праці.

1.5. ОПЛАТА ПРАЦІ НА ПІДПРИЄМСТВАХ

План

1.5.1. Соціально - економічна сутність заробітної плати.

1.5.2. Принципи і складові елементи організації заробітної плати

1.5.3. Тарифна система оплати праці та її елементи.

1.5.4. Форми і системи заробітної плати.

1.5.1. Соціально - економічна сутність заробітної плати.

Відносно до Закону України “Про оплату праці” заробітна плата – це винагорода, обчислена, як правило, в грошовому виразі, який за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Заробітна плата як соціально-економічна категорія виконує такі функції: відтворювальну, стимулюючу, регулюючу, соціальну.

Заробітна плата складається з основної (постійною) і додаткової (змінній) частин, а також заохочувальних і компенсаційних виплат.

Мінімальна заробітна плата – це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може проводитися оплата праці за виконану працівником місячну, годинну норму праці (обсяг робіт). До мінімальної заробітної плати не включаються доплати, надбавки, заохочувальні і компенсаційні виплати.

Розрізняють номінальну, реальну заробітну плату і реальні доходи працівників.

Організація заробітної плати базується на реалізації таких принципів: оплата залежно від кількості і якості праці; однакова оплата за однакову працю; диференціація заробітної плати залежно від умов праці, народногосподарської значущості галузі, територіального розміщення підприємств; забезпечення випереджаючих темпів зростання продуктивності праці порівняно з темпами підвищення заробітної плати; ефективне стимулювання праці; посилення соціального захисту працівників.

Основу організації оплати праці складають такі взаємозв'язані елементи: нормування праці; тарифна система; форми і системи заробітної плати.

1.5.2. Принципи і складові елементи організації заробітної плати

Організація заробітної плати базується на реалізації таких принципів:

  1.  оплата праці найманого працівника залежно від його особистого трудового вкладу, кількості і якості витраченої праці. Основна заробітна плата працівника залежить від його особистих успіхів, додаткова заробітна плата від результатів господарської діяльності підприємства і його фінансових можливостей;
  2.  однакова оплата за однакову працю;
  3.  диференціація заробітної плати залежно від умов праці, складності робіт, її престижності, народногосподарського значення галузі, територіального розміщення підприємств;
  4.  забезпечення випереджувальних темпів зростання продуктивності праці порівняно з темпами підвищення заробітної плати;
  5.  забезпечення стимулювання підвищення технічного і організаційного рівня виробництва, зниження собівартості і підвищення якості продукції;
  6.  регулювання розмірів мінімальної заробітної плати, які мають забезпечувати просте відтворення робочої сили працівниками різної кваліфікації. Законом України “Про оплату праці” передбачено державне та тарифно-договірне регулювання заробітної плати;
  7.  посилення соціального захисту працівників. Рівень оплати праці повинен бути таким, щоб забезпечував нормальне відтворення робочої сили відповідної кваліфікації;
  8.  самостійність підприємства у виборі форм і систем оплати праці і визначенні її розміру;
  9.  ясність та простота. Зв`язок між результатами праці і заробітною платою має бути простим і ясним, зрозумілим кожному працівникові.

Згідно з Законом України “Про оплату праці” організація оплати праці здійснюється на підставі: законодавчих та інших нормативних актів; генеральної угоди на державному рівні; галузевих та регіональних угод; колективних договорів; трудових договорів.

Основу організації оплати праці складають такі взаємозв’язані елементи:

  1.  нормування праці;
  2.  тарифна система;
  3.  форми і системи заробітної плати.

Найважливішою задачею нормування праці є розробка та впровадження прогресивних, технічно обґрунтованих норм та затрат праці, необхідних для правильної організації оплати працівників згідно з кількістю та якістю праці. Воно визначає норму праці.

Нормування праці полягає у визначенні необхідних затрат робочого часу на виробництво одиниці продукції (виконання роботи) одним або групою робітників певної професії і кваліфікації при конкретних організаційно-технічних умовах. У процесі нормування розробляються норми часу, норми виробітку, норми часу обслуговування і норми обслуговування.

Тарифне нормування заробітної плати полягає в розробці та правильному використанні обґрунтованих нормативів (тарифних ставок, тарифних сіток, посадових окладів та ін.), які визначають рівень оплати праці різних груп та категорій працівників залежно від їх кваліфікаційного рівня та умов праці. Тарифна система визначає міру винагороди за працю.

Організація оплати праці на базі тарифної системи гарантує працівникові утримання ним основної оплати і всієї оплати незалежно від результатів роботи підприємства, тобто з урахуванням лише індивідуальних результатів праці.

Форми та системи заробітної плати визначають спосіб винагороди за працю.

Спосіб формування заробітної плати кожне підприємство вибирає самостійно – або на основі тарифної системи, або на основі безтарифної системи.

Залежність оплати праці працівників від кількісних і якісних результатів їх праці здійснюється за допомогою систем заробітної плати. Раціональний їх вибір і їх побудова сприяють забезпеченню зацікавленості працівників у зростанні продуктивності праці, поліпшенні якості продукції, підвищенні її конкурентоспроможності, економії сировини, матеріалів тощо.

1.5.3 Тарифна система оплати праці та її елементи

Тарифна система – це сукупність нормативних документів, за якими здійснюється державне планування і регулювання диференціації рівня заробітної плати залежно від складності, умов праці, народногосподарського значення галузі, інтенсивності, територіального розміщення підприємств.

Основними елементами тарифної системи є: довідник кваліфікаційних характеристик професій працівників; тарифні сітки, тарифні ставки, система надбавок і доплат до тарифних ставок, схеми посадових окладів, або єдина тарифна сітка.

Довідник кваліфікаційних характеристик професій працівників – це систематизований за видами діяльності збірник описів професій, які приведені в Класифікаторі професій.

За його допомогою проводиться тарифікація робіт (встановлюється розряд роботи), присвоєння кваліфікаційних розрядів робітниками, формуються програми підготовки і підвищення кваліфікації робітників.

Тарифна сітка – це сукупність розрядів і відповідних їм тарифних коефіцієнтів, за якими здійснюється диференціація заробітної плати працівників.

Тарифний розряд характеризує складність виконуваної роботи і рівень кваліфікації робітника.

Тарифні коефіцієнти характеризують відношення тарифних ставок того чи іншого тарифного розряду до тарифної ставки першого розряду, розмір якої прийнятий за одиницю. Вони показують відмінності в складності і кваліфікації працівників.

У сучасних умовах на більшості підприємств застосовують шести-, семи- і восьмирозрядні тарифні сітки із співвідношенням тарифів відповідно 1:1,8; 1:2,01 і 1:2,4.

Тарифна ставка визначає розмір заробітку за годину, день або місяць роботи.

Тарифна ставка першого розряду — це мінімальна заробітна плата працівника, визначена в колективному договорі, тобто вона відображає законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану роботу, нижче за якого не може здійснюватися оплата за виконану працівником місячну, годинну норму праці (об'єм роботи). Тарифні ставки наступних розрядів розраховують множенням тарифної ставки 1-го розряду на відповідний тарифний коефіцієнт.

Оплата праці керівників, професіоналів, фахівців і технічних службовців здійснюється за допомогою посадових окладів, розміри яких встановлюються залежно від посади, яку вони займають, їх кваліфікації, умов праці, масштабів, складності і важливості робіт.

В Україні в 1993 році затверджено Єдину тарифну сітку оплати праці робітників, службовців, спеціалістів, керівників за загальними (наскрізними) професіями та посадами, що забезпечує єдині умови оплати праці цих категорій працівників незалежно від галузі виробництва. Тарифна сітка містить 15 тарифних розрядів з діапазоном тарифних коефіцієнтів від 1 до 4,01.

Самостійними елементами заробітної плати є надбавки і доплати, яки враховують два фактори: компенсаційний і стимулюючий. До доплат, які носять компенсаційний характер, відносяться доплати за несприятливі умови праці, високу інтенсивність праці, роботу в нічний час, за суміщенням професій, за розширенні з нормою зон обслуговування та інші.

До стимулюючих надбавок відносяться надбавки за високу професійну майстерність працівників, високі досягнення в роботі, вислугу років (трудовий стаж) та інші.

1.5.4. Форми і системи заробітної плати

Оплата праці здійснюється в двох основних формах заробітної плати: відрядної і погодинної. Відрядна і погодинна форми оплати праці підрозділяються на декілька систем.

Основою визначення відрядної заробітної платні є норма виробітку (часу) і тарифна ставка.

Пряма відрядна система оплати праці. При індивідуальній прямій відрядній системі розмір заробітної плати прямо залежить від результатів роботи кожного робітника. Виготовлена робочим продукція або виконана ним робота оплачується за індивідуальними розцінками.

Відрядно-преміальна система оплати праці. Сутність її полягає в тому, що загальний заробіток робітника складається із заробітної плати, нарахованої за фактично виконану роботу або вироблену продукцію за прямими (необмеженим) відрядними розцінками, і премії за виконання і перевиконання встановлених планових (нормативних) кількісних і якісних показників. Розмір премії встановлюється у відсотках до заробітку, визначеного за відрядними розцінками.

Відрядна прогресивна система. Сутність її полягає в тому, що заробітна плата робітникам нараховується за обсяг виконаної роботи чи виробленої продукції в межах планової норми (бази) виробітку за основними постійними відрядними розцінками, а за обсяг роботи чи продукції понад вихідну планову норму (базу виробітку), – за підвищеними чи прогресивно зростаючими прямими відрядними розцінками. Ступінь збільшення розцінок визначається спеціальною шкалою.

Непряма відрядна система заробітної плати, використовується для визначення заробітку допоміжних робітників (наладчиків, ремонтників і ін.). У тих випадках, коли праця допоміжного робітника, який зайнятий обслуговуванням основних робітників-відрядників, значною мірою впливає на результати їх роботи і коли його робота не може бути нормованою. Величина заробітної плати допоміжного персоналу визначається за результатами праці основних робітників з урахуванням виконання норм виробітку (норм часу) основними робітниками і їх чисельності.

Акордна система оплати праці застосовується для окремих груп робітників. Сутність її полягає в тому, що відрядна розцінка встановлюється не на окрему виробничу операцію, а на весь комплекс робіт загалом, виходячи з норм часу і розцінок, що діють.

При погодинної формі оплата праці здійснюється за годинними (денними) тарифними ставками з урахуванням відпрацьованого часу та рівня кваліфікації.

При простий погодинній системі оплати праці загальний заробіток працівника обчислюється шляхом множення годинних тарифних ставок, які відповідають тарифному розряду працівника, на кількість фактично відпрацьованого часу. За способом нарахування заробітної плати почасова оплата буває почасова, денна, місячна.

При погодинно-преміальній системі оплати праці, окрім заробітку, нарахованого за тарифними погодинними ставками за фактично відпрацьований час, працівникові додатково нараховується премія за досягнення певних кількісних і якісних показників.

При погодинно-преміальній системі з нормованим завданням робітники преміюються за виконання встановлених їм нормованих завдань.

Безтарифна система оплати праці – ґрунтується на принципі часткового розподілу зароблених колективом коштів між працівниками згідно прийнятим співвідношенням (коефіцієнтами) в оплаті праці різної якості (залежно від кваліфікації, посади, спеціальності працівників тощо).

В умовах становлення ринкової економіки ширшого розповсюдження набуває контрактна система оплати праці.

Оплата праці в бригадах. Застосування колективних систем оплати праці найдоцільніше у тих випадках, коли бригадна форма організації праці обумовлена технологічною необхідністю і кінцеві результати виробничого процесу є безпосереднім результатом роботи трудового колективу бригади.

Система участі в прибутках полягає в розподілі певної частини прибутку між працівниками підприємства. Вона диференціюються на системи оцінки заслуг; преміальних виплат; колективного стимулювання; участі у прибутках залежно від продуктивності праці та ін.

1.6. СОБІВАРТІСТЬ ПРОДУКЦІЇ ПІДПРИЄМСТВ.

ОСНОВИ ЦІНОУТВОРЕННЯ

План

1.6.1. Економічна сутність вартості і собівартості продукції. Поняття поточних витрат, їх класифікація.

1.6.2. Методики визначення витрат виробництва та собівартості продукції.

1.6.3. Основи ціноутворення.

1.6.1. Економічна сутність вартості і собівартості продукції. Поняття поточних витрат, їх класифікація

Вартість продукції, як економічна категорія включає вартість спожитих засобів виробництва і вартість, яка знову створена. У свою чергу, вартість спожитих засобів виробництва включає вартість використаних основних фондів, перенесених на вартість продукції, і вартість спожитих оборотних фондів (предметів праці). Вартість, яка знову створена в процесі виробництва, складається з вартості необхідного і додаткового продукту. Вартість необхідного продукту йде на покриття витрат на оплату праці працівників підприємства, а додатковий продукт є джерелом розширеного відтворення і споживання.

