2614

Розбудова Української незалежної держави. Національно-державне відродження українського народу (1991-2007 рр.)

Реферат

История и СИД

Розбудова Української незалежної держави. Національно-державне відродження українського народу (1991-2007 рр.) Національно-державне відродження Українського народу. Соціально-політичний та економічний розвиток українського суспільства...

Украинкский

2012-11-12

136.5 KB

57 чел.

Розбудова Української незалежної держави. Національно-державне відродження українського народу (1991-2007 рр.)

  1.  Національно-державне відродження Українського народу.
  2.  Соціально-політичний та економічний розвиток українського суспільства.
  3.  Конституційна реформа: її суть і наслідки для українського народу.


І. Національно-державне відродження Українського народу

Після схвалення народом України Акта незалежності й виборів Президента в Республіці створилася якісно нова ситуація. Усвідомлюючи відповідальність за наслідки референдуму, Президент та Верховна Рада взяли курс на розбудову української державності як найкращого засобу збереження життя і розвитку української нації. Бо, як писав В.Винниченко “нація без державності є покалічений людський колективний організм. Через це так жгуче всі, так звані “недержавні нації” прагнуть своєї держави, через те, так самовіддано окремі члени її віддають усі сили свої на здобуття її й тому з такою ненавистю ставляться до тих, які стають на заваді цьому, себто, які тримають їхній колектив у покаліченому стані”.

    Одним з найперших державотворчих кроків було запровадження атрибутів в державності.

4 листопада 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон “Про державний кордон України”, який проголошував недоторканність кордонів, визначав порядок їх охорони та правила переходу.

8 жовтня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон “Про громадянство України”. Відповідного цього закону громадянство надавалося усім, хто проживав на території республіки, незалежно від соціального стану, статі, політичних та релігійних поглядів, хто не являвся на момент набуття чинності Закону громадянином інших держав і не заперечував проти отримання громадянства України.

У січні – лютому 1992 р. низкою постанов Верховна Рада затвердила державним гімном мелодію М.Вербицького “Ще не вмерла Україна”, синьо-жовте знамено-державним прапором, а тризуб – малим гербом України.

В 1992 р. була запроваджена власна грошова одиниця – купон багаторазового використання, а з 1996 р. – національна валюта – гривня.

Для захисту державної незалежності, територіальної цілісності та суверенітету країни Верховна Рада 6 червня 1991 р. прийняла Закон “Про Збройні Сили України”. Ними проголошувалося, що Україна як незалежна держава і суб’єкт міжнародного  права створює власні Збройні сили: війська наземної оборони, війська оборони повітряного простору і військово-морські сили.

Поряд з армією створювалися нові структури спеціальних підрозділів військ внутрішньої служби та конвойної охорони МВС, підрозділи Національної гвардії, частини спеціального призначення, Служби безпеки України.

Згідно з проголошенням у “Декларації про державний суверенітет” неядерним статусом, Верховна Рада у листопаді 1994 р. ухвалила рішення про приєднання України до договору щодо нерозповсюдження ядерної зброї за умови надання гарантій безпеки з боку ядерних держав.

5 грудня 1994 р. у Будапешті президент Росії, США і прем’єр Англії надали Україні  гарантії безпеки. Вони зобов’язувалися поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України, утримуватися від економічного, тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення Україною прав, притаманних їй суверенітету, і в   такий спосіб отримати будь-які переваги.

Всі види ядерної зброї, як стратегічної так і тактичної були перебазовані на територію Росії, а ракетні комплекси були знищені. Це було великою помилкою. В перше в історії людства народ добровільно знищив не ядерну зброю, а   найкращу інтелектуальну працю своїх вчених, інженерів, робітників за власний рахунок, залишивши її у своїх сусідів.

Приоритетним напрямком державотворчого процесу стало формування трьох основних гілок влади – законодавчої, виконавчої та судової.

Трансформація влади відбувалася незалежно від усвідомленої волі політичних діячів, під впливом конкретних обставин. Суть цього процесу, який мав об’єктивну природу, полягала в розчепленні диктаторської влади компартійних структур, яка на поверхні політичного життя виступала у звичайних формах радянської влади, на залежну тільки від народу законодавчу і виконавчу владу.

Верховна Рада як вищий законодавчий орган України дістався Україні в спадок від УРСР. Її було обрано весною 1990 р. і вона визначала перебіг законодавчого процесу до весни 1994 р.

Перший парламент незалежної України за час свого існування прийняв майже 450 законів. В умовах відсутності цілісної концепції переходу від тоталітарного до демократичного суспільства, політичного протистояння, непрофесіоналізму депутатів, багато з них виявилися відірваними від життя.

Суттєво вплинуло на політичний розвиток те, що в структурі виконавчої влади виник новий важливий елемент.   Як уже згадувалося вище, у кризових умовах з метою забезпечення сильної виконавчої влади, яка б стала гарантом послідовності перебудовчих процесів, політичної єдності в центрі та на містах, Верховна Рада прийняла Закон про заснування посади Президента України (липень 1991 р.).

Судова влада здійснювалася судовими органами, які у своїй сукупності і становлять судову систему України. Складовими цієї системи стали Верховний Суд республіки, загальні, арбітражні суди. Нагляд за точним виконанням законів у державі покликана здійснювати Генеральна прокуратура.

Таким чином, розпочалася розбудова досить стрункої і зваженої системи управління, але неокресленість повноважень цих гілок влади призводила, і сьогодні призводить, до постійного “перетягування ковдр” у їх взаємовідносинах. Механізм влади або чи пробуксовував при прийнятті рішень, або гальмував практику реформування, або не забезпечував соціального захисту населення, або самоусувався від керівництва господарськими процесами.

В наслідок цього замість цивілізованого і демократичного розподілу влад виникло двовладдя, а згодом три центри влади – Президент, Верховна Рада, Уряд. Причому складові владної тріади виявилися далеко не рівноправними.

Прагнучи керувати країною за допомогою указів, Л. Кравчук заснував в лютому 1992 р. Державну думу України. Це була спроба взяти на себе частину повноважень Верховної Ради, але через дев’ять місяців, наразившись на жорстоку опозицію, змушений був розпустити її.

Спробою зміцнити виконавчу вертикаль влади був прийнятий у 1992 р., з подання Президента, Верховною Радою Закон “Про представників Президента України”. Згідно цього Закону установлювалося, що представники Президента є найвищою посадовою особою виконавчої влади  - главою місцевої адміністрації в областях, районах, Києві та Севастополі.

Разом з цим представник Президента не мав повноважень скасувати рішення виконавчих комітетів, Рад навіть якщо вони суперечили закону.

