2730

Україна в складі Російської та Австрійської імперій

Контрольная

История и СИД

Україна в складі Російської та Австрійської імперій (ХІХ ст.) Суспільно-політичний рух в Наддніпрянській Україні у ХІХ ст. Національне відродження на Західноукраїнських землях. Основні етапи національного відродження та українське ...

Украинкский

2012-11-12

128.5 KB

13 чел.

Україна в складі Російської та Австрійської імперій

(ХІХ ст.)

ЗМІСТ

  1.  Суспільно-політичний рух в Наддніпрянській Україні у ХІХ ст.
  2.  Національне відродження на Західноукраїнських землях.


Основні етапи національного відродження та українське

громадсько-політичне життя.

Все те, що український народ створив за недовгий час самостійного життя, не пропало, а залишилося у спадщину дальшим поколінням. Свідомість національної окремішності, цінування волі та індивідуального розвитку, пошана до громадського авторитету та народовладдя, лицарськість та глибока культурність, - це були ті надбання, з якими українське громадянство ввійшло в ХІХ століття.

Під кінець ХVІІІ ст. більшість українських земель попала під владу Росії. Україна знову ввійшла в період бездержавності і мусила пристосуватися до життєвих форм, які накинули їм чужі імперії. Серед глибоких економічних і соціальних змін українське громадянство стало шукати нових форм для своєї організації і боротьбі за національне визволення. Тому українське національне відродження й почалося як антитеза до тяжкого економічного і соціально-політичного становища та культурного занепаду, в яких опинився в той час український народ на всьому просторі заселеної їм землі.

В кінці ХVІІІ ст. поняття про народність, націю та її права почало тільки що вироблятися і входити в свідомість передових людей. Французька революція сприяла поширенню цих ідей. Дедалі більше людей приймали ідею про права і свободи особи й про  те, що носієм суверенітету є народ, а не його правителі. Простий люд став займати належне йому місце в житті суспільства, водночас завойовували визнання народна мова, звичаї, традиції.

З цього починається процес творення національної свідомості будь-якого народу. Найпереконливіший доказ національних мов і фольклору, як головних чинників національної свідомості висунув німецький філософ Йоган Гердер. Відомий історик Ганс Кон писав: “Гердер перший наголосив на тому, що людська цивілізація існує не в загальних та універсальних, а в конкретних національних проявах: кожен культурний прояв має бути неповторним, але ця неповторність полягає у своєрідності національної спільності і національної мови. За своєю сутністю та історією люди – це насамперед члени певної національної спільності й лише як такі можуть біти по-справжньому корисні”. Думки Гердера знайшли схвальний відгук особливо серед інтелігенції країн Східної Європи, в яких панували монолітні імперії.

На Україні, зазначає О.Субтельний, розвиток національного відродження вписувався в загальну модель національних рухів Східної Європи і проходив три головні етапи.

На початковому етапі велика група людей яких називали інтелігенцією, збирала історичні документи, фольклор, предмети старовини прагнучи зберегти самобутність українського народу. Другий, або культурницький етап був періодом несподіваного “відродження” місцевої мови, її дедалі широкого використання в літературі та освіті. Третій, або політичний етап, характеризується зростанням національних організацій і висуненням національно орієнтованих вимог в яких проявляється прагнення до самостійності, чи то повної, чи то автономної.

Розглядаючи перший етап необхідно звернути увагу на те, що українське національне відродження мало своє джерело в історичній традиції і пробудженні почуття своєї народності і, що ще задовго до французької революція Україна дала світу приклад свободи людини. Український громадянський діяч, письменник В.Ч. Барвинський писав: ”Коли на Заході доперва французька революція з кінцем ХVІІІ віку містить знетховані права людкості й стає перелом для прав свободи одиниці, свободи віри, мислі й слова, Русь-Україна вже в першій половині ХVІІ віку, отже більше о 100 літ уперед, розпочинає це велике діло всесвітньої культури”.

Таким чином, національне відродження на Україні, крім впливу ідей Заходу, спиралося на багаті історичні традиції українського  народу. Історичні традиції збереглися головним чином на тих землях, які ще так недавно жили своїм власним життям, заховуючи свою політичну й культурну автономію. Це були Лівобережні українські землі: Гетьманщина і Слобідська Україна.

У процесі зростання національної свідомості, як головного чинника національного відродження, вивчення історії свого народу завжди відігравало вирішальну роль. Народові який виховує нове почуття спільності, необхідне усвідомлення того, що його єднає й спільна доля. Цей спільний історичний досвід, крім того, що сприймається як славне минуле, всиляє гордість та виховує почуття єдності зі своїм народом. Тривала історія дає людям почуття безперервності віру в те, що сучасна  сумна доля їхнього народу – це лише тимчасове явище. Вивчення минулого було також необхідне для того, що спростувати сумніви численних скептиків щодо існування української нації взагалі.

Наприкінці ХVІІІ ст. і на початку ХІХ ст. найбільшу ініціативу, в цьому напрямку проявило дворянство – давня шляхта та козацька старшина. Дворянство, а особливо нащадки козацької старшини, що зберегли традиції активної участі в державному житті намагалися утримати провідне становище в громадянстві, неохоче ставилися до всяких змін, що йшли з Московщини, обороняли давній лад і культуру. Роздратований безоглядною російською політикою, один гурт старшин задумав навіть шукати чужостранньої допомоги: в 1795 р. в Берліні появився видатний поет громадський діяч полтавець Василь Капніст де домагався допомоги прусського уряду проти “московської тиранії”. В цей же час серед дворян-інтелігентів Лівобережжя посилилася зацікавленість історією, особливо історією Козачини. Вони писали свої праці російською мовою, з запалом збирали давні літописи, документи та всякі архівні матеріали і намагалися на їх основі виявити велич минулого, що різко відрізнялося від їхньої сірої буденщини. Керуючись звичайним замилуванням старовинного чи місцевим патріотизмом вони зовсім не усвідомлювали подальших наслідків своєї праці. Особливо поширилася ця праця тоді, коли царська геральдична канцелярія стала піддавати сумніву право нащадків старшини на статус дворян.

Одним із перших ентузіастів був Олександр Безбородько, учень Київської академії, київський полковник, пізніше міністр канцлер Катерини ІІ. Він з любов’ю збирав історичні пам’ятки і постійно утримував близькі зв’язки з Україною. З ним співпрацював письменник і історик Василь Рубан, що перший випустив друком огляд історії України /1777 р./.

