25180

Предмет історико-філософської думки

Доклад

Логика и философия

Пригадайте ще років 1520 тому історії філософії відводили місце на крайній периферії у табелі про ранги філософських дисциплін. Головними вважали дослідження з діамату істмату філософських проблем природознавства етики та естетики а історія філософії розташовувалася десь за ними. Приблизно такий самий статус зберігався і в системі викладання: справа зводилася до короткого історикофілософського вступу якому присвячували двітри лекції і на тому історію філософії забували. Є підстави констатувати докорінну зміну статусу історії...

Украинкский

2013-08-12

88 KB

1 чел.

35.предмет історико-філософської думки

Я хотів би поділитися думками з питань, про які вже говорили наші співголови. Останні 10 – 15 років у культурному житті України (й не лише України) були позначені настільки кардинальними зрушеннями, що статус і зміст історико-філософської науки саме в цей період принципово і суттєво змінився. Пригадайте, ще років 15-20 тому історії філософії відводили місце на крайній периферії у табелі про ранги філософських дисциплін. Головними вважали дослідження з діамату, істмату, філософських проблем природознавства, етики та естетики, а історія філософії розташовувалася десь за ними. Вона була таким собі малесеньким острівцем, на якому мешкали напівдикуваті люди, що копирсалися в якихось проблемах далекого минулого, які виглядали мало дотичними до проблем сьогодення. Приблизно такий самий статус зберігався і в системі викладання: справа зводилася до короткого історико-філософського вступу, якому присвячували дві-три лекції, і на тому "історію філософії" забували. Такий підхід подекуди зберігається й понині, коли також доводиться читати нарікання на адресу сучасних інтелектуалів, які, з погляду автора, зневажаючи сьогодення, перетворилися на якихось гідів на цвинтарі і займаються справами далекого минулого. І все ж, такого типу вислови – радше виняток. Є підстави констатувати докорінну зміну статусу історії філософії в сьогоденній культурі. Перекладів класиків філософської думки впродовж останніх десяти років з’явилося набагато більше, ніж знала Україна за тисячу років існування; у вузівських курсах філософські діячі та класики минулого посідають чи не переважне місце. Проблеми історії філософії стали значними на шпальтах щоденних газет: приміром, позавчора у газеті "День" я бачу величезну статтю з оглядом історіософії В. Липинського, вчора – статтю до 150-річчя з дня народження В. Соловйова, а сьогодні – сторінку, на якій розглянуто філософію Г. Сковороди. Історія філософії стає актуальною. Але чомусь мене констатація цього факту не спонукає відкрити пляшку шампанського й святкувати нарешті торжество вітчизняної історії філософії. Боюся, що для стану історії філософії й сьогодні цілком придатна та характеристика, яку ми чуємо звідусіль, коли йдеться про різні сфери нашого життя, — криза. Суть цієї кризи полягає в тому, що факти та події історії філософії осмислюють на ґрунті методологічних засад, які типологічно не дуже відрізняються від тих, що панували у радянський період. Ми всі, на жаль, залишаємося істориками філософїї пострадянської доби. Ми вже усвідомили, що діамат та істмат – це не втілена абсолютна істина, але ми ще не звільнилися від притаманних тій добі засад, спираючися на які нам доводиться з’ясовувати принципово нові питання, які не можуть бути розв’язані на підставі цих засад. Секрет закладено у тоталітарності нашого мислення, у тому, що ми досі хворіємо цим прагненням до універсалізації, до абсолютизації власних знань; ми й досі не перехворіли на зневагу до інших, ще й досі не виробили у собі достатньої здатності почути інших. Це дається взнаки і в системі освіти, і в стані перекладів (а це чи не найзначніше явище сьогодення в історії філософії), і в методології, якою користуються під час дослідження як всесвітньої, так і української філософії.

