2856

Зародження Української державності. Київська Русь

Конспект урока

История и СИД

Зародження Української державності. Київська Русь. Зміст  Київська Русь, її місце в історії людства. Історичне значення та причина розпаду Київської Русі. Галицько-Волинське князівство як форма української державності. Київська Р...

Украинкский

2012-11-12

90.5 KB

30 чел.

Зародження Української державності. Київська Русь.

Зміст

  1.  Київська Русь, її місце в історії людства.
  2.  Історичне значення та причина розпаду Київської Русі.
  3.  Галицько-Волинське князівство як форма української державності.

1. Київська Русь. ЇЇ місце в історії людства.

Як зазначається в історичних джерелах наприкінці ІХ–Х ст.. відбувався процес об’єднання східнослов’янських племен навколо Києва і зміцнення ранньофеодальної держави на Русі, або,  як її часто називають Київської  Русі.

Руссю, “Руською землею” називали її візантійські і арабські автори, а народ який жив на цій території – русами. Що до походження назви “Русь”  істориками висловлювалися різні думки. Одні дотримувалися північної, варязької теорії  згідно якої Київська Русь була заснована варязькими князями  (норманська теорія) або хозарськими та іншими тюркськими правителями (пантюрківська теорія). Вони вважали, що назва “Русь” походить від назви одного з племен норманів –  шведів.

Українські історики переконливо доводили і доводять, що Київська Русь  утворилась на власній основі внаслідок тривалого процесу розкладу первіснообщинного ладу та формування класового суспільства у східних слов’ян. І  назва “Русь”, “Руська земля” має місцеве походження.

Землі Київської Русі відзначалися родючими ґрунтами та багатими звіриною лісами, що давало слов’янам змогу вести осідлий спосіб життя і в той же час приваблювало око сусідів, які постійно намагалися поживитися за рахунок земель східних слов’ян.

Це фактично зумовило наступну трагічну історичну долю українського народу та його держави.

Географічне положення українських земель було також специфічним. Вони лежали на кордоні між Азією  та Європою. Тому Київська Русь увібрала в себе досвід різних державних утворювань – Візантії, Сарматії, Антів та ін. Вона також захищала Європу від диких кочових племен.

За часів Аскольда і Діра (40–50 р. ІХ ст.) ця перша слов’янська держава була невеликою і охоплювала переважно Середнє Подніпров’я. Але її державний, економічний і воєнний потенціал був значний. Про це свідчить зовнішня і внутрішня політика Аскольда. Він започатковував збирання земель навколо Києва, що дало змогу об’днати різні племена (князівства) у Давньоруську державу в наступному столітті. За врядування Аскольда були здійсненні відомі походи проти Візантії, а також є свідчення про прийняття ним і його оточенням християнства.

У 882 р. новгородський князь Олег, який володів слов’янським князівством, захопив  хитрістю Київ, убив київського князя Аскольда і прийшов до влади. Більшість дослідників вважають, що Аскольд не стільки став жертвою Олега і його воїнів, скільки незадоволенням його політикою власних бояр. По суті відбувся політичний переворот, в наслідок якого  на київський престол сіла нова людина. Династію Києвичів (Кий, Дір, Аскольд) замінив Олег. З цього часу літописи починають історію єдиної східнослов’янської держави – Київська Русь. Вона у ІХ–ХІІ ст.. об’єднувала фактично всіх східних слов’ян і охоплювала велику територію від Карпат до Волги, від Ладозького озера до Чорного моря.

Історію Київської Русі часто ділять на три періоди.

Перший – швидкого зростання. Він охоплює майже 100 років – з  882 р. коли прийшов до влади Олег, до смерті Святослава у 972 році. За цей час було створене величезне господарче і політичне об’єднання. Князі цього періоду (Олег, Ігор, Ольга, Святослав) більше  дбали про збільшення території держави за рахунок сусідніх племен.

Другий – охоплює князювання В.Великого (978–1015 рр.) та Ярослава Мудрого (1034–1054 рр.). Це була доба зміцнення Києвом своїх завоювань і досягнення їм вершин політичної могутності і стабільності, економічного та культурного розвитку. В цей час князі віддавали перевагу внутрішньому розвитку держави.

Третій –  характеризується безперервними князівськими чварами, зростаючою загрозою нападу кочовиків та економічним застоєм. Більшість істориків пов’язують цей період з В.Мономахом (1113–1125 рр.) та його  сином Мстиславом (1125–1132 рр.)

