2647

Українська національно-демократична революція (1917-1920 рр.).

Лекция

История и СИД

Українська національно-демократична революція (1917-1920 рр.). Україна напередодні та в роки І світової війни. Україна після лютневої буржуазно-демократичної революції. Утворення Центральної Ради та її діяльність. Укр...

Украинкский

2012-11-12

113 KB

113 чел.

Лекція. Українська національно-демократична

революція (1917-1920 рр.).

ЗМІСТ

  1.  Україна напередодні та в роки І світової війни.
  2.  Україна після лютневої буржуазно-демократичної революції. Утворення Центральної Ради та її діяльність.
  3.  Українська держава часів гетьмана П. Скоропадського.
  4.  Українська Народна Республіка за доби Директорії.
  5.  Причини поразки та уроки Української національно-демократичної революції.


1. Україна напередодні та в роки Першої Світової війни.

Піднесення національної свідомості ставало дедалі реальним чинником і спонукало до боротьби за об’єднання українських земель в соборну державу за відновлення української державності.

Однак на межі ХІХ – ХХ ст. ще тільки формувалися сили здатні включатися в боротьбу, очолити визвольний рух народу, кардинально змінити ситуацію і геополітичне становище України.

Найважливішою ознакою національного відродження стало поєднання культурних і політичних засад українського національного руху, який остаточно перейшов у свою політичну стадію.

За економічним становищем Україна посідала друге місце в промисловому виробництві Російської імперії. Тут було сконцентровано 20% промислових підприємств Росії.

Столипінська політика насадження фермерських господарств не послабила соціальні протиріччя на селі, а привела до їх загострення. Наслідком цієї політики було те, що 5,1% заможних селян зосередили в своїх руках 8,5 млн. десятин землі. Зігнане із землі незаможне селянство масово переселялося в інші регіони Росії та світу.

Нові можливості для боротьби українців за свої національні права з’явилися під час революції 1905-1907 років.

Революція застала українські партії, як і всі партії імперії зненацька, вивела на поверхню життя ті сили, що до того часу були в підпіллі. Це був перший перегляд того, чим тоді розпоряджалося українське громадянство. Українські національні прагнення виступили з більшою силою, ніж це можна було передбачити. Самі собою впали обмеження українського слова, з’явилася українська політична преса та різні видавництва, майже у кожному місті з’являються громади, або українські клуби, відкриваються товариства “Просвіти” та кооперативи. У всіх державних Думах були українські депутати, які створили там українську думську громаду. Головним гаслом українських представників у Думах була автономія України. Були підготовлені законопроекти про місцеве самоуправління, про земельну справу. Поява української організації у Думах мало велике політичне значення. Перед усім світом це був доказ того, що український народ дійсно існує в Російській державі і домагається для себе своїх прав.

В організації перших політичних виступів українства велику роль відіграв Михайло Грушевський. Він намагається вивести українське громадянство з дрібної гуртківщини та провінціалізму і вказати йому широкі політичні завдання. У численних статтях по різних часописах Грушевський висвітлював актуальні питання українського руху, а приїхавши до Петербургу, допоміг організувати парламентарну групу, пояснював депутатам їх завдання. Він також співпрацював з депутатами Думи при розробці законопроектів, допоміг заснувати орган для інформації російського громадянства про українські справи – “Український Вісник”.

Але після придушення революції царський уряд знову став проводити жорстку антиукраїнську політику, яка находила підтримку в певних верствах російського суспільства. Серед цього ворожого наступу українське політичне життя стало спадати, політичні партії пішли в підпілля, перестали існувати чисельні Громади, що свого часу керували українським життям. Цей занепад українського політичного життя використали російські ліберальні і демократичні партії, залучаючи до себе окремих українських діячів. І тільки в 1908 році члени української Радикально-Демократичної партії виступили з ініціативою по створенню позапартійної таємної організації “Товариства Українських Поступовців” (ТУП). До цієї організації входили: М. Грушевський, С. Єфремов, В. Винниченко, С. Петлюра, Д. Дорошенко та інші активні українські діячі. Головним завданням Товариство вважало організацію українських сил. Воно об’єднувало деяких діячів інших груп, координувало діяльність “Просвіти”, тісно співпрацювало з Науковим товариством у Києві, йому належала “Українська книгарня”.

Тяжкими для українців були наслідки першої світової війни. Не мавши своєї власної держави, вони змушені були битися один проти одного в ворожих арміях імперії, які не тільки ігнорували їхні національні інтереси, а ї активно намагалися знищити їхній національний рух.

Україна, особливо Галичина, перетворилися на арену жорстоких битв. Більшість українських політичних сил поспішили заявити про лояльність власним монархіям і закликали солдат захищати Росію. Так частина членів УСДРП на чолі з Петлюрою у часопису “Украинская жизнь” закликали українців виконувати свій обов’язок громадян Росії. Київська газета “Рада” також писала, що українці мають боронити російську державу.

У 1916 році Петлюра виступив до Земського Союзу і був призначений помічником уповноваженого Союзу на Західному фронті.

На Заході всі українські партії свідомо стали на бік Австро-Угорщини й Німеччина виходячи з того, що поразка Росії дасть змогу українцям створити самостійну державу. У 1914 у Львові була створена Головна Українська Рада (ГУР) на чолі з Левицьким яка закликала український народ стати на боці Австро-Угорщини та Німеччини.