Суперечність між Президентом і Верховною Радою, які зводилися до з’ясування питань за ким має бути останнє слово, поширилися на всю владну вертикаль. Ця суперечність збільшилася коли Верховна Рада у 1993 р. внесла зміни до Закону “Про представництво Президента України”, якими визначила, що голови обласних та районних рад залишаються найвищими посадовими особами в своїх регіонах.

Найслабкішою ланкою протистояння гілок  влади був Уряд, який не мав достатньої самостійності та свободи дій, але в критичні моменти перетворювався на головного винуваться. В наслідок цього для Президента (незалежно від того хто обіймав цю посаду) Прем’єр – Міністр  ставав своєрідним громоотводом у спілкуванні з суспільством. Верховна Рада 12 скликання за час свого функціонування змінила чотири Уряди – В. Масола (1990 р.), В. Фокина (1992 р.), Л. Кучми (1993 р.), Ю. Звячільського (1994 р.).

Протистояння Президент – Верховна Рада мала місце не тільки в центрі, а й у регіонах, де воно набуло форми конфлікту між місцевими радами та органами місцевої державної адміністрації. Це протистояння відбувалося на фоні всеохоплюючої кризи (економічний застій, страйки).

Спробою вирватися із цієї кризи стало рішення обох сторін достроково припинити повноваження і звернутися до виборців з проханнями підтвердити мандат.

У березні і квітні 1994 р. відбулися вибори Верховної Ради України. Головою українського парламенту було обрано О. Мороза. 26 червня 1994 року відбулися вибори Президента України на яких у другому турі переміг Л. Кучма.

У липні 1994 році Л. Кучма, О. Мороз і Прем’єр – Міністр В. Мосол опублікував спільну заяву, в яких проголосили про готовність дотримуватися чинної Конституції і змінювати її положення з доброї волі всіх сторін. Таким чином, представники законодавчої та виконавчої влади зобов’язалися розв’язувати питання про межі своїх повноважень шляхом консенсусу.

Після виборів до Верховної Ради та Президента було зроблено спробу перейти до прагматичної стадії соціально-економічних реформ, оскільки запізнення з ними було основною причиною загострення ситуації в країні. Зміна акцентів виявлялася в тому, що новообраний Президент обіцяв перенести центр уваги з питань ідеологічних на економічні, а Верховна Рада активізувати свою законотворчу діяльність.

За час роботи Верховна Рада тринадцятого скликання була значно розширена правова база реформ, здійснено перехід роботи депутатів на постійну основу, зріс професійний рівень депутатського корпусу, прийнята нова Конституція України (червень 1996 р.), а також посилилися контролюючі функції українського парламенту.

Однак і на цьому етапі робить висновок О.Д.Бойко відчувалися серйозні протиріччя між гілками влади,  незбалансованості їх повноважень. Як і раніш самим нестабільним виконавчим органом залишився Кабінет Міністрів. Один за одним пішли у відставку уряди. В. Масола, Є. Марчука, П. Лазаренка, В. Пустовойтенка, а після виборів Л. Кучми на другий термін Президентом (листопад 1999 р.), В. Ющенка, А. Кінаха.

Березневі вибори 1998 р. до Верховної Ради України та органів місцевого самоврядування були першими, що відбулися в умовах дії нової Конституції України за новим законом “Про вибори народних депутатів України” прийнятим українським парламентом у жовтні 1997 року.

Згідно закону вибори проходили в один тур за змішаної пропорційно – мажоритарної системи. Така система прискорювала політичне структурування Верховної Ради України, ініціювала процес виявлення у депутатському корпусі більшості, яка могла б взяти на себе політичну відповідальність за все, що відбувається в країні.

Вже перша сесія Верховної Ради ХІУ скликання, що розпочала роботу 12 травня 1998 р., продемонструвала те, що жодна політична сила, чи блок не міг створити конституційну більшість (226 депутатів). Тільки після тривалих суперечок та консультацій Верховну Раду України очолив О.Ткаченко – один із керівників Селянської партії.

З метою посилення виконавчої влади для реалізації своїх програмних обіцянок Президент Л. Кучма виступив з пропозицією проведення у квітні 2000 року всеукраїнського референдуму на який він мав винести питання про недовіру Верховній Ради, права Президента на розпуск парламенту, формування двопалатної Верховної Ради, тощо.

Українська політична опозиція вказувала на відсутність механізму  реалізації результатів референдуму, а також на можливість встановлення в республіці авторитарного режиму. 11 січня 2000 року конституційною більшістю (309) депутати проголосували за тимчасовий мараторий на проведення референдумів, що призвело до посилення протистояння між законодавчою та виконавчою владою.

Намагаючись подолати протистояння з Президентом, уникнути розпуску парламенту частина депутатів вирішила створити нову більшість (237 деп.). 21 січня 2000 року ця більшість провела в Українському домі засідання де було прийнято рішення про зміну керівництва Верховної Ради та його заступників. Головою Верховної Ради обрали І. Плюща, заступниками В. Медведчука, і І. Гавриша.

Формування нової більшості не зняло, а лише на деякий час приглушило протиріччя, пов’язані з боротьбою різних політичних сил за владу, розподіл впливу. Вже восени 2000 року загострилося політичне протистояння у суспільстві викликане убивством журналіста Г. Гонгадзе та “касетним” скандалом.

20 листопада 2000 року О. Мороз оприлюднив у Парламенті аудіозаписи, які підтверджували причетність Президента Л. Кучми до знищення журналіста Г.Гонгадзе. Ці записи зробив офіцер державної охорони України М.Мельниченко.

“Касетний скандал” став поштовхом до створення громадського комітету “Україна без Кучми!”. Була прийнята декларація яку, у червні 2000 року, підписали представники 14 партій та 7 об’єднань.  На Майдані Незалежності в Києві були встановлені намети учасників протесту.

Наметове містечко називалося “Зона вільна від Кучми”. З грудня 2000 року по березень 2001 року учасники акції проводили мітинги, організовували пікетування і демонстрації. За наказом Київського Міського голови  О.Омельченка наметове містечко 1 березня 2001 року знесли, а 9 березня біля пам’ятника Тарасу Шевченку відбулися масштабні зіткнення  з представниками органів правопорядку.

У “заяві трьох”, яку підписали президент Л. Кучма, Прем’єр – Міністр В.Ющенко і Голова Верховної Ради І. Плющ різко засуджувалися дії опозиції, які порівнювалися з фашизмом.

31 березня 2002 року відбулися вибори до Верховної Ради. 14 травня розпочалася робота першої сесії на якій було зареєстровано шість депутатських фракцій: фракція “За єдину Україну” налічували 175 народних депутатів, фракція “Наша Україна” – 119, КПУ – 63, СДПУ(о) – 31, Блок Юлії Тімошенко – 23 та СПУ – 22 депутата. Після тривалих суперечок, Головою Верховної Ради було обрано В. Литвина, його першим заступником. Г. Васильєва, заступником О.Зинченка .

