2641

Україна в другій світовій війні та перші повоєнні роки (1939-1954 рр.)

Реферат

История и СИД

Україна в другій світовій війні та перші повоєнні роки Зміст  Українські землі напередодні та на початку другої світової війни.  Україна в роки Великої Вітчизняної війни. Україна у повоєнний період (друга половина 40-х – перша п...

Украинкский

2012-11-12

122.5 KB

20 чел.

Україна в другій світовій війні та перші повоєнні роки

Зміст

  1.  Українські землі напередодні та на початку другої світової війни.
  2.  Україна в роки Великої Вітчизняної війни.
  3.  Україна у повоєнний період (друга половина 40-х – перша половина 50-х років).

Інтерес в Україні до вивчення цих героїчних і трагічних сторінок своєї історії постійно зростає. Це пов’язано з тим, що чимало складних проблем сучасного внутрішнього і міжнародного життя України коріняться саме в подіях минулої війни.

Крім того, дослідники отримали в своє розпорядження велику кількість нових важливих документів і матеріалів цього періоду. Все це сприяє більш глибокому ознайомленню з історією Другої світової та Великої Вітчизняної воєн в цілому та участю в них України зокрема. Виходячи з цього, і розглянемо події цих війн та їх вплив на Україну.

1. Українські землі напередодні та на початку Другої світової війни.

Перша світова війна не вирішила тих протиріч, які її породили. Версальсько-Вашингтонська система післявоєнного устрою ще більше загострила ці протиріччя і залишила підґрунтя для нової спроби перерозподілу світу за допомогою зброї. Відсутність надійної системи колективної безпеки у світовому і регіональному масштабах, недієвість міжнародних засобів попередження та недопущення агресії, розмитість міжнародно-правових норм та форм її визначення, як і втручання у внутрішні справи, ідеологічне протиборство в політиці і гонка озброєнь – все це створило середовище, в якому зароджувалася нова світова війна – єдиний засіб вирішення міждержавних суперечностей в той період.

Напередодні цієї війни Україна виступала на міжнародній арені ні як самостійний фактор, ні як держава з своїм військом та укріпленими державними кордонами. Вона була не суб’єктом, а об’єктом різних тоталітарних систем. Її землі були розчленовані, і в цих розчленованих частинах склалися різні політичні ситуації.

Так, Радянський Союз через дипломатичні канал намагався повернути українські землі, що свого часу були захоплені, та постійно нагадував про це своїм західним сусідам. Польща також претендувала на частку українських земель, аби мати вихід до Чорного моря. Румунія заявила про своє “історичне право посідання Півдня України від Буковини до Одеси”.

Англія, Франція намагаючись відвести від себе загрозу війни й спрямувати її на Схід, зіштовхнути нацизм з більшовизмом, правлячі кола Англії та Франції пішли на ганебну Мюнхенську змову у вересні 1938 р., яка поклала початок руйнації Чехословаччини і поставила питання про подальшу долю Закарпатської України на одне з центральних місць в європейській політиці.

Німеччина борючись за “життєвий простір”, активно претендувала на українські землі. Гітлер розглядав Україну не як етнічну чи національну одиницю, а лише як місце реалізації економічних інтересів нацистів. Після приходу фашистів до влади в Німеччині її лідери неодноразово заявляли про бажання відірвати Україну від СРСР для більш раціонального використання цієї родючої території. За допомогою української карти гітлерівці намагалися заспокоїти західні держави та переконати їх, і не безпідставно, в тому, що захопивши Україну, вони раз і назавжди встановлять економічну рівновагу й тим самим не тільки захистять Європу від більшовизму, але і розв’яжуть всі свої проблеми.

Хортинська Угорщина теж домагалася створення “великої батьківщини Карпат і Дунаю” за рахунок українських територій, які нею були втрачені.

Активізували свою увагу на цих територіях і польські правлячі кола. Розглядаючи Закарпатську Україну як “ключовий пункт Центральної та Східної Європи”, вони свої дії пов’язували із встановленням спільного польсько-угорського кордону в Карпатах, сподіваючись на створення під своїм керівництвом блоку середніх і малих держав між Балтійським і Чорним морями.

Проти загарбання Закарпаття хористами виступила Румунія та Югославія, які побоювалися надмірного зміцнення Угорщини, бо мали свої власні інтереси в цьому регіоні.

Намагаючись хоч якось врятувати єдність республіки після приголомшуючого мюнхенського удару, чехословацький уряд пішов на поступки у питанні словацької та української автономії. 11 жовтня 1938 р. уряд Праги офіційно надав автономію і визнав автономний уряд Карпатської України на чолі з А. Бродієм, якого через два тижні замінив А. Волошин.

Нацисти ж в цей час плели мереживо інтриг навколо справи Закарпаття. В широкому плані ця гра набирала вигляду дилеми: або Німеччина приступить до реалізації своїх задумів щодо створення Великої України і центром руху за неї стане Закарпатська Україна, що мало б для України і Польщі непередбачені наслідки, або край, за певних умов, буде приєднаний до Угорщини. Так, поєднуючи методи шантажу й заохочення, керівництво “третього рейху” змушувало хортинський режим робити перші кроки на шляху перетворення Угорщини на сателіта Німеччини. Вже в середині жовтня 1938 р. угорський уряд висловив принципову згоду на вступ до антикомінтернівського пакту, який був спрямований проти Радянського Союзу і до якого вже входили Німеччина, Італія та Японія. За це Німеччина вже в листопаді сприяла вирішенню долі українських земель, що належали Чехословаччині, на користь Угорщини. Карпатська Україна мусила віддати Будапешту частину своєї території з Ужгородом, Мукачевим і Береговим, а вже в березні 1939 р. Хорті отримав згоду Гітлера на повну окупацію Закарпаття. 18 березня угорські війська, незважаючи на героїчний опір закарпатців, повністю захопили територію Закарпатської України.

Гітлер чудово розумів, що в разі його війни з Польщею, СРСР не допустить зайняття цього стратегічного плацдарму німцями. Щоб уникнути війни на два фронти 23 серпня 1939 р. був підписаний пакт про ненапад між СРСР і Німеччиною терміном на 10 років. Водночас велися таємні переговори про взаємне розмежування зон впливу у Східній Європі. Вони й завершилися підписанням 23 серпня і 28 вересня таємних додаткових протоколів, які містили положення про розмежування “сфер інтересів” і стосувалися також українських земель. В одному з них, зокрема, передбачалося, що у разі територіально-політичного перевлаштування областей, які входять до Польської держави, межа сфер інтересів Німеччини і СРСР буде приблизно проходити по лінії річок Нарва, Вісла і Сян. Отже, більшість західноукраїнських земель мали відійти до Радянського Союзу.