Була створена національно-військова організація галицьких українців – легіон січових стрільців до якого протягом двох тижнів записалося 30 тис. українців, яке австрійський уряд обмежив його до 2500 чоловік. Вони склали присягу на вірність Австро-Угорській монархії.

У Львові було створено Союз визволення України (СВУ) його очолили Дорошенко, Донцов та інші. Союз пішов на співпрацю з австро-угорцями та німцями. У своєму звернені до народу України вони характеризували австрійців та німців як визволителів.

Потім СВУ та ГУР об’єдналися в Загальну Українську Раду яка ставила своїм завданням шляхом поразки Росії об’єднати усі українські землі у єдиний край у складі Австро-Угорщини.

Були великі репресії українського уряду на землях Галичини.

Таким чином і у Західній і у Східній Україні політичні сили стали на бік своїх держав. Винятком була рада Київського ТУП, яка ухвалила постанову про нейтралітет українців у цій війні.

2. Україна після Лютневої (1917 р.) буржуазно-демократичної революції. Утворення Центральної Ради та її діяльність.

Звістка про падіння царського режиму досягла Києва 13 березня 1917 року. За кілька днів представники найголовніших організацій і установ міста утворили Виконавчий комітет, що мав діяти від імені тимчасового ряду. Водночас радикально настроєними лівими була створена Київська Рада робітничих і солдатських депутатів. 17 березня помірковані ліберали з Товариства Українських Поступовців – Є. Чикаленко, Д. Дорошенко та інші разом з соціал-демократами – В. Винниченко та ін. заснували Українську Центральну Раду.

Кількома тижнями пізніше до Центральної Ради вступила зростаюча Українська партія соціалістів-революціонерів – М. Ковалевський, П. Христюк та інші. Головою Центральної Ради обрано М.С. Грушевського.

На здивування багатьох, Центральна Рада одержала негайну дедалі зростаючу підтримку. В маніфестації на підтримку Центральної ради 1-го квітня 1917 року взяло участь понад сто тисяч чоловік. Під українськими прапорами йшли військовослужбовці, студенти, учні і робітники. На майдані Міської Ради М. Грушевський виголосив промову в якій закликав домагатися автономії. Маніфестуючи стали на коліна і склали присягу. На Софіївському майдані відбулося грандіозне віче, одночасно з Українською Центральною Радою постали Українські Національні Ради в Петрограді, Москві. 19 квітня 1917 року в Києві відкрився Український Національний Конгрес, який став тріумфом ідей української державності. На нього зібралося 900 делегатів з усієї України, від усіх українських громад колишньої імперії, а також від різних економічних, освітніх, військових та інших організацій. Конгрес у своїй резолюції вимагав автономії України в складі федеративній, демократичній республіці Росії. Він санкціонував Центральну Раду як крайову Раду і обрав 150 представників до Центральної Ради, обрав Грушевського головою Центральної Ради, а С. Єфремова і В. Винниченка його заступниками.

Таким чином, зорганізована в квітні 1917 року Центральна Рада фактично стала тимчасовим урядом України, 19 травня 1917 року вона була визнана українським Військовим з’їздом, 12 червня – Селянським з’їздом і в липня 1917 року – Робітничим з’їздом. Крім того в Центральній Раді були представлені всі діючі тоді політичні українські партії.

Отже Українська Центральна Рада репрезентувала всі прошарки українського народу і стала вважати себе як всеукраїнський парламент. Оцінюючи події у 1917 році М.С. Грушевський пише: “Велика хвиля визволення поставила перед українським народом великі завдання. Треба було забезпечити волю України, відновити її старе народовладдя, право народу правити всіма своїми справами, якого не було від часів Хмельниччини – опустити його не можна було. Треба було відложити все інше, а взятися до сього діла до забезпечення політичних прав Українського народу і інтересів його трудящого люду. Для того, як впав старий режим, українці всіх партій і напрямків постановили об’єднатися у спільній одностайній політичній організації на весь час, поки не буде осягнена спільна мета”. Це і був початок Української Центральної Ради і ясне визначення її завдань.

Відродження і розбудова української державності проходила у надзвичайно складних внутрішніх і зовнішніх умовах. Перш за все, це непідготовленість українського народу до будування власної держави серед винятково важких часів розпаду царської імперії, а так же русифікація значної частини українського населення, особливо в містах. Друге це те, що на Україні у розпорядженні російського тимчасового уряду була мільйонна російська армія, яка становила безпосередню загрозу державній діяльності Центральної Ради. Необхідно також мати на увазі різні політичні ускладнення і розбіжності між українськими політичними партіями та їх лідерами, які не сприяли загальній національній консолідації і підтримці державного будівництва.