Остаточне зруйнування Києва татаро-монголами  у 1240 р.  ознаменувало собою кінець київського періоду історії України.

Суспільно-політичний лад Київської держави.

Київська Русь була ранньофеодальною державою  з монархічною формою правління яка протягом ІХ–ХІІІ ст.. пережила складну трансформацію від дружинної форми правління до централізованої монархії, а потім, до федеративній монархії.

 Якщо  на першому етапі примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини створювався на базі княжої дружини, а князь був більш воєноначальник, а не державний діяч, то на другому вся влада зосереджується в руках князя і на його рішення могла впливати невелика частина старших дружинників та бояр. На третьому етапі, в період феодальної роздробленості, долю держави вирішував не великий князь, а група найвпливовіших князів які шукали компромісних рішень на своїх зібраннях.

Основними носіями політичної влади Київської Русі були:

  1.  Князь і київська знать. Князі зі своїми дружинами стають вищими представниками державної влади. Великий київський князь був головним носієм державної влади, гарантом функціонування всіх органів управління, представником держави на міжнародній арені. Князі перетворюють народне надбання – землю у власне майно, допомагають своїм дружинникам стати землевласниками, формуючи верству котра підтримує їх. Дружина являла постійне військо, що виконувало роль апарату примусу і давала змогу князю тримати в покорі залежні племена та вирішувати проблеми зовнішньої політики.
  2.  Військо – “вої”. Якщо  дружина князя була постійним військом, то вої збиралися  в разі потреби і в різних кількостях, для вирішення важливих міжнародних і внутрішніх проблем. У великі походи під керівництвом князів, бояр відправлялися десятки тисяч озброєних людей.
  3.  Боярська рада і віче. Це були демократичні сторони політичного устрою Київської Русі.

Боярська рада  була дорадчим органом який походив від давньослов’янської ради старійшин. До її складу входили старші дружинники, боярська верхівка, купецтво, представники вищого духовенства.

Боярська рада певною мірою впливала на політичні рішення князя. З нею князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів та інші проблеми внутрішньої і зовнішньої політики. У разі відсутності або смерті князя боярська рада ставала основним органом управління. Вона також володіла правом “вето” і неодноразово змінювала плани князів. Але не будучи юридично оформленою і залежною від князя ця рада не стала повноцінним державним органом з чітко визначеними функціями.

Віче. Хоч князі і дивилися на всю руську землю як на власність свого роду, вони мусили враховувати думку громадян представленою  вічем. Збори  громадян  “віче” виникло  ще до утворення князівств і походило від племенних рад східних слов’ян.

Незважаючи на те, що віче не могло видавати закони, але коли на заклик вічової громади, князі займали княжий стіл, вони мусили складати з вічем певну угоду, скріпляючи її певною умовою, і, як свідчить історія, князі здебільшого визнавали за вічем право обрання, затвердження, або відмови.

Безперечно,  наголошує Д.Дорошенко, віче  як орган суверенної громади було елементом давнім, старшим від княжої влади і за допомогою оружої сили, княжа влада взяла силу. Але по смерті князя, коли послаблявся централізм, коли слабіла держава, віче як орган народовладдя знову виступало на політичну арену.

Необхідно звернути увагу на те, що втручання громади в управління державою ставало більш активним тоді, коли державні загрожувала небезпека,  коли, як підкреслював М.Грушевський, виникала настирлива потреба якихось реформ,  в часи військових катастроф, усуненні несимпатичного громаді князя.

“Необхідно зауважити, – пише Н.Полонська-Василенко, – що віче в Україні не набрало таких форм, як то було в Новгороді. Воно скликалось або стихійно, або його скликав князь”.

Якщо віче скликалося самочинно, то здебільшого збиралося воно на Подолі, на торговищу, або Турової божниці, а якщо скликав князь, то відбувалося воно в княжому місці, на “горі”. Участь  у вічі брали голови родин, господарі. На  вічах голоси не підраховувалися, а перемагали ті, що їх була наявна більшість.

Володіючи правом затвердження важливих державних рішень – робить висновок О.Бойко, – віче все ж мало обмежену самостійність і рідко виступало з законодавчими ініціативами, а також як і боярська дума, не стало постійним органом влади з чітко окресленими функціями.