Таким чином, компроміс між двома тоталітарними режимами, досягнутий внаслідок складного політичного та дипломатичного протиборства, визначив подальшу долю Західної України, вніс істотні зміни в міжнародний характер українського питання.

1 вересня 1939 р. фашистська Німеччина напала на Польщу, а 6 вересня розпочалася часткова мобілізація у семи західних військових округах Союзу РСР. 17 вересня війська Радянського Союзу перейшли кордон з Польщею і розпочали наступ.

Йдучи швидкими темпами і маючи наказ не застосовувати зброї проти тих польських частин, які не чинитимуть опору, Червона армія все ж не встигла зайняти до приходу німців усі території, що входили до радянської сфери впливу. Так, зокрема, сталося з Дрогобичем, Стриєм та іншими населеними пунктами, які були зайняті німцями вже 17-18 вересня. Логічно постало питання розмежування.

У ході розмежування між радянськими і німецькими військами сутичок майже не було. Найбільш відоме ускладнення – це збройна сутичка поблизу містечка Винники (у районі Львова), в результаті якої були жертви з обох сторін. Характерно, що після цього інциденту німецька сторона вибачалась з приводу того, що трапилося. Як бачимо, на цьому етапі Гітлер не бажав сваритися зі Сталіним.

28 вересня 1939 р. був підписаний радянсько-німецький договір про дружбу і кордони. Згідно з домовленістю, кордон пройшов по так званій “лінії Керзона”, визначеній Верховною радою Антанти ще у 1919 р. Переважна більшість території Західної України увійшла у межі СРСР.

26 червня 1940 р. радянське керівництво заявило уряду Румунії про необхідність мирного вирішення питання щодо повернення Радянському Союзу Бессарабії, а також про передачу йому Північної Буковини, населеної переважно українцями. Вимога передачі цієї території СРСР обґрунтовувалась також тим, що ще у листопаді 1918 р. народне віче Буковини, виявляючи волю народу, прийняло рішення про возз’єднання з Радянською Україною.

28 червня 1940 р. румунський уряд погодився передати Радянському Союзу Бессарабію і Північну Буковину. І вже 2 серпня Верховна Рада СРСР вирішила включити Північну Буковину і Південну Бессарабію до складу УРСР, а з решти Бессарабії і колишньої Молдавської Автономії РСР 15 серпня 1940 р. створено Молдавську РСР. Ще раніше у 1939 р. рішення Установчих Зборів Західної України про возз’єднання Західної України з УСРС було затверджене Верховними Радами СРСР (1 листопада) і УРСР (14 листопада). У результаті населення України збільшилось і на середину 1941 року становило 41 657 тис., а територія розширилась до 565 тис. км. Тим самим були визначені нові кордони СРСР і УРСР. Відбулося законодавче, правове оформлення процесу входження Західної України до складу УРСР.

Всі ці події, безперечно, мали велике значення для всього українського народу. Вони стали реальним кроком на шляху соборності українських земель, важливою передумовою створення незалежної Української держави.

Ряд політичних заходів радянської влади принесли західним українцям конкретні покращення. Було багато зроблено для українізації та зміцнення системи освіти. Всі бажаючі могли навчатися в школах з українською мовою викладання. Ліквідувалася неписьменність серед населення. До середини 40-х років кількість початкових шкіл на Західній Україні досягла близько 6 900, із них 6 тис. українських.

У перейменованому на честь І.Франка Львівському університеті, який відкрив двері для українських професорів та студентів, українська мова стала мовою викладання. Запроваджувалася безплатна медична допомога, уводилася система соціального забезпечення та ін.

Але поряд з цими реформами розпочалася масова депортація і розправа над представниками різних політичних та громадських об’єднань. Були змушені розпуститися українські політичні партії, припинили свою діяльність читальні та бібліотеки “Просвіти”, вислані в табори українські громадські діячі, священики, чиновники, селяни які не сприймали нових примусових порядків. Частина українських активістів утекли до окупованої німцями Польщі.

Таким чином, розвиток подій напередодні та на початку Другої світової війни показав усю складність і суперечливість процесів в українському питанні. З одного боку, з’єднання українських земель об’єктивно відповідало одвічному прагненню народу до соборності. Формально і фактично був зроблений крок на шляху об’єднання розчленованих українських земель, що стало одним з головних завдань у розв’язанні українського національного питання. Тому факт об’єднання Наддніпрянської та Наддністрянської України був із задоволенням сприйнятий більшістю українців. Отже, спроба якісних перетворень складу населення Західної України шляхом його радянізації не тільки дала позитивні результати, але й мала прямо протилежний ефект.

2. Україна в роки Великої Вітчизняної війни

Як уже згадувалося вище, прагнучи переділу світу на свою користь фашистська Германія 1 вересня 1939 року напала на Польщу, в березні 1949-го року окупувала Данію, у квітні – Норвегію, в травні-червні Голландію і Бельгію. Влітку 1940 року капітулювала Франція. Хвиля руйнувань і смерті накрила величезний простір. У війну було втягнуто понад 60 держав.

Фашистська Німеччина після завоювання всієї Західної Європи і встановлення свого контролю над її природними та людськими ресурсами розпочала безпосередню підготовку до нападу на СРСР.

Розуміючи це, радянське керівництво вже 1 вересня 1939 року приймає закон “Про загальний військовий обов’язок”, а 24 вересня з’являється Указ Президії Верховної Ради СРСР про мобілізацію призваних на навчальні збори військовозобов’язаних запасу семи військових округів.

Внаслідок реалізації цих заході Червона армія зросла порівняно з 1939 р. і на 1 січня 1941 р. становила 4 207 тис. чоловік. Водночас різко збільшився при цьому приріст продукції оборонної галузі промисловості. За три роки третьої п’ятирічки він втроє перевищив загальний показник приросту решти промислової продукції в країні і складав 39%.