Собівартість продукції по своєму економічному змісту є частиною вартості і є сукупністю всіх витрат підприємства, тобто це поточні витрати підприємств за спожиті основні і оборотні фонди і на оплату праці працівників, виражені в грошовій формі.  Собівартість продукції – це виражені у грошовій формі поточні витрати підприємства на підготовку виробництва, виготовлення і збут продукції.

Поточні загальні витрати визначаються на весь об'єм продукції за певний період часу. Поточні витрати на одиницю продукції називають собівартістю одиниці продукції.

Залежно від цільового призначення, цілей економічних розрахунків витрати класифікуються за різними ознаками.

1. За економічними елементами і калькуляційними статтями.

Угрупування витрат по економічних елементах об'єднує економічні однорідні за змістом види витрат не залежно від місця їх виникнення. До них відносяться матеріальні витрати, оплата праці, відрахування на соціальні потреби, відрахування на соціальні потреби, амортизаційні відрахування, інші витрати. Це угрупування витрат відображає функції, які виконують ресурси в суспільному виробництві, а також дає можливість характеризувати праце-, енерго-, матеріаломісткість і інші аналогічні показники галузевого виробництва.

Угрупування витрат по статтях калькуляції відображає функціональне призначення витрат і місце їх виникнення, застосовується для визначення собівартості одиниці продукції.

2. За способом віднесення витрат на той або інший вид діяльності, окремі види продукції (об'єкт калькуляції), витрати підрозділяються на:

- прямі – витрати, які відносяться до одного об'єкту калькуляції (послуг) і можуть бути визначені прямим розрахунком;

- непрямі (розподільні) – це витрати, які мають відношення до декількох об'єктів калькуляції, і не можуть бути безпосередньо включені в собівартість жодного з цих об'єктів. Ці витрати розподіляються з використанням спеціальних способів.

3. За способом зв'язку з процесом виробництва витрати підрозділяються на: основні – витрати на здійснення основного процесу виробництва; накладні – витрати, пов'язані з обслуговуванням і управлінням виробництва.

4. За ступеню залежності від обсягу виробництва витрати підрозділяються на:

- постійні (умовно-постійні) витрати, загальна сума яких практично не змінюється при зміні обсягу виробництва продукції або змінюється незначне;

- змінні, загальна сума витрат за певний період часу залежить від обсягу виробництва продукції.

1.6.2. Методики визначення витрат виробництва та собівартості продукції

Витрати на виробництво продукції визначаються на основі кошторису виробництва. Мета складання кошторису витрат на виробництво – визначення загальної суми витрат на виробництво в плановому періоді.

Кошторис виробництва – це витрати підприємства, пов'язані з основною його діяльністю за певний календарний період, незалежно від того, відносять їх на собівартість продукції в цьому періоді чи ні. Кошторис виробництва складають за економічними елементами: матеріальні витрати; витрати на оплату праці; відрахування на соціальні потреби; амортизація основних фондів і нематеріальних активів; інші витрати.

До складу матеріальних витрат включаються витрати на: сировину, основні і допоміжні матеріали; покупні; виробничі напівфабрикати, виробничі послуги сторонніх підприємств і організацій, необхідні для виготовлення продукції; на господарські і управлінські потреби, паливо та енергію зі сторони тощо. Витрати на матеріали визначаються на основі норм їхнього витрачання та цін з урахуванням транспортно-заготівельних витрат. Із вартості матеріалів віднімають вартість відходів за ціною використання чи продажу.

До складу елементу «Витрати на оплату праці» включаються всі форми оплати праці штатного і позаштатного виробничого персоналу. Не включаються в собівартість виплати працівникам, які фінансуються з прибутку або з інших джерел спеціального призначення.

До складу елементу «Відрахування на соціальні потреби» включаються відрахування на пенсійне забезпечення, соціальне страхування, страхові внески на випадок безробіття, на страхування від нещасних випадків і профзахворювань, відрахування на інші соціальні потреби. Величина відрахувань визначається на основі встановлених норм від витрат на оплату праці незалежно від джерел її фінансування.

До складу елементу «Амортизація основних фондів» включається сума відрахувань на повне їх відтворення, обчислена за встановленими нормами від балансової  вартості. Амортизація нематеріальних активів нараховується за рівномірно-лінійним методом, виходячи з терміну функціонування цих активів у межах до 10 років.

До складу елементу «Інші витрати» включаються витрати на відрядження, послуги зв'язку, обчислювальних центрів, охорони, страхування майна, оплата робіт по сертифікації продукції, отриманню ліцензій, витрати на гарантійний ремонт тощо.

Кошторис витрат на виробництво відображає собівартість товарної, валової і реалізованої продукції підприємства.

Показниками собівартості продукції, які найширше застосовуються на практиці, є: витрати на одну гривну товарної продукції; собівартість окремих видів продукції; зниження собівартості порівнянної товарної продукції (застосовується на підприємствах із стабільним асортиментом продукції).

Калькуляція – це визначення собівартості одиниці продукції в цілому і в розрізі окремих статей витрат.

Залежно від характеру, складнощі процесу виробництва застосовуються різні методи калькуляції собівартості продукції: нормативний, параметричний, розрахунково – аналітичний.

При калькуляції собівартості продукції (робіт, послуг) на більшості підприємств використовується типове угрупування витрат по калькуляційних статтях.

  1.  Сировина і матеріали (за мінусом зворотних відходів).
  2.  Куповані комплектуючі вироби, напівфабрикати, роботи і послуги виробничого характеру сторонніх підприємств.
  3.  Паливо й електроенергія на технологічні потреби.
  4.  Основна заробітна плата.
  5.  Додаткова заробітна плата.
  6.  Відрахування на соціальні потреби.
  7.  Підготовка та освоєння виробництва продукції.
  8.  Відшкодування зносу спеціальних інструментів і пристосувань цільового призначення та інші спеціальні витрати.
  9.  Утримання й експлуатація машин та устаткування.
  10.  Загальновиробничі витрати.
  11.  Загальногосподарські витрати.
  12.  Втрати унаслідок технологічно неминучого браку.
  13.  Інші виробничі витрати.
  14.  Позавиробничі (комерційні) витрати.

Сума витрат перших десяти статей складає цехову, тринадцяти – виробничу, всіх статей – повну собівартість.

Основним принципом калькуляції собівартості продукції є розподіл витрат, що входять в її склад, на прямі і непрямі так, щоб більшість з них включалася до складу прямих статей витрат. Прямі витрати обчислюються безпосередньо на калькуляційну одиницю за основними статтями калькуляції згідно з чинними нормами й цінами. Для визначення непрямих витрат заздалегідь складається кошторис на певний період, а потім вони розподіляються між різними виробами спеціальними способами і прийомами, які враховують процес їх формування.

На ранніх стадіях створення нової продукції, у техніко-економічних розрахунках застосовуються методи прогнозованої оцінки собівартості продукції, які засновані на залежності собівартості продукції від її технічних і експлуатаційних показників. Найбільш поширеними методами таких розрахунків є параметричні: питомих витрат, питомих ваг статей витрат у структурі собівартості, баловий, кореляційний, агрегатний.

Основними чинниками зниження собівартості продукції є підвищення технічного рівня виробництва, вдосконалення управління, організації виробництва, праці, зміна обсягу виробництва, зміна структури, асортименту і поліпшення якості продукції. Основними шляхами зниження собівартості продукції є економія всіх видів ресурсів, спожитих в процесі виробництва, трудових і матеріальних.

1.6.3. Основи ціноутворення

Ціна – це грошовий вираз вартості товару (продукції, послуги). Вона завжди коливається навколо ціни виробництва і відображає рівень суспільно необхідних витрат праці. Економічна роль ціни в ринковій економіці виявляється через її функції: обліково – аналітичну; стимулюючу; розподільчу; регулюючу.

Ціноутворення – це процес встановлення і розробки ціни. Ринкове ціноутворення базується на об'єктивних законах: законі вартості, попиту, пропозиції, товарно-грошових відносин, корисності благ.

Ціна одиниці продукції (послуги) формується з окремих елементів. Типові складові ціни: повна собівартість продукції; прибуток; податок на додану вартість; акцизний збір; оптово - збутові надбавки (витрати і прибуток постачально - збутових організацій); торговельні надбавки (витрати і прибуток торговельних організацій). Перші два елементи формують оптову ціну підприємства, п'ять елементів – оптову ціну реалізації, шість елементів – роздрібну ціну.

У системі господарювання застосовується багато видів цін, які класифікуються за різними ознаками.

Залежно від рівня встановлення, регулювання застосовують централізовано-фіксовані і регульовані, договірні та вільні ціни, індикативні, комісійні ціни.

Залежно від особливостей купівлі-продажу і сфери економіки виділяють світові, оптові, закупівельні, кошторисні та роздрібні, контрактні (біржові), трансфертні ціни, а також тарифи на перевезення вантажів і пасажирів, надання різноманітних платних послуг.

Крім того, в сучасній практиці господарювання застосовуються різні види ринкових цін, які виділяють без певних класифікаційних ознак: демпінгові, зональні, продажні, тверді, паритетні, базисні, диференційовані, престижні та інші.

З урахуванням впливу різних чинників, на рівень цін, прийнятій підприємством ринковій стратегії застосовуються різноманітні методи ціноутворення.

1. Метод „середні витрати плюс прибуток” Ціна визначається як сума середніх витрат та прибутку. Прибуток визначається у відсотках до собівартості самим підприємством, виходячи із рентабельності продукції та її конкурентоспроможності.

  1.  Отримання цільового (фіксованого) прибутку – метод ціноутворення, орієнтований на витрати і цільову норму прибили. Підприємства при встановленні ціни включають в неї планований прибуток у відсотках на інвестований капітал. При цьому використовується концепція беззбиткової і враховується залежність між загальними витратами, виручкою і обсягом продаж.

3.Метод встановлення ціни на основі споживчої вартості (цінності товару, що відчувається) ґрунтується на оцінці споживчого ефекту, який має споживач від використання товару.

4. Метод ціноутворення „за рівнем поточних цін” („за рівнем конкуренції” або пропорційне ціноутворення) полягає в тому, що ціну розглядають і встановлюють як функцію цін на аналогічну продукцію у конкурентів.

5. Метод ціноутворення „за рівнем попиту” передбачає встановлення ціни за допомогою пробного продажу товару в різних сегментах ринку. При цьому враховуються умови продажу, кон'юнктура ринку, супутні послуги.

6. Встановлення ціни на підставі результатів закритих торгів є різновидом методу „за рівнем поточних цін” і застосовується з метою отримання замовлення, тендеру на виконання виробничо-технічного проекту. Тому цей метод ще називають методом тендерного ціноутворення.

Практично підприємства встановлюють не окремі ціни на продукцію, а використовують цілу систему цін, яка враховує кон'юнктуру ринку, вплив інших чинників: форму оплати, величину партії товару, спосіб доставки, сезонні знижки, супутні послуги та інші. У зв'язку з цим в системі цін можна виділити такі типи модифікованих цін: територіальні; із знижками; стимулювання покупок; пільгові; на нові товари („зняття сливок на ринку” і „проникнення на ринок”).

1.7. ОЦІНКА ЕКОНОМІЧНОЇ ЕФЕКТИВНОСТІ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ПРОЕКТІВ

План

1.7.1. Економічна сутність інвестицій, їх види

1.7.2. Економічна ефективність капітальних вкладень, її показники.

1.7.3. Проектний аналіз, його зміст і завдання.

1.7.4. Показники економічної ефективності інвестиційних проектів.

1.7.1. Економічна сутність інвестицій, їх види

Господарська діяльність окремих підприємств значною мірою характеризується об'ємом і формами інвестицій, що здійснюються.

Інвестиції складають значну частину ресурсів підприємства. Їх формування, використання і поповнення регулюється Законом України «про інвестиційну діяльність».

У найбільш широкому трактуванні інвестиції – це вкладення капіталу з метою подальшого його збільшення. При цьому приріст капіталу повинен компенсувати інвесторові відмову від використання засобів, які він має, на споживання, забезпечити винагороду інвестора за ризик, а також відшкодувати втрати від інфляції.

Прибуток, що отримується від інвестицій, служить джерелом приросту капіталу і рушійним мотивом здійснення інвестицій.