Незважаючи на ці труднощі Центральна Рада вживала всіх заходів, щоб мирним шляхом привернути право українського народу на вільний розвиток в рамках федерації всіх народів колишньої імперії. Однак, навіть цей ліберальний підхід розв’язки національної проблеми Тимчасовий уряд Росії уважав недопустимим. У відповідь на це Центральна Рада своїм першим Універсалом 23 червня 1917 року проголосила Автономну Українську Державу. В ньому наголошувалося:

“Хай Україна буде вільною. Не відокремлюючись остаточно від Росії й не розриваючи зв’язків з Російською державою хай український народ отримає право самому розпоряджатися своїм життям у своєму краї”. Згодом Центральна Рада утворила Генеральний Секретаріат, як виконавчий орган уряду, котрий очолив В. Винниченко. Рішучі дії Центральної Ради і тиск українських вояків в Петербурзі, які 25 червня 1917 року під синьо-жовтими прапорами прийшли до Зимового палацу з вимогою признання Центральної Ради, привели до того, що представники Тимчасового уряду Церетелі, Терещенко, Керченський змушені були в липня 1917 року почали переговори наслідком яких було визнання за Україною повної автономії, а Генеральний Секретаріат за фактичний уряд України. Очевидно цю подію слід вважати першим кроком до усвідомлення самими українцями, що вони є Європейською нацією, що з ними також мусять рахуватися. Хоч і куца була надана Україні автономія, але це вже зафіксувалося як оформлення державності, на що звернуло увагу світове товариство, розуміючи що на міжнародну арену виходить і невдовзі може вийти нова суверенна держава. Висновки переговорів, Українська Центральна Рада проголосила у Другому Універсалі 26 липня 1917 року.

Цікаво визначити, що з приводу конфлікту між Українською Центральною Радою і Тимчасовим урядом Росії, Сталін, який відповідав за національну політику ЦК більшовицької партії, писав: “Ніхто не має права силою втручатися у внутрішнє життя націй і примусово “виправляти” їхні помилки. Нації є повноправні в справах свого внутрішнього життя і мають право влаштовуватися, як самі того бажають”. Таким чином, в той час Сталін вважав Українську Центральну Раду і Генеральний Секретаріат єдиним легальним урядом України. Однак, як пізніші події підтвердили, це було тільки формальне визнання існуючого факту, щодо України для того, що здобувати довір’я українського народу і для полегшення пізнішої боротьби російських більшовиків за владу, а потім і проти українського демократичного уряду. Цікаво зазначити, що під час жовтневої революції в Росії українські військові частини в Петрограді проголосили повний нейтралітет, підпорядкувавшись Українському Урядові в Києві.

Реалізуючи “Право націй на самовизначення” Українська Центральна Рада, не зважаючи на декрети Совнаркома, проголосила Третім Універсалом 20 листопада 1917 року самостійність Української Народної Республіки. Щоправда, в цьому ще була залишена можливість федерації з вільною демократичною Росією, але принцип свободи і суверенності України був недвозначно підкреслений. Однак це порушувало плани більшовицької партії про встановлення радянської влади на всіх колишніх територіях Росії.

Найкраще відображає відносини між Центральною Радою і Радянською Росією в цей час, Ультиматум Рад Народних Комісарів Українській Центральній Раді 5 грудня 1917 року і відповідь на нього УНР.

В Декреті Ради Народних Комісарів наголошувалося, що: “Беручи до уваги принцип солідарності експлуатованих мас і братерський союз всіх робітників в їхній боротьбі за соціалізм, ми Рада Народних Комісарів, признаємо повну самостійність Української Республіки, її право цілковитого відокремлення від Росії або вступити в договір із Російською Республікою про федеративні або інші взаємовідносини між ними... Все, що торкається національних прав, і національної незалежності українського народу, ми готові підтвердити без застережень і без вагання... Ми звинувачуємо Центральну Раду, що вона грає під прикриттям націоналізму подвійну гру, яка вже деякий час виявляється у відмові признати Ради і Радянську владу на Україні. Ця двозначна політика позбавляє нас можливості визнати Центральну Раду як повноважного представника трудящих і експлуатованих мас Української Республіки”. Як бачимо, Раднарком не ставить рівності між Центральною Радою і Українською Республікою яку вона проголосила, а також не дає відповіді на те як може Центральна Рада визнати радянську владу і при цьому не само знищитися.

Згадавши всі “гріхи” УНР проти нової влади в Росії, Раднарком висунув чотири ультимативні умови:

  1.   Відмовитися від спроб дезорганізації загального фронту.
  2.   Не пропускати військові частини з фронту на Дон або в інші райони з ворожими Раднаркому урядами.
  3.   Пропускати революційні війська на Південний фронт.
  4.   Припинити роззброєння радянських полків і червоногвардійців в Україні.

В разі неприйняття цих вимог протягом 48 годин Раднарком буде вважати Центральну Раду “в стані війни проти радянської влади в Росії і на Україні”. Підписали телеграму В. Ленін і Л. Троцький.

Голова Генерального Секретаріату В. Винниченко і генеральний секретар міжнаціональних справ О.Шульгін відповідали Раднаркому одразу. В цьому документі було сказано: “Генеральний секретаріат в заяві народних комісарів про те, що вони визнають Українську республіку вбачає нещирість або ж суперечність самим собі, неможливо одночасно визнавати право на самовизначення “аж до відокремлення” і в той же час робити грубий замах на це право, накидаючи свої форми політичного ладу, як це робить Рада народних комісарів Великоросії щодо Української Народної Республіки”. Далі в відповіді підкреслювалося, що українська демократія задоволена своїм урядом, а тим елементам котрі не задоволені діями Центральної Ради буде дана можливість виїхати туди де вони будуть задоволені і їх почуття будуть відповідно оцінені. Усі вимоги Раднаркому були відкинені.