Обрання нового складу Верховної Ради не зняло суперечностей в українському суспільстві.

Невдоволення більшості українського народу соціально-економічною політикою Л. Кучма та його команди продовжувало зростати. Боротьба за владу фінансово-економічних кланів призвело до створення нових політичних блоків і угруповань. У державі наростала криза, що могла привести до утрати незалежності.

16 вересня 2002 року по всій Україні розпочалася акція опозиції “Повстань Україно!”. На київський Європейській площі для участі у спільній акції в перше зібралися разом лідери “Нашої України” – В. Ющенко, БЮТ – Ю. Тімешенко, СПУ – О. Мороз та КПУ – П. Симоненко.

Головними вимогами опозиції були – створення парламентської більшості на базі політичних сил, які під час виборів здобули найбільше голосів, усунення Л. Кучми від виконання президентських обов’язків, проголошення дострокових виборів Президента.

Після наполегливих домагань лідерів опозиції зустрітися з Президентом, в якій він спершу їм відмовив, така зустріч відбулася 25 вересня 2002 року. На цій зустрічі, народні депутати із числа опозиції вручили Л. Кучми звернення з вимогами залишити посаду Президента, але він заявив, що у відставку не піде.

8 жовтня 2002 року Верховній Раді створилася парламентська більшість, 16 листопада Л. Кучма відправив у відставку уряд А. Кінаха, а 21 листопада Верховна Рада 234 голосами підтримали пропозицію Президента про обрання на посаду Прем’єр – Міністра В. Януковича.

Опозиційні фракції “Наша Україна”, БЮТ, СПУ та КПУ оприлюднили заяву “Про факт початку державного перевороту в Україні”, у якій зазначили, що залишають за собою право “не погодитися з незаконними рішеннями, проведеними від імені Верховної Ради групою народних депутатів, котрі діють за вказівкою адміністрації Президента”, та закликали громадян стати на захист демократії та Конституції в рамках протесту.

Важливою подією національного відродження було прийняття Верховною Радою конституційної більшістю 6 березня 2003 року Закону України “Про Державний Гімн України”. З того часу національний гімн “Ще не вмерла Україна ні слава, ні воля ...” набув офіційного статусу.

Головними подіями 2004 року були конституційна реформа, вибори, майдан.

На початку 2004 року йшла боротьба опозиції “Наша Україна”, БЮТ, і СПУ довкола конституційної реформи. І особливо яким шляхом обирати президента-всенародно чи парламентом. Робота Верховної Ради була заблокована до того часу доки 3 лютого на позачерговій сесії 304 голосами не була прийнята постанова про обрання Президента всенародно.

17 березня Верховна Рада майже всім складом (429 - за) ухвалили постанову про призначення чергових виборів президента України на 31 жовтня 2004 року.

Прийняття постанови про президентські вибори було однією з умов політичної угоди про здійснення політреформи.

18 березня 2004 року Верховна Рада ухвалила нову редакцію закону “Про вибори Президента України”, згідно з яким термін передвиборчої компанії скорочувався з 180 днів до 120, було зменшена кількість підписів, які має збирати кандидат на посаду Президента, були введені прозорі скриньки під час голосування.

25 березня 2004 року Верховною Радою був ухвалений Закон “Про вибори народних депутатів” яким була запроваджена пропорційна система виборів – тобто обрання депутатів за списками політичних партій і блоків. Прохідний бар’єр зменшувався з чотирьох відсотків до трьох.

3 липня офіційно стартувала компанія  з виборів Президента України.

5 серпня ЦВК зареєструвала 26 кандидатів у Президенти України, котрі до 20 вересня мали подати до ЦВК 500 тисяч підписів на свою підтримку.

31 жовтня відбувся перший тур виборів Президента України. Віктор Ющенко набрав 39,87 відсотка, Віктор Янукович – 39,32 відсотка.

21 листопада відбувся другий тур виборів Президента України.

Після того, як ЦВК оголосила офіційні результати виборів, за якими перемогу здобув В. Янукович, представники В. Ющенка заявили, що оскаржать рішення ЦВК у Верховному Суді.   

У той же час на вулицях України вирували мітинги, народжувалися  наметові містечка, два майдани – помаранчевий, і біло-голубий.

В події на Україні були втягнуті представники ЄС, Польщі, Росії, Литви та інші міжнародні посередники.

27 листопада парламент зібравшись на позачергове засідання прийняв постанову (307 - за) про визнання недійсними результатів другого туру голосування з виборів Президента України, висловив недовіру ЦВК та створив тимчасову слідчу комісію з перевірки порушень виборчого законодавства.

З грудня Верховний Суд  України визнав повторне голосування з виборів Президента неправомірним, скасував постанову ЦВК та зобов’язав ЦВК призначити повторне голосування, яке було призначено на 26 грудня 2004 року.

Засідання парламенту, Верховного Суду та чисельних погоджувальних рад проходило  під акомпанемент волелюдних мітингів.

26 грудня відбувся третій  тур голосування на якому перемогу здобув В.Ющенко (51,99%).

Цей період в історії України ввійшов як період “помаранчевої революції”.

Люди виходили на майдан з надією на те, що політичні лідери виведуть їх нарешті на світлий шлях правди і свободи, що гасла і обіцянки які проголошувалися на майданах будуть виконані. Проте цього не сталося. Лідери політичних партій і блоків, що ставили на перемогу на виборах В.Ющенка, так і сам Президент – отримавши реальну владу, не тільки не об’єдналися для виконання своїх обіцянок, а навпаки розсварилися в боротьбі за портфелі, крісла, взаємо звинувачення.

Надія Президента та його прихильників на велику перемогу під час виборів у Верховну Раду у 2006 року, не виправдалася. До Верховної Ради були обрані представники “Нашої України”, БЮТ, Партії Регіонів, КПУ, СПУ.

Створення парламентської більшості за участю “Нашої України”, БЮТ, СПУ, закінчилася невдало. І знову головною причиною було те, що і раніш – боротьба (особливо між “нашою Україною і БЮТ”) за посади Прем’єра, Голови Верховної Ради, взаємозвинувачення всіх і вся.

В наслідок такої боротьби була створена нова парламентська більшість. Партія Регіонів, КПУ, СПУ. Прем’єром, за поданням Президента, був обраний В.Янукович. Правляча коаліція почала роботу над виконанням обіцянок своїм виборцям.

