2640

Україна в часи хрущовської відлиги, застою та перебудови (1965 – 1991 рр.)

Реферат

История и СИД

Україна в часи хрущовської відлиги, застою та перебудови (1965 – 1991 рр.). План  Україна в період лібералізації суспільно-політичного життя в Радянському Союзі (середина 50-х – середина 60-х ...

Украинкский

2012-11-16

148 KB

155 чел.

Україна в часи “хрущовської відлиги”, “застою” та “перебудови” (1965 – 1991 рр.).

План

  1.  Україна в період лібералізації суспільно-політичного життя в Радянському Союзі (середина 50-х – середина 60-х років).
  2.  Україна на порозі кризи: наростання застійних явищ (1965 – 1985 рр.).
  3.  Україна і процес перебудови в СРСР. Боротьба за державний суверенітет (1985 – 1991 рр.).


1. Україна в період лібералізації суспільно-політичного життя в Радянському Союзі (середина 50-х – середина 60-х років)

Лібералізація радянського суспільства почалася відразу після смерті Сталіна. Важливим і сміливим кроком на шляху лібералізації була доповідь М. Хрущова на XX з’їзді КПРС, у якій викривався культ особи Сталіна. Зїзд не тільки осудив культ особи, а й зробив невідворотною відмову властей від терористичних методів управління державою. Почався процес дестанілізації, який змінював радянське суспільство. Були ліквідовані ГУЛАГи, сотні тисяч в’язнів концтаборів і спец поселень повернулися в Україну. Мільйони людей були реабілітовані (найчастіше посмертно).

В суспільно-політичному житті України були послаблені ідеологічні установи, послаблювалася політика самоізоляції. На Україні , вперше за багато років, секретарем ЦК КПУ був призначений українець – О.Кириченко. Урядові посади дістали критикований свого часу Олександр Корнійчук, Семен Стефаник, частіше лунали в республіці гасла на захист української мови.

З пожвавленням національно-культурного життя на Україні особливу активність проявляв М.Рильський. Шануючи культурну спадщину кожного народу він вимагав пошани і для спадщини свого народу, а також багато уваги присвячував вихованню молодих українських поетів, дбаючи про їхні знання і культуру рідної мови. В грудні 1958 року М.Рильський і М.Бажан у статті “В ім’я людини” надрукованій у газеті “Правда” доводили потребу плекати рідну мову, стежити за її чистотою, оберігати від шкідливих впливів і наголошували потребу обов’язкового навчання української мови в усіх школах України.

У 1957 році українські історики заснували часопис “Український історичний журнал”, через два роки почалася публікація Української Радянської Енциклопедії. Були випущені багатотомні публікації “Словник української мови”, “Історія української літератури”, “Історія міст і сіл України” та інші. З’являлися численні україномовні журнали з природничих і спеціальних наук. Українська інтелігенція зосередилася не лише на традиційних гуманітарних дисциплінах, а й вимагала створити в республіці можливості для розвитку різних галузей знань, хотіла використати створені десталінізацією умови для поширення сучасних знань українською мовою і таким чином підняти престиж української науки в світовому товаристві.

Одночасно зі спробами змін в офіційній політиці у суспільно-політичному життя України став розвиватися дисидентський рух, який виник як протест проти антинародних дій партійно-державного режиму, недотримання ним конституційних положень та очевидних порушень соціальної справедливості. Хвиля патріотично-просвітительського дисидентського руху, представлена перед усім творчою молоддю, а також представниками інших соціальних верств суспільства, сміливо демонструвала своє світобачення, чим формувала громадську і національну свідомість багатьох людей в Україні. Методами руху були петиції, протести, демонстрації, а також самовидавна література, організація страйків, нелегальних політичних організацій.

Найбільш активними представниками дисидентського руху були письменники І.Драч, Л.Костенко, В.Симоненко, літературні критики І.Дзюба, І.Світличний, публіцисти В.Чорновіл, М.Осадчий і багато інших.

Потім на зміну їм прийшли І.Калинець, В.Стус, В.Лісовий та інші які ще в складніших умовах продовжували рух опору. Національно-визвольний рух набув поширення у другій половині 60-х років, коли публічно стали лунати протести проти зневаження людських прав, висловлювалися критичні оцінки офіційної політики. Дальшим кроком до активізації дисидентського руху в Україні була поява поза цензурного самвидавного журналу “Український вісник”, який інформував про порушення свободи слова, й інший демократичних свобод, гарантованих конституцією, про судові та позасудові репресії на Україні, про різні акції протестів та інше. В журналі друкувалися листи й літературні твори діячів руху опору. Щоб припинити розвиток національного руху власті вдавалися до тюремного ув’язнення, відправлення до таборів, а іноді і до фізичної страти. Не менш грізним репресивним заходом стали запроторення незгодних з офіційною політикою партії у спеціальні псих лікарні, будинки для божевільних.

Незважаючи на всю відвагу, натхненність та ідеалізм дисидентів і на одіозну поведінку їхніх гонителів, цей рух не набув широкої підтримки на Україні. Орест Субтельний вважає, що однією із причин цього стало те, що, крім засудження режиму і вимог дотримуватися законів, дисиденти не сформулювали виразної політичної програми. Питання, які вони порушували, не були проблемами щоденного життя, що хвилювали більшість населення: робітників і колгоспників. Тому дисиденти мали вузьку соціальну базу, що складалася майже виключно з інтелігенції. Але вирішальною причиною невдачі дисидентського руху, наголошує О.Субтельний, була природа системи, що протистояла йому.

У другій половині 50-х років почалося розширення прав союзних республік у різних сферах суспільного життя. Тільки в 1953-1956 роках в Україні із союзного в республіканське підпорядкування перейшло декілька тисяч підприємств та організацій. Республіки отримали право вирішувати питання обласного, крайового, адміністративно-територіального поділу, приймати громадянський, карний та процесуальний кодекс. Були розширені фінансово-бюджетні права республік, прав поточного і перспективного планування, матеріально-технічного забезпечення, будівництва тощо.

Під час святкування 300-річчя Переяславської Ради у 1954 році до складу України було передано Кримську область. У цей час інтенсивнішою стала діяльність України на міжнародній арені.

Розв’язуючи проблему прискорення науково-технічного прогресу, М.Хрущов прийняв кілька принципових рішень, які визначили характер розвитку економіки на весь подальший період існування радянської влади.

Вони полягали в тому, що було скорочено фонд нагромадження, щоб забезпечити фінансовими ресурсами активну соціальну політику, змінилися акценти в розвиткові оборонного потенціалу, а також було вирішено закуповувати новітню техніку за кордоном.

Найбільш резонансною реформою М.Хрущова в галузі економіки була радикальна децентралізація управління промисловістю. Намагаючись підвищити ефективність виробництва, він вирішив відмовитися від “прив’язки” майже кожного більш-менш великого підприємства до Москви, де розміщувалися галузеві центри управління – міністерства. Технічна неможливість врахувати з одного центру всі нюанси виробничого процесу була цілком очевидною.

У лютому 1957 року пленум ЦК КПРС визнав необхідним ліквідувати більшість галузевих міністерств і організувати замість них територіальні ради народного господарства – раднаргоспи.