Того ж дня, 5 грудня О.Я. Шульгін доповів Малій Раді про ультиматум і відповідь Українського Уряду. Рада підтримала позиції Уряду. Було вирішено припинити транспортування хліба на Північ і негайно організувати свою власну грошову систему. Український уряд готувався до оборони важко здобутої свободи, мобілізуючи український народ проти наступу радянської Росії.

Після категоричної відмови Центральної Ради була зроблена спроба “законним” шляхом лишити її влади на Україні.

З почину більшовиків було скликано у Києві Всеукраїнський з’їзд Рад, який мав це зробити. Але на призначений день 4 грудня кількість делегатів ледве перейшла за сотню. І тільки тоді коли Центральна Рада змінила тактику відношення до з’їзду і розіслала циркуляри на місця з вимогою прислати делегатів від спілок, тоді з’їхалося більше 2000 делегатів. Вони своєю більшістю підтримали Центральну Раду. Конструктивний підхід Всеукраїнського з’їзду Рад до відносин з Росією не тільки дав підтримку Центральній Раді, а і засвідчив перед світом, що українська демократія творить свою державу цивілізовано, з поважанням прав сусідів. Але на це не розраховували більшовики, тоді вони разом з лівими есерами, представниками інших партій у кількості 127 чоловік покинули з’їзд поїхали у Харків, де в цей час відбувався обласний з’їзд Рад Донбасу і Криворіжжя. Вони об’єдналися, конституювалися в І Всеукраїнський з’їзд Рад який працював 11-12 грудня 1917 року. Більшістю голосів він висловився за встановлення радянської влади й проголосив Україну Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів.

Раднарком негайно визнав цей радянський уряд і у підписаній В. Леніним поздоровчій телеграмі зазначив: “Вітаючи утворення у Харкові дійсно народної радянської влади на Україні, вбачаючи в цій робітничій і селянській Раді справжній уряд Народної Української Республіки, - Рада народних комісарів обіцяє новому урядові повну і всебічну підтримку...”

Війна між радянською Росією і УНР стала дійсністю. Таким чином, не змігши “переобрати” Центральну Раду на представницькому з’їзді Рад, Раднарком розв’язав це питання шляхом створення паралельної радянської УНР і поступовим збройним тиском усунення Центральної Ради з України. Так постали в Україні два осередки: генеральний Секретаріат з Центральною Радою у Києві та Центральний Виконавчий Комітет Рад у Харкові. Народний Секретаріат у Харкові видав декрет про скасування заборони на вивіз хліба з України в Росію. Потім він опублікував постанову про недійсність усіх постанов Генерального Секретаріату.

Радянський уряд Росії негайно розпочав збройну боротьбу проти Центральної Ради. Крім загрози зовнішньої почала наростати й загроза внутрішня. Неясність закону Центральної Ради про соціалізацію землі, а також посилена робота більшовицьких агітаторів привела до того, що все більше людей стали вірити гаслам про братерство, волю, землю і, як наслідок цього, українське село залишилося нейтральним і стало вичікувати хто переможе. Таку самопозицію зайняло 300 тисячне військо українізованих загонів, що влітку присягнули Центральній Раді.

Іншою перевагою більшовиків на Україні були організовані їхніми прихильниками майже в кожному великому місті повстання проти Центральної Ради. Серед українських політичних партій поглиблювався розкол. У самій Центральній Раді “ліве крило” М. Полоз, М. Любченко, В. Блакитний, С. Бачинський, Є. Неронович та інші спробували “висадити Центральну Раду з середини”, розігнати її членів і обрати “Українську Раду Робітничих, Солдатських та Селянських депутатів”. Незважаючи на протест Грушевського, змовників заарештували на короткий час, випустили і вони подалися до Харкова. Тим часом Центральна Рада що засідала в день і вночі, похапцем прийняла закон про радикальну земельну реформу, яким націоналізувала великі землеволодіння. Радикальністю цього закону Центральна Рада сподівалася знейтралізувати більшовицьку агітацію. Під впливом подій на Україні і Росії, а також наступу радянських військ керівництво Центральної Ради позбулося надій щодо можливостей перетворення Росії в демократичну федеративну республіку. Формального відокремлення він Радянської Росії стало проблемою першорядного політичного значення. До цього додавалася необхідність вести самостійні мирні переговори з Німеччиною та її союзниками які почали Раднарком в грудні 1917 року, підписавши угоду про перемир’я з Німеччиною, Австро-Угорщиною та Болгарією.

Закрите засідання Малой Ради, на якому обговорювалося питання незалежності і затвердження ІV Універсалу, відбулося 9(22) січня 1918 року. В ніч на 12 січня на відкритому засіданні в Педагогічному музею М. Грушевський оголосив останній універсальний закон Центральної Ради в якому було сказано: “Народе України! Твоєю силою, волею, словом стала на землі українській Вільна Українська Народна Республіка”. Одночасно Рада приймає Закон про національно-персональну автономію, де проголошувалося, що кожна нація в Україні має право на самостійне влаштування свого національного питання. 4-й Універсал з закликом до миру був виданий тоді, коди вже значна територія України була зайнята радянськими військами. Радянська армія під керівництвом Володимира Антоновича-Овсієнко розбивши нечисленні частини Центральної Ради зайняли Лівобережжя, погрожуючи безпосередньо столиці. Командуючим трьох“армії” Антонов-Овсієнко призначив лівого есера, підполковника царської армії М.О. Муравйова, людину незвичайно честолюбну і хворобливо жорстоку. Ведучи запеклі бої загони Петлюри змушені були відступити. В оточення на залізничній станції Крути попав загін трьохсот необстріляних київських студентів і гімназистів, які чинили героїчний опір і майже всі загинули, а ті хто врятувався спромоглися розібрати залізничну колію і на кілька днів затримати наступаючі радянські війська. Їхня смерть здобула їм почесне місце в українському національному пантеоні. Одночасно в Києві вибухнуло повстання київських більшовиків центром якого став завод “Арсенал”. Після п’ятиденних боїв “Арсенал” було взято штурмом, більшість його захисників відступили підземними переходами, а ті, що потрапили в полон були розстріляні. Ці події показують, що, як уже не раз було в історії України, українці вбивали один одного за одну ідею, під різними політичними гаслами.