Інвестиціями можуть бути всі види майнових і інтелектуальних цінностей, які вкладаються в об'єкти підприємницької і інших видів діяльності, що забезпечує при тому отримання прибутку або досягнення соціального ефекту. Такими цінностями можуть бути: грошові кошти, цільові банківські внески, цінні папери, рухоме і нерухоме майно, майнові права, права користування природними ресурсами, інші цінності.

В цілях обліку, аналізу і планування інвестиції класифікують по окремих ознаках.

1. Залежно від об'єкту вкладення засобів розрізняють реальні і фінансові інвестиції. Реальні інвестиції – це вкладення засобів в реальні об'єкти – як матеріальні, так і нематеріальні. Фінансові інвестиції – це вкладення капіталу в різні цінні папери.

2. По характеру участі в інвестуванні виділяють прямі і непрямі інвестиції. Прямі інвестиції припускають безпосередню участь інвестора у виборі об'єктів інвестування  і вкладенні засобів. Непрямі інвестиції здійснюються через посередників, які розміщують на свій розсуд засоби інвесторів для отримання доходу і подальшого його розподілу.

3. По періоду інвестування інвестиції ділять на стисло-термінові (вкладення капіталу на період до одного року) і довгострокові.

4. По формах власності розрізняють інвестиції: державні, приватні, іноземні і сумісні. Державні інвестиції здійснюються державою в особі уряду або державних підприємств. Приватними інвестиціями називаються інвестиції, які здійснюються громадянами і підприємствами недержавних форм власності. Під іноземними інвестиціями розуміються вкладення, які здійснюються іноземними інвесторами. Під сумісними інвестиціями розуміють вкладення, які здійснювані спільно суб'єктами  даної країни і іноземних держав.

5. За регіональною ознакою виділяють внутрішні і зовнішні інвестиції. Внутрішні інвестиції – це вкладення інвесторами капіталу в об'єкти, розміщені у межах країни, зовнішні – за її межами.

1.7.2. Економічна ефективність капітальних вкладень, її показники

В тому випадку, якщо інвестиції є одноразовим вкладенням засобів в просте і розширене відтворення основних фондів, вони набувають форму капітальних вкладень. Капітальні вкладення, які забезпечують розвиток матеріально-технічної бази підприємства, здійснюються у формі нового будівництва, реконструкції і розширення підприємства, технічного переозброєння виробництва.

Розрахунки економічної ефективності капітальних вкладень необхідні при обґрунтуванні вибору різних напрямів відтворення основних виробничих фондів, а також розміщення виробництва і будівельних об'єктів в галузях невиробничої сфери, при оцінці природоохоронних заходів, при вирішенні інших проблем.

Економічна ефективність капітальних вкладень визначається співвідношенням економічного ефекту і витрат, що зумовили цей ефект. Під ефектом розуміють результат від здійснення заходу.

Розрізняють загальну (абсолютну) і порівняльну економічну ефективність капітальних вкладень. Розрахунок абсолютної ефективності капітальних вкладень дає можливість отримання загальної величини економічного ефекту.

Показниками абсолютної економічної ефективності капітальних вкладень є коефіцієнт загальної економічної ефективності (Е) і термін окупності загальних капітальних вкладень (Т).

Коефіцієнт загальної економічної ефективності розраховується:

а) по підприємству, що діє (Едп):

  (1.23.)

де - приріст прибутку, викликаний капітальними вкладеннями, грн.; К – об'єм капітальних вкладень, грн.

б) по підприємствах, що знов будуються, цехах, інших об'єктах і окремих заходах (Енп):

  (1.24.)

де Пзаг. – загальна сума прибутку, грн.; К – кошторисна вартість об'єкту, що будується (капітальні вкладення в проект), грн.

Набуті розрахункові значення коефіцієнта Е порівнюють з нормативною його величиною. Капітальні вкладення будуть визнані ефективними, якщо розрахункове значення коефіцієнта виявиться не нижчим за рівнем ефективності, встановленим Міністерством економіки України за певний період часу.

Термін окупності загальних капітальних вкладень є величиною, оберненої коефіцієнту абсолютної економічної ефективності.

Розрахунки порівняльної економічної ефективності капітальних вкладень застосовуються при зіставленні варіантів господарських або технічних рішень, розміщенні підприємств або їх комплексів, виборі взаємозамінної продукції, впровадженні нового виду техніки, будівництві нових або реконструкції діючих підприємств.

Показником порівняльної економічної ефективності капітальних вкладень є приведені витрати (Зприв):

   (1.25.)

де Сi – собівартість річного випуску продукції по i-му варіанту капітальних вкладень, грн.; Кi – загальні капітальні вкладення по i-му варіанту, грн.; Ен – коефіцієнт мінімально допустимої віддачі (ефективності) з кожної одинці капітальних вкладень.

Найбільш ефективними з тих проектів, що є, вважається той проект, у якого сума приведених витрат є мінімальною. Якщо впровадження такого проекту вимагає додаткових капітальних вкладень, термін їх окупності (Тдоп) дорівнює:

    (1.26.)

де Кн і Кб – загальні капітальні вкладення пропонованого і базового варіантів, грн.; Сн і Сб – собівартість річного випуску продукції тих же варіантів, грн.

Показником, зворотним терміну окупності додаткових капітальних вкладень, є коефіцієнт порівняльної економічної ефективності (Е):

   (1.27.)

Цей показник визначає величину розміру ефекту, який отримується з одиниці вартості додаткових капітальних вкладень.

1.7.3. Проектний аналіз, його зміст і завдання

Заплановані і здійснювані інвестиції приймають форму інвестиційних проектів. Розділ економічної науки, який займається їх підбором, аналізом і оцінкою, називається проектним аналізом. Головне завдання проектного аналізу полягає у визначенні прибутковості інвестиційних проектів і оцінці їх ефективності на основі зіставлення витрат на проект і результатів від його реалізації.

Принципи проектного аналізу: необхідність вимірювання в грошовому виразі вигод і витрат; порівняння двох альтернативних ситуацій: «з проектом – без проекту»; як вигоди, так і витрати повинні враховуватися тільки одного разу; зіставлення витрат і вигод (доходів), що виникають в різний час; пошук найбільш ефективного проекту на основі показника «найменші витрати».

Кожен інвестиційний проект проходить «життєвий цикл», що складається з наступних стадій: передідентифікація проекту; ідентифікація проекту; розробка проекту; експертиза проекту; ухвалення проекту; реалізація проекту; експлуатація проекту; оцінка результатів проекту.

1.7.4. Показники економічної ефективності інвестиційних проектів

У проектному аналізі для оцінки економічної ефективності інвестиційних проектів застосовуються наступні показники:

1. Чиста приведена вартість (чисті дисконтовані вигоди) – NPV;

  1.  Внутрішня норма рентабельності – IRR;

3. Коефіцієнт «Вигоди/витрати» В/С;

4. Термін окупності інвестицій – Т.

1. Чиста приведена вартість (NPV) характеризує загальний абсолютний результат інвестиційного проекту і визначається як різниця між поточною приведеною вартістю майбутніх доходів (вигод) і поточною приведеною вартістю майбутніх витрат на реалізацію проекту за весь період його життєвого циклу:

    (1.28.)

де Вt – доходи (вигоди) від проекту в році t; Сtвитрати на проект в році; t – відповідний рік експлуатації проекту (t=1,2,3…n); n – число років життєвого циклу проекту (термін служби проекту), років; r – ставка дисконту (процентна ставка на позиковий капітал).

2. Внутрішня норма рентабельності (IRR) – це розрахункова ставка відсотка, при якій отримувані вигоди (доходи) від проекту стають рівними витратам на проект, тобто при якій NPV дорівнює нулю:

     (1.29)

Обчислення IRR здійснюється методом послідовних наближень, шляхом визначення NPV при різних ставках дисконту (t). Якщо розрахункове значення IRR більше процентної ставки по позикових інвестиціях в проект, то такий проект вважають за доцільне.

  1.  Розрахунок коефіцієнта «Вигоди/витрати (В/С)» проводять за формулою:

   (1.30)

Проект з великим значенням коефіцієнта (В/С) визнають привабливішим для інвестора в порівнянні з проектом, у якого значення цього коефіцієнта менше.

4. Термін окупності інвестицій (Т) є величиною, зворотною коефіцієнту В/С. При виборі проекту за цим критерієм пріоритетним вважатиметься проект з найменшим терміном окупності.

1.8. КОМЕРЦІЙНИЙ РОЗРАХУНОК І ФІНАНСИ ПІДПРИЄМСТВ

План

1.8.1. Суть і основні завдання фінансової діяльності підприємства.

1.8.2. Формування доходів і прибутку підприємства. Показники рентабельності продукції.

1.8.1. Суть і основні завдання фінансової діяльності підприємства.

Фінансові стосунки – це грошові стосунки, які виникають в практичній діяльності підприємства. Основні завдання фінансової діяльності підприємства такі: вибір структури капіталу підприємства, напрямів його формування і використання; вибір форм фінансування та їх оптимальне співвідношення; збалансування надходжень і видатків платіжних засобів підприємства у часі; забезпечення своєчасності розрахунків; підтримання необхідної ліквідності і забезпечення ефективності використання фінансових ресурсів.

Фінансова діяльність підприємства може бути організована такими методами: комерційний розрахунок, неприбуткова діяльність, кошторисне фінансування. Основним методом фінансової діяльності є комерційний розрахунок.

Комерційний розрахунок є раціональним і високоефективним методом фінансової діяльності, він націлює підприємство на пошук достатніх і дешевих фінансових ресурсів, раціональне їх розміщення, мінімізацію витрат і максимізацію доходів та прибутку.

Комерційний розрахунок базується на принципах: повна господарська та юридична відокремленість, самоокупність та рентабельність; самофінансування; фінансова відповідальність;

Основним інструментом управління фінансами підприємства є фінансовий план. Основна мета складання фінансового плану (бюджету) підприємства є узгодження доходів із витратами в плановому періоді. Він включає: прогноз обсягів реалізації продукції; баланс грошових надходжень і витрат; таблицю доходів і витрат; баланс активів і пасивів підприємства; визначення точки беззбитковості.

Головним розділом фінансового плану є баланс, який складається з двох частин: активу і пасиву. У активі балансу відбивається розміщення господарських засобів підприємства. У пасиві балансу – джерела формування і нагромадження капіталу.

1.8.2. Формування доходів і прибутку підприємства. Показники рентабельності продукції

Дохід підприємства є основним джерелом покриття його витрат та формування прибутку. Це один з найважливіших показників, який впливає на фінансовий стан підприємства.

Доходи підприємства формуються як від звичайної, так і від надзвичайної діяльності.

Під звичайною діяльністю розуміють будь-яку діяльність підприємства, а також операції, що її забезпечують або виникають унаслідок такої діяльності.

До надзвичайної діяльності підприємства відносять операції, які не відбуваються часто і відрізняються від звичайних операцій, (пожежі, стихійні лиха, техногенні аварії тощо).

Звичайна діяльність підрозділяється на операційну та іншу операційну, зокрема фінансову і інвестиційну діяльність.

Доходи підприємства від звичайної діяльності формуються за рахунок доходів від операційної діяльності і доходів від іншої діяльності.

Доходи від операційної діяльності складаються з доходів (виручки) від основної діяльності (реалізації продукції, товарів, робіт послуг) та інших операційних доходів (орендна плата за майно; дооцінка вартості запасів матеріальних цінностей, які знаходяться на складі підприємства; дохід від операційних курсових різниць.

Доходи від іншої діяльності включають: дохід від участі в капіталі; інші фінансові доходи (дивіденди, відсотки та інші доходи від фінансової оренди та інші доходи від фінансових інвестицій); інші доходи (реалізація необоротних активів і майнових комплексів, фінансових інвестицій; безкоштовно отриманих матеріальних і нематеріальних цінностей, дооцінка вартості основних фондів тощо).

Основними чинниками, які впливають на величину виручки від реалізації продукції, є обсяг виробництва продукції, її асортимент, якість, ритмічність роботи підприємства.

Прибуток – це та частина чистого доходу, що залишається підприємству після відшкодування всіх витрат, пов'язаних з виробництвом, реалізацією продукції та іншими видами діяльності.

В умовах ринку прибуток є основним джерелом всіх фінансових ресурсів підприємства. Величина прибутку характеризує фінансові результати роботи підприємства і визначає його фінансовий стан.

Основні функції прибили наступні: дозволяє оцінка результату господарської діяльності підприємства; є джерелом самофінансування і розвитку підприємства, винагороди його засновників (власників), формування надходжень до бюджету країни; виступає критерієм доцільності ухвалення господарських рішень.

