2857

Литовсько-польська доба української історії. Виникнення українського козацтва

Лекция

История и СИД

Литовсько-польська доба української історії. Виникнення українського козацтва. (XIV–XVIІ ст.) Зміст Українські землі в складі Великого князівства Литовського. Україна під владою Речі Посполитої. Виникнення українського козацтв...

Украинкский

2012-10-20

93 KB

79 чел.

Литовсько-польська доба української історії. Виникнення українського козацтва. (XIVXVIІ ст.)

Зміст

  1.  Українські землі в складі Великого князівства Литовського.
  2.  Україна під владою Речі Посполитої.
  3.  Виникнення українського козацтва та його роль в історії українського народу.


Входження українських земель до складу Великого князівства Литовського

У першій половині ХІV ст. внаслідок гострих внутрішніх суперечностей., пов’язаних з постійними боярськими інтригами, безперервною боротьбою за владу, Галицько-Волинське князівство починає поступово  занепадати. Скориставшись цією обставиною, а також чварами у Золотій Орді, іноземні загарбники (Литва, Польща, Угорщина) повели наступ на українські землі.

Одними із перших рушили на українські землі литовські князі. Приєднавши за часів правління Міндовга (1230–1263)  та Гедиміна (1316–1341) спочатку білоруські землі, вони за доби Ольгерда  (1345–1377) значно розширили свої володіння, захопивши Чернігово-Сіверщину (1357–1358) Київщину, Переяславщину (1362–1363) і Поділля (1363).

 Таким чином, на початок 60-х років  ХІV ст. велика частина українських земель опинилась під владою Литви. Приєднавши більшість українських, білоруських та частину російських земель, Литовське князівство стало великою феодальною державою у якої приєднані землі за територією й населенням значно переважали власне Литовське.

Ці, приєднанні землі, – зазначає М.Грушевський, – були культурніші, краще упорядковані, краще організовані й загосподаровані, як литовські. Ось чому руські землі мали великий вплив  на все політичне  і суспільне життя Литовського князівства.

Дії литовців на українських земля не були схожі на завоювання монголів. Збройне протистояння в боротьбі переважно велось не між місцевим населенням і литовцями, а між литовцями і іншими загарбниками, що претендували на спадщину Київської Русі.

Сучасний дослідник М.Тараненко наголошує на тому, що литовці здобули українські землі завдяки “тихої експансії”, майже без боротьби. Населення піддалося їм без опору, прихильно зустрічаючи нову владу, яка була м’якшою, толерантішою,  ніж татарська. Землі прилучалися литовським князями,  – підкреслює М.С.Грушевський, – “без ґвалту і крику”.

Литовські князі викликали до себе симпатії у місцевих жителів тим, що по-перше – вони вели боротьбу з монголо-татарами, що було найголовнішим завданням українського народу, якому надоїли постійні княжі свари й татарщина. Люди  надіялися, що у князів литовських знайдуть захист і оборону у тяжких обставинах. Вже в 1363 році спільними зусиллями литовців і українців на Синіх Водах (притоці Південного Бугу) було розгромлено сильне золотоординське військо і майже вся територія України була визволена від ненависного іга Золотої Орди.

 По-друге – Литовські князі, засідаючи по білоруських та українських землях, старались у всім приноровиться до місцевого життя, його порядків і культури. “Ми  старини не рухаємо і новини не вводимо” постійно наголошували литовські  правителі. Давня руська мова, культура, звичаї, православна віра, військова організація, закони, що продовжували регламентуватися “Руською правдою”, стали панівними у Великому князівстві Литовському.

Литовські правителі настільки пристосувалися до місцевих звичаїв, що через декілька поколінь за виглядом, мовою  та поведінкою нагадували своїх попередників – Рюриковичів. На думку М.Грушевського, з часом литовці  “самі забували що вони не українці, а литвини, і люди того не пам’ятали й вважали їх за своїх”. Офіційний титул литовського князя начинався словами: “Великий князь Литовський і Руський”. Вони розглядали свої завоювання, власне як місію “збирання земель Русі” й користувалися цим приводом задовго до того, як його запозичила Москва – міцніючий суперник литовців у боротьбі за Київську спадщину.