“Опозиція” на чолі з Ю.Тимошенко вдалася до блокування парламентської трибуни, виведення з ладу енергетичних комунікацій, намагаючись у такий спосіб перешкодити прийняття необхідних народу і державі законів економічної та соціальної направленості.

У 2007 року Президент В. Ющенко перейшов на сторону “опозиції” і своїми Указами про розпуск Верховної Ради дестабілізував політичну ситуацію у державі.

Боротьба за владу, за збагачення олігархічних кланів і фінансово-економічних угруповань триває.

Більшість народу розчарувалася у тих, кому повірила. Це визвало апатію та невпевненість у своєму майбутньому.

ІІ. Суспільно – політичний та економічний розвиток  українського суспільства

На час проголошення незалежності України існувало понад 20 політичних партій. Жодна з них, виступаючи за самостійний розвиток України, не змогла скористатися сприятливим моментом, щоб взяти на себе відповідальність за долю нової держави. Одна з причин цього крилася в суперечливості проголошення партіями гасел, які часто не відповідали реальній ситуації; мали місце непослідовність дій та організаційна несформованість нових партій.

Після серпневих подій 1991 р. та заборони КПУ в політичному житті України стали переважати партії та рухи національно-демократичного спрямування. Вони продовжували засуджувати імперський тоталітаризм і виступали за розбудову національної держави. Їх заяви відзначалися певною ейфорією щодо швидкого оновлення всіх сфер життя. Національно-демократичні сили володіли на той час політичною ініціативою, однак не спромоглися вплинути на проведення докорінних реформ, особливо економічних. Восени 1991р. заявив про себе лівий політичний рух. Активізація його пов’язана зі створенням Соціалістичної партії України (СПУ). До партії вступила більшість членів забороненої КПУ.

Ще через півроку проголосила про своє існування Селянська партія України. Вона виступила за відродження селянства як основи зміцнення нової держави. У жовтні 1993 р. після тривалих дебатів у парламенті та на шпальтах газет відродилися Комуністична партія України.

Група соціалістів на чолі з Н. Вітренко вийшла з Соціалістичної партії і створила в квітні 1996 р. Прогресивно-соціалістичну партію. Програмові положення і вимоги лівих партій є близькими або дуже схожими. Вони сповідують пріоритет державних форм господарювання, зупинення соціального розшарування суспільства на багатих і зубожілих, ліквідації безробіття, виступають за розвиток системи рад і надання їм виконавчих функцій влади. У зовнішньополітичних справах виступають за зміцнення зв’язків України з країнами СНД і в першу чергу з Росією. Вже на тому етапі ліві сили заявляли, що вони мають намір мирним шляхом прийти до влади.

Праве крило політичних сил представляли партії національного і національного напрямку. Серед партій цього спрямування виділялися Народний Рух (НРУ), Українська Республіканська партія (УРП), Християнсько-демократична партія України (ХДПУ), Українська національна асамблея (УНА), Демократична партія України (ДПУ). Розбудова демократичного суспільства дала можливість перенести в Україну діяльність Організації українських націоналістів (ОУН), яка раніше діяла за кордоном. У 1995 році загальна кількість членів партії правової орієнтації становила біля 150 тисяч осіб. Найвпливовішою серед партій правої орієнтації на тому етапі був Народний Рух України. НРУ пройшов шлях від громадського об’єднання до політичної партії, яка сформувалася у 1992 р.

Впродовж 1991-1993 рр. майже 28 політичних партій заявила про свою центристську позицію. Вони більше ніж інші були поєднані з президентськими владними структурами, з урядом України. Виходячи з цих обставин, центристські партії ще називали “партією влади”.

До центризму прилягало соціал-демократичне крило, представлене Соціал-демократичною партією України (СДПУ) і Соціал – демократичною партією України (об’єднаною). В програмних документах політичних партій, які визначали центристську позицію, суттєвих розбіжностей немає. Ці партії зосереджують свою увагу на проблемах свободи, справедливості, солідарності.

В Україні продовжується процес формування нових політичних партій. Як  правило, лідерами новостворених партій стають народні депутати. 8 квітня 2000р. було створено партію лівоцентристського спрямування – Всеукраїнське об’єднання “Справедливість”. Партія підтримала урядову програму, спрямовану на приборкання економічної кризи в країні. Разом з тим, партія заявила, що перейде в опозицію до влади, якщо дії влади будуть проводитися в розрізі з інтересами суспільства. Лідером партії став І.  Чиж.

В червні 2000 р. заявила про себе партія “Солідарність жінок України”, яка зазначала, що саме жіночий рух в Україні може стати консолідуючою силою. Партія заявила, що прагне виступати не тільки як політична, а й соціальна сила.

Проходить перегрупування молодіжного руху України, посилюється його політизація. В травні 2000 р. виник політичний альянс організації “Молода Україна” і “Молодіжна партія України”. Можна погодитися з висновками О. Бойко який вважає, що історія багатопартійності сучасної України пройшла декілька етапів.

І етап – зародження багатопартійності (середина 1988 – березень 1990 р.). Цей етап виникнення неформальних організацій, активізація діяльності Української Гельсінської спілки,  розмежування в середині Комуністичної партії, поява Народного Руху.

ІІ етап – вихід багатопартійності на державний рівень (травень 1990 – серпень 1991 рр.). Цей етап характерний появою парламентської опозиції. Збільшенням кількості політичних партій.

ІІІ етап – становлення багатопартійності (нині більше 100). На цьому етапі змінюються зв’язки  партій з впливовими бізнесовими та юридичними колами, створення політичних блоків для боротьби за владу, особливо в період виробничих компаній.

Поява на політичній арені України великої кількості партій, блоків, громадських об’єднань свідчить не стільки, про демократизацію суспільства, скільки про слабкість демократичних сил та розбрат у їхньому середовищі. Більше того, політичні партії стали створюватися фінансовими та економічними олігархами для захисту своїх вузькокланових інтересів, для боротьби за політичну владу.

Отже, в перші роки незалежності в Україні була відсутня єдність політичних сил. Державницький курс Президента України Л. Кравчука підтримували партії центристського спрямування. Однак вони були маловпливовими. Відсутність єдності політичних партій негативно відбивалася на темпах державотворення і в проведенні радикальних реформ. Ліві політичні сили відкрито перейшли в опозицію до президентської влади. Цей процес розпочався в період, коли Л. Кучма 11 жовтня 1994 р. на сесії парламенту виклав програму своїх дій. Щоб запобігти національній катастрофі, він запропонував вжити рішучих заходів, органічно поєднати невідкладні антикризові дії з реалізацією нової економічної та політичної стратегії. 28 листопада 1994 р. Глава держави підписав указ про прискорення приватизації промислових підприємств, визначив їх кількість. В той же день відбулося засідання ЦК компартії України, на якому було прийняте рішення про перехід комуністів в опозицію до президентської влади. Рішення комуністів мотивувалися тим, що Л. Кучма сприяє побудові в Україні капіталістичної економіки. На знак протесту проти запропонованої програми економічних реформ перейшла у відкриту опозицію Президенту і Соціалістична партія України.