На тлі нескінченних організаційних перетрушувань результати розвитку української промисловості виглядали в добу М.Хрущова цілком добре. Україна вважалася пріоритетним регіоном для капітального будівництва. Темпи розвитку промисловості перевищували середні по СРСР.

За рівнем виробництва металургійної продукції на душу населення Україна випереджала високо розвинуті країни світу. У республіці були збудовані унікальні за розмірами доменні печі і мартени. Капітальне будівництво відбувалося в цій галузі з урахуванням новітніх технологій.

Не менш динамічно зростала машинобудівна промисловість України. Було заново створено автомобілебудування, радіоелектроніку, виробництво обчислювальної техніки, виготовлення інструментів із застосовуванням синтетичних алмазів.

Традиційно розвинуте в республіці транспортне машинобудування розвивалося досить стабільно. З 1956 року у Ворошиловграді та Харкові було налагоджено серійний випуск тепловозів. Наступного року випуск паровозів припинився, і незабаром питома вага паровозної тяги у залізничних перевезеннях почала швидко скорочуватися. Завдяки застосуванню тепловозної і електровозної тяги залізниці щорічно економили десятки мільйонів тонн вугілля.

На Харківському авіазаводі було налагоджено серійний випуск першого в світі швидкісного турбореактивного пасажирського лайнера ТУ-104. З 1960 року завод розпочав випуск більш досконалого літака Ту-124, який використовувався на внутрішніх і міжнародних повітряних трасах. Київський авіазавод випускав турбогвинтовий літак АН-24, який став найбільш поширеною машиною свого класу у пасажирських перевезеннях в СРСР.

Харчова і особливо легка промисловість у довоєнні часи була у республіці слаборозвинутою. Під час повоєнної відбудови збереглися в основному довоєнні структурні пропорції. З другої половини 50-х років капітальне будівництво цих галузях прискорилося. Нове будівництво, реконструктивні роботи відбувалися частково з використанням імпортного устаткування, переважно з країн РЕВ. Важка індустрія, яка завжди обслуговувала воєнно-промисловий комплекс і власні потреби, почала більшою мірою використовувати свої потужності для виробництва техніки, необхідної легкій і харчовій промисловості. Крім того, на підприємствах важкої індустрії вперше у широких масштабах стали вироблятись товари народного споживання. З цією метою на заводах, особливо в найбільш динамічній хімічній індустрії, споруджувалися спеціальні цехи.

У 20-х роках четверо селян годували в Україні одного жителя міста, ще й хліб вивозився в Росію і за кордон. В наступні три десятиліття урбанізаційні процеси істотно скоротили чисельність селян. У середині 50-х років міське населення за чисельністю майже зрівнялося з сільським. Тобто кожний колгоспник мав годувати одного жителя міста.

Нарощувати продовольство можна було двома принципово різними шляхами: інтенсифікацією виробництва або розширенням посівних площ. Очевидно, М.Хрущов не покладав особливих надій на перший шлях, тобто на колгоспи. Він надав перевагу іншому – використанню капіталовкладень, запланованих для розширення виробництва сільськогосподарської продукції, насамперед освоєнню цілинних і перелогових земель Північного Казахстану, Сибіру, Алтаю і Південного Уралу.

Найбільший врожай на цілині було одержано у 1956 році. Тоді освоєні регіони дали половину заготовленого державою хліба.

В Україні друга спроба призвичаїти селян до кукурудзи (першу спробу зробив Х.Чаковський в 1922 – 1923 роках) увінчалися помірним успіхом. У 1961 році колгоспи і радгоспи республіки виділили 3 млн. га кращих земель для “цариці полів”. Піднесення виробництва у сільському господарстві тривало п’ять років, доки держава вкладала в цю галузь великі кошти. Валовий збір зерна в Україні зріс за 1954 – 1958 роки майже на 20%, цукрових буряків – удвічі, виробництво м’яса – більш ніж у два рази, молока – втричі. Однак після 1958 року сільське господарство пішло під ухил.

Це було викликано тим, що честолюбні проекти прискореного розвитку промисловості, особливо хімічної, вимагали істотного перерозподілу капіталовкладень на шкоду сільському господарству. Зміна власності сільськогосподарської техніки привела до того, що незважаючи на пільгові умови, викуп техніки та її експлуатація колосальним тягарем лягли на слабку економіку колгоспів.

У середині 1963 року сільське господарство знову перетворилося на найслабшу ланку радянської економіки. Посуха 1963 року показала всю гостроту продовольчого становища: починалися труднощі з постачанням хліба населенню. Знову, як у 1946-1947 роках, за хлібом виросли довжелезні черги. На Україну були покладені високі зобов’язання щодо постачання зерна, які вона повністю не змогла виконати.

Щоб запобігти голоду, радянський уряд змушений був закупити в США і Канаді більше 12 млн. тонн зерна вартістю в мільярд доларів. Країна потрапила у залежність від імпорту хліба, з якої вже не змогла вирватися.

Колектив авторів на чолі з А.Г. Слюсаренко вважають, що безсумнівним досягненням М.Хрущова була сильна соціальна політика, яка торкалася практично всіх сторін суспільного життя. Соціальні завоювання хрущовської доби не менш важливі, ніж ліквідація ГУЛАГу. Ці два напрямки в політиці реформ виявилися незворотними, тобто справді історичними за своїм значенням.

Не обтяжуючи бюджет надто великими фінансовими витратами, М.Хрущов одразу здобув прихильність мільйонів громадян.

У березні 1956 року була прийнята партійно-урядова постанова про щомісячне авансування колгоспників і додаткову оплату праці в колгоспах. Колгоспам рекомендувалося виділяти на щомісячне авансування не менше чверті їх грошових доходів. Уже в другі половині 1956 року 61% українських колгоспів здійснював регулярне авансування.

У липні 1956 року було прийнято закон про державні пенсії, за яким значно збільшено розміри нижчих розрядів і обмежено розміри високих пенсій. Пенсійний вік знижувався до 60 років для чоловіків і 55 для жінок. Середній розмір пенсій збільшився майже в два рази.

Право на пенсію одержали колгоспники: чоловіки – від 65 років (якщо мали стаж роботи не менше 25 років), і жінки – від 60 років (стаж роботи від 20 років). Мінімальні розміри пенсії для колгоспників встановлювалися зовсім мізерні, і все-таки це був істотний крок вперед.

У липні 1957 року ЦК КПРС і Рада міністрів СРСР прийняли постанову “Про розвиток житлового будівництва в СРСР”. У ній ставилося завдання забезпечити кожній сім’ї окрему квартиру. Для будівництва нових житлових масивів передбачалося створення в кожному великому місті високопродуктивних домобудівних комбінатів і розвинутої промисловості будівельних матеріалів. Понад 3 млн. квартир, споруджених у містах і робітничих селищах України за десяток років, істотно пом’якшили житлову проблему. Хоч збудовані в часи Хрущова п’ятиповерхові панельні будинки з невеликою житловою площею пізніше презирливо назвали “хрущобами”, вони були для жителів міст кращим варіантом порівняно з бараками або переселеними комуналками.

У жовтні 1961 року ХХІІ з’їзд КПРС прийняв третю партійну програму. Вона обіцяла радянським людям комунізм через 20 років.

