2508

Соціальна історія українських земель у польсько-литовський період (14 – 17 ст.)

Лекция

История и СИД

Державний устрій та суспільний лад Великого князівства Литовського та Речі Посполитої. Соціальна структура українського населення у складі Великого князівства Литовського та Польського королівства. Правова система. Особливості розвитку української культури в 14 – 17 ст.

Украинкский

2013-01-06

187.36 KB

259 чел.

Лекція 4. Соціальна історія українських земель у польсько-литовський період (1417 ст.)

1. Державний устрій та суспільний лад Великого князівства Литовського та Речі Посполитої.

2. Соціальна структура українського населення у складі Великого князівства Литовського та Польського королівства. Правова система.

3. Особливості розвитку української культури в 1417 ст.

************************************************************************************************************

У розвитку українських земель у складі іноземних держав виділяють три періоди:

І період: ХІІІ ст. – 1377 (1385) рр. – «оксамитове» литовське проникнення, тобто поглинання литовцями «руської спадшини». Це була на той час краща альтернатива для русинів.

Починаючи з ХІІІ ст. приєднання українських земель, колишньої частики Русі історики називають «оксамитовим» литовським проникненням. Велике князівство Литовське було органічним продовженням державного ладу Київської Русі. Як правило, входження українських земель до складу Литви, проходило на основі договору Великого князя литовського з удільними князями: князь української землі зобовязувався боронити від татар нову землю або через династійний шлюб. Оскільки Литва не мала власного розгалуженого державного апарату, то місцеві органи самоврядування українських земель продовжували функціонувати як і раніше. Литовці запозичували місцеву систему організації адміністрації, суду та податкової організації. У корінних литовських землях зявляються назви службовців, що існували за часів Русі: намісник, городничий, тіун, конюшний, ключник та ін. Українсько-білоруська мова стає мовою великокняжого двору і державної канцелярії. Наприкінці правління князя Литви Ольгерда (1341 – 1377) населення литовської держави на 90 % складалося з словянського населення. Кордони Великого князівства Литовського доходили до Чорного моря, гирла Дніпра та Південного Бугу. Офіційний титул литовського князя: «Великий князь (господар) Литовський і Руський». Офіційна назва держави – Велике князівство Литовське, Руське та Жемантійське. Поступово литовські князі «ослов’янювалися»: литовці хрестилися за православним обрядом, одружувалися з руськими князівнами. У ВКЛ діяв принцип: «старовини не знищувати, новизни не вводити». Литовці панували в політичній сфері, українці та білоруси в культурній та економічній.

Устрій та суспільний лад ВКЛ

Велике князівство Литовське, Руське та Жемантійське було ранньофеодальною монархією.

На чолі ВКЛ стояв Великий князь (Господар). Він концентрував у своїх руках законодавчу, виконавчу та судову влади, був верховним начальником збройних сил, оголошував війну та укладав мир, вів дипломатичні зносини з іноземними державами, призначав і звільняв вищих урядовців. Влада Великого князя набувалася через призначення: князь-батько призначав когось із синів, не обовязково старшого сина, спадкоємцем.

Велике князівство Литовське набуває форми своєрідної федерації земель-князівств, рівноправними суб’єктами якої були й українські землі – Київське (князь Володимир Ольгердович з 1363 р.), Чернігово-Сіверське (князь Дмитро-Корибут Ольгердович), Волинське (князь Федір Любартович), Подільське князівства (князі Коріатовичі). Однак правили князівствами удільні князі-намісники, які призначалися Великим князем із нащадків колишніх руських князів династії Рюриковичів або членів великокнязівської родини литовської династії Гедеміновичів.

У період існуання Польсько-Литовської державності Великий князь (Господар) роздавав землі найвпливовішим боярам-лицарям з умовою тимчасової беніфіції («вислуга до ласки»), або пожиттєвої бенефіції («доживотна вислуга»), або за умови несення військової служби («феод», «лен» чи «аллод»). У свою чергу бояри роздавали землі іншим лицарям з умовою несення ними військової служби, а останні – ще дрібнішим лицарям – володільцям землі. Так встановлювалася ієрархічна васальна залежність з Великим князем на чолі.

ІІ період: 1377 (1385?) – 1569 рр. – ліквідація удільних князівств на українських землях і перетворення їх на звичайні провінції Литви та Польщі.

Ягайло/Йогайла (1351 р. н.) 1377 – 1392 рр. (1385 – 1434 рр. як польський король). Шлюб 37 річного литовського князя з 12 річною польською королевою Ядвігою через Кревську унію (1385) було утворено і функціонувала Польсько-Литовська державність, за формою державного устрою – персональна (особиста) унія, коли кілька держав, зберігаючи свій суверенітет були об’єднані одним органом влади – монархом. Литва та Польща пішли на це у зв’язку з необхідністю боротьби з німецьким Тевтонським орденом, який відрізав Польщу від Балтійського моря, і Московського царства, яке претендувало на землі колишньої Київської Русі й було головним конкурентом Литви у боротьбі за прибалтійські землі (Лівонські війни).

Якщо спочатку опозиція литовсько-руська очолювана Вітовтом протидіяла персональній унії Польщі та Литви, воліла відродити незалежність ВКЛ. Й Острозька унія 1392 р. це відновлення суверенітету Литви, однак зі збереженням васальної залежності литовського князя Вітовта від польського короля Владислава ІІ Ягелло. Далі, під тиском зовнішньополітичних причин кровні вороги стали на шлях зближення двох держав. Польща та Литва почали зближуватися знову свідченням чого є Віленська унія (1401) та Городельська унія (1413).

Великий князь Литви починає посилювати свою владу. У 1452 р. після смерті князя Свидригайла Ольгердовича, Волинське князівство припинило своє існування. Київське князівство було ліквідоване в 1471 р. після смерті київського князя Семена Олельковича (правив у 14551470 рр.). Спочатку литовці запроваджують замість князівств намісництва, а потім воєводства. На чолі князівств були призначені литовські намісники, а самі уділи втратили ознаки державності й перетворилися на провінції Литви. У 1471 р. створено Київське воєводство, у 1566 р. Волинське, Брацлавське, Берестейське, Мінське. Після Поляновського миру з Росією, у 1636 р. Річ Посполита утвоила Чернігівське воєводство.

Велике князівство Литовське перетворюється на станово-представницьку монархію.

Керівником Польсько-Литовської держави є польський король й він же одночасно литовський князь, що уособлює законодавчу, виконавчу та судову владу в державі. З 1440 р. Великого князя Казиміра Ягайловича вперше обрали на Пан-Раді (рада панів), що складалася з нащадків удільних князів, бояр, намісників, духовних ієрархів, вищих земських та двірських урядовців. Новообраного урочисто проголошували Великим князем і він давав присягу-обіцянку правити у відповідності із старими звичаями. У 1492 р. остаточно було узаконено склад і компетенцію Пан-Ради, яка за відсутності Великого князя чинить суд, займається мобілізацією, веде зносини з іноземними державами. У відповідності із спеціальними привілеями від 1492 р., 1505 р., 1509 р. визначалося правове становище Ради: закони приймаються тільки за згодою Ради; великий князь призначає вищих урядовців і чинить суд за порадою Ради; збирає і витрачає кошти, роздає староства тільки за згодою Ради.

У ВКЛ існував центральний апарат управління, який підпорядковувався Великому князеві. Першою особою після князя був земський маршалок, який за відсутності Великого князя головував на Раді. Маршалок земський відповідав за етикет при дворі та роботу Пан-Ради. Маршалок надвірний відповідав за дотримання порядку на державних зборах та при дворі, був начальником служби із шляхти при дворі. Підкоморій – відповідав за порядок та убранства в палаці, розбирав конфлікти між шляхтою. Функції міністра закордонних справ і начальника державної канцелярії виконував канцлер (хазяїном великої печатки) та його помічник підканцлер (хазяїн малої печатки). Фінансами держави завідував земський підскарбій, фінансами Великого князя – підскарбій надвірний, а військовими справами – гетьман коронний (командувач військами) та гетьман польний (заступник гетьмана коронного).

У 16 ст. ВКЛ поділяється на воєводства. Зокрема сейми 15641566 рр. поділили ВКЛ на 13 воєводств, а кожне воєводство – на повіти очолювані старостою. Староста виконував функції адміністратора, управителя державним доменом з усім господарством, збирав податки, займався організацією оборони краю, виконував судові функції. Старост повітів обирала шляхта, а князь їх тільки затверджував. Староста мав помічників: хорунжі, городничі, тіуни, дітські та ін. воєводство очолював воєвода, якого призначав Великий князь. Воєвода виконував не тільки адміністративні функції, але й командував військом. Шляхта кожного повіту становила окремий військовий підрозділ, яким командували повітові хорунжі та маршалки.

Пан-Рада ВКЛ перетворилася на Вальний (Загальний) сейм Литви за Литовським статутом 1566 р. обмежила владу Великого князя. Таким чином ВКЛ була станово-представницькою монархією.

Поступово дрібна аристократія втягнулася у політичне життя країни. Упродовж 15 ст. збиралися зїзди лицарів, на яких обговорювалося питання унії Литви з Польщею, обрання князя. Ініціатива скликання з’їзду, який став називатися сеймом, належала Раді. У 16 ст. сейми середнього і дрібного лицарства трансформуються у постійній державний інститут. Литовським Статутом від 1566 р. встановлюється представництво: дві особи від кожного повіту.

Невдоволена українська знать шукає нового сюзерена. У 1481 р. нащадки князів Михайло Олелькович, Федір Бєльський, Іван Гольшанський зробили спробу вбивства Казиміра ІV Ягайловича (Ягелончика), й посадити на трон Михайла Олельковича. Але змову викрили й уникаючи репресій, та шукаючи можливостей для самореалізації представники династій Одоєвських, Воротинських, Бєльських, Новосельських, Масальських, Глинських перейшли на службу до московського царя (до Московії місцева аристократі приєднала й свої вотчини – 319 міст та 70 волостей).

Останньою спробою української аристократії зберегти свій вплив в політиці Литовського князівства було повстання 1508 р. Михайла Львовича Глинського, який зробив спробу взяти Вільно (Вільнюс) і Ковно (Каунас). Але зазнавши поразки втік у Московське царство. Племінниця Михайла Глинського Олена одружилася з Василем ІІІ Рюриковичем і народила Іоанна ІV Грозного Рюриковича.

Зміна українською аристократією сюзерена порушила баланс сили між Московським царством та Великим князівством Литовським. Посилюється литовсько-московитське протистояння за право бути центром збирання Русі. 1486 – 1492 рр. тривала «прикордонна війна» між Литвою та Московією, у 1500 – 1503 рр. територіальна війна. Московський цар оголосив себе правонаступником Великого київського князя й таким, що має усі права на територіальний та політичний спадок Київської Русі.

Паралельно оголошувалося, що московські князі походять від римського імператора Августа і можуть титулуватися царями, оскільки їхній предок Володимир Мономах (Москву заснував син МономахаЮрій Долгорукий) одержав царські регалії від свого діда – візантійського імператора Костянтина ІХ Мономаха. У 1480-ті рр. у титулах Івана ІІІ (1462 – 1505 рр.) з’являється термін «цар», у січні 1493 р. виникає титул «государ всієї Русі». Москва мала також релігійний аргумент. Після падіння Константинополя в 1453 р. Москва виступає з ідеєю духовного лідерства у православному світі. На початку ХVІ ст. ця теорія трансформувалася у теорію «Москва – третій Рим» (автор чернець Філофей).


Соціальна структура українського суспільства у
першій половині ХVІ ст.:

ШЛЯХТА

/пани, земяни, бояри/

ВИЩЕ ДУХОВЕНСТВО

/церковні ієрархи/

МАГНАТИ

/багаті пани, князі/

ПАНІВНІ СОЦІАЛЬНІ СТАНИ І ПРОШАРКИ

НАПІВПРИВІЛЕЙОВАНІ СОЦІАЛЬНІ СТАНИ І ПРОШАРКИ

МІЩАНИ

ДУХОВЕНСТВО

патриціат

/міська аристократія/

бюргерство

/середні купці, ремісники, торговці/

плебс

/наймити, жебраки, халупники/

парафіяльні священники

НЕПРИВІЛЕЙОВАНИЙ СТАН

СЕЛЯНИ

/ПОХОЖІ, ДАННИКИ, СЛУГИ, НЕПОХОЖІ, ТЯГЛІ/

МІЖСТАНОВИЙ СОЦІАЛЬНИЙ ПРОШАРОК

КОЗАКИ

Привілейований стан

МАГНАТИ – це феодали, що володіють великим земельним володінням та мають вплив на політичне життя країни, бо засідали у Пан-Раді князівства Литовського. Магнати посилали до армії одного лицаря з конем від кожних 2 400 моргів землі, якими вони володіли.

Князі – найзаможніша аристократична частина суспільства, титулована знать, до якої належали нащадки удільних князів. Князі (50 князівських родів) відзначалися не тільки багатством, але й титулом – князем не можна було стати, тільки народитися. Мали силу й авторитет на рівні місцевого самоврядування. Із давніх князівських родів найвидатнішими стають роди Заславських, Четвертинських, Ружинських, Порицьких, Острожських. Магнати виступали під час військових дій під власною хоругвою, а тому називалися «панами хоруговими». Від кожних восьми селянських господарств вони мали виділяти по одному воїну-кіннотнику. Наскільки заможними були магнати свідчить реєстр кількості воїнів, яких вони виставили у 1528 р.: родина князів Слуцьких – 433, Острожських – 426, Радзивілів – 628, Кишки – 294, Ходкевичів – 197, Вишневецькі – 98. магнати користувалися спеціальними привілеями, які були закріплені грамотами 1492 р. і 1506 р.