Характерною особливістю сучасних політичних партій і блоків є те, що вони виявляють свою активність в час, коли проводяться Президентські та парламентські вибори. Саме в цей час, з метою забезпечення свого представництва у Верховній Раді або свого представника на посаду Президента, вони проголошують свої  програми, створюють виборчі блоки, влаштовують компроміси тощо.

Цьому сприяли прийняті Верховною Радою у березні 2004 року зміни до Закону про вибори якими була впроваджена пропорційна система виборів – тобто обрання депутатів за списками політичних партій.

Іншою характерною особливістю є те, що гасла з якими йдуть на вибори переважна більшість політичних партій і блоків виражають не інтереси і сподівання мільйонів людей, а інтереси керівників партій і блоків які рвуться до влади, інтереси вузької групи осіб в їх оточені.

Про це свідчать гасла які лунали на майдані під час виборів Президента, парламентерських виборів 2006 року та які лунають під час сучасної політичної кризи.

Всі ці події підтверджують думку доктора юридичних наук, професора В.Сіренко про те, що якщо держава і суспільство не спроможні забезпечити об’єктивне, вільне волевиявлення народу, вибори перетворюються на фарс, шоу, псевдовибори.

У такій ситуації виборцю дуже важко розібратися в тому, яка різниця між партіями, чого хоче та чи інша партія, до якої приєднатися, за кого голосувати.

В.К. Винниченко у своєму “Заповіті борцям за визволення” писав про те, що як було б  легко розібратися за яку партію голосувати, яка би вони йшли на вибори під двома гаслами – “За вільну Україну без холопа і пана” та “За вільну Україну з холопом і паном”.

Основні підсумки економічних і соціальних перетворень 1994-2007 рр.

Перші кроки до ринкової  економіки України зробила ще до офіційного проголошення незалежності. Це засвідчують Закони про економічну самостійність України (серпень 1990 р.) та Постанова Верховної Ради “Про проекти концепції  та програми переходу Української РСР до ринкової економіки (листопад 1990 р.), які визначили зміст, мету і основні принципи економічної самостійності республіки як суверенної держави, механізм господарювання, регулювання економіки та соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової систем.

Проте в період 1991 – середина 1994 рр., внаслідок глибинних структурних деформацій в економіці, переважання адміністративних важелів управління, через брак політичної волі в тогочасної державної еліти йти шляхом реформ, країна опинилась у кризовій ситуації. Криза ставила під сумнів державну незалежність.

Президент Л.Кучма у жовтні 1994 р. проголосив стратегію економічних перетворень. Принципова новизна  у трансформації економіки полягала у відмові від концептуальної тези “попередня стабілізація і лише згодом реформування” та прихід до формули “прискорене реформування як єдина умова і основний засіб виходу з кризи та економічної стабілізації”. За чотири роки після проголошення курсу на радикальні реформи в українській економіці намітилися певні позитивні зрушення, значною мірою вдалося вийти з практично некерованого стану. В основному було завершено етап грошової стабілізації. Здійснено лібералізацію цін, валютного курсу, роздержавлення земель, усунуто тотальний товарний дефіцит. Українська гривня стала стабільною грошовою одиницею. Намітився процес повернення капіталу в Україну. Вдалося призупинити прогресуючу інфляцію. Якщо в 1994 р. вона становила 500%, то вже в січні 1995 р. –21,2%, а в травні – лише 4,6%.

Відбувалися певні структурні зрушення в економіці. Вже в 1995 р. промисловими підприємствами недержавного сектора було вироблено 45% загального обсягу промислового виробництва. Інтенсифікується процес приватизації. В 1995 р. було приватизовано 8 тисяч великих та середніх підприємств України і практично завершено малу приватизацію.

Був зменшений податковий тиск на економічну діяльність за ставкою 30%. Ставка податку  та додану вартість знизилася з 28% до 20%.

В галузі зовнішньої торгівлі зменшилося від’ємне сальдо. Воно в 1998 р. становило 7 млрд. доларів, тобто зменшилося майже на третину.

Після обрання Президентом України Л.Кучми на другий термін, створення більшості в парламенті і сформування уряду на чолі з В.Ющенком намітилися певні оздоровлення вітчизняного економічного сектора. 2000-й рік вперше за час незалежності закінчився для економіки України зі знаком плюс. Зафіксовано зростання за багатьма макроекономічними показниками.

Зведений бюджет 2000 р. в Україні виконано. Вперше і своєчасно був затверджений Верховною Радою бездефіцитний бюджет на 2001 р. З другого кварталу 2000 р. здійснювалася регулярна виплата зарплат, пенсій.

Про позитивні зрушення свідчили і зростання резервів НБУ, а також збільшення вкладів населення. Збільшувався експорт, а також позитивне сальдо у зовнішній торгівлі. Зупинені високі темпи інфляції, налагоджено цивілізовані стосунки з міжнародними організаціями. Але ці позитивні зрушення відбувалися в основному, за рахунок емісії грошей в інтересах вкладення в економіку для стримання інфляції.  

Однак ці позитивні тенденції в економіці держави не набули сталого характеру. Загострення проблем реформування економіки зумовлені недостатнім ступенем обґрунтованості економічних реформ; повільними темпами створення правової бази реформування; протистоянням між гілками влади; опором реформам з боку опозиційних сил; недосконалим механізмом соціальних компенсацій; зовнішньоекономічними прорахунками тощо. Тонізація української економіки відлякувала зовнішніх інвесторів. На реформуванні негативно позначилися систематичні зміни уряду. Відбувалися зрушення в аграрному секторі. Розпочався етап у земельній реформі – формування реального власника землі, передача землі безпосередньо тим, хто її обробляє.

 Було розпочато паювання або акціонування колгоспів. Перший етап аграрної реформи – роздержавлення землі та її передача у власність юридичних осіб завершився фактично в 1996 р. На цьому шляху важливим кроком був Указ Президента України від 3 грудня 1999 р. “Про невідкладні заходи щодо реформування аграрного сектора економіки”, головні положення якого спрямовані на розвиток приватної власності на землю.

За шість місяців від дня оприлюднення Указу реформовано майже 11 тисяч господарств – 99% від їх загальної кількості.

Зареєстровано майже 12 тисяч нових структур, утворених на засадах приватної власності й оренди землі та майна.