З різних причин (об’єктивних і суб’єктивних) напад Німеччини на Радянський Союз був раптовим. 22 червня 1941 р. німецькі війська вдерлися на радянську територію. Сконцентрований у мобільні угруповання вермахт розпочав швидко просуватися по трьом напрямкам. На Україну була націлена група армій “Південь”. Їм протидіяли війська Київського та Одеського воєнних округів, реорганізованих на початку війни у Південно-Західний та Південний фронти відповідно.

Бої в Україні у перший період війни відзначалися винятковою запеклістю. Ворог зухвало рвався до столиці України, захоплення якої планувалося вже через тиждень після початку війни. Оволодівши Києвом, німці відкривали б собі шлях до найважливіших промислових районів на півдні України і далі на Кавказ і Закавказзя.

Тому з початку липня на цьому напрямку точилися запеклі бої. Після прориву німецькими військами Південно-Західного фронту захисники Києва опинилися перед загрозою оточення. Але, не зважаючи на реальні обставини, військам фронту не було дозволено своєчасно покинути місто. В результаті в оточення потрапило за різними оцінками від майже півмільйона до 650 тисяч військовослужбовців.

З оточення змогли вийти лише окремі загони. Значна частина, в тому числі командуючий Південно-Західним фронтом генерал-полковник М. Кирпонос, загинули.

Проте, які б не були успіхи ворога, значення оборонних дій Південно-Західного фронту не можна недооцінювати. Більше 10 тижнів захисники Києва стримували наступ гітлерівців, знищивши за цей час більше як сто тисяч фашистів. Оборона Києва відігравала важливу роль у зриві гітлерівських планів “блискавичної” війни проти СРСР, а також дозволила посилити оборону Москви.

Велике стратегічне і політичне значення мала героїчна оборона Одеси, що тривала 73 дні. Сковуючи 18 дивізій противника, вона дозволила більш організовано відійти Південному фронту за Дніпро і організувати оборону. Але до кінця вересня 1941 р. Червона армія змушена була залишити Одесу і вести оборонні бої в Криму.

Розгром німців під Москвою у грудні 1941 р. створив умови для контрнаступу радянських військ. У березні 1942 р. генеральний штаб запропонував план операцій на весну-початок літа 1942 р. Головна ідея плану – активна стратегічна оборона. Накопичення резервів, а потім перехід і рішучий наступ. Сталін же наполягав на серії наступальних операцій на окремих напрямках. Його точка зору і була прийнята до реалізації. Операції намітили в Криму, під Харковом і ще на інших напрямках. Це розпорошувало сили радянських військ, яких і так було обмаль, та вело до сумнівних наслідків.

Неприємності почалися з того, що після трьох невдалих спроб прорвати оборону німців, Кримський фронт на чолі з генерал-лейтенантом Д. Козловим змушений був перейти до оборони без достатньої підготовки. Німці, скориставшись цим, 8 травня 1942 р. перейшли в контрнаступ і, розгромивши радянські війська, захопили Керченський півострів. Це значно ускладнило становище захисників Севастополя. За час його більш як 8-місячної оборони ворог втратив близько 300 тисяч чоловіків, що більше, ніж втрати вермахту на фронтах Другої світової війни з 1 вересня 1939 р. до 22 червня 1941 р. 4 липня Севастополь був захоплений фашистськими військами. Біля 100 тисяч захисників міста не змогли вийти з оточення.

Поразка радянських військ в Україні та Криму різко змінила ситуацію на користь ворога на всьому радянсько-німецькому фронті. Оволодівши стратегічною ініціативою, він в кінці червня розпочав великомасштабний наступ. Протягом кількох тижнів вермахту вдалося просунутись майже на 400 кілометрів. 22 липня 1942 р., після захоплення гітлерівцями м. Свердловська Ворошиловградської області, вся територія Української РСР була остаточно окупована.

Чому ж Червона армія, про яку радянська пропаганда напередодні війни запевняла весь світ, що вона всіх сильніша, за рік війни втратила не тільки Україну, Білорусію, Молдавію та Прибалтійські республіки, а й велику частину Російської федерації і влітку 1942 р. тримала оборону на берегах Волги?

По-перше, різна ступінь матеріальної готовності до війни. Економіка Німеччини розпочала свою перебудову на військові рейки після приходу Гітлера до влади в 1933 р. Крім свого повністю відмобілізованого народного господарства, нацисти могли використати економічні можливості майже 6,5 тисяч підприємств, зброю та боєприпаси дванадцяти окупованих країн.

По-друге, масові репресії тридцятих років завдали Збройним силам непоправних втрат. З травня 1937 р. і до 1939 р. з армії було усунуто не менше 44-х тисяч командного складу (щоправда, вже в 1939-1940 рр. з-під арешту звільнені і повернуті до армії майже 13 тисяч командирів). Найбільше постраждав вищий командний склад, де кожні двоє з трьох стали жертвами репресій. У чорній дірі ГУЛАГу зникло близько 1800 генералів. З п’яти маршалів, яким це звання було присвоєно в 1935 році, напередодні війни залишилися в живих тільки К.Ворошило та С.Будьонний, а В.Блюхер, М.Тухачевський та І.Єгоров були репресовані і розстріляні як вороги народу.

По-третє, некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва, яке виявилось у помилковому визначенні термінів нападу на СРСР і напрямку головного удару німецьких військ.

По-четверте, на ситуації першого періоду війни позначились деякі застарілі теоретичні положення радянської воєнної доктрини. Так, її головна ідея полягала в тому, що в разі нападу на СРСР війна триватиме недовго, воєнні дії розгорнуться лише в прикордонних районах, а ворог негайно буде відкинутий за межі СРСР і там розбитий. Тому відпрацьовувалися головним чином наступальні операції і до них готувалися.

По-п’яте, переваги нанесення першого удару. Німеччині вдалося напередодні війни сконцентрувати на радянських кордонах 5,5 мільйонів угруповання своїх військ.

Захопивши українські землі німецько-фашистські загарбники почали освоювати ці території, запроваджуючи свій “новий порядок”. Що він собою уявляв?

По-перше нацисти ліквідували національну державність українського народу. Територію України було розчленовано. Вона поділялась на зони цивільного і військового управління. Перша в політико-адміністративному відношенні підпорядковувалась імперському міністерству у справах східних областей, яке офіційно почало діяти 17 липня 1941 р. Друга, за винятком спеціальних питань економічного пограбунку, підлягала головному командуванню сухопутних військ вермахту (ОКХ) і включала райони Донбасу, Чернігівської, Сумської та Харківської областей.