У цілому, всі позитивні можливості “відлиги” на початок 60-х років повністю вичерпалися. Політична лінія реформ прийшла у повну невідповідність з існуючою системою, що не допускала серйозних змін. Партійні функціонери були залякані планами Хрущова проводити періодичну ротацію (переміщення) й омолодження кадрів.

Таким чином, часи Хрущова були перехідним етапом історії СРСР. Незважаючи на численні невдачі, розчарування і несподівані наслідки від реформ, усе ж таки вдалося перетворити Радянський Союз із країни де правив терор і драконівська політика, на більш раціональну систему господарювання, орієнтовану на передову індустріальну технологію.

Новий курс в економічній і соціальній політиці позитивно позначився на Україні та її народі. Кардинальні зміни політичного становища республіки у складі радянської держави, ознаменувалися високими темпами капітального будівництва як у галузях, традиційних в Україні, так і в новій, покликаній до життя, науково-технічною революцією.

Історичним досягненням цієї доби була результативна соціальна політика. Високі мобілізаційні властивості радянською економіки М.Хрущов вперше використав для поліпшення в короткий термін практично всіх сторін суспільного життя – скорочення робочого дня, скасування плати за навчання в старших класах, пенсійна реформа, підвищення зарплати, гарантована оплата трудового дня колгоспникам тощо.

Політична лібералізація сприяла появі покоління шестидесятників – люди, які намагалися оновити радянський лад засобами реформ. Вони штовхали режим до більш рішучої десталінізації. На першому плані у них були національні проблеми України – утвердження авторитету рідної мови, використання української культури та історії у справі духовного відродження нації.

2. Україна на порозі кризи: наростання застійних явищ (1965 – 1985 рр.)

Падіння Хрущова у жовтні 1964 року і обрання на посаду Генерального секретаря ЦК КПРС Л.Брежнєва негативно позначилося на політичному становищі України. Знову запроваджувався галузевий принцип управління економікою, і права республіки у цій галузі відразу були обмежені. Зупинилася реабілітація осіб, що постраждали від сталінського режиму. Почалася хвиля масових арештів і судових процесів, посилилася русифікація України.

Суть консервативного курсу нового керівництва визначав одним словом – “стабілізація”, яке стало своєрідним символом брежнєвської епохи. Але досягнути цієї мети, проводячи одразу жорстокий консервативний курс, було неможливо. Це зумовило на перших порах спадкоємність реформаційного пошуку, розпочатого М.Хрущовим, спроби вмонтувати елементи економічного стимулювання у командно-адміністративну систему. Мета нових підходів полягала у розширенні самостійності підприємств, посиленні прямих договірних зв’язків, встановленні економічно обґрунтованих цін, матеріальному стимулюванні трудових колективів залежно від результатів праці, оцінці діяльності підприємств такими “капіталістичними” показниками, як рентабельність і прибуток.

Реформа розпочалася в січні 1966 році, в цей час на нові методи планування та економічного стимулювання перейшли 1,5% підприємств України, а в 1970 році їх було вже 83%.

Основне протиріччя реформ 1965 року полягає у намаганні владних структур одночасно інтенсифікувати два взаємовиключні процеси: посилити централізм у економіці і паралельно включити ринкові економічні регулятори (рентабельність, прибуток тощо). Це протиріччя значною мірою відбивало співвідношення сил у вищих ешелонах влади, де існувало певне розходження між оборонною лінією Брежнєва і реформаційною Косигіна.

Наростаюча бюрократизація економіки, фактичне збереження авторитаризму у політиці, поява нового культу – “культу сірості” в управлінні державою привели до появи і поглиблення кризових явищ у народному господарстві Радянського Союзу і України зокрема. Але говорити про “застій” у економіці достатніх підстав немає. За період з 1965 року по 1985 рік всі основні показники економічного розвитку республіки зростають. Правда, інколи дуже мізерно, наприклад, валова продукція сільського господарства збільшувалась лише на 0,5% щорічно в 1981 – 1985 рр., але тенденція до просування вперед ще діяла. У цей час Україна зберігає за собою роль однієї з найважливіших паливно-енергетичних, металургійних та машинобудівних баз країни.

З 1965 по 1985 рік національний дохід УРСР зріс з 38,2 млрд. крб. до 96,6 млрд. крб., або більш ніж у 2,5 рази. Це мало вирішальне значення для підвищення життєвого рівня народу, адже 4/5 національного доходу витрачалося безпосередньо на народний добробут. За вказане двадцятиріччя у 1,85 рази збільшилася середньомісячна заробітна плата. Якщо у 1965 році у республіці на 100 сімей припадало 21 телевізор, 8 холодильників і 19 пральних машин, то у 1985 році ці цифри були більш красномовними – відповідно 92, 88, 65.

Разом з тим, у соціальній сфері України намітились і поглибились деякі негативні тенденції: уповільнення темпів зростання реальних доходів на душу населення, збереження і поглиблення відставання від країн Заходу у рівні споживання на душу населення, загострення житлової проблеми, зниження рівня охорони здоров’я.

Перші роки правління Брежнєва у Москві супроводжувалися посиленням автономного курсу українського керівництва. Це посилення символізувала фігура нового першого секретаря ЦК КПРС П.Шелеста.

Автономістичні тенденції в політиці Шелеста відображали ті зміни, що сталися у статусі республіки та, відповідно, республіканської партійно-державної еліти у післявоєнні десятиліття. Проукраїнський курс місцевої еліти диктувався насамперед бажанням збільшити свою реальну владу й пов’язані з нею привілеї, обмежуючи втручання московського центру у внутрішні республіканські справи.

Боротьба партійної республіканської еліти за захист своїх прав і привілеїв створила сприятливий ґрунт для зростання національної свідомості.

Хрущовська “відлига” у поєднанні з “автономізмом” Шелеста призвели до встановлення нового десятилітнього клімату в Україні. У цьому кліматі у середині 60-х років формуються політичні вимоги української опозиції.

Утвердження Брежнєва при владі вело до подальшого згортання ліберальних здобутків хрущовської “відлиги”. Хоча арешти й продовжувалися – до кінця 60-х років загалом ліберальна атмосфера ще зберігалася. Поворотною точкою стала розправа над “празькою весною” 1968 року. П.Шелест, який був один із найактивніших прихильників введення радянських військ до Чехословаччини, розумів, що розправа над чеськими прихильниками соціалізму з “людським лицем” означатиме кінець українського контрольованого автономізму.

1972 рік став поворотною точкою у післявоєнній історії України. У січні радянські спецслужби провели масові політичні арешти, ув’язнивши багатьох провідних діячів національно-культурного відродження. Чотирма місяцями пізніше зі свого поста був усунутий П.Шелест за відхилення від офіційної радянської національної політики.