Тій самій праці віддавалися етнограф і громадський діяч Туманський, український історик, етнограф, економіст Шафонський, колекціонер документів з історії України Чепа, батько та син Полетики одні із ймовірних кандидатів на авторство “Історії Русів” та інші. Ці досліди вони вважали своїм патріотичним обов’язком. Василь Полетика писав до Андрія Чепи: “Як приємно працювати для слави і добра Батьківщини! Наші власні почування, свідомість того, що ми були небайдужі до справ батьківщини служить нам нагородою... щасливі будемо як побачимо нових людей, що з таким запалом будуть захищати права, вольності і свободи своєї Батьківщини. І навпаки, ми повинні відвернути з огидою свій погляд від погубностних зрадників Батьківщини, шкідливих егоїстів”. А таких тоді було багато. Загал дворянства спирав свої стремління на добрі відносини з царським урядом. Тому широкої популярності набула ретельно документована 4-х томна “Історія Малоросії”, яку написав у 1822 році Дмитро Бандиш-Каменський.

Вірний цареві чиновник доводив, що незважаючи на свою героїчну історію, українці є відгалуженням російського народу, а вз’єднання з Росією – визначна подія їхньої історії. Для багатьох українських дворян такий погляд на історію українського народу був зручний і переконливий, дозволяючи їм підтверджувати свою українську специфічність і водночас наголошувати на вірності цареві і російській нації.

Дуже відмінно від таких творів була “Історія Русів”

Це був найвизначніший твір цієї епохи, автора, час і місце написання якого досі не вдалося відкрити. Але, напевно, можна сказати, що він походив із гурту запальних патріотів, дослідників минулого українського народу. Від інших тогочасних істориків автор “Історії Русів” відрізняється тим, що до розгляду минулого України він приступає не як археолог і ерудит, а як політик. Всі давні події він оцінює з одного погляду – державної самостійності. В його творі була ясна політична думка, яскрава політична свідомість. “Історія Русів” подавала картину історичного розвитку України від найдавніших часів до другої половини ХVІІІ століття. Основна засада твору це натуральне, моральне та історичне право кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток, а боротьба українського народу за це право – головний зміст книги. Автор заперечує думку, що Україна постала в ХІV – ХVІ століттях, що козацтво заведено королями і, вважає, що Київська Русь – це Україна, а не Росія. Від часів Б. Хмельницького, автор вводить Україну в коло європейських держав, а акт 1654 року вважає як небезпечне порушення системи державної рівноваги в Європі, бо воно надмірно зміцнило абсолютне російське самодержавство. По-справжньому демократично настроєний, протестує проти кріпацтва, деспотизму, урядовців, що ставили себе вище законів, проти насильства військ, релігійної нетелератності, національної виключності і не оправданої погорди до чужинців. Він повний щирого співчуття до долі свого пригнобленого народу і вважав, що будь-яке насильницьке чи тиранське правління ніколи не буває міцне, а повстання народу на його скинення має вважатися за справедливе. Автор не дуже рахувався з історичною правдою, інколи видумував події і ситуації, що були йому потрібні для проведення його основної тези.

Протягом десятиліть “Історія Русів”, активно, хоч і таємно поширювалася на Лівобережжі і лише в 1846 році була надрукована. Цей історично-політичний трактат здобув собі незвичайну популярність і мав великий вплив на формування самостійницьких позицій патріотів багатьох поколінь. З його появою, наголошує О. Субтельний, вивчення історії України набуло ідеологічного і політичного значення.

Але одними меморіалами і трактатами не можна було змінити життєвих обставин і сучасники відчували свою безсильність. О. Безбородько писав: “Знаєте, через що дух геройства в Україні пропав? Через те, що від деякого часу місце козацтва зайняло школярство – що замість давніх героїчних постатей появилися кар’єристи, які шукають тільки посад та відзначень...” Серед змінених економічних відносин дворянство почало відступати, обмежувалося своїми особистими чи класовими справами і втрачало інтерес до ширших громадських справ. “Козацька нація є сьогодні в стані кризи, вона хвилюється і б’ється під ногою колоса, що її розчавлює”, - писав француз Масон проїжджаючи по Україні на початку ХІХ ст. А німецький дослідник Йоган Георг Коль (1841 р.) не тільки помітив ті самі прояви, а і побачив творчі елементи, що повинні були в майбутньому виявитися. Він писав: “Нема не меншого сумніву, що колись велетенське тіло Російської імперії розпадеться і Україна стане знову вільної і незалежною державою. Цей час наближається поволі, але неухильно. Українці є нація з власною мовою, культурою та історичною традицією. Поки що Україна роздерта поміж сусідами. Але матеріал для будови Української Держави лежить готовий: коли не сьогодні то завтра з’явиться будівничий, що збудує з цих матеріалів велику і незалежну Українську Державу”.

На зміну дворянству, яке не могло підняти давньої державної будови прийшла демократична інтелігенція. Вона не була вже так тісно пов’язана з дворянством, а часто походила з низів і, таким чином, була представником різних кіл громадянства. Це був час, коли на Українських землях почали діяти університети – у Львові (1784), Харкові (1805), Києві (1834), розвивалася наукова література, проникали нові ідеї з Заходу. Не відкидаючи давніх політичних і культурних традицій, нова інтелігенція звернулася до народу, шукаючи в ньому джерела свідомості і національної сили.

У перші десятиліття ХІХ ст. багато молодих інтелігентів ходили по селах, розшукували, збирали й згодом публікували перлини народної мудрості. Народні пісні, перекази, легенди вони вважали за безцінну скарбницю, в якій зберігаються традиції давнього минулого, відвічні елементи національного світогляду, які можуть послужити за матеріал для будування нового життя.

До перших шанувальників українського фольклору належав Микола Цертелєв, який незважаючи на грузинське походження, глибоко любив український народ. У передумові опублікованих у 1819 р. праці “Попытка собрания старых малороссийских песен”, він писав, що ці пісні демонструють геній і дух народу, звичаї того часу й, нарешті,  чисту мораль, якою завжди були відомі малороси. На багато повніші і систематичніше дослідження української етнографії були праці історика, філолога і поета Михайла Максимовича - майбутнього першого ректора університету у Києві, а також історика, письменника і громадського діяча Пантелеймона Куліша та ін. Народна творчість, щодо того часу була в забутті, несподівано виринула як на вищий тип мистецтва, що мав бути зразком для нового письменства. І це була поезія саме українського народу, того мужицького народу, до якого панство сусідніх народів, а також дехто із свого панства ставилися з таким презирством. Але тепер, як відмічав молодий Гоголь у 1820-х рр., настала просто мода на українську пісню і український побут. Ця велика праця української інтелігенції відкидала будь-які суперечки про меншовартість українського народу і запевняла йому визначне місце серед творчості інших народів.