20 серпня 1941 р. Гітлер підписав розпорядження про рейхскомісаріат “Україна”. До його складу увійшли Волинь, Полісся, Правобережжя, а також Полтавська і Запорізька області.

Загарбники створили “цивільне управління” – міські управи на чолі з бургомістрами, волосні управи на чолі зі старшинами. В селах призначалися старости. Паралельно з цими органами влади діяли воєнні комендатури, військово-польові суди, органи нацистської служби безпеки (СД).

Фашистський режим в Україні мав виконати такі завдання:

  •  забезпечити продовольством, матеріальними і людськими ресурсами потреби фашистської воєнної машини;
  •  вивільнити життєвий простір для німців шляхом фізичного знищення українського населення та вивезення на роботи до Німеччини;
  •  сприяти колонізації значної частини окупованих земель, заселенню цілих районів німецькими переселенцями.

По-друге, запроваджувався “новий порядок” в промисловості. Уцілілі промислові підприємства окупанти оголосили власністю Німеччини. Вони були приєднані до імперських фірм.

В сільському господарстві окупанти нещадно грабували село, перетворивши колгоспи і радгоспи в “общинні господарства” і запровадивши в них кріпацький режим.

Берлін намагався негайно перетворити українські землі у німецьку колонію, надійний продовольчий резерв рейху. На селянські двори наклались 12 різних видів податків.

Обліком, вилученням і переробкою усієї сільськогосподарської продукції на окупованій території України відало 250 німецьких сільськогосподарських фірм. В результаті з України викачувалась в рейх левова частка того, що вироблялося.

Важливим економічним ресурсом було населення України. Вже в серпні 1941 р. під страхом сурової кари була введена обов’язкова трудова повинність в окупованих областях. Підлягали повинності люди від 14 до 65 років.

Під час окупації активно використовувалися трудові ресурси України у примусовій праці в народному господарстві нацистської Німеччини. На початку 1942 р. Берлін дав вказівку розгорнути вербування і вивіз українців до Німеччини, де використовував їх на роботах у військовій промисловості, на шахтах, у сільському господарстві. З 2,8 млн. молодих людей, вивезених з СРСР до рейху, 2,4 млн. були вихідцями з України. Таким чином, з 7 млн. іноземних робітників у Німеччині третину складали українці.

По-третє, окупанти закривали навчальні заклади й наукові установи, школи, клуби, всіляко принижували гідність українського народу.

Відбулося повальне пограбування пам’яток історії та культури. До Німеччини вивозили унікальні музейні експонати з Києва, Харкова, Львова, Одеси. Тільки з фондів АН України було вивезено близько 320 тис. рідкісних книжок.

І, на кінець, характерною рисою “нового порядку” був нестримний кривавий терор. Вже в жовтні 1941 р. було спалене село Обухівка, а все населення розстріляне. Така ж доля під час окупації спіткала ще 250 населених пунктів республіки. Сотні тисяч мирних громадян було знищено у Києві, Рівному, Вінниці, Харкові та інших містах. В Україні було створено 50 гетто і понад 180 великих концентраційних таборів, в яких від голоду, холоду і знущань гинули тисячі людей. Всього ж за роки окупації в Україні за різними джерелами загинуло від 13,6 до 14,5 млн. осіб.

Таким чином, характерними рисами фашистського окупаційного режиму в Україні стали пограбування, насилля і терор, що мали на меті остаточне підкорення українського народу та його часткове знищення.

По мірі запровадження в життя “нового порядку” наростав опір українського народу. Важливим чинником героїчного протистояння гітлерівським загарбникам були партизанський рух і боротьба підпілля, що розвинулися в окупованих ворогом районах.

Що ж сприяло його становленню і розгортанню?

Одним з головних факторів сили партизанського руху була активна участь в ньому радянських воїнів. Поразка першого ешелону на початку війни не призвели до розвалу усієї системи радянської оборони і до припинення збройної боротьби, яка одразу ж набула характеру партизанських бойових дій.

Багато військовослужбовців, які не змогли пробитися з оточення, вливалися в партизанський рух, який під їх впливом набував вигляду і якості бойових одиниць. Для погано згуртованих і ненавчених попервах партизанських сил, використання кваліфікованих кадрових військових сприяло скорішому розгортанню організованого опору ворогові.

Будучи кістяком партизанських сил, командири та військові спеціалісти сприяли формуванню специфічної військової структури народних за своїм характером партизанських формувань, підвищенню боєздатності, зміцненню дисципліни. Вирішальну роль у становленні і розвитку партизанського руху і підпілля відігравали такі кадрові військовослужбовці, як С.Руднєв, О.Сабуров, М.Наумов і багато інших.

Другим важливим фактором у зростанні та поширенні підпільно-партизанської антифашистської боротьби було залучення до цієї боротьби широких народних мас.

Віддаючи належне зусиллям військовослужбовців у цьому процесі, слід підкреслити, що завдяки завершенню до середини 1942 р. процесу визначення політичної позиції основної маси українського населення створилися сприятливі умови для посилення антифашистської боротьби та залучення до неї все нових сил. Стрімко вичерпувався і так небагатий “кредит довіри” щодо окупантів, зникли сподівання зміни на краще у тяжкому житті людей. Тому масові політичні, економічні та духовні репресії фашистів множили ряди антифашистського руху в Україні.

Третім фактором, який сприяв зростанню радянського партизанського руху можна назвати розгортання та активацію комуністичного підпілля.

У новій, більш сприятливій для організаційно-пропагандистської роботи обстановці активніше і ефективніше почав діяти підпільно-партизанський рух. У важких умовах взялися місцеві комуністи і комсомольці за цю справу. На свій страх і ризик вони гуртували однодумців, збирали на полях недавніх боїв зброю, самотужки виробляли конспіративні прийоми, тактику бойових дій, налагоджували приймання радіо донесень, розмножували і розповсюджували антифашистські листівки.

Завдяки невтомній роботі організаторів цієї роботи уже на середину 1942 р. у нелегальній діяльності патріотів відбувся вирішальний злам. Підпільну і партизанську мережу в Україні не тільки відновили, а й значно розширили та посилили. Певною мірою вдалося виправити численні помилки в ході формування партизанських загонів та нелегальних антифашистських організацій. На місце загиблих прийшли тисячі нових. Вже наприкінці 1942 р. боротьба проти окупантів велася повсюдно. Найефективнішими формами були збройні партизанські дії, зокрема на комунікаціях, рейди по ворожих тилах, підтримка наступальних операцій радянських військ тощо. Робітники, селяни, службовці нерідко під впливом діяльності підпільників саботували економічні, політичні та воєнні заходи окупантів, чим ослаблювали ворожий тил. Недарма фашисти називали радянський партизанський рух “регулярним другим фронтом”.