У результаті здійснення першого етапу реформування на селі з’явився приватний власник. На черзі наступний етап земельної реформи. Це, передусім, формування аграрної інфраструктури – операторів ринку сільгосппродукції, аграрних бірж, торгових домів, заготівельно-збутових кооперативів тощо.

Однак позитивні зрушення в сільському господарстві не набули сталого характеру. Ситуація залишалася складною. Велика кількість сільськогосподарських підприємств були збитковими. Заробітна плата селян залишалася низькою у народному господарстві, соціальна структура села продовжувала руйнуватися, велика кількість земель залишалася необробленою.

Після обрання у 2004 році Президентом України В.Ющенка, за його поданням Прем’єр-Міністром було обрано Ю.Тимошенко, який незважаючи на деякі позитивні зрушення в економіці, сільському господарстві та соціальній сфері, не вдалося стримати негативні процеси закладені ще під час президентства Л.Кучми. В цей період була створена бензинова криза, обвал долара, в наслідок чого експортери та громадяни України на своїх заощадженнях втратили мільярди гривен, газова криза, яка призвела до збільшення тарифів на житлово-комунальні послуги, різкий скачок цін на м’ясо, цукор.

Уряд Ю.Тимошенко був відправлений у відставку, а Прем’єр-Міністром був обраний Ю.Єхануров, який працював до березня 2006 року.

Найбільш негативним явищем в діяльності цього уряду було те, що вперше за роки незалежності, незважаючи на великі врожаї зерна, уряд змушений був, щоб не допустити голоду, закупати зерно за кордоном.

У 2006 році після виборів до Верховної Ради, боротьбі різних політичних сил за створення коаліції більшості, за поданням Президента В.Ющенка Прем’єр-Міністром був обраний В.Янукович.

Аналіз макроекономічних показників за період діяльності цього уряду свідчить про позитивну динаміку розвитку економіки країни, сільського господарства та соціальної сфери.

Станом на 1 березня 2007 року спостерігається стійке економічне зростання. Внутрішній валовий продукт у січні – лютому 2007 року порівняно до відповідного періоду 2006 року збільшився на 8,6 %. Темпи зростання промислового виробництва досягли 14 відсотків. Загальний обсяг видатків бюджету 2007 року дорівнює 201,2 мільярда гривень, що на 30 мільярдів гривень перевищує відповідний показник 2006 року. Доходи загального фонду державного бюджету у І кварталі перевищили планові на 6 %. Податкові надходження до зведеного бюджету за І квартал 2007 року збільшились на 39,3 відсотка у порівнянні з відповідним показником 2006 року. Реальні наявні доходи населення у січні – лютому 2007 року зросли на 12,2 відсотка (номінально на 23,6 відсотка), реальна заробітна плата – на 12,3 відсотка. Продовжується номінальне зростання доходів населення від трудової діяльності за рівня інфляції 1,3 відсотка за І квартал 2007 року.

Позитивна динаміка розвитку майже всіх видів діяльності дає підстави стверджувати, що зростання ВВП у І кварталі становитиме не менше 8 відсотків. Уряд підтвердив правильність обраної політики та спроможність досягти сталого економічного зростання в країні.

3. Конституційна реформа. Її зміст на наслідки для українського народу.

Під час розбудови суверенної демократичної української держави проблема народовладдя набула важливого значення. На сучасному розвитку держави необхідно визначити яку державу ми будуємо. Президентську – з міцною владою, очолювану однією людиною, парламентську, яку буде очолювати обраний усім народом парламент, президентсько-парламентську чи парламентсько-президентську, де буде поєднання централізації управління з демократизмом, народовладдям.

Щоб дати відповідь на це питання, необхідно звернутися до історії українського народу, до наших традицій та звичаїв.

Розглядаючи історію державотворення народу України з позицій народовладдя, видатний український історик і громадський діяч М.Грушевський писав: “Я був вихований в строгих традиціях радикального українського народництва, яке вело свою ідеологію від Кирило-Мефодіївських братчиків і твердо стояли на тому, що в конфліктах народу і власті вина ж лежить на стороні власті, бо інтерес трудового народу – це найвищий закон власної громадської організації, і коли в державі всьому трудовому народу не добре, це його право обраховуватися з нею”. Тому у своїх наукових працях М.Грушевський розцінював будь-яку владну структуру більше з соціально-економічної діяльності, ніж національно-державної, тобто що вона дала своєму народу. В своїй праці “Хто такі українці і чого вони хочуть”, відповідаючи на питання, який повинен бути той лад, котрого хочуть українці, він писав про те, що всі мають право вільними голосами вибирати собі всяку владу. Щоб не було ніякої тісноти від влади людям, щоб вона не каверзувала людьми, не накидала їм своєї волі. “Не може бути іншої влади, - підкреслював М.Грушевський, - тільки тоді з виробу народного! Се називається устроєм демократичним – щоб народ сам собою правив”.

“Як у селі все має становити виборна сільська Рада, а правити виборна сільська управа, так має бути в повіті, губернії і всім краю! Виборні депутати повинні становити закони людям, але важливіші закони мають подавати під волю всього народу, щоб він свою думку про них висловив на порозі нової України”. Так, М.Грушевський, виходячи із історичного минулого, бачив майбутнє нової України і українського народу.

Таким чином, виходячи із історичного минулого українського народу, практики народовладдя в історії України, Українська держава має бути парламентсько-президентського, а точніше парламентською республікою. Це держава, у якій дійсно носієм влади є народ, який обирає всіх посадових осіб законодавчої, виконавчої та судової влади, а вони, постійно звітують та відповідають перед тим, хто їх обирав. Керівники такої держави від президента до сільського голови, повинні розуміти, що не вони є хазяїнами у державі, а народ, який обирав (а точніше найняв) їх для виконання волі народу, що будь-яка спроба безпідставно скривдити людину або використати посаду в корисних цілях приведе до зняття з посади.

У процесі державного розвитку України за 15 років сформувався певний обсяг інформації про досвід вироблення та застосування державоуправлінських важелів та механізмів який стосується систем забезпечення життєдіяльності та розвитку країни, зокрема законодавчої бази. У 2000 році у політичних та владних колах постає питання що це таке, “конституційна реформа”? Спроба адаптації Конституції (1996р.) та всієї системи законодавства України до нового етапу еволюційного розвитку країни чи нові політичні ігрища? Доктор юридичних наук, професор С.Лінецький вважає що цільове призначення конституційної реформи, за великим рахунком, зосереджується на необхідності трансформації форми державного правління та типу державного режиму в Україні нормативними засобами, відповідно до курсу на побудову правової демократичної соціальної держави.

У першому випадку мова йде про поступовий перехід України від президентсько-парламентської моделі державного правління, тобто про певну “парламентаризацію” такої моделі.