Влада і право. Правління Володимира Великого (978–1015) започаткувало нову добу в історії київської Русі – добу піднесення та розквіту. Сучасний історик О.Бойко оцінює його як авторитетного політика, мужнього воїна, далекоглядного реформатора, тонкого дипломата, який уособлював новий рівень управління державою.

Володимир за час свого правління завершив процес формування найбільшої за своїми розмірами в Європі державу з централізованою  владою князя, міцними твердинями, славну своїми багатствами, зв’язану торговельними та дипломатичними стосунками з усім культурним світом того часу.

Він змінює внутрішню політику держави і на відміну від своїх попередників, більше дбає не про збільшення території шляхом загарбання нових земель, а про захист власних кордонів, зміцнення держави і добробуту підданих.

Володимир проводить ряд реформ. Головнішими із них можна назвати слідуючи:

  •  Для зміцнення княжої влади  проводить адміністративну реформу, суть якої полягає в тому, що землі князівства, де правили залежні від нього місцеві князі він передає своїм синам, яких мав 12 від різних жінок, залишаючи за собою центральний провід. Варязька дружина, з допомогою якої Володимир прийшов до влади, переходить на друге місце, а її місце займає українська дружина  з якою він радився при вирішені питань розвитку держави. Перші місця біля нього посідають місцеві люди різного походження.
  •  Військова  реформа. Вона була спрямована на ліквідацію “племінних” військових об’єднань і злитті військової системи з системою феодального землеволодіння. Це дало змогу значно укріпити південні рубежі, сформувати боєздатне, залежне від князя військо, яке стало противагою місцевому  боярству. Реформа значно посилювала обороноздатність країни і зміцнювала владу князя.
  •  Релігійна реформа. Володимир розумів, що для зміцнення держави необхідна, крім влади, єдина ідеологія як об’єднуюче начало. Такою ідеологією він хотів зробити релігію.

На початку княжіння віддаючи перевагу язичницькій вірі великий князь намагався протиставити культ верховного божества Перуна цілому пантеону богів різних племен. Володимир вимагав офіційного визнання цих богів, яким приносили навіть людські жертви. У “Повісті временних літ” згадується про те, що “свого княжого дружинного бога – Перуна виніс із терема і поставив на пагорбі  поруч Хорса, Даждьбога, Стрибога”.

Але будучи мудрим правителем, князь розумів, що язичницька віра не могла об’єднати його держави, що її державотворчий потенціал був явно недостатнім  для такої великої держави, як Київська Русь. Саме тому наприкінці 80-х років Х ст. Володимир вирішує запровадити християнство візантійського напряму  як державну релігію.

Прийняття християнства пояснювалося різними причинами. По-перше – християнство мало глибоке коріння, яке приходило з далеких часів з грецьких колоній Подніпров’я, з Балканського півострова. Є низка фактів, які доводять про існування християнської церкви та християнської громади в Києві. Відомо, що перша спроба його запровадження була здійснена ще за часів Аскольда і Діра. За часів князювання Ольги та її сина Святослава на цьому ґрунті виникали ускладнення.

По-друге – на прийняття такого рішення впливали причини політичні. З другої половини ІХ ст. християнство наближалося до кордонів  Київської держави і Володимиру було ясно, що тільки прийнявши християнство держава зможе ввійти в коло європейських держав. Згідно християнства світська влада домінувала над релігійною, що цілком влаштовувало князя. Нарешті прийняттю такого рішення посприяв збіг обставин особистого характеру. У 987  р. за надану візантійському імператору допомогу в придушенні повстання Володимир поставив вимогу видати за нього сестру імператора Анну. Незважаючи на традиції, які забороняли шлюб візантійської принцеси за нерівних собі, імператор Василь ІІ погодився на цей шлюб за умови,  що Володимир охреститься і запровадить християнство на Русі. У 988 р. Володимир  прийняв християнство сам і охрестив свій народ.

Прийняття християнства на Русі мало позитивне значення. Нова віра сприяла остаточному розпаду  родового ладу й формуванню та зміцненню нових феодальних відносин у східних слов’ян. Вона зміцнювала владу князя, сприяла зростанню міжнародного авторитету держави, та розвитку культури, писемності, літератури, активно впливала на духовний та інтелектуальний розвиток давніх русичів.

Необхідно  зазначити, що з приходом нової релігії вірування предків не зникли безслідно. Протягом століть серед східних слов’ян мав місце релігійний дуалізм, або двовір’я: поряд із християнством збереглися язичницькі звичаї та обряди.