Велике значення в національному відродженні мала мова, яка, на думку Панаса Мирного, є живою схованкою людського духу, його багатою скарбницею, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почарування. Мова є найважливіший компонент національності. Вона найефективніше встановлює природні межі нації і є критерієм розмежування між національним і чужим. Мова пов’язує різні класи і релігії є не тільки засобом спілкування, а й дає змогу представникам однієї нації розуміти одне одного на глибинному, підсвідомому рівні. Уже згаданий Гердер писав: “Чи має нація щось дорожче чим мова її батьків? У мові втілене все надбання її думки, її традиції, її історія, релігія, основа її життя, все її серце й душа”. Але, справа піднесення народної мови до рівня літературної йшла з великими перешкодами. Особливо заважало те, що на Україні господарювала думка про українську мову, як мову грубу, селянську, а також як відгалуження російської мови. Костомаров розповідає, що “Коли я пробував читати мої твори знайомим українцям, моїм давнім товаришам, зустрів я дуже неприхильне прийняття; одні висміювали моє незнання і вказували на помилки, інші піднімали на сміх саму ідею писати українською мовою”. На допомогу прихильникам народної мови прийшли вчені філологи, насамперед Максимович і Срезневський, що науковими аргументами довели самостійність української мови і виступили проти об’єднацьких теорій Погодина. Але найважливішим аргументом за народну мову був розвиток письменства. Перший твір, написаний мовою села і міщан, була “Енеїда” Котляревського. Вона знаменувала появу української мови як літературної, а також початок сучасної української літератури. Поштовх розвитку української прози дали П. Гулак-Артемовський та Г. Квітка-Основ’яненко. Далі розширив жанрову різноманітність української літератури Левко Боровиковський, який складав балади українською мовою. Улюбленою темою письменників була козацька Україна, що змальовувалась у типових для романтиків барвах як сумний відгомін слави минувшини.

Таким чином, національне відродження в перші часи мало літературний характер. Інтелігенція того часу намагалася віднайти загублений зв’язок з народною масою і знайшла його в дослідах  народного побуту. Вони ще не вірили, що місцева культура здатна на стільки розвинутися, щоб коли-небудь замінити панівну російську культуру. Однак їх зусилля дали такі плоди, яких вони і не могли передбачати. Юрій Луцький писав: “Якщо вважати ці  перші дослідження української історії та фольклору за перше пробудження сучасної української свідомості, то слід зробити висновок, що вони забезпечили їй міцні підвалини. Бо що може бути більш навчальним для нації, котра народжується, ніж потреба знайти своє історичне коріння і свою культурну самобутність? Якийсь час саме цим і займалися українці, шукаючи таким чином основи своєї самобутності”.

Безпосередній контакт з народом, демократичні народницькі ідеї свого минулого і вплив ідей Заходу поставили перед наступним поколінням нову задачу – поширити літературно–мистецьке зацікавлення до соціально-політичного стану українського народу і, таким чином, поєднати національну культуру з політичною ідеологією.

На Україні, під впливом революційних ідей, що принесли з собою учасники армій, що відбували походи проти Наполеона, ідей фізіократів і Сміта виникають масонські, а потім і підпільні організації – “Південне товариство”, “Товариство об’єднаних слов’ян ” та ін. Але  ці перші революційні організації мали російське походження і не виходили за межі війська, тому вони не мали великого впливу на Українське громадянство. Так само не здобуло собі прихильників в Україні польські повстання 1830-31 рр. тому, що селяни незважаючи на революційні гасла, вважали його справою поміщиків.

Першою підпільною організацією з українським характером було Кирило-Мефодіївське братство, яке було засновано в Києві у 1846 році. Товариство складалося з десятка активних членів та кількох десятків співчуваючих. До групи входили молоді представники української інтелігенції на чолі з обдарованим істориком, викладачем київського університету Миколою Костомаровим, вчителем Василем Білозерським та Миколою Гулаком. Пізніше до їх приєдналися письменник Пантелеймон Куліш та Тарас Шевченко. Це був квіт тогочасної інтелігенції, люди з широкою освітою і науковими інтересами, перейняті ідеями романтизму і демократії. Вони свідомо ставили собі завдання дати громадянству нову політичну програму.

Найважливіші положення програми братства були викладені Костомаровим у творі під назвою “Закон Божий (книга Буття українського народу)”. У програмі закликалося до перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи, братерства. Передумовою нового ладу було знищення кріпацтва, абсолютизму. Українська справа піднімалася спільно з долею інших слов’янських народів. “Всі слов’янські народи мають право вільно розвивати свої культури і, що важливіше, вони повинні утворити слов’янську федерацію з демократичними інститутами”. Програма визначала Україні месіянистичне завдання в майбутньому світі: “І зруйнували Україну. Але то лише здавалося... бо голос України не змовк. Встане Україна з своєї могили і знову озветься до всіх братів своїх Слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не позастанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа – ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у Хорутан, ні у Сербів, ні Болгар. І стане Україна самостійною республікою у Слов’янському Союзі. Тоді всі народи вказуватимуть туди де на карті розміщена Україна, і казатимуть: “Дивіться, відкинутий будівельниками камінь став наріжним каменем”. Переважна більшість членів товариства, за винятком Шевченка і ще кількох, сумнівалися у здатності своїх “м’яких” і “поетичних” співвітчизників існувати незалежно. Погоджуючись, щодо загальних напрямів, учасники товариства розходилися в питання про те, що вважати першочерговим і головнішим. Для Костомарова це була єдність і братство слов’ян, Шевченко палко вимагав соціального і національного звільнення українців, а Куліш наголошував на важливості розвитку української культури. Більшість висловлювалася за еволюційні методи досягнення поставленої мети, а Шевченко і Гулак представляли думку меншості і вважали, що лише шляхом революційних змін можна здійснити задумане. Але, безумовно, членів братства об’єднувала ідея боротьби за долю України та її народу. Від Кирило-Мефодіївського братства веде свою історію весь новий український політичний рух.