Якщо говорити про освіту (й не лише про освіту), то мені здається, що одним із серйозних наших недоліків є те, що ми втратили усвідомлення ідентичності історії філософії як окремої, самостійної філософської науки. У нашій свідомості й досі розмита межа між історією філософії як наукою та актуальною філософією, які, безперечно, перебувають у тісному зв’язку, але не є одним і тим самим. На жаль, і нині історико-філософськими називають будь-які публікації, де йдеться про ідеї Платона, Канта, Гегеля тощо. Але це не так. Звертається до минулого й актуальна філософія; історію філософії та актуальну філософію об’єднує природний інтерес до філософської традиції, але кожна з них звертається до цієї традиції зі своїми питаннями, керуючись власними завданнями. Актуальну філософію минуле цікавить лише тією мірою, якою воно дає можливість розв’язувати нагальні для сьогоднішнього філософського мислення проблеми. Актуальний філософ прагне вступити в діалог з Платоном не для того, щоб відтворити образ Платона та його доби, а для того, щоб звернутися до нього у діалозі як до сучасника, щоб, спираючись на ідеї, сформульовані Платоном, зробити крок уперед у розв’язанні проблем сьогодення. Все те, що не дає відповіді на ці питання, виштовхують у "сферу за-буття"( у безпосередньому значенні цього слова) – у те "буття", яке "за" межами актуальної філософії. Актуальна філософія ставиться до історії філософії як до своєї передісторії. Це для неї цілком природний погляд, і в цьому розумінні – погляд не історичний. Не історичний тому, що історія філософії ставить перед собою принципово інші завдання. Її цікавить не суще в сучасному, а буття філософії в його реальному історичному вимірі. Історик філософії звертається до Платона не для того, щоб почути його відповідь на питання, яке цікавить людину ХХ сторіччя, а для того, щоб почути, що цікавило власне Платона, і прочитати Платона як діяча, який розв’язував проблеми своєї доби. Історик філософії прагне в ідеалі максимально адекватно відтворити суть поглядів Платона, Канта, Гегеля такими, які були притаманні їм. Історик філософії прагне передусім відтворити образ не представника чогось, не того, хто уособлює передісторію певної сучасної філософської доктрини, а філософа на ім’я Платон, філософа на ім’я Сковорода, який жив за певної доби, якому дошкуляли певні проблеми, який шукав відповіді на певні запитання свого часу. А тепер з цієї точки зору подивіться на те, яке місце у нас посідають курси, що їх ми називаємо історико-філософськими. 15-20 років тому все було зрозуміло. Філософію у нас узагалі не викладали. А тому й про історію філософії не йшлося. Були курси діалектичного та історичного матеріалізму. Предметом вивчення у нас була не філософія, а одна філософська школа, одна філософська доктрина. І ця філософська доктрина цілком природно зверталася до осмислення попередньої традиції з огляду на своє бачення світу. Для неї як для актуальної філософії попередня історія поставала як її власна передісторія. Такою вона виглядала у тих двох-трьох лекціях, які складали курс пропедевтичний. Такою самою вона залишилася й у тих розширених курсах, які тягнулися впродовж років і називалися історико-філософськими. Це була історія боротьби ідеалізму з матеріалізмом, боротьби діалектики та метафізики, де нас цікавили зародження та визрівання матеріалізму та діалектики, доки вони не призвели до створення цієї системи діалектичного та історичного мареріалізму, де все те, що не відповідало цій меті, розглядали як негативне тло. В античності ми з радістю констатували, що мілетці – це матеріалісти, ми полюбляли Арістотеля за його вчення про матерію та форму, Платону ми приділяли значно менше уваги, на середньовіччя дивилися взагалі як на темну пляму. Новий час цікавив нас тією могутньою тенденцією, яка завершилася зрештою німецькою класичною філософією, де Гегель і Фейєрбах, як відомо, були безпосередніми джерелами, на які спирався Маркс у своїй філософії. Ось це і називали історією філософії.

Так було 20 років тому. Що сталося зараз? Я пригадую нараду, яка відбулася приблизно у 1992 чи 1993 році і на яку зібрали завідувачів кафедр філософії. Один з учасників наради пристрасно звертався до представників Міністерства науки та освіти: "Добре. Нас усіх переконали, що діамат та істмат не є втілена абсолютна істина. Але скажіть, що ми тепер вивчаємо: екзистенціалізм чи герменевтику або феноменологію?". Йому відповіли: "Ні, тепер треба вивчати філософію". А як же вивчати, задумалися ми, й вирішили: давайте будемо вивчати історію філософії замість філософії.

