2646

Міжвоєнний період в історії українського народу

Лекция

История и СИД

Міжвоєнний період в історії українського народу (1921-1939рр). Соціально-економічне та політичне становище українських земель в 20-30 роках. Національно культурне відродження в Україні. Політичне становище Захід...

Украинкский

2012-11-12

152.5 KB

19 чел.

Лекція 7. Міжвоєнний період в історії українського народу

(1921-1939рр).

План

  1.  Соціально-економічне та політичне становище українських земель в 20-30 роках.
  2.  Національно культурне відродження в Україні.
  3.  Політичне становище Західної України в 20-30 роках.


Соціально-економічне та політичне становище українських земель в 20-30 роках.

а) Соціально-економічний розвиток в добу НЕПу

Закінчення громадянської війни створило умови для переходу до мирного будівництва. Проте ситуація виявилася складною. Внутрішнє становище на Україні характеризувалося двома словами: глибока криза.

Україна являла собою руїну. 7 років майже безперервних воєнних дій забрали життя 4,5 мільйонів людей. Збитки, завдані народному господарству України оцінювались у 10 млрд. крб. золотом, що становило 25% загальної суми збитків, понесених усіма радянськими республіками. Виробництво промислової продукції зменшилось в 10 разів.

В 1920 р. в Україні вироблялось у порівнянні з 1913 р.: сталі - 1,7%; прокату - 1,8%; вугілля - 22%. В республіці працювала одна доменна піч у Єнакієвому.

Кількість робітників зменшилась удвічі.

Не кращою була картина у сільському господарстві. Селяни були задоволені одержаною землею, проте політика "воєнного комунізму", незабезпеченість реманентом і тягловою силою призвела до скорочення посівних площ на 15%, а валового збору зерна - на 62-72%.

Економічна криза доповнювалась політичною.

Після закінчення бойових дій зросло невдоволення селян продрозкладкою, яка виконувалась з великим напруженням.

Здійснення розкладки за допомогою армійських частин ускладнило ситуацію - селянство взялось за зброю. Збройний опір селянства охоплює всю територію України, але найбільше -Донецьку, Полтавську, Кременчуцьку та Катеринославську губернії.

Незадоволення виявляли інші групи населення, зокрема робітники. Так, голод, розруха, епідемії підняли в червні 1920 р. на страйкову боротьбу робітників залізничних майстерень Катеринослава.

Невдоволення виявились і в армії. Найбільш привілейована за постачанням, вона почала голодувати. 1 млн. червоноармійців, які стояли на Україні і в основній своїй масі (77%) були пов'язані походженням з селянством, становили серйозну небезпеку радянській владі.

Настрої суспільства впливали на настрої в більшовицькій партії. Ще в січні 1920 р. деякі більшовики доводили про необхідність оздоровлення економіки, заміни продрозкладки. Але ці пропозиції відкидалися прибічниками воєнно-комуністичних методів управління. А вони в партії домінували.

Проте наявні економічна і політична кризи, їх глибина підводили до думки, що країна і правляча партія були напередодні рішень довготривалого значення. Треба було відбудувати народне господарство і, найголовніше, вирішити, якою має бути соціалістична економіка не у надзвичайних, а у нормальних умовах. До того ж, спад світового революційного руху фактично вичерпав надії партії на швидке здійснення світової революції і матеріально-технічну допомогу західного пролетаріату. Драматичний виступ моряків Кронштадта під гаслом "За владу Рад, але без більшовиків" - засвідчив про реальну можливість втрати більшовиками влади.

Ленін вперше висловився за НЕП 4 лютого 1921 р., а письмово сформулював цю ідею 8 лютого. Перелом відбувся у березні 1921 р., коли X з'їзд компартії з ініціативи Леніна проголосив нову економічну політику (НЕП), основними напрямами якої були слідуючі:

заміна продрозкладки продподатком мала сенсаційний характер. Це був перший крок, який швидко був доповнений цілим комплексом заходів, серед яких: використання товарно-грошових відносин; формування ринку; кооперування трудящих; запровадження госпрозрахунку; тимчасовий допуск капіталістичних елементів в економіку та інші. Сам термін "НЕП" з'явився в травні 1921 р. і залишився в історії.

Отже, продподаток - захід, з якого почалось практичне здійснення НЕПу. Продподаток був значно менший за продрозкладку і доводився до селян заздалегідь, тобто до початку польових робіт. Він став виконувати функції економічного стимулу, який забезпечував зростання доходів селян. Водночас податкова політика будувалась за класовим принципом: найвищим податком обкладались куркулі, меншим - середняки. Багато бідняків звільнялися від податку взагалі.

Початок переходу до НЕПу, таким чином, свідчив про те, що інтереси сільського господарства виходили на перший план.

Були проведені зміни в промисловості республіки. Зберігаючи за собою командні висоти в економіці, тобто контролюючи важку промисловість, Радянська влада в 1921 р. передала в оренду різним організаціям (артілям, кооперативам), а також приватним  особам (іноді колишнім власникам)  5200  підприємств,  що становило половину наявного фонду республіки.

В основному це були дрібні підприємства харчової, шкіряної, хімічної галузей. Причому, підхід був таким: орендна плата для організацій порівняно з приватними власниками була удвічі меншою. Організаціям надавалася перевага в одержанні державних замовлень, сировини, палива.

Відбулася легалізація торгівлі, яка до цього існувала у вигляді підпільного мішечництва. Через рік приватний капітал контролював 75% роздрібного товарообігу.

В 1922-1924 рр. була здійснена реформа фінансово-кредитної системи, яка зробила радянський червінець конвертованим.

Почала відроджуватися кооперація. В 1921 р. споживча кооперація була перетворена у самостійну організацію з правом заготівлі і збуту продуктів. Зміцнюється і сільськогосподарська кооперація. Вона зосереджує 37% планової заготівлі зерна і 50% - технічних культур. До кінця відбудовчого періоду в Україні існувало 6172 споживчих і 11320 сільськогосподарських кооперативів, які охоплювали більше половини населення республіки.

Масштаби і рішучість перебудови народного господарства в ті роки просто вражають. До того, що вже названо, можна додати такі заходи: перехід від обов'язкової праці (трудповинності, трудмобілізації) до системи вільного найму робочої сили; відмова від розподілу за картками; заміна безгрошових замовлень та стимулювання випуску необхідної суспільству продукції економічними засобами. З підпілля вийшла підприємницька діяльність. З'явилася так звана "нова буржуазія" - орендарі, маклери, комісіонери - непмани. Їх діяльність сприяла найшвидшому подоланню хаосу й розрухи в господарстві.

За два роки економічний механізм "воєнного комунізму" був демонтований і замінений новою економічною політикою.

Початок запровадження НЕПу збігся з важким випробуванням - голодом 1921-1923 рр. Посуха 1921 р. призвела до катастрофічних наслідків у південних районах України. Епіцентром лиха стала Запорізька губернія. Звідси лавиноподібно почала збільшуватися кількість голодуючих, охопивши 5,6 млн. осіб, тобто близько 25% населення України.

Друга хвиля голоду прийшлася на зиму 1922-1923 рр. Основною причиною став цього разу надмірний вивіз хліба за кордон та до Росії. Дефіцит зерна складав 20 млн. пудів. В той час, як з України було вивезено 18 млн. пудів зерна: 15 млн. - на експорт; 2,5 млн. - до Російської Федерації.

Незважаючи на ускладнення, викликані голодом, новий економічний курс Радянської влади швидко позначився в народному господарстві. Економічні результати НЕПу дали змогу історику О. Субтельному назвати його великим досягненням і охарактеризувати 20-ті роки в історії УСРР як "новаторські"...

Успіхи по відбудові привели до того, що у 1925 - 1926 рр. довоєнний рівень промислового виробництва вперше було перевершено.