Серед них виділялася:

– «княжата головні» – не підлягали місцевій адміністрації, входили до великокнязівської ради і виступали у військові походи зі своїми військовими загонами та родовими гербами. Вони посідали вищі адміністративні посади: гетьман, канцлер, підскарбія, воєвода, каштелян, староста, маршалок на сеймі. Вони ж могли посідати й менш значні посади намісників та повітових старост.;

– «княжата-повітовники» – підпорядковувалися місцевій адміністрації, не входили до великокнязівської ради і виступали у військові походи у складі повітового ополчення.

Пани – заможна шляхта, яка не мала князівських титулів, але відрізнялася давністю роду, спадковим землеволодінням і певними привілеями. Найбагатші пани разом з князями становили групу магнатів – найбільших землевласників. Пани – це своєрідний титул (з 450 шляхетських родів Київщини та Брацлавщини близько 100 родів називалися панськими). Головна ознака пана – володіння отчиною землею (з діда-прадіда). З годом назва перейшла на всю шляхту й стала формою звернення.

ШЛЯХТА (з нім. мови – рід, покоління) привілейований військово-службовий стан у Польщі, Литві, на українських та білоруських землях, що входили до складу ВКЛ чи Речі Посполитої, впливали на політику держави засідаючи у регіональних сейміках та згодом у загальному сеймі Речі Посполитої. Старі військові дружини за своєю кількістю не відповідали новим вимогам часу, а коштів для створення регулярної армії не вистачало, то влада вдалася до залучення на військову службу усіх заможнх осіб в залежності від доходності їх земельної власності. Тобто встановлюється принцип військової служби із кількості землі, що була у власності тієї чи іншої особи. Шляхта середньої руки посилала 2 – 3 лицарів на війну, а дрібна шляхта мала особисто відбувати військову службу. У 1528 р. був проведений «попис земський» (перепис шляхти), що визначив усіх тих, хто був приналежний до шляхетського стану. Водночас терміни «боярин» і «земянин» замінили на єдиний – шляхтич. Бояри і земяни, за якими не визнали шляхетство, утратили право на привілеї й злилися із селянством.

Бояри – шляхтичи-службовці (шляхтичі-дідичі), що виконували різномантні доручення. Володіли землями за умови виконання своєї служби. З боярських родів найвпливовишими були Семашки, Загоровські, Гулевичі, Немиричі. Як і магнати повинні були виставляти одного кінного воїна від восьми селянських дворів, що були у їх маєтностях. Шляхтичі-дідичі ставали під хоругви свого повіту під час військових дій.

Зем’яни – середня військово-службова шляхта, залежна від князів і панів, яка здобула шляхетство і право спадкового землеволодіння за особисту військову службу. Це убога шляхта, яка походила із старих зубожілих боярських родів чи навіть смердів. «Панцерні слуги» (складали ⅓ українського селянства) – особисто відбували військову службу: походили від селян-слуг, вони не мали багатств, щоб виставляти воїнів, а тому виконували особисту кінну службу, відбували службу у фортецях, несли прикордонну службу, служили поштарями.

Шляхта жила по селах і у залежності від успіхів чи невдач на військовій службі або опускалася до становища вільного селянина, або ж примазуючись до магнатів та шляхтичів-дідичів, шукала у них достатків і службової кар’єри. На сеймах і сеймиках голосували так само, як і магнати чи дідичі. Особиста свобода і можливість вибитися в гору породили у дрібної шляхти характерну самовпевненість, що була закріплена у висловах: «шляхтич на загороді рівний воєводі», «є амбіції про те не мають амуніції». До кінця 14 ст. шляхта була станом не постійним, але опісля, різними привілеєми князів цей стан консолідується. Зокрема привілеєм 1387 р. і привілеєм 1413 р. стан шляхти поповнювався тільки литвинами-католиками. Привілеями 1432 р. і 1434 р. православні шляхтичі були звільнені від натуральних податків. У 1447 р. привілеями Казимира Ягайловича (14401492) шляхта одержала право вільного виїзду за кордон, а шляхетські піддані були звільнені від грошового податку.

Духівництво – окремий стан українського суспільства, що становив майже десяту частину населення.

Вище духовенство – це верхівка людей церковних до яких відносилися київський митрополит, єпископи та архієпископи. Вони не підлягали світському суду, у разі потреби його справи розглядалися у спеціальному суді єпископа. Належали до панівної частини українського суспільства.

НАПІВПРИВІЛЕЙОВАНІ ВЕРСТВИ НАСЕЛЕННЯ

Міщани – це жителі міста, представники податкових верств населення. Після розпаду Русі та Галицько-Волинської держави міста занепадають й центрами економічного життя краю стають маєтки магнатів. Тому влада вдається до заселення міст іноземними колоністами, яким надавалися право самоврядування у формі магдебурзького права.

У Польсько-литовський період міста стали важливим осередком товарного виробництва та обміну, центром політичного та культурного життя. У 1640-х рр. в українських землях нараховувалося 970 міст і містечок. Більшість з них налічували по 100 – 300 будинків, число мешканців нараховувалося від 600 до 3 тисяч осіб. найбільшими були Львів (20 тисяч), Кам’янець-Подільский, Умань, Біла Церква, Острог (по 10 тисяч осіб). Міста були королівськими (належавших державі – 20 %) та феодальними (належали церкві або магнатам – таких 80 %). Якщо феодал володів земельними ділянками в королівських містах, то ці володіння («юридики») не підпорядковувалися міській адміністрації та суду. На українських землях королівська влада виступала захисником інтересів феодалів, які накладали різні податки та повинності на міщан. Однак для забезпечення мінімальних умови розвитку міст, королі чи князі надавали містам можливість обмеженого самоврядування (магдебурзьке право). Таку назву право на самоврядування міст отримало тому, що за зразок бралася Хартія вольностей міста Магдебург. Цим право володіло з початку ХV ст. 35 міст, наприкінці ХV ст. – 150 міст.

Патриціат – найзаможніша частина населення міст, яка складалася з найбагатших і впливових купців і ремісників-майстрів.

Бюргерство – середня за рівнем своєї заможності частина міського населення, до якої належали цехові майстри і більшість купецтва; партачі.

Плебс – міське поспільство, що становило основу соціальної піраміди міста і складалося з дрібних ремісників і торговців. «загородники» «коморники» «підсусідки», наймити, жебраки, халупники.

Духовенство – парафіяльні священики.

НЕПРИВІЛЕЙОВАНИЙ СТАН

Селяни – це жителі сільської місцевості, що перебувають у різних формах залежності від феодалів.

Слуги путні – особисто вільні селяни, які перебували на службі (охорона кордонів або фортець), отримуючи за це земельні наділи і звільняючись від інших повинностей. До цієї категорії селян відносилися і сільські ремісники: ковалі, колесники, бондарі, мельники, конюхи, бортники, рибалки. Вони були обєднані у сотні, якими керував сотник. Усі селяни також обєднувалися у сільські громади, на чолі якої стояв староста або отаман. При ньому існувала громадська рада. Старосту та громадську раду обирали на сходці громади на один рік. Староста разом з «добрими людьми» чинив суд на сходці, так званій копі, тому й суд називався копним. Громада несла кругову поруку за вчасну сплату податків та видання злочинців. Кілька дворищ (хутори – обєднання господарств споріднених родин) обєднувалися в село, а декілька сіл становили волость.

Данники (чиншові селяни) – особисто вільні та економічно незалежні селяни, які сплачували державі данину /чинш/ натурою (зерно, мед) або грошима в залежності від розміру землі. Також селяни-данники повинні були надавати харчі князеві та тим, хто його супроводжує.

Тяглі (тяглові) – селяни, які не мали власної землі й вели господарство на земельних ділянках, що належали державі або землевласникам; за користування землею вони були зобов’язані виконувати відробіткову повинність зі своїм тяглом (робочою худобою). Були як особисто вільними, так і прикріпленими до своїх наділів. Вони працювали на шляхтичів спершу 8 – 10 днів щороку, потім по 2 – 4 дні на тиждень, платили подимний податок («подимщина»), грошовий податок («серебрщина»). Міг покинути пана і піти, але попередивши його і лишивши все майно. У другій половині ХVІ ст. ця категорія селян поступово зникла.

Осадні – мали лише загальні зобовязання перед шляхтичем як представником влади, але через десять років проживання на землі шляхтича вважалися такими, що засиділися, і ставали тяглими.

За власних селян феодали платили державі податок, так звану «стацію» натурою: худобою, медом, сіном, збіжжям тощо. Селяни відбували ще й особисту службу: ремонтували дороги, мости, несли особисту службу на панському дворі.

ОСОБИ ПОЗАСУСПІЛЬСТВОМ (БЕЗПІДДАНСТВА)

Козаки – в цей час, скоріше спосіб життя, аніж соціальна група чи верства населення. Перша згадка про українське козацтво 1489 р. упродовж кінця 15 – першої половини 16 ст. відбувається тільки самоорганізація козацьких елементів, що відігравали незначну роль у житті українського населення.

Українські землі у складі РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ – 1569 – 1648

причини, що спонукали до укладання литовську сторону:

– Литва внаслідок поразок у московсько-литовських війнах кінця ХV – ХVІ ст., Лівонській війні, що тривала 15581583 рр., опинилася у стані глибокої кризи і прагнула отримати воєнну допомогу від Польщі;

– литовські магнати, прихильники незалежності, погоджувалися на обєднання тільки за умови існування окремого сейму і фактичного забезпечення свого привілейованого становища в державі. Середня і дрібна шляхта, незадоволена пануванням у князівстві великих землевласників, сподівалася внаслідок об’єднання дістати можливість впливати на вирішення державних справ;

– українські аристократи сподівалися, що в обєднаній державі стане можливим налагодити ефективну оборону від турецько-татарських випадів і покласти край шляхетським наїздам у польсько-литовському прикордонні;

– зміцнення фільваркової системи призвело до загострення стосунків між магнатами та шляхтою. В руках перших перебувало все судочинство і контроль над вищими адміністративними посадами. Шляхта обурювалася й системою військової служби та необхідністю платити податки.

– українські князі висували пропозицію об’єднати Україну, Польщу та Литву в одну державу на рівних засадах, наполягали на збереженні свободи віросповідання і місцевих звичаїв. Дрібна і середня шляхта, що не мала привілеїв сподівалася здобути юридичну рівність з магнатами.

причини, що спонукала до унії польську сторону:

Польща прагнула скористатися воєнними невдачами і ослабленням ВКЛ, щоб поширити свій вплив на словянській схід, до чого прагнуло шляхетство;

Зацікавленість польської шляхти в українських землях (у звязку з епохою Великих географічних відкриттів /1492 р. Америка відкрита Колумбом/, початком війн за нові колонії між європейськими державами й зростання попиту на товари сільськогосподарського виробництва – український чернозем став ласим шматком для Польщі в якій вже давно існувала проблема малоземелля).

– польські магнати та шляхта підтримували ідею об’єднання, сподіваючись на підвищення статусу Польщі та підвищення воєєної міці та економічне зростання.

Проекти унії:

1. литовський – федеративне обєднання держав. Українці пропонували обєднання трьох територій на рівноправних засадах (К.-В. Острозький).

2. польський – включення ВКЛ до складу Польського королівства, що саме по собі честь для литовців. Литовський князь та польський король Сигізмунд ІІ Август прихильник цього проекту.

З 10 січня по 11 серпня 1569 р. проходив польсько-литовський сейм, на якому було розглянуто питання про реальну унію Литви та Польщі. З метою прихилення до унії української та білоруської православної шляхти, було видано цілу низку привілеїв для неї. Наприклад, урівнювалися в правах з польськими, в адміністрації та судах зберігалася українська мова, світські та духовні посади могла посідати тільки місцева шляхта. Ті ж хто виступав проти унії, були піддані репресіям. Трактат про унію передбачав:

– Польща і Литва зливалися в єдину конфедеративну державу, очолювану виборним монархом, який мав титули польський король та литовський князь. Обирався на польсько-литовському сеймі і коронувався в Кракові;

– створювався єдиний сейм, грошова система, велася спільна зовнішня політика;

– Литва зберігала свою автономію: мала національне законодавство, судову систему, державний герб і печатку, уряд, військо;

– під юрисдикцію Польщі входили українські землі – Галичина, Холмщина, Підляшшя, Волинь, Київщина, Поділля та Брацлавщина, а під юрисдикцією Литви залишилися Берестейщина та Пінщина. Шляхта дістал право володіти земельними ресурсами по всій території країни (король мав роздавати землю);

– українська шляхта зрівнювалася в правах з польською та литовською.