Розрізняють такі найважливіші види прибутку:

1. Маржінальний прибуток – різниця між чистим доходом підприємства і змінними витратами.

2. Валовий (балансовий) прибуток – різниця між чистим доходом від реалізації продукції і собівартістю реалізованої продукції.

3. Операційний прибуток – це балансовий прибуток, скоригований на різницю інших операційних доходів і операційних витрат.

4. Прибуток від звичайної діяльності – це операційний прибуток, скоригований на величину фінансових та інших доходів і фінансових та інші витрати.

5. Чистий прибуток – це прибуток, що надходить у розпорядження підприємства після сплати податку на прибуток.

Таким чином, прибуток підприємства формується за рахунок таких джерел:

- прибуток від реалізації продукції  (прибуток від операційної діяльності). Він визначається як різниця між виручкою від реалізації продукції (без урахування податку на додану вартість і акцизного збору) та повною собівартістю продукції;

- прибуток від продажу майна включає прибуток від продажу матеріальних (основних фондів), нематеріальних активів, цінних паперів інших підприємств тощо; визначається як різниця між ціною продажу та балансовою (залишковою) вартістю об'єкта, який продається;

- прибуток від нереалізаційних операцій – це прибуток від спільної діяльності підприємств, відсотки за придбаними акціями, облігаціями та іншими цінними паперами, штрафи, що сплачуються іншими підприємствами за порушення договірних зобов'язань, доходи від володіння борговими зобов'язаннями, роялті.

Чистий прибуток, використовується, підприємства у двох напрямах:

1. Фонд нагромадження (реінвестований прибуток) – створення резервного фонду, фонду розвитку виробництва, інвестиційні потреби.

2. Фонд споживання – виплати власникам, акціонерам, матеріальні заохочення персоналу за результатами роботи, вирішення соціальних проблем.

Фінансовий стан підприємства можна оцінити за допомогою таких груп показників: ліквідності, платоспроможності, прибутковості, ефективності використання активів.

Рентабельність – це відносний показник, який характеризує рівень ефективності (прибутковості) діяльності підприємства.

Розрізняють такі показники рентабельності.

1. Рентабельність окремих видів продукції (Рі):

   (1.33)

де Ці, Сі – відповідно ціна і повна собівартість і – го виробу.

2. Рентабельність продукції (Рп) – характеризує ефективність витрат на її виробництво і збут і визначається:

  (1.34)

де Преал, Среал – відповідно прибуток від реалізації продукції і повна її собівартість.

3. Рентабельність виробництва – загальна (Рв..заг) і розрахункова (Рв.розр), визначаються за формулами

  (1.34)

де Пбал, Пч – відповідно прибуток балансовий і чистий; Св.ф – середньорічна вартість виробничих фондів.

МОДУЛЬ 2. ОРГАНІЗАЦІЯ ВИРОБНИЦТВА

  1.  КЛАСИФІКАЦІЯ ТА СТРУКТУРА ПІДПРИЄМСТВ

План

2.1.1. Види та організаційні форми підприємств

2.1.2. Структура підприємства.

2.1.1. Види та організаційні форми підприємств

Базовою ланкою суспільного виробництва – є підприємство, в якому сфокусовані прогресивні та негативні прояви технологічного укладу та соціально-економічних відносин.

Організація виробництва – це просторово-часова програмно керована взаємодія існуючих факторів виробництва за відповідною технологією.

Технологія – це програма взаємодії основних факторів виробництва, яка здійснюється робочою силою за допомогою впливу засобами праці на предмети праці.

Робоча сила – сукупність  фізичних та розумових можливостей людини, її здібність до праці.

Засоби праці (обладнання, машини, інструменти) використовуються людиною для надання предмету праці певних властивостей.

Предмети праці – об’єкти прикладання людської праці в процесі виробництва (природні ресурси та продукти їх переробки).

Дефіцит факторів виробництва породжує в задачу вибору: як, скільки, яких продуктів виробляти? Мета вибору – встановлення оптимального співвідношення між максимально можливим асортиментом продукції та їх кількістю, що забезпечить потреби.

Ефективність виробництва залежить від прогресивності технології, рівня організації виробництва (спеціалізації, кооперації, концентрації, комбінування ) – варіантів використання ресурсів. Ціна вибору – вартість реалізації варіанту, залежить від того, що ми приносимо у жертву за ради його здійснення.

Обґрунтування вибору – виробляти продукт або замінити його іншим, використати діючу технологію й обладнання або впровадити інноваційні, як використати комбінації факторів виробництва – є головним завданням організації виробництва.

В наш час діє й конкурує багато підприємств різних типів. За положеннями Господарського Кодексу України можливо  виділити види та організаційні форми діяльності підприємств.

1. Залежно від форм власності:

- приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян з  можливим використанням найманої праці;

- фермерське господарство створюється з метою виробництва, переробки та реалізації сільськогосподарської продукції;

- орендне підприємство створюється на основі оренди майнового комплексу державного або комунального підприємства чи виробничого структурного підрозділу;

- підприємство колективної власності;

- комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

- казенне підприємство створюється у галузях народного господарства (понад 50% продукції споживає держава; понад 50% є виробництво суспільно необхідної продукції, яке не може бути рентабельним);

- підприємство, засноване на змішаній формі власності (об’єднанні майна різних форм власності).

2. Залежно від частки іноземної інвестиції:

- підприємство з іноземними інвестиціями (в статутному фонді не менше 10% іноземної інвестиції);

- іноземне підприємство (в статутному фонді іноземна інвестиція становить 100%.

3. Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду:

- державне унітарне підприємство утворюється органом державної влади на базі відокремленої частини державної власності і входить до сфери його управління;

- комунальне унітарне підприємство утворюється органом місцевого самоврядування на базі відокремленої комунальної власності і входить до сфери його управління;

- унітарні підприємства засновані на відокремленої частини власності громадських об’єднань (релігійної організації, політичних партій);

- корпоративне підприємство утворюється двома та більше засновниками, діє на основі об’єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників.

4. Залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік:

- мале підприємство (незалежно до форм власності) – середньооблікова чисельність працюючих за рік не перевищує 50 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції за рік не перевищує суми, еквівалентної 500 тис. євро за середньорічним курсом НБУ щодо гривні;

- велике підприємство – середньорічна чисельність працюючих за рік перевищує 1000 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції за рік перевищує суму, еквівалентну 5 млн. євро за середньорічним курсом НБУ щодо гривні;

- середнє підприємство – всі інші.

5. За метою й характером діяльності:

- комерційні підприємства (державні та недержавні) метою їхньої діяльності є одержання прибутку;

- некомерційне підприємствоблагодійні, освітні, медичні, наукові й інші організації невиробничої сфери.

6. Існування в залежності  від іншого підприємства:

- дочірнє підприємство (контрольний пакет акцій належить головному підприємству, тому їхня діяльність програмується і контролюється головним підприємством);

- філії та представництва не мають статусу юридичної особи,  діють від імені й за дорученням материнської фірми; 

- головне (материнське) підприємство контролює інші фірми, капітал яких належить материнському підприємству;

7. За формами власності капіталу:

- приватні належать окремим громадянам на правах приватної власності із правом наймання робочої сили (індивідуальні й сімейні підприємства;

- колективні створюються на власності трудового колективу, а також на власності кооперативу або іншого статутного суспільства або громадської організації;

8. За правовим статусом і формами господарювання:

- одноособові – є власністю однієї особи або родини й вони несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями всім майном;

- кооперативні – добровільні об’єднання громадян для спільного ведення господарської або іншої діяльності;

- орендні – на договірній основі володіють і використовують майно для здійснення підприємницької діяльності.

9. За галузевою приналежністю: промислові, будівельні, транспортні, торговельні, аграрні й т.д.).

11. Господарські товариства створюються юридичними особами та/або фізичними особами з метою одержання прибутку (може діяти у складі одного учасника). До них належать:

- акціонерні товариства (відкриті або закриті) мають статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості і несе відповідальність тільки своїм майном;

- товариства з обмеженою відповідальністю мають статутний фонд, поділений на частки у відповідності до установчих документів, учасники несуть відповідальність тільки своїм майном;

- товариства з додатковою відповідальністю мають статутний фонд поділений на частки, учасники несуть відповідальність своїм майном, а також і додаткову відповідальність у кратному розмірі до своїх вкладів;

- повні товариства (всі учасники несуть додаткову відповідальність усім своїм майном);

- командитні товариства – один або декілька учасників (повні учасники) несуть додаткову відповідальність усім своїм майном, а інші учасники – лише своїми вкладами.

12. Організаційно-правові форми об’єднань підприємств (учасники зберігають статус юридичної особи):

- асоціація – договірне об’єднання, створене з метою координації діяльності підприємств – учасників асоціації, але не має права втручатися у їх діяльність;

- корпорація – договірне об’єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, з делегуванням ними окремих повноважень централізованого регулювання кожного з учасників централізованому органу управління;

- консорціум – тимчасове об’єднання підприємств для досягнення його учасниками спільної мети (реалізації цільових програм, проектів);

- концерн – об’єднання підприємств, а також інших організацій, на основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників, з централізацією функцій всіх видів діяльності.

- промислово-фінансові групи – об’єднання промислових та інших підприємств, наукові і проектні установи, організації усіх форм власності (створюються за рішенням Кабінету Міністрів на певний строк з метою реалізації державних програм);

- трести – об’єднання організацій для здійснення єдиних виробничих, будівельних чи інших масштабних програм (учасники втрачають право самостійної діяльності й підпорядковані керівництву тресту);

- асоційовані підприємства (холдингові компанії) – це група суб’єктів господарювання – юридичних осіб, пов’язаних між собою відносинами економічної та/або організаційної залежності у формі участі в статутному фонді та/або управлінні.

Підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розклад, може створювати філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи, які не мають статусу юридичної особи і діють на основі положення про них. Підприємства мають право добровільно утворювати різні об’єднання

Організаційно-правові форми господарювання надають можливість проектувати структури підприємства.

2.1.2. Структура підприємства

Структура підприємства – характеризує склад підрозділів, ланок, підпорядкованість й взаємодію між ними. Розрізняють загальну структуру підприємства й виробничу структуру.

Організація виробництва починається з формування виробничої структури підприємства, адекватної до місії й мети розвитку, технології, ресурсних можливостей тощо. Вона відображає розподіл праці між виробничими підрозділами та форми виробничих відносин і надає можливість реалізувати  взаємодію у  просторі та часі факторів виробництва.

Просторова взаємодія факторів виробництва забезпечується  формами виробничих відносин між його підрозділами та робочими місцями, розміщенням технологічного обладнання. Взаємодія їх у часі означає порядок виконання окремих технологічних операцій та  робіт.

Загальна структура підприємства – це комплекс взаємодіючих виробничих і невиробничих підрозділів, функціональних органів управління, форм взаємозв’язку. Обумовлюється статутом підприємства, особливостями технологічних процесів, типом виробництва, галузевим профілем, обсягами виробництва, рівнем спеціалізації й кооперації і т.ін.

Основною виробничою одиницею вважається цех (дільниця), що є адміністративно, як правило територіально, відокремленою ланкою, яка виконує певну частку основного, допоміжного або обслуговуючого виробничого процесу. До них також відносять дільниці, лабораторії, служби, в яких проводять контрольні перевірки та випробування виробів, матеріалів, комплектуючих, а також – перетворюються різні види енергії.

До невиробничих підрозділів відносять служби та заклади соціально-побутового, оздоровчого, спортивного призначення.

На великих підприємствах цехи поділяють на: основні (виконують технологічні операції щодо виготовлення продукції для її реалізації); допоміжні чи обслуговуючі (виготовлення інструментів, оснастки, ремонту та обслуговування обладнання, енергетичні, транспортні); побічні (утилізація та переробка вторинної сировини, виробництво непрофільної продукції); підсобні (виготовлення тари та упаковки, друкованої продукції).

Підприємство також має складське господарство, очисні споруди та комунікації (електромережі, водо-газо-мережі, мережі стислого повітря, опалення, вентиляція, системи зв’язку, транспортні мережі, каналізацію, очисні споруди  тощо).

Важливе значення мають конструкторські та технологічні підрозділи, які розробляють нові вироби, проектують прогресивні технологічні процеси, ведуть дослідно-конструкторські та експериментальні роботи.

В цехах виділяють основні та допоміжні ділянки.  Основні – створюють за технологічною чи предметною спеціалізацією.