Незважаючи на те, що всі українські землі які увійшли до складу Литовської держави, вважалися власністю великокнязівської династії Гедиміновичів, вони зберегли певну автономію руських князівств,  а також місцеві традиції та звичаї. Руські князі і бояри згідно з укладеними з великим князем годами зобов’язувалися служити йому як васали, а князь обіцяв  їм  дотримуватися колишніх прав і звичаїв, що існували на цих землях, і захищати їх від татар.

    Слід зазначити, що Велике князівство Литовське відрізнялося від давньої Київської держави вищим рівнем централізації. Влада в ньому повністю була сконцентрована в руках великого князя і тому  незважаючи на те, що литовські правителі обіцяли “новин не вводити”, вони внесли ґрунтовні зміни до адміністративно-політичного устрою Київської землі.

Процес  централізації влади набирає силу у Литовській державі після смерті у 1377 р. Ольгерда і обранням великим князем його сина Ягайла (1377–1392).

Щоб зміцнити свою владу і сили країни  в боротьбі з німецькими  рицарями і зростаючою силою Московського князівства, Ягайло погоджується  на про позицію Польщі, шляхом шлюбу з польською королевою Ядвігою об’єднати сили двох держав. Польські феодали таким чином не тільки об’єднували сили двох  держав, а й відкривали собі шлях до загарбання українських і білоруських земель, що входили до Литовського князівства.

 У 1385 р. було укладено Кревську унію згідно якої Ягайло одержував польську корону і руку польської королеви Ядвіги. За це він мав  окатоличити литовців “від мала і до велика” та “навік приєднати всі свої землі литовські та руські, до Корони Польської”.  Ця унія докорінно змінювала становище південно-руських земель.

Така пропольська орієнтація Ягайла і закріплення Польщею за собою  галицької землі визвала опозицію литовських феодалів та руських удільних князів, яку очолив князь Вітовт (1392–1430). Наслідком цієї боротьби була підписана Ягайлом у 1392 р. Островська угода, згідно якої  Литовське князівство зберігалося, а Вітовт був визнаний довічним правителем литовського  князівства на основі васальної залежності від польського короля.

Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держави, максимально централізувати управління Вітовт протягом 1392–1394 рр. за допомогою зброї змістив як у  Білорусі так і на Україні князів, а  їх князівства (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське) були ліквідовані і перетворені на провінції  Литви, якими починають управляти великокнязівські намісники, що беззаперечно здійснювати волю князя.

 Таким чином за часів князювання Вітовта, робить висновок І.Рибалка, влада литовських князів в Україні змінилася, посилився гніт литовських феодалів, що викликало незадоволення і опір українського населення. Колишня автономія українських земель зводиться нанівець.

Якщо за часів Вітовта почалося знищення автономії українських земель, то у другій половині ХV ст. уряд великого князівства Литовського взяв курс на повне знищення державної автономії цих земель і остаточну ліквідацію удільних князівств. У 1452 р. на територію Волинського князівства були введені литовські війська, князівство було перетворене на провінцію Литовської держави якою правив намісник, призначений великим князем. Трохи пізніше така доля спіткала й Київське князівство.

 Ліквідація великим князем Казимиром Київського князівства в 1471 р. призвело до остаточної втрати української державності. Після його ліквідації на етнічній українській території створювалися інститути тих країн, до складу яких входили українські землі, вважає сучасний історик М.Тараненко.

Необхідно зазначити, що період перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського визивали й сьогодні визивають жваві дискусії серед дослідників історії українського народу.

 Одна частина істориків (М.Брайчевський, Полонська-Василенко, о.Єфименко та ін.) вважають Велике князівство Литовське Литовсько-Руською державою, порівнюючи дії литовських князів по збиранню руських земель в єдину Литовсько-Руську державу  з діями “загадкової Русі у вигляді нечисленної дружини” яка збирала з Києва  воєдино південно руські племена в Руську державу. Друга частина сучасних істориків (О.Гуржій, М.Котляр, В.Смолій та ін.) слідом за видатними українськими дослідниками М.Грушевським, І.Крип’якевичем намагаються більш зважено і об’єктивно оцінювати литовську добу.  Характеризуючи її як позитивне явище, період відродження перерваних раніше процесів українського державотворення, вона переконливо доводять, що, незважаючи на певну автономію українських земель у складі Великого князівства Литовського, останнє за своїм характером ніколи не було литовсько-руською, а тим більше українською державою.