До того ж робити це за звичною схемою, лише помінявши в ній плюс на мінус: тепер в античності нас передусім цікавить Платон з його вченням про ідеї, тепер уже на середньовіччя ми дивимося не як на темну пляму, а майже всі тільки середньовіччя й досліджуємо, тепер у німецькій класичній філософії Фейєрбах нас не цікавить, оскільки він був матеріалістом. Тобто відтворюється звична картина того самого однолінійного зходження, яку нам запропонувала тоталітарнра система мислення. І все це призводить до розчинення історії філософії у філософській науці. Як на мене, по-перше, історія філософії – це спеціальна дисципліна, яка не повинна увіходити в той загальноосвітній філософський курс, якого навчають фізика, хімика та будь-якого іншого фахівця. Їх треба навчати засад філософських знань. Навчаючи їх, треба спиратися на історію філософії. Такий досвід уже є за кордоном. І вже є аналогічні спроби у нас, де історію філософії не розглядають по одній лінії, а викладають, скажімо, проблему буття, проблему сутності, а потім наводять різні відмінні підходи до розуміння цієї проблеми, що мали місце в історії філософії. Що ж стосується власне історії філософії, то вона, мені здається, в освіті повинна посідати особливе місце лише в системі професійної підготовки філософів і мати вигляд не глобальних узагальнюючих курсів від Мілета до ХХІ сторіччя, а спецкурсів. Я бачив в американському університеті навчальні програми з рубриками на зразок "Філософія модерного часу", Але такий курс не читають, під таку рубрику пропонують п’ять чи шість на вибір спецкурсів про Декарта, про Бекона, про Локка, тобто займаються історико-філософським вивченням конкретного "філософа імені" як такого і на цьому ґрунті переходять до "філософа роду", осмислюючи його як представника певної культури, представника певної доби. У спецкурсі про античну філософію йтиметься про окремих філософів у контексті цієї специфічної культури.

Звернуся до стану справ з перекладами. Поява численних перекладів філософської класики – чи не найзначніша подія в культурному житті країни. Так сталося, що ми – одна з небагатьох націй, яка увійшла у ХХІ сторіччя, не маючи перекладених своєю мовою класиків світової філософії. А не маючи цього, ми не маємо своєї достатньо розвиненої філософської мови. Це змушує здійснювати парадоксальні речі. Ми вимагаємо від студента першого курсу перекласти українською мовою "Метафізику" Арістотеля з російського чи англійського перекладу. Це дискредитація ідеї перекладу. І ця дискредитація, на жаль, позначається на стані перекладацької справи у нас. Панує наївна точка зору, ґрунтована на ствердженні презумпції тотожності мислення. Мовляв, автор та перекладач-інтерпретатор, незважаючи на історичні та культурні відстані, мислять однаково. Таким чином переклад перетворюють на суто технологічну прцедуру, а це веде до профанації ідеї перекладу. Насправді перекладач, крім здійснення повного критичного дослідження, скажімо, вчення Платона, повинен мати здатність переключення думок Платона в іншу, свою (перекладача) мову, в іншу культуру.

Для нас вкрай важлива актуалізація перекладацької діяльності, але ми повинні, дякуючи "першим хоробрим", дуже критично оцінювати зроблене ними й дбати про опертя перекладу на глибоке історико-філософське дослідження .

Історико-філософські дослідження, здійснювані у нас сьогодні, стосуються і "філософії імені", і "філософії роду". Чудовою формою координації зусиль дослідників є історико-філософські товариства (Кантівське, Паскалівське, Сковородинське, Феноменологічне), які виникли у нас і займаються – і то плідно! – конкретними справами. Але кожен філософ не безродний, у ньому перетинаються різні роди, тому-то його образ не можна відтворити, рухаючись у річищі лише однієї традиції. Крім того, треба виходити за межі філософії, у ширші сфери тієї культури, в якій формувався та в якій працював певний філософ.