Допоміжні – це інструментальні ділянки, ділянки комплектації, обслуговування обладнання.      

Відомі різні класифікації виробничих структур підприємств.

1. За підрозділом, діяльність якого покладена в основу виробничої структури:

     - цехова структура – адміністративно-структурно територіально виділена частина виробництва підприємства, у якій виконуються певні роботи відповідно до технологічної або предметної спеціалізації;

- безцехова структура – основою її є виробнича ділянка, як найбільший структурний підрозділ підприємства;

- корпусна структура формується шляхом об’єднання в споруду декількох однотипних цехів;

- комбінатська  структура характерна для багатостадійних процесів переробки однорідної сировини в різні види продуктів (металургійні комбінати)..

2. За спеціалізацією основних цехів:

- технологічна структура являє собою спеціалізацію цехів по виконанню частки технологічного процесу або стадії виробництва (гальванічні, механічні, складальні цехи);

- предметна структура – цехи спеціалізовані за виробами;

- змішана структура – частина цехів спеціалізована технологічно, а інші – предметно.

3. За сполученням основних і допоміжних процесів:

- комплексна структура – сукупність основних і допоміжних цехів;

- спеціалізована –  частиною спеціалізованих цехів.

Виробнича структура є основою формування організаційної структури підприємства, типи яких розглядаються в темі 2.3.

2.2. ПІДПРИЄМСТВО ЯК ВИРОБНИЧА СИСТЕМА

План

2.2.1. Завдання та ознаки виробничого підприємства.

2.2.2. Властивості виробничого підприємства.

2.2.1.Завдання та ознаки виробничого підприємства

«Підприємство – самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності…» (Господарський Кодекс України). Підприємство створюється з додержанням вимог антимонопольно-конкурентного законодавства. Установчими документами є рішення про його утворення, статут (положення). Державна реєстрація проводиться у виконавчому комітеті міської (районної) державної адміністрації. Має самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в установах банку, печатку, а також  товарний знак.

Підприємство діє на основі Статуту, який затверджується власником майна. У ньому визначається власник та найменування підприємства, його місцезнаходження, предмет і цілі діяльності, органи управління й порядок їх формування, компетенція та повноваження трудового колективу і його виборчих органів, порядок утворення майна, умови створення, реорганізації, розвитку та припинення діяльності.

Майно підприємства становлять виробничі і невиробничі фонди, а також інші цінності, вартість яких відображається в балансі підприємства. Джерелами формування майна є: внески засновників; доходи від реалізації продукції та інших видів діяльності; доходи від цінних паперів; кредити; капітальні вкладення і дотації з бюджетів; майно, придбане в інших суб’єктів та інші не заборонені законодавством.

Сутність виробничого підприємства розкривається його місією, цілями, функціями, видами діяльності, типом виробництва, номенклатурою продукції, природою технологічних процесів, його організаційного устрою та структурою.

Місія як мета ціль визначає напрям підприємницької діяльності, які функціональні потреби суспільства збирається задовольняти підприємство (наприклад, забезпечення реалізації необхідності переміщення людей, вантажу; забезпечення залучення людей до інноваційних інформаційних технологій).

Цілі розкривають способи реалізації та збереження місії: виробляти потрібний продукт, або його купувати та продавати, чи вказувати споживачам де продукт можливо придбати, або продавати рецепти задоволення потреб новими способами.

Функції підприємства деталізуються його спроможністю перетворювати вхідні ресурси у продукти, забезпечувати виробництво необхідними ресурсами, розробляти (обирати) технологічні способи цих перетворювань, забезпечувати заданий рівень якості продуктів, спроможність управляти процесами виробництва, забезпечувати необхідний ритм виробництва тощо.

Крім того для виробничого підприємства характерні такі ознаки: підприємство взаємодіє з зовнішнім середовищем проявляє емерджентні властивості; підприємство має потенціал формування емерджентних властивостей; підприємство використовує емерджентні властивості суб’єктів зовнішнього середовища.

2.2.2. Властивості виробничого підприємства

Виробниче підприємство розглядається як динамічна  соціально-економічна система, здатне самостійно змінювати форми внутрішніх виробничих відносин, свою структуру, розміри та зберігати свою цілісність, вливати на зовнішнє середовище зберігаючи свою місію. Підрозділи підприємства є підсистемами, що складаються з елементів різного ступеня складності (працівники, предмети й засоби праці), необхідні для функціонування і мають свої інтереси.

Засоби виробництва й працівники із знаннями й виробничим досвідом в сукупності становлять продуктивні сили суспільства, в масштабі підприємства – основу його виробничого потенціалу. В процесі виробництва працівники вступають між собою у певні виробничі відносини для спільної діяльності. Виробничі відносини – це система взаємозв’язків, що охоплюють різні стадії (фази) процесу відтворення сукупного суспільного продукту – виробництво, розподіл, обмін, споживання (виробниче, кінцеве).

Виробництва за призначенням продукції, що виробляється поділяють на виробництво засобів виробництва (обладнання, машини, механізми і т.д.) і виробництво предметів споживання

Основні властивості виробничого підприємства:

  1.  результативність – здатність створювати споживчу продукцію;
  2.  надійність – усталене функціонування, здатність компенсувати вплив внутрішніх та зовнішніх флуктуацій;
  3.  гнучкість – можливість адаптувати виробництво до нововведень, планових завдань, ресурсної диверсифікації та змін зовнішнього середовища;
  4.  керованість – управління виробництвом на всіх його стадіях і рівнях як відкритою системою;
  5.  неперервність функціонування виробничого процесу;
  6.  самоорганізація – здатність колективу знаходити адекватні відповіді на екзогенні та ендогенні виклики;  
  7.  динамічна рівновага – підприємство прагне зберегти себе  при переході своїми підсистемами та елементами за своїми стадіями життєвого циклу;
  8.  інерційність – усталеність структури підприємства, типу виробництва, збереження сутності основного технологічного процесу включаючи співвідношення його елементів, сформованих  зв’язків;
  9.  цілеспрямованість – підрозділи функціонують з  метою випуску споживчої продукції  відповідної якості та обсягу у відповідності мети розвитку та місії.

2.3. ОРГАНІЗАЦІЙНІ СТРУКТУРИ ПІДПРИЄМСТВ

План

2.3.1. Сутність організаційних структур.

2.3.2. Види організаційних структур

2.3.1. Сутність організаційних структур

Організаційна структура підприємства (ОСП) складається з взаємодіючих структурних виробничих підрозділів (цехів, дільниць, лабораторій тощо) та спеціалізованих функціональних органів управління (управлінь, відділів, бюро, служб тощо), які виконують певні функції для досягнення цілей підприємства.   

Для підприємства виділяють: 1) організаційну систему з підсистемами організації праці, виробництва та управління; 2) систему організаційно-економічних відносин щодо розподілу, спеціалізації й кооперування праці, спеціалізації, кооперації й комбінування виробництва; 3) систему господарчих зв’язків.

При проектуванні ОСП незалежно до їх призначення керуються  принципами: організаційного  випередження щодо технічного рівня виробництва; організаційної сталості щодо збереження організованості; організаційної відповідності методам управління; організаційної системності щодо взаємозалежності структурних елементів; організаційної комплексності щодо багатофакторного аналізу структур; надійності взаємозв’язків між підрозділами; розподілу функцій, повноважень і відповідальності.

Відомі два підходи до формування організаційних структур: проблемно-орієнтований та функціональний.

Проблемно-орієнтований підхід базується на виділенні повного циклу прийняття рішень в організації та поетапному аналізу процесу прийняття рішень поза окремих функцій.

Функціональний підхід реалізують двома способами:

- за функціонально-об’єктним – декомпозують процеси управління та технологію виробництва до окремих робіт та операцій, оцінюють їх трудомісткість та нормують чисельність за певними функціями, визначають структурні підрозділи і чисельність їх працівників за фахом та кваліфікацією, аналізують процеси прийняття рішень та документообіг;

- структуризація цілей передбачає визначення й декомпозицію цілей та задач підприємства, організаційних ресурсів та альтернатив їх використання.

Відомий також спосіб як використання типових ОСП.

2.3.2. Види організаційних структур

В залежності від розподілу функцій управлінських органів, їх місця в ієрархії управління, характеру взаємодії між ними та виробничими підрозділами організаційні структури підприємств (ОСП) поділяють на лінійні, функціональні, лінійно-функціональні, лінійно-штабні, дивізійні, матричні та інші.

Для лінійної ОСП характерний розподіл праці по вертикалі, шляхом розбиття об’єктів управління. По вертикалі формують рівні управління (ланкою, дільницею, цехом, виробництвом, підприємством). Ознаки лінійної структури: 1) єдність розпоряджень; 2) безпосередній (лінійний) зв’язок керівника з виконавцями.   Характерні для незначної кількості підлеглих (малі підприємства, ланки, бригади).

Переваги – чітка схема передачі прав та повноважень; відповідальність за продуктивність і ефективність лягає на керівників; ділова стратегія узгоджується з керівниками кожного підрозділу; кожний підрозділ має свої цінності та функціональні вимоги;;мінімальна тривалість проходження вказівок від керівника до виконавців, достовірність інформації та безпосередній контроль.  Недоліки – керівнику делегують всі функціональні повноваження, що є проблематичним; погіршується контроль за управлінськими процесами підприємства; певна залежність ланки управління від керівника підрозділу; посилюється конкуренція у розподілі ресурсів між підрозділами; формуються не об’єктивне ставлення до керівників підрозділів.

Функціональній ОСП характерний розподіл функцій між співробітниками управління по горизонталі – формуються спеціалізовані функціональні органи (планово-економічний, фінансовий, технологічний відділи, служба безпеки тощо). Ознаки функціональної структури: 1) наявність у виконавця безпосереднього керівника та функціонера; 2) керівники не дублюють роботу один одного; 3) координація роботи управлінців.

Переваги – централізований контроль стратегічних результатів; структура пов’язана зі стратегією завдяки визначенню ключових видів діяльності у функціональних службах; використання ефекту навчання-досвіду за рахунок функціональної спеціалізації; можливість досягти досконалості знань у вузькоспеціалізованій сфері; розвиток предметних навичок та набуття досвіду у певній сфері; висока результативність виконання рутинних, стандартних робіт; професійна підготовка рішень; формування нових знань щодо можливостей підприємства.  Недоліки – протистояння функціональних інтересів загально корпоративним; суперечності між функціональними органами; уповільнення швидкості прийняття та реалізація рішень; надання пріоритетності окремій функції; передача відповідальності на вищі щаблі управління; створення завад для формування системного підходу; можливе видання не узгоджених розпоряджень; надлишкова бюрократичність функціонерів.

Лінійні та функціональні ОСП в чистому виді для підприємств не проектуються. Їхні позитивні властивості поєднуються лінійно-функціональних і лінійно-штабних ОСП..

Лінійно-функціональна структура делегує адміністративні повноваження та закріплює відповідальності за лінійними керівниками підрозділів. Функціональні органи діють у режимі «радників» вищого керівництва.  

Переваги – функціонери безпосередньо не втручаються у виробничий процес; обґрунтовують для керівників господарські рішення в межах своєї компетенції; видають розпорядження, що не потребують значного перерозподілу ресурсів.

Недоліки – слабкі взаємозв’язки між функціональними органами; оперативно не відповідають за реалізацію управлінських рішень; невисокий рівень взаємодії по вертикалі структурної ієрархії, прагнення до надлишкової централізації та влади.

У лінійно-штабній структурі функціональні органи об’єднані у штаб (консультативний орган керівництва).

Переваги – узгодженість  рішень, які остаточно приймаються керівником і доводяться до виконавців за лінійним управлінням.

Недоліки – збільшується навантаження на функціонерів; штаби нижчих рівнів не завжди зв’язані зі штабами вищих рівнів. Ефективні в умовах масового та багатосерійного виробництва.

На основі лінійно-функціональної формуються ОСП, в яких виділяється  функціональні органи за видами продуктів або споживачів (продуктова або споживча структура), за регіональними інтересами (регіональна структура), дивізійна структура (типова для потужних виробничих об’єднань з багаторівневою ОСУ).

 Проблемно-цільові структури створюють на певний строк необхідний для подолання певної проблеми або реалізації програми. В рамках діючих структур можуть створюватись тимчасові підрозділи, наприклад, з інноваційного проектування.

В проектно-орієнтованій організації більша частка організаційних ресурсів залучена до роботи над проектом. Функціональні відділи обслуговують різні проекти та підрозділи.