Падіння Шелеста було спричинене багатьма факторами. Звільнення відбулося на почесних умовах: Шелеста перевели до Москви на посаду заступника Голови Ради міністрів, а згодом відправили на пенсію. Дещо пізніше виявилось, що Шелеста звинувачували у цілому ряді “ідеологічних помилок”, спричинених його “економічним автаркізмом”. Критики особливо обурювалися його “ідеалізацією” минулого України та обстоюванням самобутності УРСР. Характер звинувачень, які висувалися проти Шелеста, недвозначно показував, якою хоче бучити Москва політику нового українського керівництва. Основною метою цієї політики було зупинити, і, якщо можливо, повернути назад, ті суспільні процеси, які привели до відродження громадського і культурного життя в Україні у 60-х роках. Тому репресії були спрямовані не лише проти дисидентів, але й проти тих офіційних осіб, які витворили атмосферу українського патріотизму.

Відповідно до цього прихід Щербицького поклав початок масовим “чисткам” в державному і партійному апараті. “Чистка” охопила усі рівні партії – під час заміни партійних квитків з КПУ було виключено 37 тисяч її членів (1,5% особистого складу партії). Як правило, позбавлення партійного квитка означало кінець кар’єри і трактувалося у під радянському суспільстві як одне із найсуворіших покарань.

Найдраматичніший характер мала атака проти національно свідомої інтелігенції. На відміну від сталінських репресій тепер жертвам репресій давали можливість зберегти свою волю за умови їхнього “покаяння” і подальшої співпраці з режимом. Така тактика засвідчувала, що в діях офіційної влади йшлося про ідеологічний та моральний ефект переслідувань. Вживання російської мови стало ознакою політичної лояльності до режиму. Після усунення Шелеста безборонно провадився процес русифікації середніх шкіл.

Однак головною мішенню для радянського керівництва у 1970-1980-х роках в Україні була національна свідомість українців.

Особливо характерним було становище в Україні, де будь-який вияв патріотизму трактувався як націоналізм. Репресії проти інакомислення набрали тут вражаючого масштабу, перетворивши ціле покоління молодої української інтелігенції на покоління політичних в’язнів. У порівнянні з російським дисидентським рухом, який зазнав менших втрат у 1972 році і порівняно швидко відновив свою діяльність, український рух майже два роки не міг відродитись, після завданого йому удару.

Перед українським рухом стояло ще й важке інтелектуальне завдання – пошуки нових шляхів протистояння режимові. Старий, легалістичний підхід, коли основні вимоги руху підкріплювалися цитатами з Леніна і посиланням на відповідні радянські закони, виявився неефективним. Український дисидентський рух не міг похвалитися ані наявністю виробленої політичної програми, ані усталеною організаційною мережею, ані широкою соціальною базою.

Дисидентський рух в Україні був, в основному, міським явищем і охоплював, головним чином, найбільш освідченні й соціально мобільні верстви населення.

Що українські дисиденти можуть виступати як окрема суспільна сила, виразно виявилося уже у 1969 році, коли вони встановили зв’язки з московськими активістами боротьби за людські права й одержали доступ до самовидавчого журналу “Хроника текучих событий. А в січні 1970 року розпочалось видання свого власного журналу “Український вісник” (до “великого погрому” з’явилося шість випусків цього видання).

Самобутність українського дисидентського руху особливо виявлялася у тому, що вони постійно підкреслювали, що боротьбу за громадські права вони поєднують з боротьбою за права національності.

Арешти й судові розправи 1972-1973 років не знищили дисидентського руху, а лише надали йому радикальнішого характеру. У в’язницях і таборах багато українських дисидентів зрікалися свого радянського громадянства, проголошували себе українськими самостійниками, вимагали визнання за собою статусу “політичних в’язнів”. Їхня нова позиція знайшла своє відображення у засудженні тих своїх колег, які розкаялися і пішли на компроміс з існуючим режимом.

Декілька років після арештів (1972-1973 рр.) в Україні не було ніяких відкритих проявів дисидентського руху – його розвиток відбувався за умов підпілля.

Поштовхом до активності українського дисидентського руху дали зміни в міжнародній ситуації, пов’язані з проголошеною Брежнєвим політикою розрядки. У 1975 році, у Гельсінкі, на Європейській конференції з питань безпеки і співпраці, дійшло до підписання “Прикінцевого акта”, в якому містилося визнання незмінності сучасних кордонів європейських країн. Зворотним боком гельсінського процесу було поширення на всіх учасників конференції (35 країн включно з СРСР) зобов’язань щодо дотримання основних прав людини. До того ж, виконання гельсінських умов передбачало створення постійних органів контролю за дотриманням цих прав у кожній з підписаної країни.

Гельсінські угоди створили умови для нової діяльності дисидентського руху – громадського контролю за їхнім дотриманням у СРСР.

9 листопада 1976 року М.Руденко, О.Бердник, Л.Лук’яненко, І.Кандиба, Н.Строката-Караванська, О.Мешко, М.Матусевич, М.Маринович, О.Тихий проголосили створення Української групи сприяння виконання гельсінських угод. Утворення Української гельсінської групи, таким чином, вперше за весь післявоєнний час виводило українську справу за межі міжнародної ізоляції.

Своїм головним завданням група вважала ознайомлення урядів країн-учасниць і світової громадськості з фактами порушень на терені України Декларації права людини та гуманітарних статей, прийнятих гельсінськими нарадами.

Іншим новим моментом у розвитку дисидентства в Україні стала поява незалежного робітничого руху. Перші робітничі страйки і маніфестації відбулися ще за часів Хрущова; у 1962 році страйкували робітники Донецька і Данова.

Страйки тривали і в брежнєвську добу, незважаючи на загальну де лібералізацію режиму.

Ні українському дисидентському, ні робітничому рухові не вдалося змобілізувати під свої прапори значну кількість населення. За умов жорстокого тиску державного апарату ці рухи репрезентували активність нечисленної групи людей, які не могли протиставити режиму нічого, крім своїх ідей та власної мужності. Але їхня діяльність послужила добрим засівом під ті важливі політичні зміни, які пережила Україна у 1985 – 1991 рр.

Однак змусити дисидентів замовкнути властям не вдалося. Організована тоталітарною державою інформаційна блокада навколо них раз у раз різними засобами противилася. Дисидентська критика існуючого ладу пробуджувала громадську думку і спонукала людей давати оцінку несправедливостям, які вони бачили навколо себе.

Доба Л.Брежнєва виявилася останнім зовнішньо спокійним періодом радянського суспільства. Але цей спокій був оманливим. Економічне, суспільно-політичне і культурне життя України періоду “застою” цілком підпорядкувалося союзному центру. Кризові явища дедалі більше поглиблювалися. Для соціально-економічного розвитку України в цей період були характерні диспропорційність затухання. Політичне життя дедалі більше набувало закритого характеру, наростає відчуження партії від народу, посилюється ідеологічний диктат.

Смерть Л.Брежнєва у 1982 році поклала початок перехідному періоду в радянському керівництві. Наступником Брежнєва став досвідчений політик Ю.Андропов який, здавалося, був готовий до проведення певних змін, але втілити їх в життя він не встиг. Після його смерті на його місце заступив К.Черненко – представник старого режиму, який не бажав здійснювати будь-які реформи. В результаті його смерті у 1985 році для проведення нового курсу в СРСР керівником партії був обраний М.Горбачов – представник нового покоління радянських лідерів, котрі висунулися після смерті Сталіна.