Кирило-Мефодіївське братство не встигло здійснити свої наміри. Ініціатори організації ще не вийшли із кола теоретичних дискусій, коли їх заарештували і заслали. Але, в тому, що ідеї братства глибоко ввійшли у світогляд тогочасної інтелігенції і дійшли до народу була велика заслуга Тараса Шевченка. Можна сперечатися про те, чи хтось з українців тієї доби справив на  своїх  співвітчизників сильніший вплив ніж Шевченко. Але, те що  в історії народу, який підводиться на ноги у середині ХІХ ст., таке видатне місце посів саме поет, не було чімсь винятковим. Культурна діяльність була єдиною можливістю, де позбавлені держави українці могли виразити свою самобутність. Культурною діяльністю займалося багато поетів, письменників, але важко знайти в історії української нації інший приклад людини, поезія та особистість якого так повною мірою втілила національний дух і зробила такий вплив на націю, як це зробив Шевченко.

Т.Г. Шевченко ввійшов до братства пізно і зберіг у ньому окремі, самостійні погляди. Своїм талантом він переростав інших братчиків і від початку справляв на них сильне враження своїм полум’яним словом. Те, що інші намагалися вкласти в параграфи статутів, він кидав у яскравих, огненних образах своєї поезії. Він, син кріпака, внук гайдамаки, виніс із своєї батьківщини, звенигородщини глибокі традиції боротьби за волю і не менш жагучі бажання до нової волі. Там, на краю степів, де живі були ще спогади про козачину, де співали думи про Хмельницького, де ще доживали віку очевидці Коліївщини, де від незапам’ятних часів ішли криваві бої, - Шевченко інстинктивно зрозумів минуле, що дозволяло йому мати свій власний погляд на давні часи та події. В історії він шукав не романтичних героїв, а уроків, що ведуть до кращого майбутнього. Обурення Шевченко соціальною несправедливістю не роздільно переплітається з його ненавистю до національного гноблення України. Непримиренний ворог царського самодержавства, він закликав до самовизначення України задовго до того, як цю ідею підтримали його колеги-інтелігенти. Шевченко змусив своїх колег бачити в народі не лише барвисті звичаї, а й його страждання. Він своїм генієм значно випередив епоху; його слова належать не тільки, - сучасникам, а й “ненародженим”. Тому його “Кобзар” для всіх українських поколінь є вічно світлим джерелом самопізнання і натхнення. “Шевченко, - писав М. Драгоманов, - настільки великий чоловік для українства, що зовсім не диво, коли на нього так часто оглядаються українці і не українці, коли зайде розмова про українську справу”.

Після розгрому Кирило-Мефодіївського братства протягом десятьох років не вдавалося створити нової української організації. Тільки після смерті Миколи І і деяких пільг, що їх змусив дати Олександр ІІ, створилися кращі обставини для проведення боротьби за національне відродження. Звільнені із заслання Микола Костомаров, Василь Білозерський, а згодом і Тарас Шевченко, з’їхалися до Петербурга, згуртували навколо себе гурт письменників, публіцистів і утворили у столиці імперії так звану ГРОМАДУ. З допомогою багатих українців Тарнавського і Галагана у Петербурзі було влаштовано українську друкарню в 1861 р. за редакцією Білозерського, почав виходити перший в царській Росії український часопис під назвою “Основа”. “Основа” виступала засобом спілкування та будите лем національної свідомості української інтелігенції розкиданої по всій імперії. У світ вийшли твори Котляревського, Квітки, Шевченка, Марка Вовчка та інших, перше систематичне видання українських письменників.

У своїй програмі “Громада” значно відійшла від ідей Кирило-Мефодіївського братства. Залишивши широкі, неосяжні політичні плани та мрії, вона всю увагу звернула на оборону самостійності української національності і літератури. Петербурзька група намагалася справу національної свідомості поставити ясно і однозначно, захищаючи українські позиції від наступу, що йшов із російського і польського боку.

В “Основі” було надруковано ряд статей, присвячених основним проблемам української ідеології. Костомаров писав “про дві руські народності”, доводив самостійність української літератури і світогляду. Він вбачав в Українців сильно розвинений індивідуалізм, нахил до ідеалізму, прагнення до свободи, нехіть до сильної влади, глибоку внутрішню релігійність, демократизм. Видатний український мовознавець і літературознавець Павло Житецький виступав проти Погодінської гіпотези про ніби-то російськість княжого Києва і відстоював думку, що Київська Русь – це колиска українського народу та що традиції мови і побуту тут не переривалися, а риси української мови наявні ще в письменних пам’ятках ХІІ – ХІІІ століття. Даючи відповідь російському публіцистові, що виступав проти літератури українською мовою він писав: “Для нас однаков смішний як шляхетський гонор поляків, що узивають українську мову хлопською, так і вельможна делікатність великорусів, що вживають для цієї мети французького вислову і твердять, ніби українська мова назавжди залишиться мовою простолюддя, не ставши мовою школи і освіченості... Доля української мови і письменства залежить від самого народу, який в міру свого власного розвитку, керуючись внутрішньою потребою своєї натури, пригласить з російської освіти не те, що подарюють йому добрі та великодушні люди, а те, на що направить його народний геній, з правом впливати і собі на російську літературу”.

Свої національні устремління учасники громади ще більше, як їх посередники, бажали оперти на народ. Тільки їх ставлення о народних мас було інше. Вони добре розуміли вагу соціальних питань, бачили перед собою реальне селянство з його потребами і вимогами і намагалися ввійти в народ і піднести його з занепаду. Після скасування кріпацтва (1861) та деяких змін в суспільному житті, проведених Олександром ІІ у 1864 році (введення “земських установ” на виборних основах) народницька інтелігенція знайшла змогу ширше розгорнути свою працю для народу. Почався рух за створення “недільних шкіл” для неграмотних, було надруковано цілий ряд підручників для початкового навчання. “Буквар южноруський” Шевченка, “Граматика” Куліша та інші. Учителями були здебільше студенти, гімназисти старших класів.

Це стремління зблизити з народом, його життям, захопило не тільки тих, хто самі вийшли із народу, а і частини польської та спольщеної шляхти. Серед них виділилася група на чолі з Володимиром Антоновичем. Видатний український історик, який майже півстоліття стояв на чолі українського громадянсько-політичного життя пояснював своє рішення порвати з польським суспільством так;... “я побачив, що поляки-шляхтичі які живуть в Україні, мають перед судом власного сумління тільки два виходи: або полюбити народ, серед якого вони живуть, перейнятися його інтересами, і невсипущою працею та любов’ю в міру сил спокутувати те зло, яке вони робили народові, що вигодував багатьох поколінь вельможних колоністів і якому ці останні платили презирством, лайкою, зневагою його релігії, звичаїв, гідності, - або ж, коли на це не стане моральної сили, переселитися в польську землю, заселену польським людом, задля того, щоб нарешті визволитися самому перед собою від сумного докору в тому, що мовляв, і я також колоніст, та коли плантатор, що я посередньо чи безпосередньо живлюсь чужою працею, заступаю дорогу розвитку народові, до якого в хату заліз я непроханий, з устремлінням, йому чужими...”.