У 1943 р. партизанський рух на території України досяг пікової відмітки. Цього ж року партизани підірвали 3688 ешелонів, 1469 залізничних і шосейних мостів. А всього за роки війни українські партизани знешкодили близько 500 тисяч військовослужбовців противника, підірвали 4959 ешелонів, 607 залізничних і понад 1,5 тисячі шосейних мостів, знищили 1566 танків і бронемашин, 211 літаків, розгромили 467 ворожих гарнізонів, пошкодили і вивели з ладу 461 підприємство, 915 складів, 248 вузлів зв’язку, 44 залізничні об’єкти тощо. Такий підсумок діяльності 60 партизанських з’єднань і близько 2 тисяч загонів та груп загальною чисельністю до півмільйона партизані.

Роль “третьої сили” в умовах окупаційного режиму намагалася відіграти Організація українських націоналістів. Після невдалої спроби 30 червня 1941 р. проголосити у Львові відновлення самостійної Української держави, ОУН остаточно розкололася на ОУН (м) – помірковане крило під керівництвом А.Мельника і радикальне ОУН (б), яке очолив С.Бандера. Мельниківці, сподіваючись на врахування німцями українських інтересів, відкрито стали додатком окупаційного апарату і навіть створили з українців дивізію СС “Галичина” для допомоги фашистам. Бандерівці, збагнувши, що Німеччина розглядає Україну лише як колонію, почали створювати власні збройні сили – Українську повстанську армію (УПА), підпільні боївки в селах, метою яких була боротьба за незалежну соборну Україну.

Водночас ОУН робила активні спроби з допомогою так званих “похідних груп”, що складалися з досвідчених організаторів і пропагандистів, поширити свій вплив на східні та південні області, розгорнути мережу оунівського підпілля у Києві, Сумах, Житомирі, Полтаві та інших містах.

На відміну від радянського підпілля німці називали націоналістичних нелегалів “українським рухом опору”, хоча і на них обрушилися репресії окупантів.

З наближенням Червоної армії і реальною перспективою повернення радянської влади, стосунки між бандерівцями і окупантами, з огляду на спільну загрозу в ряді випадків набули характеру взаємо сприяння у боротьбі проти радянських військ.

Випущені німцями у 1944 році з концтаборів українські політичні лідери, Степан Бандера, Андрій Мельник, Тарас Бульба, Ярослав Стецько та інші, чекали розвитку подій на Заході, сподіваючись на початок війни між союзними державами та СРСР. Але сподівання їхні були марні. Після капітуляції Німеччини радянська влада змогли організувати систематичні і широкі заходи проти УПА. У 1945-1946 роках частини Радянської армії організувала блокаду і прочісування величезних територій Волині, де були зосереджені основні сили УПА. Щоб позбавити народної підтримки УПА, місцевих жителів виселяли із районів розташування баз УПА, депортували до Сибіру сім’ї тих, хто був з ними пов’язаний. Одночасно уряд запропонував всім учасникам опору амністію, якщо вони добровільно складуть зброю.

Зазнавши тяжких втрат, УПА замінила тактику, розділившись на малі рухливі загони. Вони нападали на відділи НКВД, протистояли мобілізації до Радянської армії, проводили акції проти виборчої компанії, колективізації. Найрадикальніші підпільні групи вдавалися до вбивства тих, хто підтримував радянську владу. Але коли стало зрозуміло, що американо-радянська війна не відбудеться, багато цих загонів за наказом проводу УПА було розпущено, частина потрапила до полону, частина емігрувала. Спорадичні дії УПА тривали до 1953 року.

Наявність двох, хоч і нерівнозначних за масштабами та ефективністю, сил руху опору (тут перевага в ефективності, безумовно, на боці радянського руху опору) була особливістю українського театру партизанських дій так само, як і факт розколу української нації ідеологічно. Але є підстави наголосити і на тому, що об’єднувало ці сили руху опору. Абсолютна більшість українського народу не сприйняла націонал-соціалістичної ідеології, хоч як нацисти не намагалися її нав’язати, зайняла, зрештою, однозначно ворожу позицію щодо окупантів та їх сателітів. А це створювало сприятливі умови для безкомпромісної антифашистської боротьби, ефективність якої суттєво погіршувало моральний стан солдатів, які воювали в країні, де кожний громадянин міг виявилися партизаном.

Таким чином, партизанська боротьба та підпілля в Україні мали організований, широкий характер. Вони були складовою частиною боротьби українського народу проти окупантів.

Восени 1942 р. почався новий період Великої Вітчизняної війни – період корінного перелому. Надзвичайні заходи соціально-економічного, політичного і воєнного характеру, які були жорстокі, але необхідні, дозволили мобілізувати всі сили і засоби для опору фашистам. Високе патріотичне піднесення народу, масовий трудовий і воєнний героїзм, єдність фронту і тилу, грізний рух опору – все це стало складовими частинами цього перелому.

В ході запеклих боїв восени 1942 р. Червона армія зупинила наступ німців на Сталінград і виснажила їх війська звитяжною обороною міста. Під час цієї битви були створені умови для початку визволення українських земель від фашистських загарбників.

Перший етап – серпень-вересень 1943 року. В цей період були розгромлені частини вермахту на Лівобережній Україні. Радянські війська вийшли до Дніпра і створили кілька плацдармів на його правому березі. Почався кульмінаційний момент битви за Україну.

Другий етап тривав з жовтня по грудень 1943 року. Головною подією цього періоду і битви за Дніпро було визволення Києва.

Форсування Дніпра і взяття Києва зірвало план Гітлера стабілізувати лінію фронту, створити неприступний “Східний вал” і перейти до затяжної позиційної війни з метою вимотування сил Червоної армії. Саме тому перемога у битві за Дніпро і стала завершенням корінного перелому у Другій світовій війні.