Таким чином, заміна керівництва в КПРС (Л. Брежнєва, Ю. Андронова, К. Черненка) не могли стримати поступовий процес перебудови радянського суспільства як в економічному так і в ідеологічному, а особливо національному питаннях.

  1.  Україна і процес перебудови в СРСР. Боротьба за державний суверенітет (1985 – 1991 рр.)

Критична ситуація в радянському суспільстві – тоталітарний контроль, процвітання корупції, казнокрадство, занепад виробництва змусила правлячу верхівку на чолі з генеральним секретарем ЦК КПРС М. Горбачовим оголосити на квітневому (1985 р.) пленумі про зміну економічної, соціальної та зовнішньої політики. Такий курс дістав назву “перебудови”.

З початком перебудови настає послаблення у репресивній системі , виникнення нових і чисельне зростання діючих організацій з різними політичними концепціями, програми культурного відродження, об’єднані критичним ставленням до існуючої влади. Процесові формування демократичних сил сприяла також проголошена гласність, яка поступово стала переростати у свободу слова: змусила правлячі верхи відмінити цензуру.

Кінцевою метою перебудови проголошувалося створення “гуманного, демократичного соціалізму”, який мав поєднувати елементи ринкової економіки з централізованим плануванням, політичний плюралізм з керівною роллю КПРС, суверенітет республік зі збереженням єдиної союзної держави.

Національна думка в Україні зазнала значної еволюції її радикалізації політичних поглядів діячів руху опору. В поширених зверненнях політичних в’язнів наголошувалося про незалежність України, про її місце в світі, про “вихід України зі складу СРСР, і створення незалежної демократичної держави”. Незважаючи на репресії проти оборонців віри і церкви, посилюється боротьба за релігію.

Зростає інтерес народу до багатьох явищ історичного минулого і особливо до такого суто українського феномена, яким було українське козацтво, переоцінювалися діяльність національних героїв України І. Сірка, Б. Хмельницького, М. Грушевського та інших, які боролися за національну незалежність. Знімалася заборона з творчості українських письменників, поетів, істориків – Д. Яворницького, В. Винниченка, М. Куліша, М. Хвильового та інших, чия діяльність раніше була розцінена як націоналістична та анти громадянська.

Це було ознакою підтримки національного відродження, пов’язаного з традицією української незалежності та державності, з історичними актами 22 січня 1918 року, коли М. Грушевський на засіданні Центральної Ради проголосив: “Народе України! Твоєю силою, волею, словом, стала на землі українській Українська Народна Республіка...” та 22 січня 1919 року, коли на площі Святої Софії у присутності десятків тисяч киян В. Винниченко оголосив Універсал, виданий з приводу історичного акту з’єднання Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою в єдину, соборну, суверенну державу – Українську Народну Республіку.

Велику хвилю критики існуючої системи викликало широке незадоволення народу урядовим трактуванням чорнобильської катастрофи, яка сталася 26 квітня 1986 року. Особливе обурення було спрямоване проти злочинної безпечності та спроби влади приховати масштаби аварії, що завдало трагічної шкоди населенню і показали недолугість дозованої горбачовської гласності.

Піднесення суспільно-політичної активності мас зумовило виникнення Народного руху України за перебудову (НРУ), установчі збори якого відбулися у вересні 1986 року. Рух об’єднав людей різних політичних поглядів та національностей, яких об’єднала ідея суверенітету Української республіки, відродження української мови та культури, демократизації.

В наслідок зростання національної свідомості українська мова частіше лунала в державних і громадських організаціях, установах науки і культури, відкривалися нові школи з українською мовою навчання. Цьому сприяло прийняття закону УРСР “Про мови в Українській РСР”.

Після короткого періоду українізації (20-хроків) це був своєрідний прорив у використанні української мови. Закон визнав, що “українська мова є одним із вирішальних чинників національної самосвідомості українського народу...Українська РСР забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної майбутності”. політичної, економічної та соціальної системи. У програмі НРУ заявлялося про необхідність “створення суверенної української держави, яка будуватиме свої стосунки з іншими республіками СРСР на підставі нового союзного договору”.

Подальший розвиток подій змусив НРУ змінити свої підходи до вирішення назрілих проблем. У жовтні 1990 року в Києві відбулися другі Всеукраїнські збори Руху. На них було внесено зміни до програми і статуту НРУ. Прийняті документи свідчили, що керівництво Руху обрало нову політичну лінію, завершилася його трансформація в антикомуністичну організацію. Стало очевидним, що Рух еволюціонував від поміркованої опозиції до її радикального крила. Наголошувало, що головною метою Руху є боротьба за відновлення української державності, за вихід України з СРСР, усунення КПРС від влади.

Але Рух був не єдиною масовою демократичною організацією, що з’явилася на Україні. Появою організацій демократичного спрямування, виникнення легальної опозиції, яка започаткувала конкуренцію радянським та партійним владним структурам

Перебудова стимулювала опозиційний процес “знизу”, розбудила ініціативу та енергію різних верств суспільства. Проголошені керівництвом КПРС на січневому (1987 р.) пленумі ЦК партії заходи щодо реформування політичної системи, визнання дозованого плюралізму думок та гласності сприяли формуванню в Україні демократичних сил, виникненню громадських об’єднань, рухів та політичних партій. До них входили представники різних верств населення, але провідна роль належала критично мислячій інтелігенції. Ядром демократичних сил були колишні політв’язні. З початком перебудови радянська влада послабила певною мірою політичні репресії, а з 1986 року почала випускати з тюрем на волю дисидентів, які відразу активно включилися в легальну боротьбу за демократію, свободу, реальний суверенітет і незалежність України. Протягом 1987 року з тюрем, концтаборів та заслання повернулися близько 300 політв’язнів. Процесові формування демократичних сил сприяла також проголошена гласність, яка стала поступово переростати у свободу слова, змусила правлячі верхи відмінити цензуру.

Поштовхом до пробудження українського суспільства стала аварія на Чорнобильській атомній електростанції 26 квітня 1986 року. Ця трагічна подія змусила багатьох замислитися над наслідками господарювання в Україні союзного центру, а спроби влади приховати масштаби аварії продемонстрували недолугість дозованої горбачовської гласності й спонукали до боротьби за громадський контроль над владою.

Важливе значення для розгортання загальнодемократичного і національного руху в Україні мав з’їзд письменників України (1988 р.). Тут уперше публічно у виступах творчої інтелігенції піддавався критиці тоталітарний комуністичний режим, що призвів до руйнації культури України. Письменники звернулися з вимогою до керівництва республіки прийняти закон про державний статус української мови, здійснити заходи для підвищення рівня її вивчення та вживання в республіці. Під тиском громадської критики партійно-радянське керівництво республіки змушене було визнати необхідність розробки закону про державний статус української мови.

В Україні стала відкрито поширюватись національна символіка, 26 березня 1989 року на мітингу у Львові вперше замайоріло синьо-жовте знамено. За рішенням сесії міськради з квітня синьо-жовтий прапор було урочисто піднято над Львівською ратушею. 24 липня цього ж року національний прапор, освячений на площі біля Софійського собору, замайорів на щоглі поряд з будинком Київської міськради.

