28211

Екологія. Основи екології

Книга

Экология и защита окружающей среды

Вирішення екологічних проблем людства залишається основним завданням сучасного розвитку. Екологізація економіки передбачає формування нового екологічно орієнтованого мислення. Екологічна освіта стає базовим знанням

Украинкский

2014-10-17

1.36 MB

13 чел.

Т. Є. Царик,   В. В. Файфура

Основи

екології

Електронна версія

Тернопіль

2009


З м і с т

Вступ                                                                                                                                            5

1. Предмет, методи і завдання дисципліни                                                             6

1.1. Зміст поняття “екологія”                                                                                                   6

1.2. Історія розвитку екології як науки                                                                                       6

1.3. Сучасний стан розвитку                                                                                                       8

1.4. Структура екології                                                                                                                8

1.5. Поняття про “загальну екологію” (біоекологію)                                                              9

1.6. Методи екологічних досліджень                                                                                         11

Питання і завдання для самоконтролю                                                                                      12

2. Наукові засади раціонального природокористування й охорони навколишнього середовища                                                                                        12

2.1. Поняття системи “природа – господарство – населення”                                              12

2.2. Ідеї В. Вернадського про “ноосферу”                                                                                   12

2.3. Концепція сталого розвитку (Sustainable Development)                                                    13

2.4. Екологічна безпека                                                                                                                 13

2.5. Економічний аспект екологічної безпеки                                                                             14

2.6. Концепції регулювання взаємодії людини і природи                                                            16

2.7. Основні екологічні закони                                                                                                      17

Питання і завдання для самоконтролю                                                                                      19

3. Екологічне виховання населення                                                                         19

3.1. Екологічне мислення                                                                                                               19

3.2. Екологічна культура, освіта і виховання                                                                             23

Питання і завдання для самоконтролю                                                                                      24

4. Розвиток продуктивних сил та антропогенний вплив на навколишнє середовище                                                                                                                              25

4.1. Основні форми, обсяги і наслідки антропогенного впливу на навколишнє середовище   25

4.2. Екологічні проблеми народонаселення                                                                                   28

4.3. Урбоекологічні проблеми                                                                                                         29

4.4. Проблеми утилізації відходів                                                                                                  30

4.5. Основи радіоекології. Екологія і космос                                                                                 31

4.6. Екологічні особливості галузевого використання природних ресурсів та екотехнологій. Екологічні проблеми і шляхи їх вирішення в галузях промисловості                                          33

4.7. Агроекологічні проблеми розвитку і шляхи їх розв'язання                                                    36

Питання і завдання для самоконтролю                                                                                         38

5. Еколого-економічні і еколого-соціальні проблеми використання природних ресурсів                                                                                                               38

5.1. Сучасний стан навколишнього природного середовища світу і України. Загальний стан природних ресурсів України, еколого-економічні проблеми їх використання                           38

5.2. Причини розростання екологічної кризи                                                                                42

5.3. Заповідна справа в Україні                                                                                                      43

5.4. Основні проблеми соціально-економічного розвитку України та їх екологічні наслідки 44

Питання і завдання для самоконтролю                                                                                        45

6. Регіональні екологічні проблеми України                                                           45

6.1. Характеристика екологічних умов Полісся, Лісостепу і Степу                                         45

6.2. Характеристика екологічних умов Карпат і Криму                                                            47

6.3. Характеристика екологічних умов Чорного і Азовського морів                                          48

6.4. Наслідки аварії на ЧАЕС. Великомасштабні територіальні природоохоронні проблеми України                                                                                                                                              49

6.5. Регіональні аспекти забруднення навколишнього природного середовища України         50

6.6. Шляхи виходу з екологічної кризи                                                                                            51

Питання і завдання для самоконтролю                                                                                         53

7. Управління природокористуванням та правовий захист навколишнього середовища                                                                                           53

7.1. Екологічне право                                                                                                                        54

7.2. Організація служби охорони природи в Україні                                                                     56

7.3. Система екологічних стандартів і норм                                                                                57

7.4. Екологічне ліцензування                                                                                                            64

7.5. Екологічна паспортизація                                                                                                        65

7.6. Екологічний менеджмент                                                                                                        65

7.7. Екологічний аудит                                                                                                                    66

7.8. Екологічний маркетинг                                                                                                            67

Питання і завдання для самоконтролю                                                                                        67

8. Екологічний моніторинг. Система екологічної інформації                      68

8.1. Поняття про екологічний моніторинг                                                                                   68

8.2. Методи моніторингу                                                                                                                68

8.3. Система екологічної інформації                                                                                             69

8.4. Суть екологічного контролю (моніторингу)                                                                          70

8.5. Види екологічного моніторингу                                                                                               72

8.6. Організація мережі моніторингу                                                                                            74

Питання і завдання для самоконтролю                                                                                         75

9. Екологічна експертиза та проблеми її організації                                           75

9.1. Екологічна експертиза                                                                                                             75

9.2. Форми екологічної експертизи                                                                                                76

9.3. Суть і етапи експертизи                                                                                                         77

9.4. Організація екологічної експертизи                                                                                        79

Питання і завдання для самоконтролю                                                                                        80

10. Планування раціонального природокористування та охорони навколишнього середовища                                                                                           80

10.1. Основні положення і пріоритети екологічної політики в Україні                                    80

10.2. Екологічне прогнозування                                                                                                       81

10.3 Форми екологічного прогнозування                                                                                        83

10.4. Екологічні програми                                                                                                               83

Питання і завдання для самоконтролю                                                                                        86

11. Економічний (госпрозрахунковий)  механізм природокористування і охорони навколишнього середовища                                                                      86

11.1. Поняття про еколого-економічні системи                                                                          86

11.2. Поняття про екологічну економіку                                                                                       87

11.3. Економіка природокористування                                                                                          88

11. 4. Економіка ресурсовикористання                                                                                          88

11.5. Платежі (збори) за використання природних ресурсів                                                      92

11.6. Економіка відшкодування збитків від забруднення та інших порушень стану навколишнього середовища                                                                                                             96

11.7. Платежі за забруднення та інші негативні впливи на навколишнє природне

середовище                                                                                                                                      100

11.8. Інші методи економічного механізму природокористування                                           104

Питання і завдання для самоконтролю                                                                                       106

12. Економічна та соціальна ефективність здійснення природоохоронних заходів                                                                                             107

12.1. Оцінка ефективності природоохоронної діяльності                                                        107

12.2. Методи оцінки ефективності природокористування в різних сферах діяльності       109

Питання і завдання для самоконтролю                                                                                      111

13. Науково-технічний прогрес і економіка природокористування      111

Питання і завдання для самоконтролю                                                                                     117

14. Міжнародний досвід і співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища і раціонального природокористування

                                                                                                                                                       118

14.1. Національна екологічна політика                                                                                      118

14.2. Світові й регіональні екологічні організації                                                                     120

14.3. Громадські екологічні рухи                                                                                                 123

14.4. Екологічний імператив розвитку                                                                                       124

Питання і завдання для самоконтролю                                                                                      125

Література                                                                                                                                     127


Вступ

Вирішення екологічних проблем людства залишається основним завданням сучасного розвитку. Екологізація економіки передбачає формування нового екологічно орієнтованого мислення. Екологічна освіта стає базовим знанням, необхідним для усіх спеціальностей економічних вузів. Автори даного посібника ставили перед собою мету в компактному і доступному вигляді охарактеризувати найактуальніші проблеми раціонального природокористування, охорони природи і забезпечення екологічної безпеки на глобальному і регіональних рівнях, а також в Україні; визначити найголовніші тенденції розвитку комплексу екологічних наук, змін понятійного апарату, нових ідей і концепцій щодо поглядів на гармонізацію взаємовідносин суспільства і природи. Найбільша увага приділена питанням, що пов‘язані з майбутньою професійною діяльністю випускників економічних спеціальностей: економіки природокористування, управління і менеджменту природоохоронної діяльності, стандартизації і моніторингу стану природного середовища, експертизі й аудиту екологічних аспектів господарської діяльності та ін. Дуже коротко розглянуті основні аспекти традиційної “загальної екології” (біоекології), з якими студенти мають можливість ознайомитись з інших численних посібників, спрямованих  значною мірою на біоекологічні дослідження.

Посібник складається з 14 розділів. У трьох перших розглядаються головні аспекти теорії комплексу екологічних наук і проблеми формування екологічної культури людства. Три наступних присвячені огляду актуальних екологічних проблем, впливу антропогенної діяльності на навколишнє природне середовище, проблемам екологічної безпеки в Україні та її регіонах. У трьох наступних розділах розглянуті питання організації, контролю, планування і прогнозування природоохоронної діяльності та наслідків негативного техногенного впливу на навколишнє середовище. Далі у двох розділах розглядаються практичні аспекти у сфері економіки природокористування. Передостанній розділ характеризує значення НТП, його вплив на довкілля і механізми його вдосконалення. В останньому розділі розглянуті основні напрямки міжнародного співробітництва і місце в ньому України в галузі охорони навколишнього середовища і раціонального природокористування. В цілому в посібнику найдетальніше розглянуті прикладні аспекти екології для засвоєння студентами конкретних знань, що потрібні в їх майбутньої практичної діяльності.

В роботі використаний багатий теоретичний і практичний матеріал відомих українських і російських спеціалістів-екологів, доступна сучасна статистична інформація, список джерел яких наведений в кінці посібника. Ці джерела також рекомендовані студентам економічних спеціальностей для подальшого поглиблення власних екологічних знань.


1. Предмет, методи і завдання дисципліни

1.1 Зміст поняття “екологія”

Поняття “екологія” зобов’язано своїм виникненням німецькому вченому Е. Геккелю у 1866-1868 рр. Воно визначало частину біології яка досліджувала взаємодію живих організмів з навколишнім середовищем. Зараз цей напрямок прийнято називати “біоекологією”, або “загальною екологією”.

Поступовий розвиток біологічних знань призвів до появи більш складних понять біологічних структур (від мікроорганізмів до біосфери), а потім до виникнення поняття “екосистеми” (які включають в себе не тільки біологічні але і географічні елементи). Так сформувались такі наукові напрямки, як “біогеоценологія”, вчення про біосферу (“біосферологія”) і “геоекологія” (географічна екологія).

З часом в сферу екологічної науки були включені дослідження з екології людини (соціоекологія, медична екологія), вивчення питань природокористування, впливу господарської діяльності на природу, питання охорони природних об’єктів та інші.

Тобто, сучасне визначення категорії “екологія” включає в себе широкий комплекс різноманітних наукових напрямків екологічного характеру. Правильніше було б замінити термін “екологія” (який за своїм походженням є більш біологічним) на назву “метаекологія” (узагальнюючу науку над цілим рядом наук). Буквальний переклад слова “екологія” з древньогрецької мови означає “наука про дім”, тобто наука про навколишнє середовище (довкілля) будь-якого об’єкту (елементів природи, суспільства, господарства та ін.).

Таким чином, предметом дослідження екології є вивчення процесів взаємодії між об’єктом дослідження і довкіллям його існування (причини виникнення цих процесів, їх механізм, наслідки дії, їх зворотний взаємозв’язок). У зв’язку з тим, що існує дуже багато об’єктів дослідження – біологічні, біогеографічні структури, людина, соціальні структури, господарство і його елементи, відповідно існує багато різноманітних “екологій”.

Завдання екології мають такий же широкий спектр, як і різноманіття наукових напрямків з яких вона складається. Умовно можна виокремити такі узагальнюючі напрямки задач і завдань, які призначена вирішити екологічна наука:

– науковий: вивчення законів і закономірностей взаємодії суспільства і природи; розробка теоретико-методологічного і методичного апарату, з допомогою якого можна вирішувати конкретні практичні проблеми ліквідації негативних наслідків антропогенного впливу на природу;

– освітній: створення відповідного екологічного світозору і екологічної свідомості, виховання екологічної етики і культури людини, надбання конкретних екологічних знань у сфері своєї майбутньої професійної діяльності;

– практичний (прикладний): збереження життя на Землі, вирішення глобальних екологічних проблем людства, розробка раціональних шляхів природокористування (у тому числі: в кожному напрямку діяльності людства – промисловості, сільському господарстві та інших галузях); розробка конкретних методів охорони природи і захисту людини від негативних антропогенних і природних явищ; пошук нових і удосконалення старих технологій, виробництво екологічно чистих товарів і продуктів, утилізація відходів; розробка методів контролю за станом навколишнього середовища, методів управління (у тому числі: прогнозування і планування) природозахисною діяльністю і т.п. Коло практичних завдань можна деталізувати їх практичною необхідністю.

Значення екології витікає з необхідності й можливостей вирішення завдань, які вона повинна вирішити.

1.2 Історія розвитку екології як науки

Історія розвитку екології, пов’язана з історією існування і розвитку суспільства.

Перший етап (донауковий) охоплює найбільший період історії людства (приблизно до середини-кінця ХІХ століття). Первісна людина з її містично-інтуітивним підходом до вивчення світу і взаємозалежності природи і людини не мала серйозних наукових уявлень про екологічні процеси, але у своєї практичній діяльності, що була безпосередньо прив’язана до природних процесів, розуміла необхідність збереження і охорони найбільш цінних для її існування об’єктів. Так, виникли священні ліси, урочища, вводились табу на полювання за промисловими тваринами і рослинами і т. п.

У період існування наступних суспільних формацій (рабовласництво, феодалізм, капіталізм) екологічні знання (вірніше окремі її елементи) розвивались у рамках інших наук (філософії, географії, економіки, біології і т.п.). В практичній діяльності впроваджувались окремі напрямки заповідної справи: охорона мисливських, деяких значних лісових, земельних і пасовищних угідь, хоча негативний вплив людської діяльності на природу був вже відомий (сучасні науковці вважають, що загибель деяких великих цивілізації, наприклад, шумерської, еллінської та інших, були спричинені деградацією довкілля внаслідок нерозумної сільськогосподарської експлуатації).

Другий етап (з середини ХІХ століття до 50-х років ХХ століття) характеризується бурхливим розвитком біоекології та дослідженням глобальних географічних процесів. Значний внесок в розвиток екології зробили біологи: Е. Геккель (ввів поняття “екологія”), К. Мебіус (розробив вчення про біоценоз), В. Сукачев (сформулював поняття про біогеоценоз), А. Тенслі (розвів поняття про екосистему), географ О. Гумбольдт (обґрунтував принцип зворотного зв’язку в взаємодії людини і природи), Х. Берроуз (визначив географію, як “екологію людини”), В. Вернадський (ввів поняття про біо- і ноосфери) та багато інших.

Практичний напрямок екології розвивався у сфері створення заповідних територій, заборон на використання і полювання рідкісних видів тварин. Розглядались також й окремі питання негативного природокористування.

У цілому цей період розвитку екології можна назвати “природоохоронним”: в основному формувались нові знання у природничих науках, але в той же час актуальним стало питання необхідності вирішення окремих регіональних і локальних проблем забруднення, зведення лісів, руйнування сільськогосподарських угідь і т.п.

Подальший розвиток цього напрямку (вже на ІІІ етапі) пов’язаний з іменами К. Тролля (вчення про “ландшафтну екологію”), В. Сочави (поняття про геоекологію) та іншими.

Третій етап почався після другої світової війни (точніше з 60-х – 70-х років) і продовжується зараз.

Для нього характерний бурхливий розвиток різноманітних напрямів екологічної науки. Його основні риси:

– розвиток уявлення про глобальність природних і антропогенних процесів і неможливість вирішення екологічних проблем силами окремих країн (природні процеси не мають державних кордонів);

– пошук раціонального ресурсовикористання і зменшення рівнів забруднення, інших негативних впливів шляхом впровадження економічних методів регулювання природокористування, розробки нормативів і стандартів навколишнього середовища і гранично допустимих обсягів викидів забруднюючих речовин;

– бурхливий розвиток екотехнологій (ресурсозберігаючі, безвідходні, екологічно чисті та ін.), пошук альтернативних джерел енергії та інших ресурсів;

– розвиток екології людини (медичної екології та соціоекології) й її напрямків (урбоекології, етноекології та ін.), тобто гуманітаризація екологічної науки;

– формування регіональної і глобальної системи контролю за станом навколишнього середовища (моніторингу) з впровадженням найновіших інформаційних технологій;

– глобалізація екологічної наукової діяльності (формування мережі еталонів біосфери планети, наукові програми та їх реалізація з глобальних екологічних проблем, наприклад, дослідження світового океану, космосу, глобального клімату, Антарктиди та багато інших);

– спроби глобального регулювання (управління) природокористуванням і охорони довкілля (формування міжнародних інститутів екологічного напрямку діяльності, проведення міжнародних науково-практичних конференцій, прийняття глобальних стратегій розвитку людства з врахуванням екологічного аспекту, розробка міжнародного екологічного права) та інші.

1.3 Сучасний стан розвитку

Сучасний стан (а, можливо, що формується новий четвертий етап) розвитку екології характеризується, крім поглиблення вже наведених напрямків, також й специфічними рисами. Головні з них:

– інформаційний бум в розвитку екології;

– розвиток “геосистемного” (комплексного) напрямку вирішення соціально-економічних і екологічних проблем з використанням інформаційних технологічних систем на регіональному і глобальному рівнях ( ГІС-технології);

– бурхливий розвиток біотехнологій і генної інженерії (наслідки цього напрямку поки ще малопрогнозуємі), що призводить до переходу від техногенного аспекту розвитку людства (“техносфери”) до біологізації науково-технічного прогресу (“біотехносфера”);

– виникнення поняття про екологічну безпеку розвитку цивілізації і пошуку нових шляхів її досягнення, формування поняття про екополітику;

– проблеми міжнародного тероризму та інших конфліктів воєнного характеру в світі можливих негативних екологічних наслідків та ін.

1.4 Структура екології 

Структура екології постійно ускладнюється, поповнюючись найновішими науковими напрямками. Умовно всю екологію можна поділити на дві великі сфери:

– загальну (теоретичну, фундаментальну);

– прикладну (практичну).

До загальної екології належать:

– біоекологія (в біологічні науці її прийнято називати “загальною екологією”);

– геоекологія (географічна екологія: екологія довкіль – атмосфери, океану і т.п.; екологія природних зон (тундри, степу і т.п.), регіонів (високогір’я, крайньої півночі та інших географічних об‘єктів);

– теоретична екологія – метаекологія (ця наука знаходиться у стадії становлення; по суті вона поки ще є конгломерат фундаментальних досліджень інших наук – географії, біології та ін.);

– інформаційна екологія (зовсім нова наука; визначити напрямки її майбутнього розвитку, крім геосистемного, поки що важко).

До прикладної (практичної) екології належать:

а) екологія людини: 

медична екологія (біологічні аспекти людини – медичні, психічні, географічні та ін.);

соціоекологія (екологія соціальних груп; екологічна демографія; екологія поселень, у тому числі: урбоекологія; рекреаційна екологія та ін.);

б) екологія господарства (природокористування):

техноекологія: екологічні аспекти галузей господарства, використання природних ресурсів і т.п.;

– охорона природи (навколишнього середовища, довкілля): досліджує ті самі аспекти, як і природокористування, але природокористування методологічно побудовано на дослідженні в напрямку від господарства до природи, а охорона довкілля навпаки – від природи до господарства. Часто природокористування і охорону природи розглядають разом, як одну науку. Окремий напрямок охорони природи – заповідна справа;

– економіка природокористування та екологічний менеджмент: економічні методи регулювання природокористування і охорони природи;

– екологічний аудит: контроль і екологічна оцінка діяльності підприємств, вдосконалення регулювання впливу на довкілля та його інвестиційної привабливості;

– екологічний  маркетинг: управлінська діяльність у складі загального менеджменту підприємств, спрямована на вивчення та використання ринку екологічної продукції та послуг;

– екологічне право: юридичні (законодавчі) аспекти природокористування;

екологічна стандартизація;

– управління природокористуванням і охороною довкілля: адміністративні методи природокористування; організація системи управління у сфері охорони довкілля; організація моніторингу, екологічної експертизи; організація екологічних аспектів діяльності окремих підприємств та організацій і т.п.;

екологічний моніторинг: спостереження і оцінка стану навколишнього середовища;

– екологічне прогнозування: розробка прогнозів і програм розвитку регіонів, галузей та інших об‘єктів, з точки зору, зменшення негативного впливу на навколишнє середовище;

екологічна експертиза: запобігання негативного впливу нововведень.

в) радіаційна екологія: вивчає наслідки радіаційного забруднення й можливі наслідки експлуатації об’єктів, які використовують ядерну енергію і радіоактивні речовини;

г) екологія Космосу: нова наука, яка досліджує забруднення найближчого космічного простору Землі, розробляє методи спостереження за станом довкілля в планетарному масштабі та інші.

Окрему позицію займають нові науки “екологія культури” і “філософська екологія”, які тільки починають розвиватися і якими вони будуть поки ще важко визначити. Але ясно, що вони вивчають культурологічні і філософські аспекти існування системи “суспільство-природа”.

Безумовно, що існує багато інших класифікацій структури екологічної науки.

Екологія – наука, яка знаходиться на стику (перехресті) багатьох наукових напрямків. Вона тісно пов’язана з іншими науками. Правильніше було б сказати, що вона є конгломератом, а не системою, окремих наукових напрямків. Тобто, часто зв’язки між екологічним аспектом дослідження (напрямком екології) і базовою наукою (з якій він виник) тісніше, ніж між окремими галузями екологічної науки. Так, наприклад, біоекологія тісніше пов’язана з біологією, ніж, наприклад, з економікою природокористування.

Але в цілому екологія співпрацює з блоками:

– природничих наук (біологія, географія, геологія, фізика, хімія, математика та ін.);

– суспільних наук (соціологія, економіка, управління та ін.);

– гуманітарних наук (філософія, історія, культура, психологія, етика і т.п.).

В житті суспільства екологія тільки почала визначати своє місце. У західному суспільстві (розвинені країни), де рівень розвитку цивілізації у цілому вищий, ніж в відсталих країнах, її роль набагато сильніша. Усі її напрями, практичне використання, екологічна культура населення розвинені краще. Держава приділяє більшу увагу щодо вирішення екологічних проблем; на їх розв‘язання виділяються значні кошти. У вирішенні будь-яких соціально-економічних питань екологічним аспектам приділяється першочергова увага. Екологічний рух населення характеризується значним рівнем розвитку.

У відсталих країнах, або країнах з перехідною економікою розвитку екології як науки, вирішенню екологічних проблем приділяється значно менша увага. Неможливість виділення великих коштів стримує екологізацію діяльності суспільства. Домінує першочерговість вирішення найгостріших економічних і соціальних питань. Екологія, у широкому розумінні цього поняття, в цілому розвивається більш формально, ніж фактично, тобто частіше всього – за остаточним принципом. Слабо розвинене “екологічне мислення”, у тому числі, й на державному рівні.

1.5 Поняття про “загальну екологію” (біоекологію)

Біоекологія вивчає відношення організмів та їх системних сукупностей (окремих істот, популяцій, біоценозів і т.п.) і навколишнього середовища. Вона складається з:

– екології особистостей (окремих живих організмів, істот одного біологічного виду), або аутекологія;

– екології популяцій (сукупностей істот одного виду з спільним генофондом), або популяційна екологія, демекологія;

– екологія угруповань (сукупностей взаємозв’язаних і взаємозалежних видів у межах певного життєвого простору), або екологія біоценозів (біогеоценозів), синекологія.

Сукупність живих організмів різних видів прийнято називати біотою, а середовище їх існування біотопом. Разом це створює біогеоценоз (сукупність організмів різних видів на певній території з її специфічними географічними умовами, які пов’язані між собою тісними зв’язками і залежать один від одного), або екосистему. Екосистеми можуть бути різними за розмірами – від макромолекули (з її середовищем проживання) до біосфери (екосистеми планетарного масштабу). Таким чином, загальну екологію визначають також як науку про біогеоценози (біоценологію), або вчення про екосистеми, у тому числі, біосферу (біосферологію).

У вивченні екосистем найважливішим є дослідження взаємозв’язків між елементами біосистеми і чинниками навколишнього середовища. Тому значна увага приділяється визначенню біотичних факторів (тобто впливу на живі організми інших живих істот) і абіотичних факторів (тобто впливу на живі організми та їх сукупності елементів неживої природи – географічних чинників: температурного режиму, вологості, якості ґрунтів і т.п.). Виділяють також антропогенні (або техногенні) фактори (вплив на живі організми господарської та іншої діяльності людей).

Найбільше теоретичне і методологічне значення для розвитку екології мало вчення про біосферу, головним дослідником якої вважають В. Вернадського. Сучасне поняття про біосферу, включає в себе такі аспекти (за М. Реймерсом):

– нижня частина атмосфери, уся гідросфера і верхня частина літосфери Землі, яка населена живими організмами – “область існування живої речовини” (В. Вернадський);

– активна оболонка землі, в якій сукупність діяльності живих організмів виявляється як геохімічний фактор планетарного масштабу;

– найбільша (глобальна) екосистема Землі – область системної взаємодії живої і неживої речовини на планеті;

– складна ієрархія екосистем.

В.І.Вернадський (1863-1945 рр.) за своєю освітою (закінчив природниче відділення фізико-математичного факультету Петербурзького університету) і науковими інтересами починав свої дослідження у сфері географії, геології, геохімії. Це дозволило йому виявити основний ланцюжок взаємозв’язку і взаємодії між елементами живої і неживої природи – кругообіг речовин і енергії, який є основою існування екосистем будь якого рангу (від мікро - до макрорівня). Це було головним кроком у пізнішому визначенні поняття біосфери. Одного цього було б достатньо для того, щоб ім’я В. Вернадського стало відомим всьому світові. Вернадський В. також вперше визначив людину з її господарською діяльністю, як геологічну силу планетарного розміру, тобто він показав що антропогенний вплив на природу не менш сильний, ніж глобальні природні процеси. Це підтверджують й сучасні данні, що наведені у таблиці 1.1.

Таблиця 1. 1

Співвідношення між окремими компонентами повітря природного і промислового походження (тон на рік)*

Компоненти

Походження

Природне

Індустріальне

Озон

2 109

Незначне

Двоокис вуглецю

7 109

1,5 1010

Окис вуглецю

2 108

Сірчаний газ

1,42 108

7,3 107

Сполуки азоту

1,4 109

1,5 107

Завислі речовини

(770-2200) 106

(960-2615) 106

* Топчиев А.Г. Геоэкология. – Одесса: Астропринт, 1996. – С.138.

Подібний науковий підхід показав, що локальні процеси можуть мати глобальне значення, і тим самим – неможливість вирішення екологічних проблем у межах одного регіону, країни, або групи сусідніх країн. Цей революційний внесок в екологічну науку став основою сучасної глобальної екологічної концепції розвитку людства. Він також дозволив виокремити нову сферу (оболонку) земної кулі, яку прийнято називати антропосферою, або техносферою і яка за своїми розмірами більша ніж біосфера (охоплює нижчі шари літосфери і ближній космос, які не входять в склад біосфери). Під техносферою розуміють усю сукупність об’єктів людської діяльності і змінені (антропогенні) ландшафти (природні комплекси).

Найважливішим результатом наукової діяльності В. Вернадського стало вчення про “ноосферу” – сферу людської діяльності, що охоплює географічну оболонку, біосферу і техносферу. Але суттєво значення ноосфери, за В. Вернадським, є ще більш глибоким. Він вважав “ноосферу” як нову гармонійну сферу взаємодії людини і природи. Тобто, подібним підходом він визначив сучасне і майбутнє завдання людства: необхідність переходу від техносфери (в якій антропогенний вплив має більш негативні, ніж позитивні наслідки) до ноосфери (в якій взаємовідносини між діяльністю людини і природними процесами стають більш ефективними, раціональними). Наукові розробки В. Вернадського є фундаментальними положеннями сучасної екологічної науки.