– адміністративний поділ після Люблінської унії трохи змінився. В адміністративному відношенні Річ Посполита поділена на провінції: Корона – Велика і Мала Польща (сюди входили українські землі) й Литва. Провінції поділялися, як і раніше, на воєводства, а ті в свою чергу, на повіти. Усього нараховувалося шість воєводств: Руське воєводство (центр м. Львів; повіти Львівський, Галицький, Перемишльський, Сяноцький, Холмський), Белзьке (центр м. Белз; повіти Бузький, Городельський, Трабовецький), Волинське (м. Луцьк; повіти Володимирський, Луцький, Кременецький), Подільське (м. Кам’янець; повіти Кам’янець-Подільський, Червоноградський, Летичівський), Брацлавське (м. Брацлав; повіти Брацлавський, Вінницький), Київське (м. Київ; повіти Київський, Овруцький, Житомирський). У 1618 р. приєднали до Речі Посполитої Чернігово-Сіверщину, яку 1635 р. перетворили на Чернігово-Сіверське воєводство (центр м. Чернігів). На чолі воєводства був воєвода, він мав помічника – каштеляна (комендант замку).

НАСЛІДКИ Позитивні:

– об’єднання більшості українських земель у складі однієї держави, що спричнило політичне та культурне згуртування українського народу;

– активний розвиток земель під впливом європейської культури, збільшувалася кількість навчальних закладів;

– релігійна толерантність між конфесіями (до Сигізмунда ІІІ 1587 – 1632). На українських землях українські князі й шляхта отримали виключне право обіймати посади в місцевих урядах, незалежно від віросповідання;

– українські землі долучалися до нових форм соціального і політичного життя: шляхетська демократія, корпоративна організація суспільства, міське самоврядування;

– наприєднаних до Польщі українських землях було збережено судочинство за Литовськими статутами 1529 р. та 1566 р. та існуючий адміністративний устрій. Збереглося ведення діловодства руською мовою;

– прискорилася колонізація Подніпровя, спільний захист степового порубіжжя і, як наслідок, визнання за козаками «станових прав»;

– саме Люблінська унія, а точніше національно-релігійна дискримінація, що почалася від правління Сигізмунда ІІІ, згуртувала до боротьби за свої права і православну віру українців, й спонукала їх до усвідомлення створення власної держави.

НАСЛІДКИ Негативні:

– Річ Посполита відмовилася визнати права третього народу українського (руського), що призвело до вибуху народного гніву 1648 р.

– полонізація української еліти й збільшення розриву руської аристократії з народом. Необхідність брати участь у роботі сеймиків, сейму, трибуналу, спілкуватися з польськими урядовцями – усе це вимагало від української шляхти якомога швидше пристосовуватися до нових умов. Це спричиняло її полонізацію і денаціоналізацію, що, у свою чергу, призвело до втрати українським суспільством своєї політичної еліти;

– виникнення на українських землях величезних латифундій польських магнатів, закріпачення селянства, постійне зростання визиску підневільного населення і безжальна експлуатація природних багатств України;

– поява на українських землях олігархів (королят, короликів), які самі були собі законом, впровадження кріпацтва, що зумовило загострення соціальних протиріч;

– національно-релігійна дискримінація, полонізація та окатоличення принесли в Україну кров та розруху.

ВИСНОВОК: Люблінська унія – мудрий вибір підданих ВКЛ. Здавалося, польська політична система, з її відкритим і гнучким характером мала майбутнє. Однак відхилення від цієї моделі та відмова від релігійної толерантності наприкінці ХVІ – початку ХVІІ ст. призвели до глибокої кризи Польсько-Литовської держави.

Політичний устрій та державна система Речі Посполитої

КОРОЛЬ

обирався шляхтою, влада була обмеженою, не існувало спадкового титулу, без згоди сейму не міг одружитися, видавати закони, вводити податки. Керував зовнішньою політикою, призначав на посади урядовців та сенаторів.

Сейм

станово-представницький парламент

формувався з короля, сенату,

посольської ізби

Посольська ізба

нижня палата – складалася з депутатів, яких обирала шляхта на місцевих сеймиках

Сенат

Вища палата – складалася з представників вищого католицького духовентсва, світських сановників

Центральний уряд

Річ Посполиту історики називають «шляхетська республіка», «шляхетська демократія» в тому сенсі, що шляхта отримала небачені в Європі права, вказуючи на слабкість, обмеженість короля. Крім недоторканості особистості та майна, звільнення від податків, монополії на державні посади, шляхта мала право обирати короля. Між шляхтою та новообраним королем укладалася угода – «Pacta conventa», в якій вимагалося від короля дотримання відповідних зобов’язань.

З приходом до влади французького принца Генріха Валуа у 1573 р. прийнято «артикули» (відомі, як «Артикули Генріха Валуа»). За цим документом країна стала єдиною в Європі територією з широкою шляхетською демократією король визнав «вільну елекцію», тобто вільні вибори глави держави, відмовився від принципу успадкування трону, зобов’язався не вирішувати питань війни і миру без урахування думки сенату, не скликати посполитого рушення (шляхетського ополчення) без погодження з сеймом, кожні два роки скликати сейм. Король також зобовязався зберегти територіальну цілісність Речі Посполитої і домагатися повернення втрачених ним та його попередниками провінцій. «Генріхові артикули» передбачали, що в разі, коли король буде порушувати права і привілеї шляхти, остання має право відмовитися від покори королю.

За Люблінською унією законодавча влада передавалася Вальному (Загальному) сейму Речі Посполитої. Підтверджувалося, що сейм складався з короля, сенату і посольської ізби. Місце в сенаті було посадовим і належало тільки носіям вищої церковної і світської влади: католицьким єпископам, каштелянам, міністрам (канцлеру, підканцлеру, великому і надвірному маршалкам, коронному підскарбію, згодом гетьману). Православне духовенство та українське міщанство не отримало представництва на сеймі. Фактично українців представляли магнати.

Найвпливовішою частиною Вального сейму була посольська ізба. До її складу входило 170 делегатів-послів від земської шляхти. Компетенція сейму була широкою: мав право приймати закон, запроваджувати нові податки, давати згоду на посполите рушення, приймати послів іноземних держав, визначати основні напрямки зовнішньої політики. Постанови сейму називалися конституціями і оголошувалися від імені короля, але з обовязковим нагадуванням про те, що прийняті вони в угоді з сеймом.

Економічний розвиток

У Великому князівстві Литовському земельна власність була умовною, тимчасовою, повязаною з військовою службою. Великий князь вважався господарем усієї землі, що складалася з князівських і волосних земель, які надавалися удільним князям. Після ліквідації уділів наприкінці ХІV ст. землі отримували князівські намісники (старости), призначені в землі-воєводства. Ті, у свою чергу, розподіляли землі між місцевими князями та боярами, повітовими воєводами та старостами. Так встановлювалася ієрархія васальних відносин. Ця залежність визначалася в угодах та присяжних грамотах. Володар землі міг передати її у спадщину лише з дозволу уряду, якщо наступний власник продовжував служити у війську.

У 1447 р. польський король і великий литовський князь Казимир ІV видав привілей, що підтвердив права шляхти на землю та поширив його на українських феодалів. В аграрному відношенні значного розвитку набуло шляхетське землеволодіння. У Великому князівстві Литовському оформлення шляхти як привілейованого стану та його остаточне відокремлення від селянства («поспільства») було завершене у середині ХVІІ ст. у 1522 р. за сеймовою ухвалою «про вивід шляхетства» до шляхетського стану включали лише нащадків тих землевласників, які належали до бояр з часів перших великих князів (Вітовта, Сигізмунда, Казимира). У 1528 р. було проведено перепис шляхти. Подальшому оформленню шляхетського стану сприяла аграрна реформа Сигизмунда ІІ Августа (волочна поміра, «Устава на волоки») 1557 р., під час якої перевірялися права на шляхетство.

Протягом ХVІ ст. у Великому Литовському князівстві було законодавчо закріплено права магнатіві шляхти на землю. За привілеями 1506 р. і 1522 р. великого князя Сигізмунда І землі передавалися в довічне володіння («до живота»). У 1530-х – 1550-х рр. землі роздавалися до трьох «животів», тобто до смерті онука бенефіція землі. З «Устави на волоки» починається закріпачення селян в українських землях.

Мета – збільшення прибутків великокнязівських маєтків, поставили певні межі для селянської займанщини, провели одностайне оподаткування землі селян. Перемірювали великокнязівські та селянські землі й поділяли на волоки (ділянка площею 21,3 га тобто 30 моргів). Під фільварок відводили кращі землі – державі і магнатам. Гірші – селянам. Найбільші фільварки – 400 – 600 га орної землі, середні 100 – 250 га орної землі.

Примусово запроваджували трипільну систему рільництва: кожному селянському двору виділяли волоку поділену на три смуги. Дозволялося двом родинам оброблювати волоку, а повинності ділити навпіл. Фактично селянин був прикріплений до наділу. Ця реформа руйнувала селянську общину. Волока ставала тією одиницею, з якої селянський двір мусив виконувати феодальні повинності.

Обмежив право селян на перехід, встановлював низку натуральних повинностей (натура і грішми) + підлягали панщині 2 дні щотиждня. Але ще мали право на перехід, якщо посадять когось крім себе. Втікачів розшукували. У 17 ст. панщина зросла до 200 днів на рік. Єдине, що залишилося від свободи селянина, це те, що його не можна було продати без землі і не можна було безкарно вбити.

Фільваркова система призвела до зміни правового статусу селянина, перетворила його на кріпака. Фільваркова система потребувала великої кількості робочих рук та ринки збуту, такі умови були на Галичині та Волині, тому там фільваркова система виникає раніше. Центральну та Східну Україну спочатку потрібно було освоїти.

З виникненням фiльваркового господарства особиста залежнiсть селян вiд феодала набагато зросла i мала вже характер крiпацтва. У фiльварку, крiм землеробства, розвивалися також скотарство, бджільництво, рибальство, винокурiння, пивоварiння, селiтроварiння, млинарство i т. iн. Отже, фiльварок (нім. – хутір, ферма) багатогалузеве феодальне господарство, яке грунтувалося на експлуатацiї залежних селян, на кріпацькій працi, частково було пов’язане з ринком, але в своїй основi ще залишалося господарством натурального, споживчого характеру.

Посилення феодального тиску на селян що викликало повстання. Селян селили у «слободах» на пільгових умовах, але через 20 – 30 років пільги закінчуються й частина селян їхала далі на вільні землі колонізуючи їх, інших закріпачували. ХVІ ст. це час колонізації та закріпачення селян Наддніпрянщини та Лівобережжя.

Піддані, селяни становили на рівні з землею приватну власність шляхти. Загальну еволюцію селянства від княжих часів до ХV ст. можна представити трьома спрямуваннями:

1. поступова втрата безпосередньої власності на оброблювану землю, коли в процесі феодалізації верховний землевласник – князь чи король – передавав своїм васалам землі, освоєні селянами-орачами;

2. розтягнуте в часі злиття вільних хліборобів з невільниками, яких феодали осаджували на незайнятих грунтах; паралельне існування обох форм господарювання призвело до поступового пониження майнових і особистих прав вільних;

3. процес прикріплення селян до оброблюваної ними землі, внаслідок чого підданські стосунки з паном землевласником, які доти здійснювалися за формулою «данина за опіку», трансформувалися на безконтрольне розпорядження працею, майном і самим життям підданого.

Ці процеси на українських землях проходили нерівномірно. Так, у Галичині на зламі ХVХVІ ст. селяни стали безправними. Причинами цього були – густе населення, нестача земель, ріст фільварків тощо. Таким чином, зростала панщина, чинш (грошова данина), натуральна данина, стація (податок на військо), толоки (разовий сезонний відробіток на польових чи дворових роботах).

De facto селяни необмежено володіли своїми грунтами – успадковували, продавали, дарували. Але це ніколи не було оформлено законом, тому de jure селянською власністю визнавались тільки хати на цій землі, реманент, урожай і худоба. Оскільки зростали фільварки, то селян просто зганяли з їх землі, що викликало озлоблення, бо власноруч відвойовану землю у природи селянин вважав своєю натуральною, санкціонованою від Бога власністю.

Навідміну від польської Галичини, на Волині селянське законодавство було м’якшим. Литовські статути розрізняли статус вільного і невільного селянина. Тут не афішовано рабство проіснувало до 1588 р. Невільники (паробки, жонки невольниє, челядь невольниє), що восновному були полоненими з Росії, татари, працювали на двірських роботах, отримуючи обмежені в правах власності наділи землі.

Вільні ж селяни мали право виходу шляхом сплати відступних. Однак часто селянин не мав таких коштів, тому вони тікали від своїх господарів.

Основною продуктивною силою було селянство. Селяни жили общинами якi грунтувалися на сусiдських, територiальних зв’язках.

В общинi вони спiльно володiли й користувалися лiсами, водами, випасами та iншими угiддями, iнколи й орними землями, вiдбували повинностi на користь феодала і держави. Кiлька сільських общин, сiл об’єднувались у волость. Управлiння общинним справами було виборним. Очолювали його отамани, тiуни, десятники, у волостях — старцi. Сiльська община користувалася i судовими правами. Був «копний суд» — суд селянського сходу, копи (копа, купа — Громада), який розглядав рiзнi цивільні і кримiнальнi справи (про земельнi спори, крадiжки, вбивства тощо).

Сiльська община складалася з дворищ, в основi яких лежали великi сiмейнi родини. До дворища входили як родичi, так i прийшлi. Поряд з рiвноправними членами дворища – «поплічниками», «потужниками», «спiльниками», «сябрами» — були залежнi люди «половинники», «дольники», «пiдсусiдки», «закупнi», «люди в пенезях». Дворище, в свою черту, складалось з 511 димiв, тобто окремих господарств.