Піднесення суспільно-політичної активності мас зумовило виникнення “Народного руху України за перебудову” (НРУ). У вересні 1989 року відбулися установчі збори НРУ. Серед 1109 делегатів форуму були робітники, представники села, проте кількісно переважала інтелігенція. У програмі НРУ заявлялося про необхідність “створення суверенної української держави, яка будуватиме свої стосунки з іншими республіками СРСР на підставі нового союзного договору”. Прийняті на з’їзді документи свідчили про те, що Рух виступає за “оновлене соціалістичне суспільство”.

Колишні політв’язні в 1988 році відновили Українську Гельсінську спілку. Головою УГС учасники групи обрали Левка Лук’яненка, який на той час ще перебував на засланні.

Проголошуючи необхідність відновлення української державності, УГС водночас не відкидала можливості утворення конфедерації незалежних держав у вигляді суверенних демократичних республік. Однак уже у вересні 1989 року вона заявила про необхідність виходу України зі складу СРСР. Вимоги Спілки означали, що вона вийшла за рамки правозахисної діяльності, по суті набула ознак політичної опозиційної організації.

Важливе місце в українському відродженні посідав національний церковний рух.

Поява на політичній арені неформальних організацій сприяла подальшій консолідації сил, які відкрито протистояли існуючому режиму. Створювалася широка поза цензурна преса, відроджувалися такі форми відстоювання прав і свобод як мітинги, збори, політичні дискусії, демонстрації. Демократичний рух, що швидко самоорганізувався, надавав сил перебудові і прискорював процес самовизначення і консолідації у лавах як прихильників радикальних перетворень, так і їхніх противників. Характерною рисою цього етапу стала чітко виражена тенденція зміщення центру рушійних сил перебудови на місця, перетворення перших неформальних організацій в масові рухи.

Виникнення багатопартійності. Ставлення політичних партій до державного статусу України.

Поява організацій демократичного спрямування, виникнення легальної опозиції, яка започаткувала конкуренцію радянським та партійним владним структурам, значно послабили позиції КПРС (КПУ) в суспільстві. Партія, яка десятки років монопольно правила в країні, виконувала функції координатора головних ланок механізму влади, опинилася в глибокій кризі.

Це призвело до того, що партійне керівництво фактично втратило контроль за процесом перебудови. Займаючи впродовж десятиріч монопольне становище в суспільстві, КП України, її місцеві організації виявилися неспроможними ефективно діяти в нових умовах. Обстановка в суспільстві кардинально мінялася і партія не встигала за перебігом подій, її бюрократичний апарат показав своє невміння вести політичну боротьбу в умовах конкуренції.

На хвилі демократизації та плюралізму наприкінці 1989 року в Україні почали створюватися нові політичні партії. Цьому процесові значною мірою сприяла зміна статті 6 Конституції СРСР, з якої було вилучено положення про “керівну і спрямовуючу роль КПРС” (березень 1990 р.). Двері до багатопартійності в Україні були відчинені й постановою Верховної Ради республіки “Про порядок реєстрації громадських об’єднань”. Протягом 1990-1991 рр. в Україні виникло майже 20 опозиційних партій, однак їх реальний вплив на політичне життя був невеликим. Новостворені партії визначили своє ставлення до суверенітету та незалежності України. Група цих партій зайняла послідовно незалежницьку позицію. За вихід із СРСР і створення незалежної української держави виступили Українська республіканська партія, демократична партія України, партія зелених, народний рух України, Українська між партійна асамблея та деякі інші.

Вимогу суверенітету республіки підтримувала й течія в Компартії України, які дістала назву “суверен-комуністів”. Її прихильники вважали, що Компартія України має бути самостійною, а республіка – суверенною. Цю позицію підтримувало чимало рядових комуністів. З часом “суверен-комуністи” утворили Трудовий Конгрес України, Партію праці, Партію справедливості та ін. Група комуністів обстоювала принцип “радянського федералізму”, згідно з яким республіка мала залишитися в Союзі, однак суттєво розширивши свої права. За ініціативою літерів цієї групи в жовтні 1991 року була створена Соціалістична партія України (СПУ). В програмних документах партії заявлялося про підтримку суверенності України, за умови її економічної та політичної інтеграції з країнами СНД.

Таким чином, виникнення значної кількості політичних партій свідчило про зростання громадської активності населення. Переважна більшість новостворених партій виступала за суверенітет і незалежність України, засвідчивши тим самим глибоку заінтересованість у тому, щоб республіка самостійно розбудовувала державність. Поява нових політичних партій, їх діяльність, безумовно, радикалізували боротьбу з консервативними силами, значно розширили масштаби суверенітету України.

Значним завоюванням національно-демократичних сил стало прийняття в жовтні 1989 році закону “Про мови в УРСР”. Після короткого періоду українізації (20-х років ХХ ст.) це був своєрідний прорив у використанні української мови. Закон визнав, що “українська мова є одним із вирішальних чинників національної самосвідомості українського народу ... Українська РСР забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної майбутності”.

В атмосфері безпрецедентної громадської і політичної активності народ України готувався до своїх перших вільних виборів до Верховної та місцевих рад.

Значною подією на шляху цього періоду було прийняття Верховною Радою 27 жовтня 1989 року закону “Про зміни і доповнення Конституції (основного закону) Української РСР”, в якому йшлося про демократизацію виборчої системи, передбачалася альтернативність висування кандидатів у депутати. Істотні зміни були внесенні в статті, які регламентували статус Верховної Ради, значно розширювали повноваження Голови Верховної Ради, який набував рангу найвищої посадової особи республіки і мав представляти Україну в міжнародних відносинах.

Зміни й доповнення до Конституції УРСР також торкалися ряду статей про розмежування повноважень між представницькими, виконавчими та судовими органами.

Під час передвиборчої кампанії точилася гостра політична боротьба. Здебільшого кандидатами в депутати висувалися представники комуністичної партії та демократичного блоку. Внаслідок виборів депутатський корпус був значно оновлений. У Верховній Раді четверту частину депутатських мандатів здобув демократичний блок. В місцевих радах було обрано значну кількість депутатів від різних політичних організацій, в деяких областях (Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська) нові громадські та політичні утворення прийшли до влади.

Головою Верховної Ради було обрано В. Івашка, а після його від’їзду до Москви — Л. Кравчука.

Проведені в березні 1990 року вибори до Верховної Ради вибори та органів місцевого самоврядування показали, що монополія КПРС на владу похитнулася. Тепер Україна мала парламент, де обрані народом депутати, перебуваючи під постійним наглядом громадськості, мали б представляти інтереси своїх виборців.

15 травня 1990 року Верховна Рада почала працювати за парламентським режимом. У процесі роботи першої сесії сформувалося два блоки депутатів: більшість (група 239), куди входили поряд з поміркованими депутатами і таки, що дотримувалися прямолінійної консервативної лінії, і меншість — Народна Рада, до якої разом з поміркованими депутатами входили прибічники радикальних погляді і дій.

Саме при такому розкладі політичних сил Верховна Рада 16 липня 1990 року прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Це був важливий крок на шляху до незалежності України. Незважаючи на різні платформи і погляди, за Декларацію проголосувало 376 депутатів (із 405 присутніх на сесії). Це означало, що між усіма політичними силами було досягнуто згоди. Українська РСР, - наголошувалося в Декларації, - здійснює захист і охорону національної державності українського народу, забезпечує верховенство Конституції та законів республіки на своїй території.