Під гуркіт гармат Центральна Рада приймає найбільш радикальні закони про націоналізацію землі та про 8-годинний робочий день. Бажаючи знайти компроміс з більшовиками есери вимагали переобрання кабінету міністрів, вважаючи В.Винниченко надто поміркованим. 17 січня 1918 року головою Ради Міністрів був обраний В.Голубович. В новому уряді крім двох соціал-демократів, усі міністри були членами УПСР. Але він протримався у Києві не більше десятка днів. До міста підступали радянські війська. Після п’ятиденного бомбардування 26 січня радянські війська увійшли у місто. Про це кияни дізналися вранці, коли Київ уже був зайнятий більшовиками. Такої різанини яку зорганізували війська М. Муравйова у Києві не бачило місто з часів Андрія Боголюбського та часів татаро-монголів.

У Києві було проголошено “Українсько Робітничо-селянську Республіку” з Народним Секретаріатом на чолі, якого входили: Євгенія Бош – внутрішні справи, Ю. Коцюбинський – військові справи, В. Затонавський – освіта. До Києва із Харкова переїхали всі Секретаріати. Членів Центральної Ради було оголошено карними злочинцями, а майно їхнє зреквізовано.

За цих обставин Центральна Рада вважала, що єдиним порятунком державності був мир із Центральними державами і їх допомога у війні проти радянських військ. Вона направила свою делегацію на мирні переговори з Центральними Державами у Бресті, де 9 лютого 1918 року був підписаний мир між УНР і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією. Цим миром потрійний союз, а також і радянська Росія визнав УНР як самостійну державу, визначив західний кордон України, встановив з нею дипломатичні стосунки, регулював обмін військовополоненими, справу сплати боргів війни, а також господарські зносини і взаємний обмін товарами. Після підписання Брестського договору уряд Центральної Ради звернувся до німецького уряду з проханням про військову допомогу, і 19 лютого 1918 року німецько-австрійські війська почали звільняти окуповані більшовиками землі. Проголошення Брестського договору застало український Уряд на Волині, яку в той час українські війська очищали від більшовицьких військ. Боротьбу з більшовиками фактично проводили українські війська, слідом за якими йшли німецькі. 2 березня 1918 р. Український уряд повернувся до Києва, а 3 березня вступили до нього перші ешелони німців.

Повернення Українського Уряду до Києва населення зустріло досить холодно. Несподіваною була окупація України німецькими та австрійськими військами. Становище Українського Уряду було дуже тяжке. Він не мав реальної сили, щоб стати проти німців, які заявляли, що прийшли як друзі, щоб допомогти звільнити Україну від радянських військ, а в дійсності поводилися як окупанти. Вони втручалися в українські внутрішні справи, роззброїли українську дивізію синьожупанків і навіть спробували заарештувати двох українських міністрів. 29 квітня 1918 року Центральна Рада на своїй сесії прийняла Конституцію і обрала Михайла Грушевського першим президентом УНР.

Центральна Рада прийняттям Конституції, встановила народоправну демократичну державу із законодавчим органом Центральною Радою та виконавчим органом Генеральним секретаріатом, які запровадили конституційні принципи і демократичні свободи слова, друку, зібрань; означено територію держави.

Конституція УНР першим параграфом проголошувала: “Відновивши своє державне право, як Українська Народна Республіка, Україна, для кращої оборони свого краю, для повнішого забезпечення права і охорони вільностей, культури і добробуту своїх громадян проголосила себе і нині єсть державою суверенною, самостійною і не від кого незалежною”. Конституція стала тим фундаментом на якому формувалися і розбудовувалася пізніше державотворчі концепції української нації, включаючи і теперішню українську державу, яка пов’язує себе з демократичними основами УНР.

В той же час, коли приймалася Конституція УНР, по домовленості з німцями, стався гетьманський переворот і генерала П. Скоропадського було проголошено гетьманом України. Після 13-ти місячної дії перша форма Української державності у вигляді Української Центральної Ради перестала існувати.

Підводячи підсумки діяльності Української Центральної Ради як першого революційного українського парламенту в ХХ ст., що привів до відродження нової держави в 1917-1918 рр. шляхом проголошення державної незалежності української нації, необхідно зазначити, що, як писав М.С.Грушевський, “які б тяжкі проби не судила переходити Україні і Українському народові історична доля, які перетрубації не лежали б ще перед ними, великі часи творчості Української Центральної Ради й її акти зостануться великою епохою її розвою, твердою підставою національного будівництва”. М. Грушевський мав цілковиту рацію. Сьогодні виразно бачимо історичну тяглість державотворчого процесу української нації в ХХ ст. – від відродження української державності у формі демократичної української республіки в 1918 році до самостійної Української держави в 1991 році. Незважаючи на те, що Центральна Рада існувала всього більше одного року, вплив її на українську історію величезний. Вона не лише згуртувала український народ у його боротьбі за незалежність, не лише проголосила Українську Народну Республіку, а й стала прикладом для наступних поколінь, тим національним і політичним ґрунтом на який спираються нині розбудовуючи самостійну державу.