Прикладна екологічна наука у порівнянні з загальною екологією (біоекологією) ще не досягнула такій стадії розвитку, для якій характерна строга (структуризована і логічно побудована) система знань. По суті більшість прикладних екологічних наук знаходиться у стадії формування і є скупченням окремих наукових категорій і концепцій, що слабо пов’язані між собою. Особливо це характерно для найновіших екологічних наук, наприклад, соціоекології, економіки природокористування та інших. Але їх розвиток дозволяє знаходити більш-менш ефективні методи вирішення окремих конкретних проблем і завдань. Часто пошук шляхів вирішення має емпіричний характер, тобто здійснюється методом спроб і помилок, що в свою чергу призводить до зростання економічних витрат суспільства. Таким чином, головним напрямком розвитку сучасних прикладних аспектів екології є пошук більш надійних економічно ефективних, науково обґрунтованих методів вирішення конкретних завдань раціонального природокористування, охорони природи і забезпеченні екологічної безпеки.

1.6 Методи екологічних досліджень

В зв’язку з тим, що екологія складається з багатьох напрямків досліджень і знаходиться на стику (перехресті) різних наук, спектр наукових методів дослідження  найрізноманітніший. Серед них, слід виокремити:

– загальні методи: системний аналіз; методи формалізації, постановки гіпотез; емпіричний, порівняльний, історичний, метод експертних оцінок і т.п.;

– картографічний та інші графічні методи: найважливіші для визначення ступенів антропогенного впливу на навколишнє середовище у просторовому вимірі та для наочного його відображення;

– нормативні методи: найбільше значення має розробка нормативів і стандартів якості навколишнього середовища, викидів та інших негативних впливів;

– математичні методи: методи обробки статистичних даних (особливе значення мають в біоекології; в неї розвився окремий науковий напрямок – біометрія); методи математичного моделювання (найчастіше використовуються в моделюванні процесів забруднення повітря, ґрунтів, гідросфери, ерозійних процесів; у глобальному моделюванні природних процесів та ін.);

– інформаційні методи: найпоширеніші в дослідженнях геоінформаційних систем (ГІС-технології), у формуванні систем моніторингу, управління і т.п.;

– економічні методи: використовуються в економіці природокористування, екологічній експертизі;

– методи прогнозування: є головнішими в розробці територіальних комплексних програм охорони природи, в цільових комплексних програмах екологічного напрямку, в глобальних прогнозах розвитку людства з врахуванням екологічного аспекту та ін.;

– соціологічні методи: використовуються в соціоекології та багато інших.

Питання і завдання для самоконтролю:

  1.  Визначите предмет, основні завдання і значення науки “екологія”.
  2.  Яки етапи розвитку пережила екологічна наука і якими особливостями характеризується сучасний стан її розвитку?
  3.  Охарактеризуйте структуру всього комплексу екологічних наук. Сформулюйте специфіку предмету дослідження окремих напрямків (складових) екологічної науки.
  4.  З блоками яких інших наук про природу і суспільство тісно пов‘язана екологія?
  5.  Дайте характеристику предмету дослідження, структури і основних наукових напрямків біоекології (“загальної екології”). Що досліджують аутекологія, демекологія, синекологія, біосферологія?
  6.  Визначите суть основних понять біоекології – “біоти”, “біогеоценозу”, “екосистеми”, “біосфери”, “екологічних факторів”, “кругообігу речовин і енергії”.
  7.  З‘ясуйте уявлення про “антропосферу”, “техносферу”, “ноосферу”.
  8.  Охарактеризуйте сучасний стан розвитку теоретичної і прикладної екологій.
  9.  Яки методи дослідження використовуються всім комплексом екологічних наук?

2. Наукові засади раціонального природокористування й охорони навколишнього середовища

2.1 Поняття системи “природа – господарство – населення”

В основі раціонального природокористування знаходиться концептуальне вчення про триєдність системи “природа – господарство – населення”. Всі елементи цієї системи пов‘язані між собою і зміни в кожному з них обумовлюють трансформації як окремих її складових, так і всієї системи у цілому. Природа у цієї системі є першоосновою, у якій з‘явилася людина, а потім сформований нею матеріальний світ. Людина є частиною природи і на неї розповсюджуються окремі закони природи. Зворотне співвідношення не є симетричним: людина діє на природу і змінює її, але соціальні закони не діють у природі (вони є вторинними по відношенню до неї). Взаємодія між іншими парами системи також не є рівноправними. Науково-технічний прогрес не є тождественним прогресу суспільства у цілому, а його сучасний рівень не відповідає не лише інтересам багатьох груп людей, а також й еволюції біосфери. Розвиток техносфери (за В. Легасовим, 1987) підкоряється власним закономірностям. Аварії у техносфери вбивають у 3,5 рази більше людей, ніж стихійні природні явища. Техносфера – це частина біосфери, яка змінена під впливом господарської (техногенної) діяльності людства. Швидкість НТП і природних (біотичних) процесів не порівняльні. Так, для природного виникнення нового біологічного виду потрібне біля 10 тис. років. Інноваційний цикл у передових галузях виробництва становить 10 років. Таким чином, існування і розвиток триєдиної системи “природа – господарство – населення” є дуже складний і суперечливий процес.

2.2 Ідеї В. Вернадського про “ноосферу”

Ідеї В. Вернадського про “ноосферу” стали першою спробою розробки концепції подолання протиріч взаємозалежного існування суспільства і природи. Вони в значної мірі базувались на теософських поглядах французького вченого П‘єра Тейяра де Шардена (наукова праця “Феномен людини: переджиття, життя, мислення, наджиття”), поглядах російських філософів-космістів М. Федорова, С. Булгакова, традиціях космізму природознавців В. Докучаєва, К. Ціолковського, О. Чижевського та ін. Для подібного підходу характерна надзвичайна ідеалізація людського розуму і етично-моральних установ людини, віра у високий рівень цивілізованості суспільства. Сам В. Вернадський в деякій мірі враховував цей аспект. Він вважав, що реалізація ідеї “ноосфери” можлива лише в майбутньому при найвищому етапі розвитку цивілізації. А для цього необхідне, щоби:

– людство стало єдиним в економічному та інформаційному аспектах;

– людство прийшло до певної рівності рас і народів;

– людство повинне позбавитись усіх війн і конфліктів (до цього можна додати й міжнародний тероризм).

Вся сучасна філософсько-екологічна методологія збереження життя на Землі базується в основному на прийнятті, або критиці ідеї “ноосфери”. Критичні погляди на можливість створення ноосфери розвивають окремі сучасні російські та українські науковці: М. Реймерс, М. Моісєєв, В. Межжерін, В. Данілов-Данільян, Е. Гірусов, В. Крисаченко та ін. З західних вчених до них близькі ідеї А. Ліберті, А.Печчеї.

Ідея “ноосфери” як гармонійного розвитку системи “природа–господарство–населення” в деякій мірі стала основою для пошуків шляхів “сталого, або стійкого”, “збалансованого” розвитку людства у цілому.

2.3 Концепція сталого розвитку (Sustainable Development)

Концепція сталого розвитку (Sustainable Development) була висунута Комісією з охорони навколишнього середовища і ресурсів ООН на Міжнародному екологічному форумі в Ріо-де-Жанейро (1992 р.). Цей документ був ухвалений як програма вирішення еколого-економічних проблем людства на ХХІ століття. Основні позиції цієї програми:

– стримування й обмеження природного приросту населення і проведення відповідної спеціальної соціально-демографічної політики;

– більш швидкий ріст високотехнологічних виробництв, відмовлення від ресурсо- і енергоємних технологій. Структурна трансформація економіки на користь безвідходних, екологічно чистих і безпечних виробництв;

– нові підходи щодо раціонального природокористування, які ґрунтуються на максимальному збереженні природних ресурсів і навколишнього середовища;

– відмовлення від концепції “споживчого” суспільства; перехід до критерію екологічної безпеки розвитку суспільства;

– обов’язковість екологічної освіти і формування екологічної етики;

– розвиток міжнародного співробітництва в реалізації принципів стійкого розвитку та ін.

Але значна частка науковців вважає, що у документах програми використано багато старих догм, що містять загрозу існуванню людства. За час після конференції не жодна мета програми по суті не була виконана. Навпаки, продовжується погіршення екологічної ситуації  у світі. Людство не в змозі відмовитися від нарощування матеріальних благ.

В умовах окремої країни до головної тези сталого розвитку людства додається необхідність врахування зовнішніх та внутрішніх загроз національним інтересам держави. Стратегія національної безпеки країни включає у себе поняття про її “екологічну безпеку” і “безпеку” життєдіяльності”.

2.4 Екологічна безпека

2.4. Екологічна безпека – ступінь захищеності територіального комплексу, екосистеми, людини (безпека життєдіяльності) від можливих екологічних уражень. Визначається величиною екологічного ризику.

Екологічний ризик – усвідомлення небезпеки виникнення небажаних негативних змін екологічної ситуації у певному місці й часі з обрахованими величинами ймовірних збитків (за Г. Білявським, Л. Бутченко, В. Навроцьким). У зв‘язку з тим, що у системі “природа–господарство–населення” первинною й найменш стійкою під впливом антропогенної діяльності є природна складова за основу розрахунків екологічного ризику визначають стан екосистем. Згідно ДСТУ 2156–93 (Держстандарт України), екологічний ризик – це ймовірність негативних наслідків від сукупності шкідливих впливів на навколишнє середовище, що спричиняють незворотну деградацію екосистем.

Узагальнену характеристику (параметри) екосистеми Пе можна записати у такому вигляді:

Пе = f (Ке Ка Кв Кс Кп Кк Кр),

де Ке, Ка, Кв, Кс, Кп, Кк, КР узагальненні характеристики, відповідно – енергії, атмосфери, води, субстрату ґрунту, продуцентів, консументів і редуцентів.*1

Зміна енергетики системи до 1% може спричинити перехід системи з стаціонарного стану до кризових наслідків. При змінах більших від 1% матимуть місце катастрофічні явища в системі. Для більшості популяційних систем порогом якісних змін є 10%. Вилучення 70% маси або речовини – енергетичного приросту в популяційній системі – зумовлюють її деградацію або загибель (за В. Горшковим).

У цілому екологічний ризик системи (R) можна визначити за формулою:

R = Y (1 – r) T,

де R – значення ризику; Y – обсяг фітомаси, що виробляється у цей час; r – норма дисконту; Т час дії; (1 – r) Т – коефіцієнт дисконтування, за допомогою якого обсяг фітомаси, виробленої за Т, приводять до умов базового року (за Є. Хлобистовим, 2000).

В. Горшков, російський вчений-еколог, визначив критерій – рубіж сталості екосфери щодо антропогенного навантаження. Ця величина становить 1% чистої первинної глобальної продукції біоти, що дорівнює приблизно 23.10 18 дж./ рік, або 0,74.1012 Вт/ рік. За оцінками різних фахівців, сучасне пряме споживання людством біопродукції становить від 7% до 12%, тобто в 10 разів більше від рубежу стійкості біосфери.

Валова потужність енергетики світу становить біля 18.1012 Вт/рік, що у 24 рази більше від енергетичної оцінки межі.

Т. Акімова і В. Хаскін пропонують таку формулу визначення екологічної безпеки суспільства:

F = ,

де F – коефіцієнт майбутнього; І – індекс цивілізованості (рівень культури, освіти, виховання); R – ступінь ризику, ймовірність негативних наслідків; P – інтенсивність наслідків; Т – час, ймовірна віддаленість наслідків.

2.5 Економічний аспект екологічної безпеки

Економічний аспект екологічної безпеки включає оцінку:

1) суспільних витрат, які спричинені забрудненням; вони складаються з двох частин – економічних збитків від забруднення і додаткових та компенсаційних витрат на подолання забруднення;

2) економічних збитків – це вартість, яка не була вироблена у результаті забруднення (зниження продуктивності праці, якості природних ресурсів та ін.);

3) додаткових та компенсаційних витрат – це витрати суспільної праці на усунення або зменшення негативних наслідків від забруднення.

Рисунок 2.1. Співвідношення основних економічних категорій, що пов‘язані з якістю навколишнього середовища за рівнем його забруднення та іншими негативними наслідками

М – максимально можливий рівень забруднення; В – витрати на боротьбу з забрудненням; З – економічні збитки від забруднення; Зmax – максимально можливий рівень збитків; С – суспільні витрати, які пов‘язані з забрудненням і охороною довкілля; Со – суспільно оптимальний рівень збитків і витрат; Сmin – суспільне бажана якість довкілля з врахуванням економічних можливостей.

Залежність В і З: чим менше витрати на боротьбу з забрудненням тим більше збитки від забруднення.

С – сума графіків В і З. С – найбільше у першій фазі графіку за рахунок високих витрат на боротьбу з забрудненням (В) і в кінцевій фазі графіку за рахунок максимальних збитків (З) від забруднення (коли з ними практично не борються: В – мінімальне). С – мінімальне у середній фазі графіку () при відповідному співвідношенні В і З (цей мінімум для суспільства є економічне найвигіднішим).

Со – відповідає 1 (суспільно бажана якість довкілля) і 2 (економічне оптимальна якість довкілля); їм відповідають суспільні витрати () і ().

1 – збільшення суспільних витрат і збитків, що обумовлено рухом до суспільно бажаної якості довкілля; 2 – збільшення витрат на боротьбу з забрудненням у зв‘язку з забезпеченням суспільне бажаної якості довкілля; 3 – зменшення економічних збитків від забруднення у зв‘язку з забезпеченням бажаної якості довкілля.

(1) – величина “ненульового” ризику; (2) – економічний оптимум якості довкілля; (3) – допустимий (ГДК), але не бажаний рівень забруднення довкілля.

2.6 Концепції регулювання взаємовідносин людини і природи

Концепція біотичної регуляції навколишнього середовища. Багато екологів (В. Данілов-Данільян, К. Лосєв, Т. Акімова, В. Хаскін, В. Горшков та ін.) вважають, що сталий розвиток не можливий поки в основу збереження природи не буде покладений біотичний принцип регулювання. За визначенням В. Данілова-Данільяна, сталий розвиток це процес, що вимагає безперервну підтримку і ця підтримка глобальної економіки повинна здійснюватися лише у межах несучої ємності екосистем планети. Це такій розвиток, якій не виводить глобальну цивілізацію за межі господарської ємності біосфери, не викликає в неї процесів руйнування і деградації. Тобто “єдиним засобом збереження придатного для життя людини довкілля в глобальних масштабах є відновлення угруповань природної біоти не в межах мізерних площ заповідників, а на великих територіях земної поверхні” (Білявський, Бутченко, Навроцький, 2002, с. 153).

Слід додати, що з точки зору захисту інтересів біосфери, ці погляди є безумовно найреальнішими. Але, одне з основних правил існування біоти гласить, що без негативних наслідків з неї можна використати тільки 1% чистої первинної продукції. Це, в свою чергу, визначає: для того, щоб біосфера функціонувала як найкраще, необхідно 99% енергетичної потужності цивілізації та її праці витрачати на стабілізацію довкілля і лише 1% можна витрачати на підтримку існування власне людства та його техносфери. На нашу думку, подібний підхід ні як не може бути ймовірним і прийнятим людством за основу своєї життєдіяльності.

Ідея коеволюційного розвитку людини і природи. Відомий російський вчений-еколог М. Моісєєв вважає, що гармонійні стосунки між людиною і природою неможливі. Головна ідея його концепції – коеволюційний розвиток суспільства і природи. Коеволюція – паралельний, спільний розвиток техно- й біосфери. В зв‘язку з тим, що НТП нині в 100000 разів перевищує швидкість біоеволюції, слід вважати, що коеволюція не просто паралельний розвиток, а своєрідна адаптація один до одного різношвидкісних процесів біосфери й техносфери.

Концепції “неотехнооптимізму”. Протилежними песимістичним концепціям розвитку стосунків між людиною і природою є погляди, за якими основні надії людства в гармонізації взаємодії техносфери й біосфери полягають у кращому розвитку найновіших технологій. Головними ідеологами цього напрямку виступають Е. Вайцзеккер, Е. Ловінс, Х. Ловінс. Їх остання доповідь Римському клубові* “Чинник чотири: подвоєння продукції при використанні половини ресурсів” (1994 р.) аналізує можливості впровадження найновітніших екологічно чистих й мало ресурсномістких технологій. За їх розрахунками, вони дають можливість у 4 ризи підвищити ефективність використання ресурсів (не видобування, а саме використання). Також в їх доповіді розглядаються проблеми нової організації екобізнесу, податкової бази, спрямованої на заохочування ефективного використання природних ресурсів. Але автори цієї концепції, яку ще називають концепцією “неорозкоші, або “необагатства” також підкреслюють, що ненаситне споживання може випередити “революцію ефективності”, звівши нанівець зусилля людства щодо поліпшення екологічних умов. Таким чином, усе зводиться до можливостей і бажань сучасної цивілізації зрозуміти небезпечність сучасної екологічної політики і необхідність обмеження надмірного зростання власних матеріальних потреб.

На наш погляд, ні жодна з розглянутих наукових концепцій не може бути прийнятою повністю без деяких обмежень, особливе концепція біотичного регулювання. Людство ніколи не захоче повністю підпорядкувати власні інтереси потребам природи. Тобто шлях пошуку гармонізації відносин між людиною і природою знаходиться десь у посередині наведених позицій і поглядів науковців-екологів.

Також, слід зауважити, що сучасна НТР поступово отримує зовсім нові риси розвитку: з науково-технічної вона переростає в науково-біотехнічну. В останні роки найбурхливішими темпами розвиваються нові біотехнології, генна інженерія, клонування, випробування принципово нових біоматеріалів. Це все – ознаки нової революції. Спрогнозувати, які вона може мати наслідки, поки ще неможливе. При позитивному, контрольованому розвитку науково-біотехнічного прогресу (НТБП) ймовірне чекати у далекому майбутньому таку цікаву картину розвитку цивілізації: Населення й основне господарство існують практично ізольовано від природи в відносно невеликих локальних ареалах, де створені штучні умови життя закритого циклу за типом функціонування космічних станцій. Основний простір Землі займає “дика природа”, яка буде мати можливість самостійного відновлення і розвитку. З природного середовища використовуються тільки окремі об‘єкти для створення живої біомаси (штучного виробництва), для наукових досліджень, для відпочинку (скоріше всього екстремального) людей. Також будуть використовуватися корисні копалини, вода, атмосфера з допомогою ощадливих технологій.

При негативному варіанті розвитку людство чекає повна деградація як біосфери, так й самої людини (як біологічного виду):розповсюдження раніше невідомих рослинних та тваринних, а можливо й людських, монстрів. Тобто може бути створена зовсім нова, нікому поки ще невідома біосфера. Хоча цей нарис майбутнього можна вважати фантастичним, але, на наш погляд, людству вже зараз слід задуматися над ймовірними наслідками біотехнічної революції.

2.7 Основні екологічні закони

У теорії екологічної науки розроблено також багато нових більш конкретних положень (законів, принципів, аксіом), яки часто ще нечітко сформульовані, слабо пов‘язані між собою, але є на даному етапі розвитку основним діючим понятійним апаратом науки. Найбільша їх частина належить до здобутків біоекології. Але існує частина фундаментальних положень, що визначають в тій чи іншої мірі закономірності взаємодії природи і суспільства. Головні з них (за Г. Білявським, Л. Бутченко, В. Навроцьким):

1) закон максимізації енергії та інформації в еволюції: найліпші можливості самозбереження мають системи, яки найефективніше отримують, виробляють і використовують енергію та інформацію;

2) закон розвитку системи за рахунок довкілля: будь-яка система може розвиватися лише за рахунок матеріально-енергетичних та інформаційних можливостей навколишнього середовища – абсолютно ізольований саморозвиток неможливий;

3) закон максимуму продуктивності: для біосфери кількісні зміни екологічних умов не можуть збільшити біологічну продуктивність екосистеми чи господарчу продуктивність агросистеми понад речовинно-енергетичні ліміти, що визначаються еволюційними властивостями біологічних об‘єктів та їх сукупностей;

4) закон фізико-хімічної єдності живої речовини В. Вернадського: вся жива речовина Землі фізико-хімічно єдина. То, що шкідливе для однієї частини живої речовини, негативне впливає і на інші елементи живої природи;

5) екологічні аксіоми Б. Коммонера:

– “все пов‘язане з усім” (всі об‘єкти і явища природи та суспільства пов‘язані й взаємозалежні між собою);

– “все повинно кудись подітися” (в природі не буває відходів: в біосфері підтримується баланс синтезу та розкладання живої речовини; діяльність людини породжує ксенобіотикі – чужорідні природі синтетичні, токсичні сполуки, які природа не в змозі утилізувати і що є загрозою існування людства і самої природи);

– “ніщо не дається задарма”, або “за будь-яки втручання і збитки природі треба платити”, або “природа за все віддячить” (в природі, як і в економіці, не існує безкоштовних ресурсів; все, що взято з природи, або пошкоджене, повинне бути компенсовано. Тобто споживач (використовувач) ресурсів, а також забруднювач (руйнівник) повинен оплачувати власні потреби. Виконання останнього принципу в економіці може призвести до того, що дуже багато видів господарської діяльності будуть виглядати не такими ефективними, як ми вважаємо зараз);

– “природа знає краще” (все, що створено природою, пройшло жорсткій еволюційний відбір і воно є набагато ліпшім, надійнішим, ніж все те, що збудоване людством);

6) закон обмеженості ресурсів: збільшення чисельності й маси одних організмів у глобальному масштабі може відбуватися лише за рахунок зменшення кількості й маси інших організмів. Суперечливість між швидкістю розмноження багатьох організмів і обмеженістю ресурсів харчування є природним регулятором, що запобігає “біологічному вибуху” космічного масштабу. Тому виживання людства можливе лише за умов реалізації обґрунтованих і жорстко контрольованих самообмежень;

7) правило 1%: для біосфери (відповідно, й людства) частка можливого споживання чистої первинної продукції (на рівні консументів вищих порядків) не перевищує 1%;

8) принцип збалансованого природокористування: розвиток і розміщення об‘єктів матеріального виробництва на певній території мають здійснюватися відповідно до її екологічної витривалості до техногенних навантажень;

9) закон шагреневої шкіри: планетарний початковий природно-ресурсний потенціал безперервно виснажується у процесі розвитку людства і це вимагає науково-технічного вдосконалення природокористування;

10) закон неусунення відходів і побічних впливів виробництва: в принципі у будь-якому господарстві відходи і побічні впливи виробництва цілком ліквідувати неможливо, вони можуть бути лише переведені з однієї фізико-хімічної форми в іншу, або переміщені у просторі. Тобто людство може лише шукати й використовувати найменш шкідливі з таких форм;

11) правило “екологічне – економічне”: економічно ефективною може бути лише така діяльність, яка має найменші екологічно негативні наслідки;

12) закон компонентної і територіальної екологічної рівноваги: неправильне використання в господарстві хоча б одного з компонентів природних територіальних комплексів призводить до природних й, відповідно, соціально-економічних дисбалансів;

13) закони охорони природи П. Ерліха:

– в охороні природи можливі лише успішна оборона, або відступ; наступ неможливий, бо знищені види чи екосистеми не можуть бути відновлені;

– зростання населення й охорона природи принципово суперечать одне одному;

– економічна система, охоплена манією зростання, й охорона природи також принципово суперечать одне одному;

– брати до уваги при прийнятті рішень щодо використання Землі лише найближчі цілі і негайне благо людини є смертельно небезпечним не лише для людей, а й для біосфери загалом;

– охорона природи має бути не тільки закликом (який мало хто чує), а й пріоритетом державної та міжнародної політики;

14) правило економіко-екологічного сприйняття Дж. Стайкоса – проблеми довкілля сприймаються в чотири етапи, яким відповідають певні фази еколого-економічних суспільних відносин:

– ні розмови, ні дії (економічний розвиток за цілковитого ігнорування екологічних законів);

– розмови, але бездіяльність (виникнення екологічних обмежень у природокористуванні);

– розмови і початок діяльності (розвиток суспільства з переважним дотриманням екологічного імперативу);

– припинення розмов, рішучі природоохоронні дії (максимальна екологізація всіх сфер людської діяльності заради виживання);

15) принцип віддаленості події: явища, віддалені від нас у часі й просторі, психологічно здаються менш істотними, неважливими, що зовсім не відповідає реаліям.

Питання і завдання для самоконтролю:

  1.  В чому суть концептуального вчення про триєдність системи “природа-господарство-населення”?
  2.  Охарактеризуйте ідею В. Вернадського про “ноосферу” і суть філософсько-екологічної методології збереження життя на Землі.
  3.  Суттєвість концепції сталого (стійкого) розвитку.
  4.  Що визначають поняття “екологічна безпека” і “екологічний ризик” і як їх можна обчислити?
  5.  Визначите суть концепції “біотичного регулювання” навколишнього середовища?
  6.  Хто заснував і з чого складається наукова ідея “коеволюції” розвитку суспільства і природи?
  7.  Визначите специфіку концепції “неотехнооптимізму” (неорозкоші). В чому її слабкі сторони?
  8.  Намовите основні закони і закономірності взаємодії суспільства і природи.
  9.  В чому суть екологічних аксіом Б. Коммонера?
  10.  Що гласить правило 1 % біоти (біосфери) (за В. Горшковим?)
  11.  Про що стверджують закони охорони природи П. Ерліха?
  12.  Дайте характеристику правила економіко-екологічного сприйняття Дж. Стайкоса.

3. Екологічне виховання населення

3.1 Екологічне мислення

Основним напрямом осмислення філософією екології стало розуміння необхідності формування у людства нового екологічного мислення. Його відсутність призводить до глобалізації способу життя і стереотипу поведінки, який спрямований на нарощування матеріальних благ на збиток природі, що не сумісне зі сталим розвитком. Це підтверджують всі реалії сучасного життя. Більшість науковців визнає крах концепції сталого розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992) завдяки відсутності нового екологічного способу мислення людей. Питаннями пошуку шляхів формування такого нового мислення, а в більш широкому розумінні – розробкою найзагальнішої теорії єдності природи й людської цивілізації та культури, повинна займатися особлива наука. Пропонуються таки її назви, як ноогеніка (М. Камшилов), созологія (польські вчені) та ін. Подібний предмет дослідження (частково, або повністю), на думку багатьох спеціалістів-екологів, має і соціальна екологія, або екологія людини. 

Вперше термін “соціальна екологія” використали американські вчені Р. Парк і Е. Берджес (1921 р.) для визначення внутрішнього механізму розвитку “капіталістичного міста”. Зараз цей напрямок трансформувався у нову науку “урбоекологію”, де місто розглядається як епіцентр взаємодії суспільства і природи. Видатний представник класичної екологій Р. Маккензі першим визначив екологію людини як науку про просторові й часові відносини людей, на яких діють селективні (вибіркові), дистрибутивні (фактори середовища) й акомодаційні (адаптивні фактори) сили середовища (1925-1927 рр.). Поступовий розвиток соціоекології призвів до включення у її предмет дослідження більш широкого кола питань, яки так чи інакше охоплюють різноманітні сторони взаємовідносин між людиною та природою. Сучасні екологи, наприклад, Е. Гірусов, Ю. Марков вважають, що соціоекологія досліджує специфічні соціально-екологічні відносини та закони; А. Мамзін, В Смірнов, В. Комаров – закони розвитку інтегрованої системи “суспільство – людина – техніка – природа”; С. Соломіна – глобальні проблеми спільного розвитку людства; Н. Тіхоновіч, А. Горєлов стверджують про існування трьох напрямків екології людства: глобальної екології (досліджує взаємодію людини і природи у планетарному масштабі), соціальної екології (вивчає взаємовідносини людини зі своїм природним і соціальним довкіллям), екології людини (вивчає вплив на здоров‘я людини змін у навколишньому середовищі). Слід додати, що більшість науковців вважають поняття “екологія людини” і “соціальна екологія” однозначними.

Але питання екології людини включають у себе, безумовно, два аспекти дослідженнябіологічний (людина як біологічний продукт природи, як тваринна істота) і соціальний (людина як продукт функціонування суспільства, як суспільна істота). Проблемами охорони здоров‘я людей, у тому числі, й з екологічної точки зору, займаються спеціальні науки – екологічна гігієна, медична екологія, медична географія, валеологія, екологічна токсикологія та ін.

Таким чином, в соціоекології (екології людини) домінує вивчення соціального, суспільного аспекту взаємодії людства і природи. Так, відомий соціоеколог Д. Маркович відмічає, що “соціальну екологію можна визначити як галузеву соціологію, предметом дослідження якої є специфічні зв‘язки між людством і навколишнім середовищем; вплив останнього як сукупності природних і суспільних факторів на людину, а також її (людини) вплив на навколишнє середовище з позиції його збереження для власного життя, як природно-суспільної істоти” (Маркович, 1996, С.61-62).