Радикальний зміст мали й положення Декларації з економічних питань. У ній наголошувалося, що земля, надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси є власністю народу, матеріальною основою суверенітету республіки. Передбачалося створення банківської, фінансової, митної та податкової систем, формування власного бюджету, запровадження грошової одиниці. Проголошувалося право України мати власні збройні сили, внутрішні війська та органи держбезпеки. В Декларації записано, що “громадяни України РСР проходять дійсну військову службу, як правило, на території республіки і не можуть, використовуватись у військових цілях за її межами без згоди Верховної Ради Української РСР”. За Україною передбачалося закріпити статус нейтральної держави, яка не братиме участі у військових блоках і дотримуватиметься трьох неядерних принципів: відмова від виготовлення, придбання і випробування ядерної зброї.

В Декларації заявлялося, що Україна самостійно здійснюватиме безпосередні зносини з іншими державами, братиме рівноправну участь у міжнародному житті. Отже, Декларація про державний суверенітет України проголошувала пріоритет республіканських законів над союзними й відкривала тим самим легальну можливість відстоювання своїх інтересів перед союзним центром.

Проголошення державного суверенітету та незалежності України.

24 жовтня 1990 року парламент прийняв Закон про зміни і доповнення до Конституції Української РСР. Ним скасовувалася стаття 6 про керівну роль Комуністичної партії, закріплювались правові основи діяльності політичних партій, громадських організацій і рухів в Україні, їм надавалося право через своїх представників у радах брати участь в управлінні державними та громадськими справами. Цим певною мірою підривалися засади монопольного панування Компартії в державі. Заборонялася діяльність будь-яких об’єднань, які ставили за мету насильну зміну конституційного ладу, порушення територіальної цілісності держави, розпалювання релігійної та національної ворожнечі. Велике значення мала зміна статті 71, що проголосила верховенство законів республіки на територію України. Зміцненню республіканської влади мали сприяти також зміни у статті 149, згідно з якою вищий судовий контроль може здійснюватися лише Верховним Судом УРСР. Ідеї Декларації зі схваленням були прийняті по всій Україні, вони позначилися на зближенні позицій різних політичних сил, партій, рухів.

Ставлення українського народу до Декларації про державний суверенітет України було висловлене на республіканському референдумі, проведеному в березні 1991 року. Прагнучи зберегти унітарну державу, консервативна частина депутатів Верховної Ради СРСР домагалися винесення на референдум такого запитання: “Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу Радянських Суверенних Держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?”. В ході референдуму 17 березня на запитання ствердно відповіли 80,3% опитуваних. Тим самим громадяни республіки, які взяли участь у референдумі, підтвердили вимоги, викладені в Декларації про державний суверенітет України. Переважна більшість населення України висловилася за те, щоб України самостійно вирішувала будь-які питання свого державного життя, забезпечувала на своїй території верховенство Конституції та законів Республіки, захищала національну державність українського народу, а також позитивно проголосували за те, щоб бути у складі Союзу Радянських Суверенних Держав. Перебудова в національних відносинах в Україні відбулася без етнічних чвар, міжнаціональних конфліктів і кровопролиття. Більшість людей усіх національностей прагнула разом вести розбудову державності і самостійної України.

Значний вплив на досягнення Україною суверенітету справили події у східноєвропейських країнах, падіння в них тоталітарних режимів, розпуск Організації Варшавського Договору, послаблення міжнародного впливу СРСР, вихід з його складу Естонії, Латвії та Литви.

У процесі перетворень, здійснюваних в умовах проголошеного суверенітету, почав наростати конфлікт між владою і суспільством. Його кульмінаційним моментом в Україні стали масові мітинги та маніфестації. Активізувався робітничий рух. Зокрема, шахтарі Донбасу висунули вимоги відставки уряду, виведення парткомів з підприємств, деполітизації правоохоронних органів тощо. Під тиском опозиційних сил Верховна Рада 17 жовтня прийняла компромісне рішення: до прийняття нової Конституції України “укладення союзного договору вважати передчасним”.

З проголошенням державного суверенітету України як і суверенітету інших республік ставало очевидним, що монопольність СРСР почала серйозно розхитуватись. Вище московське керівництво запропонувало поправки до Конституції СРСР, які скасовували навіть формальне право союзних республік на вихід із СРСР, унеможливлювали здійснення принципу республіканського госпрозрахунку. До того ж Верховній Раді СРСР надавалося право встановлювати загальні принципи й визначати напрями діяльності республіканських і місцевих органів влади, проголошувати військовий стан у будь-якій місцевості й запроваджувати особливі форми адміністрації.

Щоб урятувати радянську імперію, кремлівська верхівка приступила до розробки нового союзного договору. В цих умовах з’їзд народних депутатів СРСР (грудень 1990 р.) відмовився визнати декларації про державний суверенітет, прийняті союзними республіками. В Україні наростала хвиля протестів проти союзного договору. Тим часом у Ново-Огарьові (під Москвою) відбулися переговори керівників дев’яти республік із Президентом СРСР М.Горбачовим, щодо змісту нового союзного договору. 23 квітня 1991 року була прийнята спільна заява, яку від УРСР підписав прем’єр-міністр В.Фокін. У травні між лідерами “дев’ятки” продовжувалися консультації, внаслідок яких було в основному узгоджено текст союзного договору. Проте Верховна Рада УРСР 27 червня 1991 року вирішила відкласти розгляд проекту договору на вересень з тим, щоб проаналізувати його відповідність Декларації про державний суверенітет України. Республіка опинилася перед вибором: продовжувати шлях до незалежності, чи залишатися у складі “оновленої федерації”. Україна не мала наміру брати участь у призначеній на 20 серпня церемонії підписання Союзного договору.

Московське вище партійно-державне керівництво на чолі з віце-президентом СРСР Г.Янаєвим, скориставшись відсутністю М.Горбачова, який в цей час відпочивав у Криму, перейшло до активних дій. 19-21 серпня 1991 року воно зробило спробу не тільки загальмувати хід демократичних перетворень, а й реанімувати СРСР, відновити тоталітарний режим. З цією метою 19 серпня 1991 року в Москві було утворено антиконституційний державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС). До його складу ввійшли перші особи з партійного та державного керівництва, спирався він на консервативні сили КПРС, правоохоронні органи, військову силу.

Події, що розпочалися в Москві, сколихнули всю Україну. У заяві Верховної Ради УРСР наголошувалося, що постанови ДКНС не мають юридичної сили для України.

Путч закінчився провалом. Проте події серпня 1991 року викликали серйозні зміни в державному й суспільному житті країни, надзвичайно посиливши центробіжні тенденції в СРСР. Політична ситуація спонукала Україну вжити більш рішучих заходів для захисту свого суверенітету. 24 серпня 1991 року позачергова сесія Верховної Ради проголосила історичний Акт про державну незалежність України. В постанові Верховної Ради зазначалося: “З метою проголошення незалежності чинними на території України є тільки її Конституція, закони, постанови уряду та інші акти законодавства республіки”. Державна незалежність України проголошувалася на основі права на самовизначення народів, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами. В боротьбі за незалежність своєї держави народ України обрав цивілізований шлях – шлях мирного розвитку. Він проголосив, що будуватиме державу “суверенну і самостійну, незалежну і відкриту, демократичну й правову”.