Заходи НЕПу, аграрна реформа 1922 р. налагодили стосунки селян з владою комуністів. В 1923 р. всі податки з села були зведені у грошову форму. Держава за ці гроші купувала зерно на ринку. Сільське господарство стає яскравим показником   відродження продуктивних сил.5 млн. українських селянських господарств швидко збільшили зернове виробництво. Динаміка була такою: 1921 р. - 227 млн. пудів; 1922 р. - 637; 1926 - 1057 млн. пудів. У 1927 р. за обсягом валової продукції сільське господарство вперше перевищило дореволюційний збір зерна.

Оцінюючи в цілому стан справ в сільському господарстві на середину 20-х років, можна сказати, що сільське господарство України було відроджено.

Як бачимо, запровадження НЕПу невдовзі дало добрі результати. Головне, на середину 20-х років відійшла у минуле господарська розруха, в Україні було досягнуто довоєнного рівня розвитку промисловості і сільського господарства. Таким чином, була підготовлена стартова позиція для подальшого економічного розвитку. радянська влада втрималася.

Однак піднесення економіки не відбувалося гладко і безболісно. НЕП не означав повного повернення до ринкової економіки.

В надрах НЕПу загострювались притаманні йому протиріччя. Економічний плюралізм диктував появу політичного плюралізму, а владою більшовики не збиралися ділитися ні з ким. З політикою НЕПу пов'язане поглиблення розшарування у суспільстві. З одного боку - поява непманів, з другого - значна частина суспільства, яка зі зброєю в руках проливала кров за радянську владу. В результаті непівської диференціації спускаючись все нижче на соціальне дно, все гостріше ставало питання „за що боролися?”.

Після смерті Леніна в 1924 р. державне керівництво постійно збивалося на воєнно-комуністичні методи. З 1925 р. це стало чітко виявлятися на партійних конференціях і з'їздах, в ході боротьби за владу і вплив всередині партії. Проте в цілому партія зберегла гнучкість своєї політики і економічна політика на принципах НЕПу продовжувалась до кінця 1927 р.

1928-1929 рр. в історії НЕПу стали часом його зламу, періодом, коли НЕП, за словами Сталіна, було відкинуто "до чорта". Генеральному секретарю ЦК ВКП(б) Сталіну та його однодумцям вдалося придушити в партії опір групи М. Бухаріна, яка боронила принципи НЕПу, і поновити політику, що будувалась на доктрині "воєнного комунізму". Адміністративна система, яка утвердилася у 1929р., не знала такого швидкого і багатогранного розвитку, якою за всіма параметрами була доба НЕПу.

Таким чином, економічна розруха і політична нестабільність початку 20-х років яскраво засвідчили, що політика "воєнного комунізму", яка забезпечила Радянській владі перемогу у війні, не відповідала умовам мирного часу. В березні 1921 р. введенням продподатку на Україні почався поворот у бік нової економічної політики. Протягом двох років, незважаючи на складнощі, посилені голодом, систему "воєнного комунізму" було демонтовано. Дуже швидко НЕП виявив свою ефективність. На засадах НЕПу країну було піднято з руїни, досягнуто довоєнного рівня промислового і сільськогосподарського виробництва. З огляду на здобутки НЕПу, частина керівництва компартії підтримувала курс на ринкову економіку. Прихильники силових методів керівництва не збиралися складати зброю. Проте до 1927 р. їх вдалося нейтралізувати. В 1928-1929 рр. відбувся процес поступового відходу від принципів нової економічної політики і остаточної відмови від неї.

б) Соціально-економічний розвиток України в роки перших п'ятирічок

Незважаючи на позитивні досягнення НЕПу на середину 20-х років, для потреб суспільства цього було мало. По ряду принципово важливих показників країна відставала від передових капіталістичних країн. Значно менше вироблялося електроенергії, сталі, чавуну, добувалося вугілля і нафти. Країна залишалась аграрною, основна маса працюючих була зайнята ручною працею. В містах зростало безробіття.

В грудні 1925 р. з'їзд ВКП(б) в загальних рисах поставив питання про індустріалізацію. Формулювання генерального курсу було таким, щоб "СРСР з країни, що завозила машини і устаткування перетворилася на країну, яка їх вивозить".  

Курс на індустріалізацію був спрямований на вирішення ряду завдань: необхідно було забезпечити економічну незалежність і самостійність СРСР, зміцнити обороноздатність Радянського Союзу, створити матеріально-технічну базу для модернізації промисловості і сільського господарства, стимулювати зростання продуктивності суспільної праці і на цій основі підвищувати матеріальний добробут і культурний рівень трудящих. Україні в планах індустріалізації країни, як раніше в плані ГОЕЛРО, відводилось одне з ключових мість.

Втілення в життя основних завдань інддестралізації на ряд об'єктивних труднощів. По-перше, величезні за масштабами перетворення мали здійснюватися на гігантській території, а це ставило питання про інфраструктуру, стан якої не відповідав потребам часу. По-друге, індустріалізацію необхідно було здійснювалося швидкими темпами, аби остаточно не відстати від капіталістичного світу і зміцнити оборону СРСР. По-третє, в країні не було достатньої кількості кваліфікованих кадрів. Серйозною проблемою був також дефіцит промислового обладнання.

Але головною проблемою була нестача коштів. Проблема фінансування намічених економічних планів стала однією з центральних у державному і партійному житті.

Виконання першого року п'ятирічки здійснюється ще на принципах НЕПу і результати були обнадійливими. На  жовтень 1928р. рівень промислового виробництва перевищував дореволюційний на 32 %.

Рубіжним в історії СРСР і Радянської України стає 1929 р. Ставши центральною фігурою в партії, Сталін повертається до економічної політики часів громадянської війни, суть якої - підвести економічну основу під радянський варіант тоталітаризму.

В країні розпочинається індустріальна гонка, яка хронологічно припадає на другий рік першої п'ятирічки. Пішло коригування планових завдань промисловості у бік їх підвищення. Середньорічний приріст промисловості замість 16% був визначений на рівні 37,7%. Цифри "за бажанням", без наукових обгрунтувань були спущені на всі галузі промисловості.

Задля виконання нових планів здійснювались організаційні заходи, посилюється централізоване планування, жорстко регламентуються завдання і ресурси для їх виконання. По суті повертається система главків, іде підрив матеріальних стимулів. Забороняється торгівля, повертається карткова система розподілу.

Влада робить (і не безуспішно) упор на моральні стимули - на віру людей, що за 4 роки можна здійснити перетворення, які вимагають довгих років наполегливої праці; на ентузіазм людей, ударницький труд (ізотовський, стахановський рухи), не цураючись примусу і покарання тих, хто скептично або з іронією ставиться до індустріального стрибка. Про ціну індустріальної гонки свідчить той факт, що в 1931 р. радянські закупки становили 30% світового експорту машин, а в 1932 році (в рік голоду на Україні) - 50%.

Виникає питання - де було взято кошти на масові придбання техніки за кордоном на здійснення "підхльостування" індустріалізації. Джерелом фінансування стали: перелив коштів із легкої і харчової промисловості у важку промисловість; податки з населення, які постійно збільшувались за рахунок підвищення цін на промислові товари; внутрішні позики - спочатку добровільні, а потім  під контролем громадських організацій.

Збільшилося вивезення за кордон нафти, хутра, лісу та хліба. Слід також згадати небачений рівень експлуатації робітничого класу, в'язнів ГУЛАГу. Індустріальний стрибок здійснювався також за рахунок нещадного пограбування селянства.