У січні 1944 року радянські війська розпочали визволення Правобережної України та Криму. Успішне досягнення цієї мети значною мірою було забезпечене перемогою під Корсунь-Шевченківським. На початку жовтня 1944 р. в ході Карпатсько-Ужгородської операції завершилося визволення території України. 27 жовтня вибито ворога з Ужгорода, наступного дня – з решти населених пунктів Закарпаття.

У ході воєнних дій на території Східної, Центральної, Південно-Східної Європи воїни чотирьох Українських фронтів виявляли мужність і героїзм визволяючи народи інших держав від фашистської чуми. Своїми звитяжними бойовими діями вони зробили вагомий внесок в остаточний розгром гітлерівського фашизму, вихід із війни союзників Німеччини.

8 травня 1945 року капітулювала Німеччина, а 2 вересня – Японія. Це означало, що Друга світова війна закінчилася.

Внесок України в перемогу над фашизмом.

Друга світова і Велика Вітчизняна війни були породжені складною і драматичною ситуацією 30-х років, в основі якої були різні альтернативи розвитку подій.

Серед багатьох питань новітньої історії України періоду Другої світової війни та її складові – Великої Вітчизняної, які ще й досі залишаються мало дослідженими, важливе місце посідають питання про внесок українського народу в перемогу над німецько-фашистськими загарбниками та військові втрати України під час війни.

Ставлячи за мету розгляд цих питань, потрібно наголосити на тому, що Велика Вітчизняна війна залишила глибокий слід в історичній доля України. Її нищівний вал двічі прокочувався територією нашої країни, не обминувши навіть найменшого населеного пункту, придушивши, понівечивши своїм смертоносним тягарем десятки мільйонів людей. Не було сім’ї в Україні, яка б не відчула на собі спопеляючого дихання цієї війни. Більш як 41-мільйонний український народ, його територія, промисловий потенціал, сировинні та продовольчі ресурси були втягнуті в епіцентр того смертоносного смерчу.

Саме з Україною, і навіть з усім південним напрямком як географічним її продовженням, пов’язані основні і вирішальні події а всьому 4500-кілометровому радянсько-німецькому фронті, який був центральним у системі фронтів Другої світової війни. У 1941-1945 рр. тут зосереджувалися головні сили вермахту – від 56 до 76% загальної кількості дивізій, причому 607 з них були розгромлені саме на цьому фронті. Цілком логічним є у цьому контексті твердження, що оскільки український південний напрям постійно був центральним на радянсько-німецькому фронті, то саме таким він був і на всьому європейському театрі воєнних дій, принаймні до кінця 1944 р. Саме в Україні вирішувалася доля війни в Європі.

На українській і взагалі південній ділянці практично ніколи не було стану затишшя, не було стабільної лінії фронту, постійно тривали активні бойові дії.

Війна на території України з 22 червня 1941 р. і аж до 28 жовтня 1944 р. не припинялася ні на день, ні на годину. Тут відбулися майже половина стратегічних операцій, проведених за час Великої Вітчизняної війни на радянсько-німецькому фронті.

Доля України та її народу, як і в Першу світову війну, склалася таким чином, що вони опинилися в епіцентрі воєнних подій. Більшість українського народу сприйняла німецьку агресію як смертельну загрозу для себе. І тому Друга світова війна відразу ж після вторгнення Німеччини на територію Радянського Союзу стала для українців визвольною, справедливою, вітчизняною війною. У цій, народній за своєю суттю, війні мільйони українців, як і всі народи Радянського Союзу, піднялися на захист не соціалізму сталінського зразка, а передусім власного життя, своєї родини, домівки, культури, одним словом, Батьківщини від іноземного поневолення.

В історичній долі України, її народу Друга світова війна та її складова – Велика Вітчизняна – займають надзвичайно важливе місце. На це необхідно звернути особливу увагу тому, що останнім часом в Україні набули певного поширення твердження, за якими війна Радянського Союзу проти Німеччини ніби не була війною українського народу і взагалі не має відношення до історії України. Подібне ставлення до історичних фактів взагалі викреслює один з найскладніших, найнесподіваніших періодів історії України, деформує висвітлення історичного процесу в цілому.

Між іншим, саме ці війни відіграли особливу роль в історії України. Вони стали одним з найважливіших періодів у тривалому й суперечливому процесі формування її незалежності. Активна участь українського народу в антигітлерівській коаліції сприяла зростанню національної самосвідомості, глибокому розумінню його місця серед інших народів, а відтак поступовому реальному наповненню державницького потенціалу України. Мучеництво та героїзм українського народу у боротьбі за власні свободу і незалежність, а також за свободу і незалежність народів Європи й світу здобули визнання волелюбних народів.

Із Другої світової війни Україна вийшла у новій якості: по-перше, вона вперше у своїй історії стала соборною, ввібравши до свого складу всі українські землі; по-друге, Україна також вперше була введена в систему світової співдружності (30 квітня 1945 року вона стала членом Організації Об’єднаних Націй) і набула статусу суб’єкта міжнародного права, члена міжнародних організацій. Цим рішенням ніби юридично підкреслювалось право України на визначення її рівноправним членом антигітлерівської коаліції. Право України увійти в цю організацію, яка вирішувала долі людства в післявоєнний час, ґрунтувалося на її внеску в справу розгрому німецького фашизму. Він був значно більшим, ніж внесок переважної більшості держав-членів ООН того часу.

Внесок українського народу в перемогу над німецько-фашистськими агресорами був незмірним. Разом з усіма народами Радянського Союзу він з перших годин війни піднявся на захист своєї Вітчизни.

Народ України в роки війни дав збройним силам антигітлерівської коаліції більше 7 млн. осіб. Кожен другий із них загинув на радянсько-німецькому фронті, кожен другий з тих, хто залишився живим, став інвалідом.

Воїни-українці мужньо воювали на всіх фронтах Великої Вітчизняної війни. Про це свідчить те, що на 1 листопада 1947 року з 9 284 199 нагород, які одержали представники 193 народів і національностей СРСР, на українців припадало 1 710 766 орденів і медалей. А те, що вони були на другому місці й за кількістю Героїв Радянського Союзу, свідчить на користь високого усвідомлення ними свого військового обов’язку.

У безсмертних лавах тих, хто повторив подвиг О.Матросова, 55 українців, а серед тих, хто повторив подвиг М.Гастелло, є також значна кількість українських воїнів, у тому числі В.Бондаренко, І.Вдовенко, В.Дятленко, А.Клочко, І.Орленко, Г.Храпий та багато інших уславлених льотчиків.