В соціоекології відокремлюють (за Г. Бачинським) дві сторони предмета науки – теоретичний і прикладний. Теоретична соціоекологія досліджує закономірності взаємодії суспільства і навколишнього середовища, розробляє основи її оптимізації й гармонізації. Прикладна соціоекологія вивчає, моделює і прогнозує розвиток конкретних соціоекосистем з метою раціонального їх управління і функціонування.

В останні роки відроджується інтерес щодо питання співвідношення соціального та біологічного начал людини, початок якому поклала публікація О. Уілсона “Соціобіологія: новий синтез” (1975 р.), а ще раніше роботи соціал-дарвіністів. Йде пошук нових закономірностей соціального, екологічного та біологічного аспектів розвитку людства. Це своєрідна гуманізація та гуманітаризація екологічних знань призводить до необхідності врахування загальнокультурних сторін розвитку людства. Таким чином, можна сказати, що зараз формується новий напрямок розвитку екологічної науки – “екологічна культура”, а ще у більш широкому розумінні “екологічна філософія”. Основними положеннями цієї науки стають ідеї М. Данилевського, К. Леонтьєва, які розглядали типи культур як живі природні організми; етнологічна філософія історії Л. Гумільова та ін. Так, наприклад, основна категорія вчення Л. Гумільова – поняття про пасіонарність (від грецької – пристрасть). За його думкою, це є нездоланне прагнення людей (свідоме, але частіше несвідоме) до діяльності, яке відрізняється в різних етносах і різних середовищах їх існування. Він вважав розподіл людства на етноси найважливішим фактором його існування, тому що кожний з них (етносів) має своєрідну, сформовану віками специфіку ставлення до довкілля і свою пасіонарність, яка не підкірна людині і яка нею керує, змінює Землю. І відповідно кожному народові (етносу) властиві своя екологічна психологія, екологічне мислення. Це можна підтвердити простим, можливо не зовсім науковим, прикладом. Зараз серед широкого кола населення України панує своєрідна психологічна установка, що основним чинником збільшення смертності в країні є нездорова екологічна ситуація, наслідки Чорнобильської аварії (побутова радіофобія прийняла епідемічний характер – будь-яке пирхання у горлі сприймається як результат “чергових негараздів на АЕС”). Й мало хто бачить, що поряд з негативними екологічними чинниками, що безумовно існують, на здоров‘я людей впливають, на наш погляд, більш дієві фактори – низький рівень доходів населення, якій ніяк не сприяє покращенню умов життя; традиційна модель харчування, яка ґрунтується на вживанні великої кількості жирів та вуглеводів; зловживання алкоголем та багато інших. Сам спосіб життя основної частки українського населення (його можна назвати протилежним стандартам життя у високорозвинених країнах) свідчить про низький рівень культури збереження власного здоров‘я, неповноцінну державну соціальну політику, низький економічний рівень розвитку країни.

Таким чином, для вирішення екологічних проблем окремих народів, етносів, груп населення все більш актуальним стає необхідність врахування не тільки екологічних, соціальних, економічних, а також й етнічних, етичних, психологічних та інших аспектів. Хоча це питання в цілому торкається будь-яких народів світу, особливо важливим воно є для етносів, яки в силу специфічних історичних і географічних умов розвивались відносно ізольовано від загальних шляхів розвитку цивілізації. До них можна віднести окремі народи і племена північних регіонів світу, Африки, Амазонії, островів Океанії та ін. Сам спосіб їх існування настільки сильно залежить від природного середовища їх мешкання, що будь-яке втручання в нього, будь-яки спроби “цивілізувати” подібні народи призводить до катастрофічних наслідків – або повної втрати їх специфічної культури, або повного, деколи часткового, їх знищення. Про це свідчить історія освоєння Північної Америки (індіанці), Півночі Росії (малочисельні народи Сибіру і Далекого Сходу), багатьох острівних держав, Африки та ін. Наступ техноцивілізації на периферійні ділянки земної кулі призводить до деградації природи, а пристосування до “цінностей сучасної цивілізації” все більш зменшує різноманіття не тільки природних систем, але й різнобарв‘я людської культури. Значна частка науковців вважає, що ці народи приречені на вмирання, тому що сучасне людство поки ще не знає ефективних шляхів вирішення етноекологічних проблем.

Один з способів можливого збереження рідкісних етносів – це створення по суті справи резерватів у районах їх проживання. Але такий підхід є в деякій мірі проявами расизму і фашизму, що не відповідає етично-моральним принципам сучасної цивілізації. Таким чином, процеси економічної і екологічної глобалізації, глобалізації узагальнюючого способу життя людства стають перешкодою щодо збереження своєрідності і різноманіття окремих елементів антропосфери (цей процес характерний в цілому і для біосфери: збереження дикої природи зараз можливе тільки в резерватах – заповідниках; в цьому аспекті особливості трансформації суспільних і природних процесів мають подібні риси).

Відомий російський вчений-еколог М. Реймерс сформулював п‘ять законів соціальної екології:

– правила соціально-екологічної рівноваги;

– принципи культурного управління розвитком;

– правила соціально-екологічного заміщення;

– закон історичної (соціально-екологічної) неповерненості;

– закон ноосфери В. Вернадського.

Правило соціально-екологічної рівноваги: суспільство розвивається доки зберігається рівновага між його тиском на середовище і відновленням цього середовища природним і штучним шляхом. У зв‘язку з значним ступенем руйнування цього середовища відновлення природних ресурсів і підтримка соціально-екологічної рівноваги вимагають значних матеріальних, трудових і грошевих ресурсів. Етап екстенсивного прогресу суспільства повинен закінчитися.

Принципи культурного управління розвитком: релігія, традиції та юридичні закони завжди формулювали правила поведінки людей в їх взаємовідносинах з природою і в нутрі суспільства. Культура і мораль змінюються відповідне різним етапам існування людства. Морально-релігійні канони поділяли людство на групи. Зростання престижу, як правило, відповідало кількості грошей, релігійної і політичної могутності, ступеню суспільної агресивності. Це все було спрямоване в кінцевому результаті на підтримку рівноваги між суспільством і його середовищем існування. Відставання принципів культурного розвитку від сучасних умов трансформації людства призводить до негативних наслідків, що можуть загрожувати майбутньому існуванню цивілізації взагалі. Український еколог Ю. Злобін вважає, що наша епоха – час великої дисгармонії між зовнішньою культурою, що проявляється в здатності людини створювати великі твори, та внутрішньою культурою, дефіцит якої й викликав глобальну екологічну кризу.

Правила соціально-екологічного заміщення: потреби людини частково є замінними, крім основних потреб фізіолого-психологічного характеру. Способи такого заміщення можуть бути різними. Так, наприклад, на протязі історії існування людства його потреби задовольнялися збиранням і полюванням, скотарством, землеробством, промислом, промисловістю і т. п. Всі ці способи по різному діють на природу і обумовлюються її ж умовами. Кожна домінантна культура має свій тип господарювання і спроможна змінювати його. Після кожної фази взаємодії з природою суспільство, як правило, не може повернутися на попередню ступінь господарювання, за виключенням катастроф, що призводять до суспільної деградації. Але й така деградація не є поверненням до історичного минулого, а скоріше всього, це є угасання власної, а потім сприйняття нової “імпортної” культури. Таким чином, ці правила стверджують про можливість розвитку нових способів задоволення потреб людства і відповідні нові способи взаємодії людини і природи, серед яких можна знайти і ліпші, ніж зараз існуючі.

Закон історичного неповернення: суспільно-економічні формації з їх специфічними взаємовідносинами з природою не можуть змінюватися у зворотньому напрямку, тобто від найвищих стадій розвитку до попередніх, нижчих, хоча окремі елементи соціальних відносин (а також типів господарювання) можуть деколи й повертатися. Наприклад, своєрідне рабство у сталінські часи. Але в цілому загальний процес розвитку суспільства, як й сама еволюція природи, є незворотними. Це свідчить про неможливість повернення “назад у природу”, що часто панує серед радикальних екологів.

Закон ноосфери В. Вернадського: біосфера неминуче перетвориться у ноосферу, тобто сферу, де розум людини буде грати домінуючу роль. Хаотичний саморозвиток взаємостосунків людства й природи буде замінений розумною стратегією, яка базується на прогнозно-планувальних началах регулювання процесів природного розвитку. Тільки певна гуманізація суспільства, відносно безконфліктне його включення в систему біосфери, яке засноване на використанні лише приросту ресурсів, може спасти людство. Управляти люди будуть не природою, а у першу чергу собою.

Головний висновок, який слідує з законів соціальної екології, свідчить про необхідність вдосконалення екологічної культури людства, її адаптації до інтересів природи. Екологічна культуру – це внутрішня суть людини та взагалі суспільства, що знаходиться “всередині нас” і проявляється в певних діях щодо природи. Екологічна культура виступає регулятором людської діяльності. Вона є своєрідним “кодексом поведінки” людей і всього суспільства по відношенню до природи, тобто екологічна культура є сукупністю екологічної етики, моралі й поведінки кожної окремої людини, соціальних груп людей і суспільства в цілому.

Екологічна етика базується на основах екологічного гуманізму, який включає в себе любов і відповідальність до природи. Російський еколог А. Горєлов сформулював “золоте правило екології”: “стався до всієї природи так, як хочеш щоб ставилися до тебе”. Один із засновників екологічної етики, яку ще називають “етикою Землі”, О. Леопольд, розумів її як обмеження свободи дії у боротьбі за існування. Відомий гуманіст А.Швейцар визначав екологічну етику, як “безмежну відповідальність за все живе на Землі”.

Екологічна культура та її складова – етика – не можуть виникнути стихійно. Їх потрібне формувати шляхом спеціальних видів діяльності – екологічної освіти і виховання. Завдання екологічного виховання – формування екологічної свідомості людини. Російський соціоеколог Е. Гірусов зазначає, що екологічна свідомість – це сукупність поглядів, теорій та емоцій, що відображають проблему співвідношення суспільства і природи у напрямку їх оптимального вирішення відповідно до конкретних потреб суспільства та можливостей природи. Екологічна свідомість повинна виконувати пізнавальну, регулятивну, нормативну, прогностичну і виховну функції в життєдіяльності суспільства. У матеріалах всесвітньої конференції в Ріо-де-Жанейро (1992) зазначається, що формування екологічної культури населення планети має стати пріоритетним завданням людства.

3.2 Екологічна культура, освіта і виховання

Екологічна культура, освіта і виховання є триєдиною категорією поетапності формування людської особистості.

Екологічна освіта – система знань, спрямованих на засвоєння теорії і практики загальної екології, спеціальних екологічних знань у конкретних сферах професійної діяльності, включно елементи географічних, біолого-медичних, геохімічних, соціально-економічних і технічних галузей знань.

Екологічне виховання – вплив на свідомість у процесі формування особистості з метою становлення соціально-психологічних установок і активної громадянської позиції.

Екологічна культура – складова загальноосвітньої культури, яка характеризується глибоким і узагальнюючим осмисленням важливості екологічних проблем для майбутнього розвитку людства.

Екологічна освіта озброює людину необхідними знаннями про особливості взаємодії суспільства і природи, а екологічне виховання формує навички поведінки людини у природному середовищі. Екологічна культура як цілісна система об‘єднує: екологічні знання, екологічне мислення, культуру вчинків, культуру екологічно виправданої поведінки. Остання характеризується ступенем перетворення екологічних знань, мислення, культури почуттів у щоденну норму вчинків.

Проявом екологічної культури є екологічно обумовлена діяльність у будь-якій сфері. Специфіка екологічної освіти базується на принципі “випереджуючого відображення”, тобто розвитку у людини здібності прогнозувати можливі наслідки втручання у природу.

Екологічна освіта і виховання засновуються на:

– багаторівневої організації екологічної безперервної освіти, яка включає в себе

формування екологічної свідомості людей від дошкільного (дитячі садки), шкільного, після шкільного (вузи та інші навчальні заклади) віку до спеціальної професійної підготовки кожної людини в усіх сферах діяльності з постійним оновленням екологічних знань на протязі усього життя;

екологізації навчальних предметів, яка включає в себе необхідність виділення екологічного аспекту знань у будь яких галузях людської діяльності, особливо тих, що безпосередньо пов‘язані з використанням природних ресурсів і природного середовища.

Для підтримки нового типа екологічної культури потрібні також спеціальні соціальні інститути (різні структури управління, підприємства екологічного профілю, екологічні фонди і організації, громадські рухи і партії і т.п.). Велику роль грають також засоби масової інформації.

Особливе значення екологічна освіта має у підготовці висококваліфікованих спеціалістів. Так, в економічних вузах навчання у кожній спеціальності повинне враховувати свій аспект екологічної діяльності. Наприклад, підготовка працівників фінансових структур (банківської, податкової, страхової та ін.) повинна включати в себе знання у сфері екологічного фінансування (інвестування, кредитування і т.п.), екологічного оподаткування і екологічного страхування. Підготовка спеціалістів з обліку та аудиту – знання з основ “екологічного аудиту” і екологічної експертизи, менеджерів і управлінців – основи “екологічного менеджменту” і управління; господарського права – основи “екологічного права і законодавства”, спеціалістів з маркетингу – знання “екологічного маркетингу” і т.п.

Необхідність високоякісної екологічної підготовки професіоналів різних спеціальностей вимагають й світові стандарти сучасної господарської діяльності. Так, наприклад, Всесвітня федерація інженерних організацій розробила для інженерів Кодекс екологічної етики. Сім заповідей, що входять до нього, мають стати своєрідною “клятвою Гіппократа” для інженерів. Їх суть полягає в обов‘язковому врахуванні екологічних проблем в будь якій інженерній діяльності (детальніше див. в підручнику А.К. Запольського, А.І. Салюка “Основи екології”, 2001, С. 20–21).

Для підприємницької діяльності Хартія Міжнародної Торгової палати (ІСС) розробила 16 підприємницьких принципів сталого розвитку:

– про екологічні показники діяльності організації, проведення регулярних екологічних аудитів і оцінок. Тобто, зараз у світі починає формуватися новий корпоративний пріоритет – визнання принципу екологічного управління одним з найвищих корпоративних пріоритетів і вирішальним чинником сталого розвитку;

– комплексне управління – інтегрування політики, програми й технічних правил діяльності;

– процес удосконалення – неперервне поліпшення політики, програми та екологічних характеристик з урахуванням науково-технічних досягнень;

– навчання працівників – навчання, підготовка і спонукання працівників здійснювати свою діяльність з відповідальністю за навколишнє середовище;

– попереднє оцінювання – оцінювання впливів на навколишнє середовище до початку діяльності;

– продукція чи послуги – виробництво і постачання продукції чи надання послуг, що не справляють шкідливого впливу на навколишнє середовище, є безпечними у використанні за призначенням, економлять енергію та ресурси;

– консультування замовників – консультування і навчання замовників, дистриб‘юторів та населення безпечного використання, транспортування, зберігання та утилізації продукції і послуг;

– обладнання і роботи – розробка, проектування, експлуатація, виробнича діяльність передбачають економне використання ресурсів, мінімізацію негативного впливу на середовище, зменшення відходів, їх зберігання, переробку чи знешкодження;

– дослідження – проведення і сприяння проведенню досліджень впливів на навколишнє середовище матеріалів, сировини, продукції, виробничих процесів, відходів;

– запобіжний підхід – модифікація відповідно до науково-технічних досягнень виробничих процесів, маркетингу, використання продукції чи послуг;

– аварійна готовність – розробка спільно з аварійними службами плану аварійної готовності з врахуванням можливого негативного екологічного впливу;

– підрядники і постачальники – сприяння дотриманню перелічених вище принципів підрядниками і постачальниками;

– передача технологій – сприяння поширенню екологічно безпечних технологій та методів управління;

– внесок у спільний результат – участь у розвитку державної екологічної політики та різних екологічних програмах;

– відкритість та сприйнятливість – створення сприятливих умов ведення відкритого діалогу з представниками інших організацій і громадськістю з приводу вирішення екологічних питань;

– відповідність і звітність – регулярне подання інформації екологічного характеру.

Таким чином, в світі поступово формується екологічна бізнес-етика, що є прогресивним кроком в становленні нової екологічної свідомості людства.

Питання і завдання для самоконтролю:

  1.  Що досліджують соціальна екологія, екологія людини, урбоекологія? У зв‘язку з чим вперше виникло поняття “соціоекології”?
  2.  Охарактеризуйте сучасні проблеми і труднощі розвитку соціальної екології.
  3.  В чому суть етноекологічних проблем людства і окремих народів?
  4.  Визначите суть понять “екологічне мислення”, “екологічна етика, мораль та поведінка”, “екологічна культура”, “екологічна свідомість”, “етика Землі”, “золоте правило екології”.
  5.  Що таке “екологічна психологія” і в чому особливості вчення про етноси Л. Гумільова?
  6.  Про що гласять п‘ять законів соціальної екології М. Реймерса і, в тому числі, правило соціально-екологічної рівноваги?
  7.  Що включають у себе принципи культурного управління розвитком, правила соціально-екологічного заміщення і закон історичного неповернення? Визначите гуманістичну суть ідеї В. Вернадського про ноосферу.
  8.  Що представляє собою екологічна освіта і виховання, їх основні елементи і безперервний характер?
  9.  Для чого потрібна екологічна підготовка спеціалістів різної профорієнтації, у тому числі, економічних спеціальностей?
  10.  Назвіть міжнародні підприємницькі принципи сталого розвитку (16).

4. Розвиток продуктивних сил та антропогенний вплив на навколишнє середовище

4.1 Основні форми, обсяги і наслідки антропогенного впливу на навколишнє середовище

В останні півстоліття все більше і більше загострюється негативний вплив суспільства на природне навколишнє середовище. Всі його прояви можна звести до чотирьох головних форм.

Зміна компонентного складу біосфери, кругообігу речовин у природі идобуток мінеральної сировини, нагромадження відходів, викиди та скиди забруднюючих речовин у повітряне та водне середовища). Основним у цьому відношенні є викиди забруднюючих речовин у природне середовище. Під ним розуміють Під забрудненням навколишнього середовища розуміють надходження у біосферу твердих, рідких і газоподібних речовин або енергії (тепла, шуму, радіоактивних речовин) у кількостях, що безпосередньо чи опосередковано шкідливо впливають на людину, тварин і рослини. Прямими об'єктами забруднення (акцепторами) є основні компоненти природного середовища – атмосфера, вода, ґрунти, надра, тваринний і рослинний світ.

Розрізняють такі види забруднень:

  •  інгредієнтне забрудненняпов'язане з надходженням у природне середовище речовин ворожих природним біогеоценозам;
  •  параметричне забруднення пов'язане зі зміною якісних параметрів навколишнього середовища (підвищення рівнів шуму, радіації тощо);
  •  біоценотичне забруднення пов'язане зі зміною структурних параметрів популяцій;
  •  стаціально-деструкційне забруднення полягає у деструктивному впливі на місця існування популяцій у результаті використання природних ресурсів.

У територіальному розрізі забруднення поділяють на локальні, регіональні, глобальні. За силою та характером дії на навколишнє середовище забруднення бувають фонові, залпові, постійні, катастрофічні. За джерелами виникнення забруднення поділяють на промислові, транспортні, сільськогосподарські, побутові.

За типом походження забруднення поділяють:

– фізичне – це зміни теплових, електричних, радіаційних, світлових полів у природному середовищі, шуми, вібрації, спричинені людиною;

– механічне – забруднення твердими частками та предметами;

– хімічне – пов'язане з надходженням твердих, газоподібних чи рідких речовин штучного походження, які порушують процеси кругообігу речовин і енергії;

– біологічне – забруднення біологічними істотами (збудники СНІДу, атипової пневмонії, хвороби легіонерів) чи катастрофічне розмноження рослин чи тварин, переселених з одного середовища в інше людиною чи випадково;

– термічне – при скиданні у водойми нагрітої води;

– радіоактивне – пов'язане з надходженням у навколишнє середовище штучних ізотопів.

Джерелами забруднюючих речовин є промислові підприємства, об'єкти паливно-енергетичного комплексу, а також викиди комунально-побутового господарства, транспорту. Значної шкоди природі завдають викиди в атмосферу і скиди стічних вод металургійних, металообробних і машинобудівних заводів. Велику небезпеку приховують стічні води хімічної, целюлозно-паперової, харчової, деревообробної, нафтохімічної промисловості, викиди теплових електростанцій, хімічні речовини, які використовуються у сільському господарстві. Автомобільний транспорт є основним джерелом забруднень важкими металами і токсичними вуглеводнями. Зростання обсягів морських перевезень, в першу чергу збільшення потоків нафтоперевезень, нарощування видобутку корисних копалин у шельфі Світового океану призвело до забруднення морів і океанів.

У країнах Європейського Союзу всі відходи поділяють на три категорії:

– "зелені" – безпечні;

– "жовті" – шкідливі, на складування котрих потрібно отримати спеціальний дозвіл;

– "червоні" – дуже небезпечні, які знаходять під суворим контролем.

Епоха бурхливого промислового розвитку ознаменувалася виникненням до того невідомого антропогенного феномену – випаданням кислотних дощів, тобто опадів, які містять велику кількість сірчаної кислоти з домішками кислоти азотної. Кислотними називають опади, рН яких нижче 5,6. Їх джерело в атмосфері – гази, які містять сполуки сірки і азоту. Вони потрапляють до атмосфери як природним шляхом, так і в результаті господарської діяльності людини. Природними донорами двоокисів сірки, азоту є руйнування органічних речовин (30-40 млн. тонн за рік), виверження вулканів, грозові розряди, що супроводжуються переходом молекулярних кисню і азоту в плазмовий стан і до утворення оксидів азоту, лісові пожежі тощо. Проте, вагомішим є антропогенний чинник – спалювання вугілля, яке дає 70% викидів двоокису сірки, нафтопродуктів, їх переробка, металургійні процеси промисловість, викиди підприємств по виробництву сірчаної кислоти. Наслідками дії кислотних дощів є закислення ґрунту, підвищення мобільності важких металів, кальцію, закислення прісних вод та інші негативні наслідки.

Утворення кислотних дощів пов'язане з попаданням в атмосферу оксидів сірки і азоту в результаті спалювання високосірчаного вугілля на теплових електростанціях і промислових об'єктах. Їх випадання призвело до суттєвого закислення природного середовища. Кислотні дощі випадають на значній відстані (до 1000 км) від джерела первинного викиду. Світові викиди сірки і азоту становлять близько 300 млн. т, в т. ч. у Європі – 65-70 млн. т. Головними наслідками негативного впливу кислотних дощів є закислення водойм, загибелі значних площ лісів, особливо хвойних (тільки у Європі за останні 20 років постраждали 35 тис. га лісів), знищення несучих конструкцій і декору будівель.

Зміна структури земної поверхні (розорювання земель, вирубування лісів, проведення меліоративних заходів, створення штучних водойм, зміни режиму стоку поверхневих вод, урбанізація, розробка корисних копалин тощо).

Складною проблемою, особливо у засушливих районах планети, стали аридизація і опустелювання. Аридизація – це процеси зменшення зволоженості значних територій і викликаного цим скорочення біологічної продуктивності ґрунтово-рослиних екологічних систем. Нині вони мають місце у вигляді частих засух на великих територіях Африки, Південно-Східної і Південної Азії, ряду країн Південної Америки, і відбуваються ці процеси на загальному фоні подальшого загострення продовольчої та енергетичної проблем. Їх поглиблюють і примітивне землеробство, і нераціональне використовування пасовищ, і хижацька експлуатація величезних територій, які обробляються без жодної сівозміни або агротехнічного догляду за ґрунтом.

Опустелювання – втрата місцевістю рослинності як природної так і штучної. Воно може проявлятися також у формі погіршення якостей ґрунтів з неможливістю їх подальшого відновлення без участі людини. Воно проходить в результаті природних змін і антропогенних факторів. Щороку площі пустинь зростають на 60 тис. км2, що відповідає площі двох Бельгій. Нині площі антропогенних пустель становить 9115 тис. км2. Це становить майже 7% суші, а під загрозою опустелювання знаходиться ще 30 млн. км2.

Вперше з цим явищем людство стикнулося в 1968-73 рр. – цього процесу зазнали території на південь від Сахари, що призвело до голоду серед місцевого населення. Ці ж процеси широко проявилися в районі Аральського моря, яке практично на сьогодні висохло.

Загострюються проблеми, пов'язані з використанням ресурсів Світового океану.  В морях і океанах масштабними стали видобуток нафти (600 тисяч тонн її потрапляє в океани)  і газу, кольорових металів, будівельної і хімічної сировини. Морське риболовство нині дає до 90 млн. тонн риби щороку, а її неконтрольований вилов в окремих регіонах призвів до виснаження цих морересурсів. Велику небезпеку приховують аварії нафтоналивних танкерів, а також практика захоронення токсичних і радіоактивних відходів на морському дні.

Погіршення екологічної ситуації в ряді регіонів світу, деградація умов існування і розмноження призвела до знищення рослинного і тваринного світу. За історичний період з Землі зникло 94 види птахів, 63 види ссавців, при чому, зникнення 86% перших і 75% других безпосередньо пов'язані з господарською діяльністю людини.

Зміна енергетичного балансу планети і буферних властивостей Землі. За останні 100 років людство збільшило більш ніж у тисячу разів обсяги використання енергії. Внаслідок спалювання палива частка вуглекислого газу в атмосфері зросла на 25-30%, що може у майбутньому призвести до підвищення середньої температури на 1,5-20С. Це викличе так зване явище парникового ефекту, коли ефективне випромінювання Землі буде меншим, ніж отримання планетою сонячної радіації. Збільшення в атмосфері вуглекислого газу та парів води порушує таким чином тепловий баланс Землі. Нагрівання атмосфери у глобальному масштабі на 2-40С призведе до розтавання полярних льодовиків, наслідком чого буде підвищення рівня океану приблизно на 20 м і затоплення значної частини суші.

Останнім часом неабияку занепокоєність і світі викликає проблема озонових дір – локального зменшення частки озону в озоновому шарі Землі. Озоносфера представляє собою шар розрідженого озону на висоті 10-50 км, який поглинає шкідливе ультрафіолетове випромінювання. Основна кількість озону спостерігається на висоті 15-45 км з максимумом концентрації на висоті 20-25 км. Зменшення озону в окремих регіонах (Антарктида, Ісландія) призводить до збільшення потрапляння УФВ, що шкідливо впливає на життєдіяльність живих організмів. Для прикладу, збільшення УФВ на 10% призводить до зростання кількості захворювань на рак шкіри на 300 тисяч випадків.

Раніше припускали, що на озон впливають атомні вибухи, польоти ракет і висотних літаків. Проте, встановлено, що причина цього явища – реакції з озоном певних речовин,  серед них хлоровані вуглеводні і фреони. Вони застосовуються в сучасних побутових і промислових холодильниках, в аерозольних балончиках і як засоби хімічного очищення або для виробництва полімерів. Світове виробництво цих речовин досягло майже 1,5 млн. т. У 1987 р. був прийнятий Монреальський протокол, згідно до якого визначили перелік найнебезпечніших озоноруйнівних речовин, а країни-виробники зобов'язалися обмежити їх випуск. У червні 1990 р. в Лондоні в Монреальський протокол внесли уточнення: до 1995 р. понизити виробництво фреонів удвічі, а до 2000 р. припинити його зовсім.

Знищення рослинного і тваринного розмаїття, природних місць існування і розмноження тварин і рослин, штучна акліматизація і адаптація тварин та рослин на нових місцях існування, виведення нових сортів рослин і порід тварин тощо. Щороку в Світі вирубується 150 тис. км2 лісів, за останні 60 років більше 1 млрд. га лісів замінені сільськогосподарськими угіддями. За 20 останніх років лісистість планети зменшилась на 2%. Щорічно вирубується 11,3 млн. га тропічних лісів. Людством, за його недовгу історію, було знищено до 10№ видів живих організмів. Темпи їх знищення становлять нині 150 видів на рік. На сьогодні зникло 120 видів ссавців та 150 видів птахів. Під загрозою знищення зараз перебуває до 2 млн. живих організмів, що становить від 15 до 20% від загальної кількості рослин і тварин.