Україна під владою Речі Посполитої

Прагнення польських магнатів розширити свої володіння за рахунок українських та білоруських земель почалися ще в період занепаду Галицько-Волинського князівства. В 1340 р. після смерті останнього незалежного правителя галицько-волинського князя Юрія Болеслава польський король Казимир ІІІ під приводом захисту католиків вступив у Галичину.

 Для поляків захоплення українських земель відбувалося не так легко, як для литовців. Місцеве населення Галичини під проводом боярина Дмитра Дедька підняло повстання. Вони не тільки відновили свою владу, а й запросивши на допомогу татар, спустошили територію Польщі  аж до  Вісли. Після смерті у 1344 р. Дмитра Дедька почався новий етап боротьби за галицько-волинські землі. Протягом двох десятиліть поляки у союзі з угорцями бились  з литовцями підтримуваними більшістю українців за ці землі. Ідеологічним підґрунтям вторгнення поляків стало поширення католицизму на Схід, а завойовницький напад зображався як хрестовий похід на схід проти язичників-литовців і схизматиків-православних.

Внаслідок тривалого збройного протистояння у 1366 р. Польща захопила всю Галичину й невелику частину Волині.

Сучасний український історик О.Бойко зазначає, що польське проникнення в українські землі кардинально відрізнялося від литовського. Польські магнати намагалися зробити ці землі своєю провінцією, нав’язати  українському народові польське право та адміністративну систему, витіснити православ’я і окатоличити цей народ.

 Виконання польської окупаційної політики набирає нову силу після укладення Кревської (1385) унії, яка стала першою спробою поглинути Велике князівство Литовське і українські  землі, що входили в склад цього князівства. Відомий український історик І.Рибалка зазначає, що литовська, білоруська і українська шляхта у своїй значній частині, виходячи з вузькокласових, егоїстичних інтересів, пішла назустріч домагання польської шляхти.

Розглядаючи проблему боротьби за поневолення українських земель, необхідно звернути увагу на те, що наприкінці  ХV – на початку ХVІ ст. розгортаються процеси централізації, посилюється вплив Польщі та прогресує занепад Великого князівства Литовського.

З південного сходу на Литву насувалася грізна небезпека в боротьбі за українські землі – централізована Московська держава, яка утворилася в наслідок об’єднання північно-східних руських земель навколо Москви і наприкінці  ХV – на початку ХVІ ст. стала однією з могутніх і впливових держав Європи.

Московські князі претендували на приєднання до своєї держави всіх земель – українських, білоруських, – які входили раніш до складу Київської Русі. Московський князь Іван ІІІ вважав українські і білоруські землі, які входили до Литви і Польщі своєю “отчиною”, а себе “господарем всея Руси”.

Проголошуючи своєю метою об’єднання в межах Російської держави всіх земель, які входили до складу Давньоруської держави і захист “грецької віри”, московські князі на відміну від литовських, намагалися завоювати прихильність українського люду, який ставав великою силою і з якою треба було рахуватися.

У затяжних і нескінченних війнах із Москвою велике князівство Литовське поступово знемагало, втративши третину своєї території.

Проблеми Литви ускладнювалися появою на півдні нової загрози, де внаслідок розпаду Золотої Орди виникло в 1449 р. Кримське ханство. Військові загони цієї надзвичайно агресивної держави, що стала васалом Османської імперії, з 1482 р. регулярно спустошували українські землі, брали в полон і продавали в рабство мирних жителів, жорстоко знущалися з невільників. Литовська держава, як виявилось, була не спроможна захистити південно-східні землі своєї держави.

 Таким чином, тривале протистояння з Московським царством, спустошливі напади татар, Лівонська війна (1558 р.), невщухаюча боротьба за великокнязівський престол постановили Литву на грань повної державної катастрофи, порятунок від якої бачився в пошуках надійного і сильного союзника.

Таким союзником могла бути лише Польська держава, яка переживала свій “золотий вік”, добу найвищого розвитку, громадянського миру і злагоди. Литовці звернулися до Польщі за допомогою. Поляки готові були надати допомогу, але при умові об’єднання двох князівств Литві і Польщі, в єдину державу. Польські магнати і шляхта давно добивалися включення Литовської держави до складу Польщі  і, таким чином, захоплення українських земель, що входили до складу Литви.