В наступні дні Президія Верховної Ради України прийняла постанови про департизацію державних органів, установ та організацій, про власність КПУ та КПРС на території України, а також Указ про тимчасове припинення діяльності КПУ до остаточного розслідування обставин, пов’язаних із державним переворотом. Прийняті постанови орієнтували працівників державних установ на те, що їхня діяльність має будуватися перш за все на основі законів, а не на партійних позиціях.

З проголошенням незалежності перед Україною постало питання вибору моделі свого державного устрою. В дискусіях активну участь взяли новостворені політичні партії. Визначилися два підходи: Україні бути президентсько-парламентською або ж президентською республікою. Верховна Рада прийняла рішення про запровадження в Україні інституту президентства. Вона ухвалила 5 липня 1991 року Закон про введення поста Президента України і внесла відповідні зміни до Конституції республіки.

Народ України відіграв головну, визначальну роль у розв’язанні фундаментальної проблеми – утворення незалежної української держави.

 1 грудня 1991 року 90,32 % громадян, що брали участь у всеукраїнському референдумі, підтвердили Акт про незалежність. Ця безпрецедентна в новій українській історії подія засвідчила, що в Україні завершилося формування свідомості своїх політичних, господарських та культурних інтересів національної спільності. Здійснилася віковічна мрія українського народу.

Того ж дня понад 61% виборців із п’яти кандидатів ( Л.Кравчук, Л. Л. Лук’яненко, Л. Табурянсьий, В. Чорновіл, І. Юхновський) президентом України було обрано Л.Кравчука.

Таким чином, в результаті волевиявлення народу за найвищими нормами демократії Українська Держава стала цілком незалежною. Народ України продемонстрував усьому світові волю і своє одвічне устремління до свободи і власної державності.

Відмова України підписати новий Союзний договір означало крах імперії. На зустрічі 7-8 грудня 1991 року глав держав Білорусії, Росії та України в Мінську було підкреслено, що об’єктивний процес виходу республік із складу Союзу РСР і утворення незалежних держав став реальним фактом, а СРСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування. На цій зустрічі була підписана угода про створення Співдружності незалежних держав (СНД), до якої можуть приєднатися як члени колишнього Союзу СРС, так і інші країни, які поділяють цілі і принципи цієї угоди. М.Горбачов змушений був подати у відставку.

Отже, наприкінці 1991 року закінчилася епоха, що тривала понад сім десятиріч. Зійшла у минуле радянська форма державності. Народилася нова демократична Україна.

Після проголошення Акта про державну незалежність України декларовані нею принципи своєї зовнішньої політики набули більш реального змісту.

Верховна Рада України після Всеукраїнського референдуму 5 грудня 1991 р. звернулася до парламентів і народів світу із заявою, в якій наголошувалося, що Україна, одна з держав-засновників ООН, у цілковитій відповідності з цілями й принципами Статуту ООН спрямовуватиме свою зовнішню політику на зміцнення миру й безпеки у світі, дотримуючись принципів міжнародного права. Відправним моментом у процесі зовнішньополітичної діяльності республіки на засадах самостійності та рівноправності в міжнародних відносинах стало визнання України державами світового співтовариства. Першою, 2 грудня 1991 р., незалежність України визнала Польща і Канада. 4 грудня це зробили Литва і Латвія, 5 грудня - Росія і Болгарія. Тільки протягом грудня 1991 року Україна як повноправний суб'єкт міжнародних відносин була визнана 66 державами світу, в тому числі Аргентиною, Великою Британією, Естонією, Ізраїлем, Італією, Німеччиною, США, Францією, КНР, Японією.

Найвизначальнішими стали останні дні 1991 р.: Україну визнали всі держави "Великої сімки", що свідчило про остаточний перелом у позиції світової громадськості стосовно незалежності нашої держави. На 27 січня 1992 р. Україну вже визнала 91 держава, з 27 було встановлено дипломатичні відносини.

Після 1 грудня 1991 р. визнання відбувалося не лише на двосторонньому рівні, а й на рівні міжнародних організацій. ЗО січня 1992 р. Україна стала членом Ради з безпеки та співробітництва в Європі (тепер - Організація з безпеки та співробітництва в Європі), а 10 березня - приєдналася до Північноатлантичної Ради із співробітництва (з 1998 р. - Рада євроатлантичного партнерства).

Цей період, окрім міжнародного визнання незалежної України, характеризувався активним процесом кристалізації її головних зовнішньополітичних інтересів та пріоритетів. Вони формувалися на засадах основоположних для нашої держави документів - Декларації про державний суверенітет та Акта про незалежність України - і мали на меті якнайповніше і якнайефективніше забезпечення національних інтересів.

У своїх двосторонніх і багатосторонніх відносинах наша держава керується принципами добровільності, взаємоповаги, рівноправності, взаємовигоди, невтручання у внутрішні справи.

Важливими засадами, на яких базується зовнішня політика нашої держави, є недопущення присутності збройних сил інших держав на українській території, а також розміщення іноземних військ на територіях інших держав без їх ясно вираженої згоди, крім випадків застосування міжнародних санкцій відповідно до Статуту ООН.

Пріоритетними функціями зовнішньої політики держави є зміцнення національної безпеки, створення умов, необхідних для нормального функціонування національної економіки, сприяння науково-технічному прогресу, розвитку культури і освіти, участь у розв'язанні глобальних проблем, інформаційна діяльність, зв'язки з українською діаспорою.

Відповідно до цього Україна виступає за створення всеохоплюючої міжнародної системи універсальної та загальноєвропейської безпеки і вважає участь у ній базовим компонентом своєї національної безпеки.

Базовими принципами модифікації було проголошено виваженість, багатовекторність, прагматизм, раціональність, професіоналізм.

СНД розглядається Україною як міжнародний переговорний механізм, здатний наближати позиції, збалансовувати інтереси, шукати компромісів, узгоджувати принципи господарської діяльності, розвивати двосторонні контакти, зміцнювати й поглиблювати політичні та торговельно-економічні зв'язки з іншими державами, що постали на теренах колишнього СРСР, насамперед з найближчими сусідами - Росією, Білоруссю та Молдовою.

Офіційними договорами між Росією і Україною була взаємно визначена територіальна цілісність обох республік в існуючих країнах у межах СРСР; суверенна рівність обох республік; непорушність між ними державних кордонів; невтручання у внутрішні справи; відмова від застосування сили в їхніх стосунках.

Важливе значення для України має налагодження регулярного політичного діалогу з США на рівні стратегічного партнерства, інтенсивна інтеграція у світі, насамперед нашої держави. Їх суть з 2001 р. полягає вже не у багатовекторності, а в тому, що зовнішньополітичний курс України має бути проукраїнським.

Таким чином, суть зовнішньої політики України полягає в принциповій відмові від будь-яких проявів конфронтації, спроб протиставлення Заходові. Росії, в активному сприянні розвиткові загальноєвропейського і світового співробітництва.