У другому про демократизацію існуючого державного режиму, застосування демократичних форм і методів здійснення державної влади переважно правовми методами, з урахуванням конституційно закріплених принципів верховенства права, поділу державної влади, збільшення повноважень місцевого самоуправління, здійснення народовладдя в Україні. Обидва завдання мають реалізовуватися у тісному взаємозв’язку і взаємодії. Її успіх залежить від комплексності реформи, від того, наскільки адекватно вона змогла акумулювати нагальні суспільні потреби та втілити їх у законодавчі норми.

Старт політичної реформи було дано у січні 2002 року, коли парламент вніс першу поправку до Конституції України (ст..90), яка передбачала, що парламентський контроль за формуванням та виконанням державного і місцевих бюджетів від імені Верховної Ради здійснює Рахункова палата України. Цього самого дня було ухвалено чергову редакцію закону “Про Кабінет Міністрів України” у якій посаду членів уряду було віднесено до політичної.

24 серпня цього року Президент Л.Кучма звертаючись до українського народу з нагоди 11-ї річниці незалежності України заявив про необхідність переходу до парламентсько-президентської форми правління. За його словами, пропонований механізм “включає коаліційний уряд, який спирається на сталу парламентську більшість. Парламентська більшість формує коаліційний уряд і несе відповідальність за його роботу”. Ще одним кроком політичної реформи він назвав запровадження в Україні пропорційної виборчої системи.

З жовтня 2002 року президент Л.Кучма під тиском опозиції підписав Указ “Про організацію роботи з підготовки законопроектів про внесення змін до Конституції України та виборчих законів”.

5 березня 2003 року президент Л.Кучма звернувся до українського народу з нагоди підписання Указу про внесення на всенародне обговорення проекту Закону “Про внесення змін до Конституції України ”. 14 квітня 2003 року лідери фракцій “Наша Україна”, СПУ, КПУ підписали меморандум єдності, присвячений проведенню Конституційної реформи, яка відрізнялася від президентського Закону. 11 серпня вони утворили робочу групу для підготовки спільних концептуальних підходів до зміни політичної системи влади в країні.

Після тривалих дискусій, блокування роботи Верховної Ради, взаємо звинувачень в узурпації влади, 23 червня 2004 року 276 народних депутатів проголосували за попереднє схвалення законопроекту про внесення змін до Конституції України.

Проект передбачав істотні зміни у повноваженнях Верховної Ради, Президента і Кабінету Міністрів, зокрема: продовження повноважень парламенту до п’яти років; вибори Верховної Ради на пропорційній основі; формування у парламенті коаліції депутатських фракцій, яка вносить Президентові пропозиції щодо кандидатури прем’єра; надання Верховній Раді права на призначення за поданням Президента міністрів оборони, закордонних справ, вирішення питання про відставку прем’єра та інших членів уряду; призначення та звільнення Голови СБУ, членів ЦВК, половину склади Ради НБУ, Нац. ради з питань телебачення і радіомовлення; надання Президентові права достроково припиняти повноваження Верховної Ради, якщо протягом місяця не сформовано коаліцію депутатських фракцій, або якщо впродовж 60 днів після відставки Кабміну не сформовано персональний склад уряду.

14 жовтня 2004 року Конституційний Суд визнав таким, що  відповідає Основному Законові, законопроект про внесення змін до Конституції України про політичну реформу.

7 грудня 2004 року Верховна Рада 402 голосами прийняла пакет законів “Про внесення змін до Конституції України” (остаточне ухвалення) та “Про зміни до Конституції щодо удосконалення системи міського самоврядування”.

У ході реалізації нової електорально-правової політики як особливого різновиду державної політики мають бути, безумовно, гарантовані непорушність конституційних засад народовладдя, неможливість узурпації суверенного права народу самому визначити носіїв вищої державної влади в країні, повинні усуватися будь-які спроби спотворення соціально-політичної і правової природи народовладдя.

Перманентні дискусії навколо конституційної реформи, її спрямованості та кінцевої мети стали невід’ємним атрибутом українського політичного життя. Жодна політична сила, так само як і жоден із значних політичних діячів країни, не оминає цієї теми та має власну позицію на рахунок того, що ж все-таки роботи із змінами до Конституції. В той же час у програмних документах більшості українських партій питанню найбільш підходящої для України форми державного правління не надається ніякої уваги.

Протистояння на грунті до Конституції перетворилися для українських політиків на спосіб досягнення власних прагматичних цілей, для боротьби за владу. При цьому в прагненні проводити ту чи іншу форму правління, яка буде задовольняти певну політичні силу, політики навмисно чи ненавмисно забувають про те, якою великою може бути різниця між формальною та реально існуючою системою влади в державі.

Світова практика (Англії, Франції) підтверджує, що говорити про переваги тієї чи іншої форми правління є недоцільним. Справжня політична система країни більше залежить не від її форми, а її поповнення, тобто політиків, які займають ті чи інші посади. Норми регулювання повноважень основних гілок влади в світовій практиці, а також в Україні, грають вирішальну роль лише тоді, коли існує сильний центр влади, який здатен ці норми використовувати.

В той же час необхідно зазначити, що нова система влади в Україні уже відбулася. Конституційна реформа в основній частині набула чинності згідно постанови Верховної Ради прийнятої в березні 2006 року. Верховна Рада отримала розширений список повноважень про які уже згадувалося вище.

Але незважаючи на те, що за проведення конституційної реформи проголосували практично майже всі політичні сили, представлені в парламенті, реалізується вона надто складно. Основна причина цього криється не тільки у тому про що згадувалося вище, а і у небажання прийняття поправок до конституційного закону, недосконалості самих конституційних змін, а також неготовність основних гілок влади їх виконувати. Це призводить до конфронтації між інститутами державної влади і підриває засади їх функціонування в умовах переходу до парламентсько-президентської республіки, а можливо і ставить під сумнів сам цей процес.

Післямова

Розгорнутий після проголошення незалежності державотворчий процес протікає суперечливо і неоднозначно. Події цього періоду дають змогу зробити висновок про те, що до того часу доки народ України, через знання своєї історії, не зрозуміє, що історія тих хто не враховує помилок своїх предків, карає і досить жорстоко, доти наслідки будуть негативні – втрата державності.

Щоб переконатися у справедливості такого висновку звернемося до історичних подій, знайдемо відповідь на питання: чому спроби українського народу відновити свою державу закінчувалися невдало?

  1.  Чому впала держава Б.Хмельницького?

Тому, що наряду з іншими, головною причиною було те, що після нього майже всі гетьмани, які приходили до влади головною метою мали-особисте збагачення і як вірно служити іноземним “хазяїнам”, а вірніше – пану. Інтереси народу їх цікавили мало.