 Гострі і драматичні польсько-литовські переговори закінчилися укладеною у липні 1569 р. у Люблені унією, згідно якої Польща і Литва об’єднувалися в єдину державу – Річ Посполиту.

Згідно Люблінської унії на чолі нового державного утворення стояв один король який обирався на спільному сеймі, єдиними повинен був бути  сейм, сенат, гроші, зовнішня політика. Польські та литовські феодали отримували право володіти землями в будь-якій частині новоствореної держави. Тепер до складу Польщі входили всі українські землі, що належали литовцям.

Литовцям вдалося, незважаючи на польський тиск, зберегти автономію  – уряд, закони, суди, військо. В складі Литовського князівства залишилися власні землі та більша частина Білорусії.

Одним із чергових гірких і трагічних парадоксів тогочасного становища України, наголошує сучасний український історик М.Тараненко, було те, що очікуваної угоди обидві держави нарешті досягли, використавши саме українські землі як розмінну монету. Адже платою за державну суверенність знесиленого Великого князівства Литовського стали українські землі – Підляшшя, Волинь, Київщина, Брацлавщина, тобто ті території, що найдовше зберігали політичну і економічну відособленість від державного організму Литви.

 Люблінська унія була здійснена польськими феодалами за допомогою української шляхти яка за урівняння в правах з польською шляхтою, гарантування свободи віросповідання, збереження руської мови в офіційному діловодстві, не тільки не противилася, а й сприяла переходу українських земель під владу Польщі.

Тому на сеймі у Любліні і не ставилася ідея тріалістичної концепції унії між Польщею, Литвою і Україною як третім членом федеративної Речі Посполитої.

 Люблінська унія була спрямована на подальше посилення гноблення українського народу. Польські магнати безжалісно експлуатували природні багатства країни, була введена  панщина, заборона переселятися, обмежувалися громадянські права українського народу. М.Грушевський зазначає, що польська шляхта, яка сидить на українській землі і живе за працею українського селянина, звикла в той же час ігнорувати все туземне, дивитися  на український народ як на голотів польської народності, на його мову, традиції, право – як на щось незримо нижче у зрівнянні з польським “тепер усім правили поляки, а українці не мали ні вчім голосу”, пише М.Грушевський.

 Соціально-економічний гніт українців доповнювався релігійним. З метою повністю підкорити собі і окатоличити український народ, єзуїти висунули ідею об’єднання православної церкви з католицькою в одну уніатську, під керівництвом римського папи.

Ця ідея була підтримана багатшими українськими магнатами і шляхтичами, які шляхом прийняття унії намагалися зрівнятися в своєму політичному становищі з польськими феодалами.

Унію підтримували деякі православні владики, сподіваючись у наслідок цього об’єднання вийти з під влади православних патріархів, які підтримували братства, зберегти свої земельні володіння і зрівнятися в політичних правах та привілеях з католицькими єпископами.

 Для офіційного проголошення унії в 1596 році у Бресті був скликаний церковний собор. В зв’язку з тим, що на собор з’їхалися як прихильники, так і противники унії, він з самого початку розколовся на два собори: православний і уніатський.

Уніатський собор проголосив акт злучення православної церкви з католицькою в одну греко-католицьку, яка підпорядковувалася Папі Римському. Було визнано основі догмати католицької церкви, але церковні обряди залишилися православними, а богослужіння велося церковнослов’янською мовою. Уніатське  духовенство, як і католицьке, звільнялося від сплати податків, уніатська шляхта нарівні з католицькою мала право обіймати державні посади, а уніатським єпископам було обіцяно місце в сенаті.

 Православний собор, підтриманий князем Острозьким, рішуче засудив унію, а її ініціаторів назвав відступниками, тобто зрадниками свого народу.

Внаслідок такого об’єднання замість консолідації ще більше поглибився розкол українського суспільства, започаткувалась нова площина розшарування.

 Після укладення унії розпочався масовий наступ на православну церкву. Унія насаджувалася силою, а тих хто не хотів перейти в унію поляки стали називати “схизматами”, або “схизматиками”. З метою  їхї остаточної ліквідації після Брестського собору 1596 р. православна віра в Україні була офіційно заборонена, її прихильники відкрито переслідувалися, православні церковні маєтності передавалися  уніатам, православні залишилися без вищої церковної ієрархії.