 Матрична  структура поєднує позитивні властивості функціональних і проектно-орієнтованих ОСП. Вони структуровані за певними продуктами (проектами). По «вертикалі» –  виробничі підрозділи управляються за функціональною схемою, а по «горизонталі» – керівниками окремими продуктами (проектами).

Переваги – зусилля спрямовані на виконання особливо важливих завдань; координація дій виконавців завдань; розвиток стратегічної відповідності за функціями; скорочується цикл «наука – виробництво – споживання»; формується інноваційний потенціал; посилюється контроль за процесами та мотивація виконавців щодо досягнення проектної мети.

Недоліки – конфліктність між керівниками проектів і функціонерами; складна; подвійна підпорядкованість; структура не довготривала; потребує авторитетного керівника.

Матричної структури ефективні при засвоєнні складних стратегічних виробів (космонавтика, авіабудівництво тощо).

2.4. ВИРОБНИЧІ ПРОЦЕСИ І ПРИНЦИПИ ЇХ РАЦІОНАЛЬНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ

План

2.4.1. Зміст і типи виробничого процесу.

2.4.2. Принципи організації виробничого процесу.

2.4.1. Зміст і типи виробничого процесу

Виробничий процес – це організаційно-технологічно упорядкована сукупність процесів впливу робочої сили з допомогою знарядь праці на предмети праці, за результатами яких вхідні ресурси перетворюються у виріб.

Предмет праці перетворюється із ресурсу, що надійшов у виробництво, до готового продукту за типовими стадіями: заготівельна, обробна, складальна, контрольна й випробувальна.

Заготівельна стадія – це виготовлення різних заготівок (виливків, штампувань і т.п.). Реалізується в заготівельних цехах.

Обробна стадія передбачає фізико-хімічну обробку заготівок і деталей. Реалізується в ковальсько-пресовому, механічному, гальванічному, малярному цехах.

Стадія складання має два етапи: попереднє складання вузлів, агрегатів, напівфабрикатів; остаточне складання готових виробів.

Контроль передбачає перевірку функціональних параметрів виробу, їхньої відповідності до проектно-конструкторських вимог, галузевим технічним умовам, державним стандартам, умовам замовника.

Випробування передбачає перевірку можливої експлуатації виробу в імітаційних та/або реальних умовах.

За підпорядкованістю технологічних процесів виробничий процес поділяють на основний (підготовка заготівки, її обробка, складання вузлів, агрегатів, виробу), допоміжний (виготовлення для власних потреб інструменту, оснастки, технічне обслуговування обладнання тощо), обслуговуючий (міжцехові та внутріцехові транспортні операції, складські операції тощо).

Стадії виробничого процесу складаються з основних (технологічних), допоміжних і обслуговуючих операцій, які виконуються на одному робочому місці одним або декількома робітниками над одним предметом праці. Операції поділяють на ручні, машинно-ручні, машинні, автоматизовані й апаратні.

За характером руху предметів праці та основою технологічного процесу виділяють неперервний та дискретний процеси.

За складністю технології розрізняють: простий виробничий процес (послідовність операцій, результатом яких є виріб) та складний виробничий процес (поєднання декількох простих процесів).

Тривалість виробничого процесу є базою розрахунку тривалості виробничого циклу. Це період часу перебування предметів праці у виробничому процесі з початку виготовлення до випуску продукту в межах одного підприємства.

Складові виробничого циклу: тривалість операційного циклу (тривалість технологічних операцій та підготовчо-заключних операцій); тривалість виробничих перерв (у зв’язку з партіонністю виробів та час на між операційні та міжцехові очікування; а також тривалість допоміжних операцій по транспортуванню, контролю); перерви між робочими змінами та на обід.

Розрізняють такі виробничі цикли: виготовлення виробів; складальних одиниць; окремих деталей   

Структуризація виробничих процесів необхідна для нормування витрат часу та ресурсів, визначення рівня технологічної складності та кваліфікації виробничого персоналу, оплати праці, калькуляції виробничих витрат тощо.

2.4.2. Принципи організації виробничого процесу

Забезпечити ефективність виробництва можливо при дотриманні основних принципів організації виробничих процесів:

Спеціалізація – закріплення за кожним підрозділом (цехом, ділянкою, робочим місцем) обмежених видів робіт, деталеоперацій, які мають конструктивно-технологічну схожість. Характерна для масового виробництва.

Кооперування – виробничі зв’язки (внутрішні та зовнішні) щодо сумісного виробництва продукції.   

Стандартизація – встановлення і застосування стандартів і технічних умов.

Уніфікація – використання або виробництво складових частин виробу, які можуть використовуватись у різних виробах;

Пропорційність – всі виробничі процеси діють синхронізовано, що забезпечує ритмічність і надійність виконання виробничої програми. Досягається нормуванням технологічних операцій та робіт, запасів та  їх витрат, заділів, тривалості циклів.

Неперервність спрямована на мінімізацію простоїв і перерв.   Ритмічність – випуск через рівні проміжки часу однаковою або пропорційно зростаючої кількістю виробів з періодичним повторенням виробничого процесу.

Прямоточність – забезпечення найкоротшого шляху проходження виробу по всіх стадіях і операціях виробництва.

Паралельність(сполучення)  – забезпечення максимально можливого одночасного виконання окремих технологічних процесів (операцій, робіт).

Концентрація – зосередження операцій
над технологічно однорідною продукцією на окремих робочих місцях, ділянках, лініях, цехах, підприємстві.

Диференціація –  розосередження виробничого процесу по декількох  підрозділам.

Комбінування – технологічне поєднання різнорідних виробництв в рамках одного підприємств або підрозділу.

Автоматизація – заміна ручних операцій автоматизованими і поєднання автоматизованого технологічного процесу з процесом управління їм.

Гнучкість – переналагодження виробництва в умовах зміни технології, ресурсів, номенклатури.

Надаючи перевагу певним принципам організації виробничих процесів обирають певні типи організації виробництва.

2.5. ТИПИ І МЕТОДИ ОРГАНІЗАЦІЇ ВИРОБНИЦТВА

План

2.5.1. Типи організації виробництва.

2.5.2. Методи організації виробництва.

2.5.1. Типи організації виробництва

Тип організації виробництва визначають наступні ознаки: рівень спеціалізації; масштабність виробництва; режим його роботи; сталість номенклатури продукції; завантаженість робочих місць, тип  устаткування, кваліфікація працівників та інші.

Відповідно до фізико-хімічної сутності основного технологічного процесу організують неперервне та дискретне виробництва.

Типи виробництва за рівнем серійності: одиничне, серійне й масове. Рівень серійності визначають часткою кількості робочих місць у загальній кількості операцій, що закріплені за робочими місцями. Для одиничного виробництва рівень серійності  – до 0.2; для малосерійного – від 0.2 до 0.4; для середньосерійного – від 0.4 до 0.6; для багатосерійного – від 0.6 до 0.8; для простого масового – від 0.8 до 1; для потокового масового – близький до 1.

Одиничне виробництво це штучний випуску однакових виробів різноманітної номенклатурою. Має особливості: технологічну спеціалізацію робочих місць і значну кількість ручних операцій; технологія уточнюється в процесі виробництва;  значна тривалість виробничого циклу та великий обсяг незавершеного виробництва; значні витрати живої праці, відходів виробництва та витрати на підготовку виробництва; незначне використання спеціального обладнання; децентралізація оперативного управління. Технологію й нормативи розробляють за  міжцеховими технологічними маршрутами і обладнанням. Можливості автоматизації мінімальні.

Різновидом одиничного виробництва є індивідуальне виробництво (виробництво космічної техніки).

Серійний тип виробництва характеризується одночасним виготовленням серіями (партіями) широкої номенклатури конструктивно-технологічно однорідних виробів, що періодично повторюється протягом певного періоду часу. Дозволяє спеціалізувати робочі місця й застосовувати універсальне обладнання (верстати-автомати, маніпулятори), що сприяє підвищенню виробітку, скороченню тривалості виробничого циклу, зниженню змінних витрат та собівартості продукції.  

Серійне виробництво підрозділяють на малосерійне, середньосерійне й багатосерійне. За  техніко-економічними характеристиками дрібносерійне виробництво наближається до одиничного, а багатосерійне – до масового.

Для масового виробництва характерна обмежена номенклатура великих обсягів продукції. Широко використовують спеціальне обладнання, інструменти, технологічні оснастки, застосовують верстати-автомати й автоматичні лінії. Технологію розробляють  для кожної операції. Визначають режими роботи обладнання, необхідний інструмент, норми витрат часу та матеріалів. Обладнання розташовують за технологічним процесом, а послідовні операції синхронізують у часі, що сприяє скороченню міжопераційних простоїв і тривалості виробничого циклу.

Тип виробництва визначають методи його організації.

2.5.2. Методи організації виробництва

Метод організації виробництва – це обґрунтована комбінація прийомів і способів реалізації виробничого процесу. До його характеристик відносять: 1) взаємозв’язок послідовності технологічних операцій з планом розміщення обладнання; 2)  ступінь неперервності виробничого процесу.

Виділяють базові методи організації виробництва: непотоковий, потоковий.

Непотоковий метод  застосовується в індивідуальному, одиничному й дрібносерійному виробництві. Характеризується наступними ознаками:

виробниче обладнання групується у ділянки за видами робіт (ділянки токарних верстатів, фрезерних верстатів і т.п.);

поєднання універсального та спеціального обладнання;

між групами технологічного обладнання розташовують виробничі запаси та проводиться технічний контроль;

у виробничому процесі виникають перерви в наслідок того, що робітник отримує деталь для виконання технологічної операції не з попередньої, а із проміжного складу або від контролера.

За цим методом складно мінімізуються витрати часу на транспортні операції та запаси.

Потоковий метод найбільш раціональний у масовому, багато та середньосерійному виробництві. Організуючим елементом потокового виробництва є потокова лінія зі спеціалізованими робочими місцями, які розташовані відповідно до технологічного процесу. За потоковим методом рух предмета праці в процесі його обробки відбувається за оптимальним маршрутом без очікувань у проміжних запасах і під час технічного контролю. Ознаки потокового методу організації виробництва:

поділ виробничого процесу на окремі операції й тривале їх закріплення за певним робочим місцем;

спеціалізація робочого місця за певною операцією;

синхронізоване ритмічне виконання операцій на всіх робочих місцях за єдиним розрахованим тактом потокової лінії;

розміщення робочих місць у відповідності до  технологічного процесу;

рух предметів праці від одного робочого місця до іншого за допомогою технологічного транспорту.

Використовуючи типи й методи організації виробництва формують виробничу інфраструктуру.

2.6. ВИРОБНИЧА ТА СОЦІАЛЬНА ІНФРАСТРУКТУРА

План

2.6.2. Виробнича інфраструктура підприємства.

2.6.3. Соціальна інфраструктура підприємства.

2.6.1. Виробнича інфраструктура підприємства

Інфраструктура підприємства - це комплекс цехів, господарств і служб підприємства, які безпосередньо не створюють профільний продукт, але своєю діяльністю сприяють функціонуванню основного виробництва та соціального розвитку колективу. В залежності від їхніх функцій розрізняють виробничу й соціальну інфраструктуру підприємства.

До виробничої інфраструктури відносять виробничі підрозділи та служби які обслуговують та забезпечують роботу основного виробництва.

Результативність виробничої інфраструктури визначають наступні фактори: своєчасність надання основному виробництву метрологічних та інформаційно-обчислювальних послуг; послуг зв’язку, своєчасність поточного ремонту, технічне обслуговування й настройка основного обладнання; розширення номенклатури виготовлених інструментів, оснастки;  своєчасність за обсягами, номенклатурою й якістю матеріального та енергозабезпечення; своєчасність надання транспортних послуг; випереджаючий характер розвитку комунікаційних мереж та природоохоронних споруд.

Служба матеріально-технічного постачання є носієм потенційно додаткового ефекту виробництва, що забезпечується шляхом своєчасного постачання основному виробництву необхідних матеріалів, комплектуючих, оптимізації виробничих запасів, управління ними та якісного їх зберігання складах підприємства.

Головними завданнями складського господарства, як складова, логістичного комплексу підприємства є своєчасна експедиція матеріалів, забезпечення їх зберігання, консервація та розконсервація, своєчасна передача їх у виробництво, оперативний облік, скорочення витрат на зберігання.  Види складів: спеціальні та універсальні склади; постачальні, виробничі й збутові; загальнозаводські й цехові; відкриті, напівзакриті та закриті, механізовані та автоматизовані. Потужність складів та їх типи визначаються виробничими потребами.

Транспортне господарство експлуатує технологічний транспорт (електро- та автокари, транспортери, трубопроводи, шнеки, конвеєри) та транспорт загального призначення за межами підприємства (автомобільний, залізничний, водний, повітряний).