Я звертаю увагу на ці питання, оскільки їх неоднозначно розв’язують навіть серйозні фахівці.

Пошлюся на приклад однієї з кращих історико-філософських праць — на нещодавно видане дослідження російської релігійно-філософської думки А.Тихолаза. Це зразковий приклад реконструкції "філософії роду". Він починає з того часу, коли в російській культурі з’явилася плеяда діячів, які уважно вивчали, переосмислювали й добре знали Платона. Спираючись на його ідеї, вони сформували російську гілку християнізованого неоплатонізму, яка, Безперечно, гідна репрезентації в історіі європейської культури. Виходячи із зазначеної теорії, А. Тихолаз звертається у першому (вступному) розділі до доби Київської Русі і висловлює незгоду з тими, хто вважає за можливе, характеризуючи цю добу, теж говорити про неоплатонічні ідеї в Київській Русі. Його логіка дуже проста: про які неоплатонічні ідеї можна говорити, якщо це була доба, за якої не було жодного філософа; про Платона чули, звичайно, але ніхто жодного його твору не прочитав; а якби й прочитав, то не зрозумів би, оскільки у той час перед місцевими книжниками та інтелектуалами стояли зовсім інші проблеми. Тому А. Тихолаз вважає, що неоплатонізм народився в Росії десь у ХІХ сторіччі. Але справа в тому, що якщо абсолютизувати цей метод, то він не дає можливості відповісти навіть на ті питання, які треба розв’язати, залишаючися в межах того самого завдання. Ми констатуємо, що серед плеяди освічених російських інтелектуалів, які чудово знали античну філософію, і Арістотеля, і Геракліта, могла актуалізуватися не тільки платонічна традиція. Перед істориками філософії постає питання: чим пояснити, шо з усіх варіантів, які запропонувала античність, В.Соловйов, скажімо, спирається саме на Платона? А. Тихолаз говорить, що це такі особливості російської релігійної філософії, російського національного духу. Правильно говорить, але якщо це такі особливості, то історик філософії повинен поринути в цей дух і не шукати там готові теорії, бо їх не було, а позбирати ті зернятка, які колись запали у цю землю, потім пролежали там, як це було і в Європі десь 500-600 років тому, аж доки не проросли і не дали цей незвичайний плід. Так, Платона києво-русичі не читали. Але ж вони читали Василя Великого, Григорія Ниського. Самого Платона вони не взяли, але зернятко неоплатонізму та античного духу, яким сповнена кападокійська філософія, цілком природно тут було сприйняте. І саме воно закладає те підґрунтя, яке визначає особливості стилю мислення, який потім і спонукає вже корифеїв репрезентувати таку традицію. Підхід, реалізований А. Тихолазом, не дає можливості ні вгледіти, ні тим паче відтворити повну картину національної філософії на належному рівні. А. Тихолаз прямо каже, що російська релігійна філософія почалася з плеяди філософів срібного віку і срібним віком і завершилася.

Відповідно до класичної лінійної гегелівської схеми, той, хто вийшов за межі нації і був почутий в інших культурах, той і породив філософію європейського масштабу. Це правильно. Була давньогрецька філософія, були французька та німецька, і от російська. Але це якщо дивитися з огляду всієї Європи. А якщо подивитися з боку російської культури? У згаданій книжці йдеться про те, що звичайно, філософське життя Росії не обмежується неоплатонізмом, тут були позитивісти, неокантіанці, було безліч інших, але це філософське життя не породило гігантських струсів для всієї Європи. Але ж філософська культура певної нації складається не лише з гігантів, а й з усіх негігантів, які ретельно творили нехай не глобальні, а національного масштабу та значення філософські системи і течії або займалися тим, що ретранслювали в національну культуру ідеї, які виросли в німецькій, англійській та іншій філософії. Йдеться про проблеми національного простору. І я не певен, що тут треба шукати якісь особливі ознаки, які вирізняють національну, в тому числі українську філософію. Немає таких ознак. Особливості національної філософської культури формуються у своєрідності перетину різних напрямків, які вона відтворювала в діалогічному спілкуванні. І досліджувати національне означає вивчати своє в діалозі з чужим. Щоб почути своє, треба у своєму побачити чуже, а в чужому – своє.