Вадливо відзначити й те, що в роки війни український народ дав сотні полководців та воєначальників. У числі найвидатніших: А.Єрьоменко, І.Кожедуб, П.Кошовий, Р.Малиновський, К.Москаленко, П.Рибалко, Є.Руденко, В.Судець та ін. Досить сказати, що більше половини з 15 фронтів, які діяли в роки війни, очолювали маршали та генерали-українці за походженням.

Вагомий внесок у перемогу над німецько-фашистськими загарбниками зробили українські партизани і підпільники. За період дій в тилу противника ними на території України було виведено із строю близько півмільйона солдатів і офіцерів. Навіть серед учасників білоруського партизанського руху 3,84% були нашими земляками, а в партизанських загонах Молдавії ї частина становила 20%.

Говорячи про внесок українського народу, слід наголосити й на тому, що жодна країна колишнього Радянського Союзу не зазнала такого терору, масового знищення населення і вивезення його до Німеччини, як Україна. Про це свідчить хоча б той факт, що в роки війни з України до Німеччини примусово було вивезено 2,2 млн. осіб. Отже, депортовані з України становили 78% від усіх депортованих з СРСР.

Значним був внесок України в економіку Радянського Союзу, від якої залежало забезпечення бойових дій. Напередодні війни Україна за рівнем розвитку важкої промисловості посідала друге після Німеччини місце в Європі, а за виробництвом металу й машин йшла попереду Фракції та Італії, наздоганяла Англію. Кращі наукові та інженерні сили республіки продовжували свою напружену діяльність протягом всіх воєнних років. Все це також свідчить про значний внесок українського народу в перемогу.

Гірким доказом цього є і величезні матеріальні втрати України. Вони оцінюються у 286 млрд. крб. (загальні втрати СРСР – 679 млрд., з яких 255 млрд. – Росії). Виходить, що матеріальні втрати України становлять 42% від загальних страт СРСР.

Втрати тільки однієї України складають майже половину військових втрат Західних держав антигітлерівського альянсу разом взятих. З цього випливає, що в роки Другої світової війни український народ заплатив надзвичайно високу ціну. І це далеко не остаточні дані. Над їх уточненням ще довго доведеться працювати вченим, слідопитам, працівникам військкоматів, усім тим, кому дорога пам’ять про кожну людину, яку від нас забрала війна.

З участі українського народу в Другій світовій та Великій Вітчизняній війнах можна зробити такі висновки:

по-перше, з початком Другої світової війни та її складової – Великої Вітчизняної війни в масі своїй український народ сприйняв німецьку агресію як смертельну загрозу для себе. І тому одразу після вторгнення німецьких військ на територію СРСР війна стала для нього визвольною, справедливою, вітчизняною. Його рішучість в справі захисту своєї Батьківщини від іноземного поневолення була настільки великою, що він виявився мудрішим і прозорливішим від своїх як радянських, так і націоналістичних керівників і вождів, ставши на шлях боротьби проти гітлерівців, стверджуючи тим самим свою людську і національну гідність.

По-друге, будучи учасником Другої світової та Великої Вітчизняної війн, український народ зазнав незмірних втрат і бідувань, мужньо боровся і переміг. Попри всі неймовірні труднощі і перешкоди він зберігся як етнос, утвердив власну гідність і авторитет, своє місце серед народів світу.

По-третє, період Другої світової війни є особливим, переломним у тривалому суперечливому процесі формування незалежності України. Активна участь українського народу в антигітлерівській коаліції, його великі людські жертви, колосальні матеріальні збитки сприяли поглибленню національної свідомості як у радянській, так і національній формах, розумінню його місця серед інших народів, а відтак – поступовому реальному наповненню державницького потенціалу України навіть в умовах жорстокої централізації унітарної держави.

По-четверте, за заслуги перед людством у боротьбі за власну волю, а також волю народів Європи і світу український народ здобув визнання всіх народів. Україна вийшла з другої світової війни у новій якості: вона вперше в історії стала соборною. Увібравши до свого складу всі українські землі. Вона також стала співзасновником ООН і одним з перших його членів. У роки війни Україна отримала (хоч і формальні) юридичні ознаки держави: гімн, прапор, герб. У воєнний та повоєнний час закінчилося соборне оформлення України як держави.Національно-визвольний рух часів війни ініціював подальше поширення національної ідеї та боротьбу за її втілення у життя.

3. Україна у повоєнний період

(друга половина 40-х – перша половина 50-х років)

Радянський Союз вийшов з Другої світової війни переможцем, який виніс на собі основний тягар вирішальних воєнний дій.

Перемога підтвердила те, що без тісного союзу радянських народів жодному з них не вдалося б вистояти проти фашистської навали.

За надзвичайно важких, суперечливих умов відбувався процес повернення Української Республіки до мирного життя. Здавалося, що господарське відродження може стати справою багатьох поколінь. Але народ був сповнений рішучості як найшвидше відновити країну. Завдяки самовідданій праці людей, а також матеріально-технічного співробітництва республіки з іншими республіками СРСР, на кінець 1946 року, переведення економіки на випуск мирної продукції було завершено. У грудні 1947 року була відмінена карткова система. Певна увага приділялася житловому будівництву, благоустрою міст і сіл республіки, зростала мережа кінотеатрів, побутових закладів, здійснювався генеральний план реконструкції та дальшого розвитку столиці України Києва. Республіка, на початку 50-х років зуміла досягти довоєнного рівня економічного та культурного розвитку. У повоєнні роки з’являються ряд творів, які здобули визнання. Над темами, близькими народові, працювали поети П.Тичина, В.Сосюра, прозаїки Ю.Яновський та Остап Вишня. Зростає популярність у народі театрального мистецтва, у республіці працювали три кіностудії художніх фільмів. Зовнішнє пожвавлення культурного життя сприяло активізації самодіяльної народної творчості. Проводилися олімпіади художньої самодіяльності, огляди, підвищувався виконавчий рівень.