В економіці складалась катастрофічна ситуація, яка ставила питання про згортання індустріалізації взагалі. Вона характеризувалась різким спадом темпів виробництва, виникненням диспропорцій в народному господарстві, жорстокими методами здійснення, падінням життєвого рівня народу. Під тиском реалій Сталін змушений був припинити політику воєнно-комуністичного штурму економіки. Але наслідки індустріальної гонки, серйозні прорахунки в економіці і нерозуміння її законів виявлялися і в роки другої (1933-1937 рр.) та третьої (1938-1941 рр.) п'ятирічок. Проте зникла гострота диспропорцій, були передбачені помірні темпи приросту промисловості (13-14%), більше уваги приділялось освоєнню нової техніки, підготовці кадрів, поліпшилося становище робітничого класу.

Незважаючи на те, що жодна з довоєнних п'ятирічок не була виконана в повному обсязі, індустріалізація вивела Україну на якісно новий рівень промислового розвитку. Докорінно змінилась структура народного господарства республіки: зросла доля промисловості у порівнянні з долею сільського господарства у загальному обсязі валової продукції; у валовій продукції самої промисловості дедалі більше починає панувати виробництво засобів виробництва; дрібна промисловість поступово витісняється великою індустрією.

Індустріалізація дозволила республіці випередити за рівнем розвитку індустрії ряд західноєвропейських країн. Вона посіла друге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну і третє місце за виробництвом сталі, четверте місце у світі за видобутком вугілля. За виробництвом машин Україна йшла попереду Італії і Франції, наздоганяючи Англію. Потенціал України в 7 разів перевищував рівень 1913 р.

В УСРР розгорнувся процес урбанізації. Чисельність міських жителів подвоїлась. Вдвічі за першу п'ятирічку зросла кількість робітничого класу і становила 1 млн.275 тис. осіб.

Урбанізація сприяла українізації міста. Якщо в 1920 р. лише 32% городян були українцями, то в 1939 р. - 58%. Сформувався український національний робітничий клас та українська національно-технічна інтелігенція.

В ході індустріалізації була сформована командно-адміністративна система управління економікою, зросла її централізація. Рештки економічної самостійності в Україні були ліквідовані - вона працювала не на свій ринок.

В суспільстві було створено атмосферу напруженості, пошуку шкідників, що врешті-решт вилилося у масові репресії. Все це значною мірою нівелювало досягнення індустріалізації. Незважаючи на успіхи індустріалізації, рівень економіки України в цілому залишався невисоким у порівнянні з передовими країнами.

Одним з найбільш негативних наслідків індустріального стрибка стало пограбування та поневолення села, форсоване примусове відчуження селян від засобів виробництва у вигляді колективізації.

До грудня 1927 р. відносно селянства в основному проводилася твереза політика - без забігання наперед. Маючи певний мінімум засобів виробництва, селянин мало залежав від державних структур, яким треба було нагодувати армію і робітничий клас. Сталін та його оточення швидко усвідомили, що простіше можна вирішити це питання, спираючись не на індивідуальні селянські господарства, яких тільки в Україні було 5 млн. (в СРСР - ЗО млн.), а на значно меншу кількість колгоспів, контрольованих державою.

Приводом для зміни орієнтирів у сільськогосподарській політиці в країні стали хлібозаготівельні кризи узимку 1927-1928 і 1928-1929 рр. Вже в липні 1928 р. И.Сталін вимагав на пленумі партії "примусити селян продавати хліб за збитковими цінами". Представники України С. Косіор, В. Чубар та Г. Петровський підтримали Й. Сталіна.

1927-1929 рр. стали періодом трансформації довгострокового плану кооперування індивідуальних селянських господарств в курс на суцільну колективізацію. Ясна річ, якщо взяти Україну, то 4% (1928 р.) об'єднаного селянського землекористування (173 тисячі селянських господарств) - це слабка опора для здійснення гігантських сталінських планів.

Вперше гасло "всеосяжної" колективізації було висунуто влітку 1929 р. Рубіжним, як і в промисловості, стає листопадовий пленум ВКП(б) 1929 р. На ньому були поставлені завдання прискореної колективізації, доведений конкретний план колективізації по регіонах.

В січні 1930 р. Україну віднесли до групи районів, де колективізацію передбачалося завершити до весни 1932 р. (а краще до осені 1931 р.).

Для України, як і для інших республік СРСР, пленум 1929 р. означав початок кардинальних змін у селі та початок насильницького колгоспного виробництва.

Суцільна колективізація нерозривно пов'язана з політичним тиском на селян, а саме політикою розкуркулення, яка була юридично не розроблена. Визначала куркуля "трійка" - голова сільської ради, партійний секретар, представник ДПУ. Існувала заборона приймати куркулів до колгоспів.

Перша хвиля розкуркулення припадає на січень - лютий 1930 р. Вона призупиняється з початком польових робіт. За два місяці розкуркулили 2,5% всіх селянських господарств (61887).

Громлячи куркулів, Сталін вів наступ на селянство взагалі. В лютому 1930 року з'являється гасло "шаленої" колективізації. Якщо на 1 січня 1930 року було колективізовано 16,4% селянських господарств, то на 1 березня вже 62,8%. За таких темпів про добровільність об'єднання не могло бути й мови.

Селянство почало чинити опір. З січня по червень 1930 року в Україні було здійснено 1500 терактів проти представників радянської влади. На Херсонщині, Поділлі, Чернігівщині, Одещині відбулися збройні виступи селян. За підрахунками західних істориків, кількість учасників селянських повстань дорівнювала 40 тисячам.

Ситуація ставала критичною. В березні Сталін вийшов з неї, переклавши відповідальність за перекручення на місцевих партійців. Відразу почався масовий вихід селян з колгоспів. За 100 днів вийшла половина господарств, і восени в колгоспах залишилася 1/3 селянських дворів, переважно бідняцьких. Колгоспи знову стали незаможними, але це була певна стабілізація на селі.

Відступ влади був недовгим. Восени цього ж року центр надсилає директивного листа, за яким Україна протягом 1931 р. повинна була завершити суцільну колективізацію вирішальних районів. Керівництво країни обирає нову тактику - економічно унеможливити індивідуальне господарювання. Підвищення податків, заборона торгівлі хлібом, матеріальна допомога влади колгоспам змушували селян повертатися до колективних господарств. Умови, які створювалися, буквально не залишали селянину іншої дороги, як тільки до колгоспів.

Знову влада практикувала силові, адміністративні методи впливу. Продовжилася і ще більше посилилася політика розкуркулення.

Протягом 1930 р. з України було депортовано 75 тисяч селянських родин, в 1931 р. - 23,5 тисячі. Загалом кількість депортованих з України селян сягнула позначки 1 млн.

Українське селянство опинилося у безвиході, що і зумовило форсований фініш колективізації. В 1932 р. в колгоспах було об'єднано 70% селянських господарств, 80% земельної площі. Остаточне завершення колективізації припадає на третю п'ятирічку. В Україні нараховувалось 27,3 тисячі колгоспів. Вони об'єднували 96,1% селянських дворів і обробляли 99,7% посівних площ республіки. Це означало, що велике колективне господарство стало однією з основ радянської економіки.

Які ж результати втілення в практику "всеосяжної" колективізації, насадженої силоміць? Вони були катастрофічними. В країні відбувалась криза сільськогосподарського виробництва. Це можна проілюструвати такими даними: в 1930 році в Україні зібрано 400 млн. пудів хліба, в 1931 р. - 380 млн. пудів, а в 1932 р. - тільки 195 млн. пудів хліба. В 1933-1934 рр. Україна збирала найнижчі врожаї хліба з 1921 р. до

Колективізація, яку супроводжували репресії, стала розселянюванням селянства. Для більшості селян це був безпосередній перехід від індивідуального дрібного господарства до великого колективного без перехідних підготовчих ступенів. Була ліквідована економічна самостійність селянства, знищено найбільш працьовиту верству населення.

Введенням у грудні 1932 р. "внутрішніх паспортів", що не давали можливості вільного пересування селянам, влада практично прив'язала селянина до землі, фактично його закріпачила.