Таким чином, з Володимиром почалася нова доба в розвитку Русі. М.Грушевський писав, що “Часи Володимира  Святого, чи  Великого були кульмінаційною точкою процесу будови, завершенням, так би сказати, механічної еволюції процесу утворення давньої Руської, Київської держави”.

Князювання Ярослава Мудрого (1019–1054) вважається апогеєм могутності Київської Русі. Всі свої зусилля він спрямував на продовження справи Володимира. У зовнішній і внутрішній політиці князь поглиблював те, що започатковував Володимир. Дослідники вважають Ярослава не стільки князем-дружинником, князем-завойовником, скільки князем-будівником, князем просвітителем.

Досягненням, з яким найбільше пов’язується зміцнення політичного становища держави, було створення першого збірника законів Київської Русі – “Руської правди”. Це був правовий кодекс усієї країни, що регламентував внутрідержавні феодальні відносини та  забезпечував недоторканість феодальної власності. В ній існуючи закони не лише систематизувалися, а й удосконалювалися, змінювалися згідно з вимогами часу.

“Руська правда” ґрунтувалася на старих звичаях слов’ян. Сини Ярослава доповнили її новими законодавчими актами.

Продовжуючи лінію Володимира, спрямовану на  християнізацію Русі, Ярослав будує численні храми, монастирі, фортеці, міста, розвивалась культура. Було розбудовано і прикрашено Київ. Зведено Золоті Ворота, побудовано Софіївський собор, а в ньому створено першу на Русі бібліотеку і школу, засновано  Києво-Печерський монастир.

В 1051 р., без відома константинопольського патріарха, князь призначає головою руської церкви Іларіона, намагаючись вивести вітчизняну ієрархію з-під контролю Візантії. Йдучи шляхами Володимира, Ярослав розгортає широкі дипломатичні стосунки з західноєвропейськими державами. Важливе місце в міжнародній політиці князя відігравала своєрідна “сімейна дипломатія”, тобто укладання вигідних союзів та угод шляхом династичних шлюбів.

Ознаки політичного роздроблення Київської Русі були помітні відразу після смерті Ярослава. Ще при житті князь спробував розв’язати проблему забезпечення єдності держави, запобіганню міжусобної боротьби за київський престол, що як правило, спалахувала після смерті князя між його синами.

Він поділив свою державу між своїми синами застосувавши принцип старшинства у межах родини. Старший, Ізяслав, дістав Київ, Новгород, Гуров; Святославу віддав Чернігів, Рязань, Муром; Всеволоду – Переяслав, Ростов, Суздаль, Білоозеро; Ігорю – Володимир-Волинський і В’ячеслав-Смоленськ.

Деякий час система ротації влади діяла успішно завдяки співробітництву між Ізяславом, Святославом і Всеволодом. Вони уклали між собою політичний союз, утворили тріумвірат який проіснував майже двадцять років. Таким чином, почалася зміна форми правління в державі – одноосібна монархія поступово переростає в монархію федеративну.

Різке загострення суперечностей між братами почалося після поразки руських військ у битві з половцями. Для стабілізації ситуації вони на зібранні у Вишгороді (1072 р.) прийняли загально руський кодекс юридичних норм “Правду Ярославичів”, але це не відновило їхньої єдності.

Характерними рисами проярославової доби було посилення відцентрових тенденцій в державі, втрата політичної єдності, численні міжусобні війни та зростання зовнішньої загрози.

Щоб покласти край ворожнечі, заблокувати негативні тенденції і вважаючи на загрозу з боку  половців, князі скликають князівські з’їзди. Першим таким з’їздом був з’їзд 1097 р. у Любечі на якому було визнане право успадковування князями земель, які вони займали на той час. Це узаконювало роздроблення Київської Русі на окремі спадкові князівства. Протягом ХІІ ст. виникло від 10 до 15 удільних князівств, найбільшими з яких були Галицько-Волинське, Ростово-Суздальське, Новгородське, Чернігівське, Смоленське.

Княжі роди все глибше пускали коріння у своїх батьківських землях. Їхнє майбутнє було тепер пов’язане не з Києвом, а з удільними володіннями. Київська Русь поступово перетворилася на одне ціле з багатьма центрами які були об’єднані спільними релігійними та культурними традиціями, династичними узами. Проте центри ці були значною мірою самостійними й часто ворогували між собою.