Професор Любомир у своєму дослідженні “Українська Центральна Рада і відродження української державності” наголошує на тому, що розуміння й аналіз українського державного будівництва Центральної Ради безпосередньо в’яжеться з історичними та історіософічними концепціями її голови Михайла Грушевського, який був головним будівничим Української Народної Республіки. Грушевський пов’язував державотворчий період 1917-1918 рр. з попередніми періодами державності України: українською середньовічною княжною державою (Київська і Галицько-Волинська) і козацько-гетьманською державою Б. Хмельницького і його наслідників. Він також пов’язує УНР безпосередньо з діяльністю Кирило-Мефодіївського братства у Києві (1846 р., з участю М. Костомарова, Т. Шевченко, П. Куліша та інших братчиків, ідеологія яких в’язалася з ідеєю визволення України – спадщиною політичної української мислі ХVІІ віку), а заразом мала домінуючий вплив на М. Грушевського та інших будівничих Української держави.

В 1917 році М.Грушевський пише: “Переяславський акт вихопив із рук визволеної України її кров’ю облиту волю, надії нового життя на основі свободи, рівності, братерства, Кирило-Мефодієвці постановили своїм першим завданням вернути їй всю свободу народовладдя на місце гетьманщини ХVІІІ ст. в демократичну українську республіку, замість лукавої зв’язи з Московщиною і Польщею, свобідну федерацію слов’янську”.

М. Грушевський і його співробітники підтримували думку, що федеративний устрій Кирило Мефодієвців був постулатом української державності і він не суперечить політичній незалежності України.

В основі Української держави 1917-1918 років було поставлено народовладдя з усіма атрибутами демократичної держави. Таким чином, державний федералізм у 1917 році уважався Центральною Радою і її провідниками державницькою концепцією, яка віддзеркалювала самостійність і незалежність української нації. Українська державність в 1917 році була природним явищем, яке мало своє історичне коріння на Україні.

В 1917 році вони природно відродилися і із історичного аспекту були своєрідним продовженням політично-державних концепцій Хмельницького, Дорошенка та інших діячів України того часу. Саме тому голова Центральної Ради завжди наголошував відновлення української державності в 1917 році, а не її започаткування. Він добре розумів, що треба наглядно наголосити утяглість українського державотворчого процесу протягом різних періодів розвитку націй, який завершився новою державною, демократичною формацією – Українською Народною Республікою, яка своїми конституційними актами дала тверду основу для подальшого розвитку української державності. Необхідно підкреслити що М. Грушевський і Центральна Рада були єдині, хто після Б. Хмельницького довів ідею державності до реалізації, проголосивши, повну самостійність і незалежність нації в 1918 році.

Багато думок Грушевського не втратили своєї актуальності і на сьогоднішній день.

Великою заслугою Центральної Ради було те, що вона поклала фундамент для української школи: були розроблені навчальні плани для народних, середніх українських шкіл, засновано українські гімназії, яких в кінці 1917 року було 53. незважаючи на перешкоди деяких учителів і батьків, справа українізації посувалася вперед. Був заснований український університет в Кам’янець-Подільському, народні університети в Києві, Харкові, Одесі, професійні школи, Педагогічна Академія та Академія Мистецтва у Києві. Незважаючи на технічні та фінансові перешкоди, в Україні відкривалися українські видавництва, які друкували підручники для шкіл, засновано український театр, вживалися заходи для заснування українських музеїв. З ініціативи М.С. Грушевського Українське наукове товариство почало розробляти статут Української Академії Наук.

3. Українська держава часів гетьмана П.Скоропадського

Як уже відзначалося раніше, 26 квітня 1918 року на Хліборобському конгресі було обрано гетьманом України Павла Скоропадського, Центральна Рада була розпущена і всі закони які вона прийняла були признані недійсними. Так стався “безкровний” переворот.

Замість неї була проголошена Українська Держава. Нова держава ґрунтувалася на незвичайному поєднанні монархічних, республіканських і, що особливо характерно, диктаторських засадах. Гетьману належало винятково право видавати всі закони, призначати кабінет, управляти зовнішньою політикою та військовими справами й бути верховним суддею. Але практично влада на Україні належала німцям.

Першим отаманом – Головою Ради Міністрів був призначений М. Устинович, але він скласти уряд не зміг. Гетьман призначив нового голову Ради Міністрів – М. Василенка, але із ним не захотіли співпрацювати лідери лівих політичних партій. До армії і поліції ввійшло багато колишніх царських офіцерів.

Признаючи нового голову Кабінету Міністрів Гетьман Скоропадський 14 листопада 1918 року видає таку грамоту:

“... Серед решти частин многостраждальної Росії на долю України випала, порівнюючи, більш щаслива доля. При дружній допомозі Центральних Держав вона заховала спокій аж до нинішнього дня. Ставлячись з великим почуттям до всіх терпінь, які пережила рідна їй Великоросія, Україна всіма силами старалася допомогти своїм братам, оказуючи їм велику гостинність і піддержуючи їх всіма можливими засобами боротьби за відновлення в Росії твердого державного порядку.