Дворище мало в своєму володiннi орнi землi, лiси, випаси, водойми. Площа земельних дiлянок у рiзних дворищах, залежно вiд їхнiх розмiрiв, якостi землi та iнших факторiв, була неоднаковою, вона коливалася вiд 1 – 2 до 9 волок орної землi (волока – в рiзних мiсцевостях вiд 16,8 до 21,4 га). Селянство як у майновому, так i в правовому вiдношеннях не становило однорiдної маси. У розглядуваний перiод бiльшiсть селян ще не була закрiпачена. Цi селяни жили на державних землях, зокрема в Литвi на землях, що вважалися власнiстю великого князя. З розширенням земельних володiнь окремих феодалiв дедалi бiльша частина селян опинялася на землях приватних власникiв. Наприкiнцi ХIУ – у першiй половинi ХУI ст. серед селянства iснували рiзнi групи.

До найзаможнiших належали переважно служивi селянислуги, якi перебували на тiй або iншiй земськiй службi – вiйськовiй (замкова або польова сторожа), листівній (роз’їзди з листами), служили соцькими, десяцькими, землемiрами, великокнязiвськими мисливцями, рибалками та iн. За службу вони одержували одну-двi волоки землi i звiльнялися вiд iнших повинностей.

За своїм правовим становищем селяни подiлялися на похожих (вiльних), що юридично мали право необумовленого вiдходу вiд феодала, непохожих селян («отчині», «люди заседелi»), позбавлених такого права, тобто вже закрiпачених, i селян залежних, що становили промiжну групу. Вони формально мали право вiдходу, але за певних умов: могли залишати феодала лише в певний час, мусили посадити на землю замiсть себе iншу людину, заплатити викуп і т. iн.

Серед селян було чимало збiднiлих людей. Це  сусiдки і пiдсусiдки, якi переходили в залежнiсть до заможних селян або феодалiв й iнколи селилися при їхнiх дворах; коморники, що також не мали свого житла і наймали в багатих селян і мiщан комори; городники, або загородники, що володiли лише городами; холупники, у яких були тiльки хати; дворова челядь та ін.

Усi селяни мусили платити рiзнi податки й виконувати повинностi на користь держави, а селяни, що жили в маєтках приватних власникiв, i на користь феодалiв. У межах Литовської держави до 1447 р. всi селяни сплачували щороку загальнодержавний грошовий податок  серебщину  на вiйськовi потреби (на Київщннi і Подiллi вiн називався подимщиною, на Чернігiвщинi поголовщиною, на Волинi  воловщиною). Поряд з цим селяни мали вiдбувати на користь держави рiзнi повинностi: вартувати в замках i в полi, будувати й ремонтувати замки, мости, шляхи, косити сiно, давати пiдводи й стацiю харчi i житло Великому князю і тим, хто супроводив його при переїздах. З часом стацiя перетворилася на постiйний грошовий податок.

Після Люблінської унії 1569 р. розпочинається перерозподіл української землі. Магнати Острозькі, Вишневецькі, Конецпольські, Потоцькі, Ружинські, Калиновські, Збаразькі, Корецькі та інші скорочують землі сільських громад, шляхти. Звичайним явищем було захоплення або примусовий її продаж.

В Україні з’явилися латифундії магнатів та встановилася влада магнатської олігархії. Так, Калиновські володіли Уманщиною, Потоцькі – Кременчуком та Ніжинщиною, Замойські – Переяславщиною. Наприклад на початку ХVІ ст. у Вишневецьких у власності було 50 міст і містечок, 40 тисяч селянських дворів, близько 230 тисяч селян. Острозькі володіли 80 містечками і 2 760 селами; Конецпольському належало 740 сіл та 170 міст з 120 тисячу підданих тощо. Для порівняння, польський король мав регулярне військо 4 – 6 тисяч жовнірів, Вишневецький міг виставити 8 – 10 тисяч власних вояків. Латифундисти це магнати, королевята, королевичі – ъхны земельны ресурси нзивали «держава в державі».

Правова система

З кінця 14 ст. в Польсько-литовській державі існували різні судові установи. Найвищою судовою установою був суд Великого князя. Якщо князь через велику кількість справ не міг особисто брати участь у суді, тоді він доручав судочинство одній якійсь довіреній особі. Поруч із судом князя існував і суд Пан-Ради, але він не розгорнувся у судову установу. З кінця 14 ст. судові функції виконують намісники, а потім воєводи та старости. Нижче стояли суди державця-намісника, але шляхта не підпадала під їх юрисдикцію.

За прикладом Польщі після 1569 р. на українських землях впроваджені гродські та земські суди. Гродський суд (від «грод» – замок, фортеця) очолював староста, призначений королем. Цей суд розглядав важливі кримінальні справи: про наїзди, пограбування, побої, вбивства, крадіжки. Земський суд був становим, шляхетським, і обирався місцевою шляхтою. На своїх сесіях вирішував цивільні справи й межові суперечки шляхти, конфлікти щодо нерухомого майна.

Джерелом права в українських землях литовсько-руської доби були звичаї, міждержавні договори, привілейні грамоти, земські статути та збірники законів.

У період існування Великого князівства Литовського на землях України до кінця 15 ст. діяло старе українське звичаєве право. Проголосивши принцип «старовини не чіпати, а нового не вводити», великі литовські князі не лише підтвердили на українських землях дію звичаєвого права, але й сприяли його розвиткові.

 Міждержавні договори – це договори ВКЛ з Московським князівством, з Новгородською і Псковською землями, з Пруським і Лівонським орденами. Чільне місце серед договорів належить договорам Литовського князівства з Польщею (Кревська унія 1385 р., що встановлювала персональну унію Литви з Польщею; Люблінська унія 1569 р., що встановила реальну унію двох держав).

Привілейні грамоти, що видавалися з кінця 14 ст. до середини 16 ст., були різноманітні за змістом. Вони стосувалися лише окремих осіб або станів населення. Привілейні грамоти підривали обов’язковість дії звичаєвого права. Такими грамотами князь надавав окремим особам або містам привілеї або імунітети, звільняючи їх від юрисдикції державного суду, адміністрації, податків або ж наділяючи їх певними правами: правом юрисдикції, стягнення податків тощо. Існували грамоти загального характеру, які свідчать про переростання приватних привілеїв у загальні станові привілеї.

Земські статути – це законодавчі акти, що видавалися Великим князем і стосувалися усіх станів населення тієї або іншої землі. До сьогодні зберіглося 13 грамот. Найдавніша з них грамота Ягайла першої третини 15 ст. Луцькій землі, якою були надані рівні права для усіх жителів незалежно від віри. Грамоти, як правило, видавалися тоді, коли наступали якісь значні зміни у тій або іншій землі, наприклад, усувався удільний князь і призначався намісник.

Збірники законів зявилися, коли виникла потреба кодифікувати законодавство для зручнішого його використання в суді. Нaйпoмiтнiшим зaкoнoдaвчим aктoм тaкoгo рoду стaв зaгaльнoзeмський, тoбтo звeрнeний дo усix зeмeль дeржaви привiлeй Кaзимирa Яґaйлoвичa 1447 р. Aкт цeй пeрeдoвсiм був aдрeсoвaний людям шляxeтськooярськoгo стaну, бo прoгoлoшувaв їxнi oснoвнi стaнoвi прaвa: нeдoтoркaнiсть oсoби бoяринa вiд aрeшту й ув’язнeння бeз вирoку суду; нeпoрушнiсть йoгo спaдкoвиx зeмeль; визнaння пaтримoнiaльнoї судoвoї юрисдикцiї нaд пiддaними; прaвo нa вiльний в’їзд i виїзд з крaїни; гaрaнтiї нeнaдaння урядiв iнoзeмцям. Тaким чинoм, aкт 1447 р. впeршe зaфiксувaв прeцeдeнт iснувaння нa тeритoрiї всiєї дeржaви oсoбливoї групи нaсeлeння, чия вищiсть нaд зaгaлoм спирaлaся нe нa звичaй (стaрoвину), a нa писaний зaкoн i прaвo.

Відомий Судебник Великого князя Казимира Яґaйлoвичa 1468 р., який стосується маєткових прав, порушення меж, наїздів, крадіжок та панського суду над селянами. Джерелом Судебника була «Руська Правда», але покарання за злочинами були суворішими.

Прoтe вжe в пeршiй трeтинi XVI ст. стaлo вiдчувaтися, щo фoрмa прaвoвoї рeгуляцiї, зiпeртa нa привiлeї, сeбe вичeрпaлa: суспiльствo пoтрeбувaлo нe привiлeїв, нaдaвaниx вiд випaдку дo випaдку, a рeгулярнoгo кoдeксу, який зaфiксувaв би нoрми й прeцeдeнти юридичнoгo пoбуту. Пiдсумoк пoступoвoму прoцeсу зaкoнoтвoрчoстi, який пoмaлу oб’єднувaв у єдиний прaвoвий прoстiр усi зeмлi Вeликoгo князiвствa Литoвськoгo, пiдбив Пeрший Литoвський Стaтут 1529 р. – кoдeкс зaкoнiв, щo мiстив i кoнституцiйнi пoлoжeння дeржaвнoгo устрoю, i звoди цивiльнoгo тa кaрнoгo прaвa. Унiкaльнiсть Стaтуту 1529 р. пoлягaє в тoму, щo він oргaнiчнo пoєднaв юридичнi пoняття римськoгo прaвa, вiдгуки пoлoжeнь Руськoї Прaвди, нoрми звичaєвoгo руськoгooбтo бiлoруськoгo тa укрaїнськoгo) i литoвськoгo прaвa, ряд пунктiв з чeськиx, пoльськиx i нiмeцькиx судeбникiв, у тoму числi – з «Сaксoнськoгo Зeрцaлa», кoтрe мaлo oсoбливий вплив нa фoрмувaння прaвoвиx систeм Цeнтрaльнoxiднoї Єврoпи.

Перший Стaтут, нaприклaд, нe лiквiдувaв члeнувaння привiлeйoвaнoгo стaну нa всeвлaдниx у пoлiтичнoму вiднoшeннi мaгнaтiв i рядoву шляxту-зeм’ян, пoзбaвлeну дoступу дo вaжeлiв дeржaвнoї влaди. Державна влада i нaдaлi зoсeрeджувaлaся в рукax прeдстaвникiв близькo 50 вeликoпaнськиx i княжиx рoдин, якi були члeнaми вeликoкнязiвськoї Пан-Ради. Тoму з 1540-x рр. пoчинaється впeртa бoрoтьбa рядoвoї шляxти Вeликoгo князiвствa – ця «тиxa вiйнa» скiнчилaся пeрeмoгoю шляxти й з сiчня 1566 р. зaпрoвaджeнo в дiю Другий Литoвський Стaтут. Для мaгнaтiв i для шляxти зaпрoвaджувaлися спiльнi вибoрнi шляxeтськi суди, пoвiтoві сeймики. Тaким чинoм, Другий Литoвський Стaтут, рaдикaльнo рeфoрмувaв усю систeму oргaнiв влaди й упрaвлiння i oстaтoчнo утвeрдив iдeю шляxeтськoї дeржaви, зближeнoї в типi oснoвниx пoлiтичниx структур з Пoльщею. Крiм тoгo, Другий Стaтут прoдeмoнструвaв висoкий рiвeнь систeмнoї прaвoвoї думки.

Третій Литовський статут 1588 р. юридично запровадив кріпацтво. Після Люблінської унії на сеймі було вирішено розібратися з тими «далекими землями», які за унійним актом стали не окраїною ВКЛ, а Польщі. Перепис городищ і селищ показав, що у цей час виникло багато містечок (замочки), а більшість сіл були поселеннями хутірного типу.

Таким чином, Литовський статут у трьох редакціях 1529 р., 1566 р. та 1588 р. виник тоді, коли на політичну арену виходить шляхта, яка намагається підірвати владу магнатів. Якщо перша редакція Литовського статуту захищає права магнатів і узаконює права селян, то друга редакція – збільшує права шляхти і обмежує права селян, третя редакція Литовського статуту юридично оформляє панівне становище шляхти і закріпачує селян, в ній майже нічого не говориться про права міщан і духовенства.

МАГДЕБУРЗЬКЕ ПРАВО

Право обмеженого самоврядування в місті (магдебурзьке право). Таку назву право на самоврядування міст отримало тому, що за зразок бралася «Хартія вольностей» міста Магдебург. Цим право володіло з початку ХV ст. 35 міст, наприкінці ХV ст. – 150 міст. Наприклад, Новий Сонч (1294), Хуст, Тячів, Вишкове, Сянок (1339), Львів (1356), Кам’янець-Подільськ (1374), Луцьк (1432), Кременець (1438), Житомір (1444), Київ (1494). За існування магдебурзького права з міста стягувалася певна сума, визначена у привілеї. Населення звільнялося від натуральних повинностей і сплачувало грошові податки з торгівлі та промислів. Місто мало власну систему управління.


Система самоврядування в українських містах, що мали Магдебурзьке право

МАГІСТРАТ

орган міського самоврядування, що здійснював адміністративно-судові функції і складався з двох колегій (у малих містах з однієї), члени яких обиралися довічно. Обирали до Магістрату – заможні міщани (патриціат), цехові майстри, багате купецтво.