Останню спробу відновити єдність та могутність Київської Русі робить Володимир Мономах (1113–1125) та його син Мстислав (1125–1132). Вони на деякий час поновили і зміцнили великокнязівську владу. Завдяки вдалим походам на половців Володимир Мономах повернув під княжу владу більшість князівств, створив собі авторитет, тримав у покорі князів, повернув державу в ряди наймогутніших країн Європи. Володимир з допомогою своїх тисяцьких уклав знаменитий “Устав” – своєрідне доповнення до збірника законів “Руська правда” Ярослава Мудрого. Великий інтерес викликає написане князем “Повчання дітям”. В ньому Володимир навчає дітей правил моралі, змальовує ідеальний образ князя – правителя, виступає проти усобних війн, захищає ідею єдності Руської землі, ідею міцної великокнязівської влади.

Після смерті Володимира, його сину Мстиславу лише на короткий час вдалося підтримати єдність руських земель.

Роздробленість на Русі набула стійкого характеру. Так, якщо в ХІІ ст., як уже згадувалось, утворилося 15 князівств, то на початку ХІІІ ст. їх було уже  50, а в ХV ст.. – 250.

Однак політичне роздроблення, підкреслює І.Рибалка, не означало повної економічної самоізоляції князівств і занепаду економіки. І в період політичної роздробленості продовжували розвиватися ремесла, жваво велась внутрішня і зовнішня торгівля, зростали міста.

2. Історичне значення та причини розпаду Київської Русі.

 Київська Русь була могутньою державою середньовічної Європи, яка відіграла велику роль як в історії східно слов’янських народів, так і в світовій історії.

Утворення великої Давньоруської держави сприяло більш швидкому економічному, політичному і культурному розвитку східних слов’ян, і в той же час, дало їм можливість відстояти свої землі від нападів багатьох ворогів – половців,  норманів, поляків та інш.

 Велике значення  Київської Русі було і в міжнародному житті. Успішно відбиваючи напади ворогів, які  вторгалися зі сходу і мали намір рухатися далі на захід, Русь захищали й рятували західноєвропейські країни від цієї навали.

Стародавня Русь широко розвивала зовнішньоторговельні зв’язки з багатьма країнами Заходу і Сходу. Вела активну дипломатичну політику через династичні зв’язки руських князів з візантійськими та європейськими дворами, які прагнули поріднитися з великими князями могутньої Русі.

Безперечно, наголошує сучасний історик М.Тараненко, Київська Русь не була державою в сучасному розумінні цього слова. Вона не мала ані централізованого управління, ані всеохоплюючої бюрократичної системи. За весь час свого існування вона так і не стала єдиною і монолітною державою. Київська держава була поліетнічною, величезною клаптиковою середньовічною імперією, що являла собою конгломерат союзів  плен – до неї входило більше 20 різних племен і народностей.

В Київській Русі одночасно відбувався процес етногенезу трьох братніх народів-українців (Київська, Чернігівська, Переяславська, Волинська, Галицька землі), росіян (Володимиро-Суздальська, Новгородська, Псковська, Смоленська, Рязанська землі), білорусів (Полоцька, Мінська, Туровська землі).

Не заперечуючи того, що Київська Русь була й  залишиться надбанням трьох східнослов’янських народів – українського, російського і білоруського, українці мають більше підстав на історичну спадщину цієї держави. Київська держава мала своїм головним осередком території, які включали всі нинішні етнічні українські землі на яких утворилися й діяли державні органи влади й управління з центром у Києві. Заснували цю державу ті, хто здавна проживали на цих землях – поляно-антська народність, яка була генетичним ядром майбутньої української нації. Нарешті, найвидатніші пам’ятки древньоруської культури – літописи, архітектурні споруди та інші – створювалися в Києві та інших подніпровських, пізніше українських землях. Причинами розпаду Київської Русі вважають більшість дослідників (О.Бойко, І.Рибакла, М.Тараненко та інш.) були: великі простори феодального землеволодіння, відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади, зменшення значення Києва як торговельного центру через зміну шляху з Візантії та малої Азії до Європи, посилення експансії степових кочівників.

Процес розпаду великої держави був властивий не тільки для Київської Русі. Це був закономірний етап у розвитку суспільства і мав загальноєвропейську тенденцію.