Ремонтне господарство підтримує обладнання в робочому стані та запобігає його передчасному фізичному зносу, відмовам та аварій. Застосовують системи планово-попереджувальних ремонтів та обслуговування за технічним станом.

Головними завданнями енергетичного господарства є безперебійне забезпечення підприємства всіма видами енергії, енергозберігання, енергоозброєності праці. Існує централізована, децентралізована і змішана система енергозабезпечення. Потреби в енергії та енергоносіях здійснюється за нормами їх витрат на потреби основного, допоміжного, обслуговуючого виробництва та соціальної інфраструктури.

Ефективна дієвість виробничої інфраструктури сприяє зниженню собівартості основного виробництва та підвищенню  рентабельності підприємства.

Загалом у  виробничій інфраструктурі працює найбільша частка співробітників підприємства.

2.6.3. Соціальна інфраструктура підприємства

Соціальна інфраструктура призначена для створення комфортного соціального середовища, сприятливого психологічного клімату в колективі й дієвої мотивації праці.

За складом – це відомчі заклади охорони здоров’я та відпочинку, громадського харчування, фізкультури й спорту, дошкільні заклади, житлово-комунальне господарство тощо.

Керування діяльністю підрозділами соціальної інфраструктури здійснює заступник директора підприємства (віце-президент фірми) з кадрових і соціальних питань. Йому підлеглі наступні відділи: кадрів, технічного навчання, господарський і житлово-комунальний, які вже безпосередньо організують діяльність установ соціальної інфраструктури.

Для задоволення соціальних потреб працівників  підприємства розробляють плани соціального розвитку –  заходи, спрямовані на вдосконалення соціальної структури персоналу, поліпшення умов їх праці й побуту та соціально-культурного обслуговування.

Передумовою ефективного менеджменту персоналу є прогнозування змін у соціальній структурі трудового колективу. Характер і зміст праці, що швидко змінюється під впливом досягнень науково-технічного й організаційного прогресу, мають потребу в динамічному поліпшенні професійної й кваліфікаційної структури персоналу.

У плані соціального розвитку підприємства передбачають заходи щодо підвищення рівня фахової освіти працівників, зменшенню плинності кадрів, вдосконалення санітарно-гігієнічних умов праці, заходи щодо збереження працездатності, впровадження оптимальних режимів праці й відпочинку, організації робочих місць, технічного стану знарядь праці, інтенсивності роботи, належної виробничої естетики й т.п.

Особлива увага потрібно приділити заходам, які підвищують безпеку праці й усувають виробничий травматизм, запобігають професійним захворюванням.

Рішення соціально-економічних питань підприємства виробляються й приймаються його органами управління за участі трудового колективу. Особливості управління підприємствами різних організаційних форм встановлюються Господарчим Кодексом Україна та відповідними законами.

2.7. СУТНІСТЬ І ФУНКЦІЇ ПРОЦЕСУ УПРАВЛІННЯ ВИРОБНИЦТВОМ

План

2.7.1. Сутність управління виробництвом.

2.7.2. Функції управління виробництвом.

  1.  Сутність управління виробництвом

На виробництво впливають різні фактори (техніко-технологічні, соціально-економічні, регіональні). Вони стають більш динамічними й ситуативними, мають різний характер впливу  на організацію та функціонування виробництва. Виробництво розглядають як виробничу підсистему загальної відкритої соціально-економічної системи – підприємства, яке залежне від зовнішніх змін і внутрішніх причин.  

Вплив техніко-технологічних факторів (впровадження нової технології та техніки, комплексної переробки сировини) призводить до необхідності зміни схем організації виробництва, формуванню нових типів виробництв, диверсифікації господарчих і науково-технічних зв’язків. Соціально-економічні фактори (ресурсний потенціал, кваліфікація персоналу, мотивація діяльності, методи управління) визначають необхідність розвитку виробничих відносин. Регіональні фактори (природні, природоохоронні, нормативні, адміністративні) стимулюють розвиток соціальної та виробничої інфраструктури, змін в системі оплати праці, забезпечення рівноваги природокористування.

Перед управлінням весь час стоїть задача – пошуку нових форм та інтенсивності  інтегрованого впливу цих факторів з метою забезпечення ефективного та прибуткового розвитку виробництва.

Вимоги до управління можливо вкласти в таку формулу: «знати – можу – хочу – вмію – встигаю», які реалізують з допомогою функціональних підсистем: стратегічне управління; управління персоналом; управління виробництвом; управління маркетингом; управління фінансами; управління інноваціями та інш.

Характерні риси сучасного управління виробництвом.

  1.  Поєднання раціоналізму в управлінні (орієнтація на   ефективність внутрішніх факторів) та ситуативного підходу (орієнтація на гнучкість та адаптивність до змін зовнішнього середовища).
  2.  Пріоритет системи стратегічного управління, яка поєднує стратегічний підхід до постановки перспективних задач і програмно-цільовий підхід щодо їх реалізації.
  3.  Орієнтація на управління «організаційною (корпоративною) культурою».
  4.  Формування та розвиток інноваційного менеджменту.
  5.  Посилення ролі лідерства в організації як носіїв нових знань та професійних вмінь.
  6.  Визнання соціальної відповідальності управління перед персоналом і суспільством.
  7.  Необхідність роботи антикризового менеджменту.
  8.  Посилення пріоритетності екологічних та соціальних критеріїв  прийняття рішень.
  9.  Орієнтація на досягнення ефекту синергії.

Сучасний підхід до організації управління поєднує збалансоване поєднання людських цінностей та перманентних  організаційних змін адаптивних до зовнішнього середовища.

В управлінні розрізняють три види діяльності: технічна діяльність (створення та впровадження прогресивних матеріалів, техніки, технології, інноваційних колективів); координація дій щодо забезпечення виробничих процесів (управління внутрішніми факторами); організація дій на ринку (управління маркетингом).

 Головним законом розвитку організаційних систем є закон синергії, сутність якого полягає в тому, що ефект взаємодії елементів системи є більше арифметичної суми їхніх якостей, які притаманні кожному окремому елементу.

Виробництво як система є штучною, створена людиною заради власних інтересів і розподілу праці, яка має дві форми: горизонтальну й вертикальну. Перша - це поділ праці на операції й  завдання. Горизонтальний розподіл праці є формування підрозділів підприємства за технологічним процесом. Розподіл праці є першопричиною відділення управління від виробників.

Управління підприємством здійснюється відповідно до його установчих документів. Власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до установчих документів.

Для керівництва господарською діяльністю власник або уповноважений ним орган призначає (обирає) керівника підприємства. У разі найму керівника з ним укладається договір (контракт), в якому визначаються строк найму, права, обов’язки і його відповідальність, умови матеріального забезпечення та звільнення з посади та інші.

Керівник діє від імені підприємства, представляє його інтереси в органах влади, інших організаціях, у відносинах з юридичними особами та громадянами, формує адміністрацію підприємства й вирішує питання діяльності підприємства в межах установчих документів.

Між власником або уповноваженим ним органом і трудовим колективом укладається колективних договір, яким регулюються виробничі, трудові та соціальні відносини трудового колективу.

 

2.7.2. Функції управління виробництвом

За виробничим менеджментом визначають систему  функцій управління: загальних і спеціальних (виробничих).  Загальні функції відбивають зміст управління в будь-якій організації. Спеціальні – характерні для певних виробництв.

До загальних функцій управління відносять: прогнозування й планування; організацію взаємодії й повноважень; координацію й регулювання; контроль; мотивацію.

Планування – це визначення цілей і задач розвитку, шляхів, методів і засобів їх досягнення.

Організація взаємодії і повноважень – це діяльність управлінського персоналу щодо забезпечення планового функціонування підприємства.

Організація складається з наступних стадій:

визначення видів робіт, які необхідно виконати для вирішення поставлених завдань;

кількісна та якісна оцінка робочої сили;

розподіл видів робіт за персоналом;

розподіл повноважень й відповідальностей управлінського персоналу;

оформлення посадових інструкцій;

розробка схем руху предметів праці, норм та нормативів.

Координація й регулювання - це погодженість дій виконавців відповідно до плану (мети). Забезпечується взаємодією різних підрозділів у процесі виробництва і спрямована на недопущення відхилень від плану, робочих графіків, норм виробітку.

Контроль – це зворотній зв’язок в системі управління виробництвом, за допомогою  якого керівники одержують інформацію про поточний стан справ та відхилення від програми дій. За результатами контролю можливе корегування діяльності персоналу та підрозділів. Використовують три  види контролю: попередній (визначення цілей і завдань), поточний (виявлення відхилень від намічених планів) та заключний (контроль результатів виробничих завдань планів).

Реалізація функції мотивації - це процедури спонукання особистості до корисної діяльності, досягнення цілей підприємства.

Практичні форми мотивації дій персоналу виходять з сутнісної та процесної теорій мотивації.

Сутнісні теорії мотивації з’ясовують причини певної поведінки людини.

Процесні теорії мотивації  виходять з поведінки  людей.

Загальні функції реалізуються в контурі управління підприємством в цілому.

До спеціальних функцій відносять забезпечення виробництва матеріальними, енергетичними, інформаційними, трудовими, фінансовими ресурсами тощо.

2.8. ПРОГНОЗУВАННЯ РОЗВИТКУ ВИРОБНИЦТВА

План

2.8.1. Принципи прогнозування виробництва.

2.8.3. Планування виробництва.

2.8.1. Принципи прогнозування виробництва.

Прогноз – це судження про ймовірні стани процесів на визначені моменти часу (це наукове дослідження майбутнього). Відомі логічні формули: передбачення – «буде»; прогнозування – «можливо буде»; планування – «повинно бути».

Прогнозування є аналітичною роботою щодо модельного уявлення майбутнього, є своєрідною формою пізнання закономірностей розвитку системи відношень й інтересів та  можливостей діяльності об’єкта. Призначене озброїти менеджмент новими знаннями щодо об’єктивних закономірностей розвитку процесів і можливостей виробництва.

Прогнозування розвитку виробництва - це наукове обґрунтування можливих кількісних і якісних змін його стану (рівня розвитку в цілому, окремих його видів, складових та системи відносин) у майбутньому, а також альтернативних способів і строків досягнення очікуваного стану. За його результатами формулюють цілі та ставлять планові задачі, оцінюють ризики, обґрунтовують стратегії розвитку технологій, нової техніки, виробничого потенціалу, способів організації виробництва.

Завдання прогнозування: а) аналіз соціальних, економічних й науково-технічних процесів і тенденцій; б) форм соціально-економічних відносин та зв’язків; в) оцінки можливих викликів екологічного, технологічного, економічного, соціального, політичного, релігійного характеру у майбутньому; г) передбачення структурних змін ринку та його сегментів; д) визначення фаз розвитку життєвих циклів (ЖЦ) підприємства та складових його потенціалу; е) формування сценарію майбутнього; є) передбачення можливих цінностей та інтересів інтегруючих суб’єктів; ж) формулювання критеріїв ефективності майбутнього; з) виявлення можливих  альтернатив розвитку власного виробництва та конкуруючих суб’єктів.  

Прогнозування базується на певних принципах:

цілеспрямованості – визначення предмету, об’єкту та мети прогнозу;

системності – уявлення об’єкта як системи та елемента більше складної системи;

об’єктивності – всебічний облік дії об’єктивних законів розвитку суспільства;

багаторівневості – опис процесів за їхньою ієрархією;

адекватності закономірностям розвитку – визначення стійких взаємозв’язків і тенденцій розвитку об’єкта;

невизначеності – прогнозні оцінки майбутнього мають ймовірнісний характер;

альтернативності – виявлення можливих шляхів розвитку об’єкта, різноманітних взаємозв’язків процесів.

При прогнозуванні використовують різні види прогнозів:

за  часом (лагом, горизонтом) розрізняють короткострокові, середньострокові та довгострокові прогнози. Строк прогнозу залежить від мети (замовлення), тривалості ЖЦ технології та засобів виробництва, екологічної та демографічної ситуації тощо;

за цілями прогнози поділяють на аналітичні, прогнози застереження, нормативні та функціональні прогнози.

Аналітичний прогноз – це комплексне дослідження впливу сучасних тенденцій на майбутній стан організації виробництва, а також  його впливу на соціально-економічне та екологічне середовище. Визначаються проблемні та кризові ситуації як зовнішнього середовища, так і в підприємстві.

За прогнозом-застереженням визначають несприятливі та кризові наслідки тенденцій розвитку виробництва, що склались.