В цей же час, українська література і мистецтво, як і усе життя республіки, не могли не зазнати деформацій в наслідок засилля сталінських догматів. Особливо вважав Сталін, необхідно посилити контроль в царині ідеології. Дещо відновлене під тиском обставин українське національно-культурне життя, зазнає удару за період “Ждановщини”, коли практично ліквідуються всі українські культурні здобутки. Центральним Комітетом партії у липні 1946 року українські комуністи були звинувачені у тому, що вони “не дають належної уваги підбору кадрів та їхніх політично-ідеологічній підготовці в галузі науки, літератури і мистецтва ... де існує ворожа буржуазно-націоналістична ідеологія” і “мають місце українські націоналістичні концепції”. Було осуджено “Нарис історії української літератури” 1945 року за редакцією С.Маслова і Є.Кирилюка, змінено редакційний склад журналів “Вітчизна”, “Дніпро”, а також критиковано твори Ю.Яновського, А.Малишка, О.Довженка та інших, відновлено компанію проти “школи Михайла Грушевського”. Піддано критиці самодіяльні культурно-освітні установи, репертуар опери, театру, кіно, радіо.

Найстрашнішим лихом, яке випало на долю населення України у перші післявоєнні роки, став голод 1946-1947 рр. Зруйнування сільського господарства війною та незадовільні кліматичні умови весни-літа та посуха 1946 року (на півдні України вона повторилася у 1947 році), сильно загострили продовольчу ситуацію. Однак до самого голоду справа не дійшла б, якби центральні органи не встановили завищених норм держпоставок хліба з України. У результаті державної хлібозаготівлі практично нічого не залишилося для забезпечення продовольством колгоспників.

Голод охопив не лише Україну, а й Молдавію, Поволжя, Ростовщину та Центрально-Чорноземну зону. Кількість його жертв ніколи не документувався.

Дещо благополучніше склалася продовольча ситуація у Західній Україні, яка не була вражена посухою і сільське господарство якої ще залишалося не колективізованим. Багато мешканців Східної України рятували життя собі і своїм сім’ям, таємно перебираючись сюди у переповнених поїздах, нерідко на дахах вагонів, вивозячи додому мішки з зерном, картоплею й іншими продуктами, які їх жертвували “західняки”. Однак сама Західна Україна у післявоєнні роки витримала інший важкий удар – прискорену і насильну “радянізацію”. У 1944-1950 рр. з західних областей УРСР депортовано до Сибіру 140 тисяч осіб – в основному сім’ї тих, хто співпрацював з німцями, служив у дивізії СС “Галичина” або воював в УПА. Наймасовіша депортація відбулася у жовтні 1947 року, коли було вивезено 78 тисяч осіб.

Жертвою насильства стала й греко-католицька церква, яка намагалася ужитися з новим режимом. Греко-католицька церква стала найбільшою у світі забороненою конфесією.

У такий складний час, робить висновок колектив авторів на чолі з А.Г. Слісаренко, керівники партії та уряду замість пошуків шляхів виходу з важкого становища, розроблення ефективної економічної політики розгорнули пошуки винуватців від України. Це призвело до нових гучних компаній і репресій.

1953 рік в Україні почався кампанією нагнітання психозу у суспільстві з приводу нібито активізації в республіці українського і європейського буржуазного націоналізму. Але цим кампаніям не вдалося здійснитися.

5 березня 1953 року помер Й.Сталін, людина, яка понад 30 років очолювала Комуністичну партію і Радянську державу, він визначав політику країни, напрямки розвитку в усіх її регіонах. В історії України відкрився новий етап.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

12447. Создание резервных копий 144.33 KB
  Лабораторная работа № 9 Тема: Создание резервных копий. Цель: научиться выполнять архивирование данных и пользоваться службой восстановления системы.Средства для выполнения работы: аппаратные: компьютер с установленной ОС Windows XP. программные: приложения ВМ: ...
12448. Сжатие информации 34.38 KB
  Лабораторная работа № Тема: Сжатие информации. Цель. Целью лабораторной работы является получение навыков работы с архиваторами RAR ARJ и ZIP и ознакомление с основными алгоритмами сжатия информации. Методические указания по выполнению лабораторной работы. Арх
12449. Поиск информации в сети Интернет 30.74 KB
  Лабораторнопрактическая работа Тема: Поиск информации в сети Интернет Цель работы: Научиться использовать поисковые службы Интернет и поисковые серверы WWW для поиска необходимой информации. Изучить типы поисковых серверов язык запросов поискового сервера и т
12450. Осуществление антивирусной защиты персонального компьютера с помощью антивирусных программ 250.78 KB
  Лабораторная работа Тема: Осуществление антивирусной защиты персонального компьютера с помощью антивирусных программ Цель работы: научиться устанавливать настраивать антивирусные программы. Теоретические сведения. Антивирусные программы это программы о...
12451. Анализ деятельности ОАО «Альфа-Банк» 734.5 KB
  Рассмотрим анализ сильных и слабых сторон организации ОАО «Альфа-Банк». В целом влияние внешней среды носит негативный характер. Наибольшую возможность предоставляют конкурентные и рыночные факторы. Самыми сильными сторонами рассматриваемой организации – финансы и менеджмент. Самые слабые стороны – кадры и маркетинг.
12452. Техніко-технологічна база ТОВ “Флеш” 485 KB
  Поглиблене опрацювання теоретично-методологічних засад щодо оцінки техніко-технологічного рівня підприємства і виробничої потужності; розгляд сучасних напрямків розвитку техніко-технологічної бази промислових підприємств та методології оцінки ефективності техніко-технологічних нововведень; надання стислої характеристики об»єкту дослідження та діагностика його виробничо-господарської діяльності і фінансового стану...
12453. Размещение информации на ресурсах локальной сети 18.17 KB
  Лабораторная работа Тема: Размещение информации на ресурсах локальной сети Цель работы: Познакомиться с работой в локальной сети. Научиться размещать информацию на ресурсах локальной сети. Научиться предоставлять доступ к информационным ресурсам своего компьютера...
12454. ИЗМЕРЕНИЕ ФОКУСНОГО РАССТОЯНИЯ ТОНКОЙ ЛИНЗЫ 431.34 KB
  Лабораторная работа № 3 ИЗМЕРЕНИЕ ФОКУСНОГО РАССТОЯНИЯ ТОНКОЙ ЛИНЗЫ Введение. Многие оптические явления можно рассматривать на основе представлений о свете как о совокупности световых лучей линий вдоль которых распространяется световая энергия. В оптически о
12455. Мультимедийный проектор 667.5 KB
  Лабораторная работа №6. Тема: Мультимедийный проектор Основные сведения о проекторах. Мультимедийный проектор представляет собой аппарат обеспечивающий вывод проецирование на большой экран видео информации поступающей от одного или нескольких внешних исто