РАДА

Адміністративний орган і суд у цивільних справах, членами якого були райці (ратмани).

ЛАВА

Суд у кримінальних справах, членами якого були засідателі – лавники.

БУРМІСТР

Обирався по черзі на квартал з райців (ратманів) для керівництво діяльністю Ради.

ВІЙТ

Очолював Лаву. Обирався лише зі шляхтичів. Його посада була спадковою або персонально наданою.

Виконавчі службовці

Писар та шафарі

Необхідно зазначити, що користуватися Магдебурзьким правом у містах могли тільки католики, а оскільки українське населення було у переважній більшості православної віри, то воно було усунене від участі в органах самоврядування міст. У Львові, наприклад, православні українці не мали права навіть жити в інших частинах міста – тільки на Руській вулиці міста. Так само було і в Дрогобичі, Перемишлі, Кам’янці. Усіма правами користувалися поляки та німці, частково були наділені певними правами євреї та вірмени, а усі міщани-українці позбавлялися права брати участь у житті міста.

Іншою особливістю міст було об’єднання міщан в цехи: купців, ремісників, лікарів, аптекарів, музикантів, співаків та ін. цех був самоврядною громадою з власним статутом, судом і виборним майстром на чолі. Головні питання цеху обговорювались і вирішувались зборами членів цеху. Цеховим мацстрам підпорядковувались підмайстри та учні. Кожен цех мав свій статут і цехове керівництво пильно стежило за його дотриманням. Кожен цех мав своє свято, свого захисника, ікони, прапори.

Особливості розвитку української культури.

Церковне життя. Берестейська унія 1596 р.: причини укладання, зміст, наслідки.

Становище православної церкви під владою Речі Посполитої

в другій половині ХVІ ст.

– в Речі Посполитій декларувалося забезпечення «вольностей, добір і привілеїв» православної церкви, але фактично права порушувалися через право патронату або «право подавання». Замість діючої раніше виборності на церковних соборах польські королі за правом патронату «подають хліби духовні й роздають столиці духовні» тобто призначають на посади єпископів і архімандритів (володарів-монастирів) за гроші. Фактично посаду отримував той, хто більше заплатив. Королі надавали вищі посади в православній церкві світським особам (шляхті, військовим) за борги держави тим людям, різноманітні вислуги, прохання близьких до королівського двору осіб. Право патронату для магнатів і шляхти означало право власності на засновані ними церкви і монастирі у своїх маєтках, селах і містах. Священики в парафіях у приватних володіннях не обиралися простим людом, а призначалися за «правом подавання» шляхтича-патронами. Магнати і шляхта розпоряджалися церквами і монастирями на підставі права власності: закладають, міняють, віддають як посаг за доньками, здають в оренду, продають;

– світські особи, що отримували єпископські посади були здебільшого одруженими і зберігали цей стан надалі;

– правилом стало відсутність вищої освіти серед духовних осіб;

– патрони іноді протягом років залишали парафії без настоятеля, щоб самим отримувати увесь прибуток із церковних маєтків;

– звичним явищем стало боротьба за єпархії (іноді з використанням гармат, штурму єпископських замків);

– православні святині приходили в запустіння і тривалий час залишалися без богослужінь, грабувалося й нищилося церковне майно;

– звичним стало втручання світських осіб і державних органів влади у діяльність церковних судів.

Передумови. 1054 р. стався розкол християнства. З цього часу ідея унії мала прихильників серед обох конфесій. Проте століття окремого існування розвели релігії остаточно. У 1439 р. Флорентійська унія, 1453 р. падіння Константинополя.

Реформація – (перетворення, виправлення) релігійних суспільний рух в католицизмі в першій половині ХVІ ст. 31 жовтня 1517 р. Мартен Лютер проголосив 95 тез в яких засудив католицьку церков. Саме з його виступу починається розкол католицької церкви на протестантів та католиків. Критикують католицизм теоретики християнства – Лютер, Цвінглі, Кальвін, Соціні, які прагнули відновити «справжню», забуту природу християнства. Засобом цього мало бути рішуче скорочення суто ритуальної сфери, зниження церковної ієрархії до рівня міської громади, спрощення культової відправи та використання простої мови в літургії. Лютер прагнув залишити два таїнства – хрещення і причастя, а серед служителів церкви залишав тільки проповідників-пресвітерів. Кальвін – був радикальніше: залишив з ритуалів тільки хрещення, а причастя вважав спогадом про смерть Христа, кальвіністи також залишили тільки священників проповідників, до того ж громада його обирала чи звільняла. Протестанти заперечують за церквою роль посередника між особистістю та Богом, наполягаючи на прямому зверненні віруючого до Бога.

У Литві та Польщі поширюються різні протестантські рухи. Саме впродовж 1530-х – 1540-х рр. поширився протестантизм українськими землями. Першими прийшли ідеї гусинства (Ян Гус, Ян Жижка) – які висували національні мотиви боротьби. Кальвіністи – дешева церков, спрощена церковна ієрархія. Соцініани (аріани) послідовники італійця Соціні – заперечували вчення про трійцю визнаючи тільки бога-отця, вважали Христа талановитим провидцем, подолання гріховності через самовдосконалення, освіту.

Протестантські громади створювалися на українських землях переважно шляхтою та магнатами, діяльність яких посилило полонізацію вищих верств українців. Слабкість (не конкурентоздатність) православної церкви у боротьбі за паству зумовлювало «неуцтво» православ’я (багато священників були неписьменними), «календарна реформа» проведена папою Григорієм ХІІІ 1582 р., яка розвела церковні свята католиків та православних.

Боротьба протестантів з католиками стала для православних зразком для оновлення власної церковної організації. Вплив Реформації проявився у діяльності православних братств, які намагалися узяти під контроль духовенство. В другій половині 16 ст. виникають братства – міщанські організації, які створювалися при церквах. Отримали право ставропігії. Це викликало невдоволення вищого духовенства.

КОНТРРЕФОРМАЦІЯ. Католицизм розпочав боротьбу різними методами. 1534 р. Ігнасіо Лойола організував орден єзуїтів (ісусівців), який з 1569 р. діяв на українських землях, у Білорусії та Литві. Утворюються єзуїтські навчальні заклади: 1574 у м. Ярославлі – перший такий заклад на українських землях. У 1580-ті рр. виникають єзуїтські місії у Львові, Перемишлі, Бересті, Острозі, Луцьку, Кам’янці, Вінниці, Барі, Овручі, Києві.

У 1557 р. започатковано список заборонених книг, який Ватикан з того часу вів і поновлював безперервно. Інквізиція, полювання за відьмами, Варфоломіївська ніч (24 серпня 1572).

Успіх реформації спочатку були грандіозними, відхід від католицизму в Центральній Європі – масовим. Так, в Австрії в 16 ст. в деяких провінціях частка лютеран досягала 90 %. Але в 17 ст. частка католиків була 70 %.

Чим викликаний успіх католицизму? Зовнішньополітичними причинами. Саме католицизм виступав організатором боротьби проти турецької загрози. У 1453 р. пав Константинополь, султан Мехмед ІІ заприсягся, що годуватиме вівсом свого коня на престолі святого Петра в Римі, до перемоги над турецьким військом під Віднем 1684 р. – 2,5 століття майже безперервних війн, у яких вирішувалася доля європейської цивілізації.

Також значну роль відігравала й боротьба церкви проти морального розкладу, за посилення ідеологічного впливу католицької церкви внаслідок широкого використання засобів культури. Московський митрополія розпочав боротьбу за незалежність 1448 р., виділився в незалежну церкву в 1588 р. Вона залишилася єдиною християнською церквою східного обряду, що діяла в самостійній державі своєї конфесії. Київські митрополити жили в Москві, ідеологія «Москва – третій Рим».

Львівський владика Гедеон Балабан в 1590 р. на з’їзді в м. Белз став ініціатором унії – визволення від неволі константинопольського патріарха. Його підтримали єпископи луцький Кирило Терлецький, турово-пінський Лев Пелчицький, холмський Діонісій Збіруйський. Їх наміри схвалив польський король Сигізмунд ІІІ. До змовників приєдналися єпископи перемишльський Михайло Копистенський та володимирський Іпатій Потій. Згодом приєднався і київський митрополит Михайло Рогоза.

Передумови укладання унії:

– католицька церква традиційно намагалася розширити свій вплив на Сході і обєднати католиків та православних під егідою папського престолу. У цих намаганнях Рим зміг скористатися кризовим станом православної церкви в Україні та Білорусії.

– православні єпископи вбачали в унії єдину реальну на той час можливість досягти бажаної мети, а саме: позбутися принизливої для духовної влади залежності від торгово-ремісничого люду, об’єднаного в братства; подолати кризу православної церкви і оздоровити церковний організм в цілому; досягти фактичної рівності в правах з католиками в Речі Посполитій);

– влада Речі Посполитої вважала, що єдина віра – це фактор, який зміцнює державу. Унія в планах польської політики була: можливістю остаточно закріпити у складі Речі Посполитої українські та білоруські землі; перехідним етапом до чистого католицизму; засобом полонізації українців та білорусів;

– українська православна знать, яка підтримала ідею унії на засадах рівноправності вважала, що унія: стане засобом оновлення православної церкви, піднесе її до потреб часу; сприятиме тіснішому зближенню із західноєвропейською культурою; дозволить зрівняти в правах православних ієрархів з католицькими і посилити позиції православних у Речі Посполитій. 1593 р. Костянтин Острозький виклав програму укладання унії, що передбачала загальну згоду церков на засадах рівності обрядів. Зокрема передбачалося:

1) збереження східної літургії;

2) охорона власності православної церкви;

3) неприймання православних до латинської церкви після укладання унії.

Унія готувалася таємно. Мета унії – приєднати православну церков до католицизму. Розширення сфери впливу Ватикана. 1592 р. папою Римським стає Климент VІІІ прибічник унії.

Проте існувало ускладнення: Костянтин Острозький висунув власний проект унії – об’єднання Західної та Східної церков за згодою усіх патріархів, а також глав Московської та інших автокефалій.

1594 р. загальний збір єпископів у Сокалі де підписано декларацію:

1. обряди і свята руської церкви лишаються незмінними.

2. кандидати на вищі духовні пости – православні.

3. єпископи отримують місце в сенаті.

4. дозволено опікуватися освітою.

кінець 1594 р. єпископи склали таємно Торчинські артикули де виклали умови здійснення унії.

1. усі монастирі, церковні братства та церкви перебувають під контролем владик;

2. константинопольський патріарх втрачає юрисдикцію на Східну церков в межах Речі Посполитої.

восени 1595 р. Іпатій Потій та Кирило Терлецький поїхали в Рим на затвердження папи.

липень 1595 р. Костянтин Острозький закликає народ боронити віру, погрожує виставити 15 – 20 тис. військо.

6 – 10 жовтня 1596 р. в м. Бересті собор де розійшлися на дві частини.

10 жовтня 1596 р. два собори: уніати в міський церкві св. Миколая, а православні в будинку Острозького. Було визнано основні догмати католицької церкви, водночас церковні обряди залишалися православними, а церковнослов’янська мова – мовою богослужіння. Уніатське духівництво звільнялося від сплати податків, уніатська шляхта нарівні з католицькою могла претендувати на державні посади.

Православний собор засудив проголошення унії і звернувся до короля з проханням затвердити їх рішення.

15 грудня 1596 р. польський король видав універсал де проголосив рішення Берестейського уніатського собору обов’язковим.

Основні умови:

– прийняття католицької догматики про чистилище, походження Духа Святого від Бога-Отця та Бога-Сина;

– визнання зверхності Папи Римського як першоієрарха всієї християнської церкви;

– збереження православної візантійської обрядовості та юліанського календаря;

– проведення богослужінь церковнослов’янською мовою;

– виборне право на заміщення митрополичої та єпископської кафедр із наступним затвердженням обраних духовних осіб світською владою;

– збереження за нижчим духовенством права одружуватися, на відміну від обов’язкової безшлюбності латинського духовенства;

– підтвердження східних принципів організації чернечого житт;

– зрівняння в правах руського духовенства з латинським у Речі Посполитій: звільнення від сплати податків, право займати державні посади, надання єпископам прав сенаторів;

– навчання в школах і семінаріях на україно-білоруських землях повинно проводитися грецькою та слов’янською мовами;

– підпорядкування братств єпископам.

Результати та наслідки:

– утворилася українська греко-католицька церква. Уніатське духовенство довело, відстоюючи національну ідентичність, чинячи опір спробам частини католицької ієрархії полонізувати та окатоличити українське населення право називатися українською церквою;

– у результаті замість однієї церкви на українських землях виникло дві. Замість єднання, яке передбачалося в державі та церкві виник розкол духовний. Почалася боротьба Русі з Руссю;

– фактичного зрівняння греко-католиків та католиків не відбулося. Обіцяних місць в сенаті уніати не отримали;

– в українському суспільстві загострилося протистояння на ґрунті віросповідання. Захист православ’я став основним гаслом українців у національно-визвольній боротьбі. Православна церква опинилася на межі знищення – на уніатство перейшли – митрополит та 5 єпископів. Православними залишилося – 2 єпископа і чорне духовенство з народом. Смерть єпископів львівського Гедеона Балабана 1607 р., перемишльського Михайло Копистянського 1610 р. залишила православну церкву з єдиним архієреєм – львівським єпископом Ієремією Тиссаровським. Після його смерті уряд міг оголосити православну церков не існуючою.