Одним із найжахливіших наслідків колективізації у рамках першої п'ятирічки став голод 1932-1933 р. Серед домінуючих причин голодомору виділяють групу соціально-економічних факторів, особливо насильницьку хлібозаготівлю. Введення під виглядом плану продрозкладки на селі призвела до того, що у селян забирався навіть посівний фонд, хоча у 1932 році Донецька область була забезпечена посівним фондом на 21%, Одеська на 14%, а Дніпропетровська на 10%, план хлібозаготівлі в Україні на цей рік було піднято на 44%.

Голод охопив Україну в 1933 р., але його ознаки виявилися вже влітку 1932 р., коли при низькій врожайності на експорт було відправлено 107 млн. пудів хліба. Вже в лютому - першій декаді березня голод охопив 738 населених пунктів, 139 районів України. Померло 2,5 тисячі осіб, 17 тисяч хворіли, було зафіксовано 28 випадків канібалізму.

Найважча ситуація склалася у Дніпропетровській, Київській, Вінницькій і Донецькій областях. Загальна кількість жертв голодомору сучасними істориками оцінюється в 5,5-6 млн. людей.

Під час голоду кордони республіки були оточені військами, аби люди не могли врятуватися. Факт голоду приховувався від світового співтовариства , яке могло надати допомогу.

Не можна відкидати і припущення істориків, що у Сталіна на меті був "виховний" момент голодомору: послаблення українського селянства Сталін розглядав як засіб придушення національного опору в Україні.

З яких позицій не розглядати голод 1932-1933 рр., він є одним з найбільших злочинів сталінського режиму проти українського народу.

Головним результатом колективізації став індустріальний стрибок, за який заплачена дуже висока ціна. О. Субтельний влучно назвав процес колективізації "війною режиму проти селянства".

Підводячи підсумки, можна бачити наявні очевидні розбіжності між метою колективізації і засобами її досягнення. По-перше порушувалися принципи добровільності, ігнорувалися інтереси і насущні потреби селянства. По-друге вона здійснювалася без необхідної психологічної підготовки селянства та відповідної матеріально-технічної бази. По-третє не була підготовлена законодавча база для проведення колективізації. По-четверте промисловість країни не була готова для забезпечення колективних господарств новою сільхозтехнікою.

Таким чином, в 1929 році в країні остаточно було відкинуто політику НЕПу, було здійснено економічний переворот у вигляді форсованих індустріалізації і колективізації.

В роки перших п'ятирічок індустріалізація вивела Україну на якісно новий рівень розвитку, перетворила її в одну з найпередовіших країн світу, проте, призвела до зламу ринкового механізму економіки.

Відбулося примусове відчуження селян від засобів виробництва. Клас селян-власників було знищено адміністративними заходами.

У 30-ті роки народжувалася економіка, яка відповідала природі сталінського тоталітарного режиму, але була відірвана від споживача.

Та попри всі лиха, соціально-економічні перетворення в Україні, хоча і загальмувалися, проте соціально-економічний розвиток остаточно не припинився.  Долаючи величезні труднощі у роки перших п'ятирічок, Радянська Україна зробила певний крок вперед у своєму розвитку.

в) Суспільно-політичне життя в українській СРР в 20-30 роки.

Не менш суперечливий характер, ніж соціально-економічні процеси, мав в означений період суспільно-політичний розвиток республіки. В двадцяті роки відбулося входження України до складу Радянського Союзу.

На практиці включення України та інших національних республік до складу Радянської Росії відбулося ще під час громадянської війни у вигляді "воєнно-політичного союзу". Наявність воєнного стану служила певним виправданням воєнно-політичного союзу.

Після завершення бойових дій в грудні 1920 р. "воєнно-політичний союз" змінює форму на "договірну федерацію" формально незалежних республік. Йде процес підписання договорів між республіками. 28 грудня Україна в Москві підписує договір, в якому говориться про незалежність і суверенність республіки. Водночас підписується документ про воєнний і господарський союз, яким закріплюється підпорядкування ключових сфер життєдіяльності України російським наркоматам.

Процес централізації продовжувався. Так, в 1922 р. на територію України було поширено земельний, громадянський та інші кодекси Російської Федерації, збільшилась з 5 до 7 кількість наркоматів, підлеглих Москві.

Тиск центру почав породжувати відцентрові тенденції. Виникають серйозні розбіжності між Україною і центром на економічному грунті. З 1921 р. керівники республік вимагають більшої свободи дій. Головним опонентом Сталіна, який прагне "автономізації" республік, стає Україна, керівництво якої раз у раз виступає за визначеність національних прав республік. Навесні 1922 р. керівники України і Білорусі водночас поставили питання про необхідність удосконалення договірних стосунків з РСФРР. Створена для врегулювання цієї проблеми комісія в цілому, за винятком Х. Раковського, прихильно поставилася до сталінського проекту "автономізації".

Втручання Леніна мало наслідком прийняття в жовтні 1922 р. за основу державного союзу моделі федерації. Проте по суті зберігся проект "автономізації". Так, план конституційної комісії передбачав: 5 злитих наркоматів з безроздільною владою центру, 5 об'єднаних і автономні - юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров'я і соціального забезпечення. Це була ще більша централізація, ніж в умовах громадянської війни.

Пленум ЦК КП(б)У в жовтні 1922 р. ухвалює рішення про утворення федеративного союзу. Перший з'їзд Рад СРСР, в якому бере участь делегація України, ЗО грудня 1922 р. в основному затверджує декларацію про утворення СРСР і союзний договір, оскільки тексти цих документів необхідно було доопрацювати. В Україні наполягають на необхідності реальних гарантій рівноправності та суверенності республік у рамках Союзу. В лютому 1923 р. М. Фрунзе підкреслює необхідність відділення органів управління Союзу від органів управління Російської Федерації. На конференції ЦК КП(б)У в квітні 1923 р. Х. Раковський виступає за чітку визначеність союзних відносин, трактуючи їх, як "більше прав, більше засобів і більше ініціатив окремим радянським республікам".

На відміну від Москви, яка пропонує сформувати Раду національностей за принципом рівного представництва від кожної союзної і автономної республіки, українське керівництво виступає "за рівне представництво від кожної союзної республіки".

Український підхід до проблем утворення СРСР Х.Раковський відстоював на з'їзді в Москві в 1923 р. Він вимагав відібрати 9/10 прав у союзних комісаріатів і передати їх національним республікам.

Делегація України задавала тон у критиці Сталіна, але останнє слово залишилося за генсеком. В червні 1923 р. нарада під керівництвом Сталіна відкидає проект Конституції, розроблений в Україні. Х.Раковського звинувачують у конфедералізмі. В липні його було звільнено з посади Голови Раднаркому України і призначено повпредом у Великобританію.

Таким чином, Х. Раковського було відірвано як від українського, так взагалі і від радянського ґрунту. Спроба керівництва України відстояти суверенітет республіки зазнала невдачі. Проте завдяки їх зусиллям українське питання в період утворення єдиної союзної держави стало важливим політичним чинником.

26 січня 1924 р. була прийнята перша Конституція Радянського Союзу. В результаті СРСР, не змінюючи своєї зовнішньої форми, перетворився на централізовану унітарну державу.

В травні 1925 р. Всеукраїнський з'їзд Рад затверджує новий текст Конституції республіки. В ньому законодавчо закріплено вступ Радянської України до СРСР. Республіка зробила останній крок в процесі входження до СРСР, поступово втрачаючи свою економіку і політичну незалежність.

Проте не можна вважати, що цей акт лишив українців з порожніми руками. За радянських часів Українська Республіка стала чітко окресленим національним і територіальним цілим, було створено власний адміністративний центральний і місцевий апарат, заборонена в царській Росії назва "Україна" входить в норму політичного і повсякденного життя. 

Можна погодитися з висновками В. Виниченка та О. Субтельного, що за Радянської влади Українська держава юридично існувала як самостійна.