Володимир Антонович вибрав перше і пов’язав свою долю з долею українського народу.

Нове покоління прихильників українства та молода інтелігенція, що брала участь у недільних школах у 1862 р. у Києві, створили також громаду. До неї входили: Чубинський, Житецький, Антонович, Рильський та інші відомі пізніше імена. У зв’язку з Київською громадою стояло 200-300 чоловік. Спершу громада не мала точно визначених організаційних форм, ні програм, але коли посилився наступ на українство з російського та польського боку, громада почала розробляти свою ідеологію, ввійшла в близькі зв’язки з Петербурзьким центром при редакції “Основа” і почала виступати як представник українського громадянства.

Натхнена прикладом киян українська інтелігенція Полтави, Чернігова, Харкова, Одеси також заснувала свої громади, розширюючи межу недільних шкіл. Вони встановили зв’язки з Київською громадою і разом стали розвивати культ козацтва, але не гетьманів й старшин, а волелюбних запорожців та гайдамак, що, на їх думку, символізувала природні прагнення українських мас. У другій половині ХІХ ст. це романтичне й позбавлене політичного забарвлення поєднання ідеалізму, народництва та поклоніння всьому українському стало відомим під назвою українофільства.

Український рух зростав і добував щораз більшу силу, що викликало негативну реакцію царського уряду. Він вбачав у цій діяльності погрозу монархії та намір створити самостійну українську державу. Незважаючи на відкритий лист до уряду Антоновича і 20 учасників громади про свою діяльність, громади були розпущенні і перестала видаватися “Основа”. В 1863 році міністр внутрішніх справ Валуєв видав наказ згідно якого заборонялося друкувати українською мовою наукові, релігійні і особливо педагогічні видання.

Тільки після деяких послаблень цензури на початку 1870-х років, кияни поступово відновлять свою діяльність. Антонович зі своїми колегами Драгомановим, Русовим, Зібером, Подолинським таємно утворили “Стару Громаду”, що дістала таку назву, аби відрізнити її від нових громад що також з’являлися й складалися переважно із студентів, це вже була не молодь, а люди на визначних громадських становищах, з організаційним досвідом. До громади не допускали вже всіх без розбору, він кандидата вимагали вищої освіти, вибір проводився відкритим голосуванням. Таким способом громада об’єднала інтелектуальну еліту з високим моральним авторитетом. У своїй діяльності, громада утримувалася від політичних виступів, а найбільшу увагу звертала розвитку науки і письменства, сприяючи на них основи української національної ідеології.

Таким чином, українофіли створили таємну організацію яка не займалася політичною діяльністю. Драгоманов пояснює появу цієї організації тим, що “Український народ з його національністю не може бути винятком, - ось чому і для нього повинен бути наступний час ні відродження, ні збереження, а розвитку – і для цієї потреби повинна була серед нього народитися партія яку назвали українофілами”.

Діяльність українофілів значно розширилася із заснуванням у 1873 році в Києві відділення Російського Географічного Товариства, членами якого стали самі українські вчені. Під його прикриттям вони почали видавати архівні матеріали, заснували музей та бібліотеку, збирали українські документи. Громада закупила собі газету “Київський Телеграф” і протягом року (1875) утримувала її як свій орган який висвітлював події протягом українського життя, та його перспективи.

Щоб обминути обмеження на українські видання Куліш, Косинський, Драгоманов, та інші встановили контакти з українцями в Галичині, використовуючи їхню українську пресу для поширення поглядів заборонених в Росії.

Активна діяльність українофілів виклала новий наступ царського уряду проти українського народу. У 1876 році Ємським указом Олександр ІІ цілком заборонив українську мову. Закрився “Кієвський Телеграф” і Київський відділ Географічного Товариства, припинялася субсидія проросійської галицької газети “Слово”, заборонялося викладати у школах українською мовою, замінялися вчителі-українофіли на росіян, а також не допускалися з-за кордону українські видання. Була ліквідована Київська громада і заарештовано ряд українських діячів.

Під загрозою репресій у середовищі українофілів виникли значні розбіжності, щодо цілей, тактики й навіть природи українознавства. Найгостріше відчули потребу в нових ідеях молодші члени Київської громади, серед яких виділявся Михайло Драгоманов. Він визначив ідеологію Київського центру у словах: “в культурі раціоналізм, в політиці федералізм, в соціальних питаннях - демократизм”. Незважаючи на те, що його погляди не дістали підтримки серед членів старої громади, він закликає багатьох молодших представників інтелігенції виходити поза межі культурницької діяльності, ставити в українському контексті ключові політичні національні та соціально-економічні проблеми дня. В українських рух Драгоманова привели не романтизовані уявлення про батьківщину, а прагнення допомоги пригніченому народові.

Метою, що її ставив перед Україною Драгоманов, було досягнення політичного та економічного статусу, подібного до статусу передових Європейських держав. При цьому він вважав що набути його можна лише тоді, коли український рух дістане базу й звернеться до народу, порушуючи конкретні повсякденні питання, українці, на його думку, ідеально відповідали політичним програмам, що поєднували національні та соціально-економічні інтереси. Тому, підкреслював Драгоманов, істинний демократ повинен бути патріотом, а істинний український патріот бути демократом. Драгоманов вважав, що українську національність треба не відроджувати, а розвивати, він писав: “... відроджувати українську національність нема потреби , так як вона не вмирала, а існувала завжди і продовжує існувати тепер, тільки в Росії вона існує майже винятково серед так званого простолюддя. Якщо видимою ознакою національності є мова, то необхідно визнати її існування, так як українська мова зберігалася, як мова самостійна й досить чиста”. Твердо дотримуючись федералістичних позицій, Драгоманов не виступав за відділення України від Росії, але при цьому він вважав, що необхідно реорганізувати Російську імперію у вільну конфедерацію вільних регіонів. Він однозначно твердив, що українці повинні зберігати вірність не “Всій Русі”, а насамперед Україні. “Освідченні українці, - наголошував Драгоманов, - як правило, трудяться для всіх, тільки не для України і її народу... Вони повинні поклястися собі не кидати українську справу. Вони повинні усвідомити, що кожна людина, яка виїжджає з України, кожна копійка, що витрачається не для досягнення український цілей, кожне слово, сказане не українською мовою, є марнуванням капіталу українського народу, а за даних обставин витрата є безповоротною”.