Не маючи підтримки у короля та місцевої влади православне духовенство звернулося до козацтва – сили, що могла не тільки звільнити Україну, а й ліквідувати унію як духовну неволю українського народу.

Тільки у 1620 р. єрусалимського патріарха Теофана, під охороною козаків, доставили у Київ, де він висвятив на митрополита Іова Борецького.

Унаслідок Берестейської унії православна церква в Україні розкололася на дві частини – уніатську та православну. Одразу після укладання унії , 15 грудня 1596 р. король Сигізмунд ІІІ видав універсал із вимогою до всього православного духовенства і віруючих приєднатися до унії.

Вже з укладанням унії розпочалися насильницькі дії стосовно православної церкви та її майна. Наприклад, тільки за підтримки київського воєводи   К.-В. Острозького та православної шляхти греко-католики не змогли отримати Києво-Печерську лавру. Члени релігійних братств писали скарги до сейму Речі Посполитої, вели процеси за церковне майно. У травні 1599 р. за ініціативою Віленського братства православна та протестантська шляхта на спільній нараді у Вільно уклала акт про конфедерацію (тимчасове об’єднання та спільні дії) стосовно захисту своїх прав та майна. Єдино можливий законний шлях боротьби за відновлення православної церкви – сеймова боротьба. Православні посли разом з протестантами зірвали роботу сеймів 1601 р. та 1603 р. примусили владу піти на певні поступки:

1607 р. сейм виніс рішення про те, що православні посади і маєтності мають надаватися тільки за згодою їх засновників. Православні мають вільно проводити богослужіння. Церковні православні братства зберігали свої права та привілеї.

1609 р. сейм визнав існування в Речі Посполитій як греко-католицького, так і православного духовенства. Утиски будь-якого з них повинні були каратися на державному рівні.

1618 р. сейм закликав про те, що православні мають право вільно відправляти богослужіння і нікого з них не можна силою примушувати змінювати віру.

Проте протистояння духовне нерідко переходило у протистояння фізичне. Становлення уніатської церкви відбувалося за підтримки держави, часто супроводжувалося утисками над православними.

1600 /1599/ – 1613 рр. київський уніатський митрополіт Іпатій Потій   (м. Вільно) активно залучав до унії духовенство і шляхту. Так, тільки 1603 р. приєднав до греко-католицької церкви 50 родів волинської шляхти. Заснував у Вільно першу греко-католицьку семінарію та школу в Бресті.

1613 – 1637 рр. київський уніатський митрополит Йосиф Рутський. Провів реформи уніатської церкви, а саме:

– домігся від Папи Римського права для греко-католицьких ченців навчатися у західноєвропейських семінаріях;

– для того, щоб перешкодити полонізації українців та білорусів, 1615 р. за дозволом Риму зініціював зрівняння статусу греко-католицьких та єзуїтських шкіл;

– реформує устрій церкви, посилює дисципліну, створює семінарії, реорганізує чернецтво, замість аскетичного самозаглиблення ченців – впроваджує освітньо-місіонерську роботу);

– розпочав переговори з владиками відновленої 1621 р. православної церкви про порозуміння «однієї Русі з другою» і можливо створення у Речі Посполитій окремого Київського патріархату для об’єднаної православної і греко-католицької церков, підпорядкованого Риму.

У 1630-ті рр. становище греко-католиків ускладнюється, польска влада, розчарована невдалими спробами об’єднати всіх українців та білорусів, була змушена піти на діалог з православною церквою, яка зберігала вій вплив та значення.

Треба було встановлювати православну ієрархію.

1610 р. православне духовенство Києва звернулося до козацтва за допомогою. Вдалося протистояти зазіханням уніатського Київського митрополита Іпатія Потія, який претендував на контроль над київськими церквами.

Після укладання унії та смерті львівського владики Гедеона Балабана (1607 р.) та перемишльського владики Михайла Копистенського (1610 р.). православним єпископом залишився тільки Ієремій Тиссаровський (Львівська кафедра). Після його смерті уряд і король могли оголосити про кінець православної церковної організації в межах Речі Посполитої.

1620 р. Єрусалимський патріарх Теофан проїздом з Москви до Єрусаліма перебуваючи в Києві встановив православну церков. Висвятив київським митрополитом Іова Борецького 1620 – 1631 рр., а також висвятив нових єпископів – Ісаю Копинського, Мелетія Смотрицького, Єзекеїла Курцевича, Ісаакія Борискевича, Паісія Іполитовича, Авраамія Страгонського.

На сейм 1620 р. представники Віленського братства вперше подали до посольської ізби прохання про легалізацію нововисвяченої православної ієрархії. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний на сеймі пообіцяв, що козаки нададуть підтримку у війні з турками за умови задоволення цього прохання. Загалом було отримано згоду.

Київський митрополит Іов Борецький 1620 – 1631 рр. Народився на Львівщині, вчився у Львівській братській школі та за кордоном. З 1604 р. – ректор Львівської братської школи. У 1615 – 1616 рр. – ректор Київської братської школи, потім ігумен Михайлівського монастиря у Києві.

У 1624 р. Іов Борецький спорядив посольство в Москву з проханням взяти православну Україну під царський захист.

Одночасно продовжує діалог, шукає компроміс з польською владою з 1621 до 1631 рр. на всіх проведених в цей час сеймах піднімав питання про легалізацію православної церкви в Речі Посполитій.

Після смерті Іова Борецького церкву очолив Ісая Копинський (16321634 рр.) – людина консервативних поглядів, прихильник проросійської орієнтації.

У квітні 1632 р. помер польський король Сигізмунд ІІІ. На місце короля претендує Владислав ІV відомий своєю толерантністю, лояльним ставленням до козацтва. У 1632 р. проведено три сейми: конвокаційний – на якому обговорювали питання, пов’язані із вибором короля; елекційний – виборчий, на якому уклали пакти угоди («Pacta conventa») після встановлення яких вибирався король; коронаційний – відбувались урочистості настановлення на королівський трон новообраного короля, який складав при коронації королівську присягу.

На конвокаційному сеймі в червні 1632 р. православні посли за підтримки протестантів заявили, що не обговорюватимуть державних справ, поки не будуть задоволені їхні вимоги, а саме повернення прав на віросповідання відібраних в правління померлого короля.

У вересні 1632 р. відкрився елекційний сейм. Православні посли заявили, що не візьмуться за державні справи, поки не буде остаточно заспокоєна «православна релігія». Їх підтримали протестанти. Був обговорений проект нової угоди з православними «Пункти заспокоєння обивателів Корони і Великого князівства Литовського руського народу грецької віри», за якими було легалізовано (тобто офіційно визнано) існування православної церкви та її ієрархії.

Зміст угоди:

1. існування православної церкви і її ієрархії офіційно визнається сеймом. Православні одержують право споруджувати нові храми і ремонтувати старі, а також відкривати школи, видавництва і лікарні;

2. визнання прав православних братств;

3. дозвіл входити православним до складу місцевих органів управління;

4. передача Софійського собору в Києві з уніатської юрисдикції під юрисдикцію православного митрополита Київського і деяких інших храмів і монастирів;

5. крім престолу митрополита Київського, православні одержують єпархії у Луцьку, Львові і Перемишлі в Україні і Мстиславі в Білорусії. Уніатський митрополит зберігає владу тільки над уніатськими єпархіями і церквами. Уніатам залишають 4 єпархії: Холм, Володимир-на-Волині, Пінськ, Полоцьк.

1 листопада 1632 р. король Владислав підписав договір. 13 листопада 1632 р. Владислава ІV обрали королем. Митрополит уніатської церкви Йосиф (Вельямін Рутський) та Примас Польщі Ян Венжик заявили, що тільки тоді погодяться на ці статті, коли на них дасть угоду римський папа. Папа Урбан VІІІ скликав собор, на якому було визнано «Пункти заспокоєння» такими, що суперечать Божим і людським законам, образливими для католицтва, папського престолу та унії.

Під час коронаційного сейму 1633 р. католики та уніати почали бійку, щоб не допустити до затвердження сеймом «Пунктів заспокоєння». Але король Владислав ІV підтвердив, що буде додержуватися «Pacta conventa», в тому числі й «Пунктів заспокоєння».

На сеймі 1634 р. були обрані православними послами і затверджені королем: митрополит Київський – Петро Могила (Петру Мовіле), Луцький владика – Афанасій (князь Олександр Пузина), єпископ Мстиславський – Йосип Бобрикович. Була призначена комісія в складі двох уніатських і двох православних священників, які повинні були об’їхати всі міста і села, розділити церковне майно.

1634 – 1647 рр. київський митрополіт Петро Могила (21 грудня 1596 1647 р.) – народився в родині молдавського господаря Симеона і угорської княгині Маргарет. Вчився у Львівській братській школі, вчився у Франції і Польщі. Служив у польскій армії, брав участь у Цецорській битві 1620 та Хотинській битві 1621 р. був архімандритом Києво-Печерської лаври, у 1631 р. відкрив Лаврську школу, 1640 р. створив першу румунську школу – Слов’яно-Греко-Латинську Академію в Ясах. Канонізований православною церквою.

Провів церковну реформу:

– боровся з порушенням церковних канонів при введенні в духовний сан і отриманні своїх посад єпископами. Займав принципову позицію – без дозволу митрополиту ніхто не має права посісти єпископську кафедру.

– ввів сувору дисципліну і моральність серед ченців і духовенства. Провів ретельну перевірку щодо дотримання церковних канонів, видав нові свідоцтва із детальним визначенням обов’язків;

– посилив контроль за духовенством: за рядовим духовенством у парафіях наглядали «протопопи» та «візитатори», єпископів та монастирі контролювали «митрополичі намісники»;

– ввів у богослужіння українську мову замість церковнослов’янської;

– створив наприкінці 1634 р. митрополичої «консисторії» – церковного судового органу, що ліквідував звичай вирішення тяжб серед духовенства світськими судами;

– повернув майно церкви, обмежив вплив магнатів в справи церкви (домігся від патріарха права ставропігії).

– фінансував освіту та науку.

– канонізував печерських угодників – 120 осіб.

Написав Служебник (Літургіярон) з 1629 р. обов’язковий для священників, та «Православне ісповідання віри» /православний Катехізіс/, де спростовувалася думка про занепад православ’я. «Православне ісповідання віри» було затверджено у  1640 р. Київським церковним собором, а 1643 р. патріархами Константинопольским, Александрійським, Антіохійським та Єрусалимським.

1646 р. видав «Євхарістіон або Требник» – у якому визначилися догмати і обряди православної церкви, опис молебнів з використанням укр. звичаїв. У 1644 р. видав великий полемічний твір «Літос або камінь», «Анфологіон або молитви і повчання душекорисні» 1636 р.

Отже релігійний рух розпочатий міщанством, духовенством при підтримці і захисті козацтва призвів до значних надбань в галузі культури.

ОСВІТА:

Справжніми покровителями шкільної освіти були православні братства. Братства – це українські релігійно-національні організації, що об’єднували міщан, селян, козаків та українських магнатів. Братства відіграли знакову роль у боротьбі проти релігійних та національних утисків. Основним засобом протистояння польській колонізаторській політиці та католицьким впливам було організація шкіл, друкарень та культурно-просвітницьких об’єднань.

Діяльність братств активізувалася у 15 ст., що пояснюється пожвавленням релігійного життя, реформаторськими рухами в Європі (гуситським особливо), економічним збагаченням міщан. Спочатку братства були світськими організаціями, але з часом набули яскраво виражене релігійне забарвлення. Їх головна мета – оборона батьківської віри. Найстаріші з братств – Львівсько-Успенське братство (1439) та Віленсько-Кушнірське (1458). Найактивніші братства – Львівське Успенське (1585), Брестське (1591), Люблінське (1594), Київське Богоявленське (1615), Луцьке (1617). Братства діяли також в Острозі, Дрогобичі, Холмі, Перемишлі.

Братства перейняли досвід єзуїтів, активізували діяльність, почали надавати допомогу парафіяльній церкві в оздобленні й організації богослужінь. Великого значення братства надавали вихованню, формуванню моральних засад. Братчики не допускали сварок та пиятик, всі мали дотримуватися дисципліни, поважати старших. Братства мали свою виборну систему. Старшим братом, головою братства, братом-скарбником, братом-ключником обиралися найдостойніші. За непослух братчики каралися своїм судом. Братства мали свої шпиталі – притулки для тих, хто не мав житла. При братствах відкривалися й працювали школи та друкарні. Ідеологія братств – громадянський гуманізм, тобто ідеї економічного підприємництва, справедливості, правового рівноправ’я, політичної свободи і громадянського служіння.

Братські школи. Робота школи визначалася статутом, де чітко зазначалася структура установи, права та обов’язки всіх її працівників, учнів та батьків. Батьки, посилаючи дитину до школи, повинні були при свідках ознайомитися зі шкільними порядками і скласти договір, у якому мали зазначити зміст і термін навчання дитини в школі. Учнів вчили читати, писати, рахувати та співати. У старшому віці знайомили з елементами «семи вільних мистецтв», філософією, богослов’ям, поетикою та риторикою. Школу очолював ректор, роботу вчителів та успішність учнів контролювали наглядачі (схолархи), вони ж вирішували господарські питання. У школах вчилися діти всіх станів, а також сироти. Вони утримувалися коштами братства за рахунок внесків; бідні та сироти вчилися безкоштовно.