В зв’язку з тим, що Брестська унія вирішувала не тільки релігійні проблеми, а й мала велике значення в національному і політичному житті українського суспільства, оцінка її в історичній літературі далеко не однозначна. Значна частина істориків (М.Іванишин, О.Левицький, М.Петров та інш.) виходячи з позицій православ’я, оцінювали Брестську унію негативно звертаючи увагу на те, що  “Рим переслідував в Україні свої корисні цілі і аж ніяк не турбувався “про збереження самобутності українського народу”, “прилучення його до європейської цивілізації”, як це твердять уніатські історики”.

Друга частина істориків (К.Студинський, О.Сушко, М.Губатий та інш.) вважають Брестську унію видатною подією в житті українського народу, а греко-католицьку церкву – головним захисником українського суспільства проти полонізації й покатоличення, наголошуючи про те. Що “вся історія греко-католицької церкви – це боротьба за національну самобутність і національне відродження народу”.

Сучасний український історик О.Бойко робить висновок, що “Берестейська унія була для Польщі зручною формою посилення своєї влади в українських землях, розширення сфери впливу католицизму, а для частини православного духовенства – спробою підняти його престиж, подолати дискримінацію православних віруючих, вивести православну церкву з кризи”.

 Необхідно зазначити, що українське суспільство піднімалося на боротьбу   проти феодально-кріпосницького гніту і національно-релігійного пригноблення. Проти наступу католицизму й примусової церковної унії протестували більшість православного, особливого нижчого, духівництва, значна частина українських шляхтичів і деякі магнати. Одне з центральних міст у цій боротьбі посідали церковні братства. Вони широко розгортали культурно-освітню діяльність: відкривали друкарні, школи, видавали книги, підтримували матеріально православні церкви й монастирі.

Братства спочатку були переважно організаціями міщан, але поступово набули всестанового характеру. Так, в 1616 р. до Київського братства вступив гетьман Петро Сагайдачний з військом Запорозьким. На захист національних інтересів українського народу була направлена діяльність Острозької академії заснованої в 1580 р. князем Острозьким, Львівське братство та братства засновані в інших містах. На початку ХVІІ ст. братські школи існували по всій Україні.

 Таким чином, ліквідація Київського князівства в 1471 р., Люблінська 1569 р. та Брестська 1696 р. унії мали для українського народу надзвичайно тяжкі й трагічні наслідки. Поступово закладалися основи денаціоналізації українського народу, починалася поступова втрата характерних рис, які визначали етнічне обличчя українців.  Українському народу загрожувало повне національне знищення.

 Великою негативною рисою такого становища було те, що економічно найсильніший, політично найвпливовіший і найкраще організований стан українського суспільства, який міг повести за собою інші верстви населення, в основі своїй денаціоналізувалися, послідовно відривався від своїх етнічних коренів і не тільки не очолив боротьбу українського народу проти поневолення, а й навіть не ставив питання про автономію українських земель у складі Речі Посполитої. Він дуже швидко інтегрувався з литовськими, білоруськими і польськими феодалами в єдиний панівний клас Речі Посполитої.

В той же час на Наддніпрянщині поступово формувалася нова  прогресивна верства, яка стала провідною силою національно-визвольної боротьби українського народу – українське козацтво.

Виникнення українського козацтва

та його роль і історії українського народу.

Як уже згадувалося, у ХІV – ХVІ ст. внаслідок внутрішніх чвар, татаро-монгольської навали, литовської, польської та російської експансії розпалася Галицько-Волинська держава, припинило існування Київське князівство, а після Люблінської унії й утворення Речі Посполитої українські землі були поділені між сусідніми державами – більшість земель попала під владу Польщі, частина залишилась у Литви, Угорщини, Московського князівства та Молдови.

В цей критичний момент історії українського народу, коли панівний стан українського суспільства у своїй більшості, зрадив національним інтересам, у другій половині ХVІ ст. на півдні Київського воєводства різко прискорюється процес формування нового суспільного стану – козацтва, який почав набирати авторитет в очах українського народу як лідер у боротьбі проти колонізації і відродженні суверенної української держави.