Поряд з національними проблемами Драгоманов дедалі частіше висловлював у “Громаді” радикально соціалістичні ідеї. Виїхавши за кордон, він увійшов в тісний зв’язок з Європейською наукою, познайомився з новими політичними теоріями і течіями. З часом ідеї Драгоманова пустили коріння серед невеликої, але самовідданої групи галицької молоді й згодом стали причиною заснування першої української соціалістичної партії.

В той же час, група Антоновича об’єднувала всі сили на культурному напрямку і тут скріплювала українські позиції. Українознавство набуло собі цілий ряд визначних представників; в археології перше місце займав Антонович, в антропології – Вовк, в етнології – Драгоманов, у мовознавстві – Потебня, Житецький, Кримський, у літературознавстві – Петров і Дашкевич, в статистиці – Русів. Костомаров у своїх монографіях змалював героїчну боротьбу українського народу за волю; Куліш намагався дати критичний огляд минулого України; Антонович, вірний своїм демократичним засадам, досліджував соціальну і економічну історію. На літературному полі з’явився ряд нових талантів, як Грінченко, Cамійленко, Кримський, Леся Українка, Коцюбинський. Важливу роль в організації наукового життя відіграв заснований громадою у 1882 році часопис “Київськая старина”. Після зняття заборони сценічних вистав, почався розквіт театру в якому з’явилися імена Кропивницького, Карпенка-Карого, Заньковецької та ін.

Театр був єдиною національною установою, що діяла на маси, вчила їх української мови, нагадувала про історичні традиції, будила пошану до української культури – і тим протидіяла русифікації, яка йшла через школи, урядові установи, військо і навіть церкву.

Зріст культури, активна діяльність старих і молодих членів громади привели до пожвавлення політичного руху на Україні. Молодь, яка зросла вже в атмосфері ширших поглядів, засуджувала політичну бездіяльність старшого покоління і готувалася виявити свою активність. Частина молоді, що зневірилася в можливостях легальної боротьби, перейшла в підпілля, до російських революційних організацій, що проголошували гасла докорінної зміни суспільства. Спроба, членів громади під проводом Антоновича не дати втягнути частину української молоді до акцій “Народної волі”, а також переговори з Драгомановим щоб він відмовився від своїх крайніх тез, нічого не дали. Особливо підтримував і поширював ідеї Драгоманова Микола Ковалевський, людина цілком віддана боротьбі з царизмом. З’являються перші соціалістичні групи які вели пропаганду серед робітників.

Друга частина нового покоління українських діячів, занепокоєна тим, що краща українська молодь йде в російські революційні організації, вирішила створити український рух, як альтернативу російському радикалізму і російській культурі взагалі. Перша організована поява цих молодих, як вони себе називали “свідомих українців” відбулася в 1890 році, коли вони на Шевченковій могилі з молоді, що метою своїх прагнень ставила самостійну Україну, створили “Братство Тарасівців”.

Її першими членами були Іван Липа, Cамійленко, брати Міхновські, Черняхівський, Грінченко, Вороний та ін. – усі в майбутньому громадські і політичні діячі. Ця група зав’язала контакти із студентськими гуртками в Києві, Одесі, Полтаві та Чернігові й почала організовувати лекції, постановку п’єс, свята на честь Тараса Шевченка, поширювала серед студентів та селян українську літературу.

В 1893 році у Львівській газеті “Правда” була проголошена програма Братства – “Декларація віри молодих українців”. Цей документ був пройнятий наступальним націоналізмом, критикував українофілів за їхню інтелектуальну залежність від російської культури. Автори програм проголошували про свій намір стати істинно українською інтелігенцією. Вони зобов’язувалися розмовляти виключно українською мовою, виховувати своїх дітей в “Українському дусі”, вимагати викладання в школах української мови, оберігати і боротися за права українського народу. В політиці їхньою метою було цілковите визначення української нації як окремого народу в межах демократичної федеративної Росії. Ця програму особливо підтримував Борис Грінченко який в живій публіцистичній пропаганді, розмовах розповсюджував, особливо серед молоді, ці непримиренні настрої. Але в практичній діяльності ця група молодих українців значних успіхів не досягла і незабаром розчинилася в інших політичних українських угрупуваннях.

Наприкінці 1890-х років почався живий рух серед молоді в університетах, гімназіях, семінарах та інших школах, утворилися “Громади”, що організовувала свої бібліотеки, вели самоосвіту, проводили свої наради, з’їзди. Поява новостворених груп, зростання чисельності громад, змусила старших діячів українського руху діяти більш енергійно. В 1897 році з ініціативи Антоновича і Кониського була заснована підпільна, “Всеукраїнська загальна організація”, (УЗО) що поставила собі за мету об’єднати всіх українських діячів в одній організації. До неї поступово приєдналися всі громади, що існували в 20 містах, студентські гуртки і окремі діячі, що жили в різних околицях. Так виникла широка національна організація, що охопила всю територію України. Вона відкрила літературне видавництво “Вік”, зорганізувала в Києві велику книгарню, влаштовувала Шевченківські свята та ювілею письменників. Поява УЗО свідчило про те, що старше покоління українців усвідомлювало необхідність самоорганізації, але характер її діяльності вказував на небажання відмовитися від культурництва і перейти до політичної роботи.

Тому, це безпартійне об’єднання не спинило творення нових організацій, особливо серед молоді, яка бажала активніших виступів. В 1897 році з’явився соціал-демократичний гурток, до якого належала Леся Українка. В 1899 році група студентів з Харкова заснувала Революційну Українську партію до якої входили Л. Мартусевич, Дмитро Антонович, М. Русов та інші. Метою цієї першої у Східній Україні політичної партії було об’єднання різних поколінь і класів у боротьбі за національні права і соціальну революцію. Коли партія вирішила чітко сформувати свою програму, то між членами РУП виявилися різні погляди, що привело її до розколу. У 1902 році від партії відійшла невелика група Міхновського, яка заснувала Українську національну партію.