Освіту поширювали й мандрівні дяки – студенти-бурсаки, вихованці українських духовних шкіл 1718 ст., які не мали постійного проживання і служби, мандрували по містах і селах, заробляючи на життя культурно-просвітницькою роботою. Прізвища кількох таких вчителів зберегла історія – Ілля Турчинський, Василь Барський, Микола Мозалевський.

1586 р. виникає школа Львівського Успенського братства – перша братська школа, організована Стефаном Зизанієм, Юрієм Рогатинцем, Іваном Красовським та ін. Готувала вчителів та священників. Перший ректор – Іов Борецький. На початку 17 ст. діє близько 30 братських шкіл (Київ, Луцьк, Вінниця, Кам’янець-Подольський).

1615 р. з’являється Київська братська школа. (киянка Галшка Василівна Гулевичівна (Єлизавета Гулевич), дружина Мозирського маршалка Лозка, яка «палаючи побожною ревністю до віри грецької» 15 жовтня 1615 р. подарувала Київському братству земельну ділянку на Подолі під забудову монастиря та школи). Перший ректор – Іов Борецький (1615 – 1619 рр.), згодом – Мелетій Смотрицький (1619 – 1620 рр.); Касіян Сакович.

1631 р. Петро Могила (архімандрит Києво-Печерської лаври) заснував Лаврську школу при Києво-Печерській лаврі. Це викликало невдоволення у братчиків та козаків, які в ній бачили конкурента братським школам. Конфлікт закінчився у 1632 р., коли обидві школи об’єдналися в Києво-Могилянську колегію. Петру Могилі не вдалося реалізувати ідею – зробити Київську колегію вищим навчальним закладом. Польський король Владислав ІV заборонив викладати богословські дисципліни. Обмеження були суто прагматичні: щоб українські діти здобували освіту в польських католицьких академіях і відповідно окатоличувалися. Тільки в 1701 р. Київська колегія отримала статус академії.

Початкова освіта:

– домашнє навчання – спудеї, для заможних верств домашні вчителі. 1546 р. Львів перша укр. приватна школа. Відомі своєю діяльністю жінки-меценатки, що стали фундаторами вітчизняних шкіл. Так, Олена Чорторийська-Горностай у 1596 р. організувала школу в заснованому нею Пересопницькому монастирі, при Почаївському монастирі спорудила школу Ганна Гайська, а в Загаєцькому – Раїна Раймолинська. У цих школах діти вчили азбуку, молитву, читали часослов і Псалтир.

– церковні школи – вчили диякони письму, арифметиці, молитвам та співу.

– єзуїтські школи та колегіуми – мета поширення католицизму (Львів, Перемишль, Луцьк, Вінниця).

– протестантські школи (Киселин, Гоща, Берестечко).

– греко-католицькі школи (Холм, Шаргород, Володимир).

Вищі навчальні заклади:

– вчилися в університетах Європи (Сарбонський, Падуанський, Празький, Краківський) в записах багато прізвищ русини, роксолани, рутени. Наприклад, в Кракові маємо «Івана Петровича з Глухова, Дмитра Степановича з Києва, в Сорбонні «ліценціата мов і бакалавра рутенської нації з Києва» Герман Вілевич.

– 1576 р. за ініціативи Костянтина Острозького діє Острозький культурно-освітянський гурток, осередок шкільної освіти та науки в Україні. 1576 – 1636 рр. Острозька греко-слов’янська школа – колегіум – академія (давали початкову, середню та частково вищу освіти). Викладали граматику, арифметику, астрономію, музику, риторику, мови (грецьку, латинську, польську, старослов’янську. Острозьку академію відкрив у 1576 р. волинський магнат князь Костянтин Острозький в Острозі. Це була перша наукова установа українських земель, й, з певними обмовками, перша вища школа. В Острозькій академії викладали знамениті «сім вільних мистецтв», тобто предмети «тривіуму» (граматика, риторика, діалектика) та «квадривіуму» (арифметика, геометрія, музика, астрономія). Провідне місце у викладанні займало вивчення мов: слов’яно-руської, грецької, латинської. Першим ректором академії був письменник-полеміст Герасим Смотрицький. Працювали в Острозі наступні визначні педагоги та науковці свого часу: ієромонах з Острога Купріян, який здобув освіту в Падуї та Венеції, педагоги-письменники Йов Княгиницький, Василь Суразький, Клірик Острозький, Дем’ян Наливайко, зарубіжні вчені – Кирило Лукаріс, Діонісій Палеолог, Ян Лятос. За взірцем Острозької академії у 1687 р. в Москві було засновано першу в Московському царстві Слов’яно-греко-латинську академію.

1701 р. Києво-Могилянська академія де вчилися 12 років (21 з 23 ректорів Московської академії та 95 з 125 професорів). Петербурзька академія наук 1725 р., Московський університет 1755 р. В академії було 8 класів, срок навчання не регламентувався. Увесь курс навчання тривав 12 років. Він охоплював «сім вільних мистецтв», а також мови – слов’яно-руську, церковнослов’янську, грецьку, польську, латину, давньоєврейську, німецьку, французьку. Викладали історію, географію, філософію, що в свою чергу включала в себе логіку, психологію, фізику, метафізику та богослов’я. В останній період існування академії викладали правознавство та медицину. Успіхи в навчанні оцінювали за 12 бальною шкалою: добр, прилежен, скоропостижен, остроумен, благонадежен, изряднейший, доброучителен, в учении мерен, ленив, худ, малонадежен, безнадежен. Вивчали філософію, історія, фізика, математика, риторика, географія, мови. Проіснувала академія до 1817 р. наказом царського уряду.

У 1819 р. Києво-Могилянську академію було реорганізовано в духовний навчальний заклад, який проіснував до 1920 р. Згодом її перетворено на військову казарму. У 1992 р. академія була відроджена, їй надано прав міжнародного університету.

Школярі – це немовби ремісничі учні, бакалаври – підмайстри, магістри – майстри, доктори наук – старші майстри.

Університет, як правило, складався з чотирьох факультетів: І підготовчий (вільних мистецтв, де викладалися сім шляхетних наук – тривіум та квадривіум) та трьох вищих – медицини, права і теології. За правилами учнівства – для завершення навчання, вже після отримання статусу магістра у своєму університеті, годилося побродити по світу і повчитися в кількох поважних закладах.

Діяли також університети: Киселинська академія (протестантська). Греко-католицьким орденом святого Васимлія Великого василіанські шестирічні школи (у містах Барі, Дрогобичі, Умані, Каневі, Острозі, Львові, Овручі, Теребовлі, Бучачі та ін.), які виховували дітей у національному дусі, рідною мовою й стояли на шляху полонізації освіти.

Козацька школа:

Козацькі школи (діяли на Гетьманщині) та січові школи (діяли на Запорізькій Січі). Козацькі школи формували в хлопцеві козака, а в дівчині – козачку. Січова школа складалася з двох відділів: у першому вчилися козаки як майбутні паламарі, дяки та диякони, у другому здобували освіту молодики – сироти, хрещеники козацької старшини або діти яких викрадали козаки у католиків, щоб повернути їх у православний світ. Їх вчили грамоти, співу, військового ремесла.

ПОЛЕМІЧНА ЛІТЕРАТУРА:

Українська полемічна література кінця ХVІ ст. – початку ХVІІ ст. (яку називають ще «полемічне письменство», «полемічне богослов’я») була на зарзок періодичних альманахів та журналів сучасності, яка висвітлювала тези та антитези тогочасної церковної та світської еліти щодо подій, які відбувалися на української-білоруських теренах Речі Посполитої.

Основні теми полемічної літератури кінця ХVІ ст. – початку ХVІІ ст.:

І. Історія церковного права. 1) Обговорювали проблему хрещення Русі, а саме з’ясовували, якою мірою вважати його православним, а якою – римо-католицьким. В даній дискусії перемогу мали православні, адже Русь перейняла віру від Царгороду, а тому повинна лишатися під його юрисдикцією; 2) Обговорювали питання поділу Церкви 1054 р.; 3) Розглядали питання «вселенськості», законності та наслідків Флорентійського собору, адже наслідки цього собору в українсько-білоруських землях ледве вдалися взнаки; 4) Висвітлювалася історія Берестейського собору 1596 р., а саме, робилися спроби заперечити чи захистити його.

ІІ. Богословсько-доктринальна проблематика, яка охоплює питання папського примату, сходження Святого Духа, вживання прісного хліба для причастя, визнання чистилища та священичного целібату.

ІІІ. Місцеві мотиви або віньєтки, в яких відображається ментальність та стан суспільства, бачені очима полемістів.

Унію талановито обстоювали:

Уніатські:

Петро Скарга єзуїтський діяч, ректор Віденської колегії в 1577 р. написав полемічний твір «Про єдність Божої церкви під одним пастором» (O jednosci kosciola bozego pod jednym pasterzem i o greckim od tej jednosci odstapieniu …»). Основні тези:

«1) Вищість католицької віри і Церкви не підлягають сумніву і повинна бути прийнята як аксіома, тому завданням унії є не примирення, а повернення православних під главенство папи. Тим самим єдність християн прирівнювалася до «послуху». Примат папської влади доводить характер видимої Церкви – централізованої, дисциплінованої, уніфікованої;

2) питання про обряди. Обряди та церемонії – це те, «від чого віра не залежить», «з чим і без чого віра може бути істинною». Православних до істинної церкви може привести покаяння, а не переговори про злуку і примирення;

3) питання неосвідченності православних та заперечення вживання церковно-слов’янської мови. Цитата: «Слов’янською мовою ніколи ніхто ученим бути не може»;

4) заперечення одруження священників та активної ролі мирян у церковному житті».

Іпатій Потій в 1595 р. «Унія або виклад артикулів ку зодноченю греків з костьолом Римським» (з 1600 р. митрополіт).

Антиуніатські:

Герасим Смотрицький «Ключ царства небесного» 1587 р. (проти календарної реформи та папи).

Василь Суразький «О єдиной істинной православній вірі» 1588 р. (критика догматичних розходжень, календар),

Стефан Зизаній (Кукіль) в 1596 р. «Казаньє святого Кирила, патріархи Ієрусалімського, о антихристі и знакох его». Розвивав ідею про «папу-Антихриста», уніатський собор виніс йому смертний вирок, були замахи на життя автора.

Христофор Філалет у творі «Апокрисис» 1597 р. наводив документи, в яких розкриває історію унії, махінації єпископів, захищає православну віру від нападків уніатів.

Іван Вишенський (15501621) (афонський чернець Іван родом з Вишні) у 1597 р. «Писання к утекшим от православной віри єпископам». Звинувачував єпископів у зраді батьківської віри.

Клірик Острозький (можливо це псевдонім діяча Львівського братства Ю. Рогатинця) у творі «Пересторого» 1604 р. висмією католицькі догмати.

Мелетій Смотрицький у праці «Тренос» («Плач») у 1610 р. описано скрутне становище православної церкви у Польщі.

КНИГОДРУКУВАННЯ:

В Європі друкарство винайшов німець Йоган Гутенберг 1450 р.

Уперше кирилицею Швайпольт (Святополк) Фіоль виходець з Німеччини надрукував в 1491 р. у Кракові – Осьмигласник («Октоіх»), Часослов.

1517 р. в Празі білорус Франциск Скорина надрукував церковнослов’янською мовою Псалтир, а в 1519 р. Біблію руську.

1573 р. у Львові Іван Федоров (Федорович) заснував друкарню. 5 грудня 1583 р. Іван Федоров помер у Львові. 1574 р. Федоров видав Апостол (перша укр. книга) і Буквар. «Новий Завіт» в Острозі видав у 1580 р., а в 1581 р. надрукував Острозьку Біблію – перше повне видання Біблії на церковнослов’янській мові (обсяг 1252 сторінки) над якою працювало 72 перекладача є давньогрецької та єврейської мови.

1586 р. друкарня Віленського братства видала першу церковнослов’янську граматику, підготовлену в Острозі.

1591 р. у Львові видано «Адельфотес» Арсенія Еласонського (граматика грецької мови для слов’ян).

1596 р. у друкарні Віленського братства видано «Граматику словенську», «Буквар» і «Лексис» /словник/ Лаврентія Зизанія.

1619 р. видано «Граматику словенську» Мелетія Смотрицького.

1627 р. видано словник «Лексикон славенороський» Павма Беринди.

1646 р. «Требник» Петра Могили.

Шедеври рукописної літератури:

Літописання не припинялося навіть під час поневолення українських земель. Збереглося 25 рукописних збірок цих літописів.

Літописи:

на початку ХVІ ст. створено Київський літопис, який охоплює від 862 р. до 1515 р. й містить матеріал з історії Київщини та Волині.

перша чверть ХVІІ ст. Густинський літопис невідомого автора, який розповідає про події до 1597 р. та Львівський літопис, який охоплює події від 1498 р. до 1649 р., літопис М. Гунашевського, Острозький літопис (1500 − 1636).

Рукописна література:

1556 – 1561 рр. переклад церковних текстів рукопис (Пересопницьке Євангеліє з болгар. мови).

1560-х рр. Крехівський Апостол.