Народ зневірившись у таких керівниках і діставши відповідь на питання для кого будується ця держава, не тільки перестав її підтримувати, а й тікав з України.

2. Чому не утрималася Центральна Рада, П.Скоропадський, Директорія? Знову ж таки – головною причиною була боротьба керівників усіх рівнів за владу, намагання приєднатися і вірно служити новому пану, надія на зовнішні сили. Народ відповів на такі дії так як і в першому випадку.

3. Чому на сучасному етапі українське суспільство не вирішує проблеми створення міцної, багатої, незалежної держави, а веде боротьбу між собою за те, кому служити, куди вступити, чию модель розвитку взяти за основу, кому віддати владу?

Відповідь може бути тільки одна. Керівники держави, лідери політичних партій та блоків у своїй боротьбі за владу, за власне збагачення, за те, яким зовнішні силам служити, використовуючи брудні технології, роблять усе аби роз’єднати цей Великий народ, натравити одну частину на другу, не дати спокійно працювати і жити.

Громадяни України надіялися, що після проголошення незалежності і відродження державності, вони збережуть не тільки, усі блага соціалізму а й додадуть до них багатства не визискуваної центром самостійної держави, а також цінності західної демократії – права людини і демократичні свободи.

Але вийшло навпаки. Українське суспільство зіткнулося з занепадом економіки, інфляцією, розкраданням матеріальних цінностей названим у народі “прихватизацією”, розвалом системи освіти, занепадом культури, ідейним хаосом, зростанням злочинності й моральною деградацією.

Не виправдала сподівань на краще життя і так звана “помаранчева революція” головними гаслами якої були – чесна і справедлива влада, відлучення бізнесу від влади, підвищення добробуту населення.

Крім добрих намірів та взаємних звинувачень всіх і вся, погіршення економічного становища і політичної стабільності у державі, від цієї події майже нічого не залишилося.

Як це було і в перших двох випадках, народ став сприймати демократію як необмежену можливість окремих осіб в боротьбі за владу, в задоволені своїх власних інтересів і переконавшись, що держава будується не для нього, став поступово віддалятися від держави. Спостерігається криза відчуття належності до держави значної частини населення, що опинилась за межею бідності.

Найбільш важливою, і на наш погляд, головною причиною невдач у боротьбі українського народу за державність, за краще життя є те, що більшість його “еліти” (гетьмани, президенти, лідери політичних партій і блоків) вважали (і вважають) себе над народом. Вони зраджували (як це роблять і на сучасному етапі) інтереси свого народу тим, що дозволяли і дозволяють собі без його згоди вирішувати на власний розсуд всі проблеми державного будівництва і покращення життя народу. Більше того, трактують Конституцію України, так як вони хочуть, порушують її, і в той же час, вимагають її виконання від інших.

Якщо в перших двох випадках ці причини призвели до втрати своєї державності і погіршення життя народу України, то (не дай Боже) так станеться і на сучасному етапі розвитку, якщо не будуть враховані помилки предків, та не знайдуться дійсні патріоти України, яких підтримає народ, виведуть державу із кризи.

Палкий патріот українського народу В.К.Винниченко мав рацію, коли у 1915 році писав про те, що “читати українську історію треба з бромом – до того це одна з нещасних, безглуздих, безпорядних історій, до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки й те робила за весь час державного (чи вірніше пів державного) існування, що огризалася на всі боки: од поляків, руських, татар, шведів. Уся історія безупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, набігів, військових переворотів, інтриг, сварок, підкопування.

А в середині теж саме. Паршиві самолюбці, національне сміття, паразити і злодії продають на всі боки! Хто більше дасть. Нащадки прадідів поганих повторюють діла дідів поганців. І розшарпаний, зацькований народ знову піде туди, якому панові їх віддадуть”.

Своє бачення необхідності знання свого минулого виклала учителька початкових класів В. Бітум:

                                        Зневаги історія не пробачає,

                                          Невігласів кара чекає завжди,

                                  Розумних минулого досвід навчає,

                                  Боронить від лиха помилки біди.

    Нам є що вивчати, на чому учитись,

Помилки – це також надбання, знання,

      Щоб знову не спіткнутися, не помилитись,

                                 Потрібні уроки вчорашнього дня.

У нас є історія, пам’ять, коріння,

                                 Є спадок славетних умів і сердець,

                                 Є те, що єднає усі покоління:

                                Традиції, мова – міцніш від фортець.

                                       Ми нація. Так, непроста наша путь,

                                Терниста, кривава, але не безславна?

                                 І слава ще буде у неї мабуть!

Короткий огляд історії українського народу дозволяє, на наш погляд, зробити ще декілька висновків:

По-перше. Не можна збудувати міцну, незалежну, багату державу, якщо національно-державні проблеми будуть йти попереду соціально-економічних. Необхідно навпаки. Тільки тоді, коли народ цієї держави буде бачити, що сьогодні стало краще жити, чим учора, а завтра буде ще краще, він буде активним борцем за таку державу.

По-друге. Народ може стати активним учасником будівництва держави у тому випадку, коли переконається, що держава будується для нього, що жодна доленосна проблема (роздержавлення, відношення до землі, вступу в ту чи іншу організацію, прийняття тієї чи іншої моделі державного будівництва) не буде втілюватися в життя без врахування його думки через референдуми. А коли це право у народа забирають і привласнюють собі будь-які посадові особи чи керівники партій, блоків, народ, як показує наша історія, відвертається від такої держави.

По-третє. У такій багатонаціональній державі якою є Україна, тільки той керівник, або політична сила дістане найбільшу підтримку народу, які ніколи не дозволить собі надавати перевагу будь-якій нації, ображати ту чи іншу націю, ділити народ України на лівих-правих, свідомих-несвідомих, сліпих-зрячих, бандитів-патріотів, друзів-ворогів та інше.

Необхідно робити все, щоб кожен, перш за все, пишався своєю нацією, не відчував зневаги до своєї нації і разом всі національності України пишалися своїм українським громадянством, незалежністю до України.

Тільки тоді у такій державі буде єдність і ще раз єдність і відповідальність за свою державу, відповідальність за те кого обрав керувати нею.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

62650. Здоровые зубы – здоровью любы 852.17 KB
  Что больше всего привлекает ваше внимание в этот момент Зубы У этих улыбающихся людей ослепительные красивые улыбки Это потому что у них здоровые а значит красивые зубы. Однако просмотрев эти фотографии мы можем убедиться что не на всякие зубы приятно смотреть.
62651. Системный блок и его «начинка» 19.55 KB
  Цели: Образовательные: познакомить с системным блоком познакомить с внутренней комплектацией системного блока Развивающие: развивать умение разбираться в названия начинки системного блока.