Якщо за царів, українська мова, культура, національна самобутність жорстоко переслідувалися, а кордони України не мали чіткого визначення і сама вона називалася невиразними поняттями „Юго - Запад” чи „Малоросія”, та за Радянських часів УРСР встала чітко окресленим національно і територіально цілим, із власним адміністративним центром, апаратом, конституцією, прапором, гімном і гербом. „Цю державу , пише В. Винниченко, - створив народ, українська нація в процесі великого перевороту життя в „тюрмі народів” – Росії. Без цієї творчості ніякі вожді, проводи, міністри не могли б і одного камінчика в будівлі української державності покласти. А на скільки вона міцна показує той факт, що найбільші вороги її руські імперіалісти у всіх виглядах (чи так званої демократії, чи так званого комунізму) не мають сили розвалити її. Чому в так званому „Союзі Советських Республік” нема якоїсь Рязанської чи Тамбовської Республіки, а є Українська? Тому, наголошує В.Винниченко, - що створення Тамбовської чи Рязанської держави викликало б тільки здивування, непорозуміння, сміх, обурення. А існування Української держави визнається за нормальне, природне явище, що має під собою всі необхідні для того передумови і підстави.

„Та більше-пише далі В. Винниченко, - настільки Українська держава є безперечний факт, що руський, советський імперіалізм не тільки мусив зберегти всі атрибути державності, створеної українським народом... але й уважає за можливе ввести Україну в Організацію Об’єднаних Націй (ООН) як самостійну державу з правом окремого від усього Советського Союзу голосом. Введення України в ООН було прийняте об’єднаними націями з визнанням цілковитого права України навіть на самостійне, поза всім Союзом, існування. Це є визнаний і зафіксований всією планетою факт, це є визнання всім інтернаціональним світом здобутків Української національної Революції”.

Таким чином, робить висновок О. Субтельний, українці нарешті отримали територіально-адміністративні рамки, що відображали їхню національну самобутність, тобто те, що вони не мали з часів козацької Гетьманщини XVIII ст.

Якщо продовжувати розглядати в такій площині державність українського народу, то, на наш погляд, відновлена державність українського народу ІІІ та ІV універсалами М. Грушевського у листопаді 1917 р. та січні 1918р. існує по сьогоднішній час.

За цей час вона пройшла слідуючі етапи:

1. Етап Центральної Ради – УНР.

2. Етап П.Скоропадського – України

3. Етап Директорії – УНР

4. Етап Радянська влада – УРСР

5. Етап звільнення від залежності однієї політичної сили-Україна.

Можна зробити висновок, що у 1991 році ніякого проголошення незалежності не було, а була заміна політичного і економічного курсу Української Держави.

2. Національно культурне відродження в Україні.

Позиція керівництва України змусила вождів РКП(б) вдатися до маневрів. На XII з'їзді партії в 1923 р., коли українська делегація опинилась без підтримки, була запроваджена масштабна культурно-національна реформа "коренізації", яка прибрала в Україні вигляду "українізації".

В Україні вона стала помітним явищем суспільно-політичного життя у 20-30-ті роки. Т.Гунчак оцінив її як „історичне рішення”.

Прийняттю політики, коренізації сприяла низка причин.

По-перше, вона мала на меті створити у світового співтовариства враження про гармонійний і вільний розвиток радянських республік, сформувати привабливий імідж України на міжнародній арені;

По-друге, була спрямована на зміцнення стосунків з селянством, налагодженні непом;

По-третє, „коренізація” дозволяла зняти протиріччя між народними масами та партійним господарським і радянським апаратом України вона також частково компенсувала республікам втрату політичного Суверенітету.

На наш погляд була ще одна причина. Сталін зайнятий боротьбою за владу в Центральному Комітеті партії шукав собі прихильників серед комуністів республіки.

Для проведення цієї політики в життя з України були відкликані партійні чиновники-неукраїнці і на їх посади призначили лояльних і дисциплінірованих представників Москви таких як Лазар Каганович, або українців , які щиро зичили успіху українізації – Влас Губар, що замінив Раковського на посаді голови уряду, Олександр Шумський, що очолив відділ агітації та пропаганди, Микола Скрипник, що став комісаром юстиції.

Перші заходи українізації мали на меті розширити вживання української мови, особливо у партії та уряді. З цією метою всі урядовці зобов’язувалися пройти спеціально організовані курси української мови. У 1925 році була введена українська мова в урядовому листуванні та публікаціях, а в 1927 році було зазначено, що все партійне діловодство вестиметься українською мовою. Таке ставлення до мови дало помітні наслідки . Якщо в 1922 році урядових справ які велись українською мовою було менше 20%, то в 1927 – вже 70%, значно зросло число українців в урядових установах від 35% у 1923 до 54% у 1927 році.

Найбільший вплив українізація мала на освіту. На відміну від царизму Ради приділяли велику увагу шкільництву і ліквідації неписьменності. Оскільки масова освітня кампанія велась українською мовою, то поширення освіти означало і поширення українізації серед молоді країни. Рушійною силою українізації системи освіти був М. Скрипник – голова комісаріату освіти з 1927 по 1933рр. Завдяки його наполегливій праці в 1929 році понад 80% загально - освітніх шкіл і 30% вищих учбових закладів вели навчання виключно українською мовою і 97% українських дітей навчалися рідною мовою.

Швидка українізація освіти сприяла зростанню загальних настроїв національного оптимізму, а письменник Б. Антоненко – Давидович вбачав в цьому процесі „вогонь великого відродження”. Аналогічне відродження переживала україномовна преса, яку жорстоко душив царський режим і для якої перші роки радянської влади були несприятливі.

Якщо у 1922 році з усіх опублікованих на Україні книжок, лише 27% виходили українською мовою і близько 10 газет і часописів, то в 1927 році більше 50% книжок, а в 1933 році із 426 газет 373 виходили українською мовою. Українська мова була впроваджена в офіцерських школах та військових частинах резерву на Україні. Значно змінився етнічний склад пролетаріату та міського населення і у середині 30 років українці переважали майже в усіх великих містах.

Завдяки політиці українізації українська мова перестала бути романтичною і малозрозумілою, а перетворилася на основний засіб спілкування і самовираження українського суспільства.

1920-ті роки були часом небаченого розвитку, відкриттів і сподівань в українській культурі. Поширення україномовної освіти створило українській культурі таке широке підґрунтя, якого вона давно не мала Україні. Вперше українська культура могла розраховувати на підтримку з боку держави, оскільки такий важливий заклад, як міністерство культури, контролювали пристрасні українські патріоти – Гринько, Шумський та Скрипник. Однак головним поштовхом до відродження були наслідки революції і коли не збулися сподівання незалежної державності, то частина старої інтелігенції і велика плеяда нових талантів стали убачати в розвитку культури альтернативний засіб вираження національної самобутності свого народу.

На Україні з’являються масові літературні організації: у 1922 р. в Харкові „ПЛУГ” під керівництвом С. Пилиненка, у 1923р. „ГАРТ” яку очолив В. Єллан – Блакитний. У 1925р. М.Куліш, П. Тичина, М. Бажан, П. Панч на чолі з М. Хвильовим утворили елітарну літературну організацію „Вапліте” яка ставила перед українським письменством вимогу досягти літературної та художньої довершеності і закликала до орієнтації на Європу та незалежності української культури від Москви. В цей час з’являються літературні твори високого ґатунку П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана та ін. Серед драматургів найвидатнішою постаттю був М. Куліш, режисери - постановки Лесь Курбас, О. Довженко та ін.