Я хотів би повернутися до проблеми, з якої почав Вілен Сергійович Горський, а саме до тих моментів, які повязують філософію з історією філософії. Безперечно, і філософ, і історик філософії звертаються до спадщини минулого і, безперечно, мають різну мету: перший шукає лише те, що потрібно йому для власного філософування, а другий досліджує минуле заради самого минулого і прагне до його повної реконструкції. Проте хотілося б звернути увагу на досить дискусійний, на мій погляд, момент. Якщо відштовхнутися від розуміння акту філософування як автентичної, неповторної і не звідної ні до чого іншого активності, то цікаво було б знову запитати про роль тексту в цій активності. Я хотів би звернутися до одного з аспектів тексту, а саме до його, якщо можна так висловитися, детонативності. Що саме мається на увазі? Детонативність – це здатність тексту провокувати, пробуджувати, детонувати філософування, підштовхувати до створення власного тексту. Мішель Фуко говорив про здатність тексту давати "правила для створення інших текстів", тобто про здатність породжувати дискурс. Тільки це не зовсім те, що може бути назване детонативністю. Детонативність є властивістю пробуджувати чисту активність філософської свідомості, не висуваючи ніяких правил, це – здатність приводити свідомість (далеко не кожну) в специфічний філософський стан, особливий настрій. Текст Платона попри все цінний ще й тим, що приводить свідомість (повторю, далеко не кожну) в стан самостійного філософування, якщо навіть воно ніяким чином не пов’язане з Платоном.

Філософуючи, свідомість проникає в особливу, ні до чого іншого не звідну царину, та й власне філософування є досвідом перебування в цій царині. Потім свідомість повертається до реального світу і дивиться на нього вже іншими очима. Світ постає перед нею в інших барвах, і вона починає рефлектувати цей світ, його предмети. Мабуть, тільки таким чином і можливе існування філософії "чогось" – філософії освіти, філософії права тощо. Свідомість, що повернулася, дивиться на речі світу іншим, збагаченим завдяки досвіду філософування, поглядом. У поле такого погляду знову може потрапити текст, оскільки він, зрештою, теж сущий. Тобто окреслюється шлях від тексту через Абсолют до тексту. Текст певним чином відрефлектовується, і ми отримуємо інтерпретацію, проте це особлива інтерпретація: ні за якими правилами чи методологічними схемами (тут про це навіть говорити не варто), це – інтерпретація тексту свідомістю, збагаченої досвідом філософування.

Проблема полягає в тому, чи є такого роду інтерпретація історико-філософським вчинком, чи повинен історик філософії звертати на неї увагу. Я думаю, питання це важливе, оскільки саме до такого типу інтерпретацій належать Гайдеггерів погляд на Канта, Дельозів – на Ніцше або самого Ніцше – на філософію досократиків. Чи можна ці опуси назвати історико-філософськими? Тут висловлювались думки, що це не історія філософії у повному розумінні. Моя позиція інша. З цією проблемою, до речі, пов’язане й питання, чи необхідно в історико-філософських лекційних курсах висвітлювати інтерпретації філософії Канта Гайдеггером. І не тоді, коли вивчають Гайдеггера, а саме тоді, коли вивчають Канта.

Гадаю, потрібно. Не тому, що такі інтерпретації виглядають більш фаховими, ніж деякі сучасні професійні історико-філософські дослідження, не тому, що вони часом демонструють більш глибоке розуміння, не тому, що в історико-філософському нарисі з метафізики Аристотеля ми знаходимо єдині свідчення про деяких мислителів, і навіть не тому, що в цих працях найрепрезентативніше постає "погляд збоку", з боку іншої системи мислення, якого часто-густо бракує історику філософії, який, намагаючись проникнути "всередину", часом необережно пропускає обов’язкову процедуру дистанціювання. Такі інтерпретації цінні для нас тим, що вони є поглядом на філософування з позицій самого філософування. Інтерпретуючи текст, який до цього був інструментом детонування філософської активності, свідомість відшукує у ньому найбільш споріднене цій активності, і саме це – найцінніший субстрат тексту.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