Проблема появи та формування козацької версти й досі є дискусійною. У вітчизняній історії існує чимало гіпотез щодо походження українського козацтва (“Хозарська”, “Чорноклобуцька”, “черкаська”, “татарська”, “автохтонна”, “бродницька” та інші). Всі ці гіпотези можна об’єднати у дві групи – етимоквологіну та етнічну. Перша намагається відшукати початки козачини в різних словах спільних за звучанням чи значенням з терміном “козак”. Друга, основою якої є “автохтонна”, доводить, що козацтво як спільнота є прямим спадкоємцем, логічним продовженням вічових громад Київської Русі, та лицарством княжих часів. Так ці теорії підтримують вітчизняні історики М. Грушевський, М. Брайчевський та інші.

М. Грушевський, зокрема в історії козачини виділяв щонайменше два етапи його розвитку.

Перший – зародковий, “побутовий”, що з’явився в анти монгольських змаганнях проти хижих степовиків.

Другий – класичний, період формування козацтва як організованої суспільної верстви українського населення ХV – ХVІ ст.

До представників першого етапу сучасні українські історики відносять бродників та берладників, які ще за часів Київської Русі спромоглися створити специфічну суспільну культуру і в певні моменти являли собою неабияку соціально-політичну силу. Перші згадки про цих людей в історичних джерелах датуються 1146 р.

Назву бродників більшість дослідників пов’язують з їх заняттям. Це були люди які жили на берегах великих рік, що правили за жваві торгівельні шляхи, і, як правило, на небезпечних для суден місцях. Вони долали броди на річках і були кормчими човнів та паромів.

Появу терміна “берладники” вчені пов’язують з ім’ям князя Івана, який правив у м. Звенигородці на Галичині. Після невдалої спроби у 1145 р. закріпитися у столиці Галицького князівства м. Галич, знайшов собі притулок у м. Берладь і дістав прізьвисько Іван Берладник, а його прихильники – берладників. Дослідники зазначають, що це був войовничий люд, вередливий і відчайдушний, але відданий своїй землі до самого пожертви. В деяких джерелах їх називають “руськими біженцями”, “галицькими вигонцями”.

В останнє бродники згадуються в джерелі під 1254 роком. Та це не означає, що саме тоді вони припинили своє існування. Цілком можливо, що після татаро-монгольської навали вони стали існувати під іншою назвою. Саме тоді з’являється термін “козак”. Він походить з пратюрьської мови, звідки перейшов до монгольської: означав людину самотню, не зв’язану ні з домівкою, ні з сім’єю. На Україні це слово закріпилося в розумінні “вільна людина не залежна від феодала і уряду”, український воїн, що боронить волю і незалежність народу.

Розглядаючи другий етап розвитку козачини як нового стану українського суспільства дослідники зазначають слідуючи його головні функції та причини формування:

  1.  Економічні – зростання великого феодального землеволодіння, що почалося з ХV ст. і підштовхнуло процес освоєння і колонізацію вільних південних степів;
  2.  Соціальні – посилення феодальної експлуатації українського населення і втеча селян як специфічна форма класової боротьби;
  3.  Національно-стратегічні – постійна загроза з боку кримських татар, посилення національного та релігійного гніту (полонізація українського населення і наступ католицької церкви), національно-визвольна боротьба проти іноземних поневолювачів;
  4.  Політичні – цілеспрямована політика польської прикордонної адміністрації поставити козацтво на службу для охорони південних рубежів від татар.

Як уже згадувалось про існуючі теорії походження українського козацтва і про те, що найбільш поширеною й об’єктивною є автохтонна (місцева), українські дослідники (О. Апанович, В. Голубуцький, В. Смолій, М. Тараненко та інші) у своїх працях аргументовано доводять, що головним джерелом формування українського козацтва було не прийшле, а місцеве, подніпровське населення.

Це були міщани-уходники, які займаючись промислами постійно перебували в Дикому Полі, де поступово створили цілу систему укріплених осередків і зміцнівши, стали переходити від пасивної оборони до організації військових рейдів на татарські землі.

З другої половини ХVІ ст. лави українського козацтва поповнювалися за рахунок вихідців із боярства, які не мали жалуваних грамот на свої маєтності й змушені були підтверджувати свій статус військовою службою.

Другою важливою базою козацтва було українське селянство, котре в зв’язку з посиленням феодального та релігійного гноблення польськими магнатами, змушені були боротися проти такого гніту втечею в степи де не було панів і всі були рівними.

Таким чином, протягом ХV – ХVІ ст. в українському суспільстві формується нова соціальна верства – козацтво яка об’єднала і згуртувала вихідців із різних верств населення. Їх об’єднувала спільна мета – боротьба проти існуючої системи поневолення, релігійного гніту, роматика збройної боротьби проти татар, рівність, козацька воля.