За нормативним прогнозом обґрунтовують рекомендації щодо досягнення бажаного стану виробництва у майбутньому та окреслюють заходи (шляхи) досягнення нормативного рівня.

За функціональним прогнозом визначають області можливостей системного розвитку виробництва за напрямками (маркетинг, менеджмент, технологія, техніка, зайнятість тощо) та формами відносин у майбутньому.

Залежно від джерел інформації, технології її обробки використовують інструментальні методи прогнозування: фактографічні та евристичні.

Інструментальні методи (екстраполяції, математичних функцій, кореляційно-регресійного аналізу, математичного програмування, балансові рівняння) базуються на об’єктивних даних.

Метод екстраполяції базується на припущенні про незмінність дії факторів, що склались, тобто поширення закономірностей розвитку об’єкта в минулому на його майбутнє.

Метод функцій базується на використанні математичних функцій, які підбирають для моделювання тенденцій розвитку з врахуванням ефекту автокореляції.

Метод кореляційно-регресійного аналізу полягає в побудові регресійних рівнянь, які визначають вид статистичного зв’язку та його щільність між результативним та факторними показниками.

Методи оптимізації базуються на аналізі можливих факторів, дія яких забезпечить оптимальний розвиток виробництва.

До інтуітивних відносять експертні методи й «мозкової атаки», а до аналітичних – методи морфологічного аналізу, побудови «дерева цілей», інформаційного моделювання.

Експертні методи використовують при недоліку інформації для прогнозування. Використовують індивідуальні й групові експертні оцінки. Індивідуальні оцінки експерта незалежні від оцінок інших. Групові оцінки базуються на колективній роботі експертів і одержанні узагальнюючі оцінки групи експертів залучають до прогнозів певних процесів.

Метод «мозкової атаки», як різновид методу групових експертних оцінок, полягає у проведенні дискусії («мозкової атаки») для вирішення поставленого завдання.

Метод морфологічного аналізу ґрунтується на дослідженні всіх можливих комбінацій варіантів розвитку об’єкту, використовуючи спосіб «переміщення» за часом стадій ЖЦ його складових та циклічність їх розвитку.

За методом «дерева цілей» головну мету декомпозують на підцілі, функції, задачі, ресурси, джерела ресурсів, а оцінки експертів використовують у якості апріорних ймовірностей  способів досягнення мети.

Метод інформаційного моделювання базується на документальній інформації щодо можливостей розвитку об’єкта.   

У прогнозуванні розвитку підприємств також результати патентної експертизи, аналогії та інші.

Прогнозування проводять за етапами: визначення мети та предмету прогнозування;  збір та аналіз інформації; аналіз генетичного розвитку процесів; вибір методів прогнозування; формалізація процесів; моделювання процесів; аналіз прогнозних оцінок та відбір варіантів прогнозів; інтерпретація прогнозу.

Прогноз є базою для аналітичного етапу планування.

2.8.2. Планування виробництва

Цільова орієнтація факторів виробництва потребує певних форм і методів їхнього сполучення, що досягається плануванням виробничо-господарської діяльності.

Під плануванням розуміють аналітичну роботу по обґрунтуванню програм розвитку (заходів)  технологічного, технічного, організаційного, економічного, соціального, екологічного й правового забезпечення, а також визначенню показників вироблення й реалізації продукції, необхідних ресурсів.

Застосовують стратегічне, довгострокове, короткострокове, поточне й оперативне планування.

Стратегічне планування – це засіб реалізації загальної стратегії підприємства, воно спрямовано на пошук (формування) необхідних ресурсів та шляхів досягнення цілей, що виходять із прийнятої в процесі планування стратегії розвитку. Тривалість планування (10 – 15 років) залежить від періодичності оновлення основних виробничих фондів, кардинальних технологічних змін, нових цінностей та уподобань населення тощо.      

Стратегічний план деталізується задачами довгострокового планування до 5-ти років. Стратегія розвитку уточнюється (корегується) з врахуванням тенденцій розвитку зовнішнього середовища та можливостей підприємства. Результатом панування є система планів з реалізації, виробництва, витрат, фінансів і т.д.

На основі цих планів реалізується короткострокове планування (1-3 роки), за яким планові показники першого року деталізуються й корегуються щоквартально, а другого та третього року – кожні півроку або щорічно. Це робиться для того, щоб показники найбільш повнішне відзеркалювали очікувані зміни в середовищі (екологія, економіка, політика, технологія, техніка, конкуренція тощо).

Поточне планування (до 1 року) враховує динамічність життя і перш за все тенденції попиту та пропозиції, пов’язуються задачі різних служб підприємства. Показники розраховуються за рік з «розбивкою» по кварталам. Для перших трьох місяців встановлюють їх як директивні, а в наступних 9 місяцях їх корегують. План деталізується щодо процесів виробництва, номенклатури, руху продукції та матеріалів, витрат виробництва й собівартості продукції, перерозподілу ресурсів тощо.

Координація дій служб підприємства у часі визначається за оперативним (календарним) плануванням (до 10 днів). За змістом це програми руху продуктів та факторів виробництва з визначеними  датами й службами у відповідності до технології. Календарне планування визначає дати початку і закінчення робіт у цехах, час передачі продукції іншим цехам. План конкретизують за номенклатурою робіт і виконавцям на тиждень, п'ятиденку, добу, робочу зміну, годину.

Планові розрахунки базуються на нормах та нормативах: нормах витрат матеріалів на одиницю продукції; нормах використання виробничих потужностей; нормах технологічних, внутрішньоцехових і міжцехових заділів; нормах запасів; нормативах тривалості виробничого циклу, розміру партій; періодичності запуску продукції. Складаються планові завдання для ділянок, змін і бригад: на місяць, декаду, тиждень, зміну

Список літератури.

  1.  ГОСПОДАРСЬКИЙ кодекс України / Уклад. М. Бойцова. – Х.: Фактор, 2003. – 260 с.
  2.  ЗАКОН УКРАЇНИ “ Про оплату праці “/ Закони України, том 8. – К.: Ін-т законодавства, 1997. – С. 210 – 218
  3.  БОЙЧИК І.М. Економіка підприємства. Навч.посібник. – К.: Атіка, 2002. – 480 с.
  4.  ВОЛКОВ О.И, СКЛЯРЕНКО В.К. Экономика предприятия : Курс лекций. – М. : ИНФРА. – М. 2003. – 280 с.

5. ГЕРАСИМЧУК В.Г. Економіка та організація виробництва: Підручник – К.: Знання, 2007. – 678 с.

  1.  Підприємництво. Навчальний посібник–К.: Центр навчальної літератури, 2003. – 616 с.
  2.  ЕКОНОМІКА ТРАНСПОРТУ. Навчальний посібник. – К.: КДАВТ , КМУЦА, 1999. – 254 с.
  3.  ЕКОНОМІКА ПІДПРИЄМСТВА : Підручник / За заг. ред. С.Ф.Покропивного. – Вид. 2-ге, перероб. та доп. – К. : КНЕУ, 2001. – 528 с.

9. ЕКОНОМІКА ПІДПРИЄМСТВА: Учеб. посібник /Під общ. ред. Мельника Л.Г. - Суми: ИТД «Університетська книга»: 2003. - 638 с.

  1.  ЭКОНОМИКА : Учебник / Под. ред. А.С.Булатова – М. : Издательство БЕК, 1996. – 632 с.

11. КУРОЧКИН А.С. Організація виробництва: Учеб. посібник. – К.: МАУП, 2001. – 216 с.

12.БОЙЧИК І.М., ХОРІВ П.С., ХОПЧАН М.І. Економіка підприємства. – Львів: «Сполом». – 1998. – 212 с.

13.ГОРОДЕЦЬКА Л.О. Економіка праці. Модуль 1. Курс лекцій. – К. :НАУ, 2005. – 116 с.

15.ГОРОДЕЦЬКА Л.О. Економіка праці. Модуль 2. Курс лекцій. – К. :НАУ, 2006. – 80 с.

16.ДАНІЛОВ О.Д. ФЛІССАК Н.П. Податки в Україні. Навч. посібник. – К. : Укр ІНТЕІ 2003. – 348 с.

  1.  КЕЙЛЕР В.А. Экономика предприятия : Курс лекций. – М. : ИНФРА – М; Новосибирск: НГАЭ и У « Сибирские соглашения», 2003. – 129 с.
  2.  КУЛАЕВ Ю.Ф. Економика гражданской авиации Украины. Монография. – К.: Издательство « Феникс », 2004. – 667 с.
  3.  КУЛАЕВ Ю.Ф Экономика предприятий : Конспект лекций. – К. : КМУЦА, 1998.- 140 с.
  4.  ЛИТВИНЕНКО Я.В. Сучасна політика ціноутворення : Навч. посібник. – К. : МАУП, 2001. – 152 с.
  5.  СЕЛЕЗНЁВ В.В. Основы рыночной экономики Украины: Учебн. пособие. – К.:А.С.К.,1999.-544 с.
  6.  Экономика предприятия. Учебное пособие/Под общ.ред. д.э.н., проф.Л.Г.Мельника. – 2-е изд., испр. – Сумы: ИТД „Университетская книга”, 2003. – 638 с.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

6636. Наследственные болезни обмена веществ с поражением нервной системы 47.91 KB
  Наследственные болезни обмена веществ с поражением нервной системы. В настоящее время известно около 2.000 наследственных болезней и генетически детерминированных синдромов. Большую группу наследственных заболеваний составляют болезни обмена веществ...
6637. Факоматозы, нейроэктодермальные или эктомезодермальные дисплазии 18.64 KB
  Факоматозы Факоматозы - нейроэктодермальные или эктомезодермальные дисплазии, представляют собой группу наследственных заболеваний, имеющих прогрессирующее течение, при которых на ранних стадиях эмбриогенеза происходят нарушения роста и диффере...
6638. Наследственные ангиоматозы. Энцефалотригеминальный ангиоматоз Штурге-Вебера 19.57 KB
  Наследственные ангиоматозы. Энцефалотригеминальный ангиоматоз Штурге-Вебера В 1878 г. Штурге описал больную с врожденным сосудистым пятном на лице и фокальными судорожными припадками на противоположной стороне тела. Позднее, в 1922 г. клиническое и ...
6639. Цереброретинальный ангиоматоз Гиппеля-Линдау 19.67 KB
  Цереброретинальный ангиоматоз Гиппеля-Линдау Описано окулистом Гиппелем, который на глазном дне у больных детей выявил ангиоматоз - множественные мельчайшие аневризмы в виде клубочков с очагами дегенерации. Часто процесс локализовался только в одн...
6640. Атаксия-телеангиоэктазия (болезнь Луи-Бар) 19.52 KB
  Атаксия-телеангиоэктазия (болезнь Луи-Бар) Атаксия-телеангиоэктазия - это наследственное нарушение васкуляризации кожи, конъюктивы и мозжечка. Синдром описан в 1941 г. D. Luis-Bar. Заболевание встречается с частотой 2-3 на 100.000 рождений и передае...
6641. Туберозный склероз (болезнь Бурневилля-Прингла) 20.11 KB
  Туберозный склероз (болезнь Бурневилля-Прингла) Туберозный склероз - семейное заболевание эктодермальных тканей, относящееся к группе факоматозов. Заболевание было впервые описано F. Recklinghausen в 1862 году. В 1880 году D. Bourneville детали...
6642. Бластоматозы. Нейрофиброматоз (БОЛЕЗНЬ Реклингхаузена) 25.01 KB
  Бластоматозы. Нейрофиброматоз (болезнь Реклингхаузена) Болезнь Реклингхаузена - заболевание из группы наследственных бластоматозов, характеризующееся сочетанным поражением кожи, центральной и периферической нервной системы, а в некоторых случаях - в...
6643. Болезнь Паркинсона. Хроническое прогрессирующее заболевание головного мозга 33.13 KB
  Болезнь Паркинсона Болезнь Паркинсона (БП) - хроническое прогрессирующее заболевание головного мозга, в основе которого лежит дегенерация нигростриарных нейронов и возникающий в связи с этим дисбаланс нейромедиаторов: дофамина, ацетилхолина, се...
6644. Гепатолентикулярная дегенерация. Гепатоцеребральная дистрофия, болезнь Вильсона-Вестфаля-Коновалова 32.79 KB
  Гепатолентикулярная дегенерация Гепатолентикулярная дегенерация (гепатоцеребральная дистрофия, болезнь Вильсона-Вестфаля-Коновалова) - наследственное заболевание, характеризующееся поражением паренхиматозных органов, в первую очередь – гол...