80238. Комунікації. Управління комунікаційними процесами 160 KB
  Процес комунікації. Міжособистісні та організаційні комунікації. Процес комунікації У вузькому розумінні комунікація це процес обміну інформацією фактами ідеями поглядами емоціями тощо між двома або більше особами. Для здійснення процесу комунікації необхідні принаймні 4 умови: наявність щонайменше двох осіб: відправника особи яка генерує інформацію що призначена для передачі; одержувача особи для якої призначена інформація що передається; наявність повідомлення тобто закодованої за допомогою...
80239. Ефективність управління. Напрямки підвищення ефективності управлінської праці 98.5 KB
  Ефективність управління можна вимірювати за результатами керованих обєктів і процесів. І все ж встановлення ефективності власне управління можливе, але за допомогою іншого використання вихідної логічної формули. Наприклад, способи управління, що дозволяють досягти заданого фіксованого результату за найменших витрат
80240. Поняття і сутність менеджменту. Менеджмент як вид професійної діяльності 6.35 MB
  Важко дати єдине абсолютно чітке та повне визначення поняття «менеджмент». Функції, сфери, рівні менеджменту та ситуації у яких вони реалізуються значно різняться між собою. Щоб з’ясувати сутність менеджменту на нього треба подивитись з різних точок зору
80241. Розвиток науки управління. Ранні теорії менеджменту 1.78 MB
  Розвиток науки управління. Остаточно ідея управління як наукової дисципліни професії та галузі досліджень сформувалася у США. Навпаки на першому етапі до середини ХХ століття наука управління розвивалася одразу за кількома відносно самостійним напрямкам або як кажуть підходам до управління кожний з яких концентрував увагу на різних аспектах менеджменту. Класична теорія підхід менеджменту включає дві школи: а школу наукового управління...
80242. Прийняття управлінських рішень. Методи творчого пошуку альтернатив 6.79 MB
  Прийняття управлінських рішень. Основи теорії прийняття рішень. Процес прийняття рішень. Основи теорії прийняття рішень У науковій літературі зустрічається як розширене так і вузьке розуміння процесу прийняття рішень в управлінні.
80243. Методи обґрунтування управлінських рішень 5.47 MB
  Методи обґрунтування управлінських рішень. Відповідно до цього способу всі методи обґрунтування управлінських рішень поділяються на кількісні та якісні. Кількісні методи або методи дослідження операцій застосовують коли фактори що впливають на вибір рішення можна кількісно визначити та оцінити. Якісні методи використовують тоді коли фактори що визначають прийняття рішення не можна кількісно охарактеризувати або вони взагалі не піддаються кількісному вимірюванню.
80244. Рынок и его инфраструктура 94.5 KB
  Рынок и его инфраструктура План 1. Сущность функции и структура рынка Объединенное понятие рынок как место массовой куплипродажи товаров лишь частичного отражает содержание которое вкладывается в понятие рынок экономической науки и хозяйственной практикой. Рынок в широком смысле объединяет в себе несколько понятий. Вовторых рынок есть вся совокупность процессов торговли актов куплипродажи который характеризуется такими признаками как вид продаваемых товаров объем продаж способ торговли уровень цен.
80245. Основы саморегулирования рыночной экономики 134 KB
  Объективные факторы: экономические: базовый уровень развития производства; объём реальных потребностей и уровень их удовлетворения; средний уровень денежных доходов населения; рыночные цены; уровень цен товаровзаменителейи взаимодополняемых товаров; принципы распределения доходов; условия предоставления кредитов качество товара. Он отражает причинноследственную связь между изменением цены и изменением величины спроса. Рост цены при прочих неизменных условиях вызывает снижение спроса что способствует разрешению противоречия...
80246. Экономическая роль государства в рыночной экономике 74.5 KB
  Необходимость и сущность государственного регулирования рыночной экономики. Формы государственного регулирования рыночной экономики. Необходимость и сущность государственного регулирования рыночной экономики. Государственное регулирование экономики сложилось не сразу.