1920-ті роки стали також періодом відродження науки  й особливо українознавства. Українські національні уряди, не зволікаючи, засновували наукові установи знаючі яку важливу роль відігравали гуманітарні науки в піднесені національної свідомості. Радянський уряд також сприяв розвитку науки і Всеукраїнська Академія Наук дістала відносну свободу для проведення досліджень. Особливо плідною стала робота Академії коли в1924 році на Україну повернулося багато учених на чолі з патріархом української науки М.С. Грушевським. До 1924 року в Академії налічувалося 37 нових членів і близько 400 членів – кореспондентів. Кількість їх публікацій зросла з 32 до 136 у 1929р. Найдинамічнішою та найважливішою секцією Академії була історико – філологічна секція якою керував М.С. Грушевський. Вона складалася з десятків кафедр, комісій та комітетів, що займалися систематичним вивченням проблем українознавства – історії, мови, літератури. Ця секція видавала часопис ”Україна”, що був справжнім рупором українознавчих студій. Інтенсивна робота в УАН в галузі українознавства зумовила значно ширший об’єм поняття українознавства. Академік С.Єфремов видає посібник „Українознавство”, де дає структуру предмета і списки літератури, що охоплювали понад 1000 праць, до видатних членів історико – філологічних секції крім М.С. Грушевського належали Багалій, М. Слабченко, О. Оголоблин, В. Перетц, А. Лобода та ін.

Процес українізації не лише поширював серед народу здобутки культури, а й ототожнював українську культуру з освітою, модернізацією суспільства та економіки й навіть із державою як такою. В наслідок цього, робить висновок О. Субтельський, здавалося от-от постане об’єднання націоналізму з комунізмом, яке зможе задовольнити національні та соціально – економічні потреби українців. Але подальші події свідчили про те, що цьому не судилося збутися.

Наприкінці 1920-х років Сталін, покінчивши з „внутрішньою опозицією „правих”, а згодом з троцькістами почав ліквідацію НЕПУ та політики лібералізації. Самостійні прояви на Україні, розвиток національного відродження ставали, на думку керівників Москви, небезпечними для центрального уряду. На першому етапі наступу на український культурний процес й українізації в цілому, основною мішенню стала стара українська інтелігенція, а також видатні діячі науки і культури. У 1929-30-х роках в належності до таємної націоналістичної організації „Спілки визволення України” сфабрикованої ОДПУ було звинувачено 45 провідних вчених, письменників та інших представників інтелігенції. Особливо зазнала удару Всеукраїнська Академія Наук. Уряд ввів цензуру на її видання, закривалися найдіяльніші її секції. У1931 році розпустили історичну секцію М. Грушевського, а самого вченого під приводом того, що він причетний до ще однієї таємної організації, вислали до Москви і в 1934р. він помер. Набагато суворіших переслідувань зазнали багато його колег і майже всі учні. О. Субтельний пише, що за деякими підрахунками з 240 українських письменників тоді зникло 200, а з 85 вчених мовознавців ліквідували 62. Такого розгрому зазнали і українські комуністи, які в будь-якій міри були причетні до українізації. За один 1933р. було знищено, або вислано до таборів близько 100 тис. членів партії.

На знак протесту проти антиукраїнської політики наклали себе руки провідники культурного відродження М. Хвильовий та українізації М. Скрипник. За короткий час (1933-1938рр.) було репресовано майже весь склад радянського українського уряду і всі члени ЦК і Політбюро ЦК КП(б)у. Це означало кінець українізації. Зменшилася кількість українських шкіл, скоротилася частка українських учителів і дослідників, із бібліотек були вилучені видатні твори української мова та літератури, заборонені сотні українських п’єс, а також було наказано припинити „ідеалізацію історії козаччини” та забути „націоналістичну теорію самобутності України”.

Скоротилася кількість газет і часописів українською мовою, у літературі стало політичним принципом наголошувати , що всі видатні українські поети та письменники минулого розвивалися під благотворним впливом Росії.

Проте й за таких умов процес українізації не припинився. В українській художній літературі з’явилися твори, що були важливим внеском у скарбницю культури. Значним явищем у літературному житті республіки була поезія П. Тичини, поетичні збірки М. Рильського „Київ” і „Україна”. Мрії просвітле майбутнє країни відображали в поезії В. Сосюра, М. Бажан, почуттям любові до Вітчизни були пройняті вірші А. Малишка та ін.

Велике значення для розвитку музичного мистецтва, підготовки висококваліфікованих кадрів мало відкриття Київської, Харківської та Одеської консерваторій. Долаючи штучні перепони, розвивалося в республіці театральне мистецтво, змінювало творче спілкування з глядачем, виховувало національну свідомість. Наприкінці 30-х років в Україні працювало понад 80 театрів.

Зростала кількість творів на історико-революційну тематику. На велику подію в культурному житті республіки перетворилося встановлення величного пам’ятника Т.Г. Шевченка в Харкові. У літературі  та мистецтві широко була представлена шевченківська тематика. Розвивалося кіномистецтво України представлене кінофільмами О. Довженка засвідчувалася любов великого майстра до України та її народу. Професійне мистецтво розвивалося в тісному взаємозв’язку з народною художньою творчістю.

Протягом другої п’ятирічки завершився перехід до загальної початкової освіти в селах; а в містах – до загальної семирічної. Зростала шкільна мережа. У 1940-41 навчальному році у загальноосвітніх денних школах республіки навчалося 6,7 млн. учнів.

Досягнення в галузі освіти, науки, літератури і мистецтва могли бути значно більшими, як би їхній розвиток не гальмувало некомпетентне втручання адміністративно – командної системи, як би українство не зазнало таких непоправних втрат. Все це, а також значні деформації спеціально-політичного життя й національних відносин, призвели до гальмування розвитку всього українського, особливо мови. Значної шкоди розвиткові літератури і мистецтва завдавало те, що вони де далі більше стали розглядатися як додаток до ідеології, а не як спосіб пізнання реальності. Посилилися вияви національного нігілізму, заперечення, навіть ігнорування культури свого народу, що згодом ставало дедалі помітнішим у різних сферах життя, особливо в містах. То були наслідки політики сталінізму, яка здійснювала відвертий поворот від українізації до жорстокої лінії на русифікацію.

 

Характерною особливістю наступу центру на "українізацію" було те, що він відбувався під гаслом боротьби з буржуазним націоналізмом і був своєрідно персоніфікований. Націоналістичні ухили визначались по прізвищах: "хвильовизм", "шумськізм", "волобуївщина" (Волобуєв - вчений-економіст), "скрипниківщина". На думку О. Бойка, така диференціація не випадкова, адже кожен з цих "ухилів" уособлював певну групу потенційно опозиційних режиму сил: "хвильовизм" - творчу інтелігенцію, "волобуївщина" - наукову інтелігенцію, "шумськізм" працівників державного і партійного апаратів, "скрипниківщина" - стару ленінську гвардію.

Остаточно політика "українізації" була припинена в 1938 р. В цьому році вийшли три документи: постанова РНК УРСР про обов'язкове викладання російської мови у всіх неросійських школах, яка відкрила шлях русифікації; постанова політбюро ЦК КП(б)У, яка фактично ліквідовувала національні адміністративно-територіальні утворення; постанова ЦК КП(б)У, в якій навчальні заклади національних меншин оцінювались як помилкові і як "вогнища буржуазно-націоналістичного впливу на дітей". Таким був фінал всесоюзної національно-культурної реформи в Україні.

Офіційно проголошена в країні диктатура пролетаріату призвела в кінці 20-х - на початку 30-х років до одноосібної влади Сталіна. "Великий перелом" порубіжжя 20-30-х років зумовив зростання психологічної напруги в суспільстві. Форсована індустріалізація і суцільна колективізація вели до різкого зламу способу життя і ціннісних орієнтацій величезної кількості людей. В умовах постійної “надзвичайної” ситуації в державі для політичного керівництва все загальнішою ставала потреба міцної влади, здатної контролювати і направляти суспільні процеси.

Виконати ці завдання був покликаний тоталітарний режим, що утвердився в СРСР в 30-ті роки. В Радянській Україні - складовій частині Радянського Союзу - відбилися практично всі загально відомі риси сталінського тоталітарного режиму.