Політичне кредо партії було сформульоване Міхновським у так званих “10 заповідях”, що проголошували самостійну “демократичну республіку, шанування української мови, традиції”. Гасло “Україна для українців” трактувався таким чином що саме український народ має бути господарем на власній землі. У 1904 році з РПУ вийшла значна частина членів, що підтримувала Меленовського, і заснувала організацію під назвою “Спілка”. Члени цієї організації мали за мету створити марксистську партію на Україні у складі російської організації. Ті, що лишилися в РУП, а це група Миколи Порша, Володимира Винниченко та інші, які вважали, що ця організація має бути національною партією, до якої входили б виключно українці і яка поєднувала б націоналізм з марксизмом. Вони перейменували РУП в Українську соціал-демократичну робітничу партію. Під впливом змін в українському русі Українська Загальна Організація, що об’єднувала більш поміркові елементи, також набрала політичного характеру і в 1904 році з ініціативи Є.Чикаленка перетворилася на Українську ліберально-демократичну партію, а згодом у радикально-демократичну партію. В своїй програмі вона передбачала скасування абсолютизму в Росії та заведення конституційного ладу, автономію України з українським крайовим сеймом, впровадження української мови в шкільництво, судівництво, адміністрацію.

Всі ці організації працювали в підпіллі і не могли мати надто широкого впливу, але їх заслугою було те, що вони ширили свідомість у масах і надавали українському відродженню політичного характеру.

Національний рух на Галичині.

Перший гурток, який досить свідомо став на шлях національного відродження, українців Галичини з’явився на початку ХІХ ст. Це товариство заснували у Перемишлі люди переважно духовного походження. Своєю основною метою вони ставили поширення народної освіти. Але вони ще не мали ясного поняття про значення української мови і стояли на роздоріжжі між нею й старою книжною мовою.

Найбільший розвиток національного відродження в Галичині почався, тоді коли в 1830-х роках під впливом безпосереднього знайомства з творами нової української літератури в Росії, українськими етнографічними й історичними виданнями, а також ідей романтизму і слов’янського відродження серед народів Східної Європи, з’явилося два напрямки. Одні виступали за народну мову, за очищення її від книжного калічення, за літературне її вживання і граматичне оброблення. Другі – за збереження старої книжної мови.

Піонери першого напрямку стали вихованці Львівської семінарії, члени так званий “Руській Трійці” – М. Шашкевич, І. Василевич і Я. Головацький. Вони стали цікавиться історією, етнографією свого народу, збирали пісні і перекази і перейняті патріотичні почуттями стали працювати над відродженням української народності Галичини, бажаючи оперти цю роботу на духовний зв’язок з наддніпрянською Україною з її багатою національною історичною традицією. В 1837 році Шашкевич видає збірник “Русалка Дністрова”, першу книжку в Галичині українською мовою, яка зробила велике враження на галицьку молодь і як писав Головацький “запалила вогонь, який лише гробова персть загасити може, спас народ від загибелі й отворив очі кожному письменному чоловікові, в котрого лишилося ще не зіпсоване руське серце, показав йому його положення й обов’язки для народу й спосіб як ті обов’язки треба сповнити”. Пізніше, український народницький рух Галичини визнав Шашкевича своїм первоначальником. Члени “Трійці” писали статті до чеських, польських, німецьких часописів про життя українського народу. Але час для їхньої праці був несприятливий. Поліція і цензура пильно стежила за кожною новою думкою й немилосердно нищила все в самому зародку. У духовних уніатських кругах, яким було передано цензуру українських книг, також панував напрям вузько церковний, неприязний і підозрілий народним елементам і літературі. Серед деяких представників старшого покоління більше вкорінювалася думка, що єдиний порятунок для русинів це могутня Росія і що замість того, щоб творити власну культуру й письменство на основі народної мови, необхідно прийняти готову, розвинену російську, з її багатим письменством. У цих поглядах їх зміцняли зв’язки з російськими вченими слов’янофільського напряму, особливо з професором Погодіним які присилали їм російські книжки, листувалися з ними і доказували про єдність усіх “Руських” племен. Це був початок так званого москвофільства в Галичині, корінь якого лежав у зневірі у власні сили і захоплені Росією, яка визволить усі слов’янські народи. При таких настроях галицького громадянства, члени “Трійці” опинилися в тяжкому стані не мавши великої підтримки. Шашкевич помер, Василевич морально зломився і тільки Головацький продовжував боротьбу, і очолив кафедру української мови Львівського університету, а згодом став на чолі москвофільства.

Відновлення національного відродження Галичини почав революційний рух 1848 року, який охопив усю Європу в тому числі і Австрію. Ідея національної самосвідомості придбала реальної форми - стремління до крайової автономії. Галицькі українці почали організовувати свої організації, впроваджувати українську мову в школах.

Засноване політичне товариство “Головна Рада”, було як український національний уряд, який мав вияснити і представити центральному уряду політичні і національні проблеми українців. Стала виходити газета “Зоря Галицька”, були організовані українські батальйони стрільців. Головна Руська Рада проголосила єдність всього українського народу. У своїй декларації вона проголошувала: “Ми, галицькі русини, належимо до великого руського народу, що одною мовою говорить і лічить 15 мільйонів, з того півтреття замешкує Галицьку землю. Цей нарід колись був самостійний, рівнявся у славі з наймогутнішими народами Європи, мав свою письменну мову, свої власні закони, своїх власних князів, - одним словом був у доброму побуті, заможний і сильний. Через неприязну долю і різні політичні нещастя розпався поволі цей великий нарід, втратив свою самостійність, своїх князів і прийшов під чужу владу... Нарід... став залежний від чужої волі, і все понижений, почав у всьому упадати і до такої прийшов недолі, що сором було русином називатися... Вставайте же, браття, вставайте з довгого сну вашого, бо вже час”.

В тому ж році у Львові був скликаний “Собор руських учених”, який накреслив широку програму організації української науки, домагався відокремлення українського народу від польського та російського, а також створення єдиної української мови, єдиної граматики та пропису. В кінці 1848 року австрійський уряд дав дозвіл на заснування у львівському університеті кафедри української мови та літератури.

Але провід в українському громадянстві, як і в попередніх десятиріччях, мала інтелігенція, що в більшості складалася з духовенства. З широких планів реалізувати вдалося мало, а після того як австрійський уряд за допомогою російських військ придушив повстання, скасував конституцію, серед українців почалося розчарування. Галицько-українське громадянство фактично розбилося на два табори, які що далі, то завзятіше ворогували між собою.

Значна частина старшої віком галицької інтелігенції почали відходити від свого культурного москвофільства і схилятися до москвофільства політичного. Цілий ряд видатних галицьких діячів, які раніше стояли за окремішність українського народу, рішуче заявили про національно-культурну єдність галицької Русі з Великою Росією; Яків Головацький, поет І. Гуталевич, письменник Б. Дідицький та інші твердо стали на москвофільській позиції. В 1866 році орган українських консерваторів “Слово” заявив, що ніяких українців не існує, є єдиний великий російський народ від Карпат до Камчатки, єдина російська мова, а тому не варто творити українську літературу.