Але, якщо європейські держави вийшли з нього  обновленими, відродженими то на ослаблену Київську державу в цей час напали татаро-монгольські орди, які довершили занепад Давньоруської держави. На тлі цього занепаду піднімалося  Галицько-Волинське князівство, що продовжило існування державності українського народу з новим політичним осередком.

 

3. Галицько-Волинське князівство як форма української державності

Наприкінці ХІІ ст. в українських землях зложилася нова політична сила на Заході яка продовжила самостійне державне життя українського народу, ще більш як на століття.

Найсильнішими серед південно-західних князівств були Галицьке й Волинське.

Галицьке князівство після Любецького з’їзду  (1097) раніше інших князівств відокремилося від Києва. Найбільшої могутності воно досягло за князювання Володимира Ярослава Осмомисла (1152–1187) – мудрого, чесного, шановного в усіх землях князя.

Волинське князівство відокремилося від Києва в середині ХІІ ст..  Його очолював волинський князь, внук Володимира Мономаха – Мстислав Ізяславич. Після його смерті в 1170 р. князювати став його син Роман, який до того був князем у Новгороді.

Між Галицьким і Волинським князівствами розвивались економічні зв’язки, вони спільно вели боротьбу проти зазіхань польських і угорських  феодалів на землі цих князівств. Все це створювало об’єктивні передмови для об’єднання в єдине князівство.

У цей час  галицькі бояри. зосередивши в своїх руках багато земель, маючи свої дружини, займаючи високі адміністративні посади, виступили проти князівської влади і почали втручатися у родинні справи князя.

Прагнучи об’єднання Галицького і Волинського князівства у 1199 р., після смерті галицького князя Володимира, волинський князь Роман, спираючись на дружинників та незадоволених могутністю великих бояр середніх і дрібних бояр, придушує опір великих бояр, займає Галич і об’єднує Галичину й Волинь,  в єдине Галицько-Волинське князівство.

Так в особі Романа на престолі нового князівства з’явився сміливий воїн, талановитий політик, який прагнучи створити міцну державу і опираючись на середні шари суспільства вів жорстоку боротьбу проти великих бояр. Князь веде активну зовнішню політику. Його переможні походи проти Литви, Польщі, половців підняли його авторитет і вплив не тільки на Русі, а й у сусідніх державах. Він стає помітною фігурою на європейській історичній сцені.

Оволодівши значною частиною київської спадщини, Галицько-Волинське князівство природно стало спадкоємцем Київської держави, з якою пов’язало його не лише генеалогія князів, але й національний склад населення, і спільна історична традиція.

С.Томашівський назвав Галицько-Волинське князівство “першою українською державою”. Сучасники, пише М.Грушевський, називають Романа головою всіх  руських земель “великим князем” або “царем”, самодержцем всієї Русі. Князь Роман припинивши князівські міжусобиці, планував консолідувати сили для боротьби з зовнішніми ворогами, зупинити  роздробленість князівства, обирати київського князя шістьма найбільшими князями.

Але плани Романа не здійснились. У 1205 р. він трагічно загинув поблизу польського містечка Завихоста під час сутички з поляками.

Після смерті князя  Романа і в зв’язку  з тим, що його сини не могли успадкувати владу (старшому Данилові було 3 роки, а  Василькові – один рік) розпочинається майже 30-річний період боротьби за галицький стіл, численних усобиць й феодальних війн. Галицькі бояри намагился не допустити зміцнення великокнязівської влади. Вони дійшли до безпрецедентного порушення норм феодального права  – оголосивши князем боярина. В усобиці втручались інші руські князі, які прагнули підкорити Галицько-Волинські землі своїй владі, а також сусідні держави – Угорщина та Польща. Галицька земля не раз переходила з рук в руки. Необхідно зазначити, що важливою подією цього періода, тимчасового розпаду єдиної держави, було те, що  мати малолітніх дітей Данила і Василька, княгиня Анна з надзвичайною енергією боролася за збереження синівських прав, укладала союзи, виступала проти галицьких бояр, рятувала синів. Велике значення у  боротьбі  за батьківський стіл мала непохитна відданість волинського боярства княжатам. З їх   допомогою Романовичі міцно затвердилися у волинській землі, що давало їм велику силу в боротьбі за Галичину з угорським королем і ворожим галицьким боярством.