1571 р. Волинське Євангеліє.

Українська мова:

Писемна мова українців та білорусів називалася руською. Під впливом усного мовлення в руській мові з’явилися елементи української мови. Мова – два різновиди: 1. церковнослов’янська (староруська). 2. Проста мова – книжна староукраїнська.

Гравюра:

− «Євангеліє учительське» 1637 р. містило близько 50 гравюр;

− світська гравюра виникла на початку 1620-х рр. перші гравюри цього жанру містяться в книзі К. Саковича «Вірші на жалосний погреб … Петра Конашевича-Сагайдачного» 1622 р.

усна народна творчість:

ХVІ ХVІІ ст. розквіт українського епосу дум, балад, пісень на іст. тематику:

− обрядові пісні (колядки, щедрівки, веснянки, гаївки);

− історичні пісні («Про Сулиму, Павлюка, ще й про Яцька Остряницю», «Пісня про Байду»);

− думи («Маруся Богуславка», «Самійло Кішка», «Плач невільників»).

Література:

– наукові праці Юрія Дрогобича з Русі (Котормак, близько 14501494 рр.), доктор мистецтва і медицини Болонського університету. У 1483 р. вийшла в світ латиною перша друкована книга українського автора «Прогностична оцінка поточного 1483 року …». Син дрогобицького ремісника, він після Краківського університету вчився в Італії, був одним з вчителів Миколи Коперника.

− ораторсько-проповідницька проза ( К. Транківліон-Ставровецький, «Дзеркало богослов’я», твори П. Могили);

− історичні мемуари (Б. Балика «Про Москву і про Дніпра, царка московського неправдивого»);

− політична публіцистика, філософські твори: Станіслав Оріховського (Ожеховський) (1513 − 1566). Його називали – Роксолан, рутенський Демосфен. Вчився в Кракові та Німеччині. Жив у родині Лютера. Й. Верещинського;

− поезія на латині (твір-поема «Роксолана» 1584 р. Себастіана Фабіана Кленовича (1545 − 1608) про історію України, звичаї народу;

− твори Павло Русина з Кросна (Галичина) (близько 14701517 рр.) – першого гуманістичного поета в українській літературі. Він був лемко, учився в Грайфсвальді, був професором у Кракові. І. Русина з Туробіна, Г. Русина з Самбора.

Музика:

− церковна музика (восьмиголосний спів поступається партесному (багатоголосному). Виникає нотне письмо).

− світська музика (виник новий жанр − кант /пісня для триголосного ансамблю або хору/. Існували повчальні, величальні, жартівливі та інші канти.

− інструментальна музика.

ЖИВОПИС:

– церковний живопис: іконопис та фрески. «Богородиця Одигітрія з пророками» Ф. Сеньковича 1599 р.; Іконостас П’ятницької церкви створений львівським майстрами на межі ХVІ − ХVІІ ст.

− світське малярство. Жанри: портрет, історичний та батальний живопис. Портрети К. Корнякта, Р. Сангушка, К. Збаразького, Р. Вишневецької.

Архітектура та містобудування:

− оборонна спрямованість містобудування. Багато нових міст (Броди, Станіслав, Жовква, Тернопіль), що закладалися як замки або фортеці. Більшість замків були дерев’яними. Кам’яні замки − Львів, Луцьк, Кременець, Кам’янець-Подільський.

кінець 16 ст. – початок 17 ст. Успенська церква (архітектори П. Римлянин, В. Капінос), м. Львів та Вежа Корнякта (архітектор П. Барбон), м. Львів, Каплиця Трьох святителів (архітектор А. Підлісний).

1535 – середина 17 ст. – замок в Бережанах.

16301635 – фортеця Броди.

16351640 – замок у Підгірцях (можливі архітектори Гійом Левассер де Боплан, Андреа дель Аква).

1579 р. Надгробок князя К. І. Острозького встановлено в соборі Києво-Печерської лаври (одягнений у рицарський обладунок князь ніби відпочивав на ложі).

перша чверть 17 ст. Іконостас П’ятницької церкви створений львівськими митцями.

1599 р. Іконостас Успенської церкви львівських художників Федіра Сеньковича та Миколи Петрахновича.

1622 р. гравюри до «Віршів на жалосний погреб Петра Конашевича-Сагайдачного».

1637 р. «Євангеліє учительське» містило 50 гравюр.

Своєрідність української культури ХVІ ст. − першої половини ХVІІ ст. в тому, що українські землі перебували у складі кількох держав. Найсприятливішими умови були за часів Великого князівства Литовського, князі якої долучалися до руської культури. Ситуація змінилася, коли українські землі потрапили під владу Польщі. Відмінність української культури від польської, зорієнтованої на західноєвропейський католицький світ, перешкоджала загарбницьким планам Корони. Тому про підтримку й заохочення культурного розвитку українців за давніми традиціями годі було й думати.

З іншого боку входження українських земель в Польщу поставило українську культуру в орбіту західноєвропейської культури. Через Польщу до України долинали ідеї Відродження, Реформації та Контрреформації, набувала поширення західноєвропейська система освіти. Українці, які здобували освіту за кордоном, наголошували на своєму українському походженні не пориваючи з Батьківщиною (роксолани, рутенець, русин). Долучившись до наукових і мистецьких ідей західноєвропейської культури − українська культура збагатилася. Західноєвропейський культурний вплив не поглинув споконвічних традицій, нове й старе в українській культурі мирно співіснувало, нашаровуючись одна на одне. За відсутністю держави культура для українців залишалася єдиною цариною, де вони могли боронити свою самобутність.

Контрольні питання (до модулю 2):

1. Розкрийте структуру українського суспільства у Великому князівстві Литовському, Руському та Жемайтійському (сер. ХІІІ  поч. ХVІ ст.). Охарактеризуйте верстви населення українських земель.

2. Розкрийте причини, зміст та наслідки Люблінської унії 1569 р.

3. Розкрийте причини, зміст та наслідки Берестейської унії 1596 р.

4. Як вплинуло прийняття Берестейської унії на розвиток культури в Україні? Який вплив на гуманістичний розвиток України мала Реформація та Контрреформація?

5. Чому входження українських земель до Великого князівства Литовського «оксамитовим проникненням»?

6. Включення українських земель до складу Великого князівства Литовського у 14 ст. мало переважно позитивні наслідки. Українське населення не чинило опір входженню українських земель до Великого князівства Литовського, бо це було, на той час, найкращою альтернативою. Доведіть або спростуйте ці тези проаналізувавши еволюцію розвитку українських земель у польсько-литовський період.


Список рекомендованої літератури:

Бокань В., Польовий Л. Історія культури України: Навч. посібник. – К.: МАУП, 2002. – 256 с.

Голованов, С. О. Формування та еволюція феодального ладу в Європі : Навч. посіб. / С. О. Голованов ; За ред. Ю.М. Алексєєва. – К., 2005 // Голованов С.О. Всесвітня історія. – C.С.153-164

Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. – Львів, 1925.

Гумилев Л. От Руси к России. – М., 1992.

Гусєв В. Філософія доби Відродження. – К.: Університет «Києво-Могилянська академія», 1993. – 91 с.

Дашкевич Я. Національна самосвідомість українців на зламі XVI-XVII ст. // Сучасність. – 1992. – № 3. – С.65-74.

Дворнік Ф. Слов'яни в Європейській історії та цивілізації. – К.: Дух і Літера, 2000. – 528 с.

Дмитриев М. Православие и реформация. – М., 1990.

Довженок В. О. Среднее Поднепровье после татаро-монгольского нашествия // Древняя Русь и славяне. – М., 1978.

Енциклопедія українознавства – Т. 1 – 4. – Львів, 1993 – 1994.

Жуковський А. Петро Могила і питання єдності церков. – Паржи, 1968.

Заєць І. І. Витоки духовної культури українського народу: Моногр. / І. І. Заєць. – К. : Аратта, 2006.

Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2002. – 520 с.

Кислашко, Олександр. Духовно-моральне виховання особистості в Руси-Україні: після прийняття християнства і до приєднання Київської митрополії до Московського патріархату (988-1686) / О. Кислашко // Українська література в загальноосвітній школі: Науково-методичний журнал / Інститут педагогіки АПН України. – 2010. – № 6. – C.41 – 44.

Климов В., Колодний А., Жуковський А. Феномен Петра Могили (Біографія. Діяльність. Позиція). – К., 1996. – 270с.

Котляр М. Ф. Галицько-волинська Русь. – Т. 5. – К., 1998.

Литвинов, В. Ренесансний гуманізм в Україні. – К.: Видавництво Соломії Павличко "Основи", 2000. – 472 с.

Любавский М. К вопросу об удельных князьях и местном управлении в Литовско- Русском государстве. – М., 1894.

Любар О. О. Історія української школи і педагогіки: навч. посіб. / О. О. Любар, М. Г. Стельмахович, Д. Т. Федоренко. – К.: Знання, 2006.

Макарчук С. А. Український етнос. − К.,1992.

Мала енциклопедія етнодержавознавства. – К., 1996.

Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. – К.: АТ «Обереги», 1992. – 80 с.

Михайлова И. Б. Дети боярские в средневековой России (15 первая половина 16 вв.): [страта служилого населения в Русском государстве] // Проблемы социальной истории и культуры средних веков и раннего Нового времени.СПб.: Алетейя, 2003.Вып. 4. С. 172186.

Михайловський В. М. Правління Коріатовичів на Поділлі (1340-ві — 1394 рр.): соціальна структура князівського оточення // Український історичний журнал. 2009. – № 5. – С. 34 – 46.

Наливайко С. С. Етнічна історія Давньої України / С. С. Наливайко. – К.: Євшан-зілля, 2007.

Огієнко І. І. Історія українського друкарства. – К.: Либідь, 1994. – 448 с.

Огієнко І. Українська культура. – К., 1918.

Огієнко І. Українська культура: Коротка історія культурного життя українського народу. – К.: Фірма «Довіра», 1992.

Охріменко Г. В. Релігійно-моральний аспект в українській полемічний літературі кінця ХVІ – початку ХVІІ століття: історико-культурні передумови формування / Г. В. Охріменко // Слов’янський вісник: Зб. наук. праць. Серія «Історичні та політичні науки». – Вип. 8. – Рівне: РІС КСУ, 2009.

Попович М. В. Нарис історії культури України. – К., 1998.

Семчишин М. Тисяча років української культури. – К., 1993.

Семчишин М. Тисяча років української культури. – К., 1993.

Сильванский Н. П. Феодальные отношения в удельной Руси. – М., 1902.

Смирнов М. Ягелло Яков Владислав и перове соединение Литвы с Ольшей. – СПб., 1868.

Щербаківський В. М. Формація української нації. – Подебради, 1937.

Юрій М. Т. Етногенез та менталітет українського народу. – К.: Таксон, 1997.

Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України.– К.: Критика, 2005.

Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI  XVII ст. К.: Критика, 2002. 416 с.

Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна. – К.: Критика, 2008. – 472 с.

Якубовский И. В. Земские привили Великого княжества Литовского. СПб., 1903.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

60339. СОЗДАНИЕ МАКРОСОВ 115 KB
  Аccess имеет широкий набор инструментов для работы с базами данных таблицами запросами формами и отчетам. Сохранить форму пол именем Форма...
60340. СТРЕСС. ТРЕВОЖНО-ДЕПРЕССИВНЫЕ РАССТРОЙСТВА. НЕМЕДИКАМЕНТОЗНЫЕ МЕТОДЫ КОРРЕКЦИИ. МЕТОДИЧЕСКИЕ УКАЗАНИЯ 315 KB
  В России в течение двух последних десятилетий отмечается усиление интенсивности стресса на массовом популяционном уровне неизбежного спутника происходящих в стране преобразований социально-экономического и общественно-политического характера.
60341. Заняття гуртка поетичного перекладу «Ліричні струни» 47 KB
  Обладнання: слайди з асоціативними зображеннями до теми любов підготовлені учнями паперові сердечка для написання рим до слова love карточки для складання буріме. They think bout friendship nd love. А що таке любов для вас Які асоціації викликає у вас це слово відповіді дітей і демонстрація слайдів Учень 1: Love for me is the rod which hs the beginning but hs no end. Учень2: Love for me is cozy shelter in riny wether.
60342. Лексикологія. Фразеологія 83.5 KB
  Слово і його лексичне значення. Навчальна: активізувати узагальнити та систематизувати знання студентів про слово як предмет вивчення лексикології про лексичне значення слова про синоніми антоніми та пароніми про фразеологію...
60344. Нормативно-правова база організації та проведення виховної роботи в школі 36.5 KB
  Законодавчі та інші нормативні акти України з питань організації виховної роботи в освітніх закладах: а Державна національна програма Освіта: Україна ХХІ століття про практичне реформування освітньої галузі...
60345. Business hours 63 KB
  Most employees have a five-day working week, Monday through Friday. The working week is between 35 and 40 hours long. Overtime is quite common and is generally paid, often at a premium to the basic rate of pay. The weekend usually starts on Friday night and lasts till Monday.
60346. МЕХАНІЗМ ДІЇ ТА СПЕЦИФІЧНІСТЬ ФЕРМЕНТІВ 30 KB
  Актуальність теми: Знання механізмів дії ферментів лежать в основі медичної ензимології. Здатність ферментів каталізувати одну специфічну реакцію є найбільш важливою їх властивістю.