В середині ХVІ ст. за дніпровськими порогами склалася особлива військово-територіальна політична організація – Запорізька Січ. Перша Запорізька Січ була заснована відомим українським князем Дмитром Вишневецьким (Байда) на острові Хортиця.

Незважаючи на суперечливі оцінки діяльності Д. Вишневецького, український історик М. Тараненко робить висновок, що навіть за короткий час свого існування (1556-1557 рр.) Хортицька фортеця помітно вплинула на еволюцію українського козацтва, зростання його лав.

Соціальна база запорозького козацтва ґрунтувалася на глибоко демократичних принципах. Головним із них були:

  •  заперечення феодально-кріпосницької залежності і станової нерівності;
  •  рівність у праві володіння землями і угіддями;
  •  право вільного вступу до його лав незалежно від соціальної, національної чи релігійної приналежності;
  •  рівна участь в органах самоуправління.

Відома дослідниця українського козацтва О. Апанович наголошує на тому, що Січ була притулком для всіх, хто протестував проти соціального й національного гніту, хто боровся за волю. Сюди приймали людей, незважаючи на расу, національність, соціальне походження. Тут плекалися солідарність і дружба синів різних народів, січове братерство.

Розглядаючи козацтво як лідера українського народу в боротьбі проти національного і релігійного гніту, О. Апанович робить висновок про те, що українське козацтво своєю мужністю і хоробрістю спасло український народ від загрози геноциду, фізичного знищення і взагалі зникнення української нації. Вона даже вважає українське козацтво – явищем планетарним, космічним.

Більшість дослідників історії запорозького козацтва Д. Яворницький, О. Апанович, В. Смолій та інші розглядаючи Запорізьку Січ як політичне утворення доводять, що вона була зародком української держави, праобразом справжньої держави.

Сучасний український історик О. Бойко вважає, що Січі були притаманні усі ознаки держави: існування особливої системи органів та установ, що виконують функції державної влади; право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; певна територія, на яку поширюється юрисдикція данної держави.

Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі була Січова Рада, на якій могли бути присутніми всі без винятку січові козаки. Тут панувала цілковита рівність усіх членів громади, кожен користувався однаковим правом голосу, міг заперечити пропозицію іншого, висунути свої плани і міркування, але те, що було ухвалене Радою, було необхідним і обов’язковим для всіх.

Палка шанувальниця українського козацтва Олена Компан писала, що саме козацтво, “більшою мірою, ніж будь-хто до нього, опустило ідею свободи з небес на землю”. Саме тут вперше державотворча функція перейшла безпосередньо до представників простого народу.

Важливою функцією Січової Ради було обрання уряду Січі – військової старшини, а також органів місцевої влади – паланкової або полкової старшини. На Раді вирішувалися питання миру й розмиру, ділили землю, ліси, угіддя, карали винних у порушеннях і злочинах, писали відповіді на укази, грамоти, послання і листи, які приходили і Січ від різних державних осіб, що вступали в стосунки з запорозькими козаками.

Загальні Ради відбувалися в певний час, а також могли  скликатися за бажанням товариства чи простої “сіроми”. Обрана військова старшина, в тому числі і кошовий отаман, обиралися на рік, а їх владу обмежували три умови: звіт, час і Рада.

Відомий український дослідник козацтва Д. Яворницький писав: “Запорозька громада доходила до повного ідеалу невідомого ні в давні, ні в середні, ні в нові віки. Принцип рівності тут панував в усьому: під час загальних виборів, при виборах військової старшини, січовому і паланковому управлінні, у всіх запорозьких школах, у спільній трапезі, при поділі майна й у приватному житті у куренях”.

Крім власних органів державного управління, в Січі функціонувало також власне козацьке право, яке було не писаним законом, а “стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом”.

Запорожжя мало і свою територію, яка називалася “землями війська Запорозького” і з розмірами площі наближалося до острівної Англії.

Отже, Запорозька Січ не була державою в повному розумінні слова, але мала стільки виразних ознак державності, що М. Костомаров, цілком справедливо назвав Січ “Християнською козацькою республікою”.