Нині перед нами нове державне завдання. Держави згоди здавна були приятелями колишньої Єдиної Російської держави.

Тепер, після пережитих Росією великих заворушень, умови її майбутнього існування повинні, безумовно, змінитися. На інших принципах повинна бути відновлена давня могутність і сила всеросійської держави. Ці федерації Україні належить зайняти одне з найперших місць, бо від неї пішов порядок і законність у краю і в її межах перший раз свобідно віджили всі приниженні і пригноблені більшовицьким деспотизмом громадяни колишньої Росії. Від неї ж вийшла дружба і єднання з славним Всевеликим Доном, і славним Кубанським і Терським козацтвом. На цих принципах, які – я вірю – поділяють і всі союзники Росії, Держави Згоди, а також яким не можуть співчувати без винятку інші народи не тільки Європи, але й усього світу, повинна бути будована майбутня політика нашої України. Їй першій належить виступити в справі утворення всеросійської федерації, кінечною метою якої буде відновлення Росії.

В осягненні цієї мети лежить запорука добробуту як всієї Росії, так і забезпечення економічно-культурного розвитку цілого Українського народу на міцних підставах національно-державної самобутності: Глибоко переконаний, інші шляхи були б загибеллю для самої України, я кличу всіх, кому дорога ї майбутність тісно зв’язана з будочиною і щастям всієї Росії, з’єднатися біля неї, стати грудьми на захист України і Росії. Я вірю що в цій святій, патріотичній справі ви громадяни і козаки України, а також решта людності, дасть сердечну і могутню підтримку.

Новосформованому нами кабінетові я доручаю найближче виконання цього великого історичного завдання!”

Ця грамота була свого роду сигналом для російських і русофільських кіл в Україні, аби розпочати боротьбу проти всього українського. Сам Київ опинився по суті в руках генералів та офіцерів російської орієнтації. Вони вчиняли погром українського клубу на Прорізній, нищили бюсти і портрети Шевченка, зневажали синьо-жовтий прапор і вивішували трикольоровий російський.

Особливо викликало невдоволення населення призначення на пости губерніальних та повітових старост переважно місцевих поміщиків, земських діячів, скасування Гетьманом, закону Центральної Ради про землю. Всеукраїнський селянський з’їзд, проведення якого заборонив уряд, зібравшись нелегально ухвалив резолюцію з протестом проти влади гетьмана. Таку ж позицію зайняв і Всеукраїнський Робітничий з’їзд. Негативне ставлення до гетьманського уряду зайняли на своїх з’їздах більшість українських політичних партій. Всі опозиційні сили об’єдналися і в середині травня створили Український Національно-Державний Союз який почав боротьбу проти Гетьмана й його уряду. 14 листопада 1918 року українська опозиція утворила альтернативний уряд-Директорію на чолі з Винниченко й відкрито проголосила виступ проти Гетьмана.

В той же час Гетьманський уряд за короткий час встановив дипломатичні стосунки з багатьма державами, продовжував справу українізації школи всіх ступенів, заснував Українську Академію наук, національну бібліотеку, Державний Драматичний театр, Національну оперу, Українську капелу, Симфонічний оркестр. Збільшилося видання українських книжок та ін.

Але не зважаючи на це повстанський рух проти Гетьмана наростав і 17 листопада дивізія Січових Стрільців у Білій Церкві почала повстання. Сотні й тисячі селян під проводом отаманів стікалися до Білої Церкви. На бік Директорії стали переходити військові частини уряду і 14 грудня 1918 року Гетьман зрікся влади. Проіснувавши менше 8 місяців Гетьманщина не змогла належним чином розв’язати питання соціально-економічних реформ та національної незалежності. Надто велике проросійське оточення Скоропадського було внутрішньо стратегічною помилкою Гетьмана. Це воно призвело до пожвавлення російських партій і русофільський течій, які сподівалися використати Україну як плацдарм для повалення більшовиків і відновлення єдиної і неділимої Росії. Дії Гетьманського уряду змушували українських націоналістів дивитися на нього як на уряд “український за формою, але московський за змістом”.

4. Українська Народна Республіка за доби Директорії.

Внаслідок повстання вся влада перейшла до Директорії УНР. Вона проголосила вибори до парламенту України під назвою Трудовий Конгрес. Сесія нового парламенту відбувалася у Києві в січні 1919 року. Трудовий конгрес затвердив відновлення Директорією УНР та 22 січня 1919 року проголосив злуку Східної та Західної частини України в Єдину Українську Народну Республіку, що ввійшло в історію України як Акт соборності.

18 жовтня 1918 р. на Галичині була створена Українська Народна Рада як представницький орган. Вона мала намір об’єднати всі західноукраїнські землі в одне ціле. Поляки теж хотіли захопити Львів. Але 1 листопада українські солдати, що служили в австрійській армії, під командуванням Д. Вітовського захопили Львів.

9 листопада було призначено Генеральний Секретаріат на чолі з К. Левицьким, а 13 було офіційно проголошено про створення Західну Українську Народну Республіку (ЗУНР).

22 листопада західноукраїнський уряд був змушений покинути Львів під ударами польських військ і переїхати у Станіслав.