4.2 Екологічні проблеми народонаселення

За останні 200 років чисельність населення Землі зростає дуже швидкими темпами. За період з 1830 року, коли кількість жителів планети досягла 1 млрд. осіб, населення зросло більш, ніж у 6 разів і становить нині більше 6 млрд. Невпинно зростають і темпи приросту населення. У 1930 році чисельність населення була 2 млрд. осіб, а в 1960 р. вже 3 млрд. Тобто зростання на 1 млрд. жителів пройшло за 30 років. У 1975 році на Землі проживало вже 4 млрд. осіб, а в 1987 р. – 5. Через 20 років – у 1999 р. – у Сербії народився шестимільярдний житель планети Земля. Нині щорічний приріст населення у світі становить більше 80 млн. чоловік. За передбаченнями ми футурологів (футурологія – наука, яка вивчає майбутнє і займається прогнозуванням і обґрунтуванням моделей подальшого розвитку) у першій половині кількість населення сягне 11 млрд.

Нині людство не спроможне вирішити глобальну демографічну проблему, враховуючи той факт, що найбільший приріст населення спостерігається у мало розвинутих країнах. Зараз 80% всього населення мешкає у країнах, які розвиваються. Проблеми перенаселення окремих територій, які вже не спроможні забезпечити місцеве населення продуктами харчування, можна вважати локальними відображеннями загальної проблеми. Найщільніше заселеними є території Бангладеш (712 осіб/км2), пониззя Рейну, долини Нілу, Великої Китайської рівнини. З 240 млн. жителів Індонезії 80% проживають на острові Ява. Тут необхідно зважати на те, що проблеми стрімкого демографічного розвитку загострюються на фоні продовольчої проблеми, поглиблення диспропорцій у рівнях життя населення слабо і високо розвинутих країн та ряду інших.

Дедалі погіршуються умови проживання населення, що значною мірою відбивається на демографічному розвитку регіонів. Так нині більше 100 млн. жителів проживають у районах, які підлягають дії УФВ, тобто над якими спостерігають озонові діри. Більше 1 млрд. жителів існують в умовах постійних злиднів. У 47 країнах світу, більшість яких знаходиться в Африці, населення не отримує достатньої кількості продуктів харчування і відчуває хронічне недоїдання.

З середини 50 років минулого століття кількість міських жителів зросла біль, ніж на 2 млрд. мешканців (Киреев Н. Г., Киреева Н. В., 1999, С. 25). Велика їх частка не забезпечена роботою, житлом, перебивається тимчасовими заробітками. Типовими явищами стали недоїдання, хвороби, висока смертність. Постійно зростає кількість жителів хрущоб.

Сьогодні кожен житель планети багатший в середньому в 4,5 рази за своїх предків, які проживали на межі ХІХ–ХХ ст. Проте, у рівнях добробуту спостерігаються грандіозні відміни – один мільярд розкошує і один мільярд ледве зводить кінці з кінцями, перебуваючи на грані виживання. Нині у світі більш, ніж на 6 млрд. жителів 157 мільярдерів, близько 2 мільйонів мільйонері і більше 1,1 мільярда людей, чий дохід менше 1 долара США на день. Прикро, але такі категорії населення досить поширені і у нашій країні.

Таблиця 4.1

Число мешканців хрущоб в містах країн, що розвиваються*

Місто

Мешканці хрущоб, %

Аддіс-Абеба (Ефіопія)

79

Касабланка (Марокко)

70

Калькутта (Індія)

69

Кіншаса (Заїр), Богота (Колумбія)

60

Буенос-Айрес (Аргентина)

50

Мехіко (Мексика)

47

*Киреев Н.Г., Киреева Н. В. Экономика и природная среда.–М.: Агар, 1999.– С.19

У США кожна дитина має на кишенькові витрати в середньому 230 доларів за рік. Такі ж доходи і нижні на Землі мають півмільярда її жителів. Нерівність у споживанні ілюструють дані таблиці 3. У ній показано рівні споживання доходів 20% найбагатших і 20% найбідніших жителів планети.

Таблиця 4.2.

Розподіл доходів та економічна нерівність у світі*

Показники

Розвинуті країни, %

Країни, що розвиваються, %

Світовий доход

82,7

1,4

Світова торгівля

81,2

1,0

Комерційні позики

94,6

0,2

Комерційні нагромадження

80,6

1,0

Капіталовкладення

80,5

1,3

* Там же

Промислово розвинуті країни споживають 2/3 сталі, більше 2/3 алюмінію, міді, свиню, нікелю, олова, цинку, 3/4 всієї енергії. Ці ж країни забезпечують 2/3 всіх викидів забруднюючих речовин у атмосферу – тільки США виробляють приблизно 40% світових забруднювачів. І тут слід усвідомлювати одну тезу. Бідність – це крайність, протилежна хижацькому   надмірному споживанню. Вона не вирішує ні економічних, ні екологічних проблем. Але вона їх суттєво загострює. Та з іншого боку, бідність це незрівнянно більше зло, аніж розкіш, а для природи, як зазначають ті ж автори різниці між ними немає. Бідні жителі тропіків підручними методами – вогнем і сокирою – розчищають ділянки лісів під сільськогосподарські угіддя, кочівники пустинь і напівпустинь хочемо ми того чи ні все рівно виганятимуть свої стада на бідні пасовища, перетворюючи їх безповоротно у мертву пустелю.

4.3 Урбоекологічні проблеми

Надзвичайно складною в умовах бурхливого промислового розвитку стала проблема утилізації відходів. Під утилізацією розуміють процеси вторинного використання господарськоцінних речовин, які у результаті недосконалих технологій йдуть у відходи. Відходи бувають тверді та рідкі, промислові та побутові. Проблема відходів проявляється у тому, що їх утворюється надзвичайно велика кількість, при чому вони характерні низькою швидкістю розкладання, а окремі з них руйнуються тисячами років, а також втратами значної кількості промислово цінних компонентів, які містять ці відходи.

Папір, за даними Ю. А. Злобіна (1998), руйнується через 2-10 років, консервні банки за 100 років, поліетиленові матеріали за 200, пластмаси – 500, а скло потребує 1000 років.

У великих містах взагалі змінюється все середовище проживання. Середня температура в містах на 1-20С вища, ніж в сільській місцевості, опадів випадає на 5-30% більше, а швидкість вітру на 20-30 м за секунду нижча, Разом з тим прозорість повітря на 15-25% нижча. Міська атмосфера містить в 10 разів більше аерозолів і в 25 разів більше газів. У них споживається в 10 разів більше води, ніж у сільських райони. Стан міських водойм визначається як катастрофічний. Більше того, у містах часто не дотримуються санітарні норми водопостачання, а той відчувається дефіцит водних ресурсів.

Водоносні горизонти під містами мало того, що сильно виснажені, а ще й забруднені на значну глибину. Кардинальній перебудові піддається і ґрунтовий покрив міських територій. На великих площах, під магістралями і міською забудовою, він фізично знищується, а в рекреаційних зонах піддається деградації, забруднюється побутовими відходами,  токсичними речовинами з атмосфери. Такої ж перебудови зазнає й рослинний світ, який практично на сто відсотків окультурений.

У міських поселеннях змінюється сама специфіка існування. Міські жителі 90% часу проводить у приміщенні з відповідним освітленням, повітрям і питною водою. Крім того міські жителі потерпають від перевищення санітарних норм шуму. В цілому більше 40% міського населення проживає в умовах, постійно живе в умовах шуму до 20 дБ вище санітарних норм.

Особливу проблему становлять міські відходи. Загальна кількість відходів у світі становить більше 300 млн. т. Кожний житель міст щороку видає більше 400 кг відходів. У їх структурі переважає папір і картон – 41%, сміття – майже 18%, метали – майже 9%, скло – 8%, харчові відходи – майже 8%. Загострення проблеми забруднення навколишнього середовища пов'язане в першу чергу з нестримним зростанням міст. Для міст це не єдина проблема. Все це породжує іншу проблему – знешкодження такої великої кількості відходів.

4.4 Проблеми утилізації відходів

При теперішніх темпах споживання природних ресурсів на кожного жителя планети в рік видобувається приблизно 20 т. сировини, з яких 90 – 98% йде у відходи.  Якщо в розвинутих країнах сільськогосподарські відходи утилізували на 90%, корпуси автомашин на 98%, відпрацьовані масла на 90%, то значна частина промислових і будівельних відходів, відходів гірничодобувних і металургійних виробництв практично повністю не утилізували. Результатами цього стало нагромадження великої кількості відходів, в першу чергу токсичних, радіоактивних. Перед людством вже давно постало питання можливості переробки відходів різноманітних галузей. Дещо в цьому напрямку робиться, але на жаль не багато. Так, наприклад, багато золотодобувних підприємств використовують як руду відвали, які накопичувалися не одну сотню років – розвиток технології добування дозволяє експлуатувати значно бідніші руди. Проте, вилучається лише мала частина цінної речовини, що не може вирішити саму проблему накопичення відходів. Сьогодні власне переробці промислових відходів піддається не більше 20 % від їх загального об'єму.

У Великобританії повторне використання цинку становить 22% від загального обсягу використання, олова – 24%, алюмінію – 29%, міді – 32%, свинцю – 60%, заліза та сталі – 67%. У США вторинними ресурсами забезпечується 50% споживання чорних металів та свинцю, більше 40% міді та нікелю, 30% олова та титану, 24-28% алюмінію, цинку і паперу, близько 15% магнію. В Японії вторинне використовується до 60% нафтопродуктів, 40% автопокришок, 35-44% чорних металів, свинцю, гуми та паперу, 21-32% міді, цинку і алюмінію, 15% пластичних мас.

Утилізацію промислових і побутових відходів проводять у таких головних напрямках.

– Складування чи захоронення. Основною вимогою до цього є досягнення безпечних умов проживання населення і недопущення їх негативного впливу. Вивіз відходів на звалища є основним методом звільнення від міських відходів, хоча від і найменш досконалий. Найбільшу небезпеку становлять звалищні стічні води, які формуються в результаті випадання опадів. Вони потрапляють у глибинні горизонти і забруднюють ґрунтові води і відповідно ріки. Крім того в наслідок гниття речовин на звалищах утворюється велика кількість летких речовин, які забруднюють повітряний простір. Особливо від цього потерпають жителі населених пунктів, які знаходяться неподалік від звалищ.

– Знищення відходів шляхом їх спалення. Цей метод дозволяє позбутися значної кількості відходів. Проте, недоліком його є те, що більша кількість сміття спалюється на тих же звалищах відкритим способом. Утворюється велика кількість диму і золи, які містять шкідливі речовини. Тому тверді відходи необхідно спалювати у спеціальних печах. Але використання цього методу не набуло ще широкого запровадження – у Європі працює не більше 600 таких установок, США – 200, Японії – 2000.

На даному етапі розвитку найреальніше перейти до повсюдного сортування відходів, оптимізації структури харчування і використання сучасних видів упаковки.

– Очищення забруднених викидів та скидів від шкідливих речовин.

Є різні методи очищення, але всі вони об'єднуються у кілька груп.

  1.  Механічне очищення здійснюється шляхом:

– подрібнення великих за розмірами часток шляхом механічного впливу;

– відстоювання забруднень за допомогою нафто- і пісковлювлювачів та інших відстійників;

– вилучення механічних часток за допомогою спеціальних решіток та інших пристроїв;

– фільтрування стоків через спеціальні пристрої або пісок;

– вилучення механічних домішок шляхом застосування центрифуг;

– розбавлення стоків чистою водою для зменшення рівня концентрації механічних речовин до екологічно безпечних для скидання у середовище.

  1.  Хімічне очищення – за рахунок дії хімічних реагентів шкідливі речовини перетворюються в осад і таким чином вилучаються або розкладаються. Головними з них є:

– нейтралізація, яка здійснюється шляхом змішування кислих стічних вод з лугами або додаванням до них реагентів – вапно, карбонати або фільтрування вод через карбонатні нейтралізуючі фільтри;

– окислення – метод знешкодження органічних і неорганічних шкідливих чи токсичних речовин, шляхом хлорування, озонування, додавання кисню, хлорного вапна, хлоридів кальцію та інших активних речовин.

  1.  Фізико-хімічне очищення – очищення методом електролізу або методом іонообмінних смол. Найчастіше застосовуються мембранні методи очищення, флотація. При ній забруднюючі речовини (СПАВ, нафтопродукти, волокнисті матеріали) разом з бульбашками повітря спливають на поверхню, а потім їх утилізують. Іншими методами є коагуляція – процес з'єднання дрібних частинок у крупніші, сорбція – поглинання забруднень твердими і рідкими сорбентами та інші.
  2.  Біологічне очищення – окремі види бактерій здатні розкладати шкідливі речовини у процесі своєї життєдіяльності. Воно здійснюється в біофільтрах, аеротенках, а також і в природних умовах – на полях фільтрації, біологічних водоймах. Залежно від того, які мікроорганізми використовуються розрізняють аеробне (окислювальне) та анаеробне (відновлювальне) біологічне очищення. Паралельно може використовуватися стерилізація, наприклад, стічних вод. Воно може проводитися шляхом обробки УФП, електролізу срібла, а також з додаванням у воду кухонної солі з пропусканням електричного струму. При цьому сіль розкладається довільного хлору, який є дуже агресивним.

4.5 Основи радіоекології. Екологія і космос.

Застосування ядерної енергії – це нове явище, народжене бурхливим розвитком науки і техніки за останні 50 років. Її використання дає людям як великі блага, так і незчисленні лиха. Використання атомної енергії дає значний ефект, який визначається наступними факторами:

  1.  можливість отримувати велику кількість теплової енергії при затраті мізерної кількості ядерного палива;
  2.  генерування теплової енергії без споживання кисню повітря чи будь-якого іншого окисника.

Разом з тим, економічний ефект від її використання може бути повністю нівельований негативними результатами. І мова навіть не про використання її з військовими цілями, трагедію чого пережили вже жителі японських міст Нагасакі та Хіросіми.. Незважаючи на те, що атомна енергетика є найбільш екологічно безпечною, порівняно з усіма іншими типами електростанцій (не враховуючи сонячних. вітрових, припливних, гідротермальних, роль яких в енергетичному балансі людства навіть у віддаленій перспективі буде мізерною), ядерна енергія, може стати небезпечним джерелом забруднення навколишнього середовища, погіршення стану запасів живих ресурсів і знищення генофонду населення постраждалих територій.

Слід зауважити, що головними джерелами радіоактивного забруднення є радіоактивні аерозолі, які утворюються внаслідок випробувань ядерної зброї, аварій на АЕС, радіоактивні відходи, а також радіонукліди, які виділяються з відходів, які вже захороненні.

На момент аварії на Чорнобильській АЕС у світі працювали 272 АЕС, ще 236 споруджували. Значну частку у виробництві електроенергії саме на АЕС виробляють Франція, США, Японія, Швеція, Росія, Україна.

Забезпечення ядерної безпеки може йти різними напрямками. Головним з них треба вважати обережну експлуатацію атомних реакторів та установок і недопущення аварійних викидів. Особливо небезпечними є експериментальні дослідження, які мали місце, в тому числі, і на Чорнобильській АЕС. В результаті аварії у навколишнє середовище було викинуто 77 кг радіоактивних речовин, 25% яких розсіялося по території України, на якій проживає більше 2 млн. жителів.

Важливим заходом є повна заборона випробувань ядерної зброї всіма державами у всіх природних сферах. Особливо небезпечними випробуваннями є атомні вибухи у повітряному та водному середовищах. У результаті усвідомлення цього виникла нагальна необхідність заборони розміщення на морському дні ядерної зброї і її випробувань у повітрі.

Ідея створення зон, вільних від ядерної зброї, належить колишньому СРСР, висунута в Організації об'єднаних націй, однією із засновниць якої є Україна. Вона практично застосована відносно Антарктиди, а 1 грудня 1959 р. у Вашингтоні був підписаний Договір, який оголосив “район на південь від 60 паралелі південної широти, включаючи всі шельфові льодовики”, без’ядерною зоною. Тут заборонено виробництво, розміщення, використання та зберігання атомної, термоядерної зброї, установок, пов’язаних з обслуговуванням такої зброї, а також застосування подібної зброї на території Антарктики. Крім того заборонені випробування ядерної зброї в атмосфері, космосі, під водою.

Атомну енергію, яку широко застосовують не лише в енергетиці і військовій справі, використовують ще й на морському транспорті. Найбільший ефект атомні установки дають на потужних арктичних криголамах. Будівництво таких суден, а також військових атомних субмарин ставить на порядок денний питання забезпечення їх технічної безпеки та екологічно безпечних режимів плавання.

Більше 40 років тому, з розвитком технологій по використанню енергії атому, постало ще одне питання – проблема переробки радіоактивних відходів. Головна проблема тут – технологічна складність цього процесу. Лише кілька держав мають відповідні можливості в цій галузі. Для прикладу, відпрацьоване на українських АЕС ядерне паливо переробляється у Росії, про що є відповідні договори між нашими державами.

Складною проблемою у процесі переробки радіоактивних відходів і їх складування і зберігання є дуже тривалі терміни їх дії Так період піврозпаду урану становить 4,5 млрд. років, що майже співрозмірно усій геологічній історії планети Земля.

Бурхливий розвиток науки і техніки у другій половині ХХ століття дозволив людству покинути межі звичного середовища існування. У 1957 році на Земну орбіту було виведено перший штучний супутник, а 12 квітня 1962 року людина – радянський космонавт Юрій Гагарін – вперше на космічному кораблі подолала силу земного тяжіння і облетіла у космічному просторі нашу планету. Після цього було здійснено тисячі запусків штучних супутників і космічних кораблів, на орбіті працюють орбітальні станції, на яких постійно проживають космонавти. Людина вийшла у відкритий космос, побувала на Місяці, запустила космічні апарати для дослідження Венери, Марсу, інших планет Сонячної системи. Проте такі успіхи пов'язані з виникненням низки проблем, які визначають не лише екологічну безпеку людства, а й загрожують знищенням усієї цивілізації, якщо ці досягнення будуть використані не за призначенням. Тому виникло питання необхідності регулювання процесів освоєння Космосу зараз і на далеку перспективу.

На орбітах навколо Землі обертається близько 3 тисяч космічних об’єктів, більшість з яки вже виконали свої завдання і давно відпрацювали свій ресурс. Тому необхідно розробити і реалізувати міжнародні програми мінімізації кількості космічних об’єктів, які втратили наукове та практичне значення. Інша справа – ліквідація “мертвих” об’єктів із космосу на сьогодні надзвичайно складна технологічно задача.. Забруднення Космосу загрожує можливістю зіткнення з іншими об'єктами, в тому числі космічними апаратами, які заново запускають із Землі. Крім того, витрачаються величезні кошти на постійне спостереження за поведінкою і рухом "мертвих" космічних об'єктів.

Освоєння космічного простору може бути пов'язане з бажанням окремих держав використати його і військовій сфері. Тому з метою недопущення цього Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 1984 р. заборонено розміщувати в космічному просторі та на небесних тілах будь-які об’єкти із зброєю масового знищення. Окрім цього, заборонено виводити на орбіти в космос об’єкти з хімічною, бактеріологічною, радіоактивною та іншою зброєю масового знищення і розміщувати їх на небесних тілах.

4.6 Екологічні особливості галузевого використання природних ресурсів та екотехнологій. Екологічні проблеми і шляхи їх вирішення в галузях промисловості

Будь-яке промислове виробництво у своїй структурі включає три послідовні стадії:

– Виявлення та освоєння природних ресурсів.

– Розгортання виробництва з переробки цих ресурсів та отримання корисної продукції.

– Накопичення відходів та їх утилізація.

Будь яке промислове виробництво характерне тенденціями до концентрації потужностей. З одного боку це визначається отриманням економічного ефекту від такого типу розміщення, а з іншого – самою нерівномірністю розміщення природних ресурсів як сировини для розвитку промисловості. Формування територіально-виробничих комплексів – груп технологічно об'єднаних промислових підприємств на невеликій території – загострюють протиріччя між природним середовищем і розвитком економіки. Промисловий розвиток характерний відчутними масштабами на навколишнє середовище. Це і вилучення значних обсягів нафти, вугілля, газу, руд кольорових і чорних металів, хімічної і будівельної сировини, це і викиди забруднюючих речовин у атмосферу, водне середовище, створення відвалів. Особливо велика кількість забруднень формується на технологічних стиках виробництв або при виготовленні проміжної продукції.

Прискорений розвиток промисловості, сільського господарства, транспорту, житлово-комунального господарства став причиною погіршення стану навколишнього природного середовища. Постійно зростають обсяги промислових і побутових відходів, знищується рослинний і тваринний світ, виснажуються природні ресурси. Нині вже не стільки відчувається кількісний дефіцит природних ресурсів, а набуває дедалі більшого прояву якісне виснаження ресурсів і погіршення стану природного середовища. Проте слід враховувати, що кожна з галузей промисловості чи сільського господарства мають власні особливості впливу на природні комплекси .

Тому варто детальніше зупинитися на екологічних аспектах розвитку окремих галузей промисловості.

Гірничодобувна промисловість. Вона характерна значними обсягами механічного руйнування рельєфу – як при поверхневих так і при підземних розробках. Останні викликають просідання земної поверхні, змінюють режим підземних вод тощо. Для прикладу у Росії на Курській магнітній аномалії розробляють кар'єр глибиною 500 м, довжиною 500 км і шириною до 10 км). Для гірничорудної промисловості притаманний специфічний тип впливу на навколишнє середовище – відвали гірських порід. Крім того, що вони займають великі території під складування порід, з ними пов'язані опосередковані наслідки – втрати від недобору сільськогосподарської продукції в результаті відведення площ під відвали, запилювання середовища, забруднення поверхневих і підземних вод, необхідність дорогої рекультивації.

Енергетика. Енергозабезпечення є головною проблемою будь якого промислового виробництва. Сучасна промисловість майже повністю залежить від використання викопного палива і споживає близько 10 млрд. т умовного палива на рік. У світовому енергетичному балансі переважають нафта і вугілля. Детальніші дані про це ілюструють дані таблиці (Злобін Ю. А., 1999. – С. 189).

Сучасна енергетика стикнулася останнім часом з рядом проблем. В першу чергу закінчується період використання дешевої енергії. При нинішніх темпах споживання енергії розвіданих запасів нафти залишилося не більше, ніж на 100 років, кам'яного і бурого вугілля – на 400. Вражаючою є нерівномірність споживання енергії у світі. П'ята частина населення планети споживає 2/3 усієї енергії. Близько 35% всього палива спрямовується на виробництво електроенергії.

Таблиця 4.3

Структура світового енергетичного балансу*

Джерела енергії

Частка у використанні, %

Нафта

33

Вугілля

26

Природний газ

17

Біомаса

14

Гідроенергія

6

Атомна енергія

4

* Злобін Ю А. Основи екології. – К : Лібра, 1998. – 248 с.

Ефективність використання палива на ТЕС не  перевищує 30—40%, а решта теплової енергії розсіюється в навколишньому середовищі з димовими газами, підігрітою водою. Тому зниження питомої витрати палива на виробництво електроенергії  і одиниці продукції взагалі є в умовах дефіциту енергоносіїв завданням чи не найпершої ваги..

Серед промислових об'єктів найбільшої шкоди завдають підприємства теплоенергетики – близько 30% усіх шкідливих викидів в атмосферу від стаціонарних джерел.  У галузі екології в тепловій енергетиці домінують дві найважливіші проблеми:  забруднення атмосферного повітря і забруднення земель через утворення специфічних відходів – накопичення значної кількості відходів (золи, шлаків, пилу).

Таблиця 4.4.

Викиди в атмосферу електростанцією потужністю

1000 МВт за рік (в тоннах)

Викиди

Паливо

Частини

СО

NO2

SO2

Вуглеводні

Вугілля

3000

2000

27000

110000

400

Нафта

1200

700

25000

37000

470

Природний газ

500

-

20000

20,4

34

При спалюванні органічного палива виробляється велика кількість шкідливих відходів, особливо сірковмісних сполук. На ТЕС формується велика кількість твердих шлаків, золи, стічних вод, газоподібних викидів. При будівництві гідроелектростанцій великі площі родючих ґрунтів затоплюються водосховищами. Все це призвело до того, що багато країн пішли шляхом розвитку атомної енергетики, проте при їх будівництві та експлуатації слід дотримуватися жорстких екологічних вимог з метою запобігання виникнення екологічним катастрофам по типу Чорнобильської.

Головним напрямком розв'язання екологічних проблем енергетики є зміна самої технології спалювання палива, забезпечення глибшої переробки окремих видів палива і запровадження енергозберігаючих технологій. Так на Україні глибина переробки нафти становить 53%, тоді як у високо розвинутих країнах – більше 90%. Відповідно 47% всього обсягу переробленої нафти йде на спалювання у ТЕС. Значні також втрати енергії при транспортуванні – вони за оцінками спеціалістів перевищують 10% всього її обсягу.

Металургія. При виплавлянні 1 т. чавуну до атмосфери потрапляє 4,5 кг пилу, 2,7 кг сірки, до 0,6 кг мангану, а також сполуки фосфору, миш'яку, ртуті, свинцю (Білявський Г.О., Бутченко Л.І., Навроцький В.М..– С.67). Розвиток металургійного комплексу пов'язаний з розробкою родовищ чорних і кольорових металів, видобутком коксівного вугілля, вогнетривів, флюсових вапняків тощо. Ця галузь потребує великої кількості води. Результатами металургійного виробництва стають велика кількість шлаків, золи, викидів у атмосферу. Щодо кольорової металургії часто не забезпечується комплексність використання сировини, а малий вміст металу у рудах призводить до необхідності великомасштабних гірничорудних розробок. Часто густо ця галузь реагує на рівень ресурсозабезпеченості країн металургійними ресурсами. Тому при однаковому рівні економічного розвитку окремі країни досягають різних рівнів використання цих ресурсів. Як зазначають автори (Ліпец Ю.Г. та ін., 1999. – С. 365), на прикладі кольорової металургії можна прослідкувати реальну реакцію економіки на ресурсозабезпеченість. У США зі 100 металів, які містяться у руді використовуються принаймні 6-7, тоді як у розвинутих країнах Європи 25 (Німеччина – 33), а в Японії 30-32. Ще більше це проявляється при використанні вторинної сировини – для США вони становлять 10-12%, а Західній Європі – до 35%.

Хімічна промисловість. Особливістю хімічної промисловості є дещо менші обсяги загальних викидів у навколишнє середовище, але велика їх кількісна диференціація. Це при тому, що в навколишнє середовище викидаються дуже небезпечні речовини, які не існують у природі і не залучаються в кругообіг речовин. Для знешкодження їх виникає потреба в утилізації відходів, будівництві дорогих очисних споруд, удосконалення технології хімічного синтезу. Найбільше забруднень хімічного походження виникає при виробництві барвників, пластмас, гуми. Окремі виробництва є надзвичайно водомісткими – для виробництва 1 т синтетичних волокон необхідно використати 5000 м3 води. Часто на хімічних підприємствах виникають аварійні ситуації, що призводить до аварійних скидів шкідливих речовин, результатом чого стає не лише забруднення навколишнього середовища і загибель рослин і тварин, а й загибель людей. Так аварія на хімічному комбінаті у м. Бхопалі в Індії у середині 80-х років минулого століття забрала життя більше 5 тисяч осіб.

Транспорт. – Землі транспорту займають близько 7% суходолу. Нині в світі нараховується більше 400 млн. одиниць автомобілів, які стали основними забруднювачами атмосфери вуглекислим газом і свинцем. У їх двигунах щороку спалюється близько 2 млрд. т нафтового палива, при чому коефіцієнт їх корисної дії не перевищує 23%. У містах з розвинутою промисловістю 80% всіх забруднень припадає якраз на автотранспорт. У двигунах внутрішнього згоряння на спалювання 1 т бензину витрачається 15 т повітря, в атмосферу викидається 200 кг оксиду вуглецю, 25 кг вуглеводнів, 20 кг оксиду азоту, по 1 кг оксиду сірки і сажі (Білявський Г.О., Бутченко Л.І., Навроцький В.М.).

Великою екологічною проблемою транспортного комплексу у світі є стрімке нарощування потенціалу морського транспорту, особливо нафтоналивної танкерної його частини. Небезпеку приховує також використання транспортних засобів цивільного і військового призначення, які працюють на основі використання атомної енергії (підводні човни, криголами). Частими є аварії на нафто- і продуктопроводах, що призводить до виливу транспортованих продуктів і забруднення великих територій. Типовій в цьому відношенні стала аварія нафтопроводу в арктичному районі АР Комі біля Усинська в Росії, у результаті чого вилилося до 100 тис. т нафти. Ця екологічна катастрофа стала однією з найбільших у світі в 90-х рр., і вона була викликана крайньою зношеністю трубопроводу. Аварія отримала світовий розголос, хоча вона є однією з багатьох. У тому ж регіоні АР Комі в 1992 р. відбулося близько 890 аналогічних аварій.

Дедалі екологічно небезпечнішою стає цивільна авіація, а кількість осіб, які користуються її послугами у світі невпинно зростає і на сьогодні становить 700 млн. пасажирів. Повітряний транспорт споживає 14% світового виробництва палива. Лише літак "Боїнг" при зльоті спалює майже 8 т пального, а на 1 годину польоту йому потрібно його 16 т.

Значно загострюються екологічні проблеми у житлово-комунальному господарстві. Це зумовлено рядом причин. З одного боку висока концентрація і високе промислове навантаження на обмеженій території призвело до значного рівня забруднення, який перевищує усі екологічні норми. Проблемам містобудування завжди приділяли другорядну роль, порівняно з пріоритетами промислового розвитку, тому це стало причиною незадовільного стану усіх комунальних систем , які підтримують нормальний розвиток міст – каналізації, водопровідні та таплопровідні мережі. Суттєве скорочення інвестицій за остання десять років спонукали до зростання аварійності у їх системах і нераціональному використанні ресурсів. Лише через аварійні стани втрачається 15%всієї води, яка йде на водопостачання міст. У містах практично усі зелені насадження штучного походження, постійно відбувається скорочення зелених зон. Крім побутових відходів і міських стічних вод комунальному господарству приходиться виконувати дещо не притаманну для нього роль – промислові підприємства через нестачу ефективних технологій очищення виробничих стічних вод та їх утилізації скидають у водойми через систему централізованої каналізації висококонцентровані стічні води, шкідливі речовини яких руйнують каналізаційні мережі і порушують технологічні регламенти очищення міських стічних вод. Найпотужнішими джерелами антропогенного впливу на атмосферне повітря в житлово-комунальному господарстві України є котельні теплового господарства та автомобільний транспорт.

4.7 Агроекологічні проблеми розвитку і шляхи їх розв'язання

Сільськогосподарське виробництво займає важливе значення – воно забезпечує людство продуктами харчування, а промисловість – легку і харчову – сировиною. Саме з розвитком сільського господарства було пов'язане виникнення перших екологічних локальних і регіональних змін природного середовища.

Головним ресурсом для розвитку цієї галузі є ґрунти – поверхневий шар гірських порід, який утворився під дією тварин, рослин, мікроорганізмів, клімату, води та інших факторів. Найважливішою його властивістю є родючість – забезпечення рослин необхідними для їх росту і розвитку органічними і мінеральними компонентами, створення сприятливих умов для такого розвитку. Ґрунти складаються з твердої, рідкої, газоподібної і біологічної складових.  Родючість ґрунтів визначається їх щільністю, ґрунтотворною породою, вмістом гумусу, концентрацією біогенних елементів, містом забруднюючих речовин тощо.

Найбільшою екологічною проблемою сільськогосподарського освоєння територій є втрати ґрунту. Причинами цих процесів, як зазначають Г. О. Білявський, Л. І. Бутченко та  В. М. Навроцький є такі:

  •  розорювання – ґрунти стають беззахисними перед вітровою і водною ерозією, а також великої шкоди завдає культивація небезпечних з точки зору екологічності культур (цукрових буряків, картоплі та інших, з якими з полів вивозиться велика кількість родючого шару);
  •  перевипасання – знищення трав'яного покриву породжує подальшу ерозію;
  •  зрошення – у посушливих місцях воно сприяє вимиванню солей з глибин у верхні горизонти і засолення внаслідок швидкого випаровування;
  •  ерозія – процес руйнування ґрунтового покриву і знесення його часток потоками води (водна ерозія, буває глибинний і площинний змив) або вітром (вітрова ерозія), яка посилюється внаслідок господарської діяльності людини;
  •  підкислення – зниження їх рН, спричинене забрудненням їх хімічними речовинами, які мають кислотний характер;
  •  заболочування;
  •  опустелювання;
  •  забруднення ґрунтів.

Основними забрудниками ґрунтів є мінеральні добрива (азотні, фосфорні, калійні), пестициди, викиди металургійних заводів, відкритий видобуток корисних копалин, сміттєспалювальних фабрик, ТЕС, звалища відходів, атмосферні опади. Нафта і нафтопродукти потрапляють і у ґрунт під час видобутку нафти, при аваріях нафтопроводів, зі стічними водами різних виробництв, під час роботи техніки на полях, змивання нафтопродуктів з автомагістралей, АТП тощо.

Основними шляхами виходу з кризи у сільському господарстві і збереження родючості ґрунтів слід зважати на необхідності проведення наступних заходів. Найважливішим заходом слід вважати інтенсифікацію сільськогосподарського виробництва, виведення нових високопродуктивних сортів сільськогосподарських культур і порід свійських тварин.

Дуже важливим є проведення рекультивації земель, тобто проводити  відновлення порушених промисловістю земельних площ з метою їх використання в інших галузях народного господарства. Особливо актуальними такі заходи є високорозвинутих промислових районах або в районах  масштабних гірничих розробок. Рекультивація включає цілий комплекс напрямків:

  •  сільськогосподарський – вирощування сільськогосподарських культур, для яких токсичні речовини, які знаходять у ґрунті є необхідними у великих кількостях. Наприклад, ріпак можна використовувати для рекультивації земель, постраждалих від радіоактивного забруднення, оскільки він накопичує радіонукліди. Інші ж культури використовують з метою закріплення внесеного ґрунту (ковила, типчак, люцерна);
  •  лісогосподарський напрям – розведення лісів на місцях розробок корисних копалин, пак місцях створених відвалів, сміттєзвалищах;
  •  водогосподарський напрям – на затоплених кар'єрах можуть створюватися ставки, рибні господарства, водноспортивні бази, протипожежні водосховища, інші водогосподарські об'єкти;
  •  рекреаційний напрям – використання для відпочинку населення;
  •  будівельний напрям – забудова рекультивованих земель;
  •  санітарно-гігієнічний напрям – використання територій кар’єрів під звалища відходів.

У сільському господарстві необхідне удосконалення технології обробітку ґрунту, меліорацій і виробництва хімічних добрив і засобів захисту рослин, проведення обґрунтованих з екологічної точки зору систем гідро -, лісомеліорації та хімічної меліорації, удосконалення систем землеробства, застосування елементів його альтернативних типів, виведення з експлуатації малопродуктивних земель.

Важливою проблемою, яка носить глобальний характер, є боротьба з ерозією ґрунтів.  Остання охоплює головним чином комплекс таких заходів:

  •  ґрунтозахисна сівозміна – виключення просапних культур і збільшення частки багаторічних трав, підсівних культур, правильне визначення складу оброблюваних культур, їх чергування і агротехнічні прийоми. Збільшення частки багаторічних трав, з метою захисту грунту від руйнування в ерозійні небезпечні періоди;
  •  агротехнічні протиерозійні заходи – заміна відвальної оранки обробкою ґрунту без обороту пласта, оранка, культивація і рядовий посів сільськогосподарських культур упоперек схилу, по можливості паралельно основному напряму горизонталей;
  •  лісомеліоративні протиерозійні заходи і створення водорегулюючих лісосмугстворення водорегулюючих лісосмуг, створення водозахисних лісових насаджень навкруги ставків і водоймищ, насадження протиерозійних лісопосадок на сильноеродованних землях;
  •  гідротехнічні споруди – будівництво гідротехнічних споруд з метою затримання яркових стічних вод на прибалкових смугах; здійснення безпечного скидання поверхневих вод в яри; зміцнення дна і схилів ярів від подальшого розмиву і руйнування.

Сільське господарство повинно бути орієнтоване на вирощування екологічно чистої продукції. Для цього актуальне впровадження біологічних методів боротьби зі шкідниками, охорона підземних і поверхневих вод, створення парку легких сільськогосподарських машин, що в сукупності з перерахованими вище заходами у перспективі дасть відчутний економічний і екологічний ефект.

Питання і завдання для самоконтролю:

  1.  Які основні форми і наслідки антропогенного впливу на навколишнє середовище?
  2.  У чому проявляються зміни компонентного складу біосфери і кругообігу речовин у природі?
  3.  Які види забруднень розрізняють за типом походження?
  4.  У чому проявляються зміни енергетичного балансу планети і її буферних властивостей?
  5.  В чому полягає суть виникнення екологічних проблем народонаселення і урбоекологічних проблем?
  6.  Які проблеми утилізації відходів? Які її головні напрямки?
  7.  Дайте характеристику методів очищення забруднених промислових стоків і викидів.
  8.  Розкрийте зміст і завдання радіоекології і екології космосу.
  9.  У чому полягають екологічні особливості галузевого використання природних ресурсів та екотехнологій?
  10.  Які головні шляхи вирішення екологічних проблем в галузях промисловості Ви знаєте?
  11.  Дайте характеристику агроекологічних проблем і шляхів їх розв'язання.
  12.  Які заходи включає рекультивація земель?
  13.  Які шляхи боротьби з ерозією ґрунтів?

5. Еколого-економічні і еколого-соціальні проблеми використання природних ресурсів

5.1 Сучасний стан навколишнього природного середовища світу і України. Загальний стан природних ресурсів України, еколого-економічні проблеми їх використання

Одним з найбільш використовуваних людством ресурсів була і залишається вода. Вона є не лише важливим виробничим ресурсом, а й предметом гігієни, який забезпечує нормальні умови проживання населення. Останнім часом виникають складні проблеми із водопостачанням міст питною водою, погіршується якість природних водних джерел.

Вода на Землі становить 1370 млн. км3, з яких 94% – солоні води. 70,8% поверхні планети займають моря та океани. Запаси прісної води дещо перевищують 30 млн. км3, при чому в ріках, озерах, і атмосфері міститься трохи більше як 50 тис. км3 води. Потреби людства у воді становлять км3: зрошення – 7000, промисловість – 1700, побутові потреби – 600, розчинення стічних вод – 9000, інші види використання – 400.

Вода використовується як сировина, бере участь у технологічних процесах. В обробній промисловості  вода використовується майже у всіх технологічних процесах для розчинення, змішування та очищення. Для виробництва однієї тонни міді потрібно 5000 тонн води, каучуку – 1500 тонн, паперу – 1000 тонн, сталі – 300 тонн, видобутку однієї тонни вугілля – 6 тонн.

За даними ООН  чверть населення міст і 80% сільських жителів не забезпечені якісною питною водою при добовому її споживанні 50 млрд. тонн. Дефіцит води у світі пов'язаний з її нерівномірним розподілом. Дефіцит води спостерігається в Японії, Алжирі, Тунісі, Італії, Пакистані. Загальний його обсяг  оцінюється у 20 км3.

Більшість водоресурсних систем України є природно гостро дефіцитними а нерівномірність їх поширення по території стали еколого-ресурсними детермінантами подальшого розвитку продуктивних сил. Природний розподіл водних ресурсів не відповідає потребам водопостачання, а природна вододефіцитність території на фоні виснаження ресурсної бази створює систему факторів обмеження подальшого водогосподарського розвитку. Водні ресурси України формуються в основному за рахунок стоку річок Дніпра, Дністра, Південного Бугу, Сіверського Дінця, Тиси. Значна частина річкового стоку е транзитною з територій суміжних держав. Сумарний річковий стік (без врахування стоку р. Дунаю) в середній за водністю рік становить 87,1 млрд. м3, а в розрахунковий маловодний рік - 55,9 млрд. м3, у тому числі транзитний стік з територій Росії і Білорусі відповідно 34,7 і 24,2 млрд. м3. Майже 65 % річкового стоку припадає на басейн Дніпра, 11% – Дністра, 4% – Сіверського Дінця, 3,5% – Південного Бугу. Навіть з урахуванням підземних вод питома водозабезпеченість на І км2 території і на душу населення, дуже низька. Україна характерна одними з найнижчих показників природної водозабезпеченості у Європі у розрахунку на одного жителя та одиницю площі країни. Питома забезпеченість населення України річкового стоку з розрахунку на І людину становить близько 1 тис м3/рік.  Аналогічні показники для європейських країн становлять відповідно у Швеції – 2,5 тис м3 на рік, Англії – 5, Франції – 3,5, Німеччині – приблизно 2,5, США – 6,8, Канаді - 219 тис м3/рік.

За період з 1990 року водозабір скоротився до 2000 року на 17,353 млн. м3 і становив 18282 млн. м3. За період з 1990 по 1995 рр. Обсяги забору води скоротилися в 1,4 рази, на далі проходило скорочення приблизно на 2 млн. м3 щороку. Деяким зростанням цих показників було в 1999 р., проте вже в 2000 р. пройшло знову скорочення. Найбільші обсяги водозабору були в 2000 р. у Донецькій (2446 млн. м3), Одеській (2180 млн. м3), Дніпропетровській (2081 млн. м3), Запорізькій (1815 млн. м3), Київській (1278 млн. м3) областях. Найменші зміни обсягів водозаборів характерні у Одеській області – скорочення 16,1%, найвідчутніші – у Миколаївській (майже у 3 рази), Вінницькій (у 2,7 разів), Тернопільській і Запорізькій (у 2,6 разів), Черкаській (у 2,5 рази), Івано-Франківській (у 2,3 рази), Дніпропетровській (у 2,1 рази). У цих областях скорочення перевищило середній показник по Україні.

З підземних водних об'єктів забрано 2987 млн. м3 води. Найбільші обсяги підземних вод забираються у Луганській (562 млн. м3), Донецькій (528 млн. м3) і Львівській (260 млн. м3) областях, що становить 45,2% від загального показника. Ф цілому водозабір з підземних горизонтів скоротився за період 1990-2000 рр. на 42,6%.

Знизився також рівень використання води – з 87,9% до 72,8%. Зменшилось використання води за призначенням. Так використання води на виробничі потреби становить сьогодні 42,8% від рівня 1990 року, на господарсько-питні потреби – 71,2%, на забезпечення сільськогосподарських потреб – 30,2%, зрошення – 24,4%. Найбільша кількість води йде на задоволення виробничих потреб – 53,5% (6957 млн. м3). На задоволення господарсько-питних потреб витрачається 25,5%. Частка води, яка йде на зрошення становить 13,1% проти 23,0% у 1990 році. За десять років чітко простежуються дві тенденції:

  •  значне скорочення загальних обсягів водозабору і використання води, що пов'язане зі скороченням обсягів виробництва;
  •  суттєві зміни структури водокористування: частка використання води на виробничі потреби залишається сталою (зміни становлять –0,5), частка використаних вод господарсько-питного призначення зросла на 10,1% (у 1990 р. – 15,4%), зменшилися частки вод для зрошення (суттєво) і несуттєво для сільськогосподарських потреб – з 5,6% до 3,9%.

Якщо ж узяти до уваги факт, що саме скорочення використання води на господарсько-побутові потреби зазнали найменших змін, а зростання її частки спостерігається великим, то це говорить про ще більшу кризу водокористування в галузях промисловості і сільського господарства, включаючи зрошення. І напрошується підтвердження цього стану речей таким чином, що зменшення обсягів водокористування аж ніяк не пов'язане з певними технологічними зрушеннями використання води. Причина одна – скорочення виробництва.

За період з 1990 по 2000 рр. спостерігається загальне скорочення витрат води на задоволення виробничих потреб – відповідно 16247 і 6957 млн. м3. Найбільше свіжої води на виробничі потреби використовується у Запорізькій (1374 млн. м3), Дніпропетровській (1244 млн. м3) та Донецькій (1190 млн. м3) областях. Це найбільш промислово розвинуті області з високою концентрацією потужностей хімічної, металургійної, машинобудівної галузей, які споживають значні кількість води. За аналітичний років використання води скоротилося в галузях промисловості на 57,2%, в тому числі в розрізі за основними користувачами – на 61,9% у Запорізькій, на 51,9% у Дніпропетровській. Використання свіжої води на виробничі потреби у 2000 р. у Закарпатській області становило 11% (5 млн. м3) від його обсягів у 1990 р., а у Севастополі – всього 8%.

В усіх областях України відбулися відчутні зміни в обсягах використання води. Так у ряді областей – Закарпатській, Житомирській, Кіровоградській, Луганській, Львівській, Полтавській, Херсонській, Черкаській та м. Севастополі – обсяги використання води на виробничі цілі становлять менше 30% від показника 1990 року.  Лише для Дніпропетровської, Донецької, Київської, Миколаївської, Рівненської, Тернопільської, Чернівецької областей і м. Києва скорочення обсягів використання води на виробничі потреби менші, аніж в середньому в Україні.

Основними причинами забруднення поверхневих і підземних вод України є:

  •  надмірна концентрація промислового виробництва у містах, розвиток комунального господарства, нестача потужностей для переробки промислових і побутових відходів;
  •  забруднення природних вод, яке буває мінеральним, органічним, біологічним, тепловим, радіоактивним і забрудненням твердими відходами;
  •  скидання неочищених та недостатньо очищених комунально-побутових і промислових стічних вод безпосередньо у водні об'єкти та через систему міської каналізації;
  •  надходження до водних об'єктів забруднюючих речовин у процесі поверхневого стоку води з міських територій та дисперсний вид забруднення в результаті експлуатації сільськогосподарських угідь шляхом розвитку процесів водної ерозії;
  •  реалізація в минулому широкомасштабних водогосподарських проектів щодо перерозподілу стоку, зрошення і осушення територій, виправлення стоку рік тощо;
  •  аварійні викиди забруднюючих речовин у водне середовище, у першу чергу забруднення басейну Дніпра радіонуклідами в наслідок аварії на Чорнобильській АЕС;
  •  відсутність досконалої системи обліку за використанням води;
  •  відсутність фінансових ресурсів для впровадження водозберігаючих технологій і експлуатації або підтриманні на належному рівні існуючої водогосподарської інфраструктури;
  •  недосконалість економічного механізму у водному господарстві і структури його управління.

Площа суші Землі становить 133,4 млн. км2. На кожного мешканця планети припадає 0,4 га ріллі, але ця цифра постійно скорочується, оскільки площі земель нового освоєння обмежені, а населення планети постійно зростає. Рілля займає 1,5 млрд. га, пасовища і сінокоси 3 млрд. га. У результаті ерозії на планеті втрачено 700 млн. га.    

Сучасний стан використання земельних ресурсів України не відповідає вимогам раціонального землекористування. Рівень сільськогосподарського освоєння території країни характерний порушенням екологічного балансу площ ріллі, природних пасовищ і сіножатей, багаторічних і лісових насаджень. Слід зауважити, що рівень розораності території України є чи не найвищим у світі – рілля становить 63%.  Більше 80% вона займає від площі сільськогосподарських угідь. Для прикладу, у більшості високо розвинутих країнах Європи частка ріллі в структурі сільгоспугідь коливається в межах 28-32%.

Площа земель, які зрошуються в Україні становить 2,4 млн. га. На них виробляється понад 7% валової продукції рослинництва. Площі земель, які потребують заходів з зрошувальної гідромеліорації становлять понад 10 млн.  га. Для покриття дефіциту води побудовано великі гідротехнічні споруди й канали для її подачі у маловодні райони.

Таблиця 5.1.

Найбільші канали України

Канал

Довжина, км

Пропускна спроможність, м3/сек

Сіверський Донець – Донбас

130

43

Краснознам΄янський

102

44

Північно-Кримський

400

234

Дніпро-Донбас

263

120

Екстенсивне сільськогосподарське використання земель призводить до зміни ландшафтів, зростання процесів ерозії, зниження родючості ґрунтів Щороку втрачається 11 млн. тонн гумусу, більше 0,5 млн. тонн азоту, 0,4 млн. тонн фосфору і 0,7 млн. тонн калію. Щорічні еколого-економічні збитки від ерозії ґрунтів дорівнюють 9,1 млрд. гривень. Ситуація з забрудненням земельних ресурсів ускладнилася після аварії на Чорнобильській АЕС. Від радіонуклідів постраждало 3,7 млн. га.

Приміські сільськогосподарські території зазнають впливу ще й промислового забруднення. Велика також значення органічних і мінеральних добрив,  а отримання високих урожаїв в даний час неможливе без використовування різних отрутохімікатів, хоча й зараз їх використання скорочується.

Надра України є основою для розвитку виробництва понад 90 відсотків продукції важкої промисловості. За різноманітністю та багатством мінерально-сировинних ресурсів Україна випереджає такі розвинуті країни світу як США, Канада, Англія, Франція, Китай та інші. В Україні виробляється близько 5 відсотків світового обсягу мінерально-сировинних ресурсів. Щороку гірничодобувна промисловість України випускає продукції на 25 - 28 млрд. доларів США.

Забезпеченість території України мінерально-сировинними ресурсами є однією з найвищих у світі. Тут зосереджено 7667 родовищ 94 видів корисних копалин, з них 5860 – на державному балансовому обліку. Нині експлуатується 3222 родовища 62 видів корисних копалин.

У Європі Україна посідає друге місце за запасами залізної руди і перше – за ресурсами марганцевої руди, самородної сірки. Вона також одна з перших країн за запасами кам'яного вугілля, калійної і кам'яної солей. Значними є її запаси каолінів, графіту, флюсової сировини та вогнетривких глин, скляних пісків, бентонітів, цементної сировини [РПС]. До промислового освоєння залучено від 40 до 75 відсотків розвіданих запасів основних видів корисних копалин.

Вражаючою є нераціональність використання мінеральних ресурсів. За даними [Джигирей та ін. “Основи екології”], в надрах залишається і губиться від розвіданих запасів: 70% нафти, 50% солей, 40% вугілля, 25% металів. Щорічно і надр Землі вилучається 2,3 млрд. тонн копалин, з яких використовується третина.

Існуюча структура промисловості України, пов'язана з розвитком енергетики, гірничої промисловості, чорної металургії, вугледобувної, хімічної та машинобудівної галузей відзначається інтенсивним антропогенним навантаженням на стан атмосфери.

Таблиця 5.2.

Склад атмосферного повітря

Елементи

Частка %

Масова частка %

N2

78,08

72,51

O2

20,95

23,15

Ar

0,93

1,28

CO2

0,03

0,046

Ne

1,8х10-3

1,25х10-3

He

5,2х10-4

0,72х10-4

CH4

2,2х10-4

1,2х10-4

Kr

1х10-4

2,9х10-4

N2O

1х10-4

1,5х10-4

H2

5х10-5

0,3х10-5

Xe

8х10-6

3,6х10-5

O2

1х10-6

3,6х10-5

В Україні в 2002 році було викинуто в атмосферу зі стаціонарних джерел забруднень 4076,9 тис. тонн. У структурі промисловості найбільше забруднюють атмосферу енергетика – понад третину всіх викидів, металургія – більше четверті, вугільна промисловість – більше 20%. Таки чином, лише ці галузі забезпечуються 2/3 усіх викидів забруднюючих речовин у атмосферу.

Головними джерелами забруднення  атмосфери різними промисловими газами є процеси виплавки чавуну і переробки його на сталь, підприємства по виробленню кольорових металів, підприємства хімічної і нафтохімічної промисловості, виробництво цементу та інших будівельних матеріалів, деревообробна і целюлозно-паперова промисловість. У сільській місцевості основними джерелами забруднення атмосферного повітря є тваринницькі і птахівничі господарства, промислові комплекси по виробництву м'яса, а з числа пересувних джерел забруднення найбільшої шкоди завдає автомобільний транспорт.

У результаті господарської діяльності людини піддаються масштабній деградації лісові масиви. Нині найнещаднішому знищенню підлягають тропічні ліси у Африці, Південній і Центральній Америці, Південно-Східній Азії. За історичний період лісопокрита площа скоротилася на третину, а площі тропічних лісів скорочуються щороку на 17 млн. га. За останні 50 років лісозаготівля зросла на 50%.  

Площа лісів України становить 8,6 млн. га. з них 6,9 млн. га займають ліси державного фонду. Лісом покрито в середньому 14% території, у тому числі на заході й півночі – 30–40%, у Карпатах – понад 40%, на Поліссі – 25,7%, у Криму – 10, у Степу – 4%. Високопродуктивний деревостан мають 75% лісових площ. Річний приріст деревини – 30 млн. м3. Запаси хвойних порід становить 54% деревини, у т. ч. сосни – 35% (Полісся). Запаси деревини твердолистяних порід – до 40% (дуб – 22%, бук – 13%, граб – 2%). Серед листяних порід переважають береза, осика, вільха, липа, тополя. Неабияка роль лісу в заготівлі ягід, грибів, плодів, лікарських трав.

Майже 40% запасів деревини становлять твердолистяні породи (дуб високостовбурний – 18%, дуб низькостовбурний – 4, бук - 13, граб –2%). Хвойні породи зосереджені на Поліссі (сосна) та в Карпатах (ялина, ялиця), дуб переважає на Поліссі і в Лісостепу, бук – у західній частині України. М'яколисті породи (береза, осика, вільха сіра та чорна, липа, тополя та ін.) становлять 7% загального запасу деревини і зосереджені на Поліссі та в Лісостепу.

5.2 Причини розростання екологічної кризи.

Розглядаючи наслідки екологічної кризи в Україні треба, перш за все, вияснити, які фактори її породили. Аналіз усього спектру антропогенних впливів на навколишнє природне середовище дозволяє стверджувати, що головними причинами, що призвели до загрозливого для проживання і життєдіяльності стану довкілля є такі:

  •  вкрай застаріла технологія виробництва та фізична і моральна зношеність обладнання;
  •  висока енергомісткість, матеріаломісткість, водомісткість і трудоємність виробництва. За цими показниками українська промисловість і сільське господарство поступається кращим світовим зразкам у 2-4;
  •  нераціональна територіальна структура розміщення продуктивних сил, недоліки якої полягають у надмірних рівнях концентрації промислових об'єктів у великих містах і промислово розвинутих регіонах – Донбасі, Придніпров'ї, Прикарпатті і недостатньому розвитку промисловості у центральних, північних та західних областях;
  •  екологічно недосконала структура промислового виробництва з надзвичайно високою концентрацією екологічно небезпечних виробництв – підприємств паливно-енергетичного комплексу, чорної металургії, хімічної, гірничодобувної промисловості;
  •  низький агротехнічний рівень сільськогосподарського виробництва, надмірне використання хімічних засобів обробки ґрунтів, підвищення родючості, боротьби зі шкідниками;
  •  великої шкоди завдала науково необґрунтована система гідромеліорації – осушувальна на Поліссі та зрошувальна у Степовій зоні, що призвело у першому випадку до зміни водного режиму територій і деградації ґрунтового покриву і умов проживання, а в другому – до розвитку процесів площинного змиву ґрунтів і їх засолення;
  •  мало уваги приділялося будівництву і ефективній експлуатації природоохоронних систем, введенню в дію загальних і локальних очисних споруд, впровадженню систем оборотного, циклічного і послідовного водопостачання, впровадження мало- і безвідходних технологій, що відбувалося на фоні низького з точки зору екологічності рівня експлуатації вже існуючих природоохоронних об'єктів;
  •  нині відсутні дієві правові і економічні механізми екологічного регулювання природокористування, а існуючі не стимулюють розвиток екологічно безпечних технологій, виробництва так званих "зелених" (екологобезпечних) видів продукції та природоохоронних систем;
  •  недосконалою є на сьогодні сама система управління природокористуванням, яка є надмірно громіздкою, здійснюється переважно за галузевим, а не територіальним принципом і носить контролюючий характер за дотриманням вимог екологічного законодавства.

5.3 Заповідна справа в Україні

Природно-заповідний фонд становлять ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об'єкти які мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього природного середовища.

В Україні природно-заповідний фонд охороняється як національне надбання, щодо якого встановлюється особливий режим охорони, відтворення і використання.

Цей фонд розглядають як складову частину світової системи природних територій та об'єктів, що перебувають під особливою охороною. До природно-заповідного фонду України належать природні території та об'єкти:

  •  природні заповідники – це природоохоронні, науково-дослідні установи загальнодержавного значення, покликані зберігати в природному стані типові або виняткові для даної ландшафтної зони природні комплекси з усією сукупністю їх компонентів, вивчати природні процеси і явища, що відбуваються в них, розробляти наукові засади охорони навколишнього середовища, ефективного використання природних ресурсів та екологічної безпеки. Заповідник – вища форма охорони природних територій, природна лабораторія, де ведуться комплексні наукові дослідження. Заповідники є в кожному великому природному комплексі, в Україні їх 15.

У зоні мішаних лісів – Поліський (Житомирська область). У Лісостепу – Канівський (Черкаська обл.), Медобори (Тернопільська обл.), Розточчя (Львівська область). У Степу – Асканія-Нова і Чорноморський (обидва у Херсонській області), Дніпровсько-Орільський (Дніпропетровська область), Луганський (з філіалами Стрільцівський Степ, Провальський Степ, Станично-Луганський Степ), Український степовий (з філіалами Михайлівська цілина в Сумській області, Хомутівський степ у Донецькі області, Кам’яні могили в Запорізькій області),  Дунайські плавні (Одеська область). У Карпатах – Карпатський., У Криму – Кримський, Ялтинський, Карадазький, Мис Мартьян;

  •  біосферні заповідники – заповідники, які мають міжнародне значення і включені у всесвітню мережу заповідників ЮНЕСКО. В Україні чотири таких заповідники – Асканія-Нова, Чорноморський, Карпатський, Дунайський;
  •  національний природний парк – територія, виділена з метою збереження, відтворення і ефективного використання природних комплексів, що мають особливу екологічну, історичну та естетичну цінність у зв'язку з сприятливим поєднанням природних і культурних ландшафтів, а також використання їх у рекреаційних, освітніх, наукових та інших цілях. В Україні створено три НПП – Карпатський, Шацький та Синевір;
  •  регіональні ландшафтні парки – це природоохоронна рекреаційна установа місцевого чи регіонального значення, що утворюється з метою збереження у природному стані типових або унікальних природних комплексів та об'єктів і забезпечення умов для організованого відпочинку населення;
  •  заказники – територія (акваторія), виділення з метою збереження, відтворення та відновлення окремих або кількох компонентів цінних типових і унікальних природних комплексів на час, необхідний для виконання поставлених перед заказником завдань, та для підтримання загально екологічного балансу. Залежно від характеру, мети організації і необхідного режиму охорони їх поділяють на ландшафтні, лісові, ботанічні, загально зоологічні, орнітологічні, ентомологічні, іхтіологічні, гідрологічні, палеонтологічні та геологічні.
  •  пам'ятки природи – унікальні природні утворення загальнодержавного чи місцевого значення, що мають особливі природоохоронні цінності і охороняється з метою збереження його у природному стані в наукових, культурно-освітніх та естетичних цілях;
  •  заповідне урочище – територія (акваторія), виділена з метою збереження у природному стані лісових, степових, болотних та інших природних комплексів, що мають велике наукове, природоохоронне та естетичне значення (нині в Україні більше 650 заповідних урочищ);

Також до територій, які мають особливий статус охорони відносять штучно створені об'єкти:  

  •  ботанічні сади;
  •  дендрологічні парки;
  •  зоологічні парки;
  •  парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва.

Законодавством України природно-заповідний фонд охороняється як національне надбання, щодо якого встановлюється особливий режим охорони, відтворення і використання. Україна розглядає цей фонд як складову частину світової системи природних територій та об'єктів, що перебувають під особливою охороною.

5.4 Основні проблеми соціально-економічного розвитку України та їх екологічні наслідки

Вплив екологічних негараздів на здоров’я людини. Головне завдання системи охорони природи і збереження екологічної стійкості природних систем є забезпечення сприятливих екологічних умов проживання населення і недопущення погіршення стану здоров'я населення. В останні десятиліття все більше спостерігаються стійкі залежності між станом навколишнього природного середовища і станом здоров'я населення. Шкідливі речовини, які потрапляють в навколишнє середовище, негативно впливають на людський організм Особливо такі явища характерні для великих міст. Спеціалісти вважають, що рівень здоров’я залежить від стану середовища на 20-40%, тоді як від спадкових факторів – лише на 15-20%, від способу життя – на 25%, а від рівня медичного обслуговування всього на 10%.

Взагалі за останні роки змінилася сама структура захворюваності у світі. Якщо ще на початку минулого століття інфекційні і паразитичні захворювання були головними причинами смертності, то нині їх частка у структурі смертності не перевищує 3%. Зате серцево-судинні захворювання і злоякісні новоутворення стали причинами 70% всіх смертей. Крім того, зростає постійно кількість нервових і психічних розладів, розвиваються патогенні і обмінноречовинні прояви, зростають транспортний і виробничий травматизм.

Показники захворюваності в містах СНД залежно від рівня забрудненості атмосфери показані в таблиці 5.3.

Таблиця 5.3

Захворюваність в містах з різним станом атмосфери *

Патологія

В середньому по СНД%

При перевищенні ГДК у 2 рази

При нормі

Злоякісні хвороби

0,23

0,84

0,17

Хвороби ендокринної системи

0,31

1,53

0,02

Хвороби крові

0,05

0,14

0,03

Хвороби системи травлення

1,93

6,32

1,61

Хвороби сечової системи

0,46

1,03

0,18

Хвороби шкіри

0,73

1,81

0,56

Хвороби органів чуття

1,24

3,14

0,74

Хвороби серцево-судинної системи

2,89

12,85

1,70

Хвороби органів дихання

17,50

20,86

15,66

* Яремчук І.Г. Економіка природокористування. Навчальний посібник. – К.: Просвіта, 2000. – 431с.

Від стану навколишнього природного середовища особливо погіршується здоров'я дітей, які є в цьому відношенні найбільш вразливими через несформованість їх організмів. Більше третини дітей які проживають і вчаться у забруднених промислових районах мають суттєві функціональні відхилення в розвитку, 60% страждають з них хронічними захворюваннями, у 20% дітей підвищений артеріальний тиск, в 47% спостерігається анемія. Тому збереження природного середовища у містах, збільшення зелених насаджень, реалізація заходів щодо охорони середовища і утилізації відходів з метою збереження здоров'я населення і недопущення погіршення умов проживання і життєдіяльності є справою загальнонаціональної ваги.

Питання і завдання для самоконтролю:

Дайте характеристику сучасного стану навколишнього природного середовища світу і України.

Проведіть оцінку загального стану природних ресурсів України.

Які основні еколого-економічні проблеми використання природних ресурсів в Україні?.

В чому полягають основні причини забруднення поверхневих і підземних вод України?

В чому криються причини розростання екологічної кризи у нашій країні?.

Як проводиться заповідна справа в Україні? Дайте характеристику заповідних територій.

Які основні екологічні проблеми соціально-економічного розвитку України?

В чому проявляється вплив екологічних негараздів на здоров’я людини?

6. Регіональні екологічні проблеми України

6.1 Характеристика екологічних умов Полісся, Лісостепу і Степу

Зона Полісся займає північну частину території України і знаходиться в межах Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської та Сумської областей. На заході України виділяють також так зване Мале Полісся. Клімат помірно-континентальний з теплим і вологим літом та м'якою зимою. Пересічна температура січня –30С, липня – +17, +19,5. Опадів –550-650 мм за рік. Найпоширенішими природно-територіальними комплексами є алювіально-зандрові низовини з дерново-підзолистими ґрунтами під борами та суборами, низовинними болотами. Поширені також моренно-зандрові рівнини з дерново-підзолистими та середньо підзолистими ґрунтами під грабовими суборами . і терасні піщані рівнини з дерново-підзолистими ґрунтами під суборами і борами. Переважають мішані ліси.

Територія Полісся характерна вищим ніж в середньому в Україні рівнем лісистості – близько 20%. Тут протікають такі ріки як Десна, Прип'ять з притоками Турія, Стир, Горинь, Случ та інші.

Територія Полісся зазнала значного антропогенного впливу в результаті господарської діяльності. Основними екологічними факторами ризику на цій території є наступні:

  •  наявність потужних центрів локального забруднення – Луцьк, Рівне, Житомир, Київ, Чернігів – у яких розвиваються хімічна, деревообробна та інші екологонебезпечні галузі промисловості ;
  •  катастрофічні наслідки аварії на Чорнобильській атомній електростанції;
  •  необґрунтована система осушувальної меліорації, яка призвела до катастрофічної зміни ландшафтів, вирівнювання русел річок, їх замулення, зниження родючості ґрунтів та їх деградації;
  •  недосконала система ведення сільського господарства, яка призвела до погіршення екологічного стану агроекосистем;
  •  надмірна зволоженість території.

Лісостепова зона простяглася смугою від західного кордону України і Карпат на схід і займає близько 40% всієї території країни. Тут переважають степові і лісові ландшафти, лісистість території коливається в межах 14% на заході і 11% на сході. Домінантними у ґрунтовому покриві є чорноземні (чорноземи типові, опідзолені) і сірі лісові ґрунти. Клімат помірно-континентальний. Річний радіаційний баланс становить 1800-1850 мДж на м кв. Пересічна температура липня +180С на північному заході, на півдні підвищується до +220С. Пересічна температура січня -5, -80С, абсолютний мінімум на сході – -360С. Вегетаційний період триває 200-210 днів. Річна сума опадів на заході зони 550-750 мм, на сході – 450 мм. Негативною рисою клімату є нестійкість зволоження внаслідок чергування вологих і посушливих років. Пересічна густота річної сітки 0,15-0,24 км/км2. Живлення річок переважно снігове та дощове. Тут протікають Дністер, Дніпро, Південний Буг, Псел, Ворскла. Загальна заболоченість зони – 1,6%.

Негативними екологічними факторами є наступні:

  •  повсюдно поширений площинний змив, глибинний розмив, внаслідок чого територія лісостепу характерна високим рівнем еродованості поверхні;
  •  Лісостеп – це регіон інтенсивного сільськогосподарського освоєння, розораність території якого становить 75-85%, а в Тернопільській області перевищує 90%, що веде за собою значну деградацію ґрунтового покриву.
  •  постійно зростає рівень урбанізації у зоні, що тягне за собою формування потужних локальних центрів забруднення – міст;
  •  недосконала структура господарства, яка характерна низьким рівнем екологічності (цукровобурякове виробництво, цементна промисловість, видобуток корисних копали, надмірне застосування мінеральних добрив, рівні розораності, які перевищують будь-які екологічні норми тощо).

До Степової зони входять повністю або частково території Одеської, Миколаївської, Херсонської Запорізької, Дніпропетровської, Кіровоградської, Полтавської, Харківської, Донецької, Луганської областей, і Криму. Степова зона характерна найвищими температурами і найдовшим вегетаційним періодом. У той же час, висока випаровуваність (450-1000 мм)  з недостатня зволоженість території (300-500 мм) призводить до природної вододефіцитності Степової зони, особливо в період вегетації рослин. Несприятливими екологічними факторами в цій зоні є часті посухи, суховії, пилові бурі, які спостерігаються майже щороку, особливо на сході. Тут слабо розвинена річкова мережа, але високий рівень еродованості ґрунтів. В умовах недостатньої зволоженості тут сформувалися середньо і мало гумусні чорноземи, а на півдні – каштанові ґрунти. Лісистість території тут не перевищує 3%, а її розораність перевищує 80%. Значна частина ґрунту, через надмірне зрошення, зазнає процесів засолення.

З інших негативних екологічних процесів і наслідків у Степовій зоні України слід віднести такі:

  •  надзвичайно висока концентрація промислового потенціалу у Донбасі та Придніпров'ї;
  •  розвиток водомістких галузей (чорної і кольорової  металургії, хімічної промисловості, атомної енергетики, нафтопереробки) в умовах природної вододефіцитності;
  •  у Степовій зоні характерний не лише локальний тип забруднення промисловими відходами, а й сформувалися цілі регіональні джерела викиду шкідливих речовин;
  •  необхідно провести ряд заходів щодо підвищення родючості ґрунтів, які включають зрошування, ґрунтозахисну систему землеробства, внесення мінеральних і органічних добрив;
  •  зона характеризується найвищим в Україні рівнем рекреаційного навантаження на територію;
  •  застаріле обладнання на промислових підприємствах, які характерні високими рівнями екологічної небезпеки;
  •  у зоні знаходяться одні з найбільших у світі центрів і районів гірничорудної промисловості – Кривий Ріг, вуглевидобуток в Донбасі та інші;
  •  високий рівень урбанізації і розвиток міст призводить до формування величезної кількості комунально-побутових відходів;
  •  розвиток вугільної галузі, металургії, гірничої промисловості породжує виникнення значних обсягів відвалів, під які необхідно постійно відводити все більші і більші площі родючих грунтів для їх складування;
  •  існує необхідність проведення складних і дорогих заходів щодо рекультивації сільськогосподарських угідь.

6.2. Характеристика екологічних умов Карпат і Криму

Загальна площа Українських Карпат понад 24 тис. км2. Займають території Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської, Чернівецької областей. Гірські хребти розділені глибокими поздовжніми улоговинами. Тут знаходяться найвищі точки України – Говерла (2061 м), Петрос (2020 м), Ребра (2007), Гутин Томнатик (2017 м), Бребенескул (2035 м) і Піп Іван (2022 м). Клімат Карпат помірно-континентальний, теплий. Температура найтеплішого місяця – липня – +18-+200С у передгір’ях, +8-+100С у високогірному ярусі. У січні температури становлять відповідно –3-–60С і –8-–90С. Кількість опадів зростає від 500-800 мм у передгір’ях до 1600-2000 мм на найвищих хребтах. В цих умовах формується густа гідрографічна мережа – тут знаходяться витоки Тиси, Дністра, Пруту. Озера невеликі, найбільше з них Синевір. Лісистість гір перевищує 50%, у ґрунтовому покриві переважають бурі лісові ґрунти.

В Українських Карпатах знаходиться більше 1400 природоохоронних об’єктів, що займають майже №% гірських масивів. Тут створено Карпатський заповідник, Карпатський національний парк. Різноманітність природних умов, наявність лікувальних ресурсів сприяли розвитку курортного господарства.

Карпати є однією з екологічно найчистіших територій країни, проте й тут спостерігаються несприятливі екологічні явища:

  •  неконтрольованість експлуатації лісових ресурсів, яку за останні роки можна класифікувати просто як знищення лісових масивів, в першу чергу найцінніших;
  •  крім того лісопереробна промисловість, її технології  не забезпечують раціонального використання деревних ресурсів;
  •  така ж ситуація склалася з використанням інших біологічних ресурсів Карпат;
  •  висока рекреаційна завантаженість території, яка постійно зростає за останні п'ять років;
  •  Прикарпаття є дуже старим районом нафтовидобутку нафти, газу, хімічної сировини, що сприяло розвиткові тут нафтопереробної, хімічної промисловості, які негативно впливають на навколишнє середовище;
  •  Для Карпат характерні часті природні екологічні негаразди, які ускладнюють умови проживання  і життєдіяльності – селі, зсуви, часта зміна циклонічної і антициклонічної діяльності, повені. Останні з великих повеней спостерігалися на Закарпатті кілька років тому і завдали великої шкоди.

Кримські гори займають південну частину – більше однієї п'ятої – Кримського півострова. Переважні висоти – 700-120 м, найвища точка – .1545 м – г. Роман-Кош. В горах знаходиться більше 900 карстових печер. Тут переважає помірно континентальний клімат, на Південному березі – з рисами субтропічного. Температура січні – –3,80С в горах і +1–+40С на Південному березі. Температура найтеплішого місяця – липня – +15,60С в горах і +220С на південному узбережжі. Річний радіаційний баланс на півдні становить 2332-2488 МДж/м2, річні суми опадів 500–600 мм на узбережжі і 900–1100 мм у горах. Для Кримських гір характерна висотна поясність грунтово-рослинного покриву. Тут поширені дерново-підзолисті карбонатні гірсько-степові, сірі гірсько-степові та коричневі ґрунти, а в гірсько-лісовій зоні – буроземи. Лісами в Кримських горах вкрито 340 тис. га. З 2200 видів рослин 10% ендеміки тобто ростуть лише тут.

В горах знаходиться більше 120 природоохоронних об’єктів, які займають 9% площі гір. Тут діють Ялтинський гірсько-лісовий і Карадазький заповідники, заповідник Мис Мартьян,   Кримське заповідно-мисливське господарство, заказники Великий Каньйон Криму, Новий Світ, Хапхальський та ін. Карпатські гори є важливим районом туризму.  

6.3 Характеристика екологічних умов Чорного і Азовського морів

Береги України омиваються двома морям басейну Атлантичного океану – Чорним і Азовським. Загальна площа Чорного моря  422 тис. км2, загальний об’єм води – 547 тис. км3. Пересічна глибина – 1271 м, максимальна глибина сягає 2245 м. У Чорне море впадають Дунай, Дніпро, Дністер, Південний Буг. Кліматичні умови моря визначаються положенням його у субтропічному поясі – зим тепла і волога, літо сухе і жарке. Взимку бувають сильні штормові вітри. Температура січня – 0 - +80С,  серпня – +22–+250С. Опади зростають із заходу на схід від 200–600 мм до 2000 мм. Поверхневі води мають солоність 14-18,3‰, глибинні –22,6‰. Чорне море багате на біогенні речовини.

Рослинний і тваринний світ концентрується головним чином у поверхневому шарі, оскільки з глибини 200м води перенасичені сірководнем. В морі нараховується понад 660 видів рослин і більше 2000 представників тваринного світу [Географ енциклопедія України]. Промислове значення мають хамса, ставрида, шпроти, кефаль, камбала , водорості, мідії, креветки, устриці.

За останні десятиріччя значно погіршилася екологічна ситуація. Причинами цього стали наступні фактори:

  •  інтенсивне промислове і рекреаційне освоєння морського узбережжя;
  •  зарегулювання річкового стоку і забір води на потреби зрошення;
  •  скидання дренажних вод з полів які зрошуються;
  •  скидання промислових стічних вод у акваторію моря;
  •  невпинний розвиток морського транспорту – найбільшими портами є Одеса, Іллічівськ, Южний, Миколаїв, Херсон;
  •  в Одесі побудовано нафтоналивний термінал – перевезення нафти в сукупності з її переробкою (Одеса, Херсон) і можливим подальшим видобутком може загострити екологічні проблеми Чорного моря.

Погіршення екологічного стану Чорного моря веде до зниження продуктивності рибних ресурсів, змінюється видовий склад морських організмів, зростає біомаса фітопланктону і зоопланктону. Швидко розмножується медузи, але зменшується популяція дельфінів, практично зникла скумбрія. Частина моря у складі заповідників – Чорноморського, Дунайські Плавні, Мис Мартьян і Карадазького.

Площа Азовського моря 39 тис. км2, загальний об'єм води 290 км3. Пересічна глибина – 7,4 м, максимальна – 15 м (наймілкіше море на планеті). Кліматичні умови мають континентальні риси – пересічна температура січня становить від -60С до -10С,  липня – +22- +24. Річна кількість опадів зменшується зі сходу на захід з 600 мм до 340 мм. Пересічна солоність становить 13,8‰, максимальна – у затоці Сиваш – 250‰.

Рослинний і тваринний світ характерний надзвичайно високою продуктивністю. Біомаса фітопланктону сягає 200 г/м3. Склад риб нараховує 79 видів, тут водиться один вид дельфінів – азовський. Промислове значення мають тюлька, хамса, оселедець, бички, камбала, кефаль, осетрові. Впроваджується марикультура.

Головними екологічними проблемами моря є наступні:

  •  забір води на зрошення і як наслідок – підвищення солоності води, особливо у пригирлових ділянках;
  •  зміна екологічних умов відбивається на видовому складі і Чорного моря, оскільки саме акваторія Азову є місцем нерестилища чорноморських риб;
  •  забруднення вод моря внаслідок скидання забруднених промислових і комунально-побутових стічних вод Керчі, Мелітополя, Донецька, Маріуполя та ін;
  •  неконтрольований вилов морепродуктів.

Крім того Азовське море є важливим регіоном рекреації та відпочинку, тому прибережні території зазнають відчутних антропогенних впливів.

6.4 Наслідки аварії на ЧАЕС. Великомасштабні територіальні природоохоронні проблеми України

Важливою проблемою охорони навколишнього природного середовища є запобігання великомасштабним екологічним наслідкам негативного впливу людської діяльності. Україна безпосередньо стикнулася з такими проблемами. Однією з найбільших у світі екологічних катастроф стала аварія  на Чорнобильській атомній електростанції, що спричинило до забруднення радіонуклідами значних територій. Катастрофічності ситуації сприяли ряд факторів. ЧАЕС розташована в густонаселеному регіоні за 100 км від столиці України Києва, де проживає 2,7 млн. чоловік. Недалеко розташовані інші великі міста – Житомир, Чернігів, а у Білорусії – Гомель. Тут досить густа мережа малих міст і сільських поселень. Небезпеку представляє те, радіонуклідами забруднений водозбори Прип'яті і Дніпра. Водою з допливів від цих територій користуються жителі Черкас, Дніпродзержинська, Кривого Рогу, Дніпропетровська, Запоріжжя, Нікополя, Каховки, Херсону та ряду менших міст.

Причиною катастрофи стали порушення регламенту і режиму експлуатації енергоблоку, допущені обслуговуючим його персоналом. В цілому аварія на АЕС була не т е що малоймовірною, а гіпотетично неможливою. Проте 25 квітня 1986 року на 4-ом енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції  передбачався експеримент – випробування одного з турбогенераторів – і зупинка реактора на планово-запобіжний ремонт.

Суть експерименту полягає в моделюванні ситуації, коли турбогенератор може залишитися без подачі пару для чого був розроблений спеціальний режим, відповідно до якого при відключенні пару генератор певний час продовжував виробляти електроенергію, необхідну для живлення головних циркуляційних насосів.

У результаті аварії на ЧАЕС в атмосферу було викинуто 77 кг радіоактивних речовин, причому близько 75% всіх забруднень потрапило на територію Білорусі. Внаслідок викидів територія була забруднена радіоактивними речовинами у складі ізотопів цезію, стронцію, плутонію, йоду, ксенону, криптону, рутенію, кюрієм, нептунієм, іншими елементами.

У зоні радіоактивного забруднення проживає понад 5 млн. осіб в Україні, Білорусії, Росії. Забруднення цезієм-137 спостерігалося згодом після аварії у Швеції, Польщі, ФРН, Фінляндії, Румунії, Австрії. У зв'язку із великою радіоактивністю в районі станції було виселено населення 30-ти кілометрової зони, а також встановлено зону відчуження, оконтуреною зоною випромінювання 20 мР/год, а також зону тимчасового відселення вагітних жінок і дітей. Лише за перший рік із української зони відселення евакуйовані 90 тис. осіб з 75 населених пунктів.  

Смуга найбільшого радіаційного забруднення простягається на захід від Прип'яті до північно-східної частини Рівненщини. Високими рівні забруднення характерні для північної і східної частини Житомирщини (15-40Кі/км2) у районі Овруча, Коростеня. Забруднені також території Чернігівської і Сумської областей – рівень до 15Кі/км2. Значного радіоактивного забруднення (місцями 5-15 Кі/км2), зазнали території Київської (на південь від Києва) і Черкаської областей. Радіоактивні плями виявлено в районі Канева, Білої Церкви, Вінниці, Томашполя, Вапнярки, Тульчина, на захід від Василькова, Хотина і Заставної, Чорткова і Заліщиків, а також на північному сході Івано-Франківщини.

6.5 Проблеми забруднення великих промислових міст

Надзвичайно складною є екологічна ситуація у Кривому Розі. Криворізький басейн практично співпадає територією Криворізької великоміської агломерації. Тут смертність населення перевищує народжуваність у два рази, а його захворюваність була більш, ніж 17,4 тис.  випадків на 10000 жителів, первинна інвалідність була більш як  59 випадків на 10000 дорослих осіб населення. Вроджені аномалії розвитку перевищили 14 випадків на 1000 народжених дітей. У Криворіжжі нагромаджено більше 32 тис. тонн промислових відходів на особу, а маса викидів у атмосферу перевищує 1 тонну на особу щорічно. Це перевищує екологічні орієнтири європейських країн у 19 разів. Десятки тисяч гектарів раніше родючих земель у Дніпропетровській, Херсонській і Миколаївській областях підтоплені через підйом підземних вод або зазнають опустелювання через їх опускання. Щорічні витрати на утримання хвостосховищ перевищує 600 млн. доларів, а витрати на вилучення більш як 117 км2 сільськогосподарських земель під відвали щороку становлять принаймі500 млн. доларів.

Одним з найбільших забруднень є дрібнодисперсні мінеральні викиди, в основному пил. Головними джерелами пилу, який потрапляє в атмосферу (більше 12 тис. тонн),  є масові вибухи, а також вивітрювання з відвалів – десятки тисяч тонн.

Для вирішення екологічних проблем Криворіжжя необхідна низка  заходів щодо екологізації виробничих процесів і покращення екологічного стану довкілля. Для цього необхідно:

  •  впровадження безвибухового видобутку гірничої маси;
  •  утилізація відходів гірничорудного виробництва;
  •  використання залізорудних шламів;
  •  створення передових виробництв, впровадження екологічних технологій видобутку сировини, виробництва залізорудного концентрату;
  •  рекультивація порушених земель;
  •  використання вторинних ресурсів;
  •  поліпшення здоров’я населення Криворіжжя;
  •  відновлення природного середовища до рівня, що забезпечує здорове і тривале життя людей;
  •  підвищення фінансово-економічної ефективності виробництва і конкурентноздатності продукції і послуг.

Складною екологічною ситуацією відзначаються Чернівці. У 80-х і 90-х роках тут спостерігалося масове облисіння дітей (більше 800 випадків), а причин цих явищ достеменно не встановлено і понині. Більше того, тут спостерігаються такі явища як зсуви ґрунтів, просідання території, зайнятої під забудовою.

Особливої уваги потребують дніпровські водосховища. З одного боку будівництво їх на рівнинній території призвело до затоплення великих площ родючих сільськогосподарських угідь і відселення значної кількості населення з обжитих місць. Але навіть не це стало найбільшою проблемою. Щороку відбувається так зване "цвітіння води" в результаті розмноження синьо-зелених водоростей, що призводить до зниження їх біопродуктивності, якості води та інших проблем.

6.6 Регіональні аспекти забруднення навколишнього природного середовища України

Великої екологічної шкоди завдають аварійні викиди забруднюючих речовин у навколишнє середовище і надзвичайні екологічні ситуації. На фоні недостатньої уваги до їх недопущення, попередження у сукупності з недостатнім фінансуванням природоохоронних і попереджувальних заходів вони  стали постійними супровідниками нашої екологічної дійсності.

У 2002 році було зафіксовано 100 аварійних викидів забруднюючих речовин у довкілля. Заподіяні збитки становили майже десять мільйонів гривень. Найбільше постраждали водне середовище і земельні ресурси. Загальні суми нарахованих відшкодувань становили тут майже 9 мільйонів гривень. Проте вражаючим є низький рівень відшкодувань збитків завданих навколишньому середовищу. Внаслідок виникнення надзвичайних екологічних ситуацій навколишньому середовищу завдано збитків на суму двох млн. грн., при чому стосувалися вони переважно випадків масової загибелі рибних ресурсів.

Найбільші збитки природному середовищу були завдані у приморських регіонах. Особливо постраждав регіон Чорного моря, де основним постачальником забруднень став морський транспорт. Найбільше аналогічних ситуацій відбулося в Полтавській (13 випадків), Харківській (9),  Дніпропетровській (9), Львівській (8) та Сумській (6) областях.

Складною проблемою для України є забруднення водного середовища, атмосферного повітря, виснаження лісових, ресурсів, ресурсів рослинного і тваринного світу. Навіть за умови того, що за останні десять років обсяги забруднюючих речовин скоротилися внаслідок зменшення обсягів виробництва, ситуація, особливо в індустріальних районах залишається складною.

Чітко спостерігаються регіональні відміни у обсягах забруднень, які викидаються в атмосферне повітря від стаціонарних джерел забруднення. Найбільшими обсягами викидів у атмосферу характеризувалися Донецька (1580,6 тис. т), Дніпропетровська (890,7 тис. т), Луганська (437,9 тис. т), Запорізька (233,2 тис. т), Харківська (152,2 тис. т), Івано-Франківська (149,0 тис. т) і Львівська (97,8 тис. т) області.

Найсприятливішими у цьому відношенні є Чернівецька (5,6 тис. т), Волинська (7,4 тис. т), Закарпатська (7,8 тис. т), Херсонська (9,2 тис. т), Тернопільська (9,3 тис. т) області і місто Севастополь (2,6 тис. т).

Загальний обсяг водовідведення становив 10964 млн. м3, у тому числі забруднених 3313 млн. м3, з них без очищення 758 млн. м3. Нормативно очищені води становлять 2100 млн. м3. Найбільше стічних вод скидали господарські об'єкти Донецької (1762 млн. м3), Дніпропетровської (1574 млн. м3), Запорізької (1411 млн. м3), Київської (1022 млн. м3) м. Києва (821 млн. м3), Вінницької (660 млн. м3) та АР Крим (602 млн. м3). На них припадало 71,6% всього обсягу водовідведення.

6.7. Шляхи виходу з екологічної кризи

Головною екологічною небезпекою науково-технічного розвитку є процеси забруднення навколишнього середовища і деградація біосфери. людству необхідно усвідомити що воно є частиною природи і може існувати лише за умови нормального стану середовища свого проживання. Тому необхідно вирішити ряд екологічних проблем з метою збереження сприятливих умов життєдіяльності і довести до мінімуму дію ряду факторів які в сукупності визначають динаміку тенденцій до розвитку екологічної кризи на планеті в цілому і окремих її регіонах зокрема:

  1.  Наростає антропогенне перетворення природного середовища. Воно полягає в забруднені і підвищені мінералізації вод, засолені і забруднені ґрунтів,  забруднені атмосфери а також під дією промислових, побутових, сільськогосподарських, транспортних та інших джерел забруднення. Особливо ці процеси поширені у приміських зонах.
    1.  Зміна геохімічного складу природного середовища. В ґрунтах, гірських породах, у водоймах з'явилися речовини не характерні природному середовищу: отрутохімікати, синтетичні речовини, напівпродукти нафтохімічної, хімічної промисловості.
      1.  Збільшення масштабів впливу людини на навколишнє середовище. З кожним роком збільшуються площі освоюваних територій і інтенсивність антропогенного навантаження на компоненти їх природних  комплексів.

Проблеми охорони природи повинні вирішуватись з урахуванням довготривалих результатів і повинні ґрунтуватись на екологізації  усіх видів господарської діяльності. Охорона природного середовища і використання на допустимому рівні його потенціалу не завжди здійснюється через призму екологічних проблем. Головною метою діяльності в галузі охорони навколишнього середовища є приведення її у відповідність з екологічними можливостями природних комплексів. Розвиток, спрямований на досягнення цієї мети, визначається як екологічний, а процес його забезпечення як екологізація.

Досить часто при розгляді цих питань окремі автори зводять упрощено їх до аналізу досягнутого рівня природокористування і окреслення перспективних напрямків оптимізації використання природи.

Під екологізацією виробництва розуміють систему заходів по запобіганню негативного впливу виробничих процесів на природне середовище. Вона реалізується шляхом розробки маловідходних технологій або технологічних ланцюгів, які дають на виході мінімум шкідливих викидів у навколишнє середовище. Ці заходи покликані підвищити рівень екосумісності технологій, який визначається розмірами можливостей технічних пристроїв і процесів спричиняти найменші збитки оточуючому середовищу.

Часто зводять зміст поняття екологізації до "комплексу заходів, спрямованих переважно на пристосування виробничої сфери до певних екологічних вимог, що диктуються природним оточенням, яке існує на даний час". З такою постановкою питання не можна погодитися повністю:

  •  по-перше, технічне пристосування діяльності господарських структур до вимог екології не може бути пасивним. Воно повинно забезпечувати гармонійний двобічний розвиток, оскільки він пов'язаний із задоволенням динамічних в об'ємному, просторовому і часовому планах суспільних потреб.
  •  по-друге, екологізація повинна мати перспективну спрямованість і проводитися не лише у відповідності із сучасним станом природного середовища, але й з його прогнозними змінами.

Враховуючи названі недоліки під екологізацією ми розуміємо комплекс послідовних у часі і просторі, обгрунтованих на природно-, соціально- і економіко-екологічних рівнях заходів, спрямованих на забезпечення усталеного екологічного розвитку суспільних комплексів, що базується на допустимих, з точки зору екологічної ємності, об'ємах обміну речовин у системі "суспільство – природа".

Екологізацію треба розглядати як складову частину соціально-економічного розвитку. Вони пов'язані з усвідомленою необхідністю ліквідації негативних явищ як результату господарської діяльності, причини виникнення яких можна об'єднати у чотири групи:

  •  негативні зміни у навколишньому середовищі часто породжуються відсутністю необхідних знань в галузі взаємовідносин між людиною і природою;
  •  недоліки у системі господарювання (галузевий підхід до розв'язання будь яких проблем, панування чисто економічних підходів до використання природоресурсного потенціалу тощо) призводять до непередбачуваних наслідків – деградації природи, зростання обсягів шкідливих відходів виробництва, забруднення навколишнього середовища, передусім водойм;
  •  прорахунки в системі господарювання або процеси що виникли в результаті непередбачених чи таких, які не піддаються управлінню на сьогоднішньому етапі розвитку явищ і процесів;
  •  свідоме ігнорування в господарських планах перспективного розвитку екологічного фактора заради конкретної економічної вигоди, тобто діяння споріднені з екологічними злочинами.

Екологізація взаємовідносин людини і природи вимагає термінового залучення до реформації продуктивних сил найдієвіших засобів, здатних викликати позитивні функціональні зміни в галузі використання природних ресурсів. Ними повинні стати досягнення науково-технічного прогресу на базі раціонального використання його потенціалу. разом з тим прискорення НТП супроводжується стрімким зростанням усіх видів природокористування, що створює передумови їх швидкого виснаження і порушення гомеостазу в природному середовищі.

Тому інтенсифікація виробничих процесів неможлива без чіткої системи екологічного регулювання, а сам розвиток потрібно розглядати в органічній єдності з питаннями охорони природного середовища.

Необхідність проведення комплексу екологізуючих заходів ґрунтується на групі факторів, які у науковій літературі називаються механізмом гальмування соціально-економічного розвитку. Сюди входять тенденції і явища суспільного буття, які стримують економічний ріст або негативно впливають на динаміку соціальної системи (О.А. Веклич, 1991),. До цієї групи належить негативний вплив екологічного чинника на функціонування суспільного відтворення. Деградуюча природа перешкоджає нормальному ходу розвитку продуктивних сил. Розв'язання проблем екологізації господарської діяльності дасть змогу поліпшити і стан природного середовища і умови господарської діяльності.

Основними напрямками екологізації економіки як зазначає Ю. А. Злобін є наступне:

  •  відмова від розширення діючих та спорудження нових екологічно небезпечних підприємств на території України.
  •  планомірна екологізація сільськогосподарського виробництва.
  •  обов'язковість екологічної експертизи усіх підприємств та виробництв, що відкриваються;
  •  створення правової та нормативної бази для екологічного контролю промисловості та сільського господарства;
  •  введення адміністративної та економічної відповідальності за забруднення навколишнього середовища.

Питання і завдання для самоконтролю

1. Дайте оцінку екологічних умов Полісся, Лісостепу і Степу і їх головних екологічних проблем.

2. Проведіть характеристику екологічних умов Карпат і Криму. Які головні екологічні проблеми на цих територіях?

3. Які найбільші екологічні проблеми Чорного і Азовського морів?

4. Які наслідки аварії на Чорнобильській АЕС?

5. Дайте оцінку територіальних екологічних проблем України?

6. Які регіональні аспекти забруднення навколишнього природного середовища в Україні?

7. Які шляхи виходу з екологічної кризи?

8. Які основні напрямки екологізації економіки?

7. Управління природокористуванням та правовий захист навколишнього середовища

7.1 Екологічне право України

Захист навколишнього середовища, забезпечення екологічної безпеки країни, регулювання природокористування здійснюється правовими (юридичними), організаційно-адміністративними й економічними методами.

Правовий механізм є основою організаційного управління екологічною безпекою, основою проведення державної екологічної політики. Він повинен забезпечувати реалізацію науково обґрунтованих принципів охорони навколишнього середовища, раціонального використання природних ресурсів і екологічну безпеку життєдіяльності людей; встановлювати науково обґрунтовані правила поведінки людей, підприємств і організації стосовно екологічного аспекту діяльності.

Екологічне право включає:

– складання і затвердження основних законів, у тому числі: Конституції, державних законів, урядових підзаконних актів, відомчих нормативних актів, нормативних актів місцевих органів влади та інших документів, яки є обов‘язковими до виконання і яки регулюють проведення організаційно-адміністративних заходів, права й обов‘язки, відповідальність та інші норми діяльності в сфері вирішення екологічних питань;

– формулювання і затвердження екологічних норм природокористування й охорони навколишнього середовища – стандарти і нормативи використання надр, ґрунтів, води, повітря, рослинного і тваринного світу, рекреаційних ресурсів і т.п.;

– складання і затвердження еколого-економічних, еколого-соціальних показників державного контролю за станом навколишнього середовища та діяльністю об’єктів господарства.

В Конституції України питанням охорони довкілля та забезпечення екологічної безпеки присвячені статті 16, 50 і 66.

Поряд з ними основними документами, які регулюють державну екологічну політику в Україні, є Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища”, який був прийнятий 25.06.1991 (до 2003 р. внесено ряд змін), та Постанова Верховної Ради України “Про основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки” (5.03.1998) (останню часто називають Державною екологічною програмою). Вони гарантують громадянам України право на екологічну безпеку; формулюють основні принципи охорони природи і раціонального використання ресурсів; передбачають екологізацію матеріального виробництва та інших сфер господарювання, збереження природних комплексів, гласність і демократизацію у вирішенні екологічних проблем, дисциплінарну, адміністративну, цивільну і кримінальну відповідальність за порушення норм екологічного законодавства. Документами передбачено: введення економічного механізму регулювання природокористування (платежі за ресурси і забруднення, створення екологічних фондів і т.п.), обов‘язковість проведення екологічної експертизи екологічно-небезпечних об‘єктів, формування державного моніторингу за станом навколишнього середовища, розробка державних стандартів якості навколишнього середовища і нормування впливів на нього.

Значний внесок в розробку юридичних основ екологічної політики нашої держави внесли також:

– Земельний кодекс України (13.03.1991, оновлений 25.10.2001);

– Лісовий кодекс України (21.01.1994);

– Кодекс України про надра (27.07.1994);

– Водний кодекс України (06.06.1995);

– Закон України про природно-заповідний фонду країни (16.06.1992 з наступними змінами);

– Закон України про охорону атмосферного повітря (16.10.1992 з наступними змінами);

– Закон України про тваринний світ (03.03.1993);

– Закон України про захист рослин (14.10.1998) і Закон України про рослинний світ (09.04.1999).

Ці документи регулюють раціональне використання основних природних сфер: атмосфери, гідросфери, літосфери, біосфери.

В Україні діє також ряд нормативних документів в області використання небезпечних речовин і відходів: Закон України про пестициди і агрохімікати (2.03.1995), Закон України про відходи (05.03.1998) та ін.

Значна кількість законів присвячена питанням радіаційного забруднення та іонізуючого випромінювання, використанню радіоактивних відходів, проблемам подолання наслідків Чорнобильської аварії: Закон України про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку (08.02.1995), Закон України про поводження з радіоактивними відходами (30.06.1995), Закон України про видобування і переробку уранових руд (9.11.1997), Закон України про захист людини від впливу іонізуючих випромінювань (14.01.1998) та ін.

Ряд документів присвячений екологічним аспектам охорони праці та здоров‘я людей: Закон України про охорону праці (14.10.1992 з подальшими змінами), Основи законодавства України про охорону здоров‘я (19.11.1992 з подальшими змінами), Закон України про забезпечення санітарного і епідемічного благополуччя населення (24.02.1994), Закон України про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини (23.12.1997) та ін.

Значний внесок в вирішення проблем вдосконалення природокористування зробила розробка Закону України про екологічну експертизу (9.02.1995).З останніх документів слід звернути увагу на Закон України про загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000–2015 роки.

Велике значення для реалізації конкретного механізму раціоналізації природокористування мають ряд постанов Кабінету Міністрів України, відповідних державних і відомчих інструкцій і методик розрахунків платежів (з 1998 року – зборів) за використання природних ресурсів, за порушення природного середовища (за забруднення, захоронення відходів і т.п.), оцінки нанесених збитків, штрафних санкцій, що мають силу державних документів і є обов‘язковими до виконання.

Екологічні злочини караються відповідно до вимог Кримінального кодексу України. До екологічних злочинів належать екоцид; забруднення води, повітря, ґрунтів; знищення і пошкодження рослинного і тваринного світу, знищення критичних місць проживання; незаконне мисливство та заготівля водяних рослин і тварин; порушення правил охорони навколишнього середовища під час виконання робіт; порушення правил обороту екологічно небезпечних речовин та відходів; незаконне обертання сильнодіючих або отруйних речовин; порушення правил охорони та використання надр; порушення режиму особливо охоронних природних територій і природних об‘єктів; порушення правил безпеки під час обертання мікробіологічних, або інших біологічних агентів чи токсинів; незаконне обертання радіоактивних матеріалів; приховування інформації про обставини, що створюють небезпеку для життя чи здоров‘я людей та ін. (Запольський, Салюк, 2001, С.319-320). За скоєні екологічні злочини можуть бути нараховані штрафи, звільнення з роботи, позбавлення воли в залежності від розмірів нанесених збитків.

Незважаючи на те, що у створенні міцної екологічної законодавчої бази України зроблено багато, вона має ще значні недоліки.

По-перше, в вирішенні екологічних питань панує сферний (по природних сферах) підхід, хоча сама природа існує у вигляді складних комплексних систем. Це відповідне не сприяє ефективному вирішенню природозахисних завдань.

По-друге, законодавча база в цілому розроблена ще недостатньо в порівнянні з високорозвиненими країнами, де законодавчим нормам підпорядкований буквально кожен крок людської діяльності, особливо у сфері захисту інтересів населення від негативного екологічного впливу.

По-третє, головна проблема не в тому, що наші закони погані, а в тому що дуже низька виконавча дисципліна. Наприклад, судових справ з екологічних питань в нас розглядається лише незначна кількість. Скоріше всього причина подібної ситуації ховається в низькій екологічної свідомості основної частки населення, в тому числі, керівного складу. До цього також можна додати слабкий рівень розробки конкретного механізму (підзаконних актів, інструкцій та інших подібних документів) виконання основних екологічних законів. Тобто закони є, але вони не працюють.

7.2 Організація служби охорони природи в Україні

Система служби охорони природи складається з законодавчої і виконавчої влади. Закони екологічного характеру в країні приймають Верховна Рада та місцеві органи законодавчої влади (міські, районні, обласні ради). Окремі постанови Кабміну, укази президента також мають силу законів.

Основною виконавчою владою в сфері регулювання природокористування і охорони природи є Міністерство охорони навколишнього природного середовища та підпорядковані йому управління та інспекції на місцях (обласні, міські та районні), басейнові інспекції на водоймах.

Основне завдання і роль державного управління в сфері охорони довкілля і раціонального природокористування є забезпечення екологічної безпеки країни і регіонів, формування державної екологічної політики, проведення природоохоронних заходів, законодавча екологічна творчість, наукові й практичні дослідження, спостереження і контроль за станом навколишнього середовища, планування, прогнозування і розробка програм природоохоронної діяльності, проведення екологічної експертизи і видача ліцензій на ресурсовикористання, притягання за порушення екологічних норм до відповідальності та багато інше.

Мінекології складається з окремих управлінь, що курирують окремі напрямки природозахисної діяльності в Україні. Їх характеристика показує усі сфери і водночас функції, яки виконує державна екологічна система управління України:

– ядерне регулювання – забезпечення ядерної та радіаційної безпеки країни і населення, контроль за функціонуванням АЕС та інших об‘єктів господарства, яки видобувають, виробляють, або використовують радіоактивні матеріали;

– міжнародні відносиниміжнародне співробітництво в питаннях охорони природи, міжнародного екологічного законодавства та ін.;

– наукапроведення спільно з іншими науковими установами країни єдиної науково-технічної політики, спрямованої на захист навколишнього середовища, раціональне використання ресурсів, забезпечення безпеки життя населення; визначення головних напрямків екологічних досліджень; координація наукової діяльності в сфері екології;

– юридичне регулюваннярозробка нормативно-правового використання природних ресурсів, критеріїв і норм екологічної безпеки, формування правової екологічної системи в країні;

– спеціальна роботаобґрунтування державної екологічної політики в оборонній сфері;

– економікавстановлення і удосконалення плати за використання ресурсів і за забруднення, механізм індексації платежів; раціональне використання природоохоронних коштів та інші елементи економічного регулювання екологічної діяльності;

– регіональна політика і територіальний розвитоквирішення екологічних проблем регіонального рівня, розробка регіональних екологічних програм, організація природозахисної діяльності в регіонах з особливим статутом (спеціальних економічних зонах, районах екологічної катастрофи і т.п.);

– державна екологічна експертиза методичне забезпечення органів екологічної експертизи, організація і проведення необхідної екологічної експертизи;

– відходи і вторинні ресурсі питання організації і забезпечення захоронення, утилізація і використання відходів та вторинних ресурсів, їх транскордонного перевезення;

– техногенно-екологічна безпекаформування відповідної нормативно-правової бази, організація і координація науково-дослідних робіт, впровадження заходів з удосконалення екологічно небезпечних технологій, запобігання надзвичайних еколого-техногенних ситуацій, обґрунтування створення необхідного парку метрологічного і технічного контролю за станом негативного впливу на середовище;

– моніторинг розробка і організація системи моніторингу, прогнозування його змін, проведення державної політики в сфері моніторингу;

– нормативно-технічна політика та енергозбереженнярозробка нормативних документів з енергозбереження, розробка стратегії енергозбереження; організація та координація робіт з розроблення стандартів у галузі охорони навколишнього середовища, формування власної метрологічної системи та зв‘язки з органами Державної метрологічної служби;

– охорона атмосферного повітря проведення політики в сфері охорони атмосфери, розробка відповідних законів і нормативних документів, інструкцій, розробка і впровадження відповідних екологічних стандартів;

– водні ресурси та надра проведення політики в галузі охорони гідросфери і надр, розробка відповідного нормативного матеріалу, стандартів якості і раціонального використання ресурсів, координація діяльності всіх організацій і установ в даній сфері діяльності;

– біологічні та земельні ресурси проведення державної екологічної, науково-технічної та економічної політики у сфері використання сіх ресурсів, розробка нормативно-правової і метрологічної документації, координація заповідної справи, робота з Червоною та Зеленою (охоронні рідкісні природні комплекси і ландшафти) книгами України;

– бюджет та інвестиції координація використання бюджетних надходжень та інвестиційної діяльності в проведенні природозахисних заходів, формування екологічних фондів та ін.;

– інформації інформаційне забезпечення державної екологічної політики, поширення екологічних знань і т.п.

Крім структур, що безпосередньо займаються питаннями охорони природи і раціонального природокористування, екологічної безпеки, в Україні існує ще значна частка державних і відомчих установ пов‘язаних з екологічною діяльністю.

Контроль за дотриманням санітарно-гігієнічних норм, медичними аспектами екології (дослідженнями і розробкою нормативів впливу на здоров‘я людей забруднюючих речовин, у тому числі: токсичних, іонізуючого випромінювання, шумового й електромагнітного забруднення і т.п.) займаються установи Міністерства охорони здоров‘я (науково-дослідні організації, санітарно-епідеміологічні станції та ін.).

Вирішення питань охорони й використання водних ресурсів входить також у сферу інтересів Державного комітету України з водних ресурсів; земельних ресурсів – Державного комітету України із земельних ресурсів; ресурсів надр – Державного комітету України з геології та використання надр, органів гірничого нагляду Державного комітету з нагляду за охороною праці та ін.

Система моніторингу складається не тільки з організацій Мінекології, а також частково моніторингові функції виконують заклади Державного комітету України з гідрометеорології, відомчі станції спостереження, яки є на багатьох великих підприємствах.

Питаннями розробки, встановлення і затвердження державних стандартів і норм, у тому числі й екологічних, займається в значної мірі Державний комітет метрології та стандартизації України.

Науково-дослідні і освітні організації Міністерства науки і освіти Украйни займаються дослідницькою, освітньою та виховною екологічною діяльністю.

Фінансові і податкові служби приймають участь в фінансуванні, кредитуванні, інвестуванні й страхуванні екологічної діяльності. Інформаційні засоби (засобі масової інформації, видавництва, Інтернет та ін.) грають значну роль в розповсюдженні екологічної інформації, формуванні екологічного світогляду, вихованні екологічної свідомості людей.

До недоліків вітчизняної екологічної організаційної системи можна віднести:

– незначні обсяги фінансування (як державні, так і відомчі, приватні і т.п.) екологічної діяльності. Вирішення питань охорони природі, раціонального використання природних ресурсів і екологічної безпеки вимагає великих коштів, що підтверджує досвід високорозвинених країн. Бідні країни, як правило, не в змозі забезпечити необхідний для вирішення екологічних проблем обсяг фінансів;

– слабкий рівень координування діяльності різних відомств і установ в сфері проведення комплексної екологічної політики як на загальнодержавному, так й на регіональному рівнях.

7.3 Система екологічних стандартів і норм

Вона складається з елементів кількох рівнів:

– міжнародний – стандарти і нормативи, яки розроблені міжнародними організаціями, наприклад, квоти на викиди масових забруднюючих речовин, заборони на використання окремих забруднюючих речовин (фреонів, що руйнують озоновий шар) і т.п. Вони не є обов‘язковими для виконання, їх підтримують тільки ті країни, що підписали відповідні міжнародні угоди (конвенції та інші документи);

– державний – стандарти і нормативи, яки мають директивний характер у межах кожної окремої країни; є обов‘язковими щодо виконання на рівні регіонів (адміністративно-територіальних одиниць) внутрі країни;

– регіональний і локальний – норми, що встановлюються на рівні окремих територіальних одиниць місцевими органами влади (доповнюють нормативи державного рівня), або державні стандарти, яки частково дозволяється змінювати з метою кращого врахування регіональних екологічних аспектів;

– відомчі (галузеві) і спеціальні – норми, яки діють тільки в межах окремих галузей і виробництв (враховують специфіку техніко-технологічного способу виробництва; не повинні суперечити державним стандартам).

Система державних екологічних стандартів України у сфері екологічних питань знаходиться в розділі 13. Навколишнє середовище. Захист довкілля та здоров‘я людини. Безпека. Вони поділяються на ряд стандартів під нумерацією від 13.020 до 13.200. Серед них найголовнішими є стандарти:

– 13.020. Охорона навколишнього середовища, загальні положення;

– 13.030. Тверді відходи;

– 13.040. Якість повітря;

– 13.040.20. Атмосфера навколишнього середовища;

– 13.040.40. Викиди стаціонарних джерел;

– 13.040.50. Викиди двигунів транспортних засобів;

– 13.060. Якість води;

– 13.060.10. Вода природних джерел;

– 13.060.30. Скидання та очищення міських стічних вод;

– 13.080. Якість ґрунту. Ґрунтознавство;

– 13.140. Шум та його вплив на людину;

– 13.160. Вібрація та її вплив на людину;

– 12.200. Попередження аварій та катастроф та ін.

В свою чергу ці стандарти конкретизуються на ДСТУ, ГСТУ з відповідної нумерацією і виказанням року, в якому вони були прийняти. Наприклад, ДСТУ 3900-99. Безпека у надзвичайних ситуаціях. Основні положення та ін.

Головним методом визначення рівнів забруднення є порівняння реальної кількості викидів з нормативними показниками. В основі такого нормування лежить встановлення гранично допустимих концентрацій (ГДК) шкідливих речовин (полютантів) в атмосферному повітрі, воді й ґрунті та харчових продуктах. При встановленні ГДК приймають найнижчій рівень забруднення на основі санітарно-гігієнічних норм (тобто це такій обсяг забруднюючих речовин, при якому не знижується самопочуття людини та його працездатність). Для визначення ГДК використовують спеціальні дослідницькі тести, а дослідження проводяться у спеціальних токсикологічних лабораторіях. ГДК визначаються у міліграмах – на метр кубічний (мг/м3) у повітрі, – на дециметр кубічний (мг/дм3) у воді, – на кілограм (мг/кг) у ґрунті та продуктах харчування.

Для кожного виду середовища розроблені свої види ГДК:

для повітря:

– ГДКр.з. – робочої зони (простір робочого місця заввишки до 2 м над підлогою);

 ГДКм.р. максимальна разова (при вдиханні повітря на протязі 20 хвилин);

 ГДКс.д . середньодобова (ця доза повинна не визвати негативних наслідків на протязі багатьох років);

для водного середовища:

– ГДКв.у воді господарсько-питного й культурно-побутового призначення;

 ГДКв.р. у водоймах рибогосподарського водокористування;

для ґрунту:

– ГДКгр. – в орному шарі ґрунту (враховується не тільки вплив на людину, а також спроможність самого ґрунту до самоочищення);

для продуктів харчування:

– ГДКпр.концентрація в продуктах харчування, або ДЗК (допустима залишкова кількість), речовини, що не чинить шкідливого впливу.

ГДК розроблені приблизно для 700 речовин. Крім того визначений також клас агресивності речовин – від першого (найшкідливішого) до четвертого. У випадку наявності декількох видів забруднювачів визначають їх сумарну шкідливу дію.

В окремих ситуаціях використовують ще один норматив – ГДВ, ГДС (гранично допустимий викид, скид). Це така кількість викиду шкідливих речовин за одиницю часу, яка не перевищує відповідного ГДК на межі санітарної зони підприємства. ГДВ встановленні для викидів у атмосферу і скидів у водойми.

Для оцінки рівня забруднення використовують також показники:

– ГДЕН (гранично допустиме екологічне навантаження) – в Україні державні нормативи ГДЕН ще не розроблені. В США відповідний критерій називається індексом якості природного середовища (ІЯПС) і розраховується він з допомогою бальної оцінки стану повітря, ґрунтів, природних ресурсів;

– МТН (модуль техногенного навантаження) – обсяг стічних вод та твердих відходів промисловості і комунального господарства, якій припадає на одиницю площі адміністративних областей і районів (тис.т/км2); затверджених державних нормативів МТН також поки ще не має.

В таблиці 7.1 наведені нормативні показники ГДК окремих речовин для повітря населених пунктів.

Таблиця 7.1.

Гранично допустимі концентрації шкідливих речовин в повітрі населених пунктів

Речовина

ГДК максимальна разова, мг/м3

ГДК середньодобова, мг/м3

Клас небезпечності

Аміак

0,02

0,004

4

Ацетон

0,35

0,35

4

Бензин

5,0

1,5

4

Бенз(а)пірне

0,1мкг/100м3

1

Гідроген сульфід

0,008

0,008

2

Етанол

5,0

5,0

4

Етилен

3,0

3,0

3

Метанол

1,0

0,5

3

Нітробензол

0,008

0,005

2

Оксид ванадію (V)

0,002

1

Оксид карбону (ІІ) СО

3,0

1,0

4

Оксид нітрогену (ІV) NO2

0,085

0,085

2

Ртуть (пари)

0,0003

1

Сажа

0,15

0,05

3

Свинець та його сполуки

0,0007

1

Сірчистий ангідрид

0,5

0,05

3

Фенол

0,01

0,01

3

Хром

0,0015

0,0015

1

Для водних ресурсів різного призначення показники ГДК значно відрізняються. Найбільш жорсткі вони для питної води і для водойм рибогосподарського призначення. Для пітної води мають значення не тільки вміст неорганічних і органічних компонентів, а також органолептичні показники, показники радіаційної безпеки, вміст мікробіологічних і паразитологічних домішок. В таблицях 7.2 і 7.3 наведені окремі нормативи шкідливих речовин для води різного призначення.

Таблиця 7.2 

ГДК деяких домішок у водоймах господарсько-побутового і рибогосподарського водокористування

Домішки

ГДК у водоймах господарсько-побутового призначення, мг/л

ГДК у водоймах рибогосподарського призначення, мг/л

Аміак

2,0

0,1

Арсен

0,05

0,05

Каламутність

1,5

Солі амонію

5,0

Бензин

0,1

Бензол

0,5

Берилій

0,0002

ДДТ

0,2

0,0

Дихлоретан

2,0

Залізо

0,5

Кобальт

1,0

0,01

Магній

50,0

Мідь

0,1

0,01

Нітрати азоту

10,0

Свинець

0,1

0,01

Нафтосірковмісна

0,1

0,05

Таблиця 7.3 

Показники якості питної води

Показник

Одиниця

Норматив, не більше

Клас небезпеки

Неорганічні компоненти

Алюміній

мг/дм3

0,2(0,5)

2

Барій

мг/дм3

0,1

2

Арсен

мг/дм3

0,01

2

Селен

мг/дм3

0,01

2

Свинець

мг/дм3

0,01

2

Нікель

мг/дм3

0,1

3

Нітрати

мг/дм3

45,0

3

Фтор

мг/дм3

1,5

3

Органічні компоненти:

Тригалометани

мг/дм3

0,1

2

Хлороформ

мг/дм3

0,06

2

Дибромхлорметан

мг/дм3

0,01

2

Тетрахлоркарбон

мг/дм3

0,002

2

Пестициди

мг/дм3

0,001

Інтегральні показники:

Окиснюваність

мг/дм3

4,0

Загальний органічний вуглець

мг/дм3

4,0

Органолептичні показники:

Запах

ПР

2

Каламутність

НОМ

0,5(1,5)

Кольоровість

Град

20(35)

Присмак

ПР

2

Водневий показник, рН

Одиниці рН

6,5–8,5

Мінералізація загальна

мг/дм3

1000(1500)

Твердість загальна

мг екв/дм3

7(10)

Сульфати

мг/дм3

250(500)

4

Хлориди

мг/дм3

250(350)

4

Мідь

мг/дм3

1,0

3

Манган

мг/дм3

0,1

3

Залізо

мг/дм3

0,3

3

Хлорфеноли

мг/дм3

0,0003

4

Показники радіаційної безпеки:

Загальна об‘ємна активність альфа-випромінювачів

Бк/дм3

0,1

Загальна об‘ємна активність бета-випромінювачів

Бк/дм3

1,0

Мікробіологічні показники:

Число бактерій в 1 см3 води (ЗМЧ)

КУО/см3

100

Число бактерій групи кишкових паличок в 1 см3 води (індекс БГКП)

КУО/дм3

3

Число термостабільних кишкових паличок (індекс Фк)в 100 см3 води

КУО/100 см3

Число патогенних мікроорганізмів в 1 дм3 води

КУО/дм3

Число коліфагів в 1 дм3 води

БУО/дм3

Паразитологічні показники:

Число патогенних кишкових найпростіших у 25 дм3 води

штук/25дм3

Число кишкових гельмінтів у 25 дм3 води

штук/25дм3

Для оцінки питної води використовують також показники СПАР (сполук поверхнево-активних речовин), розчиненого кисню, хімічного споживання кисню (ХСК), біологічного споживання кисню (БСК). У зв‘язку з тим, що патогенні бактерії виділити із всієї кількості мікроорганізмів складно, то часто користуються мікробним числом (загальне число бактерій в 1 см3 води), колі-індексом (кількість кишкових паличок в 1 см3 води), або колі-титром (об‘єм води в кубічних сантиметрах, що припадає на одну кишкову паличку). Відповідне всі ці показники мають державні санітарно-гігієнічні стандарти.

Для оцінки забруднення ґрунтів розроблені ГДК понад 130 забруднювальних речовин. Деякі з них, а також окремі ДЗК для рослинних продуктів, наведені у таблиці 7.4.

Таблиця 7.4.

ГДК деяких полютантів у ґрунті та рослинних продуктах

Речовини

ГДК у ґрунті, мг/кг

ДЗК у рослинних продуктах, мг/кг

Прометрин

0,5

0,1–0,25

Хлорамп

0,05

Хлорофос

0,5

1,0

Карбофос

2,0

1,0–3,0

Бенз(а)пірен

0,02

Свинець

20,0

Хром

0,05

Ртуть

2,1

Бензол, толуол

0,3

Нітрати

130

Сірка

160

Гексахлорциклогексан

1,0

1,0

Гамма-ізомер гексахлорану

1,0

2,0

Поліхлорпінен

0,5

Не допускається

Поліхлоркамфен

0,5

0,1

Мідь

3,0

Нікель

4,0

Цинк

23,0

Манган

1500,0

Ванадій

150

Кобальт

5,0

Кадмій

1,0

Гідрогенсульфід

0,4

Слід додати, що рослини мають різні властивості щодо накопичення нітратів, тому ГДК для них встановлюється окремо: для картоплі – 80, капусти та моркви – 300, буряка – 140, огірка – 150, помідорів і цибулі – 60 мг/кг.

Для ґрунтів існують також санітарно-гігієнічні нормативи, які досліджуються за титрами E. Coli, Cl. Perfringens, санітарним числом Хлебникова та ін.

Для шумового та інших видів забруднення також розроблені відповідні стандарти. В таблиці 7.5 наведені нормативи інтенсивності шуму.

Таблиця 7.5 

Шкала інтенсивності шуму, дБ

Оцінка шумового забруднення

Інтенсивність шуму, дБ

Вплив на людину

Недопустимі рівні шуму:

150

Смертельна для людини

130

Поява больового відчуття, сильний негативний вплив на здоров‘я

120

Гучна музика, рев реактивних літаків, постріли гармат, робота відбійних молотків на близьких відстанях (25-30 м)

110

Значно шкодить слухові й здоров‘ю при тривалому впливі

100

Шум поїздів метро, дробильних машин і потужних пресів на виробництвах, автомобільні сирени, вуличний шум при інтенсивному русі транспорту

90-80

Товарний поїзд, вантажний автотранспорт (на відстані 30-50 м), будильники, пилососи, компресори, рев трибун на стадіонах

70-60

Автомобільний рух на трасах, друкарські бюро, шум на вокзалах, в універмагах

Допустимі рівні шуму:

50-40

Малоінтенсивний вуличний рух, розмова кількох осіб

20

Шелест листя дерев

10

Дихання людини

Велика кількість нормативів і стандартів розроблена в будівництві, архітектурі, будівництві та районному плануванні населених пунктів, у тому числі проектуванні. Наприклад, при спорудженні промислових об‘єктів обов‘язково виділяють санітарно-захисні зони (СЗЗ), яки відокремлюють підприємство від житлової зони. Як правило, вони засаджуються пилостійкими деревами та чагарниками з значними бактерицидними властивостями. Згідно різному впливу підприємств на навколишнє середовище стандарти СЗЗ розроблені для 5 класів промислових об‘єктів.

Важливе значення мають стандартизовані визначення зон екологічного лиха (це ділянки території, де в результаті антропогенного впливу відбулися незворотні зміни природного середовища) і зон екологічної небезпеки (території, де систематично порушуються екологічні нормативи, і в яких виявляються ознаки деградації компонентів природи, а рівень захворювання населення віще за середній). Надання особливого статуту подібним регіонам дає можливість більш уважливе підходити до вирішення в них екологічних проблем.

Існує також велике різноманіття екологічних стандартів якості продукції, технологій і обладнання, тари і т.п.

Часто стан навколишнього середовища важко визначити звичайними методами. Тому в окремих випадках використовують біоіндикатори. Ними можуть бути рослини, тварини, мікроорганізми, гриби. Як правило, вибирають біоорганізми дуже чутливі до забруднюючих речовин, наприклад, мохи, лишайники, гриби, мікроорганізми. Обстеження їх стану дозволяє зробити певні висновки про ступінь забруднення, або деградації природних комплексів. Відповідне для різних видів негативного впливу на середовище затверджені (стандартизовані) спеціальні види біоіндикаторів. Наприклад, у таблиці   наведені деякі живі індикатори для визначення стану чистоти водойм. Перша програма “Біоіндикатори” була прийнята ще в 1982 р. на ХХІ Асамблеї Міжнародного союзу біологічних наук.

Таблиця 7.6

Перелік рослин і тварин – індикаторів чистоти водойм

Рослини

Тварини

Безхребетні

Латаття біле

Латаття жовте

Вільха чорна

Верба

Водокрас

Тілоріз

Окунь

Судак

Йорж

Щука

Головень

Підуст

Жерех

Личинки волохокрильця

Личинки беззубки

Личинки перлівниці

Перлівниця

Спостереження за біоіндикаторами часто дає більшу інформацію про стан природного середовища, ніж реєстрація фізичних і хімічних його параметрів. Це визначається здатністю живих організмів концентрувати велику кількість сторонніх речовин у своєму тілі. Інформація моніторингу інколи може показувати незначне забруднення середовища, а біоіндикатори засвідчують негативні процеси руйнування екосистем і необхідність очищення середовища від забруднення.

Найскладніше піддається стандартизації оцінка негативних впливів на природні комплекси (ландшафти, екосистеми), тобто оцінка за комплексним, а не середовищним підходом. Але і в цих питаннях отримані деякі досягнення. Так, для оцінки антропогенного впливу на біоценози розроблені чотири рівні негативної дії:

  1.  вплив не викликає змін;
  2.  вплив викликає навантаження у межах пристосувальних можливостей біоценозу;
  3.  вплив викликає незворотні зміни – хвороби; скорочується тривалість життя і т.п.;
  4.  вплив призводить до загибелі екосистем.

Подібна оціночна шкала розроблена для дослідження вилучення з природного середовища відновлювальних ресурсів. Але ці показники поки ще не стандартизовані на державному рівні.

На закінчення, слід додати, що наукове обґрунтування і визначення екологічних стандартів і норм є дуже складною справою, яка вимагає великих вартісних, матеріальних і трудових затрат. Більшість українських стандартів залишилась ще з радянських часів (тільки великі, відносно багаті країни у ті часи могли дозволити існувати значним пошуковим роботам у цієї сфері). До речи, радянські екологічні нормативи були часто більш жорсткими, ніж стандарти багатьох високорозвинених країн (хоча їх виконання бажало кращого). Але значна частка стандартів поступово старіє і вимагає оновлення, також необхідне розробляти принципово нові нормативи (цього вимагають найновіші досягнення науки). Зараз в нашої країні не вистачає коштів для подібних досліджень і тому існує загроза впровадження недостатньо науково обґрунтованих екологічних норм.

Значним недоліком вітчизняної системи екологічних стандартів є відносне мале різноманіття прийнятих норм в порівнянні з більш розвиненими країнами світу. Тобто необхідне подальше поглиблення і деталізація усієї нормативної системи природозахисної діяльності. Крім того найголовнішим гальмуючим чинником вирішення екологічних проблем в Україні є не недоліки самої стандартизації, а слабкий контроль і відповідальність за їх (стандартів) виконанням.

7.4 Екологічне ліцензування

Це своєрідний вид стандартизації і контролю за раціональної природозахисною діяльністю. Ліцензування – це державний дозвіл у межах діючих нормативів на види господарської діяльності так чи інакше пов’язаних з використанням природних ресурсів, або впливом на навколишнє середовище.

В Україні безпосередньо існує тільки одна форма екологічного ліцензування – це ліцензії на використання природних ресурсів, наприклад, на видобуток окремих видів корисних копалин, вилов риби, полювання на мисливських тварин, використання диких тварин і птахів для комерційної діяльності, збирання лікарських рослин, використання радіочастотного ресурсу та деякі інші. Крім того діє ще один вид ліцензування, хоча називається він екологічним паспортом, а не ліцензією. В екологічному паспорті підприємств по суті дається дозвіл на певну кількість (норми) викидів забруднюючих речовин. В ньому також виділяються і нормативи на використання масових видів ресурсів (води, землі і т.п.).

Для нашої країни ліцензування (і не тільки екологічне) є новою формою взаємовідносин держави і об‘єкту господарювання. Можливе завдяки цьому вона не отримала широкого розповсюдження. В розвинутих країнах в сфері використання природних ресурсів, забруднення, використання вторинних ресурсів, відходів та інших вона є основною. Особливо цікавим є досвід створення ринку (торгівлі) ліцензіями на масові види забруднення (викиди). Підприємствам надається дозвіл на певну кількість викидів забруднюючих речовин і вони мають можливість продавати свої й купувати ліцензії інших організацій. Тобто підприємець, який не має можливості зменшити викиди власного підприємства (згідно наданої квоті, визначеної в ліцензії) за рахунок впровадження нових технологій, або будівництва очисних споруд (інших природоохоронних заходів), може купити необхідний йому обсяг викидів у іншого підприємця, що спроможній викидати на власному виробництві набагато менше забруднюючих речовин, ніж йому дозволяє його ліцензія. Таким чином, в цілому в регіоні (місті) загальна кількість викидів шкідливих речовин зменшується відповідно сумарної квоті усіх ліцензій, виданих в регіоні, але це робіться за рахунок тільки тих господарів, які мають для цього економічну можливість. Такий гнучкий механізм дозволяє і вирішувати екологічні питання, і не стримує розвиток вільного підприємництва. Використання цього досвіду, на наш погляд, може бути дуже корисним для поліпшення негативного екологічного становища в Україні.

Торгівля ліцензіями на забруднення зараз вже виходить за межі кордонів окремих країн. Створення світового ринку квот на забруднення може бути сприятливим фактором для поліпшення економічного стану бідних країн. Слаборозвиненим країнам надаються квоти, як правило, набагато більші, ніж та кількість забруднювачів, яку вони можуть викидати. Відповідно, вони можуть продати надлишкову частину квот багатим країнам, що мають більш жорсткі вимоги щодо зменшення кількості викидів. Отриманні гроші бідні країни можуть використовувати на подолання негативної екологічної, а можливо й соціально економічної ситуації. В цілому ж у світі кількість шкідливих викидів буде скорочуватись. Наприклад, Росія збирається продавати надлишкову частину квот на викиди вуглекислого газу, тому що вона продукує менше СО2, ніж це дозволяє її видана міжнародна квота.

7.5 Екологічна паспортизація

Це своєрідне ліцензування, стандартизація і контроль за діяльністю підприємств та інших організацій в сфері використання природних ресурсів, оцінки впливів об‘єкту на навколишнє середовище, проведення об’єктом природозахисної діяльності.

Паспортизація підприємств є обов’язковою. Екологічні паспорти розробляються для діючих підприємств і на стадії їх проектування.

Екологічний паспорт складається з двох частин. У перший подають:

– загальні відомості про підприємство;

– вид і кількість ресурсів, що використовуються (площа земельної ділянки, яку займає об‘єкт, тип ґрунтів, кількість споживання води, мінеральних ресурсів, енергії і т.п.), коротка природнокліматична характеристика району розташування та інші природно-екологічні показники;

– опис технології та її екологічних характеристик (види і кількість викидів, скидів, відходів і т.п.), види і особливості використання транспорту, інших додаткових служб;

– система очищення на підприємстві та інше екологічне обладнання і споруди, рекультивація земель і т.п.;

– дані про кількість робітників, характеристика видів робіт, які вони виконують з екологічної точки зору, особливості професійних захворювань та інші еколого-соціальні показники;

– характеристика і види платежів за використання ресурсів і за забруднення та інші еколого-економічні показники.

В паспорті присутня картосхема розміщення підприємства і його окремих дільниць, місць і джерел забруднення навколишнього середовища.

В другій частині паспорту – перелік заходів з метою екологізації виробництва, зменшення забруднення і інших негативних впливів, впровадження нових екологічно чистих і ресурсозберігаючих технологій, очисних споруд і т.п.; терміни виконання природозахисних заходів, обсяги витрат, економія ресурсів, обсяги зменшення викидів і т.п.

Мета розробки екологічного паспорту – поліпшення контролю за екологічними аспектами діяльності підприємств, створення кращих умов і підвищення ефективності проведення природоохоронної та ресурсозберігаючої політики в країні.

Екологічний паспорт складається на підприємстві й погоджується з місцевими природоохоронними органами влади. Відповідальність за достовірність даних і виконання заходів, передбачених в ньому, несе керівник підприємства. Екологічний паспорт нового підприємства складає проектна організація, він повинен пройти екологічну експертизу.

Процес паспортизації є безперервним, він періодично оновлюється, а особливо у випадках реконструкції підприємства, впровадження нових технологій і освоєння випуску нової продукції.

Розробляються також екологічні паспорти для рідкісних видів рослин і тварин. В них надаються характеристики ареалу виду, чисельності, типові місця перебування, структура популяцій, наявність шкідників, вразливість до різних видів антропогенного впливу.

7.6 Екологічний менеджмент

Це система управління в галузі охорони навколишнього середовища. Екологічний менеджмент можна поділити на державний (організаційна система державних структур екологічного напрямку діяльності – на загальнодержавному, регіональному і локальному рівнях) і менеджмент окремих підприємств, фірм, організації та інших об‘єктів господарської діяльності. На наш погляд, першу з цих форм слід називати екологічним управлінням (ця назва є більш традиційною для нашої загальноприйнятої системи категорій і понять), а за другою формою можна закріпити нову для нас назву “екологічний менеджмент” (тобто екологічна діяльність окремих господарських одиниць різних форм власності), а спеціалістів, які професійно займаються на цих підприємствах діяльністю у сфері вирішення різноманітних екологічних питань, “екологічними менеджерами”. Для нашої країни існування останньої з розглянутих форм є поки ще проблематичною. Тільки декілька років існує професійна підготовка спеціалістів-екологів загального профілю (в основному на базі біологічних, географічних та інших природничих спеціальностей університетів) і більш вузьких спеціалістів інженерно-технічної екологічної орієнтації. Спеціалістів-екологів в сфері економіки (екологічних менеджерів, аудиторів, маркетологів) поки ще практично не готують. Більш менш значні підприємства і фірми в високорозвинених країнах, відомі міжнародні транснаціональні компанії мають спеціальні відділи і відповідних професіоналів в їх складі, які займаються екологічною політикою підприємств, вивчають екологічний ринок технологій і послуг, займаються екологічним інжинірингом, інформацією, рекламою і т.п. Все більше відкривається спеціалізованих фірм і організацій, що безпосередньо займаються екологічними аспектами ринкової економіки. Ця сфера діяльності є такою же престижною і доходною, як і найбільш прогресивні галузі економіки – інформаційна система, “високі” технологій, біотехнології та інші подібні напрямки діяльності сучасної цивілізації.

Екологічне управління і менеджмент виконує наступні функції:

на державному рівні:

– здійснення природоохоронного законодавства і державних екологічних стандартів;

– контроль за екологічною безпекою;

– забезпечення реалізації природозахисних заходів;

–узгодження дій державних і громадських органів;

на рівні підприємств:

– формування екологічної політики;

– визначення екологічних цілей та завдань;

– розроблення стратегічного плану реалізації екологічної політики;

– розроблення і реалізація програми екологічного управління;

– формування екологічної свідомості та мотивування;

– обмін інформацією та звітування;

– оперативне управління;

– проведення моніторингу;

– аналіз та вдосконалення екологічної політики.

7.7 Екологічний аудит

Це своєрідна екологічна експертиза, контроль за екологічною діяльністю на рівні підприємств та інших організацій (безпосередньо екологічна експертиза – це прерогатива державних природоохоронних органів). Екологічний аудит – це екологічне обстеження діяльності підприємств на предмет визначення: відхилень від норм й вимог природоохоронного законодавства, або державних і міжнародних стандартів; необхідних природоохоронних заходів для поліпшення екологічної діяльності підприємства; шляхів підвищення екологічної інвестиційної привабливості підприємства і т.п. Екологічний аудит, як і будь-який інший, повинен бути незалежним, конфіденційним, об‘єктивним, комплексним і компетентним. Тобто він повинен відповідати цілям, що визначаються замовником при укладенні договору на проведення аудиту. Згідно з міжнародними стандартами, екологічний аудит є складовою частиною екологічного менеджменту. Він є незалежним від державної екологічної експертизи. Для його функціонування необхідне створення відповідних аудиторських організацій. В нашій країні подібна система ще не створена.

Обов‘язковим екологічний аудит є у випадках: приватизації державних підприємств, при екологічному страхуванні, при розробленні планів природоохоронних заходів, при наданні фінансової екологічної допомоги, при отриманні знаку високої екологічної якості продукції підприємства.

Розрізняють таки види екологічного аудиту:

– екологічна експрес-оцінка інвестиційних ризиків;

– оцінка екологічного стану ділянки території зайнятої підприємством;

– екоаудит продукції на стадії маркетингових досліджень;

– технічний екоаудит на стадії виробництва;

– аудит системи екоменеджменту підприємства.

Екологічний аудит сприяє зменшенню витрат на проведення екологічної діяльності підприємств, підвищенню ефективності виробництва, поліпшенню репутації та ринків збуту продукції підприємства.

7.8. Екологічний маркетинг – це дослідження ринку екологічно чистої продукції, технологій і послуг, енерго- і ресурсозберігаючих технологій, відходів і вторинної сировини і т.п. Це також складова загальної системи менеджменту підприємства, яка охоплює екологічні аспекти його діяльності.

функції екологічного маркетингу у сфері виробництва:

– вивчення попиту на екологічно безпечну продукцію, екологічне ціноутворення;

– планування екологічно безпечного асортименту, збуту і торгівлі продукції;

– екологічна модернізація виробництва і вивчення пропозицій на більш досконалі екотехнології;

– екологічно безпечне збереження і пересування продукції;

– організація екологічно безпечного обслуговування споживачів;

функції екологічного маркетингу у сфері природокористування:

– освоєння природних ресурсів;

– встановлення платежів і цін на товари та послуги екологічного призначення;

– розвиток всебічних форм торгівлі товарами та послугами екологічного призначення;

– поділ ринків збуту екологічних товарів і послуг відповідно до природно-географічних територій;

– залучення до екологічного ринку іноземних інвесторів;

– освоєння природних ресурсів і створення на їх основі конкурентноспроможної екологічної продукції;

– удосконалення мотивування екологічних потреб потенційних покупців на екологічному ринку і т.п. (Запольський, Салюк, 2001, С.327–331).

В більш широкому розумінні екологічний маркетинг – це формування і розвиток ринку товарів і послуг екологічного призначення. Для сучасного етапу розвитку людства характерно створення масштабної екоіндустрії– спеціальної галузі, що виробляє прилади та обладнання для спостереження і знешкоджування шкідливих речовин і відходів, екологічно чисту тару і упаковку, екологічно чисту техніку і технології і т.п. Перший міжнародний екологічний ярмарок, в якому прийняли участь 64 країни світу, був проведений у 1990 р. у м. Ванкувері (Канада). Екобізнес поступово стає одним з шляхів вирішення екологічних проблем. За наявними відомостями, у світі щорічно виробляється продукції і послуг в галузі екології понад 200 млрд. дол. (Соколенко, 1999, С. 470).

Питання і завдання для самоконтролю:

  1.  Якими основними методами можна регулювати природокористування?
  2.  В чому заключна суть, значення і функції екологічного права?
  3.  Назвіть основні екологічні закони України та їх суттєвий зміст.
  4.  Яким чином організована в Україні служба охорони природи і екологічної безпеки? Її структурні елементи, їх функції, розподіл уповноважень між центральною і регіональною владою.
  5.  Значення, суть та труднощі встановлення системи екологічних стандартів і норм, їх основні види.
  6.  Назвіть напрямки (види) екологічних стандартів України.
  7.  Що визначають показники ГДК, ГДВ, ГДС, ГДЕН, МТН та їх різновиди? Для чого вони використовуються, яким чином розраховуються?
  8.  Для яких видів забруднення та інших негативних впливів в Україні розроблені ГДК та інші подібні нормативи?
  9.  За якими основними показниками оцінюють якість води?
  10.  Що називають біоіндикаторами і для чого вони використовуються?
  11.  Яким чином розробляються стандарти комплексної оцінки антропогенного впливу та вилучення природних ресурсів з довкілля?
  12.  В чому заключна суть та функції введення екологічного ліцензування? Його види в Україні.
  13.  Кому і для чого розробляють екологічні паспорта? Їх зміст і порядок створення.
  14.  В чому суть та основні напрямки розвитку екологічного менеджменту та екологічного аудиту?
  15.  Що визначають поняття “екологічний маркетинг” і “екобізнес”?

8. Екологічний моніторинг.

Система екологічної інформації

8.1 Екологічний моніторинг

Це науково-інформаційна система контролю за станом навколишнього середовища, до якої належить спостереження, збирання і обробка інформації, оцінка і прогнозування стану навколишнього середовища. Моніторинг виявляє критичні та екстремальні ситуації, фактори антропогенного впливу, оцінює і прогнозує стан об‘єктів спостереження.

Завдання і функції моніторингу:

– виявлення взаємозв‘язку джерел забруднення природного середовища з об‘єктами, на які вони впливають;

– виявлення каналів поширення забруднювальних речовин у природному середовищі;

– вибір індикаторів для оптимальної оцінки стану навколишнього середовища.

8.2 Методи моніторингу

Моніторинг складається з багатьох різноманітних методів спостереження, збору необхідних параметрів-характеристик стану середовища та їх обробки. Усю сукупність цих методів можна поділити на такі основні напрями:

– методи реєстрації та оцінки якості стану середовища (біомоніторинг, дистанційний моніторинг та ін.);

– методи кількісного обліку організмів і методи оцінки біомаси, продуктивності рослин і тварин (біологічний моніторинг);

– вивчення особливостей впливу різних екологічних чинників на життєдіяльність організмів (лабораторні методи дослідження);

– методи математичного моделювання екологічних явищ і процесів, екосистем;

– створення геоінформаційних систем і технологій для розв‘язання екологічних проблем;

– комплексний еколого-економічний аналіз стану різних об‘єктів;

– геоекологічні і геофізичні методи дослідження;

– технологічні методи дослідження;

– медико-екологічні методи дослідження;

– методи екологічного контролю: екологічна експертиза, екологічний аудит, екологічна паспортизація та ін.

За специфікою виконання всі дослідження можна поділити на хімічні, фізичні, біологічні, геологічні, географічні, геофізичні, математичні та інші. У зв‘язку з великою кількістю видів забруднювачів та інших негативних впливів і видів об‘єктів забруднювання (живі біологічні організми, люди, різноманітні екосистеми, географічні природні комплекси та багато інших) необхідне використання багатьох різноманітних приладів, часто дуже складних і дорогих, спеціальних лабораторних досліджень, використання хімічних реактивів та ін. Тобто організація системи моніторингу є дуже складною, а з економічної точки зору, дуже дорогою справою. Для прикладу, у таблиці 8.1 подані тільки деякі методи аналізу забруднювальних речовин.

Таблиця 8.1

 Деякі методи аналізу забруднювальних речовин

Методи

Чутливість, %

Точність аналізу, %

Об‘єкти дослідження

Гравіметрія

0,1…1 г

0,005…0,01

Основні компоненти

Титрування

1...10 мкг

10-2 моль/л

0,1

0,01

Основні й напів-мікрокомпоненти

Атомно-абсорбційна спектроскопія (АСС)

10-5 моль/л

10-6...10-7 моль/л

10-5...10-3

10-7...10-5

0,1

0,2...1,0

0,5...3

5…10

Мікрокомпоненти для перехідних і деяких напівметалів

Газова хроматографія

Основний компонент

1...2

0,1...1

0,01...0,1

10-3...10-2

10-3

0,1

0,2...0,5

0,5...1,0

1...5

5...10

10

Від основних до мікрокомпонентів: органічні і метало-органічні з‘єднання

Вольтамперометрія

10-3…10-2

10-5…10-3

10-7

1…2

3

5

Мікрокомпоненти (сліди металів): Ag, Bi, Cd, Fe, In, Pb, Sb, Sn, Zn

Спектрофлуориметрія

10