Проти консервативно-москвофільського табору старшої інтелігенції виступила молодь, яка під впливом українського національного руху на Наддніпрянщині, почала засновувати студентські громади. “Кобзар” Шевченка, твори Куліша, “Основа” та інші українські видання, які дійшли до Галичини, зробили величезне враження на галицьку молодь та викликали серед неї народницький рух. Переписувалися й ширилися в сотнях списків твори Шевченка, почалися спроби видання часописів українською народною мовою і правописом, прийнятим на Україні. Прихильники національного розвитку на народній основі, прозвані народовцями, зав’язали зносини з українськими діячами П. Кулішем, О. Кониським і повели рішучу боротьбу проти заходів москвофілів і їх намагань змосковщити літературне і взагалі духовне життя Галичини. В 1867 році, при матеріальній допомозі українців сходу у Львові було засновано журнал “Правда”, в якому писали Куліш, Нечуй-Левицький, Драгоманов, П. Мирний і інші видатні письменники України. В 1868 році народовці заснували товариство “Просвіта”, яке спершу займалося виданням популярних книжок, а потім зорганізувала свої читальні і охопила своєю працею широкі кола селянства. В 1873 році за допомогою меценатів із Наддніпрянщини було засновано Товариство ім. Шевченка, яке в 1892 році переорганізовано в академію українського народу.

“Просвіта” – назва українського громадянського товариства, що мало своєю метою поширення освіти та національної свідомості. Осередки “Просвіти” існували на українських землях з кінця 60-х років ХІХ ст. і існують до сьогоднішнього дня. Товариство “Поросвіта” у всі часи своєї діяльності і на всіх етнічних територіях грало і сьогодні грає видатну роль у вихованні української національної свідомості та піднесенні культурно-освітнього рівня народу.

Наукове товариство імені Шевченка (НТШ) громадська організація у Львові перетворена у 1892 році з товариства ім. Шевченка, заснованого як літературне з ініціативи О. Кониського і М. Драгоманова. В 1892-1918 рр. НТШ було першою і єдиною новітньою академією українського народу.

В цих культурних установах народницький рух оформив своє національне обличчя, з’ясував свої погляди і випробував їх в практичній діяльності. Нову діяльність народовці почали від видання політичних часописів “Батьківщина”. (1879), - газета для селянства, “Діло” (1880) – провідна газета Галичини, найстаріший і продовж багатьох років єдиний щоденник. Душою нової організації був В. Барвинський – громадський діяч, публіцист і літератор, один із членів засновників товариства “Просвіта”, людина повна запалу і жертовності для громадської праці.

Як і в Наддніпрянщині, в Галичині виникають політичні партії різних напрямків. Так, в 1890 році була заснована з ініціативи І. Франка, М. Павличка та ін. під впливом М. Драгоманова перша політична партія – Русько-Українська Радикальна партія, яка в 1899 році розпалася на Українську соціал-демократичну партію створену прихильниками соціалізму-марксизму М. Ганковичем, Ю. Бачинським і Національно-демократичну партію засновану І. Франко, Є. Левицьким. Одночасно з політичною активністю поглиблювалася культурна робота центром якої стало, уже згадане, Наукове товариство ім. Шевченка яке очолив видатний український історик М. Грушевський. Товариство не тільки об’єднало галицьких і наддніпрянських учених, а і стало фактичною академією наук українського народу. З М. Грушевським в Товаристві співпрацювали: І. Франко, який високо поставив історію літератури та літературну критику, Вовк – давав зразки етнологічних студій, Гнатюк, що займався збірками етнографічних матеріалів та великий гурт молодих учених. Велике значення для розвитку українського письменства мав заснований в 1898 році М.Грушевським та І. Франко загально український літературний і науковий  часопис “Літературно-науковий вісник”. В ньому друкувалися найкращі українські письменники та вчені.

Таким чином, кінець ХІХ ст. можна характеризувати, як добу підготовки українських сил боротьби за незалежність, як добу “соборності” України. В єдиний могутній рух об’єднуються українці заходу та сходу. Співпраця двох найвизначніших учених та ідеологів М. Грушевського та І. Франка стала основною всеукраїнського єднання для боротьби за волю, незалежність власної держави.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

68651. Расчет тепловой схемы турбинной установки К-220-44 Ровенской АЭС 4.76 MB
  В данном дипломном проекте поверхностно рассмотрен первый и второй контур первого блока Ровенской АЭС с реактором ВВЭР-440.Приведен расчет тепловой схемы турбинной установки К-220-44 а также теплогидравлический и нейтронно-физический расчет реактора типа ВВЭР-440.
68652. РАСЧЕТ ЯДЕРНОГО РЕАКТОРА ВВЭР-1000 1.01 MB
  В активной зоне реактора она нагревается до 595 0К и направляется в парогенераторы где охлаждается отдавая тепло рабочему телу второго контура. Вода первого контура при работе реактора приобретает высокую наведённую радиоактивность даже без нарушения плотности оболочек ТВЭЛов так как в воде практически...
68653. Разработка математической модели оценки платежеспособности корпоративного заемщика 1.71 MB
  Обзор основных моделей которые применятся в банках для анализа кредитоспособности платежеспособности потенциальных заемщиков. Контрольный пример использования математического аппарата в разработки методики анализа кредитоспособности заемщика. Перечень графических материалов...
68655. Разработка технологии создания учебного пособия и проверкаэффективность в реальном творческом проекте 1.05 MB
  Цель данного дипломного проекта – разработать технологию создания учебного пособия и проверить ее эффективность в реальном творческом проекте. Реализация данной цели требует содержательного и методического решения следующих задач: изучить историю и теорию Web-дизайна разработать концептуальную модель учебника...
68656. Конструкторско-технологическая часть проекта упаковки для пищевой промышленности 2.47 MB
  В современной жизни упаковка прочно вошла в наш быт, и сопровождает человека на всех стадиях его деятельности. По состоянию развития упаковочной индустрии стали судить об экономическом и техническом уровне той или иной страны. Наиболее развитые страны вкладывают значительные средства в эту сферу.
68659. Расчет показателей надежности и безопасности АЭУ Запорожской АЭС 3.96 MB
  Площадка Запорожской АЭС проектной мощностью 6000 МВт расположена в Каменско-Днепровском районе Запорожской области вблизи действующей Запорожской ГРЭС. Электростанция предназначена для снабжения электроэнергией южных районов Украины и входит в Объединенную энергосистему Юга.