У 1938 р. хвиля репресій почала спадати. Наслідком терору стало те, що в суспільстві панувала атмосфера страху, взаємної недовіри і підозри. Ставати в опозицію до Сталіна ніхто не наважувався.

Таким чином, суспільно-політичний розвиток України в 20-30 роки був неоднозначним. Початок 20-х років став часом входження України до складу Радянського Союзу. Республіка остаточно втратила свій політичний суверенітет. Особлива позиція керівництва України у новоствореній союзній державі, спрямована на збереження республікою суверенних прав, не увінчалася успіхом.

Проте центр змушений був не забувати про національне питання. Національна культурна реформа, яка почалася в СРСР в 1923 р., стала помітним явищем в житті республіки, українським культурним відродженням. В 20-ті роки "українізація" мала значні досягнення, незважаючи на зростаючий диктат Москви.

3. Політичне становище Західної України в 20-30 роках.

Поза межами Радянської України на території 14,6 тис. кв. км опинилося 6,6 млн. українців, які знаходилися під владою Польщі, Румунії та Чехословаччини.

Проголошену в листопаді 1918 р. Західноукраїнську Народну Республіку новостворена Польська держава буквально задушила в ході українсько-польської війни (1918-1919 рр.). Після відступу в 1920 р. з західноукраїнських земель Червоної армії і підписання Ризького мирного договору (березень 1921 р.) під Польщею опинилось 17,7 тис. кв. км земель Східної Галичини і Західної Волині, Холмщина, Підляшшя, Лемківщина, Белз, Берестейщина і Посяння. Це складало одну третину площі тогочасної Польської держави. За даними перепису 1931 р., на цій території проживало 8,9 млн. осіб, в тому числі 5,6 млн. українців.

Соціально-економічне життя західноукраїнських земель під владою Польщі було маловтішним. Польський уряд проводив політику гальмування промислового розвитку краю, пристосовуючи його до економіки Польщі. Навіть за польськими мірками західноукраїнські землі являли собою по суті аграрний край. Селяни складали тут 80% населення (у Польщі відповідно - 50%), промислові робітники - 8%, у Польщі - 20%. За 20 міжвоєнних років ця картина не змінилася.

Західноукраїнські селяни, пригнічені малоземеллям, системою податків, штрафів і боргів, змушені були шукати додаткового заробітку, поповнювали армію сільськогосподарського пролетаріату. Заробітна плата українського сільськогосподарського робітника була найнижчою в Європі. В цей час 170 тисяч селян виїхали в СІЛА і Канаду шукати кращої долі.

Прагнучи схилити на свій бік світову громадську думку, польський уряд ішов шляхом поступок і обіцянок. Так, в 1919 р. Польща зобов'язувалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню культурну автономію, в 1921 р. обіцяла українцям навчання рідною мовою в початкових класах, заснувати на державні кошти український університет. Ці обіцянки не тільки ніколи не були здійснені, а навпаки польський уряд послідовно здійснював політику ополячення українських земель. Українське населення називалось русинами, була заборонена назва "Західна Україна", Східну Галичину поляки визнавали як "Східні креси". Українці зазнавали дискримінації у сфері освіти. Були ліквідовані всі українські кафедри Львівського університету. Кількість українських шкіл за три роки зменшилась з 1859 в 1923 р. до 845 в 1926 р. (за часів ЗУНР їх було близько 3 тисяч).

Польська влада намагалася розділити українську громаду і територію. До Східної Галичини було приєднано 6 повітів Західної Галичини. Штучно утримувався Варшавою між Східною Галичиною і Волинню "Сокальський кордон", який відповідав колишньому державному кордону між Австро-Угорщиною і Росією.

В період "пошуку компромісу", влітку 1930 р. ворожнеча між українським селянством і польськими колоністами досягла критичної межі. На території чотирьох українських воєводств було зафіксовано понад 3 тисяч селянських виступів. Польська влада вдалася до жорстокої по своїй суті політики "пацифікації" (заспокоєння). Жорстко придушувалися виступи селян, репресій зазнали жителі 300 українських сіл, були погромлені українські культурні та господарські установи. Понад 2 тисячі українців були заарештовані, близько третини з них засуджені до різних строків ув'язнення. Пацифікація набула характеру міжнародного скандалу. В 1934 р. Польща створила концтабір у Березі Картузькій, в якому тримали переважно українців. В цьому ж році Польща взагалі відмовилася від свого зобов'язання перед Лігою Націй забезпечувати права національних меншин.

Напередодні Другої світової війни стосунки між польською державою і українським населенням залишалися вкрай напруженими.

Українці у міжвоєнний період в основному залишалися в опозиції до польського режиму, виявляючи це різними засобами. З року в рік міцнів робітничий і селянський рух, спрямований на відстоювання економічних, національних і політичних прав.

Масовими економічними і політичними виступами населення намагалися керувати різні політичні партії і рухи, погляди яких на майбутнє України і на засоби його досягнення не збігалися, а інколи були протилежними.

Відсутність єдності українських політичних сил, безперспективність парламентським шляхом захистити національні права та крах прорадянських ілюзій штовхали частину українців на пошуки нових форм боротьби.

У січні 1929 р. у Відні було створено Організацію українських націоналістів (ОУН). Ідеологія ОУН проголошувала незалежну Українську державу найвищою метою, для досягнення якої були виправдані будь-які засоби. ОУН дотримувалася військових засад керівництва, конспіративних методів, суворої дисципліни. Вдаючись до тактики саботажу та терору відносно до офіційної влади, ОУН намагалась стати на чолі національно-визвольного руху. В 30-ті роки ОУН стала найміцнішим чинником у політичному житті на західноукраїнських землях. Вона здійснила сотні актів саботажу, організувала понад 60 замахів і вбивств. Зокрема, ОУН здійснила терористичний акт проти міністра внутрішніх справ Польщі Б.Перацького, на якого покладала відповідальність за "пацифікацію".

Жорстокі переслідування з боку влади не позначилися на чисельності ОУН, яка напередодні Другої світової війни досягла 20 тисяч. Вбивство Є. Коновальця, лідера організації у 1938 р. хоча і завдало удару ОУН, проте вона залишалася реальною політичною силою, яка висувала найрадикальнішу програму боротьби за національне визволення.

Таким чином, час перебування західноукраїнських земель у складі Польщі виявився для українців важким. Польський режим погіршив становище українців у Східній Галичині порівняно з періодом австрійського панування. Народне господарство українських територій було у стагнації. Воно залишалося відсталим, аграрним краєм. На всіх етапах офіційної політики в українському питанні метою Варшави було колонізувати західноукраїнські землі. Це зумовило опозиційність українського населення до польського режиму. Проти соціального і національного гноблення не затухала боротьба робітничого класу, селянства, інших верств населення. Українські політичні сили, серед яких найвпливовішими стали УНДО, КПЗУ та ОУН, намагалися легальними і нелегальними засобами відстояти право західних українців на самовизначення.

Найтяжчим становище українців під чужою владою було у Румунії.. Вступ румунської армії у Північну Буковину на 22 роки віддалив здійснення волі українського населення краю про возз'єднання з Україною. За укладеним 10 вересня 1919 р. Паризькою мирною конференцією договором було визначено право Румунії на Бессарабію і всю Буковину.

Румунська влада проголосила українців Буковини "українізованими румунами, які забули рідну мову", і не гребувала нічим, аби повернути їх у "першородство". До 1924 р. всі українські початкові школи (168 на 1918 р.) були закриті або румунізовані. Румунізовувалися середні школи, гімназії, ремісничі школи. Повністю був румунізований Чернівецький університет. На кінець 20-х років кількість неписьменних серед українського населення становила 60%.

Правлячі кола ліквідували більшість довоєнних українських організацій, пресу, змінювали українські прізвища на румунський зразок. Румунізації піддавалася православна церква.