Спираючись на підтримку середніх та дрібних бояр і городян Данило Романович зумів припинити усобиці і поновити єдність Галицько-Волинського князівства. У 1238 році він змістив з галицького престолу князя Ростислава.

Відновивши єдність князівства князь веде активну боротьбу за втрачені позиції. Руські війська під проводом Данила у 1238 р. розгромили  тевтонських лицарів які захопили північно-волинське  місто Дорогочин. У 1240 р. князь поширює свій вплив на Київ, у якому сам  жити не став, а поставив там свою “засаду” на чолі з воєводою Дмитром.

 Таким чином, у першій половині ХІІІ ст.. Галицько-Волинське князівство успішно відбило напади Угорщини, Польщі, німецьких лицарів, що дало змогу князю присвятити увагу внутрішнім справам.

 Данило Романови повів жорстоку боротьбу  проти боярства, яке виступало проти нього. Відчуваючи реальність постійної загрози із Сходу і Заходу, спішно будує низку нових міст-замків, населення яких разом із служилим боярством стало підпорою князя. У Галицько-Волинських землях розвивалося сільське  господарство, високого розвитку досягали ремесла – залізоробне, ювелірне,  гончарне та  інш. Порівняно широкий розвиток набула внутрішня і зовнішня торгівля. Галицько-Волинське князівство було однією із важливих ланок загальноєвропейської торговельної системи.

Реформаторська діяльність Данила на подальше зміцнення князівства була перервана татаро-монгольською навалою, яка завдала князівству значних руйнувань. Незважаючи на руйнування воно залишалося найміцнішим  серед усіх південно-західних князівств. Князь Данило кілька років не визнавав влади хана, але у 1246 р. змушений був їхати до Золотої Орди, щоб одержати ярлик на управління землями.

Формально визнавши владу хана Данило намагався виграти час і не відмовився від боротьби з Ордою. Князь збирає сили, укріпляє старі міста та зводить нові фортеці, реорганізує військо.

В той же час зміцнюючи своє князівство, Данило Галицький веде активну зовнішньополітичну діяльність по створенню антиординської коаліції. Він примирюється з Польщею, Угорщиною, Литвою, укладає союз з Владимирським князем Андрієм Ярославичем та деякими іншими руськими князями.

Римський папа Інокентій ІV також пообіцяв Данилові реальну допомогу та королівський вінець з умовою, що буде укладена унія православної церкви з католицького під егідою папи. Щоб дістати допомогу для виступу проти орди князь погоджується на ці умови і в 1253 р. він був коронований як Галицько-Волинський король. Але не діставши допомоги від папи Данило розриває угоду з Ватиканом і вступає у відкриту боротьбу із Золотою Ордою. Отримавши у 1254–1255 рр. перемогу над ордою яку очолював воєвода Куремси і визволивши  від  кочівників частину своїх земель, князь у 1258 році зазнав поразки від золотоординського війська і змушений був надати наказ про знищення значної частини міст-укріплень (Володимира, Луцька, Львова, Данилова та інш.).

Незважаючи на те, що Данило Романович визнав владу Золотої Орди залежність його князівства від неї була меншою ніж інших руських земель.

Главою держави залишався великий князь, якому належала верховна влада. Він міг приймати законодавчі акти, очолював військо, забирав податки, вести зовнішньополітичні зносини з іншими державами. У князівство майже не навідувалися ханські баскаки, тут не проводилися тотальні переписи населення з метою обкладення даниною.

У 1264 році галицько-волинський князь помер. Наприкінці ХІІІ – початку ХІV ст. внаслідок посилення феодальних усобиць  і татарської навали єдність і могутність Галицько-Волинського князівства поступово послаблюється. На його землі все більше починають зазіхати польські, литовські та угорські феодали.

Останнім галицько-волинським князем був Юрій Болеслав (1325–1340). Після його смерті самостійне  Галицько-Волинське князівство перестає існувати.

 Галицько-Волинське князівство, як спадкоємець Київської Русі, має велике значення в історії українського народу. Воно зберегло від завоювань та асиміляції південну та західну гілку східного слов’янства, сприяло їхній консолідації та усвідомлення власної самобутності.

Воно охоплювало до 0,9  української території, відкрило широкий шлях західноєвропейським культурним впливам на Україну зберігаючи кращі традиції української  культури, а також продовжило на 100 років традиції державності Київської Русі.