Ідеологічним фундаментом цієї будови “козацької республіки” була глибока релігійність, а одним із головних завдань – самовідданий захист православною віри. На території Низового Запорозького Війська існувало понад 60 церков. Особливо прихильність козаків до православ’я виявилась у боротьбі проти окатоличення та унійного руху. Між козацтвом та православ’ям існував глибинний зв’язок. Релігія та церква були для нього пристанищем спокою, а також підготовкою до самозречення та подвигу.

Таким чином, можна зробити висновок, що виникнення Запорозької Січи мало велике історичне значення для українського народу. М. Брайчевський зазначає, що це була держава перед якою постали завдання: ліквідації великого землеволодіння феодального типу і визволення України з-під іноземного гніту.

У цій своєрідній державі людей об’єднувала не сила державної влади, а духовна спорідненість. Дух козацтва розлився по всій Україні, його самовідданість стала прикладом для українського народу в боротьбі за національне відродження. Козацтво, як уже згадувалося спасло український народ й православну віру від геноциду і фізичного знищення.

В той же час необхідно зазначити, що багаторічне існування Запорозької Січі, по суті, становило наступний етап формування української етнічної держави, яка виникла в роки Визвольної війни 1648-1654 років.

Запорозьке козацтво вело активну зовнішню політику. У ХVІ - ХVІІ ст. вона стало впливовим чинником міжнародного життя. Військо козаків не тільки захищало українські землі від турецько-татарської загрози, а й своїми походами суттєво ослаблювали турецьку імперію та кримське ханство. Внутрішня стабільність, а іноді і безпека, польської держави, значною мірою залежала від позиції козаків. Запорожці брали участь у боротьбі за престол у Росії, Молдавії та інших країнах. Сміливі походи козацтва проти турків та татар, віртуозна військова майстерність і хоробрість сприяли зростанню його авторитету та популярності на міжнародній арені.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

8000. Физическое воспитание в школе 26.5 KB
  Физическое воспитание в школе Физическое воспитание - многогранный процесс организации активной физкультурно-оздоровительной деятельности учащихся, направленный на развитие: Потребности в занятиях физической культурой и спортом Физ...
8001. Экологическое воспитание в школе 27.5 KB
  Экологическое воспитание в школе Экологическое воспитание - это формирование у детей экологического сознания как совокупности знаний, мышления, чувств, воли и готовности к активной природоохранительной деятельности, помогающего понимать...
8002. Эстетическое воспитание в школе 25 KB
  Эстетическое воспитание в школе Формирование эстетической культуры - процесс целенаправленного развития способностей личности к полноценному восприятию и правильному пониманию прекрасного в искусстве и действительности. Задачи: Выработка...
8003. Нестандартні уроки 14.38 KB
  Нестандартні уроки На небезпечну тенденцію зниження інтересу учнів до занять, яка появилась у нашій школі ще в середині 70-х років, масова практика відреагувала нестандартними уроками, головною метою яких є пробудження й утримання інтересу школярів...
8004. Урок - основна форма організації навчання 21.6 KB
  Урок - основна форма організації навчання У сучасній школі класно-урочна форма є головною (основною), її ключовим компонентом є урок. Урок - це відрізок навчального процесу, який є викінченим у смисловому, часовому й організаційному відношенні. Не...
8005. Типи і структура уроків 24.1 KB
  Урок є складним відрізком навчального процесу. Як усі складні обєкти, уроки можуть бути поділені на типи за різними ознаками. За якими ж ознаками групуються уроки? Проблема ця дуже складна і не вирішена остаточно ні у світовій, ні у вітчизняній дидактиці Кількість класифікацій сьогодні вираховується десятками...
8006. Диагностика обучения 32 KB
  Диагностика обучения Диагностика - выявление всех обстоятельств, условий протекания учебного процесса. Целью является своевременно выявить, оценить и проанализировать не только ход учебного процесса, но и его результат. Диагностика включает в с...
8007. Дидактические принципы обучения 57.5 KB
  Дидактические принципы обучения Дидактические принципы - содержание, организационные формы и методы процесса обучения. Дидактические правила - конкретные указания учителю, как нужно поступить в типичной педагогической ситуации. Принципы...
8008. Процесс обучения 27 KB
  Процесс обучения Учебный процесс - двусторонний управляемый процесс совместной деятельности учителя и учащихся, направленный на интеллектуальное развитие, формирование знаний и способов деятельности и развитие их способностей и наклонностей. Со...