В Румунії приймається ряд антидемократичних законів, набирають силу фашистські партії і організації. Фашизація країни посилює дискримінацію українського населення.

Але за обставин певної лібералізації окупаційного режиму відбулося відродження українського громадського життя, хоча і в обмежених рамках.

Український політичний рух в Румунії був роз'єднаним. В ньому домінували три напрямки: прорежимний, прорадянський і самостійницький.

Таким чином, румунське панування призвело до економічного пограбування і політичного занепаду українських земель. В офіційній політиці румунського уряду в українському питанні чітко простежується курс на асиміляцію українців, румунізацію краю. Причому, в намаганні забезпечити собі належність українських земель Румунія перевершила Польщу.

Міжвоєнний період став одним з найважливіших в історії Закарпаття. Чехословаччина не проводила до своїх національних меншостей такої відкритої політики дискримінації, як Польща та Румунія. Почавшись військовою окупацією, чеська політика щодо Закарпаття набрала з часом більш поміркованого, порівняно з іншими західноукраїнськими землями, характеру. Уряд не культивував ні релігійних, ні мовних утисків, хоча й особливо не прагнув до розвитку національних етносів. Та цей політичний курс був підпорядкований єдиній меті - втриманню назавжди українських земель.

Чеський уряд намагався підняти рівень життя в Закарпатті, вкладав у населені українцями території більше коштів, ніж вилучав. Однак Закарпаття залишалося економічно найвідсталішими серед усіх західноукраїнських земель. При поділі великих угорських маєтків понад дві третини (260 тис. га) землі призначалися чеським військовим колоністам, а українським селянам 29 тис. га. Виборюючи краще життя, трудящі Закарпаття піднімались на страйки і демонстрації, які уряд часто придушував збройною силою. Масовими виступами трудящих були позначені 1920, 1923-1925, 1929, 1931-1932 роки. Протести не припинялися і в наступні роки. Намагаючись придушити визвольний рух трудящих, чеська влада за два десятиріччя 91 раз стріляла у робітників і селян Закарпаття.

При всьому своєму демократизмі чеський уряд не тільки довго не погоджувався надати Закарпаттю обіцяну у 1918 році автономію, а навпаки в результаті адміністративної реформи Закарпаття стає одним з звичайних країв Чехословацької держави - "Підкарпатським краєм".

Однак у міжвоєнний період місцевим українцям було дозволено більший рівень політичної і культурної реалізації, ніж закарпатці коли-небудь мали. В 1920 році - в перший рік запровадження українських шкіл - їх було відкрито відразу 321. На кінець чеської влади у Закарпатті існувало 483 початкові українські школи, 21 чотирирічна міська школа, 11 гімназій. Сформувалась асоціація українських вчителів, зростала кількість культурних товариств, таких як українська "Просвіта" і русофільське ім. Духновича.

Необхідно звернути увагу на те, що чеська політика була спрямована не на українізацію краю, а власне, проти його багаторічної мадяризації. Паралельно йшов процес чехізації Закарпаття, на теренах якого було відкрито 213 чеських шкіл та 191 чеський філіал при українських та угорських школах. Через цілковиту відсутність вищих навчальних закладів українська мова прирікалась на другорядність, зводилась до побутового рівня.

В Закарпатті діяли ЗО політичних партій, які поділялись на 4 основні табори, мали в парламенті своїх послів (сенаторів). Українські комуністи входили до складу найчисельнішої за інші партії комуністичної партії Чехословаччини. Вони виступали проти заперечення української ідентичності корінного населення Закарпаття.

Політичні сили Закарпаття вели боротьбу за визнання української ідентичності корінного населення, вони вимагали автономії Закарпаття. Закарпаття стало центром західноукраїнського національного життя, одержало автономію і проголосило незалежність Карпатської України, яка проіснувала кілька днів.

В той же час оцінюючи все позитивне і негативне у розвитку Закарпаття у складі ЧСР, не можна заперечити позитивних тенденцій соціально-економічного і культурно-політичного розвитку цього регіону.

Соціально-економічне життя краю пожвавішало, хоча він і залишився найвідсталішим регіоном ЧСР серед всіх українських земель. Політика чеського уряду була в цілому досить реалістичною і конструктивною. Саме у складі Чехословаччини закарпатські русини-українці заявили світові про своє існування, зробили спробу створити свою власну державу - Карпатську Україну.

Таким чином, українське питання посідало одне з найважливіших місць у внутрішній політиці урядів тих країн, які отримали західноукраїнські території. При всіх коливаннях української політики вони тримали курс на увічнення своєї присутності на цих теренах.

В таких умовах український народ не втратив інстинкту самозбереження, не згасало   полум'я національно-визвольної боротьби українського народу.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

65834. Исследование модели шинной ЛВС cо случайным доступом 393 KB
  Цель работы: Исследование особенностей построения и функционирования шинной ЛВС со случайным методом доступа и определение основных характеристик сети. Определить основные характеристики ЛВС шинной топологии со случайным методом доступа на основе исследования аналитической модели сети.
65835. ПРИНЦИПЫ РАЗРАБОТКИ ОПЕРАЦИОННЫХ СИСТЕМ 20.63 KB
  Цель работы изучение основ разработки ОС принципов низкоуровневого взаимодействия с аппаратным обеспечением программирования системной функциональности и процесса загрузки системы. Результаты работы Таким образом ядро системы может оставаться нетронутым злоумышленником во время работы.
65837. Влияние кроссовой подготовки на развитие общей выносливости гиревиков 14-15 лет 352.5 KB
  Разработать методику воспитания общей выносливости с использованием кроссовой подготовки и внедрить ее в учебно-тренировочный процесс гиревиков 14 – 15 лет. Экспериментально проверить и обосновать эффективность кроссовой подготовки на развитие общей выносливости у гиревиков 14 – 15 лет.
65838. ДОСЛІДЖЕННЯ ЛІНІЙНОГО РОЗГАЛУЖЕНОГО ЕЛЕКТРИЧНОГО КОЛА ПОСТІЙНОГО СТРУМУ 420 KB
  Перший закон Кірхгофа стверджує, що алгебраїчна сума струмів в електричному вузлі дорівнює нулю, згідно другого закону – алгебраїчна сума спадів напруг вздовж замкнутого контура дорівнює алгебраїчній сумі електрорушійних сил цього ж контура.
65839. ОСНОВЫ РАБОТЫ С ТЕКСТОВЫМ РЕДАКТОРОМ AWK И ЯЗЫКОМ ПРОГРАММИРОВАНИЯ PERL 38.48 KB
  Цель работы — изучение возможностей, предоставляемых интерактивным текстовым редактором AWK из состава ОС UNIX, а также ознакомление с языком программирования Perl. Использованные теоретические сведения В ходе выполнения лабораторной работы были использованы теоретические...
65840. Профілактичне обслуговування клавіатури та маніпуляторів типу «миша» 542 KB
  Мета: Набути вмінь та навиків при профілактичному обслуговуванні пристроїв вводу інформації Теоретичні відомості Часто зустрічається така ситуація коли кнопки при роботі починають гірше натискатися. Розглянемо порядок профілактики клавіатури. Повторюємо цю операцію 103 або більше разів залежно від типу клавіатури.
65841. Освоение технологии структурного программирования при разработке и создании программы на языке Турбо Паскаль для ветвящегося вычислительного процесса 287.5 KB
  Вычислительный процесс называется ветвящимся, если для его реализации предусмотрено несколько направлений (ветвей). Каждое отдельное направление процесса обработки данных является отдельной ветвью вычислений.
65842. Основы работы с текстовым редактором AWK и языком программирования Perl 52.5 KB
  Для чего в Perl используются операторы привязки? Операторы привязки используются для совершения над строками операций по шаблонам. Например, поиск и замена участка строки, совпавшего с регулярным выражением.