22-26 листопада було проведено вибори до Української Народної Ради. Президентом ЗУНР став голова Ради – Євген Петрушевич.

ЗУНР мала місцеву адміністрацію, свою Галицьку армію (понад 100 тис. чол.).

22 січня 1919 р. в Києві було проголошено Акт злуки – возз’єднання в одну державу УНР (фактично вони діяли самостійно).

Але під наступом Польщі змушені були 16 липня 1919 р. перейти до Східної України та з’єднатися з військами С. Петлюри.

Суперечки за зверхність, розбіжності у поглядах знаходження армії під подвійним командуванням не давало змоги боротися проти різних політичних і військових сил які боролися проти України.

 Події цього періоду підтверджують висновки О.Субтельного про те, що у 1919 році Україну поглинув цілковитий хаос. Вона стала краєм, яким було легко заволодіти, але не можливо управляти. Шість армій діяли на її території: українська, радянська, біла, Антанти, польська та анархістська. Менше ніж за рік Київ п’ять разів переходив із рук в руки. Селянин спостерігав із свого економічного самостійного села, як падає одна влада за іншою і думав тільки про те як утриматися на землі і по можливості придбати її собі ще. Він був готовий підтримати будь-який уряд, що міг задовольнити його прагнення; тому він легко переходив від підтримки одного уряду до іншого який обіцяв більше. По всій Україні з’явилося сотні отаманів з їхніми партизанськими отрядами, пройнятими неокозацьким анархізмом. Єдиною визнаною владою в той час була влада збої.

Одночасно з відновленням Директорією Української Народної Республіки тимчасовий робітничо-селянський уряд встановлює офіційну назву держави – Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР). Третій Всеукраїнський з’їзд Рад у Харкові 10 березня 1919 року приймає першу Конституцію УСРР в якій проголошується закріплення влади за робітничим класом. Таким чином на Україні продовжувало діяти дві влади, два Уряди між якими велась громадянська війна. 21 квітня 1920 р. відмовившись від Східної Галичини Петлюра укладає з поляками пакт про спільний наступ на Україну проти більшовиків. Згідно цього договору Західна Україна передавалася під владу Польщі, утворювалося єдине командування військами. Але утримати владу за допомогою поляків С. Петлюрі не удалося. 

Польська сторона не виконала умов договору і припинила бойові дії проти радянської Росії. Після тяжких боїв частини УНР відступили на польську територію, де були інтерновані й розміщені в таборах для військовополонених.

18 березня 1921 р. між Польщею, РРФСР і УСРР було укладено Римський договір, відповідно до якого Польща визнала радянську владу на Україні, а західні землі України (Галичина, Холмщина, Підляшшя, а також частина Волині і Полісся) залишилися за Польщею.

Так, за рахунок Українських земель Польща уклала з Радянською Росією мир, яким скінчилася чотирьохрічна боротьба українського народу за самостійну державу.

5. Причини поразки та уроки

Української національно-демократичної революції

Розглядаючи загальні причини поразки О.Субтельний виділяє внутрішні і зовнішні чинники, а також різне становище східних і західних українців. Із точки зору внутрішніх, необхідно підкреслити те, що будування держави велось одночасно з формуванням нації. Під час революції багато українських інтелігентів які стояли у проводі ніяк не могли вирішити яка мета важливіше: соціально-економічне чи національне визволення. Неосвічений і політично незрілий селянин знав чого він не хоче, але не міг з упевненістю сказати, за що він бореться. В.К. Винниченко в 1919 році у своєму щоденнику пише, що “наша нація може відродитися тільки тоді коли буде привернено інтереси селян до національної ідеї, коли відродження держави буде робитися і їхніх інтересах...” Тому селянинові важко було осягнути складну ідею національної незалежності. Навіть тоді коли частина селян осягнула цю ідею, організувати їх для підтримки було надзвичайно важко та й момент був втрачений. Таким чином, слабкість соціальної бази українського руху стала стратегічним недоліком, що правив великий вплив на результати боротьби.

Вирішальними чинниками поразки українського національного руху стали зовнішні чинники. Для західних українців це переважаюча сила поляків, а Східній Україні шлях до незалежності перетяла більшовицька Росія, а не українські більшовики. В 1920 році Троїцький визнавав: “Радянська влада протрималася на Україні до сих пір (і протрималась не легко) в основному силою Москви, великоруських комуністів і Червоної Армії”. До цього необхідно додати блискуче керівництво, прекрасна організація більшовицької партії, а також величезні фінансові, адміністративні та людські ресурси Росії, чого не хватало національному рухові, що тільки народжувався.

Не змогли добитися українці визнання і допомоги Антанти. Нарешті, становленню національного уряду великою мірою заважав хаос, що панував на Україні у ці роки.

Історія національного відродження і розвитку державності України переходить до нового етапу. З одного боку це історія боротьби за своє національне “я”, за свою національну культуру й свободу, а з другого боку – починається історія української еміграції, окремих осередків українського народу в Америці, Австралії, Азії, Європи. Доля всіх цих частин українського народу складається по різному, але залишається спільною національна свідомість і прагнення мати свою державу.

PAGE  2


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

53507. Планування вчителя 295.5 KB
  Наприклад якщо порівняти календарне планування розроблене для роботи по підручнику Математика. у посібнику Математика. Математика.