На думу відомого українського дослідника М.Брайчевського “... було це не Галицько-Волинським князівством, як здебільшого узвичаєно вважати в історіографії. Таку назву можна вживати щодо досягнутого Романом Мстиславовичем об’єднання Галичини і Волині. Воно проіснувало якихось 5–6 років і являло собою стадію більш претензійного задуму, не реалізованого через смерть князя. Данилові пощастило здійснити те, чого не встиг довершити його батько” За його словами, держава Данила виходила за рамки пересічного уділу і становила на багато масштабніше і значне утворення. Таким чином, її можна вважати загальноукраїнською державою.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

36048. Физические характеристики Земли 32 KB
  Расстояние Земли от Солнца 1496 млн. км от Земли вокруг неё вращается естественный спутник Луна. С вращением Земли вокруг Солнца связана смена на Земле времён года а с вращением её вокруг оси – смена дня и ночи. Ось вращения Земли наклонена на 234 относительно её орбитальной плоскости это вызывает сезонные изменения на поверхности планеты с периодом в один тропический год 36524 солнечных суток.
36049. Среда жизни 32 KB
  Среды жизни: почвенная водная наземновоздушная и среду организмов когда одни организмы становятся средой для других. К высокой плотности воды организмы адаптируются имея обтекаемую форму тела млекопитающие. Для регулирования водного баланса организмы используют 3 механизма: морфологический форма тела физиологический высвобождения воды из жиров белков и углеводов через испарение и органы выделения поведенческий выбор основного расположения в пространстве.
36050. Типы и причины колебания численности популяций. Стратегии выживания 32 KB
  К числу важнейших свойств П относится динамика численности особей и механизмы ее регулирования. Значительное отклонение численности особей в П от оптимальной связано с отрицательными последствиями для ее существования. В связи с этим П обычно имеют адаптационные механизмы способствующие как снижению численности если она значительно превышает оптимальную так и ее восстановлению если она уменьшается ниже оптимальных значений.
36051. Экологический менеджмент 32 KB
  Экологический менеджмент является одним из видов специального менеджмента представляет собой часть общей системы менеджмента изучающего основные принципы и закономерности управления организационная структура функции управления управленческий цикл стратегия управления планирование мотивация лидерство и др. Практическая реализация принципов устойчивого развития во многом определяется организацией и развитием систем производственноэкологического управления и экологического менеджмента. Основные принципы экологизированного менеджмента: –...
36052. Софисты и Сократ 32 KB
  Софисты делились на старших софистов к ним относятся: Протагор Горгий Гиппий на софистов Эристов которых так не любил Сократ: Продик Антифонт и на софистов политиков: Критий Фрасимах. Именно с эристами и вступил в схватку Сократ. Что касается самого Сократа то он родом из бедной семьи.
36053. Антропологические проблемы философии. Человек как предмет философии 32 KB
  Сложные проблемы человечества: Происхождение В чем отличие человека от животного Методы исследования животных можно смело применять в исследовании человека. Проблема соотношения биологических и социальных качественных свойств человека. Проблема симбиоза физических физиологических характеристик человека и общих требований общественной жизни. Проблема будущего гуманистического развития человека и его потребностей.
36054. Александр Александрович Дейнека 31.97 KB
  и сравнить их с картинами Дейнеки того же времени. Множество учебных рисунков Дейнеки посвящено человеческой фигуре его привлекает телесное и выразительное. В становлении живописной манеры Дейнеки важную роль играют европейские мастера. Одна из лучших картин Дейнеки получит то же название что и известное стихотворение Маяковского Левый марш 1941.
36055. Экология и здоровье человека 31.5 KB
  По происхождению: Абиотические факторы неживой природы: климатические: годовая сумма температур среднегодовая температура влажность давление воздуха орографические: рельеф высота над уровнем моря химические: газовый состав воздуха солевой состав воды концентрация кислотность физические: шум магнитные поля радиоактивность интенсивность солнечного излучения Биотические связанные с деятельностью живых организмов: фитогенные влияние растений микогенные влияние грибов зоогенные влияние животных микробиогенные влияние...
36056. Французская полит мысль XVIII в. и ее влияние на идеологию великой французской революции 30 KB
  и ее влияние на идеологию великой французской революции. отставала от Голландии и Англии тут позже началось утверждение бурж отношений спор м у дворянством и 3 сословием решила революция. рев. стала радикальная революционная демократия идеология которой